1.1. Процес феодалізації селян і земельні відносини

Середина 1 тис. н. е. стала початком становлення феодального господар­ства, що було органічною частиною загальноєвропейського процесу. Не існує єдиного погляду щодо завершення його формування. Панує думка, що основні риси феодального господарства сформувалися за часів роздроблення Київської Русі (з середини XII ст.). Іноді стверджують, що збірники законів Україии-Руси "Руська Правда" і "Правда Ярославичів" (друга половина XI ст.) свідчили про завершення його формування. Утвердження феодаль­них відносин в Україні пов'язують також з початком нольсько-литовської доби (з середини XIV ст.).

Протягом V —VII ст. у східнослов'янських племен розпочався процес становлення сільської територіальної громади під назвою верв. Вона складалася з самостійних родин-дворищ, об'єднаних сусідством і економічними зв'язками. Земля переходила в індивідуальну власність малих сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворювали самостійні госпо­дарства. Поземельні відносини характеризувалися поступовим утвердженням спадкового володіння.

За часів союзу племен під назвою Руська земля з центром у Києві (VIII —IX ст.) поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Виділя­лася племінна знать — князі, "лучші мужі", воїни-дружишшки. Вони збагачувалися під час війн, внаслідок стягування данини з населення, розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи значну частину воєнної здобичі та найбільші прибутки. В громаді з'явилося велике землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство. Розпадові сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не переросло в рабовласницьку систему господарства.

Формування приватної земельної власності прискорилося у період Київської держави (кінець IX — середина XIIст.). Існувало дві форми земельної власності. "Жизнь", як синонім західноєвропейського алоду, — спадкове володіння, домен князів і бояр, що вільно відчужувалася (продавалася, передавалася у спадок, дарувалася). Відбувалося завоювання ("окия-жінпя") земель сусідніх громад, формувалася державна в особі князя власність на землю, що була панівною протягом XI — XII ст. Це була власність не особисто князів, а столів, па яких вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь одночасно втрачав волості, що було умовним, невідчуженим володінням бе-нефіціального характеру. Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої. Існувала практика запрошення їх вічевою громадою па князівський стіл. Уже наприкінці XI ст. розпочався процес перетворення волостей на феод — спадкове володіння. Однак він не завершився в домопгольський період. Деякі дослідники розвиток феодального землеволодіння пов'язу­ють з розпадом вільного селянського землеволодіння, виникненням і зрос­танням великої земельної власності на основі приватногосподарської ініціа­тиви (приватного права).

202У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як князівське (домені-альпе), боярське, церковне. Першими землевласниками були князі. За літо­писами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село Бутурино і місто Вишгород під Києвом, її син, князь Володимир, крім Вишгорода, отри­маного у спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в XI —XII ст.

Боярське землеволодіння, за історичними джерелами, відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше. Боярами ставали князівські дружинники, які осіли на землі, та місцеві землевласники (земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх, займапщина і освоєння нових земель.,

Після прийняття християнства (988 р.) церква існувала на введену князем Володимиром десятину. Вона становила десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових мит. У другій половині XI —XII ст. виникло і зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр і членів їхніх родин, придбання, заселення пустищ. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) пода­рував Києво-Печерському монастирю сусідню з ним гору. Князь Ярополк (80-ті роки XI ст.) передав у власність монастирю три волості у Волинській землі: Небльську, Деревську, Луцьку. Багатьма селами та містом Попонним володіла Десятинна церква. Значні земельні володіння належали єпископам.

У XI — XII ст. формувалися васальні відносини. Великий київський князь надавав князям-намісникам землі-волості з правом стягування податків для прожиття, що надходили раніше йому як верховному правителеві. Кпязі-намісники зобов'язувалися бути вірними київському князю, надавати йому військову і фінансову допомогу. Вони не мали права передавати волость у спадок, відчужувати й без згоди київського князя. За зраду або непокірність васал втрачав волость.

Поряд з князівським складався боярський васалітет. Князі дарували боярам міста і села як своєрідну плату за участь в управлінні суспільством. Ці дарування, як і в князівському васалітеті, не мали земельного характеру. Дарувалася не територія, а право стягування податків з населення. Сеньйо-ріальпо-васальиі відносини в Київській державі були нестійкими, розвива­лися повільно. Однак вони створювали можливості для поступового при­власнення князями і боярами громадських земель.

