“Особливості взаємин
з родичами хворих”


Спілкування з родичами пацієнтів у медицині високого ризику, скажімо в кардіохірургії, потребує щирого такту і терпіння.
Бесіду лікаря з родичами хворого треба проводити так, щоб вони одержали повну інформацію про стан хворого, але при цьому необхідно залишити яку-небудь, навіть найменшу надію, наприклад, на лікарську помилку, від якої справді ніхто не застережений. У таких випадках лікарю доцільно використати тактику "просування вперед за допомогою малих перемог", тобто поступово розкривати істину про хворобу близької людини, особливо якщо час дозволяє діяти таким чином.
Розмова з членами сім'ї хворого і його друзями. Деякі хворі зовсім не в змозі повідомити будь-яку інформацію для історії хвороби (наприклад, про свою поведінку під час судомного нападу), інші можуть подати лише деякі відомості. У таких випадках лікарю слід знайти третю особу, яка б доповнила відомості. Інколи лікар думає, що володіє вичерпною інформацією про хворого, інші ж джерела можуть надати йому несподівані й важливі дані. Наприклад, чоловік (жінка) може повідомити про напружену атмосферу в сім'ї, ознаки депресії або пристрасті до спиртних напоїв, які сам хворий заперечує. Якщо лікар виявить таке розходження, він намагатиметься отримати додаткові відомості від інших осіб.
Бажаючи запитати у третьої особи, варто отримати на це згоду хворого. Запевніть його, що збережете у таємниці повідомлене ним або попросіть дозволу розголосити деякі відомості. Лікар, що отримує інформацію від інших осіб, зобов'язаний також зберігати ц в таємниці.
У розмові з родичами або друзями хворого лікар повинен дотримуватись основних принципів опитування хворого. Для цього найкраще знайти спокійне місце для розмови.
Лікар повинен відрекомендуватись І розповісти про мету розмови. При цьому він з'ясовує, що турбує хворого, як вони себе почувають у обставинах, що склалися. Слухаючи їхню розповідь про хворого, необхідно розібратися у їхніх взаєминах Із хворим. Це допоможе лікарю оцінити правдивість інформації і скласти план лікування хворого.
Інколи родичі або друзі наполягають па своїй присутності при опитуванні, навіть під час огляду хворого. Якщо останній не в змозі повідомити необхідні відомості, то допомога поінформованої людини якраз необхідна, Якщо ж хворий у змозі хоч як-небудь спілкуватися, наприклад, мімікою або жестами, то важливо надати йому таку можливість при збереженні повної конфіденційності. Краще поділити опитування на дві частини: наодинці з хворим і з хворим та іншою особою.
Вивчення проблем професійної етики, її специфіки веде нас від загального до особистого (індивідуального), що дозволяє пізнати мораль ширше і пов'язати її з практичною діяльністю індивіда. У професійній етиці можна простежити зв'язки між тими або тими видами діяльності, психологічними й етичними чинниками та якостями, поєднання суспільних інтересів з інтересами особистості.
У зв'язку з цим необхідно розрізняти і поглиблювати поняття лікарської моралі, лікарської етики та деонтології.
Лікарська мораль — це система норм і вимог до поведінки і морального обличчя лікаря і всього медичного персоналу, а також моральні почуття, які реалізуються у безпосередній діяльності в процесі праці. Мораль регулює ставлення лікаря до хворого, до здорової людини, до колег лікаря, до суспільства і держави.
Дуже велике значення мас сімейна ситуація хворого. Якщо в сім'ї є незадоволені бажання чи потреби членів сім'ї, хвороба може потрапити на "сприятливий ґрунт". Вона набуває неусвідомленого психологічного сенсу, є "умовно вигідною" для всіх членів сім'ї, є засобом збереження сімейної злагоди.
Наприклад, якщо в сім'ї захворіла дитина (діагноз — екзема), а родичі дитини конфліктують між собою, хвороба дає змогу згуртувати сім'ю. Родичі об'єднуються для лікування і турботи про дитину, зникають сімейні конфлікти. До хворої дитини виявляють підвищену увагу, вона сама починає ставитися до себе як до дуже хворої, потребує постійної опіки, допомоги. У цьому випадку може виникнути гіперсоматонозогнозія. Лікування утруднене, екзема може перерости в нейродерміт. У такому випадку необхідна гармонізація сімейних стосунків.
Міжособистісні стосунки між лікарем та родичами хворого будуються за принципом практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої, ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правильно, їй притаманні сумління і чесність. Довіра є обов'язковим компонентом у діяльності будь-якої соціальної групи, в якій люди спілкуються і мають тимчасові чи постійні цілі. Такими цілями у взаємовідносинах лікаря та хворого є успіхи у лікувальному процесі.
Але щоб завоювати довіру родичів пацієнта та самого пацієнта, лікарю недостатньо бути просто фахівцем, потрібно вміти розуміти психологічний стан хворого і знаходити відповідний підхід до нього. Одначе це вдається не завжди: в одних випадках, і вони переважають, лікар може завоювати довіру з першого знайомства, а в інших — ніколи. Протягом усієї історії медицини провідною у відносинах між лікарем і родичами хворого та хворим була й залишається довіра, яка раніше передбачала повне право лікаря приймати рішення, а тепер орієнтується на творчу співпрацю, де мають місце сумніви щодо результатів лікування й прогнозу, а також правдиві відомості про серйозність самої хвороби. Все це становить сучасний медичний підхід до проблеми взаємовідносин лікаря і хворого.
Що більше ці стосунки ґрунтуються на довірі, то повніше вони виконують роль емоційного захисту, здатні відгукнутися співчуттям й співпереживанням, то вища їхня моральна цінність. Така "відкритість" відносин між лікарем і родичами хворого та хворим дає змогу розв'язати найрізноманітніші проблеми — від діагностичного пошуку до найінтимніших питань.
Взаємовідносини лікаря і родичами хворого — це не просто обмін інформацією, це — частина лікування.
У повсякденній діяльності лікаря часто виникають конфлікти утилітарної етики, яка вчить ураховувати лише наслідки лікарської діяльності, та деонтологічної етики, згідно з якою треба орієнтуватися не на наслідки, а на загальновизнані етичні принципи: чесність, вірність обов'язку, "клятві Гіппократа", дотримуватися прав людини тощо.
Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та родичів хворого складається із чотирьох головних компонентів: а) підтримки; б) розуміння; в)поваги; г) співчуття; д) можливої співпраці.