Розділ VIII

ВИНИКНЕННЯ АЛЬТЕРНАТИВНОЇ ШКОЛИ

ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ. НІМЕЦЬКА

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТЕКОНОМІЯ


 

У XIX ст. доктрина Адама Сміта користувалася загальним ви­знанням, залишаючи далеко позаду інші економічні теорії. Хоча по­слідовники класичної школи пропонували власні корективи та до­повнення до класичної теорії, різноманітні трактування її, кілька фундаментальних принципів, декларованих Смітом, залишалися не­доторканними протягом тривалого часу — це, зокрема, методологія (філософія) дослідження, принцип невтручання держави в економі­ку та свобода міжнародної торгівлі.

Серед критиків ідей класичної школи, щоправда, траплялись ав­тори, які не погоджувалися з тим, що капіталізм є досконалим і справедливим устроєм, але й вони визнавали принципи лібералізму, саморегулювальну здатність ринкової економіки. Ні Сісмонді, ні Прудон, ні

соціалісти-рікардіанці, ні соціалісти-утопісти не спромог­лися вийти за межі аналізу, запропоновані класичною школою.

Проте існував і інший напрям, який тривалий час залишався поза увагою економістів-дослідників, оскільки його представники споча­тку лише піддавали сумніву засадні принципи класиків, але не про­понували власної теорії.

Критика була спрямована проти самої філософії, методів дослі­дження, якими користувалася класична політекономія. Філософія класичної школи була індивідуалістичною та гедоністичною: по-перше, вона наголошувала, що основу економічного розвитку суспі­льства становлять індивідуальні інтереси; по-друге, стверджувала, що матеріальне, економічне життя суспільства відіграє визначальну роль щодо інших форм суспільної діяльності — моралі, етики, права та інших інституцій; по-третє, декларувала принцип невтручання, який не лише передбачав створення умов для дії механізмів ринко­вого саморегулювання, а й проголошував індивідуальні інтереси єдиною силою, що формує особистий і суспільний добробут. За цією філософією «економічна людина» була і виробником, і спожи­вачем, але повністю втрачала свою належність до певного, визначе­ного суспільства. Учення класичної політекономії було

космополітичним. Діяльності держави уваги майже не приділялося, її соціаль­ні функції не розглядалися.

Критики засад класичної теорії вказували, що не можна ігнору­вати впливу неекономічних чинників на суспільний розвиток. На їх­ню думку, економічні явища й економічну поведінку треба розгля­дати з огляду на менталітет нації, а це суперечило принципам космополітизму та індивідуалізму класичної школи.

Недоліки класичної політекономії критики бачили й у тім, що вона не визнавала важливої ролі національних та державних інституціональних складових суспільного життя у розвитку економіки. Представники альтернативної школи намагалися довести, що інди­відуальні й суспільні інтереси не збігаються, не перебувають у гар­монічній єдності, що держава, формуючи економічну політику, мо­же сприяти реалізації приватних інтересів, а може і гальмувати цей

процес.

Вони нещадно критикували принцип невтручання держави в економіку, вільну міжнародну торгівлю. Національне багатство для них не було загальною сумою індивідуальних багатств, індивіду­альний добробут вони узалежню вали від могутності держави, а тому як визначальний чинник розвитку суспільства проголошували побу­дову міцної держави.

Вони стверджували, що засади економічної теорії, започатковані Смітом, помилкові і є шкідливими для національної економічної

політики.

Критичні зауваження щодо змісту основних постулатів класич­ної економічної доктрини можна було знайти в працях філософів, соціологів і економістів, але цільної доктрини суспільного розвитку, побудованої на альтернативній методології, на той час не існувало. Потрібні були особливі історичні та економічні умови, щоб виникла необхідність в економічній теорії, котра використовувала б інші підходи й вирішувала інші проблеми, ніж класична політекономія. Такі умови в XIX ст. сформувались у Німеччині.

