1.3.Регулювання ринку праці.
Перехід до ринкової економіки передбачає формування ринку праці як частини економічної системи, в межах котрої відбувається залучення праці як економічного ресурсу до сфери національного виробництва.
Ринок праці охоплює сукупність механізмів, що забезпечують узгодження та координацію попиту і пропозиції праці, купівлю-продаж робочої сили та визначення її ціни, організацію оплати праці й соціальний захист найманих працівників через систему національного страхування.
Початок становленя національного ринку праці в нашій державі пов’язують з ухваленням у 1991 р. Закону України „Про зайнятість населення”.Згідно з цим законом, держава відмовилася від монопольного права на працевлаштування і забезпечення абсолютної зайнятості населення і взяла на себе зобов’язання здійснювати матеріальне та соціальне підтримання працівників, що втратили роботу й офіційно отримали статус безробітних. Саме в цей період в Україні були створені базові елементи інфраструктури ринку праці – Державна служба зайнятості та Державний фонд сприяння зайнятості населення.
Однак процес формування національного ринку праці відбувається повільно й суперечливо. І це аж ніяк не випадково, оскільки сфера зайнятості була однією з найбільш здеформованих сфер економіки України за часів її перебування у складі СРСР.
Одним із перших був сформований фіксований сегмент національного ринку праці. Його становлення відбулося в умовах різкого дисбалансу між пропозицією і попитом на працю. Попит на робочу силу уизначається наявними вакансіям. Упродовж 1990-х років чисельність вільних робочих місць зменшилась більш як у 5,5 раза, що призвело до різкого скорочення попиту на працю. Така тенденція зумовлена значним падінням реальноо ВВП та ліквідацією підприємствами надлишкової кількості непродуктивних робочих місць, що були створені в умовах адміністративно-командної системи.
Попит на працю, як відомо, є похідним від попиту на товари і послуги. Звуження сукупного попиту в Україні внаслідок скорочення інвестиційних видатків домогосподарств зменшило і попит на працю. Зокрема, обсяги капітальних вкладень упали більш як на 80%. Низька інвестиційна активність негативно вплинула не лише на кількість вільних робочих місць, а й на здатність вітчизняних підприємців створювати їх.
Формування ринку праці в Україні відбувається вкрай повільно. Це зумовлено, по-перше, слабкою структурною перебудовою економіки, внаслідок чого у ВВП зменшується частка найдинамічніших з огляду створення нових робочих місць галузей та зростає частка неперспективних галузей. По-друге, це спричинене неефективністю роздержавлення і приватизації, що не привели до зростання продуктивності праці, появи реаьного власника, трансформації приватного безробіття у відкриття і зменшення надлишкової зайнятості. По-третє, через недостатній розвиток малого та середнього бізнесу працівники, які втратили роботу, не забезпечуються новими робочими місцями.
[Шаленко М.В. Ринок робочої сили України: становлення і перспективи розвитку/ Економіка України. 1991р., №3]
Для захисту прав роботодавців створюються різні спілки роботодавців на основі їхніх спільних інтересів як покупців робочої сили. Маючи свої інтереси в одержанні прибутків, завоюванні ринків збуту тощо, підприємці в системі соціального партнерства бачать можливості проведення узгодженої технічної, економічної та соціальної політики, розвитку виробництва без потрясінь і деструктивних конфліктів.
Першою організацією роботодавців України стала Спілка підприємців Криму, створена ще в лютому 1989 р.. Спілка підприємців Криму спочатку зосереджувалась на забезпеченні кращих умов для проведення приватної підприємницької діяльності, торгівлі та інвестицій, а тепер представляє також і державні підприємства, охоплюючи таким чином ширше коло роботодавців. СПК є регіональним представником Української спілки промисловців і підприємців (УСПП).
УСПП була заснована у 1989р. і реорганізована в 1991р.. Зараз вона об’єднує велику кількість державних і приватних підприємств, асоціацій роботодавців та деяких фізичних осіб. Основні види діяльності УСПП передбачають політичні та урядові контакти, фінансово-торговельні операції, підтримку іноземних інвестицій, економічні та юридичні послуги, контакти з пресою, інформаційно-рекламну діяльність.
Серед інших спілок роботодавців в Україні слід назвати: Спілку орендарів та підприємців України, яка претендує на роль єдиного представника приваиного сектора, Українську національну асамблею підприємництва тощо.
