ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ І ПОЛІТИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ
3.1. Політичний процес
3.2. Політична діяльність
3.3. Ефективність політичного функціонування
3.4. Політичні технології
3.1. Політичний процес
Аналіз політичного процесу – одна з найважливіших проблем політичної науки. Якщо класична політологія зосереджувалась на філософських питаннях про те, якою має бути влада, то сучасну політологію найбільше цікавлять прагматичні питання: як здійснюється політична влада, наскільки вона дієва, зважена, компетентна тощо. Велике значення мають процесуальні аспекти політики, що розкривають динаміку політичної системи, функціонування її інститутів.
Політичний процес – одне з найуживаніших політологічних понять. У найширшому розумінні політичний процес – це функціональна характеристика політичної системи, зміст якої визначається виконанням суб’єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.
В сучасній західній політології політичний процес розглядається з позицій системного, структурно-функціонального, бігейвіористського, інституційного та інших підходів як
сукупність дій по забезпеченню формування, зміни, перетворення та функціонування політичної системи (Д. Істон, Г. Алмонд);
”результуючий вектор” політичних воль, інтересів та ціннісних орієнтацій суб’єктів тої чи іншої політичної події (Г. Лассуелл, Г. Меріам);
трансформація політичних інститутів (С. Хантігтон).
В основі виникнення та розвитку політичного процесу лежать потреби та установки суб’єктів політики. Джерела розвитку політичного процесу можуть бути як внутрішніми, тобто викликаними регламентом відносин та рівнем політичної культури, так і зовнішніми, тобто розміщеними за межами процесу, що розглядається, але перебуваючими у сфері впливу його учасників.
Зовнішніми джерелами розвитку політичного процесу виступають духовні, матеріальні, організаційні, інформаційні та інші ресурси суб’єктів політичної діяльності. Вони визначають інтенсивність протікання процесу, ієрархію його учасників. Саме зовнішні джерела вступають у якості об’єктивної основи політичних процесів, яка розглядається як вихідна умова, передумова існування певного явища чи системи явищ.
Структурними елементами політичного процесу виступають різні процеси, які подаються на схемі 3.1.
Політичний процес може розгортатися у різних просторових межах – на рівні будь-якого політичного співтовариства, що в тому чи іншому аспекті виступає як єдине ціле, як система. На цій підставі можна виділити світові (глобальні), регіональні та національні (у державницькому розумінні, тобто внутрішньо-державні) процеси. Про світовий політичний процес можемо говорити у випадках, коли міжнародна співдружність виступає як цілісна система держав із притаманними їм інтересами, з певними політичними структурами, діяльність котрих, так само, як і взаємодія окремих держав, є ланкою світового політичного процесу.
Об’єктивні умови існування, спільне історичне минуле, подібні проблеми сучасного розвитку дають підстави для того, щоб розглядати деякі регіони як систему, незалежно від того, наскільки тісним є їхнє організаційне об’єднання. А від так можемо говорити про окремі політичні процеси на теренах Латинської Америки, Західної Європи, Східної Європи тощо.
Проте найчастіше доводиться вести мову про політичні процеси, що відбуваються усередині окремих країн. Стосовно кожного з цих співтовариств поняття політичного процесу вживається як в однині, так і в множині.
В однині, коли мова йде про загальносистемний процес – функціонування політичних інституцій та сукупну діяльність суб’єктів політики в межах усієї політичної системи будь-якого рівня. В кожному співтоваристві або суспільстві він має свою специфіку, етапи і результати.
У множині термін „політичний процес” вживається тоді, коли в рамках даної (глобальної або національно-державної) політичної системи виокремлюються різноспрямовані часткові (парцелярні) процеси – сукупності політичних дій і подій, за допомогою яких суб’єкти політики прагнуть досягнути своїх специфічних цілей у певній сфері чи в певному питанні. В Україні, зокрема, сьогодні чітко розрізняємо державотворчий процес, процеси національного відродження, економічних і політичних реформ, творення політичних партій тощо. Звичайно вони збігаються з окремими видами політичної діяльності, спрямованої на отримання певного суспільного результату.
3.2. Політична діяльність
Зміст політичного процесу розкривається у різних формах політичної діяльності.
Політична діяльність – специфічна форма активного ставлення людей до свого суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за допомогою фактора влади. Це комплекс дій як окремих осіб, так і великих груп людей і цілих народів, спрямований на здобуття та здійснення влади або впливу на неї. Структуру політичної діяльності можна подати у вигляді схеми 3.2.
Прикладами політичної діяльності можуть бути: вибори, мітинги, пікетування, дебати в парламенті і т.д.
Політична діяльність не може бути прерогативою лише „сильних особистостей”, „творчих еліт” або тих структур, які спеціально створені для здійснення суспільної системи. Політичною діяльністю вважаємо не лише прийняття рішень центральними органами державної влади (діяльність еліт), а різні форми політичної активності людей внизу владної піраміди (діяльність мас), що прагнуть виразити своє ставлення до окремих політичних проблем, вплинути на ті чи інші політичні тенденції або рішення.
