21. Теорії капіталу як економічної категорії: марксистська, неокласична („фізичний капітал”, „людський капітал”)
Капітал – самозростаюча вартість;вартість, що приносить додаткову вартість. Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив Арістотель. Капітал як економічна категорія – є теоретичним вираженням виробничих відносин між власниками засобів вир-ва і власниками робочої сили. Тобто – це історично обумовлене, суспільно – виробниче відношення між підприємцями, що володіють засобами вир-ва, і людьми найманої праці (робітниками), які позбавлені будь-яких засобів вир-ва.
Класики буржуазної політичної економії Сміт та Рікардо ототожнювали капітал з накопиченою працею, запасом (машин, інструментів, сировини тощо). Щоправда, А.Сміт до капіталу відносив лише ту частину запасів, що призначена для дальшого вир-ва і приносить дохід. Сміт та Рікардо зробили крок назад порівняно з Арістотелем, з'ясовуючи сутність капіталу.
Пізніше отримання доходу пов'язують не лише з названими речовими факторами виробництва, й з особистим, людським фактором виробництва. Речові фактори отримали назву фізичного капіталу, а людський - людського капіталу. Останній включає набуті знання, звички, енергію людей, а інвестиціями в людський капітал називають витрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації, на під тримання здоров'я, на виховання дітей тощо. Прихильники теорії “людського капіталу” вважають, що до нього належить особиста чесність у ділових контактах.
Маркс розглядаючи матеріально-речову структуру капіталу, зазначав, що він складається зі знарядь праці, сировини, засобів до існування, матеріальних продуктів, певної суми товарів, мінових вартостей. Він також розглядав капітал як накопичену працю, як відношення уречевленої праці до живої. Маркс звертав увагу на декілька визначень капіталу: 1. Капітал – це самозростаюча вартість; 2. Капітал – це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру; 3. Капітал – це не просто сума матеріальних і вироблених засобів виробництва, це перетворені в капітал засоби виробництва, які самі по собі є капіталом.
К. Маркс також виходив з того, що у процесі збільшення вартості бере участь увесь капітал, але відіграє при цьому різну роль. Так, засоби виробництва служать лише засобами використання робочої сили і матеріалізації її праці у виробленій продукції (товарах). Їх вартість завдяки робочій силі лише переноситься на виготовлений товар, залишаючись в його вартості незмінною. Цю частину капіталу, яка перетворюється на засоби виробництва, Маркс назвав постійним капіталом і позначив буквою С. По-іншому він розглядав результат тієї частини капіталу, яка авансована на робочу силу і здатна створювати додаткову вартість. Частину капіталу, що витрачається на купівлю робочої сили, Маркс назвав змінним капіталом - V. Таким чином, поділ капіталу на постійний і змінний було здійснено відповідно до функціональної ролі цих факторів виробництва у створенні додаткової вартості.
За К. Марксом, капітал - це вартість, авансована у той чи інший вид економічної діяльності (перш за все виробництво) з метою одержання додаткової вартості, яка є результатом експлуатації і перманентно відтворює саму себе, тобто приносить додаткову вартість.
Важливість людських ресурсів у формі знань, навичок, умінь для поліпшення економ. ситуації та добробуту нації в цілому - така ж стара тема, як і її формування як людського капіталу. Знання та вміння людини залучили свого часу до капіталу такі відомі економісти, як А. Сміт та У. Фішер. Вагомий внесок у розвиток теорії людського капіталу здійснили представники неокласичної школи політичної економії. Так, А. Маршал вказував на великі витрати для національного багатства. Він зазначав, що ніщо так не буде сприяти швидкому зростанню матеріального багатства, як вдосконалення шкільної освіти, бо економічна вигода від використання одного великого промислового відкриття може покрити витрати на освіту для
цілого міста. Отже, еволюція економічної думки спиралася на об'єктивні закономірності розвитку суспільного виробництва, які диктувались істотними структурними змінами потреб людини: від матеріальних до нематеріальних. Тому вже у другій половині ХХ ст. з врахуванням значного розвитку сфери послуг у постіндустріальних країнах теорія людського капіталу виокремлюється в самостійний науковий напрям світової економічної науки. Виникнення і розвиток теорії людського капіталу пов'язано з іменами відомих америк. учених-економістів Т. Шульца, Г. Беккера, Л. Туроута.
Шульц стверджував, що людські ресурси, з одного боку, подібні до природних, оскільки людина відразу після народження, як і природні ресурси, не приносить доходу. З ін. боку людські ресурси подібні до фізичного капіталу, оскільки є джерелом майбутніх доходів. Але властивостей капіталу людина набуває лише після відповідної „обробки” – здобуття освіти, набуття навичок. Освіта на його думку підвищує не лише продуктивність праці індивіда, але й економ. цінність його часу, що є характерною рисою економ. зростання. Вчений виступив з доказами, що для слаборозвинених країн інвестиції у людський капітал є більш важливим, ніж у фізичний; а також довів, що америк. Економіка протягом тривалого часу отримувала більш високий доход від людського, ніж від фізичного капіталу.
Беккер у рамках концепції людського капіталу більш широкого змісту набуло поняття нац. багатства. До нього поряд з речовими елементами капіталу тепер відносять фінансові активи, матеріалізовані знання і здатність людей до продуктивної праці. Нагромаджені наукові знання людини, що втілені у нових технологіях почали враховуватись у макроеконом. статистиці як елементи нац. багатства. На основі теорії людського капіталу отримали пояснення структура розподілу особистих доходів, вікова динаміка заробітків тощо.
Проте, відрізняючись за своїм політекономічним змістом, формування фізичного капіталу й формування людського капіталу (робочої сили) мають певну техніко-економічну подібність: і фізичний, і людський капітал вимагає відволікання значних засобів за рахунок поточного споживання, від обох залежить рівень розвитку економіки в майбутньому, обидва типи вкладень дають тривалий за своїм характером продуктивний ефект.
22. Робоча сила, її сутність. Перетворення робочої сили на товар, еволюція відносин найму робочої сили
Впродовж кількох століть економісти сперечаються стосовно того, що продає найманий працівник капіталісту-підприємцю. Ще у XVII ст. англійський економіст Петті назвав об'єктом купівлі-продажу працю. Сучасні західні економісти ще одним об'єктом купівлі-продажу вважають послуги праці або робочої сили. На перший погляд, здається, що найманий працівник продає працю. Але праця - це процес свідомої доцільної діяльності людей. З цього випливає, по-перше, що працю не можна продавати, оскільки її не існує до моменту купівлі-продажу. На ринку робітник може продати лише здатність до праці, або робочу силу. Робоча сила - сукупність фізичних, розумових та організаторських властивостей людини, набутих знань і досвіду, які вона застосовує у процесі виробництва споживних вартостей. Отже, робоча сила – це не сама праця, а тільки здатність людини до праці.
