Західноукраїнські землі анексували Польща, Румунія і Чехословаччи-на. Майже 7 млн
українців, в основному колишніх підданих Австро-Угорської імперії, було
позбавлено права на самовизначення. Найбільше українських земель відійшло до
Польщі. Становище західних українців залишалося не-визначеним.
У 1923 р. Рада послів Антанти у Версалі визнала суверенітет Польської держави
над Східною Галичиною та Волинпкь*ш*(аІ«..
406На цій території було створено чотири воєводства:
Львівське, Стані-славське, Тернопільське і Волинське.
Частина Українського Полісся разом з білоруськими землями утворили Поліське
воєводство. Північна Буковина разом з Хотинським повітом ввійшли до складу
румунської провінції Буковина з центром у Чернівцях. На Закарпатті було
створено єдину адміністративно-територіальну одиницю Чехословаччиїш
— Підкарпатська Русь з центром в Ужгороді. Площа окупованих західноукраїнських
земель становила близько 150 тис. км, а населення, що проживало на них, в
кінці 30-х років перевищувало 11 мли чол.
Іноземні поневолювачі встановили тут напівколоніальний
режим. Частка Західного регіону України в промисловому потенціалі була у 2—3
рази меншою, ніж відповідно у загальній території та кількості населення країп-оку-ІІаІІтів. Понад 80 % населення регіону займалося
сільським господарством.
Країни, до яких входили західноукраїнські землі, значно
відставали в своєму економічному розвитку від розвинених країн світу. Низька
конкурентоспроможність господарства і обмеженість внутрішнього ринку негативно
впливали на економічне становище регіону. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в
цих країнах панівним в економіці був іноземний капітал. Так, 44,4 % виробництва
у деревообробній промисловості і 88,5 % у нафтовій контролювали іноземні банки.
Західноукраїнські землі стали колонією,
аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Сприяючи розвитку промисловості
в корінних польських районах, уряд свідомо гальмував промислове будівництво на
західноукраїнських землях.
У корінній частині Польщі було сконцентровано 80 %
металообробної, електротехнічної, паперової та текстильної промисловості,
друкарень, виробництва цегли, вапна, цукру. В 1938 р. Західна Україна
виробляла лише 7 —10 % промислової продукції Польщі (зазначимо, вона становила
чверть території та населення Польщі). У промисловості регіону переважали галузі,
які без значних капіталовкладень забезпечували високі прибутки. Подібним було
становище у Північній Буковині та на Закарпатті.
Повоєнна відбудова промисловості відбувалася повільно.
Були труднощі в одержанні відповідної сировини і промислового обладнання. Крім
того, на темни відбудови негативно виливала зростаюча інфляція. Західноукраїнська
промисловість відчувала величезні труднощі в одержанні кредитів. Місце австро-пімецького капіталу зайняв французький, англійський,
американський. Частково посилив свої позиції й польський капітал. Умови Для
економічного розвитку регіону диктували з Варшави, Бухареста, Праги, Лондона,
Парижа та інших столиць світу. Після деякого тимчасового пожвавлення вже в 1924
р. настав застій у промисловості. Не було докорінних зрушень у відбудові та
подальшому розвитку західноукраїнської промисловості також у 1925—1927 рр.
Лише в 1928 р. виявилися ознаки економічного піднесення, проте в 1929 р. воно
змінилося нечуваною кризою. Зайнятість робочої сили у фабричпо-заводській
промисловості зменшилася на 40 — 50 %. Занепадали дрібні ремесла. Хоча пізніше
й були деякі зрушення, однак до 1939 р. рівень промислового виробництва вже не пере-вершував рівня 1928 р. У 1938 р. середньорічна
кількість робітників, зайнятих у середніх і великих підприємствах переробної
промисловості Західної України, становила близько 50 — 55 тис. чол. У
гірничодобувній промисловості й па лісорозробках кількість робітників зросла,
проте це не змінило загальної картини економічного застою в західноукраїнських
землях.
