52. Національне та загальнолюдське в культурі. Багатоманітність і взаємодія культур
Кожен народ створює свою особливу, неповторну культуру. Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучасної цивілізації. Культури різних народів відрізняються між собою мовою, символами, нормами, способами спілкування та діяльності, художньо-чуттєвим відтворенням світу, міфологією і релігією, мораллю і правом тощо.

Проте головним фактором творення людського в людині є мова. Саме людська мова є основою загальнолюдського в розмаїтті культур. Але водночас це завжди мова певного народу, певного етносу, що закладає основи різноманітності, багатоманітності культур.

Культура дається людині через мову і в мові. Можна сказати навіть більше: лише завдяки мові як суспільно-історичному здобутку людина і стає людиною. Тому ще Сократ звертався до людини: "Заговори, щоб я тебе побачив".
Сутність людини міститься і виявляється в мові. Оволодіваючи мовою і мовлячи (розмовляючи) між собою і з собою, люди відкривають для себе світ свого людського буття.

Висловлену ще відомим німецьким мовознавцем і філософом Вільгельмом Гумбольдтом (1767—1835) думку про нерозривний зв'язок мови і людського способу буття у світі, мови і світогляду в Україні ґрунтовно розвивав видатний мовознавець і філософ Олександр Опанасович Потебня (1835— 1891). При цьому він рішуче виступав проти мовної асиміляції, за збереження і розвиток усіх національних мов як найглибших "стихій" народного буття. З цих позицій О. Потебня рішуче засуджував колонізаторську, асиміляторську політику російського царизму та її провідників в Україні.

Глибокі думки стосовно національної мови як феномена культури обстоював відомий історик культури Іван Огіенко (1882—1972). У відомій праці "Українська культура" він наголошував, що мова — це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова — це форма нашого життя, життя культурного і національного. Мова — це душа кожної нації, її святиня, її найцінніший скарб.

Дійсно, мова є "органом культури", безпосереднім буттям культури, що твориться кожною нацією. Отже, розмаїття, багатоманітність культур зумовлені тим, що мова як основний елемент культури є завжди мовою певної нації. У національній культурі (а безнаціональних культур немає) національні особливості виявляються не лише в мові, а і в інших чинниках:
у побуті — форми розселення, особливості помешкань, досвід народних майстрів, переважаючі будівельні матеріали (дерево, камінь, цегла тощо). Спробуйте, наприклад, уявити собі карпатське село у степовій зоні чи степове село в Карпатах;
у національній самобутності життєвого матеріалу, який відображається у творах духовної культури — історичні та природні умови; особливості розвитку нації; її побутові традиції та звичаї; особливості психології; виразові засоби, характерні для нації;
у фольклорі з його самобутністю (у тому числі і в анекдотах, зокрема про свій чи чужий національний характер, психологію, традиції та звичаї тощо); у формах культури — в українців думи, у росіян — билини та частушки, у таджиків — рубаї тощо;
у хореографи — порівняйте український гопак, білоруську лявоніху, російські танці, дагестанську лезгинку тощо;
один і той самий жанр літератури — роман — в Україні інший, ніж у Німеччині, Франції, Англії чи Китаї; образи віршів М. Лєрмонтова, напрочуд конкретні, відрізняються від образів Т. Шевченка;
гумор український, російський, французький та англійський — спробуйте порівняти;
у піснях народів, що співзвучні патріотичним почуттям народу;
у ставленні до смерті;
в архітектурі як престижі нації та її сучасних проблемах — масове індустріальне будівництво, сучасний "модерн" тощо (згадайте надзвичайно популярний кінофільм "Іронія долі, або з легким паром").

Таким чином, у національній культурі відбивається насамперед спосіб світосприйняття народу, його світорозуміння, що особливо позначається на мистецтві та філософії.

