IV. ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРІБНЕНОСТІ

 

1. Соціально-політична і культурна ситуація в Галичині та на Волині в XII—XIII століттях.

2. Основні осередки соціального і культурного життя.

3. Освіта і наука, архітектура й мистецтво.

4. Культурні та політичні зв'язки Галицько-Волинського князів­ства з іншими землями Стародавньої Русі.

5. Соціально-політична і культурна ситуація в польсько-литов­ську добу.

6. Освіта і книгодрукування XIV—XVII ст.

1. Соціально-політична і культурна ситуація в Галичині та на Волині в XII—XIII століттях

Історія Галицько-Волинського князівства — складова частина історії Стародавньої Русі періоду феодальної роздрібненості. При­чини роздрібненості обумовлені виробничими відносинами, для яких було характерне зростання продуктивних сил у сільському госпо­дарстві та ремеслі. Розвиток натурального господарства, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв'язків породжува­ли прагнення до відокремлення. Опора великого князя київського — дружинники, ставши землевласниками, керувалися перш за все власними інтересами. Влада київського князя їх обтяжувала. Поси­лилась експлуатація смердів з боку удільних князів і бояр. В умо­вах феодального гніту вибухали народні повстання проти гнобителів. Великий князь київський у межах всієї держави не міг захистити феодалів і бояр, забезпечити їхні інтереси. В удільних князівствах створювався апарат влади, що відповідав потребам князів. Роль полі­тичного центру вже відігравав не Київ, а головне місто у вотчині князя, де знаходилась його резиденція. Удільний князь, керуючись власними інтересами та інтересами підлеглого йому боярства, енер­гійно домагався незалежності від великого київського князя. Отже, роздрібненість давньоруської держави мала об'єктивний характер, оскільки вона була обумовлена розвитком феодального ладу.

В середині XII століття єдина держава розпалася на окремі землі або князівства. Кожна земля мала своє самоврядування, політичне управління здійснював князь. Влада і управління в князівствах бу­дувалися на принципі васальної залежності. У кожній руській землі були свої особливості політичного устрою. Так, у Новгородській та Псковській землях утворились боярські республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла сильна князівська влада, в Галицько-Волинському князівстві виник симбіоз влади, тобто поєднання вели­кого впливу на соціально-економічне і політичне життя боярства разом з авторитетом княжої влади.

Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об'єднання Галицької і Волинської земель, яке здійснив Роман Мсти-славич. Воно розташовувалося в лісовій та лісостеповій зонах. Буйні незаймані ліси росли в Карпатах, на Поліссі, на ландшафтах рік Дні­стра, Сяну, Бугу. У низинах мешкало сільське населення, яке займа­лося виробництвом зерна, тваринництвом, рибальством, мисливством, бджільництвом. Важливе значення мало видобування солі в Прикар­патті. Волинська земля славилась великими містами — Володими­ром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Пересопницею, Берестям, Дорого-бужем; в Галичині відігравали важливу роль в економічному і куль­турному житті — Перемишль, Звенигород, Галич, Теребовль.

Відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподар­ського виробництва. У містах розвивається виробництво одягу, бойо­вого спорядження, обробка хутра і шкіри, гончарство, ливарництво, ювелірне виробництво, яке досягло високого рівня.

Активно розвивалася торгівля. Галицько-Волинські землі експор­тували продукцію сільського господарства, хутро, віск, сіль, зерно, художні вироби. У митному тарифі XIV ст. названі лисячі і овечі шкіри, "які раховано тисячами", хутра і віск "лічено кругами". З чорноморських країн та з Візантії в Галичину і Волинь привозили шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю, вино, рибу, південні фрук­ти. У митному тарифі згадується шовк, перець, імбир та інше східне коріння. З країн Західної Європи привозили сукно, полотно й осе­ледці. Жвава торгівля велася з Києвом та іншими стольними міста­ми. Археологічні знахідки засвідчують, що з Києва до Галицько-Во-линського князівства надходили промислові вироби, в першу чергу художні твори і ювелірні вироби. Літопис повідомляє, що Данило привіз із Києва дзвони для збудованої ним у Хол мі церкви.

Зростання торгівлі впливало на розвиток шляхів, через які транс­портувалися товари на великі відстані. У ті часи існувало багато різних шляхів, якими користувалися купці. Найважливішим був шлях, який сполучав Галицько-Волинське князівство з Києвом. Він проходив з Володимира на Пересопницю, Корець, Білгород до Києва; інший шлях — з Галича через Товпач і Василів до Києва. До західного кордону Галицько-Волинської держави вела дорога з Володимира до Варша­ви, з Галича через Карпати до Угорщини. Дорога з Балтійського моря, з Торуня проходила на Холм і далі на Володимир. Торгівля зв'язу-Галицько-Волинське князівство з країнами Заходу і Сходу, вона відігравала важливу роль не лише у розвитку економіки краю, але і його освіти та культури.

Розвиток феодальної власності привів до соціального розшаруван­ня Галицько-Волинського суспільства. Класовий поділ відображають вживані в літописах терміни: "бояри і проста чадь", "луччі бояри і слуги", "ліпші мужі володимирські", "городяни", "простий люд" тощо. Селяни в усіх землях Стародавньої Русі звалися смердами. Переважна частина з них була вільними, що мали власні господарства і коней. Існувало незаможне селянство, яке залежало від бояр. Залежні люди згадуються в літописах під різними назвами: "слуги князя", "дворові слуги" при князі чи єпископі, "паробок", тобто наймит боярина. Ча­стина селян виконувала відробіткову ренту. Всі ці соціальні прошарки складали "простий люд", основну масу населення. Літописні джере­ла, на жаль, подають дуже мало відомостей про простих людей.

Серед жителів міст існувало досить чітке соціальне розшаруван­ня, виділялись заможна верхівка, середнє міщанство та "прості люди". Про обов'язки міщан можна судити з грамоти Мстислава Данилови­ча, яку він надіслав у Берестя, де сказано — від кожної сотні "по дві міри меду, дві вівці, 15 десятків льону, 100 хлібів, 5 цебрів вівса, 5 цебрів жита, 20 курей, крім цього від усіх міщан 4 гривні кун".

До вищої соціальної верхівки належали князі, бояри, багаті міщани, вище духовенство, які були великими землевласниками. Князь Во­лодимир Васильович, як розповідає літопис, перед смертю дав "землю свою всю і городи" Мстиславу Даниловичу. У даному випадку йдеть­ся лише про право на державну територію, а не фактичне розпоря­дження землею. Князі не були власниками всієї землі. Великі князі могли розпоряджатися лише окремими княжими землями, а також особистими. Бояри успадковували землю від родичів або одержува­ли її від князів (так, Данило, здобувши місто Галич, роздав землі і городи боярам і воєводам). У середовищі боярства виділялась вер­хівка, тобто "луччі", "великі" і "нарочиті", та досить велика верства малоземельних і дрібних бояр. "Великі" бояри займали привілейо­ване становище при великих князях, служили в княжій дружині, їхні сини виконували обов'язки слуг у княжому дворі. У суспільному житті та культурі тих часів провідну роль відігравало вище духовен­ство, єпископи та ігумени монастирів.

Князівсько-боярська верхівка експлуатувала й утискувала нижчі верстви населення. Літописи згадують про "грабежі нечестивих бояр"-Простий люд чинив опір насильству і неодноразово піднімався на повстання, що інколи мали збройний характер. Наприклад, у 1144 р-міщани Галича виступили проти князя Володимирка, в 1230 р. вони повстали проти боярина Судислава, в 1289 р. проти Мстислава Дани­ловича повстали жителі Берестя. Великий відгомін мав рух "бо-лохівців" у 1236—1255 р., який набув гострого соціально-політично­го характеру. Цей рух охопив землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу і Тетерев, які лежали на межі між Київським та Волинським кня­зівствами і зазнавали нестерпних утисків та пограбувань.

Опір народних мас соціальному гніту часто мав пасивний харак­тер. Люди нерідко кидали свої садиби, шукаючи кращих умов жит­тя. У літописі розповідається, коли в 1159 р. під Ушицю на Пониззі прийшов претендент на Галицьке князівство Іван Ростиславович, то селяни масово приставали до Івана, їх під Ушицею зібралось понад б тисяч. Справа в тому, що Іван Ростиславович організував князів­ство над нижнім Дунаєм із столицею у Берладі. Ця луго-степова смуга з багатою природою була рідко заселена і тому приваблювала людей, особливо тих, які були невдоволені князівсько-боярським режимом і сподівалися на кращі умови життя. Характерною рисою політичного життя цього періоду була боротьба князів проти бояр­ства за зміцнення монархічної влади і за об'єднання південно-захід­них земель у єдине князівство.

