Розділ 2
ФОРМИ РОЗМІЩЕННЯ Й ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ
ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Проблема територіальної організації продуктивних сил для будь-якої країни є
визначальною, бо вона лежить в основі господарського управління територією. Кожна
держава, перш ніж розробити концепцію розвитку в довколишньому просторі, оцінює
власні економічні, демографічні, природні, територіальні можливості, шукає нішу
в територіальному й міжнародному поділі праці, визначає галузі спеціалізації як
між внутрішніми територіями, так і щодо обміну товарами на світовому ринку.
Територіальний поділ праці, що закріплює певні галузі виробництва за
регіонами, виявляється не лише у їхньому розташуванні, формуванні зон
виробництва й збуту, але й у спеціалізації економічних районів та поєднанні
їхніх галузей, у між- і внутрішньорайонних
зв'язках.
Потенціал спеціалізації території виявляється за допомогою економічного
районування. Аби науково обґрунтувати межі економічних районів у країні, треба
виділити компактні й виробничо взаємопов'язані ланки розміщення продуктивних
сил, що їхню основу складають ТВК (форми територіальної організації
продуктивних сил, покликані комплексно розвивати території з максимально
ефективним використанням місцевих природних ресурсів) та енерго-виробничі
цикли (продуктивне поєднання підприємств і галузей довкола певного виду
сировини та енергії). Вони дають можливість об'єднати виробничі процеси на
території та виявити напрями господарської спеціалізації регіонів.
Багато сучасних дослідників піддають сумніву необхідність виділяти ТВК, ППК
та економічні райони, бо вони недостатньо працюють на економіку країни. Проте
світовий досвід доводить, що завжди була й буде потреба керувати територіями на
макрорівні, розробляти довготермінові плани розвитку країни або регіону.
Оскільки розвиток територій і розміщення продуктивних сил перебувають під
впливом загальних і специфічних економічних законів, ще нещодавно (за умов
планового господарства) наголос робився на державному керуванні територіями на
усіх рівнях. У цей період формувалася мережа економічних районів, створювалися
теорії функціонування ТВК і ППК.
Орієнтація на ринкові відносини зберегла за державою функцію управління макропроцесами на рівні регіонів та економічних районів, а
також сприяла формуванню таких структур РПС, у яких, поруч з державними,
переважають інші форми власності,
управління територіями здійснюється і на макро-,
і на мікрорівнях. Мається на увазі створення зон
спільного підприємництва, науково-технологічних зон, регіональних економічних
просторів (проект господарської самостійності східних областей України,
Закарпаття, Криму).
2.1.
Систематизація основних
термінів і визначень
Розглядаючи форми територіальної організації та розміщення продуктивних
сил, треба впорядкувати термінологію, що використовується для докладнішого
вивчення цих понять. Оскільки йдеться про виробництво, території, продуктивні
сили, територіальну структуру тощо, слід розділити ці поняття. Спочатку
розглянемо поняття, що визначають зв'язок об'єкта з територією, а потім ті, що
стосуються розміщення на тій самій території виробництва.
Територіальна організація ПС — це просторовий взаємозв'язок галузевих, міжгалузевих і
територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання
природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання
диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини,
палива, енергії, місць виробництва й споживання продукції. <
Розміщення продуктивних сил — це географічний поділ
продуктивних сил по території. Термін "розміщення" виражає конкретне
поняття, а саме — пов'язаність господарських
об'єктів з тими
або іншими джерелами сировини, палива й енергії, місцями концентрації
трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. Таке
"розміщення" розглядається як частина загального процесу
територіальної організації ПС. ;
Територіальна організація ПС передбачає зв'язки виробництва з природним
середовищем та економічні зв'язки. Економічні зв'язки — це широке коло взаємовідносин у виробничій та
невиробничій сферах, а також між самими сферами. З розвитком суспільства
економічні зв'язки дедалі ускладнюються.
Класифікація економічних зв'язків характеризується багатоплановістю. Для
територіально-виробничого комплексу можна виокремити два типи економічних
зв'язків: виробничі та невиробничі, У межах промислового комплексу є такі групи
зв'язків:
— зв'язки, зумовлені
єдністю місця (електро-, тепло-, газо-, водопостачання);
— матеріально-технічні
(постачально-збутові) зв'язки стосовно сировини, палива, обладнання та готової продукції;
— зв'язки за кооперуванням,
цебто за спільним виготовленням продукції;
— зв'язки за комбінуванням,
цебто за послідовною обробкою сировини.
З регіонального погляду зв'язки бувають внутрішньорайонні,
міжрайонні та міжнародні.
Залежно від рівня загосподарювання території,
рівня економічного розвитку країни та мети функціонування її господарства
постають різні форми організації території та виробництва.
Територіальна організація виробництва визначається як синтез форм
суспільної організації виробництва, який спирається на галузевий та
територіальний поділ праці.
Більш спрощеним є поняття "розміщення виробництва", цебто
географічне поширення промисловості, сільського господарства й транспорту на
Земній кулі. З цим поняттям пов'язане використання природних ресурсів, а також
налагодження зв'язків між країнами й регіонами. Оскільки під розміщенням ПС
розуміють "налагодження господарських-зв'язків", треба визначити
територіальну структуру господарства.
Поняття "територіальна структура господарства" ширше й ближче до
поняття "територіальна організація продуктивних сил", а
"територіальна організація господарства", що розглядає тільки
"територіальну пов'язаність її елементів з певною територією",
включає також і характер зосередження окремих галузей господарства, їхній
взаємозв'язок.
З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна
організація господарства (як і територіальна організація продуктивних сил)
виявляється у нових формах, наповнюється новим змістом.
Територіальна структура виробництва відбиває розміщення продуктивних сил
певними територіальними зосередженнями у вигляді промислових центрів,
промислових вузлів, сільськогосподарських районів тощо.
Територіальна структура — це сукупність стійких зв'язків між елементами
об'єкта, причому обов'язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення
(країни, району) на просторово виділені елементи, кожний з яких виконує певну
функцію в розвитку даного утворення (об'єкта). Цими об'єктами можуть бути
промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва,
торгово-промислові комплекси тощо.
