5. Монетарна політика держави
Монетарна політика - діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання при низькому рівні інфляції і безробіття, вирівнювання платіжного балансу країни.
Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України „Про банки і банківську діяльність” і „Про Національний банк України”, інші нормативно-правові акти.
Суб’єкти монетарної політики - центральний банк й відповідні урядові структури - міністерство фінансів, державна скарбниця, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установи зі страхування депозитів та інші
Об’єкт монетарної політики – пропозиція та попит грошей на грошовому ринку.
Стратегічна мета монетарної політики підпорядкована загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін.
Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом пропозицією грошей.
Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку.
Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива:
політика „дорогих грошей”
політика „дешевих грошей”.
Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення (часового лагу), тобто, запізнювання впливу прийнятої економічної політики в часі.
Банківська система країни є дворівневою і складається з: центрального (національного) банку і мережі комерційних банків.
Центральний банк очолює банківську систему, регулює кредитну, грошову системи країни, має монопольне право на грошову емісію і здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки автономно.
Автономія означає, що:
по-перше, банк здійснює самостійну політику для досягнення цілей, визначених статутними положеннями;
по-друге, рішення банку не можуть бути скасовані будь-якими державними структурами.
Національний банк України (НБУ) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління.
Згідно із Законом України „Про Національний банк України” основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень - цінової стабільності.
Вищим органом управління НБУ є Рада Національного банку України.
Керівним органом НБУ є Правління Національного банку України.
Очолює Правління НБУ Голова Національного банку України.
До системи Національного банку входять:
центральний апарат;
філії (територіальні управління);
розрахункові палати;
Банкнотно-монетний двір;
фабрика банкнотного паперу;
Державна скарбниця України;
Центральне сховище;
банківські навчальні заклади;
спеціалізовані підприємства, та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності НБУ.
НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді в межах їхніх конституційних повноважень.
Підзвітність означає:
по-перше, призначення на посаду та звільнення з посади Голови НБУ Верховною Радою за поданням Президента;
по-друге, призначення та звільнення Президентом половини складу Ради НБУ;
по-третє, призначення та звільнення Верховною Радою половини складу Ради НБУ;
по-четверте, доповідь Голови НБУ Верховній Раді про діяльність Національного банку;
по-п’яте, надання Президенту та Верховній Раді двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в країні.
Згідно із законом „Про Національний банк України” НБУ підтримує економічну політику КМ України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Національному банку України забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат державного бюджету.
Засоби та методи монетарної політики. Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей монетарної політики. Це інструменти прямого та опосередкованого впливу.
До засобів прямого впливу можна віднести:
механізм готівкової емісії;
встановлення межі кредиту центрального банку, що надається уряду та банківським установам;
пряме регулювання позичкових операцій банків:
визначення маржі
розмірів кредитів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки
обмеження споживчого кредиту.
Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу.
Засоби опосередкованого регулювання грошового обігу:
операції з державними цінними паперами на відкритому ринку;
процентна політика рефінансування комерційних банків. Ставка рефінансування – процентна ставка, яку встановлює Національний банк України за кредитами рефінансування під час проведення з банками кількісного тендера або процентного тендера залежно від пропозиції вартості на кошти Національного банку, що надходять від банків. Процентна ставка рефінансування визначається на основі облікової ставки та залежно від строку та виду рефінансування і не може бути нижчою, ніж облікова ставка. Облікова процентна ставка виконує опосередковану функцію, визначаючи вартість отриманих комерційним банком надлишкових резервів (кредитів центрального банку);
визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ;
управління золотовалютними резервами;
регулювання імпорту та експорту капіталу
емісія власних боргових зобов'язань та операції з ними
Встановлення розмірів обов’язкових резервів для комерційних банків передбачає збереження певної частини коштів комерційних банків (їхніх активів) у вигляді резервів на спеціальному рахунку в центральному банку країни.
Мета цього заходу - захист інтересів кредиторів і вкладників (їхнє страхування), боротьба з інфляцією, контроль ціни національної грошової одиниці (шляхом штучного обмеження обсягів грошової маси).
За підвищення резервної норми центральний банк знижує грошовий мультиплікатор і завдяки цьому зменшує приріст грошової пропозиції. За зниження резервної норми зростає грошовий мультиплікатор, що збільшує приріст грошової пропозиції.
Світова практика свідчить про те, що цей важіль монетарної політики використовується лише в окремих випадках.
Часті зміни норм резервування ускладнюють вплив на грошовий ринок.
Зазначений інструмент більше придатний для вирішення не оперативних, а переважно довготермінових завдань грошово-кредитної політики.
Диференційовані ставки обов’язкових мінімальних резервів встановлено у вигляді процентів від сум залучених коштів залежно від джерел їх формування за такими нормативами у % з 05.01.09:
строкові кошти і вклади (депозити) юридичних і фізичних осіб у національній валюті – 0, в іноземній валюті – 4;
кошти вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб у національній валюті на вимогу і кошти на поточних рахунках – 0, в іноземній валюті – 7.
Для порівняння у 2000 році з 20 квітня норма обов’язкових резервів становила 15%.
До 2000 р.:
кошти державних і позабюджетних фондів, включно з переданими на баланс банків за окремими фінансовими угодами - 60;
кошти місцевих бюджетів і державних страхових організацій - 40;
кошти на розрахункових і поточних рахунках юридичних осіб - 25;
вклади населення й депозити, залучені на строк до 6 місяців - 20.
6. Валютна політика
Об’єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці.
Суб’єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Національний банк України.
Кабінет Міністрів України:
визначає ліміт зовнішнього державного боргу
бере участь у розробленні платіжного балансу
забезпечує формування і є розпорядником Державного валютного фонду.
До компетенції НБУ у сфері валютного регулювання належать:
видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій;
видача та відкликання ліцензій на здійснення операцій з валютними цінностями;
здійснення контролю за діяльністю банків, які отримали таку ліцензію;
встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків, що купують та продають іноземну валюту.
Відповідно до Указу Президента України „Про вдосконалення валютного регулювання” з 1 жовтня 1994 р. офіційний курс національної грошової одиниці почали визначати на підставі торгів Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ).
Нині курсова політика базується на застосуванні плаваючого валютного курсу.
Регулювання валютного курсу може мати на меті девальвацію або ревальвацію національної грошової одиниці.
Девальвація та ревальвація досягаються застосуванням механізмів дисконтної та девізної валютної політики.
Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженні або підвищенні Національним банком України процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал.
НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну інтервенцію).
Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок використання золотовалютних резервів НБУ (банківське золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ, іноземна валюта або кошти на рахунках за кордоном, цінні папери, що оплачуються в іноземній валюті).
Адміністративним засобом механізму формування обмінних курсів є запровадження валютних обмежень, тобто системи правил, які регламентують права фізичних та юридичних осіб стосовно обміну валюти, а також здійснення інших валютних операцій. Валютні обмеження можуть застосовуватися для здійснення контролю за рухом капіталу, блокування валютної виручки, регламентації вивозу валюти громадянами, що здійснюють туристські подорожі і т.д.


ТЕМА 15
Господарський комплекс національної економіки і його структура
Основи формування господарського комплексу
Промисловий комплекс
Агропромисловий комплекс
Будівельний комплекс
Транспорт і зв'язок
1. Основи формування та структура господарського комплексу національної економіки:
До основних факторів формування господарського комплексу національної економіки відносять:
економіко-географічне положення;
природно-ресурсний потенціал;
трудоресурсний потенціал;
історія розвитку і рівень господарського освоєння території.
Господарський комплекс України виник на основі соціально-економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів.
Для нього є характерним:
наявність потужної промислової та агропромислової ланки;
наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;
активна участь у міжнаціональному територіальному поділі праці;
паритетність промислового і агропромислового виробництв в більшості областях;
надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях;
екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;
недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;
недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;
застарілість технологій, зношеність основних виробничих фондів, слабкий розвиток інноваційної складової;
низька забезпеченість паливно-енергетичними, лісовими, водними ресурсами;
недостатнє використання потужностей сировинної бази (в т.ч. відходів), зокрема в будівництві.
