3.5. Аграрні реформи та розвиток сільського господарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.

Панщинно-кріпосницька система господарства була гальмом економіч­ного розвитку України. В середині XIX ст. гостро стало питання про рефор­мування аграрних відносин.

У Східній Галичині з 1814 р. на сторінках преси відкрито обговорювали питання про шкідливість панщини і підвищення заінтересованості селян у праці. Це питання не сходило з порядку денного станового сейму Галичини, діяльність якого була відновлена в 1827 р. У 1829 р. сейм висловився за радикальні заходи щодо перебудови господарства, а в 1843 р. офіційно порушив перед монархом питання про необхідність врегулювання панщин­них відносин. Проте реальних наслідків не було.

У 1846 р. почалося повстання галицьких селян проти шляхти. Розгром­лено понад 200 поміщицьких маєтків, перебито майже 1500 землевласників, управителів і дрібних шляхтичів. Великі заворушення селян відбулися в Буковині та Закарпатті. За цих умов уряд взяв на себе ініціативу роз­в'язання селянського питання, створюючи різні проекти.

Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в ході революції 1848 р. 18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про скасування пан­щини в країні, в тому числі і в Закарпатті. 17 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 р. цей закон було поширено на Буковину. 7 вересня 1848 р. було видано закон про скасування кріпосного права в Австрії.

Законом від 17 квітня 1848 р. у Галичині панщинні та інші кріпосні повинності скасовувалися з 15 травня 1848 р. за винагороду поміщикам за рахунок держави. Існуючі сервітути (ліси, пасовища, луки), якими користу­валися спільно землевласники і селяни, залишалися недоторканими. Селя­ни могли ними користуватися за відповідну плату, що визначалася спільною угодою між ними та поміщиками. Землевласники звільнялися від "опікун­ських обов'язків": надавати допомогу селянам, сплачувати витратну пов'я­зані з доставкою рекрутів у місця набору, епідеміями при захворюванні хУДоби, обов'язку представляти підданих у правових суперечках, оплати Урбаніального податку. Було передбачено повне відшкодування земельним ласникам вартості кріпосних Іювишюстей. 2/3 вартості мала виплатити Державна скарбниця, а 1/3 вважали компенсацією за звільнення земельних Власпиків від "опікунських обов'язків".

337^-4 Закон від 7 вересня 1848 р. уточнював окремі положення закону від І? квітня 1848 р. Землевласники втрачали верховну владу над селянами, які оголошувалися громадянами держави. Скасовувалася різниця між доміні-кальними і рустикальними землями. Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Регулювалося проведення іидемнізації (викуй підданських обов'язків) Повинності коморників і халупників скасовувалися безплатно. За користу­вання сервітутами необхідно було платити. Селяни мали змогу лише зби­рати квіти і випасати худобу на стерні безплатно. Скасовувалася практи­ка примусової купівлі горілки і пива, але право на прошпацію збереглося

Отже, внаслідок аграрної реформи шляхта втратила владу над селяна­ми, проте були збережені шляхетські маєтки та грошові доходи у вигляді викупних платежів, щорічне отримання яких гарантував уряд.

При визначенні вартості феодальних Іювинностей в основу було по­кладено їхню річну ціну, що була прийнята за 5 % річних з капіталу мінус ЗО % вартості скасованих "опікунських повинностей" шляхти щодо селян. Суму винагороди обчислювали за формулою

Річна ціна повинностей • 100

- 30% вартості.

За описами кріпосних повинностей було підраховано, що в Східній Га-, личині кількість зобов'язаних підданих становила 3749 тис. осіб, загальна вартість повинностей — 2,3 млн флоринів, капіталізована вартість повинно­стей — 46,5 млн флоринів. На одне господарство припадало 124 флорини, на один морг землі — 12 флоринів, тоді як річний доход від морга селян­ської землі становив близько 1,3 флорина.

Суму платежів виплачували поміщикам у вигляді 5 % облігацій з пога-

I шенням протягом 40 років починаючи з 1858 р. Селяни повинні були

.разом з процентами за облігації виплатити 224 млн флоринів, по 5 —6 млн

;,на рік, причому землевласники отримували іидемнізацію незалежно від

того, оброблялася їхня земля чи ні.

Австрійський уряд відмовився від сплати індемнізаційного боргу. Його

сплачували селями як додаток до постійних державних податків. До 1898 р.

;,вони виплатили свій "борг" земельним власникам, проте заборгували

100 млн флоринів державній скарбниці. Цей борг вони мали виплачувати

до 1943р.

Під час проведення реформ землевласники позбавляли селян лісів, сіно-, жатей. Лише патентом 1853 р. було встановлено викуп чи регуляцію серві­тутів. Більшість судових сервітутних процесів (було подано більше ЗО тис. І справ) селяни програли, витративши на їх ведення 15 — 20 млн флоринів. У 70-х роках XIX ст. селяни були змушені викупити право на пропіна-цію, яке давало поміщикам щорічно 5 мли флоринів чистого прибутку. Крайо­вій адміністрації воно обійшлося в 66 млн флоринів, які були сплачені податками всіх громадян краю.

У Буковині селяни повинні були платити 4 млн флоринів. У Закар­патті від панщини було звільнено лише частину селян.

338На користь землевласників було розв'язано земельне питання. За селя-ами зберігалися ті землі, якими вони користувалися до реформи. Проте ' ід час наділення селян землею землевласники відбирали у них землі. Селяни отримали менше землі, ніж мали до реформи, і гіршу. Половина галицьких селян мала менше як по 10 моргів землі (приблизно 5 га). 72 % селянських дворів Буковини становили наймити з наділом від 2 до 3 моргів або без наділу. Близько 70 — 80 % закарпатських селян мали менше поло­вини дореформеного наділу.

Отже, внаслідок реформ 1848 р. на західноукраїнських землях було ство­рено умови лише для повільної індустріальної еволюції села.

У Російській державі підготовка до селянської реформи тривала май­же 5 років. Початок поклала промова царя Олександра II у Москві па прийомі предводителів московського дворянства. Загальне керівництво підго­товкою реформи здійснював Таємний комітет, що було перейменовано у Головний комітет у селянській справі. З метою забезпечення економічних інтересів землевласників створювалися губернські дворянські комітети, скли­калися повітові та губернські з'їзди, наради дворян, на яких обговорювали­ся умови реформи. Більшість землевласників України були прихильника­ми звільнення селян або без землі, або з клаптиком землі, щоб перетворити селянське господарство на додаток до поміщицького. Вони пропонували обов'язковий викуп не лише вартості землі, а й особистої волі селян.

