ремесла і промисли на території України пройшли тривалий
шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. переважала реміснича
промисловість. Найпоширенішими ЇЇ видами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри,
дерева і каменю. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне, ювелірне
виробництво.
Залізоробне виробництво поділилося па металургійне та
ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним заняттям, переважно в
лісостеповій зоні, де болотна руда часто виходила на поверхню. Наявність
великих лісових масивів забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо
виплавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'язку масу, яку для надання
твердості проковували, варили кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських
виробів: знаряддя праці, воєнне спорядження, побутові речі тощо.
Значних успіхів досягло гончарне ремесло. До кінця І тис.
н. е. гончарний круг поширився по всій території України, витіснивши ліплену
кераміку. Це виявилося в удосконаленні техніки виробництва, його подальшій
спеціалізації, збільшенні кількості галузей.
Київська доба ознаменувалася розквітом ремесла. Ремісники
мешкали в містах, феодальних замках, боярських вотчинах, сільських поселеннях.
Міське ремесло відрізнялося від сільського складністю, розгалуженістю, вироби —
якістю. Існувало понад 60 видів ремесел.
Провідними галузями були металургія та обробка заліза.
Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних досліджень,
налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі. Найбільше знайдено предметів
для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат,
ножів, цвяхів, нідков, кресал, пряжок, замків,
ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг. При
виробленні залізних і сталевих речей застосовували зварювання, карбування,
різання, обпилювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез
і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки
заліза і сталі.
Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в
ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володимир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі
для церкви Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого олова, що
"блищав, як дзеркало". Для цього храму частину дзвонів привезли з
Києва, а решту вилили на місці. За наказом волинського князя Володимира Васильковича було вилито мідні двері для церкви в Любомлі. І по сьогодні красується в кафедральному храмі
Святого Юра у Львові" дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 р.
Збереглося ім'я автора знаменитого витвору — Яків Скора. Поряд з виливанням
поширеними були кування та карбування, переважно посуду. Міддю оковували щити.
Високорозвипеним ремеслом
було виготовлення прикрас з кольорових 1 блаі"ородішх
металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло Розвитку
виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзво-
211ии і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю.
Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота, волочіння дроту,
виготовлення скані назериі, філіграні (перегородчастої емалі). Широко застосовували техніку
позолоти, оздоблення срібних виробів черню.
Інтенсивно розвивалося гончарство. Воно було поширене як
у містах так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю
обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся па ручних
гончарних кругах, обпалювався в спеціальних печах — горнах, що мали
двох'ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх ярусами та піччю в нижньому
ярусі. Майстри виготовляли миски, горщики, черпаки, кухлі, нрялиці
для ткачів, світильники, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нанесення
орнаменту па посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою.
Вироблялася цегла — иліифа, з якої будували
князівські палаци, храми, фортеці.
Високого рівня досягло склоробне виробництво, продукцію
якого вивозили за кордон. Для монументального живопису (мозаїки) використовували
різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси.
Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, ванно, кухонна сіль. Часто
скло заварювали.
Найпоширенішими в Україні були ремесла, пов'язані з
обробкою деревини. Повсюдно використовували сокири, долота, кліщі, струги,
пилки. Існував токарний верстат. До найдавніших виробів дерев'яних справ
майстрів відносять вози, колеса, човни, діжки, бодпі,
відра, корита, ложки. З дерева робили буквально все — від колиски, домовини,
меблів до палаців, храмів.
Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та
каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. З шкури кравці
шили кожухи, шапки, шевці — чоботи, черевики, ходаки. Прості люди широко
використовували личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жупани, плащі,
киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, сорочки, гуиі.
Прядіння, ткацтво довго залишалися ремісничою промисловістю.
Високого розвитку набули будівельна справа і архітектура.
У Києві були споруджені Десятинна церква, Успенський і Софіївський собори, Золоті
ворота, в Галичі — 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в
Чернігові — Спаський і БорисоТлібський собори.
Славилися мостобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115 р.
Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні,
міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залежних селян. Свої вироби
вотчинні ремісники віддавали феодалу в формі натуральної ренти. Частина з них
працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли
у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи — залежних від феодала
та вільних. Так, важко уявити, щоб ремісники-ювелі"
ри могли існувати без опіки феодалів. Разом з тим ремісиики-ковалі здебільшого були вільними. Деякі
ремісники потрапляли через борги в залежність до купців і монастирів.
