II. ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА

 

1. Світосприймання первісної людини.

2. Міфологічна свідомість: єдність об'єкта і суб'єкта, предмета і знака.

3. Міфи як "педагогіка людського роду".

4. Прислів'я, приказки, загадки. Зародки мистецтва.

1. Світосприймання первісної людини

Характер та звичаї (як і природні умови, обставини життя) пра­давньої людини у різних регіонах земної кулі виявляють таку одно­манітність і постійність явищ, що мимоволі хочеться повторити ви­словлену якимсь дослідником думку: "Увесь світ є одна країна". Це ілюструють у першу чергу експонати етнографічних музеїв. У кожно­му з них — незалежно від місця розташування — ми бачимо сокири, молоти, долота, ножі, пилки, шкребки, шила, голки, списи і наконеч­ники стріл. Різні лиш окремі деталі. Те саме спостерігаємо і щодо занять: теслярські вироби, рибальські сіті або вудочки, мисливські стріли або списи, способи добування вогню, приготування їжі на вогні, плетення корзин тощо повторюються у всіх колекціях, які ілюструють побут відсталих суспільств від Камчатки до Вогняної Землі.

Такі збіги характерні і для духовних процесів.

Що є джерелом знання про духовне життя наших первісних пред­ків? Легенди, первісні вірування і міфи, які дійшли до нас, звичаї і забобони, які збереглися, прислів'я, приказки і загадки, інші види фоль­клору, наскельний живопис, відкритий у XX ст., а також спосіб жит­тя окремих племен, не займаних цивілізацією й досі. І все це таке схоже, що є підстави розглядати найзагальніші тенденції та явища духовного життя первісних людей.

Первіснообщинний лад (період від появи перших людей — пі­текантропів до виникнення класового суспільства) має своєю голов­ною структурною віссю кровнородинні відносини (племена, роди). І світ, який оточує людину — небо, земля, сонце, дерева, води, тварини, — в її уявленні (за О.В. Лосевим) — теж одна велика община, зв'язана родинними відносинами. Світ — наче родина, подвір'я. Тому провідна ідея первісної свідомості така: дійсність — живий організм, а людина — частка його. Світ у цілому і все, що його населяє, від­повідно одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський.

І хоча синкретизм свідомості (невиділення прекрасного і потвор­ного, істинного і фальшивого, добра і зла), властивий членові первісної людської зграї, з розквітом родового ладу і психофізичного розвит­ку самої людини буде подоланий, мислення ще довго залишатиметься конкретним, спиратиметься тільки на набутий родом досвід. У запис­ках М.М. Миклухо-Маклая є розповідь про те, як тубільці, котрі зу­стріли його, побачили в ньому прибульця з Місяця (хоч він їх запев­няв, що є жителем Землі), бо нездатні були вийти із своїх світоглядних координат.

Одухотворення природи, анімізм (від лат. — душа, дух) озна­чав віру в існування душ і духів, які панують над предметами та яви­щами світу. На думку людини епохи дикості, вода у ріках, що тече спокійно чи проривається через гірську ущелину, спадає влітку чи загрожує повенями навесні, управляється не законами природи, а во­лею духа. При цьому водяні або лісові духи первісної міфології були духами, здатними впливати не тільки на життя водойм та дібров, а й приязно чи вороже ставитися до людини. Тим-то людина і намага­лась улестити їх жертвою. У перуанців, приміром, зберігся звичай, прийшовши на берег ріки, випити ковток води, зачерпнутий рукою, і просити річкового бога послати щасливу переправу або щедрий ви­лов. На півдні Африки тубільці приносять у жертву духові ріки під час посухи свійських тварин. У минулому столітті остяки, які насе­ляли береги Обі, коли не ловилася риба, кидали у річкові хвилі оле­ня з прив'язаним на шиї каменем. Ці забобони залишились і в но­вітні часи: коли якийсь німецький землевласник насмілився збу­дувати млин і тим самим збезчестити "священні води", на довгі роки "наставали погані часи", аж поки селяни не спалювали дощенту кляту споруду.

Повір'я та обряди найнижчої варварської культури зберігали свій вплив і в античні часи: на Олімпі в чертогах Зевса збиралися всі водяні божества, крім Океану; навіть німфи, які живуть у гаях біля витоків річок і на зелених луках, дістали місце серед олімпійців. І хоча з розвитком християнства в Європі було накладено заборону на обожнення джерел та офірування їм, усталене вшанування зали­шилось, і під прикриттям християнства (а часом з підстановкою імені якогось святого) поклоніння воді збереглося до наших днів. Є, напри­клад, повір'я: якщо не виплеснути з відра з водою, набраною у криниці, кілька крапель на землю, позбуваючись якогось духа, що міг плавати на поверхні води, то він може оселитися в домі або ввійде у тіло того, хто вийде з відра.

На довгі століття вже цивілізованого світу зберігся звичай жерт­вопринесення при закладанні будинків. У Шотландії пікти, яким місцева легенда приписує споруди доісторичної давнини, зрошували закладання своїх будівель людською кров'ю, щоб умилостивити духів землі, які руйнували вночі те, що будувалося протягом дня.

Думка, ніби церква, стіна або міст потребують людської крові або замурованої жертви для міцності фундаменту, була дуже поширена в європейських легендах і втілювалась у практику. Така тюрінзька легенда про замок Лібенштейн, при споруджені якого купили за великі гроші у матері дитину і замурували. Італійська легенда роз­повідає про міст через Арту, який час від часу руйнувався, доки не заклали в нього дружину будівника. Слов'янські князі, закладаючи дитинець, за старим поганським звичаєм відряджали людей, аби вони схопили першого-ліпшого хлопчика, якого зустрінуть, і замурували.

