1. Сутнісна характеристика інновацій та інноваційних процесів.
У вітчизняній і закордонній економічній літературі зустрічаються різні трактування таких понять, як "нововведення", "новація" та "інновація". У деяких випадках вони трактуються як синоніми, однак відмінності між ними є.
"Новація" характеризує певну новизну, і в цьому контексті дане поняття близьке до поняття "винахід".
"Нововведення" – це освоєння нової техніки і технології, поліпшених методів організації та управління. К. Найт – нововведення – впровадження чогось нового щодо організації чи її безпосереднього оточення”. Х. Барнет – це будь-яка ідея (діяльність або речовий результат), що є новою за своїми якісними ознаками порівняно з існуючими формами. В. Томпсон – це генерування, прийняття і впровадження нових ідей, процесів, продуктів та послуг.
"Інновація" – це "діяльність, спрямована на розробку, створення і поширення нових видів виробів, технологій, організаційних форм. Альтернативним є таке визначення: "Інновація – це нововведення, комплексний процес створення, поширення і використання нововведень (нового практичного засобу) для задоволення людських потреб, які змінюються в процесі розвитку суспільства. Е. А. Уткін в праці "Управление фирмой" визначає інновацію (нововведення) як об'єкт, впроваджений у виробництво в результаті проведеного наукового дослідження зробленого відкриття, якісно відмінного від попереднього аналога. У загальному інновації – це відновлення основного капіталу (виробничих фондів) чи виробленої продукції на основі впровадження досягнень науки, техніки, технології, це закономірний, об'єктивний процес удосконалювання суспільного виробництва.
П. Твіст – процес, в якому винахід або ідея зумовлюють економічні зміни. Ф. Міксон – це сукупність технологічних, виробничих, комерційних заходів, що призводить до появи на ринку нових і покращених промислових процесів і обладнання. Б. Санто – це такий суспільно-технічно-економічний процес, який через практичне використання ідей і винаходів призводить до створення кращих за своїми властивостями виробів і технологій. Шумпетер – це нова науково обґрунтована комбінація виробничих факторів, що мотивується підприємницьким духом.
Шумпетер розрізняє 5 типових змін:
випуск нового продукту або відомого продукту нової якості;
впровадження нового методу;
проникнення на новий ринок збуту;
отримання нових джерел сировини чи напівфабрикатів;
організаційна перебудова.
Інноваційна діяльність – це складна динамічна система дії і взаємодії різних методів, факторів і органів управління, що займаються науковими дослідженнями, створенням нових видів продукції, удосконалюванням устаткування і предметів праці, технологічних процесів і форм організації виробництва на основі новітніх досягнень науки, техніки: плануванням, фінансуванням і координацією науково-технічного прогресу; удосконалюванням економічних важелів і стимулів; розробкою системи заходів для регулювання комплексу взаємообумовлених заходів, спрямованих на прискорення інтенсивного розвитку науково-технічного прогресу і підвищення його соціально-економічної ефективності. У загальному інноваційний процес – це послідовний ланцюг подій, у ході яких нововведення розвивається від ідеї до конкретного продукту, технології чи послуги і поширюється в господарській практиці. Причому інноваційний процес не закінчується впровадженням, тобто першою появою на ринку нового продукту, послуги чи доведенням до проектної потужності нової технології.
2. Класифікація інновацій
Внаслідок різноманітності нових знань існує велика ять інновацій. Для того, щоб виробити загальні методи управління ними потрібно їх звести в однорідні групи, які складатимуться з інновацій схожих за певною ознакою, що потребує застосування спеціальних методів управління. Розрізняють такі види інновацій:
за ступенем радикальності, (новизни):
базові, які реалізують великі винаходи і стають основою формування нових поколінь і напрямків розвитку техніки. Такі інновації мають великі ризики, які можуть проявлятись ще на стадії науково-технічних досліджень. інновації поліпшення,;
псевдоінновації, спрямовані на часткове поліпшення застарілих поколінь техніки і технології.
за напрямком (характером) застосування:
продуктові інновації, орієнтовані на виробництво і використання нових продуктів;
технічні (знаряддя праці, продукти, обладнання, інструменти, засоби зв’язку);
технологічні інновації, націлені на створення і застосування нової технології (технологічні процеси, матеріали, кваліфіковані працівники, ноу-хау);
соціально-економічні (організація праці, професійний ріст, творчий потенціал, культура організації, ринки збуту, стосунки зі споживачем);
управлінські – (методи прийняття рішень, організаційна структура, стимулювання продукту, управління персоналом, стилі управління).
соціальні, орієнтовані на побудову і функціонування нових структур;
комплексні, які поєднують декілька видів змін;
ринкові, що дозволяють реалізувати потреби в продуктах, послугах та нових ринках.
за стимулами появи (джерелами):
інновації, зумовлені розвитком науки і техніки;
інновації, зумовлені потребами виробництва;
інновації, зумовлені потребами ринку.
за роллю у процесі відтворення:
споживчі;
інвестиційні.
за масштабом:
складні (синтезовані);
прості.
за характером задоволення попиту:
новий попит;
наявний попит.
за роллю у процесі виготовлення
основні;
доповнювальні.