Розглядаючи питання про паритет сторін соціального партнерства, зауважимо, що до цього часу не визначено правовий статус одного з виразників соціально-трудових відносин на ринку праці – об’єднань роботодавців. Ці об’єднання зараз перебувають на стадії формування.
До об’єднань підприємців належать також керівники державних підприємств, які, будучи членами трудових колективів, представляють одночасно і роботодавців, і найманих працівників. З цієї причини такі роботодавці при проведенні колективних переговорів блокуються з профспілками і виступають як одна сторона. Тому значну частину функцій роботодавців беруть на себе органи державної виконавчої влади.
Ще одним органом, створеним в Україні в лютому 1993р. у системі соціального партнерства є Національна Рада соціального партнерства (НРСП). НРСП є консультативним органом і звітує безпосередньо Президентові.
[В.М.Петюх „Ринок праці”, навч.посібник, Київ 1999р.,ст.258]
У багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою основні функції щодо регулювання ринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають у стадії формування ринкових відносин, коли елементи інфраструктури ринку праці не діють досить ефективно, не відпрацьований механізм громадського та інституціонального регулювання, здійснюється державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці.
Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці здійснюється за такими основними напрямами:
- законодавче встановлення умов праці, яке охоплює час праці і відпочинку,
техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів і найманою робочою силою, профспілками та підприємцями тощо;
створення мережі центрів служб зайнятості і бірж праці для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги у працевлаштуванні, консультаціях;
- створення фондів сприяння зайнятості на загальнодержавному та місцевих рівнях;
- розроблення державної допомоги у працевлаштуванні, створенні і підтримці нових робочих місць для окремих категорій населення;
створення системи матеріальної допомоги у зв'язку з тимчасовим безробіттям.
Основними нормативними актами, згідно з якими здійснюється регулювання ринку праці в Україні, є "Закон України про зайнятість населення" та Державна програма зайнятості.
Основні функції регулювання ринку праці в Україні здійснюють Міністерство праці та Міністерство соціального захисту населення. Для реалізації програми зайнятості і забезпечення громадянам відповідних гарантій по всій території України створено державну службу зайнятості. До її обов'язків входить: аналіз і прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у професійній орієнтації, доборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств — у доборі необхідних працівників; організація при потребі професійної підготовки і перепідготовки громадян; реєстрація безробітних і виплата допомоги по безробіттю; участь у підготовці територіальних програм зайнятості та заходів щодо захищеності різних груп населення від безробіття.
Міністерство економіки та управління (департаменти) економіки місцевих державних адміністрацій здійснюют в складі індикативних планів розробляють зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс ринку праці, заходи щодо забезпечення зайнятості та соціального захисту населення.
У заходи щодо забезпечення зайнятості включають витрати на їх реалізацію за цільовими видами витрат. Джерелом фінансування таких витрат є державний фонд зайнятості, який утворюється за рахунок асигнувань з державного і місцевого бюджетів, обов'язкових внесків підприємств, організацій, кооперативів, добровільних внесків організацій і окремих громадян, коштів служби зайнятості за надання платних послуг підприємствам та організаціям. Розпорядником коштів фонду є державна служба зайнятості.
Рикок праці як важлива багатопланова сфера економічного і соціально-політичного життя суспільства потребує кваліфікованого регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме створення дієвої системи регулювання сфери зайнятості є одним з основних серіальних заходів розвитку суспільства.
Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентоспроможністю.
Державне регулювання зайнятості населення має грунтуватися на:
• забезпеченні соціального партнерства суб'єктів ринку праці, тобто створенні рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб;
• сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
• добровільності й відсутності примушування громадян щодо вибору сфери діяльності й робочого місця;
• гласності на основі всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць;
• дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості вселення;
• підтримці працездатних громадян у працездатному віці, які поребують соціального захисту;
• забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;
• певної гарантії зайнятості, тобто гарантії збереження робочих Місць і професії, гарантії одержання доходів. .Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається здійснення активних та пасивних заходів регулювання зайнятості.
До активних заходів належать:
• створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестування та для самозайнятості населення тощо;
• профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;
• організація громадських робіт;
• посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;
• розвиток служби зайнятості тощо.
До пасивних заходів належать: виплата допомоги у зв'язку з безробіттям і надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.
Слід наголосити, що створення нових постійних і тимчасових робочих місць у сучасних умовах значною мірою залежать від розвитку малих підприємств і кооперативів. Нині в Україні на них припадає приблизно 60% загальної кількості зайнятих у недержавних структурах.
