КУЛЬТУРА В УМОВАХ НОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ

 

1. Формування нової соціокультурної дійсності та її риси.

2. Національна культура в умовах зростання національно-куль­турної ідентичності.

Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культу­ри в обширах великого історичного часу. Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періоду дер­жавотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації но­вого структурування, а сама українська культура в цілому — нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів.

Тож завдання в осягненні даної теми і полягає в осмисленні цього контексту та тих соціально-культурних змін, які з ним пов'язані.

1. Формування нової соціокультурної дійсності та її риси

Глибинні зміни в культурі — процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим, еволюційно підготовані в культурі, відбу­ваються й бурхливі, "вибухові" перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи.

Якщо творчий злет української культури був підготовлений на­ціональними процесами кінця XIX — початку (10-ті роки) XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордо­ном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національне спрямованої культури (Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба та інші).

Важливо прослідкувати плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень і тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них в першу чергу слід віднести напрямки, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей.

Значну позитивну роль в підготовці майбутніх змін в національній культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а в більшій мірі навіть стихійно, лібералізація духовного життя по­родила енергію постійних зрушень і новацій. Суттєво урізноманіт­нилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочат­ку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямків.

Відбувалось "розхитування" традиційних критеріїв оцінки ху­дожніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. У значній мірі суспільством все більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію "ідейності".

Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в СРСР), які мали ряд плідних наслідків. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили в сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовжен­ням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямків, що склалися в період "перебудови", доповнились широ­ким андеграундом — напрямками мистецтва, альтернативними со­ціалістичному реалізму.

Проголошення волею народу незалежності України призвело до радикальних змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, поро­джуючи нову соціокультурну реальність. Основною особливістю но­вої соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як "посттоталітарне суспільство". Радикаль­не реформування суспільства активно формує нову культурну ре­альність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб'єктами культури), новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки лю­дини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Сукупність цих правил поведінки людей (різної, в залежності від умов), впорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою. В той же час стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечли­вих за своїм характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу "порядок-хаос". Модель культурно збалансованого суспільства — плюралістична, різноманітна. У перехідних суспіль­ствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення ета­лонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти "культурне" і "некультурне". Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, в ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфі­кувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонних зразків культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною модел­лю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх пе­редумов дещо поквапливо "приміряти" їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом "етнічного ренесансу" останніх десятиліть нинішнього століття.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначили­ся, необхідно подати хоч описово.

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і су­спільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій націо­нальної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогре­су суспільства, його державності, формування національної ідентич­ності. Власне, національна самодостатність культури стає ніби кри­терієм і мірилом оцінки характеру та якості змін, а тому сама сучасна соціально-культурна реальність своєю серцевиною має національно-культурне осердя, постає як оживляючий, стимулюючий струмінь.

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні но­вих виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви су­спільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми куль­турного буття, стилю і способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка в значній мірі набула вже станового характеру. Відбувається відверта експлуатація "новими українцями" наукового, економічйо-го і культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж міні­мальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучен­ня населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демо­кратичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо на виста­ви чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівдоступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає гжена мережа елітарних високооплачуваних закладів. На осно-суперечностей створюються нові зони соціально-культурних ність деформують традиційну українську ментальність, розгал}уЮть мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та ві цих сеності інших, бідних і незабезпечених.

напру^м чином, культура в цей період все більше соціалізується, породждо-класово увиразнюється ("нові українці" мають інший стиль принилжиття: набувають свого, часто західноорієнтованого іміджу, ТакІВОєї особливої, часто міщанської причетності до культури, соціальпрофілю і рис утворюваних субкультур). Розподіл культур-і спосіб ностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (в застійні ознак творилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної нового ,и "від соціальної диференціації до соціальної інтеграції", то них ціьмітився наче б зворотний процес. Соціально-культурна структу-часи) г(нського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи культуру диференціацію суспільства.

тепер наальнокультурному плані соціальне урізноманітнення куль-ра украЗ наявність в ній різних за своїм спрямуванням течій має соціальї поступу культури, створювати умови їх творчого взаємозба-У заі.