Головні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та Загальному положенні про селян, звільне­них з кріпосної залежності. Поземельні відносини між поміщиками і селя­нами в Україні визначалися трьома Місцевими положеннями про позе­мельний устрій поміщицьких селян. Великоросійське положення належало одночасно до трьох південних губерній України — Катеринославської, Хер­сонської, Таврійської, а також до південної частини Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. На Лівобережну Україну з по-двірно-сімейішм землекористуванням поширювалося Малоросійське місце­ве положення. На Правобережжі — в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де пануючим було нодвірио-сімейне землекористування, діяло Окреме місцеве положення. Були опубліковані різні "додаткові правила", зокрема Положення щодо влаштування дворових людей та ін. Документи вирішували такі основні питання: 1) ліквідація особистої залежності селян від землевласників і надання їм прав вільних громадян; 2) наділення селян землею і визначення новинностей за неї; 3) викуп селянських наділів. Згідно 3 цими документами було скасовано кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали вільними. Вони могли купувати, володіти і продавати ру­хоме та нерухоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні роботи, без дозво-ЛУ поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, перехо­дити в інші стани. Із землевласників знімались їхні зобов'язання щодо постачання продовольства та опікування селян, відповідальність за внесеп-я селянами державних податків, виконання ними грошових і натураль-

339них повишюстей, зобов'язання клопотатися за селян у справах цивільних кримінальних, у всіх казенних стягненнях.

Разом з тим зберігались обмеження, що залишали селян нижчим ста­ном. Вони отримували паспорт лише па рік, платили подушну подать, пес-ли рекрутську повинність, їх могли карати різками, зберігалися окремі селянські суди. Створювалися сільські та волосні органи селянського управ­ління, що мали поліцейсько-фіскальний характер. Рішення їх залежали від дворянства й чиновників. Землевласники вважалися попечителями сільської громади. Свій вилив па селянське управління вони здійснювали до 1874 р. через інститут мирових посередників із дворян, повітові мирові з'їзди, потім до 1889 р. через губернські в селянських справах "нрисутствія", а з 1889 р. нагляд за селянами та їх обмеженим самоуправлінням здійснювали земські начальники, яких призначав губернатор із дворян. У цих інстанціях роз­глядали скарги між поміщиками і селянами. Там, де існувала община, збе­рігалася кругова порука при сплаті податків і виконанні новишюстей. Без дозволу общини селяни не могли вільно залишити село.

Землевласники зберігали власність на всі землі, що їм належали. Вони були зобов'язані надати, а селяни взяти в постійне користування садибу і наділ польової землі. Селянам надавалося право викупу садиби. Наділ можна було викупити лише за згодою поміщика. До укладання викупної угоди селяни вважалися тимчасовозобов'язаними, після оформлення її — селянами-власниками. За користування садибою селяни, як правило, платили оброк, за користування польовим наділом — або оброк, або відбували панщину. Роз­міри повишюстей і польового наділу визначались уставними грамотами, що складалися між поміщиками і сільською громадою протягом двох років. Перевірку грамот і введення їх в дію доручали мировим посередникам.

Розміри оброку і панщини встановлювали для кожної місцевості ок­ремо. Так, за користування садибою селяни південних губерній платили оброк від 1 крб. 50 копійок до 3 крб. 50 копійок з ревізької душі. В Лівобе­режній і Правобережній Україні його визначали з розрахунку 5 крб. 10 коп. за десятину. Повинності за користування польовим наділом для селян півден­них губерній становили 40 днів чоловічих і ЗО жіночих на рік, а в оброчних маєтках — 8—12 крб. оброку. В лівобережних губерніях селяни відробля­ли за десятину наділу 12 — 21 день панщини на рік або платили від 1 крб. 40 копійок до 2 крб. 80 копійок оброку, в правобережних губерніях — відповідно 5 — 20 днів панщини і 1 крб. ЗО копійок — 3 крб. ЗО копійок оброку.

Норми польового наділу встановлювали залежно від якості землі та місцевості. Оскільки в Україні були родючі землі, то уряд намагався збе­регти у землевласників максимальну кількість землі.

У степових губерніях встановлювали єдиний так званий указпий наділ» розміри якого коливалися від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу- ^ південної частини Харківщини визначалися два розміри наділів на Д вищий і нижчий, що становив 1/3 вищого. Вищий наділ дорівнював З —

деСЯТИПИ -

340На території лівобережних губерній, де діяло Малоросійське положен­ні вищий наділ встановлювали від 2,75 до 4,5 десятини на ревізьку душу, оозмір нижчого наділу визначався половиною вищого. Землю відводили всій громаді, а потім виділяли селянським сім'ям у спадкове користування. Розміри наділів залежали від господарської забезпеченості тяглом. Найпо­ширенішими були такі види наділів, як садибні, ніші, додаткові. Пішими наділами забезпечували усіх селян, для тяглих існували додаткові наділи. • За селянами Правобережної України зберігалися наділи в розмірі, що визначався інвентарними правилами 1847 — 1848 рр. Усі "мирські землі" поділялися на корінний та додатковий наділи. Якщо наділ 1861 р. був мен­шим інвентарного, селяни могли через мирового посередника домогтися його збільшення. В середньому селянам виділяли 1,9 — 2,3 десятини па ревізьку душу. Як і на Лівобережжі, землю виділяли па сільську громаду і закріпляли за селянами в спадкове подвірне землекористування. В зв'язку з польським повстанням 1863 р. царський уряд ЗО липня 1863 р. видав закон, згідно з яким було введено обов'язковий викуп селянських наділів, викупні платежі зменшувалися на 20 %.

Якщо селянин мав до реформи 1861 р. більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу, то поміщик міг відрізати лишок. Він також мав право зменшити селянські наділи, якщо після наділення селян землею у нього залишалося менше третини усієї землі в Лівобережжі, а в степовій смузі — менше половини. Селянин міг безплатно отримати дарчий наділ розміром в 1/4 вищого або указного наділу. Дрібнопомісні землевласники могли звільняти селян зовсім без землі, або не нарізати її, якщо наділи були меншими за норму.

