3.8. Фінанси і кредит

У XIX — на початку XX ст. відбулися зміни в фінансово-кредитній системі як на західних, так і на східноукраїнських землях.

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій поло­вині XIX ст. були оброчний і подушний податки з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів і торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі доходів знизилося значення подушного і оброчного податків і зросла роль непрямого оподаткування, насамперед так званого Іштейного доходу, який продовжував грунтуватися на системі відкупів. На­передодні селянської реформи 1861 р. вій становив майже ЗО % державно­го бюджету.

Структура податків, основний тягар яких лежав на плечах селян, зумо­вила хронічний дефіцит бюджету. Так, лише за 1845 — 1861 рр. він становив понад 1 млрд крб. Уряд вдавався до збору податків і недоїмок натурою. У 1828 р. у 6 українських губерніях було зібрано податків натурою на суму близько 3,5 мли крб. Дефіцит покривали в основному випуском у дедалі більших обсягах внутрішніх і зовнішніх позик, а також паперових грошей.

Видаткова частина бюджету, яка становила майже 15 — 20 % національ­ного доходу Росії, значною мірою мала непродуктивний характер. Більшість витрат припадала на воєнне і морське міністерства. У 1804 р. з 122 мли крб. бюджету за цією статтею було витрачено майже 53, у 1855 р. з 526 млн — 270, у 1899 р. з 1463 — 417,2 млн крб. Після витрат на армію, флот і платежів за державний борг утримання двору, чиновників різних міністерств становило важливу статтю державних видатків. Утримання двору поглинало понад 10 % бюджету. При цьому витрати па міністерство освіти в першій поло­вині XIX ст. становили менше ніж 1% всіх бюджетних видатків.

Російський уряд змушений був здійснювати заходи щодо впорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових відносин. На початку XIX ст. було реалізовано фінансову реформу М. Снеранського, який у 1803 р. зайняв пост директора департаменту Міністерства внутрішніх справ. У 1809 р. йому

374доручили скласти загальний проект державних реформ, який і був поданий за назвою "Вступ до уложеїшя державних законів". У 1810 р. М. Сперап-ський подав Державній Раді "План фінансів" з теоретичними основами реформ у галузі фінансів і грошового обігу. Було припинено випуск нових асигнацій, різко скоротилися державні видатки, продано частину казенних маєтків у приватні руки, запроваджено нові податки, які викликали велике незадоволення дворянства. Проте практична діяльність М. Слерапського як реформатора закінчилась у 1812 р.

Дослідження М. Сперанського, і зокрема його записку "Про монетний обіг", не тільки ретельно вивчив, а й використав при підготовці грошової реформи Є. Канкрін. Німець за походженням, він у 1823 р. був призначений міністром фінансів Росії, пройшовши шлях від посади дрібного писаря. Його фінансово-економічна політика грунтувалася на таких принципах: дбайливо та економію використовувати державні кошти, обережно корис­туватися державними кредитами, бути дуже завбачливим при встанов­ленні нових податків, постійно зміцнювати грошову систему. Грошову ре­форму 1839—1843 рр. проводили вилученням асигнацій і введенням твер­дої валюти у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів. Номінальне відновлювалася срібна валюта з прирівнюванням срібного кар­бованця до 3 крб. 50 коп. асигнаціями (девальвація). У 1841 р. випущено нові, розмінні на срібло кредитні білети, а асигнації в 1843 р. вилучено з обігу, впровадження кредитних білетів на рівні зі сріблом принесло значні вигоди. Це дало змогу відмовитися від срібла, громіздкого в обігу (до того ж монети в обігу сильно стирались). Для розміну паперових грошей був створений фонд, який на вересень 1843 р. становив близько 36 млн, а в 1845 р. — уже 87 млн крб.

Однак у зв'язку із зростанням державних і особливо воєнних видатків царський уряд вдавався до емісії нових кредитних білетів, які почали зне­цінюватися. Напередодні та в період селянської реформи 1861 р. грошовий обіг у Росії знову був розладнаний.

