4. Політична економія в Росії в другій половині XIX — на початку XX ст.

Розвиток політичної економії в пореформеній Росії мав певні особливості, зумовлені особливостями капіталістичного розвитку країни. Суттєві залишки кріпацтва, общинний лад, які надовго збе­реглись у пореформений період, не могли не позначитися на роз­виткові економічної думки. Вони зумовили появу критичного стру­меня в політичній економії, спрямованого проти пореформених порядків. І важливо те, що ця критика велась з позицій, близьких до ідей класичної політичної економії.

Значне місце в політичній економії Росії (на відміну від Заходу) посідали аграрні питання і, зокрема, проблема общини. У вирішенні аграрного питання намітились два основні напрями. Представники одного — прямо обстоювали поміщицький шлях аграрної еволюції. Представники іншого — виступали з критикою аграрної політики царизму, вказували на тяжке становище селянства, критикували способи ведення поміщицького господарства, проте, фактично, ви­ступали за його збереження.

До цього (ліберально-народницького) напряму належала значна частина російських економістів. Він переважав у політекономії в пореформений період.

Представники цього напряму виходили з ідей А. Сміта і Д. Рікардо. Цікаво, що вони прихильно ставились до економічної теорії К.Маркса, розглядаючи її як розвиток класичної теорії. Ідеї цього напряму набрали найбільшого розвитку в працях М. О. Каблуко­ва (1849—1919), О. С. Посникова (1846—1921), О.І.Чупрова (1842—1908), М. О. Каришева (1855—1905) та інших, праці кот­рих було значною мірою присвячено аграрним проблемам. Основу аграрної програми цих економістів становили: заперечення капіта­лістичної еволюції сільського господарства, захист общинного зем­леволодіння і збереження поміщицької земельної власності.

Каблуков, наприклад, усіляко захищав відробітки як форму по­єднання інтересів поміщиків і селян. У центрі уваги Посникова бу­ла проблема збереження общини, розширення її меж за рахунок державних земель. Програмою професора Московського універси­тету Чупрова передбачалось збереження общини, запровадження раціональнішої землеробської культури, розвиток кустарних проми­слів тощо.

Хоч аграрні питання займали значне місце в працях ліберал-народницьких економістів, ними не вичерпувались їхні наукові ін­тереси. Так, у Чупрова ми бачимо весь спектр питань політичної економії, а також конкретної економіки і теоретичної статистики.

Теоретичну позицію Чупрова в політичній економії марксистсь­ка література трактує як еклектичну, передовсім на тій підставі, що він визнавав наявність кількох шкіл у політичної економії і бачив певні позитивні риси в кожній із них. Виділяючи такі школи, як ма­нчестерська, соціалістична й історична, Чупров підкреслював, що «за неупередженого погляду на справу в кожній із трьох шкіл вияв­ляється своя частка істини» .

— № 10. — С. 60.

¹  Чупров А. Й. О современном значений й задачах политической зкономии. — М., 1874.-С 14.

Політичну економію він розглядав як науку про вічні закони, що діють на всіх етапах історичного розвитку, в усіх суспільно-економічних формаціях. Саме тому він мріяв про поєднання всіх напрямків політичної економії, про створення єдиної економічної науки, що керується єдиними істинами. У своїх перших працях і своєму першому курсі лекцій (1875 р.) Чупров виступає як прихиль­ник теорії класиків політичної економії, і зокрема трудової теорії вартості. «Стосовно основного положення політичної економії, встановленого Адамом Смітом і Рікардо, — писав він, — мінова вартість кожного предмета визначається кількістю праці, витраченої на його виготовлення»¹.

У лекціях і ранніх працях Чупров використовує певні положення економічної теорії Маркса, але досить еклектично трактує економі­чні категорії з позицій різних напрямків політичної економії. Капі­тал у нього — результат ощадливості, як у Мальтуса, Сеніора та ін­ших. Робочий час він (як і Маркс) розділяє на необхідний і додатковий, погоджуючись, що маса продуктів, котра створюється в додатковий час, «становитиме прибуток капіталістів». Причому він підкреслює, що «будь-яке збільшення додаткового часу підвищить прибуток і, навпаки, зменшення знизить»². У такому трактуванні прибуток виступає як результат додаткової праці робітників. Утім Чупров розглядає прибуток і як плату капіталістам за управління підприємством, за ризик вкладання капіталу, як процент на вкладе­ний капітал.

Аналізуючи зародження теорії корисності, Чупров, проте, вважає її другорядною і виступає як прихильник класичної політекономії з теорією трудової вартості. Другорядне значення теорії корисності він пояснював неможливістю безпосереднього порівнювання благ за їхніми фізичними властивостями та суб'єктивним характером оці­нок корисних властивостей тих чи інших предметів. На цій підставі він робив висновок, що мінові пропорції товарів визначаються не корисністю, а кількістю праці «...необхідної для виготовлення цих самих товарів»³. На таких самих позиціях стояли Каблуков і Каришев, які підкреслювали величезну роль праці в господарському житті.

На захист трудової теорії вартості і з критикою теорії корисності виступив А. О. Ісаєв (1851—1924). Він пропонує відмовитись від категорії граничної корисності і зосередитись на категорії корисно­сті, яку досліджували ще економісти-класики. Гранична корисність,

підкреслював він, зв'язана з діяльністю особи, несе на собі відбиток її власних інтересів, а не суспільного середовища.