Істотно не збільшила виробництво продукції лісохімічна
промисловість, ., що мала три закарпатські (Свалявський,
Велико-Бичківський, Перечинський)
5 і один східпогалицький (Вигодський)
заводи. Паперова промисловість за-„-, непадала. Черляпська та Сасівська паперові фабрики після війни не відно-< ^или роботи, а
Коломийська працювала з перервами і то з чисельністю '-, 20 — 30 робітників.
Лише Моквииська паперова фабрика па Волині віднови-
* ла після війни роботу,
виготовляючи 500 — 800 т наперу па рік. і
Нафтова і озокеритна промисловість Прикарпаття в 20 —30-х роках , була
доведена іноземним капіталом до занепаду. Прибравши до своїх рук 5 багаті
родовища нафти в різних країнах Азії, Америки і Європи, міжнародні нафтові
концерни були більше заінтересовані у придушенні західноукраїнської нафтової
промисловості, ніж в її розвитку. Вони експлуатува-<ли
тільки старі родовища, які поступово виснажувалися. Озокеритні шахти
наприкінці 30-х років фактично зовсім припинили роботу.
Деякі зрушення відбулися тільки в калійній промисловості.
Поряд з ,-Калуським рудником (Івано-Франківська
область) у 20-х роках виріс дру-,-гий рудник в
Стебнику, а в 1931 р. — третій в Голині. Видобуток калійних добрив напередодні
другої світової війни становив в перерахунку на чис-Ітий
окис калію 71,4 тис. т на рік. Проте слід зазначити, що наявні можливості для
зростання видобутку використовувалися далеко не повністю. Роз-.-,
виток калійної промисловості обмежувався невеликою ємністю впутрішньо-:ГО
ринку і дедалі більшими труднощами експорту.
..•! Відстале
сільське господарство Західної України і Польщі істотно не
^збільшило використання мінеральних добрив, а їх експорт
не відповідав
.інтересам міжнародних хімічних монополій, із різних
галузей харчової нро-
„імисловості більш-менш
розвиненою була лише цукрова. Так, у 1926 р. видав
-«продукцію цукрозавод в Городепці,
а в 1937 р. — в Березовиці біля Терно-
-,иоля. Збільшили виробництво Ходорівський і Буковинський цукрові заводи. На Волині
відновили роботу чотири (з п'яти) підприємства, і Занепад промисловості негативно впливав
па становище робітників. У
!ч1931 р. налічувалося 730,3 тис. найманих робітників, з
них 190,6 тис. було іЗайпято в промисловості, 36,9
тис. — па підприємствах зв'язку і на траііс-
, дюрті. Західноукраїнське
робітництво поповнювалося за рахунок сільської бідноти, ряди якої безперервно
зростали. Величезний резерв робочої сили давав підприємцям можливість до
мінімуму знижувати заробітну плату. У Західній Україні вона становила 50 — 60 %
заробітку робітників промислових центрів Польщі і часто не забезпечувала
необхідного прожиткового мінімуму. Якщо в серпні 1937 р. середній заробіток
робітника (чоловіка) за годину па підприємстві у Варшаві становив 1,07 злотого,
то в Тернопіль Іському воєводстві — 0,41 злотого. Понад 3/4 бюджету робітничих
сімей І ви-І-рачалося на харчування та оплату
квартири і лише 4,8 % па культурні 1 потреби і медичну допомогу. Крім того, на
погіршення матеріального становища робітників впливали примусові відрахування
на армію, прибутковий податок тощо.
В умовах економічної кризи хронічним явищем було
безробіття. В 1936 р. тільки у Львові налічувалося більше ніж ЗО тис.
безробітних. У Бориславі кількість безробітних на вересень 1939 р. становила
4500, а працюючих — 3500 чоловік. У Станіславському воєводстві, за заниженими
даними офіційної статистики, налічувалося близько 13 тис. безробітних. Й
Охорону праці на підприємствах не забезпечували, частими були нещасні Припадки.
