купить диплом астрахань

  Розділ V

КРИТИЧНИЙ НАПРЯМ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ. ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛІСТИЧНИХ ІДЕЙ


 

Початок XIX ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталіз­му, що був прискорений промисловим переворотом. Розвиток капі­талістичних відносин супроводжувався занепадом і розкладом дріб­ного виробництва, майновим розшаруванням і зубожінням значної частини населення (особливо найманих робітників). Капіталістичну економіку починають розхитувати економічні кризи.

Ідеї класиків економічного лібералізму щодо гармонії приватних і суспільних інтересів не підтверджувались у реальному житті. Про­блема пауперизму й економічних криз ставала занадто гострою.

За цих умов учні й послідовники класиків виступають з крити­кою капіталізму і класичної політичної економії. Сісмонді, який на­зивав себе учнем А. Сміта, піддає гострій критиці капіталізм за зли­денний стан робітників, за кризи. Сісмонді не був соціалістом. Але його палка, безкомпромісна критика капіталізму сприяла формуван­ню соціалістичних ідей.

«Поліпшити» капіталізм шляхом реформування власності споді­вався Прудон. Перебудувати суспільство на засадах справедливості за допомогою держави намагались соціалісти Родбертус і Лассаль.

 

 

1. Економічні погляди С. Сісмонді

Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773—1842) — посі­дає своєрідне місце в історії політичної економії. За словами К. Маркса, він завершує класичну політичну економію і започатко­вує дрібнобуржуазний напрям. Західні економісти, оцінюючи світо­гляд Сісмонді, підкреслюють те, що він першим виступив проти ка­нонів класичної політичної економії, яку назвав «економічною ортодоксією». Народився Сісмонді в родині протестантського пас­тора в околицях Женеви. Службову діяльність розпочав у ліонсько­му банку. Згодом залишає Францію і повертається до Женеви, деякий час живе в Англії та Італії. 1880 р. знов повертається до

Женеви, де працює секретарем торгової палати. Залишивши цю посаду, Сісмонді цілком присвячує себе науковій діяльності. Він був не ли­ше економістом, а й істориком, що залишив і в цій галузі велику на­укову спадщину.

Як економіст Сісмонді спочатку був послідовником А. Сміта. У праці «Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії в їхньому застосуванні до торгового законодавства» (1803) він пропагує ідеї Сміта, виступає прихильником вільної конкуренції, фритредерства. 1819 р. Сісмонді опублікував свою головну працю «Нові начала політичної економії, або Про багатство в його відно­шенні до народонаселення». Уже сама назва свідчить про намагання Сісмонді побудувати політичну економію на нових засадах. Він пе­реконаний, що це йому вдалося. У передмові до другого видання праці (1827) він пише, що «розхитав основи науки».

Які ж нові ідеї проголошує Сісмонді? Передовсім він заперечує класичне визначення предмета й методу політичної економії. У кла­сиків, писав він, політична економія є наукою про багатство, яке вони відокремлюють від людини. Класична політична економія ні­би не помічає людину, «якій належить багатство і яка має ним ко­ристуватись». Він дає нове, порівняно зі Смітом і Рікардо, тлума­чення політичної економії. Предметом політичної економії Сісмонді вважає «матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави»1.

Сміт і Рікардо вивчають економічні процеси як природні, такі, що відбуваються стихійно, Сісмонді намагається дослідити їх як та­кі, що регулюються державою. Якщо класики аналізували реальні процеси створення багатства, його обігу й розподілу, то Сісмонді цікавить, як уряд повинен сприяти його виробництву й розподілу. Отже, політична економія перетворюється у нього з науки, що вивчає причинні зв'язки явищ, на науку, що визначає етичні норми господарської діяльності людей. Сісмонді застосовує також інші методи дослідження. Він критикує абстрактний метод класиків, іг­норування ними конкретно-історичних обставин. Сам Сісмонді, ста­влячи в центр своїх досліджень становище людини, наголошує на необхідності всебічного вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе. Відтак його можна вважати попередником істори­чної школи.

Сісмонді виступає з безкомпромісною критикою капіталізму. Він був одним із перших, хто звернув увагу на тяжке й безправне життя робітників. Спостерігаючи поляризацію капіталістичного суспільст­ва, він бачить формування двох абсолютно протилежних класів — трудівників і власників — або, за його словами, багатіїв і бідняків.

1 Сисмонди С. Новьіе начала политической зкономии. — Т. І. — М.,1937. — С. 148.

 

Свобода конкуренції посилює цей процес. Саме вона призводить до руйнування дрібного виробництва, тобто до відокремлення влас­ності від праці. У такому відокремленні Сісмонді вбачає головну небезпеку, оскільки цей процес відбувається не лише в промислово­сті, а охоплює й сільське господарство, де формується велика земе­льна власність і селяни перетворюються на сільськогосподарських робітників.