Порядок викупу землі та розмір викупної суми визначало спеціальне Положення про викуп. Садиби можна було викупати в будь-який час за умови відсутності на селянському дворі казенної та поміщицької недоїмки. Викуп польової землі міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть проти бажання селян.

Розмір викупної суми визначали не ринковою вартістю землі, а сумою капіталізованого оброку, що сплачував селянин на користь поміщика, вихо­дячи з 6 % річних. Якщо за користування садибною землею селяни платили за кожну десятину 5,1 крб. оброку, то при капіталізації цієї суми з 6% вони мали заплатити (5,1 х 100 : 6) = 85 крб. Внести одночасно всю суму викупу за садибу та польову землю селяни не могли. 80 % викупної суми Уряд виплачував поміщикам у вигляді 5 % банківських білетів або% викуп­них свідоцтв. Якщо селяни брали на викуп неповний наділ, то виплачува-ли 75 % загальної викупної суми. Селяни ставали боржниками держави і йули зобов'язані отриману позику погасити протягом 49 років, вносячи Щорічно по 6 % викупної суми. Решту 20 — 25% викупної суми селяни платили безпосередньо поміщику. Отже, поміщик щорічно мав у банку Фоценти з викупної суми, які дорівнювали прибутку, що він отримував від селянина до реформи^,, ; ^ , , ,, «д, •, .;,,,; ,-. .:.. !•,.• . .;.•',

'341Перехід на викуп відбувався досить швидко. Частка селян, які підписа­лися на купівлю землі і сплату податків за землю, встановлених державою становила від загальної кількості па Харківщині — 97,7 %, Херсонщині —' 94, Катеринославщині — 63,8, Чернігівщині — 88,9, Полтавщині — 76,8 % На 1881 р., коли викуп землі став обов'язковим, тимчасово зобов'язаними залишалося 110 тис. селян у степових і лівобережних губерніях.

Отримана селянами земля за цінами 1857 — 1861 рр. коштувала ,128 млн крб., викупна сума становила 166,8 мли крб., а селяни мали спла-

•тити 503 мли крб. До скасування платежів з 1 січня 1907 р. селяни спла­тили 382 млн крб. Отже, землевласники зберегли не лише землю, а й той ^Ірибуток, що вони отримували до реформи. Вартість десятини землі за ^викупними платежами перевищувала дореформені ціни па Лівобережжі "у 1,5 — 2,5 раза, на Правобережжі — на 25,4 %. Лише в Подільській гу­бернії плата була нижчою на 13,6 %. Фактично це перевищення було пла­тою поміщикам за викуп особи селянина.

Дворові селяни (173 тис. осіб) і ті, хто працював на поміщицьких підпри­ємствах, ставали особисто вільними, проте протягом двох років мали служи­ти своїм власникам або платити оброк. За положенням вони отримували лише ті землі, що мали до реформи, але фактично більшість з них землі не мала.

Удільні та державні селяни були звільнені законами 1863 і 1866 рр. Усі землі, угіддя і надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або давали у безстрокове користування за так звані щорічні державні оброчні податки (до 1913 р.) або передавали у власність з пра­вом викупу протягом 6 років. Розміри наділів і оброку, який зріс на 5 —12 %, визначались у власницьких записах. З метою забезпечення сплати оброч­них податків зберігалася община, а де її не було, вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. Для того щоб вийти з общини, потрібна була згода не менше двох третин громади. Селяни, що не мали поля до реформи, його не отримали. В 1886 р. для державних селян було введено обов'язковий викуп землі. Ви­купні платежі цих селян були меншими порівняно з поміщицькими селя­нами, проте вони перевищували ринкову вартість землі. В цілому в госпо­дарствах державних селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з поміщицькими.

Внаслідок земельної реформи з 48,1 млн га земельного фонду в дев'яти 'українських губерніях селяни отримали 21,9 млн га землі (45,7 %), поміщикам залишалося 22,5 млн га (46,6 %), церкві та державі належало 3,7 млн га (7,7 %/•

За офіційними даними (1877 — 1878 рр.), надільне землекористування їселян в Україні зменшилося на 27,6 %. Після проведення реформи з загаль-'пої чисельності 2,5 млн ревізьких душ поміщицьких селян 9,2 % залиині-

•лися без наділів, 3,9 % — отримали дарчі наділи.

Більшість українських селян отримала садибні та піші наділи земл • Обробляючи їх, вони не могли забезпечити себе прожитковим мінімумом-Середній наділ на Лівобережжі на ревізьку душу становив до 2,5 десятини,

342губерніях Степової України -- до 3,2, на Правобережжі — 2,9 десятини. Наділи державних селян в середньому становили 4,9 десятини на ревізь­ку душу, що майже вдвоє перевищувало розміри наділів кріпаків.

Про зменшення землеволодіння селян свідчать такі дані порівняння загальної площі землі, яку використовували селяни, з урахуванням зрос­тання населення:

	Загальна площа на 1000 осіб, десятин
	1860	1890
Лівобережжя	1562	898	42,6
Правобережжя	1404	695	50,5
Південна Україна	3017	1243	58,9

Землевласники заміняли кращі селянські землі на гірші, при роз­межуванні землі утворювали черезсмужжя. Пасовища, сіножаті, ліси, части­на яких після реформи була залишена у спільному користуванні селян і землевласників, після сенатського указу 1886 р. майже повністю стали влас­ністю останніх.

В основному надільну землю закріпили в спадково-подвірне землеко­ристування. Проте значну її частину урядом, як і в Росії, було передано в общинне землеволодіння: на Катеринославщииі — 95 % надільної землі, Херсонщині — 88,8^ Харківщині — 95,3, Полтавщині — 15,9, Чернігів­щині — 51,7, Київщині — 6,7, Поділлі — 5,4, Волині — 22,1 %.

Оскільки для України традиційним було подвірне землекористування, то переділи землі, там де община була суб'єктом землеволодіння, майже не проводили. До сплати державі викупних платежів громада і двори не мог­ли вільно розпоряджатися надільною землею.

