РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА
Теоретичні основи кредитної діяльності комерційних банків
1.1. Суть кредитної діяльності комерційних банків
Роль комерційних банків як головних суб'єктів грошово-кредитних відносин у суспільстві визначається їхніми можливостями залучати тимчасово вільні кошти та спроможністю ефективно використовувати акумульовані ресурси для задоволення фінансових потреб реального сектору економіки з метою забезпечення безперервності індивідуального обігу капіталів підприємств. Саме від здатності банківської системи забезпечувати потреби суб'єктів господарювання необхідними грошовими ресурсами значною мірою залежать перспективи подолання спаду вітчизняної економіки та її подальшого зростання.
У перехідній економіці спостерігається суттєве обмеження ресурсної бази комерційних банків, що, в свою чергу, зменшує масштаби банківського кредитування. Банківське кредитування та отримання процентів за кредит є важливим джерелом отримання прибутків комерційним банком, а також головним джерелом фінансування діяльності підприємств у перехідній економіці. Актуальність обраної теми пов'язана із проблемами підвищення рівня капіталізації банківської системи України та забезпечення вітчизняних підприємств коштами для їх безперебійної й ефективної діяльності, а також із важливістю ролі, що відіграє кредит у вирішенні окремих проблем [24, ст. 96].
Проникнення банківської системи у всі клітини єдиного господарського організму здійснюється через грошово-кредитні відносини, які опосередковуються банками. Саме кредит є тим фактором, який в умовах ринкових відносин значною мірою забезпечує структурні перетворення та економічне зростання підприємств, що мають реальні програми виходу з кризового стану, здійснюють випуск конкурентноздатної продукції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
Досліджували проблеми банківського кредитування і банківського капіталу такі учені-економісти, як О. Дзюблюк, В. Сусіденко, Т. Клименко, В. Лагутін, І. Аванесова, Ю. Потійко, М Алексєєнко та інші. У своїх працях вони вивчали суть поняття "кредитування", визначали класифікацію банківських кредитів, а також форми забезпечення, механізми надання кредитів комерційними банками [14, ст. 23].
Економічна наука довела, а господарська практика підтвердила, що кредит є універсальним інструментом розподілу й перерозподілу національного доходу, фінансових, матеріальних і трудових ресурсів, вирівнювання рівнів рентабельності підприємств на основі переливання капіталів, що сприяє прогресивним структурним зрушенням у народному господарстві. Банківський кредит відображає економічні відносини між суб'єктами господарювання: кредитором — банком, який надає кредити, і позичальником — суб'єктом кредитних відносин, який отримує в тимчасове користування кредитні кошти.
Серед проблем, що стоять перед комерційними банками, однією з найбільш болючих є обмеженість вільних грошових коштів для кредитування. Цей фактор (обмеження пропозиції) активно сприяє збереженню відносно високої ціни кредиту для позичальників (виходячи з того теоретичного постулату, що зростання пропозиції кредитних ресурсів знижує процентні ставки, і навпаки). Отже, з макроекономічного погляду цей чинник є вкрай негативним [33, ст. 71].
Кредитні ресурси — це кошти, що є у розпорядженні банків і використовуються ними для кредитних операцій. Банки не в змозі стабільно розвивати кредитні операції в умовах обмеженості ресурсної бази. Кредитні ресурси поділяють на:
Власні;
Залучені.
Власні кошти — це кошти, статутного, резервного, страхового та інших фондів банку, що утворюються за рахунок прибутку, а також нерозподілений протягом року прибуток. До залучених коштів відносяться кошти клієнтів на поточних рахунках, депозити фізичних і юридичних осіб, залишки на кореспондентських рахунках, кошти, що залучаються з міжбанківського ринку, а також кошти, отримані від продажу цінних паперів та інше [9, ст. 122].
1.2. Класифікація кредитів
Кредитні вкладення доцільно групувати за такими класифікаційними ознаками:
1. За галузевою структурою наданих кредитів розрізняють вкладення у промисловість, сільське господарство, лісове господарство, торгівлю та громадське харчування, будівництво, транспорт та зв' язок та інші галузі національної економіки.
