Всеволод Нестайко

Життєвий та творчий шлях
Всеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в місті Бердичеві на Житомирщині в сім’ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько. Йшов страшний 1933 рік і сім’я, рятуючись від голоду, переїхала до родичів у Київ. Все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: «І хоч би де мені доводилось побувати, хай навіть у найцікавішій подорожі, коли я повертаюсь до Києва, серце у мене б’ється від радісного хвилювання зустрічі з рідним містом». Мати В.Нестайка була вчителькою і квартира знаходилась в приміщенні тієї школи, де вона вчителювала. «З одного боку — це було весело — жити в школі, а з іншого... Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: «Завтра прийди з батьками!» Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд» — згадує письменник.
Цікавим і безтурботним було життя Всеволода в молодшій школі. Та воно раптово закінчилось одного дня — почалася Велика Вітчизняна війна. Хлопцю було тоді одинадцять років. З мамою Всеволод Нестайко провів два роки в київській окупації. Мама організувала в своїй кімнатці підпільне навчання, щоб учні не забули набутих раніше знань. Ці уроки допомогли — після війни Всеволода прийняли зразу до шостого класу. Це було тоді, коли ще Київ лежав у руїнах. Хлопець одразу потягнувся до літератури. І коли настав час обирати професію, сумнівів не було.
Скінчивши десятирічку, 1947 року майбутній письменник вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету. Нелегкими, голодними були повоєнні роки. В.Нестайко працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», у видавництві «Молодь». З 1956 по 1987 рік завідував редакцією у видавництві «Веселка».
Коли Всеволод Нестайко був маленьким хлопчиком, він страшенно хотів швидше вирости і стати великим та дорослим. «Може тому, що я був справді малий на зріст, чи не найменший у класі. Малий, худий та ще й рудий. Як вогонь червоний. Мене дражнили «Море горить!» «Пожежна команда.» А ще в класі мене називали Рудий африканський їжачок, — згадує письменник. І щоб швидше вирости, Всеволод годинами стояв під дощем і спати лягав о сьомій. Отак у сні і нетерплячці В.Нестайко і не зогледівся, як несподівано виріс майже під два метри і перестав бути рудим. «І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад — у дитинство. Та нема у часу дороги назад», — зізнається він. І все ж таки Всеволод Зіновійович Нестайко знайшов цю дорогу. А пролягла вона через уяву і фантазію. Він почав подумки повертатися у дитинство – почав писати книги для дітей. Можливо, від діда по материнській лінії, Івана Семеновича Довганюка, він успадкував незвичайне почуття гумору. Зі своїми читачами він веде розмову завжди з щирою довірливістю, не нав’язуючи власних оцінок, з веселим поглядом на своїх героїв, на їх вчинки, таким чином стверджуючи добро, чесність, відкритість і засуджуючи зло, малодушність, заздрість.
Перші оповідання для дітей Всеволод Нестайко почав друкувати в журналах «Барвінок» та «Піонерія». Перша книжка «Шурка і Шурко» побачила світ у 1956 році. Майже п’ятидесятилітній шлях у дитячій літерарурі він засвідчив виданням близько тридцяти книжок оповідань, казок, повістей і п’єс. Найвідоміші з них «В Країні сонячних Зайчиків» (1959), «Супутник ЛІРА-3» (1960), «Космо-Натка» (1963), «Робінзон Кукурузо» (1964), «Тореадори з Васюківки” (1973), «Одиниця з обманом» (1976), «Незвичайні пригоди в лісовій школі» (1981), «Загадка старого клоуна» (1982), «П’ятірка з хвостиком» (1985), «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» (1988), «Слідство триває», «Таємничий голос за спиною»(1990), «Неймовірні детективи» (1995) та інші непересічні твори.       Книги В. З. Нестайка перекладено двадцятьма мовами, в тому числі англійською, німецькою, французькою, іспанською, арабською, бенгалі, угорською, румунською, болгарською, словацькою та іншими. Російською його книги виходили тринадцять разів.
За творами Всеволода Нестайка поставлено фільми, які отримали міжнародні нагороди. Телефільм «Тореадори з Васюківки» одержав на міжнародному фестивалі в Мюнхені Гран-прі (1968), на Міжнародному фестивалі в Алегзандрії (Австралія) — головну премію (1969). Кінофільм «Одиниця з обманом» премійовано на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1984), відзначено спеціальним призом на міжнародному кінофестивалі у Габрово (Болгарія, 1985).