Індустріальний розвиток країни диктував необхідність впорядкування фінансово-грошової системи. Після 1861 р. царський уряд, який став на шлях прогресивних перетворень, провів фінансову реформу (1862 р.). Затверджено нові правила створення і розгляду державного бюджету, який почали пуб­лікувати. Внесено зміни в касову справу, державний контроль. У подат­ковій системі відмінили винні відкупи (пережиток феодалізму), їх замінив акциз на вино, збільшились акцизи на тютюн, цукор. Проте порядок стягу­вання податків з урахуванням станів не було знищено. Подушний податок >Іе був відмінений до 80-х років (від нього звільнилися лише городяни), незважаючи на створення багатьох комісій для його скасування. У 1863 р. подушний податок з міщан міст Європейської Росії замінив податок на міське нерухоме майно, який становив у 1898 р. 8,6 млн крб. У 1894 р. був запроваджений квартирний податок.

У 1875 р. частина місцевих ІІовинпостей почала набирати форми дер­жавного поземельного податку без розмежування власників. Цей податок

375па селянські землі в середньому в 1,5 раза, а в деяких губерніях у 3 рази і більше перевищував податок на приватні землі. Прямі податки з сеяян-

•ської десятини землі в 70-х роках були в 10 разів більшими, ніж прямі додатки з десятини поміщицької землі. Лише в результаті революційної ситуації 1879—1880 рр. царський уряд відмінив подушний податок (у .1882 р.), зменшив викупні платежі па 12 млн крб., встановивши обов'язко­вий викуп землі як для поміщицьких, так і для державних селян, створив Селянський банк тощо. Відміну подушного податку супроводжувало збільшення непрямих податків і платежів колишніх державних селян у зв'язку із переведенням їх на викуп у 1886 р. До цього вони платили

• оброчний (нижчий від викупних платежів) і подушний податки.

У 27 губерніях Європейської Росії платежі та примуси, що сплачували селяни наприкінці XIX ст. з десятини землі, дорівнювали в середньому 1,39 крб., що, за підрахунками урядової комісії, становило 15,4 % валового прибутку і 36,8 % чистого прибутку з десятини. У багатьох повітах подат­ки перевищували прибуток від землі.

У 1900 р. загальна сума непрямих податків, які сплачувало населення Російської імперії, становила 657 млн крб., у тому числі з алкогольних напоїв — 317 млн, з тютюну — 41 млн, з цукру — 63 млн, з нафти — 25 мли, з сірників — 7 млн, з мита — 204 млн крб. Ці податки насамперед сплачували за продукцію, яку виробляли неросійські народи. Зокрема, спирт, цукор, тютюн були українського виробництва. Дев'ять українських губер­ній з 1868 по 1880 р. дали Російській імперії 2899,2 мли крб. З цієї суми на їх потреби повернено 1749 млн крб. Отже, лише за 13 років українське господарство втратило 1 150,2 млн крб. За 15 років, починаючи з кінця XIX ст., бюджет монархії Романових одержував з України 3289 млн крб. прибутку. Асигнування державної скарбниці на потреби України станови­ли 2605,2 млн крб. Це — одне із переконливих свідчень антиукраїнської колонізаторської політики російського царизму.

Істотною ознакою фінансів Росії був державний борг. Він безперервно зростав не лише абсолютно, а й відносно розміру бюджету. Якщо на початку XIX ст. сума державного боргу (внутрішні та зовнішні позики, асигнації) дорівнювала майже чотирьом річним бюджетам Росії, то напередодні се­лянської реформи 1861 р. державний борг перевищував щорічний бюджет вже приблизно у 8 разів. З середини 80-х років Росія за величиною держав­ного боргу займала третє місце після Франції та Великобританії, а за виплатою відсотків за борги — друге. У 1903 р. борг становив 6679 млн крб.

У 1862 р. царський уряд провів грошову реформу, дозволивши розмін кредитних білетів на золото та срібло. Однак уже в кінці наступного року розмін було відмінено. Одержана Росією перед впровадженням розміну Іно­земна позика па 85 млп крб. була лише наполовину використана для збільшен­ня розмінного фонду, друга половина пішла па відшкодування дефіиитУ державного бюджету.

Дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в імперії Ромаиових .грошового обігу, заснованого на золоті, як це уже було у Великобританії,Німеччині. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота, яка могла бути одержана через активний торговий і розра­хунковий баланси, скорочення ввезення та збільшення вивозу товарів, позик, збільшення податкового тягаря. В результаті фінансово-бюджетної політики царської Росії у Державному банку нагромаджувалися великі запаси золота у вигляді фонду для забезпечення майбутньої золотої реформи. В 1897 р. золотий фонд уже становив 1095 мли крб. при 1067 мли крб. кредитних білетів у обігу. При такому співвідношенні можлива була реформа грошового обігу, тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золотим карбо­ванцем і паперовим кредитним карбованцем взяте було співвідношення, яке на той час після певних заходів, спрямованих на стабілізацію курсу карбован­ця, фактично встановилося на ринку, тобто кредитний карбованець коштував 66 кон. золотом, а колишній золотий імперіал вартістю 10 руб. — 15 нових карбованців золотом.

Іншими словами, реформа була проведена у вигляді девальвації, тобто зниження карбованця до фактично встановленого його ринкового курсу. У 1897 р. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбували­ся нові золоті монети ІІ'ятикарбованцевої вартості на 1/3 колишнього імпе­ріалу, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Емісійне право Державного банку було обмежено правилом: кре­дитні білети в обігу до 600 мли крб. забезпечувалися золотом повністю, понад 600 мли крб. — наполовину, тобто понад золотий запас Держбанк міг випустити иезабезпечених кредитних білетів на суму 300 мли крб. Це емі­сійне правило забезпечення порівняно з емісійними системами інших країн досить суворе (в перші роки виконувалося навіть понад норми, оскільки золотий запас часто перевищував суму кредитних білетів у обігу: в 1899 р. — 1007 мли крб. золота і 661 мли крб. кредитних білетів в обігу, тобто па 646 мли крб. менше від емісійного права).

Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до першої світової війни. Вона давала можливісгь уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінаисові заходи, спрямовані пе­реважно на розвиток великої промисловості. На основі цього золотого запа­су розвивалися кредитна політика, державні позики, фінансувалося заліз­ничне будівництво, промисловість тощо.

Постійну увагу грошовому обігу приділяли уряди Австрійської, а потім Австро-Угорської імперії, під гнітом яких перебували Галичина, Буковина та Закарпаття. На західноукраїнських землях ще на початку XIX ст. пану­вала австрійська монетна система. На підставі монетної конвенції, підписа­ної Австрією з німецькими державами в 1857 р., карбувалися нові гульде­ни: австрійський, що дорівнював 2/3 таляра, або 20 срібних грошів, і півден-попімецький — 4/7 таляра, або 17 і 1/7 гроша. Австрійський гульден (флорин) важив майже 12,34 г (11,1 г чистого срібла 900-ї проби), вій Ділився вже па 100 крейцерів (замість 60). З 1870 р. випускали також золоті австрійські монети вартістю 4 і 8 гульденів, що важили відповідно ^'2 і 6,5 г. У 1892 р. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала крона.

377Відтоді гульден не карбували, проте в обігу він залишався до 1899р (1 гульден = 2 кронам). Карбувалися золоті монети вартістю 20 і 10 крон (10 крон = 3,049 г золота) і срібні вартістю 1, 2 і 5 крон. Випускалися також паперові гроші вартістю 1, 2, 10, 20, 50, 100, 1000 і 10000 крон. Австро-угор-ська крона була в обігу па західноукраїнських землях до 1918р.

Жорстокий податковий гніт терпіло населення західноукраїнських зе­мель. Бюджет монархії Габсбургів був хронічно дефіцитним. Так, у 1882 р. сума прибутків становила 448 155 793, а сума витрат — 485 720 951 золотих ринських. Отже, витрати у 1882 р. перевищували суму прибутків бюджету майже на 40 000 000 золотих рипських.

З населення Галичини стягували в основному прямі та посередні по­датки. Прямі податки у 1883 р. становили величезну суму, наприклад, податок на землю — 4 331 000 золотих ринських, податок па будинки — 3 670 000, на інші різні прибутки — 2 380 000, па заробітну плату — 745 000, екзе­куційні штрафи — 31 000 золотих ринських. З цих сум на населення україн­ської частини Галичини припадало; податку на землю — 2 673 457 золотих ринських, податку на будинки — 2 265 431, з інших прибутків — 1 469 136, заробітну плату — 459 875, екзекуційні штрафи — 83 950 золотих рин­ських.

