Узагальнення літературних джерел, які дійшли до наших часів із Середньовіччя, свідчать про те, що економічні погляди цього періоду мають яскраво виражений релігійний характер. Науковий спадок духовних ідеологів цієї епохи, у тому числі в галузі господарської політики, переповнюють схоластика, софістичні роздуми, релігійно-етичні норми.

УIII – VIII ст. у великих східних країнах став формуватися феодальний тип натурально-господарських відносин, а в західноєвропейських – у період так званого раннього середньовіччя – у V – XI ст. Протягом багатьох століть посилення станового характеру та ієрархічної структури суспільства, ріст концентрації політичної влади і економічної могутності у світських і церковних феодалів, двоякий характер трактування необхідності розширення масштабів товарності економіки, засудження або невиразне схвалення лихварства, аж до зародження істинно демократичних принципів державного устрою з переважанням в господарстві ринкових економічних відносин, зовсім не означає, що середньовічна економічна думка не мала об'ємних і порівняно прогресивних на той час економічних і політичних доктрин.

У цей період в арабських країнах Сходу до успадкованих традицій старовини, що дозволяли державі зберігати за собою і розпоряджатися значним фондом земельних угідь, додалися ще і "всесильні постулати Корану" (від араб, "аль-корані" – читання вголос і "повчання"), покладеного в основу виниклої в західній частині Аравійського півострова на поч. VII ст. нової релігійної ідеології – ісламу. Зауважимо, що "почув", а потім розповсюдив у своїх проповідях "відкриття Бога", ставши таким чином засновником ісламу, пророк Мухаммед, без сумніву, досвідчений в економічних проблемах купець із Мекки. Мекка – найбільше місто в області Хіджаз, через яке берегом Червоного моря проходив Караванний шлях. Дуже швидко це місто стало економічним і релігійним центром Хіджазу. Тут, маючи 21 рік від роду, Мухаммед став розпорядником торговельних справ вдови Мекки Хадіджі, на якій пізніше одружився. У місті влаштовувались великі торговельні ярмарки, на території яких (як у свій час в Олімпії) не можна було сваритися, мстити кому-небудь, тим більше проливати кров. Саме ці історичні фактори сприяли тому, що в Корані не засуджувалася торгівля.

У концепції Ібн-Хальдуна («соціальна фізика») також не відкидається богоугодність торгівлі і проголошене ісламом у Корані схвальне ставлення до праці, засуджується скупість, марнотратство, підтверджується те, що «аллах дав переваги одним людям перед іншими», її головним досягненням є розкриття диференційованого характеру еволюції суспільства від «примітивізму» до «цивілізації». Остання, на думку Ібн-Хальдуна, до традиційних занять людей в землеробстві і скотарстві додала такі прогресивні сфери економічної діяльності, як ремесло і торгівля. Загальне багатство народу і можливість досягти такого рівня розквіту, коли розкіш стане надбанням кожної людини, мислитель тісно пов'язував з успішним розвитком усіх галузей економіки. При цьому багатство держави він вбачав у наявності вироблених товарів. На його думку, в продуктах міститься «праця, яка проявляється як вартість». Це дозволило йому зробити висновок про те, що продукти праці здобуваються «шляхом рівноцінного (еквівалентного. –Авт.) обміну». Як свого часу Каутілья, він відрізняє вартість від ринкової ціни.

Перехід до цивілізації з її можливостями надлишкового виробництва матеріальних благ, на думку вченого, означає, що настане загальна соціальна і майнова рівність і відпаде потреба в поділі суспільства на стани («верстви») за майновою ознакою.

Ібн-Хальдун показав розуміння того, що забезпеченість більшості людей предметами першої необхідності («необхідним») і предметами розкоші («позбавлених необхідності») залежить передусім від заселеності міста. І це символізує як його розквіт, так і занепад. Тому, якщо місто росте, в ньому буде вдосталь і «необхідного», і «позбавленого необхідності». Ціни на товари широкого вжитку, на думку мислителя, знижуються завдяки розвитку землеробства і участі у ньому всіх жителів, а на предмети розкоші – зростають через підвищення попиту на них.

І навпаки, занепад міста як результат нечисленності населення, яке там проживає, зумовлює нестачу і дороговизну всіх без винятку матеріальних благ. Реально розквіт будь-якого міста в цілому Ібн-Хальдун пов'язував з рівнем податків (включаючи податки і збори урядовців на місцевих ринках). «Найдійовіший спосіб досягнення розквіту суспільного життя – це зменшення розміру податків»,– підкреслював мислитель.

Гроші Ібн-Хальдун вважав найважливішим елементом господарського життя, їх роль мають виконувати повноцінні монети з двох металів – золота і срібла. Ці метали «служать втіленням вартості всього того, що людина створила своєю працею». Крім відображення кількісного вмісту людської праці «у всьому, що купується», та цінності всякого рухомого майна, він вбачав у грошах і «основу придбання, нагромадження і скарбу».

