Державний бюджет країни об'єднував республіканський і
місцеві. За його допомогою перерозподілялася більша частина національного доходу
республіки між виробничою та невиробничою сферами, галузями господарства,
економічними районами. Індекс зростання державного бюджету порівняно з 1940 р.
становив у 1950 р. 225, у 1960 р. порівняно з 1950 р. — 434, у 1985 р.
порівняно з 1960 р. - 415,8, у 1990 р. порівняно з 1985 р. - 140,7.
З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси,
випущеної під час війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, її
проводили конфіс-каційними методами. Старі гроші, що перебували в обігу,
обмінювалися на нові у співвідношенні 1:10. Вклади в ощадних касах розміром до
3000 крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, від 3000 до 10 000 крб. —
з розрахунку 3:2, а понад 10 000 крб. — зменшувалися наполовину. Облігації
державних позик замінювалися на облігації конверсійної 2 %-ї позики 1948 р. у
співвідношенні 3:1. Кошти колгоспів і кооперативних організацій обмінювалися
як 5:4 або вилучалося 20 % їх грошових нагромаджень. Оскільки ці заходи
призвели до збільшення дотацій промисловості, то в 1949 р. було підвищено
оптові ціни на засоби виробництва та тарифи вантажоперевезень-, 31 березня 1950
р. підвищено курс карбованця по відношенню до іноземних валют, переведено його
на власну золоту базу.
У 1961 р. проведено реформу, що змінила масштаб цін, який
підвищився в 10 разів. Це означало відповідне зниження всіх цін, плати за
послуги, грошових доходів населення. Старі гроші було замінено на нові у
співвідношенні 10:1. Одночасно з 1 січня 1961 р. встановлювався золотий вміст
карбованця 0,987412 г чистого золота (ціна 1 г золота дорівнювала 1 крб.).
Долар став оцінюватися в 90 копійок замість 4 крб.
Протягом перших повоєнних років податкова система була
уніфікована І спрямована па чітке визначення обсягів податків республіканського
й особли-
440во місцевих бюджетів. У другій половині 50-х років у
фінансовій системі .радянського Союзу намітилася тенденція розширення
повноважень союзних ; республік. Вони одержали право самостійно визначати
доходи і видатки в грозрізі республіканських і місцевих бюджетів, використовувати
додаткові їдоходи, а також ті суми, що залишилися внаслідок економії видатків.
За рес--ніубліками були закріплені певні повноваження щодо складання,
утверджеп-| ня, виконання державних бюджетів, розподілу доходів і видатків між
реснуб-Ілікапським і місцевими бюджетами.
Було внесено зміни у податкову політику. В 1953 р.
прийнято новий |закоп про сільськогосподарський податок. Замість оподаткування
доходу від усіх джерел сільськогосподарського виробництва введено податок за |
твердими ставками з однієї сотої гектара присадибної землі колгоспного ; двору.
Передбачалася система пільг для окремих категорій населення (інвалідів, сімей
військовослужбовців та ін.). У 1957 р. замість чотирьох І різних ставок (у
розмірі від 6 до 15 %) було введено нову єдину ставку оподаткування з валового
доходу колгоспів у розмірі 14 %, що була диференційована по республіках і
областях.
У 1958 р. припинено випуск державних позик, що
реалізувалися за підпискою серед населення і довгий час були важливим джерелом
доходів бюджету. Протягом 1960 — 1962 рр. було підвищено неоподаткований
мінімум заробітної плати, знижено податок з заробітної плати для
низькооплачуваних громадян, скасовано податок за бездітність з неодружених,
одиноких і малосімейних. Відбувалися структурні зміни у формуванні доходів
державного бюджету. Зменшилися надходження податку з обороту: з 31,6 % у 1950
р. до 29,2 % у 1965 р. Господарські реформи 60—80-х років, спрямовані на
вдосконалення економічного стимулювання та госпрозрахункових відносин,
зумовили зменшення їх частки до 29,5 у 1991 р. Однак у державний бюджет йшла
більша частина прибутку підприємств — 70 —55 % у 80-х роках. Великими темпами
зростали доходи підприємств і господарських організацій. У 1965 р. вони
становили 39,1 % проти 15,2 % у 1950 р. Частка прибуткового податку з колгоспів
зменшилася з 19,9 % у 1950 р. до 1,61 % у 1985 р. Починаючи з 1968 р. колгоспи
відраховували в прибутковий податок 8—9 % чистого доходу. Знизилася частка
надходжень від населення з 31,8 до 7,7 %. За цей час збільшилися кошти
державного соціального страхування з 5,26 до 10,5 %. З союзного бюджету
надходило 5,5 — 9,1 % загальної суми доходів. Частка доходної частини бюджету
України у державному бюджеті СРСР збільшилася з 4,2 % у 1956 р. до 9,9 % у
1960 р. і була в межах 17 —18 % протягом 60 —80-х років.