Основними чинниками утворення комплексів і їх територіальної організації є локальні природні ресурси.
Визначають такі основні підходи до виділення міжгалузевих комплексів.
Цільовий підхід. Міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей господарського комплексу або окремих виробництв, які поєднані спільною метою розвитку.
Технологічний підхід. Передбачає групування галузей, які пов'язані між собою послідовністю переробки і використання загального матеріалу та однаковим призначенням продукції.
Відтворювальний підхід. Є визначальним у виділенні міжгалузевих комплексів на регіональному рівні. Він поєднує цільову спрямованість і технологічну послідовність переробки сировинних матеріалів. Характерним для нього є відтворювальна цілісність міжгалузевих комплексів на всіх стадіях та об'єднання підприємств і організацій виробничої та невиробничої сфер господарства.
2. Промисловий комплекс
Промисловість України — основна і провідна галузь суспільного виробництва, що забезпечує потреби народного господарства країни у паливі, енергії, сировині, матеріалах, забезпечує постійне технічне переозброєння всіх сфер і галузей економіки, а також задовольняє різноманітні потреби населення. У промисловості створюється майже половина національного доходу країни, що зумовлює її вирішальний вплив на процес розширеного відтворення. На основі промисловості за відносно короткий період у минулому (10—15 років) була проведена індустріалізація; пізніше нарощувався виробничий потенціал галузей як самої промисловості, так і народного господарства в цілому. Її інтенсивний розвиток став необхідною умовою підвищення рівня розвитку всіх продуктивних сил України.
Промисловість України характеризується складною, розгалуженою структурою:
паливно-енергетичний;
металургійний;
машинобудування;
хімічний;
лісопромисловий.
Таблиця 8
Структура промисловості України
Найбільш розвиненими в країні є види економічної діяльності, які належать до первинного та вторинного секторів економіки. В галузевій структурі України переважають виробництва з видобутку та первинної переробки сировини, а питома вага машинобудування має тенденцію до зниження.
Подібна галузева структура свідчить про загальну невисоку ефективність вітчизняної економіки через те, що:
галузям з видобутку та первинної переробки сировини притаманний відносно низький рівень валової доданої вартості на одиницю витрат;
це зумовлює високу енергоємність кінцевої продукції, що в умовах значної залежності нашої країни від імпорту енергоносіїв становить загрозу її економічній безпеці.
Таблиця 9
Обсяги і структура інвестицій в основний капітал у галузях економіки України (у порівняних цінах)
Зміна структури економіки нашої держави потребує значних інвестиційних ресурсів. Проте дані таблиці свідчать, що по всіх галузях економіки спостерігається абсолютне зменшення обсягу інвестицій, спрямованих в техніко-технологічне оновлення виробництва. Найбільше скорочення інвестицій в основний капітал відбулося в галузях машинобудування (11,1 раза), легкої промисловості (12,6 раза) і сільського господарства (12,9 раза), а в цілому в економіці — втричі.
Особливо небезпечними для майбутнього економіки України є негативні тенденції в машинобудуванні, яке має визначальний вплив на довгострокове економічне зростання і можливості формування сучасної структури економіки в цілому.
Про неефективність виробничого потенціалу нашої країни свідчить і характеристика технологічної бази її розвитку. Для цього використаємо аналіз технологічних укладів національної економіки.
На сьогодні в Україні можна виділити такі галузі промисловості для представлення технологічних укладів:
третій технологічний уклад — теплові електростанції, паливна промисловість, вугільна промисловість, чорна металургія, промисловість металевих конструкцій, промисловість будівельних матеріалів, скляна і фарфоро-фаянсова промисловості – 58%;
четвертий технологічний уклад — кольорова металургія, хімічна і нафтохімічна промисловості, машинобудування (без електротехнічної промисловості), автомобільна промисловість, тракторне і сільськогосподарське машинобудування, будівельно-шляхове і комунальне машинобудування, машинобудування для легкої і харчової промисловості (без побутових приладів), виробництво сантехнічного та газового устаткування, суднобудівна промисловість, ремонт машин і устаткування, деревообробна та целюлозно-паперова, легка промисловість, харчова, борошномельно-круп’яна і комбікормова промисловості - 38%;
п’ятий технологічний уклад — електротехнічна промисловість, верстатобудівна та інструментальна, приладобудування, виробництво побутових приладів і машин, авіаційна та космічна промисловість, хіміко-фармацевтична та поліграфічна;
шостий технологічний уклад — мікробіологічна промисловість, виробництво медичної техніки.
Найбільш передові технологічні уклади — п’ятий та шостий — у структурі національної економіки України займають відповідно 5% та 1%.
Без належного переорієнтування економіки на розвиток високих технологій у виробництві існує значна загроза для країни опинитися на периферії світового розвитку серед країн, які характеризує глибока стагнація.
Паливно-енергетичний комплекс - це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання.
До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі:
паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева)
електроенергетика, що включає теплові, гідравлічні, атомні електростанції та електростанції які працюють на нетрадиційних джерелах енергії.
В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля складає майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ - 25%.
Разом з тим у споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу.
Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить близько 20%. Решта газу імпортується з Росії.
Торфова промисловість, розміщена в основному на Поліссі, однак через невеликі його запаси повністю забезпечити потреби в ньому неможливо. Враховуючи радіоактивну забрудненість багатьох торф'яних родовищ, запаси паливного торфу є ще більш обмеженими для використання у виробництві.
Сучасна електроенергетика є високомеханізованою, автоматизованою галуззю промисловості.
У вартості електроенергії міститься висока частка матеріальних затрат і незначна частка живої праці.
В Україні експлуатують три типи електростанцій: теплові, гідравлічні та атомні, а також ті, які використовують енергію вітру та сонця.
Металургійний комплекс України представлений підприємствами чорної та кольорової металургії.
Чорній металургії належить одне з провідних місць в сучасній економіці України. Великий вплив має чорна металургія на розвиток і розміщення машинобудування, хімічної промисловості, енергетики. В металургії значно розвинене комбінування виробництва, на її відходах працюють виробництво будівельних матеріалів, мінеральних добрив тощо.
Розвитком і розміщенням металургія орієнтується на схід України, де сформувалися унікальні природні умови для розвитку цього комплексу. Тут знаходяться найкрупніші паливно-сировинні бази чорної металургії.
Найбільшими металургійними комбінатами України, потужність яких становить 5 млн. т і більше металу за рік, є «Азовсталь», «Запоріжсталь» „Криворіжсталь».
Кольорова металургія України розвивається на основі розробки родовищ сировинних ресурсів - алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті та інші.
Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами - сировинним та енергетичним.
Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів).
Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщують у місцях дешевої електроенергії, як правило поблизу потужних електростанцій.
Головними напрямками розвитку гірничо-металургійного комплексу України є підвищення технічного рівня з метою задоволення потреб вітчизняних споживачів і підвищення ефективності експортного потенціалу.
Загалом машинобудування розміщене досить рівномірно по території України.
На цьому фоні особливо виділяються вісім великих машинобудівних міст: Харків, Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Донецьк, Луганськ.
Визначальну роль при розміщенні конкретних машинобудівних підприємств відіграють такі чинники:
сировинний фактор (Донецький та Придніпровський економічні райони);
споживчий чинник (нафто-, газовидобувна промисловості - Східний, Карпатський регіони; транспортне машинобудування);
фактор трудових ресурсів та наукоємності (точне машинобудування, літакобудування).
На основі технологічних процесів, матеріаломісткості та місця і ролі у виробничому комплексі галузі машинобудування поділяються на:
важке;
загальне;
середнє;
виробництво точних механізмів;
виробництво приладів та інструментів;
виробництво металевих виробів та заготовок;
ремонт машин і устаткування.
