СИСТЕМА МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ ВЧИТЕЛІВ ГАЛИЧИНИ У МІЖВОЄННУ ДОБУ
Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття") наголошує на тому, що педагогічні працівники мають стати основною рушійною силою відродження та створення якісно нової національної освіти. А успадкування духовних надбань українського народу є однією з головних цілей національного виховання - складової частини системи освіти.
В умовах нинішньої сучасної української школи особливої уваги набувають педагогічні ідеї В.О.Сухомлинського, який у розвитку здібностей учнів першочергову роль відводив учителю, який зазначав, що переоцінити роль особистості вчителя, його духовного обличчя в пробудженні і розвитку творчих здібностей, нахилів, талантів учня надзвичайно важко [1.105].
Важливим джерелом для розбудови системи освіти є теоретичні надбання та досвід представників минулого, тому їхнє вивчення в сучасних умовах стало надзвичайно актуальним. Так складається, що кожному періоду відповідають властиві тільки йому основні ідеї, морально-етичні, культурні цінності, які впливають на організацію життя як окремої людини, так і цілих народів.
Дослідник історії національної педагогіки Степан Бабишин, аналізуючи Галицько-волинський літопис, в якому містяться важливі відомості з філософії, літератури, астрономії, географії, етики, всесвітньої історії, музики вважає, що в XXII-XXIII ст. в Галицькій Русі працювала вища школа, в якій готували кадри князівської адміністрації та вищого духівництва.
Як відомо, середньовічні університети поділялися на дві ступені -підготовчу (артистичну), де студіювали "сім вільних мистецтв", і вищий ступінь, де вивчали богослов'я, право та медицину. Саме на період феодальної роздрібленості припадають більш достеменні дані про вивчення в руських школах тривіуму і квадривіуму. Зауважимо, що до останнього входила в той час у ролі обов'язкового предмету і музика. Тому майже у всіх древньоруських творах, у котрих зачіпалась проблема музичної естетики, проходить думка про те, що спів, музика неможливі без книжкового знання, як і на Заході, музика шанувалась як одне із семи вільних мистецтв [2,173].
Як відомо, музика — це мистецтво, яке використовуючи тони, будує з них музичні твори, які дають звуковий вислів почуттям людської душі. Її потрібно сприймати як живе образне мистецтво, народжене життям і нерозривно пов'язане з ним. Слово "музика" походить від грецького "музіке" - мистецтво Муз, тобто богинь, що займалися гарним мистецтвом, яких у древній Греції було дев'ять. Музика значила у греків умілість — штука Муз, та головно двох із них: тої, що співала, і тої, що вміла складати вірші [3,155].
За висловлюванням С.Людкевича, музика має вплив на виховання й утворення характеру, про що знали вже давні філософи Конфуцій, Платон і Арістотель, які оцінювали музику майже виключно з етичного становища. Особливо ж помітна є теорія великого грецького ідеаліста Платона про етичний та моральний вплив музики у виховання молоді і суспільності. "Як гімнастика скріплює тіло, так музика розвиває душу" [4,265].
Розвиток вселюдної школи на протязі XIX століття відбувається рівнобіжне з піднесенням учительського стану під соціальним і науковим оглядом. Із зростанням числа шкіл та учнів у Галичині було відкрито нові учительські семінарії, що привело до значного покращення якісного складу народних учителів та розвитку шкільництва в Галичині, про що свідчать такі цифри.
В 1896 навчальному році школу відвідувала 561041 дитина і в приватних школах навчалося 25965 дітей... Їх навчали 6847 вчителів, з яких 4745 мали учительські дипломи, 1004 атестати зрілості і лише 1098 не мали учительської кваліфікації [5,78].
В Європі на протязі XIX століття створюються 2-, 3-, і 4-літні семінарії, в яких наука опирається на відомостях здобутих в елементарній школі, в тому числі у Німеччині 5- і 6-літні, в Саксонії, 7-літні семінарії. Під займанщиною російською і австрійською були семінарії 3- і 4-літні. В Галичині застала Польща 4-літні семінарії, які в 1924 році перемінено на 5 літні [6,8].
Аналізуючи навчальні програми державних та приватних семінарій Галичини на початку XX століття, спостерігаємо, що поруч з основними предметами спів та музика мали відповідне місце, хоча в школах та гімназіях цей предмет вважався як "надобов'язковий". Якщо навчальними планами в 1871 р. в жіночих семінаріях частка наук (рисунок, музика і співи, гра на скрипці, фізичні вправи, гімнастика, ручні роботи, господарство) становила 17,2%, то в 1909 р. - уже 25,8, а у 1919-1937 рр. – в середньому 24,8%. Приблизно така ж картина спостерігалася в чоловічих семінаріях[7,40].
Щоправда, бракувало спеціальних підручників, не завжди вони відповідали вимогам часу, недостатньо було створених вітчизняними авторами. В державних вчительських семінаріях на 1925/26 н.р. був затверджений список шкільних підручників. Оскільки навчання в цих закладах проводилися тільки на польській мові, то відповідно і література була тільки на державній мові. Предмет співу впроваджувався з першого по п'ятий роки навчання, а з другого року — гра на скрипці. Основними підручниками зі співу були: "Читка з нот голосом" Ф.Пясека, " Сольфеджіо з піснями на два голоси" С.Казури, "Перші завдання музики в теорії і практиці" Т.Чернявського, "Хорові вправи на 1, 2 чи 3 голоси" В.Шепки, "Польський шкільний співаник" П.Машинського та ін.
В 1927 році був виданий підручник М.Моравецького для вчителів "Зразкові лекції співу для першої і другої кляси вселюдних шкіл". Як стверджує автор, цю працю він присвятив для полегшення роботи вчителя, а також з метою допомоги зрозуміти музику найменшому школярику. У ньому Моравецький опрацював матеріал для навчання, приписаний міністерськими програмами, згідно яких діти повинні уміти говорити і вимовляти текст пісні, тактувати у 2- і 3-дольному розмірі, уміти розрізняти поодинокі ступені гами, заспівати гаму С-dur вгору і вниз, називати ноти і вміти їх записати на нотному стані, сольмізувати знані пісні з нот, співати пісні та використовувати динамічні відтінки ріаnо, forte. Всього у підручнику було розроблено ЗО лекцій для вчителів.
Значну допомогу вчителям надавали методичні курси, які організовували під час канікул. Так, педагогічно-наукова комісія товариства ВПУВ влітку 1926 р. в учительській "Оселі" с.Ворохти організувала методичні курси навчання співу, керівником яких був відомий педагог Іван Ющишин [8,31].
Крім освіти в семінаріях була прийнята інша форма кваліфікування до учительського звання. Гімназійні абітурієнти складали додаткові іспити в семінарії і безпосередньо після того одержували посади в народних школах. Існували також кількатижневі методичні курси, які могли проходити учні після закінчення 6-го року навчання в гімназії. Звичайно, такий вид освіти не відповідав вимогам щодо підготовки кваліфікованого вчителя.
Ще одним способом освіти учительства в Галичині в міжвоєнний період були одно- і дворічні державні курси. Річні курси мали чисто фаховий характер, які включали науку про Польщу, психологію, логіку, педагогіку, історію виховання, шкільне законодавство, суспільну і шкільну гігієну, загальну дидактику, рисунки, ручні роботи, спів, "руханки" і методику предметів шкільної програми.
Важливою формою підвищення кваліфікації були Вищі учительські курси. Вони працювали у Львові, Кракові, Варшаві та інших містах. Термін навчання тривав 2 роки. Кураторія Львівського шкільного округу повідомляла, що в 1929-30 н.р. на Вищих курсах учителів будуть працювати групи з гуманітарних, географічно-природничих, фізико-математичних наук, ручних робіт, руханок (тільки для чоловіків), співів і фізичного виховання [9,20].
Таким чином, у міжвоєнну добу в Галичині існувала певна система музичної освіти вчителів та їх кваліфікаційної підготовки. Програми державних і приватних установ в основному збігалися. Процес відбору слухачів був індивідуальний - з урахуванням типу школи, в якій працював кандидат. Звичайно, з боку польської влади ішов процес ополячення та окатоличення українського народу, проте наперекір всім утискам українська освіта, культура не зазнала повного занепаду. Велику роль на ниві культурно-освітнього відродження та пробудження у людей національної свідомості відігравала творча інтелігенція.