При вивченні політичної діяльності та її конкретної ланки – політичної дії слід враховувати такі їх особливості:
по-перше, специфічний зв’язок діяльності й бездіяльності, позитивних політичних дій, зміст яких полягає у тому, щоб „зробити щось” задля досягнення певної мети, і негативних політичних впливів, суттю яких є те, щоб „перестати щось робити” і „дозволити статися певним подіям”. У політичному життя конкретні наслідки може мати як активність, дія, так і пасивність, утримання від дії. Існує навіть спеціальний термін абстенціонізм, що вживається на означення свідомого невтручання у хід подій для отримання конкретних політичних наслідків;
по-друге, особливе співвідношення вмотивованої цілеспрямованої активності політичного суб’єкта і різних форм неусвідомленої, спонтанної участі людей у політиці, раціональних та ірраціональних спонук і складників політичної діяльності (схема 3.3.);
по-третє, так звана парадоксальність наслідків політики. За певних ситуацій нібито продумана і цілеспрямована політична діяльність призводить до зовсім інших, часто протилежних, неочікуваних і небажаних результатів .
Політичну діяльність класифікують за визначеними критеріями: суб’єктами, об’єктами, змістом, спрямованістю, формою та результатами дій. Кожен з них може бути конкретизований через виділення в його рамках більш вузьких підвидів, напрямів та форм діяльності.
Залежно від місця, яке суб’єкти політики займають у суспільній та політичній ієрархії, виділяють два основних рівні політичної діяльності:
елітарний рівень функціонування владних структур і здійснення ними своєї регулятивної діяльності стосовно: самих себе; суспільних груп; основних сфер суспільного життя (суспільних відносин);
рівень масової участі (або масової політики), через розмаїті форми якої народ здійснює свій суверенітет; реалізує своє право контролю за діяльність владних структур; чинить тиск на владні структури, заявляючи про свої потреби або вимагаючи їх задоволення на груповому та індивідуальному рівнях. На цьому рівні відбувається формування організацій, рухів, партій для безпосередньої участі в політичному процесів на вищому державному рівні.
за кількістю та ступенем взаємозалежності суб’єктів політики діяльність може бути:
індивідуальна: індивідуальний акт протесту, особиста публічна маніфестація поглядів (у пресі, на мітингу), відставка політика під впливом самостійного рішення тощо;
колективна: сума індивідуальних дій з мінімальним ступенем організації (демонстрація, що виникає стихійно під впливом масових емоцій);
групова: суб’єктом політичних дій виступають суспільні групи з певною самосвідомістю, стійкою єдністю, організацією і програмою дій (політичний страйк, повстання);
загальносуспільна (національно-визвольна боротьба, революція).
Загалом можна погодитися з твердженням, що політика – це переважно колективна діяльність. У політичному житті беруть участь як ті групи, що перебувають при владі (політичні еліти), так і ті, що беруть участь у реалізації прийнятих без них рішень (маси). Інколи буває досить важко розділити індивідуальних та колективних суб’єктів політичної діяльності, оскільки вони діють у тісному взаємозв’язку. Індивідуальна дія харизматичного лідера, наприклад, неможлива без колективної участі тих, хто його підтримує.
Важливим критерієм аналізу політичної діяльності є її класифікація за змістом. Останній визначається метою, яку ставлять перед собою суб’єкти, та характером об’єктів, на котрих спрямовані їхні зусилля. За типом об’єктів виділяють:
діяльність, спрямовану безпосередньо на здобуття влади (боротьба за владні повноваження);
діяльність, спрямовану на створення, удосконалення і заміну політичних інститутів (владно-управлінських структур, політичних і правових норм);
діяльність, спрямовану на вироблення, здійснення або модифікацію політичних курсів (регулювання суспільних відносин).
В межах першого виду виділять наступні напрями і форми (підвиди) політичної діяльності:
діяльність спрямована на підготовку і проведення виборчих кампаній (мирний шлях) або заколот, переворот (шлях насильства);
опозиційна діяльність (легальна й нелегальна).
У другому виді можна виділити такі підвиди:
створення органів державної влади;
створення і вдосконалення конституції;
законотворча діяльність;
нормотворча діяльність органів виконавчої влади;
створення громадсько-політичних організацій і партій;
вироблення політичних норм діяльності громадсько-політичних організацій і партій (програм, статутів, декларацій).
Третій вид включає в себе наступні напрями і форми політичної діяльності:
економічна політика (виконання державою та іншими владними інститутами громадських функцій (у більшій або меншій мірі));
соціальна політика (зміцнення соціальних основ розвитку суспільства, урахування і узгодження потреб та інтересів різних суспільних груп, вирішення конфліктних ситуацій, розроблення і здійснення програм соціального захисту);
етнополітика, релігійна політика (сприяння розвитку національної культури і духовності, регулювання міжетнічних і міжконфесійних стосунків);
забезпечення законності і правопорядку;
вироблення і здійснення зовнішньополітичних курсів та інші види.
Прагнення змін у структурах влади або політичних курсах, яку вони проводять, є чи не найважливішою спонукою до участі людей у політиці. Зміни – це мета і сутність політичної діяльності.
