1. Світогляд: сутність та структура.
Світогляд – це найбільш загальне й цілісне розуміння людиною світу й самої себе в ньому. По іншому, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, норм, принципів, які визначають найбільш загальне бачення й розуміння світу, місця в ньому людини. А також життєві позиції та програму поведінки і дій людей.
Цілісний характер світогляду зумовлений тим, що в ньому поєднуються почуттєвий ( емоційний ) і розумовий ( інтелектуальний ) рівні. Сприймається світ передусім органами чуття, внаслідок чого формується світовідчуття. Досвід формування пізнавальних уявлень за допомогою наочних образів називається світосприйняттям. В результаті їх поєднання виникає світорозуміння – найвищий рівень світогляду. Специфіка світоглядних знань: вони визначають відношення людини до світу. Існує 3 аспекти світогляду: натуралістичний (Віднош.люд.до природи)соціокультурний (віднош.до суспіл.)і егоїстичний (відношення ”Я” до себе). Поняття „світогляд” не можна звести тільки до філософії. Воно містить ін.види світогляду: міфологічний, релігійний.
Світогляд являє собою структурну складність: вирізняють емоційно-психологічний рівеня-світовідчуття та світоспоглядання(тут фіксуються окремі,зовнішні прояви буття,світ явищ,а не сутностей). Наступні за глибиною відображення рівні-світосприйняття і світоуявлення. На цих рівнях форм. цілісна картина світу. Світог. на цьому рівні повяз. з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозуміння.
Основні елементи світогляду: знання, норми, оцінки, принципи, уявлення, переконання, настанови.
Історичні типи: міфологія, релігія, філософія.
2. Типи світогляду та їх взаємозв’язок
Світогляд - це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цiнностi, ідеали, органiзованi у єдину систему, у центрі якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розуміння людиною свого місця світі можна виділити кілька основних типів світогляду:
1.Міфологічний - це результат практично-духовної дiяльностi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не відокремлює себе від речей природного світу, а окрема людина не відокремлює себе від суспільства в цілому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чіткої межі між мисленням та мовленням, свiдомiстю та рез. льнiстю, предметом та думкою про предмет.
2.Науковuй світогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Світ у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно від людини, а людина вбачається в ньому тільки частиною світу - природи чи суспільства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людині поставити закони природи собі на службу i створити комфортний світ цивiлiзацiї.
3.Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький світогляд дає суб'єктивний образ свiтy, в якому художник досягає rapмонії зі світом тому навіть сучасне художне бачення світу близьке до мiфологiчного.
4.Релiгiйний світогляд чітко поділяє світ та людину, природнє та надприроднє, земне та потойбічне. Люди на, створена за образом та подобою Бога, займає головне, центральне місце у створеному Богом світі. У релiгiйному свiтоглядi, через вipy в потойбічне, надприродне Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до свiтy, надає йому смислової завершеності i таким чином досягає rapмонії з ним.
5. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порівняно з наукою її особливість поля гає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце i становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми.
3. Розкрийте суть компонентної структуру світогляду.
Світогляд – це найбільш загальне й цілісне розуміння людиною світу й самої себе в ньому. По іншому, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, норм, принципів, які визначають найбільш загальне бачення й розуміння світу, місця в ньому людини. А також життєві позиції та програму поведінки і дій людей.
Структура: Компонентна передб.форму сягнення людиною світу(норма-взірець, елем.форма вимоги, яка вираж.поведінку люд.співбуття і носить обов.хар-ер; цінності-довготрив. і прод.в смислов.відношенні мета, яка є чимсь бажаним і необх.для людини; оцінка-виявлення значимості світу, в залежн.від уявлення про належне і неналежне;знання-сук-ть інф-ії про вас-ті, хар-ки, ознаки процесів, явищ.; переконання -погляди, які є складовою внутр.світу людини, опосеред.досвідом,якими людина керується в своєму житті.
4. Розкрийте рівневу структуру світогляду.
Світогляд – це найбільш загальне й цілісне розуміння людиною світу й самої себе в ньому. По іншому, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, норм, принципів, які визначають найбільш загальне бачення й розуміння світу, місця в ньому людини. А також життєві позиції та програму поведінки і дій людей.
Рівнева-певні ланки узагальнення світоглядного досвіду (світовідчуття - ставлення людини до світу в чуттєво-емоц.формі, тут перев.чуттєві органи.На цьому рівні форм.ставлення людини до світу -песим.,оптим.,нейтр.; Світосприйняття - включає все те,що і світовідч., а також включає знання, просторово-часові хар-ки.На цьому рівні форм.образ світу; Світорозуміння - вкл.світовідч.і світосприйн., на цьому рівні став.питання: чому цей світ такий,і що лежить в його основі. На цьому рівні форм.картину світу). Функціональна: ідеал-образ бажаного,як переживається як належне,віра-визнання певних положень,які не потребують доведень, надія-мрія, у здійснення якої людина повірила, Любов-глибоке почуття до ін.людини, сус-ва, до якогось високого ідеалу, яким живе людина.
5. Розкрийте структуру філософії як системи знань?
Структура філософ. Знання: 1) Ядро філ. - діалектика, наука про самі загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. 2) Гносеологія (теорія пізнання) - наука про те, як людина пізнає світ і самого себе. 3) Онтологія - вчення про буття. 4) Загальна соціологія - про закономірності і рушійні сили розвитку людства. Від загальної соц. Відділилися такі науки : етика, політологія, релігієзнавство.
Онтологія рівнозначно метафізиці вивчає вищі, неприступні органам чуття, лише передбачувані початки всього існуючого, обов’язкові для всіх наук. Вона виступає в тісному зв'язку з природничо науковим і гуманітарним знанням. Онтологія виступає як система умоглядних загальних визначень буття. Проблему буття тісним чином пов'язують з науковим і життєвим (екзистенціальним) досвідом, з межами і можливостями пізнання дійсності.
Гносеологія - важлива частина філософської теорії, вчення про здатність людини пізнати дійсність, про джерела, форми і методи пізнання, про істину і шляхи її досягнення. Термін ввів Кант. Матеріалістична гносеологія. виходить з визнання об'єктивності зовнішнього світу і можливості його пізнання. Ідеалістична гносеол. або затверджує, що пізнання є віддзеркаленням містичної ідеї, або вважає, що мир створюється в процесі сприйняття, оскільки предмети суть “комплекси відчуттів”, або у принципі заперечує можливість пізнання миру.
Аксіологія - розділ філософії, присвячений вченню про цінності. Перетворю оточуючий мир, люди створюють досвідчений. і духовн. цінності. Серед них виробничо-побутова техніка, здоров'я, сім'я, етичні норми, художні твори. У контакті з ними проходить життя індивіда і для нього не байдуже, який круг цінностей буде орієнтиром і мотивом в його житті. Особливе значення як цінності мали істина, добро і краса.
7. Виникнення філософії?
Проблема походження філософії непроста. Психологічною передумовами виникнення було усвідомлення того, що традиційні погляди(міфологічні, релігійні)виявилися неспроможними, що в свою чергу викликало здивування, а тому потребу нового пояснення. Формою такого пояснення і виступила філософія. ”Здивування і є початком філ-ї ”Платон. Прагнення людей до знання обумовило потребу в філ-ї. В момент виникнення філ-ї 7-6ст.до н.е.виникла1Розумова праця, як поштовх до виникнення філ-ї; 2Поява грошових відносин;3Гносеологічні передумови - потяг, цікавість до реалій буття. Філ-ія як наука виникла в 15-18ст.разом з добою Відродження. Етапи становлення і розвитку філ. Думки:1.Філ.думка Давнього Сходу (кін.ІІ-поч.Ітис.до н.е.)2.Антична філ. (6ст.до н.е.-поч.4ст.н.е.)3.Філ.середніх віків(5-15ст.)4.Філ. доби Відродження (15-16ст)5.Філ.Нового часу(17-19) 6.Філ.погляди новітніх часів(2пол.19-20ст). На всіх етапах залишалася головна проблема” людина-світ”
8. Типи філософування та їх характеристика?
В античності визначилися 2 способи філософствування. Один з них – софійний – націлював філософа на відкритість і неупередженість думки в пошуках істини. Світ багатоманітний, то й відповіді на проблеми котрі його турбують мислитель вибирає з багатьох можливих варіантів, не вважаючи їх кінцевими. Явища в ньому перебувають у постійному розвитку і взаємозв’язку. Подібне бачення світу ототожнюється з діалектичністю поглядів, тобто соф спосіб реалізує себе в діалектичному методі. Існує ще один спосіб філософ. – епістемний. Він спрямований на розчленування й упорядкування дійсності, сворює чіткі моделі світу. Він спирається на догматичний ( метафізичний ) метод світорозуміння, який ігнорує багатоманітність світу та розвиток і взаємозв’язок усіх його явищ. Ц і два способи філософ. Є однаково для здійснення філософією її життєвих функцій.
9. Який зв’язок існує між філософією, релігією та міфологією ?
Міфологічний світогляд – перша спроба людини пояснити світ. Саме через міфотворчість люди намагалися з’ясувати для себе походження, початок і будову Всесвіту. Сутність найважливіших явищ природи, виникнення рослин і тварин, самих людей і стадій їх життя та розгадати таємницю смерті. Виникали міфи і про культурні досягнення людей – використання вогню, зародження і розвиток ремесел, землеробства, скотарства. Міфологія, таким чином, являла собою найбільш ранню форму духовної культури. Це була перша цілісна картина світу, що поєднувала в собі реальність і фантазію, природне й надприродне, думки й емоції, знання й віру.
Міфи зміцнювали прийняту в даному суспільстві систему цінностей, мораль, поведінку, обов’язки та відповідальність особистості перед колективом і – навпаки.