Проте культура як спосіб людського буття все ж не може не мати загальнолюдських рис, притаманних усім націям, усім народам. Саме тому культури різних народів світу, незалежно від розселення їх, мають багато спільного: люди використовують однакові знаряддя праці, розмірковують приблизно над одними і тими ж проблемами, переживають навіть однакові чуттєві стани, сподіваються і закохуються, формують свої соціальні інституції, виховують дітей як люди. Вони майже однаково усвідомлюють велич космосу, межі свого існування, свою смертність, незахищеність перед загрозою катастроф, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, спроектувати своє майбутнє.

Людство, очевидно, має деяку глибинну основу свого існування. Розмаїття культур розкриває її багатоманітність. Взаємодія між ними є способом збереження цілісності цивілізації як унікального витвору історії. Людство пройшло тисячолітніми тернистими шляхами зіткнення культур, кривавих воєн, людських жертв і нескінченних руйнацій матеріальних і духовних цінностей, перш ніж осягнути животворну силу "вічного миру" (І. Кант), "величі людини і людяності" (Т. Шевченко), "благоговіння перед життям" (А. Швейцер).

Багатство і розмаїття культур народів світу є свідченням багатогранності вияву людського як такого. Культурні досягнення народів не суперечать одне одному, а навпаки — поповнюють скарбницю загальнолюдської культури все новими й новими надбаннями. Взаємообмін культурними надбаннями народів світу є могутнім джерелом їхнього розвитку, інтеграції світової цілісності.

Активізація зазначених процесів у другій половині XX — на початку XXI ст. стикається з не менш активними процесами розвитку національної свідомості, національних почуттів багатьох народів у різних регіонах світу. Усвідомлюючи свою самобутність, ці народи прагнуть до самостійності, до створення незалежних держав, відродження національних культур. Ця ситуація породжує цілий комплекс суперечностей, однак, рано чи пізно, всі вони будуть подолані здоровим людським глуздом і наполегливою працею. Національне аж ніяк не суперечить загальнолюдському, а навпаки — воно є його особливим виявом і входить до системи загальнолюдських надбань цивілізації.

Потрібно мати на увазі, що перебільшення чи абсолютизація значення національного не тільки не сприяє зміцненню світової єдності, а й руйнує її. А водночас вона руйнує і саму національну культуру, бо ізоляція від загальнолюдської культури не приносила користі жодному з народів світу. Дуже слушно щодо цього радив, звертаючись до українців, великий Т. Шевченко: "...і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Бо якщо культура замикається сама в собі і прагне увічнити застарілі форми життя, від кидаючи будь-який обмін і порівняння, тоді вона стає безплідною і рухається до занепаду. Лише в процесі порівняння поглядів, думок, міркувань народжуються нові конструктивні підходи, розширюється горизонт глибшого усвідомлення власної позиції, визначаються її місце та роль у контексті загальноцивіліза-ційного розвитку людства.

Нині Україна переживає складний період своєї історії. Проголошенням незалежності вона на повний голос виявила і свій намір іти шляхом демократичного розвитку, шляхом цивілізованості й загальнолюдської культури. Незалежність є також актом глибокої поваги і шани українців до своєї національної культури, волевиявленням до її відродження та розвитку і водночас прагненням увійти в загаль-ноцивілізаційний процес розвитку людства.