Згодом людські жертви почали заміняти іншими. У сучасній Греції очевидним реліктом таких поглядів є повір'я: перший, хто пройде повз нову споруду після того, як покладено камінь, помре протягом того ж року. Мулярі замість людської жертви забивають на першому камені ягня або чорного півня. Про те саме розповідає і німецька легенда. Злому духові, який перешкоджав будівництву моста, пообіцяли душу, але обдурили, пустивши першим по мосту півня. Сучасне німецьке народне повір'я говорить, що перед тим, як увійти в новий дім, треба пустити туди кішку або собаку.

Умилостивлення жертвою духів землі і води лежить в основі по­вір'я про те, що не можна рятувати потопаючих — бо вони заподіють страшної шкоди рятівникові (про це сказано у В. Скотта в "Піраті"). Такі самі забобони є і у шотландців, і у дунайських човнярів, і в англійських матросів, і навіть за межами європейського континен­ту. Так, індійці не рятують потопаючих у Гангу.

Не можна не згадати і духів дерев та дібров, нерозривно зв'яза­них з первісною анімістичною теорією природи. У дереві часом ба­чать свідому істоту і тому вклоняються йому. Коли, скажімо, місіонер, який прибув на острів Борнео, зрубав дерево, то перша смерть, що скоїлася після того, приписується цьому злочину. В основі вірувань деяких малайських племен на острові Суматра лежить думка, що часом старі дерева — це помешкання або, вірніше, матеріальна обо­лонка лісових духів. У Південній Азії приносять дереву пироги і рис, улещуючи дерево, з якого хочуть будувати човен. Багато залишків культу рослинного світу збереглось у Північній Європі. У Росії лі­совика вважали покровителем птахів і звірів. Це він начебто пере­ганяв полівок і вивірок з одного лісу в інший, коли люди спостерігали їх міграції. Селяни зв'язували з лісовим духом удачу в полюванні і, щоб уласкавити його, залишали йому в жертву першу забиту дичину або шматочок хліба на пеньку. Якщо хтось занедужав, повернувшись ІГ, то був певен, що це діяння лісовика. Тоді він відносив до лісу еісоринку хліба і дрібку солі в чистій ганчірці і, полишивши там усе де, з молитвою повертався додому здоровим.

Отже, душа є у всього сущого, думали люди. А дух може існувати і сам по собі, поза якоюсь іншою сутністю: річчю, звіром, людиною, вітром, грозою, травою. Дух має необмежену сферу дії, він може тим­часово вселятися в якесь тіло або річ. Народження, смерть, сон і сновидіння, хворобу, непритомність, а також чхання і позіхання пер­вісні люди пояснювали існуванням у людині духу, здатного час від часу залишати тіло. Цікаво, що чхання у всіх народів породило своє­рідний звичай реагування. Так, у зулусів воно нагадує, що дух предків з ними. Якщо хворий не чхає, кажуть: "Недуг тяжкий"; дитині, яка чхнула, бажають рости здоровою, адже чхання — ознака здоров'я. Негри Старого Калабару, коли дитина чхнула, примовляють: "Геть від тебе!", а самоанці: "Живи довго!" У Новій Зеландії було закляття при чханні для запобігання злу. Отже, чхання у всіх народів зв'язується з присутністю духу. Та й позіхання — теж, про що свідчить при­повідка: "Не розчиняй своїх уст сатані!". Християни не випадково хрестять рот при позіханні: аби недобре не влізло через рота.

З вірою в духів зв'язані поширені у всіх народів обряди вшану­вання небіжчиків. Анімізм проявляється у культі предків, у первісних обрядах похорону. За віруваннями первісних людей, душа, або дух, який залишав тіло після смерті, волів на власний розсуд зоставатися біля могили, мандрувати по землі, ширяти в повітрі чи відлітати у справжню оселю духів — загробний світ. Людям замало переконан­ня, що смерть повертає душу до вільного і діяльного існування, вони жадають допомогти природі і вбивають людей, щоб визволити їхні душі для служіння духам. Так виник один з найпоширеніших і найжорстокіших анімістичних обрядів — поховальні людські жертво­принесення на користь померлого: коли вмирав можновладець і душа його, згідно з первісною філософією, відлітала, душі його слуг, рабів, дружини мали йти за душею свого пана, щоб продовжити служіння йому у потойбічному житті. Такі міркування і змушували приносити в жертву близьких до померлого людей. Цей обряд утверджується в основному не в період дикості, а добу варварства.

Видатний дослідник первісної культури Е. Тейлор вважав, що "пити за здоров'я" сягає до звичаїв правити узливання на урочисто­стях на честь богів і померлих.

Так само серйозно дикун ставився до душ тварин. Він приносив тваринам дарунки і вибачався перед ними, коли мав їх забивати або полювати на них. Північноамериканський індіанець, наприклад, роз­мовляв з конем, як з розумною істотою. Дехто з них не чіпав гримучої змії, побоюючись помсти її духа. Коли забивали ведмедя, то перед ним вибачалися і навіть розкурювали з ним люльку миру.

