Вступ
Криміногенна ситуація в Україні характеризується тенденціями до посилення організованості вчинюваних злочинів. Більше злочинів вчинюється не одноособове, а групами осіб та організованими злочинними групами. Так, у 1997 році правоохоронними органами виявлено 945 організованих злочинних угруповань. Боротьба з організованою злочинністю і контроль за її розвитком та особами, які є осередком організованої злочинності (керівники та організатори злочинів), визнана пріоритетним напрямом боротьби зі злочинністю, про що йдеться, зокрема, у Комплексній цільовій програмі боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, затвердженій Указом Президента України від 17.09.1996 (№ 837/96). Проте замовчування цієї проблеми протягом десятиліть, відсутність ефективної законодавчої бази для боротьби з організованою злочинною діяльністю, а також чіткого, придатного для роботи правоохоронних органів, визначення організованої злочинності та групових утворень, що входять в її структуру, зумовили низький рівень протистояння даному виду злочинності.
Великого поширення набула зараз організована злочинність. У цілому від ЗО до 40% злочинів вчиняються організованими групами злочинців, а в деяких особливо тяжких злочинах їх питома вага досягає 60%. За перше півріччя 2000 p., наприклад, виявлено більше 600 організованих груп, що вчинили близько 5 000 злочинів. Найчастіше організованими групами вчиняються такі тяжкі й особливо тяжкі злочини, як крадіжки і привласнення у великих і особливо великих розмірах, розбої, злочинне заволодіння зброєю, рекет (вимагання), контрабанда, незаконні дії з наркотичними засобами. Мають місце і вчинення такими злочинними об'єднаннями терористичних актів, тяжких тілесних ушкоджень, зґвалтувань, захоплення заручників та інших особливо небезпечних посягань. За допомогою інституту співучасті можна визначити відповідальність будь-якої особи, що бере участь в організованій групі.
Для правильного розуміння теми нашої роботи потрібно визначити, що злочин може бути скоєно як однією особою, так і декількома, що діють в співучасті. Інститут співучасті дає можливість вирішити питання: кола осіб, які можуть і повинні нести відповідальність за спільно скоєний злочин, а також встановлення підстав і меж відповідальності цих осіб; співставлення суспільної небезпеки винних з врахуванням характеру і ступеня участі в злочині, а також індивідуальних особливостей окремих злочинців.
Співучасть в злочині розглядається як особлива форма скоєння злочину, що характеризується в ряді випадків більш високим ступенем суспільної небезпеки. Поєднання зусиль декількох осіб для скоєння одного і того ж злочину, взаємна підтримка співучасниками один одного, особливо при попередній змові про злочинну діяльність, не тільки можуть полегшити скоєння злочину, але й дозволяють нерідко спричинити більшу шкоду суспільний підноси нам, забезпечити більшу латентність (скритність) злочину і містять небезпеку для злочинця бути відкритим і покараним.
Для правильного застосування норм КК про співучасть слід, передусім, засвоїти його поняття.
У статті 26 говориться, що співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Це формулювання вироблене в результаті довголітніх теоретичних досліджень і є розвитком поняття співучасті, що містилося у ст. 19 КК 1960 р. Таким чином, співучасть — це об'єднання, коли кілька осіб вчиняють злочин спільно і умисно.
У першому розділі „Поняття та форми співучасті” ми плануємо висвітлити поняття співучасті, та по мірі можливого розкрити питання форми співучасті.
У другому розділі „Ознаки співучасті” ми розкрили такі поняття як об’єктивні ознаки співучасті, так і суб’єктивні ознаки співучасті, дали детальне визначення цих понять та розкрили їх зміст.
У третьому розділі „Нормативне визначення організованої злочинної діяльності: теоретичне та практичне значення” ми намагалися висвітлити поняття організованої злочинної організації, як однієї із форм співучасті.
У четвертому розділі „Кваліфікація групових злочинів” ми розкрили відповідальність сторін за скоєння злочину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою та злочинною організацією.
У кримінально-правовій науці питання ознаки співучасті розглядали: М.І.Бажанов, В.М.Биков, Ф.Г.Бурчак, Р.Р.Галіакбаров, П.І.Грішаєв, У.С.Джекебаєв, А.Ф.Зелінський, М.Г.Іванов, М.І.Ковальов, М.Й.Коржанський, Г.А.Кригер, О.О.Піонтковський, В.С.Прохоров, В.Г.Смірнов, Н.С.Таганцев, П.Ф.Тельнов, А.Н.Трайнін, О.В.Ушаков, О.М.Царегородцев, М.Д.Шаргородський, М.А.Шнейдер та ін.
Метою даної роботи є теоретична розробка кримінально-правових аспектів організованої злочинної діяльності та аналіз об’єктивних та суб’єктивних ознак співучасті.
Відповідно до поставленої мети курсової роботи зроблена спроба вирішити такі основні задачі:
визначити зміст поняття співучасті та розкрити зміст форми співучасті;
дати аналіз об'єктивним і суб'єктивним ознакам співучасті;
проаналізувати стан організованої злочинної діяльності;
виявити специфіку організованої злочинності для з'ясування особливостей об'єктивних аспектів діяльності організатора у структурі даного виду злочинності;
розкрити кваліфікацію групових злочинів, окреслити підстави та межі кримінальної відповідальності співучасників у залежності від форми співучасті і тієї ролі, яку вони виконували у спільно вчиненому злочині;
І. Поняття та форми співучасті
1.1. Поняття співучасті
Умисна спільна участь у виконанні злочину кількох осіб, як правило, становить більшу суспільну небезпеку, ніж вчинення злочину однією особою. В Особливій частині КК України конкретні склади злочинів описані, виходячи, як правило, з припущення їх вчинення однією особою — виконавцем злочину. Проте навмисні злочини можуть бути вчинені не лише однією особою, а й у співучасті кількома особами. Як зазначається у ст. 26 КК, співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.