тури тащїально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в кон-сприятИ)Вого соціального вибору, який визначився в своєму негати-гаченняму ставленні до соціалізму, але не кристалізувався в своєму

Всі сному означенні до повної соціальної реальності. тексті н зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспіль-вістсько5увається суперечливо і болісно, бо значна частина суспіль-позитивішається на позиціях соціалістичного вибору, менша части-

Тому[ено обрала шлях західної цивілізації, який в значній мірі стві, від; повторенням вже пройденого шляху, а переважна більшість щ ства зал{значилась у своєму соціальному виборі. | на впевьрехідність, межовість, невизначеність породжує колапс діяль- • вигляда^ату напрямку дій, змістовності, соціальної мети і завдання, ще не вііть до розладнання функціонування соціальних підсистем

Ця пвчої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоордино-ності, втврешті-решт державний вибір України визначається в за-призвод%апрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки | (виробну шляху.

Ваності основі культури лежать "цінності" і "норми", то й зміна хідному их орієнтацій супроводжується, насамперед, переоцінкою початком та формуванням їх нової ієрархії.

Оскіліїво принципове засадниче значення у виборі шляхів подаль соціальнвитку української культури мало осягнення її природи і цінносте ^ване з часів "перебудови" зняття з культури ідеологізацій-

Особліингу, яке можна означити поняттям "деідеологізація культури". Обговорення даної проблеми широкою громадськістю мало значний суспільний резонанс, сприяло утвердженню погляду на куль­туру як самодостатній, іманентний, природно-історичний феномен.

Зняття ідеологічних пут, як і всесущого партійно-державного контро­лю, призвело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адмі­ністративної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набуває не тільки розголосу, але й практично-дієвого поширення і втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатома­нітності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так не­обхідна її природі, відбувається зняття ієрархічного управління сфе­рою культури, поступове зростання самостійності розвитку культу­ри в регіонах, яке завершилось постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місце­вим органам влади. Нові умови функціонування культури призво­дять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів, до строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов понов­лення самодостатнього розвитку культури.

Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є формування його специфічних структур в окремих регіонах Украї­ни відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували, складан­ня інфраструктури сфери культури та культурних потреб місцевого середовища. Достатньо чітко визначились особливості духовного життя Львівського культурно-художнього комплексу, м. Харкова, Одеси та багатьох інших. Особливо виразно вони виявляються у своє­рідності системи засобів масової комунікації, в єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій стиль, оформлення, зв'язок з традиціями, установки щодо перспектив розвитку і щодо змісту на­ціональної культури, форм її побутування в певному регіоні.

Нові умови дали можливість виявитись тим культурним потре­бам, які раніше блокувались чи заборонялись. З'являються незнані раніше суб'єкти культури, діяльність яких пов'язана з недержавни­ми формами культурно-дозвіллєвої діяльності, задоволенням нових потреб. Утворюються конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства, культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів та інші), що відкриває нові шляхи вдосконалення куль­турної діяльності.

Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, в художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками-суб'єктами цього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю, що буде розглянуто окремо.

Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов'язана з появою нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до національної культури, а також потоком нових куль Зростаюча з часів "перебудови" відкритість функціонування і розвитку української культури за своїм змістом є формою входжен­ня в світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим опри­людненням тих здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного реалізму або не були визнані. Цей про­цес супроводжувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продукції інших культур, особливо західної, а також ново­го потоку творів російської культури. Якщо кращі здобутки захід­ної класики і елітарної культури були досить відомі в Україні й раніше, в часи "перебудови", то предметом інтересу наших сучасників стала раніше у нас стримувана масова культура і, насамперед, в жан­рах відеофільмів — еротики, трилерів, "мильних опер", "бестселерів" багаторічної давності, значна частина яких суворо заборонена цензу­рою західних країн. Американізація, вестернізація, наступ "кітчевої" масової культури призвів до майже повної "окупації" вітчизняного кінопрокату, в значній мірі, телебачення, до спотворення образу аме­риканської і європейської культури в сприйнятті нашого сучасника і почав поглинати той інтерес до національної культури, який тільки-но пробудився.

Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей в їх не кра­щих зразках певною мірою почала деформувати ще не усталену си­стему національних цінностей, робити привабливим для молоді "ге­роїв" західного світу, часто чужих нашій моралі і нашому менталіте­ту, що починає викликати протест громадськості, особливо інтелігенції.

У зв'язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури та значним зниженням показників освоєння і продукуван­ня культури української в суспільстві починає усвідомлюватись не­обхідність протекціонізму щодо неї з наданням їй певних пільг і переваг, особливо у виданні україномовної літератури, кіновиробниц­тва та кінопрокату. Розв'язанню цієї проблеми сприятиме виконан­ня Указу Президента України "Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян", яким затверджено основні напрями розвитку духовності українського суспільства. "Розбудова суверенності й незалежності, демократичної, соціальної правової держави, — підкреслено в Основних напрямах, — потребує активізації зусиль органів виконавчої влади, громадських і релігійних організацій, спрямованих на розвиток духовності, вихо­вання патріотизму та поваги до історичної спадщини українського народу, укріплення в суспільній свідомості загальнолюдських мораль­них цінностей, виховання соціального оптимізму та впевненості кож­ного громадянина у своєму майбутньому, формування здорового спо­собу життя."

У зв'язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей і покращенням орієнтації українського суспільства у їх світі поси­люється потреба в новому просвітництві, розвитку альтернативних форм освіти, в оновленні всієї системи виховання, які повинні відпо­відати потребам оновлення суспільства.

За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму "Освіта XXI ст.", "Засади гуманітарної освіти в Україні", концепція "Основи національного виховання", "Українознавство в системі освіти". Обговорюються громадськістю проекти програм "Національна ком­плексна програма естетичного виховання", "Дозвілля і молодь".

Розширення освітньої мережі знайшло свій вияв у створенні не­державної системи приватних навчальних закладів.

У потоці цих новацій (вже починаючи з часів "перебудови") відбу­вається акцентування уваги на людському факторі в духовному житті українського суспільства, переміщення уваги системи освіти, грома­дянського виховання з базового принципу колективізму на особи­стість, на врахування індивідуалістичного начала української менталь­ності як фактору активізації соціальної енергії.

Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим, фак­тором її розвитку, є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (на­приклад в літературі — Є. Маланкж, У. Самчук, В. Барка та інші).

2. Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності

Фактор національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української на­ціональної ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесен­ня національного духу, нові сподівання. В цей період було досягнуто значних успіхів в поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відро­дження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, прак­тиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення^до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або приза­булись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну "ікону" нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося "білими плямами". Значна робота в цьому напрямку проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Укра­їну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма "Повернуті імена" інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної Академії наук, Україн­ського фонду культури, товариства "Україна", Фонду сприяння роз­витку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України ство­рюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про укра­їнську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, в ре­зультаті яких "пригадано" імена Володимира Січинського, Олексан­дра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Люд­мили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Ме­чика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шля­хом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно ви­явилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, у інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру кон­куруючими програмами національно-культурного змісту.

З'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тіль­ки в державних закладах культури, а й у комерційно-самодіяльно створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність "Това­риства шанувальників української мови" та "Просвіти" — не тільки з виконання Закону про мови, але й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл то­що. Виникаючі партії різного спрямування починають в своїх про­грамах все більше увагу приділяти проблемам розвитку національ­ної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної Академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М. Риль­ського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії).

Опрацьовано декілька концепцій розвитку української культури за участю відомих вчених Г.Д. Вервеса, І.М. Дзюби, М.І. Гончаренка, М.В. Поповича, П.П. Толочка та інших.

У той же час зростають вимоги до національної культури, до більш ширшого розкриття спектру її функцій — особливо в су­часній ситуації, коли вона прагне зайняти гідне місце в світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослід­ник М.В. Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв'язувати провідні загальнолюдські проблеми, що зачіпають корінні запити людського буття» які не обмежуються суто ло* кальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом історичного поступу і виражають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, вчених і діячів культури, здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вона досягає такого рівня розвитку, що її можна розгля­дати ЯК ЦІЛІСНУ СИСТему, ВСІ елементи ЯКОЇ МІЦНО ПОВ'яЗаНІ МІЖ СО*

бою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні ЇЇ життєздатність і спроможність самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний культурний процес, Коли її духовні цінності ефективно діють на міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, в роз­в'язанні так званих глобальних проблем людства — політичних, правових, екологічних і т,ін.; по-четверте, коли вона має багатий ду­ховний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично без* межний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтво­рення на вищому рівні.

У суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в куль­турі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все грунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура — це те, що збе­рігає й утверджує не тільки особистісне, але й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття в світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідо­мості та вектору потреб її громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке від об* ражає структуру населення дев'яти основних регіонів України, україн-ським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить знач­ний рівень самоповаги (2,8 бали за п'ятибальною шкалою), що свід-чить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної само* критики української особистості. ч

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку націо­нально-культурної активності громадян України викликав той факт» що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівейб власної культури.

Базовою основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб гро­мадян. Тому важливо підкреслити, що переважна більшість грома­дян України (77,6%) визначались у своїй потребі знань, щодо культури власної нації. У той же час потребу "в знаннях з історії та національ­них особливостей української культури", які складають "ядро", ос­нову культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта — "загальною мірою", бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в бага­тьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української куль­тури виступають засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Біль­шість громадян суттєвим здобутком національної культури останніх років вважає, насамперед "зрушення в оволодінні громадянами дер­жавною мовою", яке закладає основи подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Переважна більшість вважає, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистец­тва. Результати вивчення разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало "шароварщини"), а ставить на одне із головних місць в її опануванні якісний рівень ("відродження української культури в її кращих класичних зразках").

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу займають особливе місце як найважливіші, бо з ни­ми громадяни пов'язують образ своєї культури. В її якісне "ядро" пере­важна більшість опитаних громадян дев'яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює в свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її скла­довою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації все зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Менше місця в системі національної культури надається грома­дянами релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазна­чити, що в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між Східним та Західним регіонами України, які часто мають принциповий харак­тер і які є свідченням варіативності її розвитку.

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями релігійність зростає значно швидше порівняно з загально­українським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустрі-ально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури.

У Східній Україні залучення до національної культури відбуваєть­ся значно повільніше, долаючи на своєму шляху значні перепони.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними про­цесами, супроводжується і радикальними змінами не тільки в умона­строях суспільства, хоч період "культурних революцій" уже пройшов. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім за-гальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій усіх націй і народів української держави, формують їх потреби в прекрасному.

Важливими складовими національної культури є всі сфери націо­нального буття (господарське життя, військова справа, політика, по­бут, повсякденне спілкування тощо) і насамперед наука. У ці роки відбувалось осмислення української науки як цілісності та "україн-ськості" української науки як національної. Усвідомлення сучасни-ками доволі, здавалось би, простої істини, що джерелом й ініціато­ром розвитку національної української ідеї і національної самосвідо­мості є інтелігенція (як гуманітарна так і природничо-технічна), не тільки надавало нового імпульсу її діяльності тепер, але й сприяло постановці важливої проблеми осягнення в усій повноті ролі націо­нальної інтелігенції, її покликання і відповідальності перед народом за характер тих змін, що відбуваються в суспільстві.

Запитання для самоконтролю

І.Які здобутки і втрати української культури в другій половині XX століття?

2. Дайте характеристику новій соціально-культурній ситуації в період так званої перебудови, її особливості.

3. Визначте основні риси нової соціально-культурної ситуації в Україні в сучасних умовах.

4. Які перспективи розвитку української культури в сучасних умовах?

 5. Що свідчить про зростання національної культурної самосвідо-I      мості в сучасних умовах та її основні фактори.

Література

1. Культурна політика України. — К., 1995.

2. Другий міжнародний конгрес україністів (Історіографія україно­знавства, етнологія, культура). — Львів, 1994.

3. Жулинський М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К., 1990.

4. Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 536—715.

5. Культура українського народу. — К., 1994. — С. 213—266.

6. Маланюк Є. Книга спостережень. — К., 1996.

7. Міжнародна охорона, захист і повернення культурних цінностей: Збірник документів. — К., 1993.

1.     Основні напрями розвитку духовності, захисту моралі та фор­мування здорового способу життя громадян України // Орієнтир: Додаток до газети "Урядовий кур'єр". — 1999. — 6 травня.