Механізм держави як система державних організацій В С Т У П
Розбудова незалежної демократичної держави обумовлює потребу у формуванні відповідної правової системи, державної влади. Від рівня адекватності національної правової системи існуючим економічним, політичним, соціокультурним умовам життя, а також історичному досвіду українського суспільства залежить ступінь імовірності подолання глибокої кризи в державі.
У найбільш загальному вигляді під правовою системою розуміється уся сукупність правових явищ, які існують у певній країні. До складу правової системи входять: система законодавства, система суб'єктів законотворчої діяльності, комплекс форм і виявів правосвідомості, стан законності у державі. На формування правової системи значно впливає цілий ряд факторів, головним чином соціально-політичного характеру. Так, за часів СРСР у праві України було багато формальних декларативних елементів. Нині ж трапляються у великій кількості елементи, механічно запозичені з тих чи інших іноземних правових систем. Звичайно, у абсолютно чистому вигляді національні правові системи зустрічаються порівняно рідко. Але є недоцільним надмірне перевантаження правової системи України елементами іноземних систем. Практичний висновок з цього положення полягає у тому, що Україна, доцільно використовуючи закордонний досвід, повинна формувати свою правову систему, виходячи з інтересів і потреб насамперед власного суспільства.
Україна, ставши на шлях розвитку та становлення дійсно суверенної і незалежної країни, неухильно орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, приступила до формування державних інституцій, місцевого самоврядування, системи національного права. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну соціальну, правову державу. Основоположними принципами такої держави об'єктивно виступають верховенство Права, першочергова соціальна цінність прав і свобод людини і громадянина. Саме тому ст. З Конституції України підкреслює, що "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". Частина ж перша ст. 8 Основного Закону нашої держави проголошує: "В Україні визнається і діє принцип верховенства права."
Конституційне закріплення такого підходу до людини і громадянина та права вимагає організації і здійснення діяльності держави, її органів і посадових осіб у повній відповідності з правовими настановами. Все зазначене, а також активні процеси розбудови суверенної Української держави, діяльність, спрямована на створення національної системи права, вимагають глибокого знання і розуміння не тільки змісту приписів чинного законодавства, але й основних принципів, ідей, закономірностей та напрямів розвитку основоположних державно-правових явищ.
1. Утворення держави у первіснообщинному ладі. Суспільна влада
Першою ступінью родового устрою являється матріархат, коли жінка займала пануюче положення в роду. При умовах більш або менш осідлого способу життя жіноча праця при низькому рівні розвитку виробничих сил являлася постійним джерелом існування (збирання поживних рослин, оброблення сільськогосподарських культур). Крім того жінка була охоронцем домашнього вогнища, виготовляла одежу і домашній посуд, виховувала дітей, чоловіки ж будучи зайняті мисливством, не були постійними жителями стійбищ роду і не гарантували постійного харчування. Встановлення матріархату було зв’язано з введенням екзогаліі, тобто з забороною вступати в шлюб в середині даного колективу. Але цьому передувала заборона статевих зв’язків між батьками і дітьми, а потім вже між братами і сестрами. Виникає сім’я при якій ряд братів, єдиноутробних або більш дальніх ступеней спорідненості, був в спільному шлюбі з певним числом жінок, але тільки не своїх сестер. При такій формі групового шлюбу було невідомо, хто батько дитини, але відомо, хто її мати, тому рахунок рідненості вівся тільки по материнській лінії, і засновником роду і його головою спільна праматір (прабаба, баба). Спадкування майна в роду проводилося по жіночій лінії. При такій формі шлюбу виникає дуальна організація, при якій об’єднуються два зв’язаних між собою роди, які утворюють фрарію, або плем’я. Співродичи повинні були допомагати один одному і сприяти помсті за образу кого-небудь із них інородцем. Ця помста за образу рахувалась обов'язково так як в силу колективного зв’язку, основаного на кровних узах, будь-яка образа і кривда індивіда розцінювалась як образа і кривда всього роду. За вбивство співродича весь рід зобов’язувався кровною помстою.