2. За видами забезпечення кредити поділяються на забезпеченні (надані під заставу, надані під гарантію, застраховані) і незабепечені. Неоднорідність за ступенем ліквідності окремих видів забезпечення вимагає переходу на наступний, більш глибокий рівень деталізації, який полягає у розподілі забезпечених кредитів за ступенем ліквідності і забезпечення. Товарно-матеріальні цінності, передані у заставу, є більш ліквідними, ніж вимоги за цінними паперами, ощадними вкладами, товарні вимоги тощо.
Відшкодування втрат згідно з гарантією і за строковий полісом потребує деякого часу і супроводжується ризиком непогашеним або часткового погашення витрат банку внаслідок виникнення непередбачених обставин. Тому ці види забезпечення є менш ліквідними і ризикованими порівняно із заставою.
Крім того, може скластися ситуація, що призведе до зміни якості застави (псування товарно-матеріальних цінностей, банкрутство векселедавця, знецінення цінних паперів). Все це має враховуватись при аналізі кредитного портфеля, згрупованого за видами забезпечення кредитів.
3. За терміном погашення кредити поділяються на поточні (непрострочені), прострочені та пролонговані.
Для більш детального аналізу прострочені кредити додатково групуються за тривалістю порушення термінів повернення основного боргу: від 1 до 30 днів; від 31 до 60 днів; від 61 до 180 днів; більше 180 днів.
Аналіз кредитів, згрупованих за терміном погашення, має на меті визначення шляхів прискорення оборотності кредитів та загального підвищення ефективності використання кредитних ресурсів комерційного банку.
4. 3а термінами надання кредити поділяються на короткострокові (до 1 року), середньострокові (1-3 роки) та довгострокові (більше 3 років). Метою такого групування є оцінка кредитної політики банку. Якщо в його портфелі переважають короткострокові кредит, це свідчить про те, що банк вирішує поточні проблеми, не наважуючись вкладати кредитні кошти у більш ризиковані довгострокові проекти. В умовах нестабільної економіки така кредитна політика може визнаватись доцільною, але її наслідки негативно впливають на загальний розвиток галузей національної економіки і призводять до зниження вітчизняною виробництва на світовому ринку.
5. За класифікаційними видами кредити поділяються на стандартні, субстандартні (нестандартні), сумнівні, збиткові (небезпечні, безнадійні). Умови віднесення кредитів до відповідних груп та рівнів кредитних ризиків для кожної групи встановлюється НБУ і можуть змінюватись ним залежно від ситуацій, що складаються на фінансовому ринку [15, ст. 121].
До основних етапів загального аналізу кредитів належать:
1. Оцінка суми кредитів та позик, наданих банком за відповідний період;
2. Аналіз структури кредитів за галузями національної економіки, видами кредитних угод, термінами надання кредиту, позиковими ставками тощо;
3. Аналіз динаміки обсягу та структури наданих кредитів у звітному (аналітичному) періоді;
4. Оцінка змін у обсязі і структурі кредитів і позик за відповідний період та визначення напрямків подальшого розвитку кредитної діяльності банку.
Загальний аналіз кредитного портфеля базується на загальноприйнятій класифікації вкладень та використанні вертикального і горизонтального типів аналізу [6, ст.94].
При кредитуванні з власних ресурсів банки дотримуються думки, що депозит є основним джерелом засобів для коротко- і середньострокових кредитів, які представляються таким чином, щоб банк зміг виконати свої зобов’язання у випадку передбаченого вилучення вкладів. З стабілізацією ділового клімату в Україні, падіння інфляції і процентних ставок банки поступово переходять до довгострокового кредитування із власних ресурсів.
Методика визначення розміру процентних ставок і порядок погашення встановлюється банком і визначається кредитним договором в залежності від кредитного ризику, пропонованого забезпечення, попиту і пропозиції, яка склалась на ринку, строку користування кредитом, облікової ставки НБУ.
Основою для встановлення рівня процентних ставок по споживчих кредитах є базова процентна ставка, яка затверджується кредитним комітетом Головного банку. Банк може пред’являти надійним (з рейтингом кредитного ризику А чи Б) клієнтам кредит за ставкою, рівень якої є нижчий, ніж допустимий. Рішення про таке зниження ставки приймається на основі рішення керівництва регіонального підрозділу [10, ст. 98].
Банки використовують в якості забезпечення заставу, поручительство, гарантію. Завдання кредитних працівників — переконатись, що кредити забезпечені, у випадку застави, майно застраховано.
В умовах кардинальних змін і з плином часу обов’язковим залишається дотримання основних принципів кредитування: строковості, платності, цільового характеру, забезпеченості, економічності, комплексності.
