1.Міжнародна економіка: суть, структура, розвиток.
Міжнародна економіка – це сукупність національних економік і відносин, які об’єднують національні економіки у цілісну систему, яка розвивається за об’єктивними законами ринкової економіки.
Міжнародна економіка вивчає закономірності взаємодії національних економік і міжнародних економічних організацій у сфері зовнішньої торгівлі, руху факторів виробництва, фінансування та формування міжнародної економічної політики.
Вона ґрунтується на основних поняттях, теоріях і моделях мікро- та мак-роекономіки і складається з міжнародної мікроекономіки та міжнародної макроеконом іки.
Міжнародна мікроекономіка вивчає закономірності міжнародного товарів та факторів їх виробництва.
Міжнародна макроекономіка вивчає закономірності функціонування відкритих національних економік та світового господарства в цілому.
Метою досліджень у міжнародній економіці є пояснення тих чи інших явищ і процесів міжнародного економічного життя та прогнозування їх розвитку.
У своєму становленні і розвитку світове господарство пройшло довгий і складний шлях. Деякі дослідники відносять його виникнення ще до часів Римської імперії. Інші ведуть відлік функціонування світового господарства з часу Великих географічних відкриттів XV - XVI ст., що привели до прискореного розвитку міжнародної торгівлі коштовностями, прянощами, благородними металами, рабами. Але світове господарство цього періоду було обмеженим, залишаючись сферою застосування тільки купецького капіталу.
Основні етапи розвитку світової економіки:
І етап (ХV-XVII ст.) – зародження світового капіталістичного ринку: великі географічні відкриття, поява колоній, революція цін, мануфактурний період.
ІІ етап (XVIII-XIX ст.) – формування світового капіталістичного ринку, зародження і розвиток загальноосвітнього поділу праці: промисловий переворот, буржуазні революції, перехід від мануфактурної до фабричної системи.
ІІІ етап (кін.XIX пер.пол.XX ст.) – формування системи загальноосвітнього поділу праці і на цій основі – всесвітнього господарства: електротехнічна революція, двигуни внутрішнього згоряння, економічний розподіл світу, перехід до монополістичного капіталізму.
IV етап (з 50-х рр.ХХ ст. дотепер) – функціонування системи загальноосвітнього поділу праці, посилення взаємозалежності економік усіх країн: НТР, процеси інтернаціоналізації та інтеграції.
2. Сучасна між нар.економ.:закони і особливості розв.
До основних рис сучасної світової економіки відносяться:
1. Новий етап інтернаціоналізації виробництва і поглиблення суспільного поділу праці на основі науково-технічної революції.
2. Економічна інтеграція – міждержавні об'єднання з особливою організаційною структурою, новий етап усуспільнення виробництва.
3. Глобальні економічні та екологічні проблеми – загальносвітові процеси, що торкаються інтересів всього людства.
4. Всесвітня торгівля – новий етап розвитку торгівлі в умовах інтернаціоналізації виробництва й економічної інтеграції.
5. Зростаючі масштаби міграції капіталів і робочої сили.
Закони розвитку сучасної міжнародної економіки:
1)закон інтернаціональної вартості – прояв суспільно-необхідного робочого часу в міжнародному масштабі. Інтернаціональна вартість формується як середньосвітова величина в результаті конкуренції між різними державами та ін. суб’єктами світових ринкових відносин. Участь беруть лише товари, що експортуються на світовий ринок.
2)закон попиту і пропонування: попиту – між ціною і обсягом попиту існує обернений зв’язок; пропозиції – між ціною і обсягом пропонування існує прямий зв’язок.
3)закон нагромадження – забезпечує зростання і необхідний обсяг національного багатства у вигляді виробничих і невиробничих фондів, життєвих засобів. Отже збільшення життєвого рівня населення об’єктивно обумовлює збільшення обсягу і якості національного багатства на основі нагромадження. Цей причинно-наслідковий зв’язок і являє собою закон нагромадження.
4)закон адекватності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил – це всезагальний закон, який виражає виробничо-необхідні, сталі і суттєві зв’язки між рівнем продуктивних сил і відповідними їм економічними типами і формами власності.
5)закон нерівномірності економічного розвитку – неоднаковий розвиток окремих п-ств, адміністративно-територіальні одиниці окремих країн. Важливою ознакою дії закону є нерівномірність розвитку науки.
6)закон зростання продуктивності праці - відображає існування суперечностей між збільшенням потреб і обмеженими можливостями екстенсивного розвитку економіки. Розв’язання суперечностей здійснюється на основі збільшення ПП. Збільшення ПП. свідчить про випереджальне збільшення обсягу продукту порівняно зі збільшенням витрат праці.
3. Систематизація країн світу.
Єдиного підходу до класифікації країн, які входять до світового господарства, не існує. Найбільш авторитетною є класифікація, прийнята ООН та Світовим банком у їхніх публікаціях. В якості основного критерію класифікації країн Міжнародний Банк Реконструкції та Розвитку приймає рівень ВНП (валового національного продукту) на душу населення. Валовий національний продукт - це вартісний об'єм товарів та послуг, вироблених протягом року підприємствами даної країни (даної національної приналежності незалежно від географічного розташування). Валовий внутрішній продукт - внутрішній об'єм товарів на послуг, вироблених протягом року підприємствами, що розташовані на території даної країни, незалежно від їхньої національної приналежності. Згідно з ВНП на душу населення Світовий Банк виділяє наступні групи країн:1)Країни з низьким рівнем прибутку. 2)Країни із середнім рівнем прибутку. 3)Країни з високим рівнем прибутку.
До розвинених країн відносять країни з високим рівнем прибутку, окрім 5. До країн, що розвиваються відносять країни з низьким та середнім рівнем прибутку + 5 країн останньої групи: Ізраїль, Кувейт, ОАЕ, Гонконг, Сингапур. Нові індустріальні країни - країни з рівнем прибутку вище середнього, що не належать до числа промислово розвинених, але є максимально наближеними до них за більшістю показників соціально-економічного розвитку. Поділяються на підгрупи:1)НІК першої хвилі - країни Південно-Східної Азії: Гонконг, Сингапур, Південна Корея та Тайвань (чотири азійських дракони);2)НІК другої хвилі - країни Латинської Америки: Бразилія, Мексика, Аргентина. 3)НІК третьої хвилі: Філіппіни, Індонезія, Малайзія, Ізраїль.
Світовий банк поділяє країни на групи згідно з їх експортною спеціалізацією. Експортна спеціалізація визначається товарними групами, експорт яких складає не менше 50% від сукупного об'єму експорту товарів та послуг даної країни. Можна виділити наступні експортні спеціалізації: - експортери сировини;- експортери послуг;- експортери продукції обробної промисловості.
Якщо в країні жодна товарна група не складає більше 50% від товарного експорту, то економіка країни розглядається як диверсифікована. Основні країни-експортери нафти: Алжир, Ангола, Бруней, Венесуела, Габон, Конго, Іран, Ірак, Катар, Лівія, Нігерія, Оман, Кувейт, Саудівська Аравія, ОАЕ, Туркменістан.