Важливою ознакою формування феодального господарства було утво­рення різних категорій феодальне залежного селянства з рабів вільних членів громади. v

У документах Київської держави для визначення рабства застосовува­лися терміни "челядь" і "холопи". Раби були в спадково-особистій залеж­ності від свого власника, об'єктом купівлі-продажу. Більшість челяді стано­вили полонені. Джерелами холопства були самонродаж, одруження на рабині без умовлепості з її власником, посада тіуна (управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспроможність повернути бор/и. Холопам, на відміну В1Д челяді, дозволялося укладати різні торгові та кредитові угоди, але вїдно-

203• відав за них його власник. Починаючи з X ст. більшість рабів, крім дворо­вих, почали використовуватися в сільському господарстві, наділяючи їх зем-,лею. За своїм становищем раби поступово наближалися до феодальне за-Ілежпого селянства.

Чг. У найбільш ранніх джерелах сільське і міське населення в Київській І Русі мало назву "люди". З розвитком феодалізму в IX —XI ст. цей термін І.пабув значення "феодальпо залежне селянство", яке експлуатувалося дер-іжавою або приватними феодалами.

|;     У XI ст. з'явилося поняття "смерди". У Київській Русі смердами нази-|лали все давньоруське селянство, яке було вільним і економічно самостійним. |Водночас так називали селян, які поступово потрапляли у залежність від Ікнязя-вотчинника, платили данину, виконували примуси па його користь, підлягали його судові. У кіпці XI —XII ст. з розвитком боярського і церков­ного землеволодіння смерди потрапили під владу феодалів. Ряд норм об­межував їхні права як вільних людей. За вбивство смерда і холопа призна­чалася однакова винагорода. При відсутності дітей чоловічої статі землі смердів відходили до князівських володінь, їм заборонялося брати участь у торгівлі. Між феодалами існували угоди про видання втікачів-смердів. |і     Одним із способів перетворення вільного населення па феодальне за-І^йежне було його закабалення. У Київській Русі існувала категорія на-|діввільішх людей — закупів і рядовичів, поява яких була пов'язана насам-Іреред з розвитком нриватно-феодальиого землеволодіння. І      Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з феодалом, ви­знаючи свою залежність від нього. Люди, які потрапили у боргову залежність на умовах позики грошей чи хліба, наймання, при відпусканні холопа па волю, називалися закупами. Закупами могли бути збанкрутілі купці, реміс­ники, селяни. Вони відробляли боргове зобов'язання в господарстві земле­власника, а якщо працювали в сільськогосподарському виробництві, мали наділи землі та вели власне господарство. Характер залежності закупів визначався підляганням їх феодальній юрисдикції, обмеженням права пере­ходу. За втечу або крадіжку закуп перетворювався на холопа. Однак суспіль­не становище закупа забезпечувало йому право виступати свідком у суді, звертатися з скаргою на власника.

Відома і така категорія селян, як ізгої. Ними вважали людей, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не ввійшли до іншої (звільнені з рабства, збанкрутілі купці, князі без землі, селяни, які втратили землю, пеосвічені сини священиків).

Найдавнішою формою залежності селян була данина — примус, що спла­чувався грішми, продуктами сільського господарства та промислів. Вона стягувалася на користь князя та держави з селян підлеглих територій. До державних доходів входили також торгове і судове мита. Селяни були зобов'язані утримувати представників княжої адміністрації, залучалися до ополчення, надавали підводи, будували і ремонтували фортеці, мости, дороги. З формуванням феодальної земельної власності та залежних селян, утво­ренням держави данина набувала характеру централізованої феодальноїренти. Дарування князем окремим феодалам права стягувати данину для прожиття було етапом на шляху формування рентних відносин у приват­них володіннях. Точних даних про переважання певної форми ренти у Київській державі немає. Панівною була натуральна форма ренти. За "Русь­кою Правдою", існувало феодальне господарство з примітивною відробітко­вою рентою. Грошовий чинш згадується у писемних документах з X ст.

Важлива роль в становленні феодальних відносин належала державі. У "Руській Правді", "Правді Ярославичів", Уставі Володимира Моиомаха за­безпечувалися права феодалів на землю, закріплювалася соціальна структу­ра суспільства, визначалися права різних категорій залежних селян.

Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відно­сини. Однак економічне життя давньоруського суспільства засновувалося на власності вільних селян — членів громади. Не було масового обезземе­лення селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла на­явність значної кількості незаселеної, господарське неосвоєної землі, що сповільнювало феодалізацію.

Період політичного роздроблення (друга половина XII ст. — середина XIV ст.) був початком зрілого феодального господарства па території Украї­ни. Розвиток відбувався в межах окремих самостійних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Галицько-Волин-ського, Тмутараканського.

Становлення зрілих форм феодальної власності пов'язане з зростан­ням і зміцненням землеволодіння князів, бояр, церкви. Значну частину зем­левласників становили так звані вільні слуги — васали князів і бояр. Феодальне законодавство надавало феодалам виняткове право володіти землею, відчужувати та передавати у спадок, захищати своє майно.

Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що грунтувалася на міжкпязівських і кпязівсько-боярських васальних відносинах. Виникла справ­жня феодальна драбина: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги. Юридична сторона сеньйоріальпо-васальних відносин не була чітко відпра­цьована. Вони засновувались не на земельних відносинах, а на стягуванні податків із земель для прожиття.

Окремі історики обстоюють думку, що в Україні бенефіціальна та ден­на системи західноєвропейського тину виникли в XII —XIII ст., зокрема в Галицько-Волипському князівстві. Для його економічного розвитку харак­терним було переважання боярського землеволодіння. Князівський домен почав формуватися лише з XII ст. Значна частина боярства виросла з селян-алодистів. Процес феодалізації відбувся без впливу княжої організуючої сили. Галицько-волииські князі володіння землею, своїми слугамич боярами почали пов'язувати з службою та васалітетом. Землі, що надавалися у довічне володіння, називалися "державою". Так, князь Данило Галицький, звільнив­ши землі від угорців, роздав міста боярам і воєводам. Як правило, коли князь втрачав своє князівство, вірне йому боярство втрачало свої села.

З формуванням великого землеволодіння і феодальне залежного се­лянства в XI —XIII ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення фео-

205дального панування. Землевласники набували права суду, стягування да­нини й управління усіма категоріями селянства.

Найінтепсивніше розвивалися князівські вотчини. Для них була харак­терна розкиданість у різних волостях. У структурі господарства переважа­ли рільництво, конярство, промисли, відробіткова і натуральна ренти.

Приватновласницькі вотчини в XII — першій половині XIII ст. зроста­ли в результаті дарування феодалові князівських земель і внаслідок його приватновласницької ініціативи (придбання і захоплення земель, освоєння незайманих територій). Співвідношення домеиіальпих і селянських земель, частку їх в обсязі доходів вотчини не з'ясовано. Поєднувалися три форми ренти. Переважала натуральна рента у двох видах стягування— фіксова­ний чинш і здольщина. Грошові платежі були пов'язані з судово-адміпістра-тивними штрафами та митами. У домеиіальному господарстві використо­вувалися регулярні та періодичні відробітки (сінокоси, будівельні роботи, гужовий примус, рільничі роботи).

Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї належали земле­робство, тваринництво, промисли, найважливішими з яких були полювання, рибальство, бджільництво, переробка сировини, млинарство. Його господар-сько-адміністративпим і військовим центром було укріплене феодальне но-двір'я-замок. У центрі території розташовувалися будинки і господарські будівлі (комори, хліви, стайні, льохи, майстерні). Існувала система вотчинної адміністрації: управитель-огнищании (тіун), сільські та ролейні старости, конюший (конюх), ключник. Господарство вотчини мало натуральний ха­рактер, яскраво виражену спрямованість на задоволення потреб споживан­ня. Лише незначна частина виробленого йшла на ринок для продажу і при­дбання товарів, що не вироблялися у господарстві.

Економічною основою селянського господарства було селянське нодвір'я-дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював в середньому одному "плугові", що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10 — 15 димів, в основному родичів, об'єднувалися у дворище. З часом до складу дворищ вступали чужі люди, які залежно від майнового стану або ставали рівноправними членами — "потужниками", або потрапляли в залежність від господарів дворищ, їх називали "иідсусід-ками", "половииииками", "дольниками". Землі дворища складалися з "діля­нок" — димів, що були розкидані у різних місцях. Існували також неве­ликі господарства і менша одиниця оподаткування — "рало". Дворища вхо­дили до складу громади, па чолі якої стояв староста (отаман), обраний на вічі, яке мало власний коиний суд. У спільному користуванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона розподіляла державні примуси і податки.