Виведення з кризи машинобудівного комплексу України потребує відповідної програми, яка повинна охоплювати такі заходи:
визнання пріоритетності розвитку машинобудівного комплексу на базі новітніх європейських, світових і національних технологій та розбудови його на засадах технологічної й економічної самодостатності;
вдосконалення галузевої структури машинобудування, розширення асортименту його продукції за рахунок розвитку виробництв соціального комплексу (виробництва товарів народного споживання) на рівні сучасних вимог якості та конкурентоспроможності;
• розроблення і впровадження стратегії національної політики в галузі машинобудування, яка б забезпечувала зростання темпів випуску наукомісткої продукції високого рівня; освоєння нових конкурентоспроможних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу; розвиток ракетно-космічної, літакобудівної, суднобудівної галузей; формування інформаційних і телекомунікаційних систем тощо.
Хімічний комплекс відзначається особливостями технологічного циклу, в яких, на відміну від інших галузей, основу складають процеси хімічних реакцій.
Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв'язку з тим, що на нього впливають такі чинники:
екологічний чинник. Хімічна промисловість є одним з основних джерел техногенної небезпеки й забруднювачів навколишнього середовища.
невисока трудомісткість. Її підприємства можна розмістити у слабо заселених районах. Винятком є виробництва хімічних волокон і фармацевтична промисловість.
споживчий чинник визначає в основному розміщення підприємств основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо), та виробництв, що переробляють напівфабрикати хімії органічного синтезу (виробництво хімічних волокон, гумово-технічні вироби тощо).
Більшість підприємств хімічної промисловості знаходяться у трьох районах: Придніпров'ї, Донецькому і Прикарпатті.
Провідною підгалуззю хімічної промисловості України є виробництво мінеральних добрив - азотних фосфорних, калійних.
Лісопромисловий комплекс (ЛПК) об'єднує підприємства, пов'язані з вирощуванням і переробкою лісової сировини.
Основний продукт лісу - деревина, яку використовують переважно для:
виробництва засобів виробництва (круглий ліс, пиломатеріали, фанера, деревні плити, метиловий спирт тощо)
предметів споживання (меблі, папір, оцтова кислота).
Лісові ресурси України забезпечують потреби господарства майже на 20%, решту деревини (круглий ліс) Україна постачає переважно з північних і східних районів Росії.
Відносно висока питома вага спеціалістів з вищою і середньою освітою, що зайняті у промисловості, свідчить про достатнє інтелектуальне забезпечення промислового потенціалу. Разом із тим в останні роки виникла тенденція зниження кількості спеціалістів, що виконують науково-дослідні, проектно-конструкторські і технологічні роботи. Це свідчить про розвиток процесу «відпливу інтелекту» зі сфери промислового виробництва в торгівлю та інші невиробничі сфери.
Одним із стримуючих чинників збільшення обсягів виробництва і підвищення якості промислової продукції є дуже високий ступінь зношеності основних засобів у цій галузі, що призводить до погіршення показників використання матеріально-технічних, енергетичних та інших ресурсів, а також до того, що значна кількість підприємств працює не на повну потужність або взагалі припинила свою діяльність.
За останні роки Україна перетворилася значною мірою з країни-постачальника в країну, яка ввозить паливо. Власного видобутку природного газу в Україні не вистачає для повного задоволення потреб економіки та населення. Для великих споживачів природний газ надходить з інших країн, в основному з Росії.
Зазначені вище причини зумовили зниження ефективності виробництва та призвели до критичного стану виробничого потенціалу країни. У цілому в народному господарстві кожне друге підприємство зменшило обсяги продукції більш як наполовину, а понад три чверті промислових підприємств скоротили загальні обсяги виробництва. Результативні показники, що характеризують ефективність виробництва й ефективність використання виробничого потенціалу, також непереконливі. Аналіз соціально-економічної ситуації в економіці України та прийнятих Президентом, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів документів, які визначають економічну політику держави і конкретні заходи з її реалізації, дає змогу визначити основні причини щодо цього.
Однією з таких основних причин при здобутті економічної незалежності Україною став розрив господарських зв’язків, що склалися сторіччями між колишніми республіками СРСР, встановлення митних бар’єрів, натуралізація обміну. З цієї причини на багатьох виробництвах практично був припинений випуск продукції, оскільки тільки 20 % промислових підприємств України мають замкнений цикл виробництва. А якщо врахувати, що серед них значна частина тих, які отримували сировину і матеріали з колишніх республік СРСР, то і вони не можуть існувати ізольовано від зовнішньоторговельних відносин. Підраховано, що через незабезпеченість підприємств сировинними і матеріально-технічними ресурсами частка падіння обсягу продовольчих товарів становила близько 50 %, а непродовольчих — не менш як 75 %.
Друга серйозна причина полягає в тому, що процес реформування економіки, її матеріально-технічної бази здійснювався в цей період практично без чіткого формулювання цілей, завдань і кінцевих результатів. Процес реформування виробничих відносин здійснювався без урахування оцінки можливостей промислового потенціалу, особливо — наявності природних ресурсів, перспектив створення ринкових відносин в умовах розбалансованості економіки, обвального дефіциту в усіх його формах і проявах. Жодна країна світу з одноукладною економікою не змогла успішно вирішити зазначені завдання примусовим шляхом. Україна теж.
Третя причина — квапливість і шаблонність практичних заходів з реформування економіки без урахування специфічних умов і національних особливостей України, застосування з цією метою «шокової терапії», яка в багатьох країнах виявилася негативною. Таку саму роль вона зіграла і в Україні.
Четверта причина полягає в тому, що реформування економіки стосувалося в основному сфери обігу, унаслідок чого була занедбана сфера виробництва. Проведена при цьому лібералізація цін в умовах залежності від інших країн (особливо — Росії з паливно-енергетичних та інших ресурсів) за обвальної дестабілізації господарських зв’язків мала негативні наслідки. У стані глибокої кризи опинився виробничий потенціал.
3. Агропромисловий комплекс
Агропромисловий комплекс (АПК) - другий після індустріального виробництва структурний підрозділ господарства України.
На галузі, що входять в АПК (включаючи забезпечення його засобами виробництва), припадає майже 40% валового суспільного продукту, майже 25% основних виробничих фондів і чисельності зайнятих працівників.
В АПК входять підприємства і організації, пов'язані з випуском і переробкою сільськогосподарської продукції, її зберіганням, перевезенням і реалізацією, випуском основних виробничих фондів і ремонтом машин та устаткування, проведенням дослідницької роботи і втіленням результатів у практику землеробства і тваринництва тощо.
Всі галузі, що входять до складу АПК, об'єднують в чотири групи:
Фондоутворюючі галузі - сільськогосподарське машинобудування і будівництво; виробництво обладнання і машин для переробних галузей АПК, торгівлі, громадського харчування; хімія мінеральних добрив; комбікормова промисловість тощо.
Сільське господарство - основна частина комплексу, складена з рослинництва і тваринництва.
Переробні галузі - харчова, частково легка промисловість, підприємства зі зберігання і реалізації готової продукції АПК.
Виробнича інфраструктура (транспорт, зв'язок, енерго-, тепло-, водозабезпечення) та система спеціальних навчальних і наукових закладів.
Агропромислові умови України сприятливі для вирощування більшості сільськогосподарських культур помірного поясу і розвитку продуктивного тваринництва.
Сільське господарство складається з двох основних галузей – рослинництва (45% від всієї продукції с/г) і тваринництва (55%).
Частини АПК, які переробляють певну продукцію рослинництва чи тваринництва, називають галузевими АПК. Найважливішими серед них:
на базі рослинництва - зернопродуктовий, бурякоцукровий, плодо-овочеконсервний, льонопромисловий та інші;
на базі тваринництва - молочнопромисловий, м'ясопромисловий, птахйпромисловий тощо.
Розвиток тваринництва залежить від рослинництва, насамперед від кормовиробництва. Сучасне кормовиробництво складається з вирощування кормових і зернофуражних культур, а також використання відходів і побічної продукції зернових, технічних та інших культур.
4. Будівельний комплекс
Будівельний комплекс - це сукупність галузей матеріального виробництва і проектно-пошукових робіт, які забезпечують капітальне будівництво.
До складу будівельного комплексу входять такі галузі матеріального виробництва:
будівництво
промисловість будівельних матеріалів
виробництво будівельних конструкцій і деталей.