Робочий день досягав 14 — 15 годин. Фабриканти і заводчики широко
використовували працю жінок і підлітків; виплачуючи їм за однакову роботу нижчу
заробітну плату, ніж робітникам-чоловікам. Важкими були житлово-побутові умови
робітників. У робітничих кварталах міст були відсутні водопровід, каналізація,
електрика.
Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель
відігравав аграрний сектор. Проте становище в сільському господарстві було
тяжким. Врожайність зернових культур, за винятком Закарпаття, залишалася незмінною,
продуктивність праці була досить низькою. На полях застосовували в основному
робочу худобу та фізичну силу селян. Селянські знаряддя праці мало чим
відрізнялися від тих, що використовувались у IX ст.
Становище в сільському господарстві ускладнювалося
колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини і Румунії. В 1919 р. в цих
країнах були проведені земельці реформи. Проте селяни землі не отримали. Так, з
усіх земель у Західній Україні поміщикам належало 33,8 %, державі — 8, церкві —
2,1; 48,4 % селянських господарств мали лише до 2 га землі кожне, а близько 1
мли господарств були мало- або безземельні. На
Закарпатті 74 % сільських господарств мали до 5 га землі кожне. На Буковині
налічувалося 115 тис. мало- та безземельних
господарств.
На цих землях були створені спеціальні фонди для
польських, румунських і чеських колоністів. Протягом 20-х років лише польський
уряд виділив на західноукраїнських землях понад 500 тис. га для 77 тис.
колоністів. Це були військові та цивільні поселенці, їхні інтереси захищали
"Центральна спілка військових поселенців" і "Спілка
поселенців". Аналогічну політику проводили румунський і чеський уряди. На
Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а на Закарпатті — 19 тис. га
для чеських колоністів.
Серед колоністів було немало і таких, які ніколи не займалися
зе,мле-робством і не збиралися самостійно
господарювати. Однак, одержуючи державну допомогу, вони використовували
колонізацію як засіб легкої наживи па спекулятивних земельних операціях.
Штучне насадження господарств колоністів ще більше загострювало проблему
аграрного перенаселення та безземелля західноукраїнського селянства.
Важким тягарем на його плечі лягли податки, побори та
різні наиів-I феодальні повинності, особливо з
ремонту та будівництва шляхів. Високи-
409ми були ціни па промислові товари і дуже низькі — на
сільськогосподарські що вкрай підривало економіку селянських господарств.
Безперервно зростала їхня заборгованість.
Непосильні податки, жорстока експлуатація, колоніальний
гніт руйнували дрібні господарства, прирікали сільську бідноту па напівголодне
існування. Тисячі розорених селян, що місяцями, а часто й роками ие мали постійного заробітку, шукаючи порятунку, залишали
рідний край і емігрували за кордон. Заданими офіційної польської статистики, з
чотирьох воєводств Західної України в 1925—1939 рр. емігрувало понад 373 тис.
чоловік, переважно працездатного сільського населення.
Отже, у 20 —30-х роках внаслідок колоніальної політики
іноземних держав економіка Західної України перебувала в застої, ряд галузей
промисловості занепали. Промислова криза тісно перепліталася з аграрною.
Тяжким було не тільки економічне, а й політичне становище корінного населення
регіону. Незважаючи на жорстокі переслідування, дедалі більшого розмаху набував
його національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.
Визначальну роль в економічному житті Західної України
відігравала кооперація. Вона була майже повністю знищена за роки першої
світової та національно-визвольної воєн. Відновлення діяльності кооперативних
установ розпочалося відразу після припинення бойових дій. Уже в другій половині
1920 р. відновлюють свою діяльність довоєнні низові сільські та міські
кооперативи, створюються нові спілки. 29 жовтня 1920 р. на першій сесії
польського сейму було прийнято кооперативний закон, який сприяв розвитку
кооперації, гарантував основні демократичні принципи. При міністерстві фінансів
виникла державна кооперативна рада із представників національних і
регіональних кооперативних союзів. Все це створювало умови для відродження й
розвитку українського кооперативного руху в Польщі, перетворення його на національио-господарський рух, на засіб самозахисту народу
перед економічним, соціальним і національним гнобленням.