Товар робоча сила існував не завжди. Раби не володіли таким товаром, оскільки самі були товаром. Робоча сила – основний елемент продуктивних сил у б.-я. суспільстві, але товаром стає лише в умовах капіталізму. Так, робоча сила стає товаром, коли 1) робітник є юридично вільним, має право розпоряджатися своєю робочою силою на власний розсуд. Цю свободу дали буржуазно-демократичні революції 16-19ст. 2) Власник робочої сили позбавлений засобів виробництва і засобів існування, змушений найматись до власників засобів виробництва, щоб мати засоби існування.
Протягом тисячоліть носіїв цієї властивості перетворювали на рабів. Панівні верстви населення цікавило тільки вміння людини продуктивно працювати. В умовах розвиненого товарного вир-ва вперше в історії цивілізації робоча людина стає формально вільною і має можливість продавати її за ЗРП. Так, у Європі, починаючи з Англії, у XV-XVIII ст. відбувається примусове відокремлення більшості безпосередніх виробників, селян і ремісників від власності на засоби вир-ва та перетворення їх на найманих працівників. Одночасно в руках не багатьох осіб зосереджуються гроші і засоби вир-ва, які перетворюються в капітал. Цей процес наз. первісним нагромадженням капіталу. Отже, з’явилось багато найманих працівників, які не мали інших умов для виживання, крім продажу власної робочої сили.
Як будь-який товар, робоча сила має його вл-сті: вартість, споживну вартість. Робоча сила потребує певних суспільно-необхідних витрат на своє відтворення (харчування, одяг, житло). Тому вартість робочої сили визначається вартістю засобів існування, необхідних для відтворення робочої сили, тобто для задоволення фізичних та соціально-культурних потреб працівника, що наймається та його сім’ї. На вартість робочої сили впливають кліматичні і природні умови країни, історичні особливості її розвитку. Фактори, які вплив.на вартість робочої сили діляться на 2групи: 1) фактори, що знижують вартість: підвищення продуктивності праці (призводить до зниження вартості одиниці товару, тому зниження вартості засобів існування робітника знижує вартість робочої сили); залучення в суспільне виробництво жінок і дітей (призводить до перерозподілу заробітку як джерела існування сім’ї на кількість працюючих); різні форми дискримінації – релігійна, расова (дозволяє використовувати працю цих верств населення за зниженими цінами) 2) фактори зростання вартості робочої сили: підвищення кваліфікації робочої сили (в основі кваліфікації лежить освіта, яка потребує великих витрат); зростання інтенсивності праці (більші витрати фізичної, психологічної та інших видів енергії зумовлює необхідність покращення умов відпочинку, що потребує додаткових витрат; збільшення матеріальних і духовних потреб людини. Спожив.вартість полягає у здатності працівника створювати своєю працею нову вартість, більшу за вартість власної робочої сили. Новостворена вартість–вартість робочої сили=додаткова вартість. В процесі створення додаткової вартості робочий день працівника складається з 2 частин: 1)Необхідний робочий час – частина робочого дня, протягом якої робітник створює вартість, що= вартості його робочої сили. А праця, що витрачається протягом цього часу, називається необхідною працею 2)Додатковий робочий час–частина робочого дня, яка виходить за межі
необхідного робочого часу. Праця, що витрачається протягом цього часу називається додатковою працею. Вона утворює додаткову вартість, яку одержує роботодавець. Робітник отримує тільки ту частину, яка створюється необхідною працею. Норма додаткової вартості(m’) – кількісна характеристика співвідношення частин вартості, яка створюється додатковою і необхідною працею. В сучасних умовах, а саме в умовах ринкової економіки робоча сила дістає адекватну ринкову ціну, яка формується в процесі взаємодії попиту і пропозиції. Попит на ринку праці, як і на ринках інших ресурсів, нині є похідним від попиту на товари та послуги, що їх виробляють робітники. Крім того, попит на ринку робочої сили залежить від продуктивності праці, а також фази економічного циклу. На фазі кризи і депресії не тільки відсутній попит на додаткову робочу силу, але й має місце витіснення її із сфери виробництва. На фазі пожвавлення і піднесення попит на додаткову робочу силу зростає.
23. Заробітна плата як економічна категорія, її форми та системи. Взаємозв’язок між зростанням продуктивності праці та заробітної плати
На поверхні економ. відносин ЗРП виступає як плата за працю, що обумовлено наступним: 1) ЗРП отримують після завершення процесу праці; 2) її величина змінюється разом зі зміною тривалості робочого часу. Існування ЗРП маскує сутність сис-ми сучасних виробничих відносин, які в реальності є відносинами експлуатації людини людиною.
ЗРП – це грошовий вираз вартості і ціни товару робоча сила, а також відносин між капіталістами і найманими робітниками з приводу формування умов праці, ефективності функціонування, привласнення необхідного продукту. Розмір ЗРП залежить від співвідношення попиту і пропозиції, зростання потреб, підвищення продуктивності та інтенсивності праці, від освітнього та кваліфікаційного рівня працівників і т.д. Ф-ції ЗРП: відтворювальна – забезпечення розширеного відтворення вартості робочої сили; стимулююча - стимулює високоефективну працю; розподільча – стимулювання припливу робочої сили в одні сфери і галузі та її відпливу з ін.
Форми ЗРП: почасова (погодинна) і відрядна оплата праці.
Почасова ЗРП – ціна робочої сили за певний час її функціонування. В основі розрахунку величини почасової ЗРП лежить категорія „ціни праці” – ЗРП за 1 год роботи, що розраховується як відношення денної вартості робочої сили до середньої тривалості робочого дня. Величина погодинної (почасової) ЗРП=добутку ціни праці на к-сть годин відпрацьованого часу.
Ціна праці залежить від складності праці, яка виражається відповідним тарифним розрядом, тарифним коефіцієнтом і тарифною ставкою 1-го розряду. Ціна праці=тарифна ставка*тарифний коефіцієнт. Тарифна ставка-це кількісна міра ціни праці робітника I-го розряду. Сукупність тарифних ставок утвор. тарифну сітку, яку складають тарифні коефіцієнти.
Почасова ЗРП застос. на початкових етапах розвитку ринкової ек-ки, коли праця була малокваліфікованою і різниця в продуктивності праці була малопомітною. За індустріального технологічного способу вир-ва зросло значення відрядної ЗРП, що зумовлене застосуванням у вир-ві конвеєрів, швидкість яких і задає інтенсивність праці.
Відрядна ЗРП – оплата за к-сть виробленої продукції, тому ще назив. поштучною ЗРП.
В основі розрахунку величини відрядної ЗРП лежить категорія „розцінка” – співвідношення ціни праці до норми виробітку. Розцінка = ціна праці/норма виробітку.
Норма виробітку на 1 год. визначається через проведення хронометражу на робочих місцях.