На західноукраїнських землях швидко збільшувалась іпотечна заборгова­ність селян. У Галичині податки на селянські господарства з 1862 до 1905 р. зросли на 770, у Буковині — на 470 %. У Галичині в 1910р. заборгованість всіх землевласників становила астрономічну цифру — 1960 млн крон.

Дані державної статистики переконливо свідчать про колоніальну полі­тику Австро-Угорської монархії на західноукраїнських землях. У 1883 р. уряд імперії Габсбургів, стягуючи різні податки, одержав з Галичини прибут­ків на суму 43 051 019 золотих рииських, а витратив на неї лише 31 217 384 золотих рииських, у тому числі на українську частину Галичини припадало прибутків 26 574 703 золоті ринські, а витрат — лише 19 269 989. Отже, в державній скарбниці залишалося 7 304 714 золотих ринських чистого прибутку.

Російський і австрійський уряди в умовах промислового розвитку роз­глядали як одне із своїх першочергових завдань вдосконалення кредитної системи. У 1817 р. у зв'язку зі збільшенням кількості кредитних закладів у Росії та розширенням їхньої діяльності виникла Рада державних кредит­них установ. Цього самого року замість облікових контор було створено при Асигнаційному банку Державний комерційний банк для розширення кредиту промисловості й торгівлі. Відділи банку працювали в більшості великих міст імперії Ромаиових: Одесі, Києві, Харкові та іи. Цей банк здійсню­вав операції приймання вкладів на зберігання, вкладів з процентів (банк платив за вкладами спочатку 5 %, а потім 4 %), видання позик під заставу товарів і облік векселів. Комерційний банк кредитував торгівлю і частково промисловість (особливо його Єкатеринбурзька контора). Промисловість кредитували й інші кредитні установи: "Фонд для посилення виробництва солдатських сукон!^ "Мануфактурний капітал" та іи.

378Незважаючи на кілька міських приватних і громадських банків комер­ційного кредиту, в Російській імперії у той час все ще було розповсюджено лихварство. В Одесі на початку XIX ст., до заснування банку, процент у лихварів становив 36 %, а із заснуванням байку він знизився до 12 %.

Царський уряд, передбачаючи неминучість селянської реформи, змуше­ний був вживати заходів, спрямованих на зміну всієї системи державних кредитних установ. Позиковий банк було скасовано. Так само було ліквідо­вано і Державний комерційний банк з передашіям усіх справ Державному банку (1860 р.). На останній було покладено завдання зміцнення грошової та фінансової системи. Банк мав право обліковувати векселі та інші термі­нові папери, видавати позики, за винятком іпотечних, купувати і продавати золото, срібло та цінні напери, приймати вклади на зберігання на поточний рахунок тощо. Однак він не мав права самостійної емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Банк випускав кредитні білети для ко­мерційних цілей в кожному випадку за спеціальними наказами. З середи­ни 90-х років більшу частину вкладів становили казенні суми. Відповідно до цього ресурси Державного банку формувалися переважно з казначей­ських вкладів і кредитних білетів. Депозити приватних осіб і промисловос­ті переважно концентрувалися в акціонерних банках. Активні операції забез­печили банку вагомі успіхи: сума обліку векселів і спеціальні поточні ра­хунки під векселі зросли з 32 млн крб. у 1861 р. до 261 млн крб. у 1900 р.; позики і спеціальні поточні рахунки під процентні папери — відповідно з 11 млн до 73 млн крб.; кількість золота — з 82 млн до 843 млн крб., тобто більше ніж у 10 разів. Хоча комерційні операції Державного банку були дуже великими, загальна сума обліково-нозикових операцій всіх комерцій­них акціонерних банків зрівнялася наприкінці 80-х років з сумою цих опе­рацій в Державному банку і надалі перевищила їх у кілька разів.

Відповідно до нового статуту, затвердженого у 90-х роках, Державному банку надавалося право враховувати векселі з двома і більше підписами; надавати позики під заставу державних паперів, акцій і різноманітних облігацій приватних спілок, під залізничні накладні та інші документи; ку­пувати і продавати процентні напери; надавати позики під заставу неру­хомості і під товари; купувати і продавати золото і срібло, російські та іноземні векселі та чеки, білети іноземних банків; приймати грошові вкла­ди тощо. Банк став центральним емісійним закладом Російської імперії і разом з тим найбільшим комерційним банком короткострокового кредиту.