Проте не всі учасники політичного процесу однаковою мірою зацікавлені у змінах. Деякі з них вважають, що їхнім інтересам найбільше відповідає існуючий стан речей (статус кво) і докладають зусиль, щоб його зберегти. Інші виступають за такі зміни, які обернені в минуле, спрямовані на його повернення (реставрацію). Тому є ще один критерій класифікації політичної діяльності ? її спрямованість у майбутнє або в минуле.
Відповідно до цього критерію політична діяльність буває:
інноваційна, орієнтована на впровадження нових інституцій і на оновлення політичних курсів держави;
стабілізуюча, що прагне зберегти все цінне в існуючих політичних структурах, відносинах, формах діяльності, примирити суперечності й не допустити деструктивних, руйнівних змін;
консервуюча, націлена на недопущення суттєвих змін узагалі;
реставраційна, тобто протилежна до інноваційної, спрямована на відновлення важливих інститутів і форм суспільного життя.
Залежно від характеру і методів політичних дій, що їх застосовують для запровадження змін, в інноваційній діяльності виділяють революційну і реформаторську діяльність. Реформи є найпоширенішим різновидом політичних інновацій. Вони є складним процесом поступового перетворення існуючої суспільної системи та її окремих елементів – без руйнування основ цієї системи. Реформи переважно започатковують владні структури. Якщо вони зачіпають існуючі суспільні відносини достатньо глибоко, то їх називають „революцією згори”.
Революція також є інноваційною діяльністю. Але вона передбачає глибшу, порівняно з реформами, трансформацію суспільно-політичної системи, зміни в системі владних відносин – захоплення влади новими політичними силами, найчастіше насильницькими методами, та залучення до цієї діяльності широких верств населення. Революції як загальнонаціональні, загальносистемні процеси можуть мати як інноваційний, так і реставраційних характер.
Політична діяльність неоднорідна, в її структурі виділяється декілька станів. Одним з яких є політичне відчуження, прояви та наслідки якого можна прослідкувати за схемою 3.4.
3.3. Ефективність політичного функціонування
Політичне функціонування – забезпечення участі політичних інститутів (державних органів, політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами .
Політична діяльність (як індивідуальна, так і колективна, як спонтанна, так і організована) оцінюється насамперед за своїми конкретними наслідками, котрі певною мірою впливають на якісні зміни в суспільстві. При цьому ефективність їх функціонування вимірюється відношенням досягнутого результату (у сфері їх компетенції) до максимально можливого або раніше запланованого.
Поняття ефективності можна застосовувати не до всіх рівнів політичної діяльності, а лише тих, де існує більш-менш усвідомлена мета, де політико-управлінська діяльність спрямована на досягнення конкретного результату, тобто на рівні політичного функціонування владних структур (елітарної політики). Щодо масового рівня політичної діяльності, змістом якої є висловлення інтересів, позицій, вимог, настроїв, то тут дуже важливо виділити кількісні та якісні критерії для порівняння досягнутого і запланованого.
Ефективність політичного функціонування – це фактична результативність діяльності основних владних структур та політичних лідерів, що вимірюється ступенем виконання ними найважливіших функцій управління відповідно до вимог і сподівань найвпливовіших суспільних груп, їх здатністю зберігати систему правління, сприяти економічному зростанню та технологічному прогресу, задовольняти усвідомлені потреби більшості населення.
Ефективність політичного функціонування можна також розглядати із позицій балансу сил: яка суспільна енергія потрібна для збереження інститутів державного врядування, яким є співвідношення здобутків і втрат при здійснення влади. Вона залежить від легітимності влади, готовності більшості населення визнати законність властивих їй принципів діяльності
Результативність політичної діяльності залежить від кількох чинників (схема 3.5.)
Включення в управлінську діяльність різних категорій населення є важливою умовою підвищення ефективності політичного управління. Все це вимагає вироблення демократичного механізму включення в управлінські процеси народу, розкриття його ініціативи.
Необхідною умовою ефективного управління є організація дієвого контролю за виконанням рішень. Відсутність такого контролю призводить до того, що навіть усебічно продумані та обґрунтовані рішення нерідко залишаються лише на папері і не знімають гостроти наявних проблем.
Неефективність політичного функціонування може виникати внаслідок того, що владні механізми або особисті якості людей, які мають владу, не дають змоги успішно розв’язувати неминучі для демократичного правління суперечності між демократизмом і компетентністю, інтересами суспільних груп і експертними оцінками (науковим аналізом та прогнозом), між вимогами об’єктивних обставин і тенденцій (детермінізмом) та волею лідерів і правлячих еліт (волюнтаризмом).
Уряди деяких країн (колишнього СРСР, Китаю, інші комуністичні режими) донедавна претендували на так званий „науковий” підхід до політичної діяльності. Він ґрунтувався на економічному детермінізмі в теорії і волюнтаризмі на практиці, через що й виявився неефективним у довгостроковій перспективі.
В інших країнах, де стабілізувалися демократичні режими, панує прагматичний підхід до політичної діяльності. Його прихильники підпорядковують теоретичний аналіз взаємодії політичних сил і здійснюють політичні курси, що є сукупністю невеликих, але послідовних нововведень – для практичного випробування результатів теоретичного аналізу і вчасного виправлення помилок. Американський політолог Ч. Лінблом увів для позначення такого способу здійснення політики спеціальний термін ? інкременталізм (від increment – прирощення, приріст), вважаючи його єдиним способом забезпечення ефективності політичного функціонування .