Отже, Сісмонді вперше поставив питання, яких політична еко­номія раніше не розглядала. Він проголосив протилежність ін­тересів багатих і бідних, що, на його думку, посилюватиметься із розвитком виробництва.

Сісмонді не лише критикує капіталізм, він розробляє проект його реформування. Якщо розвиток виробництва за умов конкурентної боротьби посилює нерівність у суспільстві, призводить до загост­рення суперечностей, то немає сенсу дотримуватись ідеї економіч­ного лібералізму, що її пропагували класики.

Держава має втручатися в економічне життя. Передовсім треба (наскільки це можливо) відновити поєднання праці та власності. Для цього Сісмонді пропонує поділити виробництво між дрібними власниками, повернутись до дрібного виробництва і в сільському господарстві, і в промисловості. Однак шляхів реального здійснення цієї програми він не тільки не запропонував, а й не бачив. Сісмонді проти радикальних реформ, він оголошує себе противником комуні­зму, а його соціальні вимоги обмежуються необхідністю запрова­дження робітничого законодавства.

Теорія вартості, капіталу і доходів. Сісмонді, як уже було ска­зано, завершує етап класичної політичної економії у Франції. К. Маркс відносив Сісмонді до класиків на тій підставі, що останній був прихильником трудової теорії вартості. Сісмонді справді писав, що «праця є єдиним джерелом багатства...»1. Проте в нього, як і у класиків, немає визначення субстанції вартості. У нього мінова вар­тість товару визначається витратами праці на його виробництво.

Теорія вартості не відіграє у Сісмонді тієї ролі, що у класиків. Він використовує її здебільшого для того, щоб провести чітке роз­межування між трудовими і нетрудовими доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх.

Капітал Сісмонді трактує як виробничі запаси, переважно як за­соби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. На­громадження капіталу, як і Сміт, він зв'язує з ощадливістю.

1 Сисмонди С. Назв, тв,, с. 149.

Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу. «Прибу­ток підприємця, — писав він, — становить часто не що інше, як пограбування робітників, котрих він використовує» . Заробітної плати і факторів, що її визначають, він спеціально не досліджував, але, на рівні зі Смітом, ставив її в залежність від нагромадження капіталу і зростання народонаселення.

Ренту він розглядає у фізіократичному дусі — як винагороду природи за виробничу діяльність. Заслугою Сісмонді, однак, було його критичне ставлення до тези Рікардо про те, що гірші землі рен­ти не дають.

Теорія відтворення і криз. Ця теорія є наріжним каменем еко­номічного вчення Сісмонді. Він метою капіталістичного виробницт­ва називає споживання, а суперечність між виробництвом і спожи­ванням є основною суперечністю капіталізму. Такої суперечності не існує, на його думку, в ізольованому господарстві Робінзона, не іс­нує її у дрібному товарному господарстві.

Суперечність між виробництвом і споживанням за умов капіталі­зму проявляється у труднощах збуту товарів, у кризах. Усупереч твердженням класиків (особливо Сея), що товари обмінюються на товари, Сісмонді вважає, що товари купуються на доходи. Звівши, як і Сміт, вартість до суми доходів, він робить висновок, що для ре­алізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво від­повідало доходам суспільства. Зменшення доходів відповідно зме­ншить попит на товари, і частина їх залишиться нереалізованою.

«Виробництво, — писав Сісмонді, — має співвідноситись із су­спільним доходом, і ті, хто заохочує до безмежного виробництва, не турбуючись про те, щоб визначити цей дохід, штовхають націю до загибелі, сподіваючись відкрити їй шлях до багатства» .

З розвитком капіталізму, стверджував він, звужується внутрішній ринок. Зменшується дохід робітників, тому що частина їх витискує­ться з виробництва машинами, а зайнятим у виробництві капіталісти намагаються платити якомога менше. Не зростає ринок і за рахунок попиту з боку капіталістів, які частину свого доходу, що її мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагрома­дження Сісмонді ігнорує). За цих обставин усе більшу й більшу час­тину суспільного продукту стає неможливо реалізувати на внутріш­ньому ринку. Зовнішні ринки у зв'язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

До капіталізму такої проблеми не існувало, тому що була вели­ка маса споживачів — дрібних товаровиробників. Але капіталізм руйнує дрібне виробництво, звужуючи тим самим внутрішній ринок. Він породжує загальне надвиробництво, а відтак і кризи. Отже, кризи у Сісмонді — це результат внутрішніх суперечностей

1 Сисмонди С. Назв, тв., с. 38.

2 Там само, с.182.