Країни з традиційною економікою - це найменш розвинені країни, в яких збереглася родоплемінна побудова суспільства, переважання культурних, релігійних, сімейних традицій над економічними законами (здебільшого країни Тропічної Африки).
Країни з перехідною економікою. Як правило, до них відносять країни Центральної та Східної Європи, країни колишнього СРСР, Монголію, Китай та В'єтнам. Існують інший погляд на поняття перехідної економіки (концепція Гайдера). Деякі автори відносять до країн із перехідною економікою такі, що проводять реформи, спрямовані на скорочення державного втручання в економіку, посилення ринкових механізмів господарювання.
4. Коорданація економ.політики в системі ООн.
В 1945 р. була створена Організація Об'єднаних Націй (ООН), а роком раніше на Бреттон-Вудській конференції був організований Міжнародний валютний фонд і Світовий банк. На сьогодні в системі міжнародних організацій налічується більше 4 тис., з яких більше 300 - міждержавні.
ООН займає, безумовно, центральне місце серед міжнародних організацій, її роль в світовій економіці важко переоцінити. Членами ООН є 185 держав.
Офіційні цілі ООН:
-підтримка міжнародного миру та безпеки шляхом прийняття колективних заходів і мирного врегулювання спорів;
-розвиток дружніх відносин між країнами на основі поваги, принципу рівноправ'я, самовизначення народів;
-здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх людей без будь-яких відмінностей;
-виконання функції центрального органу з узгодження зусиль різних країн, що направлені на досягнення цієї мети.
ООН розробляє рекомендації, конвенції, заходи, які пропонують своїм членам прийняти і реалізувати шляхом включення до законодавства чи шляхом введення до нормативних актів. ООН прагне спонукати держави до прийняття відповідних заходів щодо координування їх дій та ініціатив.
Система ООН складається з головних і допоміжних органів, спеціалізованих організацій та установ і автономних організацій, які є складовою частиною в системі ООН.
До числа головних органів відносять: Генеральна асамблея (ГА); Рада безпеки (РБ); Міжнародний суд і Секретаріат. Допоміжні органи, що виявляться необхідними, засновуються у відповідності до Статуту.
Генеральна асамблея є її головним органом. Вона уповноважена вирішувати будь-які питання в рамках Статуту організації. Генеральна асамблея виносить резолюції, які, хоч і не є обов'язковими для її членів, все ж спричиняють помітний вплив на світову політику та розвиток міжнародного права.
Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР) є важливішим органом ООН, що відповідає за економічні, соціальні, культурні та гуманітарні аспекти політики ООН.
До функцій ЕКОСОР належать:
-проведення досліджень і складання доповідей з міжнародних питань в області економічної та соціальної сфери, культури, освіти, охорони здоров'я і надання з цих питань рекомендацій Генеральній асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованими установам;
-обговорення міжнародних економічних і соціальних проблем глобального і міжгалузевого характеру та продукування рекомендацій щодо політики з цих проблем для держав-членів і системи ООН в цілому;
-контроль та оцінка здійснення спільної стратегії політики першочергових задач, встановлених Генеральною асамблеєю в економічній, соціальній і суміжних сферах;
-забезпечення узгодження та послідовне практичне оперативне здійснення на комплексній основі відповідних директивних рішень і рекомендацій, що приймаються на конференціях ООН та інший формах у рамках системи ООН, після затвердження Асамблеєю і/або ЕКОСОР;
-забезпечення загальної координації діяльності організацій системи ООН в економічній, соціальній і суміжних областях з метою здійснення першочергових задач, встановлених Генеральною асамблеєю для системи в цілому;
-проведення всебічних оглядів політики в області оперативної діяльності в усій системі ООН.
ЕКОСОР має у своєму складі комісії, комітети, спеціальні групи, які займаються економічними питаннями.
Крім безпосередніх органів ООН до системи входять спеціалізовані установи та міжурядові організації.
Рада Європи є міжурядовою організацією широкого профілю. Її членами є 40 країн Європи, включаючи Росію (з 1996 р.). Основними сферами діяльності Ради Європи є:права людини;засоби масової інформації;співробітництво в правовій області;соціальні та економічні питання;охорона здоров'я, освіта, культура, спорт і регіональне управління;зовнішнє середовище.
Співдружність націй - добровільне об'єднання 53 незалежних держав, історично пов'язаних з Великобританією (колишні колонії та домініони). Главою співдружності визнається монарх Великобританії. Співдружність сприяє соціально-економічному розвитку країн-учасниць, проводить наукові, культурні та екологічні програми.
Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) створена у 1975р. як форум для ведення діалогу і налагодження співробітництва між країнами-учасницями. Членами ОБСЄ є 55 країн. На форумах ОБСЄ збираються разом всі європейські країни, а також США і Канада, які мають спільні норми в області прав людини, основних свобод, демократії та законності.
5. Міжнародний поділ праці...
Міжнародний поділ праці – це вищий рівень сусп.. поділу праці, що базується на спеціалізації та кооперац. країн у в-цтві товарів і послуг, якими вони потім обмін.шляхом між нар.торгівлі.
Форми :
загальний – поділ за сферами та родами в-цтва
частковий – поділ сфер на окремі галузі промислов., с.г.
одиничний – спеціалізац. країн на виготовл.окремих вузлів та деталей певного складного товару.
Фактори :
внутрішні – природно-географ.умови, соц..-економ. умови(політичні, соц..процеси,історичні тенденції)
міжнародні – розвиток НТП та НТР, попит на світ.ринку,система між нар.розрах.
Переваги:
1. Забезпеч.розширене відтвор.
2.забезпеч.вищі темпи економ.розв.
3.Сприяє підвищ. ПП
4.забезпеч.економію внутр.витрат відскороч. Нац..в-цтва внаслідок використ.дешевого імпорту.
5.максим.задовол.потреб споживачів.
