ФІЛОСОФІЯ ОСОБИСТОСТІ
Центр духу, особистість, не є ні предметним, ні оречевленим буттям, але є лише постійно здійснювана всередині себе самого певна побудова актів... Щоби бути особистістю, ми можемо лише збирати самих себе у буття нашої особистості, сконцентруватися до нього , проте не об'єктивуваити його.
Макс Шелер
Чим більше людина заглиблюється в свос “Я”, тим більше відчуває нескінчену значистість усякої, навіть незначної дрібниці, відчуває, що обрати саму себе не значить лише вдуматись у своє “Я” та його значення, але насправді та свідомо взяти насебе відповідальність за кожну свою справу або дію
Сьорен Кіркегор
Людська особистість (персональність) постає внутрішньою концентрацією людського початку в людині, тому звернення до її аналізу є необхідним і виправданим. У філософському дослідженні особистості виявляється її подвійний вимір: з одного боку, особистість постає як "самість" - неподільний атом людського початку буття, що дозволяє характеризувати особистість як ідею даної людини: у цьому вимірі особистість розкривається через низку понять, що починаються словом "само": самоусвідомлення, самовладність, самодетермінація. Проте особистість є властивістю реальної конкретної людини, тому інший вимір особистості — Ті духовний світ, через який людська "самість" виходить у зв'язок із іншими характеристиками людини - із її психологічними особливостями, статтю, відношенням до інших людей, поведінкою.
СУТТЄВО І&
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
Ч> найперші характеристики людської особистості; Ч> вихідні поняття, за допомогою яких розкриваються
найперші виміри людини; ¦Ь співвідношення особистості та цінності; •Ь провідні характеристики людської свободи.
“¦ співвідносити поняття особистості із іншими
поняттями, що характеризують людину (людина -
індивід - особа); ¦*¦ застосовувати основні виміри людської особистості
для пояснень певних ситуацій життя; <*¦ використовувати зміст понять цінності та свободи
для характеристики проявів людської особистості.
4 в чому полягає сенс спеціального дослідження поняття особистості;
¦ як співвідносяться між собою внутрішні та зовнішні виміри особистості;
¦ яке значення для характеристики особистості мають цінності (в тому числі - свобода у її різних проявах);
¦ чому спілкування постає однією із провідних форм виявлення людської особистості.
0 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
14.1. Співвідношення понять "людина - індивід - особа -особистість - індивідуальність".
14.2. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу.
14.3. Вихідні характеристики людської особистості. Відношення "Я і Ти", "Я та Інший" у особистісному окресленні.
14.4. Основні аспекти буттєвих виявлень людської особистості.
ішодайетрмінЛпошмй
* ГЕНДЕРШ ДОСЛІДЖЕННЯ - дослідження процесія впливу статевих характеристик людини на її інтелектуальні та соціальні характеристики і навпаки.
* "САМІСТЬ" - термін німецької класичної філософії, який набув поширення у філософських та психологічних концепціях XX ст., де він позначає внутрішній центр ітдської особистості, концентрацію особистих якостей людини.
* САМО ... • перша частина серії термінів, що позначають суттєві прояви людської особистості (самоусвідомлення, самовдосконалення, самодетермінація та ін.); означена чистина засвідчує ту провідну особливість особистості, згідно якої остання володіє характеристиками субстанціальності, здатності бути духовним центром людини та вихідним джерелом її активності.
* СПІЛКУВАННЯ - найперша сфера виявлення людської особистості, оскільки саме у спілкуванні людина проявляє те, якою мірою вона є особистість;
* "Я та Я", "Я і ТИ" - провідні відношення людської особистості, в яких вона постає через самоусвідомлення (внутрішнє відношення) та через спілкування (зовнішнє виявлення).
14.1. Співвідношення понять “людина - індивід -особа - особистість - індивідуальність”.
Поняття "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність", перш за все характеризують якісні прояви людини. "* Поняття "людина" означає вид у біологічній класифікації, розумну
істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот. > Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні й унікальні природні і соціальні якості, представлені далеко не у всій родовій повноті та яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і
навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.
> Поняття "особи "характеризує певні реальні якості людського індивіда. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають три найважливіших моменти.
По перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.
По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. Уданому випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.
Нарешті, по-третє, особа постає перед нами як людська "самість", вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність в особи такої "самості" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особу.
Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа є унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона є також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.
Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис Індивідуальності.
людина
індивід
ОСОБА
ОСОБИСТІСТЬ
ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ
*¦ ¦ вид живих істот, що займає певне місце в ієрархи (сукупності) живих організмів (Ното заріепз);
>¦ * особлива - розумна істота, що мас принципові відмінності від усіх інших живих істот;
*¦ ¦ характеристика того, наскільки людина є людиною, ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини;
¦ одиничний представник роду і стоїть у ряді
таких понять: рід - вид - індивід;
¦ с носієм якихось важливих рис, притаман-
них родові загалом; —*¦ •!• суб 'єкт та об'єкт соціальних стосунків;
—*. •!• неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями;
-*¦ •!• людська самість, вісь, центр, зосередження всіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей;
</людська особа, що усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги;
* особистість, яка внаслідок усвідомлення своєї неповторності розуміє, що дещо в цьому житті може зробити лише вона і прагне це реалізувати;
¦Поняття індивідуальності може виюшкати (і викликає) асоціаціїз індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, людина усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відпові-д&тьнос™ людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.
14.2. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу
Звернення до людської особистості, як до окремої теми філософських роздумів, зумовлене тим, що людське буття постає складним, багаторівневим, а це змушує поставити питання про те, що є ядром, найпершим носієм людських якостей. Від відповіді на це питання залежить як наше розуміння людини, так і осмислення того, на що в першу чергу та переважно треба спрямовувати зусилля в процесі формування людини, і тим більше - в процесі її виховання.
Зазначене питання є досить складним та спірним для філософів, психологів, учених: як розуміти сутність людини?- як унікальну сукупність матеріальних елементів, процесів та взаємодій (а); як дещо, що принципово перевершує все фізичне та природне (б); як результат тривалого процесу пристосування форм життя до найоптимальніших варіантів самопродукування, самозбереження та самореалізації (в); як агента соціальних процесів (г); як симбіотичну істоту, що має природне походження, проте запрограмована на виконання якоїсь вищої, але - не відомої їй мети (д)? - Можливі варіанти відповідей на зазначене питання можна збільшувати, але й так помітно, що всі вони справді мають відношення до сутності людини і, більше того, приймаються певними людьми і можуть використовуватись як засади певних соціальних чи політичних програм.
А Найбільш прийнятним та виправданим вважається погляд, згідно якого І в основі людини як людини лежить така її своєрідна та унікальна властивість, як здатність бути особистістю.
Суспільна думка та філософія XX ст. майже весь час перебувала в стані підвищеного інтересу до людської особистості, тому що саме в цьому столітті дуже болючими постали питання про людську індивідуальну життєву та соціальну позицію, про можливі межі проявів людської сваволі та жорстокості, про засади справжньої людяності в людині та суспільстві. У найпершому окресленні людська особистість постала як те, шо с внутрішнім носієм людських якостей, їх
концентрацією та дійовим джерелом. Це значить, що характеристики особистості - це не зовнішні риси чи ознаки людини, а внутрішні. Як правило, в особистості виділяють духовний центр людини, її самість, як те, що може бути притаманним лише людині та, понад цим - лише цій людині(і); а також центр або вихідне джерело її життєвої (не в біологічному сенсі) дієвості, енергп'(2).
# Особистість - це певна духовна якість та прояви цієї якості в дії. Тому, наприклад, людину конформістських схильностей, тобто схильну підкорятися, приймати різні нав'язані їй позиції, навряд чи можна охарактеризувати як цілісну або сформовану особистість.
Якщо замислитись над означеними характеристиками особистості, то вони не можуть нас не вразити, адже, як особистість, людина постає для себе, та й для всього світу як істота цілком самостійна, самодіяльна, така, що сама собою та від себе продукує і здійснює певні дії та вчинки. За великим рахунком виходить, що над людською особистістю ніхто не владний. Вона постає як цілий світ, як своєрідний універсум, що має власний зміст та власну енергетику. Звідси стає зрозумілим, чому такі пропагандисти персоналізму (див. розділ 9), як М. Бєрдяєв та Е, Муньє вважали сприяння формуванню людської особистості найпершим завданням і суспільства, і філософії: адже лише при наявності в суспільстві хоча б необхідної "критичної маси" особистостей людство могло би сподіватися на те, що такі речі як справедливість, добро, істина, любов позбудуться статусу утопічних мрій і постануть життєвими реаліями. Одна лише згадка про такі події' історії XX ст., як Жовтнева революція в Росії, фашизм у Німеччині, маоїзм у Китаї та Камбоджі, численні приклади геноциду, політичного терору, змушує відчувати жах перед наслідками людської покірливості, перед відсутністю у людей визначеної життєвої позиції, внутрішнього особистісного центру. І навпаки, історія надає нам багато свідчень того, як може виявляти себе людська особистість і як це може впливати на людське оточення. Наприклад, один із перших епіскопів Ієрусалима ІгнатШ Богоносщь не піддався на вимогу римлян відмовитись від християнства; він не лише не злякався перспективи бути кинутим в амфітеатр на поталу диким хижакам, а й вважав таку свою долю виявленням свідомо обраного життєвого шляху. Джерела свідчать, що його незворушність лякала римських вояків. Швейцарський письменник М. Фріш в романі "Штіллер "описує людину, усе життя якої пройшло під знаком одного вчинку: юнак пішов добровольцем у іспанські червоні бригади, але коли прийшов до переконання в тому, що громадянська війна з обох сторін була вкрай жорстокою і несправедливою, він насмілився не виконати відповідального завдання "червоних" і скласти зброю перед фашистами, хоча знав, що останні мали наказ не брати полонених. Саме ці приклади вказують на найперші характеристики людської особистості: вона керується виключно внутрішніми мотивами і засвідчує це певними діями.
Якою ж є природа людської особистості! Чи не виглядає вона якимсь генетичним парадоксом, коли замість самозбереження наражається на смерть? З позиції підходу до людини, як до
мікрокосмосу, що містить у собі основні властивості макрокосмосу (тобто великого космосу), особистість якраз і засвідчує цей момент, тобто вона постає нічим іншим, як виявленням самодостатності людини в своїх найперших якостях та властивостях.
Марксизм вважав, щолюдськиймозокєніщоіниіе,як "вищаформа організації матерії" і, отже, у концентрованому вигляді містить в собі всі тівластивості, які у розгорнутому та розпорошеному вигляді спостерігаються в природному світі поза людиною. Але чому, власне, певна частинка матерії повинна бути посієм її всезагальних якостей? Чому до того ж ці якості повинні виходити за межі матеріальності та переходити у духовне? ~ ЦІ питання в марксистській філософії навіть не обговорювались саме тому, що все замикалося на матерії.
Чи можна вважати людську особистість результатом людської впертості, сваволі, бажанням протиставити себе усьому іншому? Треба сказати, що такі моменти, акцентовані, наприклад, Ф.Ніцше, дійсно притаманні проявам особистості, проте навряд чи вони, навіть об'єднані разом, дадуть або пояснять нам феномен людської особистості. На сьогоднішній день можна впевнено стверджувати, що в цьому феномені, тобто в людській особистості ми стикаємося із проявами людської субстанціальності. У філософській традиції (див. розділ 11) термін "субстанція" позначає здатність бути причиною себе самого, тобто не мати зовнішніх чинників, а лише внутрішні. Саме це ми і спостерігаємо в людській особистості.
Оскільки сучасна філософія більше зосереджена на понятті буття, ніж субстанції, остільки ми можемо стверджувати: явище особистості - це явище онтологічне, тобто це с певний прояв буття або його характеристик.
Самість, 1-духовний центр лю
>дан
Вихідне джерело людської активності
Бути особистістю - це значить не лише займати певне місце в суспільстві, а, скоріше, займати певне місце в тотальності буття, утворювати певний завершений та своєрідний універсум. Із певним ступенем умовності можна
* характеризувати особистість як буттєвий атом: кожна особистість - це ™ унікальне самозосередження тотальності буття. Тобто, в особистості є
# тотальність буття, але вона подана в унікальному та своєрідному виявленні. Тому для людської особистості питання про її автентичність, непорушність, цілісність інколи важить більше, ніж питання про самозбереження людини. Це значить, що бути саме у такий спосіб або не бути взагалі - це є основне внутрішнє питання людської особистості.
На думку засновників персоналізму (М.Бердяєв, Е.Муньє) онтологічні характеристики особистості зумовлені її прямим відношенням до Бога: оскільки Бог вклав у душу кожної людини частку свого духу, а останній має такі риси, як вічність, самодостатність, єдність, цілісність, енергетична невичерпність, то й людина як особа постає саме в таких окресленнях. В таке тлумачення сутності особистості добре вписується і теза С.Кіркегора про те, що "людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного". Засновники персоналізму вважали, що таке розуміння особистості зумовлене не зверненнями до Біблії, а уважним проникненням у вихідні засади людини: якщо ми щиро та наполегливо будемо робити спроби осмислення своїх найперших засад, підвалин, основ, то прийдемо до висновку, що в нас засіяне, в нас присутнє дещо саме таке: самодостатнє, непереборне, самовладне та всемогутнє. Як особистість, людина абсолютна, всевладна і всемогутня. Інша справа, якою мірою ми за реальних умов нашого людського життя можемо виявити та реалізувати властивості бути особистістю. Оце останнє питання І. Кант вважав найпершим питанням філософської антропології.
14.3. Вихідні характеристики людської особистості. Відношення "Я і Ти", "Я та Інший" в особистісному
окресленні
Людська особистість окреслюється перед нами, як концентрація тих якостей, які ми традиційно пов'язуємо із людським початком буття, тобто саме особистістю визначаються прояви людини як людини. В цьому сенсі ми
можемо характеризувати людську особистість гаїатонівським поняттям "ідея ": особистість і постає як ідея саме цієї людини, бо саме як особистість вона займає певну "нішу" в цілісному універсумі людства. Тому, виходячи із розуміння людини як
особистості, можна впевнено стверджувати, що кожна людина є унікальною та незамінною, і навіть мати підстави для тверджень про незнищуваність людини як особистості: адже, якщо вона займає певне місце в цілому універсумі можливих людських проявів, то означене місце нічим і ніколи не можна замінити.
За своєю структурою особистість постає, з одного боку, як самість, внутрішня концентрація людських якостей, з іншого боку - як духовний світ (або універсум) людини.
Відповідно, і характеристики особистості можуть бути розкритими в двох аспектах. Як самість, особистість виявляється через:
*” самоусвідомлення: із всього розглянутого раніше випливає, що не можна бути особистістю, не замислюючись над тим, що таке людина, що вона привносить в цей світ, що вона може і що повинна робити; відповідно, все це особистість переносить і на себе. Це не значить, що всі свої дії вона обов'язково планує та розраховує, але це значить, що вона весь час перебуває у процесі самоусвідомлення та самовизначення;
”” самовизначення: тут важливо збагнути, що лише самовизначення врешті дозволяє людині перебувати у творчому відношенні до дійсності та до себе самої; якщо би людина визначалася чинниками ззовні, вона була би простою часткою загального природно-космічного процесу;
# Загострюючи означену характеристику людської особистості, М.Бердяєв наполягав на тому, що, як особистість, людина володіє абсолютною свободою; без припущення останньої у нас не буде ніяких підстав приписувати людині свободу хоч в якійсь мірі, бо чого ж тоді це буде міра?
” самодостатність: варто усвідомити, що характеристики людської особистості надають людині величезні переваги перед всіма іншими видами сущого, проте вони вводять її і в ситуацію певного життєвого драматизму: особистість, за великим рахунком, може покладатися лише на саму себе. Людина як особистість завжди самотня і тою чи іншою мірою це відчуває. Згадаємо, що С.Кіркегор виводив момент екзистенціального відчаю як необхідний у сходженні людини щаблями свого становлення. Самодостатність - це самовладність, але це і ситуація перебування віч-на-віч із вічною таємницею бугтя, із вічною німотністю світу. В античній філосо4)їі цей момент людської особистості позначався терміном "автаркія" -вміння людини володіти собою, оскільки, за великим рахунком, цього їй не надасть ніхто: або вона самодостатня та самовладна, усвідомлює це і здійснює хоч якоюсь мірою, або вона відмовляється від своєї людськості. До речі цим моментом в певному аспекті можна пояснити і виправданість заборони смертної кари (в тому числі - і в Україні): лише сама людина, оскільки вона особистість (потенційно чи реально), може сприйняти покарання; її знищення завжди буде актом зовнішнім, суто фізичним, тобто таким, що не відповідає своєму цільовому призначенню. Самодостатність людини проявляється, зокрема, і в тому, що вона, усвідомлюючи свою смертність, не живе так, як приречена до страти, а може радіти життю, переживати щасливі моменти особливого відчуття повноти буття, повністю зливатися своїми почуттями із плинними миттєвостями життя. Ще Арістоіпель писав про те, що здатність сміятися прирівнює людину до Бога. До інших яскравих проявів людської самодостатності можна віднести гру (у будь-яких її варіантах), творчість, бажання людини йти на ризик, на самойипробовування, внутрішнє переконання у своїй незнищуваності, у здатності здолати всі та всілякі біди, негаразди життя;
*¦ сепсопокладання: люди давно помітили, що для внутрішнього стану людини надзвичайно небезпечною постає втрата смислової перспективи; безглуздість дій та життєвих ситуацій руйнує людину. В Стародавній Греції був міф про Сізіфа, якого боги покарали у дуже своєрідний спосіб: вони змусили його вкатувати кам'яну брилу на гору, то, проте, як тільки мета досягалася, брила неминуче зривала і скачувалася вниз. Таке покарання було подане як найтяжче з усіх можливих. Але французький філософ-екзистенціаліст та видатний письменник А.Камю переосмислив цей міф: він змалював цю ситуацію так, що дане покарання дійсно може виявитися страшним та руйнівним лише за умови його внутрішнього прийняття; якщо ж Сізіф внесе свій власний сенс у цю, ніби-то зовсім безнадійну справу, він не лише не втратить своєї мужності, а й яскраво виявить себе як особистість.
V
Розглядаючи цю характеристику особистості, ми повинні звернути увагу на принципову відмінність сепсопокладання від цілепокладанш. Ціль, мета - це також важливі характеристики людини та людської діяльності, проте, як свідчать дані науки, цільова діяльність притаманна всім живим організмам. Більше того, в своїх цілях кожна істота демонструє свою визначеність, видову обмеженість: хижаки полюють тільки на певних тварин, птахи шукають лише певних умов для побудови гнізда та ін. І людина, коли вона ставить перед собою якусь мету і прагне її реалізувати, постає безумовно обмеженою, обмеженою саме лише тими діями, які ведуть до такої реалізації. Зовсім інша ситуація виникає тоді, коли йдеться про сенс: якщо мета передбачає цілеузгодження (тобто узгодження із цілями) то сенс передбачає ціло-узгодження (тобто узгодження із цілим). Яке ціле мається на увазі, де і як людина може мати таке ціле? Ми вже казали про те, що людська особистість постає як індивідуалізована тотальність, тобто особистість - це прилучення людини до цілого. І самодостатність особистості можлива лише тому, що вона постає для себе як цілісність, повнота. Отже, тоді, коли людина діє із прагненням реалізовувати себе як особистість, завжди залишатися вірною своїй самості, вона діє на основі сенсу, тобто цілісно, орієнтуючи всі свої дії та вчинки на єдиний центр. З позиції суто емпіричної людське життя навряд чи може мати сенс: за фізичними характеристиками людина (особливо на тлі космосу) мізерна, за повсякденними потребами та прагненнями -далека від величі, за тими ситуаціями життя, в які вона найчастіше потрапляє - невиразна. Проте, варто нам лише перенести свій погляд ьга характеристики особистості, як картина кардинально змінюється: людина своєю самовладністю, автаркією, вмінням покладати сенс підноситься над всім матеріально-фізичним. І тепер вже космос постає невиразним у порівнянні Ь людиною; • самодетермінація (самовизначеїшя): ця характеристика особистості логічно випливає із попередніх і постає ніби їх завершенням: як особистість, людина сама визначає себе, своє життя, свою долю, свій буттєвий статус і свою настроєність щодо буття і життя. Самодетермінація виявляється перш за все в тім, що особистість розкриває себе як джерело енергії творення, як деяка вихідна занепокоєність, що засіяна в саму сутність людини. Спроби перенести на людину' механізми тваринного пристосування до ситуацій та обставин життя повинні були би свідчити, що людина прагне спокою, рівноваги (таке трактування діяльності людського інтелекту проводив швейцарський психолог Ж. Піаже), а досягнувши їх, повинна була би відчувати задоволення. Проте насправді людину обтяжують як надмірні стреси, конфлікти, нестійкістьїїстановища, так і одноманітність, спокій, відсутність змін. Дослідження ранньої дитячої психіки засвідчує, що вже маленька дитина більше тяжіє до продукування схем діяльності та їх зміни. Розвинена ж особистість характеризується принциповою занепокоєністю, активністю, динамізмом.
У вимірах духовного світу людська особистість характеризується тими рисами та ознаками, які вже певною мірою розглядались та окреслювались у попередніх темах та питаннях: це перш за все, ідеали, мотиви та цінності (1); принципи, переконання, вірування (2); вищі почуття, погляди, інтелектуальна ерудиція (3).
Тобто, перш за все духовний світ людини постає в окресленнях найперших людських життєвих орієнтирів, але його зміст та життєва значущість проявляється у людських діях, тому духовний світ людини сполучає її самість із реальними процесами людського життя. Людську особистість не варто розглядати як дещо утаємничене, недосяжне та незбагненне: ми не зможемо зрозуміти і оцінити людину тільки за її матеріально-фізичними виявленнями; сюди слід додати її духовний світ, але і цей останній не буде являти собою дещо ціле, завершене, своєрідне та неповторне поза його внутрішньою концентрацією, зосередженням на людській самості.
І*Отже, людська особистість розкривається через співвідношення "самість - духовний світ - діяльність".
Проте самий факт концентрації якостей особистості навколо її самості породжує дещо несподівані для повсякденної свідомості проблеми. Найперша серед них - це усвідомлення людиною власного Я, або, як це інколи подають в дослідницькій літературі, це є проблема "відношення Я до Я". Здавалося б, це якась нереальна, може навіть вигадана проблема, але насправді кожна людина стикається із нею в своєму житті, оскільки кожна людина, по-перше, має подвійне сприйняття свого Я: внутрішнє, із середини своєї свідомості, та зовнішнє, через ставлення до себе інших людей. Отже, відбувається постійне примірювання внутрішнього Я (Я свого самосприйняття та самооцінки) із зовнішнім Я (із тим Я, яке
приходить до нас через оцінки інших людей). Такого роду примірювання є особливо значущим для людської особистості в процесі її становлення.
Відношення "Я до Я" є дуже важливим з позиції людського самопізнання та самоідентифікацїі: в різних життєвих ситуаціях людина не лише проявляє себе, а й відкриває сама себе. Як правило, людина, спостерігаючи із середини за самою собою, бачить та розуміє в собі більше, ніж: інші люди, тому вона схильна прощати собі набагато більше, ніж іншим людям. З іншого боку, вона може поставати для себе самої незавершеною, непевною, в той час, як інші, як здається, діють впевнено та однозначно; адже їх внутрішні вагання та боріння для нас є закритими, невідомими. По-друге, відношення "Я до Я" постає як входження людини у своєрідний екзистенціальний тунель: адже кожна людина не є ні автором, ні власником свого Я; вона віднаходить це Я в собі, як дещо їй наперед задане. Звідки прийшло це Я до нас? Що воно несе із собою? Що це взагалі за здатність самоідентифікацїі та самоконцентраціїлюдини через Я?- Усі ці питання надзвичайно важливі як для окремої людини, так і для людства в цілому. Наприклад, в питанні про можливість чи не можливість застосування смертної кари завжди так чи інакше постає питання про найперші підвалини людськості і про те, хто та якою мірою може ними розпорядитися, Окрім того, майже кожна людина відчуває, що через певну спрямованість свого Я вона привносить в світ, у життя дещо неповторне, деяке нове виявлення і себе, і світу, і буття.
Два моменти - зосередження людської особистості на самосії та недоступність нам внутрішнього світу іншої людини -породжують проблему відношення "Я та Іншій". Людська особистість самодостатня, самовладна, а тому вона діє лише із себе самої. Виникає питання: як при цьому розглядати інших людей? Як елементи моїх життєвих ситуацій? Як перешкоди на шляху моїх самоздійснень? Ці питання постають особливо гострими в так званих ліберальних суспільствах, що базуються на ринкових економічних відносинах. Тут окрема людина не лише в своїх особистісних виявленнях, а і в реальних
міжіндивідуальних стосунках постає в якості єдиного суб'єкта своєї життєдіяльності, отже питання про ставлення до інших людей постає не зайвим і не лише теоретичним.
відрі”. ІНГ
Зщнопїення до Іншого Е.Гуссерль"називає апрезентацією -"аналогічною презентацією" (представленням за аналогією), коли ми можемо надавати реальності духовним вимірам Іншого лише на основі аналогії із власними самоспостереженнями. Проте повна аналогія тут неможлива з тої простої причини, що ніяка інша людина не може бути повністю тотожною нам. Значить ми повинні розповсюджувати аналогію не на всі характеристики духовного в іншій людині, а на його якість, структуру, функції. Наприклад, І.Кант вважав, що визнаючи за собою право керуватися розумом, ми повинні надавати таке право і всім іншим людям. Якщо ми надаємо собі право на помилку, те ж саме ми повинні надати і іншим. Тобто йдеться не про повну тотожність нас із іншими, а про прийняття інших людей в тих якостях та функціональних окресленнях, які ми віднаходимо в собі.
*Цей момент принципового прийняття Іншого в його власних якостях
І за аналогією із Я позначається як входження у відношення до Іншого
¦ через підношення "Я і Ти". Дане відношення принципово
* протиставляється відношенню "Я і Воно": останнє припускає
відсторонене, байдуже, нівелююче ставлення, а відношення "Я і Ти"
передбачає момент злиття себе із Іншим, момент повного ототожнення.
Багато філософів і психологів вважає, що лише таке відношення є справді людським, бо лише воно може породити справжнє співчуття, співпереживання. Наприклад, відомий німецький філософ В.ДІльтей вважав, що відношення "Я і Ти" передбачає вміння людини стати на місце іншої людини, відчувати те, що може відчувати інша людина.
¦ Можна однозначно стверджувати, що кожна людина на шляху свого самопізнання та самоутвердження повинна пройти школу такого відношення, бо врешті лише так можна увійти у реальне відчуття неподільності людського початку буття. Це не передбачає відмови від своєї індивідуальності; навпаки, лише там, де є така індивідуальність, де є усвідомлення ролі та значення людської самості, виникає потреба та реальна можливість будувати людські взаємини на основі відношення "Я і Ти". При цьому відношення "Я та Інший" переходить ^відношення '!ЯЇА/н'',тобтоувідношення,вякомузакони людської всеєдності виявляються єдино значущими в справі становлення людської особистості та її самореалізації.
14.4. Основні аспекти буттєвих виявлень людської
особистості
Людська особистість реалізує себе через основні форми діяльності (див. розділ 12), фактично створюючи усе строкате багатство людської життєдіяльності. Але форми прояву особистості, напевне, так само невичерпні, як і її корені. Тому варто придивитися до цього спеціально.
І Найперше виявлення особистості - це її активність, що, в кінцевому підсумку, виливається у творчість.
Оскільки особистість неповторна, остільки відбиток цієї неповторності лежить на всіх продуктах її діяльності. Досить яскраво це проглядається на прикладі мистецтва, оскільки справжніми творами тут визнаються лише ті, що постають оригінальними. Проте, як засвідчують спеціальні дослідження, неможливо вилучити елементи особистісних проявів із науки, із практичної діяльності, із людських стосунків. Здавалося б, науковець спостерігає за реальними процесами та явищами дійсності і виконує лише роль їх ретельного реєстратора, але насправді має значення, що саме він обирає в якості об'єкта дослідження, які використовує для його вивчення засоби, поняття, теоретичні принципи, нарешті, які назви він дає своїм відкриттям. Усе це задає певну інтелектуальну традицію в даній
галузі науки, яка може виявитись вирішальною та доленосною для її подальшого розвитку.
* У цьому сенсі саме людська особистість постає не лише джерелом творчої активності, а й носієм її результатів, при тому у подвійному значенні: з одного боку, особистість засвоює історичні здобутки інших поколінь та культурних традицій, а, з іншого боку, вона сама виявляється як їх опредметнення та актуалізація. Тому врешті поза реальними якостями реальних особистостей не існує культурно-історичної традиції, наукової школи, історичного досвіду.
Як вже неодноразово зазначалося, для людини, тим більше для особистості найпершим предметом творчості постає вона сама, тому творчість, як вияв особистості, слід доводити до себе-творення (або самостворення): людська особистість, врешті, творить себе сама, а тому її необхідною ознакою постає потреба у самовдосконаленні.
В психології існують численні типології людської особистості; ми не будемо розглядати їх докладно, але нагадаємо, що ще АрІстотель поклав початок таким типологіям, виділивши чотири різновиди характерів (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік). К.Г.Юнг за проявами ділив особистості на інтровертів (більше спрямованих вглиб себе) та екстравертів (більше спрямованих на зовнішню активність). Представники дуже розповсюдженої сьогодні течії соціоніки поділяють людські особистості на численні різновиди в залежності від їх спрямованості та особливостей інтелектуальної діяльності {творці та виконавці, поети та мислителі та ін.). Всі ці типології активно використовуються у психологічній практиці.
У філософії на перший план виходять соціальні та історичні прояви особистості, де типологізуючі функції виконують такі ознаки, як "соціальна роль", "соціальний статус", "соціальна верства". Історія засвідчує, що всі ці ознаки відіграють колосальну роль у реальному житті як окремої людини, так і суспільства в цілому. При тому, як казали в Стародавньому Римі, не лише посада творить людину, а й людина творить
посаду: особистість так чи інакше індивідуалізує певну соціальну посаду або роль, оскільки в ній ніколи не розчиняється.
Щоправда, з давніх часів існує стійка тенденція вважати, що справжня, І творча, розвинена особистість стоїть поза всіма цими соціальними * обмеженостями, сприймаючи їх як умовні. Наприклад, поза соціальним
статусом знаходився Сократ; Христос закликав людей бути дітьми,
які також знаходяться поза соціальними рангами.
Проте в реальному житті суспільства кожна людина набуває соціальних якостей (проходить соціалізацію) лише включаючись у виконання тих чи інших соціальних функцій. Соціальні верстви визначаються характером соціальної діяльності, заможністю, юридичним статусом (наприклад, дворяни, чиновники, підприємці); соціальні ролі - характером соціальної функції у відношенні до інших людей (наприклад, соціальна роль дбайливого батька, нареченої, службовця, представника влади та ін.). В усіх зазначених виявленнях людська особистість так чи інакше засвідчує свій рівень, свою зрілість, свої активність та обдарованість. Проте, якщо вона виходить на рівень глибокого усвідомлення тих типів людських відношень, які ми характеризували через відношення "Я та Інший", "Я і Ти", "Я та Я", то елемент вселюдськості так чи інакше починає проявлятися в ній як провідний та вирішальний. Можна стверджувати, що якщо розуміти філософію як своєрідну "топографію" людськості, то особистість при цьому постане як основний компонент такої топографії.
Досить відчутного поширення набувають в наш час так звані гендерні дослідження, які стосуються з'ясування відмінностей в інтелектуальних та соціально-дійових проявах між чоловіками та жінками. Засновник цього напряму досліджень англієць Ентоні Гідеис почав доводити, що відмінності в повелінні, в самоідентифікацй', в самопроектах та претензіях чоловіків та жінок зумовлені не статтю, а соціальними чинниками - традиціями, вихованням та ін. Відповідно, було висунуте гасло сприяти переходу від неправильної, орієнтованої на чоловіче, цивілізації до цивілізації, де між чоловіками та жінками будуть усунуті штучні та невиправдані розмежування. Гендерні дослідження були поширені на сферу культури, соціальної та політичної діяльності, навіть - на дослідження в галузі епістемології. В останньому випадку почали вивчатися особливості побудови інтелектуальних процесів та структур представниками різних статей. В цілому не можна не визнати виправданості,
цікавості та корисності гендерних досліджень; можливо, їх результатом стане виправдане порівняння жіночого та чоловічого, так багато разів обіграного в анекдотах та байках різного типу. Проте прихильники усунення відмінностей в соціальних та культурних статусах жінок та чоловіків не враховують однієї простої речі: такі відмінності не були привнесеш в суспільно-ісгоричний процес ззовні або штучно; навпаки, вони виникли стихійно, спонтанно, ніби самі собою. Це значить, що під ними існувала серйозна основа.
Можна погодитись із тим, що сучасний стан суспільства дозволяє максимально здолати такі відмінності, але не можна погодитись із характеристикою останніх як невиправданих, умовних, спричинених злою волею однієї частини людства. Така ситуація із тендерними дослідженнями змушує звернути увагу ще на одну сторону реальних виявлень особистості: якості особистості не підвішені в невагомому просторі, тни є властивостями реальної живої людини. Навряд чи можна вважати, що характеристики особистості ніяк не пов'язані із біологічними та психологічними властивостями людини, скоріше навпаки: оскільки інтелектуальні, духовні процеси виникають на грунті біопсихічних, остільки між тими та іншими існують взаємні переходи та впливи. Духовне вище від психічного, а тому від нього максимально вільне, принципово самодетерміноване. Але духовне перш за все обернене до біо-психічного, ним трансформується, його враховує. Дослідження процесів становлення людської самоідентифікацй" засвідчує, що діти Ідентифікують себе спочатку на основі власних тілесних характеристик та проявів, а потім - на основі психічних. Багато чого в засадах нашої особистості накопичується на
Буттєві прояви особистості
&.
активність
0_
творчість
психологічні особливості людини
0 У\^
спілкування
стать .гендерні характеристики
носій культурних традицій
соціальні рот та статуси
основі живих вражень, якихось первинних імпульсів, яскравих та неповторних образів, що досить органічно поєднані із відчуттями, тілесними рухами, емоціями та ін. Тому своїми оригінальністю та неповторністю людська особистість багато в чому завдячує миттєвостям та неповторностям наших живих відчуттів, інтуідій та вражень. Все це входить в нашу духовну біографію, а остання постає основою нашої самоідентичності.
До особливої сфери реальних проявів людської особистості слід віднести також спілкування, яке філософія розглядає досить широко: це не лише сумісне проживання, сумісна діяльність, мовне спілкування, а й входження в інтимні стосунки, діалог із іншими історичними епохами, культурами, зміна форм діяльності, взаємини із природою, акти самопізнання та самоідентифікації. Оскільки людина не наслідує генетично людські якості, саме спілкування відіграє вирішальну роль у тому, що і як буде входити в духовний світ людини, та як в останньому буде проявляти себе людська самість.
Спілкування - це один із важливих початків людини як людини;
недаремно інколи говорять, наставляючи людину: дивися, як це
роблять інші, і роби так само. Естафету людськості ми переймаємо від
й інших людей, які є справжньою актуальністю людського початку
І буття, і вже внаслідок того ми не можемо бути настільки егоїстичними,
• щоби не визнавати: найперше та необхідне задля того, щоби бути
людиною, нам дароване іншими людьми, врешті всіма попередніми
поколіннями. Якою може бути і реально буває людина - це ми також
здобуваємо в спілкуванні та через спілкування, бо лише тут ми
перебуваємо в стихії людського початку буття.
Те ж саме стосується і народів: навряд чи існує такий народ
або такий етнос, який створив себе сам, поза спілкуваннями
та діалогами із іншими. Звичайно, врешті найціннішим для
людини (і народу) виявляється те, наскільки вона (і він) змогли
прийняте перетворити на органічний елемент свого
духовного ядра, але поза людським спілкуванням та людським
середовищем не було би чого приймати та перетворювати.
* Отже, спілкування - одна із фундаментальних форм виявлення принципової єдності людства та людського способу буття. Водночас це і фундаментальна форма становлення та виявлення людської особистості. Врешті, лише у спілкуванні - прямому чи опосередкованому - може відбутися найважливіше та найзаповітніше для людської
особистості: досягнута єдність сутності та існування, за якої людина зможе в своїх діях відчувати власну повноту та автентичність, а в своїх самоусвідомленнях приймати свої дії та вчинки як внутрішньо виправдані, важливі, необхідні.
СУТТЄВО І ©З
Висновки
і?о Людська особистість, як осереддя людського початку в людині, - це явище в багатьох відношеннях унікальне і незвичне: саме завдяки здатності бути особистістю людина набуває субстанціальних виявлень, тобто постас самовладною, самодетермінованою, такою, що продукує сенси. Характеристики людськоїособистості розкриваються у двох провідних вимірах: спрямованому всередину людського єства (де особистість постає як "самість") та спрямованому назовні, на діяльну та творчу активність. Поняття людської особистості окреслюється через співвідношення із іншими поняттями, що характеризують людину, а також через сукупність найперших цінностей та реальних буттєвих виявлень.
ЕПШЗГ^е
Резюме
Ф Поняття особистості досить виразно окреслюється через співвідношення понять "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність ". В такому співвідношенні особистість характеризується як рівень людської духовної зрілості та здатності до автентичної самореалізації. Обидва названі моменти яскраво проявляються через окреслення найперших цінностей, які сповідує особистість.
® Поняття людської особистості постає вкрай необхідним з позиції осмислення людини тоді, коли ми ставимо питання про корені людської самовладності, про здатність людини до самовизначень, творчості. З позиції такого підходу людська особистість постає, по-перше, як єдність, концентрація духовних якостей людини, а, по-друге, як джерело людської активності та дієвості. В цих окресленнях людська особистість постає субстанціальною, тобто як своєрідна іидивідуація буття, як духовний атом людини.
...-*.
ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ
Пізнання є процесом ідеального освоєння світу ~. Будь-яке наше пізнання починається з досвіду.
Іммаиуіл Кант
Усі люди за своєю природою прагнуть здобувати знання.
Арістотеяь
Знання і могутність людини співпадають, адже незнання причини утруднює дію.
Френсіс Бекон
^
Питання про природу та сутність людського пізнання, його можливості, рівні, форми, ознаки достовірності знання упродовж майже всієї історії філософії були її органічною складовою частиною. Без певних вирішень пізнавальної проблематики навряд чи можливі виправдані, обгрунтовані філософські вчення та дослідження. Крш того, філософські проблеми пізнання служать орієнтирами для наукових пошуків, а також для життєвого людського салюутвердженш.
СУТТЄВО І?Јї
8 М
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
^ основні смислові наголоси поняття пізнання;
^ основні види, рівні та форми пізнання;
^ філософські позиції, що виникають на грунті тлумачення
можливостей людського пізнання та значення для нього
його окремих складових; ¦^ існуючі у філософії тлумачення істини, її співвідношення
із життєвою правдою людини.
наводити конкретні приклади реальних виявлень різних
смислових наголосів поняття пізнання; співставляти між собою життєво-досвідне, наукове та художньо-мистецьке пізнання, виділяти їх переваги та недоліки;
пояснювати процесуальний характер пізнання в його основних формах та рівнях;
використовувати поняття істини для оцінки реальних, знань; пояснювати відмінність між поняттями істини і правди.
і^=
Н
'І
О'
¦ ¦
¦ ¦
складність і неоднозначність зв'язку людини і пізнання; цілісний, системний та процесуальний характер пізнавальної діяльності;
багатоаспектність філософського поняття істини; значення методів для якісних характеристик наукового пізнання.
О План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
15.1. Поняття пізнання та його види.
15.2. Рівні та форми пізнання.
15.3. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання.
15.4. Людина і пізнання. Істина і правда.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* АГНОСТИЦИЗМ - позиція у підході до пізнання, яки заперечує принципову миж-.іитсть або мати істинні знання, або мати можливість надійно оцінювати знання щодо її підношення до істини.
* ЕПІСТЕМОЛОГІЯ - розді.і філософського знання, фіяософсько-методояогічна наука про знання; у деяких країнах - перш за все та переважно - про наукове знання.
* ГНОСЕОЛОГІЯ -одна із фундаментальних наукових дисциплін, що вивчає т'інання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили, суперечності пізнання, критерії та ознаки істинних знань.
* ДОГМАТИЗМ - надмірні; наголошування на цінності та незмінності виправданих знань, ідей та принципів.
* ІСТИНА - якісна характеристика знання та мета пізнання - така характеристика знань, згідно із якою знання повністю співпадають із реальним станом справ: проте пряме дублювання реальності позбавляє людське пізнання сенсу, а тому істина постає як еталон та ідеал пізнання, який спрямовує пізнання, якісно його зумовлює; в своїй же повноті пізнання постає багатостороннім процесом продукування засобів наближення до істини.
* СКЕПТИЦИЗМ - висловлений сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності
15.1. Поняття пізнання та його види
Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою “гносеологія” (давньогрец. "гносис" — пізнання; "логос" — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" — знання, наука; "логос" — учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.
* Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія - це бйьше явище некласичної філософії.
Для нашої філософської традиції епістемологічні студії не були характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на пер-ший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Тому в даному розділі враховуються як традиційні гносеологічні підходи, так і нові віяння, пов'язані із епістемологією.
Першим питанням гносеології с визначення природи пізнання: що € пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії ¦ можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також мо-ф жуть бути елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.
При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології.
¦ Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх ковилі поколінням. Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.
Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:
'Ь по-перше, що об 'єкпюм пізнання може бути будь-що, що
пізнання може набувати характеру самопізнання; % по-друге, що су б 'ект та об 'єкт співвідносні: об 'єкт набуває характеристик саме об 'екта пише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.
Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа — єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. На-
звані нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові акценти:
Пізнання - це:
—> процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реаль-ності(це інформативний аспект пізнання)
—> прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання)
—> бажаніш досягти найважливішого, иайпозитивпішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання)
Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням. Але якщо ми поставимо "остаточне" запитання: якою може бути кінцева мета пізнання, — то, урешті-реш г, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для люлсі ва) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми хочемо здобути розв'язання основних проблем нашого життя, оскільки пов'язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.
Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висвітлити й питання про можливості людського пізнання. Як звичай-но,у цьому питанні окреслюється ряд гносеологічних позицій:
Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Але при тому ми не можемо не визнати, що знання та
гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, грунтовні, достовірні знання)
агностицизму (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання)
скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності)
пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Так само людина наших днів знає про себе саму, про прояви та можливості людини набагато більше, ніж у минулі епохи.
¦ Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, порозвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного - до проясненого.
В цілому пізнання і юстає в якості складової людського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Із такого розуміння пізнання випливас, що пізнання є фундаментальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу. При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить до сфери вітальних (безпосередньо життєвих) потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору збереження життя.
Виникає питання: якою мірою пізнання необхідне людині? Як реагувати на вислів біблійного пророка Еклезіаста про те, що велике знання збільшує клопіт? Коли людина включається в соціально-культурні зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або волосся. І таке враження не можна вважати позбавленим сенсу: дійсно, народ-
жената включена в соціальне життя дитина здобувас елементи та навички пізнання навіть тоді, коли її тому ніхто спеціально не вчить. Але такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі.
Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться консервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовиші майже так, як функціонують умовні рефлекси.
Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій:
¦ а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою;
# б) активно - дійової, яка с усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.
Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання:
* життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним щ> життєво-досідне У процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але не-розчленованим ні за змістом, ні за формами Існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо; *¦ мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надас простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому худозісне пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;
1
І І
І
“і
сі) мистецьке
П^> наукове
т—^> релігійно-містичне
т~у екстрасенсивне
# наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;
Фрелігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об 'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить;
Ф екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також: залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати Інформацію з якихось незвичайних джерел. Цеп вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла. * Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.
15.2. Рівні і форми пізнання
За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу (див. попередні розділи): =$відчуття (або чуття) та ^-мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином "завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.
За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Урешті-решт, поняття ми або записуємо, або вимовляємо; у тому і в іншому випадку
йдеться про почуття та відчуття, що їх розглядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання.
Рівні та форми пізнання
Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.
Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.
Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:
Чс> відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.; % відчуття мінливі, нестійкі, відносні; ^ самі відчуття не дають нам надійного критерію для роз-
межування суттєвого та несуттєвого. Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнан-ш:раціоиально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:
* поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);
* судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;
* умовиводи— сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального
дочасткового).
Зауважимо, перш за все, шо при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.
Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також мас певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через цс положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тугі виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша—лікувати реаіьних хворих.
¦ Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому, кожен має переваги, але й недоліки.
Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси — подальший — синтезу вальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:
^ досвід — особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;
¦_^ експеримент — дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;
^ практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.
У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін.
# Отже, пізнання розвішається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві вражемія, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нароіцуєть-ся, маючи пешіу внутрішню ритміку.
АМ,
ЧП
Чуттсве пізнання
АМ,
ІА бстрвктпе мислення
Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової активності людини у створенні знання і у свідомій організації пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конст- С32(=ЧП3) руктивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а и ро- ^ 2' зуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.
Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсу-алізму, що її окреслюють відомим висловомДж. Локка: "Немає нічого в Інтелекті, чого б не було у відчутті". Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декорт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.
Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики —до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.
* Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його процесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відношення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.
відповідності знань та уявлень дійсності (карст ондєнтська)
конвенціальна
прагматична
°егулятивііа
15.3. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання
Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання про істину в пізнанні.
Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані "ідеальні об 'сктіГ ("ідеальне коло" в геометрії, "ідеальний газ" у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. Далі: в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності.
Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але реально об'єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні "зрізи" певного об'єкта? На цс запитання навряд чи існує якась переконлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, шо остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання. Спробою обминутії згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті).
У науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне тлу-мачеіпшістини як слупеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.
Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують
онтимаяьність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.
У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснешія.
¦ Отже, істина постис не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільпо-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Тому познаки істини на різних рівнях її'функціонування.можуть бути різні: чуття хіевідчус нам фактичність існування або нєіснування будь-чого; мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосуваїчія розумових конструкцій.
Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед Істина — ¦ це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а Ф не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.
Істина постає су гтевим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина — цс належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це понят-п и. як І будь-яке еталонне, ідеальне утворений свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існус, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна і уту виї ляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій з світом через інтелект уальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини людської життєдіяльності.
Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко ¦збагнути у всій повноті, тому нєрідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні підходи до неї. які можуть виливатись:
^ у позицію догматизму — перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною; % у позицію релятивізму — перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними; % у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;
*Ь у позицію нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.
Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань.
підтвердження фактами
підтвердження експериментальними перевірками
узгодженість із принципами наукової теорії
коректність і точність застосування терм і пології
логічна та концептуальна н есуп еречлнвість
Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудови та обгрунтування знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В останньому випадку йдеться, насамперед, про наукові знання.
У науці істинність знань визначають максимальним ступенем їх відповідності критеріям та нормам науковості.
Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання. Достовірність засвідчує наявність у певних знання тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об'єктивних чи
суб'єктивних) ознак істиності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або правилам їх вибудовуваная та використання. Правдивість, як характеристику знання, окреслимо спеціально в останьому підрозділі даної теми.
І Важливо зазначити те, що означені характеристики міржна застосовувати для оцінки не лише абстрактпо-теоретичних зн”нь, але також повсякденних, образних, містичних та ін.
В негативному плані якість знання оцінюється ч ерез поняття: а) заблудження - коли знання сприймаються як достовірні, достаьпьо повні, хоча мають такий ступінб неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності; заблу,Дження - це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) помилки - коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання; в) хиби('хибності) -коли знання свідомо перекручуються, але погаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує сві^> спеціальний та більш чіткий критерій хибності)
15.4. Людина і пізнання. Тстина і пра”вда
Розгляд суттєвих аспектів пізнання дав нам ^могу пересвідчитись: пізнання є органічною складовою частиною людської життєдіяльності. Завдяки пізнанню людина дістає можливість ставитися до дійсності свідомо, зі знанням , оцінювати ЇЇ, розуміти та збільшувати свої життєві можливо-сті. Але акцентування лише позитивної сторони пізнання бул-о б проявом однобічного підходу до нього. Із глибин історії до- нас дійшло свідчення зовсім іншого його тлумачення: "Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це гонитва за вітром, бо у великій ^мудрості — велика жгрба. Хто додає знання, додас страждання" (Біблія,
Проп.,1, Ї7—18).
Бачення знання і пізнання у негативному аспекті засвідчено також давньогрецькими міфами (зокрема про иа]ря Едіпа) та відомою ренесансною легендою про доктора ФаустЯ- Французький філософ А. Берґсон пояснював негативні аспекти пізнання
його обмеженістю, фрагментарністю, тим, що знання розтинає суцільність буття і тому неминуче його механізує, убиваючи життєвість. Спираючись на виділені основні змістові акценти в понятті пізнання (підрозділ 15.1), ми можемо додати, що негативні аспекти пізнання пов'язані також із бажанням з його допомогою володіти реальністю, використовувати пізнане виключно з утилітарними, проте - частковими та обмеженими цілями і намірами. Саме останні моменти дають змогу зрозуміти, чому успіхи пізнання призвели до жахливої сучасної економічної кризи, чому потужним прискорювачем пізнавальної діяльності впродовж останніх століть були військові потреби і розробки в галузі створення зброї масового знищення людей.
# Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізішинн підводить до думки, що його не можна відривати від цілісності людини, яка пізнає. Знання може мати суто інформативний характер, характер зовнішньої обанаиості і не зачіпати глибинних інтересів людини. Таке -знання легко перетворюється па засіб діяльності і навіть на товар. Але, крім того, знання може бути органічним глибинам людської особистості, внутрішньо, іманентно зрозумілим людині через те, що воно здобуте шляхом "поту і крові". У такому варіанті знання постас по в язапим із намаганням досягти через пізнання найважливішого для людини: самопізнання, вищих життєвих сеисів, життєвого щастя та душевної рівноваги. Таке знання ми вже не можемо протиставляти пі людині, ні суцільності буття.
Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть темперамент1 можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. У зв'язку з цим поряд із поняттям істини в оціїщі пізнання використовується ще й поняття правди. За загальним визначенням, правда — це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо Істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об'єктивне окреслеьпія того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій житія, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.
!
Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особиєтісну позицію щодо світу і буття. Через це правдивість ха-рактеритзує щирістьвідношення до знань, відомостей, інформації.
СУТТЄВО!^
Висновки
і& Пізнавальна проблематика с органічним складником будь-яких філософських досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе життєве значення, то виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про джерела та підвалини наших знань.
Пізнання постає різноманітним, виявляючим себе врізних видах, але разом усі вони дають можливість побачити, що до пізнавальної діяльності залучені всі сили та здібності людини (почуття, емоції, розум, інтуїція, прозріння та ін.).
Пізнання — багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому відіграс розумова активність людини, що виявляється у конструюванні образів, моделей, понять, теорій, за допомогою яких людина оптимізує свої взаємини зі світом та збільшує ступені своєї свободи.
У сучасній гносеології істина постає у вигляді процесу, в якому людина, використовуючи складники знання та пізнання, створює виправдані, сталі інтелектуальні інструменти та засоби своєї життєдіяльності. Знання має різні форми свого якісного наближення до істини.
ИЙШЯЙГ Резюме
ф Людина включається у процес пізнання, як реальну взаємодію свідомості та дійсності, з усіма власними здібностями та прагненнями, а тому пізнання постас не лише процесом отримання інформації, а й включає у себе прагнення оволодіти дійсністю та досягнути напзаповітпішого для себе стану; ці аспекти пізнання яскраво виявляють себе у співвідношенні основних видів пізнання.
® Пізнання як процес формування знання складається із взаємодії різних рівнів та форм, які разом утворюють чуттєвий, раціональний та синтетично-ціліенш його компоненти; при тому пізнання має свій внутрішній ритм, оскііьки закінчення його рівневого циклу відкриває шлях до наступних.
ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ В СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ
Значно краще взагалі ніколи не думати про відшукання істини будь-якої речі, ніж робити це без методу: адже цілком безсумнівно, що внаслідок невпорядкованих занять такого роду та неясних міркувань розвіюється природне світло та засліплюються розуми...
Рене Декарт
Якщо ми прагнемо називати щось методом, то це повинно бути способом дії згідно основоположенням.
Іммануїл Кант
Науковий метод - це єдине, що дозволяє зрозуміти завдання науки.
Аркадій Мігдал.
Всебічне осмислення того, що людські умови життєдіяльності, так само як і людські якості, процеси культури та соціальні процеси не виникають стихійно, як просте продовження природних, достатньо гостро ставить перед людиною проблему винайдення виправданих, надійних або ж-, принаймні, оптимальних способів продукування, збереження та організації функціонування умов людського буття. В загальному плані означена проблема окреслюється як пошук методів людської діяльності; вона охоплює всі напрями та види людської діяльності, проте найбільш повно та гостро окресляються в сфері інтелектуальної діяльності саме тому, що тут виробляються, закріплюються та оцінюються методи. Вчення про методи людської діяльності в загальному плані називається методологією.
СУТТЄВОК5
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:
03
“є
т
о
"^чим зумовлена потреба у методах в пізнанні та
практичній людській діяльності; ^з чого складаються методи пізнання, чим
відрізняються методологія та методика; Сякими с провідні методи сучасної філософії та науки.
^порівнювати методологічну ситуацію в класичній та
сучасній філософії; ^використовувати знання структури методу для
пояснення особливостей окремих методів: ^порівнювати між собою провідні методи філософії та
науки, виділяти їх взаємні недоліки та переваги.
¦ чим виправдане сучасне ставлення до методології у філософії та чому в сучасній філософії панує методологічний плюралізм;
¦ в чому полягає евристичне значення основних парадигм та їх методологічних засобів в сучасній філософії;
¦ чому саме особливостями методів можна пояснити переваги наукового пізнання над досвідним, буденним.
[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
16.1. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії.
16.2. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності. Поняття методу, методології та методики.
16.3. Проблема методу та методології в сучасній філософії.
16.4. Методи і форми наукового пізнання.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* МЕТОД - (від давньогрецького - через прості'женнй паях) свідчмо застосовані порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Потреба у методі є універсаіьнмо для людської діяльності, оскільки остання не с прямим продовженням стихійних природних процесіє, а виходить за \\ межі.
* МЕТОДОЛОГІЯ - спеціальна частина теорії (в науці або філософії), що присвячена обгрунтуванню змісту, доцільності та виправданості певних методів у тій чи іншій сфері пізнання
* МЕТОДИКА - зібрання, впорядкування та прояснення способів ефективного використання певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності (наприклад, шкільні методики/.
* МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МОНІЗМ - установка, що були характерною для класичної філософії (і науки) і що полягали у прагненні відшукати єдиний, універсальний та позбавлений суб'єктивних наголосів метод досягнень безсумнівних істин у пізнанні.
* МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ - установка сучасної некласичної філософи (і науки/, що позначена визнанням залежності методів пізнання від властивостей, особливостей та завдань суб'єкта, його концептуальних орієнтацій та ракурсів підходу до дійсності: методологічний плюралізм припускає можливість виправданого використання різноманітних методів, які можуть поєднуватись між собою на засадах доповнюваноспіі.
* СКЛАДОВІ МЕТОДУ ПІЗНАННЯ - описова (частина методу, що дозволяє ідентифікувати предмет, умови та засоби використання методу), операціональна (послідовність та порядок дій, необхідних для реалізації методу) та концептуальна (за?а.іьнофі:юсофські принципи, вимоги та обгрунтування засад, доцільності та можливості методу).
* ФАКТ НА УКОВИЙ - подія або явище дійсності, зафіксовані засобами, що викликають довіру науки та описані за допомогонч наукових понять або категорій.
16.1. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії
Поняття про метод як шлях оптимізації філософських пошуків виникло ще у філософії стародавнього світу, оскільки вже там відбулося усвідомлення необхідності підкріплення філософських міркувань та висновків виправданими способами вибудовування та перевірки знання.
Геракліт Ефеський вважав, що результати пізнання залежать не лише від того, що ми пізнаємо, а ще більшою мірою - від того, як ми мислимо.
Надалі в історії філософії інтерес до методології, як філософського обгрунтування найбільш виправданих методів пізнання, то спалахував, то час від часу вщухав.
Найближча до нас за способами міркування філософія Нового часу (в деяких західних країнах -модернова філософія) була .методологічно акцентована, тобто вона саме цю проблему - проблему філософського опрацювання ефективних метолів пізнання - вважала своєю найпершою та найважливішою. На початку епохи Нового часу найбільш тостро питання про метод пізнання було поставлене Р.Декартом.
За Р. Декортом, ніж діяти у пізнанні сліпо та безпорадно, краще зовсім не робити нічого, і лише виправданий метод може перевести пізнання на якісно новий рівень.
Р.Декарт ставив перед собою завдання розробити такий метод, яким могла би скористатися будь-яка людина (за його словами, навіть вкрай нерозсудлива), тобто це повинен був бути метод чіткий, однозначний, максимально позбавлений суб'єктивних уподобань.
Пафос декартівського оспівування методу, як універсальної відмички для проникнення у глибини та таємниці пізнання був сприйнятий його послідовниками.
На думку Б.Спінози, метод філософського пізнання, тобто пізнання найперших та найважливіших проблем буття, можна збудувати з такою ж точністю та ступенем достовірності, як і методи математики.
Саме завдяки філософським пошукам методу новоєвропейською філософісю методологію досить часто ототожнюють із філософісю або максимально наближають до неї. Проте в сучасній філософії спостерігається певна байдужість до питань методології, а інколи навіть свідома відмова від її сповідування або визнання правомірним напрямом філософських досліджень. Тому існує кілька пояснень.
Перш за все, надзвичайно активне наполягання на всемогутності винайдених у філософії методологічних рішень розглядається як одна із передумов формування так званої
Причини і шляхи відмови
від тотального методологічну в історії ______філософії'_____
Переростання методології му у
тоталітарну ідеологію
Усвідомлення
нелрн пустим ості
зведення людини і
пізнання до проявів
якогось всезагального
механізму
Поділ наук на
природничі та
гуманітарні і
ствердження
методологічного
плюралізму
Зведення методології
до рівня лише наукового тікання
тоталітарної ідеології - Ідеології типу більшовицької. В радянські часи дуже сильно пропагувалися тези "Марксизм - не догма, а керівництво до дії" та "Марксистське вчення всесильне тому, що воно вірне". їв перший, і в другій тезі йшлося проте, що саме винайдений марксизмом метод дозволяє йому бути непереможним. Цей метод іменувався матеріалістичною діалектикою, і він оцінювався в якості "революційної душі марксизму", оскільки розглядався як ідейне обгрунтування правомірності і необхідності в історії суспільства соціальних революцій. Проте навіть за умови переносу наголосу з питань соціального життя на питання пізнання врешті було визнано, що претензія на володіння якимсь привілейованим, єдино правильним методом так чи інакше приводить до невиправданого категоризму у судженнях та до нетерпимості.
Відчутним мотивом у протестах проти єдиного та тим більше автоматично діючого методу була думка про неприпустимість зведення як пізнання, так і людини (як носія пізнавальної діяльності) до агентів якогось всезагальпого механізму. Такий мотив проглядається у працях С.Кіркегора, Ф.Ніцше, М.Бердяєва та інших відомих філософів. Здавалося б, доля методологічних пошуків та акцентів у філософії була вирішена одного разу і назавжди. Проте реальна ситуація виявилась значно складнішою. Справа у тім, що відхід від класичної філософії відбувався за кількома напрямами, в результаті діяльності яких врешті була проведена досить різка межа між науками природничими та науками гуманітарними або науками про культуру.
* Майже всі течії, які так чи інакше пов'язували філософію із обслуговуванням науки, залишились на позиціях мєтодологізму, розтлумачивши останній дещо інакше, ніж це робила класична філософія.
Сціснтистські напрями філософії так чи інакше, тою чи іншою мірою почали, по-перше, розглядати методологію виключно як методологію наукового пізнання, по-друге, почали поступово переходити на позиції методологічного плюралізму (відмови від якогось окремого або окремих методів у якості вирішальних та визнання можливості застосування багатьох, пізнавально рівноцінних методів) і, по-третє, відмовились від того, щоби трактувати метод як універсальний ключ до всіх проблем пізнання. Тому постало досить складне та серйозне питання про методи гуманітарного пізнання.
Зусиллями багатьох дослідників, починаючи від неокантіанців баденської школи, врешті були окреслені найважливіші особливості гуманітарних наук.
їх людиноцентричнісшь, тобто спрямованість пізнання на людину, а тому гуманітарні науки постали формою самопізнання, за умов якого зникала якісна (чи-то принципова) відмінність між суб'єктом та об'єктом пізнання;
¦ інтерпретативний характер гуманітарного пізнання, зумовлений тим, що йшлося про намагання виявити внутрішні, ще не проявлені та приховані можливості людини;
внаслідок того методи гуманітарного пізнання - це методи тлумачення, описування та розуміння.
В аспекті означеного поділу наук та пізнання постало і питання про методи філософи", оскільки ше на початку епохи Нового часу вважалося, шо методи філософії - це методи 1 чіверсальні. тобто придатні до використання в усіх видах пізнавальної діяльності Яким чи якими ж повинні бути методи філософії'.' - Це питання для філософії XX ст. в цілому та для певних ЇЇ напрямів зокрема постало як одне із важливіших та симптоматичним. Можна без перебільшень стверджувати, що проблематичність як постановки, так і вирішення питання про метод постало в якості однієї іч особливостей філософії XX ст.. і ця особливість супроводжу? й перші кроки філософії XXI ст.
16.2. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності. Поняття методу, методології та методики
Сучасне переконання в тому, що не існує одного-єдиного методу задля вирішення проблем у різних сферах пізнання, не принижує і не відкидає значущості методів.
§І
І.Е
О “
р.
• Метод як спосіб організації свідомої людської діяльності і має своє застосування всюди.
Пояснюється це вже відомою нам фундаментальною особливістю людського становища в світі: навички людської діяльності та культуротворення не передаються генетично; засновані на неприродних (або надприродних) орієнтирах та чинниках, вони не виникають стихійно, самі собою природним шляхом.
Соціально-культурне - це змінене, перетворене природне, перетворене у відповідності із внутрішніми можливостями людської свідомості, духовного початку людини (див. розділ 13). Навідь просте відтворення предметів людської життєдіяльності, а тим більше створення того, чого ще не існує у наявній формі, вимагає певних усвідомлених та свідомо фіксованих процедур, алгоритмів, рецептів діяльності або ж методів. Всі означені поняття досить часто використовуються для характеристики того, як організована людська діяльність, проте вони мають і свої особливості.
*¦ Термін "процедура" як правило застосовують для окреслення структури певних практичних дій, спрямованих на отримання передбачуваного бажаного результату.
# Термін "алгоритм'' запозичений із математики та програмування; він позначає схему, певну послідовність дій, які повинні здійснюватись одноманітно і навіть механічно (тому тут можна застосовувати техніку) задля вирішення завдань переважно інформативного плану.
¦Термін "рецепт" (інколи - "рецептура") характеризує чітко фіксовані дії із певними предметами, що повинні привести до необхідного результату у тих чи інших видах діяльності. Особливістю рецептурної діяльності постає те, що в ній як правило не пояснюється, чому ми повинні здійснювати саме такі кроки, залучати у діяльність саме такі предмети, як, до речі, досить часто не пояснюється і те. чому ми отримуємо саме такі результати.
# У медицині рецептурна діяльність виглядає дещо інакше, але, наприклад, у харчовій промисловості, у приготуванні їжі, виноробстві, деяких видах ремісничої діяльності, у різного роду магічних практиках рецепт виглядає саме так, як він був окреслений. Тому вивчення людської діяльності приводить до висновку, що вона історично розвивалася від рецептів до методів та складних технологій.
Проте і поняття методу має своє більш-менш усталене використання. Як правило, його застосовують для пояснення пізнання, наукового пошуку, або ж для окреслення таких інтелектуальних та практичних дій, які передбачають високий рівень усвідомлення того, що ми робимо, чому це робимо саме так і чому результат повинен мати саме такі очікувані характеристики. Самий термін "метод" сходить до давньогрецького виразу І'мета-одоїс", що можна перекласти як "через відстежений {або підготовлений) шлях".
За Регелем, метод - це сам себе конструюючий шлях пізнання; таке розуміння наголошує на тому, що метод виробляється всередині певного роду діяльності, де він, власне, перевіряється, випробовується, вдосконалюється,
А на думку Р.Декарта, метод є порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Метод має предметне, тобто просторове та часове (послідовність) впорядкування певних дій.
Обидва окреслення сутності методу постають важливими і корисними. Метод неможливий поза усвідомленням, поза застосуванням та випробовуванням всередині певного роду діяльності, але так само він неможливий без належного внутрішнього впорядкування. В цілому метод постає своєрідним концентруванням досвіду діяльності. Поза засвоєнням певних методів неможливо набути навичок соціальної діяльності, а важливість та ефективність методу зумовлені тим, що він інтенсифікує діяльність, дозволяє засвоювати певний досвід в зручній та стислій формі.
Усвідомлення значущості та важливості методу приводить до появи різних форм його фіксацій, розроблень, вдосконалень. Серед таких форм найважливішими постають методологія та методика.
Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки, яка опікується збиранням, осмисленням та • обгрунтуванням методів, що в ній застосовуються.
Методологія, таким чином, с теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або ж для певних видів діяльності. Методологія також вказус на те. що метод може бути вироблений та обгруї ггований -іише на теоретичном> рівні пізнання, а тому інколи кажуть, що метод-не теорія.
!
запроваджена в дію, а теорія - це розгорнутий метод. Ясно, що методологія передбачає високийрівень функціонування знаньта наукового самоосмиспення.
На відміну від методології .і іетодика постає зібранням та розробленням ефективних способів використання та застосування певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди передбачає наукові обгрунтування: вона може базуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах (тому методики можуть бути іменованими, наприклад, методика шкільного виховання за системою В. Сухомлинського).
&*-
описова складова
операцюнальна (процедурна)складова
¦концептуальна складова
Сучасна методологія виділяє основні складові методу та проводить класифікації методів пізнання. Кожний метод включає в себе три основні складові: 1) описову складову, що окреслює, яких інструментів, якого обладнання, допоміжних засобів чи-то умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали повинні бути задіяні у процес його застосування; це є, так би мовити, "Що!" методу; 2) операціональну або процедурну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій послідовності слід здійснювати певні дії; це є "Як?' певного методу; 3) концептуальну складову, що є інтелектуальним ядром методу і що передбачає обгрунтування самої можливості певним чином будувати метод; це є "Чому?' метода.
Концептуальна сторона методу, як правило, формулюється у вигляді певних принципів (наприклад, у фізиці "принцип простоти''', "принцип відносності", "принцип доповнюваностГ та ін.), вимог (як-от, наприклад, вимоги Р.Декарта до методу істинного пізнання), настанов (наприклад, принцип "Не нашкодь!" у медицині).
Досить часто метод зводять лише до двох перших складових, проте сучасний розвиток науки і виробничої діяльності вимагає належного продумування вихідних засад застосування певних дій людини задля досягнення якогось результату. В сучасному суспільстві не такими вже рідкісними постають ситуації, коли певні дії або навіть напрями діяльності краще було би взагалі не реалізовувати, оскільки їх недостатня продуманість приносить разом із бажаним
результатом небажані, а то й загрозливі для людини наслідки. Більше того, потреба у концептуальній складовій методу зумовлена самим станом сучасного пізнання. Як правило, на питання про те, чим зумовлений зміст- методу, слідує відповідь: об'єктом, на який цей метод спрямований; звідси випливає загально розповсюджена теза -."Який об 'ект, такий і метод"'.
Увага!
П властивості явищ та процесів дійсності, що 'їх~ ^ сьогодні досліджує наука, с настільки складними, що все більше і більше дається взнаки інша тенденція - тенденція проявів залежності об'єктів від методу,
~-~-________________________________________^_______________________^*
Сьогодні на питання про те, що, наприклад, вивчає фізика, вже не дається простата ніби зрозуміла відповідь: фізика вивчає природу. Сьогодні відповідь звучить інакше: фізика вивчає фізичну реальність. Хімія, відповідно, - хімічну реальність, соціологія - соціальну реальність, та ін. Все це свідчить про те, що ми цілком виправдано можемо стверджуват и: "'Яким с метод, таким є об'єкт", і обто що саме буде потрапляти в поле нашого зору та які характеристики такого "що" ми зможемо освоювати, залежить саме від застосованого методу. Звідси стає прозорою та очевидною виправданість та пріоритетність уваги саме до концептуальної складової методу, яка покликана обгрунтувати основні аспекти та нюанси співвідношення методу та об'єкта, метода та потреб людської діяльності. В сучасній науці метод постає тим складним інструментом, проекція якого на реальність дозволяє виділяти в осі анній її шари, структури, об'єкти, властивості. Саме цим виправдане і підвищення значущості методологічної свідомості в сучасній науці. Сьогодні методологічну складову науки досить часто розглядають як її органічну частину, проте піднесену на наднауковий рівень; тому досить часто методологію науки називають "метатеорією" (над-тєорією) сучасної науки.
Цікаво відзначити, що й в сучасному мистецтві більше
і уваги приділяється не наявним формам та жанрам, а
^ спробам виробити принципово нові підходи до виявлення
естетичних характеристик реальності, тобто і в мистецтві
його концептуальні засади виходять на перший план.
¦ Класифікації методів проводяться за різними ознаками. Ми вже згадали про відмінності між природничими та гуманітарними науками; сьогодні до таких видів наук додають також науки соціальні та інструментальні (ті, що опрацьовують інсіру менти пізнання, наприклад, математика, математична логіка та ін.). Відповідно, і методи поділяють на методи природничих, соціальних, інструментальних та гуманІі арних наук.
Класифікація методів за широтою їх застосування
—> окремі /специфічні методи. щі> .миють одноактне застосхвиїнія). —^ ччі-тково-шіукові \що використовуються у частині ішук), —^ загалшгонкукпві (що застосовуються у більшості наук/.
—> шеіага.іьиі методи, тобто ті, що ііоклидііюпіьія в основу сіїмої дії пішання та в обгрунтування будь-яких методів.
16.3. Проблема методу та методології в сучасній філософії
Методологічна ситуація в сучасній філософії постає досить специфічною: філософія давно втратила статус "науки всіх наук". Вона давно відмовилась від претензії на вироблення єдиного та універсального "методу здобування найперших істин всіма бажаючими". Але це вилилося в те, що вона опинилася відносно власного методу у певній, якщо не сказати - у повній невизначеності. До того ж, разом із відмовою від ролі єдиного проводиря у вирішенні людиною смисл о-життєвих проблем у філософії (особливо - у філософії XX ст.) виник цілий, майже неосяжний спектр філософських напрямів, шкіл, традицій; їх кількість навіть важко охопити повною мірою.
Методологічна ситуація поступово окреслилась як дифузна (розпилена) та поліфонічна: за умов існування численних напрямів філософії висловлювати претензію на володіння якимсь єдиним привілейованим методом філософського пізнання навряд чи виправдано.
Разом із тим все одно у XX ст. існували напрями, що таку претензію не приховували; йдеться перш за все про марксизм (у його інтерпретації В.І.Леніним, згідно із якою лише йдучи шляхом марксистської філософії можна прийти до істини, в той час як будь-яким іншим шляхом можна прийти лише до заблуджень та .хиби), неотомізм (оновлену філософську доктрину Томи Аквіпського). Деякі перевищені оцінки власних методологічних засобів можна зустріти і в межах інших філософських напрямів, наприклад, у міркуваннях представників аналітичної філософії, у феноменології, у прихильників гермеїіевтичпога дискурсу та ін. Проте в більшості цих та їм подібних напрямах в той же час і іроявляється виправдана терпимість до мс і од ©логічних пошуків інших напрямів. Врешті доси гь велика кількість сучасних філософів згідна іч тим. що будь-які філософські пошуки виправдані, якщо вони приводять до розширення горизонтів філософського світоосмислеїшя.
¦ Отже, констатуємо: у сучасній філософії спостерігається методологічний плюралізм: проблема методу тут вирішується не на основі методологічного монізму і не шляхом пошуку якогось єдиного всемогутнього методу, а, з одного боку, шляхом вписування певних методів у найбільш поширені та впливові парадигми філософського світоосмислення; з іншого боку, шляхом взаємної доповнюваності різних методів в межах вирішування тих чи інших конкретних проблем.
Необхідність методу зумовлена, перш за асе, тим, що: філософське пізнання не може бути надійно підкріплене досвідом, емпіричними даними: сягаючи гранично широких життєвих та інтелектуальних орієнтирів, воно утримується силою "несучої себе думки". Тому людське мислення прагне виробити внутрішні нормативи, правила, принципи вибудовування процесу мислення, що спрямоване на вирішення певних проблем.
неможливістю сперти філософські твердження на досвід
необхідністю дотримання предметної едності певної філософської теорії
потребою у контролюванні ходу міркувань
необхідністю ивадити філософські міркування у зв'язок із соціальними процесами
нимигинням філософій ручатись у своїх побудовах
від очевидного до очевидного
І” Отже, філософський метод перш за все покликаний впорядковувати процеси мислення.
Проте не кожний впорядкований філософський дискурс (проходження певною дистанцією розгортання думки) може бути виправданим та визнаним достовірним. Тому, філософський метод повинен бути адекватним предмету мислення або бути з ним співмірним; тобто метод повинен бути предметним, змістовним; це значить, що в процесі філософського осмислення певних явищ ми повинні прагнути дотримуватись єдності предмету та методу. Філософський метод повинен засвідчувати достовірність здійснених інтелектуальних розвідок, тобто виконувати контрольні функції та функції обгрунтування ознак (критеріїв)
достовірності, виправданості, надійності знань або застосованих прийомів мислення.
# В міркуваннях про філософський меі од не уникнути також питання про те, де та як. в кінцевому підсумку, може виправдати себе певна філософська концепція. В загальному плані ясно, що вона виправдовує чи не виправдовує себе лише у практиці життя, але і сама ця практика може бути по-різному осмиаіеною та інтерпретованою тою ж фшософісго. Тут можуть спрацювати два чинники: з одного боку, у філософії прийнято посилатись на численні дані різних наук, соціально-культурних традицій, міркування визнаних в суспільстві авторитетів; з іншого боку, безпосереднє внутрішнє переконання особистості.
Вбачання людиною остаточної очевидності в тих чи інших розгорнутих системах філософських міркувань залишається внутрішньою засадою для довіри тій чи іншій філософії. Відповідно філософський метод повинен дозволяти нам вводити міркування у зв'язок із науковими та соціально-культурними реаліями, сприяти нашому міркуванню рухатись від очевидного та до очевидного.
Розглянемо послідовно ті методи, які використовуються в межах поширених сьогодні філософських парадигм, а також ті методи, які вважаються в сьогоднішній філософії найбільш виправданими та поширеними.
Серед найбільш впливових парадигм сучасної філософії виділяються такі:
^* Сцісптистська парадигма, згідно якої найпершим завданням філософії посіпає обслуговування науки і при тому та
перш за асе - саме методологічне обслуговування. На першому плані піхт знаходиться аналітична фііософія, неокантіанство, напрями різнобічних досліджень науки (наприклад, периметричний аналіз науки). В межах даної парадигми розроблені та використовуються: а) методи дослідження логіки та мови науки, тобто методи логічного аналізу, лінгвістичного аналізу, розроблений процедур філософської конвенціаіьносіпі; 6) методи онераиіонально.'-о дослідженії” науки, інструменталізму, конструктивізму; в ) методи еистемна-струкіпуріюго аналізу.
*•¦ Антропологічна парадигма (спрямування філософського пізнання на .іюдину як на перший предмет дослідження в усіх Ті властивостях ти проявах), в межах якої широко представлені методи, спрямовані на самопізнання: а) метод феноменологічного аналізу (інколи доповнений так інаним "ейдетичним"' аналізом); б) методи герменевтики
Сціентаетська
Антропологічна
Онтологічна
Культурологічна та соціологічна
Інтелектуа.іІстська Релігійної філософії
та гермепевтичиого дискурсу, я) методи структуралізму та деконструкціі;
г) методи інтроспекції та дескрипції, д) інколи ¦ методи семіотики, семантики та іінгтітики
¦ Онтологічна парадигма (намагання окресновати явища дійсності ти людського буття з позиції їх найперших засад та як є іементів цілісного універсуму) а і -методи категоріального аиа /ІЗ). б; методи феноменології: ч) методи трансцендентальної аінпітики.
¦ Культурологічна та соціологічна парадигми (осмислення дійсності крізь позицію, згідно якої всі феномени людського буття пов'язані виключно із соціальними та культурними процесами): а, метод і-истемни-структурпого аналізу: б/ методи статистичного апанзу: "І методи структуралізму; г) методи феноменології; д) методи семіотики, пси.хоіінгвістикч, дескрипції, герменевтики та ін.
Інтелектуалістська парадигма (філософському дослідженню підлягають перш за все та перевалено процеси людської інтелектуальної діяльності, як-от - мислення, пізнання, обгрунтування, прпяснення ти ін/' а) методи логічного аналізу; б) методи категоріального аналізу; “) методи трансцендентальної аналітики; г) методи феноменології та ейдетики: д) методи герменевтики, структуралізму, лінгвістичного аналізу, семантики пці семіотики; є) методи та принципи діалектико-логічного аналізу. Парадигма релігійної філософії більш-менш послідовно слідує методологічним вирішенням середньовічної фіюсофії і використонуе: а) методи екзегетики;п] апофа-тики та китафатики; в) методи логічного аначізу. В наш час релігійна філософія викориеточ\ с також і інші філософські методи - структуралізму, трансцендентальної аналітики, герменевтики та ш.
Одне лише перерахування провідних парадигм сучасного філософствування та застосованих у їх межах методів свідчить, що деякі методи використовуються в межах різними парадигмами, а тому їх можна вважати найбільш вип-равданими або авторитетними. Придивимося до цих методів уважніше.
Метод феноменології або ейдетичного аналізу. Засновник цього методу німецький філософ Е.Гуссерль не вважав феноменологію методом, лише певним філософським світобаченням, проте найчастіше феноменологія розумілась і використовувалась саме як метод.
За Е.Гуссерлем, феноменологія - це феноменологічна дескрипція, тобто ретельне описування того, що і як ми маємо у свідомості.
феноменології
логічного аналізу
кителоріального аналізу
діалектики
системно-стрхктурного аналізу
гер меневтики
трансцендентальної аінпітики
--------- Сутність феноменологічного методу І
—^> визнання того, що людина завжди пш всюди має справу лише із феноменами;
... ^ .хоча традиційно феномен розуміється як з'явлення, проте насправді він не являє нічого, окрім себе самого, тобто весь зміст феномену поданий у ньому самому;
__к. феномен не можна поділити ни матеріальне та духовне, він с надане, те,
що є в нашому сприйнятті;
__Ь. У феномені важлива розрізняти інтенціональне переживання та
інтенціональнип предмет; інтенціональне переживання-нечуттєве, тобто червоне, оваіьне. приємне та ін., а інтенціона-іьний предмет - це центр, фокус переживань та їх носій;
—^ пережинання мінливі, тоанеоаапі, а іптеиціоиальиий предмет являє собою граничну межу, до якої може бути віднесене все, ию переживається; поза предметом переживання втрачають зміст та навіть не ідентифікуються;
—> предметність свідомості постає в ідеалізованих вимірах, тобто стаоиіьною, незмінною;
Інтенціональне переживання Е.Гуссерл ь називав "ноеюю", а предметне ядро інтенціо пального сприйняття "смислам" або "поемою"': взяте цілісно цс ядро утворює образ сутності певного феномену, тобто "егїдоґ' (у платонівському розумінні). "Ейдетичний аналіз" феномена, таким чином, передбачає окреслення смислового ядра у будь-якому нашому сприйнятті. Відповідно, феноменологічний метод передбачає проведення аналізу того, що і як постає в людській свідомості і іри, наприклад, сприйнятії певних сусі ііл ьних, мистецьких, культурних або політичних явищ. Звідси і випливає широке застосування феноменології у різних напрямах філософії та у різних філософських науках (соціології, естетиці, політології, культурології).
Сам Е.Гусссрль наполягав на тому, що застосування його філософії допоможе кожній галузі пізнання знайти остаточні, а тому й вічні предметні окреслення своїх об'єктів, і, отже, перейти від проблематичного пізнання до надійного, незмінного та продуктивного. Застосування феноменології у філософії повинно було би перевести філософію із етапу дискутування та непевності устансправжньої(заЕ.Гуссерле.м."с'оірогоГ!) науки. Проте реальне застосування феноменології сприяло лише більш точному та усвідомленому аналізу духовних процесів, у тому числі допомогло науці перейти від наївно натуралістичного розуміння свого предмета до його категоріальних окреслень, що й сприяло вин] ікненню і іон ять "0йична/їеа7ьнгс“№', "хімічна реальність". "соціальнареальність" та ін. Колишній учень Е.Гуссерля. німецький філософ М.Хапдеггер побачив в інтенціональному предметі свідчення неодмінної та неминучої присутності буття у будь-яких наших відношеннях до дійсності і поклав феноменологічну ейдеї ику в основу свого онтологічного вчення.
Методи логічного аналізу. Ці методи застосовуються для дослідження текстів, висловлювань, суджень. Вони досить численні і можуть стосуватися як окремих понять, так і наукових теорій.
1
Увага!
'Основне в цих методах полягає в тому, що поняття," ' судження, тексти перевіряються за ступенем їх відповіли осп "нормам логіки, тобто таким нормам, які були виведені із4 самосії ос г ережень людської думки та постали обов'язковими задля^ того, щоби остання була правильно вибудованою, не^ спотворювала свій зміст та ін.
Елементарні вимоги логіки були сформульовані ще Арістотелем -творцем першої теорії логіки, і вони зводились до трьох законів так званої формальної логіки, тобто логіки, спрямованої на дослідження форм думки. Ці вимоги передбачали, що в процесі розгортання думки: а) не можна губити або підміняти предмет думки (А=А): б) не можна про той же самий предмеї висувати твердження, що взаємно виключають одне одного (або А, або не-А): в) коли ж про предмет висуваються протилежні твердження, то правильним може бути лише одне із них (А або не-А, а третього не може бути). В подальшому розвитку логіки виникли і інші, загалом численні логічні правила та вимоги; врешті була створена математична логіка, логіка символізованих форм іа логічних відношень, які сьогодні широко використовуються в аналізі наукових положень та теорій.
• Сучасна аналітична філософія, а також: наукознавство Т значною мірою базуються на використанні математичної
# логіки, поєднуючи її із проведенням аналізу мови науки. Методи категоріального аналізу. Ці методи застосовують для
дослідження засобів та результатів наукової та дослідницької діяльності. Йдеться про виділення із певного комплексу знань їх так званого категоріального каркасу, тобто категорій. Категорії у спрощеному варіанті - цс основні, найбільш загальні поняття певної науки. Більш точно це ті поняття, що окреслюють якісну специфіку предмета пізнання певної галузі знання, тому лише за переліком категорій ми досить часто можемо сказати, про яку галузь пізнання йдеться (наприклад, якщо ми назвемо такі категорії: крапка, лінія, відрізок, кут, площина та ін., стане ясно, що йдеться про геометрію).
* Оскільки категорії характеризують якіс гь предмета пізнання (також і відповідного знання), то. можна сказати, шо вони фіксують ті пункт и в нашому мисленні, через які ми обов'язково повинні пройти, якщо хочемо рухатись у межах певної предметної сфери, або обминаючи які ми не зможемо правильно окреслити предмет нашої уваги.
* Отже, категоріальний аналіз передбачає:^ виділення категорій даної галузі знання чи пізнання; <=> встановлення типів зв'язків між ними; о системний розгляд співвідношення категорій, оскільки останні виправдовують себе лише в системі.Відсутність системних зв'язків між категоріями свідчить або про те, що наше пізнання непевне, фрагментарне, або оіс просто помилкове. Методи категоріального аналізу можна використовувати у будь-яких науках. В межах системно-структурного аналізу і до сьогодні досліджуються зв'язки так званих загально-наукових категорій.
Діалектико-логічний метод (або метод діалектики). Діалектику як особливий спосіб осмислення дійсності запровадив у традиціях європейської філософії Геракліт Ефеський, хоча її прояви та елементи були присутні в міркуваннях багатьох грецьких філософів, рівно як і у філософів стародавнього Сходу. На рівень теоретичної розробленості діалектику вивів Г.Гегель, хоча в його виконанні вона постала настільки складною та абстрактною, що її прийняття та належне осмислення виявилось серйозною проблемою; деякі філософи радше були схильні взагалі відмовитись від діалектики, ніж визнати її важливість та свою недостатню в пій обізнаність.
Гегель вважав, що його діалектика постас перш за все способом самовиявлення та життєвої енергетики найпершої основи усіх процесів світу - Абсолютної ідеї. Тому теорія діалектики, за Гсгслсм, є універсальною та виправданою в усіх сферах пізнання та інтелектуальної діяльності методою побудови процесів мислення. Більше того, Гегель вважав, що діалектична логіка і є перша філософія.
Після Гсгсля палкими прихильниками діалектики вважали себе марксист: К.Маркс закликав переробити діалектик} Гегеля на засадах матеріалізму, а И. І Ленін оголосив діалектику революційною душею марксизму, всезагальннм методом пізнання та революційного перетворення дійсності,
У радянській філософії проводились численні дослідження діа.іектпкп та робилися неодноразові спроби створити "матеріа.'іііл ичнніі аналог" діалектики Г.Геїеля. Але всі вони закінчувались невдачами, і "і о з одній дуже важливої причини: самий задум пола і и діалектику в якості "законіи розвитку матеріальної дійсності" суперечив сутності діалектики принаймні в і": і еі елівському варіаніі. Справа у тім, що діалекіика розглядалась Гегелсм виключно як схематика луховни\ процесів, яка, до того м. в такому - діалектичному вигляді проявляс себе лише на рівні "другої реф:п'кі-іТ\
* За Гегелсм, (і це є безумовно виправданим, як ми побачимо далі) діалектика можлива лише там і тоді, де її коли існує щось принципово єдине (!) (така позиція, нагадаю, називається монізмом), але до того ж це єдине здатне свою єдність сприймати, утримувати і здійснювати завжди та у будь-чому. Бо саме за такої умови можна стверджувати про те, що не існує і не може існувати зовнішніх причин руху та змін дійсності, яка пояснюється через таке єдине (2). Відсутність же зовнішніх чинників змін та руху змушує визнати такими лише внутрішні суперечності (3).
• Отже, діалектичний процесе слиним, внутрішньо суперечливим і таким,
у що через такі суперечності не втрачає єдності, але вюіючас всі рухи
о суперечностей в зміст своїх подальших рухів (тобто утворюс розвиток).
Ясно, що для Гегеля такий процес можливий лише за умови
наявності в ньому внутрішньої саморефлексії, тобто
своєрідного віддзеркалювання "всього в усьому", бо ж інакше
зберегти вихідну єдність в усіх можливих рухах та змінах буде
просто неможливо. Значить, діалектика можлива лише як
процесування духу, свідомості, оскільки в природі (Гегель був
у тому переконаний) всюди панує відмінність, і усі спроби
повторити якесь явище абсолютно ідентичним тут просто
неможливо.
# За Гегелем існують такі сходинки в русі рефлекси в процесі людського пізнання: 1) чуттєвість, яка приносить в людський інтелект наданість; 2) рефлексія чуттєвого (коли людина фіксує в розумі тс, що потрапляє в їїсприйняття); 3) рефлексія рефлексії, коли свідомість фіксує свої власні рухи, пов'язані із пізнанням та реакціями на чуттєвість.
Якщо поставити питання, на якому із цих рівнів вочевидь проявляється внутрішня однорідність, ніколи не порушувана єдність, то відповідь буде досить очевидною: звичайно, на рівні рефлексії рефлексії, оскільки тут думка має справу із самою собою, тобто тут завжди с думка і тільки думка або думка спрямована на думку. Відповідно, і внутрішні суперечності у власному смислі можливі лише тут, оскільки справжні суперечності передбачають повне симетричне протистояння своїх сторін, а таке можливе лише в єдиному.
проте такому, де ця єдність весь час спостерігається і, так би мовити, для себе с прозорою.
Увага!
__ Гегелівська діалектика • це діалектика
вибудовування внутрішнього змісту самої себе спостерігаючої думки, а її змістові визначення постають виключно ідеальними визначеннями.
Можна тепер зрозуміти й те. чому К.Маркс в одній із передмов до ''Капіталу" зазначав, що діалектика може спрацювати лише як засіб впорядкування та викладу наукової теорії, а не як настанова для визначення самої реальності. Гегелівський діалектичний метод -це метод вибудовування ідеальної, тобто еталонної конструкції для тих дій та змістів, які розум встановлює як свої власні орісіл ири та системи відліку. Цим же пояснюється і те, що "елементи діалектики"(вислів В.І.Леніна) ми можемо спостерігати у будь-яких наших свідомих твердженнях, адже йдеться про те. на що орієнтується наш розум в самоусвідомлених актах, тобто про те. що у наших свідомих міркуваннях про будь-що ми тою чи іншою мірою усвідомлюємо, що йдеться про те ж саме наше міркування, тобто що саме це міркування в чомусь завжди дорівнює самому собі.
Проте було би абсолютно невиправданим та помилковим перенести діалектику розуму на процеси дійсності, із якою має справу свідомість: це було все одно, що спробувати відшукувати в дійсності ідеальну пряму на тій підставі, що ми нею оперуємо у геометрії. Але саме це намагалися зробити розробники матеріалістичної діалектики, не вміючи розвести те; що є справою свідомості від усвідомлення суті справи та проголошуючи тези про те, що сама дійсність виявляє себе діалектичною, що діалектика панує всюди: в природі, в суспільстві, в історії.
Навіть численні відкриття в галузі квантової механіки, галактичної астрономії, генетики та інформатики, які засвідчували, шо в природі скоріше відсутня повна симетрія та панує асиметрія, не примусили адептів матеріалістичної діалектики замислитись над її ночатками: адже асимсгрія вимагала визнати, що не може існувати ідеальних протилежностей, а значить їх взаємного і іереходу та виникнення нової якості в такомл варіанті, як це описувала діалектика Гегеля. А не вимагало певного перегляду гегелівського арсеналу діалектичної методології, доповнення її, зокрема, положеннями так званої негативноїдіалек гики, принципом доповнюваності в його пізі іавальній версії.
Ф Констатуємо- діаіекткчна методологія в напоиьш повному варіанті була розроблена Регелем, проте це був варіант ідеальної конструкції для самовибудовуваїтя думки на ріпні "другої рефлексії". Щоби наблизити діалектичну методологію до реалій сьогоднішнього ріння пізнання, її слід переробити та доповнити новими методологічними засобами.
Наша детальна зупинка на питаннях, пов'язаних із діалектичним методом не є випадковою. Справа у тому, що "сліди" марксистського зачарування діалектикою даються взнаки у нашій філософії всюди: наприклад, у типовій навчальній програмі з філософії, що була оприлюднена у свій час для обговорення, питання філософської методології, як і в "'славетні недавні часи", знову майже повністю обмежуються діалектикою: питання методології подаються в темі під назвою "Діалектика та її альтернативи'. Виходить, що окрім діалектики методів знову-таки не існує, або всі існуючи методи автоматично стають альтернативами діалектики. Проте реальними альтернативами діалектики постають:
релятивізм (все відносно)
софістика (свідоме перекручення думки на засадах того, що протилежності тяжіють одна до одної)
еклектика (довільне поєднання різнорідних елементів) пиридоксалізм (накопичення несумісних тверджень)
Всі означені явища скоріше постають методологічними позиціями, ніж методами, оскільки вони не мають чітко вироблених процедур застосування та концептуальних обгрунтувань.
Метод системно-структурного аналізу. Цей метод має досить широке застосування з тої простої причини, що він вимагає розглядати будь-що як таке якісно цілісне утворення (систему), яке складається із певних складових {елементи), що включені в цілком певні сталі зв'язки між собою (структура). Такому підходу підлягає будь-що, а особливо ті явища, які, наприклад, не можна піддати математичному обчисленню (соціальні, психічні та ін.).
Метод системно-структурпого аналізу мав і має численні деталізації та окремі розробки. Сюди можна віднести:
¦ системні дослідження (тут наголос падає на системність, системну якість та ін.);
¦ функціональний аналіз (тут на перший план виходять ті функції, які можуть виконувати системні об'єкти);
¦ метод комплексного підходу (що вимагає залучати до аналізу всі елементи певного цілого).
Нарешті, на грунті системно-структурного підходу виникли такі авторитетні в сучасній філософії та культурології методи, як структуралізм {КЛеві-Стросс) та деконструкція (Ж.Деррида). Завдання структуралізму його творець, французький антрополог та ^культуролог К.Леві-Стросс вбачав у тому, щоби виділити найперші сталі одиниці у діяльності людського інтелекту. Для цього він вдався до вивчення міфології, оскільки саме в міфі людина не лише сповіщає певний зміст, а й не володіє методами його вибудовування, тобто тут свідомість виказує те, що працює у ній в якості її вихідних утворень. Врешті з'ясувалося, що таким утворенням (або структурою) постас діяльність медіації - опосередкування: людина наштовхується в своєму сприйнятті дійсності на певні кричущі, несумісні альтернативи, які вона намагається звести до більш простих та звичних опосередкувань (наприклад, таємницю народження та смерті звести до посівів та жнив).
* Структуралізм мав широке застосування в соціології, політології, культурології, у мистецтвознавстві, особливо - у літературознавстві: він дозволив пояснити, чому саме у пізнанні відбувається рух зведення невідомого до відомого. Деконструкцію часто розглядають як особливий варіант структуралізму, оскільки тут також стоїть завдання виділити найперші утворюючі чинники тексту, але шляхом своєрідного розкладання тексту на його первинці елементи.
Від діяльності М.Хайдеггера у XX ст. починається поширення такого методу, як герменевтика та герменевтичний дискурс.
Справа у тому, що М.Хайдеггер, прийшовши до висновку про те, що людина завжди перебуває''и/ш-бришГ, вважав, що її основним завданням стає не опанування буттям (що неможливо), а його розтлумачений. Мистецтво ж тлумачення, прихованого від часів олександрійської філософської традиції, називалося гер.ін'/“ї(ї/)7мток> (не плутати із екзегетикою, як способом входження у глибинний зміст священних текстів!).
¦ Згідно із герменевтикою основним завданням людини посіпає внутрішнє прояснення, розтлумаченая ситуацій власного життя. Найпершою умовою такого підходу с прийняття подібних ситуацій як таких, що виводять у відкритість, доступність дещо неочевидне. Іермсневтика передбачає: а) проведення співвідношень між текстом, підтекстом чиї контекстом; 6) виявлення людського змісту У будь-яких текстових утвореннях; є) здійснення процедур розуміння на основі первинного прийняття того змісту, з яким стикається .подана в своїх спілківаїшях із дійсністю.
Нарешті, варто прояснити особливості таких методів, як трансцендентальна аналітика: йдеться про дослідження змісту таких понять, які називаються трансценденталіями. На відміну від універсалій, тобто узагальнених понять, трансценденталії утворюються шляхом включення змісту певних часткових понять в єдину лінію зв'язків і, таким чином, разом із збільшенням обсягу таких понять збільшується і їх зміст (в універсаліях же навпаки: чим ширшим є їх обсяг, тим біднішим зміст).
Увага!
Трансцендентальний аналіз передбачає виділення
" типів зв'язку, в яким включаються часткові змісти, проведення
їх ідеалізації, введення будь-якого часткового змісту в
тотальну і а непорушну цілісність, яку несе
трансценденталія.
¦ Отже, методологічна панорама сучасної фцюсофії ще раз засвідчує нам п поліфонічний характер, її схильність до терпшюго прийняття різноманітних варіантів філософствування. Окрім того, це с безумовним свідченням складностей сучасного людського світооріентувапия та самоосмислення, наявності різноманітних вимірів сучасної онтологічної ситуації людини. Реальність сучасної людини постас все більше суб'єктивно акцентованою, духовно заглибленою, такою, в якій вже не молена провести однозначні межі між реальним у традиційному сенсі та віртуальним, людським та позалюдським, - все це і відображає методологічна ситуація сучасної фиософії.
16.4. Методи і форми наукового пізнання
Весь хід нашого розгляду пізнавальної проблематики привів до необхідності докладніше з'ясувати суттєві особливості наукового пізнання, адже не мас сумніву, що наукове пізнання сьогодні є найрезультативнішим і найавторитетнішим. Ми досить часто, обговорюючи якісь складні питання, посилаємося на науку, чекаємо саме від неї або рішучих підтверджень деяких суджень і позицій, або безсумнівних їх спростувань.
Увага!
Звернення до методології наукового пізнання
виправдано ще й тим. їло філософські напрями сучасного
методо до і ізму вважають дослідження наукового пізнання
найпершим та єдино виправданим предметом
філософії.
Загальні особливості наукового пізнання уже було окреслено. Детальніше ознаки науки, її місце в житті сучасного суспільства розглянемо в підсумковому розділі. Зараз же звернемо увагу на найважливіші особливості науки як пізнавальної діяльності.
* Наукове пізнання постає як усвідомлене та свідомо організоване, тобто знання про те, як продукувати, нагромаджувати та поліпшувати знання це стає можливим за допомогою методу, як генетичного складника науки.
За Р.Декартом, науковий метод — це порядок і послідовність пізнавальних дій, що їх свідомо обгрунтовують та цілеспрямовано застосовують.
Загальні особливості пізнання проявляються у науці через наявність у ній двох рівнів пізнання: емпіричного та теоретичного. На емпіричному рівні пізнання спрямоване на здобування наукових фактів. За висловом Ф.Бєкона, "факти -живлення науки". Основне завдання емпіричного пізнання- фіксація, нагромадження та перше опрацювання фактів. Тому і
результатами емпірич-ного пізнання є факти та певні форми їх зведення, такі як класифікації, типологія, тарифікація та ін.
Звернімо увагу на те, що факти - це не просто події або явища, що відбуваються або відбувалися. Для науки далеко
не все з такого може бути фактом. Для того, щоб певне явище стало фактом, воно повинно бути зафіксоване з допомогою певного інструментарію науки, описане науковою термінологією. Звідси й форми емпіричного пізнання: описи, зведення, протоколи.
Особливе значення мають протоколи, бо вони є найпершими фіксаціями фактів. У сучасному наукознавстві фігурує поняття "протокольних суджень", яке має досить часто вирішальне значення щодо надійності фактів.
Коли факти здобуті та певною мірою впорядковані, виникає необхідність їх подальшого інтелектуального опрацювання; це здійснюється на проміжному рівні наукового пізнання, який
описи
зведення
протоколи
с пост ер еже н ня безпосереднє опосередковане порівняння вимірювання пряме непряме описування
описування як класифікація зібраних даних
описування теоретичних положень ¦ експеримент
• пошуковий
• перевірочний
• здійснюючий
умовно називають рівнем інтелектуального опрацювання фактів. Тут на перший план виходять деякі загальнологічні інтелектуальні процедури, проте в науці вони також здійснюються чітко, ретельно контрольовано, із застосуванням спеціальних опепаиіоиальних засобів (наприклад, апарату
аналізі розкладання фактів на їх елементарні складники
сипліші поєднання елементарних складників у складніше цілісне явище
індукція: рух думки від окремих (часткових) фактів до ідей (узагальнень)
дедукція' рух думки від загальних ідей до фактів
(індивідуальних тверджень)
ідеалізація: доведення параметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж для виявлення певної якості в найповнішому варіанті 'вигляді)
формалізація, застосл вання символічних позначень для
вия'ічення однорідних одиниць /рисі фактів
математичної логіки).
Отже, тут фігурують методи: аналіз та синтез; індукція та дедукція ; формалізація : ідеалізація.
¦ Зазначені методи ми досить часто (іноді стихійно) застосовуємо в повсякденному .життєвому досвіді. У науці вони, як було зазначено, мають чітке процедурне розроблення. Використання ідеалізації та формалізації підводить до математичного опрацювання фактів. Усі
ці методи приводять до виникнення теоретичного рівня наукового пізнаний. Завдання наукових теорій — опис, окреслення певної предметної сфери реальності через виявлення її суттєвих, необхідних, важливих зв'язків, функцій, відношень. Тому теорія досить часто почітаапься з відкриття законів досліджуваної сфери.
Результатом теоретичного пізнання постають наукові теорії — система раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами
Теоретичний рівень пізнання
> аксіоматичний: виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою з.\псту і зв язків цієї сфери
*¦ теоретичного моделювання; конструювання предметних якостей за допомогою математики, теорії систем та ін.
*¦ гіпотетико-дедуктнвний: формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та ЇХ пояснення
' сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних характеристик фактів та зведення їх в єдину систему тверджень
• поєднання історичного та логічного: досліджують історичний процес певної сфери, виділяють у ньому необхідні зв язки, які зводять в єдину систему
- тверджень
системно-струкіурний: вивчення об'єкта як в цілісності його структури, так і його складників
Форми пізнання
міркування інтелектуальне споглядання мислене конструювання
Результати пізнання
реальності. Як звичайно, наукові теорії будують за принципом "піраміди": угорі розміщені вихідні концептуальні принципи науки, шо фіксують її фундаментальні установки (наприклад: "закони Всесвіту всюди однакові", "Світ є впорядкованим, тобто мас регулярність, а не безладним'', "Все підлягає формалізації та математичному обчисленню", "Будь-що, що існує, можна уявити у формі системи" та ін.). Далі йдуть принципи, їло фіксують фундаментальні якісні характеристики досліджуваної реальності, потім — теореми, закони, твердження, поняття, фактичні дані.
* Отже, наукова теорія с найбільш розвиненою та досконалою формою наукового пізнання. Щоб спростувати наукову теорію, недостатньо мати факти, що їй суперечать; слід висунути нові гіпотези, аксіоми, створити конкурентну теорію або суттєво змінити принципи наявної.
Теоретичне пізнання, як звичайно, відбувається у формах міркування, інтелектуального споглядання, мисленого конструювання та мисленого експериментування; всі вони спрямовані на побудову наукової теорії. Найчастіше при цьому використовуються такі методи: а) аксіоматичний: виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту і зв'язків цієї сфери; б) теоретичного моделювання: конструювання предметних якостей за допомогою математики, теорії систем та ін.; в) гінотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення: г) сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних характеристик фактів та зведення їх в єдину систему тверджень; д) поєднання історичного та логічного: досліджують історичний процес певної сфери, виділяють у ньому необхідні зв'язки, які зводять в єдину систему тверджень. Останнім часом у наукознавстві звертають увагу на важливу роль експериментально-практичної бази науки, де створюють інженерні забезпечення наукових досліджень, прилади, провадять експериментальні випробовування наукових положень.
+ Отже, чаш екскурс у методологію наукового пізнання свідчить про те, що сучасна нагка постає дуже насиченою та різноманітною, а водночас - і складною, за арсеналом тих засобів, які вона застосовує з метою підвищення достовірності та ефективності людських знань.
жчіиимг
Висновки
й Поглиблення розуміння всіх складностей людини. Ті відношення до дійсності, її пізнавальних можливостей та засобів спричинили принципову зміну у відношенні сучасної некласичної філософії до методу та методології: вона відмовилась від пошуків єдиного універсального методу продукування істини всіма бажаючими, а перейшла до методологічного тюралізму, тобто до вироблення цілої низки пізнавальних методів, які різноманітно використовуються в межах основних парадигм сучасної фіпософп. В самому змісті методу найперше значення тепер належить його концептуальній складовій. Нарешті, саме використання різноманітних та свідомо застосованих методів зумовлює найперші та вирішальні переваги науки над буденним пізнанням.
СУТТЄВОЇ®*
Резюме
ф Особливістю.методологічної ситуації в сучасній філософії є те, що вони відійшла від методологізму та методологічного монізму, що були характерними для філософії Нового часу; в сучасній філософії проводяться розмежування природничого, соціального та гуманітарного пізнання, відповідно і її методологічні орієнтації змінюються: на перший план виходить методологічний плюралізм.
© Необхідність та виправданість уваги до питань методу у сучасній філософії зумовлена тим, що людська діяльність не детермінована генетично, а тому п не вибудовується природно-стихійним шляхом; в цілому людська діяльність розвивається від рецептурного типу внутрішньої організації до методологічного. Метод постає складним утворенням, що включає: описову, процедурну та концептуальну складові. Обгрунтування способів використання методів відбувається в межах методологій та методик.
ф У сучасній філософії в переважній більшості її напрямів вже не сповідується позиція методологізму, а тому питання методу вирішуються плюралістично: в межах провідних філософських парадигм сучасності розробляються, обґрунтовуються та використовуються
різноманітні методи, що загалом працюють за принципом доповпюваності. В топ же час існує ціла низка методів, що користуються найбільшою повагою та авторитетом і що використовуються у більшості філософських напрямів сучасності. ® Філософська методологія включає у свій зміст також осмислення тих методів наукового пізнання, які працюють на різних рівнях функціонування науки і що виводять науку на перше місце за ступенем достовірності та виправданості в сучасному пізнанні. Методологічна панорама сучасного наукового пізнання дозволяє нам краще зрозуміти, що і як відбувається у пізнанні.
(_?3 Питання для обговорення на семінарському занятті
1. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії: причини переходу від методологічного .монізму до методологічного плюралізму.
2. Поняття методу та його складових у сучасній філософській методології. Метод - методологія - методика.
3. Провідні методи сучасної філософії та особливості їх застосування.
4. Методи і форми наукового пізнання.
51 Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт
/. Мєтодопогізм як провідна установка в європейській філософії Нового часу.
2. Особливості методологічних вирішень у пекласичній філософії.
3. Методологічний плюралізм та антиметодологізм як позиції в сучасній
філософії.
4. Метод як внутрішня форма організації людської діяльності.
5. Проблеми методологічних орієнтацій в сучасній європейській філософії.
6. Особливості феноменології як філософського методу.
7. Сучасна оцінка евристичних можливостей діалектичного методу V
філософії.
8. Герменевтика та гермеиевітічиий дискурс як методологічні позиції.
9. Значення методологічної свідомості для сучасної науки.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми
Завдання І. Поясніть, у чому полягали очевидні недоліки методологічної
орієнтації в європейській філософії Нового часу? Завдання 2. Яких змін зазнали методологічні орієнтації у некласичній
філософії та філософії XX ст.? Завдання 3. Як співвідносяться між собою методологічний монізм та
методологічний плюралізм? В чому полягають переваги
кожного із них? Завдання 4. Яким є зв'язок парадигми філософського мислення із
методологією? Завдання 5. Якими с провідні парадигми сучасної філософії і які методи
пізнання "працюють" у межах цих парадигм? Завдання 6. Окресліть поле можливих застосувань феноменологічного
мсі оду у філософії. Завдання 7. Чому марксистський варіант застосування діалектичної
методології виявився невиправданим? Завдання 8. Які методи філософського пізнання постають в сучасній
філософії найбільш авторитетними і чому? Завдання 9. Якими с основні методи сучасного наукового пізнання і в чому
полягають особливості їх використання?
У
Додаткова література з теми
4
1. Введенис и фмлософню. 4.2. - М.. 1989. - Гл.ХІІІ. р;ш. 4.
2. Жо іь К.К Меіольі научного шикання и логика. - К , 2001,- Р;ш. 4
3. Філософія. Курс лекцій. - К., 1994.- Лекція 21. Ильин В.В.. Ки.іиикип А.Т. Природа науки. - М.. 1985.
5. На пути к іеорин научігого знання. - М.. 1984.
6. Пешрушелкп В. Епісісмологія як філософська теорія "ікання - Львів, 2000. - Рам. 1.
7. Рикитав А.И. К\рс лекций по логике нн\ки. - М., 1971.
8. Ракитов А.И. Философские проблеми науки. - М . 1977.
9. Сичивииа О М. Мечольі и формьі каучіюго познан”я. - М.. 1972.
10. Сичиєиин О М. Моральна відповідальність вченого і суспільно-історії'і ний процес. - Львів. 2000.
11. Лґгігіж Л В. Фи.юсофня рестобн.'їьмости // Вссініііі Московск-оіо \шіверсик-іа. Серни 7. Фнлософия. 2іШ, №3.
12. Межгі'в В Н Суверенкость фнлософґкої о знання // Фіиософские науки 2001. .М'З.
ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ
Філософія історії - це наукова теорія історії, критичне переосмислення різноманітних напівлегепдарних або й відверто міфічних відомостей і переказів.
Анн Робер Жак Тюрго
Філософ також думає про минуле, але робить це так, що не дуб.чюс праці історика, адже минуле для нього - це не низка подій, а система пізнаних речей.
Робін Дж. Колінгвуд
Предметом філософи історії с історичний вимір буття людини. Об'єктом філософського розгляду стає топ чи інший сегмент історичного життя людства чи всесвітня історія вцілому.
Юрій Кімельов
"^
Історія — це розгорнута в часі реальність буття людини як людини. Саме історія людства розкриває і демонструє можливості людини. Водночас історія не тотожна життю сукупності людей: вона певним чином с тру шнурована, у прусі виявляється не лише розумність людини, а й людське несвідоме так само, як і велика кількість чинників і факторів природного, виробничого, технологічного та іншого характеру. Узв 'язку з цим виникає потреба загальної орієнтації в історичному процесі, відгуком на яку і постає розділ філософського знання "Філософія історії".
СУТТЄВОЇ^
м
х
ш
№
ш
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:
"Ь предмет і завдання філософії історії;
^ проблематику філософії історії та особливості її Історичного формування;
^> основні підходи до розв'язання проблем спрямованості та сенсу історії, її реальності, скінченності та нескінченності; співвідношення прогресу та регресу, можливі розв'язання проблем суб'єкта та рушійних сил історії;
*Ь провідні аспекти співвідношення людини та історії;
'Ь можливі аспекти розгляду проблеми ролі особистості в історії.
^ пояснювати конкретними прикладами прояви в розвитку історії елементів прогресу, регресу, руху в замкненому колі та ін.;
^ застосовувати ознаки особи та особистості для пояснення проблеми суб'єкту історії;
** знаходити в сучасному суспільстві реальні прояви проблеми співвідношення людини та історії.
¦ основні відмінності процесів людської історії від процесів природи, а соціальних якостей - від природних;
¦ які саме чинники впливають на хід реальних процесів історії та як їх можна використовувати;
¦ чому історичні процеси не можна звести ні до процесів природи, ні до процесів реалізації свідомих людських намірів;
¦ як особистісні якості людини впливають на хід історії.
[]] План (логіка) викладу матеріалу:
17.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики.
17.2. Поняття історії. Історичний процес як реальність.
17.3. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу.
17.4. Людина та історія. Роль особи в історії.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* ІСТОРІЯ - процеси дійсності, що виникають та розвиваються як частини космічних процесів, те частини особлива - пов'язана із свідомою діяльністю людини та із свідомими фіксаціями сукупності подій, що її супроводжують; череіце історія розвішається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів ти ми.жіисостей, і, отже, постає, як простір творений та реалізації людиною епосі свободи.
* ПРОГРЕС - такий характер розвитку певних, перш за есе - соціальних процесів, коли параметри них процесів підлягають оцінці або вимірюванню за принципом переходу від простого до складної о. нід од.исімаиітноі тотожності до диференційованої едпості, від меншого до більшого та ін.
* СЕНС ІСТОРІЇ - таке бачення історії, яке передбачає розуміння її в якості процесу, спрямованого до певної кінцевої мети, до виконання певного стратегічного задуму або ж такого, що передбачає завершення та виявлення в такому ра.іі певного свого найпершого завдання
* СУЬ'ЄКТ ІСТОРІЇ - та самодіяльна одиниця, що в історичному процесі постав джерелом історичної активності то, в кінцевому підсумку, - вихідною мотивацією історичних дій; в даному розділі аргументується визначення суїі 'ектом історії не людини, не історії як окремої самовладної персони, а людської особистості.
17.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики
Якщо сутпісні сили людини окреслюють її можливості, то історія людства постає виявленням реальності людини. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні прояви, то повинні звернутися до історії. При тому ми повинні враховувати, що реальний хід історії не лише підносить, а й принижує людину, не лише сприяє виявленню її можливостей, а й обмежує їх. У цьому аспекті історія людства постає водночас як фонтанування людських потенцій, так і велике кладовище людських сподівань, розпочатих, але не завершених задумів, невиправданих захоплень і т.ін.
Стосовно окремої людини історія являє собою не лише життєву школу, перелік історичних осіб, дії яких викликають
захоплення і бажання їх наслідувати, а й неможливість такого наслідування. Бо, з одного боку, історичні умови змінились, і діяти так, як діяли історичні особи, неможливо та й немає сенсу. З іншого боку, як відомо, люди радше вчаться на власних помилках; помилки людей історично минулої о мало корисні. Кожне покоління., яке виходить на арену історії, починає діяти з дещо егоїстичною впевненістю у своїй неповторності та оригінальності, а не з усвідомлення себе ланочкою в історичному русі поколінь. Коли ж нарешті воно усвідомлює саме таку свою якість, воно помічає, що вже здійснило масу помилок і змушене поступатися місцем новому поколінню. Тому Г. Гегель писав: "Правителям, державним діячам та народам поважно радять видобувати повчання з досвіду історії. Але досвід та історія вчать, що народи та уряди нічого не навчились з історії і не діяли згідно з повчанням, яке могли з неї здобути ".
Якщо "історія вчить нас лише того, що вона нас нічого не вчить", то чи являє вона собою щось більше, ніж нагромадження фактів, явищ і подій? Чи можна її розглядати як єдиний процес, а не перехрещення випадкових актів?
Певна, хоча б і початкова орієнтація в історичному процесі потрібна не лише політикам, а й кожній людині, яка прагне свідомо будувати свос життя, бо поза історією людства людини просто немає. Це означає, що людське буття має принципово історичний характер і вимагає від людей певних зусиль, спрямованих якраз на забезпечення історичних умов свого життя. Таких, наприклад, як ^виховання та навчання дітей, ^передання історичної естафети досвіду, здобутків власної діяльності, збереження історичних надбань.
? Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію люди-* нив історичному процесі.
Термін "філософія Історії"уперше вжив Ф.Вольтер (XVIII ст.), але остаточного узаконення він набув після виходу у світ праці Йоганна Готф-ріда Гердера (1744 - 1803) "Ідеї до філософи історії людства" (т.1 -4, 1784 - 1791)та лекцій з філософії історії, що їх читав Георг Гегєль у Берлінському університеті (1822 - 1831). Але в розвитку філософської думки осмислення історії як особливої сфери дійсності було наявне на всіх її етапах. Тому є всі підстави вести розмову про античну, середньовічну, ренесансо-ву філософію історії, про ідеї філософії історії у новоєвропейському Про-
сві шицтві і т.д., аж до XXI ст. Упродовж усього цього історичного періоду поступово формувалося коло вихідних проблем філософії історії, які ми й окреслимо в їх історичному змістовому наповненні.
Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість?
Сі.
І
Чи має історичний процес власну якісну особливість?
історія — це частина загального природно-космічного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково — Відродження);
історія має свою якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється від природно-космічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія); історія ¦— це сфера виявлення людських якостей або можливостей людської природи (частково — філософія Відродження, Нового часу та некласична філософія)
Антична філософія вписувала людську історію у загальний космічний коловорот, а філософія Середньовіччя, навпаки, підпорядковувала природні процеси людській історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння (до гріхопадіння в природі панували мир та гармонія). У добу Відродження з'являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Н. Макіавеллі, Дж.Бруно). Вона набула ще більшого поширення серед деяких просвітників (Ж.-Ж.Руссо, Ф.Вольтер) та в пізніші часи (І.Г.Гердер). Для Просвітництва була досить характерною думка про те. що історія розгортається відповідно до якостей, притаманних людській природі. У некласичній філософії історичний процес досить часто розглядали як похідне від певних індивідуальних якостей людей (фрейдизм, частково — екзистенціалізм, культурологія). На тому, що історія має свою власну якість, яка принципово відрізняє її як від природи, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф.Шелдінг. "Над першою природою повинна вибудовуватись друга і наче вища, в якій панус закон Природи, але зовсім
іншої, ніж у природі видимій, а саме — закон Природи, що існує задля свободи " (Антология мировой фнлософии. т.З.- С.272).
# Отже. Шеллінг підкреслював, що у світі історії панують закони. протилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок досить аргументовано і поглиблено розвивав Гегель, а потім — історики середини XIX ст. Врешті-решт у XX ст. названа позиція стала майже незаперечною.
Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або приховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначений початок, а також - свій кінець? Частковим — за обсягом, але не за значенням — елементом цієї проблеми постає питання про прогрес в історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:
*¦ Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.
т* Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково — імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.
т- Завершений, але цілеспрямований процес: християнська середньовічна філософія, філософія історії Гетеля; при цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та до завершення при досягненні такої мети.
“•* Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху "по висхідній лінії" (Ф.Бекон, М.Ж.Кондорсе); б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку1' (І.Г.Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).
т- Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. ТацІт, Н-Макіавеллі, Ж.Боден); б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін, (" Теорія катастроф" Ж. Кювьє, некласична філософія - О.Шпенглер та ін.).
В античній фіюсофії панував погляд на хід історії як коловорот— нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному вигляді через "світовий рік". При тому інколи подіям не надавали порівняльної оцінки, а інколи їх розглядали через зіставлення "досконале — недосконале", "вище — нижче" (Емпедокл). Історія починається у невизна-чений час і прямує невідомо куди без будь-яких суттєвих змін — такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б.Спіноза вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітні у фундаторів некласичної філософії А.Шопенгауера та С.Кіркегора.
В епоху Середньовіччя історія має своє спрямування, чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершений характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає центральну подію історії (пришестя Ісу-са Христа) та її кінець (Страшний суд).
Відродження нібито зберігає розуміння руху історії "за колом", але при тому на перший план виходить циклізм (за кожним злетом історії настає її занепад, за кожним занепадом — злет), амплітуда якого з часом зростає (глибші падіння, але й вищі злети).
¦ Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-Історично-го буття (у Дж.Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресові проспівав Ф. Бекон, а потім — М.Ж.Кондорсе. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г.Гегещ а також постала органічною складовою частиною марксистської теорії. УХХст. ідею про гресу пропагували і пропагують прихильники концепцій технічного (або технологічного) детермінізму, індустріального суспільства і т.ін. (див. розд. 9,20). Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов'язана з поглядом на Історію з позитрегресу, тобто занепаду та деградації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепаду, ми знаходимо у праці античного епічного поета/есіо&і "Праці й дні", де історію змальовано як рух від "золотого віку" до "залізного".
У XVIII ст. французький просвітник Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрунтовував О.Шпенґлер (див. розд. 9 та 19); притаманний він і теоріям технофобії—"жаху перед технікою".
? Важливо відзначити, що Г.Гетель досить переконливо доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, що ” прогрес у певних сферах супроводжується регресом в Інших і навпаки.
При тому, за Г.Гегелем, в реальному ході історії можна спостерігати прояви майже всіх окреслених варіантів розвитку: тобто дещо в історії прогресує, дещо регресує, дещо змінюється циклічно і т.ін. Мало того, Гегель продемонстрував, що кожен конкретний крок в Історичному процесі можна вважати прогресом, оскільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому відсікаються можливості інших рівнів та здійснень. Тому можна вважати гегелівський підхід до ходу та спрямованості історії найбільше вільним від однобічностей, хоча й не в усьому виправданим; наприклад, не всі погодяться із тим, що історія слугує лише саморозкриттю та самопізнанню Абсолютної ідеї, що таке самопізнання вже реалізоване в основному у філософській системі самого ж Гегеля.
Із питанням про спрямованість історії тісно пов'язане і питання про її сенс та можливе завершення. Чи має історія кінець? Чи здійснює вона якийсь певний сенс? На ці питання навряд чи можна дати остаточну та переконливу відповідь. Наприклад, логічно припускати, спираючись на знання та досвід людства, що все, що має початок, має і свій кінець. Упевненість у неминучості завершення історії пронизує християнське світосприйняття, гегелівську філософію історії, роздуми представників філософії російського "релігійного ренесансу" (В.Соловйов, М.Федоров, М.Бердяєв та ін.). Але можна цю проблему осмислити й інакше: якщо людина вбирає у себе глибинні потенції буття, якщо її поява у світі пов'язана з виходом процесів буття на рівень самоусвідомленого здійснення, то так само логічно припустити і можливість нескінченного (або, принаймні, невиз-начено тривалого) прогресування людської діяльності від певних рівнів досягнень до інших і т.д. Згадаймо, скільки вже разів в історії людям дещо здавалось неможливим, але знаходились люди, які починали вважати неможливе можливим і навіть необхідним і, врешті-решт, здійснювали це неможливе. Ідея
нескінченного прогресування містить у собі імпульс до історичного ентузіазму та творчості.
Свого роду проміжним варіантом у розгляді нього питання постає розуміння історичного пронесу як єдності перервної о та неперервного, тойю як евотційноги поступового процесу, що переривається час віл часу різкими революційними змінами. Внаслідок таких змін н історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з'являється дещо принципово нове. Самі періоди таких якісних змін в ісюріїдосиїь часто люди сприймають як історичні катастрофи, бо раптово руйнується і шикає усе тс, до чоі о вони звикли. В наш час підвищений інтерес викликає питання про можливість переривання історії грандіозними катастрофами різної природи: чп-то космічними (як-от можливе зіткнення Землі із великим астероїдом), чп-то соціальними (напртік-ііід. міжцивілізаційним конфліктом). 8 загальному плані таку можливість відкидати неможна, проте її реальність поки що постає досить туманною. Підвищеної гостроти ньому питанню надали жахливі терактк. вчинені проти США 11 вересня 2001 року.
Питання про сенс історії вирішується майже автоматично за умови припущення її кіпця: історія завершується, і сенс окреслюється. Але й у разі нескінченності історії можна розглядати її як створення сенсу та нагромадження елементів осмисленого вибудовування
людського буття.
Важливими проблемами філософії історії постають також такі:
# Як співвідносяться між: собою людина та Історія? Особа та історія?
¦ Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?
% Чи існують закони Історії?
% Чи можна достовірно пізнавати історію, чи, навпаки, зацікавленість та упереджене ставлення тут завжди будуть домінуватимуть?
* Ці проблеми ми окреслимо в подальших пунктах розділу, а зараз можна зробити висновок про те. що основні проблеми філософії історії вводять нас у сферу досить важливих людських зацікавлень, допомагаючи краще осмислювати своє становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов'язана необхідними зв'язками.
17.2. Поняття історії. Історичний процес як реальність
Увага!
^ Коли ми думаємо про історію або ж звертає-
мося до книжок, присвячених історії, то остання найчастіше окреслюється перед нами як сукупність подій, що колись відбулись, проте зараз вони віддалені від нас у часі. "**
Наукові дослідження з історії стверджують, що йдеться про сукупність фактів, які мали місце в минулому суспільства; при тому досить часто наголошується, що історика повинні цікавити саме факти і тільки факти. Не має сенсу заперечувати значущість історичних фактів для людського самоусвідомлення та свідомого оріснтування у процесах та явищах власного життя, проте навряд чи можна погодитись із тлумаченням історії як подій або фактів. Це зумовлене тим, що,
** по-перше, коли ми звертаємося до давніх історичних хронік чи-то літописів, виявляється, що їх автори досить часто описували події що відстояли від них у часі інколи на два-три століття, тому фактична точність таких описів досить сумнівна;
**¦ по-друге, як це не дивно, і сучасність, а не лише віддалене минуле, зовсім не просто подати через незаперечні факти.
Досить часто навіть гучні події залишаються непрояснени-ми, хоча при їх здійсненні могли бути присутніми журналісти, вчені, задіяні технічні засоби масової інформації. Варто лише згадати такі події, як, наприклад, вбивство президента США Дж.Кенеді, розстріл так званого "Білого дому" 1993 року у Москві, зникнення в Києві журналіста Г.Гонгадзе.
Соціологи, які спочатку вважали, що їх наука повинна перш за все видобувати факти зі сфери суспільного життя, вже в першій третині XX ст. прийшли до висновку, що зробити це у бажаному варіанті фактично неможливо.
Припустимо, ми хочемо зібрати як можна точніші факти щодо життя та діяльності якоїсь сукупності людей; ми повинні були би оточити них людей цілою низкою реєстраторів, таких, як соціологи, історики, психологи, педагоги, можливо- лікарі, економісти та ін. Ясно, що в такому режимі досліджувані люди не зможуть жити і діяти природно, а, окрім того, ніколи не буде повної гарантії щодо правильності і точності фіксації реальних подій тими чи іншими фахівцями. Проте, і до самих таких умовних реєстраторів ми також повинні були би пославити спостережувачів (щоби зафіксувати саму подію реєстрації*), до останніх - також, і т п. Ясно, що окреслена таким чином ситуація стає безглуздою, хоча саме так ми могли би мати більш-менш надійні історичні факти. Усвідомлення того, що історію навряд чи можна сприймати, як сукупність надійних фактів, породило відому тезу про те. що історія - це всього лише сучасна політика, обернена до минулого (пор.: "Будь-яка історія є лише сучасна історія" - Б.Кро-че). З іншого боку, навряд чи можна щось заперечити проти того, ідо сучасність постає продуктом минулих процесів людської життєдіяльності.
* Особливою можна вважати позицію, згідно якої події життя та історії є автономними і навіть атомарними, тобто не-проникпеиилш ззовні, що певна подія відбулася зовсім не тому, що їй передувала якась інша, а тому, що вона змогла відбутися у певній власній повноті та завершеності (Л.Вітгепштепн, М. Мамардашвілі).
------- Основні підходи до розуміння сутності історії
—^ історія- це сукупність подій та фактів, що відбулись у минулому —> історія - це проекція сучасності па минуле; —> історія - це визначення сучасного стану речей попередніми процесами людської життєдіяльності;
—> в історії колена подія с автономною і самодостатньою, тобто вона постає явищем онтології, а не результатом еволюційних змін.
Що ж таке тоді історія? Ставлячи таке питання, ми повинні звернути увагу на те, що не існує і не може існувати історії поза історичною пам 'яттю, тобто поза тим, що хтось буде збирати та зберігати знання про те, "що було перед тим". Отже, перш за все історія - це певна спрямованість свідомості, бажання зберігати та утримувати той зміст, який пов'язаний із людським самоздійснен-ням. Якщо ж чомусь певна людська спільність такого не робить, не існує знань про минуле, а тому не Існує історії.
Історія вимагає присутності свідомості, яка здатна утримувати в собі неперервну лінію процесів людського самоздІйснення.
З іншого боку, історії немає там, де нічого не змінюється, де панує лише одноманітність. Таким чином, реальна історії передбачає наявність двох векторів свого здійснення: 1) змін, мінливості та - 2) неперервного тривання певного процесу.
По суті в історіїобов 'язково повинні відбуватися зміни, але
?це повинні бути зміни у межах чогось якісно єдиного, тобто, умовно кажучи, зміни повинні рухатись вздовж: певної • дистанції, яка не повинна ні зникати, ні припинятися.
Наявність означених двох векторів історичного процесу приводить до того, що виникають однобічні його тлумачення: або історія постає виключно мінливою, а тому в ній не може буги ніяких повторень (1), або ж, навпаки, вважається, що в ній не виникає нічого якісно нового (2). Напевне, всім відомі
сповнені гіркотою та тугою слова Із біблійної "Книги Еклезіястова /Проповідника)": "Немає нічої о нового піл сонцем! Покоління відходить, і покоління приходить, а земля віковічно стоїть!.. Віє вітер зга південь і на північ вертається, крутиться, крутиться він та йде. і на круговій вертається вітер... Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно, - і немає нічого нового під сонцем!" ((Екл., 1,3-9). Проте, як ми переконатися, в історії поєднується мінливе та незмінне. Як вони конкретно співвідносяться між собою?
Звичайно, в історії не повинні зникати люди, людські спільності, бо це саме вони діють в просторі і часі, але не ці дії самі по собі є історія: якщо їх ніхто не сприймає та не фіксує, вони відбудуться та зникнуть, нічого по собі не лишивши (окрім, хіба що, геологічних слідів). Значить, історичне тривання - це перш за все справа свідомості, її прагнення збирати та зберігати в своєму змісті поле або територію людського само-здійснення. Чому, задля чого? Із висвітлених раніше тем та питань випливає, шо, оскільки людський початок буття не зводиться до природних явищ та процесів, то це необхідне задля самозростання, збільшення його проявів та можливостей. Якщо все те. що людьми здійснене та напрацьоване, буде просто зникати, то людство буде приречене на блукання без певних орієнтирів та результатів.
Історія окреслює нам ту територію, на який людина вже себе здійснила та проявила, а тому ми набуваємо можливості рухатись по можливій території людськості не безпорадно, а більш-менш свідомо та виправдано. Відповідно, і самий наш цей рух даною територією буде визначений, а ми маємо можливість зрозуміти (якщо нас це буде справді хвилювати), якою мірою наші дії вагомі, виправдані, оригінальні і т. ін.
Увага!
Історія - це самовиявлення та самовимірюванпя людськості, тобто саме історія надає людині реальні масштаби. ""¦ реальні внутрішні виміри для її діяльності.
^Звідси виїпивас простий, проте важливий висновок: люди повинні не лише дбати про збереження історичної нам 'яті, але й про відкритість історії, прозорість історичних хронік, відомостей, інформації про події. Бо чим більгиеми будемо себе обманювати неї рахунок того, що справді діється, тим бічьшеу нас шансів бути безпорадними як в сусппьній діячьпості, так і в особистих вчинках.
До певної міри набуття навичок рухатись по окресленій історією території людськості, навіть звички рухатися нею, надають нам певних дійових імпульсів, а тому історія, фактично, не лише вводить нас у минуле, у пам'ять та пам'ятки, алей виводить нас у майбутнє. В цьому сенсі наша інтегрованість в історію передбачає й тс, що ми продовжуємо історію, розширюємо її горизонти та можливості, а, значить, розширюємо горизонти та можливості людського самоздійснення.
І Звідси випливає цікаве визначення Історії: історія є лише там,
• де відкривається можливість продовжувати Історію.
Належне осмислення такого визначення покладає на кожне покоління велику відповідальність за історію та перед історією.
В даному окресленні історії явно домінують акценти духовні, або й навіть - ідеологічні. Але історія - це дія, сукупність дій, що продукуються живими людьми у конкретних обставинах. Звідси випливає те, що історія значною мірою базується на психології як на тому, що сполучає духовне та матеріально-фізичне. Психологічні складові історії в даному випадку постають її своєрідним пружком, на якому наявне (як соціальне, так і природне) переводиться в становлення, в рух, в тенденцію. Своєю чергою матерІ-ально-фізичні складові історичного процесу засвідчують масштаб здійсненого, реально досягнутого. Історія - це відрив від наявного, проте такий, що залишається в полі тяжіння останнього. Звідси, наприклад, дещо прояснюється погляд на історію, як на дійову особу, підпорядковану певному закону або фатуму: у виборі дії люди, як правило, досить вільні, проте як тпіьки сама ця дія починає реалізовуватись, як включаються і спрацьовують такі механізми перетікання процесу, які суттєво міняють як задуми, так і можливі наслідки дій. Ось як подає цей момент відомий історик.
"Уявімо собі, що гірською стежиною йде людина. Раптом вона спотикається і падає у прірву. Задля того, щоби ией випадок відбувся, потрібно поєднання багатьох визначальних елементів. В тому числі: сила тяжіння, гірський рельєф, що сам постас результатом тривалих геологічних перетворень; стежина, що була прокладена, наприклад, з метою з'єднати село із літніми пасовищами. Отже, можна із повними підставами сказати, шо якби закони небесної механіки були іншими, якби еволюція земної кулі перетікала інакше, якби альпійське господарство не засновувалось на сезонному вигоні худоби у гори, то людина не впала би у прірву".
М.Блок
Після того, як відбулася дія і окреслився її результат, відбувається новий відрив від наявного, проте тепер і наявне інше, і задуми змінились, і відрив має інакші параметри. Таким чином, історична свідомість викочує є історії роль "несучої конструкції", яка весь час стикається із все новими та новими ситуаціями дійсності і, отже, сама змінюється в ході виконання своєї функції. В цьому полягає чарівність, неповторність і привабливість історії: кожний її акт грають лише одного разу. В принципі, інколи можна зіграти ще, але це вже буде інша гра. хоча, можливо, дуже схожа на попередню.
* Отже, ісюричнасвідомісіь забезпечує, неперервність того промесу, що називається реальною історією, а історичні дії виводять цю єдину лінію тривання па все нові і нові прояви та параметри перетікання.
Дія жива, історична свідомість - стабільна, умови та обставини історії змінні, а в цілому в історії відбулося те, що могло відбутися, і відбувається те, що на даний момент може відбуватися. Але самий перехід від наявного через задум, дію, що є відрив від наявного, до синтезуючого результату постає реалізацією тої міри людської свободи, територія якої створена людськими зусиллями. У такому окресленні історія являє собою своєрідне фонтанування тих вихідних потенцій до варіативних самореалізацій, що наявні в космосі, в природі і перш за все - в людині.
В аспекті єдності в історії перервного та неперервного, тобто в аспекті часового руху в історії в ній можна виділити такі важливі її аспекти: минуле ¦=> як те, що вже відбулось і що змінити не можна, постає реальністю; сучасне ¦=> як жива дія, проте обмежена і зумовлена наявним станом речей, постає нормою; нарешті, майбутнє => як те, чого люди намагаються досягати, постає як ідеал. Отже, реальність, норма та Ідеал є людськими вимірами руху історії. Історія постас реальністю лише за наявності в ній:
•¦ єдності перервного та неперервного;
•¦ історичноїпам 'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання
процесів людської життєдіяльності;
в" свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії;
“• моменту зустрічі наявного психологічного стану суспільства із новими ситуаціями та обставинами життя;
•¦ часового виміру, що окреслюється через єдністьреаіьності, норми та ідеаіу.
17.3. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу
У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але й при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою "роботу" щодо здійснення деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають лише як виконавця цих задумів або програм, як "дійову особу" у драмі історії.
Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної думки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божественному промислу або так званим "субстанційним" чинникам історичного процесу, як-от—розвиткові світового розуму, абсолютної ідеї, волі й т.ін. В усіх подібних випадках справжнім суб'єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не людина, а перелічені основи історичних звершень.
Попри всю заплутаність проблеми суб'єкта та рушійних сил історії можна констатувати деякі принципові моменти в її можливому висвітленні.
Не викликає сумніву те, що поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести розмову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що проходить через людські дії або вступає з ними в певний зв'язок. Наприклад, виверження вулканів, землетруси не є людськими діями, але вони можуть суттєво впливати на результати людської діяльності та її спрямованість. Тож, розглядаючи проблему суб'єкта історії, ми повинні уважно придивитися до умов, чинників та мотивів людської діяльності.
Найпершого умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресуаборозширеїшя меж своїх дійовихможливостей. Але чи можна вважати природні умови найпершим (або переважальним) чинником історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Так, французький філософ і соціолог Ш.Л.Монтеск'с (1689 - 1755) вважав, що географічне середовище, а точніше клімат визначає хід історії'. Надто суворі умови та надто сприятливі не активізують людину, а от помірні дають поштовх до дій. Російський географ Л. І. Мечни-ков звертав увагу на те. що в історії посгупово виходять на перший план спочатку річкові, потім — морські, а потім океанічні цивілізації.
Увага!
Немає сенсу заперечувати пилив природних' факторів па розпиток історії, але слід звернути увагу й на те, що навряд чи можна їх назвати факторами прямої дії, тоо-^іпо їх вплив є. вій досить відчутний, але не безпосередній і вирішальний. Тому його мірою може слугувати саме людська ^діяльність; наскільки людина здатна використати природні умови та в якому спрямуванні.
# Отже, розглядаючи далі питання про суб'єкт та чинники історії, ми повинні поставити запитання: а від чого ще залежить розвиток людської діяльності, якщо все. що відбувається в історії, проходить через діяльність та постас її результатами? Досить очевидною є залежність діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні — від характеру соціальних відносин. Якщо норми суспільного життя, державні установи, закони не гальмують людську активність, ініціативу, винахідливість, а тим паче, якщо вони створюють сприятливі умови для останніх, людська діяльність розгортається, набуває різноманітності та вдосконалюється.
В попередніх розділах неодноразово йшла мова про те, шо людська діяльність може розгортатися, відтворюватися та нарощуватися лише у соціально-культурному середовищі. Як звичайно, тоді, коли люди.починають усвідомлювати свій -зв'язок Із розвитком історичних подій, вони віднаходять певний наявний рівень культури, соціальних стосунків, історичних надбань. У сучасному суспільстві цей момент постає вже аксіомою: кожна людина, кожне покоління вхоли'і ь у процеси життсдіяльності за умов наявності певного стану та рівня соціальної культури. Чи можна цей чинник- вважати також вирішальним для розвитку історії? Думається, що не варто його недооцінювати, бо, врешті, ці умови та стани відіграють важливу, а інколи -вирішальну роль у процесах соціалізації людини, набуття нею навичок соціальної діяльності. Проте, навряд чи їх варто вважати фатальними, тобто такими, що однозначно програмують як людину, так і її можливості. Оскільки діяльність людини більше визначається внутрішніми мотивами, остільки і дія соціально-культурної спадщини також ніби трансформується даними мотивами. Тобто її вплив значною мірою опосередковується усвідомленням значення культури, соціальних традицій та надбань. А внутрішні чинники людської діяльності при цьому виходять на перший план.
? Безперечно, досить очевидною постає залежність людської діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В останні роки особ-* ливо активно обговорюють такі чинники людської історії,
як національний характер, менталітет народу і т. іп. Порівнюють між собою стереотипи поведінки людини східних та західних типів цивілізацій, колективістських та індивідуалістських схильностей, раціоналістів та людей почуття.
Навряд чи ми можемо сьогодні однозначно стверджувати, які з наведених характеристик людської ментальності є взірцевими; радше треба вести мову про необхідність широкого та активнішого спілкування між різними народами, країнами та державами, оскільки розмаїтість збагачує діяльність (і людину), одноманітність гальмує, консервує (і вбиває).
Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у розвитку діяльності людини, то на перший план тут виходять знання, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало розвиток науки вирішальним у прогресі історії (Дж. Бруно, Ф. Бекон, І.Франко). Деякі сучасні філософи (К.Ясперс, Ж.Еллюль, Ж.-П.Кантен) схильні висувати на перший план прогрес розуму та раціональності у справі якісних зрушень у формах людської діяльності.
Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентрувати людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. За всіх інших умов саме волевиявлення досить часто відіграє вирішальну роль в історичних подіях. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуздості того, що відбувається, або того, що має відбутися.
Поставимо, нарешті, запитання: кого ж треба вважати суб'єктом історії? Якщо ми погоджуємося із твердженням про
Природне середовище Форми людського спілкування Характер соціальних відносин Знання, освіта, виховання Людські психічні характеристики (менталітет) Волевиявлення та форми самоорганізації
вирішальну роль людської діяльності в історичному процесі, то, здавалося б, звідси випливає визнання суб'єктом того, хто здійснює цю діяльність, тобто людину. Але подібна відповідь може бути зовсім не переконливою. По-перше, тому, що історія постає результатом дій багатьох людей, окрема людина інколи губиться і майже зникає у вирі історичних подій. По-друге, якщо людьми керують певні інтереси та мотиви дій, може, це саме вони (або тс, що їх викликає) постають історичними суб'єктами?
Обидва зауваження слушні. Якщо в історії діють маси людей, якщо їх прагнення, волі, дії схрещуються, то хід історії може набувати характеру результуючого вектора різноманітних сил, що може не збігатися з жодною з них. Друге зауваження можна виправдати тим, що люди; діючи свідомо, не завжди спроможні передбачити всі можливі наслідки своїх дій. До того ж у їх дії вплітаються несвідомі потяги та мотивації. У наслідку складається враження, що люди бажають свого, але історія здійснює своє. І можна зробити висновок, що суб'єктом історії є певне історичне провидіння, яке через людей, їх пристрасті, потяги, бажання здійснює свої наміри. Зазначені міркування навряд чи можна відкинути. Але, враховуючи попередній виклад, можна стверджувати, що за більш виваженого підходу історичний процес постає, як свого роду змагання людських планів, мрій, намірів із наявними результатами попередніх історичних дій.
# На основі викладеного можна зробити висновок, що суб'єктом історії завжди була і с людська особа, бо лише особа постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу:1^ вона має реальні почугтя, по гяги, мотиви, бажання;^ вона продукує знання, культурні цінності, смисли;1* вона нагромаджує та використовує інформацію;1^ вона лроявляс волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію: нарешті,¦=> саме вона постає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії.
Цей момент виділення в якості суб'єкта історії саме особи можна пояснити і дещо інакше: історія передбачає і навіть вимагає того, щоби дещо в ній передавалося від покоління до покоління. Звичайно, при цьому повинні з'являтися самі ці нові покоління, тобто передаватися повинно щось суто фізично і навіть фізіологічно (генетично). Проте перш за все повинно передаватися надфізичне, соціально-культурне, тобто те, що можна відокремити від конкретної людини. Нарешті, повинні передаватися знання, навички, вміння, прагнення. Оці останні
історичні "передачі" відіграють вирішальну роль, оскільки йдеться про людську активність, дію. А вони, як ми вже знаємо, є складниками особи.
Але, сказавши це, ми повинні врахувати, що людина постає особою лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб'єкт історії— це особа в єдності її загальнолюдських то іидивідуально-пеповторних виявлень. Унаслідок того суб'єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як представник певних соціальних спільностей — верств, станів, народу, держави, етносу й т.ін.
В останньому випадку філософія історії вживає термін "колективний суб'єкт історії": ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на що в кінцевому підсумку орієнтуються запити, потреби, програми історичних дій — на людину як особу чи на певну спільність людей? — то відповідь буде все ж на користь особи (хоч особи немає без людської спільності).
Без забезпечення реального буття особи не можна
Т говорити ні про людські спільності, ні про історію. Мало того, історично форми людських спільностей змінювались (рід, плем'я, народ, етнос, нація), і саме тому, що людина як особа переростала їх, виходила за їх межі. Звичайно, останній момент не варто перебільшувати, бо особа завжди є особою саме настільки, наскільки вона як суб'єкт та об'єкт соціальних відносин постає їх діяльним виразом. Але й не тільки, бо особа водночас є виразом і особистих можливостей та якостей людини.
¦ Отже, особа є виразом того, наскільки якості людини перейшли в дійові властивості особи і, водночас, наскільки форми та ситуації соціальних відносин стали можливостями, масштабами, вимірами дій особи. Особа як суб'єкт історії постас ніби “перехрестям” (поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.
Унаслідок такого характеру особи як суб'єкта історії однобічний підхід до неї у будь-якому варіанті буде
невиправданим спрощенням. Так, не можна розчиняти особу в соціальних зв'язках (подібна позиція називається вульгарним соціологізмом), але так само не можна розглядати історію лише як демонстрацію, виявлення певних властивостей людини (це називається натуралізмом, психологічною або біологічною редукцією).
Розуміння суб'єкта історії як особи, що концентрує у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість досить послідовно і несуперечливо розв'язувати деякі фундаментальні проблеми філософії історії:1^ про співвідношення людини та історії,1^ особи та історії,1^ історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що Історичне пізнання є формою людського самоусвідомлення.
Ф Отже, історичне пізнання можна розглядати як об'єктивне тільки в луже специфічному значенні: за мірою його щирості, самокритичності та виявлення справжніх, реальних на цей час можливостей особи (як у людському, так і в соціальному вимірі).
Оскільки особа постає суб'єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистих виявлень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настроями, хто і як їх організовує та ін. У зв'язку з останнім окреслюється роль видатних осіб в історії: вони постають, з одного боку, виразниками актуальних запитів соціальних відносин, а з Іншого — виявленням непересічних здібностей та можливостей людини. Тому навряд чи виправданою є теза: якщо історія вимагає, завжди з'явиться людина, яка це реалізує. Людина може з'явитися, але з якими здібностями, характером, волею?
Розуміючи особу як суб'єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцінка ходу історії та ЇЇ звершень замикається на особі: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, держав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути особою, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умовами виявлення особи постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи {І.Г.Гердер, Ж,-П.Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку буття {К.Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо особи.
Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести передусім сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв'язувати особа у процесі історичної діяльності.
лі іде свободою та необхідністю ^ між теорією та практикою між сущим і належним між бажаннями та реальністю між індивідуальним та загальним
На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями особи та наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації. У розв'язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін.
До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особи в позитивному або негативному напрямі (стимулює її або навпаки — гальмує). В загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти умови, чинники та фактори певних (в даному випадку - соціально-історичних) процесів.
¦ Умови - це пасивна сторона їх здійснення; це їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що мас важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію Із чинниками, стимулюють, гальмують або певним чином корегують їх дію.
17.4. Людина та історія. Роль особи в історії
Всі наші розвідки в галузі філософії історії виправдані, врешті, основною темою - темою взаємовідношень людини та історії. І ця тема виглядає досить суперечливою.
Людини немає поза суспільством та суспільною історією,
у але Історія також неможлива без людини або тоді, коли
• вона діє проти людини.
Ясно, шо людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за людину та її долю. Але так само інколи питання стоїть Інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує те, що в їх зв'язках вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.
Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичено людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.
¦ Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому шіані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не виявляє всіх її можливостей, а тому постас у своїй конкретності чимсь вужчим від людини,лише перспективно націченою на можливу повноту людини.
Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для різноманітних людських реалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прише[ціюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, шо досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству. Накопичуючи та зберігаючи здобутки культурної діяльності різних поколінь, історія демонструє окремій людині величезний діапазон людських проявів, тобто демонструє, що може людина та в яких виявленнях
вона постає дійсною. Чи можемо ми використовувати термін "історія" так, ніби йдеться про якусь реальну особу, тобто чи справді історія щось робить? Якщо проаналізувати питання про дійовість історії, то суто логічно можна обгрунтувати дві можливі відповіді на зазначене питання. З одного боку, є підстави для того, щоб подати історію в якості особливої дійової особи, адже відомо, що певна спільність живих осіб (чи-то в тваринному світі, чи-то в суспільстві) утворює деякий особливий організм, де починають діяти такі закони, які не проявляють себе на окремих індивідах цієї спільності. Наприклад, виникає потреба в узгодженні масових дій або в механізмах взаємних стосунків.
¦ Отже, є підстави вважати велику спільність людей, які тривалий час здійснюють спільні дії, особливим самостійним організмом, який вимагає від своїх складових одиниць підпорядкування його функціональним законам.
З іншого боку, реальною особою постає тільки і тільки людина. Як вирішити цю суперечність? Напевне, її можна вирішити із урахуванням того, як розглядалася нами проблема суб'єкту історії. Насправді, в історії діє особа, коренем якої є людська особистість, а вона, як ми вже знаємо, не тотожна ні людині, ні суспільним умовам життя та діяльності.
Увага!
Особистість - це те, що утворюється в певних соціальних умовах в людському індивіді, проте утворюється шляхом внутрішнього самостворення, внутрішнього вольового, енергетичного зусилля. "**
Особистість при цьому постає як одиниця, своєрідний атом суспільно-історичної структури (або конструкції): це є дія певного змістовного та смислового спрямування. В цій дії водночас виходять у з'явленість, демонструються екзистенціально-антропологічні можливості людини (тобто те, що закладене у людську природу) та можливості природи, космосу, буття. Це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та відфіксовані механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати І про природно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та космосу. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стас зрозумілим і інше - чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про
самовладність історії; адже самовиявленні та самозасвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони і проявів, і функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи.
? Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників та факторів людської соціальної діяльності, взята із _ урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії"). Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія -це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І.Г.Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок.
¦Історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.
При тому з'являється сенс говорити про такі тенденції історії: **¦ тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного) початку у здійсненні Історичного процесу; ьф тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дійового самовиявлення;
ь+ тенденція до урізноманітнення форм людського історичного активізму та збільшення ролі індивідуальної ініціативи в історичному процесуванні.
Висновки
0$ Історія як реальність людини та її виявлень виглядає різнорідним, складним і парадоксальним процесом. Філософія історії покликана дати людині загальні орієнтації в історії, допомогти їй оцінити можливості та умови свого соціально-історичного життєвого самоутвердження.
Як особливий напрям філософських досліджень філософія історії виникла у XVIII—XIX ст. Але її проблематика пронизує собою усі основні етапи розвитку історії ф'їлософії. Серед найважливіших проблем філософії історії на першому плані с: визначення особливої якості соціальио-історичного процесу, його спрямованості, характеру здійснення, вирішення питання про скіпченність або нескінченність історії, про реальність історії та роль у ній історичної нам 'яті. Переконливим варіантом розв'язання проблеми суб'єкта історії по стає окреслення його як людської особи, що концентрує у собі унікальні якості індивіда та характеристики соціальних відносин. Через віднесення до особи як самодіяльної активної одиниці Історичного процесу вихідних умов та чинників людської діяльності, можна окреслити зміст найболючіших питань у дослідженні історії.
СУТТЄВОЇ^;
Резюме
© Для людського орієнтування в світіфжливе значення має розуміння суті та особливостей розвитку людської історії, оскільки людина живе і діє саме в історично визначеному суспільстві; але усвідомлення особливостей історії, її відмінності від процесів природи пройшло складний історичний шлях, що врешті вилився у виникнення філософи історії; остання намагається окреслити та прояснити цілу низку найзигальиіших питань історичного розвитку та буття людини.
Ф Історія постає реальністю лише за наявності в ній: а) єдності перервного та неперервного; б) історичної пам 'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання процесів людської життєдіяльності; в) свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії; г) моменту зустрічі наявного психологічного компоненту людської діяльності із новими ситуаціями та обставинами життя; д) людського виміру, що окреслюється через єдність реальності, норми та ідеалу.
® Все, що відбувається в історії, постає результатом людських дій та вчинків, але так само, як неможна стихійно стати людиною, неможна автоматично вважити людину суб 'єктом історії; історія розвивається як переведення потенцій природи та природних потенцій людини у здобутки та зміст людської діяльності, тому суб'єктом історії постає особа; в філософії також фігурує поняття колективної особи історії.
® Умови, чинники та фактори історії визначаються в залежності від того, як вони діють на розвиток діяльності та прояви людської особи.
СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ
Лише в людях людина може знайти сховище. І той, хто хоче здаватися собі самотнім або анархістом, насправді - людина, яка налає бажанням, щоби її побачили інші.
Альбер Камю
Життєвий світ не є моїм приватним. До нього належать і інші, не лише як тіла та об'єкти мого досвіду, але як інші Я, тобто суб'єктивності, наділені такою ж активністю, як і я.
Альфред Шюц.
Суспільство володіє об'єктивною фактичністю. І суспільство, по суті, створюється завдяки діяльності індивідів, що мають суб'єктивні значення. Саме подвійна природа суспільства в термінах об'єктивної фактичності та суб'єктивних значень надає йому характеру "себе продукуючої реальності" Пітер Бергер, ТомасЛукман.
О
Соціальна філософія покликана надати людині орієнтирів щодо ЇЇ життя в суспільстві та взаємин із іншими людьми. Соціальні явища та процеси володіють особливими якостями, які не можна звести до природних, біологічних або психологічних; вступаючи в соціальну систему зв'язків, природні речі та процеси набувають нового типу впорядкування та функціонування: вони мають тепер цільове призначення, а в цілому своїм способом соціального функціонування окреслюють існуючу в певному суспільстві систему норм дії, цільових та смислових орієнтирів, мотивів поведінки. Людина, що народжується та входить у суспільне життя, також проходить через процес соціалізації, набуває соціальних якостей, що й спричиняє необхідність певних усвідомлень сутності соціальних процесів.
суттєвої^
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
Ь на чому базуються та як виникають соціальні якості
речей та процесів дійсності; ¦^ що такс суспільство і в чому полягають його основні
функції; Ч> з яких елементів складається суспільство як цілісна
система, що забезпечує соціальне життя людства; *Ь чому духовне життя суспільства постає його
найскладнішою, але й найважливішою складовою.
виділяти спільне та відмінне у природних та
соціальних процесах;
аналізувати реальні процеси суспільного життя за
допомогою знань про складові духовного життя
суспільства;
окреслювати аспекти взаємних впливів людини та
суспільства у функціонуванні суспільних процесів.
що привносить соціалізація в природні процеси, в
тому числі - як вона змінює людину;
наскільки складними постають процеси взаємодії
суспільства та природи і чому людина не може
прагнути панувати над природою;
чому соціальні якості невід'ємні від духовних
процесів суспільного життя;
5
я
О
[З План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
18.1. Онтологія соціального. Поняття та зміст соціальних якостей.
18.2. Поняття суспільства. Співвідношення суспільства і природи.
18.3. Суспільство як система. Основні сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок.
18.4. Людина і суспільство: основні аспекти співвідношення.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА - сукупність процесів, станін та рівнів інтелектуально}' діяльності певного суспільства, що продукує духовні цінності та задовольняє духовні потреби людей.
* ІДЕОЛОГІЯ - складова теоретичного рівня духовного жипгіпя суспільства, що має прак7?игіі?аря\іуванш,іюктиканаспіворкштипрограшсщіаіьнихдпїг7іаоргш(іх>вува)пи їх реалізацію. Ідеологіярозроблясться теоретикаш-ідеолосами та суспічьніі'чи і політичними діячами, існує у вигляді концепцій, програм, закликів, гасел та ін.
* ПРИРОДА -в первинному значенні- та само&'іадна основа будь-яких явищ та процесів, ир володіє здатністю довільного зростання та низі шчент похідних від неї процесів; в софгчмші фіюсої/яї- такий .хід реальних процесів дійсності, що відбувається стихійно, через пряме поєднання причин та наслідків та (Теззаздиіегідь аііаііованихрезультатів.
Ж СОЦІУМ — термін, що позначає особливий тип процесій дійсності; тут наголошується на якісній відмінності соціальних процесів від усіляких інших та підкреслюється ЇХ внутрішня цілісність, особливий, притаманний їм тип внутрішньої детермінації всіх явищ та процесів; інколи терміном "соціум" позначають історично, культурно або етнічно особливий тип суспільства.
* СУСПІЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ - дотеоретичний рівень функціонування духовного життя суспііьства, що являє собою сукупність соціальних почуттів, стихійно вироблених стандартів буденного мислення, норм виразу духовних станів, емоцій, духовних традицій, тощо.
* СУСПІЛЬСТВО -сукупність людей, що здійснюспроцеси спільноїжиттсдиїльності та здатна: а) зберігати життя людей; б) зберігати та підтримувати фінкціонування певного типу соціальної організації.життя; в) продукувати духовні норми, цінності та орієнтири людського життя.
18.1. Онтологія соціального. Поняття та зміст соціальних якостей
У попередніх темах ми неодноразово використовували терміни "соціальне", "соціалізація" та деякі Інші, що знаходяться в цьому ж ряду і пов'язані із соціальністю.
* Одне із найперших завдань соціальної філософії полягає у поясненні самої сутності соціального, у тому числі у поясненні того: а) з чим взаємодіє та співвідноситься соціальне; б) чим воно відрізняється від асоціального та несоціалізованого; в) які характеристики йому притаманні та як вони реально діють і виявляються.
Сучасні соціологічні та філософські дослідження дозволяють виділити кілька пануючих підходів у тлумаченні соціального (соціальних процесів та соціальних якостей):
субстратію-редуктивиий підхід, згідно із яким в основі соціальності лежать генетичні, біохімічні чи якісь інші матеріально-¦—>речові субстрати, тобто цей підхід намагається звести соціальне до чогось простішого, доступного для вивчення та матеріально-речового (Ф.Кріс, Ж.Моно, Е.Уілсон та ін.);
інтерактивний підхід, згідно із яким суспільні зв'язки зумовлені
__^взаємними діями індивідів, включених у загальну систему
діяльності, тобто соціальність - це сукупність певних міжіндивідуальних взаємодій (Дж.Мід, Дж.Хоманс та ін.);
структурно-функціональнип підхід, що пов'язує соціальність із
__певною сукупністю створених суспільством закладів та інституцій,
функціонуючих у взаємних зв'язках та забезпечуючих цілісність соціального процесу (Р.Мертон та ін.);
менталітетно-трансцендентальний підхід, що намагається _. покласти в основу соціальних явищ та процесів деякі вищі або абсолютні цінності, нормативи, взірці, сенси, наприклад релігійно-культового плану (М.Вебер, В.ДільтеЙ, М.Шелер та ін.);
діяльнісний підхід до пояснення та розуміння сутності соціального, що панував у марксистських дослідженнях; при цьому на перший "' план виходили дослідження співвідношення процесів опредметнення та розпредметнення, тобто вважалось, що специфікою людських стосунків є те, що вони опосередковані речами, які постають продуктами людської перетворюючої діяльності. Велика різноманітність розглянутих підходів вимагає ретельного осмислення природи соціального. Осмислюючи сутність соціальних якостей, ми можемо зафіксувати цілу низку
незаперечних положень.
Ми не знаємо ніяких інших варіантів виявлення та дії соціального, окрім його функціонування на основі природного. Людина, суспільство, суспільна історія виникають на грунті та в осередді природи: як би ми їх не розглядали, де б не шукали їх
є 5
З а
о
о х
о и
О
корені, зрозуміло, що поза природними процесами ми не знаходимо ні людини, ні історії.
І Соціальні якості виникають лише на базі природних якостей, • властивостей та процесів.
Виникаючи на основі природного, соціальні якості виявляються надприродними. Можна цілком виправдано прийняти тезу про те, що, з одного боку, соціальні якості підлягають фіксації "чисто емпіричним шляхом "; інакше ми не змогли б шукати слідів зниклих цивілізацій або намагатись увійти в контакт із ще невідомими; з іншого боку - це особливі якості, які не притаманні самі по собі природному, а тому їх молена фіксувати лише за допомогою свідомості, тобто вони вимагають для свого аналізу запуск в хід таких інструментів, що мають ідеальну, інтелектуальну природу.
Поставимо питання: яким чином виникає цей сплав чуттєвого гапозачуттсвого, сплав, що постає соціальністю та соціальними якостями? Відповідаючи на це питання, ми не зможемо обминути фактор людської перетворюючої діял ьності: соціальні якості виникають шляхом перетворення природного материну, процесу або стану, в результаті якого природні предмети, явища та процеси набувають дечого принципово нового, а саме: нових форм, нового структурування та впорядкування, нових способів дії та нових функцій.
В цілому предмети, які пройшли через людську перетворюючу діяльність, припиняють функціонувати у відповідіюсті із природними властивостями І включаються у культурно-історичнип цикл свого буття. Соціальні якості, на відміну від природних якостей, створені людиною, служать людині; сама їх сутність, а також суспільний розвиток визначаються 'їх відношенням до людини та людства, їх особливою функціональною роллю у суспільстві. Ті речі, що набувають соціальних якостей, вступають у зовсім інший життєвий цикл.
До цього можна додати: соціальні якості речей зовсім не обов'язково жорстко пов'язані з їх корисністю; скажімо, коли давній митець малював наскельні малюнки, або оздоблював орнаментом якийсь виріб, то в такого роду діях в кращому випадку можна побачити благо якесь опосередковане, а не пряме, а у розвиненому суспільстві існує досить велика кількість видів діяльності, свідомо спрямованих на людське самовиявлення, а не на продукування якихось благ. Звернемо при цьому увагу й на те, що названі компоненти - природна основа, процес формотворення та виникнення нових функцій - стосуються і людини: не лише у процесі формування суспільства, а
іі у будь-якому вихованні та навчанні в людині відбуваються такі зміни, які дозволяють їй жити та діяти принципово інакшим способом, не властивим її генетичним попередникам із тваринного світу, хоча вони можуть мати ту ж
принципову анатомічну будову, що й людина.
^Природні ї'-речі явіица, \1
\?-.- процеси ''.--'
Людська'
створююча1 -, т,
З і Новевпо1
діяльність.-. І .
- їСїР І Новіф;
Фуикцюнувйню
в системі
сі спільних
зв'язків
* Людина вступає у новий тип зв'язків, взаємодій, способів задоволення своїх життєвих потреб, а це значить, що не лише предмети зовнішнього світу, а п сама людина набуває соціальних якостей.
У чому ж полягає найбільш різка відмінність між якостями соціальними та природними? Поява нових якостей як у тих випадках, коли йдеться про природні речі, так і тоді, коли йдеться про людину, не пов'язана із виникненням якихось принципово нових матеріально-природних субстратних утворень. На відміну від цього, будь-який розвиток природи, космосу передбачає виникнення нових структурних утворень, сполук або нового матеріалу; скажімо, носієм хімічних властивостей речовини є ^молекула, носієм біологічних процесів ^жива клітина та ін. Соціальні процеси виникають на грунті вже наявних природних явищ, які лише проходять через процеси перетворення, а це значить, що соціальні явища реально Існують лише в людському, певним чином організованому та спрямованому способі життєдіяльності.
Увага !
Складається досить своєрідна ситуація: в
русі природних процесів через людську діяльність
виявляється та фіксується межа, на якій цей рух досягає
'своїх граничних можливостей та визначень. Тому на цій межі
весь цей рух ніби обертається на свої попередні субстратні основи,
але із новими орієнтирами: природне змінюється у
відповідності із загальними предметними
типологіями, класифікаціями, а також - із
людськими сенсами та намірами.
Який сенс може мати таке обернення природно-космічного процесу на свої попередні виявлення? Оце виведення будь-яких форм сущого на свою граничну межу дає можливість людині здобувати для свого життя не випадкові чи умовні орієнтири, а надійні, суттєві системи відліку та оцінок дійсності. Та картина світу, яка відкривається перед людиною завдяки наявності подібних орієнтирів, постає тепер не чуттсво-речовою, а предметною, поділеною на роди, види, типи дійсності, а не просто на властивості чи ознаки. Такої картини дійсності окрім людини ніхто не здатний ні здобувати, ні фіксувати, ні розуміти: орел, наприклад, бачить краще за людину, проте він бачить речі не в їх родових чи типологізуючих класифікаціях, а лише у тих їх властивостях, які йому дозволяє сприймати будова його організму.
* Отже, дослідження соціальності засвідчує, що людина не може пізнавати та перетворювати світ поза тим, щоб у чомусь не наслідувати та продовжувати світову космічну еволюцію; у цьому сенсі до певної міри людина є створенням природи. Але, з іншого боку, людина не може цього здійснювати і поза тим, щоб створювати те, що у межах природної еволюції постає неможливим: вона виводить предмети діяльності і пізнання на рівень фундаментальних, всетгальних характеристик буття.
Соціальне орієнтує нас в дійсності принципово іншим, не природно-біологічним способом, але, водночас, соціальне постає як система обмежень, регламентацій, вимог та заборон. Соціальне є там, де є можливість і прагнення на основі сталих, всезагальних класифікацій визначити межі реального та доцільного функціонування явищ, речей та процесів, що потрапляють у сферу людської життєдіяльності. Далі - це прагнення ввести ці речі в регламентований (хоча б в деяких важливих для людини окресленнях) спосіб (чи режим) функціонування. Це значить, що набуття речами соціальних якостей передбачає їх цільове функціонування, тобто їх спрямування до виконання певної функції шляхом обмежень та контролю. Якщо у відношенні до природних речей та процесів ми в дуже обмежених рамках можемо застосовувати запитання "Задля чого?", то у відношенні до соціальних явиш та процесів
перетворені природні явища
таке запитання, навпаки, передбачається. Тому будь-яка соціальність передбачає технологізацію, впорядкування та навіть ритуалізацію людських дій: в останньому випадку людина просто засвідчує свою готовність діяти у певному соціальному режимі або статусі.
Отже, соціальні якості - це перетворені природні якості. Соціальні якості є там. де природні процеси виведені на межі загальних визначень та типологій. Вони передбачають надання явищам та процесам нового типу впорядкування та
функціонування, тому предмети, наділ єні сої (іальними якостями, мають цільове призначення та передбачають існування певних норм, стандартів та обмежень того природного матеріалу (або процесу), що набувас таких якостей. Вони можуть сприйматися та оцінюватися тільки свідомістю, оскільки вони не притаманні речам самим по собі і не передбачають наявності особливого речового матеріалу
природні процеси, шо виведеш на межі загальних предметних визначень
тип впорядкування явищ та процесів, що передбачає іх цільове призначення
наявність норм, стандартів обмежень у новому функціонуванні перетвореного природньою
сприймаються та оцінюються
ТІЛЬКИ СВІДОМІСТЮ
реалізуються лише у
свідомій людській
діяльності
для свого існування. Соціальні якості набувають реальності лише в людській, певним чином організованій та регламентованій діяльності як спосіб впорядкування останьої.
За змістом соціальні якості завжди постають свідченням наявності певних предметних орієнтацій людини, баченням у дійсності того, що не лежить на її поверхні.
т Соціальне - це виборена у природи територія людського.
Нас так цікавлять здобутки давніх часів та цивілізацій тому, що вони можуть надати нам зразки якогось іншого типу людськості, відкрити якісь нові можливості.
Оскільки соціальне виявляє та прокреслює на тлі сущого предметні грані дійсності, остільки воно постає не просто
людським, а вселюдським, тобто будь-яка людина, будь-яких часів та народів здатна сприйняти ці грані, ввести їх у свою діяльність та орієнтуватись на них у життєдіяльності. Вислів "Ніщо людське для мене не є чужим" чудово передає цей момент.
Увага!
Тому соціальне передбачає продукування та
закріплення всезагальних взірців (парадигм) людського
способу буття, щоправда, завжди за якихось конкретних обставин,
з певними конкретно наданими природними можливостями
та умовами, на певному рівні людських вмінь.
знань, досягнень.
Звідси також постає зрозумілим, чому соціальні процеси завжди сповнені певної боротьби, протистоянь, внутрішньої напруги та конфліктів: різні люди по-різному розуміють, як саме, із дотриманням яких меж повинна функціонувати соціальність, а до того ж остання завжди перебуває у сперечанні Із природним як ззовні людини, так і в самій людині. Стихійні прагнення людини штовхають її на порушення певних соціальних норм, у той час. як від інших людей вона схильна вимагати їх дотримання.
Соціальне - це ті діючі структури, що формують, регламентують та спрямовують життєдіяльність людей.
Соціальний процес - це певним чином та на певному рівні предметно, а потім І соціально, і морально, і юридично унормований процес, людських самоздІйснень та самовиявлень. - >
Т
Сутність соціального полягає у виявленні та фіксації предметних меж, визначень та орієнтацій як світу, так і людини - а її індивідуальних та колективних проявах.
18.2. Поняття суспільства. Співвідношення суспільства і природи
З'ясування сутності соціального дозволяє нам стверджувати, що суспільство не можна зводити до співіснування великої кількості людей, адже можуть існувати і суто тваринні форми колективного виживання: зграї, табуни, популяції та ін. Суспільство є лише там, де спільна життєдіяльність людей виведена за межі суто екологічного, тобто пристосувального способу функціонування, де вона орієнтована у відповідності із виявленими всезагальними межами буття як людини, так і природи. Суспільна організація життя передбачає наявність соціальних структур, що її унормовують та впорядковують. Це значить, що функціонуюче суспільство повинно задовольняти принаймні три провідні потреби.
Три провідні потреби; Що "їх задовшьняє суспільство ','
збереження та відновлення життя членів суспільства
підтримання стабільного
функціонування соціальної
______організації жипя_____
культивування вищих луховних потреб у членів суспільства
Означені найперші потреби, що складають засади буття суспільства, пояснюють і виправдовують нам окреслені раніше основні підході! до розуміння соціального:
¦ оскільки суспільство не може існувати без живих людей, сміє останніх молена приймати за його вирішальну ознаку;
¦ оскільки воно повинно також: створювати соціальну організацію .життя, стабілізувати та підтримувати її функціонування, молена вважати іпапитуалізацію вихідною ознакою як соціального, так і суспільного;
¦ оскільки все попереднє передбачає людську співпрацю, інтеракціонізм також мас своє пояснення та виправдання;
¦ оскільки соціальне та суспільне передбачає свідоме продукування духовних, ціннісних, смислових та мотиваційних орієнтирів, можна вважати небезпідставним і менталітетно-траисцепдентальний підхід.
Отже, розглянуті вище підходи можна вважати
виправданими тому, що вони виділяють окремі справді
важливі характеристики реального буття суспільства, але подають їх як єдино можливі чи вирішальні.
. Суспіпство - це форма спільної Життєдіяльності людей, що сприяє у збереженню та відновленню життя останіх (а), ця форма заснована т на засадах соціальних норм, структур і стандартів (б) та у відповідності із вищими духовними орієнтаціями людини (в).
Інколи, задля того, щоби підкреслити принципову цілісність, невіддільність означених моментів одне від одного, вживають термін 11соці\ м"
Соціум - це суспільство, як особливий тип-процесів дійсності, що характеризується єдиною визначеністю всіх явищ і процесів, які в ньому відбуваються. • • -,, -.*
Окреслюючи зміст поняття с\сппьеіва ми не можемо обмищ ги і того, що суспільством називають як загальну форму організації людської життєдіяльності (в цьому сенсі суспільство протистоїть природі), так і конкретні прояви такої форми (наприклад,* ліберальне суспільство, * розвинене суспільство,* цивілізоване суспільство та ін.). В цьому останньому варіанті можна вести розмову про співіснування, взаємодії та взаємовпливи різних суспільств, існуючих в одну і ту ж історичну епоху.
Крім того, суспільством ми називаємо не лише сучасні спільності людей, а й ті, які історично відбулися, проте сьогодні вже зійшли зі сцени історії.
Тому, коли йдеться про реальне функціонування суспільства в часі, варто розрізняти такі моменти: 1) суспільство - це соціально організована спільна життєдіяльність маси людей (суспільство як форма організації життєдіяльності людей); 2) суспільство - це певний конкретний тип соціальної організації людської життєдіяльності (суспільство як тип соціальної інфраструктури); 3) суспільство -це сукупність історично здійснених суспільств (суспільство як історичний процес зміни різних суспільств). Якеб суспільство ми нерозглядали,
соціально організована спільна життєдіяльність маси людей
З 3 ^-ч
Певний конкретний тип N
соціальної організації людської ]_ життєдіяльності /
сукупність історично здійснених суспільств
сукупність людей
соціальна інфраструктура
історичні типи суспільства
задля повноти та виправданості наших суджень про нього, ми повинні враховувати названі моменти.
Проте, перш за все, як вже було показано, суспільство функціонує в межах природи та на засадах природних процесів. Питання про співвідношення суспільства і природи в наші дні постає одним із найбільш болючих, оскільки саме в цьому питанні перспектива загибелі окреслилася перед сучасним людством досить реально. Оцінка сучасної ситуації взаємодії суспільства і природи вимагає виявлення основних аспектів цієї взаємодії. Елементарна логіка вимагає від нас при дослідженні будь-якої взаємодії брати до уваги три моменти:
"Ь з'ясовувати, що є стильного між сторонами взаємодії;
Ь що сміле ними відмінного;
Ь як колена із сторін впливає на іншу та реагує на зворотні впливи.
Спільне між суспільством та природою
—^ суспільства виникає і функціонує в середині природно-кисмічного процесу, а тому суспільні явища не можуть не узгоджуватись із загальними законами останнього; в цьому плані суспільство постає продовженням природно-космічного процесу.
—^ і суспільство, і природа існують реально, тобто вступають у зв'язки, діють та реагують на дії.
—> між суспільством і природою відбувається постійний процес обміну речовиною, енергією та інформацією, їй о було би неможливим при відсутності між ними спільного.
—г матеріал природних іа суспільних явиш за вихідними складовими є однаковим, тобто ті ж самі атоми, елементарні частинки, енергетичні носії функціонують як в природі, так і в суспільстві.
Проте між суспільством і природою існують і суттєві відмінності, які інколи можуть поставати як несумісні.
Відмінності між суспільством і природою
> дії природних законів в межах суспільства втрачають свою однозначну імперативність, можуть тут або міняти спрямування своїх проявів, або взагалі блокуватися.
№- суспільні процеси орієнтуються на так! цінності, смисли та мотиви, які не мають натуралізованої форми виявлення.
> темпи зміни суспільних явиш значно перевищують зміни природи.
”. в розвиненому суспільному процесі можуть створюватись і принципово нові матеріали, сполуки речовин, носії матеріальних властивостей та енергії.
* В цілому можна сказати, що в межах суспільства природні процеси значною мірою втрачають свої якості, можуть суттєво змінюватись, міняти як характер, так і напрями своїх дій. Інколи це подають інакше: природні процеси відбуваються стихійно, у прямому поєднанні причин та наслідків - без попереднього замислу, а суспільні процеси відбуваються в умовах наявності свободи вибору, тобто вірогідно та варіативно, із цільовим, ціннісним та смисловим спрямуванням.
Моменти тотожності та відмінності, що існують між суспільством та природою, стають підставами для формування різних однобічних підходів до тлумачення їх взаємодії. Наполягання на тому, що між суспільством та природою не існує якісних меж, приводить до різних натуралістичних концепцій: біологізаторських або психодогізаторських (таких, наприклад, як концепція З.Фрейда). Напроти, занадто перебільшена оцінка ролі соціальних чинників у житті людини і суспільства, ігнорування того факту, що соціальні якості виникають лише на основі природних, приводить до появи різноманітних варіантів вульгарного соціологізму (він був досить розповсюдженим серед ідеологів радянської системи).
Нарешті, занадто різке протиставлення суспільства природі може породжувати або трактування суспільства як чогось ворожого природі, спотвореного природного, або, навпаки, проголошення тези про тотальний наступ на природу (наприклад, російський мислитель кінця XIX - поч. XX ст. М. Фєдоров прямо стверджував, що першим ворогом людини постає природа). Відповідно до вимог наукової методології та найперших особливостей філософського мислення виправданим можна вважати лише такий підхід, який не спрощує всіх сторін та нюансів у співвідношенні суспільства та природи, хоча його здійснення вимагає серйозної та складної інтелектуальної роботи.
Із розглянутого стає також зрозумілим, що взаємовпливи суспільства і природи можуть бути доволі різноманітними. З одного боку, природні умови можуть бути настільки сприятливими, що людська свобода та ініціатива будуть майже зайвими, а, з іншого боку, вони можуть майже знищувати прояви останніх своїми бідністю та суворістю. В свою чергу, суспільство далеко не завжди будує свої стосунки із природою з належним ступенем розуміння їх засад і можливих наслідків. В оптимальному варіанті соціальні якості повинні виводити природні речі, явища та процеси на ту межу, де характеристики останніх проявляють себе із повнотою та виразністю.
Саме так, наприклад, в людській діяльності повинні проявлятися твердість металів, прозорість скла, пластичність глини, міцність та теплова інертність деревини та ін. Проте досить часто заради використання деяких характеристик природних речей останні можуть спотворюватись, руйнуватись, використовуватись так, що шкода від такого використання може суттєво перевершувати користь. Але і природні процеси не варто розглядати в окресленнях дбайливої неньки людини: деякі природні катаклізми у відношенні до суспільства можуть набувати -характеру катастрофічного і навіть -есхатологічного. В останньому варіанті це означає винищення деяких етносів або суспільних осередків.
Наприклад, відомості про всесвітній потоп деякі вчені сприймають цілком серйозно, а зафіксовані хроніками епідемії чуми інколи знищували до третини населення деяких країн.
До того слід додати, що оптимальний варіант стосунків між суспільством та природою в деяких ситуаціях може бути неможливим, оскільки людина просто змушена ділити всі впливи природних чинників на себе та суспільство на сприятливі та несприятливі: скажімо, дія вірусів, суховіїв, землетрусів та ін. В даному випадку людина завжди буде намагатися блокувати подібні негативні дії та впливи природи, а, значить, вона буде втручатися в неї, порушувати її власну збалансованість.
Слід сказати, що ті предметні межі та визначення, які людина своєю діяльністю накладає на природні явища, постають дія останніх водночас і можливими, і неможливими. Якщо би природні процеси взагалі не могли приймати нові форми, що їх їм надає людина в процесі своєї суспільної життєдіяльності, соціальні якості речей просто не відбулися б. Проте означені нові форми для самих речей не є їх природним станом, тобто вони виявляють не просто властивості речей, а лише ті властивості, які виявляються при зустрічі даних речей Із внутрішніми вимогами та потребами людськоїдіяльносгі. Через це в суспільних процесах розкриваються, виявляються суттєві характеристики як природи, так і людини. Тому соціальне постає і узгодженим, і неузгодженим із природним, а суспільство перебуває з ним і в гармонії, і в конфлікті. Але окрім усього іншого це значить, що той матеріальний субстрат, на якому або через який досягається ота кардинальна межа в еволюційному процесі, межа водночас сходження та розходження еволюції та еманації, постає володарем незвичайних властивостей - бути границею, "точкою" зустрічі явищ матеріального та духовного планів, природних та надприродних, часткових
та фундаментальних. А це досягається, як відомо, лише на рівні особливого роду біологічних процесів, які включають у свій зміст найважливіші характеристики попереднього еволюційного процесу.
Біологічні лроцеси стають вихідною основокі, та-.невщ'ємндїЗ складовою соціальних процесів, а найпершим^визначення^ людини стає "трактування п як істоти бюсощальної-^^'-г^і^^
У світлі розглянутих вище особливостей соціального, співвідношення природи та суспільства, ми можемо тепер сказати, що на конкретному змісті соціального обов'язково позначаються стан та особливості того біологічного, на якому виявляються та закріпляються соціальні якості та суспільні процеси. Тобто, етнічні, місцеві, регіональні особливості суспільного життя, побуту, культури, моральних звичаїв - це не вигадки, а ті реальні речі, які ми змушені прийняти і визнати, заглибившись в аналіз суспільних явищ. Тут не повинно бути невиправданих перебільшень та перекосів: адже раніше ми відзначили, що соціальне - це загальнолюдське, але в реальному своєму житті воно конкретно-людське, тобто загальнолюдське, подане у конкретних матеріальних формах, барвах, наявних засобах життя та ін.
* Поставимо пряме питання: чи випливає із розглянутого висновок, що у вихідному змісті соціальне є ідентичним собі завжди та всюди, а його різноманітність зумовлена виключно матеріальними складниками його реального функціонування? Такий висновок можливий, проте він не зовсім виправданий, оскільки не враховує такого моменту: соціальне - це виявлення предметних та смислових типологій саме природного, тому в ситуаціях урізноманітнення природного так само різноманітною постає і соціальна предметність.
Увага!
Соціальне і природне ми повинні розглядати
приблизно так, як розглядають співвідношення лекала
та проведеної з його допомогою лінії: контури збігаються,
проте лінія діє реально і функціонально, а лекало лише фіксує та
зберігає її як форму, що організовує наступні дії людини. Чим
більше існує форм, норм, стандартів соціального, тим
більше перед нами виявлень людини,
суспільства та природи.
18.3. Суспільство як система: основні елементи
суспільного життя та їх взаємозв'язок. Духовне
життя суспільства
Розгляд суттєвих характеристик суспільства дозволяє виділити у ньому як мінливі (динамічні), так і сталі (статичні) елементи. Адже без фіксації сталих моментів суспільного життя ми навряд чи змогли б зафіксувати рух історії: важливо знати, що саме перебуває в Історичному русі. Реальна історія людства — це рух у часі, який здійснюють певні суспільні одиниці або структури. В історії виникали та зникали різні форми організації суспільного життя. Але сьогодні ми можемо сказати: розвинене суспільство має певну, більш-менш усталену структуру. У її основі лежить необхідність ¦забезпечення основних життєвих потреб та виявлень людини (що ще раз засвідчує: не людина існує для суспільства, а форми суспільної організації — для людини). Сучасний стан суспільства вимагає нормального функціонування у ньому принаймні наступних основних елементів: сфери матеріально-виробничої діяльності; сфери економічної діяльності; сфери побуту та сімейних стосунків; сфери соціальних відносин, органів та інституцій (у тому числі - органів управління різного рівня); сфери духовного життя суспільства.
Названа сукупність елементів суспільного життя:
*•¦ забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих та духовних);
ь+утворює цілість суспільного "організми ";
ш створює умови для історичного процесування суспільства;
*” дає змогу з 'ясувати, що саме та з якими особливостями змінюється у суспільній історії.
Які із зазначених елементів суспільного життя можна було б вважати основними, базовими для суспільного життя? У відповідь на це питання слід підкреслити: оскільки йдеться саме про системний характер суспільного життя, то в системі не можна якісь окремі елементи розглядати як провідні, а інші — як другорядні. Системна якість характеризується тим, що, впливаючи на будь-який елемент, ми впливаємо на всю систему
тг
загалом. Тому слід говорити про те, що всі названі елементи повинні бути в оптимальних відносинах, шо кожен із них повинен виконувати свою функцію у межах системи, не підміняючи, не применшуючи і не гальмуючи всі інші. Якщо ж у будь-якому з цих елементів суспільної системи починають відбуватися руйнівні, кризові процеси, то це неодмінно позначиться на якості та функціонуванні всіх інших. Інколи стверджують, що без успіхів економіки або без розумної політики не може бути нормального суспільного життя. Це слушно, але так само не може його бути без стабільної сім'ї, без нормального функціонування культури, без законності та моралі.
¦ Водночас відзначимо, що за певних умов на перший план у функціонуванні суспільства можуть виходити окремі сфери життя (скажімо, економіка, державна політика та ін.). Але при вирішенні їх проблем не можна не враховувати саме системний характер організації суспільного життя, інакшев суспільстві виникігуть небажані деформації.
Наприклад, коли сьогодні звучать судження про те, що розв'язання проблеми економіки автоматично розв'яже питання політичного життя, розвитку науки та культури, то з ними можна погодитися лише частково. Справді, вихід з економічної кризи необхідний хоча б тому, що вона блокує нормальний розвиток процесів у деяких інших сферах суспільства, наприклад, розвиток освіти погіршує моральний стан суспільствата ін. Досить очевидним є те, що без законодавчої бази, без політичної волі не може бути нормального економічного життя. Своєю чергою, без зусиль, спрямованих на розвиток культури й освіти, марно сподіватися на їх процвітання за умов економічного благополуччя. Попри все те можна стверджувати, що економіка становить загальну умову, вихідний грунт суспільного розвитку, культура й освіта — його інтелектуальний чинник, а політика та законодавство - активно-дійовий. Економіці потрібні простір, обрії руху; культурі та освіті — увага; політиці та законодавству — здоровий глузд, чіткі й ясні програми. Того вимагає системний характер суспільного життя.
ЗІ всіх сфер суспільного життя найскладнішою, але водночас і найважливішою для існування соціальних явищ і процесів виявляється сфера духовного життя суспільства, оскиьки саме тут виробляються, закріпляються, вдосконалюються та передаються від покоління до покоління, від людини до людини ті предметні, смислові та ціннісні орієнтири, які, як ми з 'ясували, необхідні і для життя суспільства, і для життя окремої людини. Духовне життя не підлягає чітким окресленням, однозначним фіксаціям та виправданому і прогнозованому регулюванню. По
сьогоднішній день залишається під великим знаком запитання проблема стимулювання духовних процесів суспільства: як, наприклад, можна сприяти збільшенню кількості геніальних творців та творів? Яку систему освіти і виховання можна вважати оптимальною щодо збагачення духовного потенціалу суспільства? Не викликає сумніву те, що жорстка регламентація інтелектуальної діяльності приводить до її збіднення і виродження, проте і вседозволеність, нічим необмежена сваволя в цій сфері не йде їй на користь. Не можна робити відкриття "за планом", тим більше -геніальні, але навряд чи можна вважати виправданою політику пасивного очікування стихійних "проривів" в духовному житті, особливо, наприклад, у науковому пізнанні.
* Отже, всіляке "занадто" тут не підходить. Духовне життя суспільства функціонує як складна саморегульована система із її внутрішніми тенденціями та чинниками.
В цій складній системі прийнято виділяти її основні елементи, рівні та стани. До основних елементів духовного життя відносять усю ту сукупність думок, норм, ідей та принципів, які, як звичайно, пов'язані із функціонуванням найважливіших сфер суспільного життя. Тут фігурують: економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (ширше - естетична свідомість), релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого. Орієнтування в змісті та функціях даних елементів духовного життя суспільства є необхідним для суспільства та окремої людини, оскільки, з одного боку, лише при цьому можна свідомо впливати на різні сфери суспільного життя, а, з іншого боку, це дозволяє людині орієнтуватися в перспективах свого духовного розвитку. Наприклад, знайомство із суттєвими проявами естетичної свідомості та естетичного почуття дозволяє людині краще, розуміти та виявляти причини впливу на неї краси, гармонії, музики, серйозно ставитись до ролі мистецтва в житті людини і суспільства. Так само не може не зачіпати нас і питання про природу моральних норм: за їх виконанням не стежать ніякі спеціальні каральні чи примусові органи, проте людина інколи ладна віддати життя, ніж зрадити своїм моральним принципам.
а У духовному житті розрізняють також такі його рівні: " рівень масової свідомості та рівень суспільної ідеології; при • цьому перераховані раніше елементи суспЬіьного духовного життя можуть функціонувати на обох цих рівнях.
* Рівень масової свідомості - це рівень переважно стихійного формування та функціонування у суспільстві певних поглядів, уподобань, стереотипів поведінки, типових прийомів розуміння та осмислення. Інколи цей рівень називають суспільною психологією; він досліджується спеціально соціальною психологією.
* Доведено, наприклад, що психологічний стан людського натовпу не можна розкласти на суму психологічних станів людських одиниць, що включилися у цей натовп: тут діють стихійні сили та стимули.
Велику роль у масовій свідомості відіграють масові уявлення про соціальний престиж, моду, життєвий успіх.
Важливим регулятором процесів масової свідомості постає явище "соціальних ролей", яке передбачає існування сталих образів типового виконання людиною певних соціальних функцій: наприклад, "'якщо я батько, то я повинен...", і т. ін.
* Суспільна ідеологія являє собою рівень продукування соціальних ідей, принципів, теорій та концепцій. Ясно, що цей рівень формується та функціонує із значно більшим, ніж суспільна психологія, елементом свідомих, цілеспрямованих дій.
Суспільні ідеї, як звичайно, виробляються мислителями, інтелектуалами або ж спеціальними соціальними відомствами (наприклад, військовими). Ясно, що суспільна ідеологія не може бути вільною від впливів суспільної психології, проте вона є більш чіткою, деталізованою, внутрішньо пов'язаною, аргументованою, а тому і більш дійовою. В історії суспільства спостерігається суперечливе відношення до суспільної ідеології: час від часу з'являються аргументи щодо упередженості, заангажованості, а тому - навіть шкідливості ідеології як для окремої людини, так і для суспільства в цілому, оскільки, як доводиться, ідеологія ніколи не буває об'єктивною; вона нав'язує людям якийсь частковий інтерес як загальний. Проте так само виникають і поширюються думки про корисність і необхідність ідеології задля злагодженості в суспільстві. Як звичайно, опозиційні владі люди чи соціальні сили виступають проти пропаганди якоїсь ідеології як загальної. Але коли вони самі приходять до влади, їх ставлення до ідеології змінюється на прямо протилежне: свою ідеологію вони тепер намагаються
видавати за найкращу та ігайпотрібнішу всьому суспільству.
” Звідси можна зробити висновок про те, що суспільна ідеологія постає засобом цілеспрямованих впливів певних соціальних сил на масову свідомість та стан суспільства в цілому; це є певна програма соціальної діяльносш/. Тому ідеологія, як звичайно, подається у вигляді закликів, програм, гасел, стереотипів, соціальних догматів та ін. У зв'язку із цим в суспільних науках інколи проводять розрізняння між соціальною ідеологією та теоретичним рівнем духовного життя суспільства: ідеологію розглядають як зацікавлену та цілеспрямовану суспільну думку, а теоретичну свідомість як таку, що прагне до зваженого, об'єктивного вивчення та осмислення дійсності.
Звідси стає зрозумілою виправданість заклику звільнити гуманітарні та соціальні науки від ідеологічних акцентів, залишити ідеологію політичним діячам, партіям та соціальним силам, не плутаючи їх із наукою, в тому числі-- із науками суспільними та гуманітарними. Проте було би необачним зрозумі ги це так, що суспільству потрібна або лише наука, або лише ідеологія; насправді реальні суперечності між наукою та ідеологією постають одним із сі имулів розвитку духовного життя суспільства.
Окрім цього окремо виділяють та досліджують стани духовного життя суспільства, де можуть фігурувати: активний стан (зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм), акцентований стан (наприклад, масового патріотизму або військової агресивності), пасивний стан (суспільної апатії або скепсису) та збалансований стан (що передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого). Між всіма названими структурними одиницями духовного життя спостерігаються взаємні впливи та взаємні кореляції: так, наприклад, успіхи науки або великі досягнення мистецтва можуть привести до змін у станах духовного життя, а останні, у свою чергу, можуть стимулювати розвиток певних напрямів духовних процесів; зміни, що відбуваються у галузі суспільної ідеології можуть певним чином змінити масову свідомість та громадську думку, а останні також можуть суттєво вплинути на те, які саме ідеї пропагуються, висуваються на перший план у суспільних процесах.
При розгляді процесів духовного життя в науці також фігурує поняття духовної (або інтелектуальної) атмосфери суспільства; як звичайно, при цьому йдеться про стан духовного життя та
можливі тенденції його зміни. Така атмосфера передбачає, що певні події, гасла, ідеї можуть мати цілком визначені результати. Або ж вона постає як така, що сприяє виникненню та поширенню цілком певних поглядів, настроїв та ідей.
* Досвід суспільної історії на сьогоднішній день засвідчує: найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя та політика лібералізму (сприяння розвитку людської активності у різних сферах життя), поєднані із постійною увагою з боку управлінських суспільних інститутів до процесів духовного життя, експертних оцінок її станів та певних заходів стимулювання розвитку її окремих ділянок. Найважливішою умовою таких заходів постас визнання та дотримання свободи думки, слова та Інформації; виконання такої умови дозволяє характеризувати певне суспільство як "відкрите".
18.4. Людина і суспільство: основні аспекти взаємозв'язку
Як з'ясувалося, людина і суспільство пов'язані між собою глибинними зв'язками: і те, і інше набуває своїх власних якостей лише на основі соціальних процесів, тобто в процесі зміни природи - як тої, що оточує людину, так і тої, що діє в самій людині і постає її природними потенціями та завдатками.
З давніх часів люди сприймали та осмислювали себе як органічну частку людського загалу: чи-то роду, чи сім'ї, чи нації, етносу або народу. Архаїчна людина усвідомлювала себе як вияв загальної колективної сили; в Стародавній Греції (як і в деяких інших народів) найстрашнішим покаранням вважалося вигнання за межі проживання полісу (етносу або народу). Арістотель в своїх творах визначав людину як "істоту суспільну", а К. Маркс визначав сутність людини як сукупність певних суспільних відносин. Проте в людській свідомості фіксувались не лише моменти злиття людини із людською спільністю, а й моменти їх протистояння та навіть - ворогування.
Ще в міфах звучав мотив про те. що окремий індивід може чимось відокремитись, відпасти від загалу (як. наприклад, Прометей із загалу олімпійських богів); в давньогрецьких трагедіях змальовувались ситуації, коли окрема людина протиставляла себе роду.__________
В усіх такого роду випадках, як правило, людина була приречена на загибель, оскільки спроможність зберігати життя, продовжувати його та нарощувати засоби І умови його відтворення могло лише певне суспільство. Окремий індивід починає поставати в якості самодіяльної одиниці здійснення своєї життєдіяльності лише в епоху Нового часу - в епоху формування так званого буржуазного індивідуалізму, хоча вже гуманісти Відродження високо підносили значущість та гідність окремої людини (показовими в цьому плані є драми В.Шекспіра). Прогресування цього явища врешті привело до того, що саме індивід почав розглядатися як єдина реальна та суверенна соціальна одиниця, а суспільство, суспільні зв'язки та стосунки в кращому випадку повинні були би створювати умови для його самореалізації, а на худий кінець просто йому не перешкоджати. Згадаємо "надлюдину" Ф.Ніцшє (до речі, фашисти прямо закликали своїх адептів виховувати себе з орієнтацією на надлюдину), абсолютно вільну персону М.Бердясва, звернемо, нарешті, увагу й на те, що в міжнародному праві наших часів чи не провідне місце приділяють питанню про права людини.
Деякі культурологи та соціологи в подібному різкому протиставленні індивіда людській спільності вбачають суттєву відмінність американського (маються на увазі Сполучені штати Америки) менталітету від європейського: в останньому індивід також постає суверенним, недоторканим, але в той же час висувається вимога дотримання та шанування їм інтересів, традицій, найперших потреб суспільства.
Цікавий факт: фільм італійського режисера М.Антонівні "Забриски-пойнт", присвячений американському суспільству і фактично демонструючий деструктивний, згубний характер американського індивідуалізму та своєрідного культу індивідуальної сваволі, був негативно оцінений в СШ А і навіть не рекомендований для показів в деяких штатах. Але констатуємо факт: сучасне розвинене суспільство розглядає саме людську Індивідуальність в якості свого основного джерела та резерву для змістовного оновлення, прогресування, активності. І це не є ні примхою, ні якимось збоченням, а велінням часу, оскільки ускладнення процесів життєдіяльності, їх інтенсифікація, можливість варіативного використання засобів
соціального жи-ітя буквально вимагають підвищення ролі та соціального статусу окремої людини.
* В загальному плані можна окреслити такі основні моменти співвідношення людини і суспільства: а) людина перебуває на першому плані, а суспільство розглядається в якості другорядного; б) людина і суспільство оцінюються як сутності однієї якості, даної лише в різних виявленнях; в) суспільство постає найпершою силою та цінністю, а людина постає як його агент чи одиниця.
людина - основне, \
суспільство - похідне, другорядне )
людина і суспільство - різні виявлення єдиної сутЕгості.
основне - суспільство,
а людина є його одиницею
}
Розглянемо ці можливі співвідношення більш докладно. Як вже було сказано, надмірне піднесення окремої людини над суспільством може приводити до культивування індивідуалізму, егоїзму: коли ж ця окрема людина займає особливе становище в суспільстві, то подібна ситуація загрожує вилитися у вождизм або культ особи. І хоча Г.Гегель колись писав про те, що монархія засвідчує нам, що в суспільстві поважають хоча би одну особу, явище вождизму з усіх форм найпершого та переважного культивування окремої людини постає найбільш нестерпним та принизливим для людини. З одного боку, воно веде до розбещення тих, хто керує суспільством, бо вони звикають до безконтрольних дій, невиправданого поклоніння, плазування перед першого особою, яка, в свою чергу, втрачає почуття міри і дає волю проявитися відвертим вадам своєї натури. Все це призводить до поступовоїдеградації верхівки суспільства. Але така ситуація пригнічує гідність і членів суспільства, оскільки ставить їх в залежність від примх та сваволі можновладців, привчає в життєдіяльності покладатися не на тверезий розум та нормальне людське почуття, а на хитрування, приховування справжніх мотивів своїх дій. Коли намагаються повністю підпорядкувати людину суспільству та соціальній організації життя, виникають різні форми тоталітарного суспільства (від лат. "тоталіс" -повнота, цілісність), тобто суспільства, в якому діють єдині для всіх членів суспільства стандарти життя та поведінки, що не рахуються із людиною, а намагаються зробити її лише деталлю соціального організму.
Тоталітаризм може бути більше або менше регламентованим і набувати вигляду репресивних політичних режимів, де практикується соціальний терор [на зразок фашизму або так званого казармового комунізму), або ж різних варіантів бюрократичних соціальних систем, де владні структури фактично узурпують владу, привласнюючи певні суспільні функції (деякі держави Африки, Південної Америки, Азії),
Досить цікавими постають погляди на суспільство та людину, як за суттю тотожні, проте відмінні у своїх проявах. Такий погляд на людину і суспільство культивувався в ранньому християнстві, коли вважалося, що людство являє собою тільки тимчасовий розпад початково єдиної людини -Адама. Тому люди в суспільстві, по-перше,”постають одиницями єдиного тіла, а, по-друге,” рано чи пізно вони повинні знову досягнути стану людської всеєдності. З іншого боку, існують погляди, згідно яким окремі люди є не більше, ніж діючі одиниці єдиного суспільного організму, бо поза суспільством людини немає і не може бути.
і Суспільство лише у масовому масштабі повторює теїщо ' відбувається в тдивідутьномужиттілюднни. ¦*¦ і Ж,>
Яку із розглянутих ситуацій співвідношення людини та суспільства можна вважати найбільш виправданою? Слід зауважити, що в ситуаціях, коли з приводу єдиної проблеми виникають альтернативні підходи, вирішення полягає у тому, щоби з'ясувати, де і як діє кожна Із альтернативних сторін, адже вони тому і приходять у зіткнення, що сходяться на єдиній території, проте кожна займає тут власний простір.
Людина дійсно не може бути людиною поза суспільством, оскільки: ^ лише суспільство здатне накопичувати, зберігати та
передавати від покоління до покоління, від людини до
людини те, що здобуте як спільним, так і індивідуальним
досвідом життєдіяльності; ^ лише в суспільстві можуть виявитися І набути загальної
значущості індивідуальні особливості та здібності людини; •Ь лише суспільство здатне розвивати різноманітну людську
діяльність одночасно в різних напрямах;
45 лише суспільство здатне ставити перед людиною цілі, завдання, сенси, що перевершують її індивідуальні потреби та бажання;
Ч> лише суспільство може культивувати деякі надскладні види діяльності, такі, наприклад, як наука, промисловість, містобудівництво, військова справа, іригація, здійснення екологічних програм, тощо;
<Ь нарешті, лише в суспільстві виробляються засоби людської комунікації, знакові та символічні форми для передавання інтелектуального змісту, норм та стандартів людської поведінки.
З іншого боку, не варто забувати, що пізнає, страждає, відчуває, діє не якесь примарне та знеособлене суспільство, а жива людина, а тому все перераховане вище має свій сенс лише у відношенні до людини та тоді, коли є людина. Значить, реальним носієм суспільних процесів та здобутків постає людина, а суспільство виконує функцію людського середовища; ясно, що їх не можна відірвати одне від одного так само, як не можна відірвати рибу від водної стихії.
На перший погляд може видаватися, що саме суспільство у відношенні до людини є ведучою стороною, проте добре відомо, що коли конкретні люди не сприймають та не культивують певні види діяльності, останні врешті вмирають або стають музейними реліквіями. Якщо люди певного суспільства раптом міняють свої ціннісні орієнтації, уявлення про престиж та провідні мотиви життєдіяльності, ніякі соціальні органи не зможуть утримати їх від такої зміни. Проте в цьому питанні слід враховувати історичні зрушення, що відбувались у суспільстві і зачіпали співвідношення людини і суспільства. Історично склалось так, що на ранніх стадіях розвитку суспільства навіть при безумовній значущості окремих осіб, вирішальна роль у розвитку історії належала суспільству, проте в розвиненому, стабілізованому суспільстві все починає замикатися на людині та залежати від неї. Частково це пояснюється тим, що реальні можливості окремої людини зростають колосальним чином: потенційно сьогодні одна людина здатна знищити або ж врятувати все людство. З іншого боку, ускладнення суспільних процесів
робить людину достатньо вільною у своїх діях та виборі, а, значить, від окремої людини залежить дуже багато.
* Кожна людина перш за все створює своє оточення і впливає на нього; крім того, її впливи так чи інакше поширюються майже на всіх, з ким вона контактує з необхідністю або випадково. В сьогоднішньому суспільстві людина не лише сприймає, а й (до певної міри) створює суспільне середовище. Тому не варто ні перебільшувати, ні зменшувати роль людини в сучасному суспільстві; до питання про співвідношення людини і суспільства належить підходити методологічно виправдано та конкретно-історично.
Висновки
0Ь Вступаючи у життя, кожна людина включається у складну систему зв'язків із іншими людьми та процесами дійсності; найпершою особливістю такої системи зв 'язків постає їх соціальний характер. А це значить, що людина вступає у певний тип здійснення своїх дій та вчинків, тип, суттєво здетермінований виявленими в процесі людської перетворюючої діяльності предметними характеристиками дійсності. Останні виявляються не лише в світі природних, зовнішніх для людини процесів, айв самій людині. Тому соціальні процеси передбачають певні унормовування, обмеження та впорядкування дій людини. Внаслідок цього в суспільстві виникає ціла низка елементів, структур та інституцій, які покликані забезпечити нормальне функціонування соціальних процесів.
Резюме
® Соціальні якості, поза якими неможливе буття людини та суспільства, це: а) перетворені людською діяльністю природні якості; б) % результаті яких останні набувають нових форм, нового типу впорядкування та функціонування, і в цілому - цпіьового призначення; в) соціальні якості є
4 Ручка А.А., Танчер В.В. Очерки исторяи социологической мьісли. - К., 1992.
5. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Понорама новітньої науки. — К.. 1998.
6. Сорочин П. Человек. Цивилизашія. Общество. - М., 1992.
7. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. - К„ 1998.
8. Соціологія: терміни, поняття, персоналі":". Навчальний словник-довідник /За заг.ред. В.М.ПІЧІ. - К.,Львів, 2002 р.
9. Знциклоггедический социологический словарь - М.. 1995.
КУЛЬТУРА ТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
Культура - це набуття розумною істотою здатності ставити будь-які ціті взагалі
Іммануїл Кант
Найважливішим успіхом сучасної цивілізації, який визначив усі останні її досягнення, є те, що вона дала могутній імпульс до розгортання промислової, наукової і технічної революцій.
Ауреліо Печчеі
Вивчення матеріалу попередніх роздііів засвідчило, що людина може набути власне людських якостей лише шляхом включення в соціально-культурні процеси. Проте в XX ст. явище культури несподівано опинилося в центрі гострих культурологічних, соціологічних та філософських дискусій. Врешті з 'псувалося, що це явище є надзвичайно складним, а по відношенню до людини та суспільства - майже всеохоплюючим. Але саме в культурі концентруються найперші прояви та найважливіші досягнення людини. При цьому розвиток культури приводить до появи цибЬіізаційиого процесу. Але цивічізація і культура вступають між собою у складні відношення, елементом яких постас і проблема зв 'язкІв національних культур та світової культури. Філософське осмислення всього цього кола питань с необхідним для розуміння того, що відбувається у сучасному сусппіьстві.
¦¦Я" “V
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
чому явище культури в XX ст. опинилося в центрі філософських та культурологічних дискусій; суттєві ознаки культури та основні ознаки цивілізації; причини протистояння культури та цивілізації в історії людства;
основні аспекти взаємовідношення між національними культурами та світовою культурою; V які саме проблеми сучасної цивілізації та чому називаються глобальними.
Ф'
бачити та пояснювати основні аспекти складності явищ культури та цивілізації;
використовувати поняття культури та цивілізації для пояснень певних подій сучасного життя; використовувати особливості зв'язків національних культур та світової культури для оцінки сучасних соціальних процесів в українському суспільстві; оцінювати прояви глобальних проблем сучасної цивілізації в сучасному українському суспільстві.
зв'язок проблем культури із особливостями сучасного людського самоусвідомлення;
тотожність та відмінність явищ культури та цивілізації; складнощі вирішень проблем взаємозв'язку національних культур та світової культури;
важливість проблем сучасного розвитку культури для суспільства та розвитку людської особистості
[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
19.1. Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури.
19.2. Поняття цивілізації. Взаємозв'язок культури та цивіл-
ізації.
19.3. Національні культури та культура загальнолюдська.
19.4. Глобальні проблеми сучасної цивілізації.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* КУЛЬТУРА -сфера найпершого та найяскравішого виявлення людини, її суттєвих характеристик і можливостей - та частина дійсності, яга перетворена людиною, але в якій людські іторчі можливості проявились із найбільшим ступенем повнити, досконалості та виразності, чішслідак чого культура постас носієм виявлень людини як людини, тобто сферою найперших та найвищих цінностей, ідеалів, сенсів.
* "МОРФОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ"-поняття, що виражає серцевину культурологічної концепції О.Шпенглера: культура - це явище принципово єдине, тому вся культура певного народу пронизана єдиним початком або єдиною вихідною формою; дослідити та зрозуміти культуру можна .інше шляхом виділення цієї форми та відслідковуванні! її видозмін.
* ЦИВІЛІЗАЦІЯ'- стан функціонування суспільства, що виникає на основі певних досягнень в розвитку культури; цивілізація пов 'нзана із будуванням міст, із виникненням письма та держави, із виготовленням та використанням металів, тому вона суттєво стабілізує суспільну історію; але внаслідок неспівпадіпня вихідних спрямувань цивілізаційних та культурних процесів, між культурою та цивілізацією можливі не лише взаємні впливи та стимулювання, а й
конфлікти
* ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ - такі проблеми, що виникли внаслідок суттєвого зростання можливостей людського впливу на природу; у XX ст. масштаби людських дій стали дорівнювати масштабам планетних природних процесів, але ці дії досить часто руйнують природу, ставлячи під загрозу саме людське існування на планеті.
19.1. Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури
Попередній розгляд, присвячений проблемам філософії історії, логічно підвів нас до усвідомлення того, що існує відмінність між природними, стихійними, довільними проявами людини та нормативно врегульованими і регламентованими соціальними структурами.
| Людина, вступаючи у соціальне життя, повинна навчитися приводити • перше та друге у певну злагодженість або, хоча б, узгодженість.
Фактично все те, що ми називаємо людським початком буття, постає перед нами як збалансування та певне протистояння стихійно-природного та нормативно-соціального в людині. Ясно, що цей момент постає принципово важливим для філософського осмислення людини, і він набув свого досить виразного виявлення у проблемі культури.
Сталося так, що у XX ст. ця проблема раптом постала як одна з найбільш гострих у цілій низці соціально-гуманітарних наук: у філософії, соціології, психології, культурології. З чим це пов'язано, чому це так? Перш за все, це зумовлено значним ускладненням соціальних та історичних процесів у XX ст., коли, за словами М.Шелера, людина остаточно втратила себе, тобто втратила надійні підстави для самопізнання та самовизначення. За цих обставин і відбулося звернення до явища культури, яке почало розглядатися в якості основи людського способу буття та провідного людино утворюючого чинника. Звідси випливало, що людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, включення в процес творення та використання культури.
Загострений інтерес до культури почав виявлятися ше на початку XX ст., і вже у ще-стидеснті роки спеціальні дослідження нараховували та аналііували біля трьохсот визначень культури, що свідчило про надзвичайну складність явища культури та про його ба-гутоаспектність, численні зв'язки із різними сторонами та сферами суспільного життя. Наприкінці XX ст. гострі сперечання навколо поняття культури поступово вщухли, проте це не значить, шо воно перестало цікавити науку; скоріше, навпаки, наука вже не ставить під сумнів значущість культури для людини та суспільної історії, а тому її інтерес поступово пересунувся в бік деталізацій та поглиблень окремих напрямів її дослідженая. Сьогодні, як правило, вже не ведуться сперечання щодо визначення культури: залежно від ракурсу дослідження та площини розі ляду в культурі на перший план можуть виходити її різні сторони га характеристики, а тому вважається за важливе не стільки намагатися її остаточно визначити, скільки окреслити її суттєві (в певному плані) ознаки. Філософський аналіз культури також іде зазначеним шляхом. Отже, розглянемо еуттсві ознаки культури, що їх сучасна філософія виводить на перший план.
Ознаками культури є:
ї
# те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність ( "друга ^_ природа", створена людиною)
* способи, технології, методи творення культурних явищ (культу- ^_ ротворча людська діяльність), які вводять людину у так званий технологічний аспект культури
¦ сукупність найперших та найвищих духовних і матеріальних цінно- -степ
# те Із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості ^ людини проявились максимально повно, досконало та виразно
* способи збереження, розподічу та використання культурних цінно- ^_ степ
Перш за все культура постає як те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність, або, як це інколи визначають, - як "друга природа ", створена людиною. За цією ознакою культура окреслюється як світ артефактів - штучних речей та явищ, що протистоять недоторканій природі. Відповідно, за межами людської діяльності ми вже не стикаємося із культурою. Слід сказати, що саме слово "культура" в своєму початковому значенні фіксує цей момент, бо воно позначало оброблення землі; по сьогоднішній день це значення збереглось. Наприклад, в сільському господарстві існує інструмент під назвою "культиватор"; відомий також термін "сільськогосподарські культури".
# Отже, якщо ми цікавимося культурою, паша увага повинна бути спрямованою на те, до чого доторкнулася рука людини, а там, де ми знайдемо щось штучне, ми повинні припускати людську діяльність (або діяльність якихось інших Істот, споріднених нам за способом буття).
В одному із фантастичних оповідань Ст.Лсма змальований випадок, коли на якійсь віддаленій планеті астронавти знайшли виготовлений із каменю профіль обличчя, схожого на людське. Ця маленька сенсація перестала турбувати дослідників тоді, коли експериментами було доведено, що це с результат дії природної ерозії на планетний груні. Виділяючи цю першу ознаку, ми потрапляємо у складну діалектику відношень між природним та свідомо зміненим, природним та соціальним; ці відношення, як відо.-мо. можуть бути злагодженими, а можуїь бути і досить конфліктними (останній момент буде спеціально розглянутий у останньому підрозділі даного розділу та в наступному розділі). В найкращому варіанті культу ротворча діяльність повинна виявляти, використовувати та яскраво демонструвати глибинні потенції природного, хоча, напевне, ця проблема ніколи не буде вирішена остаточно доти, доки людина буде перебувати в її сучасному способі буття, тобто у іакому способі, коли вона може забезпечувати свої пі>нання та життєдіяльність шляхом втручання у довільну течію природних процесів.
Названа перша ознака культури є важливою, проте не дуже функціональною, оскільки вона орієнтує нас при вивченні культури звертатися до такого обсягу явищ та процесів, які ми ніколи не зможемо не ге, щоби вивчити, а й зафіксувати. Отже, перша ознака культури є необхідною, проте занадто широкою. Дослідники культури давно-дійшли висновку, шо зовсім не обов'язково фіксувати всі предмети людської діяльності; важливіше виявити та дослідити способи їх створення, оскільки технологія, ме-годи творення культурних явищ постають відмичкою до їх кращого і не зовнішнього осмислення. До того ж, коли ми звертаємося саме до способів культурної діяльності, ми отримуємо можливість оцінювати явища культури більш виправдано: так, наприклад, при наявності сучасних технологій лиття сталі запровадження в сімдесятих роках XX ст. у Китаї її виготовлення за допомогою примітивних домашніх плавильних пічей було, безумовно, явищем некультурним.
Друга ознака культури - способи культуротворчо'ілюдської діяльності - вводить нас у так званий технологічний аспект культури; при цьому технологія розуміється в найширшому плані -як всі основні та необхідні моменти продукування предметів культури. За цією ознакою ми можемо вести розмову => про
розвиток культури, => про культури передові та відсталі, => ефективні та неефективні, =” індустріальні та доіндустріальні, => розвинені та примітивні.
# Ця ознака дозволяє враховувати також і те, яким гаме чином включаються люди у культуротворчий процес, чи постають вони при цьому як активні діячі, чи як прості виконавці, чи, навіть, як агенти (або жертви) даного процесу. Ясно, що при цьому виявляються не лише характеристики технології] а й характеристики соціальної системи в аспекті її культурності. Коли в сучасному суспільстві намагаються, наприклад, оперти культуру на окремих ентузіастів своєї справи, то при цьому не варто очікувати її розквіту. Але і друга ознака культури не може завершити розгляд її суттєвих характеристик; справа у тому, що й найкращі технології можуть використовуватись не лише для виявлення внутрішніх можливостей людини, не лише для її збагачення та позитивного утвердження людини у людському способі буття, а й проти всього цього, - для руйнування як людини, так і культури. Тому варто з'єднати попередні ознаки культури із наступною: культура, як сфера, де виявляються особливості та потенції людини як людини, постає сукупністю людських соціально-історичних та культурних цінностей. Тобто вона постає в окресленнях того, що для людини набуває буттсвоїзначущості, поза чимлюдина не може розглядати себе і свою життєдіяльність сповненими сенсів та змісту. Саме на основі даної ознаки в суспільстві розгортається боротьба *між старим та новим, ¦ між консервативними та інноваційними тенденціями, ¦ між справжньою культурою та псевдокультурою (зараз для позначення останньої використовується термін "попса"), • між культурою та антикультурою, гуманістичною культурою та культурою людиноненависницькою і т. ін. 11 # В загальному плані ясно, що справжні культурні цінності орієнтують розвиток культури в бік збагачення людини та ЇЇ проявів, але за конкретних умов суспільного життя інколи буває надзвичайно складно виявити, що саме реально відповідає таким цінностям.
Досить часто в історії трапляється так, що культурні кованії сприймаються з обуренням, з гнівом, оцінюються як руйнівні та негативні у відношенні до людського життєвого самоствердження, але минас час, і такі оцінки міняються на прямо протилежні. Так само склално оцінювати ті культурні явища, які супроводжувались певним приниженням людини або й людськими жертвами; наприклад, велика кількість архітектурних пам'яток імператорського Риму зводилась рабами, яким участь у такого роду діяннях часто вартувала життя; як ми повинні їх оцінювати?
Певною мірою прояснити означені проблеми оцінки культурних явищ допомагає наступна ознака культури - до культури у власному смислі слова або до справжніх здобутків культури відносять лише те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились із максимальним ступенем повноти, досконалості та виразності. Тут вже Йдеться не просто про цінності та способи діяльності, а про виведення і людської діяльності, і самої людини на певну, за даних обставин для неї - граничну межу своїх можливостей як інтелектуального, так і матеріально-діяльного планів.
За цією ознакою культура вже не пщлягас ніяким порівнянням та оцінкам у плані прогресу чи регресу: тут досягається максимально можливе на даний момент, за даних обставин, і тому всі такого роду досяі неннв стають вічними та незрівнянними. Тому цю ознаку культури врешті можна вважати вирішальною, оскільки в усьому створеному людьми ми, коли підходимо до нього з позиції культурного творення, шукаємо саме цього - неперевершеного, вирашого, незамінного. В ракурсі цієї ознаки ми можемо зрозуміти, чому ніякі відновлення чи відбудови ніколи не зможуть компенсувати справжніх культурних втрат; в кращому випадку вони можуть сприяти актуалізації культурно-історичної пам'яті, бути повчальними, проте - лише макетами чи муляжами дійсних культурних творів.
При цьому ми іакож повинні прочикнутись усвідомленням і того, чому творців культури треба шанувати і берегти тоді, коли вони ще живуть, а не тоді, коли померли. На основі даної ознаки вже чіткіше вимальовується сфера культурологічних досліджень; це є дослідження справжніх досягнень людини в галузі культурного творення, а також - актуальних процесів культурної діяльності і, нарешті, сукупності умов, що супроводжують реальне нарощування культурного потенціалу людства. Ця ознака дає нам можливість також зрозуміти, якою мірою може бути виправдане існування такої соціальної інституції, як міністерства культури; оскільки сфера культури все ж не є нескінченно безмежною, то процеси культури потребують спеціальних регулюючих дій.
В цьому пункті нашого розгляду відкривається доречність долучення до філософського аналізу культури ще однієї її суттєвої ознаки: в культуру включаються також способи збереження, розподпіу та використання культурних цінностей. Ясно, що поза цим не може бути і мови про нормальний культурно-історичний процес; використання культури також повинно бути культурним. Але в цій галузі в сучасному суспільстві існує безліч проблем: з одного боку, все це - зберігання, використання, розподіл культурних цінностей - постає економічно досить обтяжливим, а, з іншого боку, не завжди можна надійно визначити, що саме із сучасного суспільного процесу варто виділяти в якості культурних досягнень, зберігати та належним чином використовувати.
Безумовно виправданими постають зусилля цілої низки країн, спрямовані на те, щоби зробити культурні явища максимально
доступними для всіх бажаючих; проте при цьому майже автоматично загострюється проблема збереження культури.
Врешті-решт, проблема збереження культурних цінностей була виділена ЮНЕСКО (гуманітарним відділом ООН) в якості однієї із глобальних проблем сучасної цивілізації.
* Отже, як бачимо, явище культури справді постає з одного боку складним, а, з іншого боку, важливий для суспільства і людини; в ньому концентруються своєрідні кристалізації людськості, через що культура справді виявляється як одна із важливіших сфер людського буття.
Розгляд суттєвих ознак культури доречно завершити окресленням ще деяких особливостей сучасних проявів культури, пов'язаних із даними ознаками. Не можна не враховувати того, що наприкінці XIX - на початку XX ст. європейська культура все більше і більше виявляє себе як некласична за провідними тенденціями. Некласична культура має риси, споріднені із рисами некласичної філософії.
Основні
риси
,некласичної культури
>
не претендує на сягання абсолютів, сповідуючи позицію мінімалізму
всіляко акцентує несвідомі та позасвідомі чинники людської життєдіяльності
розглядає дійсність як відносну та скоріше розпорошену, подрібнену, ніж-цілісну і завершену
?
Яскравим проявом некласичної культури у XX ст. постає так звана "масова культура", яка бачить свою місію не в тому, щоб людину підносити до якихось вищих рівнів діяльності та світосприй-• няття, а в максимально вільних виявленнях людських стихійних та спонтанних бажань, уподобань та імпульсів.
Всі ці тенденції в кінці XX ст. знайшли своє концентроване відображення у явищі мистецького постмодеріїу. який: а) порушуючи класичні норми художньої творчості, змішує всі жанри і форми мистецтва; 6) експериментує із шедеврами світового мистецтва; в) інколи бічьше цінує самий "акт у мистецтві", ніж його результати. Досить велика кількість діячів мистецтва та культури не приймає ні масової культури, ні постмодерну в мистецтві, вважаючи їх виявленням тенденцій до деградації як людини, так і культури. Проте дослідження цих явищ засвідчує, що авангардове (передове) мистецтво та некласична культура перебувають в органічних зв'язках Із класикою, інколи досить вдало використовуючи їх досягнення і справді розкриваючи нові обрії людських самовиявлень. Проте, справді,
некласичну культуру важко назвати життєствердною; скоріше за все ми маємо тут справу із певним періодом переоцінки цінностей, внаслідок якої культура повинна знову повернутись до потреб людського позитивного життєвого утвердження.
¦ Сучасні дослідження культури надають великого значення принциповому діалогізму культури; це значить, що культура для свого розвитку та нормального функціонування повинна весь час перебувати =^ як у внутрішньому, ^> так і в зовнішньому діалозі.
Внутрішній діалог значить, що культура повинна весь час оцінювати саму себе, свої попередні досягнення та шукати шляхів у майбутнє, будучи чутливою до настроїв людини. Зовнішній діалог передбачає визнання факту відкритості, певної незавершеності окремої культури, необхідності її інтенсивних контактів із інши-ми культурами. Адже зрозуміло, що, якщо культура - це виявлення глибин людини, то бажання обмежитися якоюсь однією культурою або культурою в якомусь її певному історичному стані дорівнює бажанню обмежити людину якимсь її проявом або станом. Тому культурний діалог є нічим іншим, як розкриттям різноманітних горизонтів та перспектив людського початку буття. Через це деякі філософи вважають, що діалогічний характер культури варто визнати ще однією її суттєвою ознакою.
19.2. Поняття цивілізації. Взаємозв'язок культури і цивілізації
У повсякденному житті поняття культури досить часто ототожнюється із поняттям цивілізації: ми кажемо "культурне життя", а також "цивілізоване життя", "культурне суспільство" та "цивілізоване суспільство"1 і т. ін. Те саме простежується і в історії людської думки: терміни "культура" та "цивілізація" увійшли в науковийобіг у XVIII ст., в епоху Просвітництва, де вони часто фігурували як синоніми. І пізніше (наприклад, в концепції російського соціолога М.Данилевського) вони досить часто позначали те саме, хоча у вихідному значенні латинський термін "сіуІііз" перекладається як "громадський" та "міський".
Проте, вже у першій третині XIX ст. американський соціолог Л. Морган позначив терміном "цивілізація" певну велику епоху історичного розвитку людства, яка йшла за епохами дикунства та варварства. За Мерганом, для дикунства були характерні стадне життя, збиральництво, використання для
житла природних схованок (печер, гротів та ін.), оперування примітивними кам'яними знаряддями праці. Варварство вже характеризувалося => родовою організацією життя, => використанням вогню, => прирученням тварин, =^ елементарним землеробством, => побудовою житла та => виготовленням глиняного посуду. За цією епохою розпочалася епоха цивілізації - епоха міст, виникнення сім'ї, виготовлення та використання металів, поява держави та відкриття і використання письма.
Ознаки
цивілізації
1(зйМ Моргандм)
#
*
виникнення та розвиток міст оброблення та використання металів
¦ виникнення письма
¦ поява держави та публічних органів влади.
¦ виникнення сім'ї
Наведені характеристики цивілізації свідчать, що поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, зберігати відомості про своє минуле у записах, не покладаючись на нестійку людську пам'ять та крихкість окремих людських життів.
Проте, стає також ясним, що поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад.
Першими гаслами цивілізації стають "зручність, ефективність, комфорт". Через це вже у XIX ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у концепції "морфології культури" О. Шпенглера, у деяких міркуваннях М. О. Бердяєва.
О.Шпенглер, як вже окреслювалось, розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником Гі дії. Після книги О.Ш-пенглєра "Занепад Європи" проблема взаємолв'язку культури та цивілізації стас визнаною і надзвичайно актуальною. Коментуючи цей твір німецького культуролога, російський філософ М.Бердяєв зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення сам о реал і за ції, а цивілізацією - саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілі-
високии рівень розвитку техніки і науки скупчення людей у гігантських містах деградація мистецтва і культури перетворення народів із виразно окреслених етнічних спільнот у безлику "сіру " масу людей падіння зацікавленості духовними цінностями "Ь-моральний занепад суспільства поширення ерзац-культури
нівеляція індивідуальних людських особливостей іація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце культури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолюти, священне, приходить псевдокультура, заснована на неконтрольования вибухах негативної енергії.
Як же можна оцінити концепцію О.Шпенглераі Як вона співвідноситься із підходом Л.Моргана? Скоріше за все, позиція О.Шпенглера є занадто радикальною в певному одному аспекті розгляду взаємовпливів культури та цивілізації. Реальний їх зв'язок, напевне, значно складніший. Цивілізація, по-перше, може виникнути і виникає лише на Грунті певних культурних досягнень; в цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною культурі. Але й при цьому вона відрізняєіься від культури як своїми функціями, так і цільовим спрямуванням. Не співпадаючи із культурою, цивілізація стаг важливим стимулом та соціально-історичною формою розвитку культури. Але інтереси культури та цивілізації починають протистояти одне одному не лише тоді, коли, наприклад, європейська культура всіунає у епоху Відродження; такі протистояння спостерігалися час від часу і в попередні історичні періоди, коли, наприклад, стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які були вигідні можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвивалася переважно культура розкошій та вишуканих втіх. В той же час навіть такі "замовлення" культуро творцям не завжди і не обов'язково вилітали на культуру негативно; інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових засобів та напрямів культурного процесу.
У свою чергу' і спонтанний розвиюк культури не завжди стимулював та підкріплював шшілізаційні процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект "ідеальної держави'', відзначав, що мистецтво інколи розбещує та послаблює людину, робить її бездіяльною.
З позиції концентрації людських зусиль задля досягнення певних соціальних цілей культура дійсно далеко не завжди може бути корисною, але, як ми з'ясували, не в тому полягає її сутність.
. А тому слід визнати, що культура та цивілізація постають двома " різними сторонами людського суспільно-історичного буття; їх про-• тистояння, але і взаємне стимулювання постає нормальним явищем.
Проте, це не значить, що воно не потребує усвідомлення та свідомого втручання, але задля того, щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і про сутність культури, і про сутність цивілізації, і про складність їх взаємовпливів.
# Сьогодні поняття "цивілізація " найчастіше застосовують для означення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також набутого рівня функціонування культури в усіх її складових. Іншими
словами: цивілізація—це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях буття суспільства. Адже досягнення культури можуть існувати в суспільстві в "законсервовано.^ " стані, можуть тимчасово не знаходити свого "адресата ", а то й бути для нього недосяжними. У такому разі багатство культури не розкрите, а її потенційні можливості не використані належною мірою. На противагу цьому, цивілізація за суттю —це такий щабель у розвитку суспільства, на якому весь зміст культури розгортається не в потенційному, а в актуальному плані, він увесь діє, живе і, головне, продукує подальші повноцінні й багатопланові форми інтелектуального життя суспільства.
19.3. Національні культури та культура загальнолюдська
Розглянуті особливості культури як суспільно-історичного явища дають можливість зрозуміти, що культуру творять людські особистості, проте, вони вписані в певні спільності, історичні епохи, певний суспільний процес. Але в становленні та розвитку культури спостерігаються ті самі тенденції, що і в розвитку пізнання та людської особистості: коли сутність такого явища як культура усвідомлюється, тоді культура існує вже як вагомий, впливовий чинник суспільного буття.
Початково культура виникає і формується стихійно, виражаючи прямі потреби певної спільності людей, тому корені кожної культури сягають стихії народного життя, де, ча твердженням багатьох філософів, культурологів та психологів, формуються найперші типи культурної поведінки, уявлення про культурні та соціальні цінності, архе-типи колективного світосприйняття та самоусвідомлення, і в подальшому своєму розвитку культура не розриває своїх зв'язків іі цими її коренями, оскільки і прижитися, і зберігатися, і реально функціонувати культурні досягнення можуть лише в межах певної соціальної" спільності людей. За твердженнями згаданого вище О.Шпенглера. джерелом культурного творення постає душа певного народу.
Оскільки в наш час основною формою соціальної спільності людей постає нація, то найчастіше в дослідженнях культури фігурує поняття національної культури. Ясно, що в сучасному суспільстві національну культуру не можна ототожнювати із народною культурою, оскільки національна культура твориться вже не тільки і не стільки в стихії народного життя, скільки талановитими та видатними майстрами та діячами культури. Не можна ототожнити національну культуру і з творами представників однієї провідної нації якоїсь країни, оскільки в складному сучасному соціальному організмі задіяні, як звичай-
но, представники різних націй, народів, етнічних груп. Таким чином, національна культура в сучасному суспільстві - це явище складне, багатоелементне як за суб'єктами свого творення, так і за змістом.
Досить складним та дискусійним постає питання про взаємні відношення національних культур та світової культури. Дис-кусійність цього питання значною мірою обумовлена тим, що воно зачіпає інтереси людей: переважна більшість людей, входячи у життя, потрапляє у певне культурне середовище, разом із молоком матері вбирає в своє сприйняття дійсності певні взірці життя, діяльності, норм поведінки, мистецьких уподобань. Тому досить часто людям здається незрозумілим, а то й образливим той факт, що якісь інші люди не милуються тим, чим милуються вони, не дотримуються певних ритуалів та звичаїв і т. ін.
Складність означеного питання пов'язана із тим, що, як здається, наочно очевидною та незаперечною постає реальність конкретних національних та етнічних проявів культури, а ось де та як існує світова культура? Чия вона, хто її творить та використовує?
І дійсно, лише із великою долею умовності ми можемо казати про те, що давньогрецька скульптура чи архітектура належить усьому людству; реальні ж права на них має перш за все Греція; і т. ін. Але із цього міркування не випливає виправданість заперечення реальності чи сенсу виділення світової культури як явища суспільної історії.
Коли ми кажемо ''анатомія людини", "генетичний код людини \ то ні в кого не виникає питання, якої саме людини? Якої нації? Тут ми розуміємо, що структурні чи інформаційні одиниці людського організму у всіх людей за будовою, функціями та вихідними структурними зв'язками є однаковими, хоча в кожній конкретній людині вони набувають індивідуально неповторних виявлень внаслідок унікальності конкретних умов, обставин, факторів як її появи на світ, так і подальшого життя. Ті основні складові людського способу буття, людської свідомості та інтелектуальної діяльності, які ми розглянули у попередніх розділах, також за суттю є однаковими, загальними для всіх людей, хоча за проявами - відмінними.
Конкретний підхід до людини вимагає вміння, навіть мудрості та мистецькості поєднувати одне і друге, тобто вміння бачити, що певна людина, оскільки вона людина, має, як і всі люди, предметно зумовлені емоції, проте це є емоції саме цієї людини, хоча вони в цілому постають явищем загальнолюдським, є унікаль-
ними і ніким більше не відтворюваними. Ще ранній християнський філософ-римлянин С.Боецій писав, що реальність загального полягає в тому, що воно присутнє в кожній речі, але сутність загального знаходить виявлення лише в розумі та загальних поняттях людської мови.
# Так само ми повинні підходити і до питання про співвідношення національних культур та світової культури: кожна національна культура є унікальною, проте вона є людською культурою, тобто в ній знаходить свої виявлення та засвідчення те, що входить в людську природу, людський спосіб буття.
Через це між культурами можливий і необхідний діалог: якби культури були відрізані одна від одної непроникненим кордоном, вони б навіть не змогли би визнати один одного явищами того самого порядку, а якби вони повністю співпадали, то не було б сенсу в їх спілкуванні.
Тому, наприклад, італійські пісні інші, ніж українські, проте ми розуміємо, що це—пісні, що в них знаходить виявлення мелос, але саме той, який в унікальній історичній та суспільній ситуації розкрився не так, як мелос іншого народу.
# Отже, молена зробити висновок, що в коленій реально існуючій культурі наявні загальнолюдські виявлення, що оцінюються в якості світової культури, та унікальність і неповторність їх продукування і виразу, що постає в окресленнях національної культури. Відокремити їх неможливо, як неможливо відокремити акт дії та результат, але і ототожнювати не виправдано, оскільки при цьому втрачаються реальні аспекти культурного діалогу та людського спілкування.
У зв'язку з цим у змісті кожної національної культури умовно можна виділити кілька її змістовних елементів.
^ загальнолюдський елемент — те, що може
^~^_г— у/ бути цікавим і зрозумілим кожній розумній
/ '• ' ¦ ~"-\,/ людині
¦Змістовні
елементи .національної
національний елемент — те, що може являти інтерес та бути зрозумілим лише тим, хто заглиблений у дану культуру
елемент, що слугує грунтом для діалогу та культурної дискусії, те, що синтезує два попередні елементи
Звичайно, виділяти ці елементи можна лише умовно, так само, як і проводити межі між ними, але не слід вважати таке виділення штучним: в реальному функціонуванні культури - і це відомо всім - деякі її предмети набувають широкого розповсюдження на міжнародному рівні, деякі лишаються відомими та зрозумілими лише носіям даної культури, а деякі являють переважний інтерес для дослідників та культурологів. Проте для більшості людей всі ці тонкощі залишаються невідомими, інколи - незрозумілими, а інколи - і принципово неприйнятними. Складно, цілісно та конкретно мислити - справа нелегка; вона вимагає як спеціального навчання, так і інтелектуальних навичок.
В бпіьшості випадків культура розуміється та оцінюється однобічно: % ті люди, які схильні бачити в усіх культурах лише відтворення єдиної людської природи, часто знеособлюють культуру, позбавляють її моментів неповторності та принципової незамінності; їх інколи, проте, не зовсім виправдано, називають космополітами, а то й інтернаціоналістами; *Ь ті, хто схильні зводити культуру лише до її неповторних форм, фактично ізолюють культури та народи одне від одного; їх, як звичайно, називають радикальними націоналістами (інколи - шовіністами); 'Ь- ті люди, які вбачають в культурах лише грунт для діалогів та спілкувань, схильні позбавляти культуру її екзистенціальних засад; це є функціональний або феноменалістичний підхід до культури.
Розглядаючи ці аспекти функціонування культури, варто було б застерігти від невиправданого використання тих термінів, які характеризують наведені вище позиції; перш за все слід розрізняти ці позиції як світоглядні, як ідеологічнії^, як політичні. Наприклад, якщо розглядати космополітизм як світоглядну позицію, то не можна їй не симпатизувати, адже космополіти - це ті люди, які відчувають себе дітьми космосу, відчувають свою спорідненість із вихідними засадами буття природи, світу. В цьому сенсі деякі відомі духовні наставники людства були космополітами (наприклад, Будда, Христос). Інша справа, коли космополітизм постає ідеологічною установкою, тобто коли він подається як соціальна програма; тоді він веде до нівелювання людей та навіть до соціального насильства. Якщо ж космополітизм виступає як характеристика політики, тоді він однозначно постає явищем небезпечним та руйнівним.
Те саме можна сказати І про інші наведені позиції; наприклад, націоналізм як світоглядна установка також не може не викликати поваги, оскільки, як звичайно, він при цьому пов'язується Із поглибленим інтересом до національної культури, історії, народних звичаїв. Як ідеологічна установка він вже небезпечний тому, що загрожує соціальним протистоянням та розбратом. В політичному плані він може бути виправданий лише в окремі періоди історичного розвитку певного народу або держави.
¦ Отже, в реальному продукуванні та соціальному функціонуванні культура постас складним, багатоелементним утворенням, тому й розуміти і осмислювати її слід без спрощень. Для цього треба набувати навичок цілісного конкретного мислення, яке постає особливо важливим тоді, коли ми хочемо свідомо займати виправдану позицію в підході до З ясування взаємозв 'язку між національними культурами та світовою культурою.
19.4. Глобальні проблеми сучасної цивілізації
Жодна - навіть ниймогутніиш і процвітаюча країна або коаліція не може сподіватися не лише досягти успіху, але навіть і просто вижити, якщо створюється небезпечна глобальна ситуація, яка ставить під загрозу існування усіх останніх груп людства.
Аурсліо Печчеі
У філософських та культурологічних дослідженнях тип цивілізації визначають за різними ознаками: релігійними, етнічними або расовими характеристиками, за особливостями взаємодії з природою.
• Сучасну західну цивілізацію переважно визначають за її способом І освоєння світу і тому називають індустріальною (або постіндуст-
ріальною).
Індустріальне виробництво характеризується широким використанням машинної техніки як традиційної, так і нетрадиційної: автоматів, роботів, комп'ютерів. Ефективність такого виробництва набагато вища від ручної праці, тому сучасне індустріальне виробництво здатне не лише забезпечити за-
доволення основних потреб людини, а й створити умови для успішного розвитку науки, освіти, культури, мистецької творчості, охорони здоров'я і, врешті-решт, — для саморозвитку та самовдосконалення особи.
¦ Індустріальна цивілізація постає умовою усвідомлення, проголошення та захисту прав людини, культивування індивідуальної людської самобутності.
Але індустріальне виробництво принесло людству не лише позитивні здобутки. Його негативні сторони виявилися у тому, шо:
¦ по-перше, воно зробило людську працю більш одноманітною, механічною, часто майже позбавленою забарвлення людською індивідуальністю;
¦ по-друге, машинне виробництво призвело до масового каліцтва людей, масовоїїх загибелі внаслідок технічних аварій та катастроф (згадаймо Чорнобиль), а застосування техніки на війні спричинило небачені жертви під час військових конфліктів;
¦ нарешті, впровадження машин та машинного виробництва зумовило значну раціоналізацію людської свідомості, виникнення механістичного світобачення, ототожнення природних процесів і навіть людини з машинами підвищеної складності.
Але чи не головним негативним наслідком індустріалізації виробництва стало виникнення так званих глобальних проблем сучасної цивілізації, зумовлених тим, що людська технічна та виробнича діяльність за своїми масштабами досягла вимірів г-------------¦ -------——-----1 загальнопланетпих процесів.
--щ Соціально-економічні Глобальними їх назвали саме
..-----------------„_ тому, що вони охоплюють та впли-
вають певною мірою на усе людство, усю земну кулю ("глобус" з латини ¦— куля). У зв'язку з цим і розв'язувати їх може лише все людство або, принаймні, більшість його.
Глобальні проблеми не можна розв'язати в межах окремих країн
або окремих регіонів Землі.
_г
Глобальні
проблеми'
(Пучасності
)
Соціально-екол огі чнї
Соціальпо-політичні
Проблеми людини
Досить показовою щодо характеристик глобальності постає Чорнобильська катастрофа: відомо, що негативні впливи вибуху її четвертого реактора так чи інакше поширились на десятки країн. Найбільше від прямої дії наслідків вибуху постраждали Україна, Білорусь та деякі регіони Росії. Реальні масштаби її загрозливих наслідків важко оцінити навіть зараз. Проте, незаперечним уроком Чорнобильської катастрофи постає те, що сучасні техніка та технологія не вибачають людських помилок чи недбалості, а, навпаки, вимагають уважності, дисципліни і, у тому числі, того, що ще Б. Паскаль називав "гідним мисленням", тобто мисленням із граничним ступенем щирості, відкритості та самоусвідомлення. Того ж вимагають й інші глобальні проблеми сучасності. А звідси випливає філософський аспект глобалістики: сьогодні людство живе і діє у новому режимі осмислення себе та відповідальності.
Головні ознаки глобальних проблем
їх загальнолюдський характер
масштабність
надзвичайна гострота
необхідність
колективного
вирішення
Соціальио-екологічні проблеми - це проблеми, пов'язані з порушенням унаслідок людської діяльності рівноваги в геологічних, біохімічних процесах Землі та біосфери загалом. До комплексу екологічних проблем входять:
# забруднення довкілля; воно настільки інтенсивне, що на Землі сьогодні майже немає екологічно чистих рік; до того ж забруднені }іе лише ґрунти, водоймища, атмосфера, а й космічний простір навколо планети;
¦ знищення лісів, зеленого шару Землі, через що відбулися зміни у водообмінних процесах планети, у температурному режимі на її поверхні; сучасна наука занепокоєна появою "парникового ефекту" в земній атмосфері, коли внаслідок виробничої діяльності відбувається підвищення загальної температури: це загрожує таненням полярних льодів і відчутним підвищенням рівня води у Світовому океані;
# зменшення площі грунтів, придатних для рільництва внаслідок будівництва міст, шляхів, підприємств, ерозії ґрунтів та ін.
Шляхи
Екологічна А-
криза \г~
¦Сщіальнд-екологічні
Ах
-пррблеліи^Щ:ф\^ розв'язання
Забруднення повітряного і водного басейнів Землі, загрозливе зростання відходів життєдіяльності людини. Проблема зміни клімату і можливість кліматичної катастрофи.
Збіднення тваринного і рослинного світу планети. Скорочення боранихугідь ілісів, погіршення родючості грунт їв.
Розробка і виконання міжнародної програми охорони навколишнього середовища.
Ефективне природоохоронне законодавство зі стимулами і відповідальністю людей.
Перехід до нової екологічної природоохоронної технологічної культури. Інформування людей про стан оточуючого середовища і формування екологічного світогляду в суспільстві.
Весь комплекс екологічних проблем, в тому числі викликаних Чорнобильською катастрофою, створює реальні загрози людському життю. За попередніми прогнозами деяких футурологів (футурологія- прогнозування майбутнього), до середини XXI ст. людство може знищити себе внаслідок загальної екологічної катастрофи.
Серед глобальних соціально-економічних проблем актуалізуються енергетична проблема і проблеми, пов'язані з хімічним виробництвом.
ресурсів (енергетичних, сировинних)
продовольча
демографічна
економічна відсталість значної кількості країн
Відомо, що ефективність сучасного виробництва перебуває у прямопропорційній залежності від рівня енергоозброєності праці. Але саме виробництво енергії є чи не найбільш
екологічно небезпечним: теплові станції викидають у повітря тисячі тонн отруйних газів та твердих пилових відходів. Ядерні станції небезпечні через радіацію, а також необхідність захоро-нення відходів ядерного палива. Енергетика також є найпотужнішим чинником створення "парникового ефекту". Намагання використовувати природні джерела енергії (сонячне випромінювання, вітер, припливи) поки що неефективні.
Загострились також проблеми, пов'язані з хімічним виробництвом, із створенням різного роду штучних матеріалів. Без останніх неможливі ні сучасне виробництво, ні сучасні медицина та обчислювальна техніка. Але штучні матеріали не піддаються природній утилізації, а тому створюють небезпеку для довкілля та здоров'я людини.
Демографічна проблема пов'язана з перенаселенням певних регіонів Землі. Загалом населення планети збільшується відчутними темпами. Тому виникають проблеми забезпечення людства продовольством, житлом, одягом, медичним обслуговуванням, проблеми, пов'язані з легальною та нелегальною еміграцією.
Серед гшбаль/шх соцісічьно-політичних проблем на перший план висуваються проблеми війни та миру, зумовлені нагромадженням зброї масового знищення людини. Хоча після розпаду СРСР за умов відсутності протистояння двох світових соціальних систем загроза світової ядерної війни ніби відсунулась на другий план, проте, вона не зникла. Ніхто не гарантує людству захист від ядерного шантажу, політичного авантюризму як із боку певних політичних режимів, так і певних злочинних груп і навіть одинаків. Крім того, ядерної зброї нагромаджено так багато, що серйозну загрозу становить її зберігання; знищення її — складна і дорога процедура.
Крім того, до глобальних проблем сучасної цивілізації належать проблеми людини, тобто такі, що пов'язані з масовим розповсюдженням деяких хвороб (СНІД, онкологічні, серцево-судинні захворювання, діабет та ін.); проблеми збереження культурної спадщини людства, взаємин між людьми, матеріальної і духовної незабезпеченості життя, обмеження прав і свобод громадян, боротьби з міжнародним тероризмом, наркомафією та ін.
Якими ж можуть бути шляхи та умови розв'язання глобальних проблем? До них можна віднести:
Ф масове роз'яснення значення та масштабів глобальних проблем;
Ш обоє 'язкове введення в освіту знань, пов язаних із глобальними проблемами сучасності;
0міжнародну співпрацю у справірозв язання глобальних проблем на різних рівнях;
¦Ф- міжнародне запровадження в економічні показники виробництва таких норм, що забезпечують фінансування, спрямовані на розв'язання глобальних проблем.
Загалом глобальні проблеми сучасності вимагають від людства нового рівня міжнародної інтеграції.
Велику роль у розв'язанні глобальних проблем відіграють громадська думка та такі громадські організації, як "Зелений світ ", "Грінпіс" тат.
СУТТЄВО І ЄЯ
Висновки
0л Складнощі людського самоусвідомлення, що постали перед людиною у XX ст., поставили проблему культури у центр філософських дискусій та сперечань саме тому, що людина як така формується в соціально-культурному середовищі. Суттєві ознаки культури дають можливість розуміти ЇЇ як накопичення зразків людських історичних самовиявлень, а тому вона постає своєрідною умовою збереження людськості в ході історичного процесу.
На ґрунті культури виникає цивілізація як сукупність форм, що стабілізує життя суспільства; між культурою та цивілізацією утворюється складна, суперечлива система взаємовпливів, що знайшло своє відображення у культурологічних концепціях XX ст. Одним із виявлень цих суперечностей постають глобальні проблеми сучасної індустріальної за
характером цивічізації.
Резюме
® У XX ст. явище культури опинилося в центрі уваги фічософії та гуманітарних наук, оскільки саме в культурі її дослідники намагалися відшукати відповіді на болючі проблеми людського самовизначення; наприкінці XX ст. на місце численних спроб дати одне-єдине визначення культури прийшло
ФІЛОСОФІЯ НАУКИ І ТЕХНІКИ
Вся історій людства має тільки два великі періоди: перший - від Авраама до сьогодення, другий - від винайдення атомної енергії та до всіх прийдешніх часів. Перехід від першого періоду до другого знаменний закінченням споживання сонячної енергії та початком використання її суто земних джерел.
Макс Борн
Сучасні соціальні процеси позначені надзвичайно широким і відчутним впливом науки й техніки на всі сторони життя. Сьогодні кожна освічена людина повинна орієнтуватися в тому, що являють собою наука та техніка, оскільки уникнути контактів із ними в сучасному суспільстві просто неможливо. У зв'язку з цим виникає потреба осмислити ці феномени історії, визначити їх корті, їх зв 'яз-ки із засадами людського буття, ритм та перспективи розвитку сучасного суспільства індустріального та постіпдустріального взірця. Особливе значення має виважена, обгрунтована оцінка феноменів науки і техніки в їх значенні для людини та історії.
СУТТЄВО ІЙКі
03
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
% причини виникнення та завдання філософії науки і техніки як особливого напряму сучасної філософії;
^ сутиісні ознаки науки, техніки й технології;
'Ь як впливає розвиток науки та техніки на розвиток суспільства;
^ які існують сьогодні основні оцінки впливу техніки на суспільство.
^ використовувати ознаки науки, техніки та технології для пояснення конкретних явищ сучасного суспільного життя;
^ порівнювати між собою основні сучасні періодизації історичного процесу;
застосовувати та пояснювати основні оцінки ролі техніки в процесах сучасного суспільного життя.
“*=
О
чому наука і техніка перетворилися на потужні чинники сучасних суспільних процесів; зв'язок людської технічної діяльності із засадами людського буття та розвитком пізнання; найновіші підходи до тлумачення сучасних особливостей розвитку технічної цивілізації.
(_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
20.1. Предмет, проблеми та історія філософії науки і техніки.
20.2. Поняття науки, техніки і технології.
20.3. Зв'язок розвитку науки і техніки з розвитком суспільства.
20.4. Проблеми оцінки впливу техніки на розпиток суспільства.
20.5. Особливості історичного розвитку науки і техніки.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* МАШИНА - інженерний вид техніки, результат матеріалізації наукових знань, традиційна машина складалася із трьох елементів: робоче знаряддя (що діс на предмет праці): передаточний механізм ти силова установка: науково-технічна революція додала до ни.\ четвертий елемент - кібернетичний інформаційний пристрій, внаспдок чого машина перетворилася на саморегульований комплекс.
* НАУКА - спеціалізований та спеціально культивований вид пізнавальної діяльності, спрямований на продукування достовірних перевірених знань: в реальному житті суспільства наука постає у трьох виявленнях: як сукупність знані,, нк спеціальна пізна-ватьни діяльність: як сукупність соціаіьних організацій та інститутів, що іабезпечу-іоть виконання такої діяльності.
* ТЕХНІКА - в широкому значеній особлива форма людського утвердження в бутті та взаємодії із світом, коли іюдина за допомогою кінцевого, контрольованого, впорядкованого намагається опанувати нескінченним, спонтанним, хаотичним: ця форма людського самоутвердження може набувати простих, а також- - надзвичайно складних виявлень
* ТЕХНОЛОГІЯ - виправдані способи застосування техніки та способи поєднання окремих ланок процесів людської діяльності
* ТЕХНОЛОГІЧНА РЕВОЛЮЦІЯ - перехід і)о якісно нових способів технічної та виробничої діяльності, можливість яких відкрилася разом із досягненнями в галузях електроніки, інформаційної техніки, генної інженерії; всі вони повинні привести до того, що людина буде здійснювати свою діяльність не за принципами грубого зовнішнього втручання у природні процеси, а шіихом входження у внутрішнє їх регулювання на засадах їх власних законів та властивостей.
* ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО - суспільство, що базує свою життєдіяльність на засадах машинного виробництва.
* ТЕХНОТРОННЕ СУСПІЛЬСТВО - суспільство, яке повинно базувати свою життєдіяльність па жісчдах досягнень та результатів технологічної революції, володінні інформацією, лібералі іації сусппьних відносин.
20.1. Предмет, проблеми та історія філософії науки і техніки
Філософія науки і техніки (на Заході превалює напрям "філософія техніки") — напрям філософії, характерний для XX ст. Його поява викликана передусім надзвичайно широким розповсюдженням техніки і технічних засобів саме в цьому столітті, а також усеосяжним впливом науки та техніки на всі сторони життя суспільства.
І все ж інтерес до науки і техніки виник задовго до XX ст. Так, певні міркування про засоби людської діяльності ми знаходимо вже у Платона й Арістотеля. В епоху Відродження відбуваються події, що свідчать про перші прояви взаємодії між наукою і технікою. Існують відомості про те, що під час будівництва Міланського собору його проект уперше було піддано науковій експертизі (1386 р.). Діяльністю, максимально наближеною до інженерної, займалися Леопарда да Вінчі (1452-1519), Микколо Тарталья (1499-1577), Петро Апіап (1501-1552), Герхард Меркатор (1512-1594). Щоправда, діяльністю, близькою до інженерної, займалися ще єгипетські будівничі, але давньоєгипетська традиція перервалася і не дала наслідків, подібних до розвитку європейської традиції.
Напередодні Нового часу (ХУІ-ХУІІ ст.) тиловим був поділ усіх знань, мистецтв та вмінь на два розділи: агГез теспапісаі (механічні мистецтва) та агіез ііЬегаіів (вільні мистецтва). До вільних мистецтв входили відомі науки "тривіуму" та "квад-ривіуму", що їх виділив у V ст. МарцІан Капелла, а до механічних відносили 7 таких напрямів: рільництво, полювання, ткацьку справу, зброярство, медицину і театральне мистецтво (оскільки останнє було пов'язане з будівництвом підмостків, виготовленням та використанням декорацій).
* Першим виданням, спеціально присвяченим техніці, можна вважати книгу І. Бекмана "Керівництво з технології, або Пізнання ремесел, фабрик та мануфактур", видану 1777р. у Геттінгені (Німеччина). Століттям пізніше вийшла книга Е. Каппа "Основи філософії техніки " (Брауншвейг, 1877), звідки, власне, й пішла назва особливого напряму філософії. У 1897р. француз А. Еспіна видав книгу "Джерела технології", але найбільш визнаними авторитетами у справі заснування філософії техніки є Ернст Капп та неотоміст Фрідріх Дессауер ( "Філософія техніки; Проблема реалізації", 1927 р., Бонн).
Суттєвий внесок у розроблення філософії науки і техніки зробили французи Е. Дюркгейм, М. Вебер, А. Бергсон, Ж. Еллюль, німецькі філософи Е. КассІрер, М. Хапдеггер, Ф. Рапп, Г. Рополь, американські філософи та соціологи Д. Белл,
Р. Айріс, А. Тоффлер, X. Сколімовськи, Р. Мертон. англієць Дж. Бернал та ін., а також такі філософські течії, як неокантіанство, позитивізм та наукознавство.
Чим конкретно зумовлена поява особливого напряму філософських досліджень під назвою "Філософія техніки" або ''Філософія науки й техніки"? Назвемо провідні чинники його появи.
Основні принципи філософії науки як особливої галузі знання були розвинуті Р. Мертоном у праці "Наука, техніка і суспільство в Англії XVII ст. ", опублікованій у 1933 р. В ній Мертон висунув на перший план роль пуританської релігії І моралі в становленні науки Нового часу. Пізніше він сформулював концепцію науки, яка в 60-і роки стала домінуючою парадигмою. Ф-ілософською основою цієї концепції були позитивістські ідеї соціальної нейтральності І кумуля-тивішго характеру зростання наукових знань, а загальносоціологічною основою - структурний функціоналізм, варіант якого був розроблений самим Мертоном.
Провідні чинники появи філософських досліджень науки і техніки ¦;•<'¦
^ наука і техніка сьогодні — дуже важливі за впливом та наслідками галузі людської діяльності
р- розвиток науки і техніки позначається на всіх сторонах життя суспільства, приводячи до радикальних змін у їх змісті
р. у XX ст. за високого рівня розвитку науки і техніки розкрилися принципово нові аспекти їх зв язку з різними сферами людської життєдіяльності; з поступом історії, з природою людини, а водночас відкрилися і нові сторони людського буття
У зв'язку з останнім маємо підстави стверджувати, що філософія науки і техніки змушує нас дещо по-іншому розглядати окремі традиційні проблеми філософії, зокрема: що таке людина, що таке природа, які можливі між ними системи взаємозв'язку, якою є природа людського інтелекту? І водночас -— цілий комплекс соціальних проблем.
Але безпосереднім предметом дослідження для цього напряму є сутність науки і техніки, їх взаємовплив та взаємозв'язок, їх місце серед інших явищ людської життєдіяльності.
20.2. Поняття науки, техніки і технології
Бурхливий хід науково-технічного розвитку у XX ст. привернув увагу вчених, дослідників та й узагалі громадської думки людства до того, що таке техніка, як вона пов'язана з наукою та розвитком суспільства. З огляду на численні негативні наслідки науково-технічного поступу дуже гостро постало питання і про те, чи можна обмежити або навіть і припинити бурхливий розвиток техніки, проникнення науки в досить автономні, з погляду етики, сфери життя людини. При цьому, з одного боку, мимоволі згадується роман-застереження Дж. Оруелла "1984", в якому змальовано страхітливу картину життя суспільства з тотальною регламентацією засобами науки, техніки, технології найінтимніших сфер життя людини, а з іншого — відомий вислів індійського мудреця і духовного проводиря Вівекананди про те. що індійські вчителі життя давно зрозуміли: техніка веде у безвихідь, тому вони передбачливо повернули розвиток індійського суспільства в бік духовного,а не технічного вдосконалення. Зрозуміло, що передусім слід звернутися до питання про природу та сутність техніки.
У науці існує три підходи до розгляду цього питання, які умовно можна позначити як вузький, загальноприйнятий і широкий:
* за вузького підходу до техніки відносять будь-які допоміжні засоби діяльності, тобто знаряддя та засоби праці. Навряд чи такий підхід можна приймати як повною мірою виправданий, оскільки при цьому і гілку, використану як важіль, треба було би вважати технікою;
¦* у межах загальноприйнятого підходу техніку розглядають як сукупність технічних пристроїв і засобів, які матеріалізують знання і сприяють збільшенню ефективності людської діяльності. Це переважно інженерно-технічний ракурс проблеми, необхідний для вирішення конкретних цільових завдань, але. безперечно, недостатній для вирішення глобального питання про місце та роль техніки в житті суспільства, про можливості й умови свідомого регулювання науково-технічного розвитку. Хоча й при такому підході є місце для філософських роздумів: адже тут виникають проблеми зв'язку людської діяльності з процесами природи, питання про умови ефективності людської діяльності та її критерії, питання про зв'язок розуміння, контролювання та алгоритмізації людської діяльності з неусвідомленим, спонтанним, природним. Усі ці проблеми та питання перебувають у полі зору філософських досліджень;
*¦ за широкого підходу насамперед звертають увагу на те, що поняття "техніка" вживають у різних значеннях: ми кажемо про техніку швидкого читання, техніку акторської гри, техніку гри на музичних інструментах і навіть про техніку інтелектуальної медитації. При такому вживанні поняття "техніки" виходить за межі позначення технічних пристроїв і може бути застосоване майже до всіх сфер та напрямів людської діяльності. А це свідчить про те, що технічна сторона є важливою і необхідною стороною людського буття, людського способу самоутвердження у світі.
Кожна з окреслених концепцій демонструє нам щось справді суттєве й цікаве у феномені техніки. Завдяки ознайомленню з ними ми отримаємо його об'ємне зображення. Спробуймо зробити деякі висновки та узагальнення. Майже всі, хто розглядає техніку в широкому значенні цього терміна, наполягають на тому, що вона:
Основні концепції походження техніки
^ вкорінена в самий фундамент людського існування і с проявом особливостей людської взаємодії з світом;
% техніка далі пов 'язана Із суттєвими особливостями людського пізнання та інтелекту;
% нарешті, техніка незаперечно пов 'язана з намаганням людини з допомогою скінченного оволодіти нескінченним, за допомогою раціонального — позараціоиальним, функціонального та цілеспрямованого — самодостатнім, за допомогою ефективно нарощуваного — спонтанио-самопродукуючим.
* Отже, ми можемо зазначити, що через техніку людське буття посіпає як певний полюс буття взагалі, як полюс, па якому панус виділене, кінцеве, раціоналізоване, регламентоване, ідеалізоване, визначене, складне, перервне. Водночас саме завдяки тому в бутті окреслюються протилежні перерахованому властивості: цілісне, нескінченне, самобутнє, спонтанне, безмежне, невизначене, самоут-єорюєальне, безперервне. Технічна ж творчість постає як намагання через перше досягнути другого.
Сучасні німецькі дослідники X. Ленк та Г. Рополь виділили 9 характерних елементів техніки:
Дев'ять, . елементів
техніки
за X. Ленком
та Г. Рополем
^прикладне природознавство
.продукування надлишків продукції, ефективність розкриття глибин упорядкування природи самозабезпечення людського існування -> втілення ідей та задумів людини
воля до влади над природою ' комплекс інструментів та засобів вивільнення людини з-під влади природи предметне втілення схем людської діяльності
Усі ці елементи випливають із широкого розуміння техніки, конкретизуючи його. Можна також погодитися з американським філософом X. СколІмовськи, що техніка пов'язана з вихідними поняттями європейської цивілізації, а саме, з поняттями природа, раціональність, ефективність, поступ.
У сучасній філософії техніка постає як об 'скт, знання, діяльність та волевиявлення людини. Отож при розгляді техніки доцільно враховувати її: =>природний вимір, =>людський вимір (у тому числі — психологічний, етичний та ін.), асоціальний вимір (економічний, правовий, політичний, історичний та ін.). * На підставі розглянутого можемо стверджувати, що пізнання і техніка нерозривно пов'язані між собою, що в певному вимірі пізнання є нічим іншим, як технікою інтелектуального прояснення буття (принаймні — наукове пізнання). Певна річ, що п наука виникає і розвивається у зв'язку з розвитком техніки. Але водночас ми повинні _ зазначити і певну розбіжність у розвитку знань та техніки. Техніка, як підкреслювалось, знаменус собою існування людини на певному полюсі буїтя і сама с виразом цього полюса, тоді як знання і пізнання намагаються охопити буття а усіх його проявах і використовують для того різні форми, тобто технічна сторона с лише О4НІСЮ стороною знання та пізнання. 1 тому в історії, а також у різних вилах пізнання акцент може падати переважно або па технічну, або на цілісно-о орач ну його сторону. Відповідно і 'зв'язок пізнання з розвитком техніки не г_ прямим. 1 все ж ми можемо і достатньою мірою достовірності стверджувати. що сутність людського пізнання вимушено пов'язана
з технічною діяльністю.
Вихідним актом і технічної діяльності, і пізнання є покладання у бутті, що протистоїть людині та ,'іюдському розуму, певної межі, яка починас викопувати функцію точки або системи відліку, що падалі орієнтує людину в її теоретичній чи практичній діяльності. Наприклад, коли первісна людина починала виготовляти кам'яні знаряддя праці, то світ носіавав перед нею поділеним на предмети, якими можна діяти, і на предмети, котрі підлягають дії. Ця. здавалося б, суто архаїчна класифікація і нині залишається вихідним орієнтиром у людській діяльносп.
Але в цьому пункті ми повинні відзначити, що виділення подібних класифікацій, як і проведення орігнтувальних меж у бутті — це, у підсумковому варіанті, с справою людською розум), а не технічної діяльності як такої Адже те, що саме таке проведення грані, наприклад, у вигоювленні знаряддя праці, є найкрашим та найефективнішим, може зафіксувати лише розум людини, бо виготовлення знаряддя га його використання — це процеси, які далеко стоять один від одного. Тут слід зібрати докупи н утримати разом у пам'яті багато різних ситуацій, моментів, актів та результатів, порівняти їх між собою, знайти критерії д.тя виділення кращого варіанту та ін. Усе це без участі розуму просто неможливе. Лише те. що відзначене і зафіксоване розумом, стає справжнім елементом діяльності.
¦ Отже, пізнання і технічна діяльність мають єдине вихідне коріння, але виростають з нього різні сутності. Діяльність свідомості, активність розуму стають головною передумовою і пізнання, і технічної творчості. Тому знання і техніка не зливаються, хоча й тісно сплітаються у своєму розвитку. Яку ж роль відіграють технічні і технологічні чинники в пізнанні? Вони стають ніби динамічно рухомим візиром, крізь який розум сприймає структуру буття І доводить сприйняте до рівня розуміння. На основі технічної: технологічної діяльності виробляються інтелектуальні операції мислення (наприклад, аналітико-сиитетична діяльність), дискурсивне
мисле/шя, з'єднуються інтуїтивне схопленая ти раціональні умовиводи. І есе ж — підкреслимо це ще раз — пізнання й усвідомлення принципово не зводяться лише до дискурсивного мислення та раціонального аналізу; це водночас і охоплення цілого, і безпосереднє вживання у ехще, і певне екстатичне злиття ї глибинними вимірами сущого.
Наука виникає як спеціальне культивування техпіко-технолої іч-ного аспекту пізнання і а свідомості. Наука починається і ам і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те. як слід діяти, щоб отримати певний результат, починають обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом наука виникає як розроблення і фіксація необхідних моментів у предметній діяльності людини.
!
Компоненти науки
за з.\истом
• знання про світ
¦ знання про алгоритми дій та діювих операції)
¦ знання про можливості людини її її ставленні до світу
за класифікацією
паї /см про форми та сфери існуючого (природознавство, історія, соціологія, етнографія, анатомія, психологія)
ш науки логіко-мстодологічного або інструментального напряму (математика, логіка, теорія систем, пригра му вапни)
¦ гуманітарні науки (філософія, культурологія, фіюлогія. ре.іігісзпанапва, естетика та ні.)
Лише беручії всі ці наукові напрями в комплексі, ми можемо скласти виправдане уявлення про науку взагалі. В загальному плані термін "наука" використовується у трьох основних значеннях:
1) в нашииршому значенні -як будь-який свідомо відфіксований досвід (в такому випадку ми кажемо '1Це буде мені наукою"');
2) в широкому значенні - як сукупність достовірних, перевірених та обґрунтованих знань у будь-якій сфері пізнання;
3) у вузькому значенні - як природознавство, в якому домінує логіко-математичнии апарат.
Свого часу /. Кант виголосив тезу про те, шо в кожній галузі знання рівно стільки науки, скільки в ній є математики. Математизоване природознавство, починаючи з XVII ст., стає у Європі взірцем науки як такої. Тому є своє пояснення, бо саме таке спрямування наукового натхнення призвело до швидкого технічного прогресу в Європі. Але таке тлумачення науки невиправдано звужує її зміст та функції.
Спираючись на розглянуті особливості науки, ми, разом із дослідниками в галузі наукознавства, можемо виділити такі її суттєві ознаки:
% наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеня вираження у ньому суттєвих зв'язків пізнаваної предметної галузі (відкриття та дослідження законів тих явищ, що вивчаються);
'Ь єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;
*Ь наявність методологічно-операційної складової частини, за допомогою якої можна як перевіряти наявні знання, так і отримувати нові;
Ч> єдність кількісного та якісного аналізу досліджуваного
предмета;
"Ь наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за
кожним терміном;
^> категоріальний зміст знання, тобто наявність оріентов-ио-конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз предметного змісту буття, що отримує назву фізичної, хімічної, біологічної та ін. реальності;
% наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофілософсь-ких припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності;
% задоволення певної соціальної потреби.
У реальному суспільно-історичному існуванні наука постає V трьох проявах:
певна сукупність знань, відомостей, інформації діяльність із продукування таких знань
сукупність соціальнихугрупувань, колективів, інститутів та установ, що забезпечують здійснення зазначеної діяльності
Прояви науки в суспільномуі житті
¦ Нарешті, ми звертаємося до поняття технології. З інженерного та соціального погляду технологія — це сукупність умов, чинників, компонентів, що забезпечують оптимальне використання та застосування техніки. Технологія передбачає певну організацію та пеону послідовність актів, дії, що загалом приводять до необхідного результату. Сюди входять соціально-культурні чинники, знання, екологічні, ергометричні та психологічні аспекти людських технічних дій. Але існус і лсщо специфічне значення терміна "технологія": в англійській науковій традиції частинку "логія" витлумачують не як закон або закономірність, а в первинному значенні — як "слово", "теорія", "знання"'. На відміну від вказаного значення, поняття технологія тут розуміють як комплекс наук, пов'язаних із буттям техніки. Як звичайно, ці науки групують відповідно до названих раніше ознак техніки: це комплекс природничих, проективних, пропедурно-методологічних та соціальних наук про техніку.
Поняття технології не с другорядним порівняно з наукою та технікою. Навпаки, значною мірою значення і оцінка техніки визначаються саме в технологічному аспекті, адже недарма існує вислів:'' Техніка в руках варвара перетворюється у метаюбрухт". "Технологія, — як зазначає американський соціолог Дж.П. Грант, — пронизує собою всі наші думки про світ і про нас самих. Пришестя технології поставило вимогу змін у наших уявленнях про те, що є добре, що таке добро, як треба розуміти здоровий глузд і шаленство, справедливість І несправедливість, раціональність та ірраціональність, красу і потворність".
Сьогодні рівень технології, тобто розуміння і використання природних, людських та соціальних вимірів техніки, значною мірою визначає загальний рівень культури суспільства. Німецький філософ Г.Рополь зазначає: "Разом із технікою повинен імпортуватися також і орієнтований на техніку спосіб життя: успішне передання техніки пов'язане з відповідним переданням культури".
20.3. Зв'язок розвитку науки І техніки з розвитком суспільства
Із розглянутих раніше положень можна зробити висновки:
> по-перше, про те, що науки, техніка, технологія є досить складними явищами суспільного життя і що вони пов'язані з глибинними засадами людського існування;
> по-друге, про те, що між ними існує необхідний зв'язок.
Історія свідчить, що технічний розвиток може досягати досить значного рівня у відносно малорозвинсних країнах, як це було, наприклад, у Стародавньому Єгипті та Китаї XIV ст. Але наслідки такого розвитку ніколи не досягали тих результатів, що їх ми маємо в сучасній Європі. Це свідчить про те. що, незважаючи на можливість відносно автономного розвитку технічних умінь, лише тоді розвиток техніки набуває характеру динамічного і стійкого у своїх основах процесу, коли він переплітається і поєднується з розвитком науки та соціальної структури.
Тс саме можна сказати і на адресу науки. Нині можемо констатувати, що вивчення прогресивного поступу суспільства свідчить про внутрішню єдність розвитку науки, техніки і технології. Європейська наука бере початок із пошуків та відкриттів Стародавньої Греції, а саме — із дослідження змісту понять, що формують знання, а отже, з доведення, обгрунтування, аргументації, тобто з технологічної сторони інтелектуальної діяльності людини. Так звана "теорема Шфагора" була відома своїми результативними величинами ще задовго до Шфагора, але характеру саме теореми, тобто логічного доведення, вона набула в Шфагора.
Так само розуміння води як першооснови всього сутнього існувало у східній міфології, але лише Фалес Мілетський почав це обґрунтовувати, раціонально тлумачити та пояснювати. Становлення науки у Стародавньому світі ще мало пов'язувалось із розвитком техніки. Тут наука, діставши поштовх для розвитку зі сфери соціального життя та технічної діяльності, нагромаджувала переважно технічні складники інтелектуальних пошуків. І хоча окремі напрями знання перехрещувались із практичними потребами (наприклад, діяльність Архшеда), це радше було винятком, ніж правилом. Ту ж тенденцію ми спостерігаємо і в Середні віки. Але самий факт втягування великої групи етносів у єдиний культурно-історичиий процес сприяв поступовому розширенню напрямів пізнання та сфер застосування знань.
Найвражаючішою сферою технічної діяльності зрілого Середньовіччя було будівництво храмів. Саме тут, за свідченням істориків науки, ми й знаходимо перший відомий нам і вже згадуваний факт наукової експертизи проекту будівництва Міланського собору (1386 р.). Власне, стабільна картина розвитку науки, техніки та технології в їх взаємозв'язку починається в Європі з епохи Нового часу {XVII ст.). Дослідники виділяють наступні етапи в розвитку науки та техніки.
Основні етапи розвитку науки і техніки
-+¦ перший етап (прибл. 1660-прибл. 1750) -науки і техніки тут іпсти-туаіізуються (виникають Академії наук і власне інженерна діяльність;; зв язокміж наукою і технікою можна простежити за такими напрямами: а) виникне техніка для наукових експериментів, яка починає досить активно розвиватися па ґрунті вже наявних тех-нічних досягнень; б) утверджується механічна картина світу;
-> другий етап - початої; промислової революції (кінець XVIII ст. -усе XIX ст.). Тут бурхливий розвиток техніки починає вимагати застосування науки. У топ самий час виникає економічна потреба у втіленні иаукоао-іиструмеитальиих нипрацюваиь у виробництво. Тобто виникає зустрічний рух науки, техніки і технології одне до одного:
->¦ третій етап - XX ст. - тут зв 'язок науки і техніки стає систематичним і спеціально плановим, і в цьому зв'язку наука поступово виходить на прохідне місце
Інколи виділяють ширші і. навпаки, детальніші періоди науково-технічного розвитку. Наприклад, античну та середньовічну науку розглядають як перший етаїкш якому пізнання ще достатньо не відокремилось від ремісництва. Наукову революцію Нового масу виділяють як другий період — період відокремлення науки від практичних потреб. А кінець XIX і XX ст. вважають періодами нової синкретичної взаємодії науки і техніки.
* Уже розглянуті підходи до аналізу розвитку науки та техніки свідчать, що вони, безперечно, пов'язані з розвитком суспільства, з його поступом, але прямого -і простого зв язку тут пемас. Загалом переважає тенденція до інтепсивпішого розвитку інтелектуальних методик наукового пошуку, яку врешті-решт речюмує випереджальний хід розвитку науки порівняно з технікою та виробництвом.
Але навряд чи ми знайдемо на протязі всієї історії європейської цивілізації незаперечні та однозначні підтвердження визначального впливу науки і техніки на розвиток суспільства. Таку тенденцію можна спостерігати лише у другій половині XX ст., але її тут говорити про неї можна лише з певним застереженням (про це докладніше йдеться у подальших підрозділах). Важливішими для розвитку суспільства є міжінднвідуальні зв'язки, ство-
рення умов для свободи особи, характер зв'язків між політичними інститутами та громадянським суспільством. В історії європейської цивілізації можна умовно виділити такі етапи, в яких по-різному постає зв'язок науки й техніки з розвитком суспільства:
* на першому етапі в архаїчних суспільствах зрушення у техніці, технології та. знаннях позначалися на якісних змінах епох;
* на другому етапі в цивілізованих доіндустріальиих суспільствах відбувався поступовий процес нагромадження потенціалу методик інтелектуального пошуку та технічних новацій;
* па третьому етапі інтегральний розвиток науки й техніки дедалі більше починає визначати перманентні (неперервні) кроки в розвитку всіх провідних сфер суспільного життя.
* Отже, наука, техніка, технологія — це надзвичайно складні і впливові напрями людської.життєдіяльності, пов 'язані зі способом людського само утвердження у світі. Наука і техніки вступають у складні й неоднозначні зв 'язки з провідними сферами суспільного життя, але загалом вплив науково-технічного розвитку на суспільство зростає.
20.4. Проблема оцінки впливу техніки на розвиток суспільства
Як уже зазначено в попередньому викладі, у XX ст. технічний розвиток набув усебічного й бурхливого характеру. Тому XX ст. характеризують як =угсхнічне, =>атомне, ^космічне, =>кіберн стичне, =>століття автоматики, ^комп'ютеризації, =>роботпзації та ін. Але XX ст. знаменне також надзвичайною, нечуваною раніше напруженістю усіх соціальних протиріч, надзвичайною конфліктністю і навіть трагічними соціальними катастрофами. Обличчя цього століття не можна собі уявити без техніки і технічних новацій.
Розвиток транспорту, зв'язку, засобів комунікації зробили всю планету осяжною і досить невеликою. Люди стали жити тепер життям усієї планети і раптом наочно відчули реальний сенс терміна "людство". Але водночас відчули і надзвичайну різноманітність, складність, неоднозначність суспільства, побачили й цілу низку смертельних небезпек для нього. І знову-таки значну роль у такому усвідомленні відіграла техніка в її зв'язку з наукою і технологією.
1^
Інколи сучасний стан справ у суспільстві порівнюють із сюжетом відомої казки: джин вирвався із пляшки, а приборкати його вже неможливо.
Як би там не було, а розвиток науки і техніки і< XX ст. змусив увалено до них придивитися, спеціально займатися їх дослідженням. Унаслідок того виникли зовсім нові науки: а) ^¦філософія техніки, або філософія науки і техніки; б) ^наукознавство ;а) ^-комплекс технічних наук, що в Англії іменується "ТесІшоіо§у" ; г) =>історія природознавства та техніки; д) ^-соціологія науки та техніки; є) =>інжеиерна психологія та ін. Зусиллями цих наук розроблена цілий комплекс проблем.
Насамперед — це проблема загальної оцінки феномену техніки в розвитку сучасної цивілізації. За класифікацією К. Ясперса, у другій половині XX ст. сформувалися три позиції щодо оцінки техніки.
...... Оптимістична оцінка роз-
витку техніки резюмована в різних варіантах концепції технократизму, що її започаткував американський дослідник Т. Веблен. Вихідну тезу можна сформулювати так: техніка сама здатна нейтралізувати або й подолати ті негативні наслідки, які несе людству її розвиток і поширення. Тобто технічні системи створюють засоби і передумови поступової гармонізації життя і процесів у суспільстві. Для такої оцінки, безперечно, є підстави. Справді, ми бачимо, як прогрес техніки дає змогу переборювати смертельні раніше хвороби, зменшувати гостроту екологічної кризи, вирішувати конфліктні ситуації у суспільстві, забезпечувати динамічний стан суспільної інфраструктури. Але громадськість непокоїть те, що за кожним новим поворотом у науково-технічному поступі виникають нові небезпеки, причому масштаб їх загрози зростає, і наперед невідомо, чим повинно буде людство розраховуватися за чергову технічну вигадку. Крім того, на розвиток техніки впливає і соціальний егоїзм, тобто в гонитві за технічними новинками дуже часто не вра-
'' Позиція щодо '¦'.' оцінки техніки %'¦ (зи К. Ясперсом)
оптимістична
песимістична
нейтральна
ховують їх зворотного негативного впливу на людину. У соціально-політичному аспекті людство, знову-таки, не застраховане від авантюристичних кроків деяких політиків на зразок Садама Хусепна або від захоплення ядерної зброї злочинцями.
Нарешті, розвиток техніки веде до дедалі більшого її проникнення у психологічні сфери людського життя. Тут виникають застереження морального і гуманістичного характеру: чи не призведе цей розвиток до тотального контролю за людьми з боку інформаційно-поліцейських служб? До тотального контролю за думкою?
Песимістичний напрям оцінки техніки дістав назву технофобії- жаху перед технікою. Прихильники такої оцінки висувають наведені раніше аргументи і роблять висновок про марність очікування добра від розвитку науки і техніки. На їх думку, цей розвиток не приведе ні до чого іншого, крім перетворення самої людини на елемент технічних пристроїв. Людина вже відлучена від натуральних форм та проявів життя, від природи, а надалі ця тенденція стане панівною. Комп'ютерна техніка не зробить людину ні розумнішою, ні щасливішою, а радше ще більше незахище-ною і безпорадною, нездатною протистояти життєвим негараздам. Планета Земля поступово стане непридатною для життя, і, отже, бажання людини досягти благополуччя за допомогою техніки призведе до ЇЇ виродження.
Нарешті, нейтральну оцінку науково-технічного розвитку можна передати словами К. Ясперса: "Одне, в усякому разі, очевидно: техніка — лише засіб, сама собою вона не є ні доброю, ні поганою. Усе залежить від того, що з неї зробить людина, чому вона служитиме, в які умови людина її поставить". "Оскільки техніка сама не ставить перед собою ніякої мети, вона перебуває по той бік добра та зла або передує їм". Ця оцінка теж має своє виправдання і свої підстави. Але вона применшує значення вихідного зв'язку техніки з глибинними засадами людського буття.
Коли кажуть, що за допомогою ножа можна зробити хірургічну операцію і врятувати життя людині, а можна навпаки — убити людину, то чомусь забувають про те, що ніж спеціально зроблений для того, щоб розтинати речовину чи тканину, а отже, самий факт його створення передбачає таку культуру і таке розуміння існуючого, за яких припускається можливість і виправданість механічного розтину природно існуючого під час людського
втручання у світ. Наполягання на неприпустимості вбивства свідчить лине про бажання обмежити сферу застосування ножа, а не про ліквідацію у нього властивості розтинати. Відомий вислів доречно відзначає: "Якщо в першому акті на стіні висить рушниця, то в якомусь акті вона повинна вистрелити''. Тобто без наявності в техніки певних властивостей, що закладеш в її конструкцію під час виготовлення, без певної світогляди о -психол о гічної та теоретичної основи технічної діяльності техніку неможливо було б використати як у позитивному, так і в негативному планах.
¦ В оцінці техніки як нейтральної прихована дуже небезпечна аксіома про те, що слід не стільки вдосконалювати техніку в напрямі зменшення або нейтралізації Ті негативних функціональних проявів, скільки певним чином виховувати та дисциплінувати тих, хто працює з технікою. Не еідкидаючи значення останнього, ще раз зробимо наголос на тому, що не молена штучно відривати техніку від її інтелектуального та психологічного забезпечення. З огляду на попередні міркування не можна не визнати справедливість за словами Ф.Рап-гіа: "Амбівалентність (наявність протилежних значень) техніки не можна усунути. Техніка служить для полегшення і вивільнення, але також: створює нові обмеження, обтяження та прилучення, ЇЇ вважають гарантом людського розвитку та соціального поступу, проте вона викликає також нелюдські й руйнівні наслідки ".
Зауважимо й те, що сумнозвісна Чорнобильська катастрофа засвідчила: мало мати навчений персонал, треба ще й техніку зробити такою, яка би була максимально безі іечною наві гь за умов помилок з боку персоналу.
У техніці дуже виразно постає вихідний драматизм людського сі а-новища у світі, бо ми не можемо бути людьми без техніки, як і не ? можемо тотально технізуватися. Ми не можемо існувати, не втру-ф чаючись у самодостатній хід природних і іроцесів, але не втручання може нам вартувати нашого існування і навії ь існування нашої планети.
Наука ча техніка схематизують, ділять, фрагментують безперервну стрічку життя, але саме через це огрублення ми починаємо бачити, розуміти і цінувати цілість та безпосередність. Принаймні сьогодні ми розуміємо, що людський шлях цивілізованого розвитку (правда, лише в європейському варіанті) — це шлях до диференційованої суцільності, до збільшення складності культури та інтелекту, нюансів у нашому ставленні до буття, а все це ми здобуваємо за допомогою техніки. За влучним визначенням К. Леонтьє-ва, розвиток культури постає як розповсюдження "квітучоїскладності та розмаїтої гармонійної творчості".
20.5. Особливості історичного розвитку науки і техніки
Наука і техніка можуть розвиватися як через поступові кількісні нагромадження, так і через досить радикальні зміни в їх вихідних підвалинах. Перший шлях розвитку визначається, звичайно, як еволюційний, а другий — як революційний.
Першою технічною революцією вважають так звану неолітичну революцію у знаряддях праці, що відбулася приблизно за 10-8 тис. років до Р.Х. До цієї революції знаряддя праці, що їх виготовляли з каміння протягом близько 1,5-2 млн років, були грубі і примітивні. Але ось раптом знарядь праці стає набагато більше, вони значно досконаліші, витончені, і їх іноді важко відрізнити від творів ужиткового мистецтва.
Другу (дуже важливу за наслідками) технічну революцію Європа переживає у другій половині XVIII — на початку XIX ст. Це так звана промислова революція: тут виникають машини, для яких характерна наявність трьох конструктивних елементів: 1) робочого знаряддя; 2) передавального механізму та 3) силового пристрою. Машини надзвичайно збільшують продуктивність праці і поступово починають проникати в різні сфери життя.
Першою науковою революцією більшість дослідників вважає виникнення науки в XVII—XVIII ст., тобто виникнення сучасної експериментальної науки. У цей період уперше створюється цілісна наукова теорія, що містить всі необхідні ознаки науки як такої, — це класична механіка Ньютона. Ця теорія мала добре розвинений математичний апарат і давала можливість обчислювати і передбачати хід фізичних процесів.
На зламі XIX—-XX ст. відбулася нова наукова революція, унаслідок якої утворилась некласична наука: =>теорія відносності, ^квантова механіка, =}галактична астрономія, =>кібернетика.
¦ Наука у XX ст. вийшла на дослідження "мікро", "макро "та "мега-пронесів" світу в їх єдності та переплетенні і тим самим відкрила шлях до небачених раніше техніко-технологічних зрушень. Це, зокрема, створення =$космічиої техніки, =$гепної інженерії, =>камп 'ю-териої, =>лазерної техніки, ^/ядерної енергетики та ін.
?
Одним із наслідків цієї революції був вихід науки та техніки на принципово новий рівень взаємодії: складність сучасної техніки є такою, що керувати нею без попереднього наукового дослідження, обгрунтування, експериментування неможливо.
Тому у XX ст. відбулися процеси: а) органічного злиття розвитку науки і техніки; б) виходу науки на провідне місце в її зв'язку з тех-• нікою.
А результатом того врешті-решт стала і певна революція у конструкції машини: з'явився так званий четвертий елемент машини — кібернетично-обчислювальний пристрій, що породив тенденцію до перетворення машини в саморегульований машинний комплекс. Усе це часто визначають як науково-технічну революцію XX ст.
Як уже було відзначено, бурхливий розвиток науки і техніки у XX ст. загострив або змусив трохи по-іншому зрозуміти деякі традиційні проблеми людського буття, а отже, проблеми філософії та соціології. Серед них — перегляд періодизації історії європейської цивілізації. Ще на початку 60-х років французький соціолог Р.Лрон виділив 5 стадій економічного росту європейського суспільства.
Стадії економічного розвитку європейського суспільства (за Р.Арондм) '¦ ¦
>- традиційне суспільство, що жило за рахунок продуктів, які воно брало переважно з природи, без суттєвих змін останньої;
¦>¦ підготовка зрушення - це період епохи Відродження і початок епохи Нового часу;
>¦ зрушення - період перших технічних відкриттів промислової рево-
-^ люції;
індустріальне суспільство, що активно переробляє природу на основі
-> машинного виробництва;
постіндустріальне суспільство - суспільство, що використовує автоматизоване виробництво, кероване інформаційною технікою, в усіх сферах життєдіяльності п орієнтоване на масове задоволення життєвих потреб своїх членів.
Ж.Еллюль, загалом поділяючи подібний погляд, виділяє у зв'язку з цим у розвитку техніки три стадії: І) знаряддя ручної праці; 2) машини; 3) автомати.
Американський дослідник /". Кап дає таку періодизацію розвитку суспільства, пов'язану з розвитком науки і техніки.
1) велика сільськогосподарська революція, ! що відбулася приблизно 10 тис. років тому і забезпечила людству стабільні засоби для існування
2) великий перехід, що розпочався у XVII ст.,і є переходом від традиційного суспічьства до технотронного (панування техніки). Цей період мас 3 стадії:
Періодизація розвитку суспільства в залежності від розвитку науки І техніки (за Г.Каном), .
^> а) індустріальна революція (почалася прибл. 200 років)
^> б) технологічна революція (розгорнулась у другій половині XX ст. і триватиме близько 200 років)
% в) постіндустріальна революція (вона знаменувтпиме собою повернення до прямих зв 'язків із природою на основі надзвичайно гнучкої та розвиненої технології)
Дещо інші періоди в розвитку суспільного науково-технічного поступу виділяє французький соціолог Ж.-П.Каптен. Це три хвилі: перша хвиля ¦— промислова революція, друга хвиля — науково-технічна революція XX ст., третя хвиля — технологічна революція, що почалася у 80-х роках XX ст.
¦ Але широко поняття третьої хвилі ввійшло в науковий обіг після виходу у світ праці американського дослідника А.Тоффлера ''Третя хвиля". На думку Тоффлсра. третя хвиля науково-технічного поступу — цс технологічна революція, що завершує аграрну ( "перша хвиля") та промислову революцію ("друга хвиля"). А.ТоффлерйДйлсиє, що технологічна революція приведе до повернення до доіпдуспіріаль-них форм розвитку суспільства на новій основі — на основі =$біоін-дустрії, =$космічної та ^електронної техніки.
Ми можемо відзначити, що в основних рисах наведені раніше періодизації збігаються. Вони чітко ділять історію на індустріальний та доіндустріальний періоди, а в межах першого акцентують увагу на етапах якісних змін науки, техніки та їх зв'язку. Розглядаючи історичну динаміку європейського суспільства, ми можемо приймати цю періодизацію як науково достовірну та виправдану, хоч у розгляді інших параметрів історичного життя суспільства можемо застосувати інакші підходи.
* Констатуємо як висновок, що у XX ст. ми спостерігаємо спалах інтересу до науки і техніки, а головне — зростання рівня самосвідомості людства у зв 'язку з їх впливом. І це можна виділити як одну з яскравих особливостей сучасного науково-технічного розвитку. Безперечно, провідною особливістю сучасних процесів науково-технічного розвитку слід вважати вступ європейського суспільства саме в період "третьої хвилі" — технологічної революції. Згідно з думкою А. Тоффлера, першими симптомами наближення до цієї хвилі, що з'явилися вже наприкінці 50-х років XX ст., можна вважати те, що масове індустріальне виробництво, з одного боку, призвело до роздрібнення напрямів його застосування і на цій основі — до збільшення ступеня однорідності виробничих показників (це відкривало можливість уніфікації з подальшим застосуванням обчислювальної техніки), а з другого боку — до занепокоєння та незадоволення стандартизацією життя, що стрімко насувалася на розвинені країни.
Крім того, розгортання науково-технічної революції дуже скоро почало призводити до небезпечних екологічних наслідків. Усе це й спричинило перенесення акцен гу з продукування техніки на розроблення технологій і технологічних процесів. Відмінність останніх полягає у всебічному врахуванні антропологічних, психологічних, екологічних, етичних та інших чинників функціонування техніки й технічних комплексів. Біогенна інженерія, замкнені безвідходні виробничі цикли, ефективне використання природних енергетичних ресурсів, охоплення ширшого, ніж звичайно, кола чинників, залучених у виробництво, максимальне врахування людських потреб, психологічних уподобань, стичних норм — усе цс суттсві риси технологічної переорієнтації.
Провідна роль в усіх цих процесах належить кібернетичним та електрон-но-обчислювальним приладам, широкому застосуванню комп'ютерної техніки, бо лише за допомогою саме такої техніки можна керувати вже названими процесами. У зв'язку з колосальним зростанням значення комп'ютерно-обчислювальної техніки деякі дослідники дешо по-іншому
оцінюють роль засобів інформації та комунікації у розвитку людства. Так, відомий американський теоретик постіндустріального суспільства Д.Белл вважає, що найважливішими ланками суспільного розвитку є ті, що визначають інфраструктуру суспільства, тобто засоби комунікації. Сюди він відно-си гь: а) транспорт; б) засоби доставки енергії; в) телекомунікації (аудіо- та відеотехніку, комп'ютери тощо). На думку Дйелля, саме комп'ютерна техніка разом з іншими сучасними засобами перероблення інформації здатна призвести до революційних змін у суспільстві й відкрити нову еру в добробуті і взаєминах між людьми. Але водночас швидкий темп змін у сфері виробництва ставить неабиякі вимоги перед духовним розвитком суспільства. Д.Белл закликає до "інтелектуальної мобілізації", щоб не спасувати перед валом технічних досягнень.
Дж.Гелбрейт і деякі інші філософи та соціологи висунули тезу проте, що кожна історична епоха мас свої провідні засоби технічно-виробничої діяльності, опанування якими вирішує долю суспільного поступу. В архаїчному сусі іільстві такий засіб — це земля й людина (звідси — масові переселення народів); н індустріальному суспільстві — засоби енергетики, у пост-ііндустріальному—інформаційні засоби. У цьому суспільстві той, хто володіє інформацією, володіє всім.
Комп'ютеризація та інформаційна технологія суттєво змінюють структуру та динаміку розвитку суспільства. По-перше, вони, за слушним виснов-комЖ. -II. Кантєна, призводять, з одного боку, до розречевлення діяльності. Якщо досі стосунки між людьми опосередковували речі, то тепер на перший план виходить пряма комунікація. У сфері виробництва дії людини дедалі більше починають пов'язуватись з оперуванням знаково-символічними формами, а не матеріальними масами. Зрозуміло, що при тому зростає роль інте-лек туальшгх чинників. З іншого боку, Іде ускладнення діяльності у зв'язку із збільшенням у ній пи ґомої ваги інтелекту і, отже, — питомої ваги особи.
Які ж тенденції суспільного розвитку спостерігаємо в умовах розгортання “третьої хвилі” науково-технічного поступу1
"^ Годі очікувати припинення чи вичерпання науково-технічного розвитку, адже він нерозривно пое язанип з екзистенцією людини. Навпаки, ми повинні очікувати в цій сфері нового злету. А д.же сучасні моральні імперативи вимагають зменшення розриву між заможніша та незаможними як в окремих країнах, так і в міжнародних відносинах. Без технічних та наукових досягнень зробити це просто неможливо. Без науки п техніки неможливо також забезпечити функціонування сучасної економіки. Крім того, наукові та технічні досягнення нагромаджуються у наш час нечгвантш темпами. Припинити їх розвиток поки що просто неможливо: залишається завдання його регулювати.
?
?
Отже, науково-технічний прогрес, судячи з усього, поки що йтиме невпинно, з нарощуванням темпів. Але він вимагатиме від країн, • що займають у ньому передові рубежі:
^ 1) комплексного разе 'язання проблем життя в умовах технологічної революції;
*Ь2) поступового залучення до науково-технічного поступу широкого світового загалу, бо інформаційно-те хно логічні перетворення не можуть мати локального характеру. Політика в постіндустріальпому суспільстві може справді перетворитися у "соціальну технологію ";
%3) пріоритетного розв'язання гуманітарних проблем, бо йдеться про перехід до інтелектуальніших і потужніших засобів життєдіяльності. Деякі дослідники вважають, що за таких умов може суттєво зрости значення релігії, традиційних суспільних та загальнолюдських цінностей.
Це тенденції, які можна побачити в розгортанні "нової хвилі" за оптимістичного погляду на неї. А за песимістичного? Ну звичайно, найпесимістичніший погляд переростас в апокаліптич-ний: він пророкує поступову загибель людства у другій половині ХХТ ст., частково від негативних екологічних наслідків технічного поступу, частково — від неспроможності опанувати сили, пробуджені ним. Полегшені варіанти песимізму передбачають поступове втягування людства в безвихідь і суттєве обмеження технічного розвитку. Хворе людство на хворій планеті починатиме своє пристосування до життя спочатку.
<*¦ Але обидва прогнози — і оптимістичний, / песимістичний — потребують дій, мужності, наснаги і бажання долати життєві перешкоди. Це також один із підсумкових висновків аналізу сучасної ситуації у науково-технічному розвитку.
Г*'Лїз№1[
Висновки
і& Філософія науки п техніки — надзвичайно важливий у сучасних умовах напрям філософських досліджень, що має свої корені у філософській традиції, але відбиває факт зростання впливу науково-технічного поступу па всі сфери людського життя і водночас змушує по-іншому підходити
й до розгляду деяких традиційних філософських проблем. Уколі найперших проблем філософії науки і техніки знаходяться: усвідомлення сутності науки та техніки, їх зв язків із підвалинами людського способу буття та поступом суспільства, осмислення перспектив розвитку індустріальної цивілізації.
Резюме
® Феномен техніки с проявом того особливого становища людини у світі, що визначається намаганням самоутвердитись у бутті через опанування за допомогою скінченного, алгоритмізованого, раціонального, механічного, складносполученого — нескінченним, спонтанним, самодостатнім, безперервним і цілісним.
© Технічна творчість людини лише тоді набуває характеру безперервного поступу, коли вона поєднується з розвитком науки. Але, перехрещуючись, шляхи розвитку науки й техніки не зливаються остаточно, залишаючись автономними сферами людської діяльності, У XX ст. зв 'язок науки й техніки стає ще тіснішим; розвиток науки й техніки має дедалі більший вплив на розвиток суспільства, що вимагає змін у міжіндивіду-альпих стосунках. Він впливає також на розвиток знання, норм моралі.
® Найважливішою особливістю сучасного науково-технічного розвитку є вступ його в період “третьої хвилі”, тобто а період технологічної революції, що пов'язана з фронтальним впровадженням комп'ютерної та електроино-оочис.повальної техніки, а урахуванням у технічній творчості антропологічних та екологічних чинників, із використанням біогенної інженерії, космічної техніки і природних джерел енергії; "третю хвилю" часто характеризують як повернення до передіндустр'шльиих форм людської .життєдіяльності на новому рівні.
@ До особливостей сучасних процесів науково-технічного розвитку можна віднести також суттєве зростання самосвідомості науки п технічної діяльності, розречевлення діяльності внаслідок зростання значення інформаційних процесів, ускладнений діяльності внаслідок її інтелектуалізації. Тенденції сучасного науково-технічного розвитку молена оцінювати оптимістично та песимістично, але в будь-якому разі розвиток науки п техніки потребує глибокого вивчення, розуміння та енергійних дій.
[~7~] Питання для обговорення на семінарському занятті
/. Філософія науки і техніки як напрям сучасної філософії: причини виникнення та пробіематика.
Заключне
слово
Перегляд найважливіших проблем сучасної філософії та особливостей філософського осмислення світу, проведений у даному посібнику, навіть у такому скороченому варіанті засвідчує, що філософія постає своєрідним інтелектуальним "початком" ("архе") людини; це є діалог людини із самою собою, їїсамозасвідчення. Усві-домлення цього моменту дозволяє виділити у змісті філософії дві найважливіші сторони:
V предметно-іиформативну: вона пов 'язана із необхідністю просто знати певні теми, проблеми, категорії фііософії, провідну структурну визначеність її тем та проблем, орієнтуватись в історії фпю-софії, у її змістовій та історичній диференціації;
V буттсво-екзистениіальну: будь-яка справжня філософія здійснює певніш прорив у нові виявлення чи нові ракурси буття як в його природно-космічних, так І в екзистенціально-особистісних вимірах.
Безумовно, завдання посібника, тіш більше скороченого, полягає в окресленні першої сторони фіюсофіїяк сфери знання. Але виконати це завдання поза певними живими зв 'ямами з другою стороною навряд чи можливо. Тому посібник має ще одне завдання - пробудити иітерес до філософії І перевести ЇЇ вивчення у самостійне міркування як світоглядного, так і особистішого самовиховного станів. Важливо збагнути, що факт зустрічі людини із світом — це реальне диво, оскільки лише людині відкривається буття як горизонт її пізнання, діяльності, самоздіпсиення.
Список літератури наприкінці посібника допоможе сіпати на цей іилях кожній людині, що зацікавиться фіюсофією серйозно.
в.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З КУРСУ "ФІЛОСОФІЯ".
1Поняття світогляду, його складові та значення у житті людини.
2Вихідні особливості людського становища в світі; необхідність людського самовизначення.
3Типологія світогляду. Світогляд і філософія.
4Особливості міфології як світогляду. Причини "міфологічного ренесансу" у XX ст.
5Характерні риси філософського мислення.
6 Структура та функції філософського знання.
7Проблема "Схід-Захід" у розвитку сучасної цивілізації.
8Особливості західного та східного філософського мислення.
9 Канонічні джерела, світоглядні іаеї та філософські школи Староданньої Індії.
10Канонічні джерела, світоглядні ідеї та філософські школи Стародавнього Китаю.
11Особливості, умови виникнення та етапи розвитку античної філософії.
12 Ідеї, провідні школи та представники античної натурфілософії.
13 Оцінка діяльності давньогрецьких софістів, їх ідеї та представники.
14 Життя та філософська діяльність Сократа.
15Теорія ідей Платона; її прояви у вченні Платона про людину та державу.
16Вихідні ідеї філософії Арістотеля.Арістотель про світоустрій.
17Логічне вчення Арістотеля: арісто гелеві етика, полі іика та поетика.
18 Загальні особливості, ідейні здобутки та основні філософські школи завершального циклу розвитку античної філософії.
19 Радикальні зміни у світогляді при переході від античності до європейського середньовіччя.
20Місце філософії в духовному житті середньовіччя та її завдання в цей історичний період.
21Християнська патристика: ідеї, представники та роль у духовному розвитку Середньовіччя.
22Порівняльна характеристика вихідних ідей схоластики й містики; їх представники.
23Основні проблеми, ідеї та представники схоластики і містики зрілого Середньовіччя; вихідні ідеї "томізму".
24. Суперечливий характер духовних процесів європейського Відродження; явища "титанізму" та "фаустівського духу".
25. Напрями, ідеї та представники філософії європейського Відродження.
26. Європа Нового часу: загальна характеристика епохи та особливості розвитку філософії.
27. Мислення "здорового глузду" в Європі Нового часу; вихідні особливості новоєвропейського світогляду. . 28Методологічні ідеї Ф.Бекона та Р.Декарта.
29. Гносеологічні ідеї Дж. Локка, Дж. Берклі, Д.Юма.
30 Учення Б.Спінози та Г. Лейбніца про субстанцію.
31Вихідні Ідеї європейського Просвітництва.
32Б. Паскаль про становище людини у світі.
33Особливості і а здобутки німецької класичної філософії.
34Вихідні ідеї філософії І.Канта. Етапи його філософської діяльності."Коперніканський переворот" І.Канта у філософії.
35І.Кант про рівні та форми пізнання.
36"Категоричний імператив" І. Канта та його сучасна оцінка.
37Особливості та ідейні здобутки філософії Г.Гегеля. Система філософії Гегеля.
38Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха.
39Порівняльна характеристика вихідних ідей класичної та некласичної філософій.
40ІдеїА.Шопенгауера та С.К"єркегора.
41Ф.Ніцше: ідеї "філософії життя". Ф.Ніцше та ніцшеанство. Напрями розроблення "науковоїфілософії" у XIX ст. Загальні особливості та провідні напрями філософії XX ст. Ідеї, представники та здобутки неопозитивізму та постпозитивізму. Ідеї та представники Львівск о-Варшавської філософської школи логічного позитивізму.
Ідеї та представники філософії екзистенціалізму. Ідеї філософської антропології та персоналізму у філософії XX ст. Ідеї фрейдизму та неофрейлизму та їх вплив на громадську думку XX ст. Філософія історії та культурологія у філософії XX ст. Релігійна філософія XX ст.
Загальні особливості української філософії та основні етапи її розвитку. Особливості виникнення філософської думки в Україні. Філософські ідеї та джерела часів Київської Русі.
Український гуманізм та його особливості. Братські школи та поява професійної філософії в Україні.
Роль перших вищих навчальних закладів в розвитку української культури і філософії.
Життя та філософська діяльність Г.Сковороди. Г.Сковорода про людське самопізнання, світоустрій та співвідношення "голови і серця". Університетська філософія в Україні XIX ст.
Філософські Ідеї в українській літературі XIX ст.: М.Гоголь, Т.Шевченко, І.Франко.
і8. Філософські засади громалсько-полп ичних рухів в Україні XIX ст.
59. Загальні особливості розвиі ку української філософії у XX ст.
60. Фундаментальне значення проблеми буття для філософи.
61. Людські виміри проблеми буття. Буля як цінність та міра моральної відповідальності сучасної людини.
62. Категоріальні визначення буття у класичній та некласичній філософіях.
63. Особливості некласичного філософського розуміння буття.
64. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.
65. Зміст та значення "антропного принципу" у сучасній науковій картині світу.
66. Проблема онтологічного статусу свідомості та її вихідні ознаки.
67. Основні концепції походження свідомості та їч порівняльна характери-тика.
68. Предметність свідомості. Роль людської свідомості у взаєминах людини і світу.
69. Структура та функції свідомості.
70. Ідеальність свідомості. Свідомість, мова та знакова діяльність. Мислення та творчість.
71. Співвідношення понять буття, життя людини та її існування.
72. Сучасні концепції походження людина та їх оцінка.
73. Співвідношення понять "людина-індивід-особа-особистість-індивіду-альність".
74. Структура людської особистості, її основні прояви. Поняття самості в структурі особистості.
75. Поняття цінностей. Вихідні цінності людського буття.
76. Поняття та прояви свободи. Свобода як людська цінність.
77. Проблеми смерті, безсмертя та сенсу життя в їх філософському окресленні.
78. Поняття пізнання. Видипізнаннятаїх співвідношення.
79. Порівняльна характеристика наукового та художньо-мистецького пізнання.
80. Рівні та форми пізнання. Пізнання як процес.
81. Особливості та роль чуттсвого пізнання у формуванні знань.
82. Раціональне пізнання, його форми та евристична роль.
83. Поняття істини в пізнанні. Істина і правда.
84. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії.
85. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності.
Поняття методу, методології та методики.
86. Проблема методу та методології в сучасній філософії.
87. Методи і форми наукового пізнання.
88. Предмет і завдання філософії історії як особливого напряму філософських досліджень. Історія як особливий вид реальності,
89. Проблема спрямованості історичного процесу та значення її вирішень для життєвого орієнтування людини.
90. Проблема смислу історії. Співвідношення прогресу та регресу в істо-ричномупроцесі.
91. Проблема суб'єкту історії та її можливі вирішення.
92. Рушійні сили історії, їїумови. чинники га фактори.
93. Оіггологіясоціального. Поняттятазмістсоціальних якостей.
94. Поняті я суспільства. Співвідношення суспільства і природи.
95. Суспільство як система, основні сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок.
96. Людина і суспільство; основні аспекти співвідношення.
97. Духовне життя суспільства, його особливості та складові.
98. Особливості проявів проблеми культури у XX ст. Культура та людина.
99. Суттєві ознаки культури, їх зміст та значення.
100.Поняття цивілізації та її ознаки. Роль цивілізації в розвитку суспільних
процесів.
101. Культура та цивілізація: причини їх відмінностей та проблеми взаємодії. 102.Глобальні проблеми сучасної цивілізації, їх зміст та характеристика.
103. Роль фп юсофїї в розвитку особистості. Філософія - л юдське самопізнання-людське самовдосконалення.
104. Поняття техніки, її основні складові та зв'язок із пізнанням.
105.Особливості історичного розвитку науки; класична і некпасична наука. 106.Роль техніки в історичному розвитку суспільства. Технічний прогрес як
засада виділення історичних епох. 1О7.Сучасні оцінки ролі техніки в розвитку суспільства; їх критичний аналіз.
ЛІТЕРАТУРА З ФІЛОСОФІЇ,
ВИДАНА В 1990-Х-2002 рр. УКРАЇНСЬКОЮ І РОСІЙСЬКОЮ МОВАМИ
Підручники, навчальні посібники, монографії
І.Августип Блаженньт. Исповедь. М., 1992.
2. Августин Блаженний. О граде Божием: В 4 т. М, 1994.
З.АвдеевР.Ф. Философия информационнойщгоилизации:Уч.пособие.М.,1994.
4. АяексеевП.В., ПшіинА.В. Философия.Учебник. М., 1996.
5. Андрущенко В., Губерський Л., Зуев В. Проблема гуманізму в сучасній філософії. К., 1994.
6. Апдрущенко В.П'., Михальчєнко М.ї. Сучасна соціальна філософія. К., 1996.
7. Аитологиямировой философии. Т.І. М., 1969-1972.
8. Аристотель. Метафизика. М., 1991. 4.1.
9. Арутюнов В.Х. Філософія. Навч.-метод, посіб. для самост.вивч. дисципліни. 2-е вид., перероб. і допов. К., 2001.
10. Ариес Ф. Чсювек перед лицом смерти. М., 1992. ] Х.АсмусВ.Ф. Античнаяфилософия. М., 1999.
12. Багпай Ж. Внутренний опьіт. СПб., 1997.
13. Бергсон А. Два источника морали и религии. М., 1994.
14. БердяевН.А. Самопознанис. М., 1991. 15.БердяевН,А. Смьісл истории. М., 1990.
16. БердяевН.А. Философия неравенегва: Письмо к недругам посоциаль-ной философии//Русское зарубежье: Из истории социальной и правовой мьіс-ли. Л., 1991.
17. Бобров В.В. Введенис в философию: Учебное пособие. М. Новосибирск, 2000. ІІ.БогутаИ.И. История философии в кратком изложении. М., 1995.
19. Бойко Ю. Шлях націй. Париж-Київ-Львів, 1992.
20. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. К., 2000.
21. БрагшшЛ.И. Культура Возрождения. М., 1990.
22. Братко-Кутшіський О. Феномен України. К., 1996.
23. БултювМ.О. Ноосфера і проблема людства// Філософія. Світ людини. К.,1999.
24. БулгаковС.ІІ. Философия хозяйства//Соч. вдвухтомах.Т.1. М.,1993.
25. Буркхардт Г. Непонятная чувственность // ^то человек: Антология. М., 1995.
26. Ј>7“шОРічтаанітаогічшшіростірдумки//Фшссоф^
27. Ващенко Г. Виховний ідеал. Полтава, 1994.
28. Вебер М. Протестантская зтика и дух капитализма // Вебер М. Избранньїепроизведения. М., 1990.
29. ВернадскийВ.И. Несколькословоноосфере//Русскийкосмизм: Антология философекой ммели. М., 1993.
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти
Ш-ІУ рівнів акредитації (Протокол № 14.2-525 від 20.04.2001 р. )
Рецензенти: І Ф.Надольшй, доктор філософських наук, професор Української
академії державного управління при Президентові України
Е П Семенюк, доктор філософських наук, професор, завідувач
кафедри філософії Українського лісотехнічного університету
В.П.Лисий, доктор філософських наук, професор Львівського
національного університету ім. І.Франка
Петрушенко В.Л.
П312 Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів виших закладів освіти Ш-ГУ рівнів акредитації.2-е видання, виправлене і доповнене - К.: "Каравела"; Львів: "Новий світ-2000", 2002.
-544 с.
І5ВК 966-95596-8-5 "Каравела". ІЗВИ 966-7827-12-7 "Новий світ-2000".
Навчальний посібник є коротким за змістом і доступним за формою викладом історії світової та вітчизняної філософської думки, основних теоретичних проблем сучасної філософії (онтології, пізнання, природи свідомості, людського буття та ін.). Велика увага в книзі приділена філософи історії культури, науки, техніки. Посібник побудовано у відповідності з учбовою програмою курсу. Він забезпечує використання повного комплексу основних методів навчання: словесного, наочного і практичного.
Призначений для студентів і аспірантів, широкого кола зацікавлених філософією. удк 1 (07)
ББК 87 я 73
ЗМІСТ
Переднє слово...............................................................................................8
ТЕМАІ. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ,
ПРОБЛЕМАТИКА ТА ФУНКЦІЇ.........................................12
1.1. Особливості становища людини в світі та необхідність
її самовизначення............................................................................. 14
1.2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.............. 18
1.3. Особливості історичного виникнення філософії.
Філософія і міфологія.......................................................................23
1 А. Проблема визначення предмету філософії. Характерні
риси філософського мислення. Співвідношення
філософії, науки, релігії та мистецтва.............................................26
1.5. Структура та функції філософського знання. Провідні
позиції у філософії............................................................................31
ТЕМА2. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.............................38
2.1. Проблема “Схід—Захід” в сучасній філософії та культурології. Особливості східного та західного типів філософствування.........41
2.2. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії............................................................................45
2.3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю.....................................................................51
ТЕМАЗ. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ.........................................................58
3.1. Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості.......................................................................................60
3.2. Розвиток ідей у натурфілософських (“фізичних”) школах Стародавньої Греції.........................................................................63
3.3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії...........................................................................................68
3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи,
ідеї, представники............................................................................73
ТЕМА 4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.................................................................78
4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності
до європейського Середньовіччя.....................................................80
4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії
у духовному житті Середньовіччя...................................................83
4.3. Схоластика І містика як провідні напрями середньовічної філософії...........................................................................................88
ТЕМА5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ..............................................96
5.1. Поняття “Відродження” та характерні риси духовного
життя цієї доби..................................................................................98
5.2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм, неоплатонізм,
натурфілософія...............................................................................100
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження........................................106
ТЕМА б. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ...............................................114
6.1. Панорама соніокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.......................... 116
6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта..........................118
6.3. Теорія пізнання Т.Г. Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм
П. БейлятаД. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі............124
6.4. Б. Спіноза та Г. Лейбніа - тотожність і відмінність їх вчень
про субстанцію...............................................................................129
6.5. Б.Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль
людини у світі.................................................................................133
ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ.............................. 140
7.1. Німецька класична філософія як особливий етап
розвитку новоєвропейської філософії...........................................142
7.2. ІммануїлКант — творець німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта......................................................................144
7.3. Філософські ідеї Й.-Г. Фіхте та Ф.-В.-Й. Шеллінґа...................... 149
7.4. Філософія Гсгеля як найвище досягнення німецької класичної
філософії.........................................................................................151
7.5. Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха.....................157
ТЕМА 8. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС
У ЄВРОПІ XIX ст.................................................................. 162
8.1. Зміна парадигми філософського мислення у XIX — напоч.ХХст..................................................................................164
8.2. Вихідні ідеї філософії А. Шопенгауера та С. К'єркегора...........166
8.3. Ідеї розроблення “наукової філософії” у європейській філософії XIX ст............................................................................. 170
8.4. Фрідріх НІцше та ідеї “філософії життя”..................................... 173
ТЕМА 9. ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ XX ст.........................................178
9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку
філософії у XX ст.............................................................................181
9.2. Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії XX ст...................... 184
9.3. Напрями антропологічного спрямування........................................188
9.4. Культурологічні та історіософські напрями у філософії XX ст.......198
9.5. Релігійна філософія XX ст...............................................................204
9.6. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть 207
ТЕМА 10. НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ...................215
10.1. Українська філософія як органічна складова української духовної культури. Загальні особливості української філософії.............. 218
10.2. Провідні філософські джерела та філософські Ідеї часів Київської Русі..............................................................................221
10.3. Україна - Європа: духовні зв'язки Відродження. Поява професійної філософії в Україні..................................................226
10.4. Особливості філософських курсів Києао-Могилянської академії. Життя та філософська діяльність Г.Сковороди.........232
10.5. Університетська філософія в Україні XIX ст. Філософські ідеї
в українській літературі та громадсько-політичних рухах.......240
10.6. Особливості розвитку української філософії XX ст..................250
ТЕМА 11. ПРОБЛЕМА БУТТЯУ ФІЛОСОФІЇ....................................263
11.1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття..................................................265
11.2. Проблеми буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття..................................*..............270
11.3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття (філософське окреслення).............................................................277
ТЕМА 12. СВІДОМІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА...............285
12.1. Проблема онтологічного статусу свідомості та її суттєві ознаки...........................................................................................288
12.2. Проблема походження свідомості ..............................................291
12.3. Ідеальний статус буття свідомості. Свідомість і мова...............297
12.4. Структура та функції свідомості................................................304
ТЕМА 13. ЛЮДИНА ТА її БУТТЯ ЯК ПРЕДМЕТ
ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ.................................311
13.1. Проблематичність людського буття. Життя, буття та існування як характеристики людини.........................................314
13.2. Проблема походження людини: сперечання еволюціонізму та креаціонізму.................................................................................318
13.3 Діяльність та екзистенціали людського буття. Сутнісні сили
людини та багатство її проявів...................................................325
13.4. Співвідношення природного, соціального, персонального та трансцендентального в людині. Вихідні цінності людського буття........ 330
13.5. Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному окресленні....................................................................336
ТЕМА 14. ФІЛОСОФІЯ ОСОБИСТОСТІ..............................................345
14.1. Співвідношення понять "людина - індивід-особа - особистість-індивідуальність"...........................................................................347
14.2. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного
статусу....................................................................................... 350
14.3. Вихідні характеристики людської особистості. Відношеіпія"ЯіТи","ЯтаІнший"уособистісному окресленні.....353
14.4. Основні аспекти буттевих виявлень людської особистості................360
ТЕМА 15. ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ............................368
15.1. Поняття пізнання та його види....................................................370
15.2. Рівні і форми пізнання.................................................................375
15.3. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання............................................................................................380
15.4. Людина і пізнання. Істина І правда............................................383
ТЕМА 16. ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ В СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ... 388
16.1. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії......390
16.2. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності. Поняття методу, методології та методики...............393
16.3. Проблема методу та методології в сучасній філософії..............398
16.4. Методи і форми наукового пізнання..........................................409
ТЕМА 17. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ............................................................417
17.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики..........................................................419
17.2. Поняття історії. Історичний процес як реальність.....................425
17.3. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу.....................................................431
17.4. Людина та історія. Роль особи в історії.....................................437
ТЕМА 18. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ..................................................444
18.1. Онтологія соціального. Поняттятазмістсоціальних якостей......446
18.2. Поняття суспільства. Співвідношення суспільства і природи.........453
18.3. Суспільство як система. Основні сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок...............................................................................459
18.4. Людина і суспільство: основні аспекти співвідношення.................464
ТЕМА 19. КУЛЬТУРА ТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ............................................473
19.1. Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури........................................................................................475