Кооперативний рух підтримали провідні політичні сили
регіону, насамперед Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) та
Українська соціалістично-радикальпа партія (УСРП).
їхні лідери очолили центральні та місцеві кооперативні установи. Відродженню
кооперації сприяли наддніпрянські українці, які опинилися тут після поразки
УНР. їх знання, досвід у кооперативній справі значною мірою вплинули на розробку
концепції кооперативного руху, його структури, ідеології.
Група передових людей, керівники провідних економічних,
кооперативних, культурних та просвітніх установ регіону розробили програму
відбудови кооперації. Вони створили Крайовий комітет організації кооперативів
(ККОК). Подібні комітети виникали у повітах, вони відновлювали діяльність
довоєнних спілок, створювали нові, об'єднували їх у повітові та галузеві союзи.
Ревізію кооперативів здійснював Крайовий ревізійний союз. Товариство
"Сільський господар" передало ККОК свій друкований орган
"Господарський часопис" з 1921 по 1939р. чиУ
період між двома світовими війнами у загальній структурі кооперації переважали
сільські, госиодарсько-сноживчі (у 30-х роках) та закупі-вельно-збутові кооперативи. Ці кооперативи мали
універсальний характер. Вони закуповували для села знаряддя праці, насіння,
продукти споживання, товари хатнього вжитку (сірники, гас, сіль, цукор тощо).
Водночас такі спілки здійснювали заготівлю продуктів сільськогосподарського
виробництва. Сільські кооперативи об'єднували приватні селянські господарства.
Для їх створення не потребувалося ні великих коштів, ні особливих знань. Низька
сума паю, нескладна процедура реєстрації, всіляка пропаганда кооперативних
ідей дали високі результати.
Для вигідної взаємодії, координації зусиль спілки
об'єднувалися у повітові, окружні союзи. В основу такого об'єднання було
покладено федералістські принципи. Кооперативи делегували союзам частину своїх
повноважень, ставали їх членами, сплачували внески. Створення повітових союзів
кооперативів (ПСК) розпочалося па початку 20-х років згідно з планом ККОК. Уже
в 1921 р. було створено 13 союзів. Першим з них вважається ПСК м. Заболотова Снятинського повіту.
Це були кооперативи другого ступеня, вони об'єднували тільки селянські спілки.
Повітові союзи у 1924 р. були об'єднані в Центросоюз
— фахову, організаційну установу сільської споживчої, закупівельно-збутової
кооперації. Центросоюз являв собою кооператив
третього ступеня, об'єднував повітові союзи. На початку 20-х років Центросоюз, як і повітові та низові кооперативи, займався в
основному торговими операціями, він тісно співпрацював з "Народною торгівлею"
— основною кооперативною установою західноукраїнського міста. Центросоюз постачав повітовим союзам і окремим
кооперативам споживчі та господарчі товари, організовував галантерейні відділи.
Ще до початку економічної кризи 1929—1933 рр. господарсько-сно-живчі кооперативи організували збут яєць,
збіжжя, прядива. При них створювалися машинію-технічні
відділи. На 1929 р. було близько 700 машинних секцій при сільських госнодарсько-сіюживчих кооперативах і кілька машинних
кооперативів.
У 30-х роках Ревізійний союз об'єднував 3455 кооперативів,
з них 2360, або 69 % сільських закупівельно-збутових. У них об'єдналися понад
275 тис. сільських господарів і господинь. За їхньою участю було збудовано
(станом па 1939 р.) 1200 власних будинків, призначених для економічних і культурно-освішіх потреб села. З середини 30-х років вони ночали відігравати дедалі більшу господарську, громадську
та культурну роль на селі. Будуючи свою діяльність на громадських засадах, вони
витісняли приватну торгівлю з села, знижували ціни па товари, активно займалися
збутом надлишкової сільськогосподарської продукції. Через кооперативні крамниці
збували вироби українського кооперативного виробництва. Клич "свій до
свого по своє", який був виявом національної солідарності у Польщі,
реалізувався через продаж не тільки кооперативних товарів, а й продукції
українських приватних підприємствСільська закунівельпо-збутова кооперація в кінці 30-х років
витрачала щорічно 200 тис. злотих па розвиток агрономії. Це був значний вклад в
удосконалення виробництва.
