Тема 1. Вступ до соціології
1.1. Предмет та об”єкт вивчення соціології.
Якщо об'єктом науки є певна сфера об'єктивно-суб'єктивної реальності, на яку спрямовує вона своє пізнання, то предмет – це ті аспекти об'єкта, які підлягають безпосередньому вивченню з допомогою притаманних саме цій науці методів.
Ще П. Сорокін у праці «Система соціології» звернув увагу на те, що з'ясування суті самого терміна «соціологія» зовсім не вичерпує питання, що ж таке соціологія як наука. З моменту появи соціології як самостійної науки (понад півтора сторіччя тому) не вщухають пристрасні суперечки, що ж саме має вона вивчати.
Так, засновник соціології О. Конт уважав, що соціологія — це позитивні знання про суспільство. Його співвітчизник Е. Дюркгейм називав предметом соціології соціальні факти як форми колективної дії і колективного буття, тому предметом соціології, на його думку, є колективне в усіх його проявах. М. Ковалевський розглядав соціологію як науку про порядок і прогрес людських суспільств. Американський соціолог Н. Смелзер трактує соціологію як наукове вивчення суспільства та суспільних відносин; Е. Гідденс називає її наукою про нас самих — людей, про сучасне суспільство, в якому ми живемо, та інші суспільства, що відрізняються від нашого у часі і просторі.
1.2. Сутність “соціального” як ключової соціологічної категорії Категорії соціології — це загальні поняття, що відтворюють певні властивості об'єкта, тобто суспільства як цілісної соціальної системи. Дослідження будь-якого процесу, що відбувається в суспільстві, потребує з'ясування суті самого суспільства, досліджуваного процесу і явищ, що з ними зв'язаний цей процес.
Центральним і засадним поняттям соціології є «соціальне». Проблема соціального пронизує всю історію розвитку соціологічної думки. Розглядаючи її, найчастіше акцентують увагу на тому, що соціальне — це ефект спільного, який виникає внаслідок свідомої взаємодії індивідів. Але спільне, скоординоване присутнє і в стадних сукупностях тварин чи в сім'ях комах. Наприклад, дуже наочно це проявляється у бджіл, мурашок тощо.
Слід вирізняти поняття «соціальне» в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні «соціальне» є синонімом «суспільного» і означає все те, що належить до суспільства на відміну від природи. У вузькому розумінні «соціальне» означає тільки ті аспекти суспільного, які визначаються становищем людей у соціальній структурі суспільства, відносинами між соціальними групами та між людьми як представниками різних класів, націй, трудових колективів, професійно-кваліфікаційних та інших соціальних груп.
1.3. Особливості соціологічного знання, рівні його формування Суспільство в цілому в соціології прийнято називати соцієстатним (соцієстальним) рівнем.
Наступні рівні представлені соціальними інститутами, соц організаціями та індивідами.
Кожному з цих рівнів притаманні специфічні способи діяльності. Інститут організований не так як суспільство. У кожного з них є свої потреби, цілі діяльності і, урешті-решт, своя культура, яка існує на різних рівнях і в різних формах.
Рівні соціологічного знання:
1. Галузеві та спеціальні теорії:
соціальних інститутів та організацій (соціологія політики, культури, релігії, освіти, сім”ї, організації, праці, управління)
соціальних спільнот (соціологія малих груп, страт, міста, села, молоді)
спеціальних соціальних процесів (соціологія конфліктів, урбанізації, мобільності і міграції, девіантної поведінки).
2. Первинні соціологічні знання – гіпотези: узагальнення матеріалів емпіричних соціологічних досліджень
1.4. Сутність понять “соціальні відносини”, “соціальне явище”, “соціальний процес”, “соціальний закон”, їх взаємозв”язок Соціальні відносини – це усталена, така що історично склалася за конкретних умов місця і часу, система зв'язків між окремими людьми й соціальними спільнотами, які беруть неоднакову участь в економічному, політичному й духовному житті, мають різний соціальний стан, спосіб життя, джерела й рівні доходів та особистого споживання. Соціальні відносини можуть бути економічними, політичними, правовими, моральними тощо.
Соціальне явище – це будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок. Узагалі хід, розвиток будь-якого явища, зміна його етапів є соціальним процесом. У соціології соціальний процес – це взаємодія людей, що визначає функціонування і зміни у людських стосунках, у становищі соціальних груп, окремих індивідів, тобто в соціальній структурі. Це може бути серія соціальних явищ, зв'язаних між собою структурними чи причинними (функціональними) залежностями, які призводять до переходу певної соціальної системи з одного стану в інший.
Соціальний закон – це вираз суттєвих, загальних, необхідних і повторюваних зв'язків соціальних явищ і процесів, а передовсім зв”язків між соціальною діяльністю людей як спільноти та соціальними діями окремих індивідів.
1.5. Соціальні закони, їх класифікація
Соціальний закон – це вираз суттєвих, загальних, необхідних і повторюваних зв'язків соціальних явищ і процесів, а передовсім зв”язків між соціальною діяльністю людей як спільноти та соціальними діями окремих індивідів.
Залежно від рівня дії соціальні закони можна класифікувати як:
1) закони, котрі діють на рівні соціальних інститутів (діалектична єдність людини й соціального середовища; визначальна роль колективу в розвитку особистості; постійне вдосконалення колективу; провідна роль виробничого колективу в системі колективів);
2) закони, що визначають розвиток складових соціальної структури суспільства:
– постійне збільшення самостійного населення, прискорене збільшення кількості міського населення;
– прискорене зростання частки населення, зайнятого у сфері обслуговування;
– зменшення кількості селян і наближення їхньої праці за змістом і характером до індустріальних видів праці;
– збільшення темпів зростання кількості інтелігенції, збільшення внутрішньокласових відмінностей у порівнянні з міжкласовими;
3) закони, що діють на рівні конкретних соціальних систем:
– самовдосконалення систем;
– пропорційний їх розвиток;
– діалектична єдність об”єктивних і суб”єктивних факторів у процесах керування соціальними системами.
1.6. Закони, дію яких потрібно враховувати прирегулюванні соціальних процесів
Регулюючи соц процеси, розробляючи прогнози, необхідно враховувати дії таких законів:
а) закону соціального порівняння, що виражає суспільні зв'язки між індивідами (соціальними групами) на основі загальних житейських порівнянь власного рівня життя з рівнем життя інших людей чи якимось еталоном.
б) закону вільного часу, який полягає в тім, що для підвищення ефективності виробничої діяльності держава має виділяти частину сукупного часу в якості вільного.
в) закону піднесення потреб, що характеризує об'єктивний характер динаміки людських потреб (згасання одних, поява інших, їх розвиток, заміна і т.п.) в міру вдосконалення матеріального виробицтва, зміни умов і способу життя.
г) закону великих чисел, що виражає логіку кількісних змін у соціальних системах. Він гласить, що сукупність дій великої кількості випадкових факторів (причин, умов) приводить до результату, майже не зв'язаного із сутністю якогось одного конкретного випадку.
1.7. Сутність основних ф-цій соціології Роль соцологї в суспільстві визначається її предметом та функціями.
Головною з функцій є теоретико-пізнавальна, яка полягає в тім, що соціологія разом з іншими науками бере активну участь у пізнанні об"єктивної реальності, допомагає з'ясовувати та формувати нові теоретичні та практичні знання про світ, в якому живе людина, про закономірності розвитку соціальних відносин у ньому.
Досліджуючи та вивчаючи будь-які явища, учені-соціологи, як і всі інші науковці, публікують результати соціологічних досліджень у різних звітах, наукових статтях, монографіях. І це є проявом описово-інформаційної функції соціології.
Окрім того, соціологія надає конструктивну допомогу у розв”язанні або прогнозуванні розвитку практичних проблем, які виникають у різних царинах суспільного життя: економіко-господарських, політичних, поведінкових тощо.
Така функція називається прикладною, прогностично-перетворювальною, або конструктивною.
Ефективне прогнозування і розробка таких рішень можливі лише за умов соціологічної грамотності управлінців, глибокого засвоєння ними знань, методів і методик соціології, формування практичних навичок їх застосування.
Останнє належить уже до світоглядно-освітньої функції соціології, яка проявляється в популяризації і поширенні сучасних наукових знань та уявлень про механізми соціальних процесів.
Ідеологічної функція соціології, яка орієнтує, мобілізує, насамперед через освіту, через проникнення соціологічних знань і соціологічного стилю мислення в різні царини суспільного життя.
Отже, функції соціології різноманітні, але головне в них – дати об”єктивні знання соціальної реальності, виявити негативні тенденції, передбачити їх наслідки, оптимізувати управлінські рішення.
1.8. Роль і завдання соціології в соціальному реформуванні укр суспільства Особлива потреба в соціологічних знаннях та рекомендаціях відчувається нині у зв'язку з кардинальними перетвореннями нашого суспільства, колективним суб'єктом яких є все населення. Жодне перетворення не може бути успішним без урахування ставлення людей до його цілей і програм, без свідомої активної участі народу у здійснюваних соціальних перетвореннях, у новаційних процесах.
Для того щоб визначити тенденції розвитку будь-яких явищ, вибрати оптимальні засоби управління ними, треба знати можливості соціальних спільностей, що вивчаються, умови використання засобів, що пропонуються.
Перетворення, які здійснюються в нашій державі, зачіпають інтереси всього населення, змінюють майновий і соціальний стан, трансформують поведінку багатьох соціальних груп, що взаємодіють між собою. За цих умов органам управління вкрай необхідна повна, точна і достовірна інформація про реальний стан справ у будь-якій сфері суспільного життя, про потреби, цінності, інтереси, поведінку різних соціальних груп, а також про можливості впливу їх поведінки на суспільні процеси. Давати таку інформацію – завдання соціології.
Інакше кажучи, соціологія має забезпечувати надійний зворотний зв'язок в організації управління суспільними перетвореннями. Тільки глибоке вивчення думок і настроїв трудящих, урахування їхніх потреб та інтересів, підвищення дійовості й оперативності соціологічної інформації буде сприяти оновленню нашого суспільства.
Значна роль належить соціологічним знанням у конкретизації рішень уряду, кожне з яких має соціологічно осмислюватися й обґрунтовуватися.
1.9. Місце соціології у професійній підготовці молоді Особливо актуальним для соціології в Україні є формування соціологічного мислення в усік верств населення передусім у молоді, у людей, зайнятих на виробництві, — від робітника до керівника. Кожен член суспільства має бути певною мірою соціологічно освіченим, має розуміти значення і роль соціологічним знань у розбудові нового суспільства, має вміти дати соціологічну оцінку виконанню своїх професійних ролей, передбачати соціальні наслідки своїх втручань у суспільне життя.
Тема 2. Історія становлення та розвитку соціології
2.1 Особливості протосоціологічного знання, його основні форми Соціологія як окрема наукова галузь виникає в середині минулого сторіччя — тоді, коли О.Конт, спираючись на ідеї Сен-Сімона, висунув проект створення нової науки про суспільство, котра має грунтуватися не на спекулятивних принципах, а на спостереженнях та аналізі реальних фактів. З часів О. Конта бере початок так звана академічна, або офіційна, соціологія як самостійна наука.
О.Конта не було жодних теоретичних уявлень про суспільство, але вони не завжди відповідали критеріям науковості у сьогоднішньому розумінні, оскільки мали форму окремих поглядів, ідей, учень тощо. Однак вони становлять невід'ємну частину людського суспільного життя, людської культури, історії соціологічної думки. Цю частину знань називають протосоціологією.
На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були основними формами відображення соціальної дійсності. Міф — це найдавніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень.
Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. В епосі суспільні відносини описуються такими, якими вони були насправді, а не віддзеркалюються у перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини.
Міф та епос — це позанаукові форми відображення дійсності. Соціально-історичний прогрес породжує нові форми її пізнання та відтворення у свідомості людей.
2.2. Головні соціально-пізнавальні здобутки Демокрита, виокремлення ним 2-х видів пізнання Давньогрецький філософ матеріаліст Демокріт (460 – 370 р. до н. е.) розрізняє два роди пізнання. До першого належать зір, слух, нюх, дотик. Те, що недоступне чуттєвому пізнанню, людина осягає за допомогою мислення, що є істинним пізнанням, коли пізнавальним «органом» стає дослідження.
Головною заслугою Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження і природного розвитку людини шляхом еволюції матерії. Він чітко уявляв собі людину як політичну істоту, котра заради досягнення загального блага має підкорятися суспільним законам. При цьому він наголошував, що пристойність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу, бо від природи керувати властиво ліпшому і дуже тяжко бути під владою гіршого.
2.3. Демокрит та Геракліт про роль потреби вжитті людини Кожна людина має набиратися мудрості, яка не стільки дана від природи, скільки породжується сумлінним навчанням.
Демокріт учив, що суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу — у павуків навчилася ткати, у ластівок — буду-вати, у співочих птахів — співати. В основі цього була потреба, яку Демокріт називав учителькою життя. Люди розвиваються саме завдяки прагненню задовольнити свої потреби.
Демокріт писав про значення поділу праці для розвитку суспільства і знання, про виробничу діяльність та про багато інших речей. Його твори не збереглися, до нас дійшли тільки фрагменти, цитовані різними авторами. Проте і в цих фрагментах траплялося багато надзвичайно цікавих думок стародавнього мудреця стосовно сутності й механізму пізнання суспільства, окремих соціальних явищ, процесів.
Геракліт (520 — 460 р. до н. е.) поділяв людей на дві групи залежно від співвідношення в них здорового глузду та потреб. Перша група — це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. Вони керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб. Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.
2.4 Платон про людські пристрасті, егоїм та суспільну структуру Видатний давньогрецький філософ Платон (427—347 р. до н. е.) – представник ідеалізму – висунув завершену систему політичного устрою суспільства, яку обгрунтував у творах «Політик», «Держава», «Закони». Він уважав, що душі кожної людини притаманні три компоненти: розум, афекти і прагнення, але їх співвідношення в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через навчання і виховання. А що не кожна людина може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та закони. Держава має на основі закону забезпечити природжені потреби людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства – людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин.
У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу й етику.
Найвищий щабель у суспільстві Платон відводить тій верстві людей, у діях яких домінує розум, розсудливість, хто здатний споглядати істину.
Другий щабель платонівської держави мають займати воїни-охоронці. Представниками третього щабля платонівської ієрархії є ті, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ (ремісники та землероби).
2.5. Аристотель про сенс і спосіб життя, організацію дозвілля та ін соціальні проблеми Значно досконалішим є вчення Арістотеля (384-322 р. до н. е.) – геніального учня Платона, найвидатнішого давньогрецького ученого, усебічно освіченої людини з видатними інтелектуальними здібностями, вихователя Олександра Македонського.
Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліпшою, це досягається через діяльність, у процесі якої ці властивості розкриваються.
Арістотель започатковує знання про соціальне управління, його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний.
Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розглядаючи їх як невід'ємну складову життя людини. Дозвілля, на думку Арістотеля, – це не просто вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями – філософським умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуваннями, що породжують відчуття приємності та задоволення. Така організація дозвілля є досить коштовною, а тому багатство сприяє змістовноуіу дозвіллю. Але в будь-якому дозвіллі важлива поміркованість. Нерозумне користування ним ганьбить людину.
Кількість і якість дозвілля залежать також і від форм державного устрою.
Велику роль у житті та діяльності людей Арістотель призначав спілкуванню, через яке люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспільною твариною», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.
2.6. Аристотель та Сократ про соціальну роль спілкування у житті людини Стародавній філософ – Сократ (470 - 399 р. до н. е.) особливого значення у процесі спілкування надавав мовленню. У цьому переконує власний досвід філософа, що брав участь в обговоренні найрізноманітніших проблем політики, етики, виховання з будь-якою людиною і будь-де. Його спілкування з людьми було активним, причому він не передавав знання в готовій формі, а лише допомагав співрозмовникові дійти істини. Майстерність Сократа вести дискусію полягала не в тім, що він знав відповідь на питання, а в тім, що філософ міг переконати опонента, що той її також не знає.
Красномовності, умінню переконувати, спростовувати вчила індійська філософсько-релігійна школа йоги (близько V ст. до н. е.). Метою прийомів йоги було вдосконалення особистості.
Стародавніми китайськими мислителями було висловлено багато цінних міркувань про особистість, вплив на неї з метою виховання, н також про самовплив у процесі самовиховання.
Велику роль у житті та діяльності людей Арістотель призначав спілкуванню, через яке люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспільною твариною», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.
2.7. Соціологічне розуміння суспільства філософами середньовіччя Конфуцій (551 – 479 р. до н. е.) стверджував, що людина за сиосю природою добра, її псують, прищеплюють їй негативні якості ижнішні обставини. Відтак він робив висновок про необхідність навчати людей засобам внутрішнього самовдосконалення.
Сюнь-Цзі (298 – 238 р. до н. е.) обстоював протилежну думку – пюдина від природи зла, а позитивних якостей вона набуває завдяки вихованню.
Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму Данте і Петрарка (1304–1374). Гуманізм – система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємин між людьми.
Соціалісти-утопісти – англієць Т.Мор (1478-1535) та італієць Т.Кампанелла (1568–1639) – проповідували ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їхню думку, можливі лише за умов суспільної власності.
Голландський філософ-матеріаліст Бенеднкт Спіноза (1632–1677) уважав, що необхідність у державі та законах зумовлено суперечностями між пристрастями (егоїзм, користолюбство, ненажерливість) і розумом. Людина тільки тоді вільна й могутня, коли керується розумом. Але більшість людей діє під впливом негативних пристрастей, які штовхають їх до поганих учинків. Це й зумовлюе необхідність існування права та держави. Саме Спіноза вперше висловив думку про те, що свобода — це пізнана, усвідомлена необхідність.
2.8. Передумови появи та етапи розвитку офіційної соціології В першій третині XIX ст., який поставив проблеми суспільних відносин у центр соціального знання. Соціологія як наука про суспільство мала пояснити природність і закономірність капіталізму і всього, що з ним пов'язано.
Водночас витоки соціології слід шукати не тільки в розвитку капіталізму, в його потребі мати об'єктивне наукове знання про власні соціальні процеси. Коріння соціології має і загальноцивілізаційну природу. Саме в ті часи спостерігався загальний соціальний прогрес. Появу соціології можна розглядати як відгук на це явище. Його вивчення безумовно потребувало окремої науки. Тому не випадково вже в перших соціологічних конструкціях О. Конта, Г. Спенсера цьому приділялась неабияка увага. Отже, не слід переоцінювати соціально-класові аспекти появи соціології (як цс робили вітчизняні вчені ще донедавна).
У розвитку офіційної соціології вирізняють чотири етапи. Перший етап розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на «позитивних». Він характеризується інтенсивним розвитком емпіричних соціологічних досліджень, однак між ними і соціологічною теорією поки що немає системного зв'язку.
Другий етап становлення офіційної соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х років нашого сторіччя. На цьому етапі відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії.
Третій етап розвитку соціології, що охоплює період кінця 70-х років нашого сторіччя, характеризується формуванням основних її сучасних теорій, галузевою диференціацією, дальшим удсконаленням методів дослідження.
Четвертий етап розпочинається з 80-х років. Його зміст зв'язаний новітньою соціологією, вирішенням проблем сучасності.
2.9. Методологічні основи та спрямованість позитивістської соціології Сен-Сімона та О.Конта Програмні методологічні й світоглядні настанови позитивізму було сформульовано А. Сен-Сімоном, а основні концепції розро блено в працях О. Конта і Г. Спенсера. Працюючи сім років особистим секретарем у А. Сен-Сімона, О. Конт запозичив у нього багато ідей. Так, у книзі «Нарис науки про людину» А. Сен-Сімон писав, що вчення про людину до того часу було здогадним. Відтак його слід вивести на рівень науки, надавши йому позитивного характеру, обгрунтувавши його спостереженнями і застосувавши до нього методи пізнання, якими користуються інші галузі науки. Ці ідеї пізніше розвивав О. Конт (1798—1857). Головним спрямуванням позитивізму була відмова від умоглядних, абстрактних міркувань, створення «позитивної» соціологічної теорії, яка мала стати так само доказовою і загальнозначущою, як і природничо-наукові теорії. У дослідженнях позитивісти використовували спостереження, порівняльний і історичний методи та експеримент.
2.10 Класифікація наук та структурування соціологічного знання О.Контом О. Конт, який запровадив термін «позитивізм», дотримувався думки, що наука не пояснює, а лише описує явище, відповідаючи не на запитання «чому?», а на запитання «як?», а відтак усі її претензії на розкриття причин та суті явищ, що відбуваються, є цілком безпідставними.
Позитивне знання — це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обгрунтування теорій, які б мали таку ж доказовість, як і природничо-наукові; на факти і з'ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи ті події та процеси.
Конт уважав, що суспільствознавство має грунтуватися на фактах, досліджуючи соціальні явища емпірично та аналітичне, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абстрактних структур і стати «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, Конт називав її соціальною фізикою.
За аналогією з фізикою О. Конт у соціології розрізняв соціальну статику, або теорію суспільного порядку, і соціальну динаміку, що досліджує сутність суспільного прогресу, основні етапи суспільного й культурного розвитку людства, вирішальним чинником якого є інтелектуальний розвиток людства. Соціальна статика вивчає суспільство в стані цілісності та рівноваги його елементів. Соціальна динаміка досліджує суспільство у розвитку та за переходу від одного стану до іншого.
Ідея «соціальної фізики» сягає XVII ст. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. її активно пропагував А. Сен-Сімон. Проте до О. Конта ніхто не зміг розвинути цю ідею з такою повнотою, системністю та аргументованістю. «Соціальна фізика», чи «соціологія» за О. Контом, не передбачала зведення соціальних фактів до фізичних. Система наук, за О. Контом, являє собою ієрархію, що відображає в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від цивільного до конкретного. Ієрархію Конт подає так: математика – астрономія – фізика – хімія – біологія – соціологія.
Соціологія грунтується на законах біології і без них неможлива, має, як стверджував О. Конт у першому томі «Курсу позитивної софії» (1830), певні особливості, котрі зумовлюються взаємодією індивідів і видозмінюють вплив і характер дії цих законів.
Отже, специфіка соціологічного підходу О. Конта до вивчення суспільного життя полягала в тім, що він був прихильником теоретичного дослідження законів соціальних явищ за допомогою загальнонаукових методів, а не філософських спекуляцій.
2.11. Контівський закон 3-х стадій розвитку людського інтелекту, його місце в системі соціологічного знання Досліджуючи характерні особливості суспільства, хід розвитку кого інтелекту, О. Конт першим зробив спробу сформувати закони його функціонування і розвитку.
Найбільшим своїм відкриттям О. Конт уважав основний закон етапів прогресу людського інтелекту: теологічного (неподільне панування релігійної свідомості до 1300 р.), для якого характерним було сприйняття без доведення; метафізичного (застійний етап - з 1300 до 1800 рр.), з переважанням абстракцій, які сприймалися як реальність; позитивного (починаючи з XIX ст.), який грунтувався на точній оцінці.
2.12. Соціальна значущіст закону поділу та кооперації праці за О.Контом Закон поділу і кооперації праці, завдяки дії якого утворюються різні соціальні та професійні групи, зростає різноманітність суспільства, підвищується життєвий рівень людей.
Проте саме поділ праці призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до концентрації та експлуатації, до руйнації таких підвалин суспільства, як солідарність і злагода. Поділ і кооперація праці сприяють розвитку лише професіональної солідарності, об'єднанню соціальних почуттів представників тих самих професій і формуванню ворожого ставлення до інших, появі корпорацій і корпоративної егоїстичної моралі.
Гарантом цілісності суспільства за таких умов, на думку Конта, може бути у сфері політики держава, а у сфері моралі – релігія.
2.13. Значення праць О.Конта для розвитку соціології О. Конт першим обгрунтував необхідність наукового підходу до розвитку суспільства, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на дані спостереження, експерименту та історичного методу тощо.
Погляди Конта лягли в основу багатьох пізніших напрямків соціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством – у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Ч. Дарвіна.
2.14. Загальна теорія систем Г.Спенсера, її місце у вченні про суспільство Англієць Г. Спенсер (1820 – 1903) – засновник так званої органічної школи. Суспільство, на думку Спенсера, як і живий організм нормально функціонує лише за умови злагодженої взаємодії його органів. До складу суспільної системи, за Спенсером, входять продуктивна, розподільча та регулятивна підсистеми. Коли така взаємодія порушується, виникають різні негативні явища і врешті-решт організм може загинути.
2.15. Вчення Г.Спенсера про соціальні інститути Соціологічна теорія Г. Спенсера грунтується на трьох складових: принципі органіцизму, ідеї соціальної еволюції та вчення про соціальні інститути. Сучасна соціологія високо цінує вчення Г. Спенсера про соціальні інститути. У ньому вчений розрізняє шість типів соціальних інститутів: промислові, професійні, політичні, церковні, обрядові, домашні. Розглядаючи їх у розвитку, Г. Спенсер бачив дві складові цього процесу – інтеграцію й диференціацію соціальних інститутів, що утворюють цілісну соціальну організацію – суспільство.
2.16. Особливості трактування Дюркгеймом предмету соціології, її методики Французький учений Еміль Дюркгейм (1858–1917) виробив новий соціологічний підхід, який полягав у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціології.
Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма – соціологізм, який грунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її автономності, специфічності та підпорядкованості в ній індивідів. Основними принципами «соціологізму» є об'єктивний науковий підхід до соціальних явищ та процесів, намагання пояснити соціальне, виходячи з його сутності. У зв'язку з цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.