Кровноспоріднені родові зв'язки розпадаються і замінюються територіальними, сусідськими зв'язками .
Сільська община характеризується співіснуванням колективної і приватної власності: кожна індивідуальна сім'я мала в своїй власності будинок, присадибну ділянку і відокремлене майно, а земля залишалась колективною власністю всієї сільської общини. Кожна сім'я по кількості робітників або по кількості їдоків отримувала від общини земельний наділ, який оброблявся силами цієї сім'ї, і все, що нею утворювалось, ставало її власністю, приватною власністю. Поки, всі члени первісної общини виробляли спільно всі необхідні для них продукти, - була неможлива і приватна власність. Коли ж в общину проник розподіл праці і члени її стали кожний поодинці займатися виробництвом одного якого - небудь продукту і продавати його на ринку, тоді виразником цієї матеріальної відокремленості товаровиробників став інститут приватної власності. І приватна власність, і спадщина - категорії таких суспільних порядків, коли склались вже відокремлені, малі сім'ї (моногамні) і став розвиватися обмін.
Велику роль у виникненні приватної власності зіграла релігія. Вироблена в період первіснообщинного устрою система табу (заборон) була використана спочатку для захисту майна вождів, а потім і інших общин. Система табу забороняла користуватися речами тим, кому вони не належали.
Розвиток розподілу праці, обміну і поява приватної власності призводять до майнового розкладу в общині, до розподілу на бідних і багатих.
Важливим фактором, прискорившим розпад первіснообщинного устрою, став третій великий суспільний розподіл праці: поява класу, який займається вже не виробництвом, а тільки обміном продуктів - класу купців.
Таким чином, всередині первіснообщинного устрою виникли глибокі зміни: по-перше, суспільство розкололось на класи; по-друге, були зруйновані кровноспоріднені зв'язки і виникли територіальні зв'язки між членами общини. Виникло суспільство, яке в силу всіх своїх економічних умов життя повинно було розколотися на вільних і рабів, на експлуататорів і експлуатованих, - суспільство, яке не тільки не могло знову примірити ці протилежності, але повинно було все більше загострювати їх. Таке суспільство могло існувати тільки в постійній відкритій боротьбі між цими класами або ж під пануванням третьої сили, яка як би мовити, стоячи над взаємно борющимися класами, подавляла їх відкриті сутички і допускала класову боротьбу саме більше тільки в економічній області, в так званій законній формі. Родовий устрій віджив свій вік. Він був взірваний розподілом праці і його наслідком - розкладом суспільства на класи. Він був замінений державою.
Ф. Енгельс вказує на три ознаки, які відрізняють державу від родової організації. По-перше, розподіл населення по територіальній ознаці, а це означає, що людей з'єднують вже не кровноспоріднені, родові зв’язки, а єдність території на якій вони проживають. По-друге "заснування публічної влади, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням організуючим себе як озброєна сила". Із суспільства виділяється і стає над суспільством спеціальний апарат управління. "Коли з'являється така особлива група людей, яка тільки тим і зайнята, щоб управляти, і яка для управління потребує особливого апарату примусу, підкорення чужої волі насильству - в тюрмах, в особливих загонах людей, війську і ін., - тоді з'являється держава". По-третє, податки - внески громадян на утримання публічної влади.
Специфічні риси і ознаки держави, які відрізняють її від родової організації, виникають не відразу і не одночасно. Довгий час в класовому суспільстві зберігаються установи старого родового устрою, які в кінцевому результаті ліквідуються в результаті упертої і жорстокої боротьби або перетворюються в органи держави. Так в Афінах до реформи Клісфена існували родові підрозділи, у Франкській державі довгий час існували народні зібрання общин і сотен.
При загальних закономірностях виникнення держави є особливості в умовах виникнення і утворення різних держав. Ф. Енгельс в своїй праці "Походження сім'я приватної власності і держава" показує три головні форми, в яких держава, виникає в результаті розпаду родового устрою. Він рахує, що сама чиста, найбільш класична форма мала місце в Афінах, так як держава виникла там безпосередньо і здебільшого із класових антагонізмів, які розвинулись всередині родового суспільства. В Римі процес утворення держави був прискорений боротьбою між родовою аристократією (патриціями) і існуючими поза родовою організацією плебеями. У германських народів, розгромивши Римську імперію, держава виникає як безпосередній результат завоювання великих чужих територій, для панування над якими родовий устрій не дає ніяких засобів.