Київські князі в процесі боротьби з Угорщиною досить рано ство­рили могутню галицьку державу. В XI ст. син Ярослава Мудрого Ростислав, а згодом його сини Рюрик, Володар та Василько підготу­вали об'єднання західних земель. Завершив процес об'єднання Во-лодимирко (1124—1153). За Ярослава Осмомисла — одного з героїв "Слова о полку Ігоревім" — держава набула значного розквіту. Ро­ману Мстиславичу вдалося об'єднати Галич і Волинь у єдину держа­ву, могутність якої посилилась за князя Данила Романовича. Князь Данило був видатним державним діячем. Академік І. Крип'якевич так писав про його діяльність: "Данило — це найбільша постать в історії Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед надзвичайно важких обставин. З великими зусиллями він занов7о з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах і від Вісли, поширив державну тери­торію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорга­нізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир і підготував свою країну до відсічі °РДЇ. Супроти наступу Азії ввійшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної і культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її Дальший розвиток". Галицько-Волинське князівство користувалося великим авторитетом серед європейських країн, багатство і культу­ра міст цієї держави викликали подив, військова тактика і май­стерність здобули заслужену славу.

Історичні обставини, що склалися в ті часи, не дали Данилові Гали­цькому можливості довести до кінця справу розбудови української дер­жавності. В 1349 р. польський король Казимир в союзі з уграми загар­бав західні землі. Галицько-Волинське князівство почало занепадати.

2. Основні осередки соціального і культурного життя

Центрами соціального і культурного життя в Галицько-Волин-ському князівстві були міста, княжі двори і церква. У літописі розпо­відається, що Данило Галицький заснував понад 70 міст, у яких роз­вивались різні промисли, процвітали ремесла, торгівля, споруджува­лись храми, княжі двори тощо. Провідна роль у суспільно-політич­ному та культурному житті належала стольним містам, серед яких виділяються Володимир, Галич і Холм.

Чільне місце займав Володимир. Центром культурного життя тут був княжий двір. Князь Володимир Васильович був великим люби­телем письменства і талановитим будівничим, особливу увагу при­діляв розвитку освіти й культури. На княжому дворі був написаний Володимирський "літописець", що ввійшов як складова частина до Галицько-Волинського літопису. Володимир був центром рицарської поезії. У літописі згадуються пісні, присвячені князям Романові І Данилові та іншим вельможам. Князі сприяли укріпленню і розвитку архітектури міста. Так, Мстислав Ізяславич збудував величний собор, за часів Данила були розбудовані укріплення міста, Володимир Ва­сильович заснував монастир Святих Апостолів і дав йому в кори­стування село Березовичі.

Другим видатним центром Галицько-Волинської держави був Галич. Тут, як засвідчує літопис, жив і творив на початку XIII сто­ліття "премудрий книжник" Тимофій, що прибув з Києва. Він відстою­вав ідею єдності всіх земель Стародавньої Русі і був непримиренним ворогом угорських загарбників. Зразками літературних пам'яток є Галицько-Волинський літопис і Галицьке Євангеліє. Літопис ство­рювали освічені люди, які добре знали грецькі і західноєвропейські літературні джерела. У структуру літопису входять різні історичні повісті, написані в кінці XIII ст. Літопис закінчується розповіддю про початок литовського панування в Галицько-Волинських землях. Всебічного розвитку в Галичі набула архітектура. Було зведено в 1157 р. кам'яний князівський палац, Успенський собор, у 1200 р. була побудована церква св. Пантелеймона, яка є зразком архітек­турного мистецтва галицької доби. Церква обнесена земляним вну­трішнім чотирикутним валом і зовнішніми укріпленнями. Церква побудована в романському стилі невідомим (можливо й іноземним) архітектором. Данило часто запрошував іноземців для забудови і прикрашення галицьких міст. Проте цей храм має й риси давніх чернігівських та київських церковних споруд. Основу церкви стано­вить прямокутник, який у вівтарній частині завершується трьома апсидами — середньою більшою і двома бічними меншими. Усере­дині церква тринефна, її перекриття тримається на чотирьох мону­ментальних хрестоподібних стовпах, які відокремлюють центральний неф від двох бічних — правого і лівого. Портал центрального входу прикрашають колони, які вгорі закінчуються звитим листовидним ліпленням і різьбленням, що характерно для романського стилю. І      Татарське панування не припинило градобудівництва, навпаки — постійні руйнацькі напади татар активізували його. Так з'явився ,  Холм. Першою з його відомих споруд стала велика розкішна церква ' Іоанна Златоуста, збудована невідомим архітектором, і міцні оборонні споруди. Холм з початку його заснування був великим центром архітектури і образотворчого мистецтва.

У Перемишлі в XII ст. талановитими книжниками також був написаний місцевий літопис. Його використовував у своїй хроніці польський історик Длугош. При княжому дворі виступали з пісня­ми скоморохи. Тут проживав і творив "словутний" співець-дружин-ник Митуса.

Стольні міста були великими центрами культурного, соціально-політичного та економічного життя й істотно впливали на навко­лишні "городки" і села.

На західних землях важливу роль у культурному житті відіграва­ла церква й монастирі. За підрахунками істориків у середині XIII ст. Русь мала понад 10000 церков, у Києві нараховувалось 17 монастирів, у Галичі — 5, Володимирі — 1. У Галичі існувало єпископство, яке в 1302— 1303 рр. було реорганізовано на митрополію. Духовенство тих часів утворювало окрему соціальну спільність і поділялося на чорне духовен­ство (монахи) і біле (звичайні священики). Ієрархи православної церк­ви, які виходили з чорного духовенства, брали активну участь в політич­ному та культурному житті, виступали в ролі посередників у примиренні ворогуючих князів. На думку відомого історика Е. Голубинського, обо­в'язок церковної влади — випереджати й гасити конфлікти, налагод­жувати мир між князями, забезпечувати спокій держави. Нерідко пат­ріархи і митрополити нагадували князям, що вони цілували хрест, кля­нучись забезпечити мир і процвітання держави.

Для того, щоб утримати князів від поспішних і помилкових рішень митрополити нагадують їм про вірність цілуванню хреста. Так, коли в 1157 р. Юрій Довгорукий вирішив на вимогу Ярослава Осмомисла, видати бунтівного галицького князя Івана Ростиславича, митрополит Константин і вище духовенство Києва заявили Юрію рішучий про­тест. При цьому було підкреслено, що "гріх так чинити, оскільки ти раніше цілував хрест на вірність йому, а тепер хочеш видати його на вбивство". Юрій не наважився ігнорувати думку митрополита.

Коли в 1189 р. угорські феодали окупували Галичину і посадили на галицькому престолі королевича Андрія, митрополит Никифор звернувся до київських князів із закликом захистити цю віддалену руську землю. Для церкви будь-яке князівство було складовою части­ною всієї Русі. А вона, на думку митрополитів, у державному відно­шенні повинна бути таким же згуртованим організмом, як і церква.

Інтереси церкви й держави в XII—XIII ст. на Русі настільки тісно переплітались, що іноді неможливо було розмежувати компетенцію юрисдикції державної і церковної.

Проте не всі ієрархи церкви дотримувались взятого на себе обо­в'язку. Керуючись економічними потребами забезпечити процвітан­ня митрополії чи єпархії, вони готові були пожертвувати принципа­ми християнської моралі. Володіючи великим впливом на панівну верхівку, деякі єпископи і митрополити могли істотно впливати на політику. Так, галицький єпископ Артемій підтримував угорську партію, ворожу князеві Данилу, і виступав проти нього. Як культур­ний центр особливої слави набув Полонинський монастир, яким керував ігумен Григорій — "чоловік святий, якого не було перед ним і по ньому не буде". Він відстоював принцип єдності земель давньо­руської держави. У цьому монастирі, як вказує літопис, перебував литовський князь Войшелк.

У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаю­чою силою, здатною забезпечити тісні зв'язки між різними давньо­руськими землями, оскільки вона сама була єдиною, її заклики до єдності розірваної на частини давньоруської держави відігравали істотну роль у боротьбі за возз'єднання давньоруських земель.

Міжцерковні стосунки в добу Галицько-Волинського князівства відзначались релігійною терпимістю. У Києві у XII столітті мали свій осідок монахи — бенедиктинці і домініканці, існували латинські хра­ми. Така ж картина спостерігалась і в інших містах Стародавньої Русі. Так, в галицькій землі на початку XIV століття оселились монахи францисканського ордену, які згодом заснували католицькі єпископа­ти в Галичі, Перемишлі, Львові. Дружні стосунки між церквами різних релігій сприяли злагоді в державі та розширенню взаємозв'язків між західною і східною культурами.

3. Освіта і наука, архітектура і мистецтво

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Воло-димир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Історичні дані засвідчують, що справами освіти займа­лися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов'язкового навчання грамоті. Перші школи створювались при церквах і монас­тирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю. Вища освіта вимагала не лише досконалого знання старослов'янської мови, але й грецької. Митрополит Климентій свідчив, що вже в першій по­ловині XIII століття в Русі близько 400 чоловік володіли грецькою мовою. Це пояснюється тим, що торговельні, церковні й дипломатичні зв'язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови.

Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в XII столітті втягувало західноукраїнські землі в сферу інтересів євро­пейських держав і висувало потребу в знанні латинської мови. Це виразно підтверджується багатьма офіційними історичними докумен­тами, зокрема листуванням з римськими папами і західними монар­хами. На галицько-волинських землях вивчення латинської мови набуло великого поширення, особливо серед осіб, які займали більш-менш помітне громадське становище або державну посаду. Врахову­валось і те, що в країнах Західної Європи в ті часи латина була дер­жавною мовою, її знання дозволяло розвивати міжнародні контак­ти. Для основної ж маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латинської мови. Вони обмежувались рідною мовою, тобто старо­слов'янською, що була одночасно й церковною мовою. Через цю мову переважна маса населення засвоювала освіту й культуру.

В часи лихоліття і різних воєн князі не займалися організацією освіти. Шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення. В початко­вих школах священики і дяки, навчаючи дітей читати і писати, ви­користовували церковну літературу. Крім парафіяльних, організову­вались школи при єпископських кафедрах, які мали на меті підго­товку кандидатів у священики. У цих школах вчили читати, писати й рахувати, а також — церковному співу, основам православного віро­вчення та моралі.

Освіта в Галицько-Волинському князівстві продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. Ці традиції зв'язували освіту з діяль­ністю церкви, що відповідало тодішнім умовам економічного й куль­турного життя. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних га­лузей науки, зокрема мови, арифметики і співів. До вчительського кор­пусу тоді входило духовенство, дяки (яких називали дидаскалами або майстрами) та вчителі, яких іменували "бакалярами". Вони не лише навчали читати, але й багато уваги приділяли письму. Спочатку дітей навчали писати "уставом", тобто великими каліграфічними літера­ми, потім — "скорописом". Значення скоропису, як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом старослов'янська мова розділилась на церковну і укра­їнську мову світського характеру.

Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. В. Біднов підкреслює, що са­мостійне навчання в Україні стало традицією і збереглося аж до ре­волюції 1917 року. Україна до XVI століття не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу ос­віту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах). Перша в Україні вища школа була відкрита в 1577 р. і називалась "Острозька академія". Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейської культури.

Заможні люди наймали вчителів для навчання дітей у домашніх умовах. Яскраво це ілюструє заповіт, залишений волинським шлях­тичем Василем Загоровським. Перебуваючи в татарській неволі в Криму, він наказував опікунам знайти для його двох синів "дяка доб­ре вченого і цнотливого або запросити того самого дяка, що в мене служив, і віддати дітей вчитися руській науці в Святому Письмі або в моєму домі, або в церкві святого Іллі у Володимирі, і не пестити їх, а пильно і порядно приводити до науки так, щоб потім вони з науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служ­би своєму господареві..." В заповіті було враховано й те, що діти шлях­тича мали в майбутньому посідати державні посади, а для цього необ­хідно володіти латинською мовою, оскільки це була мова міждержав­ного спілкування Західної Європи. Тому вельможа наказує опікунам знайти "статейного бакаляра, який би міг синів добре вчити письму латинської мови..." Літописи та інші джерела засвідчують, що в Га-лицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, майже всі діти здобували початкову освіту. Так, сирійський мандрівник Павло Алепський, який подорожував по руській землі, у своїх спогадах вис­ловив здивування, що переважна більшість людей, у тому числі жінки і дівчата, вміють читати, знають порядок церковних служб і хоровий спів. Дітей тут, писав мандрівник, більше ніж трави; особливо багато вдів і сиріт, але всі вони знають грамоту. "Священики навчають навіть дітей-сиріт, і не лишають їх неуками блукати по вулицях..."

У Галицько-Волинському князівстві було досить поширеним знан­ня іноземних мов, зокрема грецької, латинської, німецької, польської тощо. Історичні літературні джерела засвідчують, що частина мит­рополитів була грецького походження, а галицькі єпископи користу­валися печатками з грецькими написами. Академік І.П. Крип'я-кевич пише, що в мові Галицько-Волинського літопису "звертають увагу окремі слова, запозичені із угорської, німецької, литовської мов..." Про поширення латинської мови засвідчує листування князів і володимирських міщан з державними діячами та вельможами євро­пейських країн.

Ідеалом тієї епохи була людина "тримовна", тобто знавець грецької, латинської і однієї з європейських мов. Такі знання потрібні були не лише для освоєння минулої культури, але й для практичної жит­тєдіяльності. Справа в тому, що українська культура з початку XIII століття починає орієнтуватися не на героя-мученика, а на героя-пе-реможця. Пізніше ця ідея знаходить свій яскравий вияв у так званій житійній літературі (агіографії).

Для розвитку освіти необхідно мати обширне письменство. В XI— ХНІ ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширю­валось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. У Галицько-Волин-ському князівстві, як і в усій Київській Русі, перекладних творів було багато, але вони не задовольняли потреб освіти. Тому почала розви­ватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна літе­ратура. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу. Так, Київський літопис пише про Ярослава Мудрого, що "Ярослав любив книги... і пильнував до них, і часто читав їх і вночі і вдень, і зібрав многих переписувачів, і перекладав з грець­кого на слов'янське письмо: і переписали вони багато книг". З цих книг було створено у Києві відому Софійську бібліотеку. Книжну справу Ярослава продовжували його сини Всеволод та Святослав. Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури при­діляв волинський князь Володимир Васильович. Літопис характеризує князя як видатного культурного діяча: "Це книжник великий і філо­соф, якого не було у всій землі і після цього не буде". Володимир грунтовно цікавився різними науками, "розумів притчі і темне сло­во", в розмові з перемишльським єпископом "говорив багато з книг". Він кохався в книгах, сам з любов'ю їх переписував, дарував кош­товні книги монастирям і церквам. Князь побудував багато церков і монастирів, розбудував місто Берестя, поставив нові укріплення в Кам'янці. Всім визначним церквам на Волині Володимир подару­вав коштовний посуд і прикрасив їх мистецькими іконами.

Серед поширеної літератури в Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких літе­ратурних пам'яток належить "Слово" єпископа Кирила Туровсько-го, якого прозвали другим Златоустом, а також митрополита Клима Смолятича, про якого літописець пише, що це "книжник і філософ, якого не було на Русі". Такі діячі культури дбали про розвитої літе­ратурної справи, доручали переписувати твори кращим письменни­кам. Оригінальна література була як правило релігійною, оскільки вона, наслідуючи візантійську традицію, була покликана зміцнюва­ти основи християнського віровчення і моралі. У той же час вона мала самобутній характер.

Академік І.П. Крип'якевич пише, що тогочасна література була "тісно пов'язана з народною творчістю". У літописах згадуються різні народні твори, зокрема такі, як переказ про виникнення Галича, поетичне оповідання про хана Отрока та зілля "євшан", пісню, скла­дену на честь перемоги Данила і Василька, різні перекази і прислів'я. Подаються відомості про таких народних співців, як "словутний співець" Митуса з Перемишля, який був дуже гордий і не бажав слу­жити князеві Данилові. Польський дослідник Длугош наводить ге­роїчну пісню на честь Мстислава Мстиславовича, що зустрічається в літописі. Все це засвідчує факт, що тогочасна народна творчість мала істотний вплив на розвиток літератури.

Досить поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, в яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів. В історич­них піснях княжої доби відображена боротьба народу з різними за­войовниками, зокрема з печенігами, половцями, татаро-монголами тощо. Згодом героїчний епос і билинна поезія злилися з українським фольклором. Великим культурним центром староруської держави був Київ, де започаткувалось і розвинулось літописання, перекладна й оригінальна література.

Коли значення Києва як культурно-політичного центру підупало, важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князів­ства, в тому числі й Галицько-Волинське. Воно успадкувало і продов­жило культурні традиції Київської Русі. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис, що складає третю частину Іпатіївського літопису. Дослідження літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи.

Деякі вчені вважають, що в Галицько-Волинському літописі було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На думку дослідників, цей збірник включав візантійські хроніки. Ці "премудрі хронографи" були зразком для літописця і він, визначаючи мету для себе, писав: "Хронографу треба описувати повністю все минуле, деколи сягати вперед, деколи повертати у давнє — мудрий читач зрозуміє". Характерною особливістю Галицько-Волинського літопису є те, що в ньому подано хронологічний перелік подій. Правда, літопис у перших редакціях не мав ніяких дат і час тієї чи іншої події визначався фразами "в ті ж роки", "в той же час", "після того" і т.ін. У процесі подальшого редагування літопис набув форми суціль­ного оповідання про історичні події.

Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження, використовувались різні. У ньому наводились документи, окремі літо­писні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську, Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народ­ними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями.

Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори були виразниками інтересів княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади. Цент­ральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався різними авторами, то літо­писці відбивали точку зору різних князів. Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького, інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васи­льовича. Основна ідея літопису виражається в обгрунтуванні права князя Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Півден­ною Руссю. В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-Волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.

Виникали й суто літературні твори художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. У Галичі в період князювання Романа Мстиславича жив "премудрий книжник" Тимофій, який був родом з Києва. Він написав твір про останні роки життя князя Ро­мана і початок діяльності його сина Данила. Письменник яскрави­ми художніми фарбами змалював образ князя як видатного держав­ного діяча, який гідно "наслідував предка свого Мономаха". Давньо­руська література в період феодальної роздрібненості, відбиваючи інтереси феодального класу, зберегла загальнонародний характер. Переважна більшість літературних творів присвячувалась церковно-богословській тематиці.