Теорія «соціологізму» тісно зв'язана із соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:
1) розгляд соціальних фактів як таких, що існують об'єктивно, незалежно від людини;
2) вираження суспільної свідомості об'єктивними, не залежними від суб'єкта показниками (поведінка людей, діяльність організацій);
3) аналіз причинної залежності соціальних явищ від їхнього середовища;
4) постійне порівнювання в ході дослідження пояснювальних соціальних фактів, а отже, перетворення соціології на порівняльну науку.
2.17. Сутність теорії суспільства запропонованої Дюркгеймом Французький учений Еміль Дюркгейм (1858–1917) виробив новий соціологічний підхід, який полягав у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціології.
Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма – соціологізм, який грунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її автономності, специфічності та підпорядкованості в ній індивідів. Основними принципами «соціологізму» є об'єктивний науковий підхід до соціальних явищ та процесів, намагання пояснити соціальне, виходячи з його сутності. У зв'язку з цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.
Теорія «соціологізму» тісно зв'язана із соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:
1) розгляд соціальних фактів як таких, що існують об'єктивно, незалежно від людини;
2) вираження суспільної свідомості об'єктивними, не залежними від суб'єкта показниками (поведінка людей, діяльність організацій);
3) аналіз причинної залежності соціальних явищ від їхнього середовища;
4) постійне порівнювання в ході дослідження пояснювальних соціальних фактів, а отже, перетворення соціології на порівняльну науку.
2.18. Вивчення аномії, соц нерівності і соц солідарності Дюркгеймом З ім'ям Е. Дюркгейма зв'язане також вивчення явищ, яким він їв назву аномії, соціальної нерівності та соціальної солідарності, чкі стають наслідком поділу праці. Під аномією Е. Дюркгейм розумів стан суспільства, за якого відсутнє чітке моральне регулювання поведінки людей. Аномія виникає, коли соціальні функції в суспільстві не перетинаються. Соціальна нерівність є наслідком суспільної системи, яка створює неоднакові умови для реалізації здібностей людини. Е. Дюркгейм уважав, що для подолання соціальної нерівності особистість не повинна бути пригнобленою, а людину не можна зводити до рівня машини. Рушійною силою цього процесу може стати диференціація суспільства не за соціальними привілеями, а індивідуальними здібностями людей.
Для Дюркгейма, як і для всієї соціологічної громадськості того |часу центральною була проблема соціальної солідарності.
Учені намагалися зрозуміти, що людей змушує жити спільно, чому для них стабільність і порядок у суспільстві є найвищою цінністю, які закони управляють міжособистісними стосунками тощо. Вивчаючи цю проблему, Е. Дюркгейм виходив із таких засад:
1) побудова «правильної» методології має озброїти соціолога її ним інструментом пізнання;
2) аналіз історичної еволюції поділу праці має показати «правильний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності;
3) конкретне (статистичне) дослідження сутності самогубств у тому чи тому суспільстві має виявити аномальні стани, відхилення від “правильного” шляху (тобто солідарності) і попередити про можливі наслідки порушення суспільного порядку;
4) учення про релігію і виховання озброює людей «правильною» технологією подолання кризових станів і зміцнення солідарності.
2.19. Трактування Дюркгеймом сутності і ролі закону поділу і кооперації праці Історія людства розпочинається з механічної солідарності — первіснообцинного стану, в якому панує примусовий колективізм, однаковість членів суспільства, схожість виконуваних ними трудових функцій. Отже, відсутність поділу праці нівелювала й особистості.
Поділ праці, посилення спеціалізації змушує людей обмінюватися продуктами своєї діяльності, підвищувати їх якість, свій професіоналізм, конкурувати між собою, удосконалювати особисті якості. Формується договірна держава, громадянське суспільство й органічна солідарність замість механічної, яка забезпечувалася регламентацією життя людей колективною свідомістю.
Причиною поділу праці за Дюркгеймом є значне збільшення кількості населення, що посилює інтенсивність контактів, соціальних зв'язків, обміну результатами діяльності. Зі збільшенням кількості населення посилюється боротьба за існування. За таких умов поділ праці – єдиний спосіб зберегти суспільний порядок, створити соціальну солідарність нового типу. Отже, поділ праці є мирним способом вирішення гострих соціальних проблем.
Свої теоретичні концепції Е. Дюркгейм виклав у 200 наукових працях, що з них найвідоміші – «Про поділ соціальної праці», «Метод соціології», «Самогубство», «Елементарні форми релігійного життя». Він був видавцем «Соціологічного щоденника», котрий справляв великий вплив на соціологічну громадськість.
2.20. Предмет та завдання розуміючої соціології М.Вебера У Німеччині працював Макс Вебер (1864 – 1920). З його ім'ям зв'язана передусім так звана «розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за вихідний пункт береться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціолога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебером, соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усвідомленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнозначна людській поведінці. Адже соціальна дія – не просто «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер називає «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.
Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соціальна дія.
2.21 Веберівське тлумачення закону поділу праці і наслідків його дії Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації економічної поведінки, він зауважував, що в поділі праці переплітаються чотири фундаментальні чинники: технічний, економічний, соціальний та історичний; що поділ праці — це не просто поділ індивідів і розподіл завдань, це – спосіб соціально-економічної взаємодії суб'єктів. Така взаємодія, за М. Вебером, є раціональною (свідома, планується, доцільна). Поділ праці як спосіб взаємодії має різні форми і проходить у своєму розвитку і етапи, а суб'єктом поділу праці є не окремий індивід, а організовані групи.
1.22. Соціальні дії, їх класифікація за Вебером Макс Вебер був енциклопедичне освіченою людиною, громадським і політичним діячем. Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації та економічної поведінки, бюрократії, він зробив внесок у розвиток не тільки соціологічної теорії, а й галузевих соціологічних знань — соціології організації, економічної соціології, політичної соціології, соціології релігії тощо.
2.23. Основні елементи методології Вебера і зв”язок її з ін науками Уже в перших наукових працях Вебер декларує основні принцисвоєї методології: тісний зв'язок емпіричної соціології з історичною і первинність соціокультурних чинників (зокрема релігії) у поясненні економічної й трудової поведінки.
Основними моментами методології Вебера є:
– концепція «ідеальних типів» – уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (капіталізм, господарство, християнство);
– метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;
– принцип співчутливого розуміння мотивів поведінки;
– принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень».
Ці моменти можна розглядати як наслідок прагнення перенести в соціологію все найраціональніше з природничих і гуманітарних наук, посиливши тим самим її пізнавальні можливості. Із природничих наук Вебер запозичив каузальний метод і схильність до точних фактів, а з гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. Він різко виступав проти психологізації соціології, використання в ній оцінних суджень, що грунтуються на суб'єктивних думках учених. Водночас він не погоджувався з використанням таких метафізичних універсалій, як «суспільство», «народ», «держава», «колектив», уважаючи, що об'єктом дослідження може бути лише індивід, бо тільки він має мотивацію, свідомість і раціональну поведінку.
2.24. Особливості і значення для соціології теорії К.Маркса На противагу О.Конту і Г.Спенсеру, засновникам інших соціологічних теорій, котрі шукали чинники соціальних змін поза межами суспільства та людини і розглядали їх як сукупність різних природних впливів, Карл Маркс (1818–1883) у своїх соціологічних поглядах дійшов протилежних висновків. Економічні відносини К. Маркс розглядав як такі, що найсильніше впливають на всі інші структури. На його думку, усі зміни, що відбуваються в суспільстві, у тім числі зміни суспільних відносин, залежать від змін у суспільному виробництві. Виробничі відносини — матеріальна основа соціальних, ідеологічних та політичних відносин.
Проте соціологічну теорію К. Маркса не можна зводити тільки до економічного детермінізму. Він, щоправда є її базисом, але в теорії К. Маркса присутній і соціальний детермінізм, який пояснює механізм взаємодії суспільства й особи. Підхід К. Маркса – історичний. Він полягає в тім, що цей механізм не є раз і назавжди визначеним для всіх часів і народів. На кожному етапі розвитку суспільства є свої особливості взаємодії останнього з особистістю, зумовлені сукупністю соціальних обставин конкретної суспільної формації. При цьому К. Маркс розглядав людину не тільки як об'єкт соціальної дії, а і як суб'єкт, здатний активно змінювати навколишнє середовище.
2.25. Внесок К.Маркса в удосконалення методики соціологічного дослідження Значний внесок К.Маркс зробив в розвиток методики конкретних соціальних досліджень. Його дослідження здійснювалися на основі узагальнення великого фактичного матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соціологічних спостережень, опитувань.
Аналізуючи стан робітничого класу у Франції, К.Маркс у 1880р. на прохання Б.Малона розробив “Анкету для робітників”, яка складається з 4-х частин і містила 99 запитань.
Сучасний рівень розвитку соціології дає можливість побачити недосконалість цієї анкети. Але тоді це була, по суті, одна з перших спроб опрацювати анкету для соціологічного опитування. Щоправда, опитування за цією анкетою так і не відбулося. Але саме соціологічному аналізу присвячено багато сторінок «Капіталу».
2.26 Особливості і завдання соціології, за Г.Зіммелем У праці «Основні питання соціології» Г. Зіммель формує досить оригінальне уявлення про предмет і завдання соціологічної науки. Він підкреслює, що соціологія не може займатися всім тим, що підпадає під визначення «соціальне» і взагалі висловлює сумнів стосовно того, що соціологія є і справді наукою про суспільство. Соціологія трактується Г.Зіммелем насамперед як соціальне дослідження, тобто як метод усіх наук, що вивчають явища соціального життя.
2.27. Принципові особливості соціологічного пізнання, за Вебером та Зіммелем Учення Зіммеля називають «формальною соціологією», бо він уважав, що основним предметом вивчення наукової соціології мають стати «чисті форми», що фіксують у соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття соціальних фактів. Зміст цих форм мають вивчати спеціальні суспільні науки – соціологічні. Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пізнання, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у соціології. За головний інструмент у них правлять особливі абстрактні конструкції: у Зіммеля – «чиста форма», а у Вебера – «ідеальний тип». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а в уяві створювані сутності. Чисті форми за своєю суттю – це відносини між індивідами, які відокремлюються від тих об'єктів, що є предметом їх бажань. На думку Зіммеля, ізолюючи бажання, переживання, мотиви як психологічні акти від їхнього об'єктивного змісту, соціологи отримують саме те, що становить сферу цінностей – сферу ідеального. Це і має вивчати соціологія. Цінність — це те, що збуджуе інтерес до конкретної речі, створеної людиною.
2.28 Роль взаємодії у життєдіяльності суспільства, за Зіммелем Важко переоцінити значення концепцій Зіммеля щодо таких, форм взаємодії, як конфлікт, конкуренція, підпорядкування, авторитет, договір тощо. Він уважав взаємодію основною «клітинкою» суспільства, а саме суспільство розглядав як взаємодію індивідів. За Зіммелем, взаємодія завжди здійснюється через певні природні потяги або для досягнення певних цілей. Наприклад, статеві інстинкти, ділові інтереси, релігійні імпульси, захист чи напад, гра чи підприємництво, бажання допомогти, навчити та багато інших мотивів, що спонукають людину до діяльності заради іншого, до узгодження і поєднання внутрішніх станів, тобто діяння на користь інших і сприймання таких дій з боку інших. Ця взаємодія об'єднує індивідуальних носіїв різних інтересів у єдине суспільство.
2.29 Порівняльний аналіз оцінок різних видів праці, за Зіммелем і Марксом Після Маркса відчуження праці стало однією з головних тем дослідження для німецької школи соціології. Концепція відчуження праці Маркса вплинула на Георга Зіммеля (1858–1918) та його фундаментальну працю «Філософія грошей» (1980). Автор досліджує вплив грошових відносин і поділу праці на соціальну реальність, людську культуру і відчуження праці. Г.Зіммель розглядає промисловість, міграцію і підготовку робочої сили, відмінності між фізичною і розумовою працею, відносини лідерства і аутсайдерства, панування і підпорядкування, конкуренцію, обмін, соціальну і групову диференціацію. Зважаючи на це, його книгу «Філософія грошей» можна назвати “філософію праці”.
Продукт праці двозначний і в іншому розумінні. Він поєднує фізичні й розумові затрати, які оцінюються суспільством по-різному, бо вони нерівнозначні. Продукти висококваліфікованої праці ціняться більше ніж некваліфікованої. З огляду на це марксова трудова теорія вартості зовсім неправомірна, бо вона постулює:
редукцію (зведення) складної праці до простої;
прийняття найменш цінної фізичної праці за одиницю виміру всіх видів конкретної праці;
визнання «мускульної праці» за первинну цінність.
Звідси – приниження ролі наукової інтелігенції в суспільстві, усунення її з історичної арени на користь пролетаріату – суб'єкта фізичної праці. На противагу марксизму Г.Зіммель створює і обґрунтовує іншу шкалу цінності видів конкретної праці, за якою вищою цінністю є інтелектуальна, творча праця.
2.30. Багаторівневість соціологічної науки, за Ф.Тьонісом На межі ХХст. з”явились нові соціологічні концепції, які сприяли професіоналізації соціології та піднесенню її теретичного рівня. У цьому є певна заслуга німецького соціолога Фердінанда Тьонніса (1855–1936), який одним із перших зробив спробу створити в соціології єдину систему понять, подати цю науку як багаторівневу. Він розрізняв чисту і прикладну соціологію. Перша аналізує суспільство на етапі статики, друга — динаміки.
Ф. Тьонніс першим науково обгрунтував поняття «прикладна соціологія» і визначив її місце в системі соціологічного знання.
Її методом, за Тьоннісом, є понятійна аналогія, а сферою застосування – історія людства. Отже, прикладна соціологія ідентична історичній соціології. Окрім неї, Тьонніс вирізняє ще емпіричну соціологію (соціографію), яка вивчає сучасний стан суспільства. Він автор усесвітньовідомого соціологічного твору “Спільнота й суспільство”.
2.31 Сутність теорії функціоналізму Г.Парсона Видатним представником функціоналізму є Т.Парсонс (1902–1979). У своїй праці «Соціальна система» Т.Парсонс наголошує, що вивчення суспільних явищ має виходити з того, що суб'єкти орієнтовані на певну мету. Постійна взаємодія суб'єктів у соціальних групах передбачає наявність загальних правил, що дає можливість наперед знати, що і від кого можна очікувати. Тим самим дописується роль суб'єкта. А соціальна система трактується як сукупність взаємодій чи ролей, якими суб'єкти об'єднані для досягнення певної мети. У межах соціальної системи діють інституалізовані моделі поведінки, завдяки чому задовольняються певні потреби. Така система перебуває в стані рівноваги і намагається цю рівновагу підтримувати. Насамперед ідеться про економічну поведінку як предмет вивчення економічної соціології, оскільки економічну науку цікавить обдумана поведінка людини, де вона підраховує вигоди і втрати від будь-якої конкретної дії.
2.32 Емпірична соціологія, зміст основних етапів її розвитку Емпіризм – напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним джерелом знань і вважає, що зміст знання можна подати лише як опис цього досвіду. Західна емпірична соціологія досліджує соціальне життя на мікрорівні: міжособистісні стосунки, поведінку особи і соціальних груп, соціально-психологічний клімат, громадську думку тощо, її методологічну основу становлять позитивістські принципи. Конкретні соціальні факти збирають і описують з допомогою таких спеціальних методів, як соціологічні спостереження, опитування, експерименти тощо.
Особливість емпіричної соціології в тім, що вона започаткувалася не в університетах як центрах наукової думки, а в практичній сфері – у середовищі державних службовців, підприємців, її поява стимулювалась практичними потребами суспільства, розвиток якого в XIX ст. призвів до швидкого зростання міст, поляризації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.
Зарубіжна емпірична соціологія у своєму розвитку пройшла три етапи. Для першого характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов'язати теоретичні проблеми з реальним життям. Цей етап охоплює кінець XIX і два перші десятиріччя XX ст. До цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали відпрацьованої методики. Соціологічні теорії, що існували на той час, не сприяли проведенню таких досліджень, бо мали характер історико-еволюційних схем, перевірити які на мікрорівні було неможливі.
На другому етапі (20-30-ті рр. XX ст.) емпірична соціологія відповідно до інтересів монополій переносить дослідні роботи з університетів у лабораторії, на підприємства.
Третій етап (від 40-х рр. XXст. до наших днів) – характеризується (особливо в 60-70-ті рр.) бурхливим розвитком емпіричної соціології в усіх зарубіжних країнах. Відбувається її поєднання із системою управління. Соціологів залучають до вивчення державної діяльності, громадської думки, потреб населення, розв'язання соціальних проблем, гострих соціальних конфліктів. Соціологія почала цікавитися питаннями життя міста, девіантною (ненормативною) та деліктною (злочинною) поведінкою.
2.33 Індустріальна соціологія та проблеми, що досліджуються у її межах Індустріальна соціологія є одним з основних напрямів емпіричної соціології Заходу, що досліджує сферу виробництва, нивчає трудові відносини людей на підприємстві і розробляє практичні рекомендації щодо підвищення ефективності виробництва. Головні концепції цього напряму зародилися в США, потім поширилися у Великобританії, Німеччині, Японії, Франції та інших країнах.
Індустріальна соціологія почала формуватися наприкінці XIX – на початку XX ст.
У межах індустріальної соціології на той час розв'язувалися такі проблеми: 1) посилення заінтересованості робітників у праці, тобто її стимулювання і підвищення продуктивності; 2) визначення найраціональніших форм взаємодії різних соціальних груп, що послаблювали б чи навіть усували соціальні конфлікти.
Представники індустріальної соціології вивчають проблеми промислового виробництва, намагаються узагальнити реальний досвід управління ним, досліджують соціально-трудові відносини і розробляють рекомендації щодо їх удосконалення (соціальна інженерія). Отже, індустріальна соціологія – це прикладна галузь соціології. Вона з позицій підприємців і керівників промислових підприємств вивчає соціальні наслідки науково-технічного прогресу на підприємстві, їх вплив на різні сфери життєдіяльності суспільства, зокрема, на сферу трудової діяльності людини.
2.34 Вивчення Ф.Тейлором оціального явища “рестрикції” і способів його урегулювання Ф. Тейлор першим з учених звернув увагу на феномен праці «спроквола». У науці це називають рестрикцією (від лат. restrictio – обмеження). Це явище виникає внаслідок групового тиску і блокування формальних норм поведінки неформальними відносинами. Робітники свідомо обмежують продуктивність своєї праці, щоб запобігти перегляду норм виробітку і зниженню розцінок.
Головна ідея праць Ф. Тейлора – змусити робітників працювати ліпше. Людина не повинна витрачати свою енергію даремно, а має працювати з повною віддачею.
Тейлор своє завдання вбачав у створенні системи раціоналізації праці й управління виробництвом, яка б сприяла ефективному використанню фізичних можливостей робітників і подолала ірраціональність управління. Ця система має бути спрямована передусім на позбавлення від деспотизму управлінців, обурення та конфронтації робітників, на формування в них бажання до партнерства.
Раціоналізація управління у свою чергу грунтувалася на таких принципах: здійснення жорстокої дисципліни і контролю на підприємстві; правильний підбір і розташування кадрів, запровадження системи підвищення кваліфікації і службового просування працівників; відокремлення розумової праці, зв'язаної з організацією та управлінням, від фізичної; звільнення робітників від усіх інших функцій, крім безпосередньо виконавських, і передача організаційних та управлінських функцій, що потребують розумової праці, працівникам управлінськодо апарату.
2.35. Основні принципи іспрямування концепції “економічної людини” Тейлор першим науково обгрунтував і запровадив у життя, перевіривши на практиці, ідею про необхідність матеріальної зацікавленості працівника в результатах своєї праці. Він сформулював низку принципів матеріального стимулювання праці, яка згодом закріпилася в концепції «економічної людини». Найголовніші з цих принципів такі:
1) стимулювати виконання більшого обсягу робіт і за більш короткий час, за більшу платню;
2) преміювати добру, а не будь-яку роботу;
3) шкідливо як недоплачувати, так і переплачувати працівникові;
4) потрібно намагатися сформувати віру працівника в можливість високооплачуваної роботи (за принципом “І ти теж можеш”).
2.36 Соціологічна сутність адміністративної доктрини А.Файоля Французький науковець А. Файоль (1841–1925), працюючи генеральним директором великої фірми, запровадив струнку систему управління виробництвом, в основу якої було покладено адміністративну доктрину.
Усі функції, що здійснюються на будь-якому підприємстві, Файоль розподілив на 6 груп: технічні, комерційні, фінансові, рюнні, облікові й адміністративні. Отже, адміністративна функція є лише однією з шести, які забезпечують належну організацію виробництва. Водночас вона є однією з найскладніших. Керівник підприємства мусить забезпечити прогнозування, організацію, розпорядження, узгодження, контроль. А для цього він має бути інтелігентним і розумним, мати міцне здоров'я, фізичну силу та високі моральні якості (тверду волю, невичерпну енергію, кмітливість, почуття відповідальності й обов'язку, турботу про спільні інтереси, високий рівень культури, глибоке розуміння суті інших найістотніших трудових функцій.
2.37 Доктрина Г.Форда, соціальні наслідки її реалізації Теоретик і практик примусової мотивації Г. Форд (1863– І947) побудував свою доктрину «на гармонії» між виробництвом і споживанням. Він сформулював її так:
1) виробництво народжує попит;
2) попит підтримує виробництво, причому масове виробництво потребує масового споживання;
3) споживання стане масовим тільки тоді, коли робітники матимуть високу заробітну плату, а товари продаватимуться за порівняно низькими цінами; останнього можна досягти, забезпечивши масове безперервне виробництво з мінімальними витратами, постійним оновленням техніки та організації праці;
4) науково-технічний прогрес – важливий стимул споживання і одночасно засіб його задоволення.
Практично Г. Форд виходив з того, що середній робітник шукає таку роботу, виконуючи котру, він не буде напружуватися ні фізично, ні духовно. Відтак Форд розвинув метод Тейлора до найвищого степеня інтенсифікації, стверджуючи, що головною вимогою для ровадження принципів потокового виробництва є максимальне скорочення як потреби думати, так і кількості трудових рухів. Ідеалом є виконання однієї операції з допомогою одного руху. Однак практичне використання цієї системи на заводах «Форд Мотор К°» виявило її непоборну ваду: з одного боку, вона і справді максимально інтенсифікувала працю, а з іншого – призводила до швидкої розумової та фізичної деградації робітників. Останнє ставало на заваді впровадженню складніших верстатів і вдосконаленню технологічних операцій. Згодом Форд був змушений доповнити свою систему обліком раціоналізаторських пропозицій робітників і розробити порядок оплати, яка заохочувала б певну «інтелектуалізацію» суто фізичної праці.
2.38 Принцип досягнення максимальної ефективності людської діяльності Г.Емерсона та Г.Черча Відомий американський інженер Г.Емерсон (1853-1931) запропонував дванадцять принципів досягнення максимальної ефективності будь-якої людської діяльності. А саме: 1) чітко визначені ідеали або цілі; 2) здоровий глузд; 3) компетентне консультування; 4) дисципліна; 5) справедливе ставлення до персоналу; 6) повний, постійний і точний облік; 7) диспетчеризація; 8) точні нормативи та впорядкований розклад праці; 9) нормалізація виробничих умов; 10) нормування окремих операцій; 11) чітко написані виробничі інструкції; 12) винагорода за збільшення продуктивності праці.
Інший представник американської соціології менеджменту Г.Черч (1866–1936) також сформулював найзагальніші принципи управління промисловим підприємством, розглядаючи керівництво як поєднання двох процесів: аналізу й синтезу. Синтез визначає ті засоби, за допомогою яких досягають основних цілей, а аналіз визначає правильне використання цих засобів у конкретних випадках. Функції комбінуються так, щоб разом вони давали позитивний результат.
2.39 Доктрина “людських стосунків” Е.Мейо З критики концепцій, що спримали людину як своєрідний додаток до верстата, уже у 20-ті рр. XXст. виникла доктрина «людських стосунків», її автором є американський соціолог-психолог Елтон Мейо (1880-1949).
У 1922 р. Е, Мейо у Філадельфії досліджує проблему плинності кадрів, яка непокоїла місцевих промисловців.
Пізніше Е. Мейо разом із групою соціологів Гарвардського університету протягом п'яти років (1927–1932) недалеко від Чикаго в невеликому місті Хоуторно на підприємствах «Вестерн Електрик Компані» провів експеримент, яким було охоплено 20 тис. працівників. Метою експерименту було виявлення особистісних мотивів трудової поведінки, відносин, які формуються в групах, порівняння їх впливу на результати праці із впливом суто виробничих чинників.
Зі зміною рівня освітлення як в експериментальній, так і в контрольній групах продуктивність праці змінювалася однаково. На другому етапі такий самий висновок було зроблено щодо запровадження регулярних пауз для відпочинку, другого сніданку за рахунок компанії та одного скороченого робочого дня на тиждень.
На основі аналізу емпіричного матеріалу щодо ставлення людей до праці, який було зібрано за допомогою 20 тис. опитувань, учені з'ясували, що виробіток робітника більшою мірою зумовлюється тиском певної невеликої групи, неформальним членом якої є кожний робітник і яка диктує свої вимоги і правила поведінки.
На слідуючому етапі дослідники встановили структуру цих невеликих груп, які утворюються на підставі особистих уподобань та інтересів. У цих групах є лідери, аутсайдери та незалежні. Кожна така група дотримується своїх правил поведінки, неформальних норм, які поширюються і на трудову діяльність. Підтвердилось таке явище, як «рестрикція», тобто свідоме обмеження норми виробітку, котре є своєрідним протестом проти свавільного зниження адміністрацією розцінок і одночасно формою захисту своїх інтересів.
