1. Світогляд: сутність та структура.
Світогляд – це найбільш загальне й цілісне розуміння людиною світу й самої себе в ньому. По іншому, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, норм, принципів, які визначають найбільш загальне бачення й розуміння світу, місця в ньому людини. А також життєві позиції та програму поведінки і дій людей.Цілісний характер світогляду зумовлений тим, що в ньому поєднуються почуттєвий ( емоційний ) і розумовий ( інтелектуальний ) рівні. Сприймається світ передусім органами чуття, внаслідок чого формується світовідчуття. Досвід формування пізнавальних уявлень за допомогою наочних образів називається світосприйняттям. В результаті їх поєднання виникає світорозуміння – найвищий рівень світогляду. Специфіка світоглядних знань: вони визначають відношення людини до світу. Існує 3 аспекти світогляду: натуралістичний(Віднош.люд.до природи)соціокультурний (віднош.до суспіл.) і егоїсти-ний (відношення ”Я” до себе). Поняття „світогляд” не можна звести тільки до філософії. Воно містить ін.види світогляду: міфологічний, релігійний.Світогляд являє собою структурну складність: вирізняють емоційно-психоло-гічний рівеня-світовідчуття та світоспоглядання(тут фіксую-ться окремі,зовнішні прояви буття,світ явищ,а не сутностей).Наступні за глиби-ною відображення рівні-світосприйняття і світоуявле-ння. На цих рівнях форм. цілісна картина світу. Світог. на цьому рівні повяз. з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозумі-ння.Основні елементи світогляду:знання, норми, оцінки, принципи, уявлення, переконання, настанови.
Історичні типи: міфологія, релігія, філософія.
2. Типи світогляду та їх взаємозв’язок
Світогляд - це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цiнностi, ідеали, органiзованi у єдину систему, у центрі якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розуміння людиною свого місця світі можна виділити кілька основних типів світогляду:
1.Міфологічний - це результат практично-духовної діяльно-стi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не відокремлює себе від речей природного світу, а окрема людина не відокремлює себе від суспільства в цілому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чіткої межі між мисленням та мовленням, свiдомiстю та рез. льнiстю, предметом та думкою про предмет.
2.Науковuй світогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Світ у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно від людини, а людина вбачається в ньому тільки частиною світу - природи чи суспільства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людині поставити закони природи собі на службу i створити комфортний світ цивiлiзацiї.
3.Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький світогляд дає суб'єктивний образ свiтy, в якому художник досягає rapмонії зі світом тому навіть сучасне художне бачення світу близьке до мiфологiчного.
4.Релiгiйний світогляд чітко поділяє світ та людину, природнє та надприроднє, земне та потойбічне. Люди на, створена за образом та подобою Бога, займає головне, центральне місце у створеному Богом світі. У релiгiйному свiтоглядi, через вipy в потойбічне, надприродне Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до свiтy, надає йому смислової завершеності i таким чином досягає rapмонії з ним.
5. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порівняно з наукою її особливість поля гає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце i становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми.
3. Розкрийте суть компонентної структуру світогляду.
Світогляд – це найбільш загальне й цілісне розуміння людиною світу й самої себе в ньому. По іншому, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, норм, принципів, які визначають найбільш загальне бачення й розуміння світу, місця в ньому людини. А також життєві позиції та програму поведінки і дій людей.Структура:Компонентна передб.форму сягнення людиною світу(норма-взірець, елем.форма вимоги, яка вираж.поведінку люд. співбуття і носить обов. хар-ер; цінності-довготрив. і прод.в смислов.відношенні мета, яка є чимсь бажаним і необх.для людини; оцінка-виявлення значимості світу, в залежн.від уявлення про належне і неналежне;знання-сук-ть інф-ії про вас-ті, хар-ки, ознаки процесів, явищ.; переконання -погляди, які є складовою внутр. світу людини, опосеред. досвідом, якими людина керується в своєму житті.
4. Розкрийте рівневу структуру світогляду.
Світогляд – це найбільш загальне й цілісне розуміння людиною світу й самої себе в ньому. По іншому, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, норм, принципів, які визначають найбільш загальне бачення й розуміння світу, місця в ньому людини. А також життєві позиції та програму поведінки і дій людей. Рівнева-певні ланки узагальнення світоглядного досвіду (світовідчуття - ставлення людини до світу в чуттєво-емоц.формі, тут перев.чуттєві органи.На цьому рівні форм.ставлення людини до світу -песим.,оптим.,нейтр.; Світосприйняття - включає все те,що і світовідч., а також включає знання, просторово-часові хар-ки.На цьому рівні форм.образ світу; Світорозу-міння-вкл.світовідч.і світосп-рийн., на цьому рівні став. питання: чому цей світ такий, і що лежить в його основі.На цьому рівні форм.картину світу). Функціональна: ідеал-образ бажаного, як переживає-ться як належне,віра-визнання певних положень,які не потребують доведень, надія-мрія, у здійснення якої людина повірила, Любов-глибоке почуття до ін.людини, сус-ва, до якогось високого ідеалу, яким живе людина.
5. Розкрийте структуру філософії як системи знань?
Структура філософ. Знання: 1) Ядро філ. - діалектика, наука про самі загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. 2) Гносеологія (теорія пізнання) - наука про те, як людина пізнає світ і самого себе. 3) Онтологія - вчення про буття. 4) Загальна соціологія-про закономірності і рушійні сили розвитку людства. Від загальної соц. Відділилися такі науки : етика, політологія, релігієзна-вство.
Онтологія рівнозначно мета-фізиці вивчає вищі, непри-ступні органам чуття, лише передбачувані початки всього існуючого, обов’язкові для всіх наук. Вона виступає в тісному зв'язку з природничо науковим і гуманітарним знанням. Онтологія виступає як система умоглядних загальних визначень буття. Проблему буття тісним чином пов'язують з науковим і життєвим (екзистенціальним) досвідом, з межами і можливостями пізнання дійсності.
Гносеологія - важлива частина філософської теорії, вчення про здатність людини пізнати дійсність, про джерела, форми і методи пізнання, про істину і шляхи її досягнення. Термін ввів Кант. Матеріалістична гносеологія. виходить з визнання об'єктивності зовнішнього світу і можливості його пізнання. Ідеалістична гносеол. або затверджує, що пізнання є віддзеркаленням містичної ідеї, або вважає, що мир створюється в процесі сприйняття, оскільки предмети суть “комплекси відчуттів”, або у принципі заперечує можливість пізнання миру.
Аксіологія - розділ філософії, присвячений вченню про цінності. Перетворю оточуючий мир, люди створюють досвідчений. і духовн. цінності. Серед них виробничо-побутова техніка, здоров'я, сім'я, етичні норми, художні твори. У контакті з ними проходить життя індивіда і для нього не байдуже, який круг цінностей буде орієнтиром і мотивом в його житті. Особливе значення як цінності мали істина, добро і краса.
6. Розкрийте суть філософської проблематики. Людина як проблема філософії. Людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “співбуття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. “Буття-у-світі” тлумачиться як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як формальний колектив. У процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються на “безликі” одиниці, “натовп”. Взаємонівелюючий вплив людських існувань призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової влади “іншого” над кожним, яка “вирівнює будь-які відмінності” і спричиняє “втрату власного існування”.Сутність людсько-го існування виражає не смерть, а свобода.Проблемами взаємодії людини і природи виступають: продовольча, енергетична,сировинна,екологічна,демографічна. Проблема несвідомого.В духовному до-свіді людства усвідомлюється проблема смерті та безсмертя.
Проблематика марксизму:1. Проблема подальшої демокра-тизації суспільства.2. Пробле-ма подальшого соціального захисту населення. 3. Виріше-ння глобальних проблем сучасності.4.Розробка новітніх принципів формування і введення світового порядку
\
7. Виникнення філософії?
Проблема походження філосо-фії непроста. Психологічною передумовами виникнення було усвідомлення того, що традиційні погляди (міфологі-чні, релігійні) виявилися неспроможними, що в свою чергу викликало здивування, а тому потребу нового пояснення. Формою такого пояснення і виступила філософія. ”Здивування і є початком філ-ї ”Платон. Прагнення людей до знання обумовило потребу в філ-ї. В момент виникнення філ-ї 7-6ст.до н.е.виникла1Розумова праця, як поштовх до виникнення філ-ї; 2Поява грошових відносин; 3Гно-сеологічні передумови - потяг, цікавість до реалій буття. Філ-ія як наука виникла в 15-18ст.разом з добою Відродження. Етапи становлення і розвитку філ. Думки:1.Філ.думка Давнього Сходу (кін.ІІ-поч.Ітис.до н.е.)2.Антична філ. (6ст.до н.е.поч.4ст.н.е.)3.Філ.середніх віків(5-15ст.)4.Філ. доби Відродження (15-16ст)5.Філ.Нового часу(17-19) 6.Філ.погляди новітніх часів(2пол.19-20ст). На всіх етапах залишалася головна проблема” людина-світ”
8. Типи філософування та їх характеристика?
В античності визначилися 2 способи філософствування. Один з них – софійний – націлював філософа на відкритість і неупередженість думки в пошуках істини. Світ багатоманітний, то й відповіді на проблеми котрі його турбують мислитель вибирає з багатьох можливих варіантів, не вважаючи їх кінцевими. Явища в ньому перебувають у постійному розвитку і взаємозв’язку. Подібне бачення світу ототожнюється з діалектичністю поглядів, тобто соф спосіб реалізує себе в діалектичному методі. Існує ще один спосіб філософ. –епістемний. Він спрямований на розчленування й упорядкування дійсності, сворює чіткі моделі світу. Він спирається на догматичний ( метафізичний ) метод світорозуміння, який ігнорує багатоманітність світу та розвиток і взаємозв’язок усіх його явищ. Ц і два способи філософ. Є однаково для здійснення філософією її життєвих функцій.
9. Який зв’язок існує між філософією, релігією та міфологією ?
Міфологічний світогляд – перша спроба людини поясни-ти світ. Саме через міфотво-рчість люди намагалися з’ясувати для себе похо-дження, початок і будову Всесвіту.Сутність найважливі-ших явищ природи, вини-кнення рослин і тварин, самих людей і стадій їх життя та розгадати таємницю смерті. Виникали міфи і про культурні досягнення людей – використання вогню, зароджу-ння і розвиток ремесел, землеробства, скотарства. Міфологгія, таким чином, являла собою найбільш ранню форму духовної культури. Це була перша цілісна картина світу, що поєднувала в собі реальність і фантазію, природне й надприродне, думки й емоції, знання й віру.
Міфи зміцнювали прийняту в даному суспільстві систему цінностей, мораль, поведінку, обов’язки та відповідальність особистості перед колективом і – навпаки.Пізнавальна і трудова діяль-ність поступово розкривала неспроможність міфічного пояснення світу. Так у надрах міфології зароджується новий історичний тип світогляду – релігія. У своєму поясненні світу вона виходить із визнання надприродного поділу світу на « поцейбічний» - земний, природний, і « потойбічний» - надчуттєвий, надприродний, небесний. Релігія – складне духовне утворення. Способом її існування є внутрішня віра людини, яка не потребує доведень, вважається самодостатньою. Зовнішня ж форма релігії знаходить виявлення у культі – системі дій, якими віруючі нама-гаються вплинути на надпри-родне і реальний світ. Одно-значної оцінки релігії дати не можна, бо, крім бездоказової віри в надприродне, вона по своєму відображає реальний життєвий досвід людей, збе-рігає систему образно – емоційних уявлень і пере-конань, цінностей, норм жи-ття, моральних ідеалів. Таким чином, міфологію і релігію слід вважати тими істори-чними типами світогляду. З яких зароджувалася філософ-фія.
10. Місце філософії в системі культури. У системі “Людина - світ” людина не винесена з рамки світу, вона всередині нього, найближчим до неї є суспільне життя, яке опосередковує відноше-ння людини до світу впродовж усього культурно історичного процесу. Як універсальна і найбільш ваго-ма форма суспільної свідомо-сті, філософія виступає узагальненою концепцією суспільного життя в цілому і різних його підсистем – пізнання, практики, моралі, права, мистецтва, релігії. Якщо схематично зобразити місце філософії в системі культури, то це нагадуватиме ромашку, у якої пелюстки означатимуть специфіку кожної із сфер науки і культури, а осердя – це філософія. (галузі – техніка, історія, політика, право, мораль, наука, мистецтво, релігія) В системі людської культури філософія пронизує всю систему знань людини.
Система знань виділяє такі функції:
-світоглядна
-гносеологічна
-прогностична
-нормативна-сприяє формуванню певних норм за допомогою яких формує своє бачення про світ;
-виховна
-орієнтаційна
-методологічна-полягає в тому, що філософія розробляє методику подальшого пізнання людиною світу, а також використанні цієї методики і методології, які будуть сприяти розвитку конкретної системи знань
11.Порівняти східну і західну парадигми філософування.
Східна філософія: Наявність єдиного духовного канону, якому підпорядковані всі основні сфери. Відданість традиціям, цінування старого, орієнтація на минуле (традиційналізм).Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей. Домі-нування цілого (загального) на індивідуальним.Образний, притворчий, афористичний стиль мислення. Західна філософія:Відносна автоном-ність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.). Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм). Активізм, прагнення зміню-вати дійсність. Домінування індивідуального над загаль-ним. Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення.
12.Основні риси і проблема-тика античної філософії
У розвитку античної філософії виділяють такі етапи:
1. Охоплює VII-V ст до н. е. – досократівський. В цей час діяла Мілетська школа-Фалес(першоосновою буття вбачав у воді), Анаксимандр (першооснова-невизначена матерія «айтерон»), Анак-симен (першооснова-повітря); Геракліт(вогонь); Елейська школа – Парменід, Зенон, в основі сущого вбачали буття як певне логічне поняття, охаракт.буття як щось вічне, ціле,неділиме на число, нерухоме; Піфагор (вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Першим вживає термін „філософія”) і піфагорійці; атомісти – Левкіпп і Демокріт. У центрі ранньої – досократівської – грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та космосу.
Левкіп і Демокріт – вважали, що першоначалом є атоми (розглядаються як буття) і пустота (небуття, де рухаються атоми).
2. Приб із сер V ст до н. е. – до кін IV ст до н.е. – класичний. Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропо-логічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних класичних проблем, найголо-вніше відображає досягнення цієї епохи.
3. Кін IV-II ст до н.е. – елінністичний. Формуються такі школи: перипатетики, стоїчна й епікурейська, скептицизм. Усі школи об’єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху занепаду елліністичної культури. Арістотель виділяє 4 начала:сутність буття як форма;матерія-форма внос.у матерію і дає існувати всьому що є; «першодвигун»-Бог; ціль,заради якої все існує в світі.Загалом основні риси такі: сформулювати основні філософські проблеми. Космоцентризм – орієнтація на космос як гармонічно організовану цілісність,де панує розум і порядок. Пошук першооснов світу. Проблема людини і її моралі, до проб.людини зверт. Сократ (сутність людини полягає в душі, душа має бути розумна, совісна, пізнаю чаю. Лише розумом можна осягнути добро). Вирішення етичних і соц.-пол. проблем: Епікуреїзм – напрям,де прод.вчення демокріта про атоми.Епікур розр.вчення про свободу.Стоїцизм-в свті панує доля,яка підпор.людині,для цього необх.виробити певну поведінку,апатію(скромність,справедливість). Скептицизм-заперечення існування добра і зла.
14. Дайте загальну характеристику філософських поглядів Середньовіччя?