Селянська реформа 1861 р. визначала аграрні відносини і стан сільського господарства в другій половині XIX ст. — на початку XX ст. Відбулися Докорінні зрушення в розподілі земельної власності. Після реформи по­міщицьке землеволодіння було збережено і розширено за рахунок селян­ських наділів. Протягом 60-х років XIX ст. — на початку XX ст. у Східній ^країні відбувався процес поступового його зменшення. В дев'яти україн­ських губерніях, за земельним переписом 1877 р., поміщицьке землеволо-Діння зменшилося до 16 млн десятин, в 1905 р. — до 10,9 млн десятими, або приблизно на 41 % проти 1862 р.

Особливо швидко дворянське землеволодіння скоротилося в степових і

лівобережних губерніях — на 39—49 % протягом 1877 — 1905 р., у правобе-

Режпих губерніях — на 16—17%, що було пов'язано з політикою царського

Уряду, який після повстання 1863 р. конфіскував у польських-землевласни-

Ів землю і передав російським дворянам і місцевим чиновникам. У 1901 р.

°льським землевласникам належало 47 % приватновласницької землі, тоді

343як в 1863 р. — 90 %. Частка дворянського землеволодіння в 1905 р. становила на Правобережжі — 34,8 % усієї землі, на Лівобережжі — 20,4, на Півдні — 19,4, у середньому по всій Україні — 24,5 %.

Високим був рівень концентрації землі. На початку XX ст. налічувалося 32,5 тис. поміщицьких маєтків, розміри яких в середньому становили 334 десятини землі. 2835 власників маєтків мали понад 1 тис. десятин, їм нале­жало 7,8 млн десятин, або 68 % усієї дворянської землі, зокрема у губерніях-Волинській — 32 %, Київській — 15, Таврійській — 13, Херсонській і Кате, <ринославській — по 10 %, Чернігівській, Полтавській, Харківській — по 5, Подільській — 2 %. Крім спадкових землевласників Браницьких (167 тис. десятин), Потоцьких (197 тис. десятин), Скоропадських (42 тис. десятин) з'явилися нові — Харитоиенки, Симиренки, Терещенки (останнім належа-* ло 141 тис. десятин).

Погіршився фінансовий стан поміщицьких маєтків. Викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово, великі суми пішли на покриття дореформеної заборгованості, яка продовжувала зростати. Якщо в 1859 р. вона становила 86 млп крб., то в 1888 р. — 240 млн крб., в 1903 р. — 676 млн крб. На початок XX ст. у банках було заставлено 75 % приватно­власницької, в основному поміщицької, землі.

Земля стала товаром. За 1863 — 1902 рр. було продано і куплено 25,6 млн десятин землі. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні земле­власники ставали чиновниками або представниками "вільних" професій.

У Західній Україні зберігалася велика земельна власність землевласни­ків, монастирів, держави. На початку ХХст. вона становила в Галичині 40,3 %, Буковині — 46, Закарпатській Україні — 70,9 %. З кінця XIX ст. посилилося руйнування поміщицької власності, вона почала переходити до орендарів, посесорів, купців, селян. За період 1881 —1907 рр. зафіксовано 4 тис. випадків купівлі-продажу поміщицької землі. З 1852 по 1912 р. поміщицька власність у Галичині зменшилася з 44,4 % загальної площі землі до 31,8 %. Іпотечний борг з 1869 по 1910 р. зріс у 3 рази і становив 751,3 млн крон. В основному землюкупувала єврейська буржуазія. В Східній Галичині в 1910 р. з 2 тис. великих маєтків їй належало 1,1 тис. і понад 900 тис. моргів землі, в Буко­вині — 223 тис. моргів. Українське селянство з 1852 по 1912 р. куішло близько 38 000 га землі, а колоністи з Польщі та Західної Галичини — 237 000 га. Землю перепродували спекулянти, підвищуючи ціну па 25 — 50 %..

Характерною ознакою аграрних відносин у Західній Україні була мобілі­зація земельної власності. На початку XX ст. у Галичині 43 % великої земель­ної власності займало магнатські латифундії площею понад 10 000 моргів» 32,67 % усієї землі належало господарствам площею понад 1000 моргів. У Буковині 63 господарства, на кожне з яких припадало понад 2 тис. га­мали 30,2 % загальної кількості землі. В Закарпатській Україні 756 по­міщикам (0,8 % загальної кількості землевласників) належало 45 % земль

Великою кількістю землі володіла католицька й уніатська церква, буко винський православний релігійний фонд: у Галичині — 126 тис. га, в.рук ,

вині — 270, в Закарпатті — 20 тис. га. •   '

344 І"Характерними ознаками селянських господарств у Східній Україні були малоземелля, черезсмужжя, кругова порука, обтяжливість викупними платежами, податками і иовинностями. Селяни були позбавлені лісів, луків, випасів тощо. В 1905 р. З мли селянських дворів володіли 20,1 млп десятин надільної та 5,6 млн десятин купленої землі, на двір в середньому припада­ло відповідно 6,5 і 1,9 десятини. Скоротилися селянські наділи на одну ревізьку душу, зокрема за иореформений період до 1900 р. на Правобе­режжі з 2,9 до 1,5 десятини, на Лівобережжі — з 2,5 до 1,7, в Степовій Україні — з 3,2 до 2,5 десятини. Процент зменшення по губерніях становив:

Київська

Харківська

Полтавська

Чернігівська

Волинська

Подільська

Херсонська         ; !г

Катеринославська

58,5

57,6

40,0

41,2

51,5

53,8

63,9

61,6

Зросла майнова диференціація селянства. Надільна земля дедалі більше була зосереджена в заможних господарствах. У 1905 р. вона розподіляла­ся так:

Розмір надільної землі на двір, десятин	Кількість селянських господарств, %	Розмір надільної землі
		Всього,  %	В середньому на двір, десятин
До 5	44	21	3,7
5-Ю	40	42	8,2
Понад 10	16	37	15,5

Заможних господарств в Україні було менше порівняно з іншими регіо­нами Російської імперії. В Центрально-Чорноземиому регіоні їхня частка становила 20,3 %, в індустріальному — 24,5, на Уралі — 78,4, Білорусії — 28,5, Литві - 77, Балтійському - 97,8 %.

