Українська РСР, увійшовши до складу
Радянського Союзу (ЗО грудня 1922 р.), остаточно втратила ті формальні ознаки
незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі
рішення, що стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства,
приймалися в Москві.
Запровадження необмеженої системи
централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціонування
транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів
— все це надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій
половині 20-х років (1924— 1927 рр.) до загальносоюзного бюджету
відраховувалося 20 /ь українського капіталу більше, ніж за часів Російської
імперії.
Скасувавши неп, керівництво країни
взяло курс па індустріалізацію І| колективізацію сільського господарства, що в
кінцевому підсумку повинно | було привести до "побудови
матеріально-технічної бази соціалізму"- ^°'\
400 : :повна
проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом ііа
індустріалізацію,— це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не
маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього
каніталонагромаджепня (націоналізація підприємств різко знизила ефективність
виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття
промислового прибутку) Сталін і його оточення почали швидкими темпами
розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися
в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.
Керівники країни не розуміли чи не
хотіли розуміти, що недооцінка товарпо-грошових відносин, систематичне
нехтування інтересами села, зволікання з розв'язанням соціальних проблем
(забезпечення квартирами, товарами широкого вжитку) неодмінно позначиться на
розвитку самої промисловості, що було підтверджено результатами першого
п'ятирічного плану (1928/29— 1932/33 рр.). Досить докладно складений і ретельно
обговорений, цей план не був втілений у життя. З двох варіантів плану
(відправного і оптимального) за основу було взято оптимальний. Крім того, за
вказівкою Сталіна, оптимальний варіант був скориговапий в бік збільшення за
окремими пунктами: з чавуну, нафти, сільськогосподарських машин та інших
показників. Фактично виплавлення чавуну в 1932 р. становило 6,2 млнт, хоча за
відправним варіантом передбачалося 7 млн т, за оптимальним — 10 млн, а
підвищене завдання — 17 млн т. Відповідні показники були щодо виробництва тракторів:
53 тис., 170 тис., фактичне виконання — 49 тис., автомобілів — 100 тис., 240
тис., фактичне виконання — 24 тис. Подібне становище було й з іншими плановими
завданнями. Проте Сталін, незважаючи на провал першого п'ятирічного плану, у
січні 1933 р. на весь світ заявив про те, що перший п'ятирічний план виконано
достроково — за чотири роки і три місяці. Не були виконані завдання і з валової
продукції промисловості, а щодо продуктивності праці при запланованих ПО % було
досягнуто лише 41 %. Саме з цього часу радянська статистика перестала бути
справжньою наукою про кількісну сторону виробництва, а перетворилася на вірну
служницю тоталітарного режиму, яка здатна була фальсифікувати стан справ не
тільки в економіці, айв суспільстві в цілому.
Не був винятком у цьому відношенні й
другий п'ятирічний план на 1933— 1937 рр., до якого було включено ряд
нереальних, економічно необгрунтованих завдань, які не були викопані. Досягти
рівня, передбаченого першим і другим п'ятирічними планами, чорна металургія і
тракторобудування змогли лише в 1949 р. Серйозні зриви були характерні й для
передвоєнних років третьої п'ятирічки (1938 — червень 1941 р.).
Не було викопано перші три п'ятирічні
плани і в Україні. Так, Ійіаном передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі
з 27 до 53 млн т, а фактичний видобуток досяг тільки 45 млн т. Виплавлення
чавуну в Україні передбачалося збільшити майже втричі, що також виявилося
нездійсненним.
У результаті сталінського стрибка в
індустріалізації України, як і вза-
і в СРСР, поглибилися диспропорції в
розвитку господарства, зріс дефі-
401цит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострив проблему
постачання населення міст продовольством неврожай 1928 р. в Україні. З другого
кварталу 1928 р. була запроваджена карткова система розподілу продуктів.
Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продуктовими картками,
голодувало. Лише в січні 1935 р. карткову систему було скасовано й встановлено
єдині ціни на хліб, а з жовтня — па всі інші продовольчі товари. Остаточно нормовані
ціпи на продаж товарів першої необхідності були скасовані у 1936 р.
Отже, головна ідея п'ятирічних планів
з індустріалізації країни і одночасного піднесення життєвого рівня населення в
ході так званого соціалістичного будівництва не була втілена в життя, особливо
щодо піднесення матеріального рівня життя народу.
Щодо промислового розвитку України
перший п'ятирічний план виявився найбільш сприятливим. Із 1500 нових
промислових підприємств, які планувалося спорудити в СРСР, 400 припадало на
Україну, і більшість з них було побудовано. Деякі мали досить високий технічний
рівень. До таких новобудов можна віднести Зуївську і Штерівську електростанції.