Період Середньовіччя є одним із значних у своїй продовжуваності(2-4 ст.н.е-10-16ст н.е.) для якого характерна антична філософія (Платон,Арістотель)і святе письмо. Знання про Бога буде підійматись до найвищих ланок.Особливості Середн : геоцентризм–Бог-основа всьо-го сущого(причина всього існуючого–причина філософ-фії); теїзм-первинність Бога, можливість втручання в життя людини, в світ; креаціонізм-Бог творить світ з нічого (одним своїм словом); догматичність-наявність певних вічних положень,які створені Богом і є обов’язковим для виконання (вони не критикуються); людина вважається найвищим творінням,яка наділена свободою; світ важається пізнанням через пізнання Бога., а пізнання Бога можливе через віру. Характерна особливість Сер.– співвідношення віри і розуму. Схоластика-такий тип філософування,де засобами люд.розуму намагаються довести сприйнятність на віру положення і істини. Притама-нним для схоластики є протиставлення реалізму і номіналізму. Реалізм-середньовічний об’єктивно-ідеалістич.напрям у середн.схоластиці,представники якого на противагу номіналізмові вв.,що заг.поняття є не відображенням предметів і явищ мат.світу у свідомості,які становили субстанцію речей,а реальними дух.сутностями.
15. Основні риси і особливості філософії Відродження
Відродження(з франц. «ренесанс»)-період,що охоплює14-поч.17ст.–перехідний період від філ.середньоіччя до ф.нового часу.В цей період зростає роль розум.праці і філологічно-лінгвістичні дослідження(тлумачення,переклади,звернення до постійної мови,до ораторства). В пошуках ідеалу звертаються до ідеалі античної філ-іїі критика схоластики.Зростає роль міст,які виступають як торгові центри,геогр..відкриття,певні зрушення в медицині. Головні риси В.: антропоцентризм-в основі всього сущого лежить людина,вчення про людину як сильну і вільну істоту,яка ствердж.свою індивід-ть.; гуманізм-віра в людину та її можливості;звертаєт.особ.увага на тіт-ру мову,зокрема поезію,велика роль виділя-ється красномовству та ораторству; антиклерикалізм-як опозиція проти церковної ідеології,що проявилась в ідеях реформації.Це не ідеал проти Бога, а критика свяще-нників(проти католицизму); натурфілософія-осмислення світу на засадах природоз-навства Пред.М.Кузанський, Дж.Бруно; пантеїзм як ототожнення Бога і природи, містич.пант.-надає перевагу Богу, натураліст.-особливий акцент на природу;посилений інтерес до соц. проблематики (сус-во-проблема соц.рівності, держава-цю проблему розгя-дав Н.Маккіавелі-проблеми управ.державою, метод впли-ву на людей, методи пол. боротьби-люди є злі, корис-ливі, егоїст.,але необх.їм забезп.соц.стан і це повинна зробити держава).
16.Назвіть основні риси і дайте характеристику філо-софії Нового часу.
Середина ХVІІ ст.. коли в Зх. Європі наступає епоха капіта-лізму, виникла буржуазна революція у Франції, Німе-чині, Росії, Нідерландах, Англії, Бені люкс. Капіталізм революція у виробництві. На заміну мануфактури виступає машинне виробництво пов’я-зане з необхідністю наукового знання (Математики, фізики, хімії, біології)щоб була наука потрібні вчені які повині навчити людей створювати машини. Буржуазія була зацікавлена у зростанні виробництва і тому вона підтримувала розвиток науки і освіти. Філософія базувалася на природознавстві на відміну від філософії середньовіччя яка базувалася на релігії і відродження – на літературі і мистецтві.Проблеми: пробле-ма розвитку науково матеріа-лістичних ідей і теорій які б обґрунтували сутність світу виходячи з природних наук; проблема пошуку методів наукового пізнання з метою запровадження наукових відкриттів у практику; пробле-ма просвітництва метою якої є пропаганда наукових знань, освіти, розробка проблеми людини її свободи і справе-дливого устрою суспільства в ХVІІІ ст. епоха просвітництва. Вирішальну роль видіграла наукова революція, була започатко-вана Ньютоном тому філософія стала носити матеріалістичний характер (людина машина – механічний лібералізм) У зв’язку із розвитком наукового пізнання виникла проблема пошуку методів наукових досліджень цей пошук привів до виникнення і розробки два основних методів наукового пізнання вони існують до цього часу: емпіричний метод (емпіріо – досвід, дослід) започаткував і розробив Френсіс Бекон 1561-1626 р. Анг. вчений базується на основі людських відчуттів і включає в с конкурентних фактів, лабораторних експери-ментальних досліджень. Мета: розробка таких способів пізнання які б давали кон-курентний результат в практи-чній діяльності людини. Розробив основи емпіричного методу і їх принципи. Раціональний метод (раціо – розум)фр. Філософ і математик Рене Декарт 1596-1650 р. положив початок розробки методів раціонально логічного пізнання що стало основою розробки наукових теорій і привело до відкриття та обґрунтування законів науки.
17 Філософське вчення Ф.БЕКОНА, Р.Декарта.
Англ. філософ родоначальник емпіризму Ф.Бекон велику увагу приділяв критиці схоластичної філософії (релігійно-філос.Засновки+ раціональна мето-дика).Тому він протиставив індуктивний метод. Істинна індукція через чуттєве і окреме поступово піднімається до усвідомлення заг. Положень, завдяки чому наука стає плідною. З дослідів та експериментів індукція виводить загальні положення, а потім з цих заг.положень чи принципів – нові досліди і експерименти. Бекон базує свій метод на визнанні вагомої ролі досвіду (empeiria - досвід) в пізнанні. Пізнання – відображення зовнішнього світу в свідомості людини. Не погоджуючись з Беконом про достовірну силу експе-рименту, Декарт переносить акцент на людський інтелект, розум. Звідси – раціоналізм, який стає домінантною лінією в подальшому розвитку філософії. Методом пізнання Декарта є метод раціональної дедукції, цінність якої обгрун-товується такими правилами: достовірність, очевидність піз-нання, аналітичність, вис-новки з думок, систематизація як пізнаного, так і того, що пізнається. В цілому Дедукція – визначення невідомого через раніше пізнане і відоме. Ці правила стали основними характеристиками наукового пізнання в нашу епоху.
18. Основні риси філософії Просвітництва.
В добу просвітництва поглиб-люється впевненість у могу-тності людського розуму, в його необмежених можливо-стях, у прогресі й науці, які створюють передумови для економічного й соціального благоденства. Важливими пре-дставниками цієї доби були такі вчені: Ф.Бекон, Гоббс, Декарт, Джон Локк, Шарль Луї де Монтеск’є, Ф.М. Вольтер, Ж..Ж..Руссо, Д.Дідро і багато інших. Вчений Джон Локк виділяв 3 види мислення: вихідне, демонст-ративне і інтуїтивне. У його спадщині важливе місце посідають ідеї про державу і суспільство. Шарль Луї Монтеск’є зробив спробу пояснити буття людини й суспільства як природно зумовлений процес. Філософія 18ст., вбачала в науці, освіті, культурі, вихованні засоби вдосконалення суспільства, й через це заслуговує на визнання й належну оцінку. Парадокс просвітництва поля-гає в тому, що проголошувані ним гасла насправді не вписувалися у свій реальний зміст. Особливо це видно на прикладі свободи особистості. Філософія просвітництва, її гасла справді надихали революційні маси на штурм Бастилії чи Зимового палацу.
Позитивне значення філософії Просвітництва безсумнівне. Принаймі вона засвідчила плюралізм думок у рамках цілого ряду філософських проблем, що сприяло всебічному розгляду людини і світу та відношень між ними. Заслуговує сама ідея прагматичного призначення філософії Просвітництва, яка переслідувала мету вдоско-налення людини й суп-льства. Цілий ряд понять і категорій, що зародилися в добу Просвітництва, не втратили своєї актуальності в наступні епохи аж до наших днів.
19.Німецька класична філософія: представники та специфіка розробки основних філософських проблем.
Родоначальником німецької класичної філософії був Еммануїл Кант. Як вчений природознавець, висунув і обґрунтував гіпотезу походження сонячної системи з гігантської газової туманності, яка й досі вважається однією з фундаментальних космогонічних гіпотез. Основним елементом теоретичної філософії Кант вважав гносеологію. Головною її проблемою є пізнання як діяльність, що відбувається за своїми внутрішніми законами. У свою теорію пізнання Кант вводить нове гносеологічне поняття – розсудок. Багатоманітність чуттєвого матеріалу розсудок підводить під поняття. Кант вважає, що розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Впорядковуючи дані чуттєвого досвіду,розсудок піднімається до категорії, а зних формулює закони. Наукове знання є синтезом чуттєвості й розсудку. Звідси Кант робить важливий висновок: закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення.
Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель підводить своєрідний підсумок німецькій ідеалістичній традиції, а певною мірою і всій філософії починаючи з Ренесансу. Він створив струнку ідеалістичну систему й розвинув діалектичний метод у пізнанні. Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. В історичних поглядах Гегеля, ми також бачимо протиріччя між його філософською системою та його методом.
З гостро критикою ідеалізму Гегеля виступив Людвіг Фейербах. З точки зору цього мислителя ідеалізм є ніщо інше як раціоналізована релігія. Філософія і релігія є абсолютно протилежними: в основі релігії лежить бездоказова віра в догмати, в основі філософії – знання, прагнення розкрити дійсну природу речей. Фейербах ввважав основним завданням філософії боротьбу з релігією, викриття тих ілюзій, які становлять її сутність. В теорії пізнання Фейербах – сенсуаліст, адже вважав, що реальна дійсність дається нам у відчуттях.
20. Філософське вчення Канта.
Іммануїл Кант тяжів до просвітнитницької програми. Позиція Канта мала явно матеріалістичне спрямування. Наша філософія пізнання, зазначає Кант, не може вийти за межі досвіду хоч це і найсуттєвіше завдання метафізики. Спочатку Кант вважав всяке знання має узгоджуватися з предметами. Але поки Кант доходить , що пізнання є не спогляданням, а конструюванням предмета, тобто предмет виявляється не вихідним а кінцевим продуктом пізнання. Кант зробив вихідним пунктом саме пізнання, а не предмет, суб’єкт, а не об’єкт. Кант обирає альтернативу що до своєї дотеперішньої орієнтації думки орієнтацію – ідеалістичну. Він так і називає відтепер свою позицію у філософії – критичний ідеалізм. Кант робить висновок, що загальність необхідність результатів пізнання не залежить від сваволі пізнання, або від досвіду. Ці результати мають своїм джерелом апріорні .
21. Філософське вчення Гегеля.
Г. (27.08.1770, Штудгард, – 14.11.1831, Берлін) нім. філ., представник нім. клас. філ., создатель систематичної теорії діалектики на основі об”єктивного ідеалізму.
Якщо в цілому характеризувати філ. Г., то потрібно сказати, що це найбільш відомий філ. об”єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об”єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Основні роботи: “Наука логіки”, “Філ. природи”, “Філ. права”, “Філ. руху”, “філ. історії” та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя – природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право.
Заслуга Г. полягала також у тому, що він весь природний, історичний і дух. світ вперш подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в перетвореннях, в розвитку. Розробляючи філ. історії, Г. перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття люд. є вивчення діалектики суб"”ктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин.
Протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час метафізичною системою, звернувши увагу при цьому на непослідовність його діалектики. Вона вся була зверенена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Г. скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; в природі – людський дух; в філ. права – конституційна монархія; в історії філ. – філ. система самого
Г. вважав, що розвиток завершується, досягши рівня Пруської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином філософія Г. була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій.
22. Основні риси філософії Фейєрбаха
Філософська система Фейєрбаха закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність.
У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.
Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії.
Фейєрбах пропонує такі основні принципи пояснення релігії:
1) людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою;
2) вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою;
3) людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати.
Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому,
що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) i поклоняється своєму творінню.
Отже, Бог — це сутність людини, перенесена на небо i протиставлена їй. Людина — страждуща істота, i творить Бога як своє відчуження.
Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження.
Людина повинна бачити в
іншій людині Бога, ставитися до Heї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. Але якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.
Свою філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософ її. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю i чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно з попередниками, він приділяв культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.
23. Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. До них відносяться: неокантіанська філософія, неогегельянська, феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська, неопозитивістьська тощо.Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу. Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Філософія Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:
1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаю-чих, продовольчих, демограф-фічних, енергетичних, техно-логічних і т.п.;2.Переосми-слення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;4.Плюралізм (мно-жинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;5.Толерантність (терпи-мість) щодо ставлення до різних філософських конце-пцій;6.Постановка проблеми фор-мування планетарної свідо-мості.
24.Основна проблематика та вихідні принципи марксистської філософії.
Принципи:
принцип діалектико матеріалістичного розуміння істор.
принцип історизму
принцип системного аналізу
принцип детермінізму – спричиненість, обумовленість, нічого не виникає просто так
принцип практики
Ідея марксизму – ідея демократичн. форм правління через реалізацію онопартійності.
Основоположники – Маркс , Енгельс. Базувалось на вченнях Гегеля (діалектика), Феєрбаха (атеїзм), вченні соціалістів утопістів.
Основні риси: людина розглядається як діяльнісна істота, підкреслюється роль праці в житті людини; розглядається проблема відчуження причоною якого є приватна власність, створення матеріалістичної діалектики, матеріалістичне розусіння історії, матеріалістичний детермінізм, розгляд філософії як науки.
Сучасна проблематика – проблема подальшої демократизації суспільства, проблема соціального захисту населення, глобальні проблеми сучасності, розробка новітніх принципів формування і ведення світового порядку.
Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства.
Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію. Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм, її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ - створили історичний матеріалізм.
25.Назвіть вихідні принципи філософії марксизму та розкрийте їх зміст.
Марксиська філософія виникла в 40 роки XIX ст. Це пов’язано з історичними умовами. Це доба розвитку капіталізму. Відбувається збільшення робітничого класу, пролетаріату. Зростання рівня експлуатації призвело до катастрофічних умов праці. Виникли суперечності всередині капіталістичної системи. Перехід від капіталізму до соціалізму відбувався через марксизм.
У своєму становленні марксизм спирався на: німецьку класичну філософію (Діалектика, концентраційний підхід до пояснення розвитку. Марксизм звільнився від ідеалістичної системи Гегеля, матеріалізму Фейєрбаха і зробив спробу пояснити розвиток суспільства); англійську буржуазну політекономію (Суперечності суспільства виникають в основному в економіці. Ці суперечності торкаються способу виробництва. Формується невідповідність виробничих відносин продуктивним силам. Марксизм намагався вдосконалити виробничі відносини); утопічні ідеї.
Основна проблема марксизму – проблема розвитку людського суспільства. Інші проблеми також піддавалися розробці.
Принципи марксизму:
1. принцип діалектики в матеріальному розумінні історії. Поширення на суспільство дії законів діалектики.
2.принцип конкретного аналізу
3. принцип системного аналізу
4. принцип детермінізму (ніщо в суспільстві не відбувається просто так)
Помилки марксизму: єдина партія, пролетаріат – панівний клас, планова економіка. Помилки призвели до побудови суспільства, зацікавленості в якому не було.
26. Основні проблеми екзистенціальної філософії у ХХст.?