Пізнавальна і трудова діяльність поступово розкривала неспроможність міфічного пояснення світу. Так у надрах міфології зароджується новий історичний тип світогляду – релігія. У своєму поясненні світу вона виходить із визнання надприродного поділу світу на « поцейбічний» - земний, природний, і « потойбічний» - надчуттєвий, надприродний, небесний. Релігія – складне духовне утворення. Способом її існування є внутрішня віра людини, яка не потребує доведень, вважається самодостатньою. Зовнішня ж форма релігії знаходить виявлення у культі – системі дій, якими віруючі намагаються вплинути на надприродне і реальний світ.
Однозначної оцінки релігії дати не можна, бо, крім бездоказової віри в надприродне, вона по своєму відображає реальний життєвий досвід людей, зберігає систему образно – емоційних уявлень і переконань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів.
Таким чином, міфологію і релігію слід вважати тими історичними типами світогляду. З яких зароджувалася філософія.
11. Порівняти східну і західну парадигми філософування.
Східна філософія: Наявність єдиного духовного канону, якому підпорядковані всі основні сфери. Відданість традиціям, цінування старого, орієнтація на минуле(традиціоналізм). Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей. Домінування цілого (загального) на індивідуальним. Образний, притворчий, афористичний стиль мислення. Західна філософія: Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.). Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм). Активізм, прагнення змінювати дійсність. Домінування індивідуального над загальним. Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення.
12. Основні риси і проблематика античної філософії
У розвитку античної філософії виділяють такі етапи:
1. Охоплює VII-V ст до н. е. – досократівський. В цей час діяла Мілетська школа-Фалес(першоосновою буття вбачав у воді), Анаксимандр(першооснова-невизначена матерія «айтерон»), Анаксимен(першооснова-повітря); Геракліт(вогонь); Елейська школа – Парменід, Зенон, в основі сущого вбачали буття як певне логічне поняття, охаракт.буття як щось вічне, ціле,неділиме на число,нерухоме; Піфагор(вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Першим вживає термін „філософія”) і піфагорійці; атомісти – Левкіпп і Демокріт. У центрі ранньої – досократівської – грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та космосу.
Левкіп і Демокріт – вважали, що першоначалом є атоми (розглядаються як буття) і пустота (небуття, де рухаються атоми).
2. Приб із сер V ст до н. е. – до кін IV ст до н.е. – класичний. Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних класичних проблем, найголовніше відображає досягнення цієї епохи.
3. Кін IV-II ст до н.е. – елінністичний. Формуються такі школи: перипатетики, стоїчна й епікурейська, скептицизм. Усі школи об’єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху занепаду елліністичної культури. Арістотель виділяє 4 начала:сутність буття як форма;матерія-форма внос.у матерію і дає існувати всьому що є; «першодвигун»-Бог; ціль,заради якої все існує в світі.
Загалом основні риси такі: сформулювати основні філософські проблеми. Космоцентризм – орієнтація на космос як гармонічно організовану цілісність,де панує розум і порядок. Пошук першооснов світу. Проблема людини і її моралі, до проб.людини зверт.Сократ(сутність людини полягає в душі,душа має бути розумна,совісна,пізнаю чаю.Лише розумом можна осягнути добро).Вирішення етичних і соц.-пол. проблем: Епікуреїзм – напрям,де прод.вчення демокріта про атоми.Епікур розр.вчення про свободу.Стоїцизм-в свті панує доля,яка підпор.людині,для цього необх.виробити певну поведінку,апатію(скромність,справедливість). Скептицизм-заперечення існування добра і зла.
14. Дайте загальну характеристику філософських поглядів Середньовіччя?
Період Середньовіччя є одним із значних у своїй продовжуваності(2-4 ст.н.е-10-16ст н.е.) для якого характерна антична філософія (Платон,Арістотель)і святе письмо. Знання про Бога буде підійматись до найвищих ланок.Особливості Середн : геоцентризм –Бог-основа всього сущого(причина всього існуючого–причина філософії); теїзм-первинність Бога, можливість втручання в життя людини, в світ; креаціонізм-Бог творить світ з нічого(одним своїм словом); догматичність-наявність певних вічних положень,які створені Богом і є обов’язковим для виконання (вони не критикуються); людина вважається найвищим творінням,яка наділена свободою; світ важається пізнанням через пізнання Бога., а пізнання Бога можливе через віру. Характерна особливість Сер.– співвідношення віри і розуму. Схоластика-такий тип філософування,де засобами люд.розуму намагаються довести сприйнятність на віру положення і істини. Притаманним для схоластики є протиставлення реалізму і номіналізму. Реалізм-середньовічний об’єктивно-ідеалістич.напрям у середн.схоластиці,представники якого на противагу номіналізмові вв.,що заг.поняття є не відображенням предметів і явищ мат.світу у свідомості,які становили субстанцію речей,а реальними дух.сутностями.
15. Основні риси і особливості філософії Відродження
Відродження(з франц. «ренесанс»)-період,що охоплює14-поч.17ст.–перехідний період від філ.середньоіччя до ф.нового часу.В цей період зростає роль розум.праці і філологічно-лінгвістичні дослідження(тлумачення,переклади,звернення до постійної мови,до ораторства). В пошуках ідеалу звертаються до ідеалі античної філ-іїі критика схоластики.Зростає роль міст,які виступають як торгові центри,геогр..відкриття,певні зрушення в медицині. Головні риси В.: антропоцентризм-в основі всього сущого лежить людина,вчення про людину як сильну і вільну істоту,яка ствердж.свою індивід-ть.; гуманізм-віра в людину та її можливості; звертаєт.особ.увага на тіт-ру мову,зокрема поезію,велика роль виділяється красномовству та ораторству; антиклерикалізм-як опозиція проти церковної ідеології,що проявилась в ідеях реформації.Це не ідеал проти Бога, а критика священників(проти католицизму); натурфілософія-осмислення світу на засадах природознавства Пред.М.Кузанський,Дж.Бруно; пантеїзм як ототожнення Бога і природи,містич.пант.-надає перевагу Богу, натураліст.-особливий акцент на природу;посилений інтерес до соц.проблематики(сус-во-проблема соц.рівності,держава-цю проблему розгядавН.Маккіавелі-проблеми управ.державою,метод впливу на людей,методи пол.боротьби-люди є злі, корисливі, егоїст.,але необх.їм забезп.соц.стан і це повинна зробити держава).
16.Назвіть основні риси і дайте характеристику філософії Нового часу.
Середина ХVІІ ст.. коли в Зх. Європі наступає епоха капіталізму, виникла буржуазна революція у Франції, Німечині, Росії, Нідерландах, Англії, Бені люкс. Капіталізм революція у виробництві. На заміну мануфактури виступає машинне виробництво пов’язане з необхідністю наукового знання (Математики, фізики, хімії, біології)щоб була наука потрібні вчені які повині навчити людей створювати машини. Буржуазія була зацікавлена у зростанні виробництва і тому вона підтримувала розвиток науки і освіти. Філософія базувалася на природознавстві на відміну від філософії середньовіччя яка базувалася на релігії і відродження – на літературі і мистецтві. Проблеми: проблема розвитку науково матеріалістичних ідей і теорій які б обґрунтували сутність світу виходячи з природних наук; проблема пошуку методів наукового пізнання з метою запровадження наукових відкриттів у практику; проблема просвітництва метою якої є пропаганда наукових знань, освіти, розробка проблеми людини її свободи і справедливого устрою суспільства в ХVІІІ ст. епоха просвітництва. Вирішальну роль видіграла наукова революція, була започаткована Ньютоном тому філософія стала носити матеріалістичний характер (людина машина – механічний лібералізм) У зв’язку із розвитком наукового пізнання виникла проблема пошуку методів наукових досліджень цей пошук привів до виникнення і розробки два основних методів наукового пізнання вони існують до цього часу: емпіричний метод (емпіріо – досвід, дослід) започаткував і розробив Френсіс Бекон 1561-1626 р. Анг. вчений базується на основі людських відчуттів і включає в с конкурентних фактів, лабораторних експериментальних досліджень. Мета: розробка таких способів пізнання які б давали конкурентний результат в практичній діяльності людини. Розробив основи емпіричного методу і їх принципи. Раціональний метод (раціо – розум)фр. Філософ і математик Рене Декарт 1596-1650 р. положив початок розробки методів раціонально логічного пізнання що стало основою розробки наукових теорій і привело до відкриття та обґрунтування законів науки.
17 . Філософське вчення Ф.БЕКОНА, Р.Декарта.
Англ. філософ родоначальник емпіризму Ф.Бекон велику увагу приділяв критиці схоластичної філософії(релігійно-філос. Засновки+раціональна методика).Тому він протиставив індуктивний метод. Істинна індукція через чуттєве і окреме поступовопіднімається до усвідомлення заг. Положень, завдяки чому наука стає плідною. З дослідів та експериментів індукція виводить загальні положення, а потім з цих заг.положень чи принципів – нові досліди і експерименти. Бекон базує свій метод на визнанні вагомої ролі досвіду (empeiria - досвід) в пізнанні. Пізнання – відображення зовнішнього світу в свідомості людини. Не погоджуючись з Беконом про достовірну силу експерименту, Декарт переносить акцент на людський інтелект, розум. Звідси – раціоналізм, який стає домінантною лінією в подальшому розвитку філософії. Методом пізнання Декарта є метод раціональної дедукції, цінність якої обгрунтовується такими правилами: достовірність, очевидність пізнання, аналітичність, висновки з думок, систематизація як пізнаного, так і того, що пізнається. В цілому Дедукція – визначення невідомого через раніше пізнане і відоме. Ці правила стали основними характеристиками наукового пізнання в нашу епоху.
18. Основні риси філософії Просвітництва.
В добу просвітництва поглиблюється впевненість у могутності людського розуму, в його необмежених можливостях, у прогресі й науці, які створюють передумови для економічного й соціального благоденства. Важливими представниками цієї доби були такі вчені: Ф.Бекон, Гоббс, Декарт, Джон Локк, Шарль Луї де Монтеск’є, Ф.М.Вольтер, Ж..Ж..Руссо, Д.Дідро і багато інших. Вчений Джон Локк виділяв 3 види мислення: вихідне, демонстративне і інтуїтивне. У його спадщині важливе місце посідають ідеї про державу і суспільство. Шарль Луї Монтеск’є зробив спробу пояснити буття людини й суспільства як природно зумовлений процес. Філософія 18ст., вбачала в науці, освіті, культурі, вихованні засоби вдосконалення суспільства, й через це заслуговує на визнання й належну оцінку. Парадокс просвітництва полягає в тому, що проголошувані ним гасла насправді не вписувалися у свій реальний зміст. Особливо це видно на прикладі свободи особистості. Філософія просвітництва, її гасла справді надихали революційні маси на штурм Бастилії чи Зимового палацу.
Позитивне значення філософії Просвітництва безсумнівне. Принаймі вона засвідчила плюралізм думок у рамках цілого ряду філософських проблем, що сприяло всебічному розгляду людини і світу та відношень між ними. Заслуговує сама ідея прагматичного призначення філософії Просвітництва, яка переслідувала мету вдосконалення людини й суспільства. Цілий ряд понять і категорій, що зародилися в добу Просвітництва, не втратили своєї актуальності в наступні епохи аж до наших днів.
20. Філософське вчення Канта.
Іммануїл Кант тяжів до просвітнитницької програми. Позиція Канта мала явно матеріалістичне спрямування. Наша філософія пізнання, зазначає Кант, не може вийти за межі досвіду хоч це і найсуттєвіше завдання метафізики. Спочатку Кант вважав всяке знання має узгоджуватися з предметами. Але поки Кант доходить , що пізнання є не спогляданням, а конструюванням предмета, тобто предмет виявляється не вихідним а кінцевим продуктом пізнання. Кант зробив вихідним пунктом саме пізнання, а не предмет, суб’єкт, а не об’єкт. Кант обирає альтернативу що до своєї дотеперішньої орієнтації думки орієнтацію – ідеалістичну. Він так і називає відтепер свою позицію у філософії – критичний ідеалізм. Кант робить висновок, що загальність необхідність результатів пізнання не залежить від сваволі пізнання, або від досвіду. Ці результати мають своїм джерелом апріорні .
21. Філософське вчення Гегеля.
Г. (27.08.1770, Штудгард, – 14.11.1831, Берлін) нім. філ., представник нім. клас. філ., создатель систематичної теорії діалектики на основі об”єктивного ідеалізму.
Якщо в цілому характеризувати філ. Г., то потрібно сказати, що це найбільш відомий філ. об”єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об”єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Основні роботи: “Наука логіки”, “Філ. природи”, “Філ. права”, “Філ. руху”, “філ. історії” та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя – природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право.
Заслуга Г. полягала також у тому, що він весь природний, історичний і дух. світ вперш подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в перетвореннях, в розвитку. Розробляючи філ. історії, Г. перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття люд. є вивчення діалектики суб"”ктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин.
Протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час метафізичною системою, звернувши увагу при цьому на непослідовність його діалектики. Вона вся була зверенена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Г. скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; в природі – людський дух; в філ. права – конституційна монархія; в історії філ. – філ. система самого Г.
Г. вважав, що розвиток завершується, досягши рівня Пруської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином філософія Г. була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій.
22. Основні риси філософії Фейєрбаха
Філософська система Фейєрбаха закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність.
У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.
Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії.
Фейєрбах пропонує такі основні принципи пояснення релігії:
1) людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою;
2) вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою;
3) людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати.
Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому,
що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) i поклоняється своєму творінню.
Отже, Бог — це сутність людини, перенесена на небо i протиставлена їй. Людина — страждуща істота, i творить Бога як своє відчуження.
Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження.
Людина повинна бачити в
іншій людині Бога, ставитися до Heї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. Але якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.
Свою філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософ її. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю i чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно з попередниками, він приділяв культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.
26. Основні проблеми екзистенціальної філософії у ХХст.?
Екзистенціалізм – одна з найбільш поширених на Зх. й популярних в сер. 20 ст. філос. течій. Вона запозичила окремі моменти від К’єркегора та з феноменології нім. філософа Едмунда Гуссерля (1859-1939). Саме від феноменології запозичено прагнення з’ясувати граничні хар-ки. людс. буття через рефлексію. На відміну від наук. мислення, яке виходить із теорем. принципів, екзистенціальне мислення пов’язане з внутр. буттям людини, з її інтимними переживаннями. На думку екзистенціалістів, лише таке мислення може мати справжній людс. зміст. В той час, як об’єктивне мислення байдуже до мислячого суб’єкта та його екзистенції (з лат. існування), суб’єктивний екзистенц. мислитель істотно зацікавлений в своєму мисленні: він існує в ньому. В силу цього він не може ставитись до реальності як до чогось об’єктивного, «незачепленого» людс. суб’єктивністю.
Завдання екзистенціалізму займатися питаннями людс. буття. Людина всупереч волі закинута в цей світ, вона живе в чужому їй середовищі, її життя з усіх боків оточене таємними знаками, символами. Життя – глибоко ірраціональне, в ньому в будь-якій формі переважає страх. Страх – найголовніше поняття екзистенціалізму. Світ тим страшніший, що він безглуздий і незбагненний. Людину на кожному кроці підстерігають неприємні несподіванки. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живе передусім емоціями; на все навколишнє реагує не лише теоретично чи інтелектуально, а насамперед – емоційно.
Для чого живе людина, в чому сенс життя її, яке місце людини в світі, який вибір нею свого життєвого шляху? На ці пит. екзистенціалісти відповідають, але не науково, оскільки, вважають, що це не є сферою науки. Під екзистенцією розуміється передовсім дух. буття особистості, її свідомість. Щоб усвідомити себе людина мусить опинитися в граничній ситуації, наприклад, в ситуації боротьби, вини тощо.
27. Розкрийте характерні риси структуралізму та герменевтики?
Представниками структуралізму були К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М.П. Фуко. Структуралізм абсолютизує структурний метод, намагаючись розкрити універсальні структури соц. реальності й мислення. На жаль, це іноді перетворюється в пошуки метафізичних, незмінних сутностей. Так, Леві-Строс вишукував наявність загал. структури в міфах різних націй і народностей. Його висновок зводився до того, що одні й ті ж міфи відтворюються з буквальною точністю в різних регіонах світу. На його ж думку, міфол. і наук. мислення підпорядковані одній і тій же логіці. У розгляді соц. явищ структуралізм ігнорує суб’єктивний фактор, людину, виключає істор. підхід до аналізу сусп-ва. Він заперечує внутр. суперечності як джерело розвитку і зміни структур об’єктів
Герменевтика з давньогрецької перекладається як роз’яснення, тлумачення, під ним розуміється мистецтво і теорія тлумачення текстів.
Герменевтика — спосіб філософствування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів. Найчастіше предметом дослідження в герменевтиці виступає текст.
Фундаментальними поняттями в герменевтиці є поняття герменевтичного кола та герменевтичного трикутника. У понятті герменевтичного кола виражено особливість розуміння його циклічного характеру. Для розуміння всього тексту необхідне розуміння його частини, але розуміння частин неможливе без розуміння цілого. Завдяки герменевтичному трикутнику з’ясовуються складні взаємовідношення, які існують між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту. Герменевтика виникає разом з появою так званих герменевтичних ситуацій, пов’язаних з розумінням, тлумаченням.
Розуміння — це взаємодія інтуїції та пояснення.
Розуміння можна вважати успішним тоді, коли позиції автора та читача „урівнюються”.
Розуміння власного духовного світу досягається у процесі самоспостереження; розуміння чужого світу — шляхом вживання, співпереживання.
Розуміння – спосіб розкриття себе в бутті. Людина спочатку відкриває себе у світі через розуміння, завдяки чому стає такою, що розуміє. Реалізується розуміння через тлумачення та інтерпретацію. Витлумачуючи себе у світі певним чином, людина розуміє своє місце, сенс свого буття. Основне питання герменевтики полягає у з’ ясуванні того, яким чином влаштоване те суттєве, буття якого - в розумінні.
Інтерпретація тексту — це створення його змісту по-новому, і кожний акт інтерпретації — це момент тексту, ланка здійснення традиції, яка транслюється в житті тексту
29. Проблема людини у філософській антропології та персоналії?
Філософська антропологія виникла в 20-30-х роках ХХ ст. й представлена такими філософами як М.Шелер, М.Ландман, Г.Плеснер та ін. Її назва свідчить не лише про способи створити цілісну картину людини, але й виконання нею методологічних та інтегративних функцій в системі філософії й соціології. Використовується в ролі альтернативи діалектико-матеріалістичним поглядам на світ і людину. Зараз приділяється багато уваги тому, щоб, виходячи з визнання ущербності людського організму, обґрунтувати незмінну сутність людини.
В цій філософській течії стверджується таки й варіант біологізатор- ської концепції, згідно з яким сутність людини вбачається в її агресивності. Агресивність трактується як інстинкт, як необхідна частка поведінки людини, без якої вона не може існувати й долати труднощі. Деякі філософи (Е.Бенц, В.Панненберг) намагаються водночас відтворити й ідею „надлюдини”, яке виходить із уявлення про людину як істоту, сповнену нездоланного прагнення стати вище самої себе
Найбільша вада філософської антропології: вона бачить і тлумачить людину поза її соціальними зв’язками та поза соціально-історичною зумовленістю її природи.
Шелер був творцем аксіології - філософської теорії цінностей. Його дослідження людини відходять від традиційних принципів. Завдання філософської антропології — показати, як із основної структури людського буття випливають усі звершення та справи людини: мова, совість, знаряддя, ідеї, релігія, наука, соціальність тощо. Плеснер розглядає людину як вічний потік самоудосконалень. Вона повинна вивчатися як об'єкт і суб'єкт свого життя
Найсуттєвіша особливість людини, згідно з філософсько-антропологічним уявленням, полягає в здатності ставитися до іншого буття (іншої людини) як такого, що має самостійну реальність, значущість. Так, ставлення до природи як самої по собі значущої і цікавої, а не з точки зору безпосередньо-практичних завдань життєвідтворення, надає діяльності людини характеру безкорисливості і самоцілісності.
У центрі розгляду філософської антропології перебувають проблеми раціонального та ірраціонального в людині, внутрішні підвалини її існування, гарантії виживання, доля гуманістичних цінностей.
31. Філософські погляди Г.Сковороди
Г. Сковорода – видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли:
1. належить праця “Нарцис”, мислитель
стверджує, що людина віддільна від природи;
2. входить декілька робіт, одна з них «Дружня розмова про духовний світ» – подає вчення про людину, щастя, мораль;
3. Сковорода узагальнює думки про духовний світ,
загальний ідеал життя;
4. визначає те, з чим повинна боротись справжня людина.
За Сковородою, Бог і природа єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Єдність натур утворює об’єктивну реальність. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами чуттів. Сама по собі фізична натура – «мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить від одного стану в інший. Таким чином, … близько підходить до поняття про незнищуванність матерії, неперервність її руху.
Філософія «серця», вчення про сродну працю, безумовно мала дещо утопічний характер в час поневолення українського козатцтва, приниження гідності людини, яка перебувала в повній залежності від пана. Кріпатцтво і «сродна» праця не сумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною рушійною силою людських вчинків, матеріальний інтерес, гонитва за наживою.
Але саме ці ідеї роскривають гуманізм його поглядів, непересічний характер , їх життєву силу і значення для сучасності.
32. Філософські ідеї Києво-Могилянської академії.
Києво-Могилянська академія була заснована у 1632р. засновник П. Могила. Її професори значною мірою спиралися на ідейні позиції братств та Острозького літературно-освітнього центру.
Згідно з вченням філософів К.-М. академії про матерію і форму, в основі всього існуючого в світі, лежить певний субстрат, що завдяки принесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану. У філософських курсах академії з’являється механічне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл. Обгрунтовується ідея невіддільності простору і часу від природних тіл, існування порожнечі заперечується. Час розглядається як тривалість кожної речі. Етика поділялась ними на теоретичну і практичну. Теоретична етика займалась обгрунтуванням ролі людини в світі. Практично вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Значна увага приділялася проблемі взаємозв’язку волі й розуму. Вчені академії зробили значний внесок у розвиток філософії права. В її лекційних курсах розроблялися ідеологія нац. – визвольної боротьби, містилися реформаційні ідеї. Ідеї і концепції висловлені ними руйнували усталені системи середньовічного світогляду. Представники академії: І. Гізель, Т. Прокопович, Г. Щербинський.
Основні ідеї, напрямки: - розробка проблем буття Гізель, Прокопович; - критика томізму; -розвивалися проблеми гносеології; - орієнтація на пізнання природи й людини: принцип матеаралістичного сенсуалізму: Яворський, Кроковський, Кониський; - людина ісвіт її моралі: Гізель, Яворський; - ідея проти окатоличення населення; - ідея доступності освіти.
33. Назвіть основні різновиди сфер буття та охарактеризувати їх?
Буття-це загальний процес існування світу. Буття розглядає: явищний світ, предметний світ, процесуальний світ, дійовий світ, становий світ, видовий світ. Специфічною формою буття є небуття, яке є його продовженням в рамках іншого змісту. Воно не є протилежним до буття, виникає паралельно.
Інобуття-різновид буття для позначення паралельної форми його існування. Напівбуття - різновид буття, в рамках якого розуміється не повністю основні особливості і характеристики об’єкта.
34. Простір і час як найзагальніші характеристики буття?
Простір і час є невід'ємними і найзагальнішими характеристиками. З античних часів у філософії сформувалися дві тенденції в поясненні юстору і.часу. Перша з них — субстаниійна (Пемоквіпь Ньютон}, згідно якою простір і час є «порожніми» формами, ізольованими, незалежними І матеріальних об'єктів. Простір у Ньютона - незмінне, безкінечне вміс-Іляше всіх матеріальних тіл. Час - вічна і незмінна тривалість. Простір і е -об'єктивні реальності, які є абсолютними, - вони все в себе вмішують Іі від чого не залежать.
За Лей-бніцем. ні абсолютної порожнечі, ні чистої тривалості поза межами конкретних матеріальних тіл не існує. Простір - це порядок взаєморозташуваннІІ тіл, а час - порядок послідовностей, зміни подій.
Сучасна наука, розвиваючи релятивну концепцію, доводить, що простір і час знаходяться і у взаємозв'язку між собою і з розвитком матеріальних об'єктів та систем. У фізиці це знайшло свої відображення в теорії відносності Ейнштейна.
У сучасній науковій картині світу домінує тенденція встановлювати все більш тісний зв'язок між матерією, розвитком, простором і часом. Простір тут є характеристикою буття як усталеного і структурно організованого. Простір визначає форму та структуру співіснування матеріальних об'єктів. Найзагальнішими властивостями простору є тривимірність, однорідність, безкінечність, симетричність, протяжність. Ідеє характеристикою буття як плинного, здатного до змін і розвитку. Час визначає послідовність подій, їх тривалість, ритми та швидкість розвитку матеріальних об'єктів. Властивостями часу с одномірність, асиметричність, необоротність.
Простір і час нерозривно пов'язані з особливостями матеріальних об'єктів, формами існування яких вони є. Тому визначають особливості фізичного, хімічного, біологічного, соціального простору і часу. Кожний фрагмент світу має свій власний простір і час.
Філософськийаспектгюзгляду проблеми простору і часу пов'язаний з визначенням ролі даних категорій в людському бутті, з аналізом культурно-історичних факторів, що впливають на уявлення про час і простір у певну і епоху. Простір і час дісіиушютш не мільки Аоомами Існування матерії, але 1 засобами пізнання. Лвомами духовної діяльності, способами дшиь* чтяя нш овіємпяиїї людини в ІснюоЯша кульпчві.
35. Діалектика як вчення про розвиток.
Концептуальні підходи розвитку:
- метафізичний;
- діалектичний;
- синергетичний.
Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Розвиток – це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, яка має незворотний і спрямований характер. Основою розвитку становить рух, зміна матерії, але не будь-яка зміна є розвитком. В процесі розвитку створюється нове, здатне до саморуху, самовідтворення, саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища.
Діалектика як вчення про розвиток базується на єдності категорій, комплексів, заходів, комплекс принципів, які вивчають специфіку буття, групи категорій:
-група категорій визначеності – який є об’єкт, що він в себе включає: загальне; особливе; одиничне; ціле; частина; елемент; система; структура; зміст; форма; сутність; внутрішні, скриті, невідомі характеристики чогось; явище; зовн. прояв сутності;
-група категорій детермінізму або спричиненості, обумовленості: причина; явище; привід;
-група категорій вибору: необхідність і випадковість; можливість і дійсність.
Діалектика як теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ. Залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки є фізичні, хімічні, біологічні та суспільні. Суспільні зв’язки є виробнич, класові, нац., родинні, групові, особисті. Зв’язки можуть бути ою’єктивними і суб’єктивними, внутр. і зовн., простими і складними тощо. Можуть бути одиничними, загальними і всезагальними. Для розуміння діалектики як теорії розвитку є поняття взаємодія, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного. Відношення характеризує взаємозалежність елементів певної системи. Альтернативним діалектиці є метафізика. Відмінності: 1. М: розвиток є зовнішньоспричиненим, Д: Основа розвитку – внутрішня суперечність буття; 2.М: розвиток являється результатом кількісних змін, Д: розвиток являє собою результат кількісно-якісних змін. 3.М: ігнорує наявність зв’язків між ступеннями і стадіями розвитку, Д: враховує зв’язки між студіями; стадіями розвитку. 4. М: розвиток мислиться як повне заперечення попередньої фази буття, Д: Розвиток є результатом діалектичного заперечення. 5 Д: Розвиток базується на наявності і поступальності (розвиток по спіралі), М: розвиток відбувається по замкнутому колу відсутніми елементами поступальності ( розвиток по колу).
36. Свідомість як цілісна система.
Центральним філос.пит.є пит.про віднош.свідомості до буття. Діалектико-матеріалістична філософія розгл.свідом.як специфічно людську форму відображенні духовного освоєння дійсності - як здатність високоорганізованої матерії відображати світ в ідеал.образах.
Відображення як загал.властивість матерії й визначається як здатн.матеріальних явищ,предметів,відтворюв.у своїх властив.особливості ін.явищ,систем у процесі взаємодії з останіми.
Важливим кроком в еволюції матерії є виникн. інформаційного відображення. Інформ. відображен. Наз. Тільки таке, що сприяє активній орієнтації матеріального об’єкту в навколишній дійсності.
У нежив. природі має місце найпростіший тип відображення. У жив. Природі зароджується інформаційне відображу. Першим ступенем якого є подразливість-це здатність організму до навпрост. специфічних реакцій у відпов. на дію певних подразників.
Наступна форма в розв.інформац. відображення є чутливість-здатність організму до відчуття.
Нейрофізіологічне відображ. є наступ. етапом розвитку інформац. відоб-ня.Воно дає можливість здійснювати складні схеми оповіщення, що передбачає систему розчленованої послідовності дій, яка лише в кінцевому рахунку спрямована на досягнення життєво важливої мети.
37. Свідомість та її суттєві властивості.
Свідомість – форма прилучення людини до світу духу і системоутворюючого константа всіх форм духу. Результатом відображення на рівні свідомості є образ. Свідомість являє собою духовне створення людини і світу. Структура свідомості: - компонентна; - за типом суб’єкта і об’єкта свідомості; - рівнева; -функціональна. Компонентна структура – знанна; норми; цінності.
За типом суб’єкта – індивідуальна, групова форма вияву, суспільна форма вияву, загально-людська. Об’єктами виступають – вчинки, почуття, переживання. Рівнева – надсвідоме, свідоме, півсвідоме. Надсвідоме – за певних умов являє результат відображення. Підсвідоме – образ того, що ми уже відформували, призвело до формування образу того, що іноді може керувати нашими діями.
Властивості свідомості: - універсальність – є виміром буття і пронизує всю людську життєдіяльність; - системність – полягає в тому, що поєднує упорядковані елементи, які мають між собою якісь зв’язки; - комунікативність – смисловий зв’язок між суб’єктами, індивідуальне та надіндивідуальне спілкування, зв’язок з мовою; - об’єктивність – спрямована на відображення реально-існуючої дійсності; - суб’єктивність – свідомість позбавлена предметних властивостей.
Функції свідомості: світоглядна; пізнавальна, орієнтаційна, нормативна, регуляторна, рефлексивна, конструктивна, діяльнісно-творча, прагностична, виховна.
38. Самосвідомість: сутність, форми, рівні та функції.
Самосвідомість – це один з найважливіших структурних рівнів свідомості, для якого є властивим відокремлення і відображення суб’єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно до себе і світу. Самосвідомість вирізняється в суб’єктивній реальності як більш щільне смислове ядро свідомості, й разом з тим ніби «розчинена» в усьому обсязі свідомості. Сама ж сполученість свідомості і самосвідомості досягається завдяки: 1) ставленню до себе та 2) пам’яті. Людина не могла б усвідомлювати світ і себе у світі, якби не мала можливості дистанціюватися від себе. Само тотожність і дистанціювання від себе забезпечуються завдяки самокомунікації. Іншим способом закріплення і розвитку самосвідомості є пам’ять. Вона зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й цим дає можливість дистанціюватися від теперішнього і майбутнього. Виділяють такі функції самосвідомості: 1) самопізнання; 2) самооцінка; 3) саморегуляція. Самосвідомість присутня в свідомості подвійно: й як усвідомлення кожного акту свідомості, й як усвідомлення, звернене на самого себе – носія свідомості, що фіксується поняттям «Я». але вона – за самим своїм визначенням – не може сягати сфери неусвідомлюваного. Виділяють такі основні рівні самосвідомості: самопочуття; усвідомлення власної соціокультурної належності і усвідомлення власного «Я». незважаючи на всю життєву значущість, самосвідомість ще не вичерпує всього змісту свідомості людини. При характеристиці свідомості і самосвідомості підкреслюється їх рефлективність і саморефлексивність, тобто усвідомленість процесів, які в них відбуваються. Не всі процеси свідомості і навіть самосвідомості усвідомлюються людиною. У зрілому віці людина переважно не усвідомлює, не обмірковує звичні дії, і тільки при освоєні нових навичок діяльності бере їх під контроль свідомості. Самосвідомість людини також може функціонувати автоматично.
39. Проблема пізнання (філософії.
Християнський Бог недоступний для пізнання, але він відкриває себе людині і його відкриття явлено в священих текстах Біблії, тлумачення який і є основним шляхом пізнання. Вивчення священого писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створення світу можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра.
В середньовічній філософії необхідно розрізняти буття і сутність. Пізнання тієї чи іншої речі починається з відповіді на такі запитання:
чи є річ
Що вона собою являє
Яка вона
Для чого вона існує
Відповідь на перше запитання дає можливість з`ясувати існування речі. Відповівши на решту питань, можна з`ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і сутність сходяться тільки в богові.ш Що ж стосується створених речей, то вони складні де буття і сутність в них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена Богом.
40. Наукове пізнання, його специфіка, рівні та форми організації.
Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, але й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.
Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду, підданого деякий раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Теоретичне рівень – це пояснення підстав відтворення.
Теоретичні форми: наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея;
Емпіричні форми: факт, гіпотеза, проблема концепція; емпіричні закони, емпіричні поняття.
41. Форми і методи наукового пізнання?
Форми: -ідея, - гіпотеза, - припущення, - висновки, - концепції і т. д.
Ідея (від грец. – образ, начало) – логічна форма відображення певних зв’язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Наукова теорія – відносно замкнута, змістовна система знань, котра об’єднує і описує деяку сукупність явищ та процесів.
Методи пізнання:1.Методи емпіричного,чуттєвого,наукового пізнання:-спостереження,-вимірювання,-опис,-експеремент.Спостереження-багатократне споглядання, більш осяжні знання, більш об’єктивний характер.Вимірювання –більш об’єктивні знання. Опис-співставлення нових знань з попереднім знанням.2.Методи теоретичного наукового пізнання:-індукція,-дедукція,-аналіз,-синтез,-моделювання,-експеремент.Індукція –відформування теоретичних на основі емпіричних і загальних на основі одиничних.Дедукція-від загальних до конкретних. Аналіз-спроба дороблення існуючої системи знань і формування нової більш вузької системи знань, об’єктивними і конкретними.Синтез-обєднання певних знань,формують нову систему знань, які формують основу всього цілого. 3 Історичні методи:-метод історичної аналогії,-метод експертних оцінок,-екстроболяції.Історична аналогія- певна повторюваність розтягнута в часі. Експертна оцінка-використання уже набутої інформації, знань, підати аналізу нинішнього буття. Екстрабуляція-використовує набутті знання для пояснення інших об’єктів.
42 .Охарактеризуйте роль практики в процесі пізнання.
Практика – це свідома матеріальна, чуттєво-предметна діяльність людини, спрямована на освоєння і перетворення природних та соц. об’єктів. Можна видилити такі функції практики: практика є основою пізнання; джерелом рушійною силою процесу пізнання; кінцевою метою пізнання; критерієм істини. Практика є основою пізнання тому, що пізнання формується на грунті предметно-практичної діяльності сусп. з перетворенням природи і спочатку виступає одним із моментів цієї діяльності. Функція практики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і моменти пізнання обумовлені самим розвитком практики. З розвитком практичної діяльності розвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття, розширюється сфера відтворених властивостей за рахунок відображення соц. функцій предметів. Практика виступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність. Потреби практичної діяльності породжують конкретні наукові напрямки. Практика є одночасно і кінцевою метою пізнання, оскільки мета пізнання, зрештою обумовлюється практичними потребами суспільства. Пізнання відбувається не заради самого пізнання, воно виконує роль необхідної умови революційно-практичної зміни суспільства.
Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань. Практика як критерій істини діалектична за своїм характером: вона є єдністю абсолютною і відносною. Якщо її розглядати як історичний процес, то вона є абсолютним критерієм істини, якщо ж її взяти як окрему практичну дію – відносним критеріємістини. Абсолютність практики як критерію істини полягає в тому, що вона є єдиним засобом, здатним виявити об’єктивно історичний зміст наших знань. Але розвиток практики обмежений рівнем розвитку сусп. на певному конкретному етапі історичного поступу. В цих умовах, практика не може повністю підтвердити або заперечити те чи інше теоритичне положення і в цьому плані вона є відносним критерієм істини.
46. Визначте природне, соціальне, біологічне в людині.
Людина — частина природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономірностям. У той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині.
З точки зору сучасної науки і наукової філософії сутність соціальна, але необхідно визнати наявність, значення і відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині «зняте» соціальним. Це означає, що воно — це біологічне начало перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює із соціальним діалектичну єдність.
Генетично зумовлені, передаються по спадковості анатомо-фізіологічні характеристики, в тому числі структура нервової системи, мозку, органів чуття. В новонародженої дитини вони від початку є людськими. Природжена можливість, здатність оволодіти мовою, мисленням, стати особистістю, реалізується лише в людському, соціальному оточенні, у світі культури. Біологічно зумовлений ряд параметрів людського життя, наприклад, вікові етапи, тривалість життя. Але і тут вплив соціальних умов досить виразний.
Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів. Але вона зумовлена й соціально: неповторний життєвий шлях і досвід кожної людини і — що дуже важливо — вона має здатність до самовизначення. Людина зазнає впливу і природи , і суспільства, й історії, але вона не пасивний продукт цих чинників, тому що має певну свободу, вибірково ставиться до зовнішніх обставин і впливів, сама визначає лінію своєї поведінки. Навіть і на свою біологію людина може впливати, коригувати свій природний темперамент, приборкувати інстинкти, певною мірою керувати потребами. Одна з особливостей біології людини — висока пластичність, пристосовність, відсутність жорсткої прихильності до певного набору умов існування, природного середовища. Цим відкривається простір для дії соціальних факторів, і в свою чергу, ці фактори зменшують безпосередню залежність від природних, зокрема біологічних обставин.
47. Проблемність людського буття: філософське осмислення
Буття соціального (суспільства) є частина матеріального світу, що відособилася від природи, форма життєдіяльності людей, що історично розвивається. Суспільство – надзвичайно складна система, включена у суперсистему Космосу і Землі, що має в становленні і розвитку специфічні особливості. Буття соціального – результат цілеспрямованої і доцільно організованої сумісної діяльності великих груп людей на основі спільних інтересів і договору. Джерело розвитку буття суспільства складається з векторів різних сил: природних, власне соціальних і духовних. Суспільство складається із системи соціальних, державних, владних інститутів, взаємодія яких забезпечує йому можливість функціонувати і розвиватися як система відносин. Соціальне буття – це реальність особливого роду, що не належить до інших форм буття, в тому числі до психічних, індивідуальних аспектів людського існування.
Виникає буття соціальне в результаті різноманітних взаємодій індивідів і утворює позаіндивідуальну і надіндивідуальну реальність. Основу взаємодії індивідів складає соціальна дія, поєднання соціальних дій породжує стійкі змістовні зв’язки поведінки. Категорія вищого порядку – соціальні відносини, тобто стійкий зв’язок взаємно орієнтованих соціальних дій (Макс Вебер). Так, прикладами соціальних відносин можуть бути боротьба, ворожість, любов, конкуренція, обмін та ін. Саме в системі соціальних відносин реалізується соціальне буття індивіда. Системоутворюючим фактором сучасного суспільства багато філософів вважають інформацію – нову соціальну реальність, де виробництво уже не розглядається як таке, що визначає суспільний устрій, і разом з тим змінюється концепція буття індивіда у суспільстві. Людина в межах нової суспільної якості уже не розглядається як, насамперед, людина економічна, діяльність якої і в соціальній сфері визначається виголою, користю, інтересом (Карл Маркс, Еміль Дюркгейм та ін.). виникли: нова раціональність, нові мотиваційні механізми, нові постматеріалістичні цінності, що не визначаються у системі виробництва і утилітаристської етики. Соціальне буття – складне, якісне, специфічне явище, що є органічною єдністю окремої людини і буття суспільства.
49. Суспільний прогрес та Назвіть основні концепції його тлумачення?
Ідея соціального прогресу виникає в історії філософії античності, зв’язувалася з розвитком освіти, знань, техніки та виробництва. Чіткіш орієнтири суспільного прогресу виявлені в епоху становлення буржуазного способу виробництва. Англійський філософ Френсіс Бекон зосередив увагу на прогресі науки і техніки. Багато цікавих ідей висунили соціалісти-утопісти – Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Але вперше теоретично обгрунтував концепцію прогресу французький філософ і економіст Анн Тюрго. Вчений визначив прогрес як загальний закон історії, що функціонує на основі людського розуму. Звідси – заклик до боротьби з невіглаством, за розширення кругозору і зростання знань. Клод Гельвецій закликає знищити невігластво і створити умови для здійснення великих реформ. Жан Кондорсе визначає теоретичні та методологічні засади розуміння суспільного прогресу. Рух історії є результатом безкінечної здатності людства до розуму, що розшифровується як прогрес конкретного людського знання. Науковий прогрес забезпечує прогрес промисловості, а прогрес промисловості прискорює наукові успіхи, і такий взаємовплив повинен бути зарахованим до наймогутніших причин удосконалення людського роду. Головна проблема – знищення нерівності між націями; друга – встановлення соціальної рівності; третя – вдосконалення людини. Жан Кондорсе вперше розробив теорію прогресу людства, головним джерелом якого є розум, а не матеріальне виробництво.
Сучасні концепції прогресу органічно пов’язані з традицією. Одні зв’язують прогрес з легітимним насильством з метою впровадження радикальних реформ, революцій для зміни суспільного ладу (Карл Маркс, Володимир Енгельгард, марксисти). Прогрес здійснюється, як правило, за рахунок інтересів тих чи інших соціальних верств. Другі відстоюють ненасильницький характер змін життя шляхом морального самовдосконалення особистості (Махандас Ганді) та благоговіння перед життям. Треті вбачають суть прогресу в природничо-історичному, закономірному процесі розвитку суті суспільного індивіда та суспільства, як процес сходження до більш високих і досконалих форм суспільної організації. Тут суть процесу постає як взаємозв’язок потреби та діяльності, або точніше – як діалектика закону підвищення потреб і закону підвищення діяльності, що певно грунтується на діалектиці суспільного виробництва.
Концепції прогресу не позбавлені позитивів. Але життєві реалії складніші ніж уявлення про них. Насильство і ненасильство, жорстокість і гуманізм, руйнування творення так тісно переплетені, що марно сподіватись на якийсь «чистий » суспільний прогрес.
50. Суспільство як цілісна система?
Суспільство – це система історично визначених форм взаємодії і взаємовідносин між людьми,яка склалась в процесі розвитку та діяльності людей по перетворенюприроди і життя.Це система, довготривалий процес, сформований в історичному розвитку. Люди, індивіди утворюють с-во лише завдяки зв’язкам, які встановлюються між ними для свільного функціонування. Ці зв’язки назив. суспільними відносинами.
С-во як система включає такі підсистеми: Класові, сімейні, побутові, релігійні, підсистема ідеологічних інститутів, політична, суспільного виробництва, національні, правові відносини.
53. Філософське тлумачення техніки.
У сучасній філософії техніка постає як об'єкт, знання, діяльність та волевиявлення людини. Отож при розгляді техніки доцільно враховувати її: природний вимір, людський вимір (у тому числі— психологічний, етичний та ін.), соціальний вимір (економічний, правовий, політичний, історичний та ін.). На підставі розглянутого можемо стверджувати, що пізнання і техніка нерозривно пов'язані між собою, що в певному вимірі пізнання є нічим іншим, як технікою інтелектуального прояснення буття (принаймні — наукове пізнання). Певна річ, що й наука виникає і розвивається у зв'язку з розвитком техніки. Але водночас ми повинні зазначити і певну розбіжність у розвитку знань та техніки. Техніка, як підкреслювалось, знаменує собою існування людини на певному полюсі буття і сама є виразом цього полюса, тоді як знання і пізнання намагаються охопити буття в усіх його проявах і використовують для того різні форми, тобто технічна сторона є лише однією стороною знання та пізнання. І тому в історії, а також у різних видах пізнання акцент може надати переважно або на технічну, або на цілісно-образну його сторону. Відповідно і зв'язок пізнання з розвитком техніки не є прямим. І все ж ми можемо з достатньою мірою достовірності стверджувати, що сутність людського пізнання вимушено пов'язана з технічною діяльністю. Вихідним актом і технічної діяльності, і пізнання є покладання у бутті, що протистоїть людині та людському розуму, певної межі, яка починає виконувати функцію точки або системи відліку, що надалі орієнтує людину в її теоретичній чи практичній діяльності. Наприклад, коли первісна людина починала виготовляти кам'яні знаряддя праці, то світ поставав перед нею поділеним на предмети, якими можна діяти, і на предмети, котрі підлягають дії. Ця, здавалося б, суто архаїчна класифікація і нині залишається вихідним орієнтиром у людській діяльності.
54. Філософський зміст проблеми відношення «людина - природа»?
Проблемами взаємодії людини і природи виступають: продовольча, енергетична, сировинна, екологічна, демографічна.
Проблема «природа і суспільство» по-різному вирішується різними філософськими течіями. об'єктивні ідеалісти ігнорують зв'язок суспільства з природою, розглядаючи історію людства не як розвиток матеріального виробництва на землі, а як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї. Суб'єктивні ідеалісти саму природу вважають комплексами людських відчуттів.
Представники натуралістичного напряму в соціології вважають, що джерело розвитку суспільства перебуває за його межами. .
Матеріалісти усіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшли людина, суспільство. З точки зору діалектико-матеріалістичного світорозуміння людина пов'язана з природою як соціальний суб'єкт, як суспільство, яке є продуктом взаємодії людей.
Природа і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху, яка підпорядковується дії законів діалектики.
У системі "суспільство — природа" кожна із сторін впливає одна на одну. Але ця взаємодія не однозначна. Більш рухомим, активним елементом цієї системи виступає суспільство.
З діалектико-матеріалістичної точки зору природа є колискою, середовищем життєдіяльності людини, єдиним джерелом, звідки вона черпає все необхідне для свого існування. На початковій стадії розвитку суспільство привласнювало готові продукти природи. В подальшому воно навчилося перетворювати природу й використовувати родючість землі, вугілля, нафту, метали як засоби праці.
Природні умови можуть прискорювати або уповільнювати розвиток суспільства, впливаючи на його продуктивні сили, їх розміщення, розселення людей, на форми трудової діяльності, зумовлюючи певні цикли в житті людини. Але вони можуть впливати на людей і негативно, інколи знищувати плоди цивілізації (землетруси, повені, засухи та ін.).
Проте в системі «природа — суспільство» вирішальним фактором є суспільство. Основними напрямами активного впливу його на природу на сучасному етапі є:
а) розширення меж освоєння космосу
б) проникнення людини в мікросвіт, відкриття невідомихраніше властивостей і законів природи;
в) інтенсифікація використання природних ресурсів;
г) посилення впливу суспільства на структуру навколишнього середовища
55. Проаналізуйте сутність глобальних проблем людства.
Глобальні проблеми людства умовлені нерівномірністю екологічного, демографічного, економічного, політичного, науково-технічного й культурного розвитку. До їх числа належать: встановлення міцного миру на Землі, знищення осередків міжнародної напруженості, охорони навколишнього середовища, запобігання найбільш небезпечним захворюванням, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення потреб в екологічно чистих продуктах харчування, в енергії, розвиток фізичних та духовних сил людини. Ці проблеми настільки взаємопов’язані, що не можна добитися успіху у вирішені однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Глобальні проблеми не можуть бути вирішені зусиллями окремих держав. Це передбачає скоординовані зусилля всього світового співтовариства. Характерною рисою глобальних проблем є їх динамізм. Це, по-перше, можливість збільшення кількості проблем, які відносяться до глобальних; по-друге, вірогідність зменшення чи збільшення гостроти будь-якої з цих проблем. Глобальні проблеми класифікують на: 1) обумовлені політичними реаліями; 2) ті, що формуються у сфері взаємодії суспільства і природи; 3) ті, що складаються у духовній сфері особистості. Глобальні проблеми другої групи викликає не лише зменшення розриву між обсягом, якістю й видами природних ресурсів, втягнутих у діяльність суспільства. Так, енергетична проблема породжена насамперед стійкою орієнтацією великих держав на одержання енергосировини з інших країн, їх прагненням зберегти попередню організацію виробництва, а також небажанням втілити більш прогресивні методи споживання не відновлюваних ресурсів. Глобальні проблеми третьої групи пов’язані з рівнем свідомості людей і фіксують ставлення окремої людини до проблем людства.
56. Філософські погляди В.І.Вернадського. про ноосферу?
Вернадський відомий укр.. вчений розробив теорію ноосфери (ноо – рух ,сфера – куля) однією з характерних рис філософії України є повернення до матерії і розробка природничо філософської проблеми. Найбільш великим досягненням в цій галузі є розробка ноосфери в 1863 – 1945 р. Президент академії наук України, вчився і працював в Англії, Франції, Сорбоні. Концепція ноосфери аналізується проблема відношення людини і природи. Аналізуючи цю проблему прийшов до висновку що землю оточує жива оболонка яка складається з рослиного і твариного світу – біосферою, а людство є складова біосфери, але людина розумна істота тому людська діяльність спрямована на вивчення і освоєння природи землі. Людство поступово розширюючись своєю розумною діяльністю охоплює планету земля. Біосфера породжує ноосферу в ході своєї еволюції але ноосфера постійно розростається і набуває планетарного масштабу тобто охоплює всю планету земля і ставить її під свій контроль а пізніше розширюючись може вийти за межі планети земля і охопити та включити в свою діяльність інші планети сонячної системи.