Міжнародний розподіл праці є необхідною умовою та основою виникнення й розвитку світового ринку. Світовий ринок - це система, що постійно розвивається. Усталена система товарно-грошових відносин між усіма країнами, що входять до Світового господарства, заснована на міжнародному розподілі праці таінших факторах виробництва. Головною формою існування світового ринку є міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля - це обмін товарами та послугами між національними економіками як суб'єктами світового господарства. Світова торгівля - це сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу (кількісна характеристика). Міжнародна торгівля - це форма міжнародних економічних відносин між країнами (якісна характеристика). Основні характеристики міжнародної торгівлі:1)Загальний об'єм світової торгівлі. Світовий торгівельний обіг - сумарний експорт усіх країн світу. Для однієї країни розраховується зовнішньоторгівельний обіг. Зовнішньоторгівельний обіг - це сума імпорту та експорту даної країни. 2)Торгівельний баланс, або зовнішньоторгівельне сальдо. Різниця між експортом та імпортом; теоретично торгівельний баланс на рівні світового господарства = 0. Перевищення імпорту над експортом на практиці пояснюється похибкою при підрахунку експорту та імпорту. Різноманітні націнки включені до ціни товару за його транспортування, страхування при здійсненні експортних та імпортних операції. 3)Динаміка світової торгівлі. Світова торгівля - найстаріша форма міжнародних економічних відносин, що охоплює всі країни світу. За темпами зростання випереджує світове промислове виробництво та світовий ВВП. Зниження темпів росту світової торгівлі в 80-90 рр пояснюється світовою економічною кризою початку 80-х рр та скороченням об'ємів експорту нафти. Темпи зростання зовнішньої торгівлі не є однаковими для різних груп країн. У другій половині ХХ століття до початку 90-х рр питома вага країн, що розвиваються, в міжнародній торгівлі скорочувалася. В 1950 році частка їх становила 33, 2%, а в 1990 році - 28, 7%. З початку 90-х років почався зворотній процес, і в 1995 році частка становила 32, 6%. Найшвидші темпи зростання спостерігаються у зовнішній торгівлі індустріальних країн. Середній річний приріст експорту в 1990-95 рр: Таїланд - 21, 6%, Індонезія - 21, 3%, Малайзія - 17, 8%, Сингапур - 16, 1%, Мексика - 12, 2%. Найбльші світові експортери: Розвинуті: США - 513 млрд $, Німеччина - 427 млрд, Японія - 397 млрд, Франція - 235 млрд. Країни, що розвиваються: Гонконг, Сингапур, Мексика, Малайзія, Тайланд, Китай, Росія, Польща, Чехія. Найбільші імпортери: США - 690 млрд $ , Німеччиа - 381 млрд, Японія - 275 млрд, Франція - 250 млрд. Збільшилася питома вага хімічних товарів, легкої промисловості. Скоротилося виробництво сталі та чавуну. Майже 25% світової торгівлі становлять послуги. Найбільшу питому вагу мають транспортне перевезення, зв'язок , страхування, туризм, фінансові послуги. Послуги в області досліджень, розробок, програмне забезпечення, право, консультації.
6. Міжнародна спеціалізація і кооперування.
Міжнародна спеціалізація – форма появу і елемент між нар.поділу прці,що передбач,зосередж,в-цтва певних видів п-ції в одних країнах, а ін.видів п-ції в ін..країнах.
Напрямки:
-виробничий – передбач.міжгалузеву спеціалізац.,а також спеціалізац.окремих п-ств, компаній та об’єднань .
- територіальний – виділяють спеціалізац.окремих країн, груп країн та регіонів.
Виділ. внутрішньогалуз. міжнар. спеціалізац.
Форми прояву:
-предметна – передбач.спеціалізац.п-ств різних країн на випуску та експорті повністю закінч.і готового до спожив.продукту.
- типорозмірна – спеціалізац.на випуску виробів певних типорозмірів.
- подетальна – базується на випуску вузлів та деталей, комплектуючих виробів, які немають самостійн.споживання.
- технологічна – здійснення окремих стадій технолог.процесів в-цтва товарів у межах єдиного технолог.процесу.
Міжнар.виробниче кооперування – це об’єднання зусиль виробників декількох країн у єдино-технолог.процесі випуску певних товарів для світов.ринку.
Форми кооперув:
-здійснення спільних програм
-договірна спеціалізація
-інтегративне кооперув.
Форми реалізац.програм.:
1.Підрядне кооперув. – виконавець за доруч.замовника виконує певні роботи з в-цтва деталей, вузлів, які є складовою частиною п-ції замовника.
2.Організац.спільного в-цтва – відбув. об’єднання різних видів ресурсів партнерів та закріплення за кожним з них повної відповідальн.за в-цтво певної частини виробу.
Міжнародна спеціалізація та кооперування виробництва. ... є головним напрямом розвитку міжнародного поділу праці і виражають сутність цього поділу. Спеціалізація різних країн на виготовленні часткових продуктів пов'язана із сучасною НТР. Міжнародна спеціалізація виробництва розвивається у двох напрямах - виробничому та територіальному. Виробничий напрям поділяється на 1)міжгалузеву; 2)внутрішньогалузеву; 3)спеціалізацію окремих підприємств. Територіальна МСВ включає спеціалізації а) окремих країн; б)групи країн; в)регіонів на виробництві певних товарів та їх частин для світового ринку. До основних видів МСВ відносяться 1)предметна (виробництво продуктів); 2)подетальна (частин, компонентів продуктів); 3)технологічна або стадійна спеціалізація - здійснення окремих технологічних процесів. Об'єктивною основою міжнародного кооперування виробництва є зростання рівня розвитку виробничих сил, а також процес стійких виробничих зв'язків між окремими самостійними підприємствами незалежно від того, чи відбуваються вони всередині країни чи на міжнародній арені. Виробнича кооперація, як певна система відносин, характеризується сферою, областю діяльності та методом співпраці. Сфери співпраці: 1)Виробничо-технологічна співпраця, що включає питання передання ліцензій та прав власності, розробку та узгодження виробничої документації, технологічних процесів, технічного рівня та якості продукції та послуг, вдосконалення менеджменту, стандартизацію, уніфікацію, сертифікацію, розподіл виробничих програм. 2)Торгівельно-економічні процеси, пов'язані з реалізацією кооперованої продукції. 3)Післяпродажне обслуговування техніки. Виділяють три основних методи налагодження коопераційних зв'язків: 1)здійснення спільних програм; 2)спеціалізація в договірному порядку; 3)створення СП. Здійснення спільних програм в свою чергу реалізується у двох основних формах: підрядному виробничому кооперуванні та спільному виробництві. Підрядне виробниче кооперування передбачає виконання певної роботи виконавцем за дорученням замовника. Договірна спеціалізація - розмежування виробничих програм між учасниками виробничого кооперування. Спільні підприємства - це так звана інтегрована кооперація, за якої об'єднується капітал декількох учасників для реалізації окремих взаємно узгоджених цілей.
7. Зовнішньоеконом.концепції меркантилістів А.Сміта і Д.Рікардо.
Першою школою яка займалась проблемою міжнародної торгівлі є меркантилізм.
Суть теорії абсолютних переваг Сміта: держави повинні спеціалізуватися на виробництві експортні товари у виготовленні яких вони мають абсолютну перевагу порівняно з іншими державами. Абсолютна перевага означає, що в країні на одиницю витрат виготовляється товару даного виду більше ніж в іншій країні. Країна здатна виготовл.певний товар з менш.витрат.у порівнянні з будь-якою інш.країною.