Всеволод Нестайко — лауреат літературної премії імені Лесі Українки ( за повість-казку «Незвичайні пригоди в лісовій школі»), премії імені Миколи Трублаїні (за повість-казку «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків»), премії імені Олександра Копиленка ( за казку «Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя»). На першому Всесоюзному конкурсі на кращу книгу для дітей за повість в оповіданнях «П’ятірка з хвостиком» він був удостоєний другої премії. 1979 року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г.К.Андесена як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.
Твори Всеволода Нестайка
Нестайко В.З. В Країні Сонячних Зайчиків: Казки / Худож. Н.В.Ширяєва.– К.: Довіра, 1994.– 176 с. [мл 84.4УКР Н 56]
Нестайко В. Вибрані твори: В 2 т.– К.: Веселка, 1990
Т. 1: Тореадори з Васюківки: Трилогія про пригоди двох друзів / Передм. Б.Й.Чайковського; Мал. Є.В.Семенова.– 495 с., [4] арк. ілюстр.: ілюстр., портр.
Т. 2: П’ятірка з хвостиком: Повісті та повісті-казки / Мал. А.П.Василенка.– 511 с., [4] арк. ілюстр.: ілюстр., портр.
Нестайко В.З. Загадка старого клоуна: Пригод. роман / Худож. Я.Левич.– К.: Веселка, 1982.– 205 с.: ілюстр.
Нестайко В. Незвичайні пригоди в лісовій школі: Повість-казка / Худож. В.Ширяєв.– К.: Веселка, 1981.– 88 с.: ілюстр.
Нестайко В.З. Неймовірні детективи: Кримін повісті / Худож. А.П.Василенко.– К.: Укр. письм., 1995.– 175 с.: ілюстр.
Нестайко В.З. Казкові пригоди Грайлика: Повість-казка / Худож. В.Ігнатов.– К.: Веселка, 1994.– 222 с., [8] арк. ілюстр.: ілюстр.
Нестайко В.З. Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця: Казка / Мал. В.Григор’єва.– К.: Веселка, 1975.– 48 с.: ілюстр.
Нестайко В.З. Пригоди Грицька Половинки: Повість та оповід. / Мал. А.Василенка.– К.: Веселка, 1978.– 183 с.: ілюстр.
Нестайко В.З. Пригоди журавлика: Повість-казки / Худож. А.Василенко.– К.: Веселка, 1986.– 63 с.: ілюстр.
Нестайко В.З. Скринька з секретом, або Таємниці картири номер сім: Повість / Мал. В.Ігнатова.– К.: Веселка, 1987.– 127 с.: ілюстр.
Нестайко В.З. Слідство триває: Драм. детективи / Мал. Є.Семенова.– К.: Веселка, 1989.– 252 с.: ілюстр.
Нестайко В.З. Таємниця Віті Зайчика: Повісті / Худож.А.Василенко.– К.: Веселка, 1986.– 301 с.: ілюстр.
Нестайко В.З. Таємничий голос за спиною: Неймовір. Детективи. Повісті / Худож.Ю.Кособукін.– К.: Молодь, 1990.– 303 с.: ілюстр.
Нестайко В.З. Тореадори з Васюківки: Трилогія про пригоди двох друзів / Передм. Б.Чайковського; Мал. Є.Семенова.– 5-те вид.– К.: Веселка, 2000.– 437 с.: ілюстр. .
Нестайко В.З. Чорлі: Повість-казка / Мал. Т.П.Юрченко– К.: Веселка, 1995.– 32 с.: ілюстр.
Нестайко В.З. Чудеса в гарбузянах: Повість про справжні і разом з тим дивовижні пригоди трьох друзів/ Худож. А.Василенко.– К.: Веселка, 1984.– 159 с.: ілюстр.– (Бібл. сер.).