Зміст цього визначення дає змогу стверджувати, що обов'язковими умовами (ознаками) співучасті у злочині є: 1) наявність двох або більше осіб (співучасників); 2) спільність дій співучасників у вчиненні одного й того самого злочину; 3) наявність умислу всіх співучасників на вчинення такого злочину; 4) наявність причинного зв'язку між діями кожного співучасника і єдиним злочинним результатом. За сукупності цих умов настає кримінальна відповідальність осіб, які спільно вчинили злочин, за правилами про співучасть і за статтею Особливої частини Кодексу, яка передбачає відповідальність за конкретний злочин. [9 ст. 122]
Коло осіб, які піддягають кримінальній відповідальності за навмисне вчинення одного й того самого злочину спільними зусиллями кількох осіб при виконанні ними різних ролей (виконавець, організатор, підбурювач, пособник), та умови, що визначають їх відповідальність, описані у ст. 27 Загальної частини Кримінального кодексу України.
У ч. 1 ст. 27 КК виписано, що „співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник”. У наступних частинах цієї статті дано визначення кожного із співучасників злочину. Зазначимо, що виконавець злочину є головною постаттю, оскільки дії всіх інших співучасників підпорядковуються його діяльності. Виконавець злочину завжди підлягає відповідальності безпосередньо за статтею (частиною статті) Особливої частини КК. Норми Загальної частини про співучасть охоплюють однотипну для всіх злочинів діяльність організатора, підбурювача і пособника. Тому ці співучасники злочину підлягають відповідальності за відповідною частиною ст. 27 КК і тією статтею (частиною статті) Особливої частини, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. Виняток з цього правила складає своєрідна співучасть (sui generis), за якою відповідальність співучасників злочину передбачена безпосередньо у певній статті Особливої частини Кримінального кодексу. Інакше кажучи, деякі види спільної злочинної діяльності описані в Особливій частині КК як окремі конкретні злочини (різновиди таких злочинів). Це означає, що при кваліфікації такої спільної злочинної діяльності положення Загальної частини про співучасть не застосовується. Так, загальні норми закону про співучасть не поширюються на осіб, що вчинили дії організаційного, а за певних умов і пособницького характеру, відповідальність за які передбачена, зокрема, ст. 255 (створення злочинної організації); ст. 257 (бандитизм); ст. 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань); ст. 304 (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність). Норми про співучасть не застосовуються при кваліфікації злочину і у тих випадках, коли спільна участь (співвиконавство) кількох осіб у вчиненні злочину, передбаченого Особливою частиною КК, надає такому злочинові кваліфікованого виду. Наприклад, викрадення чужого майна за попередньою змовою групою осіб кваліфікується за відповідними статтями Особливої частини (ч. 2 ст. 185-189) без застосування ст. 27 КК.
Слід мати на увазі, що співучасть не утворює яких-небудь особливих, інших підстав відповідальності — підставою відповідальності тут є той же склад злочину, але вчинюваний у співучасті.[5 ст. 190] Те, що норма про співучасть вміщена в Загальній частині КК, означає лише одне — вона (ця норма) має застосовуватися до будь-якого випадку вчинення злочину, зазначеного в Особливій частині КК, але вчиненого у співучасті. Так, положення ст. 26 застосовуються при вчиненні вбивств, грабежів, розбоїв, зґвалтувань, викрадення наркотиків, як і будь-якого іншого злочину.
1.2. Форми співучасті
Форми співучасті — це об'єднання співучасників, які розрізняються між собою за характером виконуваних ролей і за стійкістю суб'єктивних зв'язків між ними.
Насамперед, у ч. 1 ст. 27 говориться, що співучасниками є виконавці, організатори, підбурювачі та пособники, а в ч. 2 цієї ж статті сказано про співвиконавців. Отже, можлива співучасть, коли всі співучасники злочину будуть його виконавцями, але можлива і співучасть з розподілом ролей, коли співучасники виконують у злочині різні функції: один — виконавець, другий — пособник, третій — підбурювач і т.п. Таким чином, у ст. 27 закріплена співучасть у формі співвиконавства і співучасть з розподілом ролей. Це поділ співучасті на дві форми, виходячи з тієї ролі, що виконують співучасники у злочині, тобто за об'єктивними ознаками.
У такому разі говорять про просту і про складну співучасть:
1) проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль. Звичайно, їх дії можуть мати різний характер. Наприклад, один з виконавців загрожує жертві ножем, інший б'є її, а третій обчищує кишені. Але з погляду форми співучасті їх ролі однорідні — всі вони безпосередньо виконують дії, описані в диспозиції статті Особливої частини КК як ознаки об'єктивної сторони конкретного складу злочину, в даному випадку розбою;
2) складна співучасть (співучасть з розподілом ролей) виявляється в тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має місце розподіл ролей — один або кілька з них — виконавці, інші — підбурювачі, пособники і т.п. Інакше кажучи, при цій формі співучасті не всі співучасники є виконавцями злочину. [15 ст. 274]
Складна форма співучасті передбачає наявність поряд із виконавцем організатора, пособника або підбурювача (співучасть у вузькому розумінні цього слова), їх дії можуть бути як обумовлені попередньою змовою, так і не обумов лені нею. Для наявності цієї форми співучасті необхідно усвідомлення кожним учасником того, що він бере участь у спільній злочинній діяльності.
