1.ПОХОДЖЕННЯ НАШОЇ МОВИ
1. Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5 -3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських мов, виділилась слов'янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисячі років і почала розпадатись десь близько третього століття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столітті.
2. Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири переважно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.
3. За відомостями, зафіксованими в пам'ятках писемності, історія східних слов'ян "почалась у VI столітті на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат" (В.Ключевський), де утворився військовий союз слов'ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам. На думку ж М. Грушевського: "За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен...".
Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу.
Унаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об'єднань, а можливо, за певної участі й неслов'янських племен, сформувався етнос, котрий на початку IX століття створив державу, відому під назвою Київська Русь.
4. Чи існувала єдина давньоруська мова, чи населення Русі користувалось діалектами, а за мову писемності правила запозичена разом із християнськими книгами церковнослов'янська (давньоболгарська) мова? На ці питання немає єдиної відповіді, як і на питання, коли почали формуватись українська, білоруська та російська мови.
5. "Найважливіші фонетичні, граматичні та лексичні особливості української мови почали зароджуватися й розвиватися ще з XII ст.; у ХІУ-ХУІ ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов'янська мова — мова української нації, українська національна мова". Наведений пасаж із академічної "Сучасної української літературної мови" (Вступ. Фонетика. К., 1969, с. 10-11) відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови.
б. Офіційність і "єдиноправильність" цього твердження не випадкова. "Початок утворення російської мови відноситься до кінця XII ст., коли на північному сході створюється сильне Володимиро-Суздальське князівство. (...). Початок української мови також пов'язується з кінцем XII ст., коли відбувається відокремлення північно-східної Русі від південної" (Ф.П. Филин. Происхождение русского, украинского й белорусского языков. Л. 1972, с- 61). Виходить, якби не відокремилась північно-східна частина Русі, то не почала б формуватись українська мова, а точніше, мова, якою розмовляли на території Київської Русі, не трансформувалась би в напрямку майбутньої української мови. Ще рівнозначно абсурдному твердженню, що коли б не утворилася румунська мова, то на території колишньої метрополії Римської імперії не виникла б італійська мова, або, що коли б у Південній Африці не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нідерландська мова, котра дала початок мові африкаанс у XVII столітті, так і застигла би на місці...
7. Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріумфальна історія Московської держави.
Проте чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV століття і бере свій початок зі спільнослов'янської мови. Академік А.Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала "як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця".
Твердження про праруську мову — непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, — говорив Є.Тимченко. "Три східнослов'янські мови: українська, білоруська й російська — зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. "праруської" спільної мови ніколи не було" (Ї.Огієнко).
Подібно висловлюються й сучасні видатні учені. В "історичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності", — пише історик-поліглот О.Пріцак.
Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов'янську, ні про спіль-нопівденнослов'янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільносхіднослов'янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці — "молодший брат"?
В історіографії широко відома думка М.Маркевича, за якою великороси — народ, похідний від українців: український народ сформувався в незапам'ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н.Трубецькой у 20-30 роках нашого століття називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов'янами тільки мова.
3. НАЗВА НАШОЇ МОВИ
.
1. Упродовж віків мова, яку нині називають українською, мала назви з коренем рус-: руська, русинська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата — білоруська — мало коли бралась до уваги;
вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висувалось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мова".
Вчитаймося в слова радянського академіка Б.Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окремих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народності".
Метафорично зміст цього пасажу можна зобразити так: росло руське дерево, його стовбур надгриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки — українська і білоруська. Стовбур же, звісно, залишився російський.
А коли так, то "...українці повинні триматися "общерусского" язика, себто великоруського літературного язика, та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літературний, зовсім не "общерусский" язик, а таке саме тільки, як і український, "наріччя" того ідеального "русского" язика, чи східнослов'янського, що в дійсності конкретно не існує і не існував ніколи" (М. Грушевський).
2. "Русь" — це самоназва корінного народу середньовічної Київської держави, а також назва самої цієї держави. Це слово і його похідні: "руський", "русин", "русинський", "руснак" та ін. — на західних окраїнах розселення українського етносу збереглись до наших днів.
Галичина масово перейшла на терміни з коренем україн- у кінці XIX — на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сторіччя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо — задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Російською та Австро-Угорською.
3. Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Україна". Протягом століть слова Русь і Україна вживалась як синоніми. Так, і Хмельницький, і письменники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.