Промисловість будівельних матеріалів. Її розміщення обумовлюється одночасним тяжінням виробництва і до сировини, і до споживача.
З цієї точки зору можна розрізняти:
галузі переважно сировинної орієнтації - перш за все це первинна обробка природних будівельних матеріалів (граніту, мармуру, бутового каменю та ін.), а також виробництво цементу, цегли, азбоцементних і шиферних виробів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу, вапна та ін.;
галузі з орієнтацією переважно на споживача - виробництво бетону, залізобетонних виробів і конструкцій, м'якої покрівлі, санітарно-технічних виробів та ін.
Видобуток будівельних матеріалів, їх транспортування, виробництво будівельних металів і, нарешті, саме будівництво є джерелом забруднення повітря (наприклад, пил і гази при виробництві цементу) і порушення рельєфу землі (відкриті розробки), тому у великих центрах їх зосередження є потреба у проведенні системи заходів з охорони навколишнього середовища.
Промисловість будівельних матеріалів характеризується:
дуже низьким рівнем механізації та автоматизації технологічних процесів;
невеликим асортиментом продукції;
низькою її якістю.
Тому підприємства галузі потребують модернізації і реконструкції, розширення випуску нових будівельних матеріалів тощо.
5. Транспорт і зв'язок
Транспорт є важливою сферою інфраструктурного забезпечення населення та народного господарства України, складовою частиною її комунікаційної інфраструктури поряд із зв'язком та електропередачею.
За транспортно-географічним положенням Україна знаходиться в надзвичайно вигідних умовах, переваги яких до останнього часу практично не використовувалися.
За об'єктами переміщення виділяють:
пасажирський
вантажний.
За середовищем переміщення виділяють:
сухопутний:
залізничний
автомобільний
трубопровідний
водний:
річковий
морський
повітряний - авіаційний.
Таблиця 1
Структура перевезень за об’єктами у 2009 році
Залізничний транспорт. Важливою проблемою для України в плані її інтеграції в європейську єдину залізничну систему є приведення ширини української колії (1524 мм) до європейського зразку (1435 мм), як в Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії та ін. Необхідно також ввійти в європейську програму будування швидкісних магістралей (швидкість 200-300 км/год).
Автомобільний транспорт. Протяжність автошляхів біля 170 тис. км (155 тис. км доріг має тверде покриття), якість їх за європейським стандартами - незадовільна.
Морський транспорт широко використовується для внутрішніх і, особливо, міжнародних перевезень. Характеризується високою ефективністю перевезень порівняно з іншими видами транспорту; виконує більше половини всіх зовнішньоторговельних зв'язків країни.
Річковий транспорт здійснює перевезення вантажів переважно внутрішніми водними (природними і штучними) шляхами.
Трубопровідний транспорт поділяється на магістральний (загального користування) і технологічний. В Україні функціонує велика кількість магістральних газопроводів.
Повітряний транспорт. За об'ємом відправок пасажирів знаходиться на останньому місці (не беручи до уваги трубопровідний транспорт) - 5 млн. пасажирів, або 0,07%. За об'ємом відправлень вантажів також утримує останнє місце - 85 тис. тон, або 0,004%.
Зв'язок - галузь народного господарства, яка забезпечує передачу та прийом інформації поштовим, телеграфним, радіо-, телефонним та іншим способами. Обслуговує всі галузі народного господарства, служить для задоволення побутових і культурних потреб населення.
Зараз в Україні завершується перший етап виконання програми створення єдиної національної системи зв'язку яка передбачає модернізацію «верхнього» рівня зв'язку в 23 обласних центрах, встановлення сучасних цифрових АТС, створення волоконно-оптичної лінії зв'язку Північ - Південь, Схід - Захід.

ТЕМА 16
ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
Поняття інфраструктури національної економіки та її структура
Інформаційна інфраструктура національної економіки
Інфраструктура національного ринку як важлива складова інфраструктури національної економіки
1. Поняття інфраструктури національної економіки та її структура
Інфраструктура національної економіки - сукупність структурних елементів господарської системи та інституцій, що забезпечують розвиток національної економіки.
Від ступеня розвитку інфраструктури національної економіки залежить ефективність і результативність національної економіки, рівень та якість життя населення.

Рис. 1 Структура та складові інфраструктури національної економіки
У розвинутих країнах світу більшість об'єктів інфраструктури національної економіки перебувають у власності держави, це викликано їх великою капіталомісткістю, низькою рентабельністю тощо.
Функції інфраструктури національної економіки:
Формування організаційних умов для соціально-економічного розвитку.
Реалізація інтересів суб'єктів суспільного виробництва.
Спеціалізація суб'єктів національної економіки.
Розвиток галузей національної економіки.
Спрощення юридичного й економічного контролю.
Можливість державного регулювання економічних відносин.
Підтримка громадських ініціатив у розвитку інфраструктури.
Загальна інфраструктура національної економіки включає елементи інфраструктури, які є необхідними для функціонування всіх інших складових інфраструктури національної економіки:
телекомунікації
залізничний транспорт
автомобільні дороги
електроенергетика
виробництво, транспортування та розподілення газу
водопостачання та водовідведення.
Рівень розвитку елементів загальної інфраструктури національних економік різних країн та динаміка розвитку загальної інфраструктури національної економіки в Україні у 2000-2007 роках подані у табл. 1 та 2
Незважаючи на різні методичні підходи, індикатори структурних реформ в інфраструктурних секторах є найнижчими серед групи країн, що дає можливість стверджувати про низьку ефективність структурних реформ загальної інфраструктури національної економіки України.
Відсутність цілеспрямованої політики структурних реформ у секторах інфраструктури підтверджується коливаннями індикаторів майже в усіх секторах загальної інфраструктури, виключення становлять лише зв'язок (комунікації) та водопостачання та водовідведення де відмічено, хоч і незначне, але зростання абсолютних значень.
Таблиця 1
Індикатори структурних реформ в інфраструктурних секторах: міжнародні порівняння1 (2007 рік)
1 – 1 - реформи повністю відсутні, 4 - ринково-орієнтовані реформи майже завершено;
Джерело: EBRO Transition Report 2007.
Примітка: України / ІЕД- оцінка інституту економічних досліджень, Україна / ЄБРР - оцінка Європейського банку реконструкції та розвитку.
Таблиця 2
Індикатори структурних реформ в окремих секторах інфраструктури України в 2000-2007 рр.
Джерело: Інститут економічних досліджень та політичних консультацій. Моніторинг інфраструктури України. - 2007. - №9.
Виробнича інфраструктура включає елементи національної економіки, що забезпечують функціонування суспільного виробництва і створюють умови для руху товарів і послуг.
До виробничої інфраструктури відносять:
виробничі споруди та пристрої, в тому числі іригаційні системи;
інженерні комунікації та мережі виробничого призначення, серед них - лінії електропередач, нафто- і газопроводи, теплотраси, водогони;
матеріально-технічне постачання, що обслуговує виробництво;
торгівля, в тій її частині, в якій вона продовжує виробничий процес і надає окремі послуги виробничим підприємствам.
Розвиток виробничої інфраструктури потребує значних інвестицій для оновлення, визначення національних фінансових джерел для модернізації, проведення структурних перетворень з метою надання виробничий інфраструктурі характеристик ринкової економіки.
Соціальна інфраструктура включає елементи національної економіки, які забезпечують умови життєдіяльності населення та всебічний розвиток особистості. Складові компоненти соціальної інфраструктури:
соціально-споживацький комплекс;
соціально-культурний комплекс.

Рис. 2 Соціальна інфраструктура
Соціально-споживацький комплекс.
Соціально-споживацький комплекс (інфраструктура) спрямована на створення умов для відтворення людини та задоволення її потреб у належних умовах життя.
а) Торгівля і громадське харчування.
Формальний показник, який характеризує рівень розвитку торгівлі в регіоні є роздрібний товарообіг.
Він відображує дію складної сукупності соціальних і економічних чинників, зокрема:
купівельна спроможність населення;
розвиненість мережі торгівельних закладів;
товарна забезпеченість;
інформаційна, транспортна інфраструктура тощо.