Найбільшою електростанцією в Європі вважався Диіпрогес, побудований в 1932 р.
у Запоріжжі. В Донбасі введено в дію 53 нові шахти, а па заводах, які уже діяли
в Україні, — 12 доменних і 24 мартенівські печі.
Поряд із розширенням існуючих
споруджувалися нові гіганти металургії, такі як "Азовсталь",
"Запоріжсталь", "Криворіжсталь". У 1932 р. було побудовано
перший в Україні електрометалургійний завод з випуску інструментальної сталі
"Дніпроспецсталь". Україна вийшла на одне з перших місць у світі за
рівнем розвитку чорної металургії. Непоганих результатів було досягнуто і в
галузі машинобудування. З жовтня 1931 р. почав випускати продукцію
иовозбудоваиий Харківський тракторний завод (ХТЗ). Були реконструйовані
Луганський паровозобудівний завод, машинобудівні заводи в Харкові, Києві.
Найбільшою в машинобудуванні України новобудовою був Краматорський машинобудівний
завод.
У харчовій промисловості виникли нові
галузі — маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська.
Зокрема, в 1928 — 1937 рр. було збудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5
великих м'ясокомбінатів. У 1932 р. став до ладу Херсонський консервний завод. В
Одесі, Києві, Харкові було збудовано трикотажні фабрики.
Однак розвиток легкої промисловості
значно відставав від важкої, а попит постійно випереджав виробництво товарів
широкого вжитку.
Якщо в першій п'ятирічці Україна
одержала понад 20 % загальних капіталовкладень, то в другій і третій вони були
суттєво скорочені. У зв'язку з цим кількість новобудов в Україні з кожним роком
зменшувалася.
Для того щоб піднести активність
трудящих у виконанні п'ятирічних планів (активність всіх, ентузіазм мільйонів
при мінімальному матеріал*" йому заохоченні, гострому дефіциті товарів
народного споживання, ІІослуг/> більшовики організували в широкому масштабі
так зване соціалістичне змагання, що грунтувалося па ентузіазмі народу, який тоталітарний
сталій*
402ський режим використовував сповна. Загальне керівництво соціалістичним
змаганням здійснювала компартія, а безпосередніми його організаторами були
профспілки. З'явилися ударники, герої соціалістичної праці. За виконання
п'ятирічних планів змагалися заводи, міста, райони і навіть республіки. В роки
перших п'ятирічок такі методи організації праці мали певні успіхи. З часом
змагання перестало бути дійовою формою "боротьби" за зниження
собівартості та поліпшення якості продукції, не забезпечувало виконання
господарських планів. Організація змагання, виконання взятих зобов'язань, як
правило, мали формальний, пропагандистський характер, а чиновиики-бюрократи
своєчасно звітували про виконання планів і зобов'язань і визначали
"переможців".
Незважаючи па широкі організаційні
заходи, що провадили ІІартійио-державні чиновники, у виробництві спостерігалися
безнорядок, марнотратство. Несвоєчасне постачання обладнання призводило до
того, що новозбу-доваиі корпуси фабрик і заводів довго простоювали, були випадки
псування машин погано підготовленими операторами, а старих, так званих буржуазних
спеціалістів звільняли з роботи, багатьох з них було визнано ворогами народу,
соціалізму та покарано ("шахтинська справа" в Донбасі). Дуже часто
через відсутність кваліфікованих кадрів підприємства не могли виробити
запланованої кількості продукції.
Відчуженість робітників від засобів
виробництва, комапдпо-адміні-стративні методи управління визначали економічну
неефективність промисловості України. Капітальне будівництво гальмувалося
відсутністю коштів, які в умовах нормального розвитку створювалися за рахунок
внутрішнього нагромадження самої промисловості, як це мало місце в
Індустріально розвинених країнах Європи і США.
Індустріалізація докорінно змінила
структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським
господарством у загальному обсязі валової продукції. Продукція машинобудування
в кінці 30-х років випередила всі інші галузі промисловості, а частка великої
промисловості в господарському виробництві становила у 1938 р. 92,5 %. Такий
непропорційний розвиток промисловості негативно вплинув на економічне
становище України. Якщо промисловий потенціал її у 7 разів перевищував рівень
1913 р. (за цим показником Україну можна було вважати однією з передових
індустріальних країн Європи), то рівень розвитку провідних галузей економіки
залишався низьким порівняно з розвиненими країнами світу.