Історичний шлях розвитку української культури — це шлях страждань і боротьби, дивовижного терпіння і внутрішнього нездоланного прагнення до свободи та незалежності. Фактично від татаро-монгольської навали і донині українська культура витримувала на собі політичний, ідеологічний, економічний, моральний тиск з боку держав, у "співдружність" з якими кидала український народ його історична доля. Що характерно, своєрідна та унікальна українська культура майже завжди гармонійно вписувалась у культурне середовище іншого народу, жила і функціонувала в ньому, не втрачаючи власної цілісності та якісної історико-ти-пологічної визначеності, щедро ділилася власними культурними надбаннями, розвивалась і квітла, спадкоємно переймаючи від інших культур все життєдайне, людяне, гуманне.
Духовною основою національної культури є самосвідомість нації, упредметнена в її святинях, у національній символіці, у звичаях, обрядах і ритуалах; її духовні почуття (національні, моральні, естетичні, громадські, родинні та ін.). Ці почуття та предмети їх (як-от: рідний край, рідні ріки, ліси, гори, образи національного епосу, дум, ідеали мужності, добра, чоловічої та жіночої краси, народна поетична символіка, мелодійний лад музики тощо) формують своєрідне для даного народу бачення світу, світосприйняття і світовідчуття, нарешті його світогляд. У своїй результативній формі цей світогляд кристалізується в народній мудрості.

Сьогодні зрозуміло практично кожному: без культури, поза культурою ні про яке оновлення суспільства не може бути й мови. Саме тому розвиток культури має розглядатися у статусі найвищих пріоритетів. Суспільно-історичний досвід людства свідчить, що "некультурна істота" не може користуватися надбаннями цивілізації, не може створювати щось таке, що оцінювалося б як загальнолюдське надбання. Спроби побудувати справедливе суспільство поза загальноцивілі-заційними надбаннями людства також приречені на невдачу. Тому висновок зі сказаного може бути тільки такий: потрібно освоювати загальнокультурні надбання сучасної цивілізації, культуру в усіх ЇЇ формах і проявах — мистецтво і науку, філософію і релігію, моральну і правову духовність, свята і обряди, загальнолюдське в них і національне — все, що формує мудрість, любов, віру, справді людяне в людині, розвиваючи творчість на засадах високих гуманістичних цінностей та пріоритетів.

Що стосується України, то відродження і розвиток культури, зростання її людинотворчого потенціалу є необхідною умовою повернення країни до загальноцивілізаційних засад суспільно-історичного розвитку людства.
Питання 3. Як здійснюється тіпологизация культур.
Тіпологизация культур або побудова якоїсь системи типів, тобто типології культур здійснюється за допомогою двох найважливіших, початкових логико-познавательных процедур.
По-перше, як і будь-яка класифікація, тіпологизация культур, впорядковування по групах спирається на вибір підстав, критеріїв класифікації. Може бути виділено або одне, або декілька підстав, ознак, по яких встановлюється спільність культур. Іншою важливою характеристикою, визначальної тіпологизацию культури, є пізнавальна мета (завдання) класифікації. Різні автори, залежно від поставлених завдань, вибудовують різні типології культури по певних підставах.
Найбільш поширеною є типологія культур по хронологічно-тимчасовій підставі: культура перших людей (стародавня або первісна культура); античний тип культури; культура середньовіччя; культура Відродження; культура Освіти; культура Нового часу і тому подібне (см Таблицю № 2).
Слід мати на увазі, що по одних ознаках ті або інші культурні одиниці (самобутні культури) можуть виявитися включеними в один тип культури, а по інших підставах - в іншій.
Наприклад, тіпологизация культур може здійснюватися з метою виявлення тієї ролі, яку культури грають в соціальній взаємодії (див. Таблицю № 3).
Відомий вітчизняний сучасний культуролог Орлова е.А. указує на тіпологизацию (класифікацію) культур з метою з'ясування реалізації в різних культурах функціональної ролі і механізму здійснення основних форм мислення. Так, Е. Гленн виділяє на цій базі 2 типи культури: один з них - з переважанням абстрактних, інший - асоціативних форм мислення (див. Таблицю № 3).
Існує типологія культури, в основі якої лежить соціальний критерій - домінування в тій або іншій культурі індивідуального або колективістського початку (див. Таблицю № 3).
Близько до соціального підходу до проблем типології культури в пошуку критеріїв тіпологизациі культур підходить і практично з нього оформляється в самостійний - інформаційно-комунікативний підхід. З цієї точки зору виділяють культури з високим ступенем залежності від соціокультурного контексту і з низькою. Причому, цей ступінь залежності від соціокультурного контексту і форми обміну інформаций можуть охоплювати як логико-рациональный аспект комунікації - обмін інформаций, так і психологічний аспект - спілкування (див. Таблицю № 3).
Сьогодні бурхливо йде обговорення проблеми ділення культур на типи по ступеню реалізації і присутності в них національної самосвідомості. У цьому плані ділення культур на національних і націоналістичних, виявлення їх типологічних характеристик і пошук шляхів подолання конфлікту між ними - щонайгостріша не тільки теоретична, але і практична проблема.
Неоднозначність критеріїв і пізнавальних цілей, на базі яких здійснюється тіпологизация культур, свідчить про те, що побудувати і дати одну єдину типологію культури не можна. Цим і пояснюється те, що сучасне культурологічне знання представлене різними тіпологиямі культур. Знайомлячись з різними типологічними моделями, важливо осмислити і виділити чітко, які пізнавально-дослідницькі завдання ставилися авторами тих або інших тіпологий культури і які критерії для виділення типів культур були покладені в їх основу.
1.3. Складнощі і суперечності тіпологизаторських концепцій.