На регіональну відмінність обсягів роздрібного товарообігу чинять вплив наступні фактори:
динаміка економічного розвитку регіону;
структура економіки;
особливість умов життєдіяльності населення;
статевовікова відмінність населення;
рівень освіти;
середній дохід на одного члена сім'ї.
Розвиток громадського харчування регіону характеризують такі економічні й соціальні показники:
обсяг товарообігу громадського харчування, в тому числі продукції власного виробництва;
кількість страв;
кількість підприємств громадського харчування та місць у них на 1000 осіб;
коефіцієнт забезпеченості населення місцями;
чисельність населення, яке користується послугами підприємств громадського харчування.
Потреба населення у послугах підприємств громадського харчування за окремими регіонами неоднакова. Для того, щоб її визначити, треба врахувати місцезнаходження регіону, контингент його жителів, наявність промислових підприємств, навчальних закладів, шкіл тощо.
Таблиця 3
Роздрібний товарооборот за 2007 – 2009 роки
1 Включає роздрібний товарооборот підприємств (юридичних осіб), які здійснюють діяльність з роздрібної торгівлі, розрахункові дані щодо обсягів продажу товарів на ринках і фізичними особами-підприємцями.
б) Житлово-комунальне господарство.
Це складний комплекс підгалузей, завданням яких є задоволення комунальних, побутових і соціально-культурних потреб населення.
До складу житлово-комунального господарства входять:
житлове господарство;
санітарно-технічні підприємства;
служби інженерних мереж і споруд;
транспорт;
енергетичне господарство;
всі види зовнішнього благоустрою;
служби обрядових і спеціальних послуг.
Важливими даними для розробки заходів регулювання розвитку житлово-комунального господарства є:
чисельність населення і його соціальний склад;
нормативи забезпеченості житлом і комунальними послугами;
перспективні показники розвитку галузей виробничої і невиробничої сфер регіону;
обсяг ресурсів, які можуть бути спрямовані на розвиток житлово-комунального господарства.
в) Побутове обслуговування.
Належне побутове обслуговування населення сприяє економії суспільної праці, витрат, раціональному використанню вільного часу, зближенню рівнів життя міських і сільських жителів.
г) Пасажирський транспорт і засоби зв’язку.
Для аналізу роботи пасажирського транспорту в регіоні застосовуються такі показники:
кількість перевезених пасажирів у міжрайонному сполученні і пасажирооборот (в тому числі по всіх видах транспорту);
середня відстань перевезення пасажирів за окремими видами транспорту;
довжина автомобільних шляхів загального користування, в тому числі з твердим покриттям;
будівництво нових автомобільних шляхів;
реконструкція доріг;
обсяг капітальних вкладень в будівництво доріг;
площа території і протяжність транспортних шляхів на 100 км кв.
Прогнозування розвитку засобів зв'язку пов'язане з розробкою показників приросту кількості відділень зв'язку, телефонних станцій, телефонів-автоматів, абонентів міського і сільського телефонного зв'язку, трансляційних радіоточок, довжини телефонних міжміських ліній.
Соціально-культурний комплекс.
Соціально-культурна інфраструктура сприяє духовному та інтелектуальному розвитку. Із складових соціально-культурного комплексу більш детально розглянемо народну освіту, культуру і охорону здоров'я.
Народна освіта. Регулювання розвитку народної освіти має охоплювати мережу дошкільних закладів, загальних шкіл, шкіл і груп з подовженим днем, шкіл-інтернатів тощо. Основним показником регулювання розвитку загальноосвітніх шкіл є контингент учнів.
Культура
Регулювання розвитку галузей культури передбачає вивчення умов формування суспільних потреб в культурному обслуговуванні, а також аналіз ресурсних можливостей їх задоволення. Потребу в об'єктах культури визначають за встановленими нормами (кількість місць на 1000 осіб). Розміщення закладів культури здійснюють з урахуванням особливостей розселення та умов кожного регіону.
Система охорони здоров'я.
Для оцінки якості роботи закладів охорони здоров'я використовують такі показники: тривалість перебування хворого в лікарні; оборот ліжка; рівень госпіталізації. Потужність амбулаторно-поліклінічних закладів установлюють на основі нормативів кількості відвідувань лікарень одним жителем за рік, загальної чисельності населення і даних про пропускну спроможність існуючої мережі амбулаторно-поліклінічних закладів.
2. Інформаційна інфраструктура національної економіки
Інформаційний простір у сучасному суспільстві охоплює всі сфери життя і виступає критерієм розвитку національної економіки. Новітні інформаційні технології стали визначальним фактором зростання ефективності та конкурентоспроможності національної економіки.
Інформаційна інфраструктура включає елементи національної економіки, які впливають на створення, передачу та збереження інформації.
Елементи національної інформаційної інфраструктури:
обчислювальна та комунікаційна техніка;
телекомунікаційні мережі;
бази і банки даних;
системи інформаційних аналітичних центрів;
системи науково-дослідних установ;
підготовка висококваліфікованих працівників.
Об'єкт інформаційної інфраструктури національної економіки - інформація та інформаційні процеси.
Предмет інформаційної інфраструктури національної економіки - дослідження особливостей інформаційного впливу на особистість, суспільство, державу.
Інформаційну інфраструктуру можна поділити на такі основні сфери:
Електронний зв'язок, що включає сферу передавання інформації без зміни її змісту і форми (телефонний, телексний, факсимільний тощо).
Сферу передавання інформації з наданням додаткових послуг (електронна пошта, комутація протоколів і пакетів інформації та ін.).
Інформація - це специфічний продукт інтелектуальної діяльності, який несе певну змістовну цінність та може мати ціну.
Економічна ціна інформації залежить від її цінності, актуальності, змісту, доступності, достовірності та може змінюватись у часі та просторі.
Інформаційні потоки підвищують ступінь оперативності прийняття управлінських рішень як в окремій фірмі, так і у масштабах країни, вони також реалізують надшвидкісний взаємозв'язок економіки країни з навколишнім світом та формують канал формування ринкового мислення і поведінки.
Таблиця 4
Динаміка зміни структурних зрушень в системі зв’язку
(за питомою вагою в отриманих доходах), %
Ці дані свідчать про зростання ролі мобільного зв'язку у розвитку інформаційних мереж, але поряд з цим зберігається значний попит на міжміській (включаючи міжнародний) зв'язок.
Таблиця 5
Динаміка послуг зв’язку в Україні
У порівнянні з 1989 роком у 2009 році значно знизилась кількість відправлених газет та журналів (у 9,7 рази), кількість листів (у 5,1 рази), телеграм (у 35,25 рази) та посилок (у 2,9 рази). Зниження обсягів традиційних інформаційних продуктів, свідчить про зростаючу увагу до більш новітніх продуктів та відсутність заходів з підвищення конкурентоспроможності традиційних інформаційних продуктів.
3. Інфраструктура національного ринку як важлива складова інфраструктури національної економіки
Інфраструктура національного ринку - сукупність елементів, які забезпечують стабільний розвиток і функціонування ринкового механізму національної економіки.
Ринкова інфраструктура включає:
реальний сектор:
товарні біржі;
торгівельні установи тощо;
фінансово-кредитний сектор:
фондові біржі;
позабіржові торгівельно-інформаційні системи;
банки;
небанківські фінансові установи:
страхові компанії;
кредитні спілки;
фінансові компанії;
пенсійні фонди;
ломбарди тощо.
Важлива роль у забезпеченні функціонування інфраструктури ринку належить біржам. Відповідно до товарів, які є об'єктом купівлі-продажу, біржі можуть бути універсальні, товарні і товарно-сировинні, агропромислові, фондові і товарно-фондові (табл. 6).
Таблиця 6
Розвиток біржових інституцій в Україні (на початок року)
Фондова біржа - організований ринок на якому здійснюється процес купівлі-продажу цінних паперів за певними стандартами та умовами. Участь у біржових торгах підвищує авторитетність компанії, спрощує доступ до ринку капіталів, сприяє підвищенню курсу її акцій. Сучасний ринок цінних паперів характеризується значним обсягом позабіржового обороту, його масштаби зумовлені високими фінансовими комісіями, вартістю послуг біржі та іншими факторами.