Було зроблено висновок, що успіх трудової діяльності більше залежить від соціаіьно-психологічних (людських стосунків), ніж: від матеріальних чинників
Мейо дійшов висновку, що соціальна поведінка людей є лише функцією певних групових норм. Наприклад, свідоме обмеження виробітку групова робота «спроквола» є наслідком усвідомлення робітником намірів підприємця (знизити розцінки) та своєї ролі в групі (захист співпрацівників). Це і ставало соціальною нормою, що регулювала поведінку робітників. До всіх, хто порушував цю норму ставлення групи погіршувалось: іноді їх навіть виключали з групи.
2.40 Порівняльний аналіз концепцій “економічної людини” Ф.Тейлора і “соціальної” Е.Мейо Для того щоб ліпше уявити, що нового привнесла в соціологію доктрина Мейо, доцільно методи, розроблені ним, ще раз порівняти з уже розглянутим тейлоризмом.
Ф. Тейлор не був ні соціологом, ні психологом. Усе життя він уважав себе тільки інженером. Е. Мейо за фахом – психолог. Він доводив, що для підвищення продуктивності праці та уникнення конфліктів між робітниками та адміністрацією слід впливати на поведінку людей, змінювати їхнє ставлення до праці, упорядковувати взаємовідносини.
Ф. Тейлор брав за основу індивідуальну працю та відрядну оплату. Е.Мейо проголошував принцип заміни індивідуального заохочення груповим, або створення певних неформальних стосунків між людьми. На відміну від Тейлора, що добирав робітників на власний розсуд, в експериментах Е. Мейо добір працівників у групу здійснювався на їхнє бажання.
Е.Мейо дійшов висновку, що робітники достатньо компетентні, часто мають цікаві думки та ідеї, які можуть бути цінними для компанії.
Тейлор визнавав лише два стимули – загрозу покарання і грошову винагороду. У дослідах Е.Мейо з'ясувалося, що робітник – не просто «економічна людина», котра реагує тільки на заробітну плату. Є стимули сильніші ніж гроші, причому діапазон цих стимулів досить великий. Дійовішими за загрозу покарання виявилися заохочення похвалою, виховання почуття гордості за свою фірму, переконування робітників, що їхні особисті цілі збігаються з цілями фірми.
Дослідження Е. Мейо показали, що навіть пересічний робітник має потребу виявити особисті якості, творчі здібності, усвідомити, що він приносить користь, є повноправним членом групи, котра може забезпечити йому почуття соціальної впевненості.
Отже, спостереження в Хоуторно засвідчили, що продуктивність праці залежить від багатьох чинників. Для людини мають значення не тільки економічні, а й соціально-психологічні стимули.
2.41 Мікросоціологічна концепція та завдання “наскрізної науки” Дж.Морено Основоположником соціометричного вивчення малих груп став Джекоб Морено (1892-1974) – американський психіатр, соціальний психолог, з 1940р. керівник заснованого ним інституту соціометрії та психодрами.
Він виходив з необхідності створення «наскрізної науки», яка б охоплювала всі рівні соціального життя людей і не тільки вивчала соціально-психологічні проблеми, а й розв'язувала їх. Тому до запропонованого ним комплексу наук, крім соціометрії– системи методів виявлення та кількісного вимірювання міжособистісних відносин людей у малих групах, входила соціономія (наука про основні соціальні закони), що мала себе реалізувати в соціодинаміці (науці нижчого рівня про процеси, які спостерігаються передусім у малих групах), а також соціатрії – системі методів впливу на людей, чиї проблеми й ускладнення зв'язані з недостатніми навичками поведінки в малих групах.
Згідно зі створеною Дж. Морено так званою мікросоціологічною концепцією соціальний світ можна розглядати виходячи з його макроструктури, тобто просторового розміщення людей у різних сферах їхньої життєдіяльності, та мікроструктури, тобто психологічних відносин кожного окремого члена суспільства з оточенням. Невідповідність макро- і мікроструктури суспільства – причина конфліктів, соціальних суперечностей. Приведення макроструктури у відповідність з мікроструктурою є вирішальним засобом подолання цих суперечностей. Саме з метою виявлення мікроструктури і було створено соціометричну методику.
На думку Дж. Морено, психічне здоров'я людини залежить від її становища у неформальній структурі малої групи. Брак симпатій до неї породжує життєві труднощі. Соціометричні процедури дають можливість визначити становище людини в неформальних зв'язках, зрозуміти її проблеми.
2.42 Теорія ієрархії людських потреб А.Маслоу А.Маслоу (1908–1970) створив ієрархічну теорію потреб (1943). Він поділив потреби людини на дві великі групи: базисні (в їжі, одязі, теплі, безпеці, позитивній самооцінці тощо) і похідні, чи метапотреби (у справедливості, добробуті, порядку тощо). Базисні потреби постійні, а похідні – змінюються. Метапотреби однаково значущі, а отже, не мають ієрархії. Базисні потреби можна згрупувати за рівнями: від нижчих — матеріальних до вищих — духовних. Перші їх типи називаються первинними (вродженими), інші — вторинними (надбаними). Головне в теорії А. Маслоу — це не стільки ранжування потреб, скільки пояснення їхнього руху. Потреби кожного наступного рівня стають актуальними лише після того, як будуть задоволені попередні. Але саме тільки задоволення потреби як такої не є мотиватором поведінки людини. Голод є рушійною силою для людини доти, доки вона голодна. Відтак зрозуміло, що сила дії потреби є функцією від міри її задоволення. Окрім того, інтенсивність потреби визначається її місцем у загальній ієрархії. Фізіологічні потреби домінують доти, доки їх не задоволене принаймні на мінімальному рівні, а потім починають домінувати наступні — потреби в безпеці, соціальні, престижні, і насамкінець — духовні.
2.43 Теорія “управління через співучасть” Д.Макгрегора На початку 60-х років у індустріальній соціології в межах концепції «соціотехнічних систем» виникає теорія «управління через співучасть», яку розробив американський учений, професор Массачусетського технологічного інституту Д. Макгрегор. Це була перша спроба теоретично обгрунтувати стилі поведінки керівника з підлеглими і на цій підставі змінити практику управління. Перша теорія Макгрегора (теорія «X») проповідує авторитарний стиль управління виходячи з того, що пересічна людина не любить працювати і намагається наскільки можливо уникати праці. Тому її необхідно постійно примушувати працювати, підганяти, здійснюючи жорсткий контроль і погрожуючи покаранням. Такий стиль породжує у підлеглих страх, а інколи і агресію. Тому, коли соціально-економічні умови змінюються, поліпшуються відносини між робітниками і підприємцями, можливий інший підхід, сутність якого Макгрегор виклав у другій теорії (теорії «У»). Цей підхід грунтується на таких постулатах:
– трудові зусилля є так само природними для людини, як відпочинок і розваги;
– у процесі досягнення своєї мети людина вдається до постійного контролю;
– внесок у загальну справу є функцією винагороди, визначеною за цей внесок;
– люди працюють ліпше там, де орієнтуються на людей, а не на вихід продукції.
Такі установки вже ближчі до демократичного стилю керівництва.
Отже, сутність концепції Д. Макгрегора полягає у встановленні залежності стилю керівництва від стилю поведінки працівників. Керівник повинен пам'ятати, що кожна людина є унікальною істотою з багатим духовним світом. Проте не всі керівники поводять себе в житті так, як радить розум чи підказує наука. Є ще й об'єктивні обставини — низька трудова дисципліна, аритмія, вимушений поспіх, низька кваліфікація, з полону яких не кожному щастить вибратися.
2.44 Теорія “збагачення праці” Ф.Херцберга, найважливіший її соціологічний постулат Теорія Ф.Герцберга «збагачення праці» полягала в створенні «самоврядних робочих груп», «укрупненні операцій», збільшенні елементів ініціативи, відповідальності, самостійності вибору, а отже, у наданні праці більшої привабливості. За таких умов праця ніби кидає виклик людині, мобілізує її творчі сили на вирішення виробничих завдань, стимулює трудовий азарт, породжує гордість за свою роботу, ефект причетності до справ колективу.
Під впливом теорії Ф. Херцберга на підприємствах розпочалася повсюдна раціоналізація праці. Створювалися групи з модифікації конвеєрної організації праці, збагачення змісту операцій, виконуваних кожн им робітником; збільшення можливостей для виявлення їхньої ініціативи, самостійності, підвищення відповідальності.
Однак економічні труднощі 70-х років, що стримували зростання продуктивності праці, не сприяли подальшому поширенню та розвитку поглядів Ф. Херцберга. Стався перерозподіл значущості об'єктивних і суб'єктивних чинників, зріс інтерес до проблем організації виробництва.
Підхід Ф. Херцберга став суперечити самій суті економіки капіталістичного виробництва. Експеримент щодо заміни конвеєра «груповим складанням» з технічного боку виявився невдалим, і організатори виробництва розцінили теорію «збагачення праці» як шарлатанство, порушення принципів управління.
2.45 Теорія “постіндустріального суспільства” Загальносоціологічній теорії найбільш відомі дві концепції теорія «постіндустріального суспільства» і теорія «революції менеджерів». Першу розроблено в 50-ті роки американським соціологом Д. Беллом. Згідно з нею всесвітня історія проходить доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну стадії. На кожній стадії домінує один фактор: у доіндустріальній – сільськогосподарська праця, в індустріальній – промисловість, у постіндустріальній – інформація. На останній стадії сфера послуг починає переважати сферу виробництва, панують інтелектуальні технології, поширюється пла нування і контроль. Розрізняють американську та європейську моделі “постіндустріального суспільства”.
2.46 Теорія “якості життя” Термін «якісь життя» почав широко застосовуватися після видання праць Дж. Гелбрейта. Під якістю життя зазвичай розуміють умови людського існування: забезпечення матеріальними благами (харчі, одяг, житло, засоби пересування), можливість здобуття освіти, отримання медичної допомоги, розвитку особистості; стан природного середовища, рівень безпеки, соціальної захищеності, свободи. Якість життя визначається за всіма сферами існування людини: сім'я, навчання, робота, громадська діяльність, дозвілля тощо.
Соціальними індикаторами якості життя є як його об'єктивні характеристики (обсяг споживання матеріальних благ, тривалість життя, стан системи освіти, охорони здоров'я, соціального захисту тощо), так і суб'єктивне сприйняття людиною умов існування. Різні люди по-різному сприймають одні й ті самі умови існування. Причини цих відмінностей зумовлюються неоднаковим розумінням сенсу і цілей життя.
2.47 І.Франко про предмет і завдання соціології. Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856-1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування, і в цьому її практичне значення. Основним рушієм еволюції І.Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства постає у формі спільної праці, що спонукає людей до вдосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).
2.48 Соціологічне вчення В.Лесевича Володимир Лесевич (1837-1905) – найвидатніший вітчизняний позитивіст; з'ясовував сутність соціології, її місце в системі наук, питання прогресу. На його думку, соціологія вивчає суспільні явища, що неминуче підпорядковані природним законам. Для відкриття цих законів соціологія користується такими методами загального вивчення, як спостереження, досвід, порівняння. Філософія, історія, політична економія, філософія історії, на думку В.Лесевича, є галузями соціології. Остання вивчає соціальну динаміку, а соціологія – соціальну статику. Досліджуючи суспільний розвиток, В.Лесевич дійшов висновку, що соціальні трансформації приводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над природою, але й до поступового переважання вищих людських здібностей. Отже, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В.Лесевичем, є прагненням до ідеалу, який він убачав у людяності, а головним елементом у процесі досягнення цього ідеалу є розумова діяльність.
Перебуваючи під впливом ідей Конта, В. Лесевич стверджував, що розумова діяльність у своєму розвитку проходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. На першому етапі розумової діяльності людина керується інстинктом, на другому – умоспогляданням і на третьому – досвідом.
2.49 М.Драгоманов як один з фундаторів укр соціології, тлумачення ним прогресу Вивчення української протосоціології дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної української соціології, її роль і значення у вирішенні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.
Одним із тих, хто закладав підвалини української соціології, був М.П.Драгоманов (1841–1895). Він першим використав поняття “соціогія” у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету. Драгоманов, як і інші провідні вчені того часу, намагався знайти точне соціальне пояснення історичних явищ.
Соціологію він розумів як універсальну науку і, на його думку, багато які самостійні науки мали б стати її розділами. Не були винятками ні історія, ні політична економія, ні науки про державу. Прагнення теоретичного синтезу галузей суспільствознавства, зближували М. П. Драгоманова з класиками західноєвропейської соціології О.Контом та Г. Спенсером.
М. П. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культурно-національної автономії. Він відстоював право українського народу на розвиток національної культури.
Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такого від розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв'язок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства.
2.50 Укр вчені М.Костомаров, В.Винниченко, С.Рудницький, О.Потебня, В.Антонович про соціологічну сутність понять “наро”, “народність”, “нація” Микола Костомаров (1818-1885) виступав проти пануючої на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ– матеріал для держави. На погляд ученого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому насамперед потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.
Важливе значення для становлення української соціологічної думки мали теоретичні дослідження Костомаровим питань народності (ментальності), яка трактується як сукупність ознак, що відрізняють один народ від іншого. Такими, на думку вченого, є духовний світ, почуття, склад розуму, спрямованість бажань, ставлення до духовного та суспільного життя того чи того народу.
Формування народності, як гадає М. Костомаров, залежить від таких факторів:географічного положення, що відіграє важливу роль на початкових стадіях цивілізації; історичних обставин (взаємовідносини народів, їх сутички під час міграцій, вплив країн-сусідів тощо). Ступінь позначення цих обставин залежить від рівня розвитку цивілізації. Більш цивілізований, освічений народ наполегливіше плекає і зберігає свою культуру, звичаї, традиції.
Основними особливостями української народності, за Костомаровим, є:
перевага особистої свободи над общинністю;
мінливість, недостатня ясність мети, поривчастість руху, прагнення до творення і незавершення розпочатого (усе, що випливає з переваг особистого над колективним);
брак прагнення до захоплення чужого і підкорення інших народів, до асиміляції інородців, які проживають серед корінних жителів;
переважання духовного над матеріальним;
толерантність, брак національної зверхності тоїцо.
Олександр Потебня (1835-1891) вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності та ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, на думку Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток. Народність не є атрибутивною ознакою народу. Вона виникає час від часу як задум окремих осіб чи груп зробити відмітні риси народу визначною засадою діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити їхню діяльність, надати їм більшої сили
Володимир Антонович (1834-1908), вивчаючи українську націю і порівнюючи її з іншими національними типами, дійшов висновку, що національні особливості народу визначають його здатність до розвитку, а також характер відносин у трудових організаціях. Рівноправність є одним з політичних ідеалів української нації. Ознаки нації як зумовлюються природою, так і набуваються у процесі історичного та культурного розвитку,
У соціологічній проблематиці видатного українського мислителя Володимира Винниченка (1880-1951) чільне місце посідає питання про характер української нації і державності. Безбуржуазність, відсутність національних експлуататорських класів розглядається як основна характерна риса української нації.
В.Винниченко розробив власну політико-соціологічну концепцію, яка дістала назву «колектократію». Сутність її полягає в тому, що із глухого кута, в який потрапило тогочасне суспільство через недосконалість соціально-господарчої форми власної структури, могла вивести його перебудова на правдиво-кооперативну суспільну форму – колектократію.
Степан Рудницький (1877-1937) вважав, що нація є рушієм розвитку людства. Без розвитку нації неможливий будь-який соціально-політичний розвиток. Націю Рудницький визначає як групу людей, об'єднаних спільністю притаманних лише їй рис (прикмет) в одну цілісність.
Учений вирізняє такі риси нації:
антропологічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла);
самостійна мова (у купі з літературою, наукою);
питомі історичні тенденції і прагнення (на політичному, суспільному полях тощо);
питома культура (як матеріальна, так і духовна) та поспіль-ні культурні прагнення;
питома суцільна національна територія, на якій була, є або може бути питома національна держава.
На його думку найважливішою є в першу чергу територія, далі – расовість, потім мова, традиції, культура.
Вивчаючи класову структуру української нації, С. Рудницький виходив з того, що через утрату державності влада, клас великих земельних власників, міщанство, буржуазія, пролетаріат, церковна ієрархія в Україні були неукраїнськими. Завжди українським залишалося лише селянство. Звідси вчений висновує, що інтереси селянства й усього народу тотожні і що суспільно-економічна сутність української держави має грунтуватися на селянстві.
Найважливішим суспільно-політичним завданням самостійної України вчений уважав зведення до мінімуму або й цілковите усунення класової боротьби в Україні через вирівнювання економічного становища громадян. Саме такий суспільний устрій, на думку Рудницького, відповідає споконвічним соціальним ідеалам українства, яке протягом усієї своєї історії боролося проти поневолення одних іншими, проти переважання одного класу над іншим.
2.51 Соціологічні міркування П.Куліша про місто і село, сутність його теорії “хуторянства” Цікавими для сучасників є соціологічні міркування Пантелеймона Куліша (1819 - 1897) про місто і село, Європу і хуторянство. В їх основі – принцип подвійності природи людини. Серце, душа людини і її «зовнішнє» – завжди перебувають у конфлікті, у боротьбі між собою. На підґрунті такого розуміння природи людини Куліш побудував свою теорію «хуторянства». Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути все зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується. А тому Куліш закликає уникати міського життя.
Доцільно, на його думку, містам «розсипатися» на села і не утворювати велетенських людських скопищ, що породжують дорожнечу, байдужість до незаможних; не поривати сусідських зв'язків із селянами – лише тоді бідність як-небудь урівняється з багатством. У цьому Куліш убачав можливість розв'язання багатьох соціальних проблем.
2.52 Вплив вчення О.Конта та Г.Спенсера на формування соціологічних поглядів Ф.Вовка, І.Лучинського, І.Оршанського та ін. укр вчених Соціологічні погляди Федора Вовка (1847-1918) формувалися цілковито під впливом ідей О.Конта та Г.Спенсера. Пояснюючи соціологію як науку про суспільне життя, він стверджував, що соціологія могла виникнути лише після появи геології, палеонтології й біології, і що соціологія разом з етнологією та етнографією становлять одну науку – антропологію.
Ф. Вовк біологічні закони еволюції переносив у соціологію і на цій підставі висновував, що всі суспільні явища з'явилися не через втручання зовнішніх сил, а є результатом поступового розвитку фізичної природи людини; усі засоби людського життя є наслідком вдосконалення їх первісних форм; наука поступово розвинулася від перших випадкових спостережень первісної людини, релігія – з первісних вірувань тощо.
Соціологічні погляди Івана Лучинського (1845-1918) сформувалися під впливом О.Конта і Дж Мілля. Цей учений уважає, що предметом соціології є закони еволюції суспільства, тобто загальні закони соціальних явищ – як один стан явища породжує інший. Іншими словами, за І.Лучинським, соціологія має вивчати соціальні явища в їх послідовному розвитку, у співвідношенні різних їх станів. Соціологічні закони, на думку вченого, повинні базуватися на даних історії і біології.
Ісаак Оршанський (1851- ?) оцінюючи вчення О.Конта, уважав його недостатньо обґрунтованим. Так, він не погоджувався з тим положенням, що основною одиницею соціологічного вивчення с суспільство. На думку вченого, такою одиницею с людина як індивід фізіологічний, психологічний і соціальний. Звідси Оршанський робить висновок, що вчення про людський індивід (антропологія) лежить в основі соціології, а остання є галуззю біології.
Оскільки в центрі соціологічного вивчення є індивід, то звідси і твердження про те, що основні етапи розумового розвитку людства збігаються з основними етапами життя людини. Так, теологічний етап, якому притаманний фетишизм, відповідає дитинству, метафізичний – юності, позитивний – зрілості.
Володимир Антонович (1834-1908), вивчаючи українську націю і порівнюючи її з іншими національними типами, дійшов висновку, що національні особливості народу визначають його здатність до розвитку, а також характер відносин у трудових організаціях. Для українських професійних асоціацій (чумацтво, рибальство, чабанство) притаманна рівноправність їх членів. Рівноправність є одним з політичних ідеалів української нації. Ознаки нації як зумовлюються природою, так і набуваються у процесі історичного та культурного розвитку.
Сергій Подолинський (1850-1981) вивчав розвиток праці як основного соціального процесу, розвиток соціально-трудових відносин. У дослідженні «Ремесла і фабрики на Україні» він аналізує різні типи трудових занять, їх розповсюдженість в Україні, становище певних груп працівників, їх відносини з працедавцями тощо. Одним з вимірів соціальної стратифікації, умов соціальної мобільності Подолинський уважає належність до національності. Основоположну причину соціальної диференціації суспільства, соціальної нерівності вчений убачає в додатковій вартості, у несправедливостях організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря.
2.53 О.Стронін про пірамідальну будову суспільства Соціолог Олександр Стронін (1826-1889) вивчав проблеми суспільства, під яким він розумів людство загалом, державу, сім'ю. Усі вони, на думку вченого, мають спільні риси, подібні закони. Одною з таких спільних рис усіх суспільств є їх пірамідальна будова. На вершині піраміди розміщується активна меншість – аристократія, внизу – більшість, демократія, у середині – тимократія. Така будова потрібна для руху суспільства. Вона нагадує зграю пташок у польоті, що вишикується в трикутник, вершину якого спрямовано в напрямку руху. Суспільству також для того, щоб легше було розсікати історичний простір, необхідно набрати вигляду піраміди. Окрім того, пірамідальна побудова суспільства сприяє підтриманню рівноваги в ньому. Якщо більшість перебуває в основі піраміди, ніякі розхитування меншості на вершині не загрожують падінням цієї піраміди
2.54 Соціологічне вивчення економічних відносин С.Подолинським, М.Зібером, М.Туган-Барановським Сергій Подолинський (1850-1981) вивчав розвиток праці як основного соціального процесу, розвиток соціально-трудових відносин. У дослідженні «Ремесла і фабрики на Україні» він аналізує різні типи трудових занять, їх розповсюдженість в Україні, становище певних груп працівників, їх відносини з працедавцями тощо. Одним з вимірів соціальної стратифікації, умов соціальної мобільності Подолинський уважає належність до національності. Основоположну причину соціальної диференціації суспільства, соціальної нерівності вчений убачає в додатковій вартості, у несправедливостях організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря.
Микола Зібер (1844-1888), видатний економіст і соціолог, вивчаючи суспільство і суспільний розвиток, наголошував на тому, що не існування індивідів зумовлює існування суспільства, а навпаки, суспільство визначає становище індивіда. Досліджуючи чинники індивідуальної свободи особи, учений дійшов висновку, що характер праці у цьому є визначальним, що саме за умов випадкової і непостійної трудової зайнятості людина фактично позбавлена свободи. У розвитку суспільства він визначив низку щаблів і, порівнюючи їх, проаналізував общинне та капіталістичне господарювання.
М. Зібер вивчав проблеми народонаселення і, використовуючи для цього статистичні дані, критикував теорію Т. Мальтуса.
Михайло Туган-Барановський (1865-1919) вивчав розвиток суспільства, його чинники і вважав, що основу суспільного ладу визначає не виробництво (як стверджували марксисти), а щось більше — соціальне господарство. Під соціальним господарством учений розумів сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ з метою створення матеріальних умов, необхідних для задоволення людських потреб. Він гадав, що немає такої людської потреби, задоволенню якої б не служило господарство. Тому немає сенсу класифікувати потреби, вони всі є господарськими.
За Туган-Барановським, в основі будь-якої діяльності лежить соціальне господарство. Соціальне життя він уподібнював колу, в центрі якого перебуває господарство, а від нього радіусами розходяться лінії інших видів соціальної діяльності. Отже, ступінь наявності соціального господарства в різних галузях соціальної діяльності, як зазначав учений, дуже різний.
2.55 М.Ковалевський, М.Грот, Б.Кістяківський про об”єкт та предмет науки соціології, про проблеми розвитку суспільства Однією з особливостей розвитку соціологічної думки в Україні на межі XIX-XXст. було поширення плюралізму, найяскравішим представником якого є соціолог Максим Ковалевський (1851-1916). Він прагнув поєднати позитивні досягнення різних соціологічних шкіл.
Соціологію М. Ковалевський розглядав як загальну теорію соціального розвитку і намагався вивчати історію в соціологічному аспекті. Ідею еволюції, поступового вдосконалення суспільних інституцій Ковалевський свідомо протиставляв марксизму. Виступаючи проти суб'єктивного методу в соціології, неокантіанського протиставлення суспільних наук природничим, Ковалевський основним соціологічний законом увважав закон прогресу, який полягає в посиленні соціальної солідарності між різними соціальними групами, класами, народами. Одне із завдань соціології він убачав у виявленні сутності такої солідарності, вивченні її різноманітних форм.
Микола Грот (1852-1899)– відомий представник позитивістської соціології в Україні, досліджував проблеми розвитку природи і людства, тлумачив сутність соціології та структуризацію наук. Розвиток М. Грот пояснював як безмежно складний і органічно зв'язаний ланцюг законовідповідних змін, які відбуваються в усіх сферах існування природи. Він визначав різні типи розвитку: прогрес, регрес, інгрес. Соціальний прогрес– це низка здійснюваних людиною змін; він посилює і змінює напрями енергії людини у взаємодії з природою і спричинюється до зростання задоволення потреб та зменшення страждань народу.
Регрес– це непродуктивна затрата енергії людей, оскільки пов'язаний зі зменшенням діючої енергії.
Інгрес– це тривалий проміжок часу, коли не відбувається ні піднесення, ні спаду енергії в суспільстві.
Використовуючи принцип розвитку явищ природи, М.Грот розподілив усі науки на неорганічні, органічні й надорганічні. Соціологія і психологія – надорганічні науки. Психологія вивчає психічні явища, які мають більш загальний і простий характер. Соціологія вивчає соціальні явища, які мають більш спеціальний і складний характер. Учений гадав, що суспільству властиві ті самі функції, що й психології індивіда, а тому соціологія є за своєю суттю нічим іншим, як психологією суспільства.