Надаючи кредит, банк вимагає не тільки його повернення у встановлений термін, а й сплати відсотків за користування тим, тому що в умовах ринкових відносин відсоток стає об’єктивним супутником кредиту, складовою частиною позитивної операції. За рахунок доходів у вигляді процентної плати банки покривають свої видатки та отримують прибуток.
Сучасна організація кредитних відносин неможлива без відображення всіх питань, пов’язаних із цим процесом, у кредитній угоді. Як правило основними умовами кредитного договору є: вид кредиту, сума кредиту, строк кредитування, цільове використання кредитних ресурсів, порядок надання грошових коштів, порядок погашення основної суми кредиту та нарахування і сплати відсотків, розмір плати за користування кредитними ресурсами, повне найменування та юридичні адреси сторін, підписи уповноважених посадових осіб кредитора та позичальника, відровідальність за розголошення банківської таємниці згідно з чинним законодавством, термін дії кредитного договору [37, ст. 40].
Необхідність застосування цього документа зумовлена самою практикою кредитних відносин, орієнтованих на підтримку за допомогою кредиту платоспроможності позичальника не залежно від результатів його фінансово–господарської діяльності. Такий підхід призводив до зменшення зацікавленості учасників кредитного процесу в ефективному використанні позики, що не відповідало основним принципам комерційного розрахунку, на якому почала ґрунтуватися діяльність суб’єктів господарювання в умовах переходу до ринкової економіки. Дана ситуація створила реальні передумови для переведення всіх взаємовідносин банків із клієнтами на договірні засади. Відповідно до угоди кожна сторона бере на себе конкретні зобов’язання і має певні права, які визначають основи подальших взаємовідносин банку з позичальником. У міру необхідності коригування прийнятих умов складаються додаткові кредитні угоди.
Стабільність роботи банків значною мірою залежить від їх кредитної діяльності. Як правило, неповернення кредитів позичальниками завдає банкам збитків, а іноді навіть призводить до їх банкрутства. З розвитком банківської системи банки освоюють дедалі нові види діяльності (наприклад, надають консультаційні, трастові послуги, послуги з управління нерухомістю), проникають у страховий бізнес (що є характерним для банківських систем країн Заходу), все ж основною їх функцією є кредитування діяльності клієнтів. Прибуток банку в значній мірі залежить від суми кредитно-інвестиційного портфеля [23, ст. 116].
Надання кредитів — не тільки відмінна функція банку як особливого підприємства, а й основне джерело прибутку. Таким чином, щоб збільшити суму прибутку, банкам необхідно збільшити обсяги кредитування суб'єктів підприємництва. Але кредитний ризик, який є вирішальним банківським ризиком, стримує зростання портфеля кредитів банків і зумовлює їх обережну кредитну політику. Тому актуальною проблемою банку є оцінка кредитоспроможності клієнта [34, ст. 113].
Кредитний портфель комерційного банку можна класифікувати за такими видами кредитів :
Кредити надані суб’єктам господарювання;
Кредити надані іншим банкам та НБУ;
Кредити надані органам державного управління;
Кредити надані фізичним особам [13, ст. 95].
У структурі кредитів наданих суб’єктам господарювання виділяють овердрафт, операції “РЕПО”, операції врахованими векселями, за факторинговими операціями, за внутрішньо-торгівельними операціями за експортно-імпортними операціями, інші кредити на поточну діяльність і кредити на інвестиційну діяльність. Частка вексельного кредитування за статистичними даними за останні роки становить 3-4 % у загальній структурі кредитного портфеля [32, ст. 34].
Вексельне кредитування включає операції з урахування (дисконту) векселів. Урахування (дисконт) векселів — придбання за грошові кошти банком векселів у векселедержателя настання строку платежу за ними. Операція полягає у тому, що банк, придбавши вексель до за іменним індосаментом, терміново сплачує його пред'явнику, а платіж отримує тільки з настанням зазначеного у векселі строку. За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь. Різниця між сумою, яку банк заплатив, придбавши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем у строк платежу, називається врахуванням або дисконтом. Враховуючи вексель, банк отримує його у своє розпорядження та стає кредитором-векселедержателем з усіма його правами та обов'язками [25, ст. 17].
Комерційні банки виступають посередниками у розподілі тимчасово вільних коштів і відіграють особливу роль в активізації інвестиційної діяльності.