Позитивними властивостями фондової біржі є:
акумулювання вільних коштів за рахунок випуску й продажу цінних паперів та їх спрямування на розвиток окремих підприємств, галузей;
міжгалузеве переливання капіталу, завдяки якому послаблюються диспропорції в економіці;
створення відповідних передумов для підприємницької діяльності;
стабілізація заощаджень окремих верств населення та їх відповідне зростання тощо.
Товарна біржа - організований ринок на якому здійснюється процес купівлі-продажу товарів за певними стандартами та умовами.
На товарній біржі здійснюються два види товарообороту:
реальний - безпосередній перехід товару від продавця до покупця;
ф'ючерсний - продається право на товар (наприклад, на майбутній врожай).
Ф'ючерсні контракти підлягають хеджуванню - страхуванню на випадок можливих збитків, спричинених зміною цін у майбутньому.
Важливе місце у діяльності товарних бірж посідають спекулятивні операції, учасники яких отримують прибуток від різниці цін на товари на різних біржах і в різний час.
Розвиток бірж в Україні уповільнюється у зв'язку з низкою проблем серед яких:
незначна ділова активність;
слабка котирувальна робота;
недостатня кваліфікація працівників бірж;
повільна товарна спеціалізація.
Для підвищення ефективності роботи бірж необхідно:
створити надійне біржове законодавство;
розробити систему підготовки висококваліфікованих кадрів;
налагодити державне регулювання діяльності бірж;
розробити систему показників для оцінки діяльності бірж з орієнтацією на світовий досвід;
створити інформаційну базу діяльності бірж.
Банк - фінансова установа, яка виконує комплекс визначених законодавством функцій з метою отримання прибутку.
Банківській сектор України характеризується забезпеченістю законодавчою та нормативною базою, запровадженням міжнародних стандартів банківської діяльності та при вабливістю для інвесторів.
Небанківські фінансові установи виникли для здійснення фінансово-кредитних функцій, які банківські установи не можуть виконати внаслідок наявності системи особливих ризиків. Таким чином діяльність небанківських фінансових установ є необхідним елементом ринкової інфраструктури національної економіки. Але діяльність банківських та небанківських установ не е взаємовиключною, навпаки, їх діяльність характеризується глибоким ступенем взаємопроникнення і вони є невід'ємними елементами ринкової інфраструктури.
До небанківських фінансових установ відносять страхові компанії, кредитні спілки, фінансові компанії, пенсійні фонди, ломбарди тощо (табл. 7).
Таблиця 7
Розвиток банків та небанківських фінансових установ в Україні
у 2004-2007 pp. (на початок року)
Страховий ринок України має позитивну динаміку розвитку (зростання обсягів страхових премій та активів), що сприяє розширенню фінансових можливостей щодо інвестування.
Ринок страхових послуг залишається найбільш капіталізованим серед інших небанківських фінансових ринків, особливо зважаючи на зменшення капіталізації в таких фінансових секторах економіки, як кредитна кооперація.
У 2009 році співвідношення валових страхових премій до ВВП становило 2,2% (у 2008 році - 2,5%), а чистих премій – 1,4; (2008 – 1,7%).
Таблиця 8
Концентрація страхового ринку у 2009 році
Незважаючи на значну кількість компаній, фактично на страховому ринку основну частку валових страхових премій – 90,3% – акумулюють 100 СК "non-Life" (25,3% всіх СК "non-Life") та 95,2% – 20 СК "Life" (27,8% всіх СК "Life").
Таблиця 9
Активи страхових компаній
Недержавне пенсійне забезпечення характеризується становленням інституційного базису, зростанням чисельності учасників та обсягів активів, а також розширенням інвестиційної діяльності. В той же час розвиток недержавного пенсійного забезпечення стримуються внаслідок низьких доходів населення, відсутність довіри у населення та низьким ступенем доступності до достовірної інформації.
Система недержавного пенсійного забезпечення становить третій рівень пенсійної системи, запроваджений Законом України “Про недержавне пенсійне забезпечення” від 9 липня 2003 року. Основу такої системи складають недержавні пенсійні фонди.
Станом на 31.12.09 в Державному реєстрі фінансових установ міститься інформація про 108 недержавних пенсійних фондів (далі – НПФ).
Метою інвестування пенсійних активів є, насамперед, збереження пенсійних заощаджень громадян. Тому стратегія інвестування недержавних пенсійних фондів є більш консервативною, ніж у інших фінансових установ. За результатами 2009 року переважними напрямами інвестування пенсійних активів є:
депозити в банках (40% інвестованих активів);
облігації підприємств - резидентів України (18,9%);
цінні папери, дохід за якими гарантовано Кабінетом Міністрів України (16,4%);
акції українських емітентів (8,8%).
У 2009 році було 816 кредитних установ, у тому числі:
Таблиця 10
Кредитна спілка – неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.
За результатами звітного періоду, як і раніше, більшість кредитних спілок (392) об’єднувала відносно невелику кількість членів – до 1000 осіб.
Загалом, кредитування кредитними спілками своїх членів збільшувалося кожного року. Однак в 2009 році на 65% скоротився обсяг кредитних операцій порівняно з 2008 роком, а залишок виданих кредитів членам кредитних спілок на кінець періоду – на 30%.
Панічні настрої серед вкладників кредитних спілок на початку фінансової кризи спричинили масовий відтік депозитів: за період 2008-2009 рр. кількість вкладників зменшилась на 52,3% з 245,3 до 117 тис. осіб, у той час, як кількість позичальників зменшилась на 24,6% з 561,5 до 423,6 тис. осіб., що спричинило дисбаланс кредитного та депозитного портфелів.
Залучення внесків на депозитні рахунки кредитними спілками продовжувалося в 2009 році у зв’язку зі значним перевищенням доходності вкладів (вищими відсотковими ставками) порівняно з банками.
Таблиця 11
Середньозважена процентна ставка у 2009 р.
Залучені на таких умовах ресурси за рішенням керівництва кредитних спілок використовувалися в спекулятивних операціях, які мали місце переважно з нерухомістю та землею, що і стало однією з головних причин кризи в системі кредитної кооперації.
Характерною ознакою нинішньої ситуації в кредитно-фінансовій системі є те, що позичальники мають великі обсяги заборгованості перед кредитними спілками. Останнім надзвичайно важко розв’язати таку проблему традиційними методами - працюючи індивідуально з кожним конкретним проблемним кредитом, оскільки чисельність боржників вимірюється сотнями, а іноді й тисячами. Зважаючи на такі обставини, кредитні спілки активно користуються послугами колекторських компаній, бюро та агенств.
Фінансові компанії постійно розширюють свою діяльність за рахунок збільшення видів фінансових послуг та активної співпраці по їх здійсненню з іншими суб'єктами ринкової інфраструктури.
Станом на 31.12.09 до Державного реєстру фінансових установ внесено інформацію про 208 фінансових компаній, з яких:
82 – фінансові компанії-управителі, які створили фонди фінансування будівництва типу А (ФФБ);
Обсяги залучених коштів від довірителів ФФБ протягом 2007 року та до жовтня 2008 року поступово зростали, подальше скорочення обсягів залучених коштів для фінансування будівництва – наслідок прояву фінансової кризи. Такі тенденції на ринку фінансування житла виникли через відсутність кредитування банками фізичних та юридичних осіб, що в свою чергу, пояснює зменшення кількості довірителів ФФБ.
5 – фінансові компанії, які залучають кошти установників управління майном за допомогою випуску та розміщення сертифікатів фондів операцій з нерухомістю (ФОН)
64 – фінансові компанії, які мають право надавати послуги з факторингу;
Таблиця 12
Динаміка величини та структури видів фінансових послуг у 2007 – 2009 рр.
Таблиця 13
Структура укладених фінансовими компаніями договорів факторингу
(IV квартал 2009 та 2008 років)
Протягом 2009 року договори факторингу не мали місце в таких галузях, як легка промисловість, машинобудування, металургія, транспорт та інші.
Ломбардний ринок демонструє сталу динаміку зростання обсягів активів та власного капіталу, а також збільшення кількості наданих кредитів.
