Козловой кран, цена низкая на vmtehnix.ru.



Передмова

Мовлення є головним виявом людини, свідченням її загальнокультурного, інтелектуального рівнів, психологічного стану, приналежності до соціальних, етнічних та інших груп. Дослідження різних аспектів мовлення передбачає поєднання кількох наук.

У контексті сучасних антропологічних досліджень особливе місце посідає психолінгвістика – наука про закони спілкування, про сприйняття та продукування мовлення, формування висловлень у відповідності зі системою мови, про закономірності мовленнєвого впливу та особливості оволодіння мовою дітьми тощо. Офіційне народження науки пов’язують з 1953 роком , коли у місті Блумінгтон (штат Індіана) відбувся Міжуніверситетський дослідницький семінар, на якому і були сформовані теоретичні засади нової науки – психолінгвістики. Але становленню та блискучому розвитку психолінгвістики передував тривалий розвиток лінгвістичних, філософських, психологічних та інших концепцій, ідей, наукових теорій, передових думок.

Протягом усього життя людина пізнає світ, намагається зрозуміти певні його явища, усвідомити зміст окремих фактів, понять, відтворює власну картину довкілля. У цьому складному багатогранному процесі взаємодії між особистістю та світом одну з провідних ролей відіграє мова. З одного боку, система мови, встановлені зв’язки між її компонентами є антропонімічними, бо відтворюють особливості людського мислення, людського світосприйняття (наприклад, ступені порівняння прикметників відбивають прагнення людини порівнювати певні явища, а особливо – їхні ознаки). З іншого боку, мова є одним з найважливіших джерел інформації, способом передачі думок.

За допомогою мови (потенційної системи), що реалізується у мовленні (індивідуальної реалізації цієї системи), людина здатна не лише брати участь у процесі комунікації (кодуванні – декодуванні інформації), але й проникати в глибини свідомості як власної, так і співрозмовника (або автора, тобто того мовлення, якого сприймаємо), визначати зміст, який вкладається у висловлення (іноді прихований), виявити свої особисті психологічні та соціальні риси, а відповідно, визначити їх у чужому мовленні, тобто саме завдяки мові та мовленню можливе всебічне відтворювання картини світу – як зовнішніх, так і внутрішніх її ознак.

Саме цей феномен (мови і мовлення) став об’єктом детальних досліджень комплексу сучасних антропологічних наук : філософії, психології, культурології, етнографії, соціології, мовознавства, літературознавства, теорії комунікації тощо. Незважаючи на те , що сама проблема була порушена ще давньогрецькими філософами, розроблена у ХVІІІ столітті (зокрема, концепція Вільгельма фон Гумбольдта), розвинена у ХІХ столітті (у численних лінгвістичних, філософських, психологічних концепціях Фердинанда де Соссюра, О.О. Потебні, В. Вундта та інш.), сьогодні вона залишається однією з найактуальніших.

Особливе місце у дослідженнях взаємодії між людиною, її мовленням та світом належить психолінгвістиці. Вона вивчає закони спілкування; загальні фізіологічні та індивідуальні особливості продукування та сприйняття мовлення; формування висловлювань, враховуючи як систему мови, так і соціально-психологічні риси мовлення; механізм оволодіння мовою дитиною; етапи становлення мовленнєвої особистості ; деталі становлення індивідуального лексикону; закономірності мовленнєвого впливу; характер використання певних мовних засобів залежно від конкретної мети спілкування тощо.

Психолінгвістика має точну дату і місце народження – це відбулося у 1953 році, коли в американському місці Блумінгтон (штат Індіана) був організований міжуніверситетський дослідницький семінар, на якому і були сформовані теоретичні засади нової науки. Але становленню і блискучому розвитку психолінгвістики передувала тривала історія лінгвістичної, філософської, психологічної думки.

Питанням становлення науки, основним проблемам у системі “особистість – мовлення” (зокрема, процесам сприйняття та породження мовлення, індивідуально-психологічним та соціальним аспектам мовної особистості, характеру мовленнєвого впливу) присвячений посібник. Ми ставили за мету ознайомити студентів України з основними напрямками і проблемами науки, надзвичайно поширеної у світі.

Автор

Розділ 1.

Становлення науки та розвиток психолінгвістики.

1.1.Передісторія психолінгвістики.

На генетичний зв’язок мови та мислення вказували мовознавці та філософи з давніх давен. Ще давньогрецькі філософи порушували проблеми номінації, походження мовлення, а зрештою, проблеми зв’язку мови та мислення. Переважна більшість думок Аристотеля розкривають саме цей взаємозв’язок у природі людини. Наприклад, його класифікація слів, які здатні передати думку, на імена, предикати та зв’язку, що стала підґрунтям для поділу всіх слів на частини мови.

Найбільш глибокою та вичерпною вважають концепцію видатного мислителя Карла Вільгельма фон Гумбольдта. Крім проблеми мови та мислення вчений порушував питання, які тепер популярні під назвою “основи комунікації”, тобто питання розмежування мови та мовлення, особливості сприйняття мовлення тощо. Розглянемо основні постулати теорії К.В. фон Гумбольдта : 1) взаєморозумінню між людьми в процесі спілкування сприяють спільні знання про світ; 2) розуміння мовленнєвого повідомлення – процес активності того, хто слухає. В ході бесіди він сприймає тіла мовних знаків, пізнає, ідентифікