ІНВЕСТИЦІЙНИЙ КЛІМАТ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ТА ЗАХОДИ ПОЛІПШЕННЯ
Анотація
Досліджено причини зниження оцінок інвестиційного клімату України в міжнародних рейтингах попри існування певного прогресу в Україні в його організаційно-правовому забезпеченні та збільшення кількісних показників залучених ПІІ. В суспільстві назріло розуміння того, що без докорінних змін практики здійснення та механізмів реалізації декларованих в національному законодавстві норм поліпшення інвестиційного клімату, Україна буде позбавлена гідних перспектив у міжнародному поділі праці. Наголошується, що подальше залучення ефективних ПІІ в економіку України залежатиме від оперативності усунення невиправданих витрат, ризиків і бар'єрів для конкуренції, які стимулюють інвесторів здійснювати інвестиції. Пропонується в невідкладному порядку реалізувати ряд ініціатив, які мають на меті поліпшити стан інвестиційного клімату та сприяти залученню в Україну прямих іноземних інвестицій.
ІНВЕСТИЦІЙНИЙ КЛІМАТ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ТА ЗАХОДИ ПОЛІПШЕННЯ
Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату в Україні залишається питанням стратегічної важливості, від реалізації якого залежать соціально-економічна динаміка, ефективність залучення в світовий поділ праці, можливості модернізації на цій основі національної економіки. Проблемі покращення інвестиційного клімату на державному рівні увага приділяється ще з 1991 року. На сьогодні в Україні вже створено правове поле для здійснення інвестиційної діяльності. Зокрема, ця сфера діяльності регулюється низкою Законів України ("Про інвестиційну діяльність", "Про режим іноземного інвестування" тощо), понад 10 Указами Президента, а також Постановами та Розпорядженнями КМУ. Згідно цих нормативно-правових актів, в Україні передбачено рівні права і гарантії захисту інвестицій для всіх суб'єктів інвестиційної діяльності. Водночас на захист іноземних інвестицій та формування рамкових умов для міжнародної інвестиційної діяльності додатково спрямовано ратифікацію Вашингтонської Конвенції про порядок вирішення інвестиційних суперечок між державами та іноземними особами та угоди про сприяння та взаємний захист інвестицій, які підписані з 70 країнами світу. Між тим, попри суттєві зусилля у формуванні відповідних організаційно-економічних та правових засад зміцнення інвестиційного клімату, міжнародними експертами відзначається зниження інвестиційної привабливості України. Так, за версією Economist Intelligence Unit (EIU), Україна за показниками якості бізнес-середовища посідає 75 місце серед 82 країн. Попри прогнози цієї організації щодо певного зростання рейтингу протягом 2007-2011 рр. (на 5 позицій), Україна й надалі суттєво відставатиме від ключових конкурентів за іноземні інвестиції на світовому ринку. Перебіг сучасних політичних процесів та практична реалізація встановлених цілей та пріоритетів поліпшення інвестиційного клімату в Україні, переважно негативно впливають на інвестиційний клімат й, зокрема, міжнародну інвестиційну привабливість України, підвищують ризики для інвесторів, зумовлюючи тим самим втрати в конкурентній боротьбі за світові інвестиційні ресурси. Приріст ПІІ в Україну в 2006 р. (без нерозподілених за видами економічної діяльності та надходжень від приватизації), за попередніми даними Держкомстату, склав 3966,5 млн дол.США, що в 2,1 разу більше остаточного показника 2005 р[1]. Разом із тим, суттєвим проривом у підвищенні конкурентоспроможності національної економіки таке надходження ПІІ назвати не можна, оскільки 64,3 % ПІІ надішли в фінансову діяльність, операції з нерухомістю та торгівлю, в той час як частка промисловості в ПІІ 2006 року (без надходжень від приватизації) зменшилася до 20,9 % проти 33,9 % рік тому. Протягом останніх років Україна залучила прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в декілька разів менше, ніж інші країни Центральної та Східної Європи, а частка країни в світових потоках ПІІ залишається надзвичайно низькою у 2005 р. – 0,8 % і близько 0,4 % у 2006 р. У 2005 р. до країн Центральної та Східної Європи та СНД надійшло 74,3 млрд дол. ПІІ, в 2006 р. – 77,6 млрд дол., що складає близько 7-8 % загальносвітового рівня ПІІ, причому з них 60 % або 48,8 млрд дол. (в 2005 р.) залучили 5 країн (Чехія, Угорщина, Польща, Румунія та Росія). Частка України в ПІІ, які надійшли в країни Центральної та Східної Європи та СНД, в 2005 р. становить близько 10 %, а в 2006 р. знизилась вдвічі до 5 % (високий показник 2005 р. був забезпечений насамперед купівлею «Криворіжсталі»). При цьому надалі, за незмінних умов, немає підстав прогнозувати помітного збільшення припливу ПІІ в Україну. По-перше, традиційно значна частка ПІІ в країни регіону надходить в енергетичний сектор (який є найбільш інвестиційно привабливим в Азербайджані, Росії, Казахстані), в якому Україна об’єктивно не має значних переваг. По-друге, в Україні скорочуватиметься потенціал такого джерела залучення ПІІ як приватизація. Відтак потенційні обсяги ПІІ в Україну, за нашими оцінками знаходитимуться у найближчі 5 років на рівні 4-6 млрд дол. на рік, що не відповідає інвестиційним потребам національної економіки. Таким чином, Україна потребує нових механізмів залучення ПІІ та суттєвого поліпшення інвестиційного клімату. Натомість в Україні дедалі більше дається взнаки нечіткість інвестиційної стратегії, а непрозорість процесу обговорення та формування інвестиційних та інноваційних пріоритетів розвитку національної економіки перешкоджає виробленню об’єктивних цілей та напрямків цієї політики, послаблює суспільну легітимність урядової політики у цій сфері. В суспільстві, а також серед економічної еліти, вже назріло розуміння того, що без докорінних змін практики впровадження та механізмів реалізації декларованих в національному законодавстві норм забезпечення інвестиційного клімату Україна буде позбавлена гідних перспектив у міжнародному поділі праці. Існуючі в Україні перешкоди реалізації пріоритетів формування інвестиційного клімату мають системний характер і охоплюють правову, економічну, науково-технологічну та фінансову складові. Ключовими характерними особливостями, які стримують поліпшення інвестиційного клімату, є: 1. Відсутність в Україні сталої стратегії та відповідного національного плану дій, який є прийнятним та наслідується усіма політичними «командами» й орієнтований на забезпечення усім суб’єктам економічних відносин рівних економічних прав та обов’язків у здійсненні фінансово-економічної діяльності. Суттєвою вадою розбудови сприятливого інвестиційного клімату є фокусування політики переважно на розвитку великого бізнесу і відставання у здійсненні регуляторної реформи, що гальмує розвиток підприємницького середовища в країні. Зосередження заходів державних стратегій і програм на розподілі державних коштів чи наданні преференцій окремим групам господарюючих суб’єктів призвело до викривлення конкурентних можливостей на національному ринку та непрозорості в сфері розподілу ресурсів, не дозволило сформувати на державному рівні єдине нормативно-правове поле реалізації економічної діяльності, яке у кінцевому підсумку і формує високо мотиваційний інвестиційний клімат, привабливий для вітчизняних та іноземних інвесторів. Важливим негативним наслідком створення «інвестиційного клімату для обраних» стала втрата довіри суспільства до влади. Зміни, які сталися внаслідок політичної реформи, не сприяли підвищенню впевненості суспільства в наступності економічного курсу, зокрема – ключових його складових – політики щодо захисту прав приватної власності, ринку землі, механізмів ПДВ, стабільності курсу національної валюти, напрямів зовнішньоекономічної інтеграції тощо. 2. Обмеженість потенціалу залучення ПІІ в Україну через приватизацію державних підприємств. Попри існування певної кількості державних підприємств, під які можна залучати інвестиції, перспектива розвитку цього джерела залучення інвестицій є обмеженою вже у короткостроковому періоді. Подальше залучення ПІІ в економіку України залежатиме від оперативності усунення невиправданих витрат, ризиків і бар'єрів для конкуренції, які стимулюють інвесторів здійснювати інвестиції. Малоперспективними є також сподівання виграти в конкуренції за залучення інвестицій на основі низької вартості трудових ресурсів, оскільки цей чинник дозволяє залучати інвестиції лише в сировинні та низькотехнологічні сектори економіки. 