Потрібно відзначити, що завоювання не зовсім були причиною утворення держави у древніх германців. До завоювання римських провінцій германські племена вже знаходились на стадії розкладу первіснообщинного устрою: у них виникла приватна власність, рабство і майнове розшарування. Вони жили устроєм військової демократії. Дуже важливим елементом цього устрою, який сприяв підвищенню ролі військового начальника і утворенню знаті у германців, була дружина, яка виділялась із загальної маси озброєних общинників. "Військовий вождь, який придбав славу, збирав навколо себе загін жадавших здобичі молодих людей, зобов'язаних йому особистою вартістю, як і він їм. Він утримував їх і давав їм нагороди, встановлював певну ієрархію між ними."
Така організація могла існувати за рахунок постійних війн і розбійних набігів, її ціллю був грабіж. З одної сторони, вона сприяла появі королівської влади, а з іншої - росту майнової нерівності, розкладу первіснообщинного устрою. Завоювання римських провінцій стало поштовхом до розпаду родового устрою і утворення держави.
Однією з закономірностей функціонування держави є її обумовленість певною стадією суспільного розвитку. Відповідно в різних країнах на однотипних стадіях цього розвитку існують споріднені між собою державні інститути. Традиційно розрізняють п’ять основних етапів, через які пройшов розвиток цивілізації і первіснообщинний лад, рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм і соціалізм. В марксистський літературі ці етапи було прийнято називати суспільно-економічними формаціями.
В рамках кожної історичної епохи на розвиток держави мають значний вплив особливості розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. (Продуктивні сили - це категорія, яка охоплює власне виробників і знаряддя праці, науково-технічний потенціал, що ними використовується. Виробничі відносини -це категорія, що характеризує відносини між людьми в процесі суспільного виробництва: відносини власності, виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ. Ці два чинники є визначальними, вони в першу чергу створюють ту об'єктивну основу, на якій розвиваються всі державні інститути.
Держава також тісно пов'язана з політикою, етикою, релігією, філософією, мистецтвом та іншими так званими ідеологічними інститутами суспільства (В марксистській літературі всі ці елементи разом з державою об'єднують терміном "надбудова").
Залежність держави від зазначених вище факторів соціально-економічного розвитку проте не слід абсолютизувати. Вона не має фатального "механічного" характеру. Держава здатна до саморозвитку, а в окремі історичні періоди навіть випереджають загальний розвиток суспільства.
Основну причину розвитку держави згідно діалектичному матеріалізму потрібно шукати в боротьбі протилежностей, які є в кожному явищі. Ця боротьба є змістом процесу розвитку у всіх його стадіях і його рухомою силою. Дуже важливо прослідкувати роль народних мас в історії держави. Хоча держава є знаряддям пануючого в даний історичний момент експлуататорського класу, народні маси здійснюють вплив на її розвиток. Цей вплив здійснюється через класову боротьбу народних мас проти експлуатації і пригнічення. Держава виникла з переходом від первіснообщинного ладу до класового суспільства. Цей процес спричинила спільна дія багатьох факторів економічного, політичного і соціального та іншого характеру. До їх числа, зокрема, належать такі основні чинники:
економічні - три великих розподіли праці (виділення скотарства, відокремлення ремесла від землеробства, поява людей, що займались лише обміном);
- поява надлишкового продукту;
- можливість експлуатації чужої праці;
- концентрація засобів праці та запасів товару у окремій сім'ї;
- внутріродова нерівність, поява приватної власності;
- політичні-неможливість існування в нових умовах родоплемінної організації;
- виникнення класів з протилежними інтересами;
- необхідність в органі, здатному забезпечити функціонування суспільства як цілісну систему;
- потреба у сильній владі з відособленим апаратом, що має можливість здійснювати примус;
- соціальні - ліквідація племінного та общинного колективізму;
- поява соціальних протиріч між групами людей;
- ускладнення процесів соціального регулювання;
- упорядкування відносин між людьми, необхідність вирішення спорів, що виникають в результаті індивідуалізації суспільства;
- психологічні - заміна єдиної свідомості свідомістю з почуттям вини;
- розподіл свідомості на права та обов'язки;
- культурні - необхідність управління суспільством більш цивілізованими методами.