Іпотечний тривалий кредит мав десять акціонерних земельних банків і Два великих державних банки — Селянський поземельний банк (1883 р.). Дворянський земельний банк (1885 р.), а також міські кредитні товариства.

Селянський поземельний банк, надаючи позики переважно заможній частині селян, допомагав дворянству на вигідних умовах продати свою зем­лю. За 1883—1900 рр. було надало 170 тис. позик і продано селянам 12,6 тис. Десятин землі.

Державний Дворянський земельний банк видавав довгострокові креди-Ти спадковим дворянам-землевласиикам під заставу їхньої земельної влас-

379пості. За позиками банку позичальники зобов'язані були сплачувати пев­ний відсоток зростання, на відшкодування позик тощо, проте менше, цщ платили позичальники Селянського банку. Банк діяв на території Євро­пейської Росії (крім Польщі, Прибалтики і Фінляндії) та Закавказзя.

Царський уряд сповна допомагав Дворянському банку — за рахунок держави він сплачував його збитки, знизив у 1897 р. розмір процента за позиками, які видавав банк, дозволив приєднати до капітального боргу не­доплати дворян за одержаними позиками тощо.

На початку XIX ст. виникли органи кредитування торгівлі. У 1806 р. в Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, заснованої в Петер­бурзі у 1798 р. Після її реорганізації па Державний комерційний банк остан­ній мав контори в Одесі (з 1819 р.), Києві (з 1839 р.), Харкові (з 1843 р.), Полтаві (з 1852 р.). Чималим кредитним центром був у ЗО—50-х роках XIX ст. Бердичів, де було зосереджено 8 банківських домів. Тут діяло (до 1839 р.) агентство Польського банку (Варшава). Значні кредитні операції здійснюва­лися через Київський контрактовий ярмарок. Ці операції здебільшого зводи­лись до надання позик великим землевласникам під майбутній урожай.

В останній третині XIX ст. в Україні було засновано 12 комерційних банків: Київський приватний комерційний банк (1868 р.), Харківський торго­вельний (1870 р.), Київський промисловий (1871 р.), Миколаївський комер­ційний (1872 р.), Одеський дисконтний (1879 р.) та ін. Проте більшість з них існувала недовго. Наприкінці XIX — на початку XX ст. залишилося лише два українських комерційних банки — Київський приватний та Оде­ський дисконтний, до якого було приєднано заснований у 1912 р. Одеський купецький банк. Ці українські банки посідали незначне місце в кредитній системі імперії Ромаиових. їхній основний капітал у 1913 р. становив менше ніж 1,5 % основного капіталу комерційних банків Росії, обіг — 0,5 %, дисконт векселів — 0,6 %. Така роль українських банків, як і всіх так званих про­вінційних банків, пояснюється особливостями соціальио-екоіюмічного роз­витку Росії, тісним зв'язком приватних банків з Державним банком і міністер­ством фінансів, колоніальною політикою російського царизму в Україні.

Основу кредитної мережі України становили філії столичних банків, до правлінь яких входили й українські підприємці. Так, Петербурзький міжнародний банк мав в Україні 35 філій, Об'єднаний банк — 31, Азовсько-Донський — 23. Мережу дореволюційних банків (1916 р., без іпотечних банків) можна проілюструвати даними, наведеними у таблиці.

Мережа банків	Контори і філії Держбанку	Філії комер­ційних банків	Товариства взаємного кредиту	Міські банки
Всього   в Росії	138	678	923	326 —— • —— - 69 —— : —— — — 21,1
У тому числі в Україні	22	142	337     '
Частка України, %	..„, 15-9 ..: „	'.      20,9	36,5

Наприкінці XIX — па початку XX ст. інтенсивно зрощувався (зливав­ся) банківський капітал з промисловим. Наприклад, Петербурзький міжна­родний та Дисконтний банки були зв'язані з українською металургією та вугільною промисловістю; Азовське-Донський банк контролював більшість підприємств цукрової промисловості імперії Ромапових.