Всі згадані (і незгадувані також) методологічні підходи і принципи опису і тіпологизациі культури тому і цікаві, що кожен з них розкриває дійсно істотний зміст культури і кожен вносить важливий внесок до її вивчення, відкриває її нові і нові аспекти, виявляє нові і нові її структурні відносини і елементи залежно від вибраної точки зору, від методологічної позиції, подібно до того, як різні грані алмазу відкривають себе грою світла в різних положеннях і в різному освітленні. Я говорю це не з тим, щоб примирливо визнати правоту всіх позицій, але для того, щоб підкреслити особливість самого досліджуваного предмету.
Оскільки культура є універсальна і цілісна система буття людини, то будь-який з її елементів може бути прийнятий за початковий і стати підставою змісту пояснювального принципу. Вибір підстав залежить від безлічі чинників, від світоглядних позицій дослідника, від характеру його виховання і освіти, від сучасної йому ментальності і інш., і інш. Але загальною характерною межею є спрямованість на збереження і розвиток цінностей культури і тривожна констатація негативних тенденцій сучасності, що таять в собі небезпеки руйнування культури. Впродовж всього ХХ століття філософія культури прагнула визначити перспективи її розвитку і не завжди приходила до оптимістичних виводів. Це говорить про те, що при самих різних і навіть протилежних методологічних підходах все ж таки виявляється якась загальна спрямованість в русі культури, тому їх критична оцінка має своїм завданням не відкидання тієї або іншої концепції, а розбір наступних з її пояснювального принципу історичних і логічних порушень, щоб отримати підставу для моделювання системних відносин тіпообразующих елементів культури.
Перш за все, я б відзначив деяку довільність вибору підстави пояснювального принципу, по якому будується та або інша модель структури культури і її руху. Так, ми бачили, що значна частина культурологічних концепцій необхідно пов'язує тип культури з релігією. Суперечці немає, релігія дійсно виступає одним з найважливіших компонентів культури, яким визначається багато хто і багато сторін життя суспільства, - його ментальність, спосіб життя, характер виховання і освіти і так далі Але якщо підходити до питання про культуру із строгих природно-історичних позицій, то релігія все ж таки відносна пізня освіта.
Найстародавніші свідоцтва про існування релігії не йдуть далі п'ятдесяти тисяч років. Означає вся, як би сказати, передісторія безрелігиозна, тобто культури родоплеменного суспільства зовсім не завжди мали релігію як свій системообразующего елемент. Але людина за визначенням і по суті є продукт культури і її суб'єкт. Інша справа, коли ми тлумачимо про культуру як цивілізацію. Тут, дійсно, релігія представляє один з основних елементів культури. Питання, напевно, треба ставити інакше - за яких умов і як в процесі ускладнення культури релігія стає її системним елементом. У плані цілей, поставлених в даній роботі, звідси слідує вивід, що релігія повинна розглядатися не як довільна покладена першопричина, або первоелемента культура, а в загальному розвитку її системних причинно-наслідкових зв'язків.