Проте в літературі того часу зустрічаються твори, котрі не впису­валися в церковну традицію. Вони мали велику популярність серед освічених кіл не лише Галичини та Волині, але й усієї староруської держави. Це так звані "духовні повісті", такі як "Про трьох королів-волхвів", "Про Таудада-лицаря", світські повісті "Житіє Олексія, чо­ловіка Божого", "Олександрія", "Троянська історія" та ін. Досить популярним був збірник афоризмів і приповідок під назвою "Пче-ла", де світоглядні переконання та моральні принципи людини виво­дяться з її власної природи. Це суперечило християнському вченню, що мислення людини і її доля визначаються Богом. Популярність духовної літератури була зумовлена багатьма причинами, перш за все — переорієнтацією суспільної свідомості з героя "аскетичного ідеа­лу" на ідеал "героя борця". Деякі дослідники вказують на те, що в Українській культурі з'являються ранньогуманістичні ідеї, пов'язані з новим підходом до розуміння візантійської культури.

Характерно, що редакції перекладної літератури робилися в на­прямку її "осучаснення". У класичні літературні збірники часів Га­лицько-Волинської держави включались апокрифічні твори, праці Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, Іоанна Грішного, тобто тих, хто з нових світоглядних позицій осмислю­вав класичну літературну традицію візантійської і давньоруської культури.

Перекладним, оригінальним книгам і літописам надавалося ве­ликого значення. Літописець пише, що від читання книг велика ко­ристь людині: "Той хто книги читає, той з Богом розмовляє". Підтри­муючи в читача релігійні почуття і загальнолюдські моральні цінності, книги одночасно задовольняли потребу в знаннях людини про навко­лишній світ. Читачі, як правило, прагнули до максимально можли­вого енциклопедизму і не обмежувались читанням праць одного автора, а читали різну за змістом літературу. Як приклад можна вказати на "Ізборник" князя Святослава (1073), де поруч зі словами про "житіє" святих знаходимо "Слово о чтении книг", слово "Про риторичні фігури" та інше.

В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, жи­вопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в го­ловних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостеріга­ються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають ви­разний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пан­телеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, за­хідних і місцевих архітектурних традицій.

Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була "гарна і гожа". Церква мала чотири склепіння і "стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами рим­ськими". При вході у вівтар "стояли два стовпи з цілого каменя і на них склепіння, а верх же вгорі прикрашений зорями золотими на лазурі". Внутрішній поміст її "був вилитий з міді і чистого золота, так що блищав він, як дзеркало". Дверей було двоє, і "прикрашені вони каменем тесаним — галицьким білим і зеленим холмським, різьблені одним умільцем Авдієм..." "На західних дверях був зроб­лений Спас, а на північних святий Іоанн Золотоустий, так що всі, хто дивився на них, дивувалися". Прикрасив князь дорогоцінним камін­ням і золотом ікони, які привіз він з Києва. Коли ця церква згоріла під час пожежі у Холмі, то Данило побудував новий собор Богородиці, що був прикрашений різними скульптурами та виробами художнього ремесла. Поряд з прикрасами місцевих умільців, багато архітектур­них деталей привозилося з Києва та інших міст, а також з-за кордо­ну. Князі і бояри дбали, щоб у церквах були високохудожні ікони, прикрашені золотом, сріблом і коштовним камінням, а також шата­ми, виготовленими з дорогоцінних тканин і гаптованими золотом. Деякі дослідники припускають, що палати князів і багатих вельмож прикрашались пишно і з великим культурним смаком.

Кам'яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконува­лись досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив "муж хитрий" Олекса. Архео­логічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-Волинській державі.

У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку на­був живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візан­тійський живопис, як відомо, виріс на грунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістич­ними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті хри­стиянський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характер­ною рисою було те, що окремі постаті розміщувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь У дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументального мис­тецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжко­вих мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Мону­ментальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був назва­ний фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.

Безумовно, центром розвитку живописного мистецтва був старо­давній Київ. У Києво-Печерському монастирі, як говориться в "Пе-черському патерику", діяла майстерня, де творив видатний майстер Алімпій. Він на замовлення киян малював ікони, якими прикраша­ли іконостаси, оселі та церкви. Академік М. Грушевський, порівняв­ши один з фрагментів розпису Десятинної церкви з фрагментом Софійського собору, дійшов висновку, що на оздобленні Десятинної Церкви позначились життєрадісні традиції живопису елліністичної школи. Оздоблення кафедрального Софійського собору тяжіє до більщ аскетичного світогляду, що сталося під впливом Царгороду.

Дмитро Антонович пише, що розпис Софійського собору — явище в історії всесвітнього мистецтва виняткове. Поліхромія святої Софії складається з мозаїки і стінного малювання. Майстрів для розпису привозили з різних міст Стародавньої Греції, оскільки в розписі хра­му представлені різні школи. Той факт, що одна й та сама церква розписана в одних частинах мозаїкою, а в інших настінним малю­ванням є суто українським явищем. Подібної комбінації у розписі храмів у країнах еллінської і римської культури не зустрічається. Мозаїки та стінописи Київської Софії — це твори візантійського мистецтва на українському грунті. Поступово ця традиція розпису храмів поширювалась по багатьох землях Стародавньої Русі. У Га-лицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідни­ки характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні. Український учень візантійського вчителя на­вчився сприймати навколишню дійсність по своєму і привносити у мистецтво своє художнє мислення.

Високого рівня на Галицько-Волинських землях досягло ювелір­не та музичне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів провадилась на досить високому рівні для того часу. Зокрема, використовувались технології — зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке лит­во тощо. Літопис розповідає про візит галицького князя Данила до Угорщини: "Його сідло було з паленого золота", стріли і шабля "при­крашені золотом та іншими хитрощами". У Галицько-Волинському літописі розповідається про "славного співака" Митусу, який вико­нував пісні у супроводі арфи або лютні.

4. Культурні та політичні зв'язки Галицьке- _ Волинського князівства з іншими землями і Стародавньої Русі

Культура Галицько-Волинського князівства мала тісні взаємо­зв'язки з культурою інших земель Стародавньої Русі, перш за все з духов­ністю Києва. У значній мірі цьому сприяло приєднання Волині та Галичини до Києва в часи Володимира і Ярослава, що стало основою тривалих культурних зв'язків. Західні землі були пов'язані з Киє­вом перш за все єдністю економічних відносин, а також політични­ми інтересами княжих династій. З Києва в Галич і Волинь потоком ішли ремісничі художні вироби, різні твори мистецтва, привозні то­вари зі Сходу. Галичина і Волинь були на перехресті торгових шляхів, які проходили до Польщі, Угорщини та інших країн Європи. Єднан­ню західних та східних земель сприяла київська митрополія, яка була центром релігійного життя всієї Русі. У тісних взаєминах з Києвом перебували єпископи Володимирський, Галицький, Холм-ський, Перемишльський. Деякі київські митрополити, зокрема Йоасаф, Кирило, Петро, походили з західних земель. Тісні зв'язки Західної Русі з Києвом засвідчено літописними джерелами. Так, Київський літопис подає точні відомості про події, які відбувалися у Галичині та Волині, а Галицько-Волинський літопис розповідає про політичне і культурне життя Києва.

Досить близькі взаємини з Галичем і Володимиром мали Пінська та Чернігівська землі. Пінська земля ревно оберігала свою неза­лежність і неодноразово користувалася допомогою волинських князів у боротьбі з литовськими загарбниками. Чернігівські князі прагну­ли завоювати собі Галицьке князівство і зміцнити свої позиції в західних землях. Досягти цього на деякий час їм вдавалося, коли сини Ігоря Святославича, а пізніше Михайло Всеволодович і його син Ро­стислав сіли на галицькому престолі. У період татаро-монгольської навали чернігівці знайшли захист у Галицько-Волинському кня­зівстві. Князі та бояри одержували тут землі, встановлювались ди­настичні зв'язки. За чернігівського князя Андрія Всеволодовича галицький князь Василько Романович віддав свою доньку Ольгу.

Князь Роман Мстиславич розвивав і зміцнював дружні зв'язки з Новгородом. Він за часів свого князювання у Новгороді допоміг в організації захисту новгородських земель. Новгородці відплатили прихильністю до Галича. Новгородський князь Мстислав Мстисла­вич, добрий воїн, але невдалий політик, здобув собі Галицьке князів­ство і жив у дружбі з Данилом, видавши за нього свою доньку. Літо­пис повідомляє, що в той період у галицько-волинських землях осе­лилось багато новгородців.