 

 

1. Започаткування системи національної політичної економії в Німеччині

Німеччина XIX ст. — це країна, що складалася з політичне й еко­номічно відособлених держав, об'єднаних у конфедерацію за націо­нальною ознакою, їхня економічна відособленість базувалась на фео­дальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному проти­борстві та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності.

Чи не найточнішою ознакою відсталості Німеччини (і важли­вим чинником такої відсталості) було існування митних кордонів   між окремими державами конфедерації. У самій тільки Пруссії іс­нувало майже 70 різних торгових тарифів.

Цікаво, що ці митні перешкоди не стосувались відносин з держа­вами за межами зовнішніх кордонів Німеччини. Німецькі держави закривали свої кордони тільки одна для одної, тому індустріальне розвинена Англія за короткий час спромоглася заполонити своїми дешевими товарами всю Німеччину, завдавши шкоди її торгівлі та нерозвинутій іще промисловості. Необхідна була негайна митна реформа, її було проведено 1818 р., коли Пруссія створила власне торгове об'єднання, ліквідувавши внутрішні митні кордони і скасу­вавши всі митні податки, які перешкоджали вільному ввезенню си­ровини, та встановивши невисоке мито на ввезення мануфактурних товарів.

Ця реформа мала певні позитивні наслідки, але не поліпшила стану німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав.

На той час Німеччина вже мала давні традиції історико-філософських досліджень, але зовсім не провадились системні економі-ко-теоретичні дослідження.

Поширення ідей побудови єдиної могутньої німецької держави, що передувало зародженню національної економічної теорії в Німе­ччині, дістало назву «романтичного руху». Романтизм базувався на вченні філософа й історика Іммануїла Канта (1724—1804), який наголошував на значенні морального закону й морального самовиз­начення і стверджував, що держава існує для забезпечення розквіту нації. Людину створено для суспільства, а не суспільство для люди­ни. Свобода, рівність і щастя можуть бути забезпечені лише держа­вою й колективною волею.

Значний внесок у розвиток романтизму зробив філософ-суб'єктивіст Йоган Фіхте (1762—1814), який у центр свого вчення поста­вив людину, критикуючи Сміта за те, що останній основою всього бачить лише багатство. Для Фіхте держава — природне явище, а її закони є лише вираженням природного стану речей. Людина — це член суспільної асоціації, перед якою вона має певні зобов'язання. Держава нейтральна до індивідуальних інтересів, а тому може сві­домо спрямовувати й забезпечувати розвиток суспільства.

Його послідовник Адам Мюллер (1779—1829) уважав, що дер­жава сама формує ідеологію, згідно з якою має розвиватися суспіль­ство. Вона створює умови, котрі сприяють економічному розвитку й процвітанню нації. Мюллер заперечував протистояння економічних інтересів у суспільстві й визнавав лише суперництво інтересів різ­них націй. Він зазначав, що захоплення універсальними космополітичними схемами призводить до ігнорування національних особли­востей, національних інтересів та пріоритетів.

Теорії представників романтизму мали ґрунтовний соціально-філософський характер, але не пропонували способів вирішення проблем економічного розвитку.

Науково обґрунтована економічна теорія, спрямована проти кла­сичної доктрини, виникла в Німеччині і мала великий успіх не лише на батьківщині, а й у США. її основні принципи побудовано на фі­лософії, яка не визнавала ідей невтручання держави у приватні справи, принципів індивідуалізму та космополітизму. Вона ставила національну ідею в опозицію до індивідуальних інтересів. Автором нової теоретичної системи був Фрідріх Ліст.

Фрідріх Ліст (1789—1846) народився у Вюртемберзі, де здобув початкову освіту. У 17 років був призначений на посаду службовця Тюбінгенського філіалу Вюртемберзького бюро. Там слухав лекції в місцевому університеті. Його першу наукову працю було присвя­чено проблемі викладання в університеті курсу місцевого самовря­дування. Аргументи, що наводились у цій праці, були настільки ва­гомі, що Ліст отримав призначення на посаду керуючого справами і політикою Тюбінгена, а також став професором Тюбінгенського університету.