Селяни мали черезсмужне розкидані ділянки. Наприклад, селяни 58 % маєтків Подільської губернії мали наділи у чотирьох місцях і більше. В Полтавській губернії в селянських господарствах було 10 — 16 смуг. Часто селянські садиби переносили на інші, менш придатні для землеробства

МІСЦЯ.

На розвиток сільських господарств негативно впливало общинне земле­володіння, що охоплювало на початку XX ст. близько 40 % усіх селянських Дворів: на Лівобережжі - 33 %, на Правобережжі - 14, на Півдні - 80 %. ряд оберігав общину, яка гарантувала спільну відповідальність за сплату ИкУШІих платежів, подушного тощо. Селяни намагалися вийти з общини

345     і:І перейти до подвірного землекористування, яке протягом 20 років (1862 — 1882) зросло у 2,6 раза.

У пореформений період селянське землеволодіння зростало за рахунок купівлі й оренди землі. 90 % приватної землі були у господарств, що мали 10 десятин і більше. Площа приватного селянського землеволодіння до ре­волюції 1917р. становила 9,5 млн десятин. У 1882 р. було створено Селян­ський поземельний банк, що став посередником у купівлі селянами по­міщицької землі.

Оренда землі селянами наприкінці XIX ст. становила 4,2 млн десятий землі, або 21,3 % їх надільного землеволодіння.

За даними перепису 1917 р., 43,2 % селянських господарств орендува­ли 6,3 млн десятин, що дорівнювало 20 % площі їх землекористування. Були поширені такі види оренди: підприємницька оренда заможним і част­ково середнім селянством; суборенда, коли великі орендарі здавали землю ділянками селянам; продовольча (голодна); відробіткова. Орендні ціни швидко зростали. Наприклад, на Полтавщині в 1861 р. вони становили 0,75 крб. за десятину, в 1900 р. — 11,92, в 1916 р. — 18 крб. У середньому орендна ціна десятини землі в 1916 р. становила 14 крб. Якщо наприкінці

XIX ст. селянство на оренду землі витрачало 65 млн крб., то на початку

XX ст. великі власники отримували за оренду щорічно близько 175 млн крб. Прибуток селян був незначним, оскільки оренда досягала 60 % його.

Основну частину видатків селян становили викупні платежі. З 1887 р. їх почали сплачувати державні селяни. До 1883 р. поміщицькі, а до 1886 р. державні селяни платили подушну подать. Крім того, з кожної ревізької душі стягували губернські, повітові, волосні, страхові та інші платежі. В 70-х роках на одну десятину їх припадало 2,2—2,3 крб., тоді як землевласники платили 7 — 23 копійки. Таке становище зумовлювало систематичну заборго­ваність селян державі.

На західноукраїнських землях селянське землеволодіння поступово збільшувалося за рахунок купівлі поміщицької землі, відбувався процес розшарування селянства, концентрації землі у його заможної частини. Цей процес характеризують такі дані перепису 1902 р.:

	Східна Галичина		Буковина		Закарпаття       __
селянського	кількість селян-	%	кількість селян-	%	кількість селян-	/0
господарства	ських госно- .	всієї	ських госпо-	всієї	ських госпо-	всієї
	дарств, %	землі	дарств,   %	землі	дарств,   %	землі
До 5 га	79,9	23,65	85	19,2	72,73	8,62
5- 10га	14,56	13,45	10	62	16,60	26,9
Більше 10 га	4,89	26,15	4,6	18,8	10,32	_25 _

Розвитку селянської земельної власності сприяв закон 1868 р., ш° Да змогу селянам вільно розпоряджатися надільною землею, продавати, ділити

.346спадкоємцями. Якщо в 1868 р. було 1520 актів купівлі-нродажу селян­ської землі, то в 1896 р. — 65 671. Було скасовано кредитні обмеження, що прияло зростанню іпотечної заборгованості селянської власності протягом другої половини XIX — початку XX ст. майже в 2 рази (в 1910 р. — 529,4 мли крон). Збільшилася кількість примусових продажів за судовим вироком селянських земель, площа яких в 1910 р. дорівнювала 1333 545 га. З 1868 по 1884 р. в Галичині діяв Рустикальний банк, який позичав селянам гроші під заставу землі, був посередником у продажу та купівлі землі.

Отже, у пореформений період для аграрних відносин в Україні було визначальним розширення та зміцнення приватної власності на землю, змен­шення поміщицького землеволодіння, зростання його іпотечної заборгова­ності. Земля стала товаром, ціна якого постійно зростала. У Галичині 1 га землі в 1901 р. мав вартість 790 крон, а в 1906 р. — 1264 крони. В Східній Україні земля була дорожчою порівняно з іншими районами Російської імперії:

Регіон	Ціна за десятину, крб.
	60-ті роки XIX ст.	1898-1902	1906-1913
Центральний промисловий район	14,82	56,25	—
Західні губернії	15,63	42,76	• .-• — л
Східні губернії	5,8	32,05	-
Україна	20,12	99-123,97	.136-190

Посилився процес розшарування селянства, концентрації землі у за­можної верстви. Селяни обробляли надільну, приватну, орендовану землю. До 80 % селянських господарств були без- і малоземельними. Статистики на початку XX ст. підрахували, що лише ті селяни, які володіли від 6 до 9 десятин і більше, могли одержувати певний прибуток.

Наслідком значних залишків кріпосництва в сільському господарстві України було штучне аграрне перенаселення. У Східній Україні протягом 1860—1910 рр. сільське населення зросло на 86 %, а площа селянських зе­мель — лише на 31 %. На кінець XIX ст. з 36 мліг населення (з них 27 — «8 мли українців) — хліборобством займалися 74,5 % (87,5 % українського). Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн, а промисловість України могла використати не більше як 1 млн. Це зумовлювало зменшення Індиві­дуального селянського землеволодіння, низьку оплату праці в землеробстві Та промисловості, гальмувало розвиток сільського господарства і нромисло-°сті. Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бесарабію, ца Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. Заданими 1891 р., на заробітки виходило сіл Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Подільської губерній аиже 800 тис. осіб. За 40 років (з 1861 по 1900 р.) видача паспортів відходни-

347кам збільшилась у 10 разів. Царський уряд заохочував еміграцію українського селянства за Урал, в Сибір, па Далекий Схід. За 1885 — 1896 рр. з українських губерній виїхало 209 259 осіб. Протягом 1896 — 1906 рр. після спорудження Транссибірської магістралі па Схід переселилося близько 0,6 мли осіб Єврейське населення з Правобережжя і Полісся емігрувало до Америки.