Рікардо висуває теорію порівняльних переваг суть якої полягає в тому, що країни повинні спеціалізуватися на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно меншими альтернативними витратами порівняно з іншими країнами, тобто в основі міжнародної торгівлі лежить виключно різниця у витратах виробництва цих товарів а не абсолютні величині цих витрат.Рікардо висуває припущення, що кожна країна має фіксовану кількість ресурсів або факторів виробництва, усі ресурси одного виду ідентичні і повністю використовуються; незалежно від обсягу виробництва на виробництво продукції використовується однакова кількість праці а світова економіка представлена двома країнами які обмінюються двома товарами без будь-яких бар’єрів.
8. Політика протекціонізму і сучасність.
Протекціонізм - зовнішньоекономічна політика держави, що спрямована на підтримку розвитку національної економіки і здійснюється за допомогою економіко-політичних бар'єрів, які захищають внутрішній ринок від певних іноземних товарів. При цьому інструментарієм зовнішньоекономічної політики держави є: мито, кількісні обмеження і заборона імпорту певних товарів, підтримка через стимулювання національного експорту, валютне регулювання тощо. Для протекціонізму характерне фінансове заохочення національної економіки для розвитку конкурентоспроможного виробництва і економічного зростання. Використовується Францією, Росією, Німеччиною, США та багатьма іншими країнами для охорони внутрішнього ринку від більш розвиненої промисловості Англії. В сучасних умовах протекціонізм застосовується періодично у відносинах між провідними центрами світової економіки (США, ЄС, Японія), а також країнами, що розвиваються.
Найбільш оптимальною зовнішньоекономічною політикою для України нині є поєднання фритредерства з протекціонізмом. Протекціонізм економічно ефективний для захисту пріоритетних національних виробництв (зерно, цукор, кондитерські вироби, метал, вугілля, певні види судно- та літакобудування, окремі види новітньої техніки і технології, космічна промисловість тощо).
Аргументи на користь протекціонізму: 1)підвищення рівня зайнятості в країні; 2)розвиток вітчизняної промисловості; 3)Захист молодих прогресивних галузей; 4)Виживання низькорентабельних галузей, що мають важливе соціальне значення; 5)стимулювання інвестицій; 6)боротьба з дефіцитом торгівельного балансу (імпорт перевищує експорт); 7)збільшення прибутку держави за рахунок імпортного мита; 8)запобігання залежності від імпорту; 9)підтримання стандартів якості та безпеки; 10)політичні цілі.
Аргументи проти: 1)запровадження іншими країнами аналогічних обмежень на ввіз товарів, скорочення експорту країни; 2)придушення конкуренції, зниження стимулів для розвитку;3)погіршення становища споживача; 4)погіршення доступу до сучасної техніки та технологій; 5)зниження економічної ефективності та міжнародної конкурентоспроможності, ізоляція від світових ринків та світового господарства.
9. Нетарифні методи регулюв.зовнішн.торгівлі...
До нетарифних методів регулювання міжнародної торгівлі відносять квотування, добровільні експортні обмеження, експортні субсидії, демпінг, технічні та аміні страт. бар’єри і ембарго.
Квотування – це обмеження об’єму продукції (кількісне і вартісне), яку дозволяється ввозити в країну (імпортна квота) або вивозити з країни (експортна квота) за певний період. Квотування здійснюється шляхом ліцензування – тобто надання державою дозволу на імпорт/експорт продукції. Ліцензія надається шляхом продажу з аукціону, надання її найбільш авторитетним фірмам і недобросовісний шлях.
Добровільні експортні обмеження – це та сама квота, але вона запроваджується не країною імпортером, а країною експортером. Країна змушена прийняти на себе зобов’яз.обмеження експорту, щоб уникнути біль жорстких заходів – встановлення мита і квоти.
Експортні субсидії – це фінансові пільги, які надає держава експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. Країна імпортер на противагу експортним субсидіям застосовує компенсаційне мито. Експортні субсидії надаються виробникам експортних товарів з метою заохоч.їх в-цтва і просування на зовнішн.ринок.
Технічні та аміністр. бар’єри – країна-імпортер висуває вимоги до певних х-стик товарів, що ввозяться до неї (якість, гігієна продукції,безпека використ.,екологія).
Ембарго – заборона державою ввозу певного товару у певну країну чи або вивозу з неї, найчастіше з політичних причин.
Демпінг – це міжнародна дискримінація у цінах, штучне заниження цін на зовнішньому ринку порівняно з внутрішнім (на 20 % дешевше внутрішніх цін і на 8 % - від зовнішніх). На противагу демпінгу застосовується антидемпінгове мито – це податок на імпорт, спрямований на зниження конкурентної переваги, отриманої іноз фірмою завдяки демпінговим цінам.
10. Охарактеризуйте СОТ.
Ініціатором утворення міжнародної організації з регулювання світової торгівлі виступили США. У 1995р СОТ почало існувати. Нині СОТ налічує 145 держав-чденів, число яких постійно зростає. Україна, так само як і інші країни СНД, поки ще не прийнята до цієї організації, хоча заявку до вступу подала. Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини.
Функції СОТ:
нагляд за станом світової торгівлі та надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;
забезпечення механізмів розв'язання міжнародних торговельних спорів;
розробка і прийняття світових стандартів торгівлі;
нагляд за торговельною політикою країн;
обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі. Вищим органом СОТ є конференція міністрів торгівлі.
Основні принципи діяльності СОТ:
- Принцип найбільшого сприяння (принцип недискримінації) - полягає в тому, що країна мусить надати своєму партнерові по СОТ такі ж самі привілеї, які вона надає будь-якій іншій державі.
- Принцип національного режиму - країни-учасниці повинні встановлювати для товарів партнерів по СОТ на вітчизняному ринку той самий режим, що і для власних товарів.
- Принцип захисту національної промисловості - якщо все ж таки країна мусить ввести імпортні тарифи для захисту своєї промисло., то це мають бути саме митні тарифи, а не торговельно-політичні заходи (квоти, дискримінаційні стандарти тощо).
- Принцип утворення стійкої основи торгівлі означає, що рівні тарифів, узгоджені в рамках СОТ, не можуть переглядатися окремою країною-членом в односторонньому порядку.
- Принцип сприяння справедливій конкуренції має відношення до субсидій і демпінгу. Але основна позиція СОТ полягає у забороні застосування субсидій та демпінгу.
- Принцип дій в надзвичайних ситуаціях - якщо країна потерпає від непередбаченого лиха (стихія, соціальні заворушення), вона може тимчасово вийти за межі взятих на себе торговельних зобов'язань (підвищити тарифи, ввести квоти тощо), але за узгодженням з СОТ.
- Принцип регіональних торговельних домовленостей означає, що для регіональних інтеграційних угрупувань може встановлюватись особливий режим.
Види послуг згідно СОТ:
професійні послуги в сфері бізнесу
послуги в сфері зв’язку
будівництво та інженерні роботи
дистриб’юторські послуги
освітні послуги
послуги,пов’язані із захистом навк.середов.
фін.послуги
охорона здоров’я
туризму
в сфері відпочинку,культури
транспортні.
11. Дайте х-стику сучасного міжнар.науково-технічн.обміну.