Деякі з них, як-от промислові вузли, центри або територіально-виробничі
комплекси, близькі до понять, які визначають територіальну організацію
виробництва або промисловості, але оскільки в їхній основі лежить
"територія", — вона зближує усі ці елементи. Тому їх можна вважати як
за форми територіальної організації виробництва, так і за форми територіальної
організації та розміщення продуктивних сил.
Такі поняття, як-от ТВК, ППК, енерговиробничі
цикли, технополіси, більше тяжіють до
"виробництва", проте вони завжди функціонально пов'язані з
довколишньою територією й розвиваються переважно завдяки їй.
Залежно від рівня концентрації ПС на території та особливостей сполучення
виробництв розрізняють форми розміщення продуктивних сил.
Форми розміщення продуктивних сил — це стійкі територіально-економічні утворення,
що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів. Ці властивості
тісно пов'язані з функціональними характеристиками даного утворення і залежать
від нього:
Первісними елементами територіальної організації ПС є окремі ферми, хутори,
промислові пункти, що характеризують точне розміщення ПС на території. У
промислових пунктах (здебільшого у містечках) найчастіше розташовуються філії
великих підприємств.
Центр — це точка, зв'язки якої з
довколишньою територією функціональні.
Промисловий центр-це група помислових
підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків
— спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і
обслуговуються спільною інфраструктурою.
Вузол — це територіальне сполучення
об'єктів, що відіграють псину роль у розвитку даної території.
Промисловий вузол — це локальне виробничо-територіальне сполучення, де
підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними
зв'язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними
системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання
природних, матеріальних і трудових ресурсів.
Виробничий комплекс — це поєднання підприємств, об'єднаних виконанням єдиної
господарської функції та взаємопов'язаних тісними виробничими стосунками таким
чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв'язків знижує
ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських
функцій.
Територіально-виробничий комплекс — це взаємозумовлене поєднання
підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому
добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.
Район — це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю
складових, які характеризуються єдністю, взаємозв'язком та цілісністю, котра є
об'єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.
Технополіс — це науково-технічний центр, що забезпечує створення та
впровадження нових розробок.
Портово-промисловий комплекс — це об'єднання на одній території морських портів,
промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої
інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією
природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної
та інших різновидів діяльності.
2.2.
Поняття про територіальний
поділ праці. Вплив територіального поділу праці на структуру господарства
Територіальний поділ праці (ТПП) — процес виробничої спеціалізації території,
зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою
продукцією та послугами. Це просторовий иияв поділу
суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними,
національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним
положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП
залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може
відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил.
Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність
територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично
сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого
продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій — більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на
виробництві саме того продукту, витрати на який менші, відмовившись від
виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших
територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.
У межах однієї країни виокремлюють внутрішньорайонний
поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та
міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).
Природні умови є об'єктивними передумовами для появи й розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП:
1. Генеральний — між країнами й великими економічними районами. Наприклад,
між Далекосхідним районом Росії та Японією —
за експортом
до останньої деревини й кам'яного вугілля. Між Західно-Сибірським
економічним районом Росії та Україною — за експортом нафти й
газу.
2. Внутрішньорайонний — між промисловими вузлами й містами. Часто-густо в одному
з них розташовується головне підприємство, а в іншому — його філії. Або з одного центру до іншого йдуть
комплектувальні вироби.
3. Довкола економічного
центру (міста, комбінату). Приклади можуть бути ті самі, що й у попередньому
ТПП. Крім того, тут доречно згадати про приміське сільське господарство й
поставки його продукції до економічного центру. Економічний центр може давати
довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а
також переробляти сільськогосподарську продукцію.
4. Постадійний, за якого стадії
виробничого процесу територіально роз'єднані (ловіння
риби — переробка — консервування, копчення, соління).
5. Фазовий — одна й та сама продукція (наприклад фрукти) надходить до
центрів з різних місць протягом року.
6. Епізодичний — райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.»
За науково-технічного поступу географічний поділ праці набуває низки
специфічних рис: ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а
також галузева, функціональна, розселенська та
техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарської
діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.
Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують
коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові
показники тощо.
Одержання дешевого продукту в районах з найсприятливішими природними та
економічними умовами спричиняє спеціалізацію районів.
Рв
С = *100%,
Р
де С — загальний рівень спеціалізації
району (регіону); Р — сукупний суспільний
продукт, створений у районі, у вартісному вираженні; Рв
— частина сукупного суспільного продукту району
(регіону), що вивозиться за його межі (у вартісному вираженні).
Галузі спеціалізації обчислюють за допомогою коефіцієнта локалізації, середньогалузевого відсотка, коефіцієнта виробництва
продукції району (регіону) на душу населення.
Середньогалузевий відсоток обчислюється за формулою
100%
Р= ,
п
де п — число галузей у регіоні, їх може бути будь-скільки: 2 — 10 — 15,
кожна з них виробляє певний відсоток валової продукції (ВП) та утримує певну
кількість робітників (КР). Наприклад, коли галузей 15, то Р = 100% : 15 =
6,67%. Таким
чином, до галузей спеціалізації даного регіону належать ті, у яких частка (d.) вища середньо-галузевого
відсотка (тобто 6,67%)
d. > Р
Коефіцієнт виробництва на душу населення (Kd) обчислюється за формулою
Гр Нр
Кd= :
Гк Нк
де Гр — показник галузі регіону (ВП, КР, вартість
основних фондів (ОФ)): Гк — показник галузі кпаїни: Нр — населення рeгioну. H —населення країни.
Співвідношення — характеризує розвиток галузі в
Нр
регіоні стосовно країни; —- — це частка населення
регіону у всьому
Нк
населенні країни. Коли Kd = 1, ці частки однакові, що свідчить
про рівномірний, пропорційний населенню розподіл даної галузі у регіоні.