3. Переобтяженість регуляторними нормами та складність податкової системи. Так, за даними Світового Банку, Україна за рівнем якості середовища для здійснення господарської діяльності посідає 128 місце з 175 країн, поступаючись всім країнам Центрально-Східної Європи, та навіть більшості пострадянських країн, таким як Вірменія (34), Грузія (37), Казахстан (63), Киргизстан (90), Росія (96), Азербайджан (99), Молдова (103). В Україні нараховується 98 видів податкових платежів, на опрацювання та сплату яких компанії витрачають 2185 годин робочого часу щороку. При цьому підприємство має заповнити 92 сторінки податкових декларацій, тоді як середній в світі показник становить 35 сторінок (табл.2). Між тим, наприклад, в Естонії підприємства сплачують 11 видів податків, на які витрачається лише 104 години, в Болгарії – відповідно 27 і 616, Польщі - 43 і 175, Казахстані - 34 і 156. Фактично податкова система України є однією з найбільш ускладнених та громіздких серед країн Центрально-Східної Європи, для яких ці показники складають 50 і 423 відповідно. За даним критерієм вона значно поступається країнам ЄС-25 (найбільша кількість податків в Польщі - 43, Словенії - 34). 4. Суттєве податкове навантаження. Ставка податку на прибуток в Україні (25 %) є вищою, ніж у багатьох країнах Центрально-Східної Європи (табл. 1), проте, зважаючи на високу порівняно з країнами ЄС прибутковість вкладення капіталу, ця різниця не є значною перепоною для інвестицій. Водночас стримуючим чинником для поліпшення інвестиційного клімату є механізм адміністрування податків, зборів та обов’язкових платежів, а також непрогнозованість дій уряду щодо встановлення та адміністрування інших податків та податкових платежів; 5. Недієздатність механізмів забезпечення ринкових прав і свобод інвесторів, а також низький рівень захисту інвесторів. Значним є відставання за цими показниками України від «країн-еталонів» ОЕСР (табл.3), з розвиненим корпоративним законодавством та менеджментом. Зокрема, найбільше відставання спостерігається за критерієм розкриття інформації, що ускладнює прихід на український ринок іноземних інвесторів, а також підвищує ризики придбання пакетів акцій, які не є контрольними, внаслідок зростання витрат на вивчення потенційних партнерів та загроз втрати оперативного управління інвестиціями. Попри наявність важливих передумов, зокрема макроекономічної стабільності, значного прориву у лібералізації підприємницької діяльності, лібералізації зовнішньої торгівлі, міжнародного руху капіталу та оздоровленні фінансового сектору, в Україні зберігаються такі системні загрози для інвесторів як: політична нестабільність, нестабільне й непередбачуване правове поле, вади системи державного правочинства (зокрема, у сферах захисту прав власників та загрозливого поширення «рейдерства», дисципліни виконання законодавчих актів), високий рівень корупції, тінізація економіки. Негативну роль відіграє пасивність держави у забезпеченні інституційного поля для поліпшення інвестиційного клімату через моніторинг та контроль за дотриманням прийнятих норм законодавства. За рейтингом захищеності прав власності, складеним Property Rights Alliance, Україна серед 70 найбільших країн світу посіла 58 місце і поступається всім країнам Центрально-Східної Європи, зокрема, за такими критеріями, як незалежність судів, довіра населення до судів, корупція, захист прав інтелектуальної власності, авторських прав тощо (табл.4). Недосконалість судової системи України де-факто використовується окремими бізнесменами як додаткова конкурентна перевага, що призводить до зниження рівня конкуренції та перенесення її у позаекономічну сферу. 6. Низький рівень ефективності законодавства з питань корпоративного управління, що обумовлює виникнення конфліктів та протистоянь із залученням силових органів, блокування діяльності підприємств, нагнітання соціальної напруженості. Зокрема, найгострішими проблемами є непрозорість системи реєстрації та можливість викривлення відомостей про акціонерів, розмивання капіталу внаслідок додаткових емісій акцій, блокування проведення зборів акціонерів тощо. Неврегульованим залишається питання прав міноритарних акціонерів, що знижує гарантії захисту прав власників та значно підвищує ризики інвестицій в економіку України. 