Суб’єктами господарювання державного сектору економіки використовується майже третина основних засобів у національній економіці загальною вартістю понад 250 млрд. гривень. Отже, держава все ще володіє достатньо великою власністю, яка потребує адекватної системи управління.Разом з тим однією з проблем, як зазначено в Програмі, є неможливість держави забезпечити належний контроль за діяльністю великої кількості суб’ єктів господарювання, яка їй належить. Тому поставлено завдання їх оптимізації... шляхом скорочення. Можна зрозуміти цю позицію, якщо взяти до уваги, що за всі роки незалежності держава не спромоглася налагодити облік майна, яким вона володіє, створити єдиний реєстр державних підприємств, корпоративних прав держави, окремо визначеного державного нерухомого майна, у тому числі переданого в оренду (лізинг), концесію або заставу державних підприємств, установ та організацій, державного майна, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств.
Відсутність повного обліку не дає змоги одержувати достовірну інформацію про результати діяльності суб’ єктів господарювання державного сектору, їх подальший розвиток, технічний, виробничий та кадровий потенціал, призводить до безконтрольного господарювання. Тому скорочення державної власності розглядається як шлях до більш ефективного управління.
Аналіз фінансово-господарської діяльності суб’ єктів господарювання проводиться на підставі узагальненої органами виконавчої влади інформації, тоді як потрібен моніторинг планових та фактичних показників діяльності у розрізі кожного суб’ єкта. Потребує удосконалення система розподілу функцій з управління об’ єктами державної власності між органами виконавчої влади. На сьогодні ці функції виконують Фонд державного майна України, міністерства та відомства, місцеві органи виконавчої влади. А статус Мінекономіки як головного органу в системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні єдиної державної політики економічного і соціального розвитку поки що є лише теоретичним через відсутність відповідних правових актів. Це, так би мовити, проблеми, які не є такими, що виникли сьогодні. А які шляхи їх вирішення? ефективне нормативно-правове регулювання питань управління державною власністю; моніторинг показників фінансово-господарської діяльності суб’ єктів господарювання державного сектору економіки; формування стратегії їх розвитку; підвищення контролю за їх діяльністю та інше.

Державне управління може бути ефективним. Приклад Франції свідчить, що державний сектор, який складає 35%, мало в чому поступається приватному приклаладом успішної організації управління державним сектором економіки є система, яка існує в Швеції, де уряд діє як активний і професійний власник. Потрібно, нарешті, відійти від декларацій щодо необхідності ефективного управління, завершити формування відповідної правової бази, навести елементарний порядок в питаннях контролю та відповідальності за використання та збереження державного майна.
Постанова Про затвердження Програми «Власність народу» від 3 червня 2005 р. № 413
Програма „Власність народу” (далі - Програма) є розробленою відповідно до  Програми діяльності  Кабінету  Міністрів  України „Назустріч людям” і спрямованою на створення умов для раціонального та ефективного використання державного майна, що належить  суб'єктам  господарювання  державного сектору економіки, збільшення надходжень до державного бюджету від  провадження  ними господарської діяльності.
Суб'єктами господарювання державного  сектору економіки,  до якого належать державні казенні та комерційні підприємства, у тому числі  підприємства,  що  не підлягають приватизації відповідно до закону, та підприємства, які мають стратегічне  значення  для економіки і безпеки держави,  а також суб'єкти,  державна частка у статутному фонді яких перевищує 50 відсотків чи становить величину, яка  забезпечує державі право вирішального впливу на їх господарську діяльність,  використовується майже третина основних засобів у національній економіці   загальною вартістю  понад 250 млрд.  гривень. При  цьому  дивіденди, які  надходили  до державного  бюджету  в  2003 і 2004 роках, становили 0,3 відсотка вартості основних засобів.
У відповідній Програмі зазначається, що у державному секторі економіки є ряд проблем,  які потребують невідкладного розв'язання.
Зокрема, через велику кількість суб'єктів господарювання державного сектору  економіки  держава не може забезпечити належного контролю за їх діяльністю. Тому необхідна їх оптимізація шляхом скорочення.
Особливо  актуальною  є  оптимізація  структури корпоративних прав держави. Також, відсутній належний облік об'єктів державної власності,  що використовуються  у  сфері  господарської діяльності,  та достатня інформація про них.
Облік об'єктів  державної  власності  за сферою   управління відповідних  органів  виконавчої влади в органах статистики не відображає їх фактичну належність.  Відсутність чіткого обліку не дає змоги одержувати вичерпну інформацію про результати діяльності суб'єктів  господарювання   державного   сектору   економіки,   їх подальший розвиток,  технічний, виробничий та кадровий потенціал і призводить до безконтрольного господарювання. Нерухоме майно, яке перебуває на балансі зазначених суб'єктів і  фактичним  власником  якого  є  держава,  не зареєстровано  в установленому порядку. Бази даних про це майно відсутні.