Об 'сктом вивчення соціології, на думку М.Грота, можуть бути такі явища в суспільстві:
пізнання – мова, наука, знання;
почуттєвість – звичаї, уподобання, художня творчість;
воля – суспільні, політичні та релігійні тенденції;
діяльність – зовнішня культура, юридичні, економічні, політичні закони та норми.
Відповідно до структури об'єкта М. Грот класифікував соціологію на такі розділи: суспільні й фізіологічні науки; науки про суспільну мораль, етику, мистецтво; науки про політичну історію телігію; економічні та юридичні наукй
Богдан Кістяківський (1868-1920) дійшов висновку, що надто широке використання природничо-наукових принципів обмежує можливості соціального пізнання. Реальність, яку має вивчати соціологія, включає не тільки економічні відносини, а й дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами.
Саме такий підхід до визначення предмета соціологічного вивчення сприяв здобуттю соціологією статусу самостійної науки, остаточному її відокремленню як від природничих, так і від інших суспільних наук.
Б. Кістяківський прагнув застосувати розробки західноєвропейської теоретичної соціології до дослідження національної культури, зокрема, ролі мови в розвитку цієї культури.
2.56 Вчення М.Шаповала про суспільство та соц групи МикитаШаповал (1882-1932), який протягом 1924-1932рр. очолював Український інститут громадознавства (УІГ). УІГ провадив активну наукову діяльність у галузі соціології, видавав єдиний на той час український соціологічний часопис «Суспільство», публікував книжки українських соціологів і проіснував аж до 1945 року.
М. Шаповал, досліджуючи проблеми суспільства, дотримувався тези, що суспільство є системою різних угруповань індивідів, що живуть у такому взаємозв'язку, коли поведінка однієї чи кількох осіб спричиняє поведінку іншої чи інших осіб.
На думку М. Шаповала, індивіди на підставі певної мети згуртовуються в групи, які виконують біологічні чи соціальні ф-ції; групи єднаються одна з одною, вростають одна в одну, зв'язуються в агрегат, який уже називається суспільством.
Суспільні групи вчений класифікує на:
організовані, характерною ознакою яких є внутрішній поділ на керівників і підлеглих (держава, сім'я, церква тощо);
неорганізовані, в яких нема сталої організації (вікові, мовні, статеві, расові тощо);
прості, в яких люди поєднані якоюсь одною спільною ознакою (політичною метою, мовою і т. ін.);
складні, в яких з'єднуються кілька ознак, наприклад суспільний клас, що в ньому інтегруються три ознаки:' професійна, майнова і правова.
Шаповал першим в українській соціології вводить поняття «українське суспільство» і стверджує, що воно стане таким тільки тоді, коли будуть створені українські політичні партії, українські профспілки, українські школи, українські кооперативні спілки як підвалини господарської самостійності.
Згодом, аналізуючи сучасне йому світове суспільство, Шаповал розвиває свої теоретичні ідеї. Так, суспільство він уже трактує як організацію співробітництва людей щодо здобуття і розподілу життєвих засобів для задоволення своїх потреб. Національне суспільство є мікрокосмом світового і має незалежно виконувати свої функції в економічній, політичній і культурній сферах.
2.57 М.Гредескул про потреби людини, їх соціальну роль і способи вдоволення Соціолог Микола Гредескул (1865-?) відомий як критик марксизму. Усі потреби людини він поділяв на дві групи: нижчі (тваринні) і вищі. Задоволення нижчих потреб призводить до виникнення «економічного фактора». А оскільки потреби мають психічну, ідеальну природу, то й економічний фактор, за М. Гредескулом, є ідейним, а не матеріальним. Свої потреби люди задовольняють суспільним способом. У результаті виникають економічні відносини (тобто відносини між членами суспільства з приводу виробництва) і економічна структура суспільства. Однак ці й інші відносини мають регулюватися, тому потрібні держава і право. На думку М. Гредескула, економіка, держава і право утворюють «будову», головною функцією якої є забезпечення задоволення людських потреб шляхом суспільної господарської діяльності.
2.58 А.Звоницька та СДністрянський про соціальні зв”язки, тлумачення ними понять “спільноти”, “спільність” Станіслав Дністрянський (1870-1935), вивчаючи соціальні зв'язки, стверджував, що вони виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб і що на ранніх етапах суспільного розвитку ці потреби носили переважно економічний характер.
У контексті соціальних зв'язків учений розтлумачив зміст таких категорій:
«спільнота» – група нижчого ступеня, одиничного соціального зв'язку, вона характеризується єдністю суспільних відносин (наприклад родина);
«спільність» – група вищого ступеня соціальних зв'язків, яка репрезентована різними соціальними групами нижчого ступеня і різноманітними суспільними відносинами (наприклад держава). Спільність складається зі спільнот. Нині надзвичайно актуальним є вчення Дністрянського про державу і націю як норми соціального зв'язку. Елементами держави є історична територія, люди, які належать до даної території, і державна організація.
Елементами нації як форми соціального зв'язку є люди, природна територія (на якій родяться ці люди, не історична) і народна культура.
Звоницька Агнеса (1897-1924) розробила концепцію соціального зв'язку. Вона виходила з того, що в основі людського життя лежить спілкування між індивідами, під час якого формується культура, особистісне у взаємодіючих індивідів. У такому процесі стосовно особи А.Звоницька виокремлює три складові:
1) соціалізацію або здобуття індивідом відомостей про соціо-культурне середовище, засвоєння ним колективних знань;
2) узагальнення здобутих відомостей, особисту типологізацію на основі власної індивідуальності;
3) очікування, припущення індивіда про наявність подібних узагальнень у інших індивидів, тобто узгодження спільної діяльності.
Особливим регулюючим механізмом збереження соціального зв'язку в часі Звоницька вважала традицію.
2.59 Соціологічні дослідження політичних відносин Д.Донцовим, В.Липинським Дмитро Донцов (1883-1973) був політиком, і його соціологічні розробки більше стосуються політичної соціології. Саме воля, а не розум є рушійною силою людської діяльності. На цьому Д.Донцов будує свою ідеологію волевого націоналізму:
головною рушійною силою людської діяльності є не розум, а воля. Головна прикмета волі: вона є ціль у собі;
держава має три складові: землю, народ, владу (остання – найважливіша, від неї залежить воля держави);
народ залежно від природних здібностей поділяється на вищі і нижчі касти. Ідеалом провідної касти є сильна влада, підвладної – «безначальство».
Підвалинами націоналізму в Донцова є боротьба за волю, зміцнення волі нації до життя, до влади, до експансії. У цій боротьбі перемагає сильніша нація. Соціальна нерівність, на думку Донцова, існує не тільки між окремими націями, а й у самій нації. Очолює націю каста кращих її представників. Отже, суспільство має структурну ієрархію, воно поділене на вищу і нижчі касти. Вища каста має свої привілеї й тягарі. Вона своїми ідеями підтримує суспільність, не дає розпалитися агресії.
Головною теоретичною концепцією соціолога В'ячеслава Липинського (1882-1931) була теорія організації національних еліт. Згідно з його поглядами розвиток держави залежить від форми її організації. Він указав на три методи організації національної аристократії: класократія, охлократія і демократія. Для розуміння специфіки названих методів слід урахувати, що протилежними полюсами соціальної структури за цією концепцією є активна меншість, тобто аристократія, і громадянство – частина населення держави, яка не має безпосередньої змоги використовувати фізичний примус для здійснення своїх бажань.
Склад громадянства – неоднорідний. За вертикальним поділом його становлять окремі класи (промисловий, хліборобський, фінансовий і купецький, інтелігенція), у кожному з яких по горизонталі виокремлюються стани, що утворюються на засаді здатності до самоорганізації.
Найліпшим методом організації національних еліт В. Липинський уважав класократичний, коли аристократія формується і приходить до керівництва через загальні вибори найліпших представників різноманітних класів і станів.
Охлократія характеризується тим, що активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів у одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством.
Демократичний лад В. Липинський назвав хаотичним, бо правляча еліта (купці, фінансисти, інтелігенція) використовує хаотичні методи парламентарної демократії.
Ці три методи організації чергуються: ослаблена класократія вироджується в демократію, а та в охлократію, у боротьбі проти якої знову об'єднується класократї.
2.60 Особливості і зміст основних етапів становлення соціології в Україні
1) Витоки соціологічних ідей з прадавніх часів до середини XIX ст. Базою розвитку української соціальної думки, як і української нації взагалі, є Київська Русь, суспільне життя якої склалося в межах давньоруської держави. Слід зробити наголос на тому, що самобутня думка на Русі формувалася під впливом античної та візантійської філософії. Провідною ідеєю цього історичного періоду була ідея об'єднання всього східного слов'янства в єдину незалежну державу. Так, перший митрополіт Київської Русі Іларіон зазначив у своїй праці «Слово про закон та благодать», що рівноправ'я народів є запорукою величі Русі.
Запорізька Січ бере на себе функцію української державності й створює унікальну для середньовіччя політичну організацію – козацьку республіку.
Важливий внесок у розвиток соціальної думки в Україні в XVII-XVIIIст. зробила Києво-Могилянська академія. Викладачі та випускники цього навчального закладу відіграли значну роль у становленні вітчизняної культури. Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій академії стала соціальна філософія видатного мислителя, поста, мандрівного філософа й просвітника Г.С/Сковороди (1722 – 1794). У своїх філософських працях він підкреслював проблему справедливої рівності людей, права кожної особи на свободу та щастя.
2) Наступний етап розвитку соціальної думки в Україні збігається з періодом кризи феодально-кріпосницької системи в Росії. У 1846 р. і було створено Кирило-Мефодіївське товариство. За допомогою цього товариства слов'янських народів та формування розповсюджувалися ідеї звільнення всіх слов”янських народів та формування слов'янської федеративної республіки.
3) Розвиток української соціологічної думки наприкінці XIX та XX столітті. В цей період відомими були такі українські діячі як М.Драгоманов, М.Грушевський, Б.Кістяківський, В.Липинський. Вони зробили значний внесок в розвиток соціологічної думки в Україні.
Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура
3.1 Сусіпльство як соціальна система та соц явище Упродовж усієї історії соціології однією з найважливіших її проблем була проблема: що являє собою суспільство.
Соціологія по-різному тлумачить поняття “суспіьство”. Е.Дюркгейм розглядав суспільтсво як надіндивідуальну духовну реальність, яка основана на колективних уявленнях. За М.Вебером, суспільство – це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на ін. людей, дій. Т.Парсенс визначав суспільство як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору К.Маркса, суспільство – це сукупність, що історично розвивається, відносини між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності. Такий підхід до суспільства називається системним. Основна задача системноо підходу в дослідженнях суспільства полягає в поєднанні різних знань про суспільство в цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства.
3.2 Основні ознаки суспільства Суспільство – це соціальна спільнота, що історично склалася в процесі життєдіяльності людства для задоволення його життєвих потреб. Суспільству притаманна низка ознак, які відрізняють його від інших спільнот:
1) спільна територія, яка становить основу соціального простору, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв'язки члени суспільства. Зазвичай вона збігається з державними кордонами;
2) загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв 'язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної систем й зв'язків;
3) здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взасмозв 'язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень.
4) автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоствердження й самореалізації.
Такі суттєві ознаки і характеристики суспільства, що на них указують провідні вчені і дають змогу трактувати його як соціальну систему, як цілісність, що має якості, котрих немає у жодної з її складових.
3.3 Типологія суспільства Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються різні типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою. Так, за ознакою «писемність» суспільства поділяються на дописемні та писемні. Хоча писемності вже близько 10 тис. років, а й дотепер на землі трапляються племена, що її не мають.
За кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільства поділяються на: прості (де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині)); складні (де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків).
За способом здобування засобів до існування розрізняють:
1) суспільство первинних мисливців і збирачів, що проіснувало кількасот тисяч років;
2) аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв'язують зародження держави, класів, появу міст, писемності тощо;
3) індустріальні та постіндустріальні суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений Д. Беллом.
За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, запропонована в середині XIXст. К.Марксом. Основою цієї типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з різною культурою, політичним устроєм, способом і рівнем життя населення, але об'єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К.Марксом людство в своєму історичному розвитку пройшло такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну.
У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.
Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану американським соціологом Д.Беллом. Об'єднуючи всі існуючі типології, він поділив всесвітню історію на три стадії: доіндустріальну; індустріальну; постіндустріальну.
Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства.
3.4 Характерні особливості сучасного (постіндустріального) суспільства З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економіка виробництва товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.
3.5 Причини та шляхи розвитку суспільства. Особливості розвитку укр суспільства У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами – церква та армія. В індустріальному суспільстві – промисловість з корпорацією і фірмою на чолі, а в постіндустріальному – інформація, теоретичні знання з вищою школою, як місцем формування і зосередження цих знань.
З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економіка виробництва товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.
Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними – регресом. Соціальний прогрес – це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов – клімату, ландшафту, грунту, природних багатств тощо.
Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Одні з них уважають, що такими причинами є соціальні суперечності: (конфлікти) – це так звана конфліктологічна парадигма.
Інші їх убачають у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:
в економічній – суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;
у соціально-політичній – боротьба класів-антагоністів;
у духовній – боротьба протилежних ідеологій.
Соціологи-марксисти при цьому додають, що оскільки суперечності існували, існують і будуть існувати, то революційні зміни будь-якого суспільства – неуникненні.
3.6 Основні теоретико-методологічні підходи трактування сустності суспільства Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціальної системи як головного системоутворюючого елемента.
Так, соціолог І.М. Попова виокремлює три пари методологічних опозиційних стратегій, тобто стратегій, які в кожній парі побудовано на протилежних засадах:
1) поведінкова та інституаційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадний – рівень поведінки людей чи суспільства в цілому);
2) об'єктивно предметна та суб'єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об'єктивного та суб'єктивного у суспільному житті),
3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення – урівноваженому стану суспільства чи його мінливості й розвитку).
Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджують суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Мікросоціологія вивчає спілкування й поведінку людей, їхні вчинки, мотиви, значення, якого надають вони своїм взаємодіям, вплив, котрий це все справляє на стабільність суспільства або на зміни, що в ньому відбуваються. Людська взаємодія, поведінка є вирішальним чинником побудови мікросоціологічної теорії. Саме суспільство розглядається як продукт взаємодії різних груп людей. Але суть взаємодії різні автори тлумачать по-різному.
Г.Гарфінкель є автором теорії етнометодології, згідно з якою поведінка людей у процесі спілкування визначається історично детермінованими правилами й поняттями. Є.Гоффман, уважаючи, що життя подібне до театру, описує взаємодію людей у термінах «менеджменту вражень». Згідно з його теорією люди, мов актори на сцені, свідомо беруть на себе ролі, які допомагають їм справити належне враження і вплив на інших.
Дж.Мід, Г.Блумер та ін. представники теорії символічного інтеракціонізму вважають, що взаємодія людей, їхнє спілкування зумовлюється тим значенням, якого люди надають матеріальним речам, і різним зовнішнім виявленням поведінки.
3.7 Суспільство як наслідок дій індивідів За К.Марксом, суспільство є результатом дії. Жодні соціальні системи, жодні зіткнення інтересів не спричиняться до жодних змін, аж поки не почнуть діяти їх суб'єкти-індивіди. Отже, головною дійовою особою соціальної системи є індивід, що виконує в межах одної системи певну соціальну роль. Проблеми соціальних зв'язків індивідів, їхні дії і взаємодії с центральними в соціологічній науці. Поняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив і обгрунтував М.Вебер. Дія, за Вебером, – людська поведінка, якій суб'єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією вчений низивав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучасників взаємодії, тобто на певні очікування. Соціальні дії зумовлюються невдоволеністю (невідповідністю між тим, чого потребує людина й тим, що вона має), тобто потребою.
Невдоволеність виявляється в різних формах: голод, матеріальний дискомфорт, тривога, творчий неспокій. Рівень невдоволеності зміниться, якщо буде досягнуто мети. Мета – це очікуваний наслідок задоволення потреби.
Формування особистої мети, спрямованої на задоволення власної потреби з урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії.
Отже, індивіди намагаються вдовольнити свої потреби через певні дії. Для досягнення своєї мети вони об”єднуються. І як наслідок їхніх дій виникає суспільство.
3.8 Поняття соціальної структури суспільства, її складових Соціальна структура – це стійкий зв'язок елементів у соціальній системі. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) і виконують певні соціальні функції (ролі), об'єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти.
Понятгя соціальної структури в суспільстві використовується в наступних основних значеннях. У широкому розумінні соціальна структура– це побудова суспільства в цілому, системи зв'язків між усіма його основними елементами. При такому підході соціальна структура характеризує всі багаточисельні види соціальних спільнот і відносини між ними. У вузькому розумінні термін «соціальна структура суспільства» частіше застосовується до соціально-класових і соціально-групових спільнот. Соціальна структура у цьому розумінні – це сукупність взасмопов"язаних і взаємодіючих класів, соціальних верств і груп.
3.9 Група як соціальна складова соціальної структури суспільства. Класифікація г руп Складна сукупність ознак дає можливість поділяти всі єдності на два найбільш широкі підкласи: масові та групові єдності.
Соціальні групи, на відміну від масових єдностей, характеризуються:
1) стійкою взаємодією, яка сприяє стійкості та надійності їх існування в просторі й часі;
2) відносно високим ступенем спільності;
3) чітко вираженою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, притаманих усім індивідам, шо входять у групу;
4) входженням у більш широкі єдності як структурні угруповання.
Залежно від масштабів діяльності, форми здійснення зв'язків і членів, що їх складають, розрізняються великі й малі, первинні та вторинні соціальні групи. Основним об'єктом соціологічних досліджень є малі соціальні групи (від 2 до 15 чоловік).
Мала соціальна група малокількісна за складом, члени її об'єднуються спільною діяльністю і знаходяться в безпосередньому, стійкому, особистому спілкуванні. Характерними рисами малої соціальної групи є: малочисельний склад; просторова близкість членів; довгостроковість існування; єдність групових цінностей, норм і зразків поведінки; добровільність вступу до групи; неформальний контроль за поведінкою членів групи.
3.10 Соціальні відносини, їх роль у формуванні соц структури Соціальні відносини – це відносини між окремими індивідами, ціальними групами, що займають різне місце в структурі суспільства, беруть неоднакову участь в його економічному, політичному та державному житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.
Соціальні відносини як різновид суспільних відносин постійно взаємодіють з іншими відносинами – економічними, політичними, правовими.
Якщо відносини сформувалися з приводу засобів виробництва – це економічні відносини, державної влади – політичні, законів – правові, ідеології, науки, культури, релігії, освіти, мистецтва – духовні та ін.
Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони ідентичні суспільним) формуються з приводу реалізації соціальної взаємодії, що виникає між різними суб'єктами (соціальними спільнотами, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб'єктів у суспільстві. Це відносини рівності – нерівності, справедливості – несправедливості, панування – підлеглості.
3.11 Аналіз соц структури суспільства в історії соціології Соціальна структура суспільства, її динаміка є ключовими темами соціології. Соціологія вивчає сутність соціальної структури, найважливіші її складові, ознаки їх виокремлення в структурі, реальний стан, тенденції та перспективи її розвитку. Соціологи називають соціальну структуру хребтом суспільства, культуру – його плоттю, а соціальний контроль з нормами і санкціями включно – цементуючим началом.
Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його складових і зв'язків між ними. Існують різні підходи до визначення цих складових. Відомий російський соціолог А.І.Кравченко трактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функціонально зв'язаних між собою. Провідні українські політологи В.П.Андрущеико, Н.І. орлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними.
3.12 Ознаки соц інститутів та умови успішного їхнього функціонування Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспільства, його відтворення, є соціальні інститути.
Інститут – це певна форма людської діяльності, яка грунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також контролю за її виконанням. Інституційна діяльність здійснюється людьми, об'єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок в суспільстві.
Кожен соціальний інститут має крім специфічних спільні з іншими інститутами ознаки. Такими ознаками є і установки, і взірці поведінки, культурні ознаки символічні й утилітарні, кодекс усний і письмовий, ідеологія.
Так, наприклад, інституту родини притаманні такі установки і взірці поведінки, як прихильність, лояльність, відповідальність, повага; держави – послушання, лояльність, субординація; освіти – прагнення до знань, регулярне відвідування занять; бізнесу – продуктивність, економічність, виробництво, прибуток; релігії – поклоніння, лояльність, пошанування.
Сім'я має такі символічні культурні ознаки, як шлюбна обручка, весільний ритуал; утилітарні – будинок, квартира, меблі; кодекс – сімейні заборони, дозволи; ідеологія – романтичне кохання, сумісність, індивідуалізм тощо.
Крім спільних ознак інститути мають і специфічні, які залежать від потреб, що їх вони задовольняють. Деякі інститути не мають повного набору ознак. Це свідчить про те, що вони недосконалі, не розвивалися або перебувають у занепаді. Якщо ж таких інститутів більшість, то це означає, що суспільство, в котрому вони функціонують, перебуває в глибокій кризі чи на початковій стадії розвитку.
3.13 Поняття соціального інституту, його види Соціальні інститути (від латинського institutum – установа) – це стійкі форми організації спільної діяльності людей Термін «соціальний інститут» застосовується в різних значеннях. Говорять про інститут сім'ї, інститут освіти, охорони здоров'я, інститут держави і т.ін. Перше значення, яке найчастіше використовується, пов'язано з характеристикою будь-якого роду впорядкування, формалізації і стандартизації суспільних зв'язків і відносин, А сам процес впорядкування формалізації і стандартизації називається інституціоналізацією.
Соціальні інститути відрізняються один від одного за видами і функціональними якостями.
1. Економічно-соціальні інститути – забезпечують усю сукупність виробництва й розподілу суспільного багатства, поєднуючи, разом із тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.
2. Політичні інститути – забезпечують відтворення та стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.
3. Соціокультурні й виховні інститути мають на меті засвоєння та подальше відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у певну субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки і, нарешті. захист певних цінностей і норм.
4. Нормативно-орієнтуючі – розробляють механізми морально-етичної регуляції поведінки індивідів, їх мета – надати поведінці й мотивації моральну аргументацію, етичну основу.
5. Нормативно-санкціонуючі – здійснюють суспільно-соціальну регуляцію поведінки на основі норм та правил, закріплених в юридичних та адміністрітивних актах.
6.Церемоніально-символічні й ситуаційно-конвенціональні інститути регулюють повсякденні контакти, різні акти групової і міжгрупової поведінки. Вони визначають порядок і спосіб взаємної поведінки, регламентують методи передачі й обміну інформацією, спілкування та ін., порядок зюорів засідань, діяльність певних об”єднань.
3.14 Роль та ф-ції соціальних інститутів у життєдіяльності суспільства. Поняття Аномії Кожний інститут виконує свою, притаманну йому соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Представники інституціональної школи соціології, виділили чотири основні функції соціальних інститутів:
1) відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що виконує цю ф-цію, є родина, але до неї причетні й інші соціальні інститути, такі як держава;
2) соціалізація – передача індивідами встановлених у даному суспільстві зразків поведінки й способів діяльності – інститути родини, освіти, релігії та ін.;
3) виробництво й розподіл. Ця ф-ція забезпечується економічно-соціальними інститутами управління й контролю – органами влади;
4) ф-ції управління й контролю здійснюються через систему соціальних норм, які реалізують відповідні типи поведінки: моральні й правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т.ін. Соціальні інститути управляють поведінкою індивіда через систему заохочень і санкцій.
Визначення ролі соціальних інститутів у соціальних змінах і розвитку можна звести до таких двох взаємозв'язаних дій:
1) забезпечення переходу до якісно нового стану соціальної системи, її прогресивного розвитку;
2) руйнування соціальної системи чи принаймні її дезорганізація.
Інституціональний аналіз дає змогу з'ясувати причини негативних явищ, що зумовлюють соціальну дезорганізацію та кризові явища в суспільстві. Ключовим моментом у розвитку процесів дезорганізації є руйнування соціальних інститутів, що створює ситуацію, яку Е.Дюркгейм назвав анемією, тобто таку ситуацію, коли індивіди не можуть інтегруватися з основними інститутами суспільства і не визнають найбільш значущі соціальні норми.
Аномія характеризується втратою соціальними інститутами мети діяльності, послабленням нормального регулювання поведінки людини у головних сферах життєдіяльності; утратою чіткого визначення соціальних норм, послабленням механізму соціального контролю, зростанням соціального напруження.
3.15 Інституалізація, її ознаки. Способи розвитку соціальних інститутів Інституціалізація –це процес визначення та закріплення соціальних норм, статусів і ролей, приведення їх у систему, яка здатна діяти в напрямку задоволення певної суспільної потреби. Інакше кажучи, інституціалізація – це заміна спонтанної поведінки на передбачену, яка очікується і регулюється.
Інституціалізація – тривалий та складний процес. Ознаками інституціалізації є:
оформлення соціальної групи, для якої певна діяльність стає професійною;
зміна якості самої діяльності, яка стає ролевою, цілеспрямованою, ієрархічною;
поява спеціальних закладів, у яких відбувається ця діяльність;
виникнення регулюючих її норм, що в міру розвитку професійної діяльності розділяються на моральні та правові.
Інституціалізація проявляється у формуванні певної ідеології, яка є підґрунтям для створення зразків поведінки, ритуалів, символів і надає організації та її цілям характеру суспільної міспр
Розвиток соціальних інститутів відбувається двома способами: 1) виникненням нових соціальних інститутів; так, в Україні в процесі становлення державності створюються такі важливі соціальні інститути, як інститути освіти, науки, армії, дипломатії тощо;
2) розвитком і вдосконаленням уже існуючих соціальних інститутів, поглибленням спеціалізації їхніх функцій, відокремленням від них нових соціальних інститутів. Так, із загальної судової системи розвивається конституційний суд, з'являється самостійний інститут слідства тощо.