Екзистенціалізм – одна з найбільш поширених на Зх. й популярних в сер. 20 ст. філос. течій. Вона запозичила окремі моменти від К’єркегора та з феноменології нім. філософа Едмунда Гуссерля (1859-1939). Саме від феноменології запозичено прагнення з’ясувати граничні хар-ки. людс. буття через рефлексію. На відміну від наук. мислення, яке виходить із теорем. принципів, екзистенціальне мислення пов’язане з внутр. буттям людини, з її інтимними переживаннями. На думку екзистенціалістів, лише таке мислення може мати справжній людс. зміст. В той час, як об’єктивне мислення байдуже до мислячого суб’єкта та його екзистенції (з лат. існування), суб’єктивний екзистенц. мислитель істотно зацікавлений в своєму мисленні: він існує в ньому. В силу цього він не може ставитись до реальності як до чогось об’єктивного, «незачепленого» людс. суб’єктивністю.
Завдання екзистенціалізму займатися питаннями людс. буття. Людина всупереч волі закинута в цей світ, вона живе в чужому їй середовищі, її життя з усіх боків оточене таємними знаками, символами. Життя – глибоко ірраціональне, в ньому в будь-якій формі переважає страх. Страх – найголовніше поняття екзистенціалізму. Світ тим страшніший, що він безглуздий і незбагненний. Людину на кожному кроці підстерігають неприємні несподіванки. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живе передусім емоціями; на все навколишнє реагує не лише теоретично чи інтелектуально, а насамперед – емоційно.
Для чого живе людина, в чому сенс життя її, яке місце людини в світі, який вибір нею свого життєвого шляху? На ці пит. екзистенціалісти відповідають, але не науково, оскільки, вважають, що це не є сферою науки. Під екзистенцією розуміється передовсім дух. буття особистості, її свідомість. Щоб усвідомити себе людина мусить опинитися в граничній ситуації, наприклад, в ситуації боротьби, вини тощо.
27. Розкрийте характерні риси структуралізму та герменевтики?
Представниками структура-лізму були К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М.П. Фуко. Структуралізм абсолютизує структурний метод, намагаючись розкрити універсальні структури соц. реальності й мислення. На жаль, це іноді перетворюється в пошуки метафізичних, незмінних сутностей. Так, Леві-Строс вишукував наявність загал. структури в міфах різних націй і народностей. Його висновок зводився до того, що одні й ті ж міфи відтворюються з буквальною точністю в різних регіонах світу. На його ж думку, міфол. і наук. мислення підпорядковані одній і тій же логіці. У розгляді соц. явищ структуралізм ігнорує суб’єктивний фактор, людину, виключає істор. підхід до аналізу сусп-ва. Він заперечує внутр. суперечності як джерело розвитку і зміни структур об’єктів
Герменевтика з давньогрецької перекладається як роз’яснення, тлумачення, під ним розу-міється мистецтво і теорія тлумачення текстів.
Герменевтика — спосіб філософствування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів.Найчастіше предметом дослідження в герменевтиці виступає текст.Фундаменталь-ними поняттями в герменевтиці є поняття герменевтичного кола та герменевтичного три-кутника.У понятті гермене-втичного кола виражено особ-ливість розуміння його циклі-чного характеру. Для розумі-ння всього тексту необхідне розуміння його частини, але розуміння частин неможливе без розуміння цілого. Завдяки герменевтичному трикутнику з’ясовуються складні взаємовідношення, які існують між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту. Герменевтика виникає разом з появою так званих герменевтичних ситуацій, пов’язаних з розумінням, тлумаченням.
Розуміння — це взаємодія інтуїції та пояснення.
Розуміння можна вважати успішним тоді, коли позиції автора та читача „урівнюю-ться”.Розуміння власного духовного світу досягається у процесі самоспостереження; розуміння чужого світу — шляхом вживання, співпереживання.
Розуміння – спосіб розкриття себе в бутті. Людина спочатку відкриває себе у світі через розуміння, завдяки чому стає такою, що розуміє. Реалізується розуміння через тлумачення та інтерпретацію. Витлумачуючи себе у світі певним чином, людина розуміє своє місце, сенс свого буття. Основне питання герменевтики полягає у з’ясуванні того, яким чином влаштоване те суттєве, буття якого - в розумінні.
Інтерпретація тексту — це створення його змісту по-новому, і кожний акт інтерпретації — це момент тексту, ланка здійснення традиції, яка транслюється в житті тексту
28. Охарактеризуйте основні ідеї неокласичної філософії кінця ХІХ ст. – початку ХХ століття.
Вже з другої половини ХІХ століття у філософській думці Європи зростають „неокла-сичні” тенденції. Неокласична філософія стала спробою пояснити процес руйнування соціальних та духовних структур західноєвропейсько-го суспільства. Разом з тим, вона була покликана окресли-ти нову ситуацію, обґрунтува-ти принципи нового світоро-зуміння. Неокласична філосо-фія розширила спектр філо-софської тематики, в ній з’явилися нові проблеми, зв’язані із розвитком науки, техніки, з інформаційним вибухом, з появою глобальних проблем, а також нові аспекти проблем, що вважалися традиційними. Це обумовило надзвичайну різноманітність і множинність філософських вчень, концепцій, теорій, напрямків Х ст. Попри усе розмаїття сучасної філософії існує одне фундаментальне питання, навколо якого точаться суперечки: чи варто беззастережно відмовлятися від традицій класичної філософії, або ж має йтися про їхній подальший розвиток у нових формах. Характерною рисою сучасної філософії стає відмова від надмірних амбіцій розуму, від віри у всевла-дність науки, від ідеї гаран-тованого соціального про-гресу, тобто перегляд тради-цій класичного раціоналізму. Критика цієї традиції здійсню-ється з двох сторін: по-перше, з боку ірраціоналізму, по-друге, з позиції сучасного раціоналізму, що змінив свою форму і став більш скромним і обачливим.Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна неокласична філо-софія стає філософією людини і мови. На перший план вихо-дять проблеми людської суб’єктивності, духовного до-свіду людини, світу її повся-кденності, проблеми культури та історії, морально-етичні проблеми, проблеми мови та спілкування (комунікації). У філософії Х століття можна виділити 2 напрямки: ірраціоналістичний(„філософія життя”, екзистенціалізм, персоналізм, психоаналітична філософія, герменевтика, філософська антропологія) і раціоналістичний (неопозити-візм, аналітична філософія, структуралізм).
29. Проблема людини у філософській антропології та персоналії?
Філософська антропологія виникла в 20-30-х роках ХХ ст. й представлена такими філософами як М.Шелер, М.Ландман, Г.Плеснер та ін. Її назва свідчить не лише про способи створити цілісну картину людини, але й виконання нею методо-логічних та інтегративних функцій в системі філософії й соціології.Використову-ється в ролі альтернативи діалектико-матеріалістичним поглядам на світ і людину. Зараз приділяється багато уваги тому, щоб, виходячи з визнання ущербності людсь-кого організму, обґрун-тувати незмінну сутність людини.В цій філософській течії стверджується таки й варіант біологізатор- ської концепції, згідно з яким сутність людини вбачається в її агресивності. Агресивність трактується як інстинкт, як необхідна частка поведінки людини, без якої вона не може існувати й долати труднощі. Деякі філософи (Е.Бенц, В.Панненберг) намагаються водночас відтворити й ідею „надлюдини”, яке виходить із уявлення про людину як істоту, сповнену нездола-нного прагнення стати вище самої себе. Найбільша вада філософської антропології: вона бачить і тлумачить людину поза її соціальними зв’язками та поза соціально-історичною зумовленістю її природи.Шелер був творцем аксіології - філософської теорії цінностей. Його дослі-дження людини відходять від традиційних принципів. Завдання філософської ант-ропології — показати, як із основної структури людсь-кого буття випливають усі звершення та справи лю-дини: мова, совість, знаря-ддя, ідеї, релігія, наука, соціальність тощо. Плеснер розглядає людину як вічний потік самоудосконалень. Вона повинна вивчатися як об'єкт і суб'єкт свого життя
Найсуттєвіша особливість людини, згідно з філософ-сько-антропологічним уяв-ленням, полягає в здатності ставитися до іншого буття (іншої людини) як такого, що має самостійну реаль-ність, значущість. Так, ста-влення до природи як самої по собі значущої і цікавої, а не з точки зору безпосере-дньо-практичних завдань життєвідтворення,надає дія-льності людини характеру безкорисливості і самоцілі-сності.У центрі розгляду філософської антропології перебувають проблеми раціонального та ірраціонального в людині, внутрішні підвалини її існування, гарантії виживання, доля гуманістичних цінностей.
30. Етапи розвитку філ думки в Україні. Потрібно виділити 2 основні етапи розвитку філософії – докласичний і класичний.
В докласичну добу виділ. такі етапи:
-філософська культура Київ. Русі – розвивалася у вигляді однолінійного процесу, що розгортався під впливом християнського світогляду, а не взаємо перетином різних світоглядних моделей.
- філософ. Ідеї в духовній к-рі 14-15ст. – Купріян, Цамблаків знайомлять освітчену публіку У-ни з новинками культу-рного життя. Філософ. думка розвивалася за такими напря-мками: формується інтерес до дослідження історичної свідо-мості; засвідчені певні світо-гляди зрушення в колективній наро-дній творчості.Пам’ятки наро-дної епічної творчості прого-лошували віру в людину, зак-ликали до боротьби за пере-могу народних ідеалів; прони-кають ідеї вільнодум-ства.
- гуманістичні і реформаційні ідеї в суспільно-філософській думці країни (16-17ст.) – велику роль відігравали церковні братства. Братства внесли світський струмінь у духовну культуру Ук-ни.
- філософія Києво-Могил. Академії – програма академії передбачала знайомство з філософ. ідеями античності, схоластики, ідеями Відроджу-ння. Працювали там філософи Гізель (займався проблемами гносеології. Він вважав, що зн. Світ посилає нам чуттєві образи); Прокопович (сутність методу пізнання він визначає як спосіб знаходження невідо-мого через відоме).
У добу класичної укр..філос. дали про себе знати:
-філос. Сковороди. Укр.. Просвітництво – саме в класичний період укр..філос. набували найб. вираження чітких ознак основні риси укр..філос. ментальності – антеїзм, екдистенціальність. Засновником нової класичної доби укр.. філос. ста Сковорода.
-Університетсько філософ. 19ст. набувають поширення ідеї Канта, Фіхте, Шеллінга. Серед університетських філо-софів були гегельянці: Новицький, Гогоцький – вони критикували Гегеля за раціоналістичне спрямування його філос. с-ми.
- укр.. романтизм – помітний вклад в розробку філ.-світогл. Проблем внесли предст. Укр.. л-ри Франко. Він розробляв тему праці і труд. Моралі; стверджує, що праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати люд.душу.
-натуралістично-позити-вістські та соціалістичні моти-ви в укр..філос. (кін19-поч. 20ст)
31. Філософські погляди Г.Сковороди
Г. Сковорода – видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли:
1. належить праця “Нарцис”, мислитель стверджує, що людина віддільна від природи;
2. входить декілька робіт, одна з них «Дружня розмова про духовний світ» – подає вчення про людину, щастя, мораль;
3. Сковорода узагальнює думки про духовний світ,
загальний ідеал життя;
4.визначає те, з чим повинна боротись справжня людина.
За Сковородою, Бог і природа єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Єдність натур утворює об’єктивну реальність. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами чуттів. Сама по собі фізична натура – «мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить від одного стану в інший. Таким чином, … близько підходить до поняття про не знищу-ванність матерії, неперер-вність її руху. Філософія «серця», вчення про сродну працю, безумовно мала дещо утопічний характер в час поневолення українського козатцтва, приниження гідно-сті людини, яка перебувала в повній залежності від пана. Кріпатцтво і «сродна» праця не сумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують пригноблення людини, несп-раведливість, що керівною рушійною силою людських вчинків, матеріальний інтерес, гонитва за наживою.
Але саме ці ідеї роскривають гуманізм його поглядів, непересічний характер , їх життєву силу і значення для сучасності.
32. Філософські ідеї Києво-Могилянської академії.
Києво-Могилянська академія була заснована у 1632р. засновник П. Могила. Її професори значною мірою спиралися на ідейні позиції братств та Острозького літературно-освітнього центру.
Згідно з вченням філософів К.-М. академії про матерію і форму, в основі всього існуючого в світі, лежить певний субстрат, що завдяки принесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану. У філософських курсах академії з’являється механічне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл. Обгрунтовується ідея невіддільності простору і часу від природних тіл, існування порожнечі заперечується. Час розглядається як тривалість кожної речі. Етика поділялась ними на теоретичну і практичну. Теоретична етика займалась обгрунтуванням ролі людини в світі. Практично вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Значна увага приділялася проблемі взаємозв’язку волі й розуму. Вчені академії зробили значний внесок у розвиток філософії права. В її лекційних курсах розроблялися ідеологія нац. – визвольної боротьби, містилися реформаційні ідеї. Ідеї і концепції висловлені ними руйнували усталені системи середньовічного світогляду. Представники академії: І. Гізель, Т. Прокопович, Г. Щербинський.
Основні ідеї, напрямки: - розробка проблем буття Гізель, Прокопович; - критика томізму; -розвивалися проблеми гносеології; - орієнтація на пізнання природи й людини: принцип матеаралістичного сенсуалізму: Яворський, Кроковський, Кониський; - людина ісвіт її моралі: Гізель, Яворський; - ідея проти окатоличення населення; - ідея доступності освіти.
33. Назвіть основні різновиди сфер буття та охарактеризувати їх?
Буття-це загальний процес існування світу. Буття розглядає: явищний світ, предметний світ, процесуальний світ, дійовий світ, становий світ, видовий світ. Специфічною формою буття є небуття, яке є його продовженням в рамках іншого змісту. Воно не є протилежним до буття, виникає паралельно.
Інобуття-різновид буття для позначення паралельної форми його існування. Напівбуття - різновид буття, в рамках якого розуміється не повністю основні особливості і характеристики об’єкта.
34. Простір і час як найзагальніші характеристики буття?
Простір і час є невід'ємними і найзагальнішими характер-ристиками. З античних часів у філософії сформувалися дві тенденції в поясненні юстору і.часу. Перша з них — субстаниійна (Пемоквіпь Ньютон}, згідно якою простір і час є «порожніми» формами, ізольованими, незалежними І матеріальних об'єктів. Простір у Ньютона - незмінне, безкінечне вміс-Іляше всіх матеріальних тіл. Час - вічна і незмінна тривалість. Простір і е -об'єктивні реальності, які є абсолютними, - вони все в себе вмішують Іі від чого не залежать. За Лей-бніцем. ні абсолютної порожнечі, ні чистої тривалості поза межами конкретних матеріальних тіл не існує. Простір - це порядок взаєморозташуваннІІ тіл, а час - порядок послідовностей, зміни подій. Сучасна наука, розвиваючи релятивну концепцію, доводить, що простір і час знаходяться і у взаємозв'язку між собою і з розвитком матеріальних об'єктів та систем. У фізиці це знайшло свої відображення в теорії відносності Ейнштейна.
У сучасній науковій картині світу домінує тенденція встановлювати все більш тісний зв'язок між матерією, розвитком, простором і часом. Простір тут є характеристикою буття як усталеного і структурно організованого. Простір визначає форму та структуру співіснування матеріальних об'єктів. Найзагальнішими властивостями простору є тривимірність, однорідність, безкінечність, симетричність, протяжність.Ідеє характери-стикою буття як плинного, здатного до змін і розвитку. Час визначає послідовність подій, їх тривалість, ритми та швидкість розвитку матеріа-льних об'єктів. Властивостями часу с одномірність, Асине-тричність, необоротність. Простір і час нерозривно пов'язані з особливостями матеріальних об'єктів, формами існування яких вони є.Тому визначають особи-вості фізичного, хімічного, біологічного, соціального про-стору і часу.Кожний фрагмент світу має свій власний простір і час.