за розробниками:
розроблені підприємством, яке експлуатуватиме інновацію;
розроблені зовнішніми організаціями;
за направленістю
розширення;
раціоналізація;
заміщення.
за глибиною зміни:
новий варіант;
нове покоління;
новий вид;
новий рід.
за часом виходу на ринок:
інновації-лідери;
інновації-послідовники.
за причиною виникнення:
реактивні;
стратегічні.
Перелік запропонованих ознак і класифікаційних груп у них не є єдиним та універсальним. Зазначена класифікація інновацій дозволяє зробити висновок про те, що процеси нововведень різноманітні і різні за своїм характером, отже, форми їхньої організації, масштаби і способи впливу на інноваційну діяльність також є різноманітними.
3. Основні етапи та стадії інноваційного процесу.
Перспектива розвитку і ринкової реалізації інновації, істотно залежить від того, на якій стадії життєвого циклу (зародження, росту чи зрілості) вона знаходиться. Теоретично чим швидше здійснюється інноваційний процес, тим більше імовірність того, що нововведення матиме успіх. Велике значення також повинно приділятись прискоренню створення інноваційного продукту. Іноді воно займає багато років, а за цей період нововведення може застаріти, з'являться інші й інновація в персональному виді вже не буде мати ніякої цінності. Чим "молодша" фаза, на якій знаходиться нововведення, тим більші його перспективи на ринку.
Основні складові життєвого циклу будь-якого виробу наступні:
1) маркетингові дослідження потреб ринку;
2) генерація ідей і їх фільтрація;
3) технічна й економічна експертиза проекту;
4) науково-дослідні роботи за тематикою виробу;
5) дослідно-конструкторська робота;
6) пробний маркетинг;
7) підготовка виробництва виробу на заводі-виробнику серійної продукції;
8) власне виробництво і збут;
9) експлуатація виробів;
10) утилізація виробів.
Простішу модель інноваційного процесу пропонують угорські вчені:
1) фундаментальні дослідження – концепції і теорії, що розробляються в академічних інститутах, вищих навчальних закладах, галузевих спеціалізованих інститутах і лабораторіях. Фінансування фундаментальних досліджень здійснюється в основному із засобів державного бюджету на безповоротній основі;
2) дослідження прикладного характеру – машини і прилади, рішення спеціальних проблем, оцінка можливостей. Дослідження мають практичну спрямованість і здійснюються у всіх наукових установах і фінансуються як за рахунок бюджету (державні наукові програми), так і за рахунок замовників даних розробок. Оскільки результат прикладних досліджень не завжди передбачуваний і пов’язаний зі значною невизначеністю, то саме з цього етапу інноваційного процесу виникає можливість ризику втрати вкладених коштів;
3) дослідно-конструкторські й експериментальні розробки – проводяться як у спеціалізованих лабораторіях, конструкторських бюро, досвідчених виробництвах, так і в науково-виробничих підрозділах великих промислових підприємств. На даному етапі джерела фінансування розробок ті ж, що і на другому етапі, а також власні засобу організацій;
4) процес комерціалізації, тобто вихід із нововведенням на ринок для впровадження його у виробництво, що і є основною метою інноваційної діяльності.
Інновації, що знаходяться на стадії зрілості, як правило, можуть бути використані тільки для насичення внутрішнього ринку дефіцитними товарами. Приклад - інновації у сфері побутової техніки, в основному виробленій на підприємствах оборонного комплексу в рамках конверсії. Якщо інновації знаходяться на фазі росту, то в даному випадку підприємству гарантований внутрішній попит, а також реальний вихід на світовий ринок; у даний час це можливо, наприклад, для мікроелектроніки. У тому випадку, якщо інновації знаходяться на фазі зародження або в деяких випадках на фазі зрілості, то можливий прорив у світову науково-технічну сферу. Прикладом може служити космічна індустрія.
4. Типи інноваційних стратегій підприємства.
Інноваційна стратегія – один із засобів досягнення цілей організації (корпорації, фірми), що відрізняється від інших засобів своєю новизною, насамперед для даної організації і, можливо, для галузі, ринку, споживачів.
Базові стратегії розвитку найчастіше поділяються на наступні групи: стратегії інтенсивного розвитку; стратегії інтеграційного розвитку; стратегії диверсифікаційного розвитку; стратегії скорочення. У кожній з цих груп є безпосередньо інноваційні стратегії. Базові стратегії відбивають загальноприйняті напрямки розвитку конкурентних переваг фірми. Їх використовують як типові каталоги при підборі альтернативних стратегій.
При інтенсивному розвитку відбувається прискорене нарощування потенціалу організації за рахунок кращого використання внутрішніх і зовнішніх можливостей. Інтеграційний розвиток пов'язаний з організаційно-управлінськими інноваціями і спрямований на структурні перетворення. Диверсифікаційний розвиток має на меті створення нових продуктів і технологій на додаток до наявних.