3.16 Найважливіші соц інститути сучасного укр суспільства, проблеми їхньої взаємодії Найбільш важливими соціальними інститутами сучасного суспільства можна назвати:
економічні, що регулюють соціальні зв'язки в господарській сфері, забезпечують процес виробництва, виконують нормативно-розподільчу ф-цію, розподіляючи та перерозподіляючи матеріальні блага чи їх еквіваленти. Вони формують економічний потенціал суспільства, підтримують стійкість його соціальної структури, розмежовують організації і професійно-статусні групи за способами і якостями споживання, за типами способу життя;
політичні, що регулюють соціальні зв'язки з приводу використання влади, її здійснення та розподілу. Політичні інститути встановлюють і підтримують політичну владу соціальної групи, що домінує в суспільстві, забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей;
культури та соціалізації, діяльність яких зв'язана з розвитком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соціальних цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а потім відтворюють культурні та соціальні цінності, що накопичуються в процесі соціальної діяльності, залучають індивідів до певних суб-культур, а також регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, захист відповідних цінностей і норм.
Усі соціальні інститути у своїй діяльності взаємозв'язані. Так, організація виробництва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування, державна політика визначає перспективи розвитку освіти, торгівля враховує запити споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність державних установ тощо.
Аналіз численних взаємозв'язків інститутів може пояснити, чому інститути не можуть повністю контролювати поведінку своїх членів, забезпечуючи сумісність їх дій з інституційними нормами.
3.17 Соціологічне тлумачення соціальної організації , її структури Термін «організація» вживається в різних значеннях як такий, що позначає:
1) процес (певну діяльність з налагодження стійких зв'язків, упорядкування різнонапрямленої активності індивідів, груп);
2) атрибут якого-небудь об'єкта, його властивість мати упорядковану структурну організацію;
3) групу інституційного характеру, яка виконує певну суспільну функцію (банк – накопичення, розподіл і впорядковане використання грошей, школа – передача знання молодому поколінню і його соціалізація, сім'я – народження дітей і їх виховання і подібне).
Внутрішня структура соціальних організацій є високо формалізованою в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки їхніх членів. Усі вони підпорядковані певному режиму, мають дотримуватися певних правил, субординації, виконувати обов”язки відповідно до посади, що займають.
Організації є складними соціальними утвореннями. Центральним елементом будь-якої організації є соціальна структура. Вона репрезентується нормативною системою (нормативною структурою) і фактичним порядком (поведінською структурою).
До нормативної системи входять цінності, норми та ролеві очікування, до поведінської – дії, взаємодії і сантименти, що не регламентуються нормами і правилами.
Отже, соціальна структура складається із взаємозв'язаних ролей, а також упорядкованих відносин між членами організації, а насамперед – відносин влади й підпорядкування.
Надзвичайно важливими в соціальній організації є цілі, заради яких ця організація утворювалася. Ціль – це бажаний результат чи ті умови, котрих намагаються досягти, використовуючи свою активність, члени організації для вдоволення колективних потреб.
Важливою складовою організації є члени організації, кожен з яких має певні якості та навички, що дають змогу займати п «ні позиції в соціальній структурі і виконувати відповідні соціальні ролі. Члени організації взаємодіють відповідно до нормативної і поведінської структури.
3.18 Сутність теорії соціальної стратифікації Еквівалентом вітчизняної теорії соціальної структури є західна теорія соціальної стратифікації- Термін «стратифікація» (від латинського stratum – прошарок і facere – робити) запозичено з геології, де він означає вертикальне розшарування ґрунтових пластів.
У соціології цей термін був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація – це визнання існування в суспільстві вищих та нижчих прошарків – страт.
Страти – це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особливості, родинні зв'язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Нерівність, зумовлена природними відмінностями, є першою формою нерівності, що проявляється й у деяких тварин. У людей вона може стати основою появи нерівноправних відносин. Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, зв'язана з відмінностями, що зумовлені соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське населення), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо.
Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг як порівняти з іншими. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості. Тому ця проблема завжди цікавила соціологів.
3.19 Історичні типи стратифікації Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство – економічна, соціальна й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.
У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах рабовласницького устрою з'явився кастовий. Каста (від португальського – рід, покоління) – замкнута спільнота людей, зв'язаних спільною успадкованою професією, спільним статусом.
Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви – соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов'язки, закріплені звичаями та законами. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV-XV століть, коли суспільство поділялося на вищі верстви дворян і священослужителів і нижчі – ремісників, купців, селян.
Промислова революція XVIII-XIX століть зруйнувала цю систему і привела до формування класів. Клас – головний елемент стратифікації капіталізму. Усе населення М.Вебер поділяв на 4 класи: власників, інтелектуалів (адміністраторів, менеджерів), дрібну буржуазію (дрібні підприємці, комерсанти), робітники.
В Україні після подій середини 80-х і початку 90-хрр. Сформувався вищий клас, який становить 1-3% всього населення, і нижчий, рівень життя якого не “дотягує” навіть до межі бідності (близько 70% населення). Середнього класу як такого в Україні майже нема.
3.20 Основні чинники та критерії соціальної стратифікації Всі вчені по-різному визначають чинників і критеріїв ієрархії стратифікації, їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать.
Так марксизм, під впливом якого формувалася вітчизняна соціологія, першопричиною нерівності вважає економічний чинник – відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ.
Функціоналізм пояснює нерівність, виходячи із диференціації соціальних функцій, що виконуються різними прошарками, класами, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції.
Чіткіше критерії стратифікації визначив П.Сорокін. Він зазначав, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: економічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кількість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).
У теорії соціальної дії наявну в суспільстві велику різноманітність соціально-диференційних ознак Т.Парсонс спробував об'єднати в такі універсальні критерії соціальної стратифікації:
якісні характеристики людей – відповідальність, компетентність та ін.;
виконувані ролі – численні різновиди професійно-трудової діяльності;
володіння власністю, матеріальними й духовними цінностями, привілеями, культурними надбаннями тощо.
На різних етапах суспільного розвитку за соціально-диференційні критерії бралися різні ознаки. У ранній період більше користувались якісними характеристиками, у сучасному індустріальному суспільстві – професійно-трудовими. Що стосується ознак власності, то вони були важливими завжди.
Сучасні соціологи дотримуються веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу за такими критеріями:
1) тип економічної діяльності – від підприємницької і державної на верхніх щаблях до некваліф і кованої праці на нижніх;
2) величина доходу – від мільярдів доларів до нуля;
3) тип і рівень освіти – від диплома про закінчення престижного вузу до свідоцтва про закінчення початкової школи (цікаво, що кількість років навчання і обсяг знань не такі вже важливі – значно більше важить «престижність» вузу;
4) місце проживання – від привілейованих районів до трущоб;
5) тип організації дозвілля – від світських раутів і відпочинку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти в темних закавулках.
3.21 Соціальна нерівність як основа стратифікації Соціальна нерівність, що є підставою стратифікації суспільства, сприймається як основна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.
Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство – економічна, соціальна й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.
Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви – соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов'язки, закріплені звичаями та законами. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV-XV століть, коли суспільство поділялося на вищі верстви дворян і священнослужителів і нижчі – ремісників, купців, селян.
Промислова революція XVIII-XIX століть зруйнувала цю систему і привела до формування класів. Клас – головний елемент стратифікації капіталізму.
3.22 Теорія соц статусу в концепції соц стратифіккації Складовою частиною концепції соціальної стратифікації є теорія соціального статусу. Статус (від латинського status – стан) – соціальна позиція людини в суспільстві, яку вона посідає відповідно до свого фаху, економічного забезпечення, демографічних особливостей, політичних можливостей тощо.
Будь-яка людина має цілу низку статусів (брат, батько, чоловік, мер міста, член політичної партії тощо), бо вона є членом багатьох соціальних груп і організацій. Уся сукупність статусів однієї людини називається статусним набором. Цей термін разом із терміном «ролевий набір», що означає сукупність ролей одного статусу, було запроваджено Р.Мертоном.
Кожне суспільство має величезну кількість статусів, лише професійних налічується кількасот тисяч. Кожний статус належить певній кількості людей, які утворюють соціальну групу. Отже, кожний статус у суспільстві репрезентований окремою соціальною групою. Сукупність усіх статусних груп утворює соціальний склад населення.
Статусні групи посідають певне місце у статусній ієрархії. Остання утворюється громадською думкою. Статус професора, наприклад, скрізь цінується вище за статус прибиральниці. Місце певної статусної групи в ієрархії називається рангом. Ранги можуть бу-ти високими, середніми і низькими. Чим більше суспільство цінує статус, тим вищий у нього ранг, тим більше у нього привілеїв, благ, пошанування, символів, слави.
3.23 Сутність та роль середнього класу у стабілізації суспільства Нині під впливом соціальних зрушень відбувається демонтаж структури пострадянського суспільства, його інститутів, з'являється так званий середній клас.
За визначенням німецького вченого Л.Ергарда середній клас – це та верства населення, яка об'єднує або прагне об'єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі.
Середній клас у країнах Заходу складається з управлінців нижчого й середнього рівнів, основної частини інтелігенції, яка працює за наймом, дрібних та середніх службовців. Англійський соціолог Е.Гідденс звертає увагу на неоднорідність середнього класу, його три рівні:
вищий – власники великого бізнесу, приватних магазинів, фермерських господарств;
середній – менеджери і фахівці, які мають вищу освіту іпрестижну роботу;
нижчий – службовці, учителі тощо.
Представники середнього рівня демонструють представникам нижчого рівня взірців, які за певних умов можуть бути цілком досяжні і для них, а це є певним стимулом. Цим самим невдоволен ня представників нижчого рівня нейтралізується їх сподіваннями на ліпше.
Зростання кількості представників середнього класу зумовлюється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.
Більшість учених упевнена, що саме середній клас, а не пролетаріат чи селянство є основою сучасного суспільства. Нині особливо актуальною стає гіпотеза, обґрунтована Г.Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу. Його існування та добробут є запорукою добробуту всього суспільства. Що більшою є питома вага середнього класу, то сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на політику, економічні зміни, свідомість громадян, громадську думку.
Слабкість середнього класу призводить до гальмування демократизації суспільних відносин. Досягнення суспільних компромісів стає майже неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної диктатури, спрямованої на захист інтересів вищих верств, або до революційної диктатури, яка, спираючись на озброєні маси, прагнутиме задоволення інтересів виключно найбідніших верств.
3.24 Сутність процесу соціальної мобільності, її види Зміна індивідом чи соціальною групою соціальної позиції, місця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П.Сорокіним на позначення явища пересування індивіда в соціальному просторі.
Соціальна мобільність може бути різних типів: горизонтальна й вертикальна, між різними поколіннями і в межах одного покоління. Горизонтальна мобільність означає пересування людей на тому самому соціальному рівні, зміна статусу на інший, еквівалентний попередньому. Наприклад, учений займався науково-дослідною працею в НДІ, потім перейшов на викладацьку роботу до вузу. Вертикальна мобільність означає зміну статусу на вищий або навпаки, тобто рух угору-донизу в системі соціальних позицій. Наприклад, пересування з посади старшого викладача на посаду доцента. Мобільність поколінь – це зміна соціального становища дітей як порівняти з батьками.
Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кількості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що дають змогу людям пересуватися, а точніше, від міри свободи такого пересування.
3.25 Сутність процесу маргіналізації, особливості його в Україні Індивіди й цілі групи постійно пересуваються як по вертикалі, так і по горизонталі соціальної структури суспільства.
Проте однієї рушійної сили соціального інституту для пересування по вертикалі недостатньо. Необхідно закріпитися на верхній сходинці, адаптуватися до нового соціально-культурного середовища, засвоїти нові норми, нові зразки поведінки, а це, як стверджують учені, потребує великого психологічного напруження, що супроводжується неврозами, утратою віри в себе, формуванням комплексу неповноцінності. Людина, відірвавшись від однієї страти, не може знайти себе в іншій. Феномен перебування людини між двома соціальними стратами, зв'язаний із її переміщенням у соціальному просторі, у соціології називається маргінальністю. Маргінал, маргінальна особистість – людина, яка втратила колишній статус і не адаптувалася до нового соціально-культурного середовища. У таку ситуацію, як правило, потрапляє людина або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села у пошуках роботи в місті чи іммігрант, що шукає в іншій країні ліпшої долі).
Такі пограничні, проміжні стосовно тих чи тих соціальних спільнот прошарки називаються маргінальними.
3.26 Соціальний контроль, його складові Соціальний контроль — це нагляд, здійснюваний цілим колективом (сім'єю, друзями, установами чи спеціальними інститутами) за соціальними діями окремих індивідів. Він допомагає зберігати і передавати нащадкам моральні закони, норми і правила поведінки, традиції і звичаї, які становлять зміст культури і без яких не можлива практика соціальних відносин, життєдіяльність суспільства. Соціальний контроль складається із соціальних норм, приписів щодо поведінки в суспільстві та санкцій – засобів заохочення й покарання, що стимулюють людей додержуватись таких норм і приписів.
Соціальні приписи – це заборони чи дозволи чогось, звернуті до індивіда чи групи в будь-якій формі – усній чи письмовій, формальній чи неформальній. Приписи поширюються на все те, що так чи інакше цінує суспільство.
Соціальні санкції сприяють дотриманню соціальних норм. Це розгалужена система покарань за відхилення від норм і заохочені, за їх виконання. Отже, за своїм спрямуванням санкції бувають позитивні й негативні, а за характером – формальні й неформальні.
3.27 Громадська думка як елемент соціального контролю Громадська думка – це сукупність уявлень, оцінок і суджень, що їх поділяє більшість чи принаймні значна частина населення стосовно проблем, подій чи фактів дійсності в конкретній соціальній ситуації. Вона може бути в суспільства в цілому, в етнічної групи, у виробничого колективу чи якогось іншого соціального угруповання.
Громадська думка виявляється в реакції, оцінному ставленні певних соціальних спільнот (суспільства, організацій, груп) до соціальної дійсності, різних подій, поведінки та діяльності окремих людей чи соціальних інституцій, явищ і процесів з погляду цих спільнот.
Суттєвий вплив на громадську думку справляють предметна діяльність організації, стиль керівництва в ній, характер міжособистісних стосунків, оскільки громадська думка грунтується на індивідуальних думках і найповніше віддзеркалює уявлення більшості суб'єктів. У ній домінують ті оцінки, які сприймаються суб'єктами незалежно від їх істинності чи хибності.
Тому громадська думка може мати як позитивну, так і негативну спрямованість. Позитивно орієнтована громадська думка має конструктивний характер з погляду на соціальний поступ, сприяє формуванню адекватної соціальної поведінки, розвитку соціальної активності, ініціативного і відповідального ставлення до функціональних обов'язків.
Провідними елементами структури громадської думки є оцінки, які спираються на знання і підкріплюються почуттями та емоціями. Важливе місце в її структурі належить соціальним установкам, волі. Іншими словами, громадська думка – поєднання раціональних, емоційних і вольових елементів. Формуючись щодо конкретного питання, громадська думка є досить динамічною. Однак, існуючи довгий час, вона закріплюється в нормах, традиціях, звичаях.
Отже, за допомогою опитування громадської думки можна маніпулювати суспільною свідомістю людей, управляти ними.
Маніпулювання — це використання системи засобів ідеологічних і соціально-психологічних дій з метою зміни мислення і поведінки людей усупереч їхнім інтересам. При цьому люди часто не усвідомлюють, що їхній світогляд, потреби, інтереси і спосіб життя загалом багато в чому залежать від тих, хто ними маніпулює. Можливості маніпулювання особливо зростають з розвитком засобів масової комунікації.
3.28 Норми як обмеження у поведінці людини Комплекс правил поведінки в різних соціальних ситуаціях, обмежень (вимоги, побажання й очікування стосовно соціальної поведінки), яких слід додержуватися індивідам за нормального функціонування соціальної організації, називається соціальними нормами, що діють у відповідній сфері. Це – сукупність формальних і неформальних вимог, які висуваються соціальною організацією до своїх членів і визнаються більшістю її членів. Соціальні норми зазвичай за орієнтацією є такими самими, як і юридичні, тільки менш чіткими, не завжди письмово зафіксованими.
Юридичні норми – це встановлені законом правила поведінки. Вони чітко сформульовані та зафіксовані на папері і є обов'язковими для всіх. За їх невиконання передбачаються певні санкції.
Соціальні норми регулюють усі важливі сторони життєдіяльності соціальної організації: функціональні відносини, взаємовідносини між підлеглими і керівниками, їх функціональну активність і навіть манеру поводитися, розмовляти, одягатися тощо. Особливо детально і жорстко вони визначають ступінь участі кожного індивіда в спільній діяльності, його взаємовідносини з керівником. Щодо інших питань, то вони більш гнучкі, допускають варіації та відхилення.
У соціальній сфері діє багато соціальних норм: ставлення до державної власності, до власної активності, професійно-посадові, моральні та інші норми. Індивіди можуть або визнавати ці норми, або протидіяти їм.
Тема 4. Особистість у системі соціальних зв”язків
4.1 Особистість як об”єкт і суб”єкт соціальних відносин Загальні соціальні умови існування активно впливають на якості особистості як об'єкта соціальних взаємозв'язків та їх діяльного суб'єкта. Важливим компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини. У нашому суспільстві – це перехід до ринкової економіки, співіснування різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо.
Соціокультурне життя суспільства, в тому числі політичні та ідеологічні відносини теж виступає компонентом загальних соціальних умов, причому культура акумулює традиції, що склалися історично в даному суспільстві. Соціальна стратифікація та суспільний розподіл праці – це теж важливі елементи, які зумовлюють усі соціальні відносини.
4.2 Соціальний статус та соц роль особистості Соціальний статус – це відносне становище (позиція) індивіда або групи в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя, та, врешті-решт, містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в конкретних кількісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може або не може збігатись з оцінкою суспільства або соціальної групи. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі потенційні можливості при розв'язанні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається неправильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки по-недінки.
У цьому зв'язку можна розглянути дві крайності в оцінці особистістю свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов'язана зі слабкою протидією зовнішньому впливу, з конформізмом. Такі люди, як правило, не впевнені у собі, частіше впадають у песимістичний настрій. Висока оцінка, навпаки, частіше пов'язана з активністю, заповзятливістю в своїх силах, життєвим оптимізмом.
Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі, хто його оточуює, чекають від нього виконання ролей згідно із цими статусами.
Тема 5. Соціологія конфлікту
5.1 Конфлікт як соціальне явище Існус безліч різноманітних концепцій, що так чи інакше інтерпретують конфлікт. Однак між ними ісчус спільне – практично всі визнають соціальний конфлікт вирішальним чи одним із найважливіших факторів соціального розвитку. Звернення до соціальних конфліктів у історії соціології зв'язано з такими впливовими іменами як М.Вебер, Ф.Тьоніс. Т.Веблен, Г.Зімель, Р.Парк, Е.Бьорджес, які вважали конфлікт соціальною формою боротьби за існування, змаганням за обмежені соціальні блага та пристосування. Власне кажучи, концепції соціальних конфліктів з'являються лише у 50-ті роки.
Американський соціолог Л.Козер визначає їх як ідеологічне явище, яке відображує намагання і почуття соціальних груп чи індивідів у боротьбі за об'єктивні цілі: владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей і т.ін
Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соціальних системах, відкривають канали соціальних нововведень.
5.2 Становлення та розвиток соціології конфлікту Німецький соціолог Р.Дарендорф, який вніс помітний внесок в теорію соціальних конфліктів, протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепції соціальної згоди Л.Козера. Дарендорф визначає соціальні конфлікти як результат опору існуючим у будь-якому суспільстві співвідносинам панування та підкорення в їх соціальній ієрархії. Придушення конфлікту, за Дарендорфом, спричиняє його загострення, а «раціональна регуляція» – «еволюцію, яку можливо контролювати». Причини конфліктів не можна усунути зовсім. Для демократичного суспільства існує можливість узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, соціальними групами та класами.
Існує також біхевіористський підхід до аналізу соціальних конфліктів, який пояснює конфлікти соціально-психологічними причинами, які знаходяться у сфері протиборства різноманітних соці альних груп, які зорієнтовані на несумісні цілі.
Теорія «постіндустріального суспільства» (Д.Белл) ставить акцент на класовій боротьбі як найбільш гострій форми соціального конфлікту, яка ведеться за перерозподіл доходів та інших соціальних благ. Згода інтерпретується нормальним станом суспільства, конфлікт – тимчасовим.
5.3 Структура соціального конфлікту Залежність соціальної проблеми від певних умов завжди має вираз форми конфліктної ситуації, тобто ситуації загострення існуючих протиріч, із притаманною їй специфічною структурою: умови виникнення та протікання; образ ситуації, яка склалася в учасників конфлікту; дії суб'єктів, спрямовані на досягнення своїх цілей; наслідки конфліктної ситуації.
5.4 Ф-ції соціального конфлікту, його позитивні та негативні наслідки Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соціальних системах, відкривають канали соціальних нововведень.
Соціальний конфлікт є вирішальним чи одним із найважливіших факторів соціального розвитку. Конфлікти на макрорівні часто проявляються в різних формах класової боротьби, війнах, національно-визвольних рухах, політичних кризах тощо. Соціальний конфлікт може відігравати різну роль. Він або стає чинником прогресивного розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос. Звернення до соціальних конфліктів у історії соціології зв'язано з такими впливовими іменами як М.Вебер, Ф.Тьоніс. Т.Веблен, Г.Зімель, Р.Парк, Е.Бьорджес, які вважали конфлікт соціальною формою боротьби за існування, змаганням за обмежені соціальні блага та пристосування.
Соціальні конфлікти виконують такі ф-ції: сигнальну (яка сповіщає про якісь негативні явища); інформаційно-творчу ( полягає в подоланні перешкод на шляху економічного, соціального та духовного розвитку); інформативну (оскільки в процесі конфлікту обидві сторони намагаються як можна більше отримати інформації одна про одну, що дасть їм змогу найбільш імовірно передбачити стратегію й тактику супротивника).
5.5 Об”єкьтвні та суб”єктивні причини конфлікту Можна стверджувати, що склалася певна традиція пояснення соціальних конфліктів через об'єктивне протиріччя інтересів великих соціальних груп, які детермінують логіку, тривалість, міру напруженості боротьби за задоволення різноманітних інтересів. Конфлікти, у свою чергу, пов'язані з розумінням (суб'єктивним) та оцінкою індивідами суперечності їх інтересів і цілей як членів тих або інших соціальних груп. Вчені розрізняють 3 типи причин конфліктів: 1) створення умов, що посилюють чи заохочують ворожнечу між індивідами (групами); 2) агресивні установки, що безпосередньо призводять до конфліктної поведінки; 3) психологічні процеси, що призводять до взаємного войовничого несприйняття групових (особистісних) соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та ін. цінностей.
5.6 Основні стадії розвитку соц конфлікту Соціальні конфлікти є динамічним явищем, або процесом, завдяки чому вони характеризуються певними узагальненими періодами і стадіями проходження. Узагалі в соціальному конфлікті визначають чотири основні стадії: передконфліктну, конфліктну, розв'язання конфлікту та післяконфліктну. У свою чергу, кожна з цих стадій може розподілятися на ряд фаз. Передконфліктна стадія розбивається на дві фази: латентну (характеризується формуванням конфліктної ситуації, загостренням протиріч у системі міжособистих та групових відносин на основі розбіжностей інтересів, цінностей та настанов суб'єктів конфліктної взаємодії) та початкову (починається з будь-якої зовнішньої події, яка активізує дії суб'єктів соціального конфлікту). Тут формуються усвідомлення та оцінка конфліктуючими сторонами їх мотивів (протилежності їх інтересів, цілей, цінностей та ін.).
Конфлікт переходить до відкритого в різноманітних формах конфліктної поведінки. Конфліктна поведінка характеризує другу, основну стадію розвитку конфлікту – це дії, спрямовані на те, щоб прямо або непрямо заважати протилежній стороні досягати її цілей та інтересів. Розв'язання конфлікту здійснюється або через зміну об'єктивної ситуації, або через зміну суб'єктивного образу ситуації, який склався у протилежної сторони. Цілковите розв'язання означає припинення конфлікту як на об'єктивному так і на суб'єктивному рівнях. При частковому розв'язанні конфліктів змінюється тільки зовнішня колективна поведінка, але зберігаються внутрішні спонукаючі настанови до продовження протистояння.
На заключній – після конфліктній – стадії остаточно ліквідуються протиріччя інтересів, цілей, настанов, соціально-психологічна напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соціально-психологічних характеристик як окремих груп, так і міжгрупової взаємодії.
Тема 6. Економічна соціологія
6.1 Предмет та об”єкт економічної соціології, її місце у загальній системі соц знання У сукупності спеціальних соціологічних теорій економічна соціогія посідає особливе місце як міждисциплінарна наука, яка розкриває зв'язок між соціологією та економікою, вивчає мотивацію економічної поведінки, закономірності розвитку економічної та соціальної сфер.
Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка стосується діяльності органів влади, спрямованої на регулювання стану, відносин і взаємодії основних елементів соціальної структури суспільства – класів, націй, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів індивідів і спільностей з інтересами суспільства. Конкретні цілі соціальної політики грунтуються на потребах і умовах та спрямовуються на соціальний захист людей і дотримання соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя.