На Львівщині окружні (повітові) союзи успішно займалися
збутом збіжжя. Вони відкривали власні склади або магазини, з яких зерно відправляли
на рийок. Окремі союзи й кооперативи, які займалися збутовими операціями,
домоглися високого рівня стандартизації та якості продуктів.
Збут хліборобських продуктів стає головним напрямом
роботи повітових союзів і саме він найтісніше зв'язує кооперацію з об'єднаними
в ній селянами.
Цептросоюз координував збут
продукції сільського господарства. За його допомогою при окружних союзах було
збудовано 55 складів. У 30-х роках особливо великих розмірів досягла закупівля
українськими кооператорами яєць (60—90 мли шт. щорічно). Більше третини їх
союз експортував за кордон. Він був найбільшим експортером яєць у Польщі. Цей
вид західноукраїнської продукції мав великий попит в самій Польщі, а також у
Німеччині, Австрії, Великобританії, Франції, Швейцарії та інших країнах.
Центросоюз займався також
заготівлею худоби і домашньої птиці, яку теж відправляв за кордон. Незважаючи
на різні адміністративні та поліцейські перешкоди (заборона згону худоби
тощо), українські кооператори мали значні успіхи у збуті продуктів
тваринництва у Варшаві, Кракові.
За межі Польщі відправляли лише живий товар. Експорт і
внутрішньодержавна реалізація худоби та м'яса становили разом у 1938 р. майже
2 млрд дол. Центросоюз
виконував посередницькі операції при постачанні кооперативів цукром, вугіллям,
гасом. У 1938 р. до Цептросоюзу належало 4 центральні
кооперативні установи, 26 окружних союзів, 16 кооперативних складів (гуртівень) та 143 інших кооперативи. В ньому працював 171
співробітник.
Об'єднавшись для спільної закупівлі продуктів споживання,
господарчих товарів, знарядь праці, машин, селяни-кооператори домоглися
зниження їх ціпи і, найголовніше, підвищення якості. Кооперативи усунули
посередників, спекулянтів, лихварів і тим самим зменшили видатки населення на
споживання.
Поступово почали з'являтися окремі види кооперативного
виробництва, підприємництва, інші форми господарського життя. Саме вимоги
ринку, експорту, а також проблема коштів змушували установи закуиівельпо-збутової кооперації створювати виробничі
підприємства, розвивати їх, готувати фахівців.
Західноукраїнська кооперація мала чітко налагоджену
мережу торгових кооперативів, що реалізовували споживчі товари та вироби
широкого вжитку. Це створювало умови для унезалежиепия
від стороннього, іноземного постачання тих товарів, які можна було виготовляти
з місцевої сировини та матеріалів, і що теж дуже важливо — створювати робочі
місця переважно для сільського населення.
Будувати великі виробничі підприємства в тих умовах було неможли^-во. Тому було обрано довготривалий, поступовий,
проте добре нродумании курс. Перші невеликі виробничі
підприємства з'явилися як відділи
сосіїодарсько-споживчих
кооперативах. Значна їх кількість згодом стали окремими товариствами. У звітах
про діяльність кооперативів за 30-ті роки знаходимо спілки з переробки воску,
овочів, кузні, олійні, кар'єри, бето-пярпі, дахівнярпі, цегельні, столярні, килимарські, щіткарські, шевські, млинарські, пекарські, м'ясарські та багато інших. Загальний оборот цих кооперативів
у 1936 р. становив 4 млн 274 тис. злотих (без
урахування молочар-; ських).
Це, як правило, дрібні спілки місцевого і повітового значення, досить ї|^примітивного тину. З часом стали з'являтися підприємства
фабричного тину, рякі мали крайове значення. До таких
великих виробництв належала фаб-Ьрика мила під назвою
спочатку "Мута", згодом "Цептросоюз". У кінці 30-х років виробництво мила
зросло до 1 млп кг на рік.