У порівнянні з банками та кредитними спілками ломбарди мають меншу частку на ринку кредитів, але у зв'язку з простим кредитним оформленням ломбардні кредити користуються попитом.
Ломбарди проводять безперервний моніторинг ринку, впроваджують гнучкі системи кредитних ставок, надають можливість пролонгації договорів та пропонують системи знижок для постійних клієнтів.
Ломбарди є одним з найбільш консервативних та стабільних фінансових інструментів для фізичних осіб, так як вони орієнтовані на видання дрібних та короткострокових кредитів.
Середня сума ломбардного кредиту коливається в межах 300 - 650 грн.
Послуги фінансового лізингу у 2009 році надавали 43 фінансові компанії.
За підсумками 2009 року найбільшими споживачами лізингових послуг за вартістю договорів є:
транспортна галузь (16 095,2 млн. грн.);
сільське господарство (3 153,8 млн. грн.);
будівництво (2 959,8 млн. грн.);
сфера послуг (1 644,0 млн. грн.).
Таблиця 14
Обсяг наданих фінансових кредитів за видами застави
за 2007 – 2009 рр.
Основними об’єктами фінансового лізингу за договорами, чинними на кінець ІV кварталу 2009 року, є транспортні засоби, техніка, машини і устаткування для сільського господарства.
У 2009 році діяли 2 довірчих товариства.
Розмір активів довірчих товариств протягом трьох років зменшився з 285,6 тис. грн. до 284,8 тис. грн., що становить 0,03% ВВП
Загальний розвиток ринку небанківських фінансових установ характеризується:
зростанням кількості фінансових установ
посиленням конкуренції
розширенням переліку фінансових послуг
значним відставанням від банківського сектору як за обсягами активів, так і за темпами їх росту.
Питання для самоперевірки
В чому полягає сутність інфраструктури національної економіки?
Назвіть основні складові інфраструктури національної економіки.
Які ключові складові інформаційної інфраструктури національної економіки у сучасних умовах розвитку?
Які основні елементи інфраструктури національного ринку?
Які характерні риси розвитку інфраструктури національного ринку в Україні?
Проблеми для обговорення
Визначить рівень збалансованості інфраструктури національної економіки України.
Розкрийте основні особливості розвитку виробничої та соціальної інфраструктури України.
Які характерні риси інформаційної інфраструктури України?
В чому полягають особливості розвитку інфраструктури національного ринку України на відміну від інших країн?
Проаналізуйте ефективність функціонування ринкової інфраструктури України. Запропонуйте шляхи підвищення її ефективності.
2. Принципи, показники та етапи сталого розвитку
Принципи здійснення сталого розвитку:
В основі сталого розвитку лежить принцип справедливого розподілу вигод та благ серед широких верств населення, що має сприяти покращенню якості життя.
Принцип системності. При реалізації політики сталого розвитку необхідно врахувати інтереси та характер розвитку окремих підсистем. До таких підсистем слід віднести людську, забезпечуючу та природну підсистеми.
Людська підсистема складається із підсистем державності та підсистеми індивідуумів.
Підсистема державності визначається політикою наявного правлячого державного режиму, і в контексті принципів сталого розвитку повинна мати демократичну спрямованість.
Підсистема індивідуального розвитку включає індивідуальний розвиток окремої особи у сфері забезпечення політичних, соціальних, економічних та інших прав та свобод.
Забезпечуюча підсистема включає соціальну та економічну складові.
Соціальна підсистема - характеризує класову та соціальну структуру суспільства, розвиток та розміщення населення, його освіту, охорону здоров'я, пенсійне забезпечення, якість життя, соціальну безпеку.
Економічна підсистема - віддзеркалює сукупність економічних відносин в суспільстві у сфері виробництва, обігу та споживання, економічний базис та надбудову.
Природна підсистема представлена оточуючим середовищем - природним, екологічним - з усіма ресурсами та відповідними кліматичними умовами.
принцип обов'язковості оцінки цього процесу, якій повинна підлягати вся система та її підсистеми, за різними характеристиками динаміки, направленості, рівня, взаємодії тощо.
принцип віддаленості наслідків діяльності. Нинішня діяльність людей може мати значний вплив на стан суспільства, економіки, навколишнього природного середовища у майбутньому. Цьому принципу притаманна часова, географічна та функціональна ознаки (різні часові горизонти існування людей та екосистеми як необхідного середовища для майбутніх поколінь, вплив одних країн на інших, одних регіонів на другі, вплив одних видів діяльності на інші, коли необережна чи неконтрольована діяльність може стати загрозою для можливостей проведення інших, більш вразливих видів робіт).
принцип достатності. Він вимагає формування певних лімітів для створення нормальних умов життя для нинішніх поколінь, не претендуючи на надлишковість та зазіхання на необхідні людські, матеріальні, фінансові, екологічні та інші види ресурси майбутнього.
Принцип забезпечення зменшення енергомісткості ВВП. Виробництво ВВП на душу населення має випереджати питоме споживання енергії. Статистика свідчить, що починаючи з 1975 року енергомісткість ВВП розвинутих країн зменшувалась, що й забезпечило загальне зменшення цієї величини. Це є однією з важливих ознак стійкого розвитку.
Результатоорієнтованість. Вимоги цього принципу мають враховуватись і при проведенні оцінки досягнень розвитку країн та регіонів - в частині зосередження на ключових питаннях, обмеження кількості індикаторів та критеріїв оцінки, стандартизації вимірів.
Відкритість. Врахування урядовими структурами принципу відкритості прийняття та реалізації програми сталого розвитку є важливою передумовою національної злагоди в суспільстві, згуртованості суспільства навколо ідеї сталого розвитку, виконання всіма членами суспільства місії забезпечення достойних умов життєдіяльності тепер і в майбутньому.
Доступність передбачає вільний доступ громадян, організацій, інших суб'єктів до участі в програмах розвитку, поданні своїх пропозицій та зауважень до них, прийнятті своїх програм, які були б інтегровані в загальну систему, ознайомлення із методами та методиками оцінки ходу, стану та результатів діяльності.
Принцип ефективних комунікацій враховує важливість зв'язків та взаємовідносин в суспільстві, економічній сфері та екології. Діяльність людських та інших підсистем немислима без ефективних способів та засобів передачі даних, своєчасно та точно доведеної від суб'єкта до об'єкта управління інформації. Це підвищує вимоги до ідей, управлінських рішень, оцінок, інтерпретацій на предмет їх точності, виваженості, визначеності, детермінованості.
Принцип широкої участі вказує на якнайширшу участь у підготовці, переході та здійсненні процесу сталого розвитку всіх зацікавлених верств населення та організацій.
Принцип забезпечення моніторингу. Постійна оцінка стану та направленості величезної кількості явищ та процесів суспільного життя, економічних та екологічних параметрів розширює можливості управлінських впливів на їх протікання, регулювання та здійснення своєчасної корекції, зменшення ризиків невдач, проведення поточної та стратегічної оцінки досягнення поставлених цілей.
Принцип інституційного впливу на процес сталого розвитку передбачає провідну роль державних інституцій, владних органів у визначенні пріоритетів, стратегічного бачення, мети та цілей, прийнятті програми, забезпеченні правових та інших умов переходу на цей шлях розвитку та його реалізації, проведенні адекватної політики та здійсненні державного регулювання, створенні інформаційної управлінської системи та інших видах діяльності. Такий підхід зумовлюється сутнісним змістом та завданнями процесу сталого розвитку.
Врахування цих принципів дасть змогу зблизити інтереси різних політичних, соціальних, економічних та екологічних сил в суспільстві, налагодити відповідні взаємозв'язки, створити цілісну, комплексну та життєздатну систему сталого розвитку. Це створить необхідні передумови для досягнення поставлених цілей.
Індикатори сталого розвитку.
Важливим є питання вибору інтегрального критерію суспільного прогресу в цілому. Довгий час перевага надавалась економічним параметрам - характеру та рівню розвитку продуктивних сил, валовому національному продукту, середньому доходу на душу населення тощо.