7. Негативний міжнародний імідж України, який склався внаслідок відсутності масових «успішних» інвестиційних історій, які б могли слугувати засобом реклами національного інвестиційного клімату; низький рівень підготовки суб’єктів національної економіки до формування інвестиційних пропозицій; значні диспропорції регіонального та галузевого розвитку, що обумовлюють концентрацію інвестицій у вузьких сегментах ринків та територій; застарілість інфраструктури тощо. Виходячи з вищезазначеного, необхідними завданнями державної політики є якісна ревізія існуючої системи формування та підтримання інвестиційного клімату України, стратегічний аналіз пріоритетів розвитку національної економіки, а також ідентифікація чинників, які обумовлюють неефективність нормативно-правових актів, що приймаються з метою підтримання сприятливого інвестиційного клімату України. Враховуючи ці обставини і усвідомлюючи важливість поліпшення інвестиційного клімату в Україні, головним завданням на короткострокову перспективу є підготовка необхідної правової та організаційної бази для підвищення дієздатності механізмів забезпечення інвестиційного клімату й формування основи збереження та нарощування конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Для цього необхідно здійснити низку першочергових заходів з послідовної деполітизації економіки, формування єдиних стратегічних цілей та послідовності економічних реформ, незмінних за приходу до влади будь-яких політичних команд, забезпечення незмінності та гарантованості захисту ринкових прав і свобод інвестора. Зокрема: 1. Підготувати план дій щодо забезпечення сприятливого інвестиційного клімату у межах проголошених пріоритетів соціально-економічного розвитку, залучити до його розробки та обговорення широке коло експертів, науковців, представників органів державної влади та бізнесу. 2. Розробити регіональні плани підвищення інвестиційної привабливості областей з урахуванням особливостей їх поточних рейтингів інвестиційної привабливості, забезпечити державний моніторинг їх виконання як одного з критеріїв успішності діяльності місцевих державних адміністрацій. 3. Поширити реалізацію обласними державними адміністраціями навчальних програм серед бізнесменів з підготовки інвестиційних пропозицій, складання інвестиційних бізнес-планів, юридичного супроводу інвестиційних проектів, управління інвестиційними проектами. Передбачити механізми надання державою послуг щодо підвищення кваліфікації та атестації фахівців у сфері інвестиційної діяльності. 4. Суттєво розширити спектр заходів конкурентної політики, зокрема – щодо запобігання антиконкурентним діям національних та іноземних інвесторів на українському ринку, удосконалити методики та критерії виявлення проявів недобросовісної конкуренції з урахуванням реалій сучасної української економіки (останній Указ Президента “Про основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 рр.” був прийнятий 19.02.2003 р.). 5. Підготувати перелік заходів щодо посилення відповідальності представників органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування за вчинення корупційних та інших дискримінаційних дій щодо інвесторів. 6. Поширити практику укладання прозорих угод між інвесторами та владою щодо взаємних зобов’язань у сфері конкурентної поведінки бізнесу та конкурентної політики держави на певних ринках на визначений середньо- і довгостроковий період часу. 7. Сформувати на основі спільної розробки Міністерства фінансів, Міністерства економіки, Міністерства транспорту і зв’язку, Міністерства промислової політики, Міністерства палива та енергетики, а також галузевих об’єднань підприємців довгострокову програму державного та змішаного інвестування в розвиток телекомунікаційної, транспортної та енергетичної інфраструктури.
Відділ економічної та соціальної стратегії
Додатки
Таблиця 1 Рівень оподаткування прибутків підприємств в країнах ЦСЄ та СНД, % Країна Податок на прибуток підприємств Країна Ставка податку на прибуток підприємств
Вірменія 20 Литва 15
Азербайджан 24 Македонія 15
Білорусь 24 % на прибутки до оподаткування + 4% на прибутки після оподаткування (транспортний податок) Польща 19
Болгарія 15 Румунія 16
Хорватія 20 Росія 24
Чехія 26 Словаччина 19
Естонія 24 Словенія 25
Грузія 20 Таджикистан 25% на прибутки або 1% від обороту
Угорщина 16 Туреччина 30
Казахстан 30 Україна 25
Киргизія 20 Узбекистан 15% на прибутки до оподаткування + 8% на прибутки після оподаткування (податок на розвиток інфраструктури)
Латвія 15
Джерело: Paying Taxes: The global picture 2006 / PricewaterhouseCoopers, World Bank
Таблиця 2 Кількість податкових платежів та час, який витрачається на їх сплату, в країнах ЄС, ЦСЄ та СНД у 2005 р. Країна Загалом Податки на прибуток корпорацій Податки на робочу силу Інші податкові платежі
к-сть податкових платежів години кількість податкових платежів години к-сть податкових платежів години к-сть податкових платежів години