Стратегії взагалі, і інноваційні зокрема, спрямовані на розвиток і використання потенціалу організації. Тому різноманіття інноваційних стратегій обумовлюється складом компонентів внутрішнього середовища підприємства. Інноваційними стратегіями можуть бути: інноваційна діяльність організації, спрямована на одержання нових продуктів, технологій і послуг; застосування нових методів у НДДКР, виробництві, маркетингу і управлінні; перехід до нових організаційних структур; застосування нових видів ресурсів і нових підходів до використання традиційних ресурсів. Таким чином, щодо внутрішнього середовища інноваційні стратегії підрозділяються на кілька великих груп: продуктові (портфельної, підприємницькі або бізнес-стратегії, спрямовані на створення і реалізацію нових виробів, технологій і послуг); функціональні (науково-технічні, виробничі, маркетингові, сервісні); ресурсні (фінансової, трудової, інформаційної і матеріально-технічні); організаційно-управлінські (технології, структури, методи, системи управління).
За Л.Г. Раменським чотири види стратегічного поводження:
1) віолентне, характерне для великих компаній, що здійснюють масове виробництво, виходять на масовий ринок зі своєю або придбаною новою продукцією, випереджають конкурентів за рахунок серійності виробництва й ефекту масштабу.
2) патієнтне, яке полягає у пристосуванні до вузьких сегментів широкого ринку шляхом спеціалізованого випуску нової або модернізованої продукції з унікальними характеристиками;
3) експлерентне, що означає вихід на ринок з новим (радикально інноваційним) продуктом і захопленням частини ринку;
4) комутантне, що полягає у пристосуванні до умов попиту місцевого ринку, заповненні ніш, з тих або інших причин не зайнятих „віолентами” і „патієнтами”, освоєнні нових видів послуг після появи нових продуктів і нових технологій, імітації новинок і просуванні їх до найширших верств споживачів.
X. Фрізевінкель: гордий лев, могутній слон, неповоротний бегемот, лисиці, ластівки, миші.
Великі фірми, що здійснюють масове виробництво, володіють великим ресурсним потенціалом і, природно, їм властива силова конкурентна й інноваційна поведінка на ринку, яку прийнято називати віолентною. Ці фірми мають великі розміри, велику кількість працівників, багато філій і дочірніх підприємств, широкий і глибокий асортимент, здатність до масового виробництва. Їх відрізняють великі витрати на НДДКР, виробництво, маркетингові і збутові мережі. Для цього потрібні великі інвестиції. Їх постійна проблема – завантаження потужностей.Чітко їхні типи можна виділити лише за етапами й динамічністю їх еволюційного розвитку:
1) „гордий лев” – тип віолентів, для яких характерний найдинамічніший темп розвитку. Сила „левів” – концентрація на вузькому, але масовому і перспективному колі товарів; великі витрати на НДДКР і створення наймогутніших науково-дослідних структур, які функціонують постійно. Динамічні „леви” найагресивніші в конкуренції у верхньому ешелоні „піраміди корпорацій”. Потенціал росту того сегмента ринку, у якому динамічно розвивався „лев”, рано або пізно зменшується. Активна еволюція віолента закінчується, і він переходить у позицію „могутнього слона”, коли фірма-віолент утрачає динамізм, але натомість знаходить підвищену стабільність.
2) „могутній слон” – тип з менш динамічним розвитком і великою диверсифікованістю, що зумовила втрату позиції лідера в галузі. Часто „слони” уникають ролі першого з появою нового товару на ринку, але вони знаходяться поруч. Великі корпорації починають діяти лише тоді, коли успіх новинки помітний. Вони відтісняють компанію-новатора і виходять на перший план. Суть тактики „спритного другого” у тому, що фірмі не обов'язково бути першою, щоб одержати від нововведення найбільшу вигоду. Завдяки широко диверсифікованому і масовому виробництву саме „слон” отримує найбільшу користь із застосування новинки у різних галузях.
3) „неповороткий бегемот” – тип віолентів, що втратили динаміку розвитку, надмірно захопились широкою диверсифікованістю, що зумовило розпорошення сил.
Стратегія „лева” – швидко розвивається весь бізнес. Стратегія «слона» – вдало розвиваються лише деякі напрямки діяльності, а інші відстають. Згодом динамізм „слона” падає. Падає його творча здатність. „Могутній слон” перетворюється в „неповороткого бегемота”. Зберігаючи гігантський оборот, корпорація поступово втрачає здатність отримувати високі стабільні прибутки і стає збитковою.
Інноваційна стратегія, спрямована на диференціацію продукції з високою конкурентноздатністю, одержала назву патієнтної, а організація, що обрала таку стратегію – патієнта.
Еволюційний шлях розвитку патієнта починається з досягнення диференціації товару, відокремлення ринкової ніші і росту продажів товару. Однак для зрілого патієнта наростає небезпека старіння знань та інноваційних капіталів, втрати науково-виробничої гнучкості. Існує також загроза захоплення патієнта більшою фірмою – віолентом. Якщо це відбувається, то колишній патієнт перетворюється в дочірнє суспільство з високим ступенем автономності.
Фірми-патієнти („хитрі лиси”) можуть бути різних розмірів: малі, середні і навіть інколи великі. У патієнтної стратегії чітко простежуються дві складові підстратегії: ставки на диференціацію продукту; необхідність зосередити максимум зусиль на вузькому сегменті ринку.
Диференціація продукції – крок назустріч тому споживачу, якому не потрібна масова стандартна продукція. Вона дозволяє також патієнту відкрити свою справу з виробництва диференційованої продукції. При цьому патієнт застосовує диференціацію стосовно товару, сервісу і реклами.