Якщо Kd >
1, то
означена галузь сконцентрована у регіоні більше, ніж у середньому по країні.
Чим більше значення Kd, тим вищий рівень концентрації галузі на території.
Коефіцієнт локалізації (Кл)
Гр Гк
Кл= :
(4)
Пр Пк
де Гр — показники галузі регіону
(за ВП, КР, вартістю ОФ); Гк — аналогічні показники для країни; Яр — загальний показник промисловості регіону (за ВП, КР,
вартістю ОФ); Як — аналогічний показник для
промисловості країни.
Ліва частина співвідношення показує частку галузі у промисловому
виробництві регіону, права — частку цієї ж галузі у
промисловості країни.
Кл = 1, коли обидві частини рівні, тобто
коли частка галузі у промисловості регіону та країни однакові. Це означає
рівномірну концентрацію галузі у регіоні (
наприклад
харчова промисловість).
Якщо Кл > 1, то мова йде про вищу, ніж середнє
значення, концентрацію промисловості на території (наприклад чорна металургія в
Донецько-Придніпровському регіоні). І ця концентрація тим вища, чим більше
значення /Сл.
Коефіцієнт міжрайонної товарності дає можливість оцінити потенціал району й
точніше визначити його місце в товарообміні:
Ввив.р
Кмт=______, (5)
Ввир.р
де Ввивр — вартість продукції даної галузі району
(регіону), що вивозиться за його межі; Ввирр —
загальна вартість продукції, що виробляється у районі (регіоні).
Для галузей спеціалізації Кл та Кd > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про ступінь спеціалізації
району щодо виробництва того чи іншого виду продукції. Ці коефіцієнти можуть
сягати значення Кл > 2, що свідчить про високу товарність даної галузі
(наприклад, цукрова промисловість в Україні, бавовництво в Таджикистані тощо).
2.3.
Сучасна концепція енерговиробничих циклів
Перше наукове визначення енерговиробничого циклу
(ЕВЦ) належить М. Колосовському. Аналізуючи зв'язки
виробництва усередині ТВК "за вертикаллю" й "за
горизонталлю", він виснував, що для господарювання "стійкий не лише
вихідний (провідний) виробничий процес (наприклад вугільно-металургійний), але
й широка сфера виробничих групувань довкола основного процесу". Таку
"типову, існуючу сукупність виробничих процесів, що виникають взаємозумовлено (співпідпорядковано)
довкола основного процесу для даного різновиду енергії й сировини", він
запропонував назвати енерговиробничим циклом.
Це визначення відбиває найважливіші властивості циклів:
— співпідпорядкованість підприємств, їхнє базування на одному, певному провідному
різновиді сировини або енергії;
— територіальну стійкість сукупності;
— типовість для різних районів, що мають схожі природні та економічні
передумови розвитку.
Перша класифікація ЕВЦ М. Колосовського містила 8 циклів:
1) пірометалургійний цикл чорних металів;
2) пірометалургійний цикл кольорових металів;
3) нафтоенергохімічний;
4) сукупність гідроенергопромислових циклів;
5) сукупність циклів переробної індустрії;
6) лісоенергетичний;
7) сукупність індустріально-аграрних циклів;
8) гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл.
У подальшому теорію ЕВЦ розвивали Ю. Саушкін та
А. Хрущов.
Структура ЕВЦ наближена до деревоподібної форми: "стовбур дерева"
утворений вертикальним процесом циклу, "верховіття" — горизонтальними гілками, "коріння" поширюється
в довколишнє природне середовище, а "плоди" — це продукти, що надходять до кінцевого споживання.
Сучасна система ЕВЦ включає такі цикли:
1. Пірометалургійний цикл чорних металів.
Характерний для районів, що мають значні ресурси залізних руд і коксівного
вугілля: Донбас, Придніпров'я (Україна), Урал, Кузбас (Росія), Рурська область
(ФРН), Північно-Апалацький та Приозерний райони
(США).
Цикл включає видобуток та збагачення сировини й палива, металургійний
переділ (чавун — сталь — прокат); коксування вугілля з одержанням бензолу;
утилізацію коксового газу для виробництва
аміаку й ацетилену, а на їхній основі — азотних добрив (аміачна селітра,
карбамід) та різноманітної хімічної продукції (капролактам тощо); виробництво
будівельних матеріалів з доменних шлаків (цемент, термозит); металомістке машинобудування.
2. Пірометалургійний цикл кольорових металів характерний для
Казахстану (Східно-Казахстанська область), Росії
(Урал, Східний Сибір), США (басейн р. Колумбія, штат
Арізона).
Цикл включає видобуток, збагачення й металургійний переділ сировини з
багаторазовим використанням проміжних продуктів для добування супутників
основних компонентів; рафінування міді, одержання глинозему; утилізацію
сірчистих ангідридів для одержання сірчаної та сірчистої кислоти;
машинобудування, пов'язане з використанням кольорових металів (електротехніка,
приладобудування, кабельне виробництво).
Оскільки цей ЕВЦ потребує великих витрат електроенергії для одержання
кінцевих продуктів, він часто зорієнтований на гідроенергетику або інші джерела
електроенергії.
3. Хіміко-металургійний цикл
рідких металів. Його розташування звичайно збігається з попереднім циклом, бо руди
кольорових металів можуть містити у різних співвідношеннях 3 — 25 і більше найменувань
кольорових і рідких металів. Здебільшого вміст цих металів у породі становить
десяті й соті частки відсотка, що зараховує цикл до матеріаломістких.
Часом добування металів пов'язане з застосуванням хімічних або
електрохімічних методів. За приклад може правити видобуток титану й магнію в
Червоноперекопську й Вірменську в Криму.
4. Нафтоенергохімічний цикл. Характерний для районів,
що мають нафту й супутні гази (Волго-Уральський район, Передкар-паття,
Закарпаття, Західний Сибір, Поволжя, Північний Кавказ, Перська затока, Південь США). У зв'язку з поширенням трубопровідного транспорту він може
формуватись віддалік районів добування ' сировини з орієнтацією на споживача.