¹ Чупров А. Й. Железнодорожное хозяйство. Его зкономические особенности й его отно-шение кинтересам страньї. — М, 1875. — Т.1. — С.61.

² Чупров А. Й. Политическая зкономия: Лекции. — М., 1875. — С.148.

³ Чупров А. Й. Курс политической зкономии. Ученьїе трудьі. — Ч. 2. Вьіп. II. — М., 1911. —С. 45.

 

о ж до категорії корисності взагалі, то «саме в понятті про неї знаходить вираз суспільно визнана придатність благ служити людським потребам»¹. Критикуючи суб'єктивну теорію цінності, Ісаєв був прихильником марксистського трактування вартості. Він пише про «економічну версію вартості», згідно з якою величина вартості визначається суспільно необхідним робочим часом відповідно до розмірів суспільної потреби в тому чи іншому продукті.

Еволюція суспільно-економічних відносин у Росії, розвиток по­літичної економії на Заході не могли не позначитись на політеконо­мії в Росії. Якщо в пореформений період вплив класичної політич­ної економії на російських економістів був досить значним, що пояснювалось антикріпосницькою спрямованістю наукових праць останніх, то поступово становище змінюється. Наприкінці XIX — на початку XX ст. перед економістами постають нові проблеми, но­ві завдання. Значного розвитку набуває теоретична розробка еконо­міки окремих галузей виробництва. Змінюється і сама проблематика політичної економії. Замість детального аналізу економічних кате­горій на перший план виходять питання економічної політики/По­силюється вплив нових напрямків політичної економії Заходу, зо­крема австрійської школи та німецької історичної школи. Причому цей вплив не був однобічним. Російські економісти розробляли низ­ку проблем у руслі цих напрямів і здобули високу оцінку на Заході.

У кінці XIX і на початку XX ст. в політичній економії Росії на­бувають значного поширення нові напрями. Складається так званий соціальний напрям (соціальна школа) політичної економії, предста­вники якого соціальне протиставляли матеріальному і на перший план висували правові, етичні відносини людей. Цей напрям був ре­презентований такими економістами, як С. Солнцев, П. Струве та інші. Формуються також психологічний та математичний напрями.

Психологічний напрям почав формуватися в працях українських економістів і згодом поширився в Росії. Його представники роз­винули далі суб'єктивну теорію цінності, запровадили поняття об'єктивної й суб'єктивної господарської цінності, поширили суб'єктивні принципи психології окремої людини на психологію «колективності», застосовуючи такі поняття, як «соціальні оцінки», «суспільна гранична корисність». Один із представників цього на­пряму (В. С. Войтинський) пропагував поєднання психологічного напряму з історичним. «Примирення історизму з психологізмом, — писав він, — здається нам надзвичайно важливим, тому що лише історико-психологічний метод дає можливість розв'язувати ті теоретичні соціально-економічні проблеми, над вирішенням яких безплідно б'ється економічна думка вже друге століття» .

¹ Исаев А. А. Начала политической зкономии. — СПб., 1905. — С. 417.

Основи математичної школи в Росії заклав Чупров, хоча інтерес до цього напрямку виник іще в 60-х рр., коли в журналі «Отечественные записки» за підписом «А.Ч.» було надруковано статтю «Ма­тематичне обчислення ціни праці». Автор статті пропагував ідеї німецького статистика Енгеля і підкреслював плодотворність засто­сування математичного методу до вивчення економічних явищ.

Значний внесок у розробку математичних методів у Росії зроби­ли такі економісти, як Ю. Г. Жуковський, В. К. Дмитрієв, Л. 3. Слонімський та інші. Так, Ю. Жуковський з допомогою цих методів намагався дати аналіз теорії прибутку і теорії ренти Рікардо. Л. Слонімський пропагував ідеї І. Тюнена і А. Курно. З викладен­ням найцінніших, на його погляд, досягнень математичної школи виступив Л. Вінярський.

Праці відомого економіста-математика В. Дмитрієва справили значний вплив на розвиток економіко-математичних досліджень не тільки в Росії, а й за кордоном. Головна мета його економічних на­рисів — довести сумісність трудової теорії і теорії граничної корис­ності. Він першим запропонував спосіб визначення повних витрат праці на виробництво продукції і поєднав аналіз виробничих витрат із аналізом ціни та її залежності від попиту і пропозиції.

У першому нарисі Дмитрієв дає математичний аналіз теорії цін­ності Рікардо, розглядає питання кількісного аналізу співвідношен­ня між ціною і витратами виробництва і робить цікаві висновки що­до визначення повних витрат праці. У другому нарисі він аналізує теорію конкуренції А.Курно, у третьому — викладає еволюцію тео­рії граничної корисності.

Однак математичний напрям не набрав у Росії великого поши­рення, багато економістів критикувало математичну школу.

Отже, можна сказати, що розвиток політичної економії в Росії хоч і мав певні особливості, зумовлені особливостями соціально-економічного розвитку країни, проте в цілому відбувався в тому са­мому напрямку, що й на Заході.

¹ Войтинский В. С. К вопросу о методологии политической зкономии. Историко-психологический метод в политической зкономии // РефератьІ й рабстві. Вьіп. 1. — СПб., 1905. —С. 378.