Албанія 42 240 13 120 12 96 17 24
Вірменія 50 1,120 13 160 12 480 25 480
Австрія 20 272 1 80 4 96 15 96
Азербайджан 36 1,000 4 250 12 150 20 600
Білорусь 125 1,188 24 960 36 180 65 48
Бельгія 10 160 1 24 2 40 7 96
Боснія і Герцеговина 73 100 12 25 36 40 25 35
Болгарія 27 616 4 40 12 288 11 288
Китай 44 872 5 200 12 288 30 384
Хорватія 39 196 1 60 24 96 14 40
Чехія 14 930 1 150 4 420 9 360
Данія 18 135 1 25 2 70 15 40
Естонія 11 104 1 20 1 36 9 48
Фінляндія 19 264 13 16 2 200 4 48
Франція 33 128 1 24 24 80 8 24
Грузія 35 423 4 144 12 67 19 212
Німеччина 32 105 15 30 3 35 14 40
Греція 33 204 1 12 12 48 20 144
Угорщина 24 304 1 16 8 192 15 96
Ірландія 8 76 1 10 1 36 6 30
Італія 15 360 2 24 1 320 12 16
Казахстан 34 156 12 60 4 64 18 32
Киргизія 89 204 12 60 30 72 47 72
Латвія 8 320 1 32 2 192 5 96
Литва 13 162 1 28 2 76 10 58
Македонія 54 96 12 30 24 36 18 30
Молдова 44 250 4 100 28 100 12 50
Чорногорія 75 208 12 16 48 96 15 96
Нідерланди 22 250 1 40 12 150 9 60
Норвегія 3 87 1 24 1 15 1 48
Польща 43 175 12 50 3 100 28 25
Португалія 7 328 2 40 1 192 4 96
Румунія 89 198 4 42 60 96 25 60
Росія 70 256 12 64 36 96 22 96
Сербія 41 168 12 48 12 60 17 60
Словаччина 30 344 1 80 12 120 17 144
Словенія 34 272 1 80 24 96 9 96
Іспанія 7 602 1 26 1 288 5 288
Швеція 5 122 1 50 2 36 2 36
Таджикистан 55 224 12 80 12 48 31 96
Туреччина 18 254 2 50 2 84 14 120
Україна 98 2,185 5 425 60 800 33 960
Сполучене Королівство 7 105 1 35 1 45 5 25
Узбекистан 130 152 24 32 12 48 94 72
Джерело: Paying Taxes: The global picture 2006 / PricewaterhouseCoopers, World Bank
Таблиця 3 Оцінка бізнес середовища в Україні за критерієм захисту інвесторів у 2006 р. Показник Україна ЦСЄ та СНД ОЕСР
Індекс розкриття інформації 1 4,7 6,3
Індекс відповідальності директора 3 3,8 5,0
Індекс судових позовів акціонерів 7 6,0 6,6
Індекс захисту інвесторів 3,7 4,8 6,0
Джерело: Doing Business / World Bank
Таблиця 4 Рейтинг захищеності прав власності (IPRI) країн ЦСЄ в 2006 р. Місце Країна IPRI
30 Угорщина 5,5
37 Литва 4,9
38 Туреччина 4,8
39 Чеська Республіка 4,7
49 Польща 4,0
53 Болгарія 3,8
57 Румунія 3,5
58 Україна 3,4
63 Росія 3,2
Всього країн в рейтингу – 70
Джерело: Property Rights Alliance. \\\\\\\\\\\\\\ Інвестиційний клімат України: глобальне потепління Автор: Лев ПАРЦХАЛАДЗЕ (голова правління інвестиційної компанії «ХХI століття») принт версiя обговорити надіслати другу прочитати пізніше лист редактору Стратегічною метою української зовнішньоекономічної політики є активне залучення країни до міжнародних інтеграційних процесів. Однак реалізація цього завдання потребує концентрації значних інтелектуальних, матеріальних, фінансових і природних ресурсів для розвитку стратегічних, «проривних» технологій як основних чинників конкурентоспроможності у світовій спільноті. Наприклад, щоб досягнути рівня, необхідного для вступу до ЄС, Україні потрібен річний ВВП близько 300 млрд. дол., або 6 тис. дол. на душу населення. Економічні передумови вступу до ЄС базуються на тому, що такий достаток дозволяє країні в основному вирішити найнагальніші соціально-економічні проблеми. Так, ВВП на душу населення в Німеччині становить 25 тис. дол., Польщі — 4,5 тис., Болгарії — 1,55 тис. дол. В Україні ж — менше тисячі доларів. Ані в Європі, ані в Азії, ані в Північній Америці вже майже не залишилося країн із таким рівнем ВВП на душу населення і середньою зарплатою трохи менше 80 дол. на місяць. Простий математичний розрахунок свідчить: щоб 50 млрд. дол. ВВП перетворилися на 300 млрд. за щорічного зростання навіть на 10% знадобиться 20 років. І це за умови стабільного притоку капіталу в народне господарство. Але в Україні, як і в усіх країнах пострадянського простору, рівень внутрішніх заощаджень та інвестицій дуже низький і явно недостатній для стабільного економічного зростання. Це пояснюється низькими приватними доходами, низькою рентабельністю у промисловості, а також значною часткою безготівкових, а дещо раніше — й бартерних операцій. З іншого боку, формування нового глобального економічного порядку створює унікальні можливості. Міжнародна торгівля зростає в середньому на 6—8% за рік, що вдвічі більше, ніж зростання продукції у світовому масштабі. А зарубіжні інвестиції стабільно випереджають звичайну торгівлю. Через ці ринки капіталу обертається щодня не менше 1,5 трлн. дол. (400 трлн. дол. на рік). Саме фінансові ринки найяскравіше