Відрядна ЗРП= розцінка * к-сть виробленої продукції.
Часто ці 2 форми комбінуються і утворюють різні сис-ми ЗРП. Сис-ма Тейлора напр., баз. на хронометруванні роб. дня встановленні норм виробітку для фізично сильніших, кваліфікованих робітників.
Системи ЗРП. При тарифній с-мі величина ЗРП залежить від безперебійної роботи устаткування; складності праці, яка характеризується відповідним тарифним розрядом і ставкою. Одним із варіантів тарифної сис-ми є сис-ма аналітичної оцінки робочих місць (тариф. ставки встановл. від відносної складності робіт). Відрядно-прогресивна сис-ма оплати праці передбач виплату вищої прогресивної розцінки за виготовлений понад норму виріб. Преміальна с-ма існує там, де робота може бути виміряна, а її к-сть і якість знаходяться під впливом певних професійних дій робітників, їх наполегливості та винахідливості. Відповідно застосовують відрядно-преміальну с-му або технологічні надбавки. С-ма колективної ЗРП (напр., си-ма Скенлона) застосов. там, де існує норматив частки прямих витрат на робочу силу у загальній вартості умовно чистої продукції. Напр., при вчасній здачі об’єкта будівництва бригада отримує весь фонд ЗРП, при чому внутр. розподіл грошей здійснюється бригадою на основі коефіцієнта участі кожного робітника в буд-цтві.
Виділяють номінальну і реальну ЗРП. Номінальна ЗП-це сума грошей, яку отримує працівник за продаж власної робочої сили. Реальна ЗП- це кількість товарів та послуг, які можна придбати за номінальну ЗРП за існуючого рівня цін після відрахування податків. Взаємозв’язок між змінами продуктивності праці та заробітної плати можна пояснити зобразивши:
Пояснюється це тим, що на ПП впливають два протилежні процеси: “ефект заміщення”, який спонукає кожного робітника працювати впродовж тривалішого часу у зв'язку з тим, що кожна година праці тепер вище оплачується, і “ефект доходу”, який впливає навпаки, оскільки вища заробітна плата означає, що робітник може дозволити собі мати в своєму розпорядженні велику кількість вільного часу разом з великою кількістю товарів та іншими благами життя. В даному випадку її стимулююча роль знижується. Забезпечивши собі достатній (екстремальний) рівень заробітної плати і досягши рівня продуктивності праці (точка С), у робітника знижується зацікавленість у подальшому підвищенні заробітної плати і, відповідно, продуктивності праці, про що і свідчить характер кривої (АСВ). У даному випадку продуктивність праці зростатиме значно меншими темпами. Це пояснюється наступним: у робітника з'являється бажання мати більше вільного часу для культурного розвитку, відпочинку, тощо і працювати менш інтенсивно, зберігаючи закладені в ньому природою фізичні і фізіологічні здібності
24. Кругооборот та оборот капіталу. Функціональні форми капіталу. Основний та оборотний капітал.
В умовах розвинутого товарного вир-ва фактори вир-ва служать для створення і збільшення додаткової вартості, а значитт набувають форми капіталу. Капітал в процесі вир-ва здійснює свій кругооборот. Кругооборот капіталу – рух капіталу, в процесі якого капітал послідовно набуває 3-ох функціональних форм і проходить 3 стадії.
I стадія (сфера обігу): Г-Т – Засоби виробництва
Робоча сила
Спочатку капітал існує як гроші, але для виробництва споживної вартості, що сприятиме самозростанню капіталу, необхідно придбати фактори вир-ва, такими є речовий – засоби вир-ва і особистий – робоча сила. Тому дана стадія відображає купівлю факторів вир-ва. Так, створюються умови для здійснення процесу вир-ва. Грошовий капітал перетвор. на продуктивний.
II стадія (сфера вир-ва) Т – Засоби виробництва...В…Т?
Робоча сила
У сфері вир-ва відбувається з’єднання раніше куплених факторів вир-ва. Результатом процесу вир-ва є товар, його споживчу вартість і вартість, яка включ. додаткову вартість. Відбувається зміна продуктивної форми капіталу на товарну. Т? відрізняється від початкового Т як якісно, так і кількісно.
III стадія (сфера обігу): Т?-Г?. В цьому випадку Т? товарний капітал перетворюється на гроші, при чому більші ніж на початку руху капіталу. Власнику п-ства повертається авансована на вир-во сума разом з реалізованою дод. вартістю у формі прибутку.
Загальна формула кругообороту капіталу:
обіг вир-во обіг

Засоби виробництва
Г-Т ...В…Т?- Г?
Робоча сила
1 2 3 1. Грошова форма. 2. Продуктивна форма
3. Товарна форма
Умовою безперервного кругообороту є зміна однієї функціональної форми іншою.Таким чином, капітал одночасно перебуває у 3-ох функціональних формах (грошовій, продуктивній, товарній), спочатку гроші перетвор. у фактори вир-ва, їх поєднання створює товар, а товар знову пертвор. на гроші. У процесі кругообороту капіталу функціональні форми відокремлюються і набувають самостійного руху та існування. На основі грошової форми капіталу розвив. банківський (позичковий) капітал, на основі товарної форми – торгівельний капітал, на основі продуктивної – виробничий (промисловий) капітал.
Оборот капіталу - це його кругооборот, взятий не як окремий акт, а як процес, що постійно відновлюється. Його схема:
Зв Дана схема включає як мініму 3 кругообороти
Г-Т ...В…Т?- Г?-Г-Т?…В?…Т??-Г?? 1. Кругооборот грошової форми К.
Рс 3 2. Кругооборот продуктивної форми К.
1 2 3. Кругооборот товарної форми К.
Час обороту складається із часу вир-ва і часу обігу. Час вир-ва: час перебування предметів праці і обладнання у вир-чих запасах; робочий період – час праці людини, її дії на предмети праці; технологічні перерви; час перерв у процесі праці які пов’язані з організац. вир-ва. Час обігу – час, який витрачається на закупівлю факторів вир-ва і час реалізації готового продукту.
Продуктивна частина капіталу, яка функціонує у сфері виробництва, поділяється на основний і оборотний. Критерієм поділу капіталу є спосіб перенесення вартості його частин на готову продукцію. Основний капітал - частина продуктивного капіталу, яка застосовується в
багатьох кругооборотах і переносить свою вартість на готову про-цію частинами по мірі зносу у вигляді амортизації. До основного капіталу віднос. машини, будівлі, інструменти і т.д. Оборотний капітал – частина продуктивного капіталу, яка повністю поглинається у процесі вир-ва і переносить свою вартість на готову про-цію цілком в процесі 1 кругообороту. Відносять: сировину, паливо, енергію тощо. Рух оборотного К характериз. часом обороту, що склад. з 2-ох частин: часу вир-ва і часу обігу.