Примітивні суспільства, як бачимо, не робили принципової різниці між людиною і твариною. Тому ж бо первісній людині була прита­манна віра у переселення душ і впевненість у тому, що душа тварини могла жити колись у людській істоті, а отже, тварина, можливо, — предок або давній улюблений друг. А гренландці, наприклад, думали, що душу хворої людини чаклун може замінити свіжою, здоровою душею зайця, оленя або дитини.

На нижчих ступенях культури ідея кровнородинних зв'язків дістає відображення у тотемізмі — ототожненні роду з твариною, від якої рід походить. Соціальне життя здебільшого визначалося тотемістич­ними уявленнями. Плем'я поділялося на клани, члени яких були зв'язані між собою ім'ям якоїсь тварини, рослини або предмета, але найчастіше тварини (всі з "роду жаби" — родичі). Вони не тільки називають себе цим ім'ям, а й ведуть від даної тварини свій містичний родовід. Ці тотемні клани були екзогамними, тобто шлюби між чле­нами одного клану були заборонені. Людина не їла м'яса своєї то­темної тварини і не носила її шкури, а якщо змушена була вбити лева, наприклад, для самозахисту, то завжди просила в нього вибачення і правила обряд очищення після такого святотатства.

З належністю до певного роду були зв'язані і деякі табу — забо­рони, які не підлягали ні сумніву, ні осмисленню. Вони регулювали зовнішні ознаки члена роду (амулет, забарвлення), забороняли певну їжу тощо. П. Лафарг, який тривалий час вивчав первісне суспільство, зв'язував біблійну заборону Адамові їсти плоди з дерева добра і зла з табу на якусь їжу ("...і став одним з нас" може означати, що, вжив­ши певну їжу, людина стає представником іншого клану). Чому Адам і Єва "почервоніли", побачивши свою наготу? Мабуть, це теж зв'язано з належністю родові певного вбрання.

Якщо світ одухотворений і все в ньому живе, то, природно, впли­вати на нього можна чаклуванням, чародійством, волхвуванням. Так виникає магія. Це віра у способи, з допомогою яких можна на відстані впливати на людину, діючи на 'її речі. Деякі первісні народи живуть у смертельному страху перед цим підступним мистецтвом. Вони старанно стежать, щоб їхні нігті, волосся, недоїдки не потрапили у руки ворога. Чаклуни негрів можуть ворожити по брудній одежі або шапці відсутньої людини. В Австралії лікар-тубілець прив'язує поворозку до хворого і "відсмоктує" недугу.

Чаклунських мистецтв, що грунтуються на простому аналогічному або символічному зв'язку, було у стародавнього людства безліч. В основі магічних прийомів лежало уявлення про те, що певні дії ви­кликають подібні до них наслідки, а саме: поливання водою з глечика — дощ, удар списом по зображенню тварини — добре полювання, а ворога — його загибель. Із записок американського службовця XVII ст., який спілкувався з північноамериканськими індіанцями, відомий факт: символічне умертвіння ворога призвело до того, що "ворог", який дізнався про це, і справді невдовзі вмер природною смертю. Такою сильною була віра в магічні сили. Це гомеопатична магія ("за по­дібністю"). Є й господарська магія (заклинання, танці, ритуали), ліку­вальна тощо.

Пояснення подій тут — з позицій первісної людини — логічне: якщо на когось упало дерево, то його хтось "наслав"! Дикун відтворює стан дитячого розуму. Дикий тубілець Бразилії ладен укусити камінь, об який спіткнувся, чи стрілу, яка його поранила. У законах одного з племен Південної Африки передбачена помста навіть тигру, якщо він убиває когось із свого роду: треба забити і з'їсти цього самого або іншого тигра. Якщо людина падала з дерева, то родичі рубали дерево на тріски. А втім, навіть у класичну давнину траплялись ордалії такого гатунку: в Афінах, наприклад, камінь чи шматок дерева під­давали осуду через те, що вони заподіяли комусь смерть, і врочисто викидали за межі міста. Дух такого судочинства проявляється у давньому англійському законі, за яким не тільки тварина, яка вбила людину, а й колесо, що переїхало через неї, або дерево, яке вбило її при падінні, "віддаються Богові", тобто конфіскуються і продаються на користь бідних.

На тій самій закономірності, що зв'язує різні речі простим ана­логічним або символічним зв'язком, грунтуються мистецтво воро­жіння і віщування на підставі зустрічей з тваринами, тлумачення снів, гаруспікапія (ворожіння на нутрощах тварин), ворожіння на кістках, хіромантія (ворожіння на долоні), яка переплітається з ворожінням .на зірках.

2. Міфологічна свідомість: єдність об'єкта і суб'єкта, предмета і знака.

Віра в одухотворення всієї природи досягає найвищої точки в міфах. Вони — природний результат розумової роботи первісних людей, спрямованої на розкриття у найдрібніших деталях навколиш­нього світу, проявів особистого життя і волі. Для примітивних люд­ських племен усі предмети довкола виконують призначені їм у світі функції. І це не поетична вигадка чи метафора (поезією і метафорою вони стали у цивілізованому світі). Це світорозуміння, і спирається воно на широку філософію природи, щоправда, первісну і грубу, але сповнену серйозної думки.