Філософський аспект гюзгля-ду проблеми простору і часу пов'язаний з визначенням ролі даних категорій в людському бутті, з аналізом культурно-історичних факторів, що впливають на уявлення про час і простір у певну і епоху. Простір і час дісіиушютш не мільки Аоомами Існування матерії, але 1 засобами пізнання. Лвомами духовної діяльності, способами дшиь* чтяя нш овіємпяиїї людини в ІснюоЯша кульпчві.
35. Діалектика як вчення про розвиток.
Концептуальні підходи розвитку:
- метафізичний;
- діалектичний;
- синергетичний.
Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Розвиток – це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, яка має незворотний і спрямований характер. Основою розвитку становить рух, зміна матерії, але не будь-яка зміна є розвитком. В процесі розвитку створюється нове, здатне до саморуху, самовідтворення, саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища.
Діалектика як вчення про розвиток базується на єдності категорій, комплексів, заходів, комплекс принципів, які вивчають специфіку буття, групи категорій: -група категорій визначеності – який є об’єкт, що він в себе включає: загальне; особливе; одиничне; ціле; частина; елемент; система; структура; зміст; форма; сутність; внутрішні, скриті, невідомі характеристики чогось; явище; зовн. прояв сутності;
-група категорій детермінізму або спричиненості, обумовле-ності: причина; явище; привід;
-група категорій вибору: необхідність і випадковість; можливість і дійсність.
Діалектика як теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відно-шення. Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ. Залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки є фізичні, хімічні, біологічні та суспільні. Суспільні зв’язки є виробнич, класові, нац., родинні, групові, особисті. Зв’язки можуть бути ою’єктивними і суб’єк-тивними, внутр. і зовн., простими і складними тощо. Можуть бути одиничними, загальними і всезагальними. Для розуміння діалектики як теорії розвитку є поняття взаємодія, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного. Відношення характеризує взаємозалежність елементів певної системи. Альтернативним діалектиці є метафізика. Відмінності: 1. М: розвиток є зовнішньоспричиненим, Д: Основа розвитку – внутрішня суперечність буття; 2.М: розвиток являється результатом кількісних змін, Д: розвиток являє собою результат кількісно-якісних змін. 3.М: ігнорує наявність зв’язків між ступеннями і стадіями розвитку, Д: враховує зв’язки між студіями; стадіями розвитку. 4. М: розвиток мислиться як повне заперечення попередньої фази буття, Д: Розвиток є результатом діалектичного заперечення. 5 Д: Розвиток базується на наявності і поступальності (розвиток по спіралі), М: розвиток відбувається по замкнутому колу відсутніми елементами поступальності ( розвиток по колу).
36. Свідомість як цілісна система.
Центральним філос.пит.є пит.про віднош.свідомості до буття.Діалектико-матеріаліс-тична філософія розгл.свідом. як специфічно людську форму відображенні духовного осво-єння дійсності - як здатність високоорганізованої матерії відображати світ в ідеал. образах. Відображення як загал. властивість матерії й визначається як здатн. матеріальних явищ, предметів, відтворюв. у своїх властив. особливості ін.явищ,систем у процесі взаємодії з останіми.
Важливим кроком в еволюції матерії є виникн. інформаційного відображення. Інформ. відображен. Наз. Тільки таке, що сприяє активній орієнтації матеріального об’єкту в навколишній дійсності. У нежив. природі має місце найпростіший тип відображення. У жив. Природі зароджується інформаційне відображу. Першим ступенем якого є подразливість-це здатність організму до навпрост. специфічних реак-цій у відпов. на дію певних подразниківНаступна форма в розв. інформац. відображення є чутливість-здатність органі-зму до відчуття.
Нейрофізіологічне відображ. є наступ. етапом розвитку інформац. відоб-ня.Воно дає можливість здійснювати скла-дні схеми оповіщення, що пе-редбачає систему розчлено-ваної послідовності дій, яка лише в кінцевому рахунку спрямована на досягнення життєво важливої мети.
37. Свідомість та її суттєві властивості.
Свідомість – форма прилуче-ння людини до світу духу і системоутворюючого конята-нта всіх форм духу. Резуль-татом відображення на рівні свідомості є образ. Свідомість являє собою духовне створе-ння людини і світу. Структура свідомості: - компонентна; - за типом суб’єкта і об’єкта свідомості; - рівнева; -функціональна. Компонентна структура – знанна; норми; цінності.За типом суб’єкта – індиві-дуальна, групова форма вияву, суспільна форма вияву, загально-людська. Об’єктами виступають – вчинки, почуття, переживання. Рівнева – надсвідоме, свідоме, півсвідоме. Надсвідоме – за певних умов являє результат відображення. Підсвідоме – образ того, що ми уже відформували, призвело до формування образу того, що іноді може керувати нашими діями.Властивості свідомості: - універсальність – є виміром буття і пронизує всю людську життєдіяльність; - системність – полягає в тому, що поєднує упорядковані елементи, які мають між собою якісь зв’язки; - комунікативність – смисловий зв’язок між суб’єктами, індивідуальне та надіндивідуальне спілкування, зв’язок з мовою; - об’єктивність – спрямована на відображення реально-існуючої дійсності; - суб’єктивність – свідомість позбавлена предметних властивостей.
Функції свідомості: світо-глядна; пізнавальна, орієнта-ційна, нормативна, регуля-торна, рефлексивна, конструк-тивна, діяльнісно-творча, пра-гностична, виховна.
38. Самосвідомість: сутність, форми, рівні та функції.
Самосвідомість – це один з найважливіших структурних рівнів свідомості, для якого є властивим відокремлення і відображення суб’єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно до себе і світу. Самосвідомість вирізняється в суб’єктивній реальності як більш щільне смислове ядро свідомості, й разом з тим ніби «розчинена» в усьому обсязі свідомості. Сама ж сполученість свідомості і самосвідомості досягається завдяки: 1) ставленню до себе та 2) пам’яті. Людина не могла б усвідомлювати світ і себе у світі, якби не мала можливості дистанціюватися від себе. Само тотожність і дистанціювання від себе забезпечуються завдяки самокомунікації. Іншим способом закріплення і розвитку самосвідомості є пам’ять. Вона зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й цим дає можливість дистанціюватися від теперішнього і майбу-тнього. Виділяють такі функ-ції самосвідомості:1) само-пізнання; 2)самооцінка; 3)саморегуляція. Самосвідомість присутня в свідомості подвійно: й як усвідомлення кожного акту свідомості, й як усвідомлення, звернене на самого себе – носія свідомості, що фіксується поняттям «Я». але вона – за самим своїм визначенням – не може сягати сфери неусвідомлюваного. Виділяють такі основні рівні самосвідомості: самопочуття; усвідомлення власної соціокультурної належності і усвідомлення власного «Я». незважаючи на всю життєву значущість, самосвідомість ще не вичерпує всього змісту свідомості людини. При характеристиці свідомості і самосвідомості підкрес-люється їх рефлективність і саморефлексивність, тобто усвідомленість процесів, які в них відбуваються. Не всі процеси свідомості і навіть самосвідомості усвідомлюються людиною. У зрілому віці людина переважно не усвідомлює, не обмірковує звичні дії, і тільки при освоєні нових навичок діяльності бере їх під контроль свідомості. Самосвідомість людини також може функціонувати автоматично.
39. Проблема пізнання ?філософії.
Християнський Бог нечос-тупний для пізнання, але він відкриває себе людині і його відкриття явлено в священих текстах Біблії, тлумачення який і є основним шляхом пізнання. Вивчення священого писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створення світу можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра.
В середньовічній філософії необхідно розрізняти буття і сутність. Пізнання тієї чи іншої речі починається з відповіді на такі запитання:
чи є річ
Що вона собою являє
Яка вона
Для чого вона існує
Відповідь на перше запитання дає можливість з`ясувати існування речі. Відповівши на решту питань, можна з`ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і сутність сходяться тільки в богові.ш Що ж стосується створених речей, то вони складні де буття і сутність в них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена Богом.
40. Наукове пізнання, його специфіка, рівні та форми організації.
Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, але й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.
Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду, підданого деякий ра-ціональній обробці, тобто сформульованого певною мо-вою. Теоретичне рівень – це пояснення підстав відтворе-ння.Теоретичні форми: наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея; Емпіричні фор-ми: факт, гіпотеза, проблема концепція; емпіричні закони, емпіричні поняття.
41. Форми і методи наукового пізнання?
Форми: -ідея, - гіпотеза, - припущення, - висновки, - концепції і т. д.
Ідея (від грец. – образ, начало) – логічна форма відображення певних зв’язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Наукова теорія – відносно замкнута, змістовна система знань, котра об’єднує і описує деяку сукупність явищ та процесів.
Методи пізнання:1.Методи емпіричного,чуттєвого,наукового пізнання:-спостереження,-вимірювання,-опис,-експеремент.Спостереження-багатократне споглядання, більш осяжні знання, більш об’єктивний характер.Вимірювання –більш об’єктивні знання. Опис-співставлення нових знань з попереднім знанням.2.Методи теоретичного наукового пізнання:-індукція,-дедукція,-аналіз,-синтез,-моделювання,-експеремент.Індукція –відформування теоретичних на основі емпіричних і загальних на основі одиничних.Дедукція-від загальних до конкретних. Аналіз-спроба дороблення існуючої системи знань і формування нової більш вузької системи знань, об’єктивними і конкретними. Синтез-обєднання певних знань,формують нову систему знань, які формують основу всього цілого. 3 Історичні методи:-метод історичної аналогії,-метод експертних оцінок,-екстроболяції.Історична аналогія- певна повторюваність розтягнута в часі. Експертна оцінка-використання уже набутої інформації, знань, підати аналізу нинішнього буття. Екстрабуляція-використовує набутті знання для пояснення інших об’єктів.
42 .Охарактеризуйте роль практики в процесі пізнання.
Практика – це свідома матеріальна, чуттєво-предметна діяльність людини, спрямована на освоєння і перетворення природних та соц. об’єктів. Можна видилити такі функції практики: практика є основою пізнання; джерелом рушійною силою процесу пізнання; кінцевою метою пізнання; критерієм істини. Практика є основою пізнання тому, що пізнання формується на грунті предметно-практичної діяльності сусп. з перетворенням природи і спочатку виступає одним із моментів цієї діяльності. Функція практики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і моменти пізнання обумовлені самим розвитком практики. З розвитком практичної діяльності розвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття, розширюється сфера відтворених властивостей за рахунок відображення соц. функцій предметів. Практика виступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність. Потреби практичної діяльності породжують конкретні наукові напрямки. Практика є одночасно і кінцевою метою пізнання, оскільки мета пізнання, зрештою обумовлюється практичними потребами суспільства. Пізнання відбувається не заради самого пізнання, воно виконує роль необхідної умови революційно-практичної зміни суспільства.
Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань. Практика як критерій істини діалектична за своїм характером: вона є єдністю абсолютною і відносною. Якщо її розглядати як історичний процес, то вона є абсолютним критерієм істини, якщо ж її взяти як окрему практичну дію – відносним критеріємістини. Абсолютність практики як критерію істини полягає в тому, що вона є єдиним засобом, здатним виявити об’єктивно історичний зміст наших знань. Але розвиток практики обмежений рівнем розвитку сусп. на певному конкретному етапі історичного поступу. В цих умовах, практика не може повністю підтвердити або заперечити те чи інше теоритичне положення і в цьому плані вона є відносним критерієм істини.
43. Людина як проблема філософії. Людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. “Буття-у-світі” тлумачиться як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як формальний колектив. У процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються на “безликі” одиниці, “натовп”. Взаємонівелюючий вплив людських існувань призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової влади “іншого” над кожним, яка “вирівнює будь-які відмінності” і спричиняє “втрату власного існування”. Сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Протиставляється “речове буття”, природі людського буття. Матеріальний світ розглядається як “постійна загроза нашому життю”. Проте людина, повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття “буттю речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку, “гармонійну” цілісність. Проте. подібні спроби виявляються для людини марними, й навіть трагічними, що призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на “річ серед інших речей”. Людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність людини пов’язана з її постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною справді людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже, свобода є універсальною характеристикою людського існування.
44.Сутнісний та екзистенціальний підхід до тлумачення сутності людини.
Всі наші міркування про людину підводять до висновку, що основою буття людини постає діяльність як особливіq, специфічний прояв людської активності. Особливість людської діяльності виявляється, насамперед, у тому, що вона переводить виміри, параметри, якості природно-космічних процесів у складники людської життєдіяльності і навпаки — людські потреби, наміри та виміри — у реальні, фізичні речі та процеси. Діяльність постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, у тому числі - із її особливим духовним універсумом. Унаслідок того сама людська діяльність постає як своєрідно перетворений, трансформований космічний процес, а природні процеси вперше набувають свого яскравого виявлення лише в межах людської діяльності. Так, наприклад, велику різноманітність хімічних елементів/і сполук людина змогла виявити не через просте спостереження природи, а лише втягуючи природні процеси у сферу власної діяльності.
Розуміння діяльності як основи власне людського способу буття дає змогу окреслити екзистенціали людського буття. Термін "екзистенціал''' походить від слова "екзистенція", що його у філософії XX ст. вживають для позначення специфіки людського існування. З цього огляду термін "екзистенціал" означає:
- те, поза чим немає людини як людини;
- те, чого немає у світі без людини, тобто саме те, що людина вносить у світ своїм способом буття.
Основні екзистенціали людського буття
не пряме, безпосереднє, тобто природне, а опосередковане культурою, знанням, усвідомленням ставлення до дійсності; це позначають інколи як відпадіння, відлучення людини від цілісного буття, як закинутість у світ, саме тому, що людина опиняється на певній дистанції від прямих реакцій на дійсність та від прямого на неї впливу
трансцендентування (дослівно — вихід за межі, процесування через щось) — неприлученість людини ні до чого остаточно і назавжди, своєрідне "перелітання від одних форм прилучення до буття до інших, невкоріненість людини, яка переходить у подальший екзистенціалізм свобода, тобто незапрограмованість, наявність вибору типу дій та поведінки
індивідуація: у природних процесах будь-які окремі явища завжди вплетені в певні системи взаємодій і не мають власного автономного значення; у людському ж бутті навпаки — на перший план виходять людська індивідуальність, унікальність та неповторність; тут багатство розвитку індивідуальності стає умовою розмаїтості людства взагалі принципова єдність людського початку буття: завдяки свідомості, розумінню, спілкуванню людина усвідомлює себе часткою людства перебування (буття) «на межі», цей важливий екзистенціал людського буття ніби інтегрує усі інші, бо фіксує проблематичність, неузасадненість, але водночас і рухливість, динамізм та діалогізм людського існування
Під сутнісними силами людини, як звичайно, розуміються ті сили та здібності, спираючись на які людина здатна стверджуватись у світі специфічно людським способом. У сучасному окресленні сутнісні сили людини виглядають дещо ширше, оскільки до названих Л.Фейербахом додають ще й людську тілесність.