Селянські господарства були основою економічного життя, займали більшість землі вотчини, виробляли більшу частину сільськогосподарської продукції, самі переробляли її для безпосереднього споживання. Частка доменіальпого господарства вотчини у загальному виробництві була знач­но меншою, але воно визначало прогрес в нільському господарстві, мало

206більше можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передо­ву на той час агротехніку, вирощувати нові культури тощо.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися центра­лізовані держави, більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщи-па, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднало до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і Белз-щину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під владу Польського коро­лівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Бу­ковина ввійшла до складу Молдавського князівства.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

У Галичині, Холмщині, Белзщині княжі землі або перейшли у володін­ня польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській шляхті. За період 1440 —1480 рр. у львівській землі в її руках опинилося 2/5 поселень. Заможні галицькі бояри отримали ствердні грамоти на свої володіння та поступово полонізувалися. Окремі з них, які активно виступа­ли проти поляків, позбулися володінь або емігрували до Литви. Частина бояр лише частково добилися прав на шляхетство, утворивши групу "хо-дачкової" шляхти. Інші стали замковими слугами, навіть селянами. Не за­довольняючись своїм становищем, галицьке боярство активно домагалося зрівняння у правах з польською шляхтою, яка за польським законодержав-ним збірником законів "Віслицький статут" (1347 р.) і Кошицьким при­вілеєм (1374 р.) була звільнена від податків і примусів. Земля вважалася повною її власністю, а селяни-кмети лише користувалися наділами землі та підлягали юрисдикції своїх панів. У 1434 р. привілеєм короля Владислава III галицька шляхта була зрівняна в правах з польською і звільнена від усіх примусів. Назву "боярин" було замінено на "пан".

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов'язаною з військовою службою. Великий князь вважався гос­подарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєвод-ства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія ва­сальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спадщину лиШе з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширю­валося на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 р. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, щсміідтвер-Див права шляхти на землю та поширив його на українських феодалів.

Протягом другої половини XIV —XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими влас­никами землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів. .'•... »І г'^ -•' < !

207її Військово-службовий стан (шляхта) складався з земських бояр, військо­вих слуг магнатів, заможних міщан і селян, які бажали служити у війську ІКиязя і могли утримувати себе під час походів, їхнім головним державним Примусом була військова служба.

Іт    Продовжувала зростати власність церковних феодалів. З появою па українських землях католицьких митрополій і еписконств (кінець XIV — початок XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти па території, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від загальнодержавних податків.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам. Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внут­рішньої перебудови вотчин, змін у соціальио-економічпому становищі та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення, що визнача­лося посиленням земельної, особистої, судово-адміпістративиої залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої госпо­дарської діяльності та переходу. Ці процеси були також пов'язані з роз­витком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподар­ської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на рийок. У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господар­ства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і право­вим становищем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода. Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користува­лися широкими володільницькими правами па земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шлях­тичем помістя не позбавляло їх прав на землю.

Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися даиями (медом, збіжжям, хут­ром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одно­го місця в інше, па незаймані землі.

"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холопи, вели госпо­дарство па наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в до-меніальпому господарстві. Ці селяни ставали "ненохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "пепохожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.

Селяпи-службові (ремісники, сокольники, бобровпики, стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговували двір феодала. Вони об'єднува­лися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної служби, притягувалися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів.

Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках використовували працю рабів, так званої челяді невільної, "наробків". Вони обробляли папську землю, були особистими слугами феодалів. Частину з них переводили па селянські

208як "тяглових" селян. З'явилися і бездомні селяни; які в пошуках роботи переходили з місця на місце і називалися "гультяями", "люзпими".

Протягом другої половини XIV —XV ст. уніфікувався правовий статус селян, їх стали називати "дедизними", "отчизиими", "панськими".

Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого розвитку фео­дальних відносин в українських землях руйнувалося. Посилилася феодаль­на залежність селян, розпочався процес їх закріпачення, складалася фільвар­кова система сільського господарства.