Свобода конкуренції посилює цей процес. Саме вона призводить до руйнування дрібного виробництва, тобто до відокремлення влас­ності від праці. У такому відокремленні Сісмонді вбачає головну небезпеку, оскільки цей процес відбувається не лише в промислово­сті, а охоплює й сільське господарство, де формується велика земе­льна власність і селяни перетворюються на сільськогосподарських робітників.

Отже, Сісмонді вперше поставив питання, яких політична еко­номія раніше не розглядала. Він проголосив протилежність ін­тересів багатих і бідних, що, на його думку, посилюватиметься із розвитком виробництва.

Сісмонді не лише критикує капіталізм, він розробляє проект його реформування. Якщо розвиток виробництва за умов конкурентної боротьби посилює нерівність у суспільстві, призводить до загост­рення суперечностей, то немає сенсу дотримуватись ідеї економіч­ного лібералізму, що її пропагували класики.

Держава має втручатися в економічне життя. Передовсім треба (наскільки це можливо) відновити поєднання праці та власності. Для цього Сісмонді пропонує поділити виробництво між дрібними власниками, повернутись до дрібного виробництва і в сільському господарстві, і в промисловості. Однак шляхів реального здійснення цієї програми він не тільки не запропонував, а й не бачив. Сісмонді проти радикальних реформ, він оголошує себе противником комуні­зму, а його соціальні вимоги обмежуються необхідністю запрова­дження робітничого законодавства.

Теорія вартості, капіталу і доходів. Сісмонді, як уже було ска­зано, завершує етап класичної політичної економії у Франції. К. Маркс відносив Сісмонді до класиків на тій підставі, що останній був прихильником трудової теорії вартості. Сісмонді справді писав, що «праця є єдиним джерелом багатства...»1. Проте в нього, як і у класиків, немає визначення субстанції вартості. У нього мінова вар­тість товару визначається витратами праці на його виробництво.

Теорія вартості не відіграє у Сісмонді тієї ролі, що у класиків. Він використовує її здебільшого для того, щоб провести чітке роз­межування між трудовими і нетрудовими доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх.

Капітал Сісмонді трактує як виробничі запаси, переважно як за­соби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. На­громадження капіталу, як і Сміт, він зв'язує з ощадливістю.

Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу. «Прибу­ток підприємця, — писав він, — становить часто не що інше, як пограбування робітників, котрих він використовує»1. Заробітної плати і факторів, що її визначають, він спеціально не досліджував, але, на рівні зі Смітом, ставив її в залежність від нагромадження капіталу і зростання народонаселення.

Ренту він розглядає у фізіократичному дусі — як винагороду природи за виробничу діяльність. Заслугою Сісмонді, однак, було його критичне ставлення до тези Рікардо про те, що гірші землі рен­ти не дають.

Теорія відтворення і криз. Ця теорія є наріжним каменем еко­номічного вчення Сісмонді. Він метою капіталістичного виробницт­ва називає споживання, а суперечність між виробництвом і спожи­ванням є основною суперечністю капіталізму. Такої суперечності не існує, на його думку, в ізольованому господарстві Робінзона, не іс­нує її у дрібному товарному господарстві.

Суперечність між виробництвом і споживанням за умов капіталі­зму проявляється у труднощах збуту товарів, у кризах. Усупереч твердженням класиків (особливо Сея), що товари обмінюються на товари, Сісмонді вважає, що товари купуються на доходи. Звівши, як і Сміт, вартість до суми доходів, він робить висновок, що для ре­алізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво від­повідало доходам суспільства. Зменшення доходів відповідно зме­ншить попит на товари, і частина їх залишиться нереалізованою.

«Виробництво, — писав Сісмонді, — має співвідноситись із су­спільним доходом, і ті, хто заохочує до безмежного виробництва, не турбуючись про те, щоб визначити цей дохід, штовхають націю до загибелі, сподіваючись відкрити їй шлях до багатства»2.

З розвитком капіталізму, стверджував він, звужується внутрішній ринок. Зменшується дохід робітників, тому що частина їх витискує­ться з виробництва машинами, а зайнятим у виробництві капіталісти намагаються платити якомога менше. Не зростає ринок і за рахунок попиту з боку капіталістів, які частину свого доходу, що її мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагрома­дження Сісмонді ігнорує). За цих обставин усе більшу й більшу час­тину суспільного продукту стає неможливо реалізувати на внутріш­ньому ринку. Зовнішні ринки у зв'язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

До капіталізму такої проблеми не існувало, тому що була вели­ка маса споживачів — дрібних товаровиробників. Але капіталізм руйнує дрібне виробництво, звужуючи тим самим внутрішній ринок. Він породжує загальне надвиробництво, а відтак і кризи. Отже, кризи у Сісмонді — це результат внутрішніх суперечностей

1 Сисмонди С. Назв, тв., с. 149.