Міжнар.науково-технічн.обмін – це передача знань і технологій, що стягується з певних виробничих процесів в межах світового господ.
Технологія – наукові знання, які використ.у в-цтві, комплекс наукових та технічних знань щодо прийомів і методів в-цтва,його організац.та управління.
Формування світового ринку технологій відбулося в другій половині 50-х – 60-і роки ХХ сторіччя, коли обсяг міжнародних комерційних операцій за технологіями перевищив масштаби національного обміну. Це дозволило виділити міжнародний обмін технологіями в окрему форму МЕВ. За даними МВФ кількість країн, що обмінюються технологіями з 1960 року збільшилося з 22 до 84, розширився обсяг щорічних ліцензійних операцій, що свідчить про зростаючу економічну роль цього виду товарів для всіх учасників обміну технологіями. За деякими оцінками, у розрахунку на одиницю витрат валютний ефект від реалізації технологічного ресурсу на світовому ринку набагато вище, ніж експорт звичайних товарів. Технологічний обмін перевищує традиційні світогосподарські потоки товарів, послуг і капіталів.
Основні передумови, що обумов бурхливий розвиток міжнародного обміну технологіями:
-на рівні країни – це нерівномірність розвитку країн світового господарства в науково-технічній сфері, що може бути зв'язане з недостатнім обсягом витрат на НДОКР у деяких країнах і з розходженням цілей їхнього застосування.
-на рівні підприємств придбання технології сприяє рішенню конкретних економічних і науково-технічних проблем; подоланню вузькості науково-технічної бази, недоліку виробничих потужностей і інших ресурсів; одержанню нових стратегічних можливостей у розвитку.
Економічна доцільність експорту технології порозумівається тим, що це:
1.джерело одержання доходів;
2.форма боротьби за товарний ринок;
3.спосіб обійти проблеми експорту відповідного товару;
4.спосіб установлення контролю над закордонною фірмою через такі умови ліцензійної угоди, як обсяг виробництва, участь у прибутках і т.п.
5.можливість доступу до іншої технології через «перехресне ліцензування»;
6.можливість більш ефективного удосконалювання об'єкта ліцензії за участю покупця і т.д.
Економічна доцільність імпорту технології порозумівається тим, що це:
-доступ до нововведень високого технічного рівня;
-засіб економії витрат на НДОКР;
-засіб зменшення валютних витрат на товарний імпорт;
-забезпечення використання національного капіталу і робочої с;
-умова розширення експорту продукції, що випускається по закордонних технологіях;
-гарантія освоєння продукту або процесу за допомогою продавця і т.д.
Основними центрами, де сконцентровані світові технологічні ресурси є США, Японія і країни Західної Європи (зокрема члени ЄС). Однак останнім часом стрімко збільшується кількість науково-технічних працівників і зміцнюються позиції в області високих технологій країн, що раніш вважалися країнами «третього світу».
Україна в цьому плані переживає далеко не кращі часи. Глибока економічна і соціальна криза привела до того, що досить значимий технологічний і науковий потенціал України використовується не цілком. Більш того, щорічно наукову сферу залишають 30 тис. вчених і фахівців. Тільки 1% промислових підприємств України займаються освоєнням нових технологій.
Світовий ринок технологій можна підрозділити на 4 сегменти:
-ринок патентів і ліцензій;
-ринок науко- і технологічно ємної продукції;
-ринок високотехнологічного капіталу;
-ринок науково-технічних фахівців.
У міжнародній економіці носіями технології можуть виступати такі фактори виробництва:
1.товар - у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;
2.капітал - у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталомісткими товарами;
3.праця - у випадку міжнародної міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів;
4.земля - у випадку торгівлі природними ресурсами, для розробки яких використане новітнє науково-технічне досягнення.
Науково-технічн.обмін має 2 форми:
1. Комерційний – якщо продавець оплач.продавцю науково-технічні знання. До них відносять ліцензійні угоди, франчайзинг, управлінські контракти,технологічна допомога.
2. Некомерційний – означ., що грош.зобов’яз.не виникає (виставки,ярмарки, конференції).
Ліцензійні угоди – власник технології дозвол.і фактично сприяє ліцензіату у використ.винаходу чи технології. Власник отримує винагороду за користав.за користав.ліцензіатом технології.
Угода про франчайзинг – за якою на договірній основі одна сторона – франчайзер зобов’яз.передати інш.стороні-франчайзі за винагороду на визнач.строк комплекс виключних прав на використ.знака для товарів і послуг, фінансов.найменув.послуги,технолог.процесу, спеціалізов.обладн., комерц.інформац., що охорон.законом.
Технологічна допомога – це технічне та технологічне сприяння країнам,що розвив.та країнам з перехідною економ.
12. Зовнішня трудова міграція в Укр.:причини,форми,наслідки.
Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава - експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що число останніх приблизно в 10 разів менше, ніж українців, які працюють за кордоном.
(Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та держави Південної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до працівників-емігрантів. Введення візових режимів з окремих країнах (Росія, Чехія тощо), де переважно працювали робітники з України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо. Тривалість перебування наших громадян на роботі за кордоном становить у середньому близько шести місяців. У трудових міграціях бере участь майже 10 % економічно активного населення України. Серед чинників, які стимулюють міграцію з України, найважливішим можна вважати можливість заробити за кордоном значні, за мірками українських громадян, гроші. Основними видами діяльності, якими займаються мігранти - чоловіки, є робота на будівництві, у сільському господарстві. Серед жінок найбільш поширені усі види домогосподарських робіт. Сучасна трудова міграція не тільки зменшує масштаби пропозиції робочої сили на українському ринку праці, а й знижує її якість.
Існує декілька класифікаторів форм міграційних процесів. За одним з них розрізняють:
- постійну міграцію - ця форма переважала до І світової війни і характеризувалась тим, що значні маси людей назавжди покидали свої країни і переселялись на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії тощо; переселення у зворотному напрямку було незначним;
- тимчасову міграцію, що передбачає повернення мігрантів на батьківщину йо закінченні певного терміну; сучасна трудова міграція набула саме ротаційного характеру;
- нелегальну міграцію, котра надто вигідна підприємцям країн-мігрантів і становить своєрідний резерв необхідної їм дешевої робочої сили.
Міжнародна міграція існує в різних формах: трудової, сімейної, туристичної. Головною причиною трудової міграції з України можна, безумовно, вважати соціально - економічну. Важливими чинниками, які спонукають українців до виїзду за межі держави, є також низький рівень життя та безробіття. Дана обставина змушує громадян України шукати для себе кращої долі за кордоном, що цілком відповідає прагненню людини, яка бажає знайти роботу, достойну оплату її праці і має на це конституційне право.