На західноукраїнських землях резерв вільних робочих рук перевищу, вав потреби сільськогосподарського виробництва у 2 — 3 рази. Лише в Гали­чині, де протягом 1857 —1900 рр. кількість населення зросла на 61,3 %, пло-. ща орної землі — на 5,8 %, 170 тис. селянських родин не мали зовсім землі аграрне перенаселення перевищувало 1,2 млн осіб. Еміграція тут почалася в 70-х роках XIX ст. і була спрямована за океан, до Америки. За 1890-п 1913 рр. емігрувало 700 — 800 тис. осіб. ;,

Після реформи 1861 р. сільське господарство швидше розвивалося на Півдні України, де поміщицькі господарства на кінець XIX ст. перейшли на удосконалену техніку. На Правобережжі та Лівобережжі України зміни відбувалися в зв'язку із зростанням посівів цукрового буряка. Поступово зростала кількість парових молотарок, букерів (три- і чотирилемішних плугів), жаток, сівалок, віялок, культиваторів, парових двигунів (в Україні працювало їх більше 700). При цьому на Лівобережжі машини були тільки в найкращих господарствах, 40 % плугів були дерев'яними. Незначний про­цент селянських господарств обробляли землю за допомогою машин.

У Східній Галичині на початку XX ст. застосовували 1552 сівалки, 1015 грабарок, 3537 молотарок, 122 сепаратори, 1424 сортувалки. Однак лише 26,5 % поміщицьких господарств використовували машини.

За даними першого всеукраїнського перепису населення, у 1897 р.;в поміщицьких і селянських господарствах Східної України працювало 425 тис. постійних робітників. Разом із строковими і поденниками в сільсько­му господарстві використовували працю 1,5— 1,8 млн найманих робітників. На західноукраїнських землях на початку XX ст. сільськогосподарських робітників налічувалося 600 тис.

Раціонально, інтенсивно розвивалася незначна частина господарств. У Східній Україні підприємницьких поміщицьких маєтків налічувалося 1199, або 39,4 %. Більшість поміщицьких господарств, не маючи коштів, засобів, досвіду, вели господарство у формі відробітків або брали землю в оренду-Існували такі види відробітків, як праця за гроші з своїм реманентом, за борг або проценти з боргу, за землю і житло, за порушення ловецького^-лісового та інших законів, права насти худобу па полях поміщика тощо» Відробітки селяни викопували як своїм реманентом, так і панською худо* бою і реманентом. Серед селянства була поширена відробіткова оренда, коли земля бралася за відробітки або натуральну плату (сиільщина). Часто се­ляни віддавали половину врожаю. За рахунок відробітків виконувалися нерідко всі основні роботи в поміщицькому господарстві.

Відробіткова система була пережитком аграрних відносин феодального господарства. Вона прискорювала розорення селянства, сприяла поширенні лихварства. Поміщик виступав не як підприємець, а як землевласник-лихвар-

348Піна орендованої землі була вища ринкової в 6-^-8 разів: Агрокультурні осягнення не застосовували, врожайність була низькою. Для підвищення подуктивності господарств власники землі поступово переходили до грошової, підприємницької оренди або створювали економії, використову­ючи найману працю. Це був шлях поступового становлення фермерських господарств.

Індустріальні відносини в сільському господарстві поширювались в основному в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Подільській, Волинській губерніях. Відробіткова система переважала в Чернігівській губернії, змішана система господарювання — в Полтавській і Харківській. У Східній Галичині з 50 повітів в 35 були поширені відробіт-ки. Одночасно майже 47 % фільварків перебували в оренді у нідприємців-фермерів. ' . ;

Отже, темни розвитку сільського господарства України залежали від того, наскільки швидко і в який спосіб буде ліквідовано залишки панщин­ного господарства.

У Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала на­зву "столипінської" за ім'ям її автора і втілювача в життя голови Ради міністрів П. А. Столипіна. Основні положення реформи були викладеш в указі 22 листопада 1906 р., який після затвердження царем став законом від 27 червня 1910 р. Уряд під час революції 1905 — 1907 рр. домагався стабілі­зації становища в країні у напрямі перебудови земельно-аграрних відно­син, створивши стан заможних селян. У Російській імперії селянам належа­ло 165, в Україні — 91 млн десятин надільної і 5,4 млн десятин приватної землі. Землевласники володіли відповідно в Росії 53, в Україні 10,9 млн десятий. Тому уряд вирішив розв'язати аграрне питання, зберігаючи по­міщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П. А. Столипіна, не могла радикально змінити становище селян.

Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів: 1) руйнування общини, яка відіграла значну роль в масових се­лянських виступах 1905 — 1907 рр., і закріплення за кожним домогоснода-рєм, який володів надільною землею па основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність; 2) надання кредитної допомо­ги селянам через Селянський земельний банк; 3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки — відрубу. Передбачалося переселення на хутори. У власність закріплювалися надлишки землі ІІрнад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді за викупною Ціною 1861 р., коли ціни були нижчі. Для виходу з общини потрібна була Згода сільського сходу, проте якщо вона його не давала протягом ЗО днів, то селяни наділялися землею за розпорядженням земського начальника. В громадах, де не було переділу землі протягом 2 років, земля у власність Скріплювалася обов'язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі це треба було платати взагалі.

349»;-» 29 травня 1911 р. був прийнятий закон про землеустрій, згідно з яким v селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадково-нодвірие землеволодіння.

Здійсненням земельної реформи займалися Міністерство внутрішніх справ і Головне управління землеустрою і землеробства, на місцях — гу­бернські та повітові землевпоряджувальні комісії.

Що ж принесла Столипінська аграрна реформа Україні? Закон 14 червня 1910 р. діяв до 1915 р. За цей час закріпили землю в індивідуальну власність на Правобережжі — 48,9 % селян, на Півдні — 42, на Лівобережжі — 16,5% (за іншими даними, відповідно 50,7, 34,2, 13,8 %). Масової хуторизації не відбулося (дані за 1913 р.).