Обсяг кредитів, що йдуть на фінансування інвестиційної діяльності у 2004 році становив 2331 млн.грн., залишаючись на низькому рівні 5,7% від загального розміру кредитних вкладів банківських установ [36, ст. 72].
Необхідність активізації діяльності банків у інвестиційному кредитуванні в сучасних умовах української економіки зумовила появу чималої кількості праць вітчизняних авторів. Вивчаються проблеми і причини низького рівня інвестицій-ного кредитування, зокрема проблеми законодавчо-нормативного регулювання, питання впливу грошово-кредитної політики на кредитну активність комерційних банків, формування ресурсів комерційними банками як основи розширення їхньої кредитно-інвестиційної діяльності, особливості впливу ціноутворення на банківський кредит тощо. Водночас за межами досліджень залишаються питання, пов'язані з вивченням і узагальненням практичного досвіду діяльності українських комерційних банків у сфері інвестиційного кредитування [19, ст. 79].
Інвестиційні кредити, що видаються комерційними банками, спрямовані переважно на кредитування сфери послуг (будівництво ресторанів, крамниць тощо), тобто йдуть у невиробничу сферу, де створюється дохід від реалізації об'єкта у порівняно короткі терміни. Для національної економіки актуальнішими є інвестиційні кредити у виробничу сферу, проте в умовах не конкурентоспроможності продукції більшості українських підприємств, викликаної, зокрема, високими процентними ставками, активізація кредитної діяльності комерційних банків у цьому сегменті неможлива у великих масштабах [7, ст. 28].
Українські комерційні банки знаходяться на шляху еволюційного розвитку інвестиційного кредитування. Розвиток інвестиційних процесів приведе до зміцнення підприємств, формування додаткових ресурсів як підприємств, так і комерційних банків (зростання залишків на поточних рахунках, збільшення строкових депозитів як тимчасово вільних коштів). Водночас еволюційний розвиток інвестиційних процесів — досить довгий шлях і, на думку декого з авторів, може привести в перспективі до перерозподілу і концентрації фінансових ресурсів у підприємств певних галузей економіки, зокрема у підприємств експортоорієнтованих галузей. Отже, особливої актуальності набувають питання формування механізму, адекватного потребам української економіки, а саме механізму, що сприяє припливу фінансових ресурсів у галузі, які активізують внутрішній ринок в цілому [32, ст. 36].
Незначна питома вага у структурі кредитних вкладень в економіку України припадає на кредити, видані фізичним особам, — на їхню частку припадає близько 6% сукупних кредитів. Однак у 2004 році спостерігалося значне розширення масштабів ринку споживчого кредитування із 1389 млн. грн. у 2001 році до 3257 млн. грн. у 2002 poцi, тобто відбулося збільшення у 2,3 рази. Попри те, що кредитування фізичних ociб - досить затратний вид дiяльнocтi, зумовлений необхідністю оцінки кредитоспроможності потенційного позичальника, подальшого моніторингу, простроченням в оплаті кредиту i процентів на нього, що виникає досить часто і таке інше, ця тенденція є позитивним явищем i одним із необхідних складників розвитку банківської системи [33, ст. 37].
Комерційні банки, надаючи кредит, використовують такі форми забезпечення як застава рухомого і нерухомого майна, гарантії та поручительства третіх осіб, страхування ризику позики, неустойка.
Надаючи кредити під заставу, банківські фахівці керуються передусім результатами аналізу фінансового стану підприємств-позичальників. Позика надається тоді, коли спеціалісти банку впевнені, що бізнес позичальника може генерувати достатній обсяг коштів для виконання кредитних зобов’язань. Крім оцінки кредитоспроможності позичальника, для зниження ризику збитків банки вимагають від нього певних гарантій щодо повернення коштів, наданих у кредит.
Як відомо, найпоширенішою формою забезпечення кредитних зобов'язань є застава. Статистика свідчить 90-95% наданих позичок – це кредити забезпечені заставою. Більшість банків, визначаючи розмір кредиту під заставу застосовують так зване “подвійне покриття” (коли ліквідаційна вартість об’єкта застави у двічі перевищує розмір кредиту). Такий метод дає змогу уникнути необхідності формування резерву для кредитних операцій у грошовій формі [29, ст. 15].