6.2 Взаємозв”язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соц ф-ції економіки Характерна особливість економічної соціології полягає в тому, що вона грунтується на взаємозв'язках і взаємодіях соціальної та економічної сфер. Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як середовище, в якому формуються соціальні відносини між сукупностями людей та індивідами. Соціальна сфера істотно впливає на функціонування й розвиток економіки, тобто на соціально-економічні процеси. Під соціальними процесами розуміються зміни у соціальних об'єктах, які відбуваються під впливом людського фактора.
Економічна сфера являє собою цілісну підсистему суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.
Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємозв'язки, насамперед, економічні відносини впливають на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а соціальні відносини впливають на соціально-економічні процеси. Особливу роль у такому взаємовпливі відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки й надання їй соціального характеру.
Першою вихідною функцією є підтримка й розвиток форм суспільного розподілу праці. Це досягається за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів.
Друга функція – стимулююча – забезпечує посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці.
Третя функція – інтеграційна – виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих.
Четверта функція – інноваційна – забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання. Інноваційні процеси залежать від того, як ставляться суб'єкти виробництва до нового, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.
6.3 Економіка як соціальний інститут, його ф-ції Економіка як соціальний інститут виконує цілий ряд функцій, спрямованих на забезпечення, функціонування та розвиток виробництва, розподіл, обмін і споживання. Беручи до уваги перш за все вплив на нові соціальні процеси, можна виділити з них як основні чотири функції.
Першою вихідною функцією є підтримка й розвиток форм суспільного розподілу праці. Це досягається за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів.
Друга функція – стимулююча – забезпечує посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці.
Третя функція – інтеграційна – виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих.
Четверта функція – інноваційна – забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання. Інноваційні процеси залежать від того, як ставляться суб'єкти виробництва до нового, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.
Ці функції здійснюються через велику кількість соціальних механізмів – добору та розстановки кадрів, розподільчих відносин, планування постачання, споживання і т.ін. Ефективність реалізації функцій значною мірою залежить від рівня економічної культури суспільства, кожного індивіда.
6.4 Сутність соціального механізму економічного розвитку Економісти ототожнюють механізм розвитку економіки з господарським механізмом, який регулює відносини економічних інститутів та організацій, але носить внутрішньоекономічний характер і не охоплює відносин економіки з іншими сферами суспільства.
Соціологи розглядають механізм розвитку економіки значно ширше, включаючи взаємодію не тільки економічних, а й соціальних інститутів та організацій. Якщо економісти вивчають в основному формалізовані відносини, що грунтуються на регламентованих законодавчих нормах, посадових статусах, то соціологи враховують як формалізовані, так і неформалізовані відносини.
Тема 7. Соціологія праці та управління
7.1 Предмет соціології праці та управління, його складові Соціологія праці – спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, як необхідну умову життєдіяльності людини і суспільства, а також розглядає соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив науково-технічних і соціальних умов на ставлення подей до неї.
Вітчизняний соціолог В.А.Полторак виокремлює три основні предмети соціології праці: 1) соціальні закономірності взаємодії людей із засобами і предметами праці, зокрема механізми дії і форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості. Це проблеми, зв'язані з діяльністю людини й колективу за умов науково-технічної революції, комплексної механізації та автоматизації трудових процесів, зі ставленням людей до роботи на конвеєрі, за екстремальних умов праці (на висоті, у темряві, на хімічному виробництві, за підвищеного рівня радіації тощо); 2) ставлення людини й колективу до праці, її змісту, характеру, умов. Ідеться насамперед про мотиватори ставлення людини й колективу до праці, зв'язані з матеріальною заінтересованістю, «містом праці, взаєминами в колективі тощо, тобто суто соціологічні проблеми; 3) соціальна організація підприємства, колективу, тобто та особлива система відносин, яка утворює сукупність позицій, ролей, цінностей, зв'язаних між собою робітників, що працюють колективно. Це проблеми структури трудового колективу, його функцій, взаємин між членами колективу, зокрема між підлеглими і керівниками, проблеми керівництва й лідерства, стилю керівництва, соціально-психологічного клімату колективу, конфліктів тощо.
Соціологія управління як галузь соціології вивчає соціальні наслідки механізму цілеспрямованого впливу на соціальні структури і процеси в суспільстві, а також соціальні відносини, що з цим зв'язані.
Це стосується всіх без винятку сфер діяльності людини. Механізм управління ніби вмонтовується в них і забезпечує вироблення та застосування відповідних способів, методів і форм здійснення передбачуваних змін.
7.2 Особливості соціально-трудрвих відносин, їх класифікація Соціально-трудові відносини на відміну від функціонально-трудових, зумовлених поділом і кооперацією праці, виникають між працівником і соціальними групами колективу як відносини рівності й нерівності залежно від місця цих суб'єктів у процесі праці, їхнього досвіду, умінь, інтересів, специфіки трудової поведінки.
Суб'єкти праці – це такі соціальні спільності і групи, як підприємці, менеджери, службовці, робітники та ін.
Суб'єкти праці різняться за своїм соціальним станом, становищем у трудових колективах, тобто мають різну кваліфікацію, досвід, рівень і джерела прибутків.
Соціологія вивчає проблеми співвідношення різних соціальних груп у сфері праці, формування їхніх соціальних відмінностей (чому існують підприємці, управлінці, робітники, чому з'являються безробітні, чому різні соціальні групи мають різні інтереси).
З регуляцією соціально-трудових відносин зв'язана насамперед проблема мотивації праці. Нині в Україні мотиви змістовності, морального задоволення працею поступилися місцем мотивам забезпечення бодай мінімальних засобів до існування, актуалізувалися проблеми безробіття, соціальних конфліктів.
7.3 Соціологічна сутність категорій “зміст праці” та “характер праці” Зміст праці виражається через розподілення функцій (виконавських, реєстративних, контрольних, спостережних, налагоджувальних тощо) на робочому місці і сукупність виконуваних операцій, обумовлених технікою, технологією, організацією виробництва і майстерністю працівника.
Характер праці виражає соціально-економічний спосіб поєднання працівника із засобами виробництва, спосіб включення індивідуальної праці до суспільної (взаємодію людини із суспільством) і залежить від того, на кого людина працює. Він відображає соціально-економічний стан трудящих у суспільстві, співвідношення між суспільною та індивідуальною працею кожного окремого працівника. Показниками характеру праці є: форма й відносини власності, розподільчі відносини, міра соціальних відмінностей у процесі праці тощо. Зміст праці визначає природу і рівень професіоналізму працівника, а її характер – межі його соціального розвитку і ступінь перетворення праці на найпершу життєву потребу. Взаємодія змісту і характеру праці виявляється в існуванні таких соціально, економічно і технічно неоднорідних її форм, як фізична й розумова, виконавська й управлінська, кваліфікована й некваліфікована праця. Ці форми диктують різні вимоги до загальної і спеціальної освіти, фахової культури, створюють різні можливості для реалізації професійних і особистих здібностей, тобто справляють різний соціальний вплив на трудящих.
7.4 Основні види соц процесів у трудовій сфері Формування та розвиток соціально-трудових відносин відбувається у вигляді соціальних процесів, що відбивають функціонування трудових колективів, груп та окремих працівників.
Розрізняють такі (основні) види соціальних процесів у трудовій сфері:
базові – праця, що впливає на соціальний стан, інтереси, кваліфікаційний рівень виконавців трудових функцій, формування їхньої особистості;
інтегративні – формування, функціонування та розвиток трудових колективів, що забезпечують цілісність усієї трудової системи;
ціннісно-орієнтаційні – мотивація, соціалізація, адаптація, що формують цінності, норми, орієнтації відповідного способу життя;
трудових переміщень – плинність кадрів та регульовані зміни місця працівника у системі суспільного поділу праці.
7.5 Праця як соціальний процес, її види Соціальна сутність праці полягає в тім, що саме праця створила людину і визначає її сутність. Соціально-трудові відносини, які виникають у процесі праці, зв'язані, з одного боку, зі ставленням до праці, а з іншого – із впливом праці на формування і розвиток особистості: суб'єктом процесу праці може бути лише людина, яка регулює і контролює його.
Праця – це основна форма життєдіяльності суспільства, вихідна умова його буття, яка визначає спосіб ставлення людини до світу і одної людини до іншої, специфіку відносин у будь-якому трудовому колективі і в будь-якій державі.
Отже, праця – категорія не лише економічна, а й соціологічна, що має значення для характеристики суспільства в цілому, і його індивідів зокрема.
7.6 Ставлення до праці, його об”єктивні та суб”єктивні чинники та показники Саме вивченню цього останнього ставлення з урахуванням мотивів трудової діяльності, що визначають поведінку людини у виробничій ситуації, соціологи приділяють найбільшу увагу.
Об'єктивними показниками ставлення до праці є рівень відповідальності, сумлінності, ініціативності та дисциплінованості.
Суб'єктивними показниками ставлення до праці є загальне задоволення працею та її умовами – заробітною платою, змістом праці, взаємовідносинами з керівником та колегами, виробничими умовами тощо.
Розрізняють такі типи ставлення до праці:
супернормативне – виключно сумлінне, яке відповідає всім чинним нормам;
субнормативне – недостатньо сумлінне;
ненормативне – несумлінне
Стимулювання праці – спонукання до праці через заохочення, винагороди за трудові зусилля. Стимули – це зовнішні чинники: виробничі умови, заробітна плата, премії, додаткова відпустка тощо. Мотивація праці – спонукання до активної трудової діяльності, засноване на задоволенні важливих для людини потреб у визнанні, самореалізації, належності до певних соціальних кіл тощо.
Мотиви є внутрішніми чинниками. Вони тісно зв'язані з цінностями й ціннісними орієнтаціями.
Цінність – це усвідомлена людьми значущість певного об'єкта. Для оволодіння ним люди часто здатні пожертвувати всім.
Цінності – це «опорні точки» людської культури, а мотиви – внутрішньоособистісної структури.
Невдоволення – емоційно забарвлений стан збалансованості між прагненнями (запитами, потребами і мірою їх реалізації. Невдоволення є сигналом про те, шо з досягненням мети не все гаразд. Причиною невдоволення можуть бути слабкі стимули (мала заробітна плата), нереалізовані мотиви (невизнання керівником), неможливість досягти мети, реалізувати головну цінність життя.
Міра задоволення працею, що є головним об'єктом вивчення соціологами, – це суб'єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Цей показник є головним у трудовій адаптації працівників.
7.7 Цінності праці. Види цінносної орієнтації у сфері праці Мотиви є внутрішніми чинниками. Вони тісно зв'язані з цінностями й ціннісними орієнтаціями.
Цінність – це усвідомлена людьми значущість певного об'єкта. Для оволодіння ним люди часто здатні пожертвувати всім.
Цінності – це «опорні точки» людської культури, а мотиви – внутрішньоособистісної структури.
Невдоволення – емоційно забарвлений стан збалансованості між прагненнями (запитами, потребами і мірою їх реалізації. Невдоволення є сигналом про те, шо з досягненням мети не все гаразд. Причиною невдоволення можуть бути слабкі стимули (мала заробітна плата), нереалізовані мотиви (невизнання керівником), неможливість досягти мети, реалізувати головну цінність життя.
Міра задоволення працею, що є головним об'єктом вивчення соціологами, – це суб'єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Цей показник є головним у трудовій адаптації працівників.
7.8 Механізм мотивації праці Трудова мотивація – це процес вибору людиною обгрунтування свого способу участі в трудовій діяльності.
Основи чи передумови мотивації називають мотиваторами (мотивами). Вони визначають предметно-змістовий аспект мотивації, її домінанти і пріоритети. Мотиваторами є значущі чинники соціального і предметного оточення, а також потреби, інтереси, цінності, установки, переконання особистості.
Трудова діяльність людини, як правило, грунтується одночасно на кількох мотивах, що становлять так зване мотиваційне ядро. Воно має певну ієрархічну структуру, яка залежить від конкретної трудової ситуації, тобто: вибору фаху або місця роботи; повсякденної праці за вибраним фахом; трудового конфлікту; зміни місця роботи або фаху; інновацій, зміни характеристик навколишнього середовища.
7.9 Трудова поведінка, її форми Трудова поведінка – це самовизначення суб”єкта (особи, колективу) щодо сфери, умов, змісту праці, комплекс актів, учинків і дій людини, які спрямовані на перетворення предметів праці з метою досягнення відповідного результату і поєднують працівника з трудовим процесом.
Функціональне ядро трудової поведінки, або функціональна поведінка формується технологічним, економічним, організаційно-управлінським, функціональним і соціальними стандартами, які об'єктивно задані. Отже, трудова поведінка є передумовою поєднання професійних якостей особистості з умовами і засобами їх реалізації.
Цільовою спрямованістю трудової поведінки може бути:
1) зміна чи збереження свого соціального і функціонального стану;
2) зміна виробничих умов;
3) реалізація проміжних дій для досягнення мети професійного майбутнього.
Об'єктами прагнення можуть бути: престиж, влада, змістовність праці, творчість, матеріальне забезпечення, гарантія зайнятості, висока пенсія тощо.
Методи і засоби досягнення результатів у трудовій поведінці залежать не тільки від її цілеспрямованості, а й від соціокуль-турних взірців. Як влучно зауважив відомий російський соціолог О.І.Кравченко: «Досягнутий результат – похідна індивідуальних зусиль і наслідок узгоджених дій інших людей».
Із цільових форм трудової поведінки виокремлюють: функціональну, яка безпосередньо стосується виконання конкретних трудових функцій на робочому місці; економічну, спрямовану на досягнення певного рівня добробут та якості життя.
7.10 Співвідношення понять “управління”, та “керівництво”. Методи та стилі керівництва Керівник – це представник державної влади в колективі, який має певні права (формальний лідер) і зобов'язаний об'єднувати і спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має оволодіти різними методами керівництва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі керівництва.
Відомі такі групи методів:
– адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і грунтуються на можливості примусу;
– економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів;
– соціально-психологічні, що полягають у створенні в колективі таких умов, за яких вибір підлеглими бажаної для керівника поведінки відбувається під впливом психологічного клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.
Стиль керівництва – це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежить від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться з підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав'язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії підлеглих максимально контролюються.
7.11 Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами Соціальна технологія – це сукупність операцій, що передбачають використання керівником чи управлінськими органами чітко визначених прийомів, заходів, дій для вирішення різних проблем у трудовому колективі та управління його розвитком.
Класична модель соціальної (і будь-якої іншої) технології включає такі процедури:
1) формування мети; 2) прийняття рішення; 3) організація соціальної дії; 4) аналіз результатів.
Важливим у такому підході є те, що в процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові – операції, які детально описуються. Керівник, чітко дотримуючись послідовності дій і умов, передбачених технологією, має можливість досягти заданих результатів.
Тема 8. Соуціологія політики
8.1 Предмет та структура соціології політики Соціологія політики – одна з важливих галузей (функціональна підсистема) соціології, яка пояснює такі явища, як боротьба за владу і здійснення влади, оскільки саме ці явища є сутністю політики. Але водночас соціологія політики – галузь політології, тому що головну увагу вона приділяє взаємозв'язку проблем політичної влади зі структурою і розвитком суспільства як єдиного цілого. Політика – це діяльність класів, соціальних груп, індивідів, яка проявляється у владних відносинах, тобто відносинах, спрямованих на завоювання, утримання, перерозподіл і використання влади. Це випливає з усталеного загальносоціологічного уявлення про владу як здатність (можливості) однієї частини суспільства пригноблювати іншу частину, нав'язувати їй свою волю, здійснювати певний вплив на її відомість і поведінку з метою забезпечення власного інтересу і потреби, що за ним стоять. Що ж до політичної влади, ядром якої є держава, то ця влада спрямована на захист особистого (класового, групового, корпоративного) інтересу і спирається на систему інститутів. Предметом соціології політики є соціальний механізм влади та її вплив у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування. Саме вивчення механізму перетворення соціального в політичне, зокрема механізму формування із соціальної спільності політичного суб'єкта, відрізняє соціологію політики від інших політичних дисциплін. Завдання соціології політики полягає в конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних- груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів, у вивченні політичних рухів, поведінки і свідомості мас. Соціологія політики вивчає сутність влади, її природу і прояви з погляду конкретної людини, а також соціальних груп, верств, громадських організацій та об'єднань. Саме тому для соціології політики предметом особливої ваги виступає розгляд особистості як суб'єкта політичного життя, бо кожна людина в суспільстві є і об'єктом і суб'єктом політичних відносин.
Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки і поведінки, через дослідження особистості й малих груп. Вони звертають увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, а не тільки миру і стабільності; бюрократизму і процедури прийняття рішень, а не тільки органів управління та їх апарату; усіх громадських організацій і рухів, неформальних об'єднань, а не тільки політичних партій і профспілок; різноманітних засобів залучення мас до політики, а не тільки їх участь у виборах; політичних лідерів різних рівнів, а не тільки керівників держав; політичної культури і традицій, а не тільки політичної ідеології; політичних систем і політичних режимів, а не тільки держав та їх форм. Соціологи внесли в дослідження політики такі поняття, як роль, статус, позиція, цінність, очікування, орієнтація, інституціоналізація, соціалізація і т.ін.
Таким чином, предметом соціології політики є політична свідомість людей і їхня політична поведінка, які втілюються у діяльність держав і суспільних інститутів, організацій, а також механізм впливу на процеси функціонування політичної влади.
8.2 Політика як соціальний інститут, його ф-ції З усіх соціологічних підсистем, які є предметом вивчення соціології політики, ми виберемо окремі, але найважливіші для аналізу політичного життя суспільства. Це – соціологія держави, соціологія політичних партій і політичних рухів, соціологія міжнародних відносин. Будь-яка держава на всіх стадіях свого розвитку виконує певні функції. Найважливішою з них, яку прийнято називати «внутрішньою функцією держави», є захист інтересів панівного класу. Поряд із нею існує також зовнішня функція – організаційно-господарська і культурно-ідеологічна.
Ці функції не є статичними, вони еволюціонують, відіграючи в різні періоди не однаково важливу роль.
Особливе місце серед функцій держави посідає функція формування націй, а там, де вони вже існують, – підтримання оптимальних міжнаціональних відносин.
Тип держави визначається, перш за все, характером пануючого способу виробництва, надбудовою якого є держава. Форми держави характеризуються сукупністю способів і методів здійснення влади тим суспільним класом (чи класами), якому належить державнії влада. Форма держави залежить від форми правління, яка визна чається законодавчим шляхом (наприклад, монархія чи республіка.
8.3 Політичні рухи, їх типологія Політичні рухи – це такі громадські сили, які намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на уряд або ж шляхом боротьби за владу.
Таким чином, політичний рух є особливою формою громадського руху, який визначається у загальних рисах як спільне прагнення людей до реалізації спільних цілей. Характерною рисою, яка виокремлює політичний рух із усіх інших суспільних течій, є те, що вік використовує політичні засоби, тобто бореться за владу чи за вплим на спосіб здійснення цієї влади.
Класовий аналіз полягає в тому, щоб показати: а) якою є суспільна база руху; б) з якими класами пов'язані керівники руху; в) стосовно яких класів програма руху є найбільш функціональною; г) які суспільні класи одержують найбільші вигоди внаслідок діяльності руху.
Політичні рухи розрізняються також за їх ставленням до політичного та економічного ладу. З цього погляду можна виділити консервативні, реформістські, революційні і контрреволюційні рухи. Перші виступають за збереження існуючого порядку, припускаючи лише мінімальні та абсолютно необхідні зміни. Контрреволюційні проти будь-якого ладу, що сформувався внаслідок перемоги революції чи реформістських рухів, за повернення до колишнього ладу.
Нарешті, політичні рухи розрізняються за ступенем і формою організації: стихійні, позбавлені організації слабоорганізовані; з високим ступенем організованості й тривалості.
Тема 9. Соціологія релігії
9.1 Предмет соціології релігії, особливості соціологічного вчення релігії Соціологія релігії відноситься до числа спеціальних соціологічних теорій. Вона повинна відображати перш за все: соціальні умови, що породили релігію; місце та роль релігії у суспільстві; функції релігії у суспільстві; соціальні закономірності розвитку релігії; соціальну структуру та взаємодію її елементів; вплив релігії на інші сторони життя людей: їхні життєві позиції, сімейне життя і т. ін.
У соціології релігії виділяють такі рівні знання:
1) система фундаментальних положень, що розкривають суть релігії, її відношення до економічного базису, її соціальні корені тощо;
2) система знань, яка характеризується меншим ступенем узагальнення в порівнянні з першим рівнем. До понять цього рівня відносяться «структура релігії», «функції релігії», «рівні релігійної свідомості», «культ», «релігійна група», «секта», «церква» і т. ін.;
3) сукупність понять, що інтерпретуються, та емпіричних узагальнень: «релігійність», «критерії релігійності», «стан релігійності», «відношення людей до релігії та атеїзму» і т. ін. Операціональна інтерпретація понять відіграє важливу роль у розробці методики соціологічних досліджень, а емпіричні узагальнення є основою теоретичного аналізу.
9.2 Релігія як соціальний інститут, ефективність його ф-цій Релігія є одним із найдавніших соціальних інститутів і має досить складну структуру. Основними елементами є релігійна свідомість, релігійна діяльність, релігійні відносини та релігійні організації.
Релігійна свідомість – це релігійна віра, релігійні норми, символи, ціннісні орієнтації, санкції, заборони, упередження і т.ін. Релігійна свідомість буває масовою, груповою та індивідуальною.
Релігійна діяльність – це практично духовне освоєння світу. Розрізняють два види релігійної діяльності: позакультову та культову. Позакультова діяльність здійснюється в духовній та практичній сферах. Розробка релігійних ідей, систематизація та інтерпретація догматів теології відносяться до духовної сфери. До практичної сфери належать місіонерська діяльність релігійних індивідів (їх групи); викладання богослівських дисциплін у навчальних закладах; управлінська діяльність у системі релігійних організацій та ін.
Культова діяльність – це культ у власному розумінні цього слова, тобто це релігійні дії віруючих (поклони, вставання на коліна, складання рук, хресне знамення тощо при молитвах, а також символічні боготворчі акти – богослужби, обряд, проповідь, жертви, таїнства).
Релігійні відносини залучені до систем суспільних відносин матеріальних та ідеологічних. Вони складаються відповідно з релігійною свідомістю, існують через релігійну діяльність. У зв"язку з цим релігійні відносини бувають культові (існують через культову діяльність) та позакультові (існують через позакультову діяльність). Носіями релігійних відносин виступають релігійні індивіди, групи.
9.3 Історичні типи релігійних вірувань, завдання соціології у дослідженні їхнього їхнього співіснування Першими формами релігії, котрі існували ще в первісному суспільстві, були фетишизм, тотемізм і магія.
Фетишизм – релігійне поклоніння матеріальним предметам – фетишам, яким надавали містичних та надприродних якостей. Фетишизм випливає з первісних вірувань у можливість примусити божество задовольнити бажання людини.
Тотемізм – дуже давня форма релігії, яка виникла в ранній період родового устрою. Це комплекс вірувань, міфів, обрядів родоплемінного суспільства, зв'язаних із уявленням про надприродний зв'язок і кровну спорідненість між певними групами людей і так званими тотемами – рослинами, тваринами, предметами чи явищами.
Магія – це чаклунські обряди й заклинання, за допомогою яких люди намагалися вплинути на інших людей, тварин, а також на явища навколишнього світу з тим, щоб змінити їх у бажаному напрямку.
У 1054 році християнство поділилося на два напрямки – православ'я і католицизм.
Православ'я визнає всемогутнього триєдиного Бога. Перший, Бог-Отець, який створив світ. Другий – Бог-Син, що народився від Діви Марії. Третій Бог – Дух Святий, що його дарує Бог-Отець. Католики вважають, що Дух Святий можуть дарувати і Бог-Отець і Бог-Син.
Православ'я і католицизм різняться як догматичними, так і культовими особливостями. У католицькій церкві, наприклад, під час богослужіння віруючі можуть сидіти, а православні моляться стоячи.
Богослужіння в католицьких церквах супроводжується органною музикою, у православній – тільки співом
Іслам (араб., покірність, відданність на волю Божу) – одна з найбільш поширених релігій. Іслам виник у Хіджазі (Західна Аравія), творцем його вважають релігійного проповідника (пророка) Мухаммеда, проповідь якого була реакцією на гостру кризу арабського суспільства, спричинену розпадом родоплемінних відносин і початком формування ранньо-класового суспільства.
Коран – це священна книга мусульман. Вона є зібранням цілої низки релігійних і правових положень, що регулюють суспільне, сімейне і приватне життя мусульман.
Буддизм виник у стародавній Індії. Його фундатором вважають індійського принца Сіддхартху Гаутаму, який потім отримав ім'я Будди, що означає «той, хто пробудився». Особливістю буддизму є його практична «земна» спрямованість.
Іудаїзм – релігія, яка виникла в І тисячолітті до н. е. в Палестині і поширена в євреїв. Більшість віруючих зосереджено в Ізраїлі і США.
9.4 Соціологічна оцінка сакралізації і секуляризації Функції релігії змінюються з розвитком суспільства. Ці зміни відображені в поняттях «сакралізація» та «секуляризація».
Сакралізація – це процес залучення у сферу релігійного санкціонування інших форм масової (індивідуальної) свідомості, соціальних відносин, діяльності людей та інститутів. З цим зв'язане підвищення впливу релігії на суспільну систему, поширення її функцій у суспільстві. Інакше кажучи, це процес, при якому в основі суспільних відносин лежить культова релігійна діяльність.
Сакралізація характерна для ранніх стадій історії релігії, рецидиви її виявляються й пізніше.
Секуляризація – це процес, протилежний сакралізації, це, навпаки, визволення масової та індивідуальної свідомості від впливу релігійних ідей, соціальних відносин – від релігійного санкціонування, тобто вивільнення суспільного життя від впливу релігії та церкви, перехід функцій, що виконувала релігія, до інших соціальних інститутів.