Величезної шкоди сільському
господарству України з трагічними наслідками для населення завдали сталінські
надзвичайні методи проведення так званих соціалістичних перетворень на селі.
Особливо це виявилося в період здійснення масової колективізації сільського
господарства.
Приступивши до здійснення
індустріалізації країни швидкими темпами, Сталін і його оточення вирішили
взяти курс па колективізацію сільського господарства, щоб заходами
позаекономічного примусу змусити хліборобів сплачувати ще і своєрідну данину на
розвиток промисловості. Досягги .Цього можна було тільки за умови насильного
об'єднання селян в колек-
403тивні господарства та встановлення в сільському господарстві
комапдію-бюрократичної системи управління, як це було в промисловості.
Разом з тим керівництво країни
усвідомлювало, що процес колективі- І" зації довгий і нелегкий, особливо
після непу, коли селяни відчули певну Ґ свободу і задоволення від своєї праці у
власному господарстві. Враховуючи це при складанні першого п'ятирічного плану
передбачалося до кінця п'ятирічки (1933 р.) залучити до колгоспів 18 — 20 %
селянських господарств. В основу цього плану було покладено принципи непу і
кооперативного розвитку села.
Однак криза хлібозаготівель наприкінці
1927 р. (насправді вона не відбивала кризи сільськогосподарського виробництва)
призвела до того, що Сталін і його оточення пішли па скасування непу і
розпочали широко застосовувати надзвичайні заходи, тобто насильство над
селянством.
У січні — лютому 1928 р., після
поїздок Сталіна по Сибіру, було закрито ринки вільної торгівлі зерном, у
селянських дворах проводили обшуки, як в часи нродрозверстки, власників лишків
зерна притягували до суду. Все це викликало незадоволення селян. У багатьох
місцях почалися демонстрації. Зафіксовано близько 150 масових селянських
виступів, в тому числі в Україні.
Перехід від політики всебічного
розвитку кооперації на селі до "курсу на колективізацію" розпочався в
ході хлібозаготівель і в безпосередньому зв'язку з ними. І
Курс на колективізацію відбивав
позицію Сталіна, в основі якої, крім |
економічних планів — одержання коштів для індустріалізації, була зневага ', до настроїв селян, ігнорування
їхнього ставлення до колгоспів і небажання відмовитись від власного
господарства. Масова колективізація розпочалася в 1929 р. У постанові ЦК ВКП(б)
від 5 січня 1930 р. було чітко розмежовано , зернові зони за строками
завершення колективізації. Відповідно до цієї : постанови колективізацію в
Україні планували завершити до кінця 1932 р.
Для того щоб зламати опір заможних
селян, з другої половили січня 4930 р. в Україні проводилася політика
"ліквідації куркульства як класу", в результаті якої без суду та
слідства сотні тисяч селянських сімей і господарств було зруйновано. Земля і
засоби виробництва були експропрійовані, голови родин репресовані, а їхні сім'ї
виселені з рідних місць. Станом на 10 березня було розкуркулепо 61 887
господарств, або 2,5 % загальної кількості. Всього за роки суцільної
колективізації в Україні було знищено близько 200 тис. селянських господарств.
Отже, в ході колективізації було
знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вилинуло па
подальший розвиток сільського господарства. Особливо трагічною була доля
селянських родин, яких деиорт ту вали на Північ і в Сибір. Вивозили їх в
товарних вагонах, в люті морози, скидали серед снігової пустелі, часто без
засобів для існування (їжі, одягу, взуття), внаслідок чого багато людей,
особливо дітей, загинули. І
Після завершення колективізації па
селі остаточно було знищено сти- | мули
до праці та утверджено командну економіку при повному підпорядкуванні
колгоспів державній владі. Знову фактично відновлювалася ІІроД-
404розверстка, як в роки "воєнного комунізму", з тією лише різницею,
що об'єктом обов'язкових хлібопоставок був не окремий селянин, а колгосп
(держава могла вилучати з колгоспу весь хліб і ніхто не чинив ні найменшого опору)-
Так, 3 урожаю 1930 р. Україна виконала обов'язкові хлібопоставки в розмірі 477
мли пудів проти 310 мли пудів у попередній заготівельний сезон. Це був
рекордний показник товарності зерна, отже, колгоспники його майже не одержали.
Більш напружено, ніж у 1931 р., викопувався план хлібозаготівель з урожаю 1932
р., незважаючи на репресивні заходи, спрямовані не лише проти
селян-одиоосібників, а й проти окремих голів колгоспів, сільських рад,
уповноважених з районів.