Наряду з загальними передумовами існували особливі, що відображали історичні умови розвитку конкретного додержаного суспільства.
Таким чином, виникнення держави є результатом внутрішнього розвитку суспільства, його економіки, що привів до виникнення класів, непримиренних протиріч, необхідності упорядкування суспільних відносин та забезпечення монархії та феодальних відносин. Для них характерні наступі риси: формальне проголошення і закріплення рівноправ'я, законності, непорушності прав людини, свободи приватної власності і договорів, невтручання держави в суспільне життя; цензовий характер, тобто відсторонення за допомогою майнових та інших цензів більшості населення від участі у формуванні органів влади; зосередження основних зусиль держави переважно на політичних функціях; збереження в механізмі держави значних позицій дворянсько-поміщицьких сил; поступове пристосування старого державного механізму до потреб капіталістичної системи; множинність форм правління (конституційна монархія в країнах, де буржуазія йшла на компроміс з дворянством, демократична республіка в країнах , де буржуазія досягла певного панування); ріст апарату держави розширення сфери впливу та функцій держави; процес зрощування фінансових монополій з державним апаратом; зростання ролі зовнішніх функцій держави, що часто носять експансивний характер.
І, нарешті, держави перехідного від буржуазного до соціально-демократичного періоду з'явились в ході поступового чи революційного розвитку суспільства.
Соціальна демократія може існувати лише у такому суспільстві, де ліквідовано відчуження працівників, трудящих від засобів та результатів їхньої виробничої діяльності. Це функціонування суспільства як цілісної системи.
Необхідно сказати дещо про найголовніші риси держави різних соціально-економічних формацій. Кожній класовій суспільно-економічний формації відповідає певний історичний тип держави.
Першою в історії була рабовласницька держава, що являла собою диктатуру класу рабовласників. Виникнення рабовласницьких держав відноситься до 4-3-го тисячоліття до н.е. В рамках цього типу держави виділяють держави Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавілон, Асірія), в яких зберігались пережитки первісного ладу. Особливості розвитку виробничих відносин обумовили економічну роль держави в цих країнах, де характерною формою правління була деспотія. Найбільшого розвитку система рабовласницьких держав досягла в античних державах стародавньої Греції та стародавнього Риму.
В рабовласницьких державах існували різноманітні форми правління: монархія, аристократична і демократична республіка. Найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичного режиму - авторитарна (деспотична).
Феодальна держава виникла у зв'язку з зародженням феодальних виробничих відносин. Основу суспільства складала власність феодала на землю, а держава стала інструментом диктатури класу феодалів. Основною формою правління є монархія в різних варіантах (ранньофеодальна, централізована, станово-представницька). Оскільки центральна влада феодальної держави підтримувалась багатими станами міст, виникли органи станового представництва (земські собори, парламент).
Буржуазна держава виникла в результаті буржуазних революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської таке суспільства, де всі трудящі є (в тій чи інший формі) власниками або співвласниками засобів та результатів праці. Отже, суспільство соціальної демократії - це, як би то не було, післябуржуазне (постбуржуазне) суспільство. А держава у такому суспільстві має бути за її сутністю державою трудящих - власників.