Процес секуляризації найбільш притаманний соціалістичному суспільству.
9.5 Сучасні релігійні ситуації в Україні Як свідчать соціологічні дослідження (1997 р.), майже половина дорослого населення України вважає себе віруючими, з них 3/4 – православні, 10% – греко-католики; 8% – представники інших конфесій, 7% – “просто віруючі”.
Тема 10. Органнізаційна структура соціологічної роботи в Україні і проведенні соціологічних досліджень
10.1 Органнізаційна структура соціологічної роботи в Україні Організаційну структуру соціології в Україні репрезентовано різними соціологічними установами, які здійснюють теоретичні та прикладні дослідження соціологічних проблем, готують фахівців тощо. З них треба назвати передовсім такі:
– установи Академії Наук України, що здійснюють розробку загальних теоретико-методичних і галузевих соціологічних проблем;
– центри вивчення громадської думки, які утворені на громадських засадах у деяких містах України і вивчають рейтинг політичних діячів, сприйняття трудящими політики уряду, політичну активність, розвиток неформальних рухів тощо. Результати роботи цих центрів використовуються в процесі прийняття рішень на різних рівнях управління суспільними процесами;
– установи при різних державних організаціях, міністерствах і відомствах, які ведуть соціологічні дослідження за завданнями цих організацій, розробляють теоретико-методологічні проблеми державно-політичної та відомчої роботи;
– соціологічні кафедри та лабораторії вузів, що готують спеціалістів, розробляють теоретико-методологічні проблеми, виконують замовлення підприємств і організацій на проведення прикладних досліджень;
– соціологічні служби підприємств та інших соціальних організацій, що займаються прикладними дослідженнями соціологічних проблем, розробкою і впровадженням соціальних, технологій, соціальних програм тощо.
Координує соціологічну роботу України соціологічна асоціація (САУ). Вона функціонує як наукова та громадська організація при секції суспільних наук Президії НАНУ і об'єднує соціологів-фахівців, що ведуть науково-практичну, дослідницьку, пропагандистську й педагогічну діяльність. Членство в ній може бути колективним та індивідуальним.
10.2 Призначення соціологічної асоціації, її структура і завдання. Соціологічна асоціація України – добровільна, наукова, громадська організація, що об'єднує громадян і трудові колективи України, які працюють у галузі соціології. Асоціація тісно співпрацює з Національною Академією Наук України, вузами України, їхніми соціологічними підрозділами та Іншими соціологічними закладами й організаціями.
Головною метою Асоціації є сприяння підвищенню професійного рівня та практичної цінності соціологічних досліджень та розробок, захист законних інтересів соціологів України. Асоціація виступає за гласність результатів соціологічних досліджень і даних соціальної статистики. Доступність для громадян результатів соціологічних досліджень – неодмінна умова сприяння демократичному розвиткові держави України.
Завданнями Асоціації є сприяння:
– розвиткові соціології, її теоретичного змісту, методологічної та методичної обладнаності, підвищенню ефективності досліджень, обгрунтованості та соціальної дієвості рекомендацій;
– вирізненню пріоритетних проблем соціального розвитку України та її регіонів;
– ефективному використанню результатів соціологічних досліджень у практиці законотворення, соціального управління та самоврядування;
– формуванню та результативному функціонуванню служб соціального розвитку на підприємствах (об'єднаннях), в організаціях та галузях народного господарства, областях, містах, районах;
– соціологічній освіті управлінських кадрів, підготовці соціологів у вузах України, розвитку різних форм підвищення кваліфікації соціологів, у тому числі стажування, аспірантури і докторантури;
– розвиткові соціологічного вивчення громадської думки, процесів її формування та зміни;
– розвиткові та вдосконаленню соціальної та демографічної статистики України;
– розвиткові наукових зв'язків та співпраці соціологів України з зарубіжними вченими, у тому числі української діаспори, міжнародними та міжрегіональними соціологічними організаціями;
– соціологічному консультуванню та експертному обслуговуванню державних, кооперативних та інших організацій і закладів, підприємств, об'єднань згідно з їхніми запитами.
10.3 Поняття соціологічного дослідження, його завдання Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур Метою її є глибоке вивчення, аналіз і систематизація соціальних фактів, виявлення зв'язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, прийняття на основі зібраної інформації рішень, розроб ка заходів щодо управління об'єктом, котрий досліджується, його прогресивним розвитком.
Соціологічні дослідження проводять з метою вирішення таких, як правило,завдань: опис певної соціальної реальності; пояснення суперечностей чи особливостей функціонування окремих спеціальних спільнот чи процесів (соціальних конфліктів безробіття, напруженості відносин у трудовому колективі тощо); прогнозування тенденцій розвитку (зміни у ставленні до праці. у виробничих стосунках, динаміка безробіття тощо); практичне перетворення соціальної реальності (запровадження соціальних технологій, проектів, планів та ін.).
Одиницями вивчення при цьому стають люди, речі, тексти, властивості яких потрібно зафіксувати, обчислити й проаналізувати.
Інструментом виявлення стійких якостей є закон великих чисел, який застосовується в усіх статистичних розрахунках. Він гласить, що сукупна дія великої кількості випадкових фактів (причин, умов) приводить до результату, що майже не залежить від випадку.
10.4 Поняття процедури, методології методики і техніки соц дослідження Методологією називають систему принципів, визначених діалектичним підходом до об'єкта, що вивчається. А діалектика передбачає розгляд якостей і характеристик об'єкта в їх різноманітних зв'язках і відносинах з іншими об'єктами, у розвитку та змінах. Принципи методології реалізуються за допомогою конкретних методик соціологічних досліджень.
Методика – сукупність технічних заходів, зв'язаних з методом дослідження, у тім числі окремі операції, їхня послідовність і взаємозв'язок.
Техніка соціологічного дослідження – це сукупність спеціальних прийомів для ефективного використання певного методу.
Скажімо, проводячи опитування на вулиці, можна задавати запитання в усній формі, а можна користуватися карткою, на якій їх написано. Під час збирання інформації багато залежить від делікатності дослідника, його вміння контактувати з людьми, його винахідливості, кмітливості, фантазії, вдумливості, творчої інтуїції тощо.
10.5 Соц методи і способи дослідження Н.Смелзер уважає, що соціологічний метод – це правила та способи, за допомогою яких установлюється зв'язок між фактами, гіпотезами та теоріями, а І.Попова трактує соціологічний метод, як сукупність способів збирання, обробки й аналізу соціологічної інформації.
Залежно від загальної спрямованості соціологічні дослідження умовно поділяють на емпіричні (їх також називають конкретними, прикладними) і теоретичні. Соціологи підприємства, вирішуючи конкретні завдання його розвитку, проводять емпіричні дослідження, мета яких – встановлення та узагальнення фактів через пряму чи опосередковану реєстрацію подій, характерних для досліджуваних соціальних явищ, процесів, з використанням спеціальних соціологічних методів та методик. Наукові працівники у своїх теоретичних дослідженнях виявляють і аналізують загальні соціальні закономірності, тенденції розвитку процесів у різних сферах соціальної діяльності, вирішують методологічні проблеми.
10.6 Види соц дослідження, їх призначення Залежно від наявності інформації з досліджуваної проблеми та цільової установки дослідження визначають його тип. Є три типи соціологічних досліджень: розвідувальні (пошукові), описові та іналітично-експериментальні.
Розвідувальні (пошукові) дослідження проводяться як попередній етап глибоких і масштабних досліджень, коли немає чіткого уявлення про проблему та об'єкт дослідження, а дослідники не в змозі висунути жодних наукових гіпотез. Мета його – отримати додаткову інформацію, уточнити формулювання проблеми, завдань. гіпотез на прикладі обстеження невеликої сукупності об'єктів.
Описові дослідження складніші, їх проводять тоді, коли проблему сформульовано, об'єкт відомий, а дослідник має описову гіпотезу щодо структурно-функціональних зв'язків та кваліфікаційних характеристик соціального об'єкта. Мета такого дослідження полягає в отриманні емпіричних відомостей, які б давали відносно цілісне уявлення про досліджуване явище, його структурні елементи і за допомогою яких можна було б перевірити описову гіпотезу, а в разі її підтвердження зробити повний кількісний і якісний опис об'єкта.
Аналітично-експернментальне дослідження – найбільш глибокий і складний вид соціологічного аналізу, який має на меті не тільки описати складові явища, що досліджується, а й з'ясувати причини, що зумовили його виникнення. Таке дослідження потребує старанно розробленої програми та чималого часу.
10.7 Етапи організації соц дослідження Завершення розробки плану дослідження є формальною підставою для початку робіт безпосередньо на об'єкті дослідження, тобто початку другого етапу дослідження – підготовчо-організаційного.
Успіх соціологічного дослідження значною мірою залежить від правильного добору, своєчасної підготовки та навчання його виконавців. У зв'язку з цим особливе місце в організації робіт другого етапу дослідження відводиться пояснювальній роботі, яка передбачає інструктування всіх учасників дослідження, видання відповідних розпоряджень та наказів, використання з цією метою засобів масової інформації та пропаганди, читання лекцій, організацію бесід на робочих місцях. На цьому етапі проводиться дослідження для перевірки надійності інструменту, коригується інструмент, виробляються остаточні його варіанти.
На третьому етапі здійснюють роботи згідно з розробленою програмою соціологічного дослідження з використанням відібраних соціологічних методів (аналіз документів, опитування, спостереження тощо), збирають конкретну інформацію і заповнюють підготовлені раніше таблиці.
На четвертому етапі матеріали емпіричного соціологічного дослідження обробляються, як правило, на ЕОМ з використанням різних методів економічної математики, статистики з метою визначення та кількісної оцінки ролі різних чинників у досліджу вальних процесах.
Нарешті, на основі одержаної кількісної інформації про розвиток соціальних явищ, процесів проводиться змістовний аналіз даних, робляться узагальнення, висновки, вивчаються виявлені тенденції, і, якщо це потрібно, виробляються рекомендації щодо їх коригування. Завершується цей етап складанням звіту про виконане дослідження з викладенням його результатів, висновків, рекомендацій
10.8 Програма соц дослідження, її структура Вихідні завдання дослідження, які багато в чому визначають його успіх, наукову і практичну значущість, вирішуються на першому – підготовчо-організаційному етапі розробки програми.
Програма – це документ, що в ньому всебічно обґрунтовуються методологічні підходи й методичні заходи соціологічного дослідження. Вона містить дві частини – методологічну й методичну (процедурну). Першу присвячено предмету дослідження, другу – його методам.
Розробка методологічної частини програми включає формулювання й обгрунтування проблеми, визначення об'єкта, предмета і мети, постановку завдань дослідження, логічний аналіз основних понять, попередній системний аналіз об'єкта і формулювання гіпотез дослідження. Під час розробки методичної частини визначають досліджувану сукупність, обґрунтовують системи вибірки одиниць обстеження, визначають основні процедури збирання й аналізу вихідних даних
10.9 Поняття проблеми. Значення її правильного формулювання і обгрунтування в організації соц дослідження Проблема у перекладі з грецької означає «перешкода».
Проблема у найпростішому її розумінні – це питання, на яке треба відповісти, але знань для відповіді бракує. Для цього і проводяться дослідження. Проблема тим відрізняється від завдання, що для розв'язання останнього знання є, слід їх тільки використати, щоб відповісти на поставлене питання. Але якщо висувається проблема, то знання потрібно знайти, здобути чи то між фактами, чи між фактами і способами пояснення.
Уважають, що в основі проблеми лежать якісь суперечності чи то між фактами, чи між фактами і способами пояснення, чи між потребами та можливостями їх задоволення.
Проблеми різняться за своїми масштабами. Якісь торкаються інтересів лише окремого колективу, інші – цілого регіону, а ще інші – суспільства загалом.
Проблемна ситуація – це усвідомлення суперечності в розвитку соціального процесу, необхідності здійснення певних теоретичних чи практичних дій. Наприклад, на підприємстві створено всі умови для ефективної трудової діяльності, а виробничі завдання постійно не виконуються, допускається брак, порушується трудова дисципліна тощо, і адміністрація не знає, які заходи потрібно запровадити для виправлення ситуації.
З метою збирання інформації для розробки дійових методів розв'язання ситуації, що склалася, і проводиться соціологічне дослідження.
Програма дослідження має чітко визначити усі суперечності, тобто сформулювати проблему, на вирішення якої орієнтується дослідження. Проблема більш-менш точно відображає суперечності, для розв'язання яких треба прийняти відповідні управлінські рішення. Зміст цих рішень і допомагає визначити соціологічне дослідження.
10.10 Мета і завдання соц дослідження Дослідження – це очікуваний кінцевий результат, що визначає загальну спрямованість дослідження. Загальна мета соціологічного дослідження – отримання інформації для вироблення рекомендацій, підготовки і прийняття управлінських рішень, здатних підвищити життєздатніість соціальної організації (змінити стиль поведінки її членів, сприяти подоланню соціальної апатії, оптимізувати виробничу адаптацію молоді тощо).
Отже, соціологічне дослідження орієнтоване на виявлення резервів посилення дієвості робіт з управління соціально-економічними процесами у сфері трудової діяльності людини.
Мета дослідження розкривається в його завданнях. Завдання – це запитання, на які мають бути отримані відповіді, щоб реалізувати мету дослідження. Інакше кажучи, завдання – це шляхи досягнення мети. Так, для досягнення мети дослідження дисципліни праці необхідно вивчити такі конкретні питання: рівень дисципліни праці та мотиви її порушення; соціальний портрет порушників дисципліни; громадську думку працівників про ефективність методів, що використовуються для зміцнення дисципліни праці, тощо; кореляцію освіти з дисципліною праці тощо.
10.11 Роль гіпотез в організації соц дослідження, їх види Роль гіпотези в соціологічному дослідженні надзвичайно велика. По-перше, вона акумулює досвід науки, суспільної практики, самого дослідника, у тім числі його інтуїцію, по-друге – конкретизує мету дослідження, є головним методичним інструментом, що організує весь процес дослідження, підпорядковуючи його внутрішній логіці. На її перевірку спрямоване все дослідження, в результаті чого гіпотеза або підтверджується і стає положенням, істинність якого вже доведено, або спростовується. Гіпотеза перевіряється фактами, виявленими у ході дослідження. При цьому невідповідність висунутої гіпотези фактам – це також науковий результат, який може мати не менше значення, ніж установлення відповідності.
Робочі гіпотези можна класифікувати за різними ознаками. За функціональним змістом припущень щодо досліджуваного об'єкта гіпотези поділяють на описові, пояснювальні та прогнозні.
Описові гіпотези – це припущення щодо сутнісних якостей об'єктів (класифікаційні), характеру зв'язків між окремими елементами досліджуваного об'єкта (структурні), ступеня щільності зв'язків (функціональні).
Пояснювальні гіпотези – це припущення щодо причинно-наслідкових залежностей у соціальних процесах та явищах, котрі вивчаються.
Прогнозні гіпотези – це гіпотези, які містять не тільки припущення відносно фактичного стану предмета і опису причин такого стану, а й припущення які розкривають тенденції та закономірності розвитку цього об'єкта.
За мірою опрацювання та обгрунтованості гіпотези поділяють на первинні та вторинні.
Первинні гіпотези формулюють до того, як зібрано емпіричні дані. Якщо ці дані спростовують попередні гіпотези, то замість них висувають вторинні гіпотези. Первинні гіпотези ще називають робочими. Глибоке дослідження, як правило, спирається на низку альтернативних гіпотез, що сприяє отриманню найбільш вагомих висновків.
За характером взаємозумовленості передбачень гіпотези поділяють на гіпотези-причини і гіпотези-наслідки.
Наприклад, гіпотеза-причина – праця втратила свою цінність, гіпотеза-наслідок – працівники ставляться до виконання своїх трудових обов'язків недостатньо відповідально.
10.12 Сутність і призначення процедури «логічного аналізу понять» Для того щоб перевірити робочі гіпотези, отримати достовірні результати соціологічного дослідження, слід знати, яку інформацію потрібно зібрати, чому саме цю, а не іншу, і в якій формі. Вирішенню цих питань сприяє проведення спеціальних дослідницьких операцій, що дають можливість порівняти вихідні теоретичні знання з об'єктивним станом реальності, соціальної практики.
Мається на увазі теоретична й емпірична інтерпретації вихідних понять, що дістала назву логічного аналізу предмета дослідження. Сутність цього аналізу полягає в структуру ванн і основних понять і всебічному поясненні їхнього змісту.
Оскільки предмет дослідження подається через певні абстрактні поняття, які є ніби символами досліджуваного явища, то і логічному аналізу (розчленуванню) піддається не саме явище, а поняття і категорії, що відтворюють його. Для того щоб описати предмет, визначити напрям подальшого його аналізу, слід дати чіткі визначення його категорій, використовуючи для цього узвичаєні наукові визначення, а також виходячи з логіки, наукової позиції та соціального досвіду самого дослідника. Таке трактування має логіко-пізнавальний характер і називається інтерпретацією.
10.13 Генеральна і вибіркова сукупності, порядок їх визначення Розробка методичної частини програми соціологічного дослідження включає вирішення питань методики і техніки дослідження, вибір найбільш прийнятних методів збирання, обробки й аналізу первинної інформації. У вирішенні цих питань вихідним є визначення генеральної та вибіркової сукупностей. Генеральна – це вся сукупність явищ, об'єктів (одиниць досліджуваного об'єкта), стосовно яких досліджується проблема.
Пізнати всю генеральну сукупність дуже важко. За великої кількості досліджуваних одиниць об'єкта таке вивчення потребуватиме великих матеріальних, фінансових витрат та затрат часу. Вирішити цю проблему допомагає знання того, що найбільш суітєві якості є спільними для однотипних соціальних явищ, і для того щоб з'ясувати ці явища, зовсім не обов'язково досліджувати всю генеральну сукупність. Достатньо обстежити частину сукупності і на підставі частини робити висновок про ціле. Ця частина називається вибірковою.
10.14 Соц документи, їх класифікація Документи в соціології – це друковані, рукописні та інші матеріали, створені для зберігання і передавання інформації, яка накопичується в результаті діяльності окремих людей, груп чи колективів. Це державні та урядові акти, промови політичних діячів, статистичні збірники і матеріали перепису, наукові публікації, періодична преса, листи представників усіх верств населення, художні твори, матеріали соціологічних досліджень, протоколи зборів і засідань, документи адміністрації та громадських організацій.
Від виду документа залежить те, для чого його можна використати і якими методами проаналізувати.
За статусом документи поділяють на офіційні та особисті. Офіційні документи створюються в державних установах, організаціях і різник комісіях (накази, постанови і заяви уряду, плани роботи і звіти виробничих колективів, громадсько-політичних організацій, протоколи зборів, різних комісій, списки премійованих, тих, що потребують житла, матеріальної допомоги тощо). Особисті документи, що стосуються окремої особи (анкети, службові характеристики, особові листки з обліку кадрів, дипломи, свідоцтва, судові вироки тощо).
За цільовим призначенням документи поділяють на спеціальні та побічні. Спеціальні документи – це анкети, тести, протоколи спостережень, записи самоспостережень, дані експериментів. Побічні документи: довідкові видання, літературно-художні твори, навчально-педагогічна та інша література, преса, радіо, телебачення.
За рівнем обробки інформації розрізняють документи первинні та вторинні. Первинні документи створюються на підставі безпосереднього вивчення соціального буття і є описом конкретних ситуацій, висвітленням діяльності окремих осіб, організацій (звіти з емпіричних соціологічних досліджень, протоколи зборів, щоденники тощо). Вторинні документи складають за первинними матеріалами, і вони мають більш узагальнений аналітичний характер, оскільки відбивають більш глибокі соціальні зв'язки.
За мотивацією створення розрізняють спровоковані і спонтанні документи. Прикладом спровокованих документів можуть бути відгуки на якусь критичну оцінку в пресі досвіду роботи певного трудового колективу, вирішення ним конкретної проблеми. Спонтанними документами є особисті документи, створені без особливого впливу якихось зовнішніх чинників (раціоналізаторські пропозиції, листи особистого характеру тощо).
За змістом документи класифікують на правові, історичні, економічні, технічні тощо.
За характером інформації, яка використовується, соціолог найчастіше має справу зі статистичними джерелами. Статистичну інформацію поділяють на оперативну і зведену.
Оперативна інформація включає відомчу статистику підприємств і установ: річні звіти, особові облікові картки працівників тощо. За звітами можна охарактеризувати динаміку основних соціальних процесів, наприклад руху робочої сили (вибуття працівників і прийом нових, перехід з однієї категорії до іншої, розподіл працівників за фахом, кваліфікацією стажем, статтю).
10.15 Методи аналізу соц документів Вивчення документа – це аналіз його змісту в контексті завдань дослідження. Тому складається схема аналізу та визначаються текстові індикатори ключових понять концепції дослідження. Методи аналізу документів можна поділити на дві основні групи: неформалізовані (традиційні) та формалізовані (якісні та кількісні).
Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають усе розмаїття розумових операцій, спрямованих на тлумачення тексту, інтерпретацію відомостей, що містяться в документах, виділення смислових блоків ідей, тверджень, що цікавлять дослідника. Неформалізований аналіз документів грунтується на загальних логічних міркуваннях, синтезі, порівнянні, визначенні, оцінці, осмисленні. Його можна поділити на зовнішній і внутрішній. Зовнішній аналіз — це перевірка істинності документа, аналіз його «історичного контексту» і обставин, що супроводжують його появу. З'ясувавши все це, дослідник приступає до внутрішнього аналізу – вивчає зміст документа, суть викладених у ньому матеріалів, логіку тексту, соціальні чинники, що зумовили його появу.
В основі формалізованого аналізу лежить квантифікація текстового матеріалу. Найбільш часто використовується процедура квантифікації, розроблена соціологами X.Лассуеллом і Б.Берельсоном, яка дістала назву «контент-аналіз» (від англ. — аналіз змісту).
10.16 Соц спостереження, його види Соціологічне спостереження – важливий метод збирання первинної соціологічної інформаії через цілеспрямоване, систематичне, безпосереднє сприйняття і пряму реєстрацію значущих фактів соціальної дійсності, найбільш важливих її подій.
Об”єктами спостереження в соціології є поведінка окремих індивідів, соц груп, умови їхньої діяльності.
Спостереження можна класифікувати залежно від місця спостерігача в процесі спостереження (невключене, включене).
Невключене – полягає у вивченні процесів дослідження зовні без втручання в їх перебіг. Включене – передбачає не тільки безпосередньо присутність, а й участь спостерігача в досліджуваній ситуації, контакт із тими, з ким ведеться спостереження.
Залежно від ступеня обізнаності групи :закрите, відкрите. Закрите – коли дослідник уходить у досліджувану групу, стає її повноправним членом і бере участь у виробничому процесі нарівні з ін членами групи, яким справжні цілі дослідника не відомі. Відкрите – полягає у відкритій участі у виробничому процесі дослідника та широкого повідомлення його професійних цілей.
Залежно від ступеня формалізації: вільне – характеризується браком жорстких приписів зовні (дослідник не обмежений програмою, не має чіткого плану, не встановлює наперед, які саме елементи досліджуваного процесу він буде фіксувати); стандартизоване – передбачає сувору регламентацію процедури, часу й вибраного об”єкта.
За принципом регулярності в часі: систематичні характеризується регулярністю проведення протягом певного періоду; епізодичні – це коли спонтанно, незаплановано досліджують явище, діяльність, соціальну ситуацію.
Залежно від кількості досліджуваних об”єктів: суцільні – дають повнішу інформацію, але їх проведення не завжди можливе й економічно обгрунтоване; часткове – обмежуються окремими об”єктами.
За місцем і способом організації: польові здійснюють над реальними соціальними групами в природних умовах їхньої життєдіяльності; лабораторні дослідження групи людй, які відбираються дослідником і ставляться в спеціально створені умови.
Залежно від наявності контролю: контрольовані здійснюють з метою збирання інформації для відтворення більш чіткої картини досліджуваної ситуації, перевірки певних гіпотез; неконтрольовані мають на меті вивчення реальних життєвих ситуацій, загальний опис певного процесу, явища, а також соціальної атмосфери, в якій вони відбуваються.
Особливим видом соціологічного дослідження є самоспостереження, коли соціолог користується не тільки даними спостереження за поведінкою індивідів, а і їхніми власними судженнями й оцінками цієї поведінки.
10.17 Експеримент, його види. Призначення До спостереження можна віднести експеримент – загальнонауковий метод здобуття певних знань про причинно-наслідкові відносини між явищами і процесами соціальної дійсності для перевірки гіпотез щодо цих зв”язків.
Соціальну експерименти за характером об”єкта і предмета дослідження поділяють на соціальні, економічні (господарські), правові, педагогічні, психологічні, естетичні тощо.
Соціальний експеримент спрямовано на перевірку причинно-наслідкових зв”язків між параметрами різних сфер, видів, аспектів діяльності з метою виявлення закономірностей, що зумовлюють діяльність соціального суб”єкта в цілому.
Соціальний експеримент в соціології – метод збирання інформації про характер і специфіку змін показників соціальної діяльності та поведінки під впливом заданих і керованих чинників. Його проводять з метою перевірки дієвості запроваджуваних форм соціальної діяльності, нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запропонованих заходів, розроблених на основі теоретичних ідей та набутого досвіду стосовно конкретних соціальних умов.
10.18 Соц опитування, його різновиди Опитуання – найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що грунтується на зверненні до окремого індивіда чи групи з питаннями, спрямованими на розкриття змісту досліджуваної пооблеми.
Респондент – учасник конкретного соціологічного дослідження що є джерелом усної чи письмової інформації.
Реципієнт – учасник конкретного соціологічного дослідження, що здобуває від респондента усну чи письмову інформацію.