Прибуток промисловця чи землевласника Ібн-Хальдун пояснював тим, що багаті "наймають кого-небудь", тому що ці люди "не отримують чого-небудь рівноцінного своїй праці". До торговельного ж прибутку він підходив чисто емпірично, вказуючи, що торговець "купляє по дешевій ціні, а продає по дорогій".

Фома Аквінський став гідним продовжувачем і опонентом одного із засновників школи раннього канонізму Августина Блаженного (св. Августин 359 – 430 pp.), котрий в кін. IV – поч. V ст., будучи єпископом у володіннях Римської імперії в Північній Африці, заклав догматичні безальтер-нативні принципи релігійно-етичних норм. Ці принципи залишалися майже незмінними аж до періоду так званого пізнього Середньовіччя, яке досягло свого розквіту в рамках школи пізніх каноністів у XIII – XIV ст.

Особливістю економічної думки раннього канонізму було те, що в період зародження середньовіччя засуджувався торговельний прибуток і лихварський процент, які розглядалися як результат нечесного обміну і присвоєння чужої праці, тобто як гріх. Тому нерідкими були вимоги за-боронення великої торгівлі і лихварства. Еквівалентним і пропорційним обмін вважався лише за умови встановлення ''справедливих цін», тобто таких, які дорівнюють затратам праці, і навчали, що «недотримання пропорційності потягне за собою розпад суспільства». Автори церковних законів (канонів) виступали також проти характерного для ідеологів античного світу гидливого ставлення до фізичної праці, виключного права на багатство окремих осіб за рахунок більшості населення. Велика торгівля, позикові операції, як грішні явища, взагалі заборонялися.

Зміна соціально-економічного стану суспільства в період так званого пізнього Середньовіччя – це посилення соціальної диференціації суспільства, передусім, ріст числа і економічної могутності міст, в яких поряд із землеробством стали розквітати ремесла, промисли, торгівля і лихварство. Тобто товарно-грошові відносини набули для суспільства і держави доленосного значення, пізні каноністи ніби розширили коло аргументів, які «пояснювали» економічні проблеми і причини соціальної нерівності. Тут мається на увазі те, що методологічною основою, на яку спиралися ранні каноністи, була насамперед авторитарність доказів (через посилання на тексти святого писання і праці церковних теоретиків) і морально-етична характеристика економічних категорій (включаючи положення про «справедливі ціни»). До цих принципів пізніше каноністи додали ще принцип двоїстості оцінок, який давав змогу посередництвом коментарів, уточнень і застережень початкове трактування конкретного господарського явища або економічної категорії подати в іншому, навіть протилежному світлі.

Зміна поглядів каноністів на деякі економічні проблеми, актуальні для країн Західної Європи періоду Середньовіччя, найбільш яскраво простежується у працях Фоми Аквінського. Так, у трактаті «Сума теології», на відміну від ранніх каноністів, які поділяючи працю на розумову і фізичну, виходили з божого (природного) призначення, але не відділяли їх одну від одної, враховуючи їх вплив на переваги людини і зв'язок із соціальним станом, Фома Аквінський «уточнює» цей «доказ» на користь станового поділу суспільства. При цьому він пише: «Поділ людей за різними професіями зумовлений, по-перше, божою милістю, яка розподілила людей на стани… По-друге, природними причинами, які визначили те, що різні люди схильні до різних професій».

Двояка і компромісна позиція Фоми Аквінського порівняно з ранніми каноністами прослідковується і у трактуванні таких економічних категорій, як багатство, обмін, вартість (цінність), гроші, торговельний прибуток, лихварський процент. Розглянемо коротко позицію вченого стосовно кожної окремої категорії.

Багатство розглядалося ранніми каноністами ще від часів Августина як сукупність матеріальних благ, тобто в натуральній формі. Воно має бути створено тільки докладеною для цього працею, всі інші засоби вважалися грішними. Відповідно до цих постулатів безмежне нагромадження золота і срібла, які вважалися за своєю природою «штучним багатством», не могло відповідати моральним, та й не тільки цим, нормам суспільства. Але, за Фомою Аквінським, «справедливі ціни» можуть бути джерелом росту особистої власності і створення «поміркованого» багатства, що не є гріхом.

Обмін у Стародавньому Світі і Середньовіччі сприймався дослідниками як акт волевиявлення людей, результат якого був пропорційним і еквівалентним. Не відкидаючи даного принципу, автор «Суми теології» звертає увагу на численні приклади, де обмін перетворюється в суб'єктивний процес, що забезпечує рівень здобутої корисності при нееквівалентному обміні речей. Іншими словами, умови обміну лише тоді порушуються, коли речі «дають користь одному за рахунок іншого».