За даними офіційної статистики, завдання державного
бюджету до 1990 р: включно виконувалися з перевищенням доходів над видатками,
хоча це не відповідало дійсності. До 1956 р. чільне місце у ньому займали
видатки на соціально-культурні заходи (1950 р. — 64,7 %, 1955 р. — 51,3 %). З
другої половини 50-х років швидкими темпами зростали видатки на народне
господарство, їхня частка у загальному обсягу витрат державного бюджету зросла
у 1960р. до 55,6% проти 24,9 % у 1950 р. мі-чок^и * Ч'-- •
4410 Зменшились асигнування з бюджету па народне
господарство в 1965 р. — до 51 % і у 1991 р. — до 45,7 %. Це пов'язано зі
зростанням інвестицій підприємств і організацій, частка яких у 80-х роках
досягла понад 70 % (проти 43,4 % у 1958 р.) усіх вкладень у народне
господарство. Основна частина державних фінансових ресурсів, призначених для
народного господарства, асигнувалася па розвиток промисловості та будівництва.
Так, в 1961 — 1965 рр. їхня частка становила 55 %, вкладення у сільське господарство
— 14,2 %, на транспорт і зв'язок — 3,9 %, житлово-комунальне господарство —
16,6 %. Видатки держави на соціально-культурні заходи в 50-ті роки зросли у
2,7, в 1960—1990 рр. — у 6,6 раза. Вони розподілялися па народну освіту і
науку, охорону здоров'я і фізичну культуру, соціальне забезпечення. У 1985 р.
це співвідношення становило відповідно 48,6; 25,3; 26,1 %, у 1985 р. - 39; 21;
40% у 1991 р. - 36,4; 22,8; 37,2 %.
Аналіз доходів і видатків по відношенню до валового
внутрішнього продукту свідчить, що вже у 1989 р. існував державний борг:
консолідований доход України (включаючи прямі надходження у колишній союзний бюджет)
— 34,9% ВВП, у тому числі в бюджет України — 26,1 % ВВП. Видатки бюджету
України (включаючи витрати, що фінансувалися з колишнього союзного бюджету)
становили 38,6% ВВП, у тому числі з бюджету України — 25,7 % ВВП.
Ступінь перерозподілу ВВП через бюджет України і витрати
па економіку були на рівні економічно розвинених країн, де вони становили
відповідно 40,6 і 17,3 % ВВП. Проте в цих країнах, па відміну від України,
уряди відігравали провідну роль у створенні виробничої інфраструктури,
субсидуванні приватного сектора економіки, науки. Бюджетний дефіцит покривався
за рахунок внутрішніх позик, а не грошової емісії.
Протягом 50-х років з розширенням прав союзних республік
у народному господарстві СРСР підвищувалося значення республіканського бюджету.
Його частка у державному бюджеті України становила у 1958 р. 69,2 % проти 32,9
% у 1950 р. З кінця 50-х років у розподілі доходів між республіканським і
місцевими бюджетами знову намітилася тенденція збільшення частки останніх.
Кредитні відносини в Україні повністю контролювалися
союзним урядом. У 1955 р. було створено Українську контору Державного банку
СРСР та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку і Торгбаику. У 1957 —
1959 рр. проведено реорганізацію банківської системи. Ліквідовано Торгбаик,
Сільгосибанк, їхні функції передано Держбанку і Промбанку. До кредитної системи
належали Зовиішторг-банк СРСР і державні ощадні каси (14,8 тис. у 1990 р.).
Зросло значення банківського кредиту в розвитку господарства. Збільшились
обсяги кредитів усіх видів: у 1951 — 1960 рр. — у 3 рази, у 1961 — 1985 рр. — у
10 разів. З другої половини 80-х років почалося зменшення надання позик, в
1990 р. їх кількість становила 70 % рівня 1985р. Переважали довгострокові
позики, їх надавали для освоєння нових підприємств і технологічних процесів, па
будівництво і механізацію тваринницьких ферм, придбання сільськогосподарської
техніки, водогосподарське
442будівництво. Важливим джерелом платіжних кредитів були
грошові вклади населення, що становили у 1986 р. 220 млрд крб.