Міфи — продукт тривалого формування, у них можна виявити нашарування або ідеї різних епох, це історичні ідіоми. Але їх істо­рична функція була визначена наперед потребою у впорядкуванні нагромаджених людством уявлень про світ та їх загальнозначущістю. Міфи робили світ зрозумілим, бо пояснювали походження всього сущого, тлумачили надзвичайні події (природні катаклізми, війни, епідемії); на прикладі богів і героїв підказували норми поведінки, були критерієм добра і зла. До того ж, міфи органічно вписувались у бут­тя первісних людей, між міфом і обрядом, обрядом і життям нема жодної грані, у будь-яку важливу мить людина звертається до міфіч­них прототипів і знаходить правильне рішення, потрібний вихід. Міфологічна свідомість включає надприродне як обов'язковий мотив вчинків. Однак при всій їх фантастичності міфічні образи далекого світу містять глибоку, хоч не ясно виражену думку, доступну кожній людській душі з приводу речей давніх і малозрозумілих.

Приклад — грецький міф про Персея. Аби не перетворитися на камінь, він не дивився на Горгону Медузу, а стежив за її віддзер­каленням у мідному щиті. Тільки з допомогою цих воєнних хитрощів йому вдалося вбити чудовисько. Мертвуща сила лихого ока — таке повір'я широко відоме народам світу. Можливо, то застиглий погляд динозавра трансформувався у сковуючий погляд дракона казок... Міфу про Персея передувало багато жорстоких явищ у дійсності й у фантазії народу.

Міфи були не тільки у греків. Найдавніші з відомих міфів (на межі II тисячоліття до н. е.) — це складені у Передній Азії і записані клиноподібними письменами. Багато мотивів цих міфів є і в греків, але тлумачення подій часто різне. Так, Троянська війна у міфах ста­родавніх шумерів почалася тому, що шумерський Зевс — Енліль за допомогою жорстокого бога Ірре (у греків богиня розбрату Еріда) кидає у людське суспільство сім'я ворожнечі між народами, тому що боги незадоволені надмірним піднесенням людини.

Міфи можуть відображати якусь історичну подію (Троянську війну, наприклад), але найчастіше вони становлять собою згустки, концентрати багатовікових спостережень (а тому, розшифровані дослідниками, служать пізнанню найдальших епох), фантастично витлумачених відповідно до рівня розвитку людини того часу, коли міф народжу­вався. І саме з цієї причини міф як вид духовної діяльності має можливості своєрідного відображення об'єктивної істини світу.

Скажімо, біблійний міф про Едем, про вигнання Адама і Єви. Щоб осягнути Едем як метафору еволюції людини, розшифрувати згус­ток історичного буття людини, у ній закодований, необхідно глибоко увійти в історію, як це зробив американський учений Карл Саган, міркування якого ми коротко викладемо.

Серед скам'янілостей, вік яких налічує кілька мільйонів років, вражає величезна кількість різноманітних людиноподібних істот з пошкодженнями черепа. В основному це справа рук наших предків. За часів пліоцену і плейстоцену майже напевно існувала жорстока конкуренція між багатьма видами людиноподібних істот, з яких вижила лиш одна лінія — ті, хто умів поводитись із знаряддями. І це були наші предки. Питання про те, яку роль відігравало вбивство в цій конкуренції, залишається відкритим. Але за цих часів уже існувала Людина вміла (Ното паЬШз), Людина прямоходяча (Ното егесіиз) і "витончений" австралопітек, у якого відношення маси тіла до маси мозку приблизно таке саме, як у сучасної людини (Ното варіепз). Тому успіхи, яких людство досягло за останні кілька міль­йонів років, не можна пояснити лише величиною відношення маси мозку до маси тіла, але швидше збільшенням загальної маси мозку, ускладненням самого мозку. За часів плейстоцену перемогти у кон­курентній боротьбі могли ті племена, які володіли кам'яною соки­рою. Вони були і кращими мисливцями. Однак винайдення і вироб­ництво кам'яної сокири вимагали більшої величини мозку.

У той самий час, коли об'єм черепа людиноподібних істот різко збіль­шився, в анатомії людини сталася ще одна дивовижна зміна: значно збільшився і таз у жінок. Мабуть, це було потрібно, щоб могли на­роджуватися діти "останньої моделі" — з великим мозком. Проте таз досяг своєї межі, коли збільшуватись йому не можна було, бо жінка неспроможна була б нормально ходити. Це паралельне протікання двох еволюційних процесів чудово ілюструє роботу природного добору.

Але еволюція відбувалася надзвичайно швидко і в недавні часи. І з цим зв'язаний біль при народженні дитини, що виник на якомусь витку історичної доби. Адже відомо, що з мільйонів видів, які насе­ляють Землю, така доля спіткала тільки людей.

Зв'язок між еволюцією розуму і болем при народженні дитини відзначений у Книзі Буття в Біблії. Єва з'їла плід з дерева пізнання добра і зла, і Господь сказав їй: "Ти в муках родитимеш діти" (Буття, III, 16). Цікаво, що Бог наклав заборону на здобування людьми не знан­ня взагалі, а різниці між добром і злом — тобто здатності абстрактних і моральних суджень, зв'язаної з неокортексом. Мабуть, навіть у ті часи, коли писалась історія райського життя людини, історія Едему, розвиток пізнавальних можливостей людини розглядали як наділен­ня її божественною силою і водночас покладання на неї величезної відповідальності (адже людина вже може передбачати наслідки своїх вчинків): "І сказав Господь Бог: "Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро і зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з'їв, — і не жив повік віку" (Буття, III, 22). Тому Адам і мусив покинути райський сад.