Одним з варіантів держави такого перехідного періоду стала радянська соціалістична держава, але при безперечних здобутках вона все ж не виправдала тих надій, які на неї покладалися. Такі характеристики соціалістичної держави як її антиексплуататорська спрямованість, демократизм, поєднання законності і дисципліни, вдосконалення напрямків і методів діяльності держави залишились лише теоретичними постулатами. Декларативність основних конституційних прав та свобод людини, відсутність механізму реалізації нормативних актів та відповідальності держави перед громадянином були характерними рисами соціалістичної держави. Проте цей етап в історичному розвитку держави мов і свої позитивні риси, що виявились в усвідомленні необхідності поступального розвитку суспільства до демократичної держави, відпрацюванні механізмів соціального захисту населення, визначенні суперечностей соціального розвитку та основних шляхів їх подолання, оцінці можливих перспектив розвитку суспільства і вдосконалення держави. Тому закономірним є перехід до соціал-демократичної форми.
Держава соціальної демократії - це організація політичної влади трудящих - власників (що становлять більшість суспільства), яка, керуючи суспільством відповідно до їх волі, забезпечуване реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації та народу, а також задоволення загальносоціальних проблем на загальнолюдських засадах свободи справедливості і солідарності.
Типова належність даної держави відзначається, як і в інших випадках, у кінцевому рахунку якісною своєрідністю виробничих відносин. Йдеться про поєднання таких форм власності на засоби виробництва, як приватна (групова чи індивідуальна), комунальна (муніципальна) і суспільна (державна). Хоч їм всім забезпечуються формально рівні умови співіснування проте переважна частина засобів виробництва є приватною власністю. При цьому трудящі - абсолютна більшість населення країни - мають можливість так чи інакше розпоряджатись використовуваними засобами виробництва і результатами своєї праці, здійснюваної на базі цих засобів.
Такого варіанту організації економічного життя суспільства, такої структури виробничих відносин ще ніколи не існувало в історії людства. Отже, це буде історично новий різновид економічного підґрунтя суспільства, що й становитиме об’єктивну основу його якісно нового соціального утворення - трудящих - власників і відповідного типу держави (держави "соціальної демократії").
Якісно новому етапу всесвітньо-історичного розвитку людства, його переходу до громадянського правового суспільства соціальної демократії відповідає у політико-юридичній сфері і перехідний тип держави, зорієнтованої на соціальну демократію.
В сучасних умовах виділяються два основні різновиди держав такого перехідного типу:
а) держави, які існують у промислово-розвинених країнах соціально-орієнтованого, соціалізованого капіталізму;
б) держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу до громадянського суспільства і перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організації влади більшості населення.
Говорячи про утворення і розвиток держави слід сказати про деякі погляди на походження держави. Крім вище згаданих трьох традиційних форм виникнення держави (афінська, римська, германська) існують також різноманітні теорії походження цієї суспільно-політичної організації людей:
теологічна теорія (Фома Аквінський) пояснює походження держави Божою волею. Основним є ідея хвали держави, думка її вічності та недоторканості. Громадяни повинні смиренно коритися державі;
патріархальна теорія (Арістотель, Михайловський) визнає виникнення держави результатом історичного розвитку сім'ї. Влада монарха є продовженням влади батька в сім'ї, тому вона має абсолютний характер;
договірна теорія (Руссо, Радіщев) вважає державу результатом угоди між людьми. Появі держави передувала реалізація природного права на об'єднання;
психологічна теорія (Петражицький, Тардт) пояснює державу особливими, властивостями людської психіки, а саме, потребою людей підкорятися, усвідомленням залежності членів роду від вождів, правителів, жреців в додержавний період. Держава розглядається як особлива організація для керування людьми з боку видатних осіб;
теорія насильства (Дюрінг) пояснює народження держави актом завоювання одного роду іншим. Держава утворюється для насильства. Завоювання - це закон природи, що потребує управління на завойованих територіях. Функції управління повинна виконувати держава.
Держава, на мою думку, з'явилась з виникненням необхідності політичної форми організації суспільства. Вона являє собою універсальну форму здійснення політичної влади. Ця універсальність зумовлюється сутністю влади як реальної можливості людей, що нею володіють, підкоряти своїй волі (інтересу) підвладних. Якісними особливостями політичної влади є:
наявність певного інтересу, що підтримується певною групою (класом);
існування спеціальних органів, що забезпечували б можливість реалізувати владу;
можливість надавати інтересу загальнообов'язкового характеру та в разі необхідності застосовувати примус.