Досягнення ефективності політичної діяльності багато в чому залежить від адекватного умовам даної країни вибору цілей і формування завдань розвитку суспільства, вироблення політичної стратегії.
Політична стратегія визначає перспективні завдання економічного, соціального і духовного розвитку; послідовність етапів політичної діяльності, її принципів, пріоритетні форми та методи організації і управління; утверджує орієнтацію на використання певних ресурсів влади (військових, фінансових тощо) і вказує на шлях та способи їх мобілізації та розподілу.
В основі політичної стратегії лежить більш-менш визначений ідеальний образ майбутнього суспільного ладу, політичної системи, окремих політичних інститутів, що ґрунтується на загальновизнаних політичних цінностях та ідеях.
Здійснення стратегії потребує ґрунтовного і всебічного її забезпечення:
аналітичного;
інформаційного;
програмного;
ідеологічного;
кадрового;
технічного;
фінансового .
Для цього створюються спеціальні органи – комітети, центри стратегічних досліджень і планування тощо. Кардинальними питаннями стратегії є вибір соціальної орієнтації – покладання на певний клас, групу, що їх можна розглядати як опорні, а також визначення опозиційних соціальних сил. Політична стратегія передбачає визначення можливих союзників і опонентів серед різноманітних політичних суб’єктів (держав, партій і т.п.), способів взаємодії або протиборства з ними.
Політична стратегія втілюється у політичному курсі, визначається політичною програмою і розрахована на тривалий період. Водночас вона повинна мати певну гнучкість та змінюватись залежно від досягнення поставлених цілей або в разі неефективності заснованого на них політичного функціонування, суттєвого зниження соціальної підтримки тощо.
3.4. Політичні технології
У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як позитивних, так і негативних прийомів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань політики. Для підвищення ефективності політичної діяльності використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.
Політична технологія - це система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.
Відомий український політолог Д. Видрін використовують також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб’єкти роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, тобто використовують тактичні прийоми без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі та ґрунтуються на невдоволенні тих чи інших груп населення. Як приклад цілого „пакету” змістовних, текстуальних та інших антитехнологій він називає популізм.
Характер і особливості політичних технологій зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб’єктів політики.
Існує декілька типологій політичних технологій, які поділяють у залежності від політичної системи і політичного режиму на демократичні та недемократичні, базові і другорядні.
Базові політичні технології стосуються точки зору, дії великих груп або й усього населення країни. Це – опитування громадської думки, референдуми, вибори.
Другорядні політичні технології – це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення окремих політичних акцій (збори, мітинги, пікетування тощо).
Політичні технології поділяються також на загальні (стосуються максимально великої кількості громадян, суб’єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб’єктам політики
Політична діяльність на рівні владних структур виконує три основні функції: аналітичну (діагоностичну), директивну (прийняття і впровадження рішень) та мобілізуючу.
Відповідно можна класифікувати й існуючі політичні технології на :
аналітичні (технології збору й аналізу політичної інформації );
директивні (технології прийняття політичного рішення);
мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення.
Загальне поняття „політична інформація” містить декілька складових. Це не лише знання про політичні симпатії і антипатії соціальних, національних та інших груп, про потреби й інтереси населення, а й сукупність даних про тенденції розвитку їхніх взаємин, а отже – про можливість зміцнення між ними союзів або виникнення напруженості у майбутньому.
Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні характеристики кожної конкретної ситуації і запобігати механічному застосуванню стратегій, які могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин. Політична дія завжди конкретна, розвивається у специфічному контексті, який необхідно правильно розуміти, щоб досягнути успіху.
Окремо виділимо складові аналітичних виборчих технологій:
аналіз громадської думки для складання точної картини настанов і думок людей на момент проведення опитування; виявлення вірогідних виборців стосовно певних кандидатів, політичних партій, засобів масової інформації під час виборчої кампанії;
аналіз результатів минулих виборчих кампаній, що має на меті відстежити динаміку змін у регіоні;
вивчення демографічного і соціального складу електорату;
проведення інтерв’ю серед репрезентативних груп, що дає змогу підійти до з’ясування суб’єктивних настанов виборців;
моніторинг громадської думки: одномоментні опитування, що їх проводять протягом декількох днів.
З директивних технологій, що їх використовують при формулюванні передвиборчих програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють „технології змісту”:
акумулятивна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;
інноваційні технології, що передбачають обов’язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечують оригінальність і ефективність програми;
технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм.
Крім цих технологій виділяють ще директивні технології способу прийняття рішення.
Основною ланкою і одночасно результатом політичної дії, зокрема, і політичного процесу в цілому є політичне рішення. Як момент політичного процесу і як продукт певних політичних суб’єктів політичне рішення виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.
Оскільки головною функцією політичної системи є регулювання усієї суспільної системи, управління нею, політичні рішення є різновидом управлінських рішень у широкому розумінні цього терміну. Їх головна особливість порівняно, з адміністративними рішеннями, полягає у необхідності виявити, урахувати, гармонізувати суспільні інтереси.
Зміст політичних рішень визначає їхню структуру, яку можна зобразити у вигляді схеми 3.6.
Основні умови, дотримання яких дозволяє забезпечити високий рівень об’єктивності та реалістичності політичного рішення подані на схемі 3.7.
Політичні рішення класифікуються за такими основними критеріями:
суб’єктами прийняття (закони, постанови парламенту, нормативні акти, рішення політичних партій, груп тиску);
терміном дії і масштабністю цілей (стратегічні (охоплюють загальні і перспективні цілі суспільного розвитку), тактичні (стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень), оперативні (для досягнення поточних політичних завдань));
ступенем соціальних наслідків (функціональні, які забезпечують стабільність системи і дисфункціональні, що порушують її рівновагу).
Процес прийняття політичного рішення передбачає такі фази:
висловлення інтересів і підготовка громадської думки;
аналіз проблеми і підготовка проекту рішення;
прийняття рішення;
виконання рішення.
На першій фазі відбувається фіксація вимог, пов’язаних з проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб’єктів політики у різних документах, а також організація масових акцій. Ця фаза передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської уваги до існуючої проблеми.
На стадії підготовки рішення відбувається складний процес погодження різних позицій зацікавлених сторін. Він проходить на рівні експертної оцінки проекту рішення із залученням радників, науковців. Це фактично стадія підготовки самого акту вибору. Цей вибір залежить від:
по-перше, від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики;
по-друге, характер вибору ґрунтується на передбачення можливих наслідків кожного з альтернативних курсів;
по-третє, у сумнівних ситуаціях характер вибору залежить від психологічної підготовленості суб’єктів прийняття рішень до ризику, урахування фактору непередбачуваності. Особливої уваги на стадії підготовки рішень набувають аналітичні політичні технології.
Прийняття рішення – це сам акт вибору. Він може здійснюватися одноосібно і колективно. Відповідно існують директивні технології одноособового прийняття рішення та технології колективного прийняття рішення.
Американський психолог А. Джордж дійшов висновку, що існують три типові моделі й відповідно три способи прийняття одноосібного рішення: „формальна”, „змагальна” і „колегіальна”.
формальна технологія прийняття політичного рішення характеризується ієрархічною побудовою системи комунікації, чіткими і відпрацьованими процедурами проходження інформації і прийняття рішень (була характерною для президентів США Г. Трумена,Р. Ніксона, Франції Ш. де Голля, лідерів колишнього СРСР);
змагальна технологія сприяє відкритому обговоренню політичного рішення і появі альтернативних проектів її вирішення (діяльність „мозкового центру” президента США Ф. Д. Рузвельта);
колегіальна технологія потребує колективної діяльності в пошуку оптимального рішення (використовувалася президентом США Дж. Кеннеді).
У практиці прийняття колективних (групових) рішень найчастіше використовують дві технології: консенсусу і голосування. Використання консенсусу (згоди всіх) як методу досягнення групового рішення можливе тільки тоді, коли інтереси учасників значною мірою збігаються.
Технологія голосування зводиться до уточнення різниці в позиціях учасників дебатів, а потім встановлення, за яку з позицій висловиться більшість.
Оскільки прийняття рішення є актом вибору, то найбільшу шкоду під час його проходження через владні структури може принести брак інформації, її блокування або спотворення, а також односторонній авторитетний тиск із боку влади чи впливових заінтересованих груп. Негативно відбивається на якості рішень порушення політиками правил професійної етики при обговоренні й прийнятті рішень.
Виконання рішення відбувається на рівні адміністративно-управлінських органів, які в цьому процесі використовують легальні засоби примусу (право), агітацію, маніпуляцію громадською думкою і т.д.
Для прийняття оптимального рішення потрібно врахувати як інтереси зацікавлених груп, так і протилежні інтереси, позицію експертів та безпосередніх виконавців, зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження.
До необхідних позитивних якостей політичного рішення, що полегшують його виконання, слід віднести: легітимність, компетентність, моральність, компромісність. Впровадження політичних рішень у життя йде успішно лише за умови доброї організації процесу його імплементації, подолання опору, що неминуче виникає в системі (у політичній особливо), за наявності заготовлених процедур його корегування, умілого використання директивних і мобілізуючих технологій політичної діяльності.
Ефективність політичної діяльності значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам вдається переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень .
Політична мобілізація – це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення.
Мобілізація передбачає високий рівень участі мас у політиці, їх політичне ангажування. Засоби і технології політичного ангажування можуть бути м’які, тобто орієнтовані на цілі й інтереси громадян, або жорсткі, примусові, які залучають маси до політичної участі не звертаючи уваги на їх думки та погляди. При використання жорстких технологій створюється додатковий фактор, що мотивує виконання того чи іншого рішення – страх перед погрозою використання організованих негативних санкцій.
За допомогою технологій, що переконують, мобілізація досягається через створення в індивіда впевненості, що прийняте рішення є доцільним, тобто збігається з його особистою системою цінностей (оцінками, потребами). Крім того, ці технології ґрунтуються на доступному знанні про взаємозалежність між виконанням певних функцій і досягненням бажаного стану речей. Це раціональні мобілізуючі технології.