А ще раніше в "Граматиці доброглаголивого еллинословенскаго язика" (її традиційцно називають "Адельфотес"), видрукованій у Львові в 1591 році, навіть на титульному листі написано: "Ко наказанію многоименитому Россійскому роду". Вислови "россійскій род", "росскій род" неодноразово вживаються і в тексті "Граматики". Проте йдеться тут не про "російський рід" у сучасному значенні, а про рід український, свідченням чого можуть слугувати хоча б приклади слів із "Граматики": дівчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.
Але звідки на Русі взялись слова "Росія", "російський"?
4. Слово "Росія" — це слово "Русь" у середньо-грецькому (візантійському) мовному оформленні. Кожен народ пристосовує чужі назви до своєї мови: поляки кажуть "Польска", а ми — "Польща", хорвати називають свою країну "Хрватска", а українці іменують ЇЇ "Хорватія". Отож і середньовічні греки називали країну наших предків не "Русь", а "Росія".
5. "Малою Руссю" в XIV столітті називали в протиставленні Великій Русі, тобто Київській Русі, Галицьке-Волинське князівство, яке займало нинішню Західну Україну з прилеглими територіями (до Дніпра на сході і Чорного моря на півдні;
значна частина західних територій Галицьке—Волинського князівства згодом відійшла до інших народів — Польщі, Румунії, Угорщини, Словаччини). До самого кінця XIV століття Київ — "мати городів руських" включався в територію Великої Русі.
Пізніше константинопольський патріархат почав називати Великою Росією Московщину, в зіставленні з тією ж таки Малою Росією — Галицько-волинською державою. Потім назва "Мала Росія" була поширена на всю територію України — колишньої метрополії Київської Русі. Спрацював принцип аналогії: Малою Грецією називали колись власне Грецію (метрополію), а Великою Грецією — колонізовані греками землі. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Великої Вірменії, Британії, Польщі.
"Назви "Мала Русь" і "Велика Русь" утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії" (С.Шелухин).
6. У XVII столітті слово "Росія" припало до вподоби дякам (чиновникам) царя Олексія Михайловича, а тоді вже всій державно-церковній верстві на чолі з самодержцем. Проте ця назва загальноприйнятою і офіційною стала не зразу. Ще у 1713 році посол Московії в Копенгагені отримав розпорядження: "У всіх курантах (газетах. — В.!., Я.Р.-В.) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Російською, про що й іншим по всіх дворах писано". Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Україну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції у Польщі Арпажон писав своєму урядові: "Весь руський народ, що простягається до Литви і Вісли, піднявся проти корони".
7. Цар Петро І заборонив називати Україну Руссю. В Росії було заборонено також слово Україна.
8. Теорію єдності Русі-Росії розробили у XVIII столітті німці, зокрема Ф.Міллер. Катерина II за-грозила всім не згідним із цією теорією тюрмою. А першим почав доводити, що Москва — спадкоємниця Києва, ще в сімдесятих роках XVII століття ректор Київської колегії і архимандрит Києво-Печерського монастиря І.Пзель. Він теж був з походження німець, і є підстави вважати, що свою концепцію обгрунтував не безкоштовно.
У 1920 році окуповану Західну Україну в Польщі офіційно почали називати "Малопольска Всходня", українців "русінами", а їхню мову — "русінською". Таке ставлення до українців знайшло і "наукове обгрунтування". Наприклад, польський історик Равіта-Гавронський у 1923 році писав, що назви "Україна" і "український" — це "шовіністичні вибрики ... М.Грушевського".
Подібну політику назв провадив і ліберальний уряд міжвоєнної Чехословаччини на Закарпатті.
9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?
"Ім'я "Україна" зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пізніших поколінь стає провідним вогнем, невичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою" (М.Грушевський).
Значеннєвими складниками слова "Україна" і для українців, і для їх зажерливих сусідів завше були три ідеї: "незалежність", "відродження", "соборність" українського народу. Тому й було це слово для україножерів тріскою в оці, тому й намагались вони знищити назву, щоб зробити загла-ду самій Україні.
10. Поєднання у слові "русский" значень слів "руський" і "російський" давало і дає багатьом "заєдинщикам" робити висновки подібно до Со-лженіцина: "Зто все — приду манная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особьім не-русским язнком". Справді, ні народ, ні його мова тоді не називались українськими. Але це зовсім не означає, що вони були російськими, як не були росіянами члени створеної у Львові в 1848 році "Головної Руської Ради", на що натякає Солженіцин.