Сучасне світове господарство
Сукупність різноманітних підприємств, що виробляють товари або надають послуги, утворює господарську систему. Це може бути система господарства села, міста, району, країни, всього світу. У системі господарства світу основними складовими є національні господарства країн, а зв'язки між ними формуються за законами міжнародного поділу праці.
Під поняттям система розуміють сукупність складових, що знаходяться у відносинах і зв'язках один з одним, утворюючи певну цілісність, єдність. Система з особливо високим рівнем внутрішніх зв'язків і пропорційністю взаємодіючих складових, керованістю та підвищеною стійкістю щодо зовнішнього середовища набуває рис комплексу.
Коли йдеться про географію господарства, то галузі або підприємства, які складають комплекс, надійніше взаємодіють у межах однієї країни (або певного регіону) і під єдиним управлінням.
Отже, світове господарство - система національних господарств, що пов'язані і взаємодіють за законами міжнародного поділу праці.
Взаємодія національних господарств відбувається на основі різноманітних виробничих, економічних та політичних відносин, які реалізуються через зовнішню торгівлю, надання послуг, рух капіталу, обмін інформацією з наукових знань, обмін здобутками культури і через міграцію робочої сили.
Звичайно, перш ніж досягти сучасного рівня економічної взаємодії, світова спільнота пройшла важкий і тернистий шлях, на якому було зламано вікову господарську відокремленість окремих країн, що гальмувала прогрес. Протягом історії суспільству на шляху до єдності світу доводилося долати не тільки географічний простір, природні та національні бар'єри, а й політичні догми і перешкоди політичного суперництва. Тому нині дивною виглядає туга за «розірваними зв'язками» на 1/б земного суходолу, тоді як перед молодою Українською державою постає можливість взаємодії з господарством всієї планети. Економічним відносинам протипоказані політичні та соціальні бар'єри. Світове господарство може бути тільки єдиним.
Водночас не слід забувати, що в господарстві сучасного світу зберігається різка диференціація в рівнях розвитку окремих країн, про що вже говорилося вище. Неоднаковими є економічні можливості країн різного типу, а відтак і цілі, до яких вони прагнуть, точніше прагнуть їх підприємницькі кола та політична еліта. І якщо головні економічно розвинуті країни змагаються за сфери економічного та політичного впливу, то країни, що розвиваються, ведуть боротьбу за виживання, а постсоціалістичні країни перехідної економіки переживають непросту і часом болісну перебудову свого господарства на засадах ринку.
Загальною ж закономірністю є те, що економічні зв'язки між країнами різних типів стають дедалі різноманітнішими, всеохоплюючими і взаємовигідними. Це - торгівля товарами та сировиною, побудова спільних підприємств, науково-технічні зв'язки, все зростаючий міжнародний туристський обмін та ін. Зміцнення економічних зв'язків між країнами різного рівня розвитку створює фундамент нових відносин добросусідства, сприяє взаєморозумінню. Постійне ж вдосконалення економічних систем життєдіяльності в світовому господарстві - необхідна Умова розвитку суспільства, нехтування цього призводить до економічної відсталості і загострення соціальних проблем.
Розглядаючи політичну й економічну карти світу, можна помітити істотну особливість у розміщенні країн, що мають показники економічного розвитку вищі пересічних по світу - вони утворюють кілька територіальне близько розташованих груп. І це не просто географічний факт, а одна з важливих закономірностей
географії сучасного світового господарства: формується поліцентрична система його територіальної структури. То ж невипадково з'явився образний термін - «багатополюсний світ».
Наймогутніший центр світового господарства склався в Північній Америці. Ядром цього центру є економіка США, з нею тісно поєднуються економіки Канади і Мексики. На частку цієї трійки країн при 7 % населення світу припадає 22-23 % національного продукту та виробництва промислової продукції, 12-13 % сільськогосподарської продукції світового господарства. Найважливіші особливості господарства цих північноамериканських країн такі: 1) багатий ринок збуту; 2) могутність американських банків, трестів, концернів, що контролюють не тільки національне багатство своєї країни, а й перетворюються на транснаціональні корпорації; 3) високий технічний рівень промисловості США і Канади; 4) високий науковий потенціал США і Канади; 5) потужний військово-промисловий комплекс США.