Нині в Україні абсолютна більшість кредитів, що надаються комерційними банками — короткострокові. У період із 1995 до 2004 року обсяг короткострокових кредитів зріс у 8 разів, зокрема у 1995 році він становив 3643 млн. грн., а в 2004-му — 29538 млн. грн. На кінець січня 2003 року обсяг кредитів в економіку України становив 41106 млн. грн., з них обсяг короткострокових і довгострокових кредитів, наданих комерційними банками, становив відповідно 28992 млн. грн. і 12114 млн. грн. Отже, обсяг короткострокових кредитів, наданих комерційними банками, майже в 2,4 разу більший. Це пояснюєтья тим, шо довгострокові кредити ризикованіші для банку у зв'язку із нестабільним економічним становищем в Україні, невідомими перспективами валютного курсу гривні, порівняно високим рівнем інфляції та іншими непрогнозованими зовнішніми чинниками.
Останнім часом при проведенні активних операцій комерційні банки відчувають труднощі щодо збільшення обсягу кредитного портфеля: бракує потенційно платоспроможних позичальників. Великі підприємства, фінансовий стан яких задовільний, уже налагодили сталі зв'язки з конкретними банками, тому на банківському ринку існує певна конкуренція за кредитування таких позичальників. Недостатня капіталізація банків також не дає змоги надавати масштабні кредити великим підприємствам. Внаслідок цього у банківському секторі України посилюються тенденції до злиття банківських установ. Це відбувається у зв'язку з недостатнім обсягом банківського капіталу, а в Україні переважна більшість банківських установ — малі банки, з незначним обсягом капіталу, яким тяжко утримуватися у банківському просторі [20, ст. 193].
Важливу роль у кредитуванні підприємств відіграють процентні ставки за кредитами. В Україні протягом кількох років на тлі стабілізації економіки триває зниження кредитних, а також депозитних ставок. Порівняно з 1999 роком процентна ставка за кредитами знизилася майже втричі (з 43,9% у грудні 1999 року до 15,2% у січні 2004-го) і в 2,6 разу знизилася ставка за депозитами (з 16,9% у грудні 1999 року до 6,3% у січні 2004-го) (рис.1.1).

Рис.1.1. Динаміка зміни процентної ставки за кредитами та депозитами в 1999-2004рр. в Україні
Ймовірно, що у довгостроковій перспективі вплинути на рівень кредитних ставок може прихід на український ринок багатьох іноземних банків, які принесуть із собою дешеві гроші, що приведе до зниження ставок. Надто швидке здешевлення кредитів призведе до зниження ставок за вкладами населення, які становлять значну частину пасивів банку, що може забирати дедалі більші обсяги вкладів у небанківський сектор.
1.3. Законодавча база регулювання кредитної діяльності комерційних банків
Основними нормативними документами, згідно яких здійснює свою кредитну діяльність ЧФ “ПриватБанк ” є: Господарський кодекс України, Закони України „Про банки і банківську діяльність”, „Про платіжні системи і переказ грошей в Україні”, Інструкції НБУ „Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті”, „ Про порядок регулювання діяльності банків в Україні”, „Про порядок регулювання та аналізу діяльності комерційних банків”, положення про філію, Положення „Про кредитування” [ 1-5 ].
Господарський кодекс, який був прийнятий ВРУ 16.01.2003р. визначає, що банки — це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб (стаття 334) [1].
Головним законом, яким керуються комерційні банки є Закон України „Про банки і банківську діяльність” №2740-III від 20.09.2001 р. (зі змінами і доповненнями). Згідно з цим Законом комерційні банки мають право здійснювати банківську діяльність лише після отримання ліцензії (стаття 47). Стаття 31 визначає мінімальний розмір статутного капіталу, який на момент реєстрації банку не може бути менше 5 млн. євро – для банків які здійснюють свою діяльність на території всієї України. Банки зобов’язані формувати резервний фонд, який становить 25% розміру регулярного капіталу банку ( стаття 36) . Глава 1 стаття 2 визначає, що філія банку- відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені банку [ 2 ].
Банки в своїй діяльності керуються ще декретами КМУ, постановами правління НБУ. Порядок формування і використання банківського резервного фонду регулює Постанова Правління НБУ „Про порядок формування і використання банківського резервного фонду” №334 від 08.09.2001 р.
