Марія-Софія Дольницька – відома українська малярка
ВСТУП
Українська культура має у своїй духовній скарбниці чимало славних імен та цілих родин, що прислужилися розвиткові і збагаченню наших літератури та мистецтва. Серед таких родин можемо назвати родини Устиновичів, Барвінських, Вербицьких, Олеснецьких, Озаркевичів. Є в цьому списку родина Дольницьких, яка дала нашій культурі відомих правників, письменників, громадських діячів та мистців. Один з родини Дольницьких - Антін, був відомим в Галичині суддею, головою високого трибуналу у Відні, автором великої кількості статей та брошур на правничі теми. Його донька Марія увійшла також в історію нашої культури. Вона прославила її творами в техніці емалі, яка на той час, коли вона починала свою мистецьку діяльність, була забутою, а секрет її технології - втраченим. Про неї та її творчість буде моя робота.
Марія-Софія Дольницька народилася у Львові 1 січня 1895 в родині Антона Дольницького (1853-1954) і Йосифи з дому Охримович. Її батько — нащадок старого священичого роду — був довголітнім суддею найвищого трибуналу у Відні. Бувши студентом у Львові, він очолював у 1875-76 pp. студентське товариство «Академіческий кружок» та редагував його орган «Друг» і спричинився до поборення москвофільських тенденцій серед галицької студентської молоді. А. Дольницький написав декілька популярних правничих статтей і брошур, а під псевдонімом «А. Переплис» — повість «На потемки». Сім'я Дольницьких мала четверо дітей: сина Степана (адвокат) і три дочки — Ірину (одружену з о. Мироном Даниловичем), Таїсу (була секретаркою в д-ра Євгена Петрушевича) та Марію-Софію.
Батько Антін мав значний вплив на виховання дітей, зокрема на наймолодшу Марію, яка до свого батька ставилася з найбільшою пошаною та пієтизмом і присвятила йому кілька своїх найкращих праць, між іншими «Різдво». Марія-Софія почала шкільне навчання, маючи лише п'ять років; народну школу і частину гімназії закінчила у Львові, де її учителькою рисунків (1907-10) була відома малярка Олена Кульчицька. У 1910 році батько став суддею найвищого трибуналу у Відні, куди виїхав сам, бо родина залишилася у Львові, щоб Марія могла закінчити ліцей. Іспит зрілості Марія склала влітку 1911 і восени того ж року вся родина переїхала до Відня. Маючи велике зацікавлення мистецтвом, Марія вступила після закінчення середньої освіти у Цісарсько-королівську школу прикладного мистецтва у Відні, яка славилася високим рівнем навчання — диплом її давав право вчити рисунків у середній школі. У цій школі здобула мистецьку освіту також Олена Кульчицька в 1903-07рр.
Дольницька студіювала мистецтво сім років: три роки емальову техніку у проф. Аделі Штарк, три роки рисунок та один рік малярство у проф. Мюллера-
Гофмана; між; її професорами був відомий австрійський мистець Оскар Кокошка, який учив рисувати акти, при чому вимагав дуже швидкого рисунку — за одну-дві хвилинні рисунок акту мусів бути готовий.
Уже під час студій Дольницька звернула на себе увагу головне своїми емальовими творами. В 1918 році вона отримала нагороду їм. Айтельберґера, яку в школі уділено тільки 6 разів за ЗО років, і грошову премію у висоті 600 корон. Однією з нагороджених праць був великий триптих «Розп'ятий Христос». Директор школи Роллер, тодішній художній оформлювач Віденської державної опери, продав цей триптих цісарському намісникові в Лінці; де цей триптих знаходиться сьогодні, не відомо. У 1920 ропі Марія закінчила мистецьку школу і виїхала на кілька місяців до Фінляндії, до товариства своїй кузині Олені з Охримовичів Залізняк, чоловік якої, д-р Микола Залізняк, був послом УНР у Гельсінках.
Тут Марія багато рисувала і намалювала великий образ «Кобзар» (олія), який подарувала Залізнякам. Цей образ пропав під час другої світової війни у Відні (залишилася тільки його фотознятка).
На початку 1921 року Дольницька повернулася до Відня, де в той час перебувала велика кількість українських політичних емігрантів — колишні члени уряду УНР, партійні діячі, творча інтелігенція. Тут Марія познайомилася з такими видатними особами, як Євген Чикаленко, О. Олесь, Юрій Сірий та інші. Для збірки поезій О. Олеся «Чужиною» вона нарисувала обкладинку. Українське культурне життя у Відні було досить жваве і навіть цікаве. На різних мистецьких улаштуваннях Дольницька декламувала поезії Шевченка і Франка («Мойсей»), та коли одного вечора вона продекламувала всю «Гуцулыцину» О. Олеся, присутній у залі поет заплакав від зворушення. Найближчими приятелями Марії в той час були Ольга Басараб та Олена Залізняк, обидві старші від неї. У своїх спогадах про Ольгу Басараб митець пише (лист від 4 жовтня 1964):
«Ми були молоді, я наймолодша. Оля старша на п'ять років, а Галя Залізняк найстарша. Ми всі були палкі патріотки — зокрема Оля, а Галя завжди була більш опанована. Ми жили духом стрілецтва, духом молодої, воскресаючої України, разом читали всю молоду літературу, зустрічалися з О. Олесем та Ю. Сірим, і жили в якомусь піднесеному стані духа: запал, віра, захоплення. Ми ходили немов по хмарах».
Молода, повна енергії і великих планів малярка прагнула працювати для української культури, їй треба було зважитися: залишатися у Відні чи повертатися на батьківщину? В цій ситуації Дольницька обрала третю можливість — виїхати у Новий світ, у Північну Америку.
ЧОТИРИ РОКИ У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ АМЕРИКИ
«Я виїхала до Америки, щоб зміряти свої сили на чужині і серед найтяжчих умов не спроневіритися мистецтву. Пішла інстинктово на свого роду „Вандеряре”,— пише вона в одному листі. У березні 1921 вона прибула до Міннеаполісу, до своєї сестри Ірини, чоловік якої був парохом тамтешньої церкви. Два місяці після її приїзду о. Данилович дістав призначення до Ст.-Луїсу, а Марія хоч ще не знала добре англійської мови, залишилася в Міннеаполісі, який був більшим культурним центром, ніж Ст.-Луїс. У «Сеттлемент гавз» дістала дві кімнати на робітню. І тут почалася її дуже активна та плідна мистецька праця в різній техніці — олія, пастеля (портрети), рисунки, дереворити, емаль.
Мистецькі кола зацікавилися молодою та оригінальною маляркою з Європи, її творчість подобалася знавцям, а в пресі появилися прихильні рецензії. Так щоденник «Норт-Іст Аргус» від 2 вересня 1921 писав: «... присутність її визнаного великого таланту є надхнен/ням для інших, і є всі дані на те, що за короткий час вона стане світочем Міннеаполісу».
Директор галереї Г. В. Рубенс запросив її влаштувати виставку своїх творів. Така перша індивідуальна виставка мала місце при кінці вересня 1921 в галереї «Джон С. Брадстріт енд Компані», де виставлено ЗО творів — пастелі, в тому числі її автопортрет, малюнки, рисунки і 15 емалів. Про цю виставку митець згадує у спогадах.
«На цій виставці п. Кросбі-молодший купив рисунок-пастелю „Мавка". Його батько, фабрикант-мільйонер, зайшов відтак на виставку, щоб познайомитися зі мною, і виявив охоту закласти емальовий верстат для мене, але я у своїй ангельській невинності подала таку низьку суму для влаштування верстату, що він, думаючи, що я ніби кепкую з нього, відійшов. Це спричинило, що власники галереї в дослівному значенні цього слова рвали собі волосся на голові з розпачу супроти нечуваної та небувалої наївності з мого боку».
Широку рецензію про цю виставку (з фотозняткою митця Ігри праці) подав «Міннеаполіс Джорнал» від 4 квітня 1922:
«Молода українська дівчина, артистка, яка рік тому прибула до Міннеаполісу і яка не вміла промовити й слова по-англійськи, є сьогодні предметом серйозного зацікавлення мистецьких кіл Міннеаполісу, які захоплюються якістю її малюнків, рисунків та емалів ... Її рисунки користуються загальним визнанням через їх велику силу, впевненість та шляхетність. Деякі пастелі, включно з її автопортретом, є рішуче чимось надзвичайним... Найбільше захоплення викликають праці в емалі, які є надзвичайно оригінальні і технічно викінчені». (Скорочений переклад цієї рецензії помістило «Діло» від 21 жовтня 1922 п. н. «Успіхи малярки Марійки Дольницької в Америці»).
Виставку відвідала численна публіка, і мистець дістав цілий ряд запрошень до збірних виставок. На річній виставці Товариства мистців штату Міннесота, яку організував Інститут мистецтва в Міннеаполісі в травні 1922, були виставлені дві пастелі Дольницької — «Суд Паріса» та «Автопортрет», за які організатори виставки висловили їй окрему подяку. Чергове запрошення прийшло від організаторів мистецького відділу на річному ярмарку штату Міннесота в 1923 році. На цю виставку пішли дві пастелі «Нікі» (портрет українського хлопця) та «Автопортрет» і п'ять емалів, між ними «Весна», «Відпочинок» та «Святий Иоан». За «Нікі» вона дістає перше місце між рисунками, а за емалі — перше місце в прикладному мистецтві («Міннеаполіс Джорнал» від 29 серпня 1923).
Дольницька малювала багато, передусім портрети; за час свого перебування в Америці намалювала коло 200 портретів, у більшості пастелею. Крім цього, вона вчила рисунків п'ять днів на тиждень. Молодь полюбила Марію і працювала добре, так що на Національну виставку шкільних малюнків у Вашингтоні тільки з однієї класи дівчат прийнято аж 40 малюнків.
На другу індивідуальну виставку (в галереї Брадєтріт, восени 1923) Дольницька приготувала нові твори, намальовані спеціяльною технікою — чорно-біло-червоною (чорна — м'яка крейда, біла — крейда, червона — бістер, спеціальна крейда, приготована з червоної та червоно-брунатної землі). Це були переважно портрети дітей, у тому числі портрет української дівчини в народному строї «Маруся». Напередодні виставки «Міннеаполіс Джорнал» від 23 вересня 1923 помістив інтерв'ю з маляркою (автор Сівілла Фармер) і репродукцію «Марусі».
Щоб посвятити весь свій час мистецькій творчості, а не навчанню дітей, Марія переїхала до Філядельфії, де сподівалася ввійти в контакт з тамошньою українською громадою. У січні 1924 вона ви|найняла скромну робітню на Південній Шістнадцятій вулиці і з питомою для неї завзятістю та працьовитістю заходилася малювати. Одним з більших творів того часу є образ Богородиці «Мати України», про який є докладна згадка в газеті «Америка» від 26 червня 1924. Образ пропав у Відні під час другої світової війни.
Щоб допомогти нашим громадам у культурній праці, Дольницька взялася малювати сцени для аматорських драматичних гуртків (Рейм, Пенсільванія).
У лютому 1924 вона влаштувала свою четверту індивідуальну виставку у філадельфійському «Графік Скеч Клаб» на вул. св. Катерини, ч. 715. Було там понад 30 творів, у тому числі «Три парки», триптих «Св. Іван Христитель» (народження, проповіді, смерть), «Українська фльора» і «Гіпнос». Критика підкреслювала передусім модернізм її вислову в портретах, сміливість композиції, а в триптиху — інтелігентну мистецьку інтерпретацію; з-поміж; емалів критика відзначала «Відпочинок» та «Візію св. Івана» («Івінґ Паблік Леджер», від 9 березня 1924). Ця ж газета в числі від 12 березня опублікувала статтю про малярку з її фотопортретом. При кінці статті згадувано також матеріяльні труднощі Марії Дольницької та її незламне бажання працювати тільки для мистецтва. Вістку про цю виставку подала також; «Свобода» від 26 лютого 1924, де сказано (мова оригіналу):
«Не знаємо, скільки українська еміграція в Америці доцінює свою рідну штуку. Варт одначе, щоби якась багатша церков спромоглася забезпечити собі хоч деякі образи з-під кисти панни Дольницької. Нехай би й американська Україна повеличалася, що має щось дійсно артистичного і то з робітні своїх визначних людей».
Як сама малярка оцінювала американські рецензії, довідуємося з її листа до Павла Ковжуна з 1932 року: «... критики в часописах довжелезні та прихильні (на мій смак, дуже наївні) і важливі хіба тим, що всі підкреслюють моє національне походження... А що таке Україна, того ніхто в Америці не чував, і не раз доводилося мені виголошувати географічну доповідь, ніби легітимуючись, що я не з Місяця походжу...»
Під час свого перебування у Філадельфії Дольницька дістала запрошення взяти участь у збірних виставках; на річну виставку Товариства митців у Міннеаполісі в 1924 році вона послала п'ять своїх творів. Але успіхи в мистецтві аж ніяк не супроводилися успіхами матеріальними. Перебуваючи в Міннеаполісі, малярка мала забезпечені помешкання та прожиток за лекції рисування і весь вільний час могла присвятити мистецькій творчості. У Філадельфії їй довелося самій дбати про свій прожиток, тому початки були дуже тяжкі. Наша заробітчанська еміграція не мала і не могла мати вирозуміння для творчості окремих митців; ці емігранти обмежувалися тільки народною творчістю, яку вони цінили і зберігали. У США не було тоді якоїсь інтелектуальної верхівки, крім кільканадцятьох священиків, які на мистецтві не розумілися більше, ніж їхні парахіяни. Сподіваних замовлень для наших церков не було.
Також американці не присвячували більшої уваги мистецтву і мистецьких творів не купували. Про це влучно написала в газеті «Діло» від 2 квітня 1936 Марія Демидчук з Брукліну:
«З-поміж американців тільки висококультурні одиниці цікавляться мистецтвом і високо цінять його. Пересічні американці дуже реальні та практичні, а свій смак уміють задовольнити і в 10-центових крамницях. Вони все похвалять, напишуть прихильну рецензію і на цьому кінчиться. Хто думав би про практичний бік справи, той дуже розчарувався б у своїх сподіваннях. Щоб те, що тут пишу, не виглядало на неправду, подам декілька фактів, ближче мені знаних. У 1924 році побувала тут артистка-малярка панна Марія Дольницька. Людина молода, енергійна і велика ідеалістка. Бажала творити і працювати, а що терен її праці був доволі малий у своїх, пішла вона, повна запалу, в американський мистецький світ. Мала навіть виставки своїх творів побіч американських та інших малярів. І що скажете, Дорогі земляки? Ця молода і талановита людина буквально не могла запрацювати на свій скромний прожиток».
При кінці 1923 року М. Дольницька опинилася у великій матеріальній скруті: Філядельфія була для неї чужим містом, і не легко було нав'язати контакт з колами, зацікавленими мистецтвом. Довелося навіть голодувати. Коли про це довідалася ігуменя сестер василіянок мати Йосафата (родичка Дольницької), взяла Марію до манастиря «Фокс Чейз», щоб її там прогодувати.
В той час пані М. Демидчук (дружина редактора газети «Америка») запропонувала нашим організаціям запросити Дольницьку виконувати малярські праці в церквах та народних домах. У 1924 році надійшли замовлення малювати... завіси для аматорських театральних гуртків. Ці принагідні замовлення не мали нічого спільного з справжнім мистецтвом. Малярка була свідома, що, замість іти вгору, вона може опинитися на похилій площі. Вона не хотіла вертатися до свого батька за допомогою, а йти працювати продавцем у крамниці, як їй радили деякі знайомі, було б виключене, бо все своє життя вона присвятила мистецтву. Тому Дольницька залишила в США коло 200 портретів, малюнків та рисунків і на початку 1925 року повернулася до Відня.
ЗНОВУ НАД ДУНАЄМ
В австрійській столиці Дольницька оселилася у свого батька — у третій дільниці, на вул. Кляйста ч. 8. Тут вона відновила колишні знайомства серед мистецьких кіл і наполегливо взялася до праці: відкрила власну робітню при «Новій ґалерії» — Ґрюнанґерґассе ч. 1. Власником ґалерії був О. Ніренштайн-Каллір, відомий з того, що, переїхавши до США, відкрив малярку — Ґрандма Мозес. У цій галереї Дольницька влаштувала відтак постійну виставку своїх праць. Робітня, де малярка працювала понад 25 років, складалася з двох малих кімнат — у куті однієї з них стояв газовий пальник, а посередині піч для випалювання емалів. Після повернення з США Дольницька вирішила працювати виключно в цій техніці. Працювала звичайно по 12 годин денно.
Протягом півтора року разом з Марією працювала її товаришка по емальовому мистецтву Оля Окуневська, молодша дочка адмірала-лікаря Ярослава Окуневського, малярка-емалістка, випускниця віденської Школи прикладного мистецтва. Обидві вони влаштовували свої виставки в «Новій галереї» і швидко звернули на себе увагу: в пресі появилися прихильні рецензії, які заохочували їх до дальшої творчої праці. Наприклад, «Діло» від 31 травня 1926 писало: «В галереї є виставлені більші та менші праці; найбільше замітними є „Рай" і триптих „Страшний суд" Марії Дольницької, над якими вона працювала більше, ніж півроку. Є також різні тарілки і навіть біжутерійні предмети». (Репродукція триптиху була поміщена у збірнику «Мистецтво», Львів 1932, стор. 42).
Емалі Дольницької можна було бачити, крім постійної виставки в «Новій галереї», на різних європейських виставках; жадна репрезентативна виставка австрійських митців у Відні або за кордоном нe відбувалася без участи української емалістки.
За 1927-36 роки дуже багато її праць розійшлося по світу за посередництвом подружжя Розенталів, які мали у Відні фабрику та крамницю виробів з тонкого скла. Пані Розенталь, дуже ділова та енергійна, швидко розвинула своє підприємство так широко, що постійно брала участь в усіх міжнародних ярмарках у Німеччині та Австрії. З Розенталями Дольницька познайомилася через свою шкільну товаришку Діну Кун. Так виставлялися праці нашої землячки на міжнародних ярмарках у Дюссельдорфі, Ессені, Франкфурті та Ляйпціґу, де вони були звичайно випродані. Знайомство з Розенталями поглибилося, і вони стали меценатами нашої малярки-емалістки. У колекції д-ра Берти Розенталь у Тель-Авіві є коло 30 емалів М. Дольницької, в тому числі «Рай» та «В'їзд у Єрусалим».
Крім цих виставок, так би мовити, комерційного характеру, Дольницька брала участь у виставках суто мистецьких. Важливіші з них: «Два століття мистецької творчости мистців-жінок Австрії» — виставка, влаштовання з приводу Міжнародного жіночого конгресу (1930); виставка у «Фолькванг-Музеум» в Ессені (1932); у ґалерії «Ст. Бернульфус-Еуйс» (Амстердам, 1931); у Падуї та Міляні (квітень 1933); виставка австрійського мистецтва в Лондоні (1934), на якій малярка отримала почесний диплом. Міжнародне жюрі Мілянської трирічної виставки (1934) нагородило її спеціальним дипломом. У ці роки М. Дольницька посилала кілька своїх творів на виставки у Швейцарії. Швеції та Америці. Музеї у Франкфурті над Майном і в Хемніці закупили її твори.
Критики відзначали в емалях Дольницької надзвичайну гармонійність кольорів і візантійські мотиви в композиціях на релігійні теми.
Поважні мистецькі журнали репродукували її твори: у «Дойче Кунст унді Декораціон» (за червень 1930) поміщена цілосторінкова репродукція «Сім дівчат» — сім античних грецьких чеснот (цей твір купив у 1940 році віденський диригент Р. Геґер). Прихильна рецензія появилася в журналі «Дас інтерессанте Блятт» від 6 серпня 1931, а в «Кірхен-кунст» (ч. 5 за 1932 рік) — ілюстрована стаття історика мистецтва Ганса Тітце п. н. «Емалі Марії Дольницької». Автор ставить нашого мистця на рівні з першорядними світовими майстрами емалю і знаходить в емалістиці подвійний мистецький шлях її творчості: з одного боку, йдеться про сучасного мистця, вихованого в модерній школі віденської академії, а з другого — про мистця, що коріниться в українських традиціях, які сягають через княжу добу до Візантії.
Теми до своїх творів Дольницька бере з біблійної історії, грецької міфології, рівних алегорій та українського фолкльору. З періоду 1925-34 pp. походять такі важливіші її твори: «Гуцули» — тарілка, в приватній американській збірці, триптих «Пресвята Марія», диптих «Св. Анна» (з одного боку) та «Св. Миколай» (з другого) — замовлення Розенталів для румунського міністра закордонних справ, «Гарпісти» — тарілка, «Аполлон» — власність В. П., «Мудра і немудра діви» — образ, зроблений малярською технікою «лімож», власність Розенталів, «Полювання на гуси», «Гуцулка», «Водяний концерт», «Квіти».
Ім'я нашої малярки було таке популярне у Відні, що студентки мистецтва приходили до неї вчитися емальової техніки, а дирекція Школи прикладного мистецтва призначила її в 1934 році асистенткою професора Мюллера-Гофмана. Але саме тоді почалася у Відні «громадянська війна» між соціалістами і нацистами, що привело до розв'язання парламенту та анулювання всіх поточних актів, у тому числі також і акту іменування Дольницької асистентом. Не помогли ні протести директора школи Роллєра, ні професора Мюллера-Гофмана; асистенткою іменовано тоді іншу особу. Не довго після цього помер Мюллер-Гофман.
1936 рік приніс зміну в особистому житті митця: вона одружилася з Оттоном Недбалем, який був спеціалістом мистецьких металевих виробів і золотником. Він був шкільним товаришем Олі Окуневської, яка одружилася в 1926 році і виїхала до Берліну. Перед своїм виїздом вона зарекомендувала Дольницькій Недбаля на своє місце в робітні. Оля знала, що Недбаль не має можливості закласти власну робітню і що він дуже талановитий мистець. До того, Недбаль міг би обрамлювати твори Дольницької, як от триптихи та диптихи.
Першою великою виставкою творів Марії Дольницької була виставка в празькому Музеї прикладного мистецтва — від 29 листопада 1936 до 15 січня 1937, де виставлено коло 100 емальових праць, більшість яких була виконана «перегородчастою технікою». Це були композиції на мотиви грецькі, ренесансові і українського народного мистецтва. Чеська фахова критика висловилася з визнанням про високий мистецький І технічний рівень емалів. Відвідувачі закупили чимало творів Дольницької, так що виставка принесла їй також: і матеріальний успіх. У той час наша малярка познайомилася з істориком мистецтва проф. Володимиром Сочинським, який писав про цю виставку до української преси.
На Світовій виставці в Парижі в 1937 році емалі Дольницької демонструвалися у відділі мистецтва австрійського павільйону, де були виставлені нечисленні твори найкращих мистців Австрії.
ЗВ'ЯЗКИ ЗІ ЛЬВОВОМ
Розголос про талановиту малярку-емалістку дійшов також на українські землі. У 1927 році надійшли перші замовлення зі Львова. Парох Успенської церкви о. Дам'ян Лопатинський, який був відомий у Львові як людина, що цікавиться українським мистецтвом, замовив дві більші емальові ікони для тетраподу в церкві — «Христа» та «Богоматір». Заслугою о. Лопатинського є також придбання гарних вітражів для церкви роботи мистця Петра Холодного, старшого.
Серед мистецьких кіл Львова емальові ікони Дольницької викликали справжню сенсацію. Це бо знайшовся митець, який відновив старі мистецькі традиції княжої доби, коли на Україні в емальовій техніці були створені твори високої мистецької вартості. Захоплені іконами львівські любителі мистецтва замовляли в митця також емалі для себе. Так «Достава» (кооперативна фірма для виробу і продажу церковних предметів, яка мала свої крамниці у Львові, Перемишлі і Станіславові) почала при кінці 1927 та на початку 1928 років переговори з Дольницькою в справі медальйонів для чаш та євангелій. Однак у той час у Галичині ґрунт ще не був зрілий для високомистецьких замовлень. Отець Володимир Лициняк, голова «Достави», писав у листі від 13 травня 1928 до мистця (стиль оригіналу збережений):
«... Пані Залізнякова доручила мені емальові образки безпосередньо перед святами. Щоби почути їх оцінку з компетентного боку, я взяв ці образки на найближче засідання консисторії, щоб показати о. митрополитові і членам консисторії. Всі оглядали і виказували свої погляди. Думаю, що найінтересніше буде для Пані почути оцінку митрополита, чоловіка, що розуміється на мистецтві; отже він сказав буквально так: „І рисунок, і техніка-дуже добрі". Деяким отцям не подобалися очі, що дивляться набік, а не просто, і через те виходить зірками (забагато білка на оці). Дещо інакше дивиться з конечності на справу „Достава", бо вона як торговельне підприємство мусить числитися також: а) зі смаком своїх гостей, б) з їх фінансовою спроможністю. Сей „смак" наших покупців переважно дуже примітивний, треба їх доперва виховувати до чогось нового, а се може йти постепенно. Наприклад, візантійський стиль у малярстві дуже тяжко вводити, бо народ призвичаєний до західного малярства і любить святих гладких, товстеньких і т. д. Друга трудність з ціною. Вправді, Пані не долучили рахунку за ті образки, але від п. Залізнякової знаю, що вони коштують 40 доларів. Об'єктивно беручи, се ціна зовсім не висока; вони навіть більше варті, якщо узгляднити вложену в них працю і знання, а з точки „Достави" вони задорогі для тої цілі, на яку вона їх потребує. Щоб „Достава" могла уживати таких образів при оправі євангелій, треба б: 1) їх так викінчувати (без золота і срібла), щоб їх ціна не перевищила 10 доларів за комплект; 2) давати краски живі, щоб були ефектовні для ока нашого галицького покупця. Думаю, що Пані скомбінують щось таке. Покищо дякую за прислані і долучую за них 40 доларів, а очікувати буду нового видання».
Однак не тільки замовлення зі Львова цікавили мистця, вона прагнула знати, як виглядає тамтешнє мистецьке життя, які мистці висуваються на парші місця і якою є їхня творчість. Коли в 1931 році у Львові постала Асоціація незалежних українських мистців (АНУМ), Марія Дольницька стала одним з його найактивніших членів — поруч Павла Ковжуна, Миколи Бутовича, Ярослави Музики, Святослава Гординського, Михайла Осінчука, Івана Іванця та інших. З ініціятором та головним рушієм АНУМ П. Ковжуном Дольницька вела жваву кореспонденцію і підтримувала листовний зв'язок також з Я. Музикою, М.Осінчуком та І. Іванцем. АНУМ видавав свій журнал «Мистецтво», до якого Дольницька надсилала дописи про мистецьке життя Відня і Заходу. У Відні вона інформувала австрійських мистецтвознавців про українське мистецтво, яким особливо цікавився віденський критик д-р В. Ворн. Він виголошував у радіо доповіді про українську культуру, збирав матеріали про українське мистецтво і посідав чимало фотозняток творів Дольницької. До Львова йшли щомісячно два-три листи від неї. Ковжун високо цінив її думки та спостереження. «Ви пишете дуже культурно і гарно», — писав він їй у листі від 21 жовтня 1933.
Також у Києві зацікавилися працями Дольницької: тамошні мистці просили Ковжуна надіслати їм репродукції її емалів. До 1933 року існував мінімальний зв'язок між митцями Києва та Львова і ще можливим був обмін книжками та періодикою.
У журналі «Мистецтво» (ч. 1, 1932) надруковано нотатки Дольницької про емаль, а в ч. 2-3 Ковжун опублікував статтю про її творчість, ілюстровану дев'ятьма її репродукціями. Більші ілюстровані статті появилися в газеті «Назустріч» (ч. 23, 1934 і ч. 17, 1935).
АНУМ запросив М. Дольницьку на щорічні збірні виставки у Львові, але через митні труднощі не на кожну виставку могли прийти її твори. У 1933 році митрополит Андрей Шептицький купив для своєї збірки один емаль, а тодішній ректор Богословської академії у Львові, о. д-р Иосиф Сліпий, замовив у неї в 1935 році чашу у візантійському стилі.
1935 рік був важливим роком у житті мистця. Після 24 років перебування за кордоном Дольницька приїхала влітку на два місяці до Львова. Тут відсвіжила свої спогади з юних днів, познайомилася з окремими мистцями, з якими листувалася досі або яких знала тільки з преси. З перших днів свого перебування у Львові вона пильно студіювала мистецькі цінності рідного міста. Особливо її цікавили збірки старих ікон з 15-18 стол, в Українському національному музеї. Познайомилася також з творчістю своїх львівських колег, хотіла пізнати давню малярську техніку темперою, якою користувалися старі іконописці і яку у Львові дуже добре опанував Петро Холодний, старший (1876-1930). Дольницька вчилася цієї техніки впродовж одного місяця і зробила
в ній копію (на дошці) старої ікони «Святий». Вона також відвідала Олексу Новаківського, оглянула його твори і повела розмову про сучасне мистецтво. Новаківський в її очах був тоді повний молодечого розмаху, темпераменту і віри в мистецтво. Йому було вже 63 роки, борода посивіла, але він казав, що «борода цвіте, як квіт на весні», і сам почував себе весняно. Восени того ж року він помер.
Під час перебування Дольницької у Львові серед керівників АНУМ постала думка влаштувати курс мистецького емалю і запросити її як учителя курсу. Вона радо погодилася і пообіцяла зробити це в наступному році. Однак через організаційні труднощі у підготовці такого курсу можна було влаштувати його не раніше 1937 року. Цей курс відбувся в приміщенні львівського Промислового музею від 1 лютого і до 14 березня 1937. Було коло 60 учасників, у тому числі 20 українців (між ними Я. Музика, М. Бутович та М. Осінчук, декілька молодших мистців і два монахи-студити з Унева), решта — польські та єврейські мистці. Курсанти перебували цілими днями в робітні (від 8-9 год. ранку до 9-10 год. вечора), і їх захоплення новою технікою було безмежне. На цьому курсі мистецької металообробки вчив Оттон Недбаль. На закінчення курсу відбулася виставка праць — разом 111 творів. Для порівняння виставлено збірку емалів Промислового музею — візантійські, китайські, японські, італійські та французькі; деякі з них аж з 11 століття; всього 100 творів. Курс пройшов у гарній товариській атмосфері наполегливої праці. Дольницька була так переобтяжена навчальною роботою, що дослівно не мала часу зробити принаймні одну власну працю для кінцевої виставки, тому експонувала там чотири свої твори, які вже були у Львові: дві ікони з Успенської церкви, одну із збірки митрополита Шептицького і одну із збірки М. Терлецького. Праці курсантів високо оцінила мистецька комісія з варшавського міністерства освіти, яка спеціально приїхала до Львова, щоб оглянути виставку.
У Відні довго перебував і творив наш митець Федір Яхимович (1800-189), відомий декоратор Державного оперного театру, декорації якого вживали до 1939 року. Павло Ковжун попросив Дольницьку відшукати у Відні мистецьку спадщину призабутого в нас мистця, зробити для архіву АНУМ фотознятки його творів і, як можливо, влаштувати виставку віднайдених його образів. Завдання не було легке, але при наполегливості Дольницької вдалося знайти нащадків мистця і частину його творів. Коли Ковжун довідався про ці знахідки у Відні, написав їй ентузіястичного листа.
«Пані Маріє, — писав він ЗО вересня 1936, — цілую Вас за те, що Ви зробили для Яхимовича, для всього українського мистецтва і для мене! Читаючи лист, я просто шалію! Вірте мені, що більшої приємності я не мав за останній рік! Ілюстрований Яхимович у „Мистецтві" — це ж „щось"! А далі підуть Білявський, Долинський, Вендзілович, Гадзевич, Устиянович, Терлецький, Лучинський. Боже, ціла нивка майстрів-галичан, забутих і занедбаних, про якик ніхто ані слова — хіба в ряди-годи щось Голубець напише. Я ж це приготовляю з 1 числа „Мистецтва". Я тільки думаю про це, бо ми властиво виступаємо на їхньому полі, як на нашому полі виступлять нові люди, нові митці. І Ви мене розумієте, правда? Я тільки що повернувся з Яворова і зараз же Вам пишу, щоб Ви знали, що стараюся зараз же про гроші, котрі будуть Вам переслані для знімок. Минулого четверга ми мали засідання, на котрому я порушив справу виставки Корнила Устияновича і зробив плян. Вона буде в час, коли й Ви будете тут. Побачите, що ми стягнемо до виставки 150 його полотен! Який це був прекрасний майстер, романтик! Нехай знає наша молодь (бо вона застрашаюче мало знає), що українська культура, творчість українських людей не впали з неба! Що ми не безбатченки, що не все йшло з Кракова, що з Кракова йшли переважно речі середні, провінціальні! Ваші шукання чудесні! Отож і я так все вишукую. „Нюх", от що, Марійко! Видно Ви його маєте. Так би сказати, „голос крови" — от що. Ви мусили знайти Яхимовича! Не вільно його не знайти, інакше щоб то було — хто ж ми тоді, якась череда, чи що? Все мусить бути, мусять бути і гроші! Бо як тепер не зробиться, то хай дідько бере, — невдачі втомлюють і мучать .. .
Ваш Павло К.»
Виставка творів Ф. Яхимовича відбулася у Відні, в лютому 1939, у Новій ґалерії. Це була збірна виставка п. н. «Віденські майстри 19 століття» (Агріколя, Канон, Фіґєр, Фюріх, Яхимович, Кугшельвізер, Петтенкофен, Ранфтль, Ромак Райтер і Філліп). Твори Яхимовича були виставлені окремо у двох залях — разом 36 образів, фотознятки яких Дольницька надіслала до Львова, для архіву АНУМ. При підготовці виставки Ф. Яхимовича Дольницькій допомагав внук мистця — Франц Яхимович, який не щадив ні труду і часу, щоб тільки дістати картини свого діда там, де їх міг дістати. Віденська преса з визнанням відзначила цю виставку, а коли писала про Ф. Яхимовича, завжди подавала його українське походження. Академічне товариство «Січ» у Відні відзначило виставку окремою доповіддю про Яхимовича, що її виголосив студент Богдан Весоловський.
1938 РІК, ВІЙНА, ОКУПАЦІЯ
Австрія приєднана до Третього Райху: націонал-соціалістична партія поставила під контроль все культурне життя в країні. Мистець, який не творить і не виставляє своїх творів на офіційних виставках, може попасти на фабрику як звичайний робітник. Новостворена «Спілка жінок-мистців» запросила Дольницьку у члени, щоб збагатити свої виставки творами мистецького емалю. Спілка влаштовувала дві щорічні виставки-. На першій виставці Дольницька мала окрему велику вітрину з багатьма творами і дістала відзначення та особисту подяку бюрґермайстра Бляшке.
Крім щорічних виставок Спілки, Дольницька брала участь у щорічних «Різдвяних виставках» Нової галереї. Виставлені в грудні 1939 праці викликали стільки прихильних голосів у пресі, що деякі журналісти, прагнучи особисто познайомитися з мистцем, відвідали робітню Дольницької. Пресовики були захоплені важкою та надзвичайно тонкою працею в емалі і постаралися докладно описати працю нашої малярки. «Ді Вінер Бюне» від 17 травня 1940 дала своїй статті назву «Кухня чарівниці», і ця назва надовго залишилася в віденській пресі. В таких віденських виданнях появилися широкі інформації про творчість Дольницької: «Ді Павзе» від 10 грудня 1939, «Рундпост» від 16 грудня 1939 та «Фольксцайтунґ» від 25 травня 1940. Критики одноголосне ствердили, що малярка не тільки відновила стару мистецьку техніку, але надала емалеві щось нове, притягаючи своїми талановитими творами. При цьому вони нагадали, що українська малярка виходить з візантійського стилю чи перегукується з ним у творах з релігійною тематикою.
У квітні 1941 з приводу чергової виставки «Спілки жінок-митців» ім'я Дольницької знову не сходило з сторінок преси. Фахівці визнають її досконалу техніку, надзвичайний смак, ясність та чіткість композиції і гармонійність кольорів, при чому висловили жаль, що так мало митців хоче працювати в мистецькому емалі.
З вибухом німецько-російської війни при кінці червня 1941 мистецьке життя у Відні почало занепадати. Не зважаючи на складні життєві обставини, Дольницька ізолювалася від світу і замкнулася у своїй робітні на затишній вулиці, творячи нові мініатюри. На збірних виставках, які відбувалися тільки вряди-годи, появлялися її нові твори — на «Різдвяній виставці» 1943 і на виставці «Спілки жінок-митців» на весні 1944.
Осінь 1944 року: на небі все частіше появляються ескадрильї альянтських бомбовиків, які руйнують місто і унеможливлюють нормальне життя. У перші дні квітня 1945 червона армія здобула Відень: починаються понурі роки окупації і зв'язані з цим арешти видатних українців, які не встигли або не хотіли виїжджати з Відня — ген. Олександра Трекова, д-ра Миколи Залізняка, д-ра Дзеровича, д-ра Окопенка та інших.
У той час мистцеві рідко вдавалося дібратися до своєї робітні, і хоч вона майже не працювала в емалі, мистецької діяльності не переривала. Тепер рисувала олівцем портрети, досліджувала енкавстику, якою цікавилася вже раніше. Ще перед війною, коли їздила до Італії, побачила в Помпеї інструменти для малювання енкавстикою і з цих інструментів зробила собі копії. Тепер хотіла збагнути таємницю цієї старовинної техніки малювання восковими фарбами. Хоч за останній час багато мистців працювало над розгаданням цієї техніки, нікому не вдалося цю загадку розв'язати. Було відоме, що для енкавстики вживався пунійський віск. Свідчення про це залишив римський письменник Пліній, але його відомості не давали повної розв'язки, бо малювання цим моском не давало бажаних наслідків. Лише Марії Дольницькій вдалося відгадати таємницю: пунійський віск треба мішати з морською водою. Цю розв'язку Дольницька подала до відома мистецькому світові, а в 1949 році це занотовано окремою статтею в одному нью-йоркському виданні).
Винахідливість Дольницької особливо виявилася в техніці емалем, в якій вона зробила цілий ряд винаходів і з яких деякі були опатентовані; сюди належать роблення емалю на металевій сітці, що дає можливість виконати праці більшого формату, і окремий спосіб відділювати фарби без уживання металевих перегородок.
У 1946 році Академія прикладного мистецтва вдруге запросила Дольницьку на посаду професора. Президент академії, архітект Феллерер, сам приходив до робітні, оглядав її твори і висловив пропозицію посісти кафедру мистецького емалю на місце дотеперішньої професорки, яка була прихильницею Гітлера. Однак Дольницька цієї пропозиції не прийняла, бо воліла залишитися мистцем вільної творчості.
Найважчим періодом у житті Марії Дольницької були 1952-55 роки, коли вона була примушена переховуватися, бо за нею полювали радянські органи безпеки. У 1954 році помер її батько, проживши 101 рік. Зимою 1954-55 вона захворіла на серцевий інфаркт: ця недуга примусила її довго перебувати в ліжку, а опісля — на тривалому відпочинку.
У ЗВІЛЬНЕНОМУ ВІДНІ
Після закінчення окупаційного режиму в Австрії, у травні 1955, мистець поволі повертається до здоров'я і до заслуженого душевного спокою. Тепер, коли доступ до робітні став вільний, вона повернулася до свого улюбленого емалю. І знову цілими днями пересиджувала в затиші своєї робітні — при вогні печі. Появилися її нові твори, дещо змодернізовані, і відразу розходилися по виставках. Першою повоєнною великою виставкою у Відні була «Міжнародна виставка християнського мистецтва», влаштована в 1957 році, в якій взяли участь видатні митці з Франції (Ж. Руо, Манесьє), Бельгії, Голландії, Італії, Німеччини, Іспанії та США. Дольницька виставила тут чотири емалі. У 1958 році вона знову дала чотири емалі на таку ж виставку, з яких дві купило австрійське міністерство освіти — «Мадонну» (ясножовту-золоту на чорному тлі) і «Вертеп» (рожевий ангел веде за руки пастирів, Божа Мати блакитна на сріблі). Відтак це міністерство купило емаль «Сон Христа в човні». Чотири «Мадонни» стали власністю українців — пані Ольги Войценко, пані Мілени Рудницької, Володимира Поповича; четверта опинилася в Міннеаполісі.
Перерваний війною контакт з українцями відновився зараз після відходу радянської армії з Відня. Газета «Шлях перемоги» від 23 вересня 1956 помістила статтю про Дольницьку з фотозняткою мистця і трьома репродукціями її творів. Д-р Аристид Вирста замовив у 1957 році «Гуцулів» і «Мадонну», о. Пилипець із США — велику чашу з 22 емалями (1958), о. д-р Ґавліч — подібну чашу (1959). Вінніпезький журнал «Жіночий світ» (за березень 1959) опублікував репортаж О. Войценко «Емалістка, що не може жити без вогню».
У 1959 році постали нові твори: триптих «Мадонна», «Вертел», «Українка» і дві «Мадонни». Всі вони є новими оригінальними композиціями, бо мистець ніколи не робить серійних повторень. У кожному творі є нові кольори, що не повторюються, навіть техніка виконання міняється. У 1960 році, на річній виставці «Асоціації жінок-мистців» у Відні, вперше демонструвався її емаль, зроблений не на металевій плитці, а на сітці. Ця новина викликала сенсацію.
Перед українцями Дольницька виступила на збірній «Виставці трьох» (Марія Дольницька, Григор Крук та Северин Борачок), що мала місце в Нью-Йорку, в 1961 році. Там були виставлені такі її нові праці: «Тріє царі», «Червона Мадонна», «Весняна Мадонна», «Суд Паріса» та інші — разом 15 творів.
Не зважаючи на дещо послаблене здоров'я, мистець працює постійно, щораз більше вдосконалює свою техніку і не йде втертими шляхами. Своїми новими працями дивує не тільки своїх знайомих та приятелів, а передусім знавців мистецтва, бо в цих творах багато свіжості та мистецької молодості. Її композиції тепер лаконічніші, сполучені з сміливими гамами прекрасних кольорів. Хто бачив її при праці при яскравому вогні, той може порівняти її з весталкою мистецтва, яка майже 50 років служить творчому вогню і з нього вичаровує сотні неповторних мистецьких творів, що сьогодні є в усьому світі і колись свідчитимуть про великий талант української емалістки.
ОСОБА МИСТЦЯ
Радше низького ніж середнього росту. Пропорційно збудована, на перший погляд — сильна і здорова. Голова округла, очі також округлі — великі, сірі, дуже жваві, хоч деколи замріяні. Зачіска проста, волосся темне, коротке і закриває чоло аж по самі брови. Руки великі та гарні з довгими, не худими пальцями. Через низький ріст її не прийняли до театру у Львові, хоч першою її мрією в юнацькі роки було стати акторкою.
Темперамент у неї живий та активний. Любить товариство — весела, дотепна, оповідає цікаві історії та ще цікавіші анекдоти. Попри образотворче мистецтво любить музику, зокрема оперу. Мелодії Верді діють на неї стимулююче: коли вона почуває себе погано або відчуває втому, вистачить їй почути співака Протті в арії Яго, щоб набрати знову сил та певности себе. Крім оперної музики, захоплюється також українською церковною музикою. Любить гарну поезію, зокрема ліричну. Колись декламувала вірші О. Олеся та І. Франка на віденських концертах або урочистих вечорах.
До інших мистців ставиться з повагою і об'єктивно оцінює їхню творчість; вміє захоплюватися великими мистцями і не має ні крихітки заздрості щодо успіхів своїх колег. У своїй бібліотеці комплектує монографії мистців світового значення. З сучасних українських мистців високо цінить Григора Крука та Якова Гніздовського.
Сама про свою творчість говорить не радо і ставить до себе дуже високі вимоги. Ця скромність навіть шкодить їй, бо коли критики або журналісти звертаються до неї за інформативним матеріалом та фотозанятками її творів, то не дістануть майже нічого, якщо твердо не настоюють, або мусять задовольнитися кількома натяками на її студійні часи та кількома фотографіями найновіших праць. Вона не терпить, коли мистець робить сам собі рекламу, тому ніколи не шукає ні пресової, ні якоїсь іншої пропаганди. Коли перед другою світовою війною у Львові її приятелі-мистці хотіли видати монографію про неї і просили її написати короткий життєпис і дещо про свою діяльність, вона відповіла: «Якщо в газеті „Діло" буде поміщений некролог про мене, то мені цього вистачає». З такою скромністю сполучені її необізнаність у фінансових справах та матеріальна незацікавленість, що проявляється в цінах на її твори. Хоч вона добре знає, що таких творів у мистецькому емалі тепер майже ніхто не виконує, вона ставить ціни в тій висоті, наскільки часу присвячує для їх виготовлення, тобто враховує тільки матеріал і години праці. Коли ж доводиться їй ставити ціни для знайомих, то вона справді заклопотана і пропонує покупцеві самому визначити ціну.
Свої праці Дольницька виконує дуже солідно, з найкращого матеріалу, а з технічного погляду бездоганно. Коли щось їй не подобається, починає наново,
поки не досягне бажаного наслідку. Працює довго і багато. Коли почне один твір чи кілька нараз, то працює безперервно по 12-14 годин денно аж до закінчення даного твору. В той час вона відкладає набік усе: відвідини, листування, відпочинкове дозвілля; вся її увага та зусилля спрямовані на творчий процес. Такі довгі фізичні зусилля вичерпують її аж до перевтоми. Тоді вистачає їй двох-трьох днів суцільного відпочинку або одного гарного концерту чи подорожі до знайомих на селі. І мистець знову може починати творити, бо її організм надзвичайно сильний та витривалий, а вдача працьовита і завзята.
Перед кожним твором вона добре підготовляється до задуманої теми. Наприклад, коли працювала над іконами чотирьох євангелістів, прочитала ціле євангеліє, щоб вчутися з стилю писань відтворити характер авторів. При праці вона дуже систематична: весь творчий процес у неї упорядкований. Всі кольори емалю мають свої точні умовні знаки. Твір підготований до найменших деталей наперед. Праця в емальовій техніці дуже тяжка, зокрема в перегородчастому емалі, коли укладення рисунку при допомозі тоненьких дротиків вимагає надзвичайної вправності та певності рук, великої терпеливості і опанування себе. Також під час випалювання при дуже високій температурі (аж до 1 500° Цельсія) треба мати достатню фізичну терпеливість і силу волі, щоб з однаковою дбайливістю довести всі праці до кінця. Деякі емалі треба давати до вогню декілька разів, отож потрібне незвичайно розвинене почуття часу, бо деколи одна хвилина визначає наслідок усієї праці.
У Дольницької є ще одна прикмета, рідка у мистців. Це — точність. Ціна не тільки відповідає на листи точно, але і виконує замовлені праці на обіцяний час, при чому це почуття точності їй радше шкодить, бо не дає спокою, поки вона не віддасть замовникові твору, побоюючись завжди якихось ускладнень чи при випалюванні, чи під час транспорту.
Мистець живе скромно, її помешкання простірне, де панують порядок і чистота. Прикрасою помешкання є добірна бібліотека і кілька дрібних пам'яток з України. На стінах, крім двох родинних портретів та гравюр Наполеона, немає ні її образів, ні рисунків. Своїх емальових праць посідає мало, бо все, що зробить, швидко знаходить покупця. Зрештою, якоїсь «масової продукції» в емалі виконувати не можна. Тільки один альбом фотозняток дає відвідувачеві уявлення про довголітню працю мистця. Але й це уявлення не повне, бо не з усіх творів залишилися фотознятки, багато їх «позики з'їли».
Є ще скриня з рисунками, пастелями, акварелями та енкавстикою з різних періодів, 1924 роком почавши. Але це все може оглянути тільки дуже довірена людина, як також і її робітню з усіма її таємницями. В робітні мистець цілковито міняється. Вона поважніє І все, що робить, робить з такою увагою, якби виконувала якийсь дуже урочистий обряд. Це — служіння мистецтву і тільки мистецтву при творчому вогні.