У 1987 р. розпочалася перебудова банківської системи
СРСР. Утворилося п'ять спеціалізованих банків: Зовнішекономбанк, Промбудбанк,
Агро-нромбанк, Житлосоцбанк, Ощадбанк. Однак монополія центру в банківській
системі залишалася.
Проте фінансово-кредитна система нераціонально
використовувалася для формування оптимальної структури господарства, його
інтенсифікації. Слід було більше вкладати коштів у иаукоемні галузі, пов'язані
з науково-технічним прогресом, на житлове будівництво, дотації сільському
господарству.
У господарському розвитку України значна увага
приділялася торгівлі. В 1950 р. було відроджено її матеріально-технічну базу.
Абсолютний обсяг продажу товарів у державній і кооперативній торгівлі,
включаючи громадське харчування, становив 97 % рівня 1940 р.
Протягом 50 —80-х років торгівля і громадське харчування
перетворилися на самостійну галузь господарства з власною матеріально-техніч-зю
базою, організаційною структурою і трудовими ресурсами. ,•
Про динаміку її розвитку свідчать такі дані:
|
Показник |
1950 |
1990 |
|
Кількість підприємств, тис. |
81,5 |
145,7 |
|
Обсяг роздрібного товарообороту (у ціпах відповідних
років), мли крб. |
5731 |
78338 |
|
Оборот кооперативів, тис. крб. |
- |
495 |
Серед форм торгівлі провідною залишалася державна, п
частка в структурі загального обсягу товарообороту в 1985 р. становила 70,3 %,
кооперативної торгівлі — 27,1 %, оборот колгоспного ринку — 2,6 %. У цій
галузі працювало 1,8 млн чоловік.
У загальному обсязі товарообороту поступово збільшувалась
частка непродовольчих товарів: 1985 р. — 52 %, 1990 р. — 57 %.
Зростанню ефективності роботи галузі сприяла
спеціалізація. За 50-ті роки зменшилася кількість змішаних (9,7 % загальної
кількості у 1960 р.), розширилася мережа продовольчих і непродовольчих
магазинів, поглиблювалась їхня спеціалізація, рівень якої на кінець 80-х років
досяг 54 %. Поширилися прогресивні форми торгівлі та методи праці: самообслуговування,
продаж за зразками або попередніми замовленнями, відкрита викладка товарів,
продаж напівфабрикатів, створення фірмових магазинів, доставка товарів додому
або за місцем роботи, виїзна торгівля. Одночасно відбувалася концентрація
підприємств торгової мережі, збільшилася кількість великих магазинів тину
універсам і універмаг, будинків торгівлі, торгових центрів. Проте в державній
торгівлі більш як 80 % усіх магазинів були невеликими. л,
443Колгоспна торгівля як важливий постачальник
міському населенню сільськогосподарських продуктів активізувалася зі
скасуванням у 1964 р. обмежень щодо підсобних господарств. У 1990 р.
налічувалося 1576 колгоспних ринків, у тому числі критих — 139. У забезпеченні
загального споживання картоплі, м'яса, овочів їх частка становила 10 —20 %.
Проте торгівля не забезпечувала потреб населення. У 1990
р. на 10 тис. населення припадало лише 28 підприємств роздрібної торгівлі та 12
громадського харчування. Товарооборот у сільській місцевості був майже у З
рази менший, ніж у містах. Торгівля не використовувала свої права по відношенню
до промисловості у випуску товарів необхідного асортименту і якості.
Друга половина 40-х — початок 60-х років
характеризувалися низьким життєвим рівнем і недостатньо розвиненою соціальною
сферою суспільства. Радянський Союз із політичних мотивів у 1947 р. провів
грошову реформу і скасував карткову систему розподілу продуктів і промислових
товарів. У 1947—1950 рр. тричі знижувалися ціпи на товари масового споживання.
Однак, па відміну від реформи Ерхарда у Німеччині, в СРСР реформа відбувалася
за умов дефіциту промислових і продовольчих товарів. Платоспроможний попит
значно перевищував пропозицію. У 1950 р. державні роздрібні ціпи в Україні
порівняно з довоєнними були вищими в 1,83 раза. Лише па колгоспних ринках
індекс ціп зменшився до 0,9. Реальна заробітна плата у 1946—1950 рр. перевищила
довоєнний рівень лише па 24 %, а загальна сума доходів населення — на 62 %. За
цих умов уряд посилив позаекономічний примус до праці. Почалося економічне переслідування
селян, які активно працювали па присадибних ділянках, а також адміністративне
виселення. Як наслідок зросли ціпи па колгоспних ринках. Посилилися втечі
селян з колгоспів, хоча діяв закон 1932 р., що забороняв селянам виїжджати з
села без спеціального дозволу. Продовжувала існувати "табірна
економіка".