Як суспільне явище трудова міграція має позитивні і негативні сторони, а його масштаби зумовлюють необхідність державного регулювання міграційними процесами. Загалом, виділяють наступні негативні наслідки трудової міграції:
1. Виїжджає частина трудового потенціалу, в тому числі висококваліфіковані працівники, які згодом втрачають свої професійні навики, оскільки за кордоном виконувана ними робота часто носить примітивний та непрестижний характер;
2. Морально-психологічний аспект має різносторонній вплив: з одного боку - розпадаються сім’ї, часто залишаються бездоглядними діти та люди похилого віку, з іншого - працюючи на чужині, заробітчани втрачають власне здоров’я, не отримуючи при цьому кваліфіковану медичну допомогу;
3. Зниження народжуваності у молодих сім’ях.
4. Зростання цін на товари і послуги на внутрішньому ринку, зокрема на житло, при існуючій низькій купівельній спроможності основної маси населення.
5. Загальна зневіра, втрата національної самосвідомості, набуття чужих звичаїв та невластивого менталітету .
Щодо позитивних наслідків трудової міграції, можна перерахувати такі:
1. Зменшення соціальної напруги та навантаження на ринок праці, зокрема зниження рівня безробіття;
2. Значний грошовий (валютний) приплив (заробітчанські гроші).
3. Можливість матеріального утримання на Батьківщині сімей, зокрема дітей, фінансування їхнього навчання, покращення житлових умов, купівлі товарів довготривалого використання, оздоровлення родичів тощо;
4. Розвиток малого бізнесу за рахунок залучених коштів від "човникової" торгівлі;
5. Розширення світогляду, набуття свідомості та розуміння реальних умов ринкової економіки розвинутих країн, вивчення іноземних мов.
Розглядаючи позитивні та негативні наслідки, можна додати рекомендації щодо подолання негативних наслідків:
-забезпечити робочими місцями студентів після закінчення навчання у ВНЗ тому, що держава вклала кошти в студента, а отже якщо майбутній кваліфікований працівник не буде працювати на державу, то останнє лишиться без прибутку.
-збільшення коштів для новонародженої дитини та забезпечити до 16 років безкоштовною медициною;
-знизити податковий тиск на малий та середній бізнес тому, що із-за високих податків підприємець не може утримувати велику кількість працівників.
-підвищення заробітної плати для тих хто працює, мотивувати роботу працівників (відпустки, премії), для того щоб вони залишались на даній роботі.
З метою зменшення еміграції робочої сили необхідне впровадження системи заходів, які на думку фахівців повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнє спрямування.
13.Сучасна ММРС та її позитивні наслідки.
Міжнародна міграція робочої сили – це переміщення працездатного населення із одних країн в інші, що зумовлено х-тером розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, дією екон відносин.
До позитивних наслідків трудової міграції для країн-імпортерів відносяться:
економія на витратах на освіту і підвищення кваліфікації - країни імміграції мають суттєві вигоди від підготовки спеціалістів іншими країнами.
економія на витратах виробництва - фірми країн імміграції мають економію як за рахунок нижчої оплати прані іммігрантів, так і за рахунок того, що праця іноземних робітників дає змогу знизити загальний рівень заробітної плати, одним з наслідків чого є підвищення конкурентоспроможності продукції приймаючої країни;
економія на урядових видатках у частині соціальних програм - мігранти не забезпечуються пенсіями, не враховуються у соціальних програмах;
додатковий попит іноземних робітників є додатковим стимулятором виробництва і зайнятості в країні перебування;
мігранти як амортизатор під час спадів - можуть бути звільнені з першу чергу;
омолодження структури трудових ресурсів країн імміграції за рахунок робітників-емігрантів; покращення демографічної ситуації країн з процесом старіння нації.
грошові перекази емігрантів на батьківщину сприяють розширенню реалізації товарів країн імміграції за кордоном;
приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів; висококваліфіковані фахівці, що вже володіють мовою приймаючої країни, зразу стають великими платниками податків
До позитивних наслідків трудової міграції для країн-експортерів відносяться:
повернення досвідчених кваліфікованих робітників після роботи за кордоном сприяє розвитку національної економіки - якщо розцінювати її як закордонне стажування — безкоштовне навчання передовому досвіду, набуття професійних навичок;
грошеві перекази емігрантів
експорт робочої сили як чинник зменшення соціальної напруги е країні за надлишку трудових ресурсів.
14. Сучасна ММРС та її негативні наслідки.
Міжнародна міграція робочої сили – це переміщення працездатного населення із одних країн в інші, що зумовлено х-тером розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, дією екон. відносин.
Негативними наслідками для країн-імпортерів вважають те, що наплив робітників з-за кордону ускладнює проблему зайнятості в країні, негативно впливає на економічне становище місцевих працівників, що може викликати посилення соціальної напруженості (займають робочі місця), міжнаціональні конфлікти; поряд з економічними, виникають соціальні, культурні, правові та і інші проблеми.
Негативними наслідками трудової міграції для країн-експортерів вважаються наступні:
- еміграція завдає шкоди країнам, оскільки національна економіка втрачає наймобільнішу, як правило, найкращу частину трудових ресурсів: особливо негативні наслідки для країн еміграції має відплив висококваліфікованих спеціалістів та вчених;
- старіння вітчизняних трудових ресурсів - виїжджають молоді працездатні, ініціативні;
- проблема реадаптації робітників, які повертаються після роботи за кордоном і відвикли від місцевих умов праці та життя.
15. Сучасна міграція підприємницького капіталу.
Значні зміни у міжнародному русі капіталу відбуваються після другої світової війни. Лідером в цьому процесі стали США. Наприкінці 80-х років провідними інвесторами поряд із США стали Японія, Франція, Німеччина, Великобританія. На цих позиціях вони залишаються і нині. На початку 90-х рр. характерною особливістю світового господарства стало одночасне утворення у багатьох країнах як відносного надлишку капіталу, так і потреби залучення додаткових капіталів для розвитку нових галузей. Тому більшість держав виступають одночасно і експортерами, і імпортерами капіталу.
Для сучасного міжнародного руху капіталів характерні наступні тенденції :
динаміка експорту капіталу випереджає динаміку експорту товарів
зростає роль ТНК
орієнтація на інформаційний ринок
динаміка щорічного росту іноземних інвестицій є нерівномірною.
поглиблення інтеграційних процесів призводить до формування єдиних економічних просторів, спільних ринків
відмивання шляхом II величезних коштів світової "тіньової економіки ",
створюється система міжнародного регулювання зарубіжним інвестуванням
В сучасних умовах відбуваються також зміни у географічній спрямованості міжнародної міграції капіталу:
- переважає міграція між промислово розвинутими країнами
- значна чистина прибутку припадає на країни, що розвиваються;
Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо.
З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.
Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.
Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Поряд з цим діють і інші чинники, на яких акцентують увагу різні теорії:
16. Міграція підприємницького капіталу та наслідки для країн
Міжнародний рух капіталу, посідаючи провідне місце в міжнародних економічних відносинах, справляє величезний вплив на світову економіку: 1)Сприяє зростанню світової економіки. Приплив закордонних інвестицій для країн-реципієнтів допомагає вирішити проблему нестачі виробничого капіталу, збільшує інвестиційну спроможність, прискорює темпи економічного зростання. 2)Поглиблює міжнародний поділ праці та міжнародну співпрацю. Взаємне проникнення капіталу між країнами зміцнює економічні зв'язки та співпрацю між ними, сприяє поглибленню міжнародних спеціалізації та кооперації виробництва. 3)Збільшує обсяги взаємного товарообміну між країнами, в тому числі проміжними продуктами, між філіями міжнародних корпорацій, стимулюючи розвиток світової торгівлі. Наслідки для країн, що експортують капітал, наступні: 1)вивезення капіталу за кордон без адекватного залучення іноземних інвестицій призводить до уповільнення економічного розвитку країн-експортерів; 2)вивезення капіталу негативно впливає на рівень зайнятості; 3)переміщення капіталу негативно впливає на платіжний баланс країни. Для країн-імпортерів наслідки такі: 1)регульований імпорт капіталу сприяє економічному зростанню; 2)залучений капітал створює нові робочі місця; 3)іноземний капітал приносить нові технології, ефективний менеджмент, сприяє пошвидшенню науково-технічного прогресу. 4)приплив капіталу сприяє поліпшенню платіжного балансу; негативні: 1)приплив іноземного капіталу, що "підминає" місцевий, витісняє місцевий з прибуткових галузей, що загрожує економічній безпеці; 2)безконтрольний імпорт капіталу може супроводжуватися забрудненням довкілля; 3)імпорт капіталу часто пов'язаний із проштовхуванням на ринок реципієнта товарів, що вже пройшли свій життєвий цикл, знятих із виробництва; 4)імпорт іноземних позик призводить до зростання заборгованості країни; 5)використання міжнародними корпораціями трансферних цін призводить до втрат країни-реципієнта в податкових та митних зборах. Державна політика повинна шукати компроміси, виділяючи пріоритетні фактори в цьому складному процесі
17. Спеціальні (вільні) економ.зони.
ВЕЗ – це частина нац. територ.на якій встановл.специф.митний, податковий, організац.-правовий режим д-сті як для іноз. суб’єктів п-ства так і для національних.
Класифік.:
1. за місцем розташув.щодо держ.кордонів:
- внутр.
- зовнішні.
2. за характером об’єкта зонування:
- локальні зони (створ.на невелик.терит.)
- комплексні (значні за розміром та викон.численні ф-ції)
3. за характером взаємовідносин з економ.приймаюч.країни:
- інтеграційні (тісний контакт між вільною економ.зоною та ін..прийм.країною)
- анклавні (створ.на невеликій територ.із незначним спілкув.суб’єктів з рештою,які знаход.поза зоною)
4. за фнкціональн.признач.:
- зовнішньо-торгові зони – терит.де товари іноз. Походження можуть зберігатися, купув.та продав.без сплати мита або з відстрочкою плати (вільні порти,вільні митні зони)
- торгівельно-виробничі зони – існують у формі експортних виробн..зон, де створ.насамперед експортне в-цтво орієнтов.на переробку власної сировини.
- експортні виробничі зони
- науково-технічні зони – д-сть цих зон спрямив.на розв.науков.та виробнич.потенціалу.
Офшорні зони – звичайні ВЕЗ, терит.держави або держава де гарантовано низькі податкові ставки, відсутній жорсткий контроль за іноз.капіталом, високий рівень комерц.та банківськ.секретності.
Вільні економічні зони (ВЕЗ) – це територія однієї країни, на якій товари не підлягають звичайному митному контролю та відповідному оподаткуванню. В літературі існує багато визначень ВЕЗ, що пояснюється різноманітністю їх різновидів, кожен з яких має свої особливості функціонування та відіграє свою роль в економіці країни.
Перші ВЕЗ у сучасному вигляді виникли у 30-х роках у США в період виходу країни з “великої депресії”. Тоді було започатковано створення вільних зовнішньоторговельних, а згодом і бізнесових зон. Інтенсивно ВЕЗ почали створюватися в країнах Західної Європи та Америки у 50-х роках ХХ ст., і вже у 70-х вони набули значного поширення. Водночас, почали виникати “особливі” економічні зони. Першу особливу економічну зону, яка включала аеропорт і місто Шеннон (Ірландія), було створено в 1960 р. Саме досвід її діяльності став вихідним при масовому поширенні таких формувань в усьому світі.
Зараз у світі нараховується близько 500 експортно-виробничих зон у 60 країнах. Обсяг їх експорту становить понад 20 млрд дол., а зайнятість – близько 4 млн чол. Світовий досвід свідчить, що за відсутності експортних зон вивіз із країни товарів та послуг збільшується в середньому за рік на 7%, за наявності ж їх – на 20%.
Типи ВЕЗ:
1)безмитні торгові зони – зони прикордонної торгівлі, порти, склади, транзитні зогни, митні зони на підприємствах;
2)експортно-промислові зони, туристсько-рекреаційні – орієнтовані на зовнішню торгівлю;
3)імпортно-промислові зони або імпортозамінні – їх мета – забезпечити споживачів імпортною продукцією або стимулювати виробництво по заміщенню імпорту;
4)парки технологічного розвитку – створюються на основі існуючого науково-технічного потенціалу для залучення іноземного капіталу з використанням устаткування, ноу-хау, іноземного управлінського, комерційного чи маркетингового досвіду;
5)банківські і страхові безмитні зони – створений пільговий режим здійснення банківських і страхових операцій;
6)комплексні зони – великі за територією, мають ознаки різних ВЕЗ.
За розмірами ВЕЗ бувають:
- великотериторіальні – співпадають з адміністративно-територіальною одиницею;
- точкові – створюються на невеликій території і мають чітко виражений функціональний характер: місто, невеликий район, підприємство, склад, порт тощо.
У Китаї всі підприємства ВЕЗ мають пільгову ставку податку з прибутку в розмірі 15% (при середній ставці 55% для підприємств, розташованих на решті території країни), причому в перший рік підприємство зовсім звільняється від сплати податку, а в наступні 4 роки сплачує його у половинному розмірі. У Південній Кореї підприємства ВЕЗ повністю звільняються від податку на 5 років, а потім ще три роки сплачують його у 50-відсотковому розмірі. У Шрі-Ланці оподаткування може відмінятися на строк до 10 років залежно від специфіки підприємства, з урахуванням чисельності зайнятих працівників, кількості припливу конвертованої валюти, застосовуваної технології. Подібні територіальні утворення стали важливим елементом структурних перетворень у світовій економіці. Наприклад, острів Мен у Великій Британії, який опинився в складному економічному стані: прісної води не було, тваринництво скорочувалось. Англія створила на ньому ВЕЗ: практично всі податки були зведені до нуля, за короткий час острів “розквіт”.