Австро-у горський та інші іноземні капітали, економічно завойовуючи західноукраїнські землі, мали міцні позиції у кредитно-банківській систе­мі краю, формування якої почалося ще у 50-х роках XIX ст. Активним провідником колонізаторської політики імперії Габсбургів став емісійний Австро-Угорський банк. Він був центральною кредитною установою всієї імперії. Його акціонерний капітал у 1900 р. становив 210 млп крон. У Галичині і па Буковині цей банк мав 12 філій. Він утримував основні позиції всіх банківських операцій, йому належала головна роль на місцевому грошовому ринку.

У 1888 р. Австро-У горський банк брав участь в усіх 4 акціонерних банках Галичини і Буковини. Сума його коштів становила 48 мли крон. Крім того, він мав велику кількість іпотечних акцій та облігацій на багато мільйонів крон.

Австро-Угорський банк був розрахунковим центром у Західній Україні. Приватні комерційні та деякі земельні банки тримали частину своїх капі­талів у його центральному управлінні, конторах і відділеннях. Галицькі та буковинські філії здійснювали операції з іпотечними позиками, обліком векселів, зберігали вклади, фінансували господарства великих землевлас­ників. Наприкінці XIX — па початку XX ст. майже 50 % усіх іпотечних операцій державного Австро-Угорського банку припадало на галицькі від­ділення. У 1909 р. банк видав 744 іпотечні позики на суму 59 670 546 крон. З цієї суми на Галичину припадало 27 651 986 крон, тобто майже половина всіх іпотечних позик.

Активно діяв Буковинський крайовий банк. Він видавав позики під зерно, земельне забезпечення, соло-векселі та здійснював інші операції. В 1898 р. іпо­течна заборгованість Буковинському крайовому банку досягла 18 мли золо­тих ринських, у 1910 р. ця сума збільшилася до 68 177 093 крон.

У 1903 р. всі справи Буковинського крайового банку перейшли до Бу­ковинського земельного банку в Чернівцях. У цьому банку кредити великим землевласникам стали ще більшими: в 1907 р. — 20 362 тис., а в 1909 р. — 23630 тис. крон.

У 1890 р. земельні магнати при активному сприянні Австро-У горсько­го та місцевих банків заснували Львівський парцеляційпий банк. Метою його було сприяти парцеляції великих землеволодінь і продаж селянам Ділянок землі за умови виплати за неї протягом 5—10 років. При цьому банк продавав землі великих землевласників за найбільш спекулятивними Цінами, які безперервно зростали. Так, у 1900 р. банк продавав морг землі за 1 100 крон. У 1905 р. ціна одного морга оброблюваної землі становила 1800 кРоп, а необроблюваної — 616 крон. Для порівняння: в Познаньщині, де земля давала у 2 рази більше прибутку, морг землі продавався за 462 крони.

381{**• •-•*. У 1868 р. у Галичині виник Селянський банк, або, як його називали, Банк рустикальний, що фінансував також і буковинських селян. Банк позичав гроші під заставу нерухомого майна (землю) на 12 % річних. За 11 років він надав 62 972 позики.

Значна роль в економіці Західної України почала належати україн­ським кредитним установам, у тому числі Українському акціонерному зе­мельному іпотечному банку, заснованому в 1909 р., з капіталом у 1 мли крон. Акціонерами банку стало багато українських землевласників, тор­говців і промисловців. Банк широко проводив кредитні операції під заставу землі та нерухомого майна. Він випускав векселі, організував інвестиції у різні торгово-промислові кооперативні підприємства. Цей банк став основ­ним джерелом кредиту для західноукраїнських торгових і виробничих сфер, кооперативних установ.

Кредитами банку користувалися заможні селянські господарства. Тільки багаті селяни могли брати позику на суму понад 400 крон. Банк провів у 1910р.310 таких операцій на суму 1 540 000 крон, у 1911 р. — 416 операцій на суму 1877 тис. крон.

Значне місце в банківській системі західноукраїнських земель займав Промисловий банк у Львові. Його створення вимагали як польські, так і українські промисловці ще у 1901 р. Група галицьких промисловців у 1909 р. почала переговори з австрійським банком "Нідеростеррайхіше Ескомнте — Гезельшафт" про спільну організацію кредитної установи для фінансу­вання галицької промисловості. Після тривалих переговорів контрагенти погодили організацію Промислового банку з акціонерним капіталом 10 мли крон. Двадцять відсотків акцій зобов'язалися викупити Крайовий сейм і місцеві підприємці, а 80 % капіталу мав оплатити Австрійський банк. Отже, з самого початку Промисловий банк був під контролем австрійської фінан­сової установи.