Складною формою співучасті є злочинне угруповання (співтовариство) у вигляді організованої групи та злочинної організації (частини 3 і 4 ст. 28 КК). Такі угруповання створюються за взаємною згодою його учасників і об'єднуються на основі спільного плану їхньої діяльності, спрямованої на вчинення, як правило, ряду злочинів. Злочинне угруповання має, крім кількісних (наявність від трьох і більше осіб), і якісні ознаки. Якісною ознакою злочинного угруповання є його попередня зорганізованість у стійке об'єднання за єдиним планом з розподілом зобов'язань учасників групи щодо вчинення, як правило, неодноразових злочинних дій. Кожен із учасників злочинного угруповання (співтовариства) усвідомлює, що він разом з іншими особами бере участь у здійсненні злочинної мети (плану), для досягнення якої воно створено, і бажає зробити свій внесок у цю діяльність.
Щодо організованої групи, то її визначення дано в законі. У ч. З ст. 28 говориться, що злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та інших (іншого) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
Однією із складних і найбільш небезпечних форм співучасті є злочинна організація, якою за ч. 4 ст. 28 КК визнається стійке, ієрархічне об'єднання декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.
Оскільки між членами злочинної організації існує попередня змова та зорганізованість для спільного вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, то за вчинення такого злочину (злочинів) її членом (членами) в інтересах злочинної організації слід вважати вчиненим злочинною організацією.
Характерними ознаками злочинної організації є: 1) зорганізованість (об'єднаність за попередньою змовою) членів такого угруповання (трьох і більше) або його окремих груп; 2) стійкість (тривалість) зазначеного угруповання; 3) наявність мети - вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів.
Зорганізованість передбачає: а) наявність певної кількості (від трьох і більше) осіб на чолі з незаперечним й авторитетним їхнім керівником (координатором); б) жорсткої дисципліни і додержання правил конспірації; в) наявність погодженого плану щодо вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів;
Стійкість злочинної організації означає: а) наявність постійного осередку (членів) такого угруповання; б) наявність сталих зв'язків між її членами та взаємодій між її групами;
в) наявність певного ступеня ієрархічного підпорядкування;
г) здатність і готовність кожного члена угруповання виконати будь-яке завдання, що входить до спільної діяльності злочинної організації, щодо вчинення нею тяжкого або особливо тяжкого злочину (злочинів). Для більш надійного здійснення злочинною організацією злочину та швидкого досягнення його мети нерідко здійснюється розподіл обов'язків між учасниками угруповання.
Система злочинної організації може мати підсистеми у вигляді кількох організованих груп (технічного забезпечення, зв'язку, розвідки, особистої охорони тощо). [14 ст. 203]
Форми співучасті Складна співучасть (з розподілом ролей) Проста співучасть (співвиконавство) Без попередньої змови (зговору) З попередньою змовою (зговором) Злочинна організація Організована група В елементарній формі Всі учасники злочинного угруповання через узгодженість дій щодо досягнення певних цілей підлягають відповідальності незалежно від конкретних дій, що кожен із них вчинив як виконавець злочину, вчиненого відповідним угрупованням. Однак кожному учасникові злочинного угруповання можуть бути інкриміновані лише ті дії, які він вчинив, і ті злочини, в яких він брав участь.
Форми співучасті у злочині
Розділ ІІ. Ознаки співучасті
2.1. Об’єктивні ознаки співучасті
При розкритті змісту співучасті слід встановлювати його об'єктивну і суб'єктивну сторони, інакше кажучи, об'єктивні і суб'єктивні ознаки цієї форми злочину.
Об'єктивні ознаки співучасті виявляються в тому, що:
1) співучасть є тільки там, де в злочині беруть участь кілька осіб (хоча б дві особи), законодавець називає мінімальну кількість учасників злочину, хоча їх може бути і більше. Причому кожна з цих осіб повинна мати ознаки суб'єкта злочину — тобто бути фізичною особою осудною і досягти віку кримінальної відповідальності;
2) співучасть — це діяльність спільна. Спільність як об'єктивна ознака співучасті містить такі три моменти:
а) злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників. Роль, функції кожного з співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин — це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний з них вніс у вчинення злочину свій внесок. Іноді співучасть образно порівнюють з грою в оркестрі, де кожен інструмент, кожен музикант веде свою партію, а в цілому виходить єдина мелодія;
б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх співучасників. За цей наслідок відповідальність несуть всі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку кожний з них виконував у злочині. Якщо три особи вчинили вбивство, то кожний з них повинен нести відповідальність за вбивство, а не за 1/3 вбивства, хоча він сам безпосередньо і не вбивав жертви. Тому особа, що підкупила вбивцю, як і особа, що дала для цього зброю, несуть відповідальність за вбивство, вчинене виконавцем. Обсяг відповідальності кожного співучасника і визначається в принципі тим, що вчинив виконавець злочину;
в) спільність при співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв'язок. [13 ст.37] Причому опосередкований причинний зв'язок, тому що загальний результат досягається лише шляхом свідомої діяльності виконавця. Діяльність кожного співучасника повинна за часом передувати тому злочину, що вчиняє виконавець, вона створює реальну можливість для виконавця вчинити даний злочин. Виконавець же перетворює цю можливість в дійсність, спричиняючи необхідний наслідок. Дійсно, ті, хто підмовив особу вбити потерпілого і хто дав для цього зброю, тим самим створили реальну можливість для вбивці реалізувати задумане. Однак перетворення цієї можливості на дійсність залежить від діяння виконавця. Саме тому причинний зв'язок тут має опосередкований характер. Якщо причинний зв'язок відсутній, то немає такої об'єктивної ознаки співучасті, як спільність, а отже немає і співучасті. Візьмемо простий приклад. А. до вчинення розбою обіцяє Б. сховати викрадене майно. Тут дії А. — заздалегідь дана обіцянка Б. сховати викрадене — перебуває у причинному зв'язку з розбоєм, що вчинив Б. Тому А. — співучасник, а саме пособник розбою. Але досить уявити собі, що Б. вчинив розбій і, бажаючи сховати викрадене, прийшов до свого знайомого А. і попросив його сховати викрадене, що А. і вчинив. Тут співучасті немає, тому що дії по приховуванню викраденого заздалегідь не обіцяні Б., не перебувають з ними в причинному зв'язку, а тому не є співучастю.