На сьогодні  питання управління об'єктами державної власності регулюють більш як 200 нормативно-правових  актів,  які  часто не узгоджуються  між  собою.  Закон України "Про управління об'єктами державної власності" до цього часу не прийнятий.
У нормативно-правових актах,  що діяли  з  1  січня  2004  р. (після  визнання таким,  що втратив чинність,  Закону України "Про підприємства в Україні", не  передбачалося  складення суб'єктами  господарювання  державного сектору економіки, зокрема державними підприємствами, фінансових планів. Це   передбачено тільки Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України", яким  внесено  відповідні зміни до Господарського кодексу  України.
Нормативно-правові акти, необхідні для виконання зазначеного Кодексу, потребують невідкладного розроблення та прийняття тощо.
У сфері удосконалення системи управління об'єктами державної власності та забезпечення їх ефективного використання планується здійснити наступні заходи:
1. Оптимізація   обсягів   і   структури  об'єктів  державної власності:
скорочення кількості  суб'єктів   господарювання державного сектору   економіки,  майно  яких  не  підлягає  приватизації,  їх корпоратизація та приватизація;
скорочення кількості державних підприємств;
створення об'єднань  державних  підприємств та холдингових компаній;
першочерговий продаж  дрібних  та  інвестиційно непривабливих пакетів акцій.
2. Налагодження  обліку об'єктів  державної  власності, які використовуються у сфері господарської діяльності:
інвентаризація та впорядкування їх за сферою управління;
розроблення за результатами інвентаризації порядку віднесення до сфери управління відповідних органів виконавчої влади суб'єктів господарювання,  на  які не поширюються організаційно-господарські повноваження органів виконавчої влади тощо.
3. Ефективне нормативно-правове регулювання питань управління державною власністю:
створення нормативно-правової бази для управління об'єктами державної власності;
запровадження правових засад створення та діяльності державних акціонерних товариств і холдингових компаній;
законодавче забезпечення контролю за фінансовою дисципліною суб'єктів  господарювання  державного  сектору  економіки;
розроблення нормативно-правової бази щодо порядку складення і затвердження фінансових планів суб'єктів господарювання державного сектору економіки, здійснення контролю за їх виконанням.
4. Моніторинг показників фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання державного сектору економіки.
5. Забезпечення прозорих та результативних відносин держави і суб'єктів господарювання державного сектору економіки.
6. Формування стратегії розвитку суб'єктів господарювання державного     сектору економіки шляхом запровадження середньострокових (на  3-5  років)  планів їх розвитку, які мають стати основою для прийняття рішень щодо зміни організаційно-правової форми, проведення аналізу становища цих суб'єктів на ринках, формування інвестиційного портфеля, стратегії соціальної політики тощо.
7. Підвищення контролю за діяльністю суб'єктів господарювання державного сектору економіки.
8. Матеріальна винагорода за ефективне  управління  державним майном.
9. Удосконалення  системи розподілу  функцій  з  управління об'єктами державної власності між Мінекономіки,  Фондом державного майна,  іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади з визначенням органу, який матиме   повноваження   єдиного методологічного,  координуючого  та  контролюючого органу з питань управління об'єктами державної власності.
Фінансування Програми в частині формування і ведення Єдиного реєстру    об'єктів державної власності та забезпечення функціонування  автоматизованої  системи  збору,   оброблення  та систематизації показників  фінансових планів    суб'єктів господарювання державного сектору економіки здійснюватиметься  за рахунок  коштів,  передбачених  у  державному  бюджеті  на цю мету органам виконавчої влади.
За розрахунками Уряду виконання Програми  дасть  змогу:
скоротити кількість об'єктів державної власності та суб'єктів державного сектору економіки, майно яких не підлягає приватизації;
збільшити обсяги  реалізації  продукції  суб'єктів державного сектору економіки;
підвищити прибутковість державних підприємств і збільшити  їх активи;
забезпечити відрахування суб'єктами господарювання державного сектору економіки до державного бюджету частини прибутку в  обсязі 5882,7 млн. гривень;
забезпечити надходження у 2005 році  дивідендів на акції (частки,  паї),   що   належать державі у статутних фондах господарських товариств, в обсязі 533,2 млн. гривень.
 Розпочинаючи будь-яку справу, підприємець прагне отримати певну надбавку до початкового витраченого капіталу, яка виступає як прибуток. Виявити цю надбавку (прибуток) можна лише за умови, коли продукція не тільки виготовлена, але й реалізована на ринку.
Проблема отримання прибутку на сьогодні є дуже актуальною і важливою складовою діяльності будь-якого підприємства. Оскільки від його подальшого правильного перерозподілу залежить доля самого підприємства.