Однак на сучасному етапі розвитку економічні чинники вступили у суперечність, наприклад, з якістю природного довкілля. З другої сторони, при повному екологічному та економічному благополуччі спостерігається культурна деградація, помітне зниження морального рівня суспільства.
Вирішення проблеми сталого розвитку вимагає відповідного моніторингу за станом та динамікою цього процесу, а також відповідної оцінки. Комісія ООН, що опікується питаннями сталого розвитку, запропонувала 134 індикатори, які дають змогу охопити всі його напрямки як в статиці, так і в динаміці. Однак, оскільки здійснювати регулярні виміри за цими показниками практично неможливо, світові організації вважають за достатнє здійснювати моніторинг індексів стану соціуму та природного середовища, а також індикаторів їхнього відтворення. їх групують за 4-ма напрямками:
1. Індикатори стану біосфери:
вартість невідтворюваних природних ресурсів;
вартість відтворюваних природних ресурсів.
2. Індикатори стану соціуму:
питомий фізичний капітал, характеризує все нагромаджене матеріальне багатство в розрахунку на душу населення;
питомий людський капітал, показує умовну середню "вартість", яка акумульована в одній людині;
питомий природний капітал, виражає багатство природних ресурсів в розрахунку на одну особу.
3. Індикатори відтворення біосфери:
виробництво екокапіталу за рік на одну особу;
загальне споживання біопродукції за рік;
величина біосферноїренти.
4. Індикатори відтворення соціуму:
виробництво валового суспільного чи національного продукту на душу населення;
споживання енергії на одну людину за рік;
питоме виробництво людського капіталу.
За деякими оцінками, перехід на засади сталого розвитку характеризується виробництвом ВВП на душу населення на рівні 14 тис. дол.
ООН для об'єктивного порівняння розвитку всіх країн і висновків щодо фінансової і будь-якої іншої допомоги застосовує індекс людського розвитку (ІЛР) - інтегральний показник, який об'єднує три компоненти: довголіття, освіту і рівень життя.
Етапи сталого розвитку.
Перехід до сталого розвитку вимагає вирішення великих за масштабами соціально-економічних та екологічних завдань і потребує значного періоду. Цей перехід необхідно здійснювати в декілька етапів.
Підготовчий період пов'язаний із постановкою мети та виробленням стратегії, зміною світосприйняття щодо цілей та завдань сталого розвитку як державними органами, так і всіма суб'єктами соціально-економічних відносин у суспільстві, формуванням нормативно-правової бази.
Початковий період переходу на засади сталого розвитку вимагатиме вирішення найгостріших соціально-економічних та екологічних проблем, які створять передумови для подальшого розвитку. Цьому сприятиме оцінка стану сукупного капіталу суспільства в цілому та за окремими компонентами, виявлення критичних сфер, розробка стандартів якості життя, вироблення принципів гармонійних соціальних відносин, введення екологічних обмежень на господарську діяльність. Оцінка кризових явищ та розробка заходів щодо їх подолання - основне завдання цього етапу.
Наступний етап має стати етапом введення екологоекономічних принципів господарювання і супроводжуватися технічним та технологічним оновленням виробничих процесів, структурними змінами в економіці, зниженням техногенного навантаження на природу, оптимізацією використання економічного потенціалу.
Заключний етап переходу до сталого розвитку вимагатиме широкомасштабного введення екологоекономічних систем господарювання, гармонізації відносин соціуму та природи, входження в світову систему країн, які уже розвиваються на цих засадах.
3. Національні можливості забезпечення сталого розвитку в Україні
Всесвітня конференція в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) прийняла документ "Порядок денний на XXI століття", який є глобальним планом дій із забезпечення сталого розвитку.
Саміт в Йоганнесбурзі (2002 р.) підбив підсумки десятилітніх зусиль на шляху до сталого розвитку. Він активізував підготовку національних Програм сталого розвитку.
На основі проведення аналізу існуючих пропозицій щодо вибору національного шляху до гармонійного розвитку можна визначити деякі особливості цього переходу з урахуванням історичних, геополітичних і національних чинників та дестабілізуючих факторів, які набули системного характеру за роки політичного та економічного реформування.
Перша група - це так звані успадковані особливості, які породжують порушення біоекономічної рівноваги:
техногенна перевантаженість території України;
значна зношеність основних фондів;
кризовий стан енергетичних, гідротехнічних, комунальних, водоочисних об'єктів і мереж;
кризовий стан регіональних екосистем, що набуває властивостей незворотності;
висока розораність та значна еродованість земель;
порушення ресурсної та екологічної рівноваги басейнів основних річок;
нераціональне і непропорційне розміщення продуктивних сил на території України.
Друга група - це набуті особливості, зумовлені процесами реформування політичного й економічного середовища в Україні:
відсутність національної ідеї, здатної об'єднати весь народ;
демографічна криза, перевищення смертності над народжуваністю;
соціальна незахищеність більшості населення;
відсутність достатнього середнього класу;
криза національної системи освіти, науки, охорони здоров'я;
ігнорування екологічних аспектів у процесі зміни власності (приватизації, розпаювання землі);
політичний антагонізм і політична аморфність суспільства;
високий рівень злочинності і корупції, велика "тінізація" економіки;
зростання частки найбільш енергоємних та екологічно шкідливих галузей;
недостатня розвиненість демократичних інститутів держави;
практична відсутність впливу громадськості на політичну, правову, охоронну, судову та інші державні системи влади;
нестача компетентних, патріотично і державно налаштованих фахівців у вищих ешелонах влади;
часто формальне виконання міжнародних зобов'язань перед світовою спільнотою;
неусвідомленість потреби, відсутність бажання і відповідних умов для реалізації еколого-економічних перетворень;
політична структуризація не суспільства, а корпоративних груп, що борються за владу;
бездуховність значної частини населення.
Третя група - це особливості, зумовлені чинниками зовнішнього середовища:
загрози міжнародного тероризму у всіх його проявах (політичного, воєнного, біологічного, інформаційного, прикордонного тощо);
транснаціональний монополізм і залежність в енергопостачанні;
загрози глобальних фінансових груп;
наявність незаконної міграції і контрабанди;
нереалізованість політики стратегічного партнерства з прикордонними країнами;
посилення залежності української економіки від кон'юнктури зовнішніх ринків;
відтік національних капіталів і кадрів за кордон.
Мета сталого розвитку України - забезпечення досягнення високої якості життя нинішнього і майбутніх поколінь на основі збалансованого розв'язання проблем соціально-економічного розвитку, збереження навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природно-ресурсного потенціалу країни.
В Ріо-де-Жанейро у 1992 р. Україна задекларувала своє бажання перейти на шлях сталого розвитку і на наступних конференціях «Ріо+5» та «Ріо+10» підтвердила свої прагнення.
В 1997 р. в Україні було створено Національну комісію сталого розвитку України при Кабінеті Міністрів України, яка в 2003 р. була ліквідована. В цьому ж році Національна комісія зі сталого розвитку була створена при Президентові України як консультативно-дорадчий орган, який був ліквідований в 2007 р.
Верховна Рада України прийняла деякі правові акти, спрямовані на поступовий перехід до сталого розвитку.
Так, в 1999 р. було схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів, розраховану на тривалу перспективу (15-20 років). На вирішення назрілих проблем охорони навколишнього природного середовища та сталого розвитку в окремих сферах направлені «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», Земельний, Лісовий, та Водний кодекси України, Кодекс України про надра, Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про екологічну експертизу» та ін.
В 1998-1999 роках був розроблений Урядовий проект Концепції сталого розвитку України, але він не був прийнятий Верховною Радою України.
В якості основних макроекономічних засобів досягнення сталого розвитку визначались:
забезпечення ефективного використання всіх видів ресурсів
структурно-технологічна модернізація виробництва
використання творчого потенціалу суспільства для розбудови і процвітання держави.
Принциповими завданнями було визначено економічний розвиток, охорону довкілля, соціальну гармонію, раціональне використання природних ресурсів, розвиток освіти, міжнародного співробітництва і залучення громадськості до процесу формування національної екологічної політики та екологічної експертизи інвестиційних проектів.