1 Сисмонди С. Назв, тв., с. 38. 1 Там само, с.182.

 

капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно не­доспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможлив­люють його розвиток. Як дрібнобуржуазний ідеолог Сісмонді звер­тається до урядів капіталістичних країн, щоб вони своєю владою «припинили розвиток капіталізму» і сприяли тим самим встанов­ленню «загального добробуту й достатку» за умов дрібного вироб­ництва.

Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії «третіх осіб», оскільки капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, а потребує ще й на­явності дрібних виробників. Модифікований варіант цієї теорії роз­виває Мальтус.

Ідеї Сісмонді хоч і не мали великого впливу на сучасників, проте сприяли певною мірою розвиткові трьох напрямків економічної ду­мки. Його симпатії до робітничого класу, критику капіталізму сприйняли представники соціалістичних учень, а ідеї щодо предме­та й методу політичної економії — представники історичної школи. І нарешті, його заклик до втручання держави в економічне життя, критика ролі особистого інтересу як єдиної спонукальної сили еко­номічного розвитку започаткували критичне ставлення до економіч­ного лібералізму.

 

2. Економічна концепція П. Ж. Прудона

Пєр Жозеф Прудон (1809—1865) — народився у французькому місті Безансоні в сім'ї бідного пивовара. Учився в коледжі, працю­вав робітником у друкарні, займався самоосвітою. 1840 р. видає в Парижі книжку «Що таке власність», в якій гостро критикує капіта­лізм і кидає виклик буржуазії, проголосивши своє знамените гасло «власність — це крадіжка». 1846 р. він - видав книжку «Система еко­номічних суперечностей або Філософія злиденності», на яку К. Маркс відповів своєю працею «Злиденність філософії».

У творі Прудона викладено систему його економічних поглядів, в основу яких узято було ідеї дрібнобуржуазного соціалізму. У на­ступних працях він розробляє проекти «реформування» капіталізму. Це реформування Прудон сподівається здійснити через викуп робі­тниками засобів виробництва в буржуазії, створення майстерень і підприємств на акціонерній основі, що в них робітники-акціонери будуть працювати й одержувати продукти за собівартістю.

1848 р. Прудона обрали членом Національних зборів від пари­зьких робітників. На розгляд зборів він вносить проект податкової реформи і створення «Народного банку», але проект не був

 прийнятий. 1849 р. Прудон сам зробив спробу втілити ідею створення «На­родного банку» в життя через організацію акціонерного товариства, але вона виявилась безрезультатною (банк проіснував два місяці). Невдалою була і його діяльність як видавця газет. За досить гостру критику капіталізму Прудона двічі заарештовували.

Методології Прудона притаманний ідеалізм і суб'єктивізм. Еко­номічні категорії він розглядає як втілення «абсолютного розуму», як вічні ідеї, відірвані від реальної дійсності. Намагаючись застосу­вати в дослідженні гегелівський діалектичний метод, Прудон обме­жує його, по суті, намаганням виявити в категоріях і економічних процесах «добрі» і «погані» сторони. Отже, економічні категорії та економічні явища він розглядає не як єдність суперечностей, а як механічне поєднання протилежних властивостей. Керуючись таким підходом, Прудон уважав, що завжди можна зберегти добрі сторони й позбутись поганих. Це стосується як економічних категорій, так і капіталістичного виробництва в цілому.

Теорія цінності. Цінність Прудон розглядає як вічну абстрактну категорію, що є носієм двох абстрактних протилежних ідей: ідеї споживної цінності і ідеї мінової цінності. Між споживною цінністю і міновою цінністю існує «антиномія» — протилежність. Споживна цінність виступає як втілення достатку, багатства, а мінова — як ві­дображення винятковості.

Примиренням цих суперечливих сторін синтезом споживної й мінової цінностей у Прудона виступає конституйована або синтети­чна цінність. Вона встановлюється в обміні. Обмін, писав Прудон, об'єднує елементи багатства, створені різними галузями виробницт­ва, в одне ціле. Саме обмін робить цінність конституйованою.

У процесі обміну, на ринку, відбувається своєрідний добір про­дуктів. Одні з них суспільство визнає за цінності і включає до скла­ду суспільного багатства. Інші — ні. Створює й комбінує елементи багатства згідно із «законом пропорційності цінностей» лише праця. Виходячи з цього закону Прудон називає конституйовану синтетич­ну цінність пропорційною.

Отже, конституйована цінність, на думку Прудона, виникає в обміні та обов'язково реалізується на ринку. Вона є конституйова­ною тому, що передбачає злиття, комбінування окремих елементів багатства в одне ціле, синтетичною тому, що знімає протилежність споживної й мінової цінностей, пропорційною, оскільки виникає в результаті встановлення працею пропорцій, що в них відбувається комбінування елементів багатства.