При спеціалізованому виробництві запас конкурентноздатності товару виникає в основному завдяки високій споживчій цінності товару. Патієнту приходиться точно визначати і забезпечувати її.
Ризиковані прориви в невідоме відповідно до класифікації конкурентної поведінки здійснюють фірми – експлеренти, в основному невеликі організації. Їхня головна роль в економіці – інноваційна, зі створення принципово нових продуктів і наукомістких технологій у всіх галузях суспільного виробництва. Більшість експлерентів при розробці нових товарів зазнають невдач. Головна роль експлерентів в економіці полягає у створенні радикальних, „проривних” нововведень: нових продуктів і нових технологій у всіх галузях економіки. Як творці радикальних нововведень фірми-експлеренти, або так звані „хитрі лиси” відрізняються своєю цілеспрямованістю, відданістю ідеї, високим професійним рівнем співробітників і лідера, великими витратами на НДДКР.
Фірма-експлерент у своєму розвитку спочатку створюється або існує як компанія-піонер, що нічим, крім одержимості ідеєю, не відрізняється від безлічі інших дрібних і середніх фірм. Однак вона веде наполегливий пошук принципово нових технічних рішень. Усі засоби, переважно залучені, витрачаються на ДКР. На ринок спочатку нічого не поставляється. Діяльність фірми полягає у підготовці конкурентноздатного нового товару. І цей підготовчий доринковий етап, має приховану природу.
Фірма-експлерент не відноситься до втрати самостійності як до трагедії. Щоб успішно діяти на ринку після того, як новий товар став масовим, експлерент має змінити стратегію: або сформувати чітку спеціалізацію (патієнтна стратегія), або здійснити масштабні інвестиції у виробництво, управління і збутову мережу (віолентна стратегія).
Стратегія малих або дрібних організацій завдяки винахідливості і спритності у виборі способів конкуренції одержала назву комутантної.
У сучасному розвитку економіки платоспроможний попит далеко не автоматично народжує пропозиція. Виробництво вибіркове, оскільки економічно виправдано при достатньому рівні рентабельності і дотриманні визначених умов. Багато потенційних споживачів залишаються незадоволеними. Дрібні фірми, задовольняючи локальний і вузькогруповий або навіть індивідуальний попит, тим самим зв'язують економіку на всьому просторі. Вони беруться за усе, що не викликає інтересу у віолентів, патієнтів і експлерентів. Їхня роль об'єднавча, єднальна.
Роль „сірих мишей” в інноваційному процесі двояка: вони сприяють, з одного боку, дифузії нововведень, з іншого боку – їх рутинізації. Інноваційний процес, таким чином, розширюється і прискорюється.
Дрібні фірми активно сприяють просуванню нових продуктів і технологій, у масовому порядку створюючи на їх основі нові послуги. Це прискорює процес дифузії нововведень.
Комутанти також активно беруть участь у процесі рутинізації нововведень за рахунок схильності до імітаційної діяльності і за рахунок організації нових послуг на основі нових технологій.
5. вплив фази життєвого циклу п-ва на вибір його інноваційної стратегії.
Перспектива розвитку і ринкової реалізації інновації, істотно залежить від того, на якій стадії життєвого циклу (зародження, росту чи зрілості, спаду) вона знаходиться. Теоретично чим швидше здійснюється інноваційний процес, тим більше імовірність того, що нововведення матиме успіх. Велике значення також повинно приділятись прискоренню створення інноваційного продукту. Іноді воно займає багато років, а за цей період нововведення може застаріти, з'являться інші й інновація в персональному виді вже не буде мати ніякої цінності. Чим "молодша" фаза, на якій знаходиться нововведення, тим більші його перспективи на ринку.
Основні складові життєвого циклу будь-якого виробу наступні:
1) маркетингові дослідження потреб ринку;
2) генерація ідей і їх фільтрація;
3) технічна й економічна експертиза проекту;
4) науково-дослідні роботи за тематикою виробу;
5) дослідно-конструкторська робота;
6) пробний маркетинг;
7) підготовка виробництва виробу на заводі-виробнику серійної продукції;
8) власне виробництво і збут;
9) експлуатація виробів;
10) утилізація виробів.
Інновації, що знаходяться на стадії зрілості, як правило, можуть бути використані тільки для насичення внутрішнього ринку дефіцитними товарами. Прикладом можуть бути інновації у сфері побутової техніки, в основному виробленій на підприємствах оборонного комплексу в рамках конверсії. Якщо інновації знаходяться на фазі росту, то в даному випадку підприємству гарантований внутрішній попит, а також реальний вихід на світовий ринок; у даний час це можливо, наприклад, для мікроелектроніки. У тому випадку, якщо інновації знаходяться на фазі зародження або в деяких випадках на фазі зрілості, то можливий прорив у світову науково-технічну сферу. Прикладом може служити космічна індустрія.
Проте є ряд технологій, життєвий цикл яких продовжується, незважаючи на прогнози їх завершення. Зокрема, з початком масової комп’ютеризації у 1980-х роках прогнозувалось, що потреби у папері зменшаться. Відбулось протилежне – потреба в папері ще зросла.