Окружні союзи в 30-х роках створювали власні виробничі
підприємства. Так, Теребовлянський союз (Тернопільщина) відкрив у місті м'ясар-ІІио, яка у 1937 р. реалізувала товарів на 134 тис.
дол.
Пекарня Яворівського союзу (Львівщина) мала за
різноманітні вироби з борошна в цьому самому році до 80 тис. дол. У 1935 р.
розпочала свою роботу велика фабрика з переробки м'яса у Львові, її вироби
(ковбаси, шинка та ін.), що реалізували в семи магазинах міста, користувалися
великим попитом. Крім того, у Львові діяли такі кооперативні підприємства, як
фабрика для намотування ниток, цех електричних батарей, пекарня "Золотий
колос", фабрика цикорію і кавової підміни "Суспільний промисел".
Вироби останньої, такі як "Луна", "Пражінь",
"Доміно", "Чоколадова Луна",
"Солодова кава Луна" та інші, знаходили споживача у найвіддаленіших
кооперативних крамницях регіону.
Проте в період між двома світовими війнами найбільших
успіхів досягла в Західній Україні молочарська кооперація, яка теж належить до
виробничої кооперації. Кооперативне молочарство постійно розвивалося, мало
планомірний і системний характер. Завдяки природним і кліматичним умовам в
Західній Україні, певному досвіду виробництва, надбаному перед першою світовою
війною, попиту на — його вироби молочарство було виведено на європейський рівень.
Молочарська кооперація була двоступеневою. Основні її
лапки — районні молочарні — розташовували в більших селах, містечках, вони
об'єднували близько 2 тис. молочарських пунктів регіону.
При районних молочарнях було створено Фонд ветеринарної
опіки за здоров'ям корів, пункти контролю молочності корів та інші, які сприяли
розвитку тваринництва. На кінець 1938 р. було 136 районних молочарень, Що
об'єднували 205 249 членів. Доставка молока у 1938 р. досягла рекордної цифри
— 115 млн літрів. За той самий рік районні молочарні
виробили З млн 250 тис. кг масла.
Значну роль у розвитку кооперативного молочарства
відігравав Крайовий молочарський союз, назва якого у 1925 р. була вдало
доповнена словом "Маслосоюз" — кооператив
другого ступеня. Його членами були виключно районні молочарні. Вій
організовував молочарні, здійснював контроль за
діяльністю, дбав про їх розвиток, тісно співпрацював з
товариством
413"Сільський господар", поширюючи
сільськогосподарські та кооперативні знання, створював школи і курси, займався
організацією збуту і переробкою сільськогосподарської, насамперед молочної,
продукції. "Маслосоюз" видавав часопис
"Кооперативне молочарство". Його організаційний відділ особливу
увагу приділяв розвитку селянського господарства. Спільно із "Сільським
господарем" молочарська кооперація створювала зразкові поля. Працювали
гуртки, які піднімали на якісно вищий рівень освіту молоді та жінок. "Маслосоюз" мав ринок збуту своєї продукції. Його
крамниці у Львові та інших містах Західної України були серед кращих. Своє
масло він експортував в Австрію, Великобританію, Данію, Німеччину, Палестину,
Францію, Чехословаччипу, Швейцарію та інші країни.
Діяльність молочарської кооперації сприяла розвитку тваринництва, сільського
господарства взагалі, підвищувала добробут населення.
В умовах польської окупації пошук коштів для розвитку
української кооперації, приватного підприємництва був особливо пекучою
проблемою. Лідери українського кооперативного руху чи не єдиним виходом вважали
створення і розвиток власних кредитних установ. У зв'язку з інфляцією кредитна
кооперація відновила свою діяльність пізніше від інших їх видів. Вона була
двоступеневою організацією, її нижніми ланками були "Україп-банки"
та кредитні каси "райфайзенки". "Українбанки" були міськими кредитними кооперативними
установами. Вони надавали коротко- та се-редньострокові кредити жителям міст, а також навколишніх
сіл. Суми від позик становили близько 10 %. Документальною підставою був
вексель. Складними банківськими операціями кредитні установи майже не займалися.