Основний капітал здйцснює свій оборот більше одного року; обортний капітал робить декілька оборотів за рік. Розрізн. загальний та реальний оборот К. Загальний – оборот по вартості; реальний – по натуральній формі.
Основний К поступово зношується. Розрізняють фізичний та моральний знос.
Оборот К призводить до зміни структури К, яка характериз. поняттями вартісна будова, технічна будова, органічна будова капіталу c/v.
25. Витрати виробництва та прибуток, їх структура. Класична та неокласична теорії прибутку
Процес господарювання передбачає пені витрати: 1 – втілена праця (існуюча до початку процесу виробництва), 2 – жива праця. Економ. наука розрізняє витрати суспільства в цілому і витрати окремого господарюючого суб’єкта. Суспільні в-ти представляють собою сукупність праці необхідної для виготовлення товарів, які задовольняють суспільні потреби: W=c + (v + m) = c + Hв. Суспільні в-ти ототожнюють з величиною вартості товару. Для окремого суб’єкта в-ти ототожнюють із затратими капіталу: K= c + v. В-ти вир-ва – це те, у що обходиться виготовлення товару підприємству. Складаються з матеріальних витрат та витрат на оплату праці. В-ти виробництва називають собівартістю. Залежно від функціонального призначення: 1) розрахункова с/в – відображ. майбутні затрати, які очікуються при змінах умов госп. д-сті; 2) фактична – відображ. рівень затрат, який існує нині; 3) комерційна – сума фактичної вир-чої с/в і затрати на реалізацію.
Співвідношення лементів витрат у повній с\в називається її структурою. На підприємствах різних галузей така структура неоднакова. В легкій, харчовій промисловості на першому місці стоять витрати на сировину і матеріали, у вугільній – в-ти на ЗРП тощо. Отже, структура собівартості передбачає складну будову окремих елементів витрат. Вивчення структури дозволяє виділити кожен з цих елементів, контролювати його обсяг, динамікуі виявляти шляхи зниження собівартості. Структуру собівартості розраховують і аналізують у 2 варіантах: за елементами витрат (для обрахування с\в всієї прод.), за статтями калькуляції(для обчислення с\в од. прод.). для суспільства низька с\в – це ефективне використання вивільнених ресурсів для вир-ва додаткових матеріальних благ; доля підприємця – забезпечується при зниженні с\в додатковий прибуток.
В країнах з розвиненою ринковою економікою вит-ти вир-ва поділяють на: зовнішні – всі грошові затрати під-ства; внутрішні – вартість неоплаченого внутрішнього ресурсу; економічні – сума внутр. і зовн. витрат, постійні – в-ти на загальну величину яких не впливають обсяги вир-ва, змінні – вит-ти залежать від обсягів вир-ва.
Прибуток – перетворена форма дод. вартості, що виражає відносини економічної власності між найманими працівниками та власниками засобів вир-ва щодо створення та реалізації додаткової вартості. Прибуток (П) з політеконом. т.з. – форма суспільного прояву дод. вартості, тобто m по відношенню до (c+v) приймає форму прибутку і познач. як Р: W=(c+v)+P=K+P. Величина прибутку утвор. як різниця між сумою грошових надходжень або валовою виручкою і вит-ми вир-ва. (c+v+P)-(c+v)= (c+v+P)-K=P. Прибуток завжди належить власнику засобів виробництва. Розрізняють валовий та чистий прибуток. Чистий прибуток утворюється після відрахувань: податків у бюджет, відрахувань на соц. страх, у фонд наслідків чорнобильської катастрофи, у фонд зайнятості, у фонд сплати % за кредит, виплати штрафів пені. З чистого прибутку, який залишається у підприємства форм. 3 фонди: фонд розвитку виробництва, фонд соціального розвитку, фонд матеріального заохочення.
У країнах з розвиненою ринковою економікою структура П та розподіл має свої особливості. Вони використ. поняття бухг. прибуток – різниця між валовою виручкою і зовн. вит-ми. Існує також економічний П – різниця між валовою виручкою та всіма вит-ми. Економ. П менший бухгалтерського за рахунок включення нормального прибутку у внутрішні вит-ти вир-ва.
В економ. діяльності заг. сума одержаного прибутку не дає достатнього уявлення про ефективність інтервалу коштів. Норма прибутку: P’=P/K·100%; P/(c+v)100%.
Суттєвий доробок у розробку проблеми прибутку внесли класики А.Сміт і Д.Рікардо. Сміт визначав прибуток як вирахування з продукту праці робітників на користь підприємця. Тим самим він зводив П до привласнення чужої, неоплаченої праці. А.Сміт вказував, що нова вартість, яку створюють наймані робітники, розпадається на дві частини: ЗРП і П підприємця. Щоправда, Сміт стверджував, що П - це породження не лише праці, а й капіталу; запаси продукції, що використовуються у вир-ві, створюючи за допомогою праці нові блага, і приносять П. Рікардо, послідовно розглядаючи П як вирахування з продукту праці робітника,
сформулював закон, згідно з яким ЗРП і П знаходяться у зворотному відношенні одне до одного. Він писав, що П буде високим або низьким відповідно до того, низька чи висока ЗРП.
Спираючись на досягнення класичної школи, під впливом теорії продуктивності капіталу, а також концепції граничної корисності на рубежі XIX— XX століть склалася неокласична теорія прибутку. Вона мала подвійне тлумачення. З одного боку, Дж.Б. Кларк, Л. Вальрас вважали, що прибуток - це винагорода, ціна одного окремого фактору виробництва - капіталу, не враховуючи винагороди за всі інші фактори - землю, працю. З другого боку, прибуток розглядався як комплексний дохід підприємця від усіх факторів виробництва (А. Маршалл).
26. Ціна виробництва, середня норма прибутку. Структура ринкової ціни
Суперечності які виникають між різними галузями долаються за допомогою переливання капіталів із галузей з низькою нормою прибутку в галузі з високою нормою прибутку. Межею переміщення капіталів є формування загальноекономічної або середньої норми прибутку: Р?сер=(m1+m2+m3+…+mn)/(k1+k2+k3+…+kn)*100%=M/K *100%. m – норма додатк. вартості певної галузі, k – величина капіталів певної галузі, М – маса додаткової вартості створена в усіх галузях, К – авансований капітал в усі галузі. Отже, механізм утворення такого сер. прибутку полягає в тому, що міжгалузеве переміщення капіталу змінює ринкове співвідношення між попитом і пропозицією. Змінюються ціни рівноваги, вони встановл. на такому рівні, що утвор. середня для промисловості норма прибутку.
Ціни, кі забезпечують отримання середнього прибутку Маркс наз. цінами вир-ва. Ціна виробництва: Цв = К + Рср – затрати капіталу + середній прибуток .Маркс дав визначення ціни як грошового виразу вартості. І хоча в його праці розглядається процес перетворення вартості на ціну вир-ва, саме визначення ціни залишилося незмінним.