6
7 Організаційні форми інноваційного п-цтва
Для стимулювання інновацій в малому бізнесі поширені нові методи:
інкубаторні програми і мережі малих фірм
Нові фірми в межах старих компаній
Венчурні фірми
Венчурні фірми (ризикофірми)
Венчурна фірма є організацію, яка створюється для реалізації інноваційного проекту, пов'язаного зі значним ризиком.
Для створення венчурної фірми група фахівців з оригінальною ідеєю випуску нової продукції або розробки технології вступає в контакт із венчурними фондами. Цей контакт здійснюється через посередника: керівника малого підприємства, який має бути компетентний не тільки в науково-технічній діяльності, але й у сфері виробництва і реалізації продукції. Як керівник майбутньої венчурної фірми він забезпечує часткове фінансування проекту та безпосередньо керує напрямками діяльності протягом 3–7 років, аж до того моменту, коли ризикофірма передає через продаж акцій управління могутнішому фінансово-виробничому угрупованню, за умови, що досягнутий рівень розвитку потребує розширення масштабів виробництва.
Під „фірмою-інкубатором” розуміють організацію, яку створюють місцеві органи влади або великі компанії з метою створення нових компаній. Існують фірми-інкубатори трьох типів.
Перший тип – безприбуткові. Вони найчисленніші. Безприбуткові фірми-інкубатори надають в оренду приміщення для малих фірм за орендну плату, яка на 50%нижча мін рівня, субсидуються ОМвлади
Другий тип – прибуткові. Це приватні організації, загальна кількість яких постійно збільшується. На відміну від безприбуткових фірми-інкубатори вони, як правило, не пропонують знижених тарифів на послуги, але дозволяють орендарям, надаючи їм широкий спектр послуг, платити тільки за ті, котрими орендар фактично скористався.
Третій тип існує у вигляді філій вищих навчальних закладів, які ефективно допомагають компаніям, які планують розробляти і випускати технологічно складні вироби (лабораторна база, бібліотека)
Нові фірми в межах старих компаній – великі корпорації створюють малі фірми з метою запобігання плинності кадрів.
8 Регіональна інноваційна інфраструктура
Технологічні парки
Науковий парк (НП) – нова форма співробітництва промислових фірм з університетами. Ідея: промислові компанії створюють біля університетів свої науково-дослідні організації і підприємства, що залучають для роботи над замовленнями фірм персонал університетів
Технологічний парк (ТП) – одна з найбільш розповсюджених у США і Західній Європі форм функціонування розроблювачів нових технологій, з ризикофірмами. Як зразок технологічного парку в багатьох країнах прийнята модель науково-виробничого центра (НПЦ), створеного на базі Стенфордського університету в Каліфорнії.
В Україні зареєстровано і діє 8 технологічних парків: "Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона", "Інститут монокристалів", "Вуглемаш", "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка", "Інститут технічної теплофізики", "Укрінфотех", "Київська політехніка" та "Інтелектуальні інформаційні технології". Зазначеними технопарками виконується 61 проект (54 інноваційних і 7 інвестиційних), на реалізацію яких надається підтримка держави.
Технопарки сприяють забезпеченню потреб внутрішнього ринку, зменшують залежність від імпорту, високими темпами нарощуються обсяги постачання на експорт високотехнологічної конкурентоздатної на світовому ринку продукції, створюють нові робочі місця і надають можливості для реалізації вченими і висококваліфікованими спеціалістами України свого інтелектуального потенціалу
Технопарки зарекомендували себе ефективно працюючою складовою національної інноваційної інфраструктури, реальним провідником інноваційних ідей від науково-технічного відкриття до промислового виробництва
Найбільш просунута форма інтеграції науки з виробництвом.
Кожен технополіс повинний був складатися з трьох основних компонентів: великих підприємств як мінімум 2–3-х самих передових галузей промисловості (виробництво оптичних волокон, інтегральних схем, медичної електроніки, інформаційних систем і ін.); могутньої групи державних або приватних університетів, НДІ, лабораторій; житлової зони із сучасними будинками, розвитий мережею доріг, шкіл, спортивних, торговельних, культурних центрів.
У рамках проектного управління створюються науково-технічні альянси, що поділяються на науково-дослідні і науково-виробничі. Альянси є проміжною ланкою між неформальною кооперацією і повним злиттям. При цьому співробітництво в альянсі різних організацій не виключає посилення конкуренції між ними.
Інший напрямок у міжфірмової кооперації є створення консорціумів, де організації з різними формами власності зберігають свою господарську самостійність, але підкоряються спільно обраному виконавчому органу. Консорціуми полегшують рішення задач з розподілу витрат на НДДКР і об'єднанню дефіцитних трудових і матеріальних ресурсів у рамках здійснення великих проектів.
Міжфірмове співробітництво в розробці, виробництві і маркетингу продукту, що часто перетинає національні границі, знайшло відображення в створенні спільних підприємств (СП). Причини зрослої популярності СП і мотиви їхнього створення порозуміваються посиленням міжнародного співробітництва в розвитку експорту, ростом прямих закордонних інвестицій, продажем технологій по ліцензіях.
Регіональні науково-технічні центри виникають як складова частина цілісної державної системи інноваційної діяльності з метою захисту регіональних ринків наукомісткої продукції місцевих товаровиробників і створення нових робочих місць для висококваліфікованих фахівців.