Почалася демілітаризація праці. У 1945 р. було відновлено
відпустки, оплачувані вихідні. Тривалість робочого дня становила 8 год.
Відмінено указ, за яким все населення вважалося мобілізованим. Однак до 1956 р.
діяв указ від 1940 р., який забороняв робітникам і службовцям змінювати місце
роботи без дозволу адміністрації, встановлював відповідальність за самовільне
залишення роботи або прогул без поважних причин. У 1951 р. його було замінено
заходами дисциплінарного характеру.
З середини 50-х років заробітна плата стала провідною
формою підвищення добробуту. Середньомісячна грошова заробітна плата усіх
категорій робітників і службовців за 50-ті роки зросла па 25,3 %, 60 — 80-ті
роки — у 3,2 раза і в 1990 р. становила 248,4 крб. Мінімум заробітної плати
досяг 60 крб. Поступово ліквідовувався розрив у рівнях оплати низько- та
високоопла-чувапих працівників. Це стримувало професійне зростання робітників,
інже-перпо-техпічних працівників, не стимулювало трудову діяльність. У 1965р.
скорочувався робочий тиждень. Фабрики та заводи перейшли па н'ятиденний робочий
тиждень. Збільшилися відпустки вагітним жінкам до і після пологів.
Доходи колгоспників від громадського та особистого
господарства збільшилися в 1951 —1955 рр. на 50 %. З введенням у 1956 р.
щомісячного авансування грошова оплата праці колгоспників поступово ставала
переважаючою. У 1960 р. ЇЇ середньомісячний розмір становив 24,3 крб., або
близько 45% загальної оплати трудодня. У липні 1964 р. було прийнято закон про
пенсії і допомогу членам колгоспів. Мінімальний розмір пенсії встановлювався в
розмірі 12 крб. па місяць. У 1966 р. була введена гарантована грошова оплата
їх праці. Протягом 1965— 1990 рр. оплата праці у колгоспах і радгоспах
зростала більш швидшими темпами, ніж робітників і службовців, і досягла
відповідно 220,4 і 265,8 крб. Зріс річний доход сімей від особистого підсобного
господарства. В 1990 р. у робітників і службовців він становив 2,5 % сукупного
доходу (155 крб.), у колгоспників — 28,8 % (1880 крб.).
Певне значення для піднесення добробуту населення мало
скасування або зменшення податків, погашення державних позик (тимчасово припинено
у 1958 р. і відновлено у 1974 р.).
Зростала роль суспільних фонди споживання. Так, у 1963р.
у СРСР вони становили 17 % національного доходу, у 1990 р. — 82 %. За їх рахунок
забезпечувалися безплатне навчання, охорона здоров'я. Раціональнішою стала
структура споживання. Однак видатки па харчування були високими: 47,4 %
заробітної плати робітника промисловості. Виплати і допомоги залишалися
низькими — 717 крб. на рік па душу населення.
Урбанізація посилила житлову кризу. В 1954 р. було
прийнято рішення про будівництво індустріальними методами на основі серійного
виробництва. Зросла площа введених у дію житлових будинків. Люди почали переселятися
з "комуналок". Зменшилася гострота житлової проблеми. Проте рівень
забезпеченості населення житлом був низьким. На 1 січня 1959 р. па одну людину
припадало в середньому 6,35 м2 житлової площі. Будівництво за типовими
проектами призводило до одноманітності міст і селищ.
Протягом 60 —80-х років житлова проблема загострилася, кількість
введених в дію житлових будинків і квартир (377 — 388 па 1000 чол. населення)
за 80-ті роки практично не зростала.
Значну увагу приділяли поліпшенню водопостачання, побутовому
споживанню газу. Велося будівництво метрополітенів. У побуті з'явилися наручні
годинники, фотоапарати, радіоприймачі, телевізори, швейні та пральні машини,
холодильники. У структурі споживання населення зростала частка непродовольчих
товарів.
Проте у цілому рівень життя в Україні підвищувався повільно.
І^ироб-пицтво споживчих товарів не забезпечувало потреб населення і компенсувалося
імпортом. Відставав від потреб населення розвиток сфери послуг, торгівлі,
громадського харчування.