Сутнісні сили людини:
мислення (інколи розуміння);
воля (воління);
почуття;
людська тілесність
Людська тілесність постає досить унікальною, надзвичайно складною, такою, що концентрує в собі майже всі відомі нам природно-космічні якості: саме через людську тілесність якості, властивості речовини постають у своїх яскравих проявах, так що ми маємо підстави стверджувати, що тільки в людському сприйнятті кольори починають набувати повноти спектральних проявів, запахи - належної оцінки, смаки - реакцій та ін. Людська тілесність має надзвичайну пластичність, вищий ступінь саморегуляції та ін.
Людські почуття, як про це свідчать сьогодні спеціальні дослідження, завжди предметно навантажені та до певної міри інтелектуалізовані. Через це вони, по-перше, осягають найвищих почуттів, таких, як любов, самовідданість, страх, ненависть, надія та ін. Такого роду почуття, по-друге, здатні бути провідними чинниками людської поведінки, значно перевершуючими усякі інші, в тому числі - інстинкт самозбереження.
Людське мислення (інколи - розуміння) підносить людину над усім сущим, дозволяючи судити про нього, оцінювати, подумки переробляти, проникати у глибинні закономірності світу, перебувати, нарешті, на дистанції у відношенні до всякої реальності.
Нарешті, воля (воління), наділяє людину унікальними у світі живого здатностями зосереджувати свої сили, енергію, задуми на певній меті, на певних діях, що можуть не мати безпосереднього вітального (життєвого) значення, а також можуть знаходитись на величезній просторовій та часовій відстані від людини. Існує дещо перебільшений, але і певною мірою виправданий афоризм: "Не можна, але якщо сильно воліти, то можна".
46. Визначте природне, соціальне, біологічне в людині.
Людина — частина природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономі-рностям. У той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних харак-теристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині. З точки зору сучасної науки і наукової філософії сутність соціальна, але необхідно визнати наявність, значення і відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині «зняте» соціальним. Це означає, що воно — це біологічне начало перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює із соціальним діалектичну єдність.Генетично зумовлені, передаються по спадковості анатомо-фізіологічні характеристики, в тому числі структура нервової системи, мозку, органів чуття. В новонародженої дитини вони від початку є людськими. Природжена можливість, здатність оволодіти мовою, мисленням, стати особистістю, реалізується лише в людському, соціальному оточенні, у світі культури. Біологічно зумовлений ряд параметрів людського життя, наприклад, вікові етапи, тривалість життя. Але і тут вплив соціальних умов досить виразний.
Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів. Але вона зумовлена й соціально: неповторний життєвий шлях і досвід кожної людини і — що дуже важливо — вона має здатність до самовизначення. Людина зазнає впливу і природи , і суспільства, й історії, але вона не пасивний продукт цих чинників, тому що має певну свободу, вибірково ставиться до зовнішніх обставин і впливів, сама визначає лінію своєї поведінки. Навіть і на свою біологію людина може впливати, коригувати свій природний темперамент, приборкувати інстинкти, певною мірою керувати потребами. Одна з особливостей біології людини — висока пластичність, пристосовність, відсутність жорсткої прихильності до певного набору умов існування, природного середовища. Цим відкривається простір для дії соціальних факторів, і в свою чергу, ці фактори зменшують безпосередню залежність від природних, зокрема біологічних обставин.
47. Проблемність людського буття: філософське осмислення
Буття соціального (суспільств-ва) є частина матеріального світу, що відособилася від природи, форма життєдія-льності людей, що історично розвивається. Суспільство – надзвичайно складна система, включена у суперсистему Космосу і Землі, що має в становленні і розвитку специфічні особливості. Буття соціального – результат цілеспрямованої і доцільно організованої сумісної діяльності великих груп людей на основі спільних інтересів і договору. Джерело розвитку буття суспільства складається з векторів різних сил: природних, власне соціальних і духовних. Суспільство складається із системи соціальних, державних, владних інститутів, взаємодія яких забезпечує йому можливість функціонувати і розвиватися як система відносин. Соціальне буття – це реальність особливого роду, що не належить до інших форм буття, в тому числі до психічних, індивідуальних аспектів людського існування.
Виникає буття соціальне в результаті різноманітних взаємодій індивідів і утворює позаіндивідуальну і надіндивідуальну реальність. Основу взаємодії індивідів складає соціальна дія, поєднання соціальних дій породжує стійкі змістовні зв’язки поведінки. Категорія вищого порядку – соціальні відносини, тобто стійкий зв’язок взаємно орієнтованих соціальних дій (Макс Вебер). Так, прикладами соціальних відносин можуть бути боротьба, ворожість, любов, конкуренція, обмін та ін. Саме в системі соціальних відносин реалізується соціальне буття індивіда.Системоутворюючим фактором сучасного суспіль-тва багато філософів вважа-ють інформацію – нову соціальну реальність, де виробництво уже не розглядається як таке, що визначає суспільний устрій, і разом з тим змінюється концепція буття індивіда у суспільстві. Людина в межах нової суспільної якості уже не розглядається як, насамперед, людина економічна, діяльність якої і в соціальній сфері визначається виголою, кори-стю, інтересом (Карл Маркс, Еміль Дюркгейм та ін.). виникли: нова раціональність, нові мотиваційні механізми, нові постматеріалістичні цінності, що не визначаються у системі виробництва і утилітаристської етики. Соціальне буття – складне, якісне, специфічне явище, що є органічною єдністю окремої людини і буття суспільства.
49. Суспільний прогрес та Назвіть основні концепції його тлумачення?
Ідея соціального прогресу виникає в історії філософії античності, зв’язувалася з розвитком освіти, знань, техніки та виробництва. Чіткіш орієнтири суспільного прогресу виявлені в епоху становлення буржуазного способу виробництва. Англійський філософ Френсіс Бекон зосередив увагу на прогресі науки і техніки. Багато цікавих ідей висунили соціалісти-утопісти – Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Але вперше теоретично обгрунтував концепцію прогресу французький філософ і економіст Анн Тюрго. Вчений визначив прогрес як загальний закон історії, що функціонує на основі людського розуму. Звідси – заклик до боротьби з невіглаством, за розширення кругозору і зростання знань. Клод Гельвецій закликає знищити невігластво і створити умови для здійснення великих реформ. Жан Кондорсе визначає теоретичні та методологічні засади розуміння суспільного прогресу. Рух історії є результатом безкінечної здатності людства до розуму, що розшифровується як прогрес конкретного людсь-кого знання. Науковий про-грес забезпечує прогрес промисловості, а прогрес промисловості прискорює наукові успіхи, і такий взаємовплив повинен бути зарахованим до наймогу-тніших причин удосконалення людського роду. Головна проблема – знищення нерівності між націями; друга – встановлення соціальної рівності; третя – вдосконалення людини. Жан Кондорсе вперше розробив теорію прогресу людства, головним джерелом якого є розум, а не матеріальне виробництво. Сучасні конце-пції прогресу органічно пов’язані з традицією. Одні зв’язують прогрес з легітимним насильством з метою впровадження ради-кальних реформ, революцій для зміни суспільного ладу (Карл Маркс, Володимир Енгельгард, марксисти). Прогрес здійснюється, як правило, за рахунок інтересів тих чи інших соціальних верств. Другі відстоюють ненасильницький характер змін життя шляхом морального самовдо-сконалення особистості (Махандас Ганді) та благоговіння перед життям. Треті вбачають суть прогресу в природничо-історичному, закономірному процесі розвитку суті суспільного індивіда та суспільства, як процес сходження до більш високих і досконалих форм суспільної організації. Тут суть процесу постає як взаємозв’язок потреби та діяльності, або точніше – як діалектика закону підвищення потреб і закону підвищення діяльності, що певно грунтується на діалектиці суспільного виробництва.
Концепції прогресу не позбавлені позитивів. Але життєві реалії складніші ніж уявлення про них. Насильство і ненасильство, жорстокість і гуманізм, руйнування творення так тісно переплетені, що марно сподіватись на якийсь «чистий » суспільний прогрес.
50. Суспільство як цілісна система?
Суспільство – це система історично визначених форм взаємодії і взаємовідносин між людьми,яка склалась в процесі розвитку та діяльності людей по перетвореню природи і життя. Це система, довготривалий процес, сформований в історичному розвитку. Люди, індивіди утворюють с-во лише завдяки зв’язкам, які встановлюються між ними для свільного функціонування. Ці зв’язки назив. суспільними відноси-нами. С-во як система включає такі підсистеми: Класові, сімейні, побутові, релігійні, підсистема ідеолог-гічних інститутів, політична, суспільного виробництва, на-ціональні, правові відносини.
57.Проаналізувати світо-глядні засади екологічної ситуації?
Глобальні проблеми є комплексними, тобто взаємнообумовленими і тісно пов’язаними одна з одною. Характерн. для країн нераціональна експлуатація природ. ресурсів не лише сприяє загостренню мінерал.-сировинних проблем, а й погіршує якість навкол.середовища, що приводить до погіршення здоров’я людей. Харак-ю рисою глоб. Проблем є також їхній динамізм:1)можливість збільшення кількості проблем, які відносяться до глобал.2) вірогідність зменшення чи збільшення гостроти будь-якої з цих проблем.
Звертаючись до глоб.проблем, що формуються у сфері взаємодії суспільства і природи, слід відмітити, що їх викликає не лише зменш. розриву між обсягом, якістю й видами природ. ресурсів, втягнутих в діяльність сусп., значно вужчими можливостями видобутку їх недорогими й екологічно обґрунтованими методами.
52. Як в духовному досвіді людства усвідомлюється проблема смерті та безсмертя.
В питанні про смисл і мету життя матеріалістична філософія виходить передусім із визнання самостійності й самоцільності людини, проте сама людина розглядається не лише як індивід, але й як член суспільства, „частка цілого”. На відміну від інших живих істот, людина розуміє, що сама вона ніколи не досягне „цілей” життя всього суспільства, отже, адекватно не може себе реалізувати. Але саме в цій нереалізованості й містяться спонукальні мотиви для творчої діяльності, чим людина і покликана займатися все своє життя і цим вносити свій особистий вклад у прогрес, історію. В цьому й полягає сенс життя окремої людини.
Глибокі думки про сенс життя людини як істоти соціальної висловлювали мислителі різних світоглядних орієнтацій. Л. М. Толстой назвав беззмістовним життя, яке зводиться тільки до задоволення матеріальних потреб, до насолод людини. Він не приймав такого способу життя, коли людина живе тільки для того, щоб „благо було лише їй одній, щоб всі люди і навіть істоти жили і діяли тільки для того, щоб їй одній було добре”.
Думка про неминучу смерть пронизує усю творчість Толстого, але вона завжди пов’язана в нього з утвердженням морального, духовного безсмертя людини: людина померла, але її ставлення до світу подовжує діяти на людей, при чому іноді воно діє більше, ніж за життя людини. Людина „тут, у цьому житті вже вступає в те нове ставлення до світу, для якого немає смерті, і встановлення якого є для всіх людей справа цього життя”.
З цих же позицій підходив до оцінки людського життя і Г. С. Сковорода. Ідеальним філософ вважав таке суспільство, в якому кожен може себе реалізувати. Це певний утопізм, але в даному випадку нас цікавить бачення сенсу людського життя – можливість себе реалізувати. Причому головним у людині Сковорода бачив не споживання, а працю. Сам же філософ своїм життям явив приклад корисності суспільству, від чого й сам відчував моральне задоволення. Тому й помирав спокійно, заповідаючи написати на могилі: „Світ мене ловив, та не спіймав”
Схоже, але дещо з іншим акцентом розглядає цю проблему російський мислитель В. Соловйов. У нього розв’язання цього питання пов’язане із співвідношенням особи і суспільства. Стверджуючи безконечність і самоцінність особистості, він протестує як проти індивідуалізму, егоїзму, так і проти тих прихильників колективізму, які визнають лише пріоритет суспільства, колективу перед особою. Тобто, Соловйов не поділяє точку зору удаваного колективізму, в ім’я якого заперечується самоцінність особи. До проблеми цінності людського життя він підходив з позицій морально-етичного гуманізму.
З проблемою життя виникає й парадоксальна на перший погляд проблема – „право на смерть”. Тут виникає одразу кілька конкретних запитань: чи має людина право на добровільний вихід з життя, тобто, на самогубство? Чи варто боротися за життя й продовжувати його, коли це вже не дає самій людині ніякої насолоди? І хоч відповідь на перше питання завжди є прерогативою особи, релігія завжди суворо засуджувала самовбивць аж до заборони їх поховання на цвинтарях. Не підтримується ідея виправдання самогубства й на рівні масової свідомості. Проте з філософської точки зору кожна людина має право на життя(одна з найперших вимог філософів - гуманістів), так і право на смерть.
Підсумовуючи усі ці міркування, можна прийти висновку, що реальний філософський гуманізм дає ідеал, який визначає сенс людського життя в його особистісних і загальнолюдських параметрах. Цей ідеал стверджує діалектичну єдність біологічного і соціального, конечного і безконечного, смерті й безсмертя. Саме на цьому кінець кінцем і ґрунтується регулююча роль моральності як в індивідуальному житті людини, так і в його ставленні до смерті. І це дозволяє стверджувати, що тільки у безсмерті розуму й гуманності людини її безсмертя.
53. Філософське тлумачення техніки.
У сучасній філософії техніка постає як об'єкт, знання, діяльність та волевиявлення людини. Отож при розгляді техніки доцільно враховувати її: природний вимір, людський вимір (у тому числі— психологічний, етичний та ін.), соціальний вимір (економічний, правовий, політичний, історичний та ін.). На підставі розглянутого можемо стверджувати, що пізнання і техніка нерозривно пов'язані між собою, що в певному вимірі пізнання є нічим іншим, як технікою інтелектуального прояснення буття (принаймні — наукове пізнання). Певна річ, що й наука виникає і розвивається у зв'язку з розвитком техніки. Але водночас ми повинні зазначити і певну розбіжність у розвитку знань та техніки. Техніка, як підкреслювалось, знаменує собою існування людини на певному полюсі буття і сама є виразом цього полюса, тоді як знання і пізнання намагаються охопити буття в усіх його проявах і використовують для того різні форми, тобто технічна сторона є лише однією стороною знання та пізнання. І тому в історії, а також у різних видах пізнання акцент може надати переважно або на технічну, або на цілісно-образну його сторону. Відповідно і зв'язок пізнання з розвитком техніки не є прямим. І все ж ми можемо з достатньою мірою достовірності стверджувати, що сутність людського пізнання вимушено пов'язана з технічною діяльністю. Вихідним актом і технічної діяльності, і пізнання є покладання у бутті, що протистоїть людині та людському розуму, певної межі, яка починає виконувати функцію точки або системи відліку, що надалі орієнтує людину в її теоретичній чи практичній діяльності. Наприклад, коли первісна людина починала виготовляти кам'яні знаряддя праці, то світ поставав перед нею поділеним на предмети, якими можна діяти, і на предмети, котрі підлягають дії. Ця, здавалося б, суто архаїчна класифікація і нині залишається вихідним орієнтиром у людській діяльності.
54. Філософський зміст проблеми відношення «людина - природа»?
Проблемами взаємодії людини і природи виступають: про-довольча, енергетична, сиро-винна, екологічна, дем-графічна. Проблема «природа і суспільство» по-різному вирішується різними філосо-фськими течіями. об'єктивні ідеалісти ігнорують зв'язок суспільства з природою, розглядаючи історію людства не як розвиток матеріального виробництва на землі, а як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї. Суб'єктивні ідеалісти саму природу вважають комплексами людських відчуттів.
Представники натура лі-стичного напряму в соці-ології вважають, що джерело розвитку суспільства пере-буває за його межами. .