Цикл включає переробку нафти (перегонка, крекінг, піроліз)
на моторне паливо, мастильні масла й мазут; використання вуглеводню
нафтопереробки й супутніх газів для одержання продуктів органічного синтезу
(етилен, пропілен, ацетилен, бензол тощо) та на їхній основі — синтетичних
каучуків і волокон.
Органічний синтез на нафтогазовій сировині тяжіє до основної хімії за
рахунок:
— виробництва аміаку (з
ацетилену) та азотних добрив
— виробництва сірчаної кислоти й сірки шляхом утилізації відходів
гідроочищення нафти й нафтопродуктів.
До циклу зараховується також машинобудування для нафтової та хімічної
промисловості.
5. Газоенергохімічний цикл часто-густо територіальне
збігається з нафтохімічним циклом. Характерний для Поволжя, Західного Сибіру
(Росія), Передкарпаття й Придніпров'я (Україна), Луїзіани (США), Канади, країн Перської
затоки, Нідерландів. З природного газу одержують:
— азотні добрива (аміачна
селітра, карбамід, аміачна вода) та смоли, а на їхній
основі — пластмаси;
— азотні добрива
й органічні напівпродукти (оцтова кислота, окрилонітрил
тощо для виробництва синтетичного каучуку й синтетичних волокон);
— азотні добрива
й органічні напівпродукти (капролактам, адипінова кислота тощо), які
використовуються для виробництва синтетичних волокон.
6. Вуглеенергохімічний цикл — для України один із
найхарактерніших — розвинутий у Донбасі, а в інших державах — у Кузбасі та
Кансько-Ачинському басейні (Росія), Північному Казахстані (Екібастуз),
Шаньсі (Китай), ПАР, США. Він включає: видобуток,
збагачення, коксування вугілля; виробництво аміаку та азотних добрив; одержання
бензолу, нафталіну та інших продуктів і напівпродуктів органічного синтезу.
Сюди ж увіходить виробництво гірничошахтного
обладнання.
7. Сланцеенергохімічний цикл найбільш характерний для
Естонії, Росії. Хоча може розвиватися в США,
Китаї та
Україні, де є значні поклади сланців. Він включає видобуток сланців, перегонку
їх на моторне паливо й мастила; одержання лаків, побутового газу й газового
бензину. З утилізованих відходів може видобуватися сірка. Сланцева зола є
сировиною й для будівельної промисловості (виробництво цементу, блочних
виробів, асфальту, теплоізоляційних матеріалів).
8. Гірничо-хімічний цикл. Формується у районах, що мають поклади мінеральної
сировини для хімічної промисловості, зокрема кухонної та калійної солі.
Розвинутий в Україні (Донбас, Прикарпаття), Росії (Солікамськ, Березники),
Білорусі (Солігорськ), ФРН (Саксонія), в Канаді
(провінція Саскачеван), а також у місцях поєднання
гірничо-хімічної сировини з нафтою та природним газом (можливий за умови
їхнього транспортування трубопроводами).
До циклу зараховуються:
1) виробництво кальцинованої
соди, хлору, магнію. Іноді з ними поєднується виробництво цементу шляхом
комплексної переробки кухонної солі, вапняку та утилізації відходів;
2) одержання хлору через
електроліз кухонної солі. Хлор, разом з продуктом первісної переробки природного газу, використовується для виробництва азотних
добрив, хлорорганічних сполук (поліхлорвінілові смоли використовуються для
одержання пластмас і синтетичних волокон).
9. Лісоенергохімічний цикл. Яскраво виражений у лісонадмірних районах: Сибір, Далекий Схід і Європейська
Північ у Росії, Канада, Північний Захід США,
Фінляндія,
Швеція, Центральноукраїнський та Західноукраїнський
райони в Україні. Він включає заготівлю й механічну обробку деревини
(виробництво пиломатеріалів, будівельних деталей, деревно-волокнуватих і деревно-стружкових плит); хімі-ко-механічну
переробку вихідної сировини (виробництво целюлози, паперу, картону); хімічну
переробку деревини (одержання спирту, фурфуролу, кормових дріжджів); гідроліз деревної
сировини (випуск скипидару, каніфолі, оцтової кислоти).
10. Теплоенергопромисловий цикл. Характерний для
регіонів, де є дешеве паливо — відкритий видобуток кам'яного та бурого вугілля
(Кансько-Ачинький басейн та Кузбас у Росії, Екібастуз у Казахстані, Шаньсі у
Китаї, Верхньосілезький район у Польщі), поклади
торфу в Західноукраїнському районі у нашій країні, природного газу — в
Західному Сибіру Росії. Інколи може використовуватися привезена сировина, як-от
природний газ. На базі цього циклу формуються енергомісткі
виробництва (у Росії: одержання глинозему, соди, цементу з нефелінів
Кольського півострова з використанням енергії ТЕС).
11. Атоменергопромисловий цикл. Здебільшого він
складається з двох територіально блоків: видобуток і збагачення урану в районах
його покладів; функціонування АЕС та АТЕЦ у районах споживання їхньої
електроенергії. Водночас реактори на швидких нейтронах переробляють уран та
плутоній.
Можливість розташування АЕС у потрібному регіоні завдяки абсолютній
транспортабельності сировини сприяє розвитку поблизу станцій електро- й тепломістких виробництв (на Україні: виплавлення алюмінію — Запорізька АЕС; у Росії: олова — Білібінська АЕС, алюмінію й нікелю — Кольська АЕС).
12. Гідроенергопромисловий цикл. Формується у районі
каскадів ГЕС (в Україні: Дніпровський каскад; Ангаро-Єнісейський у Росії; на р.
Колумбія у США). До
складу ГЕПЦ увіходять електрометалургія (виробництво
алюмінію, магнію, титану), електрохімія (одержання карбіду кальцію, Фосфору,
ХЛОРУ), електротермія (абоазиви. алюмоцемент).