Зв'язки між галицькими князями і Суздалем характеризуються істориками як особливо дружні. Започаткував ці зв'язки Володимир-ко Галицький. Щоб захистити свій край від зазіхань волинських князів, агресії з боку Польщі та Угорщини, він уклав дуже важли­вий союз з Юрієм Суздальським. Суздальський князь домагався київського престолу, й Володимирко активно допомагав йому в цьо­му, розраховуючи на ослаблення Волині. Союз було закріплено шлю­бом Володимиркового сина Ярослава з донькою Юрія Ольгою. Таку ж політику продовжував Володимир Ярославич, який підтримував Дуже близькі взаємини зі Всеволодом Юрійовичем. Коли Володимира було вигнано з Галича, то суздальський князь допоміг йому поверну­ти Галичину. Володимир, сівши на Галицькому престолі, піддався під протекцію суздальського князя. Всеволод послав послів до⁷ Польщі, Угорщини, вимагаючи не завойовувати Галичини. Літопис повідом­ляє, що Володимир Ярославич десять років спокійно "просидів" у Галичі і був вірним союзником Всеволода в українській землі.

У часи об'єднаного Галицько-Волинського князівства дружні зв'яз­ки з Суздалем продовжувались і зміцнювались. Основну роль у цьому відігравала діяльність синів Романа — Василька і Данила. Літо­пис повідомляє, що Василько в 1229 р. їздив у Суздаль і там вів якісь політичні переговори. У цій подорожі його супроводжував політич­ний радник, Романовичів боярин Мирослав. У цей час, як припуска­ють деякі історики, Василько домовився про свій шлюб з донькою суздальського князя Юрія. Пізніше онук Данила галицького Юрій Львович одружився з донькою суздальського князя Ярослава Всево­лодовича. Зміцнення дружніх стосунків Галицько-Волинського кня­зівства з суздальським та іншими землями Північної Русі були зу­мовлені також потребою утворення союзу в боротьбі проти німецьких рицарських орденів.

Дослідники відзначають, що багато спільних рис мають архітек­тура Галича й Суздаля, а також їхнє образотворче мистецтво. Взає­мовпливи в галузі мистецтва можна пояснити широким обміном творчою діяльністю художників обох князівств, який існував у ті часи.

Галицьке-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'яз­ки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаєм­них візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав. Літопис розповідає про візит Данила до угорського князівства. Данило "їхав поруч з королем за звичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли і шабля прикрашені золотом та іншими оздобами, аж дивно було, кожух із оловира грецького, обшитий золотим плоским мере­живом, і чоботи з зеленого сап'яну". Воїни, які супроводили князя теж були пишно одягнуті: "Від полків його йшла велика світлість, від блискучої зброї". Дружина князя справила велике враження на місцевих людей, а король Бела в захопленні казав: "Менш варта мені й тисяча срібла, ніж те, що ти приїхав руським звичаєм своїх батьків".

Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Для церкви Богородиці в Холмі Данило привіз із угорської землі "чашу з багряного мармуру, вирізьблену чудовим мистецтвом...". Мстислав Данилович подарував Конраду Мазовецькому дорогий одяг та гарних коней з майстерно виготовленою збруєю.

Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав. У той же час в Галицько-Волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорсто­ку феодальну епоху воєн і розбою.

На заході Галицько-Волинська Русь була форпостом східносло­в'янської духовності. Різні сфери її культури, зокрема такі як осві­та, мистецтво, філософія, література, розвивалися під впливом захід­ної та східної культур. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи давньоруських земель надхо­дили до східних слов'ян в Угорщину і держави Центральної Євро­пи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних куль­турних впливів своїх західних сусідів; засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа культури Галицько-Волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі.

Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призу­пинити розвитку культурного процесу. Грунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура західного кня­зівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багатющу скарбницю традицій української культури.

5. Соціально-політична і культурна ситуація в польсько-литовську добу

Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, спустошливі турецько-татарські набіги, іноземний гніт спри­чинили складні процеси в розвитку української культури XIV—XVI ст. З 60-х років XIV ст. значна частина українських земель перебува­ла під владою Литви. Перші роки під владою Литви практично не внесли кардинальних змін у суспільний устрій українських земель, вони існували як окремі князівства. Але з часом політичні обстави­ни складалися не на користь України: почав зростати авторитет Мос­ковського князівства, особливо після перемоги над татаро-монголами на Куликовому полі у 1380 році; виникла небезпека з боку німецьких рицарів, яка викликала занепокоєння литовського князя Ягайла. На­слідком політичних побоювань Литви став договір з Польщею 1385 р. За умовами договору литовський король Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою; він зобов'язувався прийняти католи­цизм і зробити його державною релігією Литви; приєднати до Польщі литовські та українські землі. Так звана Кревська унія відкривала шлях до полонізації українських земель та експансії католицизму.

Вже в 1387 р. Галичина повністю перейшла під владу Польщі. Польські магнати посідали вищі посади, захопили великі земельні володіння. Дрібна шляхта одержувала землі за умови постійного проживання в Галичині. Хоча міста дістали Магдебурзьке право, але користуватись ним могли лише католики. Процес полонізації посту­пово поглиблювався. В 1434 р. в Галичині було введено польське Рядування та суди.

Скасувати повністю незалежність Литовського князівства Польщі не вдалося. Опір цьому чинили литовські феодали й намісники, які керували Київським та Подільським князівствами. Остаточне по­неволення українського народу сталося з підписанням Люблінської унії 1569 р. За умовами унії Литва об'єднувалася з Польщею в єди­ну державу — Річ Посполиту. Унія знищила рештки традицій дер­жавного самоврядування. Адміністративний поділ українських зе­мель тоді складався з семи воєводств: Руське (Галицьке), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. Поза межами Польщі залишилася закарпатська Україна в складі Угорщи­ни, Північна Буковина — під владою Молдовії.

Полонізації українських земель сприяла й своя, національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв після остаточного об'єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почала пе­реймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.

Довгий час православна церква залишалася для українського на­селення єдиним осередком національної самобутності, духовності й культури. Великою шаною вона користувалась і в литовських князів, які до 1385 року були православними.

В українських землях поступово поширювався католицизм. У 1375 р. в Галичині засновано латинське архієпископство, котре незабаром було перетворено на латинську митрополію. До її складу ввійшли єпископства в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Однак довгий час ка­толицька церква існувала тут лише номінальне, бо не було парафіян. Крім того, самі єпископи часто мешкали за межами своєї єпархії.

Проте католицька церква провадила активну місіонерську ді­яльність через різні ордени. Першим з'явився домініканський ор­ден у XIII ст. Потім було збудовано значну кількість монастирів: у Луцьку, Барі, Бродах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Констянтинові, Овручі, Львові, Снятині, Ярославлі. У XIV ст. був заснований орден францисканців. У 1345 р. католики вже мали окремий вікаріат, до якого належали чернечі обителі у Львові, Снятині, Городку, Коломиї, Галичі. З XV ст. з'явився орден бернардинів, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на Волині. Всі ці ордени сприяли поширенню католицизму серед українців і їх полонізації.

Складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов'язана і з тим, що православна церква не мала державної підтрим­ки, переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій осві­ченістю. Однак не лише православна, а й католицька церква в Укра­їні не здобула авторитету і почала занепадати. Розкішне життя кар­диналів та католицьких єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих римських пап — все це підри­вало велич та могутність католицької церкви. Реакцією на ці яви­ща став реформаційний рух у країнах Західної Європи, в тому числі й у польсько-литовській феодальній державі.

Першими на терени України проникають ідеї гуситства, чому сприяли інтенсивні зв'язки з Чехією: українці навчались у Празько­му університеті, були учнями Яна Гуса. Для України в гуситському русі важливі не лише релігійні, але й національні мотиви. На почат­ку XV ст. починається національне пробудження, виникає протест українців проти полонізації, а гусити висували ідеї національної не­залежності. Наслідком стало пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Священного Писання українською.

Впливи Реформації стають найбільш відчутними в 50-х роках XVI ст. У Галичині, на Волині, Вінниччині, Брацлавщині, Київщині, Житомирщині утворюються громади кальвіністів, антитринітаріїв, соціан та ін. І хоча реформаційний рух в Україні не набув масштабів Західної Європи, його вплив на пробудження національної свідомості й культури українського народу був вагомий.

Як відомо, на зміну Реформації в Західній Європі прийшла контр­реформація — реакція католицької церкви. Не обминув цей процес і Україну. У 1568 р. в українських землях розпочав діяльність орден єзуїтів. Орден було засновано в Парижі у 1534 р. і затверджено папою Павлом під назвою "Товариство Ісуса". Орден єзуїтів через місіонерську та педагогічну діяльність наполегливо продовжував справу полонізації та окатоличення українського населення. Ним було засновано ряд шкіл: у Перемишлі, Фастові, Острозі, Львові, Вінниці. В Україні тоді діяли 23 єзуїтські колегії. У школах, окрім освітянської справи, увага акцентувалась на пропаганді католицького віровчення.