Інший момент, на який я хотів би звернути увагу, - це місце і роль ідей і цінностей в поясненнях і тіпологиях культури. Звичайно, якщо виходити з їх надприродної, божественної даності (як, наприклад, у П.Сорокина), всю систему культури збудувати відносно неважко, і залежно від міри таланту і глибини мислення її автора, вона може бути надзвичайне цікавою і плідною для опису культурних процесів. Але принцип історизму, який я вважаю найважливішим в науковому пізнанні, знову ж таки примушує ставити питання про походження ідей і цінностей і про їх конкретно-історичний зміст. Культура все ж таки не задається цінністю спочатку, вона розгортає власний ціннісний простір, а цінності - суть його флуктуації. Це як шлях і напрям: якщо шлях виступає в матеріально-субстратной конкретності, то напрям - характеристика, що задається рухом субстрата. У такому разі мова повинна йти про об'єктивні закони руху соціальної матерії, тобто про об'єктивні закони руху і розвитку культури.
Третє, що слід було б розглянути - це співвідношення понять культури і цивілізації. У одних авторів, як ми помічали, вони мають антонімічне і антіномічноє зміст (як у Шпенглера, для якого цивілізація означає розпад і кінець культури), у інших це поняття синонімічні (Тойнбі). Та і в сучасних трактуваннях існують значні розбіжності в таких розуміннях, притому, що навряд чи розрізняються принципово їх системні відмінності. Тому ми розглянемо це питання окремо після того, як представимо наше загальне системологичеськоє розуміння культури.
І ще одне зауваження. Більшість з тих, що мають ходіння тіпологий культури мають швидше характер опису її феноменів, чим представляють модель внутрішніх причинно-наслідкових зв'язків культури як системи. Хоча, зрозуміло, багато хто з них встановлює і представляє дійсно важливі зв'язки і відносини між певними внутрішніми елементами або підсистемами, в чому, власне, і полягає дійсна наукова цінність цих концепцій незалежно від того, на яких світоглядних і методологічних позиціях коштують їх автори. Пригадати хоч би приклад блискучого аналізу взаємодії систем освіти і управління, проведеного в середині минулого століття представниками франкфуртської школи М.Хоркхаймером і Т.Адорно.
Отже, перше завдання, яке стоїть перед нами, - дати своє уявлення про культуру як систему, особливо виділивши її інваріантні компоненти, оскільки саме в них зберігається і проявляє себе те загальне, яке тільки і дозволяє будувати які б то не було типології. Зробити це відносно неважко, оскільки проблема ця широко обговорювалася у філософії і в культурології і нам досить для наших цілей просто зробити деякі узагальнення.
11. Проблеми тіпологизациі культур. Історичні типи культури
Культурне різноманіття людства. Локальність культур як результат відмінностей в природних і історичних умовах буття різних співтовариств. Феномен цивілізації і різноманіття трактувань цього поняття.
Схожість глибинних змістовних основ і цінностей більшості культур і своєрідність їх конкретно-історичних форм. Етнічность як культурний феномен, його походження і сучасні тенденції в цій області. Основні відмінності етнічних культур як «меморіальних» від соціальних як «прогностичних». Типологія соціальної субкультури: селянська (сільська), ремісничо-буржуазна (міська), елітарна, кримінальна. Особлива роль субкультури інтелігенції (інтелектуалів).
Східні і західні типи культур; відмінності в світосприйманні і світогляді, соціальних установках і відношенні до людської індивідуальності. Причина подібних відмінностей. Соціокультурні причини прискореного науково-технічного розвитку західної цивілізації в останні століття.