Для подолання труднощів товарного виробництва (затоварюван­ня, диспропорції тощо) потрібно, на думку Прудона, кожний товар наділити конституйованою цінністю, гарантувати його реалізацію. Своєю теорією конституйованої цінності Прудон намагається усунути суперечності капіталістичного товарного виробництва, супе­речність між товаром і грошима, надавши самому товару властивос­тей, притаманних грошам.

У теорії цінності Прудона важливим є те, що вона поєднує міно­ву концепцію цінності з трудовою концепцією і визнає два джерела цінності — обмін і працю.

Економічна програма Прудона. Як дрібнобуржуазний ідеолог Прудон зв'язував причини труднощів дрібного виробника з недолі­ками обміну, з проблемою збуту. Основною причиною зубожіння й несправедливості він оголошує обмін і гроші. І саме з цих позицій опрацьовує економічну програму реформування капіталізму через реформування обміну.

Прудон хоче зберегти товарне виробництво, в якому бачить вер­шину людської свободи й особистої незалежності. Він обстоює дрі­бну власність і передачу великих виробництв у власність їхніх колек­тивів. Панування дрібних товаровиробників, на його думку, зумо­вить обмін продуктами праці за трудовим еквівалентом. Для спри­яння дрібним виробникам у реалізації продукції Прудон пропонував і, як уже зазначалось, зробив спробу створити обмінний банк — «Народний банк». Банк приймав би від товаровиробників товари і видавав би їм трудові талони, «робочі гроші», які засвідчували б кількість праці, витраченої на виготовлення товару. За ці «робочі гроші» товаровиробник і одержував би в банку потрібні йому інші товари. Запровадженням «робочих грошей» замість реальних Пру­дон сподівався встановити в суспільстві рівність і справедливість, позбутися експлуатації, оскільки кожен одержував би стільки, скіль­ки виробив сам, залишити «добрі» сторони товарного виробництва й ліквідувати «погані».

Ці дрібнобуржуазні ілюзії було породжено недостатнім розумін­ням Прудоном таких категорій, як гроші, товар, прибуток, капітал та й самої суті капіталістичного виробництва, з ідеєю реформування якого через обмін він виступав.

Капітал Прудон переважно трактує як гроші, вважаючи про­відною його формою тільки капітал позичковий. Процент, на дум­ку Прудона, — це та єдина форма, в якій втілено неоплачену пра­цю робітника. Прибуток Прудон розглядає як різновид заробітної плати.

Оскільки економічною основою експлуатації у Прудона є про­цент, то зниження ставки процента «примусовими законами» і зве­дення її до нуля — це шлях до одержання робітниками повного продукту своєї праці. Керуючись такою логікою, він розвиває ідею «дарового кредиту». Виступаючи проти грошей, Прудон водночас пропонував надавати через банк робітникам і товаровиробникам безпроцентний кредит у грошовій формі. Надання «дарового

кредиту» усуває можливість позичати гроші під проценти і тим самим, на думку Прудона, ліквідує експлуатацію.

Внаслідок такої реформи (надання всім і кожному «дарового кредиту») здійсниться не лише «злиття класів», бо залишатимуться лише трудящі, які обмінюватимуться продуктами відповідно до їх­ньої ціни, уряд теж стане непотрібним, оскільки буде гарантовано справедливість у процесі обміну, усі будуть рівними, і зникнуть джерела конфліктів.

Прудон є противником як буржуазної демократії і монархії, так і комунізму. Рушійною силою суспільства він вважає клас дрібних виробників, економічну основу якого становить дрібна власність і якому притаманна певна відокремленість, ізольованість. Його члени не повинні об'єднуватися в жодні державно-суспільні організації. Прудон взагалі виступає проти держави. Зв'язок між окремими гос­подарствами має здійснюватись через обмін і взаємодопомогу.

Дрібнобуржуазний соціалізм Прудона мав значне поширення в другій половині XIX ст. в багатьох європейських країнах. Його ідеї сприйняли бакуністи, а згодом анархо-синдикалісти.

 

3. Економічні погляди К. Родбертуса

Карл Йоганн Родбертус-Ягецов (1805—1875) — німецький со­ціаліст. Після закінчення  в 1827 р. Геттінгенського університету К. Родбертус служив певний час у судовому відомстві.

Родбертуса обирали членом парламенту, певний час він був міні­стром. Залишивши політичну арену, Родбертус присвятив себе до­слідженню соціально-економічних проблем.

Основні праці Родбертуса: «До пізнання нашого державно-еко­номічного стану» (1842), «Соціальні листи до Кірхмана» (1850— 1851), а також низка статей, опублікованих у журналах і присвя­чених господарству стародавнього Риму. Після смерті Родбертуса було опубліковано його працю «Капітал» (четвертий соціальний лист) (1884).