За 1906— 1912 рр. було утворено 226 тис. хуторів, що становили 5,1 % всіх господарств, а в 1916 р. їх налічувалося 440 тис., або 14 % селянських дворів.

Позики для купівлі землі Селянський банк надавав у розмірі 95 % купівельної ціни, під хутори — в розмірі 100%. Проте встановлення Се­лянським банком високих цін на землю зробило неможливим для основної маси селян користуватися його допомогою. Протягом 1906 — 1916 рр. банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, піднявши ціни з 105 крб. за десятину в 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. За цей час банк скупив 579 поміщицьких маєтків із 572,2 тис. десятин землі.

Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з укра­їнських земель. Протягом 1907 — 1912 рр. виїхало близько 1 млн осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68,5 % переселенців. У 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході проживало 2 млн українців.

Отже, Столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономіч­них заходів. У 1909—1913 рр. продуктивність сільського господарства зрос­ла в півтора раза. Земські агрономи, які поступово взяли ініціативу в про­веденні законів 1910 і 1911 рр., організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали това­риства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Однак модерні­зація українського села здійснювалася повільно порівняно з країнами За­хідної Європи і була перервана війною 1914 р.

У цілому кількість різних груп землевласників у 1907р. визначалася даними, наведеними у таблиці (див. с. 351).

Матеріальне становище українських селян, за даними сільсько­господарського перепису 1917р., було таким: бідняків — 60,3 %, серед­няків — 27, заможних господарів — 12,7 %.

Протягом другої половини XIX — на початку XX ст. визначальним для сільського господарства України було зростання товарного, підприємниць кого виробництва. Посилилася спеціалізація. Степова Україна, Галицьке Н ділля, Покуття стали районами торгового землеробства. У Степовій

350Розмір землеволодіння, десятин	Кількість землеволодінь,   %	Площа землі,  % , .
Менше ніж 10	64,3	2,7
11-50	21,5	6,2
51-100                        ?:.;.„	4,5	4,1
101-500               ^"'	6,3	18,6
501-1000             *     .,:<••	1,8	15,9
1001-5000	1,5	34,5
Більше ніж 500	0,1	18
Менше ніж 100	90,3	13
Більше ніж 1000	1,5	52,5

ні розвивалося поміщицьке експортне зернове господарство, значні площі займав льон-кудряш, пізніше — соняшник. Правобережжя було районом бурякосіяння, Лівобережжя — вирощування тютюну. Торгове тваринницт­во було добре розвинене в підгірських районах, на Буковині та в Закарпатті, на території останнього успішно розвивалося торгове садівництво і виногра­дарство.

Провідна роль в сільському господарстві України належала зерновому виробництву. Розширювались орні землі та посіви. В Східній Україні за 60—70-ті роки XIX ст. площа орних земель зросла в 1860 р. з 19,7 до 29,1 млн десятин у 1887 р. У зв'язку з трипільною системою посівні площі були меншими і дорівнювали в 1860 р. 12 млн десятин (60 % орної), 1870 р. - 16,3 (85 % орної), 1890 р. - 22, у 1913 р. - 22,9 млн десятин.

Зернові культури займали в 1870 р. 14,7 млн десятин, в 1913 р. — 20,7 млн десятин, або 90,5 % посівних площ, технічні культури — 3,8 %, овочі і картопля — 3,8, кормові культури — 2,1 %. Україна була основним регіоном Російської імперії, де вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес, гречку. В Україні більше, ніж у всіх європейських губерніях Росії, вирощу­вали озимої та ярової пшениці, ячменю (в 1900 р. відповідно 75,1 %, 38,8, 51,4 %), а жита — лише 14 %. Поступово зростала середня врожайність зернових культур:

Рік	Середня врожайність, ц/га	Валовий збір		% до збору зернових у Російській імперії
		млн пудів	млн ц
1864-1866	4,5	.398	63,68	19,9
90-ті роки XIX ст.	6,56	740	118,4	22,4
1913	9,4    ;;'{-	1200	192	21

351Середня врожайність у 1909—1913 рр. становила: озимої пшениці — 10,4 ц/га; озимого жита — 9,8; ярової пшениці — 7; ячменю -- Ю ^• вівса — 10,7; проса — 9,9; кукурудзи — 11,2. Найвищі врожаї були на Правобережжі, а найнижчі — в Степовій Україні.

Виробництво зерна па душу населення зросло з 60-х до 90-х років у Степовій Україні в 2,5 раза, Правобережжі — на ЗО, Лівобережжі — на Ю %

Вирощували багато картоплі, яка зайняла важливе місце в харчуванні стала сировиною для промислового ґуральництва, виробництва крохмалю. З 1870 по 1900 р. носіви картоплі збільшилися майже втроє (з 194 до 542 тис. десятин).

Швидко зростали посіви цукрового буряка, зокрема в Правобережних, Харківській, Чернігівській губерніях, і становили в 1900 р. 350 тис. десятин, або 78 % площі, зайнятої цукровими буряками в Російській, державі. В цілому Україна давала 82 % валового збору в імперії.

Важливими технічними культурами в Україні залишалися льон і тю­тюн. Основним районом виробництва льону-кудряшу, що вирощувався для виробництва олії, була Степова Україна, де під цією культурою було зайнято 200 тис. десятин, а в інших губерніях — 57 тис. десятин. 2/3 льону збирали в поміщицьких господарствах. З 80 —90-х років XIX ст. посіви скорочува­лись, а основною олійною культурою став соняшник. Перше місце у вироб­ництві тютюну займали Чернігівська та Полтавська губернії, на які припа­дало 40 — 50 % виробництва махорки і тютюну в імперії.

Незважаючи на деяке піднесення, рослинництво в Східній Україні за­лишалося відсталим. Прогрес тут характеризувався переходом до багатопіль­ної системи землеробства, розширенням площі озимини, застосуванням сівозмін з посівами кормових культур і травосіяння, використанням міне­ральних добрив. Проте ці заходи стосувалися лише кращих поміщицьких маєтків, частини заможних селянських господарств, вони не набули масового характеру. Головною системою землеробства залишалося трипілля, а в степо­вій частині зберігався переліг. На Лівобережжі та Півдні ярові посіви перева жали. В 1913 р. в Україні вони займали 71 % .посівної площі зернових культур.