9.Джерела фінансування інноваційнохї діяльності
Суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:
а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;
б) часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності;
в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;
г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;
д) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України "Про страхування"(85/96-вр).
З 2005 року набрав чинності „Порядок надання фінансової підтримки суб'єктам інноваційної діяльності за рахунок коштів державного бюджету шляхом здешевлення довгострокових кредитів”. Він визначає механізм надання фінансової підтримки суб'єктам інноваційної діяльності за рахунок коштів державного бюджету шляхом часткової компенсації відсоткової ставки за залученими ними у національній валюті для реалізації інноваційних проектів, що зареєстровані відповідно до Закону України "Про інноваційну діяльність", банківськими довгостроковими кредитами.
10.Державне регулювання інноваційної діяльності
Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:
визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;
формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;
створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;
захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності; фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;
стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;
встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності; підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.
Інноваційним визнається проект, яким передбачаються розробка, виробництво і реалізація інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції. Державна підтримка реалізації інноваційного проекту надається за умови його державної реєстрації.
Проекти, що визнані за результатами експертизи інноваційними, заносяться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності до Державного реєстру інноваційних проектів.
11Форми державної підтримки інноваційних проектів
Таким чином, на основі досвіду закордонних країн можна визначити головні напрямки державної підтримки і стимулювання інноваційного підприємництва:
створення у рамках апарату виконавчої влади організацій зі стимулювання розробок технологічних нововведень;
сприяння у здійсненні наукових досліджень приватним особам і організаціям;
інтенсивний обмін науково-технічною інформацією, що заохочується державою в цілях досягнення узгодженості інтересів фірм і держави;
активна підтримка державою малого бізнесу – піонера нової техніки і технологій;
використання державного регулювання і господарських норм для економіко-правової й адміністративно-організаційної інтеграції, що забезпечує спеціалізацію і кооперування підприємств і організацій – виконавців держзамовлень у сфері інновацій;
створення мережі технополісів і технопарків і ін.
На закінчення треба сказати, що підтримка інноваційного підприємництва є одним із пріоритетних напрямків державної науково-технічної й економічної політики у всіх країнах з розвиненою ринковою економікою.
12
13.Визначеня ефективності інноваційних проектів
Загальна методика;
Особливості модернізації;
Врахування терміну служби;
Розрахунок ліквідаційної вартості;
Врахування реінвестування;
Вибір норми дисконту;
Прогнозування параметрів оцінки;
Врахування ризику.
Внутрішня норма прибутку – це максимальна ставка процента, під яку фірма може взяти кредит для фінансування інвестиційного проекту за допомогою позичкового капіталу. При цьому грошовий дохід використовується на протязі визначеного періоду для погашення суми кредиту і процентів за ним. Акціонери в цьому випадку за економічно виправданий період використання проекту не отримали б ніякого додаткового доходу, але і не мали б збитків від використання інвестиційного проекту.
Фірма може розпочати реалізацію проекту, якщо для його фінансування використовуються власні засоби, але в цьому випадку внутрішня норма прибутку за цим проектом повинна бути не менше норми прибутку на капітал, нарахованої в цілому на підприємстві, або дещо більше тієї норми прибутку, яку фірма може отримати, поклавши вільні грошові засоби на депозитний рахунок в банку.
Точна величина внутрішньої норми дохідності може бути визначена за формулою лінійної інтерполяції:
,
де r1 – остання вища ставка дисконтування, за якої NPV має додатне значення; r2 – ставка дисконтування, за якої NPV має від’ємне значення; NPV+ , NPV- – чиста теперішня вартість відповідно при нормі дисконту r1 і r2.
Метод внутрішньої норми доходності не рекомендується застосовувати при розрахунку ефективності інвестиційних проектів, в процесі реалізації (експлуатації) яких можуть здійснюватись значні капіталовкладення. В таких випадках може виникати кілька розрахункових значень IRR, що утруднює прийняття правильного рішення про доцільність реалізації проекту.
Проте описані методи оцінювання ефективності проектів хоч і є основою, але не в повній мірі підходять для оцінювання інноваційних проектів. Це пов’язано з особливістю інноваційних проектів, яка полягає в різних життєвих циклах інвестиційного та інноваційного проектів з огляду на інтенсивність і структуру грошових потоків. Крім того порівняно з інвестиційним проектом у створенні та використанні інновацій, як правило, бере участь більша кількість учасників, зокрема – інвестори, науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектні організації, заводи-виробники нової продукції і її споживачі. Натомість в реалізації інвестиційного проекту зацікавлені інвестори, які його фінансують і підприємство, яке реалізує проект. Тому і мета інноваційного проекту відрізняється від інвестиційного: реалізація інновацій спрямована на досягнення кращих результатів порівняно з аналогом.
З урахуванням зазначених особливостей інноваційних проектів при розрахунку їх ефективності потрібно розрізняти такі часові періоди і моменти:
розрахунковий рік впровадження (другий і третій календарний рік серійного випуску нової продукції або другий рік використання нової технології, нових методів організації управління, виробництва, праці);
перший рік після закінчення нормативного терміну освоєння нововведення;
перший рік строку корисного використання інновацій (рік початку фінансування робіт з реалізації проекту);
строк корисного використання інновацій;
останній рік строку корисного використання інновацій.