57. Проаналізувати світоглядні засади екологічної ситуації?
Глобальні проблеми є комплексними, тобто взаємнообумовленими і тісно пов’язаними одна з одною. Характерн. для країн нераціональна експлуатація природ. ресурсів не лише сприяє загостренню мінерал.-сировинних проблем, а й погіршує якість навкол.середовища, що приводить до погіршення здоров’я людей. Харак-ю рисою глоб. Проблем є також їхній динамізм:1)можливість збільшення кількості проблем, які відносяться до глобал.2) вірогідність зменшення чи збільшення гостроти будь-якої з цих проблем.
Звертаючись до глоб.проблем, що формуються у сфері взаємодії суспільства і природи, слід відмітити, що їх викликає не лише зменш. розриву між обсягом, якістю й видами природ. ресурсів, втягнутих в діяльність сусп., значно вужчими можливостями видобутку їх недорогими й екологічно обґрунтованими методами.
59. Базові життєві цінності.
Формування ціннісних орієнтації, поза всяким сумнівом, є прерогативою цілеспрямованого формування особи, з т.ч. її навчання й виховання. Але при цьому треба пам'ятати, що для формування ціннісних орієнтацій не досить одержати лише одні знання: суб'єкт повинен усвідомити їх людську значущість.
Те, що цінності оновлюються за своїм змістом і навіть змінюють одна одну, вказує на їхню "нерівноцінність", Справді, в одних ситуаціях пріоритетною цінністю виступав сила, в інших - закон, ще в інших - добро, істина або справедливість. Але всі цінності як істотні надбання людського досвіду повинні бути присутніми у свідомості якщо й не кожної окремої людини, то принаймні кожної людської спільноти. Базові життєві цінності благо, життя, користь, краса, правда, правда, істина, святість, добро, співпрпичепність, свобода, творчість, здоров’я, мудрість, традиція.
У давньогрецькій філософії поняття "благо" витлумачувалося як межа людських спрямувань, водночас їхня причина й мета. Й справді, для орієнтації серед різноманітних цінностей потрібна певна точка відліку, деяка "цінність цінностей". Життя, визнаване за цінність, являє собою ствердження блага в його безпосередності. Життя - це безумовна ствердність буття. Здоров'я - це життя в його вільному здійсненні, вільне від істотних перешкод і негативних можливостей. Це життя, сполучене із свободою.
Красу можна схарактеризувати як естетичне благо. Користь - це благо, як воно стверджується у царині практичних інтересів і практичних дій.
Істина є узагальненням і каноном смислотворення скрізь, де здійснюються людиною пізнавальні зусилля. Це правильний образ пізнаваного, а разом і правильна позиція щодо пізнання конкретного об'єкта та життєвої ситуації загалом.
Правда являє собою істину в її соціально-історичному бутті. Це істина у поєднанні із справедливістю.
Добро - це моральне благо. Це граничний вияв усіх моральних цінностей — честі, гідності, обов'язку тощо.
Святість являє собою форму ствердження блага, яка викликає безумовну пошану й довіру. Це безпосереднє самозасвідчення блага Свобода як цінність витлумачується найперше як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини. Співпричетність - це прилученість людини до якогось цілого, визнавана за благо. З першого погляду, співпричетність суперечить свободі, бо вимагає відмови від певних прав на індивідуальну самореалізацію. Творчість стверджує цінність нового. Це визнавана за благо зверненість буття в майбутнє.
Традиція, навпаки, стверджує цінність усталеного. Це визнаване за благо минуле, засвідчене в своїй достатності колективним досвідом людей.
Незважаючи на те, що всі перелічені цінності укорінені в людському досвіді, вони все ж вимагають від людей певних зусиль для їх підтримання й поширення. Іншими словами, вони потребують свого постійного обгрунтування. Головні способи обгрунтування цінностей такі: 1) міфологічний; 2) релігійно-містичний (одкровення); 3) раціонально-логічний (пояснення й доведення); 4) емоційно-образний; 5) життєво-практичний Найзагальнішим способом практичного втілення цінностей у людському бутті є обернення їх на норми.
61. Охарактеризуйте особливість співвідношення філософії і науки?
Філософія як знання загального близька з такою формою суп.свідомості як наука (відображають світ у загальних поняттях).Зближує н.і ф.і те,що ф.,як і наука,прагне логічно обґрунтувати свої положення, довести їх,виразити їх у теоретичній формі. Спільним є і те, що і у ф. і у н. є певна послідовність, раціональний спосіб пояснення питань,проблем.Така близькість ф.і н.є об’єктивним грунтом їх тісної взаємодії. Проте,не зважаючи на сказане, вони є різними(хай близькими й тісно взаємодіючими) формами суп.свідомості. Відмінність: Знання,які дає наука є об’єктивними(доведені), наука прагне довести свої дані експериментально, н. прагне до ущільнення знань,коли попередні дані можуть бути відкинуті, на відміну від ф., наука носить поступальний характер (від попереднього знання до наст.,і т.д.), а ф-ія –колоподібний хар-ер. Початкова філософія і була наукою, а потім вона відгалузилась від науки. Адже на перших етапах свого існування ф. являла собою «сукупне знання» про світ,яке містило в собі елементи фіз.,хім.,біол.та ін.знань,котрі згодом «відпочковувались» (в міру свого кількісного зростання і відповідної систематизації) від філ. «загалу»,перетв.на самостійні галузі наукового знання. Розділяючи «мудрість» (ф) і «знання» (н.),античні мислителі вказували на їх якісну несумісність. «Нагромадження знання не навсає мудрості»,заув.Геракліт ще у 6 ст.до н.е.
62. Філософія і світогляд?
Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд – це форма суспільної відомості; “світогляд – це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд – це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд – це система принципів діяльності людини”; “ світогляд – це погляд людини на світ як ціле”; світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.
Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття “світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.
Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність.
Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).
65. Розкрийте сутність понять „теїзм”, „деїзм” та „пантеїзм”?
Теїзм (грец. Tbeos - Бог) – релігійний світогляд, в основі якого лежить розуміння Бога як особи, що створила світ і втручається в його події.
Деїзм (лат. Deus - Бог) – принцип філософських вчень, які, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечували його втручання в явища природи та в хід подій. Деїзм виник у ХУІІ ст. в Англії.
Пантеїзм ( грец. Усе і Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.
Теїзм визначає існування Бога як надприродної істоти, що володіє розумом, волею і таємничим чином впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Бог має домінуюче значення над природою. У співзвучності з гуманізмом, природа оголошується не просто творінням Бога, а й місцем перебування Бога, злитість його з природою.
Пантеїзм є спробою обожнення Бога і природи, спроба поєднання філософського ідеалізму та матеріалізму. М. Кузанський розробляв вчення про тотожність абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму. Цей абсолютний максимум – Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. М. Копернік створив геліоцентричну систему світу. Дж. Бруно сформував концепцію „натуралістичного” пантеїзму. Згідно з нею, матеріальне буття сприймалося як самодостатнє. Матерія проголошується як „начало”, що все породжує із свого ложа. Пантеїзм тут уже не символ божественного буття, а розлитий у реальності Бог.
66. Що таке номіналізм та реалізм?
Пантеїзм ( грец. Усе і Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.
Теїзм визначає існування Бога як надприродної істоти, що володіє розумом, волею і таємничим чином впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Бог має домінуюче значення над природою. У співзвучності з гуманізмом, природа оголошується не просто творінням Бога, а й місцем перебування Бога, злитість його з природою.
Пантеїзм є спробою обожнення Бога і природи, спроба поєднання філософського ідеалізму та матеріалізму. М. Кузанський розробляв вчення про тотожність абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму. Цей абсолютний максимум – Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. М. Копернік створив геліоцентричну систему світу. Дж. Бруно сформував концепцію „натуралістичного” пантеїзму. Згідно з нею, матеріальне буття сприймалося як самодостатнє. Матерія проголошується як „начало”, що все породжує із свого ложа. Пантеїзм тут уже не символ божественного буття, а розлитий у реальності Бог.
Питання відношення віри й знання в середньовічній філософії вирішувалось неоднозначно, що й знайшло відображення в боротьбі номіналізму й реалізму, в якій відбито полеміку між матеріалізмом і ідеалізмом. Номіналісти вважали, що реально існують лише предмети, ре, явища. Універсалії ( категорії) – лише відбиття їх подібності, їх «імена», у ролі чого лише вони й виконують онтологічні функції. Найб. видними представниками номіналізму були Уільям Оккам (1281-1349 р.р.) та Іоанн Дунс Скот (бл. 1266-1308 р.р.). Представники реалізму стверджували ідею реального існування універсалій. Вони існують до речей і являють собою думки, ідеї в божественному розумі. Тобто, реалізм зводиться до платонівського розуміння сутності ідей як вічної реальності.
67. Як співвідносяться між собою поняття раціоналізм та ірраціоналізм?
Раціоналізм звеличував здатності самого Розуму осягнути світ в його багатоманітності і цілісності.Представник раціоналізму Поппер стверджував, що факти не можуть підтверджувати жодне теоретичне положення,вони лише спростовують його. Будь-які твердження спростовуються, якщо є хоч 1 факт,який їм суперечить. За ірраціоналістом Шопенгауером,сутність особи становить незалежна від розуму воля-хотіння не віддільне від тілесного існування людини,яка є проявом космічноїсвітової волі.Іррац.філософія була одним з основних джерел”філософії життя”,за якою всі людські біди з космосу. Причини розвитку іррац.: незадоволення існуючими порядками;хаотичний процес життя в умовах кризи цивілізації.(Осн.проблема-творчість).Несвідоме,за Фрейдом,тісно зв’язане з свідомим.Функції тіла пов’язані з функціями мозку здійснюються як норма несвідомо,а також певні бажання.Останні проявляються в снах,обмовках(нижче підсвідоме).Вище підсвідоме проявляється у творчості.Вихід несвідомого усвідоме виявляється у психопатології.