Матеріалісти усіх часів визна-вали природу джерелом, з якого вийшли людина, суспільство. З точки зору діалектико-матеріалістичного світорозуміння людина пов'язана з природою як соціальний суб'єкт, як суспільство, яке є продуктом взаємодії людей.
Природа і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху, яка підпорядковується дії законів діалектики.
У системі "суспільство — природа" кожна із сторін впливає одна на одну. Але ця взаємодія не однозначна. Більш рухомим, активним елементом цієї системи виступає суспільство.
З діалектико-матеріалістичної точки зору природа є колискою, середовищем життєдіяльності людини, єдиним джерелом, звідки вона черпає все необхідне для свого існування. На початковій стадії розвитку суспільство привласнювало готові продукти природи. В подальшому воно навчилося перетворювати природу й використовувати родючість землі, вугілля, нафту, метали як засоби праці.
Природні умови можуть при-скорювати або уповільнювати розвиток суспільства, впли-ваючи на його продуктивні сили, їх розміщення, розсе-лення людей, на форми трудової діяльності, зумо-влюючи певні цикли в житті людини. Але вони можуть впливати на людей і негативно, інколи знищувати пло-ди цивілізації (землетруси, повені, засухи та ін.).
Проте в системі «природа — суспільство» вирішальним фактором є суспільство. Основними напрямами активного впливу його на природу на сучасному етапі є:
а)розширення меж освоєння космосу
б)проникнення людини в мікросвіт, відкриття невідомихраніше властивостей і законів природи;
в)інтенсифікація використання природних ресурсів;
г)посилення впливу суспільства на структуру навколишнього середовища
55. Проаналізуйте сутність глобальних проблем людства.
Глобальні проблеми людства умовлені нерівномірністю екологічного, демографічного, економічного, політичного, науково-технічного й культурного розвитку. До їх числа належать: встановлення міцного миру на Землі, знищення осередків міжнародної напруженості, охорони навколишнього середовища, запобігання найбільш небезпечним захворюванням, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення потреб в екологічно чистих продуктах харчування, в енергії, розвиток фізичних та духовних сил людини. Ці проблеми настільки взаємопов’язані, що не можна добитися успіху у вирішені однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Глобальні проблеми не можуть бути вирішені зусиллями окремих держав. Це передбачає скоординовані зусилля всього світового співтовариства. Характерною рисою глобальних проблем є їх динамізм. Це, по-перше, можливість збільшення кількості проблем, які відносяться до глобальних; по-друге, вірогідність зменшення чи збільшення гостроти будь-якої з цих проблем. Глобальні проблеми класифікують на: 1) обумовлені політичними реаліями; 2) ті, що формуються у сфері взаємодії суспільства і природи; 3) ті, що складаються у духовній сфері особистості. Глобальні проблеми другої групи викликає не лише зменшення розриву між обсягом, якістю й видами природних ресурсів, втягнутих у діяльність суспільства. Так, енергетична проблема породжена насамперед стійкою орієнтацією великих держав на одержання енергосировини з інших країн, їх прагненням зберегти попередню організацію виробництва, а також небажанням втілити більш прогресивні методи споживання не відновлюваних ресурсів. Глобальні проблеми третьої групи пов’язані з рівнем свідомості людей і фіксують ставлення окремої людини до проблем людства.
58.Способи обґрунтування і передачі цінностей
Поняття “цінність” дуже близьке за змістом до таких понять як потреба, інтерес, благо, корисність, але не зводиться до них. Цінність передбачає наявність певного суб’єкта. Цінність характеризує певні об’єктивні явища чиїх властивості, ознаки значущі для людей. Цінністю може бути і технічний винахід в тому випадку, коли він покращує, а не губить життя людей. Цінністю є людина для іншої людини, сімя, нація. Об’єктивно найвищою цінністю є людське життя. Ціннісні відносини формуються і передаються в процесі людської діяльності. Яка носить суспільний характер. Її знання об’єктивуються, опредмечуються, набувають здатність стати надбанням не лише своїх творців, але й інших людей, можуть включитися в культуру всього суспільства. Не лише речі, але й ідеї, способи діяльності виступають цінностями. Ми цінуємо і матеріальні блага і добробут людських вчинків і справедливість державних законів, й красу світу. Отже – цінність - це об’єктивна значущість багатоманітних компонентів дійсності, зміст яких визначається потребами і інтересами суспільних суб’єктів.
Які існують способи обґрунтування і передачі цінності. Поняття “цінність” дуже близьке за змістом до таких понять як потреба, інтерес, благо, корисність, але не зводиться до них. Цінність передбачає наявність певного суб’єкта. Цінність характеризує певні об’єктивні явища чиїх властивості, ознаки значущі для людей. Цінністю може бути і технічний винахід в тому випадку, коли він покращує, а не губить життя людей. Цінністю є людина для іншої людини, сімя, нація. Об’єктивно найвищою цінністю є людське життя. Ціннісні відносини формуються і передаються в процесі людської діяльності. Яка носить суспільний характер.Її знання об’єкти-вуються, опредмечуються, набувають здатність стати надбанням не лише своїх творців, але й інших людей, можуть включитися в культуру всього суспільства. Не лише речі, але й ідеї, способи діяльності висту-пають цінностями. Ми ціну-ємо і матеріальні блага і до-бробут людських вчинків і справедливість державних за-конів, й красу світу. Отже – цінність - це об’єктивна значущість багатоманітних компонентів дійсності, зміст яких визначається потребами і інтересами суспільних суб’є-ктів.
59. Базові життєві цінності.
Формування ціннісних орієнтації, поза всяким сумнівом, є прерогативою цілеспрямованого формування особи, з т.ч. її навчання й виховання. Але при цьому треба пам'ятати, що для формування ціннісних орієнтацій не досить одержати лише одні знання: суб'єкт повинен усвідомити їх людську значущість.
Те, що цінності оновлюються за своїм змістом і навіть змінюють одна одну, вказує на їхню "нерівноцінність", Справді, в одних ситуаціях пріоритетною цінністю виступав сила, в інших - закон, ще в інших - добро, істина або справедливість. Але всі цінності як істотні надбання людського досвіду повинні бути присутніми у свідомості якщо й не кожної окремої людини, то принаймні кожної людської спільноти. Базові життєві цінності благо, життя, користь, краса, правда, правда, істина, святість, добро, співпрпичепність, свобода, творчість, здоров’я, мудрість, традиція.
У давньогрецькій філософії поняття "благо" витлумачувалося як межа людських спрямувань, водночас їхня причина й мета. Й справді, для орієнтації серед різноманітних цінностей потрібна певна точка відліку, деяка "цінність цінностей". Життя, визнаване за цінність, являє собою ствердження блага в його безпосередності. Життя - це безумовна ствердність буття. Здоров'я - це життя в його вільному здійсненні, вільне від істотних перешкод і негативних можливостей. Це життя, сполучене із свободою.
Красу можна схарак-теризувати як естетичне благо. Користь - це благо, як воно стверджується у царині практичних інтересів і практичних дій.
Істина є узагальненням і каноном смислотворення скрізь, де здійснюються людиною пізнавальні зусилля. Це правильний образ пізнаваного, а разом і правильна позиція щодо пізнання конкретного об'єкта та життєвої ситуації загалом.
Правда являє собою істину в її соціально-історичному бутті. Це істина у поєднанні із справедливістю.
Добро - це моральне благо. Це граничний вияв усіх моральних цінностей — честі, гідності, обов'язку тощо.
Святість являє собою форму ствердження блага, яка викликає безумовну пошану й довіру. Це безпосереднє самозасвідчення блага Свобода як цінність витлумачується найперше як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини. Співпричетність - це прилученість людини до якогось цілого, визнавана за благо. З першого погляду, співпричетність суперечить свободі, бо вимагає відмови від певних прав на індивідуальну самореалізацію. Творчість стверджує цінність нового. Це визнавана за благо зверненість буття в майбутнє.
Традиція, навпаки, стверджує цінність усталеного. Це визнаване за благо минуле, засвідчене в своїй достатності колективним досвідом людей.
Незважаючи на те, що всі перелічені цінності укорінені в людському досвіді, вони все ж вимагають від людей певних зусиль для їх підтримання й поширення.Іншими словами, вони потребують свого постійного обгрун-тування.Головні способи обг-рунтування цінностей такі: 1) міфологічний; 2) релігійно-містичний (одкровення); 3) раціонально-логічний (пояснення й доведення); 4) емоційно-образний; 5) життєво-практичний Найзагальнішим способом практичного втілення цінностей у людському бутті є обернення їх на норми.
69.Особливість спів від-ношення понять сієнтизм та антисцієнтизм ?
Сцієнтизм: особлива довіра до розуму і здатності науки вирішити всі набуті питання, ідеал науки, зведення її до культурного еталону, техніцизм - абсолютизація, ролі техніки. Напрями по філософії: позитивізм-напрям у філософії, який базується на позитивному, факт.і стійкому знанні, він з’явл. тоді, коли знання в галузі природ.наук вв. достовірним, оскільки грунт. на точних і надійних методах мат. міркування і підтяв.на досвіді; прагматизм-в основі цієї філ-ії лежить діяльність, дія, практика людини, для прагмне має об’єктивноїт істини і загальнообов.моральних норм, адже моральним вв.все те,що вигідно,корисливо і,що приносить успіх діючому суб’єкту;структуралізм-напрям виникає в гуман.науках,вмражає тяжіння яких до системно-структурної методології. Антисцієнизм - критика науки, неспроможність вирішення согц.проблем, проблема людини(філ.антропологія,екзистенціан.,психоаналіз,філ.життя), проблема людини і Бога (персоналізм, неотомізм ). Германевтику (напрям філ-ії,як тлумачення та пояснення текстів) можна віднести до двох напрямків.
60.Філософський зміст проблеми культури.
Термін «культура» (від латів. cultura – обробіток, виховання, розвиток, шанування) спочатку означав цілеспрямовану дію на природу: обробіток (культивування) грунту, а так само виховання людини. Філософи XVI-XVIII ст. (Френсис Бекон, Томас Гоббс, Жан Жак Руссо, Вольтер і ін.) розглядали культуру як якусь специфічну, автономну і самоценную сферу людської діяльності. Найважливіший аспект культури в їх розумінні – прагнення спорудити будівлю Розуму. Іммануїл Кант, німецький філософ XVIII ст., розрізняв культуру уміння і культуру дисципліни. І. Кант обмежував поняття культури межами науки і мистецтва. Зігмунд Фрейд, західний філософ ХХ ст., поклав початок тому напряму в культурології, який пов'язаний з вивченням взаємин особи і культури, в концепціях фрейдизму і неофрейдизма, культура розглядається як продукт сублімації, тобто одухотворення, а в психоаналізі Фрейда – перетворення в духовну діяльність несвідомих психічних процесів, закріплених в знаковій формі. Сучасне ж розуміння культури вбирає в себе систему матеріальних і духовних цінностей, способів їх створення, формування людини, здатної освоювати досвід попередніх поколінь і сучасників і використовувати його для створення нових цінностей. Культура цілісна; вона має складну будову, елементи якої виділяються по різних підставах. Як суспільне явище культура виконує численні функції. Вона включає пізнавальну діяльність людини, виконує інформативну функцію, будучи засобом передачі соціального досвіду і освоєння культури інших народів. Розвиток культури з необхідністю обумовлений її комунікацією з іншими культурами. Культура виконує також нормативну функцію: вона реалізує норми, що визначають що існує або повинно існувати у всіх без виключення випадках (в протилежність закону, який говорить лише про той, що існує і відбувається, і правилу, яке може бути виконане, а може бути, і не виконано), сформувалися в конкретній цивілізації, а також створює власні норми і цінності, поширюючи їх вплив на всі сфери життя і діяльності людини. Найважливіша функція культури – людинотворча: індивід ставати особою в процесі оволодіння культурою. Оскільки культура є нормативно регульованою діяльністю, вона предстає як область виробництва цінностей.
61.Охарактеризуйте особиві-сть співвідношення філософії і науки?
Філософія як знання загального близька з такою формою суп.свідомості як наука (відображають світ у загальних поняттях).Зближує н.і ф.і те,що ф.,як і наука,прагне логічно обґрунтувати свої положення, довести їх,виразити їх у теоретичній формі. Спільним є і те, що і у ф. і у н. є певна послідовність, раціональний спосіб пояснення питань,проблем.Така близькість ф.і н.є об’єктивним грунтом їх тісної взаємодії. Проте,не зважаючи на сказане, вони є різними(хай близькими й тісно взаємодіючими) формами суп.свідомості. Відмінність: Знання,які дає наука є об’єктивними(доведені), наука прагне довести свої дані експериментально, н. прагне до ущільнення знань,коли попередні дані можуть бути відкинуті, на відміну від ф., наука носить поступальний характер (від попереднього знання до наст.,і т.д.), а ф-ія –колоподібний хар-ер. Початкова філософія і була наукою, а потім вона відгалузилась від науки. Адже на перших етапах свого існування ф. являла собою «сукупне знання» про світ,яке містило в собі елементи фіз.,хім.,біол.та ін.знань,котрі згодом «відпочковувались» (в міру свого кількісного зростання і відповідної систематизації) від філ. «загалу»,перетв.на самостійні галузі наукового знання. Розділяючи «мудрість» (ф) і «знання» (н.),античні мислителі вказували на їх якісну несумісність. «Нагромадження знання не навсає мудрості»,заув.Геракліт ще у 6 ст.до н.е.
Розкрийте сутність поняття „космоцентризм“, „теоцентризм“, „антропоцентризм“. Дайте порівняльну характеристику.
Теоцентризм – визнання Бога джерелом і основою всього сущого.
Антропоцентризм – філософський принцип, згідно якого людина вважається центром всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.
Космоцентризм – вираження орієнтації на космос, як гармонійно організовану цілісність, що розвивається за своїми законами.
Теоцентризм характерний філософії Середніх Віків. В основі її онтології лежала ідея креаціонізму , а основу гносеології становила ідея одкровення.
Космоцентризм є основною рисою античного світогляду.
62. Філософія і світогляд?
Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд – це форма суспільної відомості; “світогляд – це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд – це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд – це система принципів діяльності людини”; “ світогляд – це погляд людини на світ як ціле”; світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.
Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття “світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.
Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність.
Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).
63.Який зміст ми вкладаємо в поняття „віра“, „знання“,
„мудрість“?
Віра — у широкому HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F" \o "Значення" сенсі це або визнання HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B0" \o "Істина" істинності чогось на підставі свідчення іншого, або мислення чогось як можливо істинного. У вужчому сенсі, однак, віра — це сильна HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82" \o "Інтелект" інтелектуальна згода, позбавлена HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%85" \o "Страх" страху HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9F%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D0%BB%D0%BA%D0%B0&action=edit&redlink=1" \o "Помилка (ще не написана)" помилки, із чимось на підставі HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A1%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F&action=edit&redlink=1" \o "Свідчення (ще не написана)" свідчення іншої особи, чий HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%90%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82&action=edit&redlink=1" \o "Авторитет (ще не написана)" авторитет людина визнає, оскільки вона бачить, що ця особа варта HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B2%D1%96%D1%80%D0%B0" \o "Довіра" довіри. Оскільки така згода інтелекту позбавлена підґрунтя власних доказів істинності, тому вимагається втручання HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D1%8F" \o "Воля" волі, щоб присилувати розум до згоди. Таке втручання волі не є, однак, довільним, але опирається на знання про компетентність свідка чи того, що свідок є вартим довіри.