З урахуванням зазначеного при оцінюванні ефективності інновацій всі витрати (поточні й одноразові), а також результати приводяться до розрахункового року за допомогою дисконтування і компандирування (нарощення) ( в інвестиційному проекті всі грошові потоки приводяться до початкового року здійснення капіталовкладень).
При оцінюванні ефективності нововведень на відміну від оцінювання ефективності інвестицій потрібно значно більше уваги приділяти процесу вибору найкращого варіанта із можливих. Для цього потрібно забезпечити спів ставність варіантів не тільки за фактором часу, а й за обсягами виробництва нової продукції, за якісними, соціальними й екологічними факторами. При цьому за базу порівняння приймаються:
на етапі формування портфеля НДДКР, при прийнятті рішення про впровадження у виробництво нововведення – показники кращої техніки, яка спроектована в Україні або за кордоном, яка може бути закуплена в необхідній кількості або розроблена и вироблена на основі ліцензії в Україні. У випадку відсутності аналогів для порівняння даних про закордонні аналоги за базу порівняння приймаються вітчизняні аналоги;
на етапі формування планів з освоєння нововведення – показники техніки, яка замінюється (аналога).
При оцінюванні ефективності інновацій витрати і результати, які виникають до початку розрахункового року, множаться на коефіцієнт нарощення, а після звітного року – на коефіцієнт дисконтування.
При оцінюванні ефективності інновацій потрібно виходити із можливості використання двох норм прибутку на капітал. Одну з них доцільно використовувати для приведення одноразових витрат до розрахункового року. Вона має відповідати нормі прибутку, яку гарантує банк власнику грошових засобів, покладених на депозитний рахунок. Друга норма доходу на капітал використовується для погодження інтересів інвесторів і виробників інновації.
Потрібно враховувати також і те, що оцінювання ефективності інновацій має враховувати виробничу ефективність у виробника інновації.
14.Види ефектів від інноваційної діяльності
Розрізняють такі види ефекту від інноваційної діяльності:
економічний – показники враховують виражені всі види результатів і витрат, зумовлених реалізацією проекту;
науково-технічний – новизна, простота, корисність, естетичність, компактність;
фінансовий – розрахунок фінансових показників;
ресурсний – показники відображають вплив інновацій на обсяг виробництва і споживання певного ресурсу;
соціальний – показники враховують соціальні результати реалізації інновацій;
екологічний – враховують вплив показників на навколишнє середовище.
Чиста теперішня вартість:

Індекс доходності:

Модифікована внутрішня норма доходності:

15.Оцінювання наукової і науково-технічної ефективності інновацій
Цільові науково-технічні програми є дієвим засобом державного регулювання в багатьох аспектах науково-технічного розвитку як важливого фактору зростання національної економіки”.
Відповідно до статті 34 Закону України "Про наукову та науково-технічну діяльність" бюджетне фінансування наукових досліджень як механізм державного регулювання та управління у науковій та науково-технічній діяльності здійснюється шляхом базового та програмно цільового фінансування.
Базове бюджетне фінансування надається для проведення фундаментальних наукових досліджень, розвитку інфраструктури наукової і науково-технічної діяльності, збереження наукових об'єктів, підготовки наукових кадрів.
Фундаментальні дослідження виконуються за пріоритетними науковими напрямами, надається підтримка перспективним розробкам, що виконуються комплексними авторськими колективами науковців, вузів та академічних інституцій. Державним фондом досліджень здійснюється підтримка фундаментальних досліджень за грантами, зокрема для молодих вчених. Нещодавно Президент України Леонід Данилович Кучма підписав указ щодо розвитку фундаментальних наукових досліджено, яким передбачено суттєве збільшення їх фінансування, починаючи з 2005 року.
Програмно-цільове фінансування надається на конкурсній основі науково-технічним програмам, які реалізуються пріоритетні напрямки науки і техніки та прикладним науково-технічним розробкам, які виконуються за державним замовленням.
На виконання Законів України "Про наукову і науково-технічну діяльність та про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки" створено систему державних наукових та науково-технічних програм. Сформовано і функціонує 29 державних науково-технічних програм з обсягом фінансування 5,3 мільйонів гривень. Обсяг реалізованої науково-технічної продукції за такими програмами щорічно зростає приблизно на 15 відсотків і досяг 1,3 мільярдів гривень. Важливим механізмом реалізації державної політики у науково-технічній сфері є формування державного замовлення на новітні технології.
16 Оцінка ризиків реалізації інноваційного проекту
Інновації та інноваційна діяльність пов’язані зі значним ризиком, оскільки зміст інновацій складають зміни, які розглядаються як джерело доходу, а процеси і результати змін містять істотну частку елементів невизначеності і спричиненого нею ризику. При цьому раціональна поведінка полягає в тому, щоб не ігнорувати ризик, а належним чином враховувати для обґрунтування заходів, спрямованих на його попередження, зниження чи компенсацію.
Ризик інноваційного проекту – це міра непевності в одержанні очікуваного рівня прибутковості при реалізації інноваційного проекту в реальних умовах господарювання.