Ліст визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосується роз­витку капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешко­дою для яких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини. 1819 р. під керівництвом Фрідріха Ліста у Франкфурті було за­сновано «Генеральну асоціацію німецьких промисловців і комер­сантів» для впливу на конфедеративний уряд. Сам він звертається з петиціями до урядів Мюнхена, Штутгарта, Берліна, Відня, друкує статті в газетах із закликами до ліберальних реформ. Після обрання депутатом Палати Вюртемберзьких штатів у 1820 р. досить різко критикує реакційний уряд країни за бездіяльність.

Пропагування ним ліберальних, реформістських ідей економіч­ного об'єднання Німеччини поставило його в опозицію до уряду і стало причиною звільнення з посади та політичних переслідувань. Він був змушений залишити Німеччину, жив у Франції, Англії, Швейцарії. Після повернення на батьківщину його було заарешто­вано. Після відбуття покарання Ліста висилають із країни, і 1825 р. він виїздить до Америки.

В Америці Ліст був фермером, підприємцем, редактором газети, що в ній друкував свої статті на економічні теми. Діла його йшли досить успішно, але 1832 р., коли державна влада змінила свої полі­тичні та економічні погляди, Ліста знов запросили до Німеччини. Країна тоді була вже на порозі митного об'єднання, за яке Ліст бо­ровся протягом 13 років і яке 1834 р. стало реальністю.

На жаль, його співвітчизники не дарували йому колишнього лі­бералізму, не підтримали його боротьби за об'єднання Німеччини, не повірили в запропоновані ним реформи. Він знову опинився у ви­гнанні і після нового повернення на батьківщину вкоротив собі віку. Як це часто буває, після смерті до Фрідріха Ліста прийшло величез­не визнання: він став (посмертно) доктором наук, його ім'ям нази­вали вулиці та навчальні заклади, на його честь було споруджено монументи в кількох німецьких містах.

Основною працею Фрідріха Ліста є написана ним у Парижі кни­жка «Національна система політичної економії, міжнародної торгів­лі, торгова політика й німецький митний союз» (1841), що ввібрала всі ідеї, викладені ним у безлічі памфлетів та статей. Цю книжку спрямовано на захист протекціонізму як обов'язкової умови станов­лення економічної могутності нації.

Економічний націоналізм. На думку Ліста, класична політична економія обґрунтувала космополітичну теорію, що розглядає інди­відуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство — як загальносвітову спільноту людей. Справді, якщо людство — це сукупність рівноправних індивідів, то немає не­обхідності будувати зайві перешкоди для їхнього спілкування. Але історично склалось так, що кожен індивід відрізняється від іншого своєю належністю до конкретної спільності: нації, держави, тому реалізація інтересів індивідів залежить від можливостей нації чи держави, а вони розвиваються нерівномірно.

Формування загальнолюдської спільноти можливе лише на па­ритетних основах. За принцип об'єднання треба брати однаковий соціально-економічний рівень розвитку, щоб жодна нація не потра­пляла в залежність до іншої.

На думку Ліста, політекономія має бути саме тією наукою, котра, «віддаючи належне сучасним інтересам і особливому становищу націй, учитиме, як саме кожна нація може піднестися до такого рів­ня економічної культури, щоб її союз з іншими націями був можли­вим і корисним». «На нації, як на перехідній стадії між індивідуу­мом і всім людством, засновано всю мою систему», — писав він.1

Нація об'єднує людей в одне ціле і є результатом попереднього розвитку. Вона має власний характер, їй притаманні особливі на­дбання як матеріальні, так і духовні. Вона продуктивна настільки, наскільки здатна організуватись для досягнення спільної мети.

За основний метод дослідження він бере «повчання історії», тобто історичні порівняння, історичний метод, які використовує для визначення тієї стадії розвитку нації, яка найбільшою мірою сприя­тиме її згуртуванню, силі і стійкості.

. Наїіопаї Зізіет оґРоІіІіса! Есопоту. —М.У., Ьіоусі, 1985. — Р. 87.