демонструють процеси економічної глобалізації. Глобалізація світової еко-номіки та європейська інтеграція ставлять перед Україною питання про власне геополітичне позиціонування. Понад те, сьогодні для нашої держави проблема визначення свого реального місця у світі стає критичною. Адже правильний вибір визначатиме успішний економічний розвиток країни та її здатність максимально ефективно інтегруватися до глобального простору. Сама ж реалізація інтеграційних планів залежить від того, чи зможе країна у певні терміни залучити критичну масу інвестицій. Таким чином, зараз перед Україною стоїть двоєдине завдання — визначення пріоритетів розвитку та побудова ефективної інвестиційної моделі, здатної забезпечити фінансування модернізації й нарощування виробничих потужностей. За оцінками експертів, для нормального розвитку економіки України потрібно додаткових інвестицій від 80 до 100 млрд. дол. США. Водночас прямі іноземні інвестиції за тринадцять років незалежності становили лише 5,3 млрд. дол. Цифра більш ніж скромна. Наприклад, Чехія за такий час отримала понад 20 млрд. дол. Щорічні інвестиції в Польщу становлять 4—5 млрд. дол., тоді як в Україну — 0,5 млрд. За обсягами іноземних інвестицій на душу населення Україна поступається навіть Албанії та Казахстану. За даними американської асоціації Economist Group, за рівнем інвестиційної привабливості Україна знаходиться в сьомому десятку країн. Згідно з офіційною статистикою, щорічний приріст іноземного капіталу, інвестованого в країну, становить близько 15%, але це без урахування грошей, що вивозяться нерезидентами з України. Зараз на кожні три долари вкладених інвестицій припадає один долар офіційно вивезеного капіталу. Це пояснюється розірванням інвестиційних договорів через підвищення інвестиційних ризиків у країні. Існує цілий комплекс чинників, що впливають на прийняття рішення про інвестування: політико-економічні, соціальні, ефективність виробництва, можливість доступу на інші ринки тощо. Дуже часто для оцінки надійності вкладень використовують кредитні рейтинги та економічні індекси. Тут наші позиції аж ніяк не ідеальні. Так, 2002 року Україна у сфері макроекономічної конкурентоспроможності, за оцінкою Всесвітнього економічного форуму, опинилася на 69-му місці серед 80 країн, а за індексом економічної свободи, розрахованим Heritage Foundation, посіла 137-е. Не слід також забувати, що чим менше імідж країни відповідає очікуванням інвестора, тим нижче оцінюється інвестиційний клімат і тим на більші поступки й пільги мусить погоджуватися держава для залучення капіталів. І навпаки, поліпшення інвестиційного клімату дозволяє державі послідовно знижувати пільги, вирівнюючи їх до міжнародних стандартів, і створювати конкурентний інвестиційний ринок. Така привабливість є ключовою умовою залучення зовнішніх інвестицій в економіку держави, регіону, галузі або окремого підприємства. У зв’язку з цим найважли-вішим завданням державного управління на цьому етапі є поліпшення та стабілізація інвестиційного клімату як країни загалом, так і окремих регіонів. На мою думку, нам необхідно створити національну систему критеріїв оцінки регіонів (областей, міст тощо), у тому числі для визначення ефективності роботи місцевих органів влади з формування інвестиційного середовища й залучення інвестицій. Для цього, насамперед, необхідно проаналізувати дві основні групи чинників — інвестиційний потенціал та інвестиційний ризик. Інвестиційний потенціал — показник кількісний, що враховує основні макроекономічні характеристики, насиченість території факторами виробництва (природними ресурсами, робочою силою, основними фондами, інфраструктурою тощо), споживчий попит населення та інші показники. До сукупного інвестиційного потенціалу регіону входять такі складові: ресурсно-сировинна, розрахована на основі середньозваженої забезпеченості території регіону балансовими запасами основних видів природних ресурсів; виробнича й дуже важлива споживча (сукупна купівельна спроможність населення регіону). Інвестиційний ризик — характеристика імовірнісна й якісна, він оцінює ймовірність втрати інвестицій та доходу від них. Можна виділити такі чинники ризику: політичний, економічний, соціальний, кримінальний, екологічний, фінансовий, законодавчий. На основі аналізу й урахування всіх вищезгаданих показників і формується як рейтинг інвестиційної привабливості регіонів, так і рейтинг зусиль їхніх керівників щодо поліпшення інвестиційного клімату. Оцінка інвестиційних ризиків, у свою чергу, дає базу для розробки програм регулювання інвестиційного клімату. Стосовно України, можна сформулювати правило дев’яти ключових інвестиційних чинників. 