Вигнання Адама і Єви, очевидно, зв'язувалося з легендарним зо­лотим віком, коли рід Ното ідеально вписувався у спільність рос­лин і тварин. Згідно з Біблією, після гріхопадіння людство на кару дістало такі речі, як смерть, тяжку роботу, вбрання і соромливість (мабуть, щоб обмежити продовження роду), а також втратило здатність спілкуватися з тваринами. На такому розумінні і тлумаченні сюжетів міфології грунтується визначення, що міфи — це історичні ідіоми, які склалися через певний збіг обставин, часом випадковий, що набув більш-менш загального, сталого змісту лише в процесі їх багатовікової обробки.

Починаючи зі сміливих і грубих природних міфів, в які дикун втілював пізнання, видобуті ним з його дитячого пізнання світу, і до тих часів, коли вони були оформлені і втілені у комплекс міфологічних систем — незграбних і страхітливих у Мексиці, хвалькувато гіпер­болізованих у буддистській Азії, граціозно художніх у Греції — ми­нуло багато тисячоліть. Грецькі міфи історично вклинилися між найдавнішими, в яких боги, позбавлені будь-яких добрих намірів і моральних мотивів, були страшними панами, що створили людей, аби ті працювали на них і приносили їм жертви, і християнськими, де боги милосердні, несуть порятунок. Грецькому міфу незнайомий жах первісних людей перед богами злими, такими, як боги Шумеру, вави­лонський Мардук або Ваал стародавньої Палестини, або принаймні надто могутніми. Але й не було схиляння перед всемогутнім уособ­ленням добра і сили — надто двозначним. Адже коли бог всемогутній, то чому ж він не викоренить зло? Значить, він злий. А коли не злий, то значить, безсилий, тобто не всемогутній.

Поезія привчила нас до того, що природа може мати людські риси і вчинки, і в давніх міфологічних поняттях хочеться насамперед ба­чити метафори, епітети, алегорії. Насправді ж дикуни вкладали бук­вальний зміст в одухотворення природи. Для них це були прозаїчні, за сучасною термінологією "природничо-наукові", терміни. Якщо ескімоси називають зірки поясу Оріона "Ті, що загубилися", то це тому, що знають: це мисливці на тюленів, які заблукали, і цілком упевне­но твердять, що зірки, перш ніж піднестися в небо, у давнину були людьми або тваринами. Північноамериканські індіанці називають Плеяди "Танцівницею", а вранішню зорю — "Подателькою дня", і, як випливає з їхніх легенд, назви ці — зовсім не поетичні формули.

У первісній філософії всього світу Сонце і Місяць наділені жит-Ітям і за природою своєю належать немовби до істот людських. Зви-Ічайно протиставлювані одне одному як чоловік і жінка, ролі чоловіка |і жінки вони дістають у різних народів у різних сполученнях. Але І життя їх уподібнюється людському, тобто якщо у інків були можливі І шлюби між братами і сестрами, то Сонце і Місяць були чоловіком і [жінкою, а також братом і сестрою.

Міфи інших країн розповідають про день і ніч, які втілюють ті самі ^життєві ситуації. Так, мексиканці мають легенди про те, як старе Сонце вигоріло і весь світ огорнула темрява, і ось тоді прадавній їх герой кинувся у вируюче полум'я, поринув у підземний морок і з'явив­ся на сході, блискучий і боготворний, в образі Тонатіу, або Сонця. Опісля туди кинувся інший герой, але сила полум'я вже зменшилась, і він воскрес з меншим блиском і сяйвом у вигляді Мецлі, або Місяця. Є традиційні теми, які пройшли крізь міфологію багатьох народів. Наприклад, сюжет про створення світу. У шумерській міфології боги бешкетують, пиячать і сваряться. І саме з п'яних очей вони і створи­ли людину такою недосконалою. Створення світу у Книзі Буття аф­риканського племені куба (Конго) — результат блювоти бога. Він вивергав сонце, місяць, зірки, людей, рослини тощо.

"Початок усіх речей", або етіологічні міфи, пояснюють зміну пір року, особливості місцевості, повадки тварин — буквально все, аж до кількості яєць, які несе курка. Усьому є пояснення, обгрунтування. Міфи мали також пояснити всі суспільні порядки, звичаї, правила. Так, у стародавньому мексиканському кодексі поневолення хліборобів квотою воїнів у давнину пояснювали тим, що здавна люди, схильні до сільськогосподарської праці, уклали з більш войовничою частиною племені угоду, згідно з якою вони звільнилися від страху смерті, а натомість зобов'язалися годувати своїх панів.

Кожне свято або звичай, кожний інститут вимагали підтвердження в оповідях про світанок буття. Особливо це стосується міфів, у яких натурфілософське розуміння дістало найбільш адекватне вті­лення, міфів, лейтмотивом яких є шанобливе ставлення людини до природи.

Людина — вже не тільки частка природи, вона її споживач й експлуататор. Але те, що потрібно людині, обов'язково вступає у суперечність з тим, що існує і живе само по собі. За кожне вторгнен­ня у природу або завоювання природних сил, як відомо, природа мститься нам.

Уявіть собі, що ви ненароком штовхнули камінь на вершині гори. Падаючи вниз, він зачіпає інші камені, і цей механічний рух окремих частин гірської породи перетворюється на щось ціле, яке веде немовби автономне існування. Це обвал, грізне лихо. У розбудженій природній стихії є щось схоже на розгнівану людину або, певніше, демона. Мож­ливо, саме з таких ситуацій виникла легенда про духа гір — Рюбецаля.