У містах Київської Русі ремісники селилися за професійним
нриіши'
212ІІом утворювали спілки, що називалися дружинами. Кожна
дружина, як і цехи у Західній Європі, виробляла свій статут, викопувала
військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут
ремісників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика хатина з
господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для утримання худоби і птиці)
переважали серед міських жител. Ремісники обробляли городи, утримували худобу
і птицю, займалися іншими видами сільськогосподарського виробництва.
За соціальним складом ремісники були неоднорідні. З
зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечисленною, формувалась за
професійним принципом: ювеліри, майстри зброї, іконописці тощо. Це були
ремісники, які працювали на задоволення потреб феодалів і церкви,
збагачувалися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072р. па
князівському з'їзді були присутні представники заможних ремісників.
Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду
ремесел, зникнення окремих ремісничих професій, але поступово протягом XIV — XV ст. вони відродилися.
Найбільшими центрами ремісництва стали Київ, Львів, Кам'япець-Подільський,
Луцьк. У кінці XV ст. в українських містах було понад 150 — 200
ремісничих спеціальностей. На всій території України добували і плавили руду.
Залізо варили 8—10 год у спеціальних печах-домпицях. При них були кузні, в яких робили з сирого
заліза метал, придатний для виготовлення різних предметів. З 16 кг сирого
заліза отримували 8—11 кг якісного металу. Частину його ремісники віддавали
державі або феодалам як податок.
Для ливарництва характерним
було виникнення і розвиток замкової артилерії. Технологічно складнішим стало
виробництво дзвонів, прикрас, предметів церковного вжитку. Ювеліри навчилися
поєднувати різноманітні матеріали (золото, срібло, коштовне каміння, кістку,
дерево, скло тощо).
Зросло значення будівельної справи. Це був період
інтенсивного будівництва оборонних споруд, палаців, церков, монастирів з
каменю і цегли. Великими замками були Київський па Замковій горі, Луцький
верхній, Кременецький. Почали споруджувати кам'яні аркові мости.
В українських містах збільшувалася кількість ремісників,
які становили значну частину населення і почали об'єднуватися в цехи. Перша
згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 р., коли була видана цехова
грамота для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були ті самі, що й па
Заході: необхідність боротьби проти державної адміністрації та фео-Далів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі. У
Львові за першим реєстром ремісничих цехів 1425 р. існували такі цехи: пекарів,
ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків
(пивоварів), кушцірів (ко-жушаїшиків).
Наприкінці XV ст. у Львові було 500 ремісників 36 спеціальностей,
об'єднаних в 14 цехах. Протягом XV ст. цехи
поширилися по всій Україні. У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців,
ковалів, пекарів, золотарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд,
свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри, підмайстри, учні.
На чолі цеху стояв виборний майстер. Кількість майстрів була обмеженою.1
Підмайстер
213міг стати майстром, склавши іспит — подавши шедевр
(взірець певного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особливістю
цехової організації в Україні було те, що вона об'єднувала не тільки за
професійною ознакою, а й за національними чи релігійними ознаками.
Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це
так звані партачі,
що формувалися з селян-утікачів, сільських ремісників і
цехових підмайстрів.
Вони були зародком вільнонайманих робітників. Між
цеховими ремісни-
,ками і партачами точилася
гостра боротьба. Часто на боці партачів висту-
Інали магнати, які
використовували їх для своїх потреб, переховуючи у
(власних маєтках.
1 3 розвитком ремесла відбувалося соціальне розшарування
всередині (цехової організації. Майстри експлуатували підмайстрів і учнів, утрудию-Івали їм перехід у майстри і підмайстри. Важке
становище цієї категорії |ремісників призвело до утворення підмайстрами в XV ст. своєї
фахової 1 організації — господи, яка захищала їхні інтереси від утисків цехової
вер-|хівки. В 1469 р. у Львові існувала господа
підмайстрів ткацького цеху, в 11483 р. у Коростені — підмайстрів шевського
цеху.
Національно-релігійний гніт щодо українських ремісників
призвів до появи категорії так званих перехожих ремісників, яка була особливо
поширеною на Наддніпрянській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з
одного міста до іншого. У чисельному відношенні ця категорія ремісників була
невеликою.
Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку
міського
ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли
поліпшенню якості
продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними
рисами були над-
|міриа регламентація, соціальні
протиріччя між членами цехів, неврахувап-
ня інтересів покупців.
| Важливе місце в господарстві займали промисли.
Надзвичайно багата Ірізиоманітними природними
ресурсами Україна стала одним з пайважли-|віших
постачальників сировини і напівфабрикатів для багатьох країн Євро-|пи. Одним з найважливіших промислів було виробництво
заліза, що мало "багатовікові традиції. Сировиною для нього були болотні
руди, які добува-•ли відкритим способом. Залізорудні
промисли були поширені в Київському Поліссі, на Чернігово-Сіверщині, Волині, в
Галичині.
Зростало значення деревообробних промислів, де працювали
як залежні, так і вільнонаймані робітники. Ліс використовували в будівельній
справі, для виготовлення транспортних засобів, меблів, знарядь праці. З
деревини отримували також смолу, дьоготь, лико тощо. Різко зріс попит на поташ
— компонент для виготовлення скла, мила, фарб.
Млинарство було монополією феодалів і джерелом значних
прибутків. У XIV
—XV ст. землі
часто надавалися разом з млинами. Млини були водяними. Крім перемелювання зерна
їх використовували у різних виробництвах — валяїші
сукна, переробці олійних культур, для залізорудної справи, обробки дерева
(тартаки).
Отже, XIV — XV ст. характеризувалися помітними зрушеннями в ре-
214меслі, ш° виявлялося у формуванні цехів, зростанні
числа ремісників та їхніх спеціальностей.
Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація
ремісників у поселеннях, розвиток торгівлі призвели до утворення на Русі міст.
У VI — ЇХ ст. не
були "гради" (городища) — невеликі укріплені поселення як центри
землеробської округи. Частина з них перетворилася на міста — ремісничо-торгові
осередки і адміністративно-нолітичиі центри земель.
Стародавні міста утворювалися по-різному. Якщо в Західній
Європі на розвиток міст мали значний вплив античні традиції, то в Київській
Русі міста розвивалися під впливом внутрішніх факторів. За археологічними
матеріалами визначаються такі шляхи їхнього становлення: торгово-реміс-ничий,
общинно-феодальний і державний. Іноді на торгово-ремісиичі
осередки перетворювались села. Багато міст заснували князі, зокрема Галич,
Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир та іи. Виникали
міста і з боярських садиб. Феодальні міста розвивалися з центрів міжплемінних
союзів. Часто міста формувалися на місці оборонних засік, навколо яких
групувалося населення, шукаючи захисту від степових кочівників.
XII —XIII ст. — період
розквіту середньовічного міста, коли формувався зовнішній вигляд, планування,
архітектура, оборонні споруди, високого рівня досягли міське ремесло і
торгівля. Літопис "Повість временних літ" нараховує на Русі в IX —X ст. 20 міст, таких як
Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч, Вишгород. У X ст. літописи згадують
32 міста, в XI ст. — близько 60, а в XIII ст. їх нараховувалося
майже 300.
Найбільше міст було в Київській землі — 80, серед них
Вишгород, Білго-род, Василів, Корсунь. На Лівобережжі
знаходилися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. Зростала кількість міст в західноукраїнських
землях. Лише в Галичині і Холшцині на початок XIV ст. їх було 22,
близько 10 міст — на Волині. В XII ст. великим містом став Галич — центр
Галицько-Волинського князівства. Приблизно 13 —15 % населення жило в містах.
Структура міста в Київській Русі мало чим відрізнялася
від західноєвропейської. Місто або замок був одночасно резиденцією князя чи
боярина і укріпленням на випадок нападу. Роль цієї частини міста особливо
зросла нід час феодальних міжусобиць. Ремісничі
майстерні, житлові будинки та піші споруди розміщувалися навколо замку в
передмістях. Економічним осередком і центром громадського життя міста був
"торг" — ринок. Міста належали удільним князям, великим боярам, були
центрами ремісництва і торгівлі для сільської округи, що тяжіла до них.
Міста зберігали зв'язок із сільським господарством. Ремісники^ купці розводили велику рогату худобу, коней,
кіз, овець, свійську птицю. За містом були угіддя, що їм належали. Тут
вирощували сільськогосподарські куль-тУри,
заготовляли сіио, виділяли пасовища тощо. Житлові
будинки ремісників майже не відрізнялися від селянських хат. •
_У кінці XII ст.г за даними М.