Механізм утворення сер. норми прибутку і ціни вир-ва можна розглянути на такому умовному прикладі:
галузі
В-ти вир-ва
K=c+v
Норма дод. вартості, m’
Створ. дод. вартість, m
Вартість, W=c+v+m
Норма приб., Р?
Сер. норма
приб.
Сер. приб.
Ціна вир-ва
Відхилення ціни ви-ва від вартості

1
70c+30v
100%
30
130
30%
20%
20
120
-10

2
80c+20v
100%
20
120
20%
20%
20
120
-

3
90c+10v
100%
10
110
10%
20%
20
120
+10


240c+60v
-
60
360
-
-
60
360
-

Умовою утворення сер. прибутку і ціни вир-ва є міжгалузева конкуренція. В умовах міжгалузевої конкуренції, завдяки багатьом вир-чим та ринковим факторам, які впливають на утворення індивідуального прибутку, товари реалізуються не за вартістю, а за цінами вир-ва, які відповідно забезпечують кожному суб’єкту економічної д-сті отримання середнього прибутку.
Існують різні критерії поділу ціни. Так, відповідно до критерію власності розрізняють державні, кооперативні, індивідуальні та ін. види цін. Державні ціни переважали у колишньому СРСР, оскільки більша частина власності належала державі.
Залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові ціни в умовах чистої конкуренції, олігополістичні – в умовах панування групових монополій (олігополій); монопольні – в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідно сфери вир-ва або лише збуту.
Залежно від типів ринкової сис-ми виділяють регульовані та нерегульовані ціни. Регульованими є ціни на олігополістичному, чисто монополістичному ринку. Таке регулювання з боку гігантських монополій здійснюється через механізм формування й регулювання попиту, обсягів вир-ва продукції тощо.
В Україні класифікація цін здійснюється через їх поділ на оптові ціни підприємств, оптові ціни промисловості та роздрібні ціни.
Середня норма прибутку з урахуванням торгового капіталу і витрат обігу. Перетворення частини дод. вартості у торговий прибуток вносить певні корективи у механізм ціноутворення. Відбувається розщеплення вартості на 2 види ціни вир-ва. Торговий капіталіст купує у промислового товари за цінами вир-ва промисловості (оптові ціни), які включ. вит-ти вир-ва промислового підприємства та середній прибуток. Продає торговий капіталіст кінцевим споживачам товар за дійсною ціною вир-ва (роздрібною), до якої входять ціна вир-ва промисловості, а також вит-ти обігу і торговий прибуток.
Ринкова ціна – грошове вираження зобов’язання економ. суб’єктів здійснити плату за продану продукцію, виконані роботи або надані послуги. Ринкова ціна рівноваги виконує три наступні функції: передає інформацію; стимулює впровадженню найбільш економічних методів виробництва; розподіляє прибутки ( встановлює, хто і яку частину виробленого продукту отримує).
Ринкова ціна - ціна, за якої рівні пропозиції та попиту урівноважуються.
З нього видно, що криві попиту і пропозиції перетинаються лише в одній точці, яка є ціною рівноваги (ринковою ціною). Водночас у цій точці збігаються індивідуальні та суспільно необхідні витрати виробництва. При встановленні ціни на рівні, який перевищує ринкову ціну, пропозиція переважає попит, і з'являється надлишок продукту; якщо ціна нижча за ринкову, попит перевищує пропозицію, і виникає дефіцит. У стані рівноваги попиту і пропозиції ринок вважається збалансованим, цей стан зумовлює конкуренція.
27. Підприємництво та підприємство. Характеристика основних організаційних форм: індивідуальна фірма, колективне (кооперація, партнерство) та акціонерне товариство. Проблеми формування акціонерних товариств в Україні
Підприємництво – ініціативна, самостійна д-сть, яка ведеться на свій ризик і під свою відповідальність окремою людиною чи групою людей при вир-ві про-ції, виконанні робіт, послуг з метою одержання прибутку. Основними ф-ціями є: новаторська – сприяння процесу продукування нових ідей, здійснення дослідно-конструкторських розробок, створення нових товарів; організаційна – впровадження нових форм і методів організації вир-ва, нових форм ЗРП та їх оптимальному поєднанні з традиційними, раціональне поєднання форми одиничного поділу праці, основних елементів сис-ми продуктивних сил та контролю за їх виконанням; господарська – ефективне використання трудових, матеріальних, фінансових, інформаційних та інтелектуальних ресурсів; соціальна – виготовлення тих товарів і послуг, які необхідні суспільству відповідно до головної мети, вимог дії основного економ. закону; особиста – самореалізація власної мети підприємця. Підприємницька д-сть означає працю індивіда, засновану на розвитку особистих факторів, розширенні знань про свої можливості, спрямовану на досягнення найкращого результату в господарській д-сті, на отримання економічної вигоди і привласнення додаткового продукту. Основні форми підприємництва: приватні; товариства капіталістів; особливі форми товариств. За формою власності та організацією: індивідуальні, сімейні, колективні, приватнокапіталістичні – ґрунтуються на власності і праці окремого підприємця та найманої робочої сили; колективні капіталістичні – кілька власників капіталу+ наймана робоча сила; орендні; інноваційні; спільні; державні.
Підприємство – це основна ланка народного господарства, яка забезпечує виробництво основної маси товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою привласнення доходу (прибутку). В ЗУ зазначено, що підприємство – самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює різні види д-сті з метою отримання прибутку. Б.-я. підприємство має внутрішньо- та зовнішньоекономічні ф-ції; має внутр. та зовн. середовище, в яких воно розвивається. Для реєстрації подаються документи: 1) імена засновників фірми та її майбутніх власників; 2) назву та адреси майбутньої фірми; 3) статут, 4) засновницький договір. Принципи д-сті підприємств: самоокупність; самофінансування; матеріальна зацікавленість; економічна відповідальність; господарська самостійність у межах законодавства у поєднанні з контролем державних органів за його дотриманням.
Як у первинній ланці народного господарства на підприємстві зосереджена певна сукупність продуктивних сил та відносин власності. Останні функціонують з приводу привласнення наявних на підприємстві об’єктів власності та розподілу створеного працівниками необхідного та додаткового продукту. На підприємствах відбувається поєднання працівників із засобами вир-ва, причому від характеру такого поєднання значною мірою залежить тип підприємства. Відповідно до цього критерію основні види підприємств: державні – засновані на державній формі власності (загальнодержавні та комунальні); колективні – засновані на власності трудового колективу (колективні трудові, кооперації); індивідуальні – засновані на приватній власності фіз. особи; сімейні – засновані на праці членів однієї сім’ї; змішані – засновані на поєднанні різних форм власності, в т.ч. із залученням іноземного капіталу. З правового погляду виділяють договірні товариства, відкриті та закриті АТ.