Такі цикли притаманні в Україні Придніпров'ю (виплавлення
алюмінію, нікелю, виробництво цементу й соди), для Кольського півострова у
Росії (виробництво алюмінію, цементу, нікелю, фосфору), Ферганській долині
(переробка поліметалевих, алюмінієвих та мідних руд). Південне-Східному Сибіру
Росії (виробництво глинозему, виплавляння алюмінію та олова, переробка
молібденових та поліметалевих руд); вони є також у Норвегії, Канаді, Франції.
13. Машинобудівний цикл. Характерний для добре освоєних районів, що мають
кваліфіковану робочу силу (у нашій державі — Донбас, Придніпров'я; для
Європейської частини Росії; для Тихоокеанського поясу Японії; Північного Сходу
США). Серед галузей виокремлюються верстатобудування, транспортне
машинобудування, приладобудування, електро- й
радіотехнічне машинобудування. У нашому Примор'ї сформовані потужні цикли на
базі океанічного машинобудування (Одеса — Миколаїв — Херсон — Іллічівськ,
Севастополь — Феодосія — Орджонікідзе, Керч — Маріуполь). Ці цикли обіймають
кораблебудування, виробництво контейнерів та іншого обладнання для океанічного
машинобудування.
14. Текстильно-промисловий
цикл. Орієнтований
переважно на споживача, хоча іноді розташовується у районах вирощування
сировини (льон, шовкові кокони). Він розвинутий у містах України, а також у
Середній Азії та в Центральному економічному районі Росії — навкруги Іваново та
Орєхово-Зуєво, на півночі Франції, в Ельзасі (ФРН), Південних штатах США: Джоржії, Південній та Північній Каро
ліні. Включає первинну обробку сировини, прядіння, ткацтво, викінчування
тканин, виробництво готових виробів. Територіально він пов'язаний з
машинобудуванням у давно освоєних районах; іноді до нього зараховується шкіряне
та взуттєве виробництво.
15. Рибопромисловий цикл. Характерний для
Примор'я; складається з двох блоків: стаціонарного (рибозаводи, рибокомбінати,
кораблебудівні й кораблеремонтні підприємства, рибні
порти, сітко-в'язальні фабрики) та акваторіально-мігруючого (риболовецькі флотилії, судна,
пересувні переробні комплекси). Цей цикл прив'язаний до найбільш рибних портів:
в Україні — Іллічівськ, Севастополь, Керч, у Росії — Мурманськ, Владивосток, в
Японії — Момбецу, Кусиро, Хатинохе та інші; у Франції — Ла-Рошель,
Лорьян.
16. Індустріально-аграрний
цикл
становить ядро спеціалізованих АПК: зернопромислового, бурякоцукрового, маслобійножирово-го,
плодоовочепромислового, м'ясопромислового,
молокопромислового. До циклу залучаються як галузі,
що забезпечують АПК продукцією рослинництва й тваринництва, так і переробні
підприємства, сільськогосподарське машинобудування, хімічний захист рослин
тощо. При переробці волокнистої сировини та шкір цей цикл взаємодіє з
текстильно-промисловим .
17. Гідромеліоративний
індустріально-аграрний цикл. Характерний для районів зрошуваного землеробства (в
Україні: Причорномор'я, Приазов'я, Північнокримська
зрошувальна система; в інших країнах: ферганська долина, зона Кара-Кумського каналу в Середній Азії, Поволжя) і
осушуваних земель (Полісся). Крім гідромеліоративних систем і продукції
сільського господарства, що одержується на зрошуваних та осушуваних
територіях/до циклу зараховується машинобудування й будівельна промисловість
для гідротехнічних споруд.
18. Індустріально-будівельний
цикл часто-густо має підпорядкований характер і є
відгалуженням поважніших циклів (1, 2, 6,
8). Його
репрезентує виробництво бетонних і залізобетонних виробів, стінових блоків
тощо. Він орієнтований на споживача й включає машинобудування для будівельної
промисловості. У ньому часто використовується і вторинна сировина хімічної,
паливної промисловості, металургії тощо.
2.4.
Територіально-виробничі
й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони
З удосконаленням територіальної організації продуктивних сил, збільшенням
масштабів виробництва і концентрації його на території зростає кількість
великих міжгалузевих і міжрегіональних проблем, розв'язання яких традиційними
методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.
Створення територіально-виробничого комплексу
(ТВК) безпосередньо пов'язане з реалізацією довготермінових цільових
регіональних проблем. ,
М. Колосовський першим дав наукове визначення
ТВК. Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств
в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний
економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з
природними та економічними умовами, з його транспортним та
економіко-географічним розташуванням.
Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного
району. Економічний район розглядався на лише як ланка у народногосподарському
ланцюгу, що відіграє вузьку й виокремлену роль, але і
як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал
і здатна самотужки розв'язувати важливі господарські проблеми, скеровані на
підвищення ефективності суспільного виробництва.
Таким чином, враховуючи роль і місце ЕВЦ у формуванні ТВК, можна виокремити
п'ять таких типів:
1. ТВК переробної
промисловості з переважанням машинобудівного та текстильно-промислового ЕВЦ.
Такі комплекси властиві високорозвинутим регіонам
України, Західної Європи, Європейської частини Росії, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що
зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, Нові Індустріальні
Країни Азії). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним
циклом.
2. ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалургійного чорних металів, пірометалургійного
кольорових металів, рідкометалохімічного. Базою
їхнього формування є великі поклади руди (в Україні: Придніпровський; за
кордоном: Рурський в ФРН; КМА, Братсько-Усть-Ілімський,
Саянський — у Росії).
3. ТВК енергетичної
промисловості з провідними паливно-енергопромисловими
ЕВЦ. Основою їхнього формування є великі поклади твердого палива (бурого й
кам'яного вугілля, сланців) з перевагою відкритого способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у
Росії, Павлодар-Екі-бастузький у Казахстані, Апалацький — у США, Донецький — в Україні).
4. ТВК хімічної промисловості. Найчастіше вони використовують продукцію
трьох ЕВЦ: нафтоенергохімічного, газоенергохімічного
та гірничохімічного. Сировинна база пов'язана з
родовищами нафти і газу, а також гірничохімічної
сировини (у нашій державі — Прикарпатський, за кордоном — Нижньообський,
Середньообський у Росії, Каратау-Джамбульський
у Казахстані).