Зворотні сили природи, викликані діяльністю людини, її втручан­ням у навколишнє середовище, створюють ілюзію живого світу, який вселяє страх. Один із дослідників наводить слова старого шамана:

3. Міфи як "педагогіка людського роду"

Кожний нерозважливий намір або дія може образити дерево, ріку, гору. І тому життя давніх людей було сповненим всіляких табу, адже порушення їх могло викликати незліченні біди. Символічні дії ба­гатьох магічних обрядів несуть у собі немовби пафос покути. Вину людського роду перед світом природи треба нейтралізувати, і цьому служить катарсис — моральне очищення після магічного обряду.

Наприклад, забивання бика. Жертву вели до вівтаря Зевса, на якому лежали присвячені богові злаки. Коли бик починав їсти, жрець уда­ром сокири забивав його і відразу ж тікав. Через його відсутність за вбивство судили сокиру. Сучасні тубільці у Східній Африці, зрубав­ши велике дерево, розігрують невелику виставу, звертаючись до ньо­го: "О дитя людське, ми не рубаємо тебе, ми видаємо тебе заміж. І робимо це не силою, а добром!" Такі наївні хитрування повинні, ма­буть, ввести дерево в оману і запобігти помсті з його боку. Такою самою мімікрією є розмалювання шкіри і ритуальні дії мисливців. Мета їх — уникнути неминучої кари за вбивство тварини або за іншу прови­ну перед природою.

Однією з найпоширеніших легенд всезагальної міфології є міф про потоп. Англійському дослідникові лорду Реглану належить припу­щення про зв'язок міфу про потоп з розвитком землеробства в Азії. Перші цивілізації, які склалися на берегах Тигру та Євфрату, Нілу і Хуанхе, стали нечуваним викликом людини навколишньому світові. Для свідомості прадавньої людини землеробство було досить зухва­лим втручанням у природний процес. Ось чому величезна повінь, яка могла статися в минулому, повинна була у легендах перерости у по­топ, що карає людей і зменшує чисельність населення Землі.

Міф про потоп є у 34 з 50 вибраних ним міфологій, він може ста­ти підтвердженням важливості теми відплати для первісної сві­домості. Люди такого примітивного рівня мали свої підстави бояти­ся помсти природи. Геракліт говорив: "Зрозумілість треба погасити швидше, ніж пожежу".

Тема катастрофи може вважатися загальною темою міфології. Катастрофа — розплата за зухвальство та егоїзм, за нехтування пієте­том щодо великої повноти буття, за намагання втручатися в об'єк­тивні процеси.

Мудрість міфів і закладена в них філософія виховання полягає, таким чином, у системі правил, які охороняють світовий порядок від людської сваволі. Це аж ніяк не означає зневаги інтелекту, обмеження прав людини на творчість, на завзяття. Міфи містять серйозну думку, актуальну і в наші дні, — про необхідність звільнення від помилок розуму, який спонукав неухильно просуватися вперед задля користі, не беручи до уваги автономної сили речей і явищ, їх власного шляху.

Зауважимо, що міфи — анітрохи не напучення, і зовсім безглуздо шукати в них прямих повчань. Багато сюжетів жорстокі, брудні, еро-тично гидотні. Витівки богів далеко не похвальні. Хіба вони можуть навчати, як жити?

Справді, міфам притаманні риси, негідні богів, вважав Платон. Тим часом Гегель назвав міфологію "педагогікою людського роду". Отже, вони містять щось більш важливе і глибоке, ніж взірці для наслі­дування. Що ж саме? І чому люди прощали богам і героям їх егоїзм, неприборканість бажань, постійне порушення морального порядку? І чому ці міфологічні істоти, які уособлюють найвище для людини, в той же час самі стоять поза судом і справедливістю і не повинні дотримуватися людських норм життя?

У міфах усіх народів найбільш піднесені уявлення про богів ме­жують з найгрубішими, непристойними і смішними. Ця амбівалент­ність властива будь-якій міфології. Навіть у Біблії сила-силенна непристойностей, які, одначе, не принижують її піднесеного характе­ру. Звичайно, це почасти пояснюється тим, що сама відмінність між високим і низьким ще не склалася тоді такою, якою вона є у нашо­му розумінні.

Дослідники, проте, знаходять й інші пояснення. Звичайно, це сто­сується вже міфології пізньої — грецької. А втім, навіть у пізніші часи ставлення до достовірності міфологічних персонажів більш ніж серйозне. У тій самій Греції по всій країні прокотився крик обурен­ня проти астрономів, цих богохульних матеріалістів, які заперечува­ли не тільки божественність, а саму особистість Сонця і вважали його велетенською палаючою кулею. І все-таки надприродні істоти могутні і величні, хоча трепет і жах, який вони навіюють, насичені стихією комізму. Ці постаті ексцентричні, непослідовні, парадоксальні. У більш зрілих релігіях таке змішання гідного й негідного значно згладжене, а їх обурливе поєднання перенесене у підпільний, дияволь­ський світ. Але багато що і залишилося.

Грецькі боги — великі пустуни. Вони зчиняють безладдя у світі, бешкетують, жирують, сплутують свої і людські плани. Стосунки на Олімпі — як у великій общині. Зевс гримає на Гермеса, жартівника, хитруна, навіть злодія, але винахідника багатьох корисних речей — засобів добування вогню, першого музичного інструмента. Бог весе­лощів, панічного страху і священного безумства — Діоніс часто по­рушує взагалі будь-які рамки допустимого. А втім, вважають дослід­ники, Діоніс стоїть уже на півдорозі від першої трагікомедії до більш сучасної. Недарма з часів Ніцше він — улюблений бог розворушених душ нашої доби.