Для створення малих підприємств не потрібно великого стартового капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують роботою значну частку тимчасово незайнятих громадян.
Галузева спеціалізація, розміри малих підприємств мають визначатися структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей з урахуванням збалансованості регіональної економіки. Такі підприємства зможуть функціонувати навіть за умови банкрутства підприємств-монополістів і формуватимуть ринкове середовище та розвиток конкуренції. Малі підприємства можуть створювати вивільнені з виробництва працівники однієї або близьких спеціальностей.
Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-по-бутовій сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів, для перероблення м'яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у виробничій інфраструктурі.
Про ефективність створення малих підприємств свідчить і зарубіжний досвід. Із загальної кількості нових робочих місць у промисловості розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У Німеччині, наприклад, до 70% безробітних одержують роботу саме на малих підприємствах. Прогресивним напрямом регулювання зайнятості слід вважати пільгову кредитну і податкову політику щодо підприємств, які збільшують кількість робочих місць і надають їх соціальне незахищеним групам незайнятого населення.
Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації праців-ІНиків з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв'язання кадрових завдань, пов'язаних із раціоналізацією зайнятості.
Насамперед необхідно здійснювати професійну підготовку й Перепідготовку кадрів з наступним працевлаштуванням тих професійних груп працівників, які становлять основну масу безробітних.
Система професійного навчання безробітних громадян і незайнятого населення має виконувати соціальні (опанування професії, Спеціальності як засобом захисту від безробіття) та економічні функції (розвиток трудового потенціалу суспільства, відтворення робочої сили необхідної кваліфікації). Ця система є одним із ланцюгів безперервного навчання, доповнюючи існуючі системи професійного навчання.
Професійне навчання має організовуватися насамперед для громадян, які особливо потребують соціального захисту; осіб, які тривалий час не працюють, інвалідів, молоді, одиноких і багатодітних батьків, жінок, які виховують дітей дошкільного віку та дітей інвалідів, осіб передпенсійного віку, біженців, вимушених пересе-денців.
Система професійного навчання безробітних громадян і незайнятого населення призначена головним чином для підготовки та перепідготовки дорослого населення, спираючись на їхні професійні знання та вміння, виробничий досвід. Молодь, яка вперше рукає роботу, мусить набувати професію або спеціальність, як правило, в навчальних закладах професійного навчання до початку трудової діяльності.
Великого значення набуває підвищення гнучкості системи профнавчання і перекваліфікації, передусім шляхом розвитку прямих договірних відносин між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами. При цьому плани і програми навчання слід орієнтувати на задоволення конкретних потреб замовника.
Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім створити інтегровану базу даних про ринок робочої сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств у кадрах за професіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікації), а також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями персоналу.
Водночас слід поліпшити інформаційне обслуговування молодіжного сектора ринку праці шляхом періодичної підготовки і доведення до учнів і студентів інформації про потребу підприємств у робочій силі, про необхідність продовжувати навчання та одержання професії, конкурентоспроможної на ринку праці, проводити спеціалізовані (галузеві) та регіональні (міжгалузеві) ярмарки вакансій; забезпечувати розвиток профорієнтаційних послуг для молоді (інформаційних, діагностичних, консультативних та ін.).
В умовах зростання безробіття і переростання його в деяких регіонах і галузях народного господарства у масове важливим засобом активної політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачуваних громадських робіт.
Організація громадських робіт дає змогу раціональніше використовувати робочу силу, створювати тимчасову зайнятість безробітного населення як на регіональному рівні, так і під час реалізації проектів загальнодержавного характеру. Зарубіжний досвід свідчить про те, що за допомогою громадських робіт деякі розвинуті країни перебороли 30—40% рівень безробіття. Але, на відміну від України, значна частка цих робіт мала загальнодержавний характер (побудова магістралей, трубопровідного транспорту, мостів тощо), що давало змогу залучити до них не тільки некваліфіковану робочу силу, а й висококваліфікованих робітників і спеціалістів, які не мали на той час роботи.
Основою організації громадських робіт є довгострокові регіональні програми тимчасової зайнятості, відповідно до яких створюються робочі місця , населення залучається до громадсько-корисної праці в період зниження попиту на робочу силу.
Громадські роботи необхідно розглядати як вимушений, проте необхідний засіб боротьби з безробіттям. Тимчасові робочі місця створюються переважно у державному секторі і спрямовані на використання праці різних категорій робочої сили, яка не потребує спеціальної підготовки.