Знання? — форма існування і систематизації результатів HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_(%D1%84%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F)" \o "Пізнання (філософія)" пізнавальної діяльності HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0" \o "Людина" людини. Виділяють різні види знання: наукове, повсякденне (здоровий глузд), інтуїтивне, релігійне та інші. Повсякденне знання служить основою орієнтації людини в навколишньому світі, основою її повсякденної поведінки і передбачення, але звичайно містить помилки і протиріччя.Науковому знанню властиві логічна обгрунтованість, доведеність, відтворення результатів,прагнення до усунення помилок і подолання суперечок.
Знання? — HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%B1%27%D1%94%D0%BA%D1%82" \o "Суб'єкт" суб'єктивний образ, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C" \o "Реальність" об'єктивна реальність, тобто адекватне віддзеркалення зовнішнього і внутрішнього світу в HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C" \o "Свідомість" свідомості HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0" \o "Людина" людини у формі уявлень, понять, думок, теорій.
Знання? у широкому сенсі - сукупність HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%82%D1%8F" \o "Поняття" понять, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F" \o "Теорія" теоретичних побудов і HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%8F%D0%B2%D0%B0" \o "Уява" уявлень.
Знання? у вузькому сенсі — HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D1%96" \o "Дані" дані, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F" \o "Інформація" інформація.
Знання? (предмету) — упевнене розуміння предмету, уміння самостійно поводитися з ним, розбиратися в ньому, а також використовувати для досягнення поставленої мети.
Знання? в теорії HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%82%D1%83%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82" \o "Штучний інтелект" штучного інтелекту — сукупність даних (у індивідума, суспільства або у системи штучного інтелекту) про світ, що включають інформацію про властивості об'єктів, закономірності процесів і явищ, а також правила використання цієї інформації для ухвалення рішень. Правила використання включають систему причинно-наслідкових зв'язків. Головна відмінність знань від HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D1%96" \o "Дані" даних полягає в їх активності, тобто поява в базі нових фактів або встановлення нових зв'язків може стати джерелом змін в ухваленні рішень.
Мудрість ( HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0" \o "Грецька мова" грец. ?????) — володіння знанням, розумінням, досвідом, обачністю та інтуїтивним розумінням включно зі здатністю також вживати ці якості. Це — розсудливе та грамотне застосування знання. Великий, глибокий HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D1%83%D0%BC" \o "Розум" розум, що опирається на життєвий HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%B4" \o "Досвід" досвід.
Статус мудрості чи розсудливості як чесноти визнається в культурних, філософських та релігійних джерелах. В таких жанрах усної і літературної творчості як HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%BC" \o "Афоризм" Афоризм, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9F%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%BA%D0%B0&action=edit&redlink=1" \o "Приказка (ще не написана)" Приказка,.
Поняття «розум» не є HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BC" \o "Синонім" синонімом поняття мудрість. Розумна людина не є обов'язково мудрою, але мудрий вже підрозумовує під собою розумний.
Термін HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F" \o "Філософія" «Філософія» перекладається з давньонегрецької як любов до мудрості.
65. Розкрийте сутність понять „теїзм”, „деїзм” та „пантеїзм”?
Теїзм (грец. Tbeos - Бог) – релігійний світогляд, в основі якого лежить розуміння Бога як особи, що створила світ і втручається в його події.
Деїзм (лат. Deus - Бог) – принцип філософських вчень, які, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечували його втручання в явища природи та в хід подій. Деїзм виник у ХУІІ ст. в Англії.
Пантеїзм ( грец. Усе і Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.
Теїзм визначає існування Бога як надприродної істоти, що володіє розумом, волею і таємничим чином впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Бог має домінуюче значення над природою. У співзвучності з гуманізмом, природа оголошується не просто творінням Бога, а й місцем перебування Бога, злитість його з природою.
Пантеїзм є спробою обожнення Бога і природи, спроба поєднання філософського ідеалізму та матеріалізму. М. Кузанський розробляв вчення про тотожність абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму. Цей абсолютний максимум – Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. М. Копернік створив геліоцентричну систему світу. Дж. Бруно сформував концепцію „натуралістичного” пантеїзму. Згідно з нею, матеріальне буття сприймалося як самодостатнє. Матерія проголошується як „начало”, що все породжує із свого ложа. Пантеїзм тут уже не символ божественного буття, а розлитий у реальності Бог.
66. Що таке номіналізм та реалізм?
Пантеїзм ( грец. Усе і Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.
Теїзм визначає існування Бога як надприродної істоти, що володіє розумом, волею і таємничим чином впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Бог має домінуюче значення над природою. У співзвучності з гуманізмом, природа оголошується не просто творінням Бога, а й місцем перебування Бога, злитість його з природою.
Пантеїзм є спробою обожнення Бога і природи, спроба поєднання філософського ідеалізму та матеріалізму. М. Кузанський розробляв вчення про тотожність абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму. Цей абсолютний максимум – Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. М. Копернік створив геліоцентричну систему світу. Дж. Бруно сформував концепцію „натуралістичного” пантеїзму. Згідно з нею, матеріальне буття сприймалося як самодостатнє. Матерія проголошується як „начало”, що все породжує із свого ложа. Пантеїзм тут уже не символ божественного буття, а розлитий у реальності Бог.
Питання відношення віри й знання в середньовічній філософії вирішувалось неоднозначно, що й знайшло відображення в боротьбі номіналізму й реалізму, в якій відбито полеміку між матеріалізмом і ідеалізмом. Номіналісти вважали, що реально існують лише предмети, ре, явища. Універсалії ( категорії) – лише відбиття їх подібності, їх «імена», у ролі чого лише вони й виконують онтологічні функції. Найб. видними представниками номіналізму були Уільям Оккам (1281-1349 р.р.) та Іоанн Дунс Скот (бл. 1266-1308 р.р.). Представники реалізму стверджували ідею реального існування універсалій. Вони існують до речей і являють собою думки, ідеї в божественному розумі. Тобто, реалізм зводиться до платонівського розуміння сутності ідей як вічної реальності.
67. Як співвідносяться між собою поняття раціоналізм та ірраціоналізм?
Раціоналізм звеличував здат-ності самого Розуму осягнути світ в його багатоманітності і цілісності.Представник раціо-налізму Поппер стверджував, що факти не можуть під-тверджувати жодне теорети-чне положення, вони лише спростовують його. Будь-які твердження спростовуються, якщо є хоч 1 факт, який їм суперечить. За ірраціоналіст-том Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля-хотіння не віддільне від тілесного існування людини,яка є проявом космічноїсвітової волі.Іррац.філософія була одним з основних джерел” філософії життя”,за якою всі людські біди з космосу. Причини розвитку іррац.: незадоволення існуючими порядками;хаотичний процес життя в умовах кризи цивілізації.(Осн.проблема-творчість).Несвідоме,за Фрейдом,тісно зв’язане з свідомим.Функції тіла пов’язані з функціями мозку здійснюються як норма несвідомо,а також певні бажання.Останні проявляються в снах,обмовках(нижче підсвідоме).Вище підсвідоме проявляється у творчості.Вихід несвідомого усвідоме виявляється у психопатології.
68. Розкрийте сутність понять емпіризм і раціоналізм?
Раціоналізм – філософ напрям, що протиставляє містиці,теології ірраціоналізмові переконання у здатності люд розуму пізнавати закони розвитку природи і сус- ва. Напрям у теорії пізнання, який вважає єдиним джерелом пізнання розуму. Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою.
Емпіризм – напрям у теорії пізнання, який на противагу раціоналізмові вважає єдиним джерелом і критерієм чуттєвий досвід. Бекон називав чотири «привиди», які затьмарюють розум:
— «привиди роду» — схильність розуму сцрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми;
— «привиди печери» — відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини;
— «привиди площі або ринку» — підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов'я зані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.);
— «привиди театру» — викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій. Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму — віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунтували його теоретично. Цей аспект, а також популяри-заторство просвітників дали підставу Гегелю звинуватити Просвітництво у відсутності глибини та оригінальності. Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм.
70.Розкрийте сутність понять „індукція“ та „дедукція“. Дайте їм порівняльну характеристику.
Індукція (лат. наведення) – форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; спосіб мислення, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущеня, чи гіпотези. Розрізняють повну і неповну індукцію. При повній індукції з того, що кожний елемент якогось класу має певні властивості, роблять висновок, що всі елементи даного класу мають ці властивості. При неповній індукції з того, що деякі елементи (дуже великого чи безкінечного) класу мають певні властивості, роблять висновок, що всі елементи цього класу мають ті самі властивості.
Дедукція (лат. виведення) – перехід від загального до окремого; одна з форм умовиводу, при якій на основі загальних правила логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне положення. Логічною підставою дедуктивного висновку є аксіома: «все,що стверджується або заперечується відносно всього класу, те стверджується або заперечується відносно окремих предметів цього класу». Дедуктивні умовиводи бувають категоричними, умовними і розділювальними. Дедукція має також значення методу дослідження. Теорію дедукції вперше створив Арістотель.
71. «Буття», «небуття», «суще»: сутність та характер взаємодії?
1.Буття-загальний процес існування.Буття-це щось пе-рвинне,визначальне.В широ-кому діапазоні-від сутностей, які сприймаються органами чуття, до абстрактних сутно-стей, які організовують види-ме буття світу. Буття роз-глядає:видовий світ; предметний світ4явищний світ;процесуальний світ;дійовий світ;становий світ.
Антитезою буття є небуття –“ніщо”. Небуття- поняття, яке не вистумає як альтернатива, як протилежність буття,це продовження буття, але у видозмінених формах, в рамках іншого змісту.
Ніщо є поняттям відносним, бо в абсолютному розумінні небуття не існує. Усі конкретні прояви буття виникають з небуття і стають наявним, актуальним буттям. Буття сутнього приходить до кінця і повертається в небуття, втрачаючи дану форму буття.
73.„Рух“ та „розвиток“: особливість взаємодії.
Рух є способом існування матерії. Проблема руху завжди хвилювала філософську думку. Рух – це поняття для позначення будь-якої зміни. Він лежить в основі розвитку. Але не весь рух веде до розвитку.
У філософській літературі по-різному трактується питання про співвідношення понять "рух" і "розвиток". Безумовним є те, що "розвиток" — конкретніша, глибша і змістовніша категорія, аніж "рух". Розвиток — це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який включає кількісні й якісні зміни. Це процес тривалих, необоротних, накопичувальних, якісних змін в бутті. В історії пізнання категорії "рух" і "розвиток" виступають співвідносними ступенями. Спочатку виникло поняття "рух", тобто відображення того, що доступне безпосередньому спогляданню. Поглиблене ж дослідження проблеми привело до виникнення поняття "розвиток". Останній не відкривається безпосередньому спогляданню, оскільки потрібні спостереження, зіставлення його даних, їх мислена обробка і таке інше. Згідно з науковою філософією рух багатоякісний. Він здійснюється в різних, взаємозв'язаних формах. Існують різні форми руху матерії, такі як соціальний, біологічний, хімічний, соціальний, фізичний та механічний.
Під механічною формою руху розуміють переміщення матеріальних об'єктів (речей, фізичних тіл) у просторі. Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо. Біологічна форма руху здійснюється на молекулярному рівні. Найвищою формою руху є суспільна. До неї слід віднести всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу. Чим складішою є система, тим для даної системи характерні більш складні форми руху. Отже, на відміну від руху , розвиток являє собою здійснення послідовних необоротних якісних змін. Оскільки зміни є необоротними, то вони визначають функціювання системи, якій вони притаманні, як таке, що має певне спрямування. Спрямованість - неодмінна ознака розвитку. Будь-яка спрямованість. Говорячи "розвиток", ми, як правило, уявляємо собі зростання, сходження, вдосконалення.
74. Парадигма – це та точка зору, яка є тривалою, усталою. Східна парадигма – форму-вання раціоналістичного підходу.Істотною особливістю східної філософії була її “розмитість” меж між людиною і природою. Деякі з цих течій не відкликали авторитету Вед, й тому їх називали ортодоксальними. Такою була веданта. Вона вважала, що світ складається з безособового світового духу ”брахмана”. Західна – домінує наївно-матеріалістична позиція. Починаючи з доби відродження людина є тим центром, навколо якого міркують філософи нового часу, просвітники, класики німецької філософії. Звеличується при цьому розум як філософська категорія – й не лише як засіб пізнання, а й чинник перед визначення розвитку людини, природи й суспільства.
78.Дайте порівняльну характеристику свідомості та несвідомого.
Свідоме – це результат дії свідомості, що виступає в чіткій і послідовній формі, підлягає вираженню, контролює й може бути передане іншим; єдність самосвідомості, емоцій, почуттів мислення, знання волі та пам’яті.
Несвідоме – неусвідомлене, нечітке, неоднорідне, не виражається в мові (надсвідоме, підсвідоме); прояви у психіці людини найперших інстинктів життя та глибинних закономірностей буття.
Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. У свою чергу, значна кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.
75.Як співвідносяться поняття „розвиток“, „прогрес“, „регрес“.
Розвиток — це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який включає кількісні й якісні зміни. Найперше з чим пов'язаний розвиток є , - це те, що здійснювані зміни здійснюються в певній послідовності. Отже, розвиток складають зміни: необоротні; здатні нагромаджуватися і набувати більшого масштабу; які внаслідок цього викликають появу нових властивостей і якостей. Але не всі зміни є такими. Скажімо, зміна місця в просторі безпосередньо не повязана з розвитком. Не спричиняють розвиток і так звані фунціональні зміни, - ті що складають процеси самовідтворення, завдяки яким забезпечується стабільність будь-якої системи.
Таким чином, розвиток являє собою здійснення послідовних необоротних якісних змін. Оскільки зміни є необоротними, то вони визначають функціонування системи, якій вони притаманні як таке, що має певну спрямованість. Спрямованість – неодмінна ознака розвитку. Говорячи “розвиток”, ми, як правило, уявляємо собі зростання сходження, вдосконалення. Але ж і старіння – це також розвиток.
Коли перевають можливості формоутворення, появи нового , тоді зміни системи відбуваються у напрямку зміцнення і вдосконалення системи, по лінії ствердження багатоманітності її фунціональних виявів. Такий розвиток називають прогресивним або прогресом.
Прогрес – це зміна явищ у природі і суспільстві від нижчого до вищого, від простого до складного. Співвідносний з цим типом розвитку, який демонструє переважання, навпаки, руйнівних тенденцій, якій здійснює спрощення й збіднення форм, дезінтеграцію цілісності тощо, називають регресивним, або регресом.
Проте не весь прогрес має позитивні наслідки. Наприклад: негативні наслідки технічного прогресу. Прогрес завжди несе в собі прихованих регрес, який згодом, коли ослабне пртаманний системі рух до формування й вдосконалення, виходить на поверхню і стає визначальною лінією розвитку. Таким чином розвиток є завжди взаємодією прогресивних і регресивних змін, певним типом їх поєднання.
76. Зміст „розвитку”. Співвідношення з іншими поняттями?
Розвиток–процес тривалих, накопичуваних необоротних якісних змін в бутті. Змістом процесу розвитку є формотворення нового на основі реалізації закладених раніше можливостей, перетворення їх на дійсність, а разом з тим і породження нових можливостей.Ознаки розвитку: структурність, поступальність, спрямованість(прогрес/регрес),циклічність.Розвиток співвідноситься з поняттям рух, так як рух–поняття для позначення будь-яких взаємодій, а також зміни станів об’єктів, що викликані цими взаємодіями, безвідносно до їхнього носія, способу та напрямку здійснення. Рух – вічний, абсолютний, нестворюваний. Також розв. Співвідносимо з поняттями прогресу та регресу. Прогрес – не лише зростання якості в результаті к-сних змін,а і здатність об’єктів до системного функціонування, що забезпе-чує збереження об’єктом осн. своїх визначальних хар-стик і властивостей. В межах міри розвиток відбувається пос-тупово(еволюційно), при переході міри – революційно.