Грушевського, найбільшим містом був
Київ,
Де проживало близько 100 тис. чол. Особливо він зріс при
правлінні
215• Ярослава
Мудрого. Було збудовано Софіївський собор, багато церков. Київ залишався більше
адміністративним і торговим центром, ніж ремісничим Тут було численне купецьке
населення.
XIV—XV ст. були періодом урбанізації Європи. Досить
швидко зростала чисельність міст в Україні. Відбудовувались старі міста,
зруйновані ординською навалою, виникали нові. Київ зберіг за собою провідне
місце в господарському житті. Зросло значення Львова, населення якого
наприкінці XV ст. становило близько 10 тис. чол. У Руському і Белзькому
воєводствах : :в XIV—XV ст. статус міст
отримали 92 населених пункти. На Буковині в з .другій половині XV ст. існувало близько
50 міст, населення багатьох з них
становило лише 500 чол.
> Після
звільнення з-під золотоординського іга в 60-х роках XIV ст. укра-І їнські землі зазнавали
значних нападів кримсько-татарських орд. Для обо-. ропи від них було збудовано цілу систему оборонних замків,
багато з яких переросли на міста. Замки будували переважно з дерева. Лише Кам'янець-„> Подільський, Хотин, Меджибіж,
Скала, Жванець, Смотрич на Поділлі та Луцьк на Волині мали кам'яні кріплення.
До замку прилягали міські ринки, будинки феодалів, купців, ремісників.
Територію міста обносили дерев'яним частоколом або кам'яним муром. З XVI ст. кам'яні будинки
починають споруджувати великі феодали та найбагатші купці.
Міста належали державі (20%), церкві та магнатам (80%).
Міщани постійно відчували тиск з боку власників. Це позначалося на їхньому соціальному
і економічному житті. Вони перебували у феодальній залежності, як і селяни,
відробляли ренту та різні повинності: гужову, військову, ремонтували замки,
платили за шлюб.
Однією з особливостей розвитку українських міст було те,
що духовні та світські феодали володіли великими земельними ділянками в королівських
містах. Ці володіння називалися юридиками і не
підпорядковувалися міській адміністрації та суду. Іноді юридики
зобов'язані були викопувати повинності на користь феодала. З волі старости чи
феодала на міщан накладалися різні податки за право торгівлі чи виробництва.
Шляхта часто просто грабувала заможних купців. В Україні королівська влада
виступила на захист інтересів феодалів, а не міст, як це було в Західній
Європі. Однак для того щоб забезпечити мінімальні умови розвитку міст,
литовські великі князі, польські королі, феодали надавали містам України
можливість обмеженого самоврядування.
За зразок бралася хартія вольпостей
міста Магдебурга, тому це право дістало назву магдебурзького. Протягом XIV—XV ст.
магдебурзьке право отримали Санок (1339р.), Львів (1356р.), Кам'яиець-Подільський
(1374 р.), Луцьк (1432 р.), Кременець (1438 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.Х При паданні магдебурзького права з міст стягувалась
певна сума, визначена у привілеї. Населення звільнялось від натуральних новиппостей і сплачувало грошові податки з торгівлі та
промислів. Міське населення звільнялося від управління й суду
великокнязівського або королівського намісника. Міське самоврядування —
магістрат складався з "лави" па чолі з війтом
216(сУД У кримінальних справах)
і ради з бургомістрами (адміністративний орган і суд у цивільних справах).
Магдебурзьке право на українських землях було обмеженим.
За міщанами зберігався обов'язок відбування численних новиниостей.
Королівські 1Іамісники самовільно втручалися у справи міст. Війта призначав
великий князь чи король. Лише міщанство м. Львова мало право самостійно обирати
людину па цю посаду.
В XIV —XV ст. в Україні відбувся процес зростання чисельності іноземців.
У Галичині, па Західній Волині та Західному Поділлі в XIV ст. польські колоністи
в деяких містах становили більшість населення. Феодали запрошували німецьких,
голландських та інших ремісників, їм надавались значні привілеї. Українські
міщани їх не мали, їм забороняли займатися торгівлею, певними видами ремесел,
поселятися в престижних частинах міста, на них не поширювалося магдебурзьке
право.