5. ТВК промисловості, що
переробляє біологічну сировину. Тут маємо індустріально-аграрний, лісоенергопромисловий та рибопромисловий ЕВЦ.
Останній ЕВЦ увіходить до складу такої форми
територіальної організації ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК).
Територіально-виробничий комплекс — об'єднання за певною народно-господарською функцією підприємств, які мають
настільки тісні виробничі зв'язки, що випадіння зі сполучення будь-яких
компонентів або порушення будь-яких зв'язків понижує ефективність усього
комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської
функції.
Економічна
сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища
за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.
Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути
випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів
на компактній території у сполуки з'являються додаткові якості.
ТВК — сполучення підприємств,
для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за
рахунок:
— тривалості взаємозв'язків
і ритмічності виробничого процесу;
— скорочення транспортних
витрат;
— раціонального
використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними;
— створення оптимальних
умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та
територіального керування.
На думку В. Рудашевського, є три типи ТВК залежно
від набору функцій:
1. Монопродуктові, що орієнтуються на
випуск одного основного кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у
районах нового освоєння; монопродуктовість — перша стадія їхнього розвитку (наприклад,
нафтопромисловий комплекс у Саудівській Аравії та ОАЕ).
2. Субпродуктові, у яких
випуск головної продукції супроводжується виробництвом супутньої (наприклад,
Оренбурзький, Середньо-обський у Росії).
3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу
комплексного освоєння території та її природних ресурсів, зустрічаються
найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Півден-нотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський
у Росії, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США).
Поява ТВК зумовлена або комплексною переробкою та використанням сировини,
або реалізацією міжгалузевої народногосподарської програми. В останньому
випадку ТВК називаються програмно-цільовими.
Необхідність створення програмно-цільових ТВК постає тоді, коли:
а) у стислі терміни треба розв'язати велику регіональну проблему, задля
чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох
органів керування;
б) проблема має міжгалузевий характер і вимагає узгодження інтересів
багатьох територіальних і галузевих органів керування.
Програмно-цільовими є Російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Україні найближчим часом аналогічні властивості матиме
Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорної
металургії та машинобудування (табл.
2.1).
Таблиця 2.1. Сучасні та утворювані ТВК й ППК в Україні
|
№ |
Назва ТВК (ППК) |
Розташування найбільших центрів |
Основні природні
ресурси ЕВЦ, спеціалізація |
|
1 |
Донецький ТВК |
Донецьк, Горлівка, Луганськ |
Видобуток кам'яного вугілля (Донбас), кухонної солі. Ш-рометалургійний
цикл чорних металів, вуглехімічний, гірни-чохімічний |
|
2 |
Придніпровський ТВК |
Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кременчук |
Видобуток залізної та марганцевої руд. Шрометалур-гійний
цикл чорних металів, машинобудівний цикл |
|
3 |
Харківський ТВК |
Харків |
Видобуток природного газу (Юльївське, Яблонське, Селе-щенське, Шебелинське). Газо-енергохімічний
цикл, машинобудівний цикл |
|
4 |
Волинський ТВК |
Ковель, Рівне, Луцьк |
Видобуток кам'яного вугілля. Лісохімічний ЕВЦ, вуглеенер-гохімічний,
індустріально-аграрний |
|
5 |
Прикарпатський ТВК |
Львів, Калуш, Івано-Франківськ |
Видобуток нафти (Борислав, Долина), природного газу (Дашава),
калійної солі (Калуш). ЕВЦ: нафтоенергохіміч-ний,
гірничохімічний, згодом — сланцеенергохімічний |
|
6 |
Кримський ТВК |
Сімферополь, Севастополь |
Видобуток природного газу на півострові, а також на шельфі Чорного (база — смт Чорноморське) та Азовського
морів (база — селище Щасливцеве,
Стрілкове). ЕВЦ: індустріально-аграрний, гідромеліоративно-аграрний
(на острові Північ-нокримської зрошувальної
системи), гірничохімічний (морська хімія у
Вірменську, Червоноперекопську й Саках). Рекреаційний комплекс |
Продовження табл. 2.1
|
№ |
Назва ТВК (ППК) |
Розташування найбільших |
Основні природні ресурси ЕВЦ, спеціалізація |
|
|
|
центрів |
|
|
|
|
|
Ресурсно-виробничі цикли: |
|
|
|
|
біопромисловий, гірничо- |
|
|
|
|
промисловий — з урахуван- |
|
|
|
|
ням перспективи. У ресурс- |
|
|
|
|
но-виробничому циклі При- |
|
|
|
|
мор'я виокремлюються ри- |
|
|
|
|
богосподарський примор- |
|
|
|
|
ський, морегосподарський, |
|
|
|
Одеса, |
морської хімії, мінерально- |
|
7* |
Українсько-Чорноморський ТВК |
Ізмаїл, Іллічівськ, Миколаїв, |
будівельної сировини, нафтогазодобувний.
Українсько-Чорноморський РППК спе- |
|
|
|
Херсон |
ціалізується на зовнішньо- |
|
|
|
|
торговельних морських пе- |
|
|
|
|
ревезеннях, суднобудуванні, |
|
|
|
|
океанічному рибальстві, |
|
|
|
|
переробці експортно- |
|
|
|
|
імпортної сировини (глино- |
|
|
|
|
зему, фосфоритів, бокси- |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
тів), а також продовольчої |
|
|
|
|
сировини (зерна, цукру- |
|
|
|
|
сирцю) |
|
|
|
|
Спирається на освоєння |
|
|
|
|
природних ресурсів, припор- |
|
|
|
|
тову металургію, суднобуду- |
|
|
|
|
вання, внутрішньоторгове- |
|
|
|
|
льні морські зв'язки, розви- |
|
|
|
|
ток морекультури й товарного |
|
8* |
Азовський РППК |
Маріуполь, Керч |
риборозведення |
|
|
|
|
у приморській зоні. ЕВЦ: |
|
|
|
|
рибогосподарський цикл |
|
|
|
|
на основі прибережного ри- |
|
|
|
|
бальства й морекультури, |
|
|
|
|
пірометалургійний цикл |
|
|
|
|
чорних металів |
За даними В. Дергачова.