«В Країні Сонячних Зайчиків»
Повість-казка «В Країні Сонячних Зайчиків», що вийшла у світ в 1959 році, була однією з перших книжок Всеволода Нестайка. Як же народилася ця повість-казка? За словами самого письменника, сонячних зайчиків вигадав, звичайно, не він. Їх вигадав наш далекий пращур, який уперше побачив віддзеркалену сонячну плямку і назвав її сонячним зайчиком. А от відкрити й описати казкову Країну Сонячних Зайчиків пощастило саме Всеволоду Нестайку.
Одного сонячного ранку перед пробудженням В.Нестайку наснилося, що на його носі сидить живий сонячний зайчик і золотим пензликом малює на його щоках ластовиння. Письменник прокинувся і відчув якусь незвичайну радість і йому страшенно закортіло відразу ж сісти за письмовий стіл і розпочати писати про тих лоскотливих сонячних зайчиків. Так і народилася повість-казка «В Країні Сонячних Зайчиків» і одразу стала дуже популярною. Всеволод Нестайко гадав, що більше вже не писатиме про мешканців цієї всесвітньо відомої Країни Сонячних Зайчиків. Але помилився. Років із тридцять тому, під час зустрічі з дітьми в одній із шкіл, до письменника підійшла молода вчителька і розповіла, як вона читає дітям про сонячних зайчиків і що разом вони придумали гру: малюють малюнки до цієї казки, а переможцям конкурсу вручають посвідчення почесних громадян Країни Сонячних Зайчиків.       Всеволода Нестайка ця розповідь дуже зворушила і він побачив ту вчительку героїнею нової казкової повісті «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків». Тепер письменнику здавалось, що він точно нізащо вже не писатиме про сонячних зайчиків. Проте Всеволод Зіновійович знову був у школі і раптом одна з дівчаток сказала, що вона ображена на письменника. Адже в його творах головні герої, крім Космо-Натки, — хлопці, а дівчаток він просто не любить. Звичайно ж письменник заперечував. Тоді школярка й попросила написати про дівчинку в якійсь казковій країні. Діватись було нікуди. Після цього й з’явилась на світ ще одна казкова повість «В Країні Місячних Зайчиків», де головною героїнею стала дівчинка Ганнуся, або просто Нуся.
Так протягом чотирьох десятиліть складалася казкова трилогія, яка під загальною назвою «В Країні Сонячних Зайчиків» вийшла у 1994 році. У ній вже протягом чотирьох десятиліть живуть щирі, добрі і хоробрі сонячні зайчики, які борються із паном Мороком, утверджуючи радість і справедливість.
«Тореадори з Васюківки»
Все почалося з того, що якось на початку шістдесятих років минулого століття Всеволод Нестайко поїхав із групою київських письменників і журналістів на полювання. А ввечері до багаття мисливців прибився сільський хлопчик на ймення Ява, дуже самостійний і меткий. А незадовго до цього художник Василь Євдокименко, який проілюстрував чимало книжок Всеволода Нестайка і який постійно жив у місті Острі на Чернігівщині, розповів письменнику історію про двох місцевих хлопців, котрі заблудилися у колгоспній кукурудзі. Вони блукали в ній цілий день, аж поки надвечір у селі не заговорило радіо, на звук якого вони й вибралися із кукурудзяного полону.
Саме в оповіданні «Пригода в кукурудзі» вперше з’явилися на світ Ява Рень і Павлуша Завгородній. Трохи згодом В.Нестайко написав про них ще одне оповідання «Тореадори з Васюківки». Ява і Павлуша були настільки жвавими, так і просилися в нові пригоди, що буквально примусили письменника написати про них цілу повість «Пригоди Робінзона Кукурузо», яка вийшла у 1964 році. Успіх книжки був просто фантастичним і письменник вирішив написати продовження. У 1966 році вийшла друга повість про Яву і Павлушу — «Незнайомець з тринадцятої квартири», а в 1970 — ще одна, «Таємниця трьох невідомих». Разом повісті склали славнозвісну трилогію «Тореадори з Васюківки», яка вперше побачила світ окремим виданням у 1973 році і з того часу постійно перевидається і перекладається багатьма мовами.
Герої трилогії Ява і Павлуша на перший погляд звичайнісінькі бешкетники, але хлопці просто активні, а тому часто помиляються і потрапляють у кумедні ситуації. Васюківські тореадори завжди мають благородні наміри. Вони, обмірковуючи вчинене, усвідомлюють свої помилки й намагаються більше їх не повторювати, хоча одразу ж із позиції доброго наміру вигадують і знову здійснюють нову «авантюру». Але ж вони ростуть, набираються досвіду, стають іншими, кращими. Вони починають подобатись читачу і стає радісно і весело у їхній компанії, бо читаючи книгу ти непомітно для себе потрапляєш на її сторінки і тобі видається, що все це відбувається з тобою.
Для хлопців виявляється понад усе загальні інтереси. Наприклад, ВХАТ (Васюківський художній академічний театр) вони затіяли, щоб прославити рідну Васюківку. У наших героїв високорозвинене почуття обов’язку. Саме воно примушує Яву і Павлушу пережити стільки заплутаних , цікавих і комічних пригод, аби розшукати власника годинника, який випадково опинився у них. Цілком природним для наших героїв є участь у боротьбі з повінню. Вони не розгубилися. Ява самостійно додумався викликати на допомогу військових, а крім того врятував, ризикуючи життям, фронтові листи загиблого чоловіка баби Мокрини. А хіба не заслуговує на повагу міцна дружба між Явою і Павлушею! А щодо всіх отих гуль, які хлопці набивають на життєвих вибоїнах — то як же без них? Не страшно, що Ява і Павлуша і Ганя — не «круглі» відмінники. Головне, що вони ростуть гарними людьми.
Творчість Всеволода Нестайка привертає увагу не лише читачів, а й ілюстраторів.
Василенко А.П.
Нестайко В. Вибрані твори: В 2 т. Т. 2: П’ятірка з хвостиком.– К.: Веселка, 1990.– 511 с.: ілюстр.
Нестайко В. Неймовірні детективи.– К.: Укр. письм., 1995.– 175 с.: ілюстр.
Нестайко В. Пригоди Грицька Половинки.– К.: Веселка, 1978.– 183 с.: ілюстр.
Нестайко В. Пригоди Журавлика.– К.: Веселка, 1979.– 181 с.: ілюстр.
Нестайко В. Таємниця Віті Зайчика.– К.: Веселка, 1986.– 301 с.: ілюстр.
Нестайко В. Чудеса в гарбузянах.–  К.: Веселка, 1984.– 159 с.: ілюстр.
Григор’єв В.
Нестайко В. Олексій, Велесик і жарт-птиця.– К.: Веселка, 1975.– 48 с.: ілюстр.
Ігнатов В.М.
Нестайко В. Казкові пригоди Грайлика.– К.: Веселка, 1987.–127 с.: ілюстр. Нестайко В. Скринька з секретом або Таємниці квартири номер сім.– К.: Веселка, 1987.– 127 с.: ілюстр.
Кособукін Ю.А.
Нестайко В. Таємничий голос за спиною.– К.: Молодь, 1990.– 303 с.: ілюстр.
Левич Я.Д.
Нестайко В. Загадка старого клоуна.– К.: Веселка, 1982.– 205 с. : ілюстр.
Малаков Г.
Нестайко В. Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо.– К.: Веселка, 1968.– 160 с.: ілюстр.
Семенов Є.В.
Нестайко В. Вибрані твори: В 2 т. Т. 1: Тореадори з Васюківки.– К.: Веселка, 1990.– 495 с.: ілюстр. Нестайко В. Слідство триває.– К.: Веселка, 1989.– 252 с.: ілюстр.
Ширяєва Н.В.
Нестайко В. В Країні Сонячних Зайчиків.– К.: Довіра, 1994.– 176 с.: ілюстр. Нестайко В. Незвичайні пригоди в лісовій школі.– К.: Веселка, 1981.– 88 с.: ілюстр.
Юрченко Т.П.
Нестайко В. Чорлі.– К.: Фірма «Чорлі», 1995.– 32 с.: ілюстр
Останні новини
«Тореадорів з Васюківки» перевидала «А-баба-гала-мага».
Улюблений кількома поколіннями читачів дитячий роман «Тореадори з Васюківки» перевидано у новій редакції. 28 травня 2004 року його презентували публіці.
Автор Всеволод Нестайко змінив кінцівку твору та прибрав кілька ідеологічних моментів. Нові пригоди «Тореадорів із Васюківки» побачили світ у видавництві «А-баба-гала-мага». Автор роману Всеволод Нестайко, зізнався, що за 50 років відколи він пише книжки, це перша презентація в його житті. Нове видання має яскраву тверду обкладинку від Владислава Єрка, та ілюстрації Анатолія Василенка. У крамницях книга коштуватиме 20-25грн.

Інтерв’ю з Всеволодом Нестайком
— Казка супроводжує людину все життя. Після колискової — це перший літературний жанр, який вона опановує. Життя без казки важко уявити. Колись Комуністична партія в образі Надії Крупської оголосила казці війну, але, незважаючи на численні заборони, вона вижила.
Не секрет, що українська народна казка є особливою і має свої оригінальні витоки. Проте й класики української літератури теж подарували дітям чимало своїх творів-казок: згадаймо Івана Франка бодай із його «Лисом Микитою» та «Коли ще звірі говорили», Лесю Українку з «Біда навчить» і неперевершеною «Лісовою піснею», яка є справжнім скарбом української літератури. Особисто до мене «Лісова пісня» прийшла дуже рано — коли моїй старшій сестрі подарували її чудове подарункове видання з малюнками Їжакевича. Книжка була надзвичайно гарна, прекрасні ілюстрації були перекладені таким, знаєте, ніби «цигарковим» папером. І я чи не в першому, а може й в другому класі (точно вже не пам’ятаю) прочитав її сам…
— І якими були ваші враження?
— Прекрасні враження. «Лісова пісня» — це ж… (махає рукою), та що там казати! На все життя полюбилася мені Леся Українка, і от бачите, як сталося — згодом я став лауреатом премії імені Лесі Українки. Може тому, що дуже любив її твори. Взагалі-то, казка живе зі мною все життя, ще з далекого дитинства. Пам’ятаю, як колись із моїм двоюрідним братом Толею (його вже нема на цьому світі) малювали королів, принців, принцес і, звичайно ж, темних чаклунів. Адже без злих сил жодна казка не обходиться. Потім вирізали ці фігурки, гралися ними, а вже тоді «сочіняли» свої перші казки.
Ви ж, мабуть, знаєте, що в Радянському Союзі деякий час новорічних ялинок не було. Лише у 1936 році їх «розморозив» Павло Постишев. Пам’ятаю, як у будинку вчителя, до якого мене привела мама, вперше в житті побачив новорічне свято. Я був просто зачарований Дідом Морозом. Добре пам’ятаю, як, поклавши на стілець новорічний подарунок, пішов з ним танцювати. Думав, що мама подивиться за подарунком, але коли я повернувся, його вже не було. Мабуть, якийсь старшокласник поцупив. Мій перший у житті новорічний подарунок! Як я плакав… Мама, щоб якось утішити, повела мене до магазину на Хрещатику і купила «гаспарон» — страшенно смачну велику шоколадну вафлю. Після такого смачного частування мені вночі наснився сон, у якому Дід Мороз спершу подарував мені подарунок, а потім підвів до величезного годинника і, відчинивши його дверцята, показав ковалів щастя, які своїми молоточками кували на золотому ковадлі години щастя. Чому саме ковалі щастя? В той час дуже популярною була пісня: «Мы кузнецы, и дух наш молод, куем мы счастия ключи», — і там далі римувався серп і молот, я вже дослівно не пам’ятаю. Так-от у моїй фантазії, можливо саме через цю пісню, виник образ ковалів щастя. Пригадавши цей сон уже в зрілому віці, я написав казку «Ковалі щастя», яка є в моїй збірці «Казкові пригоди і таємниці», яку, до речі, в цьому столітті було перевидано вже вдруге.
— Народження казки, мабуть, такий же таємничий процес, як і її зародження. А як ви ставитеся до народних казок? Багато хто говорить, що сьогодні вони вже не надто життєздатні?
— Українські народні казки просто прекрасні! Особливо мені подобаються ті, в яких багато дії, наприклад «Котигорошко», але переважну більшість наших народних казок вирізняє мало не повна відсутність дії. На мій погляд, основна їх принада — це драматургічна дія. До речі, за народними мотивами в мене є кілька казок, які сьогодні успішно йдуть у лялькових театрах. Так, казку «Лисичка-сестричка і Вовк Панібрат» вже кілька сезонів показують і в Київському ляльковому театрі, і в Полтаві, і в Кіровограді, і в Донецьку. Крім того, у мене є складена на основі фольклорних джерел лялькова казка-п’єса під назвою "Солом’яний бичок і рок-група «Козачок», яку також ставлять у багатьох театрах.
— До речі, Всеволоде Зіновійовичу, а ким ви себе вважаєте — письменником чи казкарем?
— Сонечко, мушу вам сказати, що і тим, і тим. Казкар-то я казкар, про це ще говоритимем, але починав я як прозаїк. Моя перша книжка була оповіданням про школярів і називалася «Шурка і Шурко», друга — теж, а ось третя — «В країні Сонячних Зайчиків», яка вийшла 1959 року, була вже казкою. Її відразу ж переклали кількома мовами (російською, білоруською, литовською, латиською, естонською, англійською і багатьма іншими), так що ще на самому початку вона набула якоїсь популярності. Але, знаєте, вже після того, як я написав трилогію «Тореадори з Васюківки», яку згодом було внесено до Почесного списку Андерсена і також перекладено багатьма мовами (серед яких бенгальська і арабська, якими, слід сказати, видавалося не дуже багато українських письменників. Трошки, бачте, я розхвастався…), і багато інших прозових, реалістичних та пригодницько-реалістичних повістей, я знов повернувся до сонячних зайчиків і написав повість-казку «Незнайомка з країни Сонячних Зайчиків», яка одержала премію ім. М.Трублаїні. Потім вирішив продовжити цю тему і написав «В країні Місячних Зайчиків», так склалася трилогія, яка вже багато разів видавалася і перевидавалася. Сьогодні вона ввійшла до моєї збірки «Казкові пригоди і таємниці».
— А яке з видавництв сьогодні випускає найбільше ваших книжок?
— Ну, сонечко, це звичайно ж, «Веселка», у якій я пропрацював тридцять років. Там видавалися й такі чудові українські казкарі, як Анатолій Костецький (повість-казка «Дракон», «Хочу літати»), харківський письменник Радій Полонський («Таємниця країни Суниць»), Юрій Ячекін з його фантастичною повістю-казкою «Капітан Небреха», Юрій Ярмиш і багато-багато інших — усі вони чудові українські письменники, українські казкарі. Ну а з сучасних варто згадати Івана Малковича з його «Казками для малят» — це чудові казки, Василя Довжика… Взагалі перелічити всіх дитячих українських авторів неможливо.
— А ви могли б трошки розказати про другу редакцію «Тореадорів з Васюківки», що вийшла з обіймів «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ»? Це сталося так несподівано…
— Чого ж несподівано? Дуже сподівано. Колись Іван Антонович Малкович сказав мені: «Давайте зробимо нову редакцію тореадорів, бачте, минув час, світ трошки змінився. Україна стала незалежною. Може трішечки підправимо?». Спершу я вагався, але він мене таки вмовив, і я вирішив зробити нову редакцію, тобто прибрати ідеологічне нашарування. Але піонерів лишив — усе редагувалося дуже обережно. Додав кілька нових гумористичних епізодів і трохи переробив кінцівку — в нинішньому варіанті вона не патетична, як колись, а з усмішкою. Книжка закінчується тим, що мої герої всміхаються — і це добре, тому що для дітей гумор надзвичайно важливий.
— Скільки ви працювали над другою редакцією?
— Може, з півроку, а може, й менше.
— Щодо інших своїх книжок плануєте зробити щось подібне?
— Сонечко, я вже трошки зробив. На початку нинішнього року харківське видавництво «Школа» видало мою книжку «Одиниця з обманом», куди ввійшли повість «Одиниця з обманом» (за нею було знято фільм «П’ятірка з хвостиком»), яка в новій редакції перетворилася на «Дванадцять з хвостиком» (адже сьогодні п’ятірка — не надто гарна оцінка), і «Пригоди Грицька Половинки». У збірці є ще кілька оповідань, серед яких «Шурка і Шурко», з якого я починав свою літературну діяльність у 1954 році.
— Розкажіть, будь ласка, чому ж таки казкар і чому письменник?
— Ну, чому письменник — я вам вже сказав. Сьогодні я, мабуть, уже виключно казкар: продовжую «Незвичайні пригоди в лісовій школі», що вийшли у 1982 році. Мені самому настільки сподобалися герої цієї казки — зайчик Кося Вухань і їжачок Колько Колючка, що вони й досі переживають у мене різні пригоди і не лише на книжкових сторінках. Річ у тому, що раз на місяць на першому каналі нашого національного радіо я веду передачу «Радіобайка Всеволода Нестайка», яка вже десь півтора року ґрунтується саме на пригодах Косі Вуханя і Колька Колючки. Але, мушу вам сказати, що сьогодні писати казки для мене, з одного боку — легко, а з другого — ні, тому що зараз з’явилося багато того, чого не було в моєму житті і в моєму дитинстві — комп’ютер, комп’ютерні ігри, мобільники тощо. Але від прогресу нікуди не подінешся. І тепер у пригодах зайчика і їжачка я намагаюся використовувати сучасну техніку, тільки там вона трохи інакша. Наприклад, замість комп’ютерів мої герої використовують казк’ютери, замість молільників — чаріфони. Крім того, в «Незвичайних пригодах у лісовій школі» є й інші сучасні мотиви. Ось ви назвали Хрюшу Кабанюк (перед початком інтерв’ю я поділилася своїми враженнями від прочитаної казки і згадала це дивне поросятко) — так-от, вона була чудовою дівчинкою, дуже симпатичною, і раптом її тато, Гаврило Рилович Кабанюк, несподівано забагатів, став, як кажуть у народі, скоробагатьком. Відкрив свинофірму «Рилос», яка займалася пошуком скарбів, побудував триповерховий свинарник. Хрюша стала їздити до лісової школи на мерсебісі. В неї навіть з’явився мавпячий охоронець. Але виникли проблеми. Я не буду розказувати, що і як відбувалося далі — нехай, кому цікаво, прочитають самі. Казка називається «Як ми рятували Хрюшу Кабанюк». Скажу лише одне — Хрюшу таки вдалося врятувати, і її тато, Гаврило Рилович Кабанюк, на честь такої події влаштував бенкет, а потім зробився спонсором лісової школи.
— Все так гарно, так по-казковому чарівно. У казці. Не в житті, адже нині українській дитячій літературі ведеться ой як нелегко, оскільки паростки її популяризації лишень ледь-ледь пробиваються… Що, на ваш погляд, можна зробити? Знизити ціни, поліпшити поліграфію, збільшити наклади?
— Так, звичайно. Але все залежить від держави. Дуже шкода, що наші «командири» дбають лише про себе і владу, а ось про книжки, особливо про дитячі, нічого й знати не хочуть. Якщо дитина не читатиме українських книжок, то вона щонайменше не знатиме української мови. Держава має йти назустріч. Треба, треба, щось робити. Якось домагатися, якось рятувати ту бідну Україну і ту бідну дитячу українську книжку. Добре, що цим питанням опікується Малкович, який один з небагатьох популяризує українську дитячу літературу. До речі, він робить чудову справу, видаючи того ж Гаррі Поттера українською мовою. Потеріана спонукає дітей читати українською — і це головне.
— До речі, а як ви ставитеся до Джоан Роулінг і її твору?
— Сонечко, ставлюся позитивно і вже не раз про це казав. Це дуже талановита письменниця. «Пригоди Гаррі Поттера» — книжка хороша, хоча я її повністю і не читав. Річ у тому, що я вже погано бачу і сам не можу читати. Дружина прочитала мені першу частину, і мені сподобалося, хоча, на мій погляд, Джоан Роулінг і передала, як то кажуть, куті меду — дуже захопилася, і через це з Гаррі трапляється аж занадто багато пригод.
— Мабуть, з моїми запитаннями на сьогодні все. Єдине, про що хотілося б запитати вас, Всеволоде Зіновійовичу, наостанку, — чи продовжуєте ви спілкуватися зі своїми читачами? Чи не забувають вони про вас?
— Читачі до цього часу пишуть мені листи, звертаються на «Радіобайку Всеволода Нестайка». Причому пишуть не тільки діти, а й їхні батьки і навіть ті бабусі-дідусі, що були колись моїми читачами. Тож контакт у мене є, і цей контакт постійний.