Наприкінці XIX ст. у зв'язку з акцією, спрямованою па обмеження при­ватного лихварства, па Закарпатті виникло кілька десятків кредитних кас і установ, які працювали па зібраному капіталі за допомогою угорських банків. Вони належали також угорським та іноземним, в основному німецьким банкірам.

Перед війною 1914—1918 рр. майже всю банківську систему Західної України контролювали австро-угорські та німецькі банки. Останні могли розпоряджатися не лише коштами своїх філій, а й грошовими ресурсами всіх приватних банків Західної України.

Отже, фінансово-кредитна система України, яку було сформовано в про­цесі промислового та індустріального розвитку, стала одним із важливих факторів соціально-економічного прогресу суспільства. За її допомогою правлячі кола Росії та Австро-Угорщини здійснювали свою жорстоку ко­лоніальну політику на українських землях.

І). •:   . і                                ,ІШ               .!і:ї          ПЗ

382Господарський розвиток України у першій половині XIX ст. значно відставав від передових країн світу. На початку XX ст. її економіка мала аграрно-індустріальний характер. Колоніальне становище України гальмувало прогрес її господарського розвит­ку. В економіці переважав іноземний капітал.

Внаслідок аграрних реформ 1848 та 1861 рр. в українському селі було ліквідовано феодально-кріпосницькі відносини. Сільське господарство почало переходити на індустріальну основу. Цей процес гальмувався відсутністю в Україні у складі Російської імперії до реформи П. Столипіна права власності селян на надільні землі, недостатністю інвестицій, низькою агротехнікою. Ефектив­ність праці була у 3 рази менша, ніж у Франції, де, які в Україні, селянське землеволодіння було парцелярним.

На рубежі XIX—XX ст. завершилося формування світового ринку і світового господарства. Створювалася система міжна­родного поділу праці, складовою частиною якої стала Україна. Цьому передував тривалий і складний процес вдосконалення то­варно-грошових відносин. Як і в Західній Європі, в Україні подаль­шого розвитку набули внутрішня та зовнішня торгівля, фінансо­во-кредитна система. Зародився та розвивався український коопе­ративний рух, який творчо використовував досвід передових країн світу виходячи з національних умов. Українська кооперація, на відміну від західноєвропейської, була обумовлена насамперед по­требами звільненого від кріпацтва селянства, а не індустріально­го робітництва. Вона стала важливим чинником господарського розвитку трудових верств нації, засобом національно-економічно­го самозахисту українства.

Колонізаторська політика Російської та Австро-Угорської імперій не дала змогу українському народові зайняти гідне місце в світовому господарстві, сповна використати свої потенційні мож­ливості. Антиукраїнські позиції займав іноземний капітал. Особливо негативно позначилася на економічному розвитку України відсутність державності.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте передумови, основні етапи та наслідки промис­лового перевороту в Україні. Які його особливості?

2.  У чому полягає суть індустріалізації України? Які найважливіші наслідки її до початку першої світової війни?Як вплинули промисловий переворот та індустріалізація на розвиток українських міст?

4. Коли почався і як проходив промисловий переворот на західно­українських землях? Чому він не завершився на початку XX ст. ?

5.  Назвіть характерні риси розвитку аграрних відносин в Україні напередодні 1861 р. На конкретних прикладах і фактах розкрий­те підприємницький характер сільського господарства України в першій половині XIX ст.

6.  Розкрийте зміст аграрних реформ 1848 і 1861 рр. та порівняйте їх.

7.  Які зміни відбулися в українському селі у пореформений період?

8.  В чому полягало прогресивне значення столипінської аграрної реформи?

9. Розкрийте передумови виникнення української кооперації, види та найважливіші напрями діяльності її.

10. Розкрийте зміст і покажіть наслідки грошових реформ, проведених російським урядом у XIX ст.

11.Назвіть характерні риси податкової політики Російської та Австро-Угорської імперій.

12. Як розвивалися російська й австро-угорська кредитні системи на українських землях?

13. Проаналізуйте головні форми організації внутрішньої торгівлі в Україні. Яка роль належала Україні в системі світового ринку?