1. Лібералізація й дерегуляція підприємницької діяльності. Слід створити працюючу схему з виявлення й швидкого усунення бар’єрів для створення, ведення та закриття бізнесу. До неї входить комплекс заходів щодо зниження ступеня втручання з боку уряду в приватний бізнес, надання приватним підприємцям можливості діяти вільно й отримувати прибуток в умовах чесної конкуренції. 2. Стабільність і передбачуваність правового поля. Необхідно узгодити існуючі, розробити й ухвалити нові закони, що встановлюють єдині правила гри для компаній усіх форм власності. Насамперед, таку роботу слід провести щодо цивільного, трудового, податкового й комерційного кодексів, законодавства про захист прав у сфері інтелектуальної власності, патентів, політики передачі технологій та прямих іноземних інвестицій. Не менш важливим є й забезпечення реального дотримання міжнародних договорів і виконання рішень іноземних арбітражів. Міжнародна інвестиційна спільнота має бути впевнена в тому, що будь-які угоди, відповідні прийнятим міжнародним нормам і правилам, мають силу в Україні. Окремим невирішеним завданням залишається безумовне виконання судових рішень стосовно захисту прав власності інвесторів, а також розвиток земельного законодавства у напрямку вирівнювання прав вітчизняних і зарубіжних інвесторів. 3. Корпоративне й державне управління. До цього напрямку входить комплекс заходів із урегулювання корпоративних прав, діяльності державної адміністрації та приватизації державної власності. Заходи щодо реформування державного апарату мають привести до перегляду ролі чиновників у регулюванні приватного сектора. Необхідно створити таку систему взаємовідносин між державою та бізнесом, яка б мінімізувала можливості для корупції на всіх рівнях. Метою приватизаційних процесів має стати підвищення ефективності виробництва й використання ресурсів, мінімізація державного регулювання підприємницької діяльності, зниження державних витрат на підтримку неефективних виробництв і вивільнення ресурсів уряду для підвищення ефективності управління в суспільному секторі. 4. Лібералізація зовнішньої торгівлі та руху іноземного капіталу. Цей інвестиційний чинник складається з комплексу заходів щодо стимулювання вільного переміщення товарів, послуг і капіталів між державами. Першочерговому врегулюванню підлягають такі сфери: — митна й транспортна політика, в тому числі боротьба з контрабандою, створення уніфікованої митної практики в різних областях країни; — сертифікація, включно зі спрощенням повільної й непрозорої процедури отримання сертифікатів на товари, імпортовані до країни, взаємне визнання сертифікатів якості продукції та міжнародної організації стандартів ISO; — страховий ринок, що передбачає вдосконалення законів українського страхового ринку, які суперечать європейським та світовим стандартам; — ринок праці, що зазнає браку професіоналів на українському ринку праці, особливо в державному секторі. І потребує спрощення процедури прийняття на роботу іноземних фахівців високої кваліфікації. 5. Розвиток фінансового сектора. Стан фінансового сектора має ключове значення для інвесторів. Тому робота у вказаному напрямку є найважливішою для поліпшення інвестиційного клімату та потребує здійснення такого комплексу заходів: — зняття обмежень на відсоткові ставки за банківськими кредитами й позиками; — скасування програм пільгового надання кредитів, запроваджених урядом; — розширення автономії Національного банку. Його основною метою має бути підтримка внутрішньої та зовнішньої стабільності, без урахування політичних міркувань; — оздоровлення банківського сектора шляхом удосконалення контролю за банківською діяльністю для підвищення довіри інвесторів до українських банків; — посилення кадрів комісій із питань цінних паперів і бірж; — заохочення конкуренції у фінансовому секторі шляхом розширення діяльності іноземних банків та інших фінансових організацій в Україні. З розглянутими чинниками прямо пов’язані питання адміністрування податків. Найбільшою проблемою для інвесторів, яку необхідно вирішити найближчим часом, є сплата та повернення ПДВ. Вона набуває більшої ваги пропорційно зростанню експорту українських товарів. 