Однобічний зерновий розвиток при відсталій техніці призводив до вис­наження грунту та зниження родючості. Україна завозила з інших районів імперії картоплю, льон, коноплі. „ . /-.

Повільніше, порівняно з рільництвом, розвивалося тваринництво. Наприкінці XIX ст. вартість його продукції дорівнювала 10 % вартості сільського госпо­дарства. Це було пов'язано зі скороченням площ сіножатей і пасовищ, одно­бічним зерновим розвитком сільськогосподарського виробництва. Переважна більшість худоби належала поміщикам, заможним селянам, проте половина сільських дворів була безкінними. Особливо погіршився стан тваринництва після неврожаїв 90-х років XIX ст. З 1897 по 1912р. зменшилося поголів я великої рогатої худоби на 7 —9 %, свиней — на 9, овець грубошерстиих^—*/н 5 — 7, тонкорунних — на 70 %. Скоротилася кількість волів, їх місце зайняли коні. Кількість коней протягом другої половини XIX ст. збільшилася на °-5 '••

352Товарність сільського господарства Східної України забезпечували в основному поміщицькі та заможні селянські господарства. За 1909—1913 рр. середин щорічна валова продукція була оцінена приблизно в 2 млрд крб., а товарна продукція — 694,26 мли крб., що становило 1/3 валової продукції. у Західній Україні земля за угіддями розподілялась так, %:

Регіон	Орні землі	Ліси	Луки, пасовища
Галичина	47	26,2	21,7
Буковина	27,6	43,27	22,6
Закарпаття	.     21,6	49	28,24

Отже, ріллі для рослинництва було мало. У структурі посівів провідна роль належала зерновим культурам, якими засівали 56 — 59 % ріллі. На відміну від Східної України в Галичині панував вівсяно-житній напрям, у Буковині та Закарпатті — вівсяно-кукурудзяний. Пшениця займала третє місце і вирощувалася в поміщицьких маєтках.

Валовий збір і середня врожайність зернових культур поступово зроста­ли. Так, у 1898 р. валовий збір в Галичині та Буковині дорівнював 13,4 млн ц, а в 1913 р. — 23,8 млн ц. Середня врожайність за цей період відповідно зросла: пшениці з 8,3 до 14,8 ц/га, жита з 7,2 до 12,7, ячменю з 7,2 до 13,5, вівса з 5,7 до 13,5, кукурудзи з 10,1 до 12,2 ц/га.

Технічні культури (цукровий буряк, льон, коноплі, хміль, тютюн) займа­ли лише 1 % посівів. Цукровий буряк вирощували в Галичині, а напере­додні першої світової війни — на Буковині. Посівні площі з 1898 по 1913р. зросли в 3,5 раза, середня врожайність — з 205 до 217,6 ц/га. Важливою культурою залишалася картопля, посіви якої на початку XX ст. збільшили­ся в 2 рази, врожайність — з 94,5 до 105,14 ц/га, валовий збір у 1913 р. становив близько 38 млн ц.

Тваринництво на західноукраїнських землях розвивалося краще, ніж на східних. В основному ним займалися селянські господарства, яким нале­жало 82,5 % великої рогатої худоби, 85,7 % коней. Окремі селяни мали для продажу Ію 80—100 голів худоби. Напередодні першої світової війни по­ширилася тенденція зменшення поголів'я худоби, зокрема великої рогатої худоби і овець, проте кількість свиней і коней зростала.

Відбувся перехід від трипільних до багатопільних сівозмін, збільшили­ся посіви пшениці, цукрових буряків, кормових трав.

Сільське господарство західноукраїнських земель дедалі більше" набу­вало торгового характеру. Господарства землевласників були багато­галузевими і працювали на ринок. Продавали зернові культури, картоплю, торговому балансі селянських господарств провідну роль у рослинництві ІДІгравали льон, тютюн, картопля, цукровий буряк, хміль. Зерно продавали ише 15 % заможних селян, 65 % селян його закуповували. Успішно розви­валося торгове тваринництво, ціпа на продукцію якого (масло, молоко, яйця)

'20-40, 353зросла у 2 —3 рази. Селяни поставляли на внутрішній і зовнішній ринки велику рогату худобу, коней, свиней. Одночасно сільське господарство не забезпечувало потреби населення в продуктах харчування. Свого зерна не вистачало. Його споживали в 2 рази менше порівняно зі Східною Україною За 1857 — 1900 рр. на душу населення споживання хліба зменшилось до 65,6 %, щорічний недобір пшениці становив 42 кг, жита — 21 кг. Щорічно Галичина ввозила 2 мли ц борошна з Угорщини.

На розвиток сільського господарства України негативно вплинула пер­ша світова війна. В Східній Україні в армію було забрано половину праце­здатного чоловічого населення. Посівні площі скоротилися на 1880 тис. деся­тин, валовий збір зменшився на 16,8 %, зернових — на 200 мли пудів що­річно, врожайність — па 8 %, кількість коней — на 10,8%. Погіршилося становище селян. На 1917 р. з 980 тис. господарств 16 % не мали посівів, 16,2 % мали до однієї десятини, 28,7 % не мали корів, 35 % були безкінними. Війна призвела до економічної розрухи також на західноукраїнських землях.

Отже, визначальною подією аграрного розвитку України наприкінці XIX ст. було скасування кріпосного права в ході реформ 1848 і 1861 рр. на користь землевласників, збереження залишків кріпосництва. Як наслідок сільське гос­подарство мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недо­статньою сільськогосподарською технікою, низькою продуктивністю праці. Більшість селянських господарств були парцельованими, що виключало мож­ливість застосування агротехнічних заходів. Повільно створювалися і розви­валися фермерські господарства. Вони були інтенсивні за виробництвом, по­стачали на ринок зерно, картоплю, льон, цукровий буряк. Широко використо­вували найману працю.

Сільське господарство стало торгово-підприємницьким. Посилилася спе­ціалізація. В товарно-грошові відносини втягувались як поміщицькі, так і селянські господарства. Прискорила інтенсифікацію сільського господар­ства загальноєвропейська криза.