Співучасть може мати місце як на стадії попередньої злочинної діяльності, так і в процесі вчинення закінченого злочину виконавцем. Якщо ж злочин вже закінчено, будь-які подальші дії осіб, заздалегідь не обіцяні ними, співучастю у цьому злочині за кримінальним правом України визнаватися не можуть. Це положення закріплено у ч. 6 ст. 27, згідно з якою заздалегідь не обіцяне переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збування таких предметів, не є співучастю, а належить до злочинів особливого роду (ст. 198 та ст. 396 КК). На підставі цього можна не тільки обмежити коло дій, які утворюють співучасть, а й визначити різницю між співучастю у злочині, з одного боку, і так званою причетністю до злочину у формі переховування та потурання, — з іншого. [8 ст. 97]
Отже, для наявності об'єктивної сторони, співучасті необхідні: 1)спільність дій кількох співучасників, тобто вчинення злочину спільними або такими, що взаємно доповнюються, зусиллями його учасників; 2)спричинення одного й того самого, єдиного для всіх співучасників злочинного результату; 3)причинний зв'язок між діянням кожного співучасника та єдиним злочинним результатом.
Ознаки співучасті у злочині Об’єктивні Суб’єктивні участь у злочині двох або більше осіб спільність дії учасників злочину; наявність єдиного для співучасників злочинного результату причинний зв’язок між діянням кожного учасника злочину і єдиним злочинним результатом поінформованість кожного із учасників злочину про дії інших його учасників усвідомлення учасниками злочину спільності своїх дій бажання або свідоме допущення кожним з учасників злочину настання єдиного злочинного результату
2.2. Суб'єктивні ознаки співучасті
Суб'єктивні ознаки співучасті — умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину. У законі суб'єктивна сторона співучасті у злочині (суб'єктивні ознаки співучасті) виражена словами — злочин вчиняється умисно і спільно. З цього формулювання закону випливає, що:
співучасть можлива лише в умисних злочинах;
всі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно.
Ці ознаки потребують певної конкретизації.
Перш за все, із закону випливає однозначний висновок — співучасть у злочинах, вчинених з необережності, неможлива. Питання про співучасть у необережних злочинах порушувалася в науці досить давно. Так, ще у XIX сторіччі деякі криміналісти відстоювали можливість співучасті в необережних злочинах. Вже в радянський період вчений А.Н.Трайнін доводив наявність співучасті в необережних злочинах. Таку точку зору висловлюють вчені України. Пожвавлення дискусії з цього питання викликано значним зростанням необережної злочинності, особливо в сфері «людина — машина», наприклад, на автомототранспорті. Все частіше доводиться стикатися з випадками спільного заподіяння декількома особами з необережності злочинного наслідку. Це так зване необережне співзаподіяння. Наприклад, два тесляри, що працюють на будівництві житлового будинку, скидають з висоти колоду, не переконавшись в тому, що внизу нікого немає, внаслідок чого смертельно травмовано людину, яка там проходила. Або водії автомашин, що їдуть по шосе, з порушенням правил дорожнього руху, обганяючи один одного, внаслідок чого на одному з обгонів відбувається зіткнення машин і травми одержують пасажири, що їхали в них. І в першому, і в другому випадку винні діють з необережності, спільно заподіюючи суспільно небезпечні наслідки. Однак такі спільні дії не можна визнати співучастю через те, що тут відсутнє об'єднання злочинної волі діючих осіб. У таких випадках кожний із співзаподіювачів несе відповідальність за свої дії самостійно. [14 ст. 193]
При співучасті не тільки дія повинна бути умисною, але і всі співучасники повинні діяти також умисно. Звідси випливає: якщо одна особа діє з необережності, а інша, використовуючи це, діє умисно, — співучасть відсутня (наприклад, працівник міліції залишає через недбайливість у неналежному місці пістолет, а хтось, використовуючи це, заволодіває зброєю і вчиняє з його використанням умисне вбивство). У цьому випадку працівник міліції буде нести відповідальність за злочинно недбале зберігання зброї — за ст. 264, а особа, що використала пістолет, — за умисне вбивство — за ч. 1 ст. 115.
Що ж означає діяти умисно при співучасті?
Це означає, що всі співучасники мають спільний умисел. Таким чином, спільність характеризує не тільки об'єктивну, але й суб'єктивну сторону співучасті в злочині. Спільність умислу означає, що між співучасниками завжди має місце згода (змова) на вчинення конкретного злочину. Саме спільний умисел і знаходить своє об'єктивне вираження в спільності дій співучасників. Причому змова (узгодженість) — це обов'язкова ознака будь-якої співучасті. Зрозуміло, сама змова (узгодженість) може мати різний характер, виражатися різним способом, інакше кажучи, форми обміну інформацією можуть бути різними. У більшості випадків така змова є усною, коли співучасники узгоджують свої дії словесно. Однак можлива й письмова змова — шляхом обміну записками, накресленням плану дій, чи іншою знаковою інформацією. Можлива змова і за допомогою технічних систем (телефону, Інтернету і т.п.). Рідше зустрічається змова, що виражається в конклюдентних діях. Конклюдентними вважаються мовчазні дії, з яких можна зробити, висновок про дійсні умисли особи (від латинського conclusio — висновок). Це, наприклад, обмін жестами, мімікою, певними рухами, внаслідок чого дії співучасників стають узгодженими. У будь-якому разі змова, взаємна узгодженість — це обов'язкова ознака співучасті.