Соціально-економічні умови, історичні обставини спричинили до підписання Берестейської церковної унії в жовтні 1596 р. її підпи­санню передувало багато подій як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Не останню роль в її підписанні відіграла частина право­славних ієрархів, яка ще в 1590 р. вступила у таємні переговори з польським королем Сигізмундом III і висловила бажання приєдна­тись до католицької церкви. А в 1595 р. прихильники унії (за під­тримки королівського уряду) направили своїх посланців — єписко­па Луцького Кирила Терлецького та єпископа Володимирського Іпа-тія Потія в Рим, де вони у присутності папи Климента VIII прийня­ли його зверхність від імені всього православного народу. З цього часу католицизм став активно поширюватись на теренах України.

Влучну оцінку Берестейської унії дав Іван Франко: "Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративно-дисциплінар­ними, ніж догматично-релігійними, Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути,... та в кінце­вому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір'ям і нетерпимістю і була однією з причин Козацьких війн, які принесли Україні "руїну", а Польщі зародок по­літичного занепаду".

Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько-литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку україн­ської культури. Загалом ці обставини не припинили культурного про­цесу в українських землях, лише надали йому специфічних особли­востей. По-перше, українські землі відновили економічні й культурні зв'язки з західними державами, які були зруйновані в період тата-ро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазнала істот­ного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму. По-третє, культурний процес в українських землях три­вав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом за сфери впливу. Вказані особливості притаманні усім сфе­рам української культури періоду феодальної роздрібненості, але най-рельєфніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування.

6. Освіта і книгодрукування в XIV—XVII ст.

Виховання і навчання в українських землях в добу феодальної роздрібненості грунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. У період переходу від язичництва до християнства паралельно існу­вали язичницькі та християнські школи. За князювання Володими­ра Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стала частиною за­гальнодержавної і церковної політики. Було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя — це прототип державного навчального закладу; школа "книжного вчення", основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчались діти ремісників і купців. Школи організовувались за грецьким зразком. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи пись­ма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови, переважно грецьку й латинську. Викладання в школах провадилося церковнослов'янською мовою, їх основним завданням було не лише здобуття початкової освіти, але й вивчення основ православного віро­вчення, єднання парафіян навколо церкви. Вказані типи шкіл проісну­вали аж до XVI ст, Пастор Павло Одерборн, який побував в Україні у 70 роках XVI ст., у своїх спогадах писав, що "русини завжди мали школи при церквах і монастирях, де діти навчалися основам письма і лічби, молитвам і апостольським символам".

У другій половині XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави — Речі Поспо­литої. Виникла реальна загроза полонізації і окатоличення україн­ського народу. Одним із засобів у цій справі стали католицькі освітні школи. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями — нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п'ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки — богослов'я. Освітні заклади організовувались на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віденська колегія, яка вважалася най­більшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський при­значив Петра Скаргу — активного діяча єзуїтів. Скарга був безпосе­реднім учасником прийняття Берестейської унії 1596 р.

В Україні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославлі (1574 р.), де навчався Б. Хмельницький, Львові (1608 р.)> Луцьку (1614 р.), Києві (1647 р.), Кам'янці-Подільському, Вінниці, Перемишлі та ін. Викладання велось латинською мовою. На україн­ських землях тоді паралельно з православними існували католицькі школи, а подекуди й протестантські.

В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Євро­пи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському універси­теті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450—1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ре­місника Михайла Доната (Котермака). 1468-го року його ім'я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 році він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болон­ський університет — один з найуславленіших у Європі. Викладали тут відомі вчені, філософи, університет мав багаті культурні традиції.

Юрій Дрогобич викладав астрономію в Болонському університеті протягом 1478/79 навчального року, а також у 1480—1482 роках написав першу наукову працю — "Прогностична оцінка стану небес­них світил протягом березня-грудня 1478 року". Це своєрідний астро­логічний трактат, у якому вказані дні зміни фаз місяця, прогноз погоди, схема розташування планет у дванадцяти "небесних домах". На той час подібні астрономічні календарі користувалися великою популяр­ністю серед італійської знаті. Юрій Дрогобич сподівався знайти ба­гатого замовника і отримати гроші, що були необхідні для продов­ження навчання. Закінчивши один університет і отримавши ступінь доктора в іншому, вчений продовжував навчання — відвідував ме­дичні студії.

До наших часів праця Юрія Дрогобича дійшла в рукописі відо­мого німецького гуманіста Гертмана Шеделя, який високо оцінив її значення та наукову цінність. Як ректор Болонського університету Юрій Дрогобич склав іспит на звання доктора медицини. Ще кілька років Юрій Дрогобич залишався в Італії: викладав, займався медичною практикою, науковою діяльністю. У науковій спадщині зберегло­ся лише чотири наукові праці Дрогобича. Всі вони з астрономії: астро­номічні прогностики, а також трактати з медицини тощо.

З багатьох його робіт найвідомішою є друкована праця "Прогнос­тична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету". У науковій праці з точністю до години передбачено затемнення місяця 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року; дається перелік днів, годин і хвилин основних фаз місяця протягом року; визначено географічну довготу багатьох міст, у тому числі, вперше, рідного Дрогобича, а та­кож Москви і Вільно. Зроблено астрологічні прогнози щодо стану справ Священної Римської імперії: тут йдеться і про політичні події, про становище вір і сект. Складено також метеорологічний прогноз і прогноз епідемій. Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Юрій Дрогобич — перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.

Інший славетний український поет-гуманіст, педагог — Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Ця територія в ті часи була заселена лемками. Він вчився і викла­дав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Магістр Павло з Кросна читав студентам Краківського університету лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекла­дав твори згаданих авторів та писав власні вірші.

Павло Процелер з особливою гордістю підкреслював своє слов'ян­ське походження, не поривав з Батьківщиною ні подумки, ні всією своєю освітньою діяльністю, навіть взяв собі псевдонім — Русин.

Займався він також і видавничою справою; здійснив видання творів хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія, брав участь у роботі типографії Швайпольта Фіоля з видавництва кириличним шрифтом перших книг слов'янською мовою. Серед них був часосло­вець для навчання дітей грамоті в Україні, Білорусії та Росії. Це його безпосередній внесок у розвиток освіти в Україні. Після знищення католицьким духовенством давньоруських книгосховищ у Західній Україні Русин вважав видавництво цих книг найбільшою перемогою у відродженні освіти в Україні.

Як вже зазначалося, його вважають першим поетом-гуманістом України, хоча писав він латиною. Парадокс давньоукраїнського літе­ратурного життя полягав у тому, що православне духовенство (нема­ло поетів тих часів були священиками), яке чинило опір католициз­му, саме було навчене і навчало своїх вихованців у латиномовному дусі. Латинською мовою написано чи не найкращі твори давньоукраїнської поезії під впливом ідей Відродження, які приходили в укра­їнську культуру разом з латиною.

В 1509 році були видані "Пісні Павла Русина з Кросно". Це най-, цікавіша літературна пам'ятка. У ній сконцентровано всю поетичну спадщину Павла Русина. Вірші цієї збірки різноманітні за темати­кою, але переважають в них ренесансні й гуманістичні мотиви.

До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Орі-ховський-Роксолан. Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуан-ському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного пе­ребування за кордоном повернувся на Батьківщину. Найвизначні­шими працями Станіслава Оріховського є "Про турецьку загрозу слово І та П-ге", видане у Кракові в 1543 р., "Про целібат", "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Промова на похоронах Сигізмунда І". Він був талановитим оратором, публіцистом, істори­ком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станісла­ва Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри.

Вчителями Станіслава Оріховського були відомий австрійський гуманіст, професор Віденського університету Александр Брасікан, професор риторики в Падуанському та Римському університетах Ама-дей, відомий реформатор, основоположник протестантизму Мартін Лютер (до речі, саме в його будинку деякий час проживав український мислитель). С. Оріховський підтримував тісні зв'язки з визначними гуманістами та науково-культурними діячами Західної Європи, серед яких були Ульріх фон Гуттен, Антоні Пассера, художник Альбрехт Дюрер та багато інших.

Центральним принципом гуманізму С. Оріховського була ідея спільного блага, основу якої становлять патріотизм, служіння державі, суспільна активність. Найбільшу роль він надав патріотизму, котрий зводився до рангу вищої доброчесності.

Поряд зі Станіславом Оріховським працювала ціла плеяда блиску­че освічених українських гуманістів. Це Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім ("Про вибиття татар перекопських під Вишневцем року 1512-го") та багато інших. Туробінський-Рутенець Іван зробив значний вклад у розвиток науки правознавства. Отри­мавши освіту в Краківському університеті, згодом став професором і ректором цього університету. Григорій Чуй-Русин освіту "здобув також у краківському університеті. Протягом життя працював рек­тором колегії в Перемишлі, викладав поетику і риторику в Кло-давській школі, був професором Краківського університету. Вірші Григорія Чуя набули європейської слави.

Зачинателі української гуманістичної культури Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй та інші зробили вагомий внесок у розвиток правознавчої науки, в числі пер­ших у європейській філософській думці вони заперечували божествен­не походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмежен­ня її влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній. Діяльність українських гуманістів означеного періоду за­лишила помітний слід в історії української культури, сприяла роз­витку й поширенню патріотичних почуттів, пробудженню національ­ної свідомості, поширенню просвітництва й наукових знань в Україні.