Основою економіки українських земель традиційно було сільське гос- , подарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу ^ лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В XI —XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною пере­важала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася пло­ща ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура грунту.

У Київській Русі основним знаряддям обробітку грунту було широко-лопатеве рало. Перша згадка про плуг міститься в літописі від 981 р., але поширився він в Україні у XII —XIII ст. За своїми розмірами український плуг був здебільшого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку грунту, завдяки чому в нього проникало більше вологи, повітря, тепла, а це в свою чергу підвищувало родючість. З часом плуг удосконалили, чіпляючи колісний передок, що надавало йому потрібної стійкості, вирівнювало бо­розни. Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової сили та двох людей — орача і погонича. Застосовували плуг здебільшого в феодальній вотчині. У селянському господарстві Іюширеиішим було рало. Далі воно перетворилося на знаряддя розпушування вже зораного грунту. На Поліссі орали сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, на яку набивали два сошники. Українська соха ("литовка", поліська) мала свої особливості: дві полиці у формі клина, що закріплювалися нерухомо. Соха не перевертала, а підрізувала шар грунту знизу, розпушувала його. Для иісляорного обробіт­ку грунту використовували вузьколоиатпе рало та борони. В Київській Русі знали кілька видів борон — суковатку, плетушку і тесану.

Урожай збирали залізними серпами. Обмолочували ціпами па току. Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спеціально обладнаних ямах-льохах. Воно могло зберігатися у таких сховищах кілька років. Це полегшу­вало становище у неврожайні роки. Зерно мололи на ротаційних ручних '>' кам'яних жорнах. У XII ст. з'явились водяні млини. З інших сільськогоспо­дарських знарядь праці використовували коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо.

В Україиі-Русі культивували жито, пшеницю, овес, просо, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пшеницю — у південних,. Зерно викори­стовували в харчуванні, ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь вирощували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних продуктів харчування населення. Овес йшов переважно па корм коням. З бобових

209культур вирощували: горох, квасолю, сочевицю, боби. Рівень продуктив-„ пості був досить високим. Так, середня врожайність зернових досягала сам-6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.

Важливе місце у селянському господарстві посідало вирощування тех­нічних культур. У селянському господарстві посіви льону і коноплі були обов'язковими, тому що слугували сировиною для виготовлення тканин на вертикальних, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та льону виготовляли також олію. Поряд з зерновими і технічними вирощували городні культури. Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля, часник, мак, гарбузи, дині. З найдавніших часів в Україні було поширене садівництво. Сади насаджували монастирські та феодальні господарства, а також заможні селяни. Є згадки про сади Києво-Печерського монастиря. Галицько-Волипський літопис повідомляє, що князь Данило у новій столиці Холмі "посадив гарний сад". Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, горіх, черешню, малину, смородину, аґрус, барбарис, виноград. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, свійську птицю — курей, качок, гусей. За "Руською Правдою", крадіжка худоби вважалася одним із найважчих злочинів, її кількість була ознакою заможності та багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато коней, які були потрібні на час військових походів та безперервних феодальних війн. У гірських районах Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, на високогірних луках і полонинах осно-

вою тваринництва було вівчарство. Основні види господарства доповнювали промисли. Степи, ліси, Карпатські гори — ідеальні умови для бджільництва, яким займалися князі, бояри, прості люди. В XIV ст. в Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширилися в лісостепових і степових районах. Окремі села, що належали князеві або великим боярам, спеціалізувалися на бджільництві, сплачували податок медом. З меду виготовляли різні напої, поширені ще з античних часів. У великій кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки. Значну роль у господарстві мало мисливство. Полювали на диких коней, зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів. Особливо цінувалися хутрові звірі. Як зазначав літописець, поляни "платили данину по білій вивірці від диму", деревляни — "по чорній купі". Полювання було для князів найулюбленішим заняттям. З вичинених шкур вбитих звірів виготовляли одяг і у військовій справі — боброві тули (сагайдаки), вовчі та борсукові нариблиці (шоломи), деякими з них вкривали коней.

З незапам'ятних часів українці займалися рибальством. У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів, сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, мереп, вугрів, линів, коропів, окунів, щук. їх виловлювали вудками, сітями, неводами, мепежками, саками і просто руками. В XIV— XV ст. рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців були поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у неврожайні роки.