Який же умисел повинен бути у співучасників, який його зміст?
Умисел при співучасті, як і в злочині, вчинюваному однією особою, містить у собі інтелектуальні і вольові моменти. Однак оскільки злочин вчиняється в співучасті, і той і інший моменти умислу мають свою специфіку.
Специфіка інтелектуального моменту полягає в тому, що співучасник усвідомлює суспільну небезпечність не лише вчиненого ним особисто діяння, але й суспільну небезпечність діяння, яке вчиняє виконавець. Співучасник також передбачає, що в результаті цих дій виконавця настане суспільно небезпечний наслідок. Тобто співучасник передбачає, що в результаті його дії розвиток причинного зв'язку призведе до того, що виконавець вчинить задуманий співучасниками злочин.
Іншими словами, співучасник повинен бути поінформований про злочинні наміри, злочинні дії виконавця. Вимога такої поінформованості — найважливіша ознака співучасті. Так, якщо особа, що вирішила вбити жертву, просить у сусіда рушницю для полювання і сусід цю рушницю дає, а внаслідок цього відбувається вбивство, то співучасть відсутня, тому що, даючи рушницю, особа не була поінформована, не знала про дійсний намір вбивці. Якщо ж така рушниця дана майбутньому виконавцю для вчинення вбивства, то має місце співучасть, тому що той, хто дав рушницю, діє узгоджено з виконавцем, обізнаний про його злочинні наміри. [9 ст. 127]
Вольовий момент умислу при співучасті виявляється насамперед у бажанні настання наслідків, коли всі співучасники бажають, щоб настали наслідки, яких своїми безпосередніми діями прагне досягти виконавець. У злочинах з формальним складом співучасники бажають, щоб виконавець вчинив задуману ними злочинну дію.
Говорячи про умисел при співучасті, варто мати на увазі, що всі фахівці визнають можливість прямого умислу при співучасті, але не всі згодні, що тут можливий і умисел непрямий. Ця остання точка зору викликає сумнів, тому що необґрунтовано звужує поняття співучасті.
Передусім слід зазначити, що сам закон (ст. 26), говорячи про умисел при співучасті, не вказує види такого умислу, допускаючи тим самим, що він може бути як прямим, так і непрямим.
Далі, якщо стати на позицію, що критикується, то в деяких випадках дії співвиконавців не будуть вважатися співучістю в злочині. Наприклад, три чоловіки звалили на землю потерпілого, завдаючи йому вдарів ногами, руками по різних частинах тіла, не бажаючи спричинення смерті, але свідомо допускаючи і такий наслідок побоїв. Внаслідок побоїв потерпілий помер. Очевидно, що особи, які вчинили злочин, будучи виконавцями (співвиконавцями), діють з непрямим умислом, не бажаючи смерті жертви, але свідомо її допускаючи, їх у повній відповідності з ст. 27 слід визнати співучасниками. Кілька років тому у Київській області мав місце такий випадок. Машина швидкої допомоги, прибувши за викликом, забрала хворого, що перебував у непритомному стані. По дорозі, внаслідок закінчення зміни (а доставлення хворого до лікарні вимагало багато часу), лікар, санітар та водій, які його супроводжували, вирішили вивантажити хворого у лісопосадці, що вони і зробили. Громадянин, який перебував поблизу, намагався їх присоромити, на що вони відповіли: «Нічого, як-небудь оклигається» і поїхали з місця події. Викликана цим громадянином інша машина швидкої допомоги вже знайшла потерпілого мертвим. Цілком очевидно, що винні, а вони всі є співвиконавцями злочину, передбачали, що в результаті їх дій хворий може вмерти, цього, звичайно, не бажали, але свідомо допускали, тобто діяли з непрямим умислом. [13 ст. 39]
Непрямий умисел можливий також і в поведінці пособника. Так, у справі, що мала місце в одному з міст, слідчий-жінка, потрапивши під вплив підслідного, передала останньому пістолет для вчинення ним втечі з в'язниці, однак просила не використовувати його. Винний же, вчиняючи втечу, вбив охоронця. Даючи пістолет, жінка розуміла, що зброя може бути використана і, хоча і не бажала цього, але свідомо допускала і наслідок у виді смерті осіб, які спробують завадити втечі. У цій справі має місце пособництво у вбивстві з непрямим умислом.
Таким чином, співучасть у злочині можлива не лише з прямим, але і з непрямим умислом. Останній може мати місце в поведінці співвиконавця або пособника.
Що стосується мотивів дій співучасників, то вони можуть бути як однаковими, так і різними. Наприклад, при вчиненні вбивства всі співучасники можуть мати один мотив — помсту потерпілому. Але можуть бути і ситуації, коли одні із співучасників діють з помсти, а інші — з корисливих мотивів. Так, при «замовленому» вбивстві вбивця, підкуплений підбурювачем, діє з корисливих мотивів, а сам підбурювач може керуватися мотивом помсти, ворожнечі, заздрощів до потерпілого. Несхожість мотивів не виключає співучасті у злочині. Вона може впливати в деяких випадках на кваліфікацію злочину, про що мова буде йти далі, і враховуватися при призначенні покарання співучасника.