Портово-промисловий комплекс (ППК) — це форма територіальної організації
морського господарства й прилеглого примор'я, взаємопов'язане й
взаємообумовлене, планомірно сформоване об'єднання морських портів, промислових
підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури,
розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й
моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв'язків. Внаслідок такого
поєднання маємо додатковий соціально-економічний ефект за рахунок групування
морських портів і промислових підприємств згідно з 'їхнім
транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні;
тривалістю міжгалузевих зв'язків; скороченням транспортних витрат; комплексним
використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузевої та
програмно-цільової засад керування.
ППК утворюються у контактній зоні "суходіл-море" й використовують
переваги розташування ресурсів не лише прилеглої тери*
торії, але й акваторії (рис. 2.1, 2.2).
Основні типи ППК:
— океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал
Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марганцевих
конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торговельні зв'язки;
— морський (прибережний),
пов'язаний з освоєнням природноресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто-й
газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);
— приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським
шляхом (у Росії це — освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського
шляху, Крайньої Півночі Канади, Аляски США).
У світі існує багато портово-промислових комплексів, як у розвинених
країнах, так і в тих, що розвиваються. У розвинених країнах вони, як правило,
орієнтовані на зовнішньоекономічні зв'язки та імпорт сировини. В країнах, що
розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.
Найбільшим у світі є ППК на базі Європорту у
Роттердамі, що має вантажооборот близько 300 млн т/рік, обслуговує понад 300 тисяч морських та 250 тисяч
річкових суден. Його гінтерланд поширюється не тільки
на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та Австрію. Після
будівництва каналу Рейн — Майн —Дунай зона його
економічного впливу поширилась і на придунайські країни. Спеціалізація цього
ППК: припортова чорна металургія, прийом значних
обсягів нафти, нафтопереробка, судноремонт та суднобудування.
У Франції ППК сформований
на базі портів Марсель та разом вони мають вантажооборот 100 млн. т/рік. Цей ППК спеціа-f лізується на нафтопереробці, припортовій чорній металургії (Фос),
зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та морегосподарстві.
В Японії найбільший ППК сформований на базі чотирьох великих портів та їх гінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба,
вантажооборот яких перевищує 400 мли т/рік. Його спеціалізація:
прийом сирої нафти, нафтопереробка, відправка генеральних вантажів, припортова чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній сировині
(енергетичне вугілля з Австралії).
Нью-Йоркський ППК має вантажооборот понад 150 млн т/рік. Спеціалізація:
прийом сирої нафти, нафтопереробка, нафтохімія, припортова
кольорова металургія, зовнішньоекономічні перевезення.
Серед країн, що розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот якого дорівнює 200 млн
т/рік. Цей морський порт кожні 10 хвилин приймає вантажне
судно чи танкер з нафтою. На його нафтопереробних заводах переробляється понад 50 млн т нафти на рік. Крім того, розвинено суднобудування та судноремонт, будівництво
нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія.
На атлантичному узбережжі Аргентини ППК формується на базі Буенос-Айресу,
Ла-Плати, Енсенади, Кампали,
Сан-Ніколаса, Росаріо та центрів, що до них тяжіють.
Спеціалізація: припортова чорна металургія (ввезення
залізної руди високої якості та експорт металу), нафтопереробка та нафтохімія.
Щоб вдосконалити керування виробництвом на території, треба створювати для
цього острівці науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими
промисловими підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс
організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета
науково-технологічних зон, технопарків та технополісів
— створити сприятливі умови для максимального
зближення науки з виробництвом і сприяння регіональному промисловому розвитку.
Науково-технологічна зона — це певна територія, на
якій є вищий навчальний заклад (чи кілька), науково-дослідний центр
міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження
наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також
наявність венчурного (ризикового) капіталу,
висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки
до ЇЇ впровадження у виробництво.
Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах,
неподалік від великого наукового чи культурного центру,
зв язані з ним швидкісною
автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при
цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для цього підходять
райони субтропічного клімату.
Перша така зона була створена в США неподалік від Сан-Франціско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках)
в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут
акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а
потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200
тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікророцесорів
та комп'ютерів з використанням сілікону — кремнію (Si) і отримала назву "Сіліконова долина". Зараз у США налічується кілька
десятків таких зон по всій країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліконові
гори, Сіліконова рівнин, Тех-Ай-ленд
та інші.
Науково-технологічні парки (технопарки) — це менші за територією зони, де навколо
технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька
фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та
наукомістких виробництв.
Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що
випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної
перебудови промисловості конкретного регіону, а також сприяє підвищенню
ефективності виробництва в усій країні.
В США на базі Гарвардського університету та Масачусетського
технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк
"Шоссе — 128" з виробництва
міні-комп'ютерів. Всього в США налічується майже ЗО науково-технологічних
парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк
та інші.
В Європі вони створені у Великій Британії — навколо Кембриджського
університету, де виробляється оптика та комп'ютерні технології; в Единбурзі; в
"коридорі М-4" між Лондоном та Брістолем.
У Франції таких парків налічують понад 40.
Найбільші з
них Іль-де-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій
в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного попиту. Є ще
"Дорога високої технології", "Техноузбережжя"
та інші.
В ФРН технопарки з'явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший — "Ізар
Вел лі" на базі Мюнхенського
університету, в цей парк входять понад 200
фірм, що
спеціалізуються на мікроелектроніці.
В Італії найбільшим технопарком є "Новус Ортус" на півдні країни поруч з містом
Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку
півдня країни.