На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гума­ністичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які грунтува­лися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький куль­турно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький засну­вав 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкар­ня, яку протягом 1577—1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богосло­в'я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старо­слов'янська, польська, грецька та латинська мови. В академії працю­вали висококваліфіковані професори не лише православного віро­сповідання, але й іновірці, що їх звільнили з латинських шкіл за проте­стантські погляди. Один з професорів, Захарія Копистенський, писав, що в Острозькій академії "знаходилися й славні доктори, добре ви­вчені в мовах грецькій та латинській, знаходилися й математики і астрономи перевиборні, а між ними і славний математик, філософ і астролог Ян Лятос (з Краківського університету), що новий календар зганьбив і письменне друком довів, що він не вільний від помилок". Серед професорів були українці Василь Суразький, що написав "Працю про єдино істинну православну віру", де обгрунтував релігійну доктри­ну острозьких книжників; Дем'ян Наливайко, який зробив істотний внесок у розвиток афористичного аспекту філософського знання в Україні; білорус Андрій Римща, який написав і видав в Острозі "Хро­нологію"; росіянин Андрій Курбанський, який підготував для потреб шкільної освіти посібник з логіки; грек Кирило Лукаріс (здобув освіту у Венеції і Падуї), який здійснював переклади наукових праць з грецької на слов'янську й книжну українську мови. Утвердженню авторитету старослов'янської мови, яка принижувалась католицьки­ми богословами, сприяло перевидання Іваном Федоровим старо­слов'янського букваря.

Острозька академія залишила по собі значний слід в історії осві­ти й духовного життя України. Найвагомішою культурною пам'ят­кою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрова­ної Біблії слов'янською мовою в 1581 році, текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. Острозька академія, даючи освіту місцевій молоді, стала зразком для інших шкіл. За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові — 1572 р., Володимирі-Волинському — 1577 р., Слуцьку — 1580 р., Львові — 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей "всякого стану", убогих і багатих, їх основним завданням було релігійне і моральне виховання молоді. У Львівській братській школі, наприк­лад, вчили дітей читати, писати й рахувати, а потім вивчали граматику й риторику, діалектику і музику. Особлива увага приділялася ви­вченню Євангелія й Апостольських Книг, у пообідні години учні ви­вчали пасхалію та церковний спів. Програма передбачала вивчення старослов'янської і грецької мови. Учні мали розмовляти і писати цими мовами. З огляду на конкретно-історичну ситуацію вивчалися також латинська і польська мови. Все це свідчить про те, що освіта на українських землях у ті часи була піднята на європейський рівень.

Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XVII столітті, відзначали високий рівень грамотності населення. Так, Пав­ло Алепський, що відвідав Україну в 1654 р., засвідчив, що в селах всі діти, навіть сироти, навчаються в школах, а письменних людей багато не лише серед чоловіків, але й серед жінок. Жителі сіл добре обізнані з порядком православного богослужіння, вміють співати псалми і релігійні пісні.

Острозька школа підготувала цілу плеяду відомих культурних і церковних діячів, письменників-полемістів та перекладачів. Саме в стінах школи були опубліковані полемічні твори Василя Суразького "Про єдино істинну православну віру", антикатолицький збірник "Книжиця", до складу якого увійшли послання І. Вишенського до К. Острозького, "Апокрисис" Христофора Філалета та інші. Тут були написані й видані перші полемічні твори ректора вищої школи Г. Смо-трицького — "Ключ царства небесного" та "Календар римський но­вий", котрі започаткували українську полемічну літературу.

Найактивніша діяльність Острозького культурно-освітнього цен­тру припадає на період підготовки Берестейської церковної унії, її наслідком була поява талановитих полемічних творів, у яких на основі розвитку реформаційних ідей викристалізовується оновлена релігійна доктрина острозьких книжників.

Острозький культурно-освітній центр був одним з відомих осередків розвитку ренесансно-гуманістичного світогляду в Україні. У межах цього світогляду відбувалася поступова переорієнтація від теоцентриз-му до антропоцентризму, становлення ідей єдності земного і небесного світів, духовного та тілесного начал. У центрі гуманістичного світог­ляду стояла ідея людини, її самоцінності. Піднесення ролі індивіду­альних рис людини значно позначилось на творчості учасників Ост­розького науково-літературного гуртка, що виявилось у ставленні до окремих осіб та їхніх вчинків. Особливо багато віршів було написано "на герб" засновника академії — князя Костянтина Острозького. Ді­яльність Острозького культурного центру збагатила культуру не лише українського народу, але й культуру східнослов'янських народів.

Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл, їх програма була майже однакова; в них вивчали латинську і грецьку граматику, ри­торику і піїтику, діалектику та математику. Основна увага приділя­лася вивченню основ віровчення й теології. Мета цих шкіл була різною. Польський дослідник Й. Лукашевич, аналізуючи освітницьку діяльність протестантів, зазначав, що саме через неї відбувалася по­пуляризація нової віри, оскільки їхні школи створювались при ре­лігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Таку ж пропагандистсько-виховну мету у своїй просвітницькій практиці виконували католики та православні. Школа стала основною ідей­ною зброєю в руках православних в боротьбі з експансією католи­цизму в Україні, єзуїтів — у контрнаступі проти протестантизму. Освітня справа розвивалася в контексті релігійної полеміки, що охо­пила Україну в ті часи.

Характерною прикметою протестантських шкіл у XVI ст., що якісно відрізняє їх від інших, була особлива присутність світського начала: протестантські школи створювались не як вузько богослов­ські заклади, а спрямовувались, передусім, на виховання широкоосві-ченої, ерудованої людини, готової для участі у політичному і куль­турному житті, і разом з тим, здатної відстоювати принципи проте­стантського віровчення. Таким же завданням було підпорядковане навчання і в католицько-єзуїтських школах. В. Біднов, характери­зуючи рівень освіти тих часів, зазначав: "Знання, що давали като­лицькі і протестантські школи, були значно вищі тих, що виносила наша молодь зі своїх православних шкіл, і більш відповідали прак­тичним потребам Польсько-Литовської держави, а тому наші молоді люди, особливо з вищих верств громадянства, охоче йшли до тих шкіл, щоб підготуватися до заміщення адміністративних, судових та інших посад". Протестантські й католицько-єзуїтські школи користувались популярністю у шляхтичів і міщан, оскільки навчання в них грун­тувалося на передових досягненнях західноєвропейської науки, вони намагалися йти в ногу з часом. Згодом такі методологічні принци­пи освіти взяли на озброєння передові діячі православної церкви, які започаткували реформу шкільної освіти в Україні.

Вагомий вклад у розвиток української культури внесли церковні братства. Виникнення церковних братств припадає на кінець XVI ст., коли православна церква зазнала глибокої кризи, втратила свою монополію у суспільному житті, а католицька, уніатська і протестант­ська церкви активно боролись за поширення свого віровчення в укра­їнських землях. Під впливом прогресивної громадськості польський король Стефан Баторій у 1574 р. видав декрет про дозвіл віл енським громадянам відкрити й утримувати братські школи. Починаючи з 1575 р. це право було поширене на всі православні братства Велико­го Польське-Литовського князівства й Галичини. Першу братську школу було засновано в 1568 р. у Львові при Успенському братстві, її засновниками були міщани, члени братства Юрій Рогатинець та Дмитро Красовський, культурно-освітні діячі Стефан та Лаврентій Зи-занії. У програму школи входило вивчення курсу "семи вільних наук", які складались з предметів "тривіума" — граматики, риторики, діа­лектики та "квадривіума" — арифметики, геометрії, астрономії, му­зики. Поряд з церковнослов'янською й грецькою вивчали польську та слов'янську мови.

При Львівській школі була власна багата бібліотека. В ній збері­галися грецькі та латинські видання творів Арістотеля, Платона, інші філософські трактати. Поряд з ними бібліотека мала твори римських поетів Вергілія, Овідія, Ціцерона, істориків Лукіана, Валерія Макси­ма тощо. Велика увага приділялась вивченню музики. Взагалі вва­жається, що саме братські школи започаткували музичну освіту в Україні.

Львівська Успенська братська школа користувалась високим авто­ритетом. Перший ректор школи, грецький і український культурно-освітній діяч Арсеній Еласонський в 1586—1588 рр. уклав "Поря­док шкільний", що став одним з найстаріших шкільних статутів Європи. Головною ідеєю статуту була ідея станової рівності. В ньо­му наголошувалось, що "багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою". Навчання у братській школі мало демократичний характер. "Порядок шкільний" був взірцем для всіх інших братських шкіл. Під керівництвом А. Еласонського 1591 р. було видано "Адельфотес" — перший підручник грецької мови зі сло-веноукраїнським перекладом. Написані викладачами Львівської Успенської братської школи підручники поширювалися в Україні, Білорусії, а також в Росії і Молдові. Педагогічна, літературно-філософ­ська і видавнича діяльність Львівської братської школи сприяла піднесенню української культури.