Вже з прикладів, що наводилися, видно, що співучасники можуть виконувати в злочині різні ролі.
Розділ ІІІ. Нормативне визначення організованої злочинної діяльності: теоретичне та практичне значення
Актуальність проблеми посилення боротьби з організованою злочинністю є загальновідомою для теорії і практики роботи правоохоронних органів України. Відомо, що розв’язання цієї проблеми часто турбує насамперед практиків залежно від визначення суті та поняття організованої злочинності, які повинні знати, які злочини, з якими ознаками відносять до організованої злочинності.
Панівною є думка, що поняття організованої злочинності, як і злочинності загалом, є не кримінально-правовим, а кримінологічним, з чим варто погодитися. Проте слід нагадати, що кримінологічне поняття злочинності, як і багато інших кримінологічних категорій, ґрунтується на кримінально-правовому понятті злочину. Тобто, до сукупного тлумачення злочинності кримінологи відносять лише ті діяння, які мають кримінально-правові ознаки злочину. Виникає питання, чи слід у розумінні поняття “організована злочинність” виходити з того, що воно охоплює такі самі злочини, що й категорія “злочинність” загалом, чи злочинам, що відносимо до розряду “організована злочинність”, притаманні специфічні ознаки, що відрізняють їх від інших злочинів.[13 ст. 146]
В Україні, як і в Росії, поширилося уявлення, згідно з яким злочини, що відносяться до сукупності “організована злочинність”, відрізняються від інших злочинів організаційними формами їх вчинення. Згідно з цією точкою зору злочини організованої злочинності ідентифікуються через визначення нових форм співучасті, що відрізняються більшим ступенем організованості. Ця позиція знайшла відображення і в новому Кримінальному кодексі України, у ст. 28 якого визначено наступні чотири форми співучасті: група осіб; група осіб за попередньою змовою; організована група та злочинна організація, де також визначено ознаки цих форм, які є переважно організаційними, і лише стосовно злочинної організації, крім останніх, названо деякі змістовні ознаки вчинених злочинів: тяжкі або особливо тяжкі; керівництво чи координація злочинної діяльності інших осіб; забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так й інших злочинних груп. У статті 27 поняття “організатор злочину” значно розширено функціональними ознаками діяльності організатора: утворення організованої групи чи злочинної організації або керівництво нею, або забезпечення фінансування чи організація приховування злочинної діяльності згаданих організованих угруповань. Крім того, до Особливої частини Кодексу включено окремий склад злочину “Створення злочинної організації” (ст. 255), в якому, крім згаданих дій, передбачено відповідальність за організацію, керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення заходів організаційного, матеріального забезпечення чи координації злочинної діяльності організованих об’єднань. Залишаючи поза розглядом підставність названих трансформацій інституту співучасті, можна дійти до висновку, що новий Кримінальний кодекс України стосовно злочинів, що відносяться до сукупності “організована злочинність”, визначив особливі організаційні форми вчинення останніх, відніс до їх кваліфікації функціональні (організаційні, координаційні, забезпечуючі) дії відносно діяльності злочинних угруповань, а змістовні ознаки вчинюваних ними злочинів (крім деяких, що вчиняються злочинною організацією) не назвав.
Слід зазначити, що організаційні особливості організованих злочинних угруповань, безсумнівно, існують, мають значення для запобігання, виявлення, розкриття, розслідування вчинюваних цими угрупованнями злочинів. Разом з тим, обумовлення цими ознаками кримінально-правової характеристики злочинів, вчинюваних організованими угрупованнями, що було реалізовано у Кримінальному кодексі Російської Федерації, викликало критичні зауваження. Зокрема зазначалося, що через таку конструкцію допускається певним чином дублювання норм про співучасть у злочині, порушується загальне правило встановлення у Кодексі відповідальності за діяння, а не за те, як і в якому складі воно вчиняється [17 ст. 241].
Потрібно визнати, що деякі з цих зауважень, насамперед останнє, на сьогодні стосуються й нового Кримінального кодексу України. Суб’єктивно-оціночний підхід потрібно буде застосовувати для розмежування як організованих груп та груп, що вчинили злочини за попередньою змовою та нібито не мають ознак “організованості”, так і різних форм організованих угрупувань: груп і організацій.
Так, на відміну від злочину, вчиненого групою за попередньою змовою, за Кодексом злочин визнається вчиненим організованою групою, крім наявності трьох і більше його учасників, якщо група попередньо зорганізувалася. Чи можна нормативно визначити обсяг та межі попередньої змови і чи не охоплює вона певною мірою елементи організації? Ознаками організованої групі крім того визначені об’єднання єдиним планом, розподіл функцій учасників групи. А хіба група, що вчиняє злочин за попередньою змовою, діє при цьому зовсім безпланово, без жодної домовленості щодо змісту, часу та послідовності дій, без елементарного розподілу обов’язків (функцій)? Як бачимо, розмежування організованих та нібито “неорганізованих” злочинних груп проводиться за ознаками, що належать обом категоріям груп та відрізняються лише мірою, ступенем, оцінкою вияву, тобто термінологічною відмінністю, що залишає місце для суб’єктивної оцінки. У такий же спосіб визначаються організаційні ознаки організованих груп і злочинних організацій: і перші й другі — стійкі об’єднання, які попередньо зорганізувалися: перші — для вчинення злочинів, об’єднаних єдиним планом, а другі — для спільної, тобто об’єднаної, зкоординованої діяльності; перші мають розподіл функцій, другі — ієрархічну структуру, яка є різновидом розподілу функцій. Зрозуміло, що ці ознаки визначено ненормативно і за бажанням їх можна по-різному тлумачити. Відмінність злочинної організації простежується лише із наведенням змістовних ознак вчинюваних нею злочинів.