79.Розкрийте сутність понять верифікація, фальсифікація?
Верифікація (лат. verus – істинний і facio - роблю) – встановлення істинності наукових тверджень у процесі їх емпіричної перевірки.
Фальсифікація (лат. falsificatus – підроблений) – навмисне спотворення, викривлення або неправильне тлумачення тих чи інших явищ, подій, фактів з корисливих міркувань.
Критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації. Згідно з цим принципом, науковий сенс мають тільки ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до „атомарних висловлювань”. Тобто істина - це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Пізніше було запропоновано верифікацію „навпаки”, або принцип фальсифікації: якщо знайдено, наприклад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то й уся теорія спростовується.
Під конвенцією слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдо проблема.
80.Як співвідносяться між собою поняття „людина“, „особа“, „особистість“?
Поняття "людина - особа – особистість» характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина" означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот. Поняття "особа" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси людини і є рисами особи; такі характеристики людини, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Людина як особа займає в суспільстві декілька позицій, які передбачають певні права, обов’язки і завдання. Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "сімість", вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність у особи такої "самості" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість.
Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь – що, людська особистість набуває рис індивідуальності.
81.Як співвідносяться між собою поняття „свідомість“, „самосвідомість“, „суспільна свідомість“?
Духовне здійснюється в людському бутті способом свідомості. Людина прилучена до світу духу завдяки тому, що їй притаманна свідомість. Свідомість є формою вдображення об’єктивної реальності.Перехід до ідеї свідомості як достотного способу буття духовного було здійснено завдяки відкриттю людської суб’єктивності й формулюванню самого поняття «суб’єкт»(Р. Декарт). Суб’єкт – це носій активності, причина змін в бутті, не викликаних безпосередньо дією законів природи. Одна з головних функцій свідомості – забезпечення здійснення людиною предметно – перетворювальної діяльності. Свідомість також стимулює людину до здійснення певної дії. Продовженням і доповненням активності свідомості є її комунікативність. Стосовно людського буття комунікації – це різні види людського спілкування. Комунікативна здатність свідомості спирається на її нерозривну пов’язаність з мовою. Причому мову тут слід розуміти в її найзагальнішому значення – як спосіб вияву ідеального змісту свідомості. Розгляд свідомості в різних її структурних аспектах – з боку її компонентного складу й з боку рівнів її організації – переконує нас у тому що це цілісна система. Всі складові свідомості доповнюють і взаємно взаємно передбачають одна одну.
Системотвірним чинником який поєднує всі можливі елементи системи, всі її структурні виміри є самосвідомість.є два підходи розуміння самосвідомості: 1) самосів. – це оберненість свідомості на саму себе, послідовне усвідомлення актів свідомості. 2) самосів. – це усвідомлення людиною самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і своїх перспектив. Самосвід посідає своє місцена всіх рівнях свідомості людини.
Сукупність характеристик свідомості, що є спільними для певної соціальної групи або для суспільства вцілому,називають суспільною свідомістю. Вона постає в житті людей в 4-х аспектах:1) як відображення об’єктивної реальності 2)як керування діяльністю суспільства 3)як створення програм , що спроможні керувати діяльність суспільства 4) як самоцінне духовне життя.
82.Як співвідносяться між собою поняття „дух“, „душа“, „духовність“?
Розрізняють такі поняття як “дух”, “душа”, “духовність”.
Поняття душі виникає раніше ніж поняття духу. Уявлення про душу як про своєрідний феномен людського існування вперше виникає у стародавніх греків. Душа – сфера психічного життя людини, її розум, чуття і воля. Це внутрішній суб’єктивний світ, сфера безпосередніх переживань, думок, які складають інтимно-особистісну сторону людського єства. Душа людини притаманна їй і тільки їй. Душевне життя – унікальний і неповторний особистісний світ людини.
Поняття духу в європейській історії пов’язане з християнством. Дух Святий – це один із особових виявів єдиного Бога. Душевне життя часто ототожнюють з життям релігійним, а духовність людини розуміють як наявність в ній частки божественного духу. Але існує інше трактування поняття “дух”. Дух – така реальність яка не належить окремій людині, це об’єктивна щодо індивіда духовна культура людства, сфера не утилітарних, вищих, абсолютних цінностей істини, добра, краси, справедливості, свободи, віри тощо. В духовній сфері людина ніби зростає над собою, долає свою обмеженість і скінченність і виходить у вимір вічного. Вічне – це повнота людського духу в його історії. Через освоєння людської культури, через прилучення до духовної реальності людства особистість живе духовним життям, збагачує власну душу.
83. Який зміст ми вкладаємо в поняття «особистість» ? З якими пон. вона співвідн.?
Поняття «особистість» містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов’язку, а також до настанов суспільної моралі. Ці ролі і відносини здійснюються у певних межах; з одного боку, наприклад, конформізм, законослухняність, а з другого – анархізм, аморалізм. Поняття особистість визначає уявлення про людину, як істоту цілісну, яка об’єднує у собі особисті, соціальні і природні якості. Поняттю особистість передують такі поняття як індивід та індивідуальність. Поняття індивідуальності та особистості тісно зв’язані між собою. Індивідуальність виступає як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб’єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов’язані, а й взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв’язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, а й від особистого ставлення її до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.
84.Дайте порівняльну характеристику понять „есенція“ та „екзистенція“?
Екзистенція ( від лат.екзістенціа – існую) – основна категорія екзістеціалізму, яка означає внутрішнє буття людини, те непізнане, ірраціональне в людському Я, внаслідок чого людина є конкетною, неповторною особистістю. Екзістеція заперечує буття суспільства, виявляючи себе по відношенн до нього, як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість. Це надає екзистенція специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє. Проте, якщо одні екзистенціалісти тлумачать майбутнє як смерть, інші розгядають його «як систему вибору» і зрештою, ототожнюють екзистенцію зі свободою. Категорія екзистенція метафізично розкриває діяльність і її результати, людину і річ, суспільство і природу. Вперше термін екзистенція застосував філософ С.К’єгор, був тлумачений у його початковому значенні – «вихід за межі встановленого» - для позначення провідної особливості людського існування: неузасадненості, відсутності надійних однозначних коренів буття.
Ессенція є складовою екзистенції.
85. Людина, індивід, індивідуальність, особа, особистість. Людина-цілісна єдність природного, соціального, духовного, що проявляється через діяльність і спілкування. Дійсне людське буття здійснюється як співбуття. Людина являється не лише продуктом, але й суб’єктом суспільних відно-син.Індивід-окремий пред-ставник людського роду,він значною мірою залежить від соціальних умов.Що ж до індивідуальності і особистості,то вони містять у собі визнання їх ролі у сусп.бутті.Індивідуальність ( у широкому розумінні) - самобутність неповторність людини,її цінності та ідеали.У вузькому ж розумінні-відмінні ознаки від інших цього ж виду.Особа–певна єдність соціальних якостей людини,інтегрально виявляється через сукупність соціальних ролей. Особистість – цілісне поєднання індивідуально-неповторного і соціально-людського; зумовлює вкоріненість людини в бутті.Особ-ть розкривається в системі сусп. Відносин через свої вчинки. Осн.особливості людського буття:Єдність індивідуально-сті і універсальності; Творча спрямованість;Свобода;Історизм;Комунікація; Відкритість і незавершеність;Відповідальність за долю світу. Людський розвиток пов’язаний з 2сторонами–природною і соціальною, розвиток однієї одразу призводить до потреби розвутку іншої.
86.Поняття „свобода“ та „відповідальність“: сутність та особливість взаємодії.
Свобода — це сутнісна властивість людини. З появою людини як свідомої, розумної, творчої істоти, з'явився зовсім новий феномен — свобода. Свобода грунтується на пізнанні і цілеспрямованому використанні об'єктивних зв'язків, закономірностей, можливостей, тенденцій.
Свобода живе й дихає вибором. Свобода, власне, є самою собою тільки тоді, коли вона живить численні рішення людини щодо ситуації й щодо себе.
Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Найперше це справджується стосовно наших вчинків. Вибираючи мету й спосіб здійснення вчинку, ми тим самим уже вступаємо в новий вимір людського буття - вимір відповідальності, де чинні моральні, правові та інші настанови. Лише за умови, що ми перебуваємо у вимірі відповідальності, ми посідаємо своє місце в людському співтоваристві.
Людина вибирає, здійснює смисл означущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і ствсрджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй відповідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відповідальність приходить до людини без поклику, спонтанно. Відповідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки.
Відповідальність не тільки "закріплює" свободу, повертає її до буття. Вона до того ж розширює й зміцнює людський грунт свободи. Змушуючи людину в кожному окремому вчинку дбати про гідний добір і дотримання смислу, відповідальність сприяє ущільненню смислової структури людини, прискорює процес кристалізації в ній індивідуальності та зростання особистісного начала. А це робить людину ще більш здатною до вільного зусилля, до того, щоб жити й зростати у просторі свободи. Отже, відповідальність діє в людському бутті як індивідуалізуючий принцип, як механізм підтримування й зміцнювання свободи.
Імператив свободи й відповідальності: Чини так, щоб твої дії були необхідним виявом твого самобупя й разом з тим щоб вони не обмежували можливостей подальшого вибору, не завдавали шкоди свободі твоїх наступників, не збіднювали майбутнє на можливості самозростання.
87. Як співвідносяться за своїм змістом „культура і цивілізація”?
Словом „культура” позначали все, зроблене людиною. Треба розрізняти те, що людина створила матеріальну і духовну культуру.Поняття цивіліз. Неодно-значне. Іноді його вживають як синонім культури, іноді- як щось протилежне духовній культурі. Поняття цивіліз. вживається для харак. Коняре-тного соціокультурного Туво-рення, локалізованого в просторі і часі. Формаційне членування історії суспільства надає цивіліз. певну соціальну визначеність. В свою чергу це дає нам можливість визначити кілька історичних типів культури.У рамках перівсної культури складалися і розвивалися найпростіші моральні норми і сама мораль. Узагальнено можна сказати, що найбільшим досягненням первісного суспільства було фоормування самої людини, її виділення із твариного світу.
Набагато більшим динамізмом визначається культура розви-нутого рабовласницького сус-пільства. Розвиваються такі галузі культ.: етика, право, політика, наука.
Культуа капіталістичного суспільства формується в епоху Відродження. Ство-рюється і зростає матеріально-технічна база. Внаслідок розвитку економ. зв’язків утвор. нова етнічна спільність-нація.Якщо поняття культура харак. людину, способи самовираження в діяльності, творчості, то понятя цивілізація характеризує соціальне буття самої культури.Не може бути суспіл.без культури й культ. без сусп-ва
88.Свобода. Свобода як цінність витлумачується як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини. Діоген вважав, що не будь-яка людина вільна, а лише та, яка кожен день готова померти. Епіктет вважав вільною тільки таку особу, яка бажає лише того, що може отримати. Анг. філософ Дж. Локк назвав вільною людиною, що уміє управляти своїми пристрастями. Д. Дідро вважав уявлення про вільну волю ілюзією людини, що почуває себе причиною власних вчинків, але не усвідомлює себе результатом обставин. Найпоширенішим є міркування, що вільний той, хто непідвладний волі інших людей. Поняття свобода виникло в історії людської думки як результат усвідомлення ролі і можливостей людини, як визначення свідомої вольової активності людини в особистому та суспільному житті. Роль свідомо-вольової активності людини розглядають з допомогою співвіднесення понять свободи і необхідності. Свобода є необхідність. Об’єктивна необхідність – кордон людської свободи, в межах якої визначена її реальність, знання об’єктивної необхідності – її умова. Якщо кожна людина усвідомить значення моральних правил для свого особистого життя, то моральні правила, норми можуть стати перед нею як система заборон, що різко скорочує її свободу. Кожна біблійна заповідь може бути усвідомлена, як своєрідне викреслювання одного з можливих варіантів поведінки. Реальність же людської свободи найчастіше ставиться в залежність від числа варіантів, з яких людина вибирає, і природним здається висновок: моральна заборона скорочує свободу людини.
89. Чи пов’язані між собою проблема смерті та безсмертя?
В питанні про смисл і мету життя матеріалістична філософія виходить передусім із визнання самостійності й самоцільності людини, проте сама людина розглядається не лише як індивід, але й як член суспільства, „частка цілого”. На відміну від інших живих істот, людина розуміє, що сама вона ніколи не досягне „цілей” життя всього суспільства, отже, адекватно не може себе реалізувати. Але саме в цій нереалізованості й містяться спонукальні мотиви для творчої діяльності, чим людина і покликана займатися все своє життя і цим вносити свій особистий вклад у прогрес, історію. В цьому й полягає сенс життя окремої людини
Глибокі думки про сенс життя людини як істоти соціальної висловлювали мислителі різних світоглядних орієнтацій. Л. М. Толстой назвав беззмістовним життя, яке зводиться тільки до задоволення матеріальних потреб, до насолод людини. Він не приймав такого способу життя, коли людина живе тільки для того, щоб „благо було лише їй одній, щоб всі люди і навіть істоти жили і діяли тільки для того, щоб їй одній було добре”.
З цих же позицій підходив до оцінки людського життя і Г. С. Сковорода. Ідеальним філософ вважав таке суспільство, в якому кожен може себе реалізувати. Це певний утопізм, але в даному випадку нас цікавить бачення сенсу людського життя – можливість себе реалізувати. Причому головним у людині Сковорода бачив не споживання, а працю. Сам же філософ своїм життям явив приклад корисності суспільству, від чого й сам відчував моральне задоволення. Тому й помирав спокійно, заповідаючи написати на могилі: „Світ мене ловив, та не спіймав”
Підсумовуючи усі ці міркування, можна прийти висновку, що реальний філософський гуманізм дає ідеал, який визначає сенс людського життя в його особистісних і загальнолюдських параметрах. Цей ідеал стверджує діалектичну єдність біологічного і соціального, конечного і безконечного, смерті й безсмертя. Саме на цьому кінець кінцем і ґрунтується регулююча роль моральності як в індивідуальному житті людини, так і в його ставленні до смерті. І це дозволяє стверджувати, що тільки у безсмерті розуму й гуманності людини її безсмертя.
90. Філософські погляди В.І.Вернадського. про ноосферу?
Вернадський відомий укр.. вчений розробив теорію ноосфери (ноо – рух ,сфера – куля) однією з характерних рис філософії України є повернення до матерії і розробка природничо філософської проблеми. Найбільш великим досягненням в цій галузі є розробка ноосфери в 1863 – 1945 р. Президент академії наук України, вчився і працював в Англії, Франції, Сорбоні. Концепція ноосфери аналізується проблема відношення людини і природи. Аналізуючи цю проблему прийшов до висновку що землю оточує жива оболонка яка складається з рослиного і твариного світу – біосферою, а людство є складова біосфери, але людина розумна істота тому людська діяльність спрямована на вивчення і освоєння природи землі. Біосфера породжує ноосферу в ході своєї еволюції але ноосфера постійно розростається і набуває планетарного масштабу тобто охоплює всю планету земля і ставить її під свій контроль а пізніше розширюючись може вийти за межі планети земля і охопити та включити в свою діяльність інші планети сонячної системи.