Громадські роботи регулюють попит на робочу силу і пом'якшують гостроту проблеми безробіття. Це означає, що в період відносно стійкого економічного розвитку вдаватися до організації громадських робіт необхідно у разі крайньої потреби, якби створюючи “запас” на той період, коли темпи економічного розвитку уповільнюються. Резервування робіт означає не тільки зміну строків будівництва об'єктів, а й нагромадження певних фінансових та матеріальних засобів.
Залучення до громадських робіт є засобом кращим порівняно з іиплатою допомоги у зв'язку з безробіттям з позицій як окремої особи, так і держави. По-перше, кошти виплачуються не безплатно, а за певну громадську користь; по-друге, створюються нові робочі місця; по-третє, висока частка заробітної плати в загальних витратах, яка характерна для тих галузей, де звичайно застосовується громадські роботи, робить доцільним використання останніх Для уповільнення зниження купівельного попиту населення, особово небезпечного в період зниження темпів економічного зрос-тання; по-четверте, вироблена на цих роботах продукція не веде до товарного надвиробництва, небезпечного в період економічної нестабільності, оскільки виробництво регламентується і не має масового характеру.
В умовах масового безробіття доцільним є державне регулювання громадських робіт. Однак воно має передбачати сприятливі умовах для підприємців і звужуватися у міру пожвавлення виробництва та збільшення попиту на робочу силу.
Оскільки серед безробітних високу частку становлять жінки та молодь, залучення їх до громадських робіт можна здійснювати через розгортання спеціалізованих робіт, таких як виконання тимчасівих та сезонних сільськогосподарських робіт у приміських господарствах, виконання робіт щодо благоустрою, надання послуг соціально-побутового характеру (догляд за дітьми, хворими, робота в рхівах, бібліотеках, статистичних органах, навчальних закладах тощо); організація навчання жінок ручному ткацтву, мереживопле-рінню, вишиванню.
Для кожної групи безробітних організація громадських робіт має вою специфіку. Зокрема, певні роботи доцільно поєднувати з професійною підготовкою або перепідготовкою. Передусім це стосується професій, необхідних для даного регіону.
Організація громадських робіт має особливо велике значення я безробітної молоді, яка психологічно нестійка, схильна до впливу негативних соціальних явищ і являє собою живильне середовище для зростання наркоманії, злочинності, соціальних конфліктів. інтисоціальна поведінка молоді деструктивне впливає на її підготовку та участь у суспільному виробництві. У свою чергу, це погіршує якість робочої сили: кваліфікацію, профпідготовку, ставлення до праці. Тому надзвичайно важливо залучати безробітну молодь, а також учнів і студентів у вільний від навчання час до ромадських робіт, особливо у сфері соціально-корисної діяльності.
Розпорядок робочого часу на громадських роботах має бути таким, щоб учасники мали час на пошуки постійної роботи. Можна організувати “дні пошуку роботи”, консультативні групи, робочі клуби, де молоді надають профорієнтаційні послуги та послуги з працевлаштування, відвідування підприємств.
В Україні широкому використанню громадських робіт заважають, з одного боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах, незаінтересованість підприємств в організації цих робіт унаслідок обмеженої потреби в робочій силі, з іншого боку — непопулярність таких робіт серед незайнятих громадян через тимчасовість, невідповідність кваліфікаційному рівню і, як наслідок, психологічну неприйнятність.
З метою захисту населення від зростання цін за умов кризового стану економіки України для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму здійснюється державне регулювання оплати праці.
Оплата праці – це будь-який заробіток, обчислений у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу або надані послуги.
У сучасній ринковій економіці суттєвий вплив на регулювання оплати праці справлябть угоди профспілок з працедавцями, а значна частина спеціалістів залучається до праці за контрактом.
Оплата праці складається з основної заробітної плати і дрдаткової оплати праці.
Регулювання оплати праці існує двох видів — державне і договірне. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці у бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств.
Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях.
Для успішного проведення тристоронніх переговорів на національному рівні держава, роботодавці та профспілки заздалегідь домовляються про усвідомлене бажання сторін досягти взаєморозуміння, погоджуватися на компроміси, створювати умови для соціального миру.
Для успішного ведення переговорів і переконання своїх партнерів потрібно, щоб державні органи, парламент і уряяд розробили законодавчі акти, які б забезпечували якісне правове регулювання стосунків між партнерами.
Профспілки, як захисники інтересів найманих працівників, повинні обстоювати соціальну справедливість, економічні та професійні права робітників і службовців, сприяти створенню для них відповідних умов праці і життя.