Існуюча практика кваліфікації проявів організованої злочинності створює викривлене уявлення про розміри останньої в Україні, перешкоджає розумінню її справжньої принципової відмінності. Застосування в новому Кримінальному Кодексі при регламентації згаданих питань оціночних ознак навряд чи сприятиме зміні такого становища. Про це йшлося на конференції з проблем реалізації нового Кримінального кодексу, яка пройшла 25–26 жовтня 2001 р. у Національній юридичній академії України ім. Я. Мудрого. Характерно, що вже після прийняття Кодексу МВС та СБУ звернулися до Міністерства юстиції з пропозиціями щодо внесення доповнень до Кодексу або Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” щодо нормативних визначень.
Відомо, що в деяких країнах по-іншому вирішується проблема кримінально-правового визначення злочинів, що відносяться до категорії “організована злочинність”. У США, наприклад, з 1970 р. діє Закон про контроль над організованою злочинністю, який містить перелік злочинів, що визнаються проявами організованої злочинності. У Швейцарії визначення організованої злочинної групи ґрунтується не стільки на організаційних (об’єднання на тривалий або невизначений час), скільки на змістовних ознаках їх діяльності: отримання у незаконний спосіб доходів або інших економічних вигод, приховування протиправної діяльності від кримінального переслідування, вчинення або планування з цією метою актів насильства, залякування, впливу на політичні, громадські, адміністративні органи чи організації, юстицію, профспілки, підприємців і т.ін. [17 ст. 251]. Кримінальний Кодекс Італії (ст. 416, 416¹) за змістовні ознаки злочинів об’єднань організованої злочинності кваліфікує витягування прибутку у сфері виробництва, обмін та споживання різних товарів і благ, активне використання державних та інших соціально-політичних структур, рекет, складні фінансові операції.
Поряд з цим, останніми роками у західних країнах все частіше констатується, що найбільш небезпечні злочинні угруповання не мають сталої чітко визначеної організаційної будови. Вони часто швидко змінюють її так само, як і напрями та організаційні форми діяльності заради більш раціонального та оптимального досягнення визначеної мети. Як свідчать практика та дослідження, саме кінцева мета справжньої організованої злочинності залишається незмінною — отримання високих та надвисоких прибутків у самий раціональний спосіб та бажано у короткий строк.
Відомий багатьом фахівцям в Україні американський професор Д. Албанезе визначає організовану злочинність як “постійно діюче злочинне підприємство, що працює раціонально для отримання прибутку через незаконну діяльність у тих сферах, на які існує найбільший суспільний попит” [4 ст. 18].
Ця важлива ознака організованої злочинності зберігається і за умов набуття нею транснаціонального характеру. За визначенням Інтерполу, під організованою злочинністю слід розуміти “будь-яку організацію або групу осіб, що займаються постійно міжнародною злочинною діяльністю, мета якої — отримання прибутку”. Ще у 1990 році в документі Секретаріату ООН, підготовленому до проведення VІІІ Конгресу ООН із запобігання злочинності та ставлення до правопорушників, відмічалося, що організовані злочинні угрупування одержують фінансові прибутки та отримують владу через створення та експлуатацію ринків незаконних товарів та послуг [6 ст. 8]. Сьогодні в одній з рекомендацій Міжнародного семінару ООН щодо визначення організованої злочинності зазначається, що остання — це масове об’єднання стійких і керованих угруповань, для яких злочинна діяльність є промислом і які створюють систему захисту від соціального контролю з використанням таких протизаконних засобів як насильство, залякування, корупція і великомасштабні розкрадання [21 ст. 133]. У цьому визначенні органічно поєднано організаційні, змістовні, цільові та забезпечуючі ознаки.
В одному з останніх документів ООН — Конвенції проти транснаціональної організованої злочинності, що підписана й Україною наприкінці 2000 р. (Палермо, Італія), — діяльність організованої злочинної групи вбачається у вчиненні одного або декількох серйозних злочинів (карається позбавленням волі на максимальний термін не менше чотирьох років або більш суворою мірою покарання — або злочинів, які визнаються такими у Конвенції, а її кінцева мета — у тому, щоб отримати прямо або опосередковано фінансову або іншу матеріальну вигоду (ст. 2 п. “а”) [11 ст. 1].
Аналіз наведених сучасних визначень організованої злочинності дозволяє виділити дві її змістовні ознаки: організована злочинна діяльність і спрямування останньої на отримання прибутків та надприбутків.
Розглянемо, чи існує можливість нормативного визначення зазначеного поняття.
У кримінальному праві категорія “злочинна діяльність” згадувалася ще у дореволюційні часи [25 ст. 17]. Іноді припускалося її ототожнення із злочинним діянням.
Кримінально-правова характеристика категорії “злочинна діяльність” принципово не змінилася у кримінальному праві і за часів незалежної України. Науково-практичні коментарі Кримінального кодексу 1960 р., підручники із Загальної частини кримінального права обмежувалися у цьому питанні визнанням стадій вчинення злочину за етапи підготовки і здійснення злочинної діяльності [5 ст. 243], віднесенням до попередніх етапів останньої готування до вчинення злочину і замаху на вчинення злочину. Значно розширив застосування категорії “злочинна діяльність” Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України 2001 р. (власне, як і сам Кодекс). Проте у питанні співвідношення понять “злочинна діяльність” та “стадії вчинення злочину” Коментар далі повторення згаданих положень не пішов [19 ст. 57]. У деяких роботах цього періоду, присвячених стадіям вчинення злочину, категорія “злочинна діяльність” зовсім не згадується.