За способом спілкування між реципієнтом та респондентом опитування буває: через пресу, коли анкети публікуються на сторінках журналів та гезат, а відповіді на запитання анкети пересилаються в редакцію; поштове, коли анкети і відповіді пересилаються поштою; роздаткове, коли анкети роздаються безпосередньо респондентам.
10.19 Запитання в анкетуванні, порядок їх формування і види Запитання в опитуванні – це висловлювання, розраховане на отримання інформації, яка б давала можливість операціоналізувати ознаки соціального явища, що вивчається.
За спрямованістю вирізняються запитання результативні (змістові), за допомогою яких дослідник збирає інформацію щодо наявності певних явищ та їх взаємозв'язків, і функціональні, за допомогою яких упорядковується сам процес опитування.
Виходячи з найбільш суттєвих ознак, розрізняють такі запитання:
а) за змістом: запитання про; про поведінку; про знання або поінформованість; про установки; про мотиви;
б) за виконуваними функціями: контактні запитання, що руйнують психологічний бар'єр між дослідником і респондентом, буферні запитання, які використовують для розмежування тематичних блоків і водночас для нейтралізації впливу одних відповідей на інші, запитання-фільтри, які використовуються для виявлення компетентних респондентів (перед тим, як розпочати розмову про ставлення респондента до системи преміювання, потрібно запитати, чи відома вона йому), запитання, що зміцнюють упевненість респондента у своїх силах; провокуючі запитання, що зумовлюють спонтанні відповіді, контрольні запитання, що призначені для перевірки вірогідності даних, уточнювальні;
в) за формою: відкриті (неструктурні) – без попередньо сформульованих відповідей, закриті (структурні) з попередньо сформульованими відповідями, напівзакриті– коли поряд із запропонованими відповідями передбачається місце і для вільних. Закриті запитання, у свою чергу, поділяють на дихотомічні, тобто такі, що на них є тільки дві відповіді, котрі виключають одна одну, альтернативні запитання, що містять перелік відповідей, з яких можна вибрати тільки одну.
10.20 Анкетування, структура анкети Анкетування – це письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше використовують для збирання інформації про масові соціальні явища, вивчаючи, наприклад, мотиви плинності кадрів, ефективність певної форми організації праці, характер соціаль-но-психологічного клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та ілші проблеми трудових колективів.
Анкета – це впорядкований за змістом і формою набір запитань і висловлювань, спрямованих на розкриття змісту проблеми. Анкета має визначену структуру і складається, як правило, з трьох частин: вступної, основної і «паспортної».
У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як будуть використовуватися його результати, підкреслюється важливість і значущість особистої участі кожного респондента в дослідженні, наводиться стисла інструкція щодо заповнення анкети, та рантується анонімність відповідей, зазначається, кому слід повернути заповнену анкету.
В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми.
«Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які характеризують демографічний і соціальний стан респондента.
Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою думку щодо теми опитування і висловлюють подяку за участь у дослідженні.
10.21 Вимоги до анкетера Анкетером може бути як професійний соціолог-дослідник, так і спеціально навчений та проінструктований працівник іншої професії (позаштатний соціолог). Бажано, щоб він не працював у тому структурному підрозділі, де проводиться опитування.
Основним завданням анкетера є збирання максимально надійної та достовірної інформації. Для цього він повинен спонукати респондентів висловлювати лише їхні особисті думки, перешкоджати спробам радитися, списувати, підказувати відповіді.
Анкетер не повинен квапити респондентів, але і не може дозволяти респондентам брати анкети додому, оскільки це може призвести до зниження якості заповнення їх.
10.22 Інтерв”ю, його види Інтерв'ю (від англ. зустріч, бесіда) – різновид опитування, що грунтується на безпосередній соціально-психологічній взаємодії дослідника і респондента згідно з поставленою метою.
Залежно від «ступеня свободи» співрозмовника інтерв'ю поділяють:
на вільне – бесіду, що триває кілька годин за загальною програмою, але без жорсткої деталізації. Інтерв'юер може задавати запитання, які вважає за необхідні, у будь-якому формулюванні та послідовності;
напівстандартизоване (фокусоване), в якому використовують так званий провідник інтерв'ю з переліком як обов'язкових, так і можливих запитань;
стандартизоване, яке проводять за детально розробленим планом, що конкретизує зміст, послідовність запитань і варіанти можливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються. Вільне інтерв'ю характеризується великою гнучкістю, стандартизоване – забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість опрацювання її. Крім того, перевагою стандартизованого інтерв'ю є можливість залучити до його проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки. Соціологічні служби розробляють спеціальні опитувальні листки, користуючись якими працівник будь-якого виробничого підрозділу може зібрати необхідну інформацію.
Залежно від способу спілкування інтерв'юера й респондента інтерв'ю може бути особистим і телефонним.
Телефонне інтерв'ю застосовують тоді, коли треба швидко отримати інформацію. Воно, як правило, триває 5—10 хв. Недоліком телефонного інтерв'ю за наших конкретних умов є те, що опитати можна лише тих осіб, що мають телефон.
За частотою проведення інтерв'ю може бути одно- і багаторазовим (панельним). Панельне інтерв'ю передбачає збирання інформації від тих самих осіб за допомогою тих самих запитань кілька разів через певні проміжки часу з конкретною пізнавальною метою: перевірити зміну думок досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові елементи в їхній свідомості та поведінці. Залежно від його тривалості інтерв'ю буває клінічним (глибоким, тривалим) та фокусованим (короткочасним).
10.23 Експертиза, її призначення Провідні українські соціологи (Ю.Саєнко та інші) трактують поняття соціальної експертизи значно ширше, а саме: як оцінювання позитивних і негативних соціальних наслідків розробки та здійснення програм і проектів (національного або регіонального масштабу), а також опрацювання механізмів мінімізації, пом'якшення й запобігання можливим негативним наслідкам цих програм і проектів. У такому тлумаченні соціальна експертиза розглядається не як один із методів соціологічного опитування, а як міждисциплінарний (інтегруючий) науковий підхід.
Метою такої соціальної експертизи є оцінка, аналіз і прогнозування соціальних процесів у суспільстві, у тім числі соціальних наслідків діяльності уряду, а також реалізації науково-технічних програм і проектів.
Об'єктом соціальної експертизи є будь-які програми! проекти, управлінські рішення та їх соціальні наслідки.
Як суб'єкти соціальної експертизи (експерти) виступають представники соціальних груп та інституцій, інтересів і умов життя котрих якось торкається ситуація
10.24 Ф-ції і способи добору експертів Оскільки експертна оцінка є думкою компетентної особи – експерта (групи експертів), то експерт має бути висококваліфікованим, авторитетним спеціалістом, знати мету і завдання дослідження, що проводиться, і мати такі якості, як принциповість, об'єктивність, здатність нетенденційно оцінювати досліджуваний об'єкт. Відомі такі способи добору експертів: за об'єктивними даними (посада, стаж наукової чи практичної роботи, освіта, професійна спрямованість, соціальна активність); експериментальний добір за допомогою тестів (перевірка ефективності діяльності в ролі експерта); самовизначення (звертання (до аудиторії з проханням висловитися з приводу певної проблеми); добір на підставі атестації.
10.25 Професійна атестація як різновид соц експертизи, її ф-ції Найпоширенішим різновидом соціальної експертизи є професійна атестація, яка має на меті збирання інформації щодо оцінки професійних і моральних якостей працівників, виявлення професійно безграмотних осіб. Професійна (функціональна) безграмотність – це брак необхідного мінімуму знань і навичок, неспроможність працівника виконувати свої професійні обов'язки внаслідок відсутності в нього потрібної кваліфікації.
Отже, крім інформаційної функції, професійна атестація може виконувати соціально-регулятивну. Можливості атестації за умов переходу до ринкової економіки, різних форм власності, розвитку демократії значно збільшуються, її результати можуть використовуватися для оцінки трудового внеску тих працівників, діяльність яких безпосередньо не зв'язана з кінцевими результатами, для конкурсного добору спеціалістів та керівників, для опрацювання складних управлінських рішень. Інакше кажучи, професійна атестація є обов'язковою складовою менеджменту.
10.26 Тестування, його призначення. Види тестів Об'єктом соціологічного дослідження є певна соціальна спільність – група, колектив. Відомості про неї можна отримати, вивчаючи також її соціально-психологічні якості. Для цього використовують методики, розроблені в психології, зокрема тестування.
Тест (від англ. test – випробування) – завдання стандартної форми словесного характеру чи у вигляді спеціального малюнка. Тестування – це експериментальний метод психодіагностики.
У тесті (крім набору завдань) мають бути такі компоненти:
1) стандартна інструкція щодо мети і правил виконання завдання;
2) ключ шкалування, що вказує, яку характеристику, вимірювану якісну особливість тестованого розкриває кожний із пунктів завдання;
3) ключ кодування, який визначає кількість балів за кожний варіант відповіді;
4) ключ інтерпретації одержаного індексу, що визначає норми, з якими порівнюється результат, показаний тестованим.
Тест має забезпечити об'єктивне порівняння між собою досліджуваних, тобто визначити, якою мірою вони відповідають установленим стандартам.
Перша вимога до тесту – його стандартизація, наявність взірця, норми.
Друга вимога полягає в тім, що кожний тест має забезпечувати всім особам, що досліджуються, однакові можливості для виявлення соціально-психологічних особливостей.
Третю вимогу зумовлено тим, що тести – разове випробування і не можна за результатами їх будувати прогнози щодо перспектив розвитку тестованого.
Тести класифікують за різними ознаками.
За цільовим призначенням їх поділяють на такі види: проективні, що дають змогу визначити наявність певних соціально-психологічних якостей у певної людини; оцінні, що забезпечують відносні виміри здатностей, рівня розвитку соціально-психологічних властивостей (пам'яті, мислення), що визначають успіх трудової діяльності; професійні, що виявляють ступінь готовності до певної діяльності, тобто рівень засвоєння знань і навичок, необхідних для якоїсь професійної діяльності.
За предметом дослідження розрізняють загальні особистіші тести, за допомогою яких фіксують певну цілісність психічних властивостей особи; спеціальні особистісні тести, призначені для діагностики тієї чи тієї риси, характеристики, властивості суб'єкта; групові, які забезпечують діагностику групових психологічних процесів – рівня згуртованості груп і колективів, особливостей групового соціально-психологічного клімату, міжособистісного сприйняття.
Особливості психологічного тесту визначаються предметом вивчення і специфікою техніки, шо використовується.
Особливістю тестової методики є багаторазовий контроль інформації відносно вимірюваної характеристик.
10.27 Процедура шкалування, порядок розробки шкал Шкала – це система індикаторів конкретно-емпіричного вияву соціальних ознак і кількісних індексів, за допомогою яких досягається перетворення цих ознак на числові показники. Надання кількі сної визначеності якісним ознакам, що вивчаються, називають шкалуванням. За допомогою шкалування якісно різнорідні соціальні ознаки приводять до порівнянних кількісних показників. Шкала при цьому виконує роль еталона. З її допомогою можна вимірювати будь-які явища.
у процесі шкалування спочатку виявляють зовнішні ознаки до сліджуваного явища (об'єкта), тобто ті властивостей характеристики, які підлягають спостереженню й вимірюванню.
Індикатор – (від лат. – покажчик) – доступна для спостереження й вимірювання характеристика об'єкта, що вивчається, або її стан, або зміна цього стану, або міра цієї зміни.
Комбінація кількох індикаторів утворює індекс (від лат. – показник) – специфічну явну конструкцію.
Шкалування в сукупності з індексацією утворюють процедуру, що називається в соціології квантифікацією.
Квантифікація – це кількісне вираження, вимір якісних ознак (наприклад, вимір у балах задоволення роботою, що виконується, задоволення населення політикою, що проводиться в країні, оцінка певних властивостей державного діяча).
Щоб побудувати шкалу вимірювання, спочатку знаходять діапазон судження, тобто визначають крайні значення вияву певної ознаки (максимум і мінімум), які називають встановленням його континууму (тривалості). ІІотім континуум розбивають на частини. Це процедура встановлення дрібності, чи градуювання шкали. Словесне формулювання здогадних (можливих) відповідей на запитання є лише точками на безперервній шкалі суджень.
10.28 Види шкал. Їхні перетворення Шкала – це система індикаторів конкретно-емпіричного вияву соціальних ознак і кількісних індексів, за допомогою яких досягається перетворення цих ознак на числові показники.
Залежно від форми шкали поділяють на вербальні (словесні), числові та графічні. У вербальних шкалах позиції шкали подані різни ми словесними твердженнями, у числових – балами. Графічні шкали являють собою пряму лінію, 9 – 15 см завдовжки, поділену на частини з позначками. Респондент має зробити позначку на шкалі відповідно до свого вибору.
Шкали бувають трьох-, п'яти- і семизначними.
Так, під час вивчення думки респондентів про певні сторони трудової ситуації та вимірювання інтенсивності прояву їх найбільшу точність забезпечує семизначна шкала.
Номінальна, або неупорядкована, або шкала класифікації назв. Вона містить перелік характеристик об'єкта чи явища, що ін коли взаємно виключають одна одну. За допомогою цих шкал ви мі рюють такі об'єктивні ознаки, як стать, національність, сімейний стан, вік, стаж роботи, кваліфікація, а також суб'єктивне ставленим респондентів до певних сторін соціального явища, процесу: мотики трудової поведінки, судження і твердження з різних питань, ціннісні орієнтації, інтереси, установки.
Рангова шкала, або шкала порядку, утворюється за допомогою кумуляції (додавання, накопичення) на підставі упорядкування шкали назв. 1 якщо номери, надані кожній ознаці, у шкалі назв використовуються лише як порядкові, тобто не мають кількісного значення, то в ранговій шкалі число, надане кожній характеристиці ознаки, відповідає місцю цієї характеристики в загальному порядку, встановленому відносно ознаки, що вивчається.
Інтервальна (метрична) шкала утворюється на основі рангової наданням певної кількості балів кожній позиції.
10.29 Призначення індексації. Види індексів Комбінація кількох індикаторів утворює індекс (від лат. – показник) – специфічну явну конструкцію. Індекс можна виразити за допомогою простої або зваженої середньої арифметичної значень кожного варіанта відповідей у шкалі чи з допомогою різниці між високими і низькими, позитивними й негативними виявами ознаки, наприклад, між задоволенням і незадоволенням працею.
Тема 1. Вступ до соціології
1.1. Предмет та об”єкт вивчення соціології. Наукові дискусії навколо предмету соціології.
1.2. Сутність "соціального" як ключової соціологічної категорії.
1.3. Особливості соціологічного знання, рівні його формування.
1.4. Сутність понять "соціальні відносини", "соціальне явище", "соціальний процес", "соціальний закон", їх взаємозв'язок.
1.5. Соціальні закони, їх класифікація".
1.6. Закони, дію яких потрібно враховувати при регулюванні соціальних процесів.
1.7. Сутність основних функцій соціології.
1.8. Роль і завдання соціології в соціальному реформуванні українського суспільства.
1.9.Місце соціології у професійній підготовці молоді.
Тема 2. Історія становлення і розвитку соціології.
2.1.Особливість протосоціологічного знання, його основні форми.
2.2.Головні соціально-пізнавальні здобутки Демокрита, виокремлення ним двох видів пізнання.
2.3.Демокрит та Геракліт про роль потреби у житті людини.
2.4.Платон про людські пристрасті, егоїзм та суспільну структуру;
2.5.Аристотель про сенс і спосіб життя, організацію дозвілля та інші соціальні проблеми.
2.6.Аристотель та Сократ про соціальну роль спілкування у житті людини.
2.7.Соціологічне розуміння суспільства філософами середньовіччя
2.8.Передумови появи і етапи розвитку офіційної соціології.
2.9.Методологічні основи та спрямованість позитивістської соціології А. Сен-Сймона та О. Конта.
2.10.Класифікація наук та структурування соціологічного знання О. Контом.
2.11.Контівський закон трьох-стадій розвитку людського інтелекту, його місце в системі соціологічного знання.
2.12.Соціальна значущість закону поділу та кооперації праці, за О. Контом.
2.13.Значення праць О. Конта для розвитку соціології.
2.14.Загальна теорія систем Г. Спенсера, її місце у вченні про суспільство.
2.15.Внення Г.Спенсера про соціальні-інститути.
2.16.Особливості трактування Е.Дюркгеймом предмету соціології, її методики.
2.17.Сутність теорії суспільства запропонованої Е. Дюркгеймом.
2.18.Вивчення аномії, соціальної нерівності і соціальної солідарності Е.Дюркгеймом.
2.19. О.Трактування Е. Дюркгеймом сутності і ролі закону поділу і кооперації праці.
2.20. Предмет та завдання розуміючої соціології М. Вебера.
2.21. Веберівське тлумачення закону поділу праці і наслідків його дії.
2.22.Соціальні дії і їх класифікація, за М. Вебером.
2.23. Основні елементи методології М. Вебера і зв'язок її з іншими науками.
2.24.Особливості і значення для соціології теорії К. Маркса.
2.25. Внесок К. Маркса в удосконалення методики соціологічного дослідження
2.26. Особливості і завдання соціології, за Г. Зіммелем.
2.27. Принципові особливості соціологічного пізнання, за М. Вебером та Г. Зіммелем
2.28. Роль взаємодії у життєдіяльності суспільства, за Г. Зіммелем.
2.29. Порівняльний аналіз оцінок різних видів праці, за Г. Зіммелем та за К.Марксом.
2.30. Багаторівневість соціологічної науки, за Ф. Тьоннісом.
2.31. Сутність теорії функціоналізму Г. Парсона.
2.32. Емпірична соціологія, зміст основних етапів її розвитку.
2.33. Індустріальна соціологія та проблеми, що досліджуються у її межах.
2.34. Вивчення Ф. Тейлором соціального явища "рестрикції" і способів його регулювання.
2.35. Основні принципи і спрямування концепції "економічної людини".
2.36. Соціологічна сутність адміністративної доктрини А. Файоля.
2.37. Доктрина Г. Форда, соціальні наслідки її реалізації.
2.38. Принципи досягнення максимальної ефективності людської діяльності Г.Емерсона та Г. Черча.
2.39. Доктрина "людських стосунків" Е. Мейо.
2.40. Порівняльний аналіз концепцій "економічної людини" . Ф.Тейлора і "соціальної" Е.Мейо.
2.41. Мікросоціологічна концепція та завдання "наскрізної науки" Дж.Морено.
2.42. Теорія ієрархії людських потреб А. Маслоу
2.43. Теорія "управління через співучасть" Д. Макгрегора.
2.44. Теорія "збагачення праці" Ф.Херцберга, найважливіший її соціологічний постулат.
2.45. Теорія "постіндустріального суспільства".
2.46. Теорія "якості життя".
2.47. І.Франко про предмет і завдання соціології
2.48. Соціологічне учення В.Лесевича
2.49. Драгоманов як один із фундаторів української соціології, тлумачення ним прогресу.
2.50.Українські вчені М.Костомаров, В.Винниченко, С.Рудницький, О.Потебня, В. Антонович про соціологічну сутність понять "народ", "народність", "нація".
2.51. Соціологічні міркування П.Куліша про місто і село, сутність його теорії "хуторянства".
2.52. Вплив вчення О.Конта та Г.Спенсера на формування соціологічних поглядів Ф.Вовка, І.Лучинського, І.Оршанського та інших українських вчених.
2.53. О. Стронін про пірамідальну будову суспільства.
2.54 Соціологічне вивчення економічних відносин С.Подолинським, М.Зібером, М.Туган-Барановським.
2.55 М.Ковалевський, М.Грот, Б.Кістяківський про об'єкт та предмет –науки соціології, про проблеми розвитку суспільства.
2.56 Вчення М. Шаповала про суспільство та соціальні групи.
2.57 М.Гредескул про потреби людини, їх соціальну роль і способи вдоволення.
2.58 А.Звоницька та.С.Дністрянський про соціальні зв'язки, тлумачення ними понять "спільноти", "спільність".
2.59 Соціологічні дослідження політичних відносин Д.Донцовим, В.Липинським.
2.60 Особливості і зміст основних етапів становлення соціології в Україні.
Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура.
3.1 Суспільство як соціальна система та соціальне явище.
3.2 Основні ознаки суспільства.
3.3 Типологія суспільства.
3.4 Характерні особливості сучасного (постіндустріального) суспільства і, зокрема, українського.
3.5 Причини та шляхи розвитку суспільства. Особливості розвитку українського суспільства.
3.6 Основні теоретико-методологічні підходи трактування сутності суспільства.
3.7 Суспільство як наслідок дій індивідів.
3.8 Поняття соціальної структури суспільства, її складових.
3.9 Група як складова соціальної структури суспільства. Класифікація груп.
3.10 Соціальні відносини, їх роль у формуванні соціальної структури.
3.11 Аналіз соціальної структури суспільства в історії соціології.
3.12 Ознаки соціальних інститутів та умови успішного їхнього функціонування.
3.13 Поняття соціального інституту, його види.
3.14 Роль та функції соціальних інститутів у життєдіяльності суспільства. Поняття аномії.
3.15 Інституалізація, її ознаки. Способи розвитку соціальних інститутів.
3.16 Найважливіші соціальні, інститути сучасного українського суспільства, проблеми їхньої взаємодії.
3.17 Соціологічне тлумачення соціальної організації, її структури.
3.18 Сутність теорії соціально стратифікації.
3.19 Історичні типи стратифікації
3.20 Основні чинники та критерії соціальної стратифікації.
3.21 Соціальна нерівність як основа стратифікації.
3.22 Теорія соціального статусу в концепції соціальної стратифікації.
3.23 Сутність та роль середнього класу у стабілізації суспільства.
3.24 Сутність процесу соціальної мобільності, її види.
3.25 Сутність процесу маргіналізації, особливості його в Україні.
3.26.Соціальний контроль, його складові
3.27.Громадська думка як елемент соціального контролю
3.28.Норми як обмеження у поведінці людини
Тема 4. Особистість у системі соціальних зв'язків
4.1 Особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин.
4.2 Соціальний статус та соціальна роль особистості.
Тема 5. Соціологія конфлікту.
5.1. Конфлікт як соціальне явище.
5.2. Становлення та розвиток соціології конфлікту.
5.3. Структура соціального конфлікту.
5.4. Функції соціального конфлікту, його позитивні і негативні наслідки
5.5. Об'єктивні та суб'єктивні причини соціальних конфліктів.
5.6. Основні стадії розвитку соціального конфлікту.
Тема 6. Економічна соціологія.
6.1. Предмет та об'єкт економічної соціології, її місцеву загальній системі соціологічного знання.
6.2. Взаємозв'язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні функції економіки.
6.3. Економіка як соціальний інститут, його функції.
6.4. Сутність соціального механізму економічного розвитку.
Тема 7. Соціологія праці та управління.
7.1 Предмет соціології праці та управління, його складові.
7.2 Особливості соціально-трудових відносин, їх класифікація.
7.3 Соціологічна сутність категорій "зміст праці" та "характер праці”
7.4 Основні види соціальних процесів у трудовій сфері.
7.5 Праця як соціальний"процес, її види
7.6 Ставлення до праці, його об'єктивні та суб'єктивні чинники та показники.
7.7. Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці.
7.8 Механізм мотивації праці.
7.9 Трудова поведінка, її форми.
7.10 Співвідношення понять "управління" та "керівництво". Методи та стилі керівництва
7.11 Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами.
Тема 8. Соціологія політики.
8.1 Предмет та структура соціології політики.
8.2 Політика як соціальний інститут, його функції.
8.3 Політичні рухи, їх типологія
Тема 9. Соціологія релігії.
9.1 Предмет соціології релігії, особливості соціологічного вивчення релігії.
9.2 Релігія як соціальний інститут, ефективність його функцій.
9.3 Історичні типи релігійних вірувань, завдання соціології у дослідженні їхнього співіснування.
9.4 Соціологічна оцінка сакралізації та секуляризації.
9.5 Сучасні релігійні ситуації в Україні.
Тема 10. Організаційна структура соціологічної роботи в Україні і проведення соціологічних досліджень.
10.1 Організаційна структура соціологічної роботи в Україні.
10.2 Призначення соціологічної асоціації, її структура та завдання
10.3 Поняття соціологічного дослідження, його завдання.
10.4 Поняття прбцедури, методології методики і техніки соціологічного дослідження.
10.5 Соціологічні методи і способи дослідження.
10.6 Види соціологічного дослідження, їх призначення.
10.7 Етапи організації соціологічного дослідження.
10.8 Програма соціологічного дослідження, її структура.
10.9 Поняття проблеми, значення її правильного формулювання і обгрунтування в організації соціологічного дослідження.
10.10 Мета і завдання соціологічного дослідження
10.11 Роль гіпотез в організації соціологічного дослідження, їх види.
10.12 Сутність і призначення процедури "логічного аналізу понять".
10.13 Генеральна і вибіркова сукупність, порядок їх визначення.
10.14 Соціологічні документи, їх класифікація.
10.15 Методи аналізу соціологічних документів.
10.16 Соціологічне спостереження, його види.
10.17 Експеримент, його види. Призначення соціального експерименту
10.18.Соціологічне опитування, його різновиди.
10.19 Запитання в анкетуванні, порядок їх формування і види.
10.20 Анкетування, структура анкети.
10.21 Вимоги до анкетера.
10.22 Інтерв'ю, його види.
10.23 Експертиза, її призначення.
10.24 Функції і способи добору експертів.
10.25 Професійна атестація як різновид соціальної експертизи, її функції.
10.26 Тестування, його призначення. Види тестів.
10.27.Процедура шкалування, порядок розробки шкали.
10.28.Види шкал, їхні перетворення
10.29.Призначення індексації. Види індексів.