Ліст у своєму дослідженні звертав увагу на факти більше, ніж на теоретичний аналіз, його метод зовсім позбавлений ознак абстракції: він виключає аналіз вартості, підміняючи її ідеєю продуктивних сил.

На його думку, народи у своєму розвиткові проходять такі періо­ди: первинне варварство, скотарський, аграрний, аграрно-мануфак­турний, аграрно-мануфактурно-комерційний.

Останній період — це ідеал, до котрого прямує нація у своєму роз­виткові. Для його досягнення потрібні особливі умови, які мають не всі народи: великі території зі значними запасами природних багатств і можливостями для розвитку індустрії, працьовита й об'єднана спі­льною метою нація, що прагне створити могутню державу.

Німеччина, за Лістом, має всі ці умови, крім достатнього розміру територій, які, проте, можна збільшити за рахунок невеликих дер-жав-сусідів (наприклад Голландії і Данії), котрі однаково не мають таких блискучих перспектив, як Німеччина.

Важливою умовою досягнення ідеального стану суспільства є здатність нації до створення багатств, що є важливішим за саме ба­гатство. Тобто недостатньо, щоб праця й ощадливість забезпечували їй необхідну кількість товарів на даний момент, вона має бути здат­ною на жертву заради великого завдання — здобути ті інтелекту­альні та соціальні сили, які Ліст називає «продуктивними силами

суспільства».

До продуктивних сил суспільства Ліст відносить різноманітні суспільні інститути: уряд, преса, духовні заклади, мораль, мистецт­во, суд — нематеріальні чинники, які забезпечують свідоме ство­рення високорозвиненого суспільства.

У поняття капіталу (Ліст називає його «фіксованим») він вклю­чає матеріальне багатство, природні та набуті здібності людей. По­єднання фіксованого капіталу та продуктивних сил є умовою розви­тку виробництва. Але визначальним Ліст уважає відповідний рівень організаційно-економічних відносин: мануфактурну індустрію й розвинену транспортну інфраструктуру (особливо залізниці).

Створенню матеріального підґрунтя розвитку продуктивних сил Ф. Ліст надає такого самого значення, як і формуванню ліберально­го спрямування морального духу нації.

Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяль­ності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства. Політична економія має визначити, що саме треба зробити державі на конкретному етапі розвитку, аби продуктивні сили   в межах даної країни забезпечили економічний розквіт.

Хоча Ліст і не заперечує підходів класичної політекономії, але вважає, що вона майже непридатна для застосування в перехідний період розвитку національної економіки Німеччини.

Роль держави і теорія протекціонізму. Держава в перехідний до вищої стадії розвитку період мусить здійснювати функцію орга­нізації, об'єднання, виховання та захисту нації. Політично сильна держава може цю функцію реалізувати і виконати завдання щодо створення умов для економічного прогресу. Сприятиме досягненню мети протекціоністська політика держави, яка захищатиме моло­ду індустрію від конкуренції.

Класична школа політичної економії дотримувалася принципу, згідно з яким кожна держава має спеціалізуватись на випуску того виду продукції, котрий забезпечить їй переваги в міжнародній тор­гівлі, а на внутрішньому ринку буде дешевшим за імпортований. Інші галузі виробництва будуть розвиватися лише одночасно із формуванням достатніх капіталів. Адже основною метою розвитку суспільства є збільшення в кожний даний момент багатства, яке споживає країна, і за умови вільної торгівлі ця проблема вирішуєть­ся значно простіше. Політика протекціонізму стримує цей процес, бо вартість товарів на внутрішньому ринку зростає, а обсяги їхнього споживання зменшуються.

Але Ліст зазначає, що прийняття ліберальних митних законів (за моделлю Прусської держави) поставило Німеччину в умови конку­рентної боротьби, яка була непідсильною для нерозвиненої ще інду­стрії. З іншого боку, Англія та Франція самі перешкоджали експор­ту німецьких продуктів землеробства.