Чинне Положення НБУ „Про кредитування” щодо кредитів в іноземній валюті визначає, що кредити в іноземній валюті надаються комерційними банками за умови мобілізації ними валютних ресурсів на відповідний строк. При цьому допускається часткове або повне конвертування кредитних коштів у гривню на міжбанківському валютному ринку України або в іншу іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України чи на міжнародних валютних ринках згідно з умовами укладених кредитних договорів [ 5 ].
Постанова правління НБУ „Про введення в дію інструкції №10 про порядок регулювання та аналіз діяльності КБ” №499 від 30.12.1997р. в розділі X визначає періодичність розрахунку економічних нормативів та вимоги подання звітності до НБУ, для здійснення контролю за діяльністю банку [4 ].
1.4.Основи кредитної політики банку
Однією з найризикованіших операцій комерційного банку є кредитування. Це пояснюється як самою природою кредиту, так і тим, що ця операція посідає вагоме місце в балансах більшості комерційних банків. Все це вимагає від менеджерів банку розробки виваженої кредитної політики.
Аналіз складу позичок в процесі відтворення передбачає розподіл кредитних вкладень в певні сфери виробництва, в невиробничу сферу та в сферу обігу і дозволяє визначити ефективність кредиту у виробництві суспільного продукту, його обертанні, в розвитку соціальної сфери чи спрямуванні в пріоритетні галузі. Ефективність кредитних вкладень можна оцінити також згідно з питомою вагою й темпами зростання довгострокових позичок, при цьому доцільно порівняти темпи росту залишків заборгованості з динамікою обсягу виробництва і введення в дію основних засобів у тій чи іншій галузі народного господарства [35, ст. 12].
Як відомо, стратегічне управління банком передбачає: наявність довгострокового бачення пріоритетів його розвитку, вироблення концепції діяльності, у тому числі й у сфері кредитної діяльності. Банки, котрі культивують стратегічний підхід до управління, виробляють власну внутрібанківську культуру кредитування і на її основі вибудовують методологію й процедуру роботи. Цю культуру чи, краще сказати, філософію кредитної діяльності, називають кредитною політикою банку. 3 іншого боку, під кредитною політикою звикли розуміти концептуальний документ, що визначає структуру управління, а також порядок і правила здійснення кредитної діяльності банку [ 8, ст. 72].
Цей документ, який можна назвати меморандумом кредитної політики банку, дає загальне уявлення про:
1. Цілі кредитної діяльності - провідною метою кредитування потрібно вважати забезпечення достатнього рівня прибутковості банку нід операцій із надання кредитів.
2. Принципи кредитування. Ми вважаємо, зокрема, що, крім традиційних принципів повороткості, строковості, забезпеченості й платності, у сучасних умовах особливої важливості набувають принципи дотримання цільового характеру використання позики, обережності й здорового глузду.
3. Пріоритети банку в кредитній діяльності. Тут важливо задекларувати:
— цільові групи при наданні кредитів. Зокрема, банк серед своїх пріоритетів може визначити кредитну підтримку вітчизняних великих чи середніх підприємств або ж окреслити як важливий сегмент ринок кредитування фізичних осіб, малого бізнесу. Цільові групи слід також диференціювати за галузевою і, можливо, регіональною ознакою.
За визначеними групами доцільно встановити кількісні орієнтири у межах кредитного портфеля. Найдоцільнішим є підхід, за яким 70% кредитів слід спрямовувати на потреби цільових груп, а 30% — інших груп позичальників. Підприємствам однієї галузі народного господарства пропонусмо надавати не більш як 50% сукупного розміру кредитів, а підприємствам однієї галузі промисловості встановити частку заборгованості в обсязі 30%;
— преференції шодо кредитування окремих позичальників і критерії їх визначення. Йдеться про клієнтів, які належать до категорії УІР, чи так званих системних клієнтів. Порядок визначення таких клієнтів пов"нзаний із багатьма суб'єктивними чинниками і, що цілком закономірно, відрізнятиметься у різних підрозділах навіть у системі одного банку. Проте в меморандумі про кредитну політику слід окреслити загальні ознаки визначення системного клієнта. Ми вважаємо, що такими ознаками передусім мають бути обіг грошових засобів на рахунках клієнта, залишки коштів на рахунках у банку, відмінна кредитна історія, загальна дохідність банку від обслуговування клієнта і, звичайно, стабільність фінансового стану останнього.