6. Зниження рівня корупції. Необхідно створити таку систему відносин органів влади та бізнесу, яка мінімізує можливості зловживання державних чиновників, забезпечить послідовність у виконанні ухвалених законів і постанов, полегшить отримання дозволів, ліцензій і санкцій. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів щодо «профілактики» корупції; запровадити суворі покарання за корупцію й оприлюднювати факти чиновницького хабарництва; забезпечити суспільну підтримку програм із боротьби з корупцією, інформуючи громадян про їхні права. 7. Зниження політичного ризику. Політична стабільність і незалежність економічних пріоритетів від змін в органах влади була й залишається одним із найважливіших позитивних чинників при прийнятті інвестиційного рішення. Необхідно прийняти закони, що гарантують неможливість довільного відчуження приватної власності, включно з «повільною експропріацією»; зробити діяльність податкових інспекторів і місцевих адміністрацій підконтрольною центральній адміністрації. 8. Імідж і програми просування країни. Довгострокові цілі із залучення зовнішніх інвестицій потребують постійних зусиль із формування привабливого іміджу країни. Необхідно сформулювати й широко висвітлювати державну політику та готовність уряду вживати радикальних заходів, орієнтованих на ринкову економіку; публічно підтримувати інвестиції; посилити комерційні відділи зарубіжних посольств. 9. Формування інвестиційних стимулів. Мета дій у цьому напрямку — створення інвестиційних стимулів, аналогічних стимулам торгових партнерів країни. При цьому необхідно уни-кати вибіркового стимулювання, яке може призвести до спотворень і неефективного розподілу ресурсів. Основні заходи в цьому напрямку: встановити ставки оподаткування на рівні, аналогічному рівню сусідніх країн або країн-конкурентів; скасувати спеціальні інвестиційні пільги та привілеї, спрямовані на вибіркову підтримку окремих галузей, компаній або регіонів. Особливо хочу наголосити, що істотно збільшити приток інвестицій можна лише за умови розвитку всього комплексу чинників, що формують інвестиційний клімат. Недооцінка хоча б однієї складової неминуче призведе до дисбалансу та створить напруженість на інвестиційному ринку України. Наступним важливим кроком у забезпеченні стабільності інвестиційного процесу є формування ринку операторів зовнішніх інвестицій. У своєму розвитку український інвестор пройшов шлях від першокласника до професора у дуже стислі терміни. На початковому етапі це був інтуїтивний пошук можливих варіантів рішень. Здебільшого фінансувалися надприбуткові короткострокові проекти з невеликими вкладеннями. На наступному етапі почали з’являтися більш довгострокові інвестиційні проекти, визначилися основні гравці, почалося формування інвестиційного ринку. Саме на цьому етапі досягли успіху ті українські інвестори, які виступили оператором із залучення зарубіжних інвестицій. Оскільки вони змогли забезпечити баланс ресурсів, запропонувавши зарубіжним інвесторам свої знання, навички й володіння механізмами роботи саме на цьому ринку, українському ринку — інвестиції, що значно перевищують внутрішні можливості. Зараз в Україні залученням інвестицій багато хто займається, як на державному, так і на регіональному рівнях. Відсутність у більшості учасників досвіду із залучення й управління інвестиціями, їхні неузгоджені дії та відсутність заставних механізмів призводить до неефективної роботи в цьому напрямку. Вважаю, що сьогодні процес залучення інвестицій в економіку України має координуватися на державному або, щонайменше, на муніципальному рівні. Основну увагу слід приділити підготовці фахівців та розробці інвестиційних проектів за єдиними вимогами. Нині від ефективності інвестиційної політики залежать оновлення виробництва, модернізація й нарощування основних фондів підприємств народного господарства, успіх структурної перебудови економіки, розв’язання соціальних і екологічних проблем. Слід зазначити, що в нинішніх умовах надходження іноземних інвестицій в економіку є чинником зростання ВВП, важливим джерелом створення робочих місць, врешті, сприяє успішній інтеграції України до європейського та світового господарства. Вищевказані заходи, звісно ж, не вирішують усіх проблем із залучення інвестицій в економіку країни, але їх можна розглядати як основні напрямки у сфері вдосконалення інвестиційного процесу.