Не менш потужний центр світового господарства сформувався в Західній Європі, країни якої мають не просто спільну географічну приналежність, а й однорідні соціально-економічні системи. Внаслідок спільності низки внутрішньо- і зовнішньополітичних інтересів європейського капіталу, незважаючи на суперництво і взаємну боротьбу його національних угруповань, в Західній Європі відбувся глибокий процес економічної інтеграції. Тут сформувалося Європейське економічне товариство (ЄЕТ), яке згодом трансформувалося в Європейське співтовариство (ЄС). До нього з 1996 року входять 15 країн з населенням 370 млн чоловік: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Ірландія, Данія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Фінляндія, Швеція. Це значне економічне угруповання, ринок якого за своїми можливостями попиту можна порівняти з ринком США. Тут посилюються міжнаціональні зв'язки великих монополій, зростає залежність і супідрядність господарств сусідніх країн.
Частка ЄС становить близько 1/5 виробництва національного продукту, промислової та сільськогосподарської продукції світу, понад 2/5 золотовалютних його ресурсів. Успіхи консолідації західноєвропейського центру особливо помітні в галузі зовнішньої торгівлі - на країни ЄС припадає понад 2/5 зовнішньоторгового обороту світу. ЄС стало тим інтеграційним ядром, навколо якого йдуть процеси економічної та політичної інтеграції всієї Європи.
У політичному плані майже всі країни Європи входять до Ради Європи (РЄ), яка є дорадчим органом, що координує зовнішньополітичну діяльність країн регіону. На чолі РЄ стоїть Парламентська асамблея РЄ, що знаходиться в м. Страсбурзі (Франція). Країни Центральної Європи (в тому числі Україна) також тяжіють до економічної інтеграції в загальноєвропейські структури.
Найбільш динамічні процеси економічного розвитку відбуваються в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР). Японія, Китай та група країн і територій «далекосхідних тигрів» формують інтеграційне ядро цього регіону. На його частку припадає понад 1/5 світового економічного потенціалу, а «вага» всіх країн АТР набагато більша. В регіоні сформувалось інтеграційне утворення АСЕАН.
Географічні та історичні особливості розвитку Японії сприяли утвердженню її як одного з основних лідерів Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Внаслідок високих темпів економічного зростання ця країна посіла помітне місце в світовому господарстві (майже 10 % ВВП світу), а також стала фінансовою супердержавою та сильним і динамічним суперником США й країн Західної Європи. Для країн АТР Японія - важливий зовнішньоторговий партнер, її підприємці вкладають кошти не тільки в гірничодобувну промисловість і сільське господарство, а й в обробну промисловість, торгівлю, фінансову діяльність. Посилюються також зовнішньоекономічні зв'язки Японії з Австралією та Новою Зеландією.
Дедалі міцніші позиції в АТР посідає Китай. Його економічний потенціал вже можна порівнювати з показниками економічно найбільш потужних країн світу. Ця країна, де продукується понад 6 % світового ВВП, зосереджені величезні запаси мінеральної сировини і значні трудові ресурси, може розглядатися і як самостійний центр світового господарства.
Регіон Північної Євразії, де розташовані держави, що утворилися після розпаду СРСР, також займає помітне місце в світовій економіці. На частку Радянського Союзу наприкінці 80-х припадало понад 1/7 світового економічного потенціалу. Незважаючи на економічну кризу, яку переживають новоутворені незалежні країни, вони зберігають великі промислові потужності, значний контингент висококваліфікованих трудових ресурсів і науковий потенціал. Можливості ж мінерально-ресурсної бази - особливо на просторах Росії - чи не найбільші в світі. Разом з тим, участь цих країн у міжнародному поділі праці мінімальна: країни СНД ледь помітні на світових товарних ринках і відомі як боржники розвинутих країн. Важко визначити, який вигляд матиме інтеграційна система Північної Євразії в майбутньому. Поки що в цій системі ядром, безумовно, залишається Росія, з якою більш тісно співробітничають Білорусь, Казахстан та Киргизька Республіка.
Між тим, під впливом сучасних геополітичних процесів, у світі є передумови формування й інших регіональних систем економічної взаємодії. Це, по-перше, тісно пов'язані між собою регіони Середземномор'я і Причорномор'я (до якого входить і територія України), по-друге - регіон Середнього Сходу та Центральної Азії, в якому протягом двох тисячоліть було міцно пов'язане життя країн і народів.
Формуються полюси економічного росту і в південній півкулі. Основним полюсом інтеграційних процесів у Південній Америці стають країни, що входять в інтеграційне угруповання МЕРКОСУР (Аргентина, Бразилія, Уругвай та ін.). В південній частині Тихого океану основний полюс економічного розвитку - Австралія і Нова Зеландія.