“Анатомо-фізіологічні аспекти вищої нервової психічної діяльності”





Виникненню фізіології вищої нервової діяльності передували блискучі ідеї, здогадки та експериментальні дослідження, починаючи від античної епохи аж до XIX ст. Люди не завжди пов'язували психічну активність з діяльністю мозку. Філософів стародавнього світу, які вважали природні явища чимось таємничим, цікавило питання: як душа взаємодіє з тілом? Отже, не знаючи, що таке душа, античні мислителі хотіли знати, де вона знаходиться в тілі.
«Батько медицини» Гіппократ (460—377 pp. до н. е ) був одним з перших, хто помітив, що поранення голови часто призводять до порушень мислення, пам'яті та поведінки людини. Проте лише через 700 років римський Гален (129—201) висловив тверде переконання, що душевна діяльність здійснюється мозком і є його функцією. Він виділив різні види діяльності мозку, вперше висунув положення про природжені та набуті форми поведінки, про дев'ять різних темпераментів людини, зумовлених різним співвідношенням «життєвих соків тіла»— крові, лімфи та жовчі.
Особливе значення для фізіології мав принцип рефлекторної діяльності організму, який ввів Декарт, хоча це положення спиралося на уявлення про чисто механічні процеси. Деякі спостереження вченого свідчать, що він підійшов до чіткого уявлений про умовний рефлекс. Так, у 1630 р. він писав: «...якщо ви п'ять чи шість разів підряд поб'єте як слід собаку у той момент, коли починають грати на скрипці, то тварина і надалі стане вити і тікати при перших же звуках музики» [26, с. 128].
Проте Декарт не наважився поширити свою теорію на психічну діяльність людини і тому підпорядкував її поведінку безсмертній душі, «вищому розумові», який нібито керує свідомим життям людей. Але поряд з цим містичним уявленням Декарт висунув сміливу, глибоку, по суті матеріалістичну думку про те, що мозок у цілому працює за принципом відбиваючої (рефлекторної) діяльності, і через мозок здійснюються відповідні реакції організму на різноманітні впливи факторів і явищ зовнішнього середовища.
£ Велике значення для розуміння психічної діяльності людини як функції її мозку мали погляди О. М. Радищева (1749—1802), висловлені ним у філософському трактаті «Про людину, її смертність і безсмертя» (1792). Оскільки О. М. Радищев був переконаний у об'єктивному існуванні та можливості пізнання зовнішнього світу, він вважав, що мислення здійснюється не безсмертною душею, а за допомогою матеріального органу, мозку, причому мислення залежить від стану мозку: «Думка наша перебування має в голові, і з дослідів знаємо, що розладнаний мозок породжує розладнаний глузд» [79]. Безпосередньою основою мислення він вважав чуттєві сприйняття, які виникають внаслідок взаємодії організму із зовнішнім світом.
О. М. Радищев твердив, що мислення людини здійснюється за допомогою слів, причому немає принципової різниці виголошене слово чи написане, користується людина звуковою мовою чи мовою жестів. Саме завдяки слову людина може мислити абстрактно. Мислення здійснюється в головному мозкові за допомогою імпульсів, які надходять від предметів зовнішнього середовища через нерви.
Значну роль у розвитку науки про поведінку відіграли роботи американських експериментальних психологів Е. Торндайка (1874 - 1949) і Дж. Уотсона (1878—1958) [100, 140]. На противагу прихильникам інтроспекціонізму, які вважали предметом психології зміст свідомості, Уотсон твердив, що ця наука вивчає поведінку тварин і людини. Його Дослідженнями було започатковано напрям психології, який одержав назву біхевіоризм (від англ, behaviour — поведінка). Він сформулював принцип експериментального підходу до аналізу психіки на підставі об'єктивного обліку актів поведінки, їх кількісної реєстрації? На думку Уотсона, не можна вживати терміни «свідомість», «психічний стан», «розум» тощо, слід обмежитися термінами «стимул», «реакція», «утворення навички» і т. ін. [140].
З точки зору біхевіоризмів, основною формою діяльності мозку є навички, набуті організмом шляхом спроб і помилок у процесі взаємодії з навколишнім середовищем. Ці навички не можна звести до простих умовних рефлексів, які виконують лише другорядну роль у поведінці тварин, інструментальні навички є основною формою індивідуально-пристосовних реакцій, нерефлекторною за своїм характером [140].
Пам'ять — це властивість будь-якої системи (зокрема й нервової) зберігати у закодованому вигляді інформацію, що за певних умов може бути виведена з цієї системи без порушення запису. Пам'ять включає здатність мозку до збереження, відтворення і забування одержаної інформації [43].
Види та форми пам'яті. За тривалістю зберігання інформації пам'ять поділяють на коротко- і довготривалу. Виділяють кілька різновидів короткочасної пам'яті (КЧП): сенсорну (тривалість 0,1—0,5 с); робочу, тривалість якої вимірюється хвилинами; оперативну (буферну), тривалість якої становить десятки хвилин і години.
Сенсорну пам'ять ще поділяють на іконічну (зорову) та екоїчну (слухову):
За тривалістю збереження інформації у людини розрізняють первинну, вторинну та третинну пам'ять.
Особливістю людської пам'яті є те, що запам'ятовуються не стільки подробиці, скільки загальні положення, наприклад, зміст прочитаної книжки.
Обидва види пам'яті людини (довільна й мимовільна) виявляються у двох формах — чуттєво-образній та логічно-смисловій. Перша з них оперує переважно уявленнями, а друга — поняттями. Для людини логічно-смисловий тип пам'яті є вищою формою. Чуттєво-образна пам'ять поділяється на зорову, слухову, смакову, нюхову, моторну (рухову), тактильну (дотикову) тощо.
Образна зорова пам'ять іноді надзвичайно сильно розвинута у деяких дітей і дорослих, які дуже чітко запам'ятовують зорові образи і безпомилково їх відтворюють. Така форма пам'яті називається ейдетичною.
Слухова пам'ять добре розвинута у багатьох музикантів; вона також відіграє велику роль у вивченні іноземних мов. Є люди-поліглоти, які миттєво засвоюють і запам'ятовують особливості проголошення іноземних слів, внаслідок чого вільно опановують кілька десятків іноземних мов.
Моторна пам'ять становить основу всіх рухових навичок. Люди з розвинутою моторною пам'яттю краще засвоюють новий матеріал при викладенні його у письмовому вигляді, на папері. Сам процес написання слів і тексту істотно сприяє їх запам'ятовуванню практично у всіх людей. Велике значення має моторна пам'ять у музикантів і акробатів. Деякі музиканти твердять, що вони відчувають мелодію у «кінчиках пальців».
З моторною тісно пов'язана тактильна пам'ять, яка надзвичайно розвинута у сліпих. Деякі з них можуть на дотик пізнати обличчя людини і навіть визначити її настрій. Добре розвинута тактильна пам'ять і у багатьох скульпторів.
Феноменом людської пам'яті є також внутрішня мова, тобто можливість подумки вести розмову у словесній формі. Внутрішня мова становить найпоширеніший метод творчої праці.
У процесі навчання розрізняють так звану процедурну пам'ять, тобто пам'ять про те, як треба діяти, і декларативну пам'ять, що забезпечує використання інформації, одержаної в минулому. Інакше кажучи, декларативна пам'ять включає фіксацію індивідуального досвіду, інформацію про те, коли і де відбувалися події, що зберігаються у пам'яті, та можливість їхнього відтворення в формі спогадів. Припускається, що процедурна пам'ять виникає у процесі еволюції раніше ніж декларативна, оскільки до неї належать такі види навчання, як звикання, сенситизація та класичне обмовлення, при яких сам процес навчання не усвідомлюється [81].
Пам'ять і умовний рефлекс — взаємопов'язані явища. Адже умовний рефлекс і є навчанням, а яке ж навчання можливе без пам'яті? З цього питання існують дві точки зору: згідно з першою, пам'ять і умовний рефлекс ототожнюються, тобто припускається, що ніякої пам'яті без умовного зв'язку не існує. Друга точка зору полягає в тому, що пам'ять — це більш загальне явище, на базі якого будується умовний рефлекс [118].