Багато стихійного гумору і в історіях героїв — Геракла, наприклад. Йому властиві не лише благородні діяння, а й безцільне молодецтво та норовливий прояв сили, що переходить у жорстокість (до речі, так само, як і в шумеро-вавилонського Гільгамеша). Культ Геракла мав на увазі навіть вживання брутальної лайки.

Нероздільність піднесеного і смішного у міфах, їх трагічне блазен­ство допомагає зрозуміти походження трагедії з народного фарсу і роль сатирів, які супроводили своїм комічним хором виклад подій, зовсім не комічних.

Боги і герої міфів — благодійники людського роду — чинять іноді діяння лихі, тиранічні й ганебні з точки зору людей. Але люди ними милуються. Так у чому ж моральна правда міфів, якою люди керу­ються у своїх намірах і вчинках?

В оцінці цієї сторони міфу треба виходити, мабуть, з наявності в ньо­му об'єктивної суперечності, що відображає внутрішню двоїстість само­го життя ("від великого до смішного — один крок"). В амбівалентності міфу — несвідомий початок трагічних і комічних сюжетів світової культури. Хіба сучасна людина може обійтися простим розкладом усього сущого по поличках: тут — добре, там — погане? Чому така люба нашому серцю неправедниця Анна Кареніна і такий відразливий її чиновний чоловік — абсолютний праведник? Чому волоцюзі і шибени­ку ми віддаємо перевагу перед скромним міщанином? Чому жорстокий, часом просто скажений Петро І залишився в історичній пам'яті як вельмишановний правитель, а Микола П — з його релігійністю і м'якістю характеру — сприймається як нікчемна людина?

Д. Дідро, великий проповідник доброчесності, писав про дивне співчуття, що нас пробирає, коли ми стежимо за відчайдушною смі­ливістю злочинця, який порушує закони людського співжиття. Чи не в тому криється відповідь, що людина, яка живе в царстві необхідності, котре з усіх боків обмежує її правилами, заборонами і нормами, мимо­волі захоплюється тими, хто здатен жити вільно, розкуто, сміливо? І хоча людина прагне у повсякденному житті спокою і благополуччя, їй потрібен політ, їй потрібна поезія, яка підносить її над рутиною буття. На світанку історії цей конфлікт фантастичних поривань і прози розуму відчувався гостріше.

Справді, міфи не вчать моралі, як пізніші релігії. Тому Платон вважав за необхідне їх редагувати, аби з їх допомогою формувати душі дітей так само, як тіла з допомогою гімнастики. У міфах уперше виступає поетика зла, відома всій світовій літературі. Бешкетування міфологічних героїв, в якому багато фатального, жахливого, злого, все-таки принадливе, бо такі постаті несуть у собі образ великої людської пристрасті, і саме фантастичний, непересічний колорит їхніх діянь, що виходив за межі людського, необхідний, щоб стало зрозумілим: така свобода і самостійність доступні тільки одному, особливому — богові або героєві.

Демонізм фантастичних істот, котрий утворює головну таємни­цю будь-якої міфології, є відображенням стихійного життя приро­ди, незалежної від людських вимірів, — ЇЇ не стосуються наші пра­вила моралі. Боги можуть бути схожими на людину, але головне в них те, що несхоже і недоступне смертним, інакше вони не боги. Не­стримна примха бога, його свобода, недоступна людям, з одного боку, підносила стародавню людину, роблячи її причетною до вільнішого світу, а з іншого — вчила людей цінити свою, земну гідність, що грунтувалася на суворій необхідності праці, боротьби, подолання труднощів і перепон.

Звідси єдність жаху і принадливості у "демонічному", що під­носиться над звичайним світом людини. Звідси страсті богів і ге­роїв, страсті Едіпа, страсті Геракла, страсті Прометея, страсті Діоніса.

Міф спростовує, як бачимо, панування людини над природою під загрозою відплати, але обіцяє їй успіх, якщо вона довіриться само­стійному життю об'єктивного світу. По суті це передчуття того від­криття, яке прийшло через багато століть і яке Гете висловив так: "Коркове дерево існує не для того, щоб затикати пляшки". Ніщо у світі не можна розглядати як простий засіб досягнення утилітарної мети, якщо ми не хочемо зазнати на собі іронію світу, його зворотну дію.

Моральний вплив міфологи не у напучуванні чи муштруванні — як у релігійній, міщанській або казенній моралі, а у вихованні розу­міння відносності панування розуму в світі, в якому живе людина.

4. Прислів'я, приказки, загадки. Зародки мистецтва

Велику виховну роль у первісному суспільстві відігравали при­слів'я і приказки. У них довге життя. Ми, наприклад, вживаємо ті самі або майже ті самі рештки прадідівської мудрості, які зафіксовані у літературі середніх віків. Але нові вже не створюються — існуючі виникали за давніх часів, їх джерелом був або якийсь забутий нині звичай, або легенда, або тривале спостереження, або залишки старо­винної магії та релігії. Приміром, англійський вислів "шерсть соба­ки, який укусив вас" не був спочатку ні метафорою, ні жартом, а справжнім рецептом від укусу собаки, одним з багатьох прикладів стародавнього гомеопатичного вчення: чим ударився, тим і лікуйсь! Про це згадується у скандинавській "Едді": "Собача шерсть вигоює від укусу собаки".