У ході колективізації селяни масово забивали
(щоб не усуспільнили) власну велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, що також
підривало основи сільськогосподарського виробництва і призводило до зменшення
м'ясопродуктів у країні. Незадовільна організація праці в колгоспах, небажання
селян працювати в них, колективізація (знищення господарств заможних селян) —
все це підривало основи сільськогосподарського виробництва. При цьому
зменшувався валовий збір зерна, знижувалася врожайність сільськогосподарських
культур на колгоспних полях (врожай зернових в окремих колгоспах в 1932 р.
становив 3 ц/га). Так, у 1931 р. валовий збір зерна становив 98,1 % рівня 1929
р., а у 1932 р. — відповідно лише 78,6 %, поголів'я коней у 1932 р. — 66,7 %
рівня 1928 р., великої рогатої худоби — відповідно 58,2 %, свиней — 37,7, овець
і кіз — 20 %.
Розрив торгових зв'язків села із
своїми споживачами в результаті ліквідації мережі підприємств і організацій
сільськогосподарської кооперації також негативно позначився на розвитку
колгоспного виробництва в період його становлення: гальмувалися переробка і
збут сільськогосподарської продукції, яка так була потрібна міському населенню
і давала прибуток селянам.
Великої шкоди розвитку
сільськогосподарського виробництва завдавала некомпетентність керівників
колгоспів, яких обирали (призначали) па посади не за діловими, а за
ідейпо-нолітичними якостями.
Праця в колгоспах грунтувалася на
примітивних знаряддях та реманенті, експропрійованих у селян. Можливості
державних машишю-трак-і торпих станцій (МТС), які створювалися досить швидкими
темпами (в
11932 р. в Україні діяло 592 МТС) були
обмежені. Вони могли обслугову-рати близько половини колгоспів. Проте культура
землеробства і в тих І колгоспах, які обслуговували МТС, залишалася низькбю.
І Отже, "успіхи",
досягнуті сталінськими надзвичайними методами нро-|ведення суцільної
колективізації па селі, давали свої зловісні плоди, ^о-мапдно-бюрократична
система управління сільським господарством, що утвер*> . Дилася на початку
30-х років, фактично стала гальмом його розвитку, при-\ звела до кризи
сільськогосподарського виробництва, наслідки якої Украї-| на відчуває і
сьогодні. • і Найжахливішим
наслідком "перетворень" па селі був голод 1932 —
11933 рр. Селяни, як за часів
кріпосного права, були прикріплені до місць І свою проживання паспортною
системою, запровадженою в 1932 р. Без доз-
;' 405волу влади вони не мали права залишати колгоспи. Насправді селян перетворили
на людей "другого сорту", заляканих репресивними заходами
Усі зусилля партійних, державних,
господарських органів були спрямовані на підтримання нереальних, форсованих
темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування
потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину,
зокрема зерно (між іншим, ціни па хліб на міжнародному ринку різко знизились).
Проте керівництво СРСР не бажало знижувати темпи індустріалізації. Експорт
зерна, незважаючи па зниження ціп, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в
країні становив 835 мли ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то у 1931 р.
зерна заготовлено набагато менше — 695 млн ц, а па зовнішній ринок вивезено
51,8 млн ц. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим
фондом. У багатьох районах України селяни голодували. Окремі колгоспи навіть
розпались. Однак до масового голоду в 1931 р. ще не дійшло.
Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені
напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових
був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх
років, а тому голоду не повинно було б бути. Біда прийшла після того, коли
Україна не змогла в 1932 р. виконати план хлібозаготівель. В Україну було
послано надзвичайну комісію па чолі з Молотовим. За допомогою репресій з колгоспів
і господарств селян-одноосібників, які ще залишалися, було вивезено все зерно,
в тому числі те, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного
фондів.
Після таких адміністративних дій, коли
з колгоспних і селянських комор вимели все до зернини, взимку 1932—1933 р. в
селах України розпочався масовий голод. Жорстокість, з якою проводили
зерпозаготівлю в 1932 р.., прирекла па голодну смерть мільйони українських
селян. З цього можна зробити один незаперечний висновок: голод 1932—1933 рр. —
це найстрашніший злочин Сталіна проти українського народу.
Українському селянинові Іюмстилися за
його небажання добровільно вступити до колгоспів, за відмову без вагань
підтримувати утопічну ідею "побудови соціалізму в країні".
Колективізація призвела до відчуження селянина від землі, до запустіння українських сіл, їх соціального і духовного занепаду. Вона знищила в селянина заінтересованість до праці і, що найстрашніше, сприяла розоренню селянства — корінної основи української нації.