Об’єктом дослідження даної роботи є ДП ”Роктинівський лісгосп”. Вказане підприємство займається і працює в деревообробній галузі.
Метою роботи є формування і розподіл прибутку підприємства.
Прибуток як економічна категорія, характеризує кінцеві фінансові результати господарської діяльності підприємств. Він тісно пов'язаний з ефективністю виробництва, з раціональним використанням виробничих фондів, матеріальних та трудових ресурсів тощо.
В умовах ринкової економіки прибуток на рівні підприємства виступає як безпосередня мета виробництва, що зумовлено іманентно притаманною капіталу тенденцією до самозростання.
Прибуток – це та частина виручки, що залишається підприємству після відшкодування усіх витрат, пов'язаних з виробництвом, реалізацією продукції та іншими видами діяльності. В умовах ринку прибуток є джерелом усіх фінансових ресурсів підприємства.
Поняття прибутку в економічній системі існує у зв'язку з наявністю товарно-грошових відносин, появою і розвитком інституту власності, особливо приватної. Перші визначення прибутку збігалися зі значенням валового доходу, який за індивідуалістичною системою розподілу поділявся на три категорії:
доходи від капіталу,
доходи від землі,
доходи від праці.
Вважалося, що кожен із видів доходів є обов'язковою винагородою для одержувача за надані ним послуги у народному господарстві.
Прибуток – фінансовий результат діяльності підприємства. Управління формуванням та розподілом прибутку засноване на впливі на нього через фактори, що визначають фінансові результати. Прибуток – інтегрований показник, на який впливають усі фактори діяльності підприємств. Залежно від рівня дії вони поділяються на внутрішні та зовнішні.
До зовнішніх факторів, що впливають на прибуток підприємства, відносяться: соціально-економічні умови, ціни на виробничі ресурси, рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, транспортні і природні умови. Зовнішні фактори характеризують ситуацію на ринку, тобто збалансованість попиту та пропозиції. Діяльність підприємств починаються з маркетингових досліджень з метою визначення його місця на ринку, прогнозу змін. Підприємство не може на них впливати, але має враховувати їх при плануванні своєї діяльності : навіщо випускати продукцію, на яку не має попиту. Крім того, зміни на ринку ведуть до зміни співвідношення попит / пропозиція, яке справляє безпосередній вплив на фінансові результати діяльності підприємства.
Внутрішні фактори відображають діяльність самого підприємства. Внутрішні фактори зміни прибутку підрозділяються на основні і неосновні. Найважливішими в групі основних є: валовий доход і доход від продажу продукції (обсяг продажів), собівартість продукції, структура продукції і витрат, величина амортизаційних відрахувань, ціна продукції. До неосновних факторів відносяться фактори, пов'язані з порушенням господарської дисципліни, такі як цінові порушення, порушення умов праці і вимог до якості продукції, інші порушення, що ведуть до штрафів і економічних санкцій.
Узагальнюючими факторами, які визначають рівень прибутку, є обсяговий, ціновий та собівартісний. Обсяг і ціна впливають на прибуток прямопропорційно, а собівартість – оберненопропорційно. Сукупна дія трьох факторів виявляється у інтегрованих факторах асортименту та структури продукції.
Вплив фактора асортименту виявляється у встановленні певного набору товарів. Оскільки рівень цін і собівартості за ними різна, то заміна одного товару на інший веде до збільшення чи зменшення загальної маси прибутку. Підприємства з цієї причини намагаються випускати найбільш рентабельні товари з метою максимізації прибутку. Однак слід враховувати і необхідність займати певну нішу на ринку.
Дія фактора структури подібна до впливу за асортиментом. Однак тут змінюється не номенклатура товарів, а питома вага окремих з них у загальному випуску. Збільшення питомої ваги більш рентабельних товарів за рахунок менш рентабельних веде до збільшення прибутку. Однак є обмеження – потреба ринку
Державне підприємство „Рокитнівський лісгосп” належить до сфери управління Державному комітету лісового господарства України та входить до сфери управління Рівненського обласного управління лісового господарства.
Об’єктом дослідження теми даної роботи є ДП “Рокитнівський лісгосп”. Це підриємство відіграє велику роль в економіці району. Його діяльність спрямована на виконання цілого комплексу завдань, які стоять перед лісовим господарством, зокрема вирощування лісів, їх експлуатація, переробка деревини, будівнициво доріг, їх ремонт, утримання меліоративної сітки, заготівля і переробка побічних продуктів лісу тощо.
Підприємством заготовляється пиловник, будліс, фансировина, техсировина, дрова паливні та інше. Частину продукції поставляє на експорт.
ДП “Рокитнівський лісгосп” є лідером на ринку даних послуг, являється успішним, прибутковим підприємством, про що говорить зростаючий показник рентабельності.