Коли ми говоримо "встати з лівої ноги", то не замислюємося над І цим афоризмом. Нас цілком влаштовує загальнопоширене повір'я, І що встати з ліжка лівою ногою — значить мати поганий день. Це 1 один з прикладів простої асоціації ідей, яка поєднує праве і ліве з по Старовинні прислів'я, здатні підказувати нам мудре ставлення до тих чи інших речей у житті, виникли вперше у деяких дикунів, що вже стояли на досить високому рівні. Але їх майже немає у най-примітивніших племен. Народи Західної Африки, які ще не так дав­но жили у кам'яному віці, мали прислів'я, сотні з яких стали б у пригоді і людині XX ст. Наприклад: "Він врятувався від меча, та потрапив у піхви" (аналог нашого "Тікав від диму, та впав у вогонь" або "Хотів поминути пень, та наїхав на колоду"); "Попіл летить на­зад в обличчя тому, хто його розкидав" ("Не копай іншому ями, бо сам упадеш"). На пояснення того, що не можна звинувачувати ха­зяїна за дурість його робітників, вони говорять: "Вершник ще не дурний від того, що конячина дурна"; натяк на невдячність виражаєть­ся у прислів'ї: "Коли гарбуз урятував їх (під час голоду), вони сказа­ли: "Зріжемо його і зробимо з нього чашу".

Загадки виникають разом з прислів'ями. Під загадками розуміють ті складені на дивний манір питання, на які треба дати цілком серйоз­ну відповідь, а зовсім не сучасну жартівливу гру слів, як у Клубі веселих і винахідливих. Типовий зразок — загадка Сфінкса. У дав­ньогрецькому міфі Сфінкс — чудовисько з жіночою головою, тулу­бом лева і величезними крилами — оселився біля міста Фів і вимагав все нових людських жертв доти, доки хтось не розгадає його загадку: "Хто вранці ходить на чотирьох ногах, удень — на двох, а ввечері — на трьох?" Загадку розгадав Едіп, який став царем Фів: людина у дитинстві, у розквіті сил і на старість (з посохом).

Наведемо кілька прикладів загадок різних народів.

У народу басуто: "Чи знаєте ви, що кидається з вершини і не роз­бивається?" (Водоспад); "Хто ходить вправно без ніг і без крил, і кого не можуть зупинити ні гора, ні ріка, ані стіна?" (Голос).

У Полінезії на острові Самоа: "Сива людина стоїть над огорожею і дістає до самого неба. Хто це?" (Дим з димаря); "Людина стоїть між двома зажерливими рибами" (Язик).

Загадки належать тільки до найвищих ступенів примітивної куль­тури — щоб складати їх, треба мати здатність абстрактного порівняння і значний запас знань.

У деяких первісних народів загадки становлять необхідну части­ну виховання (у вигляді вправ для дітей). Іноді їх зміст для нас тем­ний: щось пішло з життя і нам незрозуміле.

У первісному суспільстві праця, магія, міфи, мистецтво не були розчленовані, а розвивалися вкупі. Малюючи тварину, здобич якої була життєво необхідною, первісний мисливець прагнув вплинути на результат полювання, але в кінцевому підсумку він пізнавав повніше світ. У нього виникали образи, які виражалися в малюнку, слові, зву­ках музики.

Від найдавнішого етапу розвитку первісної культури — епохи палеоліту (40—12 тисячоліття до н.е.) — лишилися рисунки на стінах стелях печер, у глибинах підземних галерей і гротах. Це контурні зображення голів звірів на вапнякових плитах (печера Ла-Феррасі у Франції); людської руки, обведеної фарбою. Згодом виникли зобра­ження всіх тварин кам'яного віку: велетенських оленів з гіллястими рогами, табунів диких коней, бахматих зубрів. У наскельних рисун­ках 25—12 тисячоліть до н.е. є впевненість і експресивність ліній, що передають стрімкий біг, боротьбу, повадки. У розписах печер Фон де Гом (Франція) і в Альтамірській печері (Іспанія) передане почуття могутньої стихійної сили життя звірів.

Статуетки, які зображають звірів і огрядних голих жінок (культ "праматері"), — з каміння, кістки, дерева — виникли в епоху палео­літу.

Зображення людини (12—4 тисячоліття до н.е., епоха мезоліту і неоліту) — це сцени полювання, воєнних зіткнень. У статуетках помітні риси схематизму, у цю епоху поширені дрібна пластика, ор­намент, геометричні візерунки.

В епоху бронзи переважає монументальна архітектура — для куль­турних цілей, для поховань. А наприкінці існування первісного су­спільства, в епоху заліза (початок І тисячоліття до н.е.), на території сучасної Франції, Балканському півострові, у Закавказзі зводили вже фортеці, оборонні споруди, складені з великих кам'яних брил. Ці споруди належать і майбутньому.

 

Запитання для самоконтролю

1. Яка особливість уявлень первісних людей свідчить про натур- філософське світорозуміння?

2. Що означають поняття "тотемізм", "табу", "магія"?

3. Які групи міфів спільні у різних народів?

4. Що зумовило формування зачатків мистецтва?

Література

1. Мид М. Культура й мир детства. — М., 1988.

2. Тейлор 9. В. Первобьітная культура. — М., 1989.

3. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М., 1987.

4. Чмихов М. О. Давня культура: Навч. посіб. — К., 1994.