У 1939 р. у Західній Україні було 114 "Україпбаиків".
Кредитні каси "райфайзенки" створювались у
великих селах, обслуговували виключно селян і відрізнялися від "Україпбанків" меншою територією діяльності, а також
необмеженою відповідальністю їх членів. Низьким був вступний пай — 10 злотих.
На кінець 1937 р. в краї було 543 "райфайзенки".
Керівним органом кредитних кооперативів Західної України
був "ЦеІІ-тробанк" — кредитний кооператив
другого ступеня. Його членами були в основному кооперативи.
"Центробанк" поступово перетворювався на центральну касу української
кооперації. Він фінансував як кредитну, так і закунівельно-збутову
(збутові операції — "Центросоюз"),
молочарську, виробничу кооперацію.
Розвивалися також кооперативні банки "Дністер",
"Супруга", "Промбанк". У 30-х
роках з'явилися і мали чималі успіхи кооперативи здоров'я, кооперативи
інженерних робіт, кооперативи праці, кооперативи хатнього І народно-мистецького
промислу, видавничі кооперативи.
Загальне керівництво і контроль за діяльністю
кооперативів здійснював ревізійний союз українських кооперативів (РСУК), який
розробляв ідеологію кооперативного руху, провадив ревізію спілок, займався їх
організацією, вів кооперативну статистику, пропагував кооперативні ідеї,
видавав численні часописи, брошури, іншу літературу, захищав юридичні права
кооперативів. У 1938 р. в апараті РСУК працювало 112 чол. : :-
414Кооперація па західноукраїнських землях в ті часи
являла собою чітко налагоджену систему, кожна ланка якої працювала синхронно. Незважаю-I чи на важкі
економічні кризи 20 —30-х років, вона організовувала основні ^ділянки
економічного життя і стала важливим його чинником.
Складний і суперечливий шлях господарського розвитку
пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, її піднесення
чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали США,
які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості, фінансовій сфері.
Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини,
Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії людства була друга світова
війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жителів землі.
Україна, яка в міжвоєнний період була поневолена СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, не мала можливості створити основи цивілізованої національної економіки. Більшовицькі економічні експерименти ("воєнний комунізм", неп, індустріалізація, колективізація) довели Україну до голодомору, від якого померло 7—10 млн ні в чому не повинних людей. Незважаючи на труднощі та жертви, правителі УРСР проводили індустріалізацію країни, яка, однак, мала колоніальний характер. Розвивалися в основному сировинно-видобувні галузі: кам'яновугільна, залізорудна, металургійна, хімічна. Насильницька, антинародна сталінська колективізація зруйнувала українця як незалежного господаря. Правителі Польщі, Румунії, Чехословаччини свідомо гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель, перетворюючи їх на аграр-Р ний придаток до власних промислових центрів. Захищаючи себе '*"• від національного та соціального гноблення, місцеве населення, долаючи неймовірні труднощі, організувало десятки кооперацій — торгових, молочарських, фінансово-кредитних, страхових, споживчо-закупівельних та ін. Хоча західноукраїнські землі залишалися й надалі сировинними придатками Польщі, Румунії, Чехословаччини, там все ж будувалися фабрики і заводи. Проте більшість з них переробляли сільськогосподарську продукцію. Найбільшого успіху домоглися промислові підприємства, які були тісно зв'язані з кооперативними організаціями.
1. Яким було становище господарства
України (Східної і Західної) в роки першої світової війни (1914— 1918 рр.)?
2. Розкажіть про економічну політику
урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та ЗУНР.
3. Як впроваджували більшовики "воєнний
комунізм" і неп в Україні?
4. Які фінансові реформи проводилися
в Україні в 1914— 1919 рр.?
5. Що Вам відомо про кооперативний рух
в Східній Україні?
6. Як проходили в Україні сталінські
експерименти — індустріалізація і колективізація сільського господарства?