Окрім раціональних технологій мобілізації, у політичному житті використовують й нераціональні: посилання на авторитет, на погляди більшості, а також маніпуляції. Особа А маніпулює особою Б у тій мірі, в якій вона може викликати набуття особою Б схильності до поведінки, що відповідає очікуванням А, причому про маніпуляцію йдеться лише тоді, коли особа, на яку здійснюється вплив, не набула означеної схильності, якби мала повне знання про те, що саме сформувало цю її схильність.
У виборчих кампаніях найчастіше використовують таку форму мобілізуючих політичних технологій, як політичний маркетинг. Політичний маркетинг – сукупність методів і способів цілеспрямованого впливу того чи іншого суб’єкта політики на різні соціальні групи заради донесення до них вигідної про себе інформації у найдоступнішій формі і через найефективніші канали її поширення.
Незважаючи на те, що політичний маркетинг в умовах сучасного суспільства споживання виявляється вписаним у структуру комерційного маркетингу, він має набагато давнішу передісторію, оскільки з самого початку визначався завданням формування переваг електорату на користь того чи іншого кандидата. З моменту, коли політична боротьба за перемогу на виборах починає описуватися у термінах маркетингу, мета якого забезпечити оптимальні умови для придбання товару споживачем, кандидата як особистість замінює кандидат як товар.
Маркетинг потребує відповідних способів вироблення і донесення до виборців привабливого іміджу політика. Іміджем називають цілеспрямовано створений образ-уявлення про певний об’єкт (явище, особу, партію), який за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, соціально-психологічними) завдяки чому формується його позитивне сприйняття народом.
Імідж створюється на ґрунті складного сплетіння інформаційних, емоційно-комунікативних та діяльних чинників. Це поєднання раціональних та ірраціональних мотивів впливу на суспільну та індивідуальну свідомість вимагає системного підходу до вивчення окреслених проблем.
Створення політичного іміджу здійснюється за такою схемою:
засоби масової інформації формують сприятливий образ політика, апелюючи до емоцій виборців;
систематичні опитування дають можливість визначити рівень популярності кандидата, його особливості та політичні позиції;
на їх основі видаються рекомендації щодо необхідного коригування іміджу й персоналізованого зв’язку кандидата з виборцями.
До політичного маркетингу належать також „технології розвитку або експлуатації проблеми” і „технології захисту”.
Підвищена увага до особи політичного діяча викликає у його супротивників бажання його скомпрометувати. При цьому іноді використовують прийом, який в юридичній практиці має назву „дифамації”, тобто поширення чуток, які компрометують кандидата.
Технологія захисту в разі дифамації передбачає чотири можливі відповіді, які за ступенем ефективності можна розмістити так:
усе, що сказано, брехня, я не буду давати цьому відсіч;
так, я це зробив, але мав на це вагомі причини;
так, я це зробив, але обіцяю, що це ніколи не повториться;
атака на опонента: людина, яка це сказала – нечесна людини.
Доцільність їх використання залежить від ситуації, її відчуття політиком, а також від оволодіння ним технологіями політичної боротьби.
Детальніше проаналізуємо засновування тих чи інших політичних технологій на прикладі виборчої кампанії, яку можна визначити як сукупність дій, до яких вдаються партії, виборчі об’єднання чи окремі кандидати та їх команди для досягнення передвиборчих завдань.
Перша в історії спеціалізована служба по проведенню політичних (у тому числі виборчих) кампаній була організована в 1933 р. в Каліфорнії журналістом К. Уайтекером і рекламним агентом Л. Бакстером. За 1933-1955 рр. вони провели 75 політичних кампаній, в 70 з яких здобули перемогу.
Поступово накопичувалися матеріали в галузі вивчення електоральної поведінки громадян і факторів, що впливають на вибір певних кандидатів чи політичних сил. Виборчі кампанії стали розглядатися спеціалістами як такі, що піддаються аналізу, прогнозуванню та регулюються за допомогою застосування тих чи інших політичних технологій.
Виборча технологія – це сукупність способів впливу на маси з метою вплинути на їх електоральну поведінку та спонукати їх віддати свій голос за певного кандидати чи партію. Головна особливість виборчих технологій – їх спрямованість на включення соціально-психологічних механізмів, які регулюють поведінку виборців, звернення до переконань громадян, їх ціннісних орієнтацій, інтересів, настроїв, прагнень.
Сучасний підхід до виборчих технологій відзначається необхідністю поєднання практичного досвіду політичної боротьби та наукового знання. Важливо не стільки знати добре відомі прийоми передвиборчої боротьби, але й розуміти глибинні причини успіху чи невдачі конкретних технологій.
Виборчі технології в руках професіоналів стають досить сильною зброєю, яка дозволяє помітно змінювати електоральні симпатії тих чи інших груп населення. Проте це стає можливим тільки в тому випадку, якщо виборчі технології застосовуються комплексно, у відповідності з науково обґрунтованою стратегією виборчої кампанії, якщо вони враховують поведінку політичних суперників, а також реальні процеси, що відбуваються у масовій свідомості.
На основі аналізу передвиборчої ситуації виробляється певна стратегія виборчої кампанії, яку можна визначити як сукупність інформаційних тем, розкриттю яких повинна бути підпорядкована вся виборча кампанія.
Стратегічний задум виборчої кампанії може бути реалізованим тільки в конкретних справах самого кандидата, його команди та їх добровільних помічників. Вибір тих чи інших прийомів безпосередньо залежить від обраної тактики, тобто сукупності прийомів та способів дії, які безпосередньо визначаються розвитком ситуації та намірами діючих осіб.
Можна визначити кілька основних напрямів у виборчому процесі:
створення гасла, тобто короткого звернення до виборців, яке стає лейтмотивом всієї виборчої кампанії;
створення інформаційних приводів;
підготовка та поширення політичної реклами;
організація виступів кандидата перед виборцями.
В сучасних умовах кандидату та його команді доводиться вести виборчу кампанію в гострій конкурентній боротьбі за голоси виборців, яка відбувається по трьох напрямах:
просування позитивного іміджу кандидата та його програми;
критика, викриття недоліків суперників;
захист вразливих сторін кандидата та його програми від критики з боку суперників.
В ході будь-якої виборчої кампанії доводиться вирішувати питання про співвідношення цих трьох напрямів. Можна побудувати передвиборчу боротьбу на пропаганді своєї програми. Переважно цей шлях обирають партії та кандидати, які знаходяться при владі та досягнули значних позитивних результатів. Можна обрати в якості головного напряму критику, викриття конкурентів. Як правило цей шлях обирають опозиційні сили, або кандидати, які знаходяться при владі, але не змогли досягнути помітних позитивних результатів. Якщо ж в передвиборчих змаганнях пріоритетним стає третій напрям – захист іміджу, програми, то це говорить про слабкість кандидата та його команди. Учасник передвиборчого змагання, який перейшов до оборони. Як правило приречений на поразку, бо в масовій свідомості починає працювати стереотип: ”якщо виправдовується, значить, винуватий”.
Досить часто передвиборча боротьба набуває надзвичайно жорстких форм, фактично перетворюючись на змагання ”брудних виборчих технологій”:
свідоме поширення спотворенних фактів з метою компрометації суперника в очах виборців;
підкуп виборців;
висунення у виборчому окрузі однофамільців кандидатів-суперників з метою дезорієнтації виборців;
проведення агітації від імені суперника в день, коли вона заборонена;
поширення анонімної антиреклами і т.д.
Окремо проаналізуємо ті виборчі технології, які найчастіше використовувалися у ході виборів до Верховної Ради України та місцевих органів влади в 2002 р.
Найпоширенішими виборчими технологіями стали технології типу ”Нагадую, це - Я”, що використовувалися в розрахунку на:
звичайну, пересічну особистість, котра є своєрідним статистичним представником електорату, не має великих, а то й майже ніяких зазіхань на владу, вважає, що від її голосу, точки зору в цілому мало що у суспільстві залежить, а тому на неї може вплинути авторитет відомого, пізнаваного кандидата:
те, щоб ознайомити виборців зі своєю особою, нагадати про себе, прозондувати, а чи сприймає його громадськість, чи варто взагалі далі прагнути сподобатися електоратові.
Доволі популярною була технологія типу: „Я зроблю те, чого ніхто не зможе зробити”. Яскравим прикладом використання цієї технології може бути кампанія партії „Яблуко” спрямована на скасування податку на додану вартість, коли один з її лідерів Г. Балашов навіть опублікував свою „Казку про злі податки, або про те, як добрий Брод і відважний Бал врятували планету Щастя”, у якій чітко простежувалися аналогії з прізвищами самого автора та лідера „Яблука” М. Бродського.
Досить часто як окремі кандидати та партії вдавалися технології „клонування”. Варто згадати про виборчий блок „За Ющенка” О. Ржавського, до якого жодного відношення не мав лідер електоральних симпатій В. Ющенко, Блок „Народний Рух України” Б. Бойка, до якого популярний з кінця 80-х років Народний Рух України не входив, чи однофамільця лідера Соціалістичної партії України О. Мороза, котрий стояв першим номером Всеукраїнської партії трудящих. Проте розрахована на деяких неуважних виборців ця технологія виявилася мало результативною, помітно не вплинувши на зменшення кількість голосів тих, проти кого вона була спрямована.
Досить ефективним засобом впливу на виборчі симпатії стали технології типу „теледебати”.
Досвід останньої виборчої кампанії в Україні вказує на зростання використання „брудних виборчих технологій”. Проте в своїй переважній більшості українські виборці вже навчилися не піддалися їхньому впливові, а нерідко їх застосування призводить до протилежного для організаторів наслідку – зростання популярності кандидатів чи партій проти яких вони були спрямовані.
Схема 3.1.
Структура політичного
процесу
Контроль за функціонуванням політичних інститутіві організацій
Прийняття і виконання управлінських рішень
Конституювання й організація політичних інститутів
Формування цілей і завдань політичних структур
Підтримка функціонування політичних інститутів і організацій




Схема 3.2.