Роботодавці (підприємці), захищаючи свої інтереси та права як власники засобів виробництва, повинні намагатися проводити погоджену технічну, економічну та соціальну політику, забезпечувати розвиток виробництва без потрясінь і руйнівних конфліктів. Вони повинні розуміти, що несуть основне навантаження за результати господарювання та створення відповідних умов праці і соціального захисту працівників.
Усі сторони, що беруть участь у переговорах, повинна вести їх так, щоб досягти загального поліпшення матеріального становища людей у суспільстві.
Порядок ведення тристоронніх переговорів визначають під час консультацій, прямих переговорів, які повинні закінчуватися прийняттям Генеральної угоди або колективних угод. Треба чітко з’ясувати предмет соціального партнерства, проблеми, які потребують обов’язкового узгодження між соціальними партнерами та запобігати одностороннім діям.
Згідно з чинним законодавством України (ст.8. Закону України „Про колективні договори і угоди”, 1993 р.) угодами державного рівня регулюються: гарантії праці й забезпечення продуктивної зайнятості; розмір прожиткового мінімуму; соціальне страхування; трудові відносини, режим роботи і відпочинку; умови й охорони праці; умови зростання фондів оплати праці та міжгалузевих співвідношень в оплаті праці.
Генеральна угода визначає загальні принципи погоджувального проведення соціально-економічної політики. Вона укладається, згідно із Законом України „Про колективні договори та угоди”, на тристоронній основі між КМ, об’єднаннями організацій роботодавців і підприємств і професійними спілками України. Норми Генеральної угоди є обов’язковими для врахування і укладення угод (договорів) на галузевому, регіональному та виробничому рівнях як мінімальні гарантії.
Найбільшим представником роботодавців при цьому залишається держава в особі уряду, їх також репрезентують Український союз промисловців та підприємців, Спілка орендарів промисловців та підприємців України та ін.
Інтереси працівників представляють понад 30 профспілкових об’єднань, галузевих і фахових профспілок. Всі вони діють автономно, але об’єднуються для ведення переговорів для укладання Генеральної угоди, обговорення законопроектів та інших важливих політичних і соціально-економічних питань.
Уряд, як вищий орган виконавчої влади зобов’язаний бути третьою стороною при обговоренні і підписанні Генеральної угоди.
Генеральна угода забезпечує продуктивну зайнятість та соціальний захист працівників, вивільнених у зв’язку із структурною перебудовою економіки, змінами форм власності, організацією виробництв і праці. У ній підтверджується, що механізм здійснення політики зайнятості та соціального захисту спрацьовує за допомогою вироблення галузевих, територіальних і державних програм зайнятості населення. Перерозподілення трудових ресурсів структурної перебудови має здійснюватись на користь перспективних і стратегічно необхідних галузей економіки.
Зміст Генеральної угоди передбачає послідовне поліпшення або вирішення багатьох питань, а саме: встановлення оптимальних співідношень в оплаті праці працівників бюджетних установ і організацій; гарантовані розміри доплат, надбавок, компенсацій, що мають міжгалузевий характер. У ній визначені зобов’язання щодо погашення заборгованості по заробітній платі і щодо відпусток, отримання державної допомоги, забезпечення житлом і комунально-побутовими послугами, субсидії малозабезпеченим верствам населення за житлово-комунальні послуги.
За Генеральною угодою Кабінет Міністрів готує і вносить з урахуванням можливостей економіки проекти нових законів, зміни і доповнення до законів України. Багато уваги приділено в ній питанням охорони природи праці, здоров’я, розробленню програми поетапного обмеження використання праці жінок у нічний час і ін.
У Генеральній угоді є свої блоки питань, погоджені для виконання між державою, профспілкамита роботодавцями.У сфері соціального партнерства головними системами механізму реалізації будуть і надалі колективні переговори, консультації та співпраця, а також розв’язання конфліктних ситуацій на основі трудового арбітражу, посередництва та примирення в умовах чинного законодавства.
Вихідним елементом державного регулювання праці є регулювання мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата — це встановлений державою розмір заробітної плати, нижче за який не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини мінімального споживчого бюджету.(У США-4.55дол)
Держава запроваджує тарифну систему, форми і системи оплати праці, єдині тарифні умови плати праці.
Державою встановлюються норми оплати праці і гарантії для працівників.
Реалізацію державної політики щодо оплати праці забезпечує Міністерство праці України, управління праці та соціальних питань виконкомів місцевих Рад народних депутатів.