Родбертус посідає своєрідне місце в історії економічної думки. Сприйнявши ідеї Сісмонді, критику ним капіталізму і нужденного становища робітничого класу, він виступає з проповіддю соціаліс­тичних ідей. Проте його соціалізм, на відміну від марксистського, мирно співіснує з німецькою монархією. Він прихильник суто еко­номічних форм боротьби, виступає проти політичних дій пролетарі­ату. Родбертус погоджується з тим, що можливості втілення ідей соціалізму на той час були надто обмеженими. Але це, на його дум­ку, не стосується теорії. Тут не повинно бути компромісів. Саме тому він гостро критикує теоретичні засади так званого

 катедерсоціалізму (німецької соціально-етичної школи) і разом з тим стає одним з основоположників теорії «державного соціалізму». Рефор­мування суспільства він сподівався здійснити з допомогою зрівня­льного розподілу. Захищаючи переважно інтереси дрібної буржуа­зії, він, проте, виступає за виплату робітникові повного продукту його праці. Еволюція капіталістичного виробництва, за Родбертусом, відбуватиметься через перетворення капіталістичної власності на трудову. Здійснити соціальні реформи має держава.

Теорія вартості. Родбертус стоїть на позиціях трудової тео­рії вартості, хоч розробка і формулювання її є в нього дещо спе­цифічними.

Перший розділ його основної праці має такий заголовок: «Вар­тість усіх господарських благ визначається працею і тільки пра­цею»1. Розкриваючи зміст цієї тези, Родбертус передовсім зазначає, що до сфери господарства він відносить лише матеріальні блага. А з матеріальних благ лише ті є господарськими, що варті праці.

У своєму аналізі вартості він виділяє такі категорії: «ужива­ність», «речі, придатні для вжитку», «споживні цінності» і «блага».

«Уживаність» — це здатність речі бути засобом досягнення ме­ти, задоволення потреби. Вона має об'єктивну основу. «Речі, прида­тні для вжитку» — ті, які мають названу об'єктивну здатність. Але не всі «речі, придатні для вжитку» є «споживними цінностями». «Споживної цінності» у Родбертуса набувають лише ті речі, що в них є потреба. «Цінність,2 — писав він, — не є якістю речі, а стано­вить той її статус, якого вона набуває завдяки потребі в її об'єктив­них особливостях»3. Отже, «споживна цінність» у нього — категорія суб'єктивна. «Блага» — це речі, що мають споживну цінність і є результатом людської діяльності. Вартість благ, підкреслював Род­бертус, визначається лише працею. Аналізуючи цю проблему, Род­бертус ставить питання: чи включаються у вартість, крім праці, без­посередньо вкладеної у виробництво блага, також витрати матеріалу і знаряддя виробництва? Його відповідь є позитивною. Так, вклю­чаються, але теж як попередні витрати праці4.

Матеріал сам по собі не може бути віднесений до вартості блага. У вартість блага включається праця, витратами якої визначається вартість матеріалу. Праця, що визначає вартість знарядь виробницт­ва, включається у вартість блага повністю або частково, залежно від міри їх використання.

Родбертус-Ягецов. К познанию положення нашего народного хозяйства // Теория цен-ности. — Л., 1924. —С. 113.

2 Цінність і споживну цінність Родбертус розглядає як однозначні поняття. Див.: Род­бертус-Ягецов. Назв, тв., с.ПЗ, 140.

•*Там само, с.114.

4 Там само, с.120—121.

 

Заслугою Родбертуса є те, що він визнає порівнювання ціннос­тей, тобто визначення мінової цінності і самої цінності, її величи­ни. Але, писав він: «...Порівняти кількість двох благ стосовно їхньої цінності — це ще не означає виміряти її» . Єдиною мірою цінності, підкреслює Родбертус, є праця2. А одиницею її вимірю­вання є час.

Виходячи з трудової теорії вартості, Родбертус визнає за нетру­дові доходи прибуток і земельну ренту, їх він об'єднує в єдину кате­горію «ренти взагалі», яку визнає рівноцінною категорії додаткової вартості. Надаючи великого значення цій концепції, Родбертус на­віть заявляв, що К. Маркс «украв» у нього теорію додаткової варто­сті, яку він (Родбертус) виклав і стисліше і зрозуміліше, ніж Маркс. Зазначаючи всю безпідставність такої заяви, Ф. Енгельс писав, що в Родбертуса «рента взагалі» становить просто суму земельної ренти і прибутку.

Земельна рента. Родбертус зробив певний внесок у розробку теорії земельної ренти. У його працях закладено основи теорії абсо­лютної ренти.