Цими універсальними властивостями володіє лише держава. Але вона не є єдиним засобом політичної влади. В якості таких виступають всі організації, що створюють політичну систему суспільства. Роль в держави також підтверджує універсальність державної форми організації суспільства.
Політична система суспільства являє собою сукупність державних організацій, громадських об єднань і трудових колективів, що здійснюють функції по реалізації політичної влади.
Центральне місце держави в політичній системі суспільства зумовлено тим, що лише вона:
володіє суверенною (тобто неподільною верховною, самостійною і незалежною) владою;
виступає офіційним представництвом усього (чи більшості) населення;
уособлює суверенітет народу (націй) і реалізоване право на сомовизначення;
здатна забезпечити і захистити основні права людини;
виконує загальносоціальні функцій у керівництві суспільством;
має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, що гарантує виконання її функцій;
може встановлювати формально-обов'язкові для всіх правила поведінки - правові норми;
створює передумови для організації та діяльності інших елементів політичної системи, надає в разі потреби рішенням останніх юридичної сили.
Держава - є особливою організацією політичної влади, що існує в соціально-неоднорідному суспільстві і за допомогою якої здійснюється управління суспільством.
Держава характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від суспільної влади в додержаний період і, по-друге, підтверджують її особливість як основного знаряддя здійснення політичної влади. Це:
1) територія - відокремлена кордонами частина земної кулі, на яку розповсюджується суверенітет держави і в рамках якої населення перетворюється в громадян (територія є матеріальною базою держави і основою її визначення суб'єктом міжнародного права).
2) суверенітет - політико-правова властивість державної влади, що виявляється в її:
верховенстві (поширення владних повноважень на населення, органи і організації; можливість визнати незаконними прояви іншої суспільної влади; наявність органів, що забезпечують реалізацію рішень держави.
незалежності (можливість самостійно приймати рішення всередині країни і зовні при дотриманні приписів міжнародного права і суверенітету інших країн);
єдності (неподільність влади в цілому і функціональний розподіл всіх різновидів влад);
3) наявність системи державних органів (державного апарату), при допомозі яких практично здійснюються державні функції;
4) державна влада, що є різновидом соціальної влади, втілюється в державно-правових інститутах відособлених від населення, та має призначення здійснювати політичну владу і регулювати суспільні відносини;
5) наявність загальнообов'язкових правил поведінки (правових норм), які розробляє, приймає і охороняє держава, і які визначають сферу відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов'язковими на рівні суспільства та визначають можливі міри покарання за порушення встановлених правил;
6) система податків, що встановлюється для утримання державного апарату.
Таким чином, держава - це особлива організація політичної влади соціальне неоднорідного суспільства, що розміщується на певній території, характеризується суверенітетом, здійснюється шляхом діяльності системи спеціальних органів, має право приймати загальнообов'язкові норми і має за ціль управління суспільством та здійснення керівництва загальносуспільними справами.
З точки зору сучасних уявлень процес історичного розвитку держави полягає в поступовому перетворені держави в один із складових елементів громадянського суспільства, що матиме на меті упорядкування та регулювання суспільних відносин, перетворення людини у найвищу соціальну цінність. Досягненню цієї мети повинні сприяти реформи політичної системи.
У політичній сфері необхідні подальше розгортання демократії; поглиблення форм участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, вдосконалення державного апарату з точки зору чіткого визначення та розмежування повноважень; підвищення активності громадських організацій; розширення гласності; більш повне врахування громадської думки; підвищення ролі правового регулювання суспільних відносин.
Оскільки держава невід'ємно зв'язана з правом, то також і необхідно удосконалювати його.
Здійснення вищезгаданих завдань буде сприяти побудові держави, де закон і влада стануть невід'ємними атрибутами, де буде не лише проголошено, а і гарантовано права і свободи людини, де найверховнішим буде справедливе право, а держава і особа стануть рівними учасниками суспільних відносин. Таку державу прийнято називати правовою.