У Центральній Україні на початку XVII ст. активізувався рух зі створення братських шкіл. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Боре­цький, котрий раніше очолював Львівську школу, а також викладав там латинську та грецьку мови. При організації Київської школи І. Борецький спирався на попередній досвід. З братською школою в Києві пов'язані імена таких видатних діячів культури, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський та ін.

У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов'ян­ську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію.

Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке. У 1615 р. гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з "усім військом" вступив до Київського братства і взяв під захист братську школу. Кожний козак вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно, які йшли на потреби братства та розвиток освіти. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братській школам. З цим змушені були рахуватись різні політичні і державні діячі.

У цілому в кінці XVI — на початку XVII ст. в Україні діяло близь­ко тридцяти братських шкіл: у Перемишлі, Луцьку, Кременці, Кам'ян-ці-Подільському, Городку та інших містах. Відповідно до статутів братських шкіл, учитель мав бути носієм високих моральних яко­стей, на нього покладалась чимала частина відповідальності за вихо­вання учнів. Стосунки між учителями та учнями визначались успі­хами останнього, а критерієм оцінки виступали знання, й аж ніяк не матеріальний достаток чи належність до майнового стану.

Основою створення братських шкіл були добровільні пожертву­вання членів братства. Саме цей фактор і визначив їх становий ха­рактер. Діти з бідних сімей та сироти навчались безкоштовно.

У цілому зміст навчання і виховання в братських школах знач­ною мірою був проникнутий ідеями гуманізму, про що свідчить інте­рес до античної літератури й філософії, звернення до європейської філософської думки. Але найяскравіше дух гуманізму виявляється в педагогічних засадах братських шкіл. Основним змістом педаго­гічної діяльності було усвідомлення цінності людської особистості, суспільної значимості освіти й виховання. Вагомі здобутки вітчизня­ної освіти пов'язані з ім'ям Петра Могили, який, будучи митрополи­том Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий за­клад європейського типу. Через рік він об'єднав її з Київською брат­ською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називати­ся Києво-Могилянською академією. Він забезпечив її професорами високої кваліфікації, яких посилав для підготовки у різні західно­європейські університети, турбувався про помешкання для професорів і гуртожиток для учнів, про їх матеріальне утримання. Навчання було поставлено добре, кількість учнів зростала. Викладання проводилось латинською мовою.

Києво-Могилянська академія за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої осві­ти. Тут викладалися згадані "сім вільних мистецтв", студенти діста­вали ґрунтовну підготовку з класичної літератури, історії, географії, математики, медицини і філософи. Значна увага приділялася вивчен­ню мов, зокрема старослов'янської, грецької, латинської, польської, а згодом французької і староєврейської. Після загальноосвітньої підго­товки починалося вивчення богослов'я та юридичних наук. Правда, богословські науки в академії викладалися з великими перервами, оскільки польські панівні кола їх забороняли, побоюючись, щоб на­вчальний заклад не став ідеологічною опорою православ'я.

Києво-Могилянська академія була вищою школою загальноосвіт­нього характеру. До неї вступала молодь всіх станів українського су­спільства, починаючи від шляхти й козацької старшини і закінчуючи міщанами й селянами. Крім українців та білорусів до академії всту­пали росіяни, румуни, болгари, серби, а потім греки, араби. Вона була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, де готувались кадри для всього православного світу. Академія відіграла значну роль у розвитку освіти, науки і культури в Україні XVII—XVIII ст.

Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. По­ява книгодрукування — значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, запо-чаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодруку­вання. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гумані­стичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність.

В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, кот­ра була витвором малярства. Характерною такою пам'яткою є руко­писне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 рр. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко вико­ристовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам'ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія — зображення україн­ської флори.

Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і пол­іграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з'явилися У 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Ось-мигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". Українським першод­руком вважається "Апостол", надрукований у 1574 р. Іваном Фе-Доровим у Львові. "Апостол" історично започаткував розвиток дру­карства в Україні.

Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. "Буквар" складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читан­ня. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона 4^е й цінна пам'ятка шкільної освіти.

Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Князь Костянтин Острозький, захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ'я, вирішив видати повний текст Біблії. На той час повного тексту Біблії не існувало в жодного пра­вославного народу. Православні користувалися рукописними зоши­тами окремих частин Біблії. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоро-вим в острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 "толковників" — грецький переклад. Це видатна подія в історії української культури.

Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: "Читанка", "Буквар", "Новий Заповіт з Псалтирем", "Хронологія" Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов'янських народів. У їх оздобленні переважають декоратив­но-орнаментальні прикраси.

Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львів­ської братської друкарні. Львівська друкарня продовжує традиції вітчизняного друку, але її діяльність не є формальним наслідуван­ням друкарської практики. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних букв, значення їх вагоме.

Перші видання Львівського братства були оздоблені досить скром­но ("Граматика", 1591 р.). Але вже в наступних виданнях ("Часослов", 1609, "Бесіди Іоанна Золотоустого о воспитании чад", 1609 р.) з'явля­ється новий елемент оздоблення — сюжетно-фігурна гравюра.

Вдосконалювалась організація друкарської справи у друкарні Львівського братства. Духовні особи обіймали такі посади: керівни­ка друкарні, загального наглядача за друкарськими матеріалами. На власне друкарські посади запрошували світських осіб. Такими поса­дами були: "типограф" — складач і метранпаж, "наборщик" — по­мічник типографа, "столпоправитель" — головний коректор, "батир-щик" — накатник фарби на складальну форму, "ізобразителі" — люди, котрі готували малюнки для гравюр. У друкарнях також працюва­ли допоміжні робітники та учні, що виконували другорядні роботи.

Мистецтво книгодрукування цілком залежало від майстерності робітників словолитних та палітурних майстерень. Власне словолитні майстерні як окрема одиниця з'являються значно пізніше. У другій половині XVI ст. вони існували як частина друкарень.

На відміну від європейських та південнослов'янських першодру­карів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привоз­ним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водя­ними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким нале-зкали друкарні, герби міст тощо.

Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукуван­ня Івана Федорова, в кінці XVI — на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації дру­ку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов'ян­ський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожні­ми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відроджен­ня з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI — почат­ку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості по­лемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін. Екуменічний процес, який був викликаний Берес­тейською унією стимулював розвиток полемічної літератури. Пись­менників та вчених хвилювала доля української культури. Серед літературних пам'яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", 3. Копистенського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного авто­ра "Пересторога".

Зразком поєднання нового ренесансного світорозуміння й рефор­маційних ідей з художніми традиціями є твір Касіяна Саковича "Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного". Гуманістич­не спрямування мають твори К.-Т. Ставровецького. В його працях "Зерцало богословія" (1618), "Євангеліє Учительское" (1619), "Перло многоцінне" (1646) утверджується ідея земного буття людини.

Засновники й діячі братського руху, зокрема Л. Зизаній, Ю. Рога-тинець, К.-Т. Ставровецький, сприяли формуванню в Україні рене­сансного індивідуалізму. Характерним його проявом було усвідом­лення важливості власної творчості, значення особистого авторства. У кінці XVI — на початку XVII ст. вперше більшість передмов до укра­їнських друкованих книг і значна частина творів письменників була підписана авторами. Саме в цьому виявляється істотна відмінність ренесансної творчості від пізньої середньовічної літератури, що пе­реважно залишалася безіменною.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умо­вах Великого Польсько-Литовського князівства, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і оратор­сько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й ^видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

Запитання для самоконтролю

І  1. Дайте характеристику культурної та соціально-політичної ситуації в Галицькій і Волинській землях у XII—XIII століттях.

2. Розкрийте об'єктивні та суб'єктивні причини утворення Галицько-Волинського князівства.

3. Назвіть основні осередки культури в Галицько-Волинському князівстві.

4. Роль стольних міст, церкви і княжого двору в розвитку куль­тури.

5. Освіта в Галицько-Волинському князівстві та її особливості.

6. Розвиток книжної справи в Галицько-Волинському князівстві. Особливості літописної, перекладної та оригінальної літератури.

7. Особливості архітектури, живопису і художніх ремесел у Га­лицько-Волинському князівстві.

8. Значення культурних зв'язків Галицько-Волинського князів­ства з іншими землями Стародавньої Русі та західними державами.

9. Специфіка соціально-політичної і культурної ситуації в поль­сько-литовську добу.

10. Розвиток освіти в польсько-литовську добу.

11. Характерні особливості літературного і видавничого проце­су в українських землях за часів феодальної роздрібненості.

Література

1. Українська культура: Лекції / За редакцією Дмитра Антоно­вича. — К., 1993.

2. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории. — К., 1987.

3. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці. — К., 1912.

4. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (X — поч. XX ст.): Нариси. — К., 1991.

5. Нічик В.М., Литвинов ВД„ Стратій Я.М. Гуманістичні і ре­формаційні ідеї на Україні (XVI — поч. XVII ст.). — К., 1990.

6. Ісаєвич ЯД. Братства та їх роль у розвитку української куль­тури XVI—XVIII ст. — К., 1996.

7. Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998.