У Родбертуса середні ціни всіх товарів, як промислових, так і сільськогосподарських, збігаються з їхніми трудовими вартостя­ми. Кількість додаткової вартості («ренти») в обох галузях пропо­рційна створеним у них сумам вартостей. Проте в сільському гос­подарстві та сама сума вартостей, а отже й додаткової вартості, створюється меншим капіталом, ніж у промисловості, тому що тут немає сирого матеріалу, сировини. Норма прибутку визначається промисловістю. Через те в сільському господарстві виникає пев­ний надлишок над прибутком, який і становить земельну ренту. Земельну ренту приносять усі ділянки землі. Отже, Родбертус по­ставив питання про існування ренти, яку Маркс назвав абсолют­ною. Що ж до диференційної ренти, то він її заперечував, хоч і ви­знавав, що різниця в продуктивності і розміщенні земельних діля­нок збільшує ренту.

У трактуванні ренти в Родбертуса є певні суперечності. Не від­повідає дійсності його твердження про те, що сировина відсутня в сільськогосподарському виробництві, насправді там теж використо­вуються насіння, добрива. Водночас сировина відсутня в деяких га­лузях промисловості, наприклад транспорті, але там не виникає зе­мельної ренти.

1 Родбертус-Ягецов. Назв, тв., с.150.

2 Там само, с.158, 166.

Основою утворення земельної ренти Родбертус називає прива­тну власність на землю. Вона є нетрудовим доходом власника зем­лі. А привласнюється земельна рента землевласниками на основі   «позитивного права» через постійний примус. Розробляючи теорію земельної ренти, Родбертус заперечував закон спадної родючості ґрунту.

Проблема розподілу. Розглядаючи суспільство як цілісний соці­альний організм, утворений поділом праці, Родбертус наголошує на необхідності виконання суспільством певних соціальних функцій. Одна з найважливіших — це справедливий розподіл суспільного продукту. Справедливий розподіл він називає основною проблемою, яку має вирішувати наука. Під справедливим Родбертус розуміє та­кий розподіл, який забезпечує одержання кожним робітником пов­ного продукту своєї праці. Він підкреслює, що лише робітник ство­рює всі продукти. Власники землі й капіталу одержують частину продукту у вигляді процента й ренти. Отже, Родбертус виділяє дві сторони в розподілі багатства — економічну й соціальну. Економіч­на (через дію ринкових відносин) дає змогу власникам землі та капі­талу привласнювати частину суспільного продукту. А соціальна — забирає в робітників частину створеного ними продукту, що є по­рушенням справедливого розподілу.

Оце чітке розмежування економічної і соціальної сторін розподі­лу багатства є величезною заслугою Родбертуса.

Не приділяючи особливої уваги з'ясуванню пропорцій, які скла­даються в процесі розподілу між факторами (послугами) виробниц­тва, Родбертус основний наголос робить на проблемі пропорцій між трудовими й нетрудовими доходами в національному продукті. Він робить висновок, що частка робітників у національному продукті зменшується на користь капіталістів і землевласників.

Виходячи з цього, Родбертус визнає необхідність ліквідації при­ватної власності, що забезпечить, на його думку, ліквідацію нетру­дових доходів. Але це справа далекого майбутнього. І Родбертус намагається знайти компроміс між сучасним йому капіталізмом і колективістським суспільством майбутнього. Цей компроміс він ба­чить у посиленні ролі держави в розподілі національного продукту.

 

4. Економічна програма Ф. Лассаля

Фердинанд Лассаль (1825—1864) — німецький соціаліст, що вважав себе учнем К. Маркса. 1848 року був заарештований за рево­люційну агітацію. Після звільнення (1851) він припиняє свою про­пагандистську діяльність і присвячує себе науковій роботі. 1862 ро­ку Лассаль повертається на політичну арену, створює «Загальний союз німецьких робітників» (1863—1875).

Ф. Енгельс писав про Лассаля як про надзвичайно талановиту й різнобічне освічену людину. Водночас він підкреслював, що Лассаль не був оригінальним мислителем, а запозичив ідеї соціалізму в К. Маркса і виклав їх відповідно до свого бачення.

Справді, у трактуванні соціалістичних ідей Лассаль наслідує Маркса. Проте він не теоретик, він більше практик, пропагандист. Лассаль веде інтенсивну соціалістичну агітацію, виступає на мітин­гах, виголошує палкі промови на захист трудящих, критикує уряд і буржуазну опозицію. Він закликає забезпечити панування в державі четвертого стану (трудящих), що породило б, на його думку, неба­чений в історії розквіт суспільства. Панування четвертого стану не означає загострення суперечностей між класами. Заклик до пану­вання четвертого стану в Лассаля — це «заклик до примирення»1.