4. Об'єкти й суб'єкти, які не підлягають кредитуванню банком. Недоцільно надавати кредитні послуги клієнтам, проти яких порушено справу про банкрутство (за винятком випадків надання кредитів у межах процедури санації підприємства під заставу його корпоративних прав), які мають прострочену заборгованість за кредитами й сплатою процентів, майно яких перебуває у податковій заставі, а також спрямовувати кошти банку нз покриття збитків господарської діяльності позичальника, формування й збільшення статутного фонду будь-яких підприємств і організацій, сплату процентів за користування кредитами. Залежно від своєї місії та стратегічних цілей банк має визначитися, чи надавати кредити підприємствам, виробничий процес яких екологічно шкідливий, суперечить Конвенції СІТЕS, Монреальському протоколу, а також тим, які виробляють тютюнові, алкогольні вироби, зброю тощо.
5. Види кредитування, які пропонуватиме банк клієнтам. Окрім традиційного прямого кредиту, банки України нині готові запропонувати кредитні лінії, кредитування овердрафтом, лізинговий, вексельний і консорціумний кредити. Важливо також описати у меморандумі банківські продукти у сфері кредитування в розрізі строковості й видів валют.
6. Організацію процесу кредитування. Важливим завданням кредитної політики є загальне визначення організаційної структури кредитного процесу, тобто структурних підрозділів, що беруть участь у кредитній діяльності, їх місця й функцій, делегування повноважень і авторизації кредиту.
7. Цінову політику у сфері кредитування. Кредитна політика окреслює чинники, котрі впливають на розмір процентної ставки за наданими банком кредитами, а також розподіл повноважень у процесі кредитного ціноутворення. Як відомо, процентна ставка за кредит складається із ставки залучення ресурсів чи базової ставки, а також надбавки за ризик. Право визначення розміру надбавки доцільно делегувати керівникам територіальних структурних підрозділів банку, виходячи із конкретних умов позики, тоді як мінімальний розмір процентної ставки має доводитися комітетом з управління активами та пасивами банку.
8. Політику у сфері забезпечення наданих кредитів. Як відомо, жодна із форм забезпечення позик не може повністю захистити банку від можливих втрат. Внаслідок тих умов, які склалися в економіці України, та зважаючи на наявні проблеми із захистом прав кредиторів перевага при кредитуванні мас надаватися заставі рухомого і нерухомого майна. Такі форми забезпечення, як поручительство, гарантії, страхування можуть буги використані лише при наданні кредиту надійним позичальникам або у разі прийняття під забезпечення гарантій уряду України, гарантій банків, зареєстрованих як юридичні особи у країнах, віднесених до категорії "А". Такі пріоритети й застереження також мають бути прописані у меморандумі про кредитну політику.
9. Порядок аналізу кредитного ризику й розрахунок резервів у разі можливих втрат за кредитами. Меморандум про кредитну політику описує загальні підходи до процесу управління кредитним ризиком і, на нашу думку, не повинен містити докладних критеріїв оцінки фінансового стану позичальника, які розробляються з урахуванням вимог і рекомендацій Національного банку України та встановлюються окремим внутрібанківським положенням [21, ст. 215].
Отже, в остаточному вигляді меморандум про кредитну політику може містити окремі роз'яснення й правила кредитування, однак основне його призначення — довести до працівників кредитних підрозділів мету банку у сфері кредитування, яка згодом деталізується в інших корпоративних нормативних актах. внутрібанкінських інструкціях, стандартах кредитування, положеннях тощо. Саме тому розробка кредитної політики, як нам здається, повинна базуватися на попередньо визначених цілях банку у сфері кредитування, які, у свою чергу, мають відповідати місії банку й грунтуватися на його стратегічних цілях.
Подальший розвиток банків у сфері кредитування базується на продумуванні стратегії. Серед основних напрямків можна виділити:
подальше вдосконалення всіх аспектів кредитної діяльності й оптимізація
організаційної структури з метою забезпечення якісно нової системи управління філією;
застосування комплексного програмно-цільового підходу до планування діяльності банківської установи;
оптимізація кредитних вкладень за рівнем галузевого ризику з урахуванням потенційної ефективності;
збільшення обсягів та видів кредитування з метою успішної реалізації концепції філії як регіонального представника універсального банку;
поліпшення маркетингової діяльності (передусім шляхом встановлення оптимальних кредитних ставок та залучення нових позичальників).