68. Розкрийте сутність понять емпіризм і раціоналізм?
Раціоналізм – філософ напрям, що протиставляє містиці,теології ірраціоналізмові переконання у здатності люд розуму пізнавати закони розвитку природи і сус- ва. Напрям у теорії пізнання, який вважає єдиним джерелом пізнання розуму. Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою.
Емпіризм – напрям у теорії пізнання, який на противагу раціоналізмові вважає єдиним джерелом і критерієм чуттєвий досвід. Бекон називав чотири «привиди», які затьмарюють розум:
— «привиди роду» — схильність розуму сцрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми;
— «привиди печери» — відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини;
— «привиди площі або ринку» — підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов'я зані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.);
— «привиди театру» — викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій. Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму — віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунтували його теоретично. Цей аспект, а також популяри-заторство просвітників дали підставу Гегелю звинуватити Просвітництво у відсутності глибини та оригінальності. Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм.
69. Особливість співвідношення понять сієнтизм та антисцієнтизм ?
Сцієнтизм: особлива довіра до розуму і здатності науки вирішити всі набуті питання, ідеал науки, зведення її до культурного еталону, техніцизм - абсолютизація, ролі техніки. Напрями по філософії: позитивізм-напрям у філософії, який базується на позитивному, факт.і стійкому знанні, він з’явл. тоді, коли знання в галузі природ.наук вв. достовірним, оскільки грунт. на точних і надійних методах мат. міркування і підтяв.на досвіді; прагматизм-в основі цієї філ-ії лежить діяльність, дія, практика людини, для прагмне має об’єктивноїт істини і загальнообов.моральних норм, адже моральним вв.все те,що вигідно,корисливо і,що приносить успіх діючому суб’єкту;структуралізм-напрям виникає в гуман.науках,вмражає тяжіння яких до системно-структурної методології. Антисцієнизм - критика науки, неспроможність вирішення согц.проблем, проблема людини(філ.антропологія,екзистенціан.,психоаналіз,філ.життя), проблема людини і Бога (персоналізм, неотомізм ). Германевтику (напрям філ-ії,як тлумачення та пояснення текстів) можна віднести до двох напрямків.
71. «Буття», «небуття», «суще»: сутність та характер взаємодії?
1.Буття-загальний процес існування. Буття-це щось первинне,визначальне.В широкому діапазоні-від сутностей,які сприймаються органами чуття,до абстрактних сутностей,які організовують видиме буття світу. Буття розглядає:видовий світ;предметний світ4явищний світ;процесуальний світ;дійовий світ;становий світ.
Антитезою буття є небуття –“ніщо”. Небуття- поняття,яке не вистумає як альтернатива,як протилежність буття,це продовження буття,але у видозмінених формах,в рамках іншого змісту.
Ніщо є поняттям відносним,бо в абсолютному розумінні небуття не існує.Усі конкретні прояви буття виникають з небуття і стають наявним,актуальним буттям.Буття сутнього приходить до кінця і повертається в небуття, втрачаючи дану форму буття.
76. Зміст „розвитку”. Співвідношення з іншими поняттями?
Розвиток–процес тривалих, накопичуваних необоротних якісних змін в бутті. Змістом процесу розвитку є формотворення нового на основі реалізації закладених раніше можливостей, перетворення їх на дійсність, а разом з тим і породження нових можливостей.Ознаки розвитку: структурність, поступальність, спрямованість(прогрес/регрес),циклічність.Розвиток співвідноситься з поняттям рух, так як рух–поняття для позначення будь-яких взаємодій, а також зміни станів об’єктів, що викликані цими взаємодіями, безвідносно до їхнього носія, способу та напрямку здійснення. Рух – вічний, абсолютний, нестворюваний. Також розв. Співвідносимо з поняттями прогресу та регресу. Прогрес – не лише зростання якості в результаті к-сних змін,а і здатність об’єктів до системного функціонування, що забезпечує збереження об’єктом осн. своїх визначальних хар-стик і властивостей. В межах міри розвиток відбувається поступово(еволюційно), при переході міри – революційно.
79. Розкрийте сутність понять верифікація, фальсифікація?
Верифікація (лат. verus – істинний і facio - роблю) – встановлення істинності наукових тверджень у процесі їх емпіричної перевірки.
Фальсифікація (лат. falsificatus – підроблений) – навмисне спотворення, викривлення або неправильне тлумачення тих чи інших явищ, подій, фактів з корисливих міркувань.
Критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації. Згідно з цим принципом, науковий сенс мають тільки ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до „атомарних висловлювань”. Тобто істина - це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Пізніше було запропоновано верифікацію „навпаки”, або принцип фальсифікації: якщо знайдено, наприклад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то й уся теорія спростовується.
Під конвенцією слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдо проблема.
83. Який зміст ми вкладаємо в поняття «особистість» ? З якими пон. вона співвідн.?
Поняття «особистість» містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов’язку, а також до настанов суспільної моралі. Ці ролі і відносини здійснюються у певних межах; з одного боку, наприклад, конформізм, законослухняність, а з другого – анархізм, аморалізм. Поняття особистість визначає уявлення про людину, як істоту цілісну, яка об’єднує у собі особисті, соціальні і природні якості. Поняттю особистість передують такі поняття як індивід та індивідуальність. Поняття індивідуальності та особистості тісно зв’язані між собою. Індивідуальність виступає як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб’єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов’язані, а й взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв’язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, а й від особистого ставлення її до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.
87. Як співвідносяться за своїм змістом „культура і цивілізація”?
Словом „культура” позначали все, зроблене людиною. Треба розрізняти те, що людина створила матеріальну і духовну культуру.
Поняття цивіліз. неоднозначне. Іноді його вживають як синонім культури, іноді- як щось протилежне духовній культурі. Поняття цивіліз. вживається для харак.-конкретного соціокультурного утворення, локалізованого в просторі і часі. Формаційне членування історії суспільства надає цивіліз. певну соціальну визначеність. В свою чергу це дає нам можливість визначити кілька історичних типів культури.
У рамках перівсної культури складалися і розвивалися найпростіші моральні норми і сама мораль. Узагальнено можна сказати, що найбільшим досягненням первісного суспільства було фоормування самої людини, її виділення із твариного світу.
Набагато більшим динамізмом визначається культура розвинутого рабовласницького суспільства. Розвиваються такі галузі культ.: етика, право, політика, наука.
Культуа капіталістичного суспільства формується в епоху Відродження. Стоврюється і зростає матеріально-технічна база. Внаслідок розвитку економ. зв’язків утвор. нова етнічна спільність-нація. Якщо поняття культура харак. людину, способи самовираження в діяльності, творчості, то понятя цивілізація характеризує соціальне буття самої культури.Не може бути суспіл.без культури й культ. без сусп-ва.
89. Чи пов’язані між собою проблема смерті та безсмертя?
В питанні про смисл і мету життя матеріалістична філософія виходить передусім із визнання самостійності й самоцільності людини, проте сама людина розглядається не лише як індивід, але й як член суспільства, „частка цілого”. На відміну від інших живих істот, людина розуміє, що сама вона ніколи не досягне „цілей” життя всього суспільства, отже, адекватно не може себе реалізувати. Але саме в цій нереалізованості й містяться спонукальні мотиви для творчої діяльності, чим людина і покликана займатися все своє життя і цим вносити свій особистий вклад у прогрес, історію. В цьому й полягає сенс життя окремої людини
Глибокі думки про сенс життя людини як істоти соціальної висловлювали мислителі різних світоглядних орієнтацій. Л. М. Толстой назвав беззмістовним життя, яке зводиться тільки до задоволення матеріальних потреб, до насолод людини. Він не приймав такого способу життя, коли людина живе тільки для того, щоб „благо було лише їй одній, щоб всі люди і навіть істоти жили і діяли тільки для того, щоб їй одній було добре”.
З цих же позицій підходив до оцінки людського життя і Г. С. Сковорода. Ідеальним філософ вважав таке суспільство, в якому кожен може себе реалізувати. Це певний утопізм, але в даному випадку нас цікавить бачення сенсу людського життя – можливість себе реалізувати. Причому головним у людині Сковорода бачив не споживання, а працю. Сам же філософ своїм життям явив приклад корисності суспільству, від чого й сам відчував моральне задоволення. Тому й помирав спокійно, заповідаючи написати на могилі: „Світ мене ловив, та не спіймав”
Підсумовуючи усі ці міркування, можна прийти висновку, що реальний філософський гуманізм дає ідеал, який визначає сенс людського життя в його особистісних і загальнолюдських параметрах. Цей ідеал стверджує діалектичну єдність біологічного і соціального, конечного і безконечного, смерті й безсмертя. Саме на цьому кінець кінцем і ґрунтується регулююча роль моральності як в індивідуальному житті людини, так і в його ставленні до смерті. І це дозволяє стверджувати, що тільки у безсмерті розуму й гуманності людини її безсмертя.
90. Філософські погляди В.І.Вернадського. про ноосферу?
Вернадський відомий укр.. вчений розробив теорію ноосфери (ноо – рух ,сфера – куля) однією з характерних рис філософії України є повернення до матерії і розробка природничо філософської проблеми. Найбільш великим досягненням в цій галузі є розробка ноосфери в 1863 – 1945 р. Президент академії наук України, вчився і працював в Англії, Франції, Сорбоні. Концепція ноосфери аналізується проблема відношення людини і природи. Аналізуючи цю проблему прийшов до висновку що землю оточує жива оболонка яка складається з рослиного і твариного світу – біосферою, а людство є складова біосфери, але людина розумна істота тому людська діяльність спрямована на вивчення і освоєння природи землі. Людство поступово розширюючись своєю розумною діяльністю охоплює планету земля. Біосфера породжує ноосферу в ході своєї еволюції але ноосфера постійно розростається і набуває планетарного масштабу тобто охоплює всю планету земля і ставить її під свій контроль а пізніше розширюючись може вийти за межі планети земля і охопити та включити в свою діяльність інші планети сонячної системи.