НІК також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій,
експериментального малосерійного виробництва
телевізорів, магнітних дисків, дисководів,
мікрохвильових печей, комп'ютерів тощо. Поруч зі столицею Тайваню — Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних
інститутів розробляються нові зразки мікроелектроніки, комп'ютерів,
біотехнології, напівпровідників. Всього в НІК нараховується понад 10
технопарків: в Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Таїланді та інших.
Техноцоліс — центр
впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило, нове місто, в якому
запроваджуються у виробництво новітні розробки, а також проживає населення. Він
містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну,
комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови
проживання.
В Японії створений технополіс в місті Цукуба під Токіо; у Франції м. Тулуза є центром
наукомістких галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-Антиполіс
біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакології.
На відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої
продукції з урахуванням її конкурентоздатності та
умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися
механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях
промисловості, пов'язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної
науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел
енергії, біотехнології.
Такі технополіси вже є у США та країнах ЄС. У США
у 80-х роках
було 14 агломерацій науково-технічної
діяльності, що налічували понад 100 високотехнологічних
промислових підприємств у кожній. У Японії ухвалено програму "технополіс". Вона передбачає спорудження 19 наукових
містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу
наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів
працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів.
У технополісі поруч з науково-дослідними закладами
має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої
кваліфікації.
Створення технополісів, технопарків та
науково-технологічних зон дасть можливість:
— максимально зблизити
науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити
ефективність використання досягнень НТП;
— сприяти структурній
перебудові економіки для підвищення її наукомісткості;
— рівномірніше розташовувати
ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції
в економічному розвитку;
— розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та
впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.
"Мозковий центр" технопо л icy не лише сприятиме
створенню конкурентоздатної продукції, але й даватиме
власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих
науково-технічних та організаційно-економічних консультацій
("ноу-хау").
У нашій державі технополіси та технопарки можуть
формуватися у районі Одеської агломерації, поблизу Києва, Харкова,
Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса — Миколаїв — Херсон, Львів —
Івано-Франківськ — Чернівці,
Однією з найновітніших форм територіальної організації ПС є зони спільного
підприємництва або особливі економічні зони. Докладніше про них ідеться у
підрозділі 7.5.
2.5.
Основи економічного районування
Економічний район — це територіальне цілісна
частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:
— спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація
району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному
розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на
раціональний поділ праці з іншими районами);
— комплексність — у широкому розумінні — як взаємопов'язаність
найважливіших складників економічної й територіальної структур району;
— керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур,
які є матеріальною основою взаємопов'язаності складових, що дозволяє трактувати
район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління
народним господарством.
Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничі
комплекси.
Основи економічного районування України, — а
спочатку це було фізико-географічне районування, — створювалися
досить давно.
Найліпшим географічним описом вважався твір Яна Длугоша
"Хорографія Польського Королівства". На
зламі XV й XVI ст. космографія вже
викладалася у Краківській Академії, серед слухачів якої було чимало українців.
До викладачів цієї дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як
Мартин Билиця, Ян зі Стобниці, Вавжинєц
Корвин зі Шльонська. За тих часів чималого поширення
набула праця Матвія з Мєхова, котра спиралася на
досягнення італійської науки, — йдеться про Tractates de duabus Sarmatiis.
З кінця XVI й до половини XVII ст. з'явилося ціле гроно польських землеописів, які розглядали й українські території.
Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії,
то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв.
Серед засновників районування був І. Кириллов
(1689—1737), укладач першого атласу Росії. У праці "Квітучий
стан Всеросійської держави" він дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев
(1686 — 1750) запропонував проект нового поділу на губернії й провінції
з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711 — 1765) запровадив у Росії
термін "економічна географія". Економічні райони, на його думку,
повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за
особливостями народного господарства та зв'язку з природним середовищем.
1842 року з'явилася
"Економічна карта" для спеціального районування промисловості Росії. Територія поділялася на шість "країв", що
їхні контури наближалися до географічних зон. Уперше в зонах позначалися межі
поширення чорноземів: 1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід); 2)
промисловість взагалі (Підмосков'я); 3) промисловість мануфактурна (довкола
Москви); 4) промисловість гірничозаводська (Урал); 5) чорноземна зона (Україна,
Чорноземна зона Росії); 6) пасовищна зона (Північний Кавказ).
П. Семенов-Тян-Шанський (1827) писав, що "для районування не можна користуватися
адміністративним поділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця
занадто дрібна". На перше місце він висував природно-історичні умови,
як-от ґрунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств,
поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь
розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Білоруським,
Литовським, Прибалтійським, Малоросійським.
У 20-ті роки в Радянській Росії економічне районування досліджувалося у
зв'язку з планом "ГОЕЛРО". Формування й розвиток економічних районів
стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві районотвірні засади —
економічна
та енергетична, а зв'язки усередині районів та між ними здійснювалися за
допомогою транспортних магістралей.
Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася
своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню
природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками
виробничої діяльності, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного
господарства країни. Це можна трактувати і як засаду "економічної
цілісності", що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який
передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.
Отож, економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з
певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району
повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та
ЇЇ доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна
ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого
територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й
найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.
Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два
різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що, виявлялася
у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції
початкове порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного
господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Коло-совський запровадив поняття ТВК. Серед нових
властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на
рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв — енергови-робничі
цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні
властивості районних комбінатів: ТВК — здатність формувати економічний район,
ЕВЦ — спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.
Після здобуття Україною незалежності її поділ на 3 економічних райони
(Південний, Швденно-Західний та Донецько-Придніпров-ський),
які входили до СРСР, став недоцільним через їх великі розміри. Багатьма
авторами за цей час були розроблені нові сітки економічних районів. В розділі 8 наводиться поділ України на п'ять економічних районів, Ф.
Заставний пропонує 9, а О. Шаблій
— 6. В. Поповкін
поділяє Україну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк,
а також РОПС України пропонує 9 економічних районів (рис.
2.3а — 2.3г).
Більшість країн світу за основу управління територією бере економічне
районування.
І І І І І І І І І