«Справедлива ціна» – це категорія, яка в економічному вченні каноністів замінялась категоріями «вартість», «ринкова ціна». Вона встановлювалася феодальною знаттю і закріплювалась на визначеній території, її рівень ранні каноністи «пояснювали», як правило, збільшенням трудових і матеріальних витрат у процесі товарного виробництва. Однак визначення «справедливої ціни» як витрат Фома Аквінський вважає недостатньо вичерпним для характеристики даного терміна. На його думку, необхідно визнати, що «продавець має право продавати речі дорожче, ніж вони коштують самі по собі" і при цьому річ "не буде коштувати дорожче, ніж коштує власнику", в іншому випадку продавець зазнає збитків, бо не отримає винагороду, яка відповідає його соціальному стану, втратить певну кількість грошей як винагороду за те, що втрачає дану річ (адже Фома Аквінський зображує представників привілейованого стану як людей, що турбуються про інтереси трудящих). Саметому, на думку вченого, їмі дозволено продавати речі дорожче, ніж вони коштують.

Гроші (монети) Фома Аквінський розглядає подібно вченим Стародавнього Світу і періоду раннього канонізму. Він вказує, що причиною їх появи стало волевиявлення людей мати "найвірнішу міру" в "торгівлі й обороті". Виражаючи свою прихильність до концепції грошей як номіналу, автор "Суми теології" визнає, що хоч монети і мають "внутрішню цінність", держава все ж має право допускати певні відхилення дійсної вартості монети від її "внутрішньої цінності". Тут учений, вірний своїй пристрасті до двозначностей, твердить, що, з одного боку, пошкодження монети може зробити безглуздим вимір вартості грошей на зовнішньому ринку, а з другого – надає державі право встановлювати "номінальну вартість".

Торговельний прибуток і лихварський процент засуджувались кано-ністами як неугодні Богові справи. З деякими умовами і уточненнями "засуджував" їх і Фома Аквінський. Тому, на його думку, торговельний прибуток і процент на позику можуть присвоюватися відповідно торговцем (купцем) і лихварем, якщо при цьому очевидно, що вони здійснюють цілком благопристойне діяння. Іншими словами, необхідно, щоб такого роду прибутки були не самоціллю, а заслуженою платою і нагородою за те, що у торгівлі і позикових операціях мають місце праця, транспортні та інших матеріальні витрати і навіть ризик.

Економічна думка в Україні раннього періоду Середньовіччя найбільш широко відображена в літературній пам'ятці періоду Київської Русі – "Руській правді" (XI ст.). У цьому першому кодексі законів прабатьківщини української держави міститься багатий матеріал, який свідчить про наявність ознак досить розвиненого ринкового господарства. Законом охоронялася приватна власність, визначалася міра покарання за зазіхання на неї. При спробі боржника втекти від свого кредитора останній міг перетворити його на свого довічного раба. Князі і бояри мали виключне й спадкоємне право на землю, позбавити якого їх не міг навіть великий князь.

«Руська правда» дає досить точне уявлення про систему грошових одиниць та їх функцію обігу і функцію нагромадження. На відміну від західноєвропейських держав раннього Середньовіччя, де лихварство вважалося гріховним, у Київській Русі воно законодавче регулювалось. Кодекс законів затверджував порядок забезпечення майнових інтересів кредитора, їх охорону, умови, за яких вимога щодо повернення позички має юридичну силу, порядок стягнення боргів тощо. «Руська правда» по суті не обмежувала розмір процента. Регулювання здійснювалося лише стосовно процента за позичку на порівняно короткий строк (від місяця до року). Позиковий процент у Київській Русі був дуже високим.

У багатогранному творі «Повість времєнних літ» (кін. XI – поч. XII ст.), автором якого був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, твердиться, що джерелом всякого багатства є праця. Визначаючи природним поділ праці в суспільстві на розумову і фізичну, автор підкреслює, що для добробуту держави ці види праці однаково важливі – і мудреця й ремісника. Суспільне значущими були всі види виробництва, які збагачують державу. Важливим, на думку автора твору, був і поділ праці у процесі виробництва, що удосконалює майстерність.

У документах пізнього Середньовіччя зафіксовано значне поширення в Україні вотчинної форми власності на землю, давалося тлумачення її як такої, що надавалася у спадкове володіння з дозволом обміну, дарування, продажу (маєтку). Ряд грамот зумовлював можливість вилучення вотчини у власника на користь держави, проте з наданням грошової компенсації, яка заздалегідь фіксувалася в «жалуваній грамоті» на право володіння вотчиною.

З тих часів до нас дійшли деякі актові матеріали, що свідчать про ведення обліку доходів і майна. Економічна думка відбиває розвиток лихварства. Позичкові грамоти свідчать, що кредитні операції здійснювалися під заставу майна, в тому числі земельних володінь. Таким чином, земля стає товаром.

Інвентарі та люстрації, що збереглися на території України з XV ст., містять відомості не тільки про оподаткування населення на користь держави, а й про одиниці обліку, порядок оподаткування. Як показують статистичні записи, основною одиницею оподаткування в різних українських землях були плуг, рало, двір, дворище у сільській місцевості, дім – у містах, що свідчить про збереження старовинних мір оподаткування, які застосовувалися ще в Київській Русі.