Досить поширеними є індивідуальні підприємства, коли власник самостійно управляє ним, одержує весь прибуток і несе повну відповідальність. Переваги: легкість організації; простота контролю; свобода дій власника; не піддається значному регулюванню з боку держави. Недоліки: труднощі знаходження капіталу для розширення фірми; суб’єкт необмеженої відповідальності; труднощі в управлінні.
Партнерство – підприємство організоване кількома особами, які спільно управляють та володіють ним. Переваги: легкість організації; висока спеціалізація управління; більші фінансові ресурси, ніж в індивід. фірмах; суб’єкт обмеженого регулювання. Недоліки:
можливість суперечностей між партнерами; автоматично припиняється існування у зв’язку зі смертю або відходом одного партнера; суб’єкт необмеженої відповідальності.
Кооперація – об’єднана праця в одному вир-чому процесі. Кооператив – добровільне обєднання громадян для спільного ведення господарчої та ін. д-сті на сонові власності або орендованого майна. Основні принципи д-сті: економічна самостійність; самоврядування; самооплатність; самофінансування; колективна власність на засоби вир-ва; особиста участь кожного члена у справах кооперативу; членство на засадах пайового внеску.
Акціонерна компанія – основна форма організації великих, частини середніх та малих підприємств, власність яких формується в результаті злиття капіталів засновників компанії, а також випуску ЦП та їх продажу. Участь кожного акціонера в капіталі АТ виражається у володінні акціями, які дають право на отримання певного доходу. Поділяють на 2 типи: 1) відкриті (публічні)- акції вільно продаються і купуються всіма бажаючими; закриті – акції не надходять у вільний продаж, а розподіляються між засновниками. Переваги АТ: значно кращі умови залучення фінансових ресурсів; менший ризик банкрутства(за обмеженої відповідальності); порівняно більша стійкість; ефективний менеджмент та маркетингове обслуговування. Недоліки АТ: організація та ліквідація АТ вимагає значних витрат; розбіжності в інтересах учасників АТ ускладнюють досягнення ефективного управління; складна організаційна структура управління породжує бюрократизацію.
Рішення про створення Ат приймається конференцією засновників, яка скликається після завершення підписки на акції. Створ. АТ включ: заяву засновників про намір створити АТ; здійснення підписки на акції; проведення засновницької конференції і державну реєстрацію. Діє на сонові Статуту. Вищим органом є заг. збори акціонерів. До їх компетенції відносять такі питання: визнач. основних напрямів д-сті; зміна статуту; вибрання і відклик членів ради АТ. Створ. АТ тягне за собою утвор. засновницького прибутку, що створ. за рахунок різниці між ринковою продажною ціною або курсом акції і реальною вартістю капіталу АТ. Він може бути отриманий також в рез „розведення капіталу” – дод. випуску акцій без збільшення реально функціонуючого капіталу. На сучасному етапі розв. АТ стають не тільки формою централізації вільних капіталів, але також засобом мобілізації заощаджень населення для перетвор їх в капітал. Цьому сприяє емісія дрібних акцій, а також напівпримусовий розподіл деякими АТ серед своїх робітників та службовців.
Основними проблемами, що стосуються корпорацій в Україні є тривалий та капіталомісткий процес утворення АТ. Нерідко відбувається також взаємодія влади та товариств, що проявляється як прагнення останнього провести свої інтереси поза ринковими способами з метою досягнення власних інтересів. Таке явище дістало назву корпоративного лобізму. Регулювання ж держави корпорацій дедалі швидше набуває квазіформи: на мікрорівні їх д-сті не дотримується практика взаємоузгодження інтересів суб’єктів корпоративних прав (порушуються норми, принципи, правила проведення заг. зборів акціонерів; розкриття корпоративної і-ції); не існує систематизованої нормативної бази та вітчизняних інституцій консультативного характеру щодо регулювання основних питань з практики господарювання товариств; не врегульовуються конфлікти між власниками дрібних та великих пакетів акцій, внутрішніх та зовн. інвесторів; стратегія фірми досить часто не відповідає загальній стратегії розвитку нац. ек-ки; відсутність єдиної стратегії управління державою власними корпоративними правами; приватизація та корпоратизація відбув. з порушенням чинного законодавства.
Проте поряд з такими проблемами утворення та розвитку АТ існують і позитивні зрушення в практиці господарювання вітчизняних корпорацій: ратифікація міжнародних договорів та концепцій щодо формування ТНК; участь деяких компаній в реалізації стратегій соц-економ. розвитку нац. економіки; поодинокі випадки взаємодії корпорацій з ануково-дослідним сектором.
28. Аграрні відносини, їх структура та особливості функціонування. Земельна рента. Ціна землі. Агропромисловий комплекс та проблеми його розвитку в Україні
С\г розвивається на сонові тих же об’єктивних економ. законів, що й ін галузі. Водночас аграрний сектор ек-ки відрізняється рядом особливостей: 1) якщо для промисловості земля являється заг. умовою функціонування, то для с\г – головний об’єкт виробн. відносин і основний засіб вир-ва; 2) у с\г існує тісне переплетення та взаємодія ек. законів із природними; 3) робочий період не співпадає з часом вир-ва; 4) значний розрив між робочим періодом та кінцевим результатом; 5) сезонний характер використання техніки та роб. сили тощо. Названі особливості стосуються продуктивних сил аграрного сектору; але мають свою специфіку також і вир-чі відносини. Вир-чі відносини в аграрному секторі – відносини, які виникають з приводу привласнення та використання землі та ін засобів с\г вир-ва, а також вир-ва, розподілу, обміну і споживання с\г про-ції і послуг. В с\г у вир-чі відносини вступають 3 групи суб’єктів: землевласники, орендарі, наймані с\г працівники.
Первіснообщинне сус-ство будувало свої відносини на принципах колективізму – общинне володіння землею. В рабовласницькому су-стві виникає приватна власність на землю. В умовах розвинутого товарного вир-ва поряд з приватною та колективною власністю починає існувати значна частка держ. власності на землю.
Земля як об’єкт власності приносить своєму власникові дохід у формі земельної ренти – економічна категорія, яка відображ. головні економ. зв’язки і взаємодію суб’єктів аграрних відносин з приводу користування і розпорядження землею, ін засобами с\г вир-ва, продукцією.
Рентні відносини виникають не лише у зв’язку з викорис. землі у с\г вир-ві, ай тоді, коли земля орендується з метою її використ. під будівлі, розробку надр і т.д. Оренда землі – передача права користування та розпорядження землею користувачу власником на принципах повернення, строковості, платності та умовах, передбач. договором. Орендна плата – заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині на весь строк орендного договору й виплачується власникові землі. Основну частину орендної плати складає рента.
Земельна рента існує в 3-ох формах: диференціальна, абсолюта, монопольна.