Структура політичної діяльності
Політичне керівництво державою і суспільством
Політичне функціонування
Участь громадян у політичному житті суспільства
Політичний маркетинг
визначення цілей і завдань
формування політичної стратегії і тактики
прогнозуван-ня політичного розвитку
діяльність політичних інститутів (державних структур, політичних партій, громадсько-політичних об’єднань)
належність до партії чи політичного об’єднань
діяльність у виборних органах державної влади
участь у виборах, референдумаї
форма організації і управління політичною практикою
формування і вивчення політичних потреб
організація політичного бізнесу і використання політичної арени






Схема 3.3.
Раціональне та ірраціональне в політиці
Ірраціональне
Домінування емоцій
Раціональне
Здатність вибирати засоби, відповідні цілям
Постановка і вибір цілей суб’єктом політичної дії
Прагнення оволодіти повною інформацією
Невідповідність між засобами і результатами політичної дії та її мети
Використання утопічних або містичних елементів свідомості



Схема 3.4.
Політичне відчуження
С
У
Т
Н
І
С
Т
Ь
Політика розглядається як така, що не торкається реальних проблем людини, зв’язок людини з державою є примусовим черех систему податків, зобов’язань
Виявляється в зосередженні зусиль людини на розв’язанні проблем особистого життя при їх відриві й протиставленні життю суспільному, політичному
Політична пасивність, комформізм, маніпулювання
Наявність соціальних привілеїв
Панування бюрократизму
Зростаюча актуалізація політичної діяльності
СС



Схема 3.5.
Від обраних цілей і засобів їх реалізації
Результативність політичної діяльності
Від володіння інформацією про політичні відносини горизонтального типу – між суспільними групами, яка дає змогу своєчасно попереджати небажаний розвиток подій
Від володіння інформацією про політичні відносини вертикального типу – між центральними та місцевими органами влади і населенням, що уможливлює оцінку рівня довіри до влади
Від прийняття політичних рішень, їх прогностичного потенціалу, передбачення можливих наслідків
Від розроблення політичної технології досягнення результатів політичної діяльності





Схема 3.6.
Структура політичного рішення
Преамбула
Вступ
Конструктивна частина
Резолюційна частина
аналіз стану справ і їх політична оцінка
визначення тенденцій і перспектив розвитку
визначення напрямів дії
об’єднання організаційних і соціальних зусиль
визначення заходів політичного впливу і методів їх реалізації




Схема 3.7.
Об’єктивність та реалістичність політичного рішення
Врахування взаємозв’язку між непередбачуваною поведінкою людей і свавіллям, відсутністю гарантій політичної свободи
Розробка теорії прийняття політичного рішення
Якість і обсяг необхідної інформації
Необхідність корекції рішення та механізмів його реалізації
Відмова від закритості, келейності прийняття рішень
Недопущення спрощеного розуміння або абсолютизації ситуації
Врахування політичних ситуацій, їх найважливіших компонентів, основної ланки
Умови забезпечення






Словник найбільш уживаних термінів
Ефективність політичного функціонування – фактична результативність діяльності основних владних структур та політичних лідерів, що вимірюється ступенем виконання ними найважливіших функцій управління відповідно до вимог і сподівань найвпливовіших суспільних груп.
Імідж ? цілеспрямовано створений образ-уявлення про певний об’єкт (явище, особу, партію), який за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, соціально-психологічними) завдяки чому формується його позитивне сприйняття народом.
Політична діяльність – специфічна форма активного ставлення людей до свого суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за допомогою фактора влади.
Політична технологія ? система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.
Політичне рішення – це вольовий, свідомий вибір, сутність якого полягає у виборі принаймі з двох варіантів.
Політичний маркетинг – сукупність методів і способів цілеспрямованого впливу того чи іншого суб’єкта політики на різні соціальні групи заради донесення до них вигідної про себе інформації у найдоступнішій формі і через найефективніші канали її поширення.
Політичний процес – функціональна характеристика політичної системи, зміст якої визначається виконанням суб’єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.
Питання для самоконтролю
1. Наведіть приклади сучасних глобальних, регіональних та національних політичних процесів.
2. Які Ви можете назвати приклади свідомого невтручання у хід подій для отримання конкретних політичних наслідків (абстенціонізму).
3. В чому полягають відмінності між різними рівнями політичної діяльності?
4. Назвіть основні умови ефективного політичного функціонування.
5. Які Ви бачите причини політичного відчуження в Україні?
6. В чому полягають відмінності між різними способами прийняття одноособових політичних рішень?
Література:
Балашов А. Н. Технология избирательной кампании в западной политической науке // Весник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. – 2000. - № 2. – С. 62-79.
Головатий М. Мистецтво здобувати владу // Політичний менеджмент. – 2003. - № 1. - С. 49-58.
Головатий М. Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навчальний посібник. – Київ: МАУП, 2002. – 176 с.
Джабасов А. А. Политические технологии избирательных кампаний: проблема категориального осмысления // Весник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. – 2000. - № 2. – С. 56-62.
Кабаченко А. П. Политический процесс и политическая система: источники саморазвития // Весник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. – 2001. - № 3. – С. 102-119.
Соловьев А. И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник. - Москва: Аспект Пресс, 2000. - 559 с.
Телешун С. О., Баронін А. С. Політична аналітика, прогнозування та політичні консультації. – Київ: Вид. Паливода А. В., 2001. – 112 с.