Крім того, Ліст мав змогу переконатись, що економіки країн є дуже різними, а законодавство цих країн, гучно декларуючи загаль­ні економічні свободи, відображає національні особливості розвит­ку і спрямовується на захист національних інтересів,

Ліст підкреслював, що наслідування принципів лібералізму й бажання більшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту зробить націю залежною. Крім того, вільна торгівля пере­шкоджатиме формуванню національних галузей промисловості, що забезпечують перехід до індустріальної стадії розвитку, сприятиме відпливу національних капіталів за кордон. Звичайно, протекціонізм не є вічним: після створення конкурентоспроможної індустрії він необхідно поступиться місцем міжнародній конкуренції. Але доти всі зусилля держави мають бути спрямовані на створення умов для власного економічного розвитку.

Серед заходів, які має застосовувати держава, — протекціонізм, духовне та «індустріальне» виховання нації.

Нація має бути готовою до сприйняття ідеї побудови незалежної ін­дустрії, із розумінням ставитися до протекціоністської політики держа­ви. Але, зазначає Ліст, розуміння нацією протекціоністської політики можливе лише за умови її відсталості в індустріальному відношенні. У цьому разі не викликатиме суспільного протесту навіть демпінг.

Саме через протекціонізм держава реалізує функцію індустрі­ального виховання нації. Ліст наголошує, що протекціонізм виправ­даний як засіб індустріального виховання, коли в нації є перспекти­ви (географічні, сировинні та ін.) і схильність (особливості націо­нального характеру) до мануфактурного розвитку.

Винятком з політики протекціонізму є сільське господарство, продукція якого, на думку Ліста, завжди конкурентоспроможна, а, крім того, воно залежить від успіхів індустрії, а не навпаки.

Держава відповідає перед нацією за успіхи індустріалізації. Коли держава регламентує діяльність якоїсь економічно важливої галузі, вона має взяти на себе відповідальність за розвиток інших^. Стиму­люючи розвиток мануфактурної індустрії, вона мусить знайти якісь способи забезпечення балансу галузей, оскільки протекціонізм та­кому балансові не сприяє.

Політикою протекціонізму, отже, не вичерпується роль держа­ви в національній економіці, її економічні функції полягають у формуванні раціональної виробничої структури, інвестуванні роз­витку виробництв, які страждають від протекціонізму. Для цього державі потрібне власне господарство, тобто державний сектор економіки.

Ліст проаналізував вплив єдності нації й державного управління на економічний розвиток, на прикладах показав, як держава може, узгоджувати та спрямовувати діяльність окремих ланок національ­ного господарства.

За Лістом, роль держави у створенні прогресивної економіки ви­рішальна, але її діяльність має спиратися на об'єктивні економічні закони, «особливі для кожної з націй» , і на те, що називають «ду­хом (ментальністю) нації». Лише досягнувши певного рівня розвит­ку, нація може розвиватись за космополітичними законами класич­ної школи.

Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політи­ки національної відокремленості в перехідний до вищої стадії пері­од розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною тео­рією міжнародної торгівлі та протекціонізму. Це було оригінальне розуміння предмета політ економічного дослідження, згідно з яким існують два різновиди лібералізму — для внутрішнього викорис­тання й космополітичного, два рівні природних економічних зако­нів— особливих для окремої країни (нації) і загальних для всіх економік, що перебувають на тій самій стадії розвитку, два рівні економіки — макроекономічний та мікроекономічний. Зведення цих рівнів в одне ціле, на думку Ф. Ліста, має теоретично забезпечити політична економія.

. Ор. сії., р.ПЗ.

Коли вийшла у світ книжка Ф. Ліста «Національна система полі­тичної економії», в економічній думці вже склалось кілька течій, представники яких або критикували класичну теорію, або «вдоско­налювали» її, розвивали та доповнювали новими підходами. Ф. Ліст був серед тих, хто, не спростовуючи основних постулатів класичної школи, збагатив метод дослідження, створивши політекономію на­ції паралельно, а не всупереч класичній політекономії.