Диференціальна – рента, що виникає тільки на середніх і кращих земельних ділянках. Механізм її виникнення пов’яз. із особливостями ринкового ціноутворення про-ції с\г, яке виникає із обмеженості площі земельних угідь як головного вир-чого ресурсу у аграрному секторі ек-ки. Визнач. як різниця між суспільною ціною вир-ва с\г про-ції та індивід. ціною про-ції, отриманих саме на кращих та середніх ділянках. Носить постійний характер. Причиною існування є монополія на землю, як об’єкт господарювання. Виступає у 2-х формах: диференціальна рента I та диференціальна рента II. Умовою існування ДР I є різниця у природній родючості земель та віддаленості від ринків збуту. Умовою виникнення ДР II є різниця в економ. родючості земель. ДР I є результатом екстенсивного ведення с\г і зростає за рахунок залучення до обробітку нових земель. ДР II виник. Як наслідок інтенсифікації вир-ва, впровадження досягнень НТП.
Монопольна рента – утвор. завдяки незвичайності грунтово-кліматичних характеристик певної частини земельних угідь, на яких вирощ. рослини найвищого попиту. Унікальність умов їх вирощування не дозволяє поширити вир-во цієї про-ції і повністю задовольнити попит на неї. Внасл. Цього ринкова ціна набуває характеру і рівня монопольної ціни. Вона утвор надлишковий прибуток – монопольний прибуток, а в умовах орендних відносин – монопольної ренти. Джерело монопольної ренти утвор. за рахунок вартості, яка виробл. в ін. галузях ек-ки і вилучається із кишені покупців через монопольні ціни.
Абсолютна рента – форма земельної ренти, яку необхідно сплатити власникові за б.-я. ділянку землі незалежно від її родючості та розташування. Причиною виникнення є існування у с\г монополії власності на землю. Вартісна формула утвор AR=W-(k+Pcp). Умовою виникнення є більш низька органічна будова капіталу в с\г, ніж у промисловості. Внасл. цього у с\г виробл.
на од. капіталу більша маса дод. вартості, ніж у промисловості, де дод. вартість набуває вигляду РСР. Цей надлишок дод. вартості, утвор. у с\г, над сер. прибутком утвор. надлишкову вартість, яка потенційно може складати АР.
Із рентними відносинами тісно пов’яз. ціна землі, яка базується не на вартості, а на величині доходу, який вона приносить своєму власникові – ренті. Покупець землі купує не саму землю, а право на одержання фіксованого рентного доходу протягом усього часу володіння даною ділянкою землі. Ціна землі є капіталізованою земельною рентою і визнач. за ф-лою: Цз=, де сума усіх видів ренти отриманих з ділянки. Власник землі, продаючи її, хоче отримати таку суму, щоб поклавши її до банку і тим самим перетворивши у грошовий капітал, одержати аналогічний дохід, але не як ренту, а як % по вкладах.
АПК – сукупність галузей нац. ек-ки , зайнятих безпосереднім вир-вом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача с\г про-ції. До складу АПК входять такі сфери: 1) безпосередньо с\г; 2) вир-во засобів вир-ва для с\г та його вир-чого обслуговування; 3) галузі вир-чої та соц. інфраструктури. АПК має виконувати 4 ф-ції: 1) стійке, стабільне забезпечення населенняя якісними продуктами харчування; 2) зниження трудомісткості с\г вир-ва; 3) поліпшення родючості землі; 4) поліпшення умов праці, побуту працівників села.
З поч. 90-х р. XX ст. Україна знаходиться у стані реформування с\г, метою якого є підвищення ефективності господарювання на землі. В основу реформування було покладено приватизацію землі, перетворення її на об’єкт купівлі-продажу. Проблема власності на землю завжди була і залиш. однією з найскладніших. Оскільки земля – це дар природи, то доступ до користування її благами повинні мати усі люди в однаковій мірі. Інакше порушується принцип соц. справедливості. Згідно з полож. ЗКУ купівля-продаж землі забороняється до 1 січня 2005р. Але згодом цей термін був продовжений.
Реформування відносин власності спричиняє зміни в організаційній структурі аграрного сектора, розвиток різних форм господарювання. Організаційно-правові форми п-ств, принципи їх формування, функціонув. і ліквідації визнач. відповідними законами, а організаційні форми – самими п-ствами. До організац.-правових форм с\г п-ств в Україні початку XXI ст. віднос.: господарські тов-ва, приватні с\г п-ства, с\г вир-чі кооперативи, колективні с\г п-ства, державні с\г п-ства.
В масштабах України важко виділити найб. ефективну та оптимальну форму господарювання чи площу с\г угідь п-ства. Необхідно враховувати об’єктивні та суб’єктивні регіональні особливості.
В Україні реформовано земельні та майнові відносини власності, змінилась організац. структура с\г. Проте загальні перетворення не зумовили підвищення ефективності аграрного вир-ва, використання земельно-ресурсного потенціалу. Збитки с\г п-ств дедалі більшають, а стабільний розвиток потребує вел. коштів. Не вистачає техніко-технологічного оновлення вир-ва.Показник розораності с\г угідь є одним з найб у світі. Поширюється ерозія ґрунтів. Знижуються обсяги вир-ва зернових, молока, м’яса. Вир-во валової про-ції с\г в розрахунку на 1 га с\г угідь в Україні в останні роки значно нижче ніж у країнах Євросоюзу.
Тому, стан нинішньої ситуації в аграрному секторі нац. ек-ки показує, що передача засобів вир-ва селянам є недостатньою умовою підвищення ефективності вир-ва. Щоб функціонування АПК у цілому було ефективним потрібна зважена, науково-оггрунтована політика держави щодо напрямків його фін-кредитної підтримки, цінового, податкового регулювання.
29. Суспільне відтворення: сутність і види. Умови реалізації суспільного продукту при розширеному відтворенні.
Вир-во взяте не як окремий акт, а як процес, що постійно повторюється назив. відтворенням. Для того, щоб вир-во було безперебійним необхідне відтворення 3-ох основних елементів: 1) відтворення засобів вир-ва; 2) відтворення робочої сили; 3) відтворення сис-ми виробничих відносин. Розрізняють 2 типи відтворення: просте і розширене. Просте – відтворення в незмінному розмірі факторів вир-ва; додатковий продукт при цьому постійно вибуває із процесу вир-ва, тобто він „проїдається” суспільством:
Зв
Г-Т ...В…Т?- Г+m – на споживання
Рс
на відновлення
Розширене (нагромадження капіталу) – передбачає постійне зростання масштабів вир-ва і відповідно фактори вир-ва. Джерелом розширеного відтворення є додатковий продукт, який при цьому поділ. на 2 фонди: фонд споживання і фонд нагромадження. Розширене відтворення:
Зв
Г-Т ...В…Т?- Г+m – фонд споживання
Рс
фонд нагромадження
Темпи і розміри нагромадження залежать від наступних факторів: 1) величини авансованого капіталу, 2) норми дод. вартості, яка склалася, 3) норми нагромадження або пропорцій, у якій дод. вартість розподіл. на капітал і доход, 4) збільшення різниці між застосовуваним і споживаним капіталом.