Наведене уможливлює дійти до певних висновків. Фахівці з кримінального права в Україні (як і в колишньому СРСР) використовують категорію “злочинна діяльність” при розгляді стадій вчинення злочину; наводять деякі її ознаки, проте визначення поняття “злочинна діяльність” не дають. Залишаються нез’ясованими, по-перше, достатність підстав для фактичного ототожнення злочину і злочинної діяльності, у тому числі розглядання злочину за діяльність; по-друге, обґрунтованість характеристики стадій вчинення злочину за злочинну діяльність та можливість зведення злочинної діяльності до стадій вчинення злочину і використання поняття “стадії” за замінник поняття “злочинна діяльність”.
Для відповіді на ці питання звернемося передусім до поняття “діяльність”, різновидом якої є злочинна діяльність.
У психології, якій первинно належить категорія “діяльність”, відмічається, що у самих загальних рисах — це усвідомлене (чим відрізняється від поведінки тварин) виявлення людської активності. На відміну від одноразового вияву останньої (вчинок), діяльність — це система пов’язаних між собою єдиною потребою, метою і послідовністю дій, вчинків, операцій, менш об’ємних діяльностей. Кожна з них має свій предмет, мотив та ціль. Але у сукупності їх спрямовано на реалізацію єдиної потреби та кінцевої мети. Проте діяльність — це не сума навіть системно пов’язаних дієвих проявів. Актуалізація механізму свідомості програмує, спрямовує діяльність, контролює її здійснення. Суттєва риса діяльності — її специфічне послідовне цілеутворення, що раціонально розгортається залежно від її поступу, умов здійснення, містить пристосування до них, а за потребою і можливістю — зміну останніх аж до досягнення кінцевої мети, яка полягає у зміні суспільних відносин в інтересах суб’єкту діяльності.
Розрізняють діяльність внутрішню (розумова, пізнавальна) та зовнішню (поведінка у суспільному оточенні); індивідуальну, колективну (спільну, групову) і масову; передуючу одному вчинку або багатьом діям; короткочасну, тривалу, постійну. Зовнішня діяльність, що має характер суспільного спілкування, підпорядкована нормам людського буття, у частині — правовим нормам. Звідси йдеться про правомірну та протиправну, у тому числі злочинну діяльність.
У сучасній українській психології реалізується спроба визначення злочинної діяльності. Стверджується, що це система діянь, визначених кримінальним законом як суспільно небезпечні, вчинених з прямим умислом, психологічно зумовлених загальним мотивом, реалізацію яких суб’єкт планує постановкою і досягненням окремих проміжних цілей. Злочинна діяльність відображає антисоціальну спрямованість особистості у даній сфері. У цьому визначенні злочинна діяльність необґрунтовано ототожнюється з системою злочинів, обумовлених загальним мотивом. Не враховується, що дії, які передують вчиненню злочину і становлять злочинну діяльність, необов’язково мають бути суспільно небезпечними. Вони стають такими, коли скоюються з метою забезпечити вчинення злочину (злочинів). Більше того, мотив передуючої дії може бути зовсім не пов’язаний із “загальним мотивом”. Злочинна мотивація виникає знову тоді, коли дія або її результат мають бути використані для досягнення кінцевої мети злочинної діяльності. Головне для визначення дії елементом злочинної діяльності і для визнання останньої саме за злочинну — це те, що вона підкорена меті забезпечення вчинення злочину. Саме ця обставина підвищує суспільну небезпечність злочинної діяльності порівняно з одномоментним злочином.
Проте нас цікавить кримінально-правова характеристика злочинної діяльності. Слід запозичити з психології загальне визначення поняття діяльності, а, відповідно, й злочинної діяльності за систему пов’язаних між собою єдиною потребою, метою і послідовністю дій, необхідно визначити такі її ознаки, як неодночасність складових дій та їх усвідомленість. Остання — у межах стадій вчинення злочину свідчить про наявність у цих діях прямого умислу.
Можна запропонувати кримінально-правове визначення поняття “злочинна діяльність”, яка є системою цілеспрямованих неодночасних злочинних, інших протиправних і непротиправних дій суб’єкта злочину, вчинених з прямим умислом, підкорених єдиній меті забезпечення умов та безпосереднього вчинення злочину (злочинів), підтримки і розвитку самої злочинної діяльності.
Набуття злочинною діяльністю характеру організованої пов’язано з тим, що її основні елементи — загальна мета та система забезпечення — набувають нових якостей, що свідчать про підвищену суспільну небезпечність цього виду злочинної діяльності. На відміну від звичайної злочинності, що приховується від влади, організована злочинність спирається на владу та суспільство, що дозволяє їй та державним і господарським структурам, за якими вона стоїть, отримувати значні прибутки і через незлочинну діяльність, у “тіньовій” сфері і, навіть, легальними засобами: податкові пільги, преференції, гарантії, кредити, бюджетні кошти. Проте майже за кожним таким “благодіянням” криються корисливі інтереси можновладців, лоббістів, високих чиновників, що охоплюється поняттям “масштабна корупція”, яка супроводжує справжню організовану злочинність.
Використовуючи вищенаведене можна визначити кримінально-правову характеристику, яка є тривалою злочинною діяльністю колективного угруповання або його членів, підпорядкованого загальній меті отримання та подальшій легалізації (“відмивання”) значних коштів, що супроводжується створенням спеціально організованої системи забезпечення внутрішнього зміцнення та зовнішньої підтримки і захисту від соціального контролю, проникнення до легальної економіки та