В цілому у світі існує близько 2 тис. зон: переважно виробничо-експортні, технопарки, офшорні. До останніх належить Кіпр, на території якого зареєстровано близько 800 філій банків. Кіпр приваблює банкірів тим, що на цьому острові податки в 5-10 разів нижчі, ніж у США.
Деякі ВЕЗ часто називають “офшорні зони”, в яких уряди з метою створення сприятливого підприємницького клімату надають компаніям ряд пільг. Офшорні компанії практично мають необмежену свободу в розпорядженні заробленими коштами, можуть здійснювати будь-які торговельні та фінансові операції по всьому світу без обмежень, до них застосовується спрощений митний режим та зведений до мінімуму режим реєстрації. Пільги, що надає урядам компаніям в офшорних зонах:
- низький рівень податкових ставок та спрощена схема їх нарахування і сплати;
- прості процедури укладення торговельних контрактів на пільгових умовах;
- прості процедури трансферту вимог при здійсненні торговельних операцій;
- спрощений порядок списання витрат, повўязаних з укладанням угод;
- анонімність власників, що значно спрощує видачу різних дозволів та ліцензій;
- надання ексклюзивних прав, що передбачають пільговий порядок продажу продукції як у країні, де функціонує офшорна компанія, так і в інших країнах;
- право ведення спрощеного бухгалтерського обліку та звітності.
З країн, які реєструють офшорні компанії, можна назвати: Ліберію, Ліхтенштейн, Панаму, Гонконг, Швейцарію, Ірландію тощо. Ці компанії тут або взагалі не оподатковуються, наприклад, у Ліберії чи Ірландії, або оподатковуються невеликим паушальним податком, як у Ліхтенштейні., Панамі чи Антильських островах. Паушальний податок – це загальна сума податку без диференціації його на складові частини. У деяких країнах податки офшорної компанії мають таку саму
18. Зробіть порівняльний аналіз способів реструктуризації зовнішн.боргу.
Зовн. заборгов. – це сума фін. Зобовяз. країни інозем.кредиторам що підлягає погашенню в обумовлені терміни.
Способи реструктур.зовн.боргу:
1.Списання боргу – застос. У випадку коли уряд країни позичальника оголошує про неплатоспроможність (дефолт)
Показники:
відношення зовн. боргу до ВВП становить 40-50%
віднош. Зовн.боргу до річного обсягу експорту – 275%
віднош.витрат на обслуг.і погашення боргу до річного обсягу експорту – 30%
2. Викуп боргу – здійсн.лише позичальн. коли він має достатні золотовалютні запаси та борги продаються з %, але% як правило занижені.Викупається лише частина боргу
3.Сек’ютиризація боргу – це обмін старих боргових зобов’язань на облігації нижчої цінової еквівалентності, які емітуються позич. спеціально до цієї схеми.
4.Своп борг – це обмін боргу на акції корпоративного сектору або на інші ліквідаційні активи, здійсн. за ініціативи кредитора.
Реструктиризація здійсн. Лондонським та Паризьким клубами кредиторів- вони не мають чітко визначеного юридичного статусу.
19. Економ.наслідки між нар.кредитув.та альтернативні джерела фінансув.нац.еконм.
Міжнародний кредит (МК) – це позика капіталу у грошовій або товарній формі яка надається кредиторам однієї країни дебітору іншої країни на умовах повернення , строковості платності та забезпеченості.
Позитивні риси МК:
Кредит стимулює зовнішньоекон. д-сть країни
Створює сприятливі умови для іноз. Інвесторів
Сприяє укріпленню позицій націон. п-в та банків, які пов’язані з між. капіталом
Забезпечує безперебійність між. валютних та розрахунк. Операцій
Негативні риси МК:
поглиблюються диспропорції в екон.
Засіб конкурентної боротьби за ринки збуту, сировини, сфери капіталовкладень
Засіб укріплення позицій країни кредитора на світових ринках
Між. кредит викор.для переведення прибутків з країни позичальника в країну кредитора.Кредити надаються завжди на вигідних умовах для країн кредитора
МК сприяє створенню та закріп. В країнах боржниках вигідниї для країн кредиторів екон. Та політ. режимів.
Альтернативні джерела:
Факторинг – придбання банком або спеціаліз. факторинговою компанією права вимоги щодо виплат за фін. зобов. здебішого у формі дебіторських рахунків за поставлені товари та послуги.Він зручний для фінансування експорту товарів споживання з терміном кредит. Від90 до 180 днів.
Фортфейтинг – кредитування експортера шляхом придбання векселів, акцептованих імпортером, або інших боргових вимог. У багатьох країнах прийшли до висновку що форфейтування може бути відносно недорогим, альтернативним іншим формам експорт. Фін.
Лізинг – кредитування купівлі машин, обладнання, споруд вироб. призначення на основі укладання орендної угоди, за якої орендар сплачує орендну плату частинами та орендодавець зберігає право власності на товари до кінця терміну.Він перед. відносини куп.-прод. та оренди.
Єврокредити – кредити, що надаються у валюті, яка є іноземною для банку – євровалюті, вони видаються на євроринку. Цей ринок вільний від національної системи державного регулювання , цого особливістю є пільговий(реєстраційний, податковий , валютний) режим для банківських операцій.Вони надаються на умовах «рол овер» на строк 5-10 років.
20. Порівняйте Паризьку та Генуезьку ВС.
Паризька валютна система (1867р.) - система золотомонетного стандартуПерша валютна система. Стихійно сформувалася у ХІХ ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту., яка визнала золото єдиною формою світових грошей.
Золотомонетний стандарт х-ризується вільним обігом золотої монети з певним незмінним вмістом грош.од. У відповідності до золотого вмісту валют визнач. їх золотий паритет – законодавчо встановлене співвідношу. між двома валютами, що є основою валютного курсу. Курс валют був стабільний і міг коливатись в межах «золотих точок». Золоті точки – це економічні границі відхилень валютного курсу від золотого паритету.
Умови існування:
країна фіксує золотий вміст нац..грош.од.
фіксується ціна золота на основі закону вартості
країна підтримує жорстке співвідношу.між нац.золотими запасами і к-стю грошей в обігу
держава не перешкоджає вільному ввезенню та вивезенню золота.
Генуезька світова валютна система (1922р.) – перехід до золото зливкового та золото девізного стандарту. Високорозв.країни вокорист.сист.золотозливков.станд. – це означ., що лише валюта провідних країн могла обмін.на золото, але не в будь-якій к-сті, а на золоті стандартні зливки – 12 кг 400г кожний, золото концентрується в руках держави. В усіх інших країнах впроваджена була сист.золотодивізн.стандарту, нац..валюти цих країн обмін. не на золото, а на девізи – це іноземна валюта обмінна на золото.
Принципи д-сті систем:
в обігу були відсутні золоті монети
золото перестало виконувати функцію засобу обігу, засобу платежу
золото втратило можливість вільно рухатись.
На відміну від попередньої системи золото служить тільки для часткового забезпечення грошового обігу, обмін паперових грошей на золото для приватних осіб не проводиться.