Проте конкретних шляхів і методів досягнення такої мети Лас­саль не бачив, а можливість втілення ідей соціалізму відкладав на далеке майбутнє. Саме тому Лассаль уважав не лише зайвим, а на­віть небажаним використання соціалістичних гасел у поточній про­паганді. Безпосередні соціальні вимоги він зв'язує зі здобуттям за­гального виборчого права і створенням виробничих асоціацій.

Загальне виборче право має забезпечити реалізацію «істинної» мети держави. Лассаль виступає проти ідей економічного лібераліз­му. Він — прихильник втручання держави, саме на неї покладає він надії. Надаючи цій проблемі надзвичайно великої ваги, Лассаль протиставляє буржуазній концепції держави концепцію робітничого класу. Буржуазна концепція держави передбачає збереження свобо­ди і власності багатіїв, що зумовлює посилення експлуатації слабко­го сильним. А справжня мета держави інша. «Мета держави, — пи­сав Лассаль, — позитивно розвивати й невпинно вдосконалювати людську істоту; інакше кажучи, — здійснювати насправді призна­чення людини, тобто культуру, на яку людський рід здатний; мета держави — виховання і розвиток людства до свободи»2. За допомо­гою загального виборчого права він сподівався включити робітників у законодавчі установи і тим самим наблизити реалізацію цієї мети3.

Із вирішенням згаданої проблеми тісно зв'язана й інша — ство­рення виробничих асоціацій. Як теоретик соціалізму Лассаль засу­джував тяжке, безправне становище робітників. Але пояснював його не соціально-економічними умовами, а дією так званого залізного закону заробітної плати.

1 Лассаль Ф. Соч. — Т. І. -

2 Там само.

-М., 1925. — С.129.

3Там само, с.124.

Суть закону, за Лассалем, полягає в тім, що робітник одержує лише мінімум засобів існування, а не повний про­дукт праці. «...Середній розмір заробітної плати, — пише він, — завжди зводиться до безумовно необхідного утримання, що визна­чається звичками народу, для підтримання життя і для розмноження»1. На підтвердження свого висновку Лассаль посилається на Сміта, Рікардо, Сея, Мальтуса та ін.

Скасувати цей закон неможливо, але його можна нейтралізувати, «усунувши умови його дії». Нейтралізувати дію «залізного закону» Лассаль сподівався через перетворення робітників на підприємців організацією добровільних асоціацій. У таких асоціаціях робітники одночасно були б і підприємцями. Тим самим було б ліквідовано рі­зницю між заробітною платою і прибутком, а винагорода робітника збільшилась би до повного продукту праці. Це, на думку Лассаля, і є шлях до мирного, законного і єдино можливого способу знищення експлуатації. «Найбільш мирним, — писав він, — найбільш закон­ним, найбільш простим знищенням підприємницького зиску є орга­нізація робітничого стану за допомогою добровільних асоціацій у позицію свого власного підприємця, усунення цим єдиним способом того закону, який за теперішнього виробництва дає робітникам ли­ше необхідне для життя як найману плату, а решту віддає підприєм­цеві, — ось єдино істинний, єдино життєвий, єдино такий, що від­повідає справедливим домаганням робітничого стану, засіб поліпшити його становище»2.

Капітал для утворення таких само асоціацій має дати держава. Змусити державу це зробити можна лише за допомогою загального виборчого права.

Ідея утворення робітничих асоціацій не була новою. Лассаль, влас­не, копіював план «суспільних майстерень» Луї Блана. Значного поши­рення в Німеччині набрали різні форми кооперації відомого економіста Шульце-Деліча. 1849 року він створив велику кількість кредитних, споживчих, позичкових та інших кооперативів. Вони об'єднували пере­важно ремісників і не передбачали державної підтримки.

Лассаль не заперечував корисності кооперативів. Але він наго­лошував на необхідності проведення чіткої межі між інтересами на­йманих робітників, виробників матеріальних благ і, як він пише, «інтересами споживачів». У праці «Пан Бастіа — Шульце-Деліч, або Капітал і Праця» Лассаль піддає гострій критиці економічну про­граму Шульце-Деліча і доводить тотожність його поглядів і погля­дів Бастіа, який виступав з ідеєю гармонії інтересів у буржуазному суспільстві. Капіталізму Лассаль протиставляє соціалізм, а вироб­ничі асоціації розглядає як перехідну форму до майбутнього соціа­лістичного ладу. У майбутньому суспільстві засоби виробництва будуть спільними, спільною буде праця, а доходи розподілятимуть­ся відповідно до трудового внеску кожного працівника3.

1 Лассаль Ф. Соч., т. II, с.59.

2 Там само, с.65.

3 Лассаль Ф. Соч., т. III, с.166.



купить диплом астрахань