В загальному випадку в економіці для оцінки ризику, в основному, використовують імовірнісний підхід. Але високий ступінь невизначеності і ризику інноваційних проектів потребує розробки заходів щодо його штучного зниження, що передбачає наявність точної оцінки не лише величини можливих збитків і ймовірності їх виникнення, а й ступеня впливу окремих факторів на загальний ризик проекту [1, 194].
При оцінці ризику інноваційного проекту слід враховувати те, що існує ситуація невизначеності для загальної господарської діяльності суб’єкта, а також окремі ризики, що притаманні лише цьому інноваційному проекту. Сукупність цих ризиків може спричиняти синергічний ефект, як сприятливий для підприємства, так і руйнівний за умов великого від’ємного значення приведеного чистого доходу від інновацій.
Основними етапами оцінки ризиків інноваційних проектів підприємства є наступні:
1. Визначення окремих (елементарних) ризиків реалізації даного інноваційного проекту. При цьому необхідно ідентифікувати ризики, які можуть виникнути в будь-який момент здійснення проекту та, за можливості, систематизувати їх.
2. Оцінка інформації для визначення рівня окремих проектних ризиків. Інформація щодо зовнішнього середовища функціонування підприємства присутня завжди, проте особі, що приймає рішення щодо доцільності та економічної ефективності певного інноваційного проекту, слід звертати увагу на її достовірність та можливість застосування при аналізі. Ретроспективні дані використовуються за наявності аналогій в інноваційній діяльності минулих років (при цьому умови реалізації та галузь застосування повинні бути подібними). Якщо ж інновація є новітньою для підприємства і його оцінка за рівнем ризиків здійснюється в умовах відсутності будь-яких статистичних даних, то виникає необхідність у застосуванні методів, що використовують інструменти оцінки суб’єктивної вірогідності.
3. Вибір та використання відповідних методів оцінки вірогідності окремих проектних ризиків. Аналіз елементарного ризику інноваційного проекту базується на оцінці ризиків, що притаманні його грошовим потокам. Тобто ймовірності відхилення отриманого грошового надходження від запланованого його значення в проспекті проекту. Враховується також рівень кореляції та характер розподілу даних ймовірностей.
Для кількісного оцінювання ризику існують різні методи, серед яких найбільш поширені статистичний (у тому числі метод статистичних випробувань чи метод Монте-Карло); аналітичний; метод використання дерева рішень та імовірнісного підходу; метод оцінювання фінансової стійкості або оцінювання доцільності витрат; метод експертних оцінок; нормативний метод; метод аналізу чутливості; метод використання аналогів та ін Кожний з названих методів має свої переваги і недоліки і використовується в цілком конкретних ситуаціях; універсального методу, прийнятного для всіх випадків, не існує.
4. Визначення розміру можливих фінансових наслідків при настанні ризикової події у зв’язку з реалізацією інновації. Розмір можливих фінан­сових втрат обумовлюється видом інновації, обсягом залученого інвестиційного капіталу, рівнем ризику, передбаченого даним проектом, а також діапазоном відхилень фактично отримуваного доходу від очікуваного значення.
На основі отриманих характеристик здійснюється позиціювання проектів відносно можливих фінансових втрат при настанні ризикової події по зонах ризиків: без ризикова зона; зона припустимого ризику; зона критичного ризику; зона катастрофічного ризику
5. Оцінка загального проектного ризику. Загальний рівень ризику, притаманного конкретному інноваційному проекту, теоретично оцінюється як функція значень рівнів ідентифікованих елементарних ризиків по проекту. При цьому слід також враховувати взаємний вплив реалізації інноваційного проекту на зміну дохідності активів підприємства та середньогалузеві доходи від інноваційної діяльності.
6. Співставлення рівня проектного ризику з фінансовими можливостями підприємства. У розпорядження підприємства повинні бути достатні кошти не лише для реалізації даного інноваційного проекту, але й для страхування від ймовірного настання тих чи інших ризикових подій, які ставитимуть під сумнів можливість отримання прибутку від інновацій. Але витрати на страхування як один із методів фінансування ризику зменшують активи підприємства, які воно могло спрямувати на інновації чи інвестиції та отримати прибуток. Тому слід виважено підходити до величини ціни страхування, тобто до розміру страхової премії.
7. Співставлення рівня проектного ризику з рівнем дохідності проекту. Основою діяльності будь-якого підприємця є прагнення отримати прибуток, саме тому величина ймовірних втрат повинна бути співрозмірною із величиною отриманого прибутку чи інших конкурентних переваг від впровадження інноваційного проекту.
8. Ранжирування альтернативних інноваційних проектів за рівнем ризику. Узагальнююча порівняльна оцінка здійснюється за допомогою двох методів:
- на основі варіації усіх кінцевих показників ефективності проектів від їх середніх значень;
- на основі відхилень пріоритетних для підприємства показниках ефективності проекту.
Ризик інноваційного проекту не приймає статичного, абсолютного значення раз і назавжди. Його природа така, що він змінює свої характеристики залежно від стадії інноваційного проекту. Тому керівництву підприємства слід здійснювати постійний моніторинг процесів впровадження та управління інноваційним проектом для своєчасного виявлення слабких сигналів та для підготовки механізму ефективного управління ризиками.