Нагромадження капіталу має кількісну і якісну сторони. Кількісна сторона характериз. такими 3-ма основними процесами: 1) концентрація капіталу – процес зростання окремих капіталів шляхом капіталізації частини дод. вартості; 2) концентрація вир-ва – зростання вир-ва окремих видів споживних вартостей, що супроводж. нагромадженням речового і суб’єктивного факторів вир-ва, які пов’яз. в спільну технологічну сис-му; 3) централізація капіталу – добровільне або примусове злиття індивідуальних капіталів напр. шляхом утворення спільної власності. Якісна сторона розкривається через дослідження закону народонаселення відповідного суспільства (напр., капіталістичний закон народонасел. – відображ. зв'язок між нагромадженням капіталу та відтворенням специфічних, ірраціональних форм зайнятості насел.)
Вважається, що розширене відтворення капіталу як сис-ми буржуазних економ. відносин суспільства є причиною безробіття.
Сукупний суспільний продукт (ССП) – вся маса матеріальних благ, вироблена в суспільстві за певний період часу. Має вартісну і натурально-речову форму. Вартісну форму можна записати ССП=, де C-постійний К, V-змінний К, М-дод. вартість за рік. Натурально-речова форма – представлена величезною к-стю вироблених споживних вартостей, які поділяються на 2 групи: засоби вир-ва і предмети споживання. Для аналізу умов реалізації частин ССП було застосовано ряд припущень: 1) суто капіталістичне суспільство 2 класи: найманих працівників і роботодавців, 2) не врахов. вплив зовн. торгівлі і сфери послуг, 3) вважається що ціни товарів дорівнювали їх вартостям, 4) органічна будова капіталу незмінна, 5) норма дод. вартості незмінна, 6) населення не має заощаджень.
Умови реалізації ССП при розширеному відтворенні:
I п. 400с+100v+100m=600 CCП=900
II п. 150c+75v+75m=300
При розширеному відтворенні умови реалізації частини ССП характериз. 3-ма нерівностями: 1) c1+v1+m1>c1+c2 – вартість про-ції I підр. більше вартості зношених засобів вир-ва I і II підрозділах; 2) v1+m1>c2 – показує, що новостворена вартість I підр. більше вартості зношеного постійного капіталу II підр.; 3) c2+v2+m2<(v1+m1)+(v2+m2) – показує, що продукт II підр. повинен бути менший сумі доходів всіх суб’єктів економ. д-сті, зайнятих в I і II підрозділах.
30. Розподільчі відносини як фаза відтворення. Механізм розподілу національного доходу між членами суспільства.
Розподіл політек-я розглядає з 2х боків: як фазу суспільного відтворення і як систему розподільчих відносин. Це пояснюється тим, що створений продукт перш ніж дійти до споживача, має пройти стадію розподілу між суб’єктами вир-ва, а також – розподіл відбувається за певними принципами, що враховують або соц. стан, або трудові затрати кожного з членів суспільства. Розподіл не є самостійним, незалежним – згідно з певними способами вир-ва формуються адекватні їм форми розподілу нац. продукту. Водночас розподіл не є пасивним – він відіграє велику ек. і соц. роль. В суспільному відтворенні розподіл виконує ряд функцій, серед яких: забезпечення заг-госп. пропорційності та функціонування зв’язків між вир-вом і споживанням; створення ек. умов для суспільного відтворення і зростання народного добробуту.
Загалом розподіл – сукупність економ. відносин у зв’язку з формуванням та використанням доходів населення. Об’єктивною основою відносин розподілу є: 1) володіння певними різноманітними економ. ресурсами; 2) багатофакторність економ. дій відповідних суб’єктів економіки. Мірою розподілу вваж. також власність, заощадження, ризик, удача. Власник кожного з цих ресурсів отримує певну частину сусп. доходу.
Під доходами розуміють рез-ти ек. діяльності людей. Як правило вони виражаються в певній сумі грошових засобів, що їх одержують окремі особи, сім’ї, колективи чи держава в цілому. Фонд споживання – частка суспільного продукту, яка іде на задоволення матер. та духовних потреб людей. За своїм натуральним складом за умов простого відтворення він виступає лише як предмети споживання. При розширеному відтворенні одна частина нац. доходу іде на особисте споживання, а друга – на нагромадження, тобто на збільшення особистих і речових факторів вир-ва, на розвиток технологічного способу вир-ва. У цьому випадку за своїм натуральним складом він втілюється як у предметах споживання так і в засобах вир-ва.
Розподіл нац. доходу в широкому розумінні охоплює всі сфери сусп. вир-ва: безпосереднє вир-во, розподіл, обмін, споживання. У процесі безпосереднього вир-ва результатом розподілу є отримання необхідного (v) та додаткового прибутку (m). Цей поділ найяскравіше відображає показник норми додаткової вартості, або ступеня експлуатації. Він визначається як відношення додаткового продукту до необхідного, вираженого у %.
На стадії розподілу необхідний і додатковий продукт розпадаються на первинні доходи. Основними формами таких доходів є ЗРП, прибуток, %, рента, дивіденди та ін. Серед цих доходів виділяють трудові (ЗРП робітників) та нетрудові (частина прибутку підприємців, %, рента). Ці доходи є первинними або осн. (безпосередніх учасників матер. вир-ва). Водночас їх можна назвати й факторними, оскільки кожен з них пов'язаний з певним фактором вир-ва. У привласненні тієї чи іншої специфічної форми доходу й відбувається ек. реалізація власності на даний фактор вир-ва. Отже, первинні доходи не залишаються повністю в розпорядженні суб'єктів вир-ва, а частково трансформуються в так звані вторинні або похідні доходи учасників нематеріальної сфери. Механізм перерозподілу нац. доходу є однією з найважл. підсистем нац. ек. с-ми.
Після розподілу нац. доходу відбув. його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення, сплати різних видів податків до держ.бюджету та соц. витрат держави, внесків громадян до громадських, релігійних фондів та орг-цій. На основі перерозподілу форм вторинні доходи, основним джерелом яких є податки. Перерозподіл здійсн офіційними та неофіційними каналами. В першому випадку через механізм оподаткування, добровільних внесків у різні фонди; у другому – уряд та компанії про це офіційно не повідомл, а здійсн. Незначне одноразове підвищення цін.
У рез-ті розподілу та перерозподілу нац. доходу в усіх групах населення, п-ствах та установах утворюються кінцеві доходи, з реалізацією яких пов'язана заключна стадія руху нац. доходу - його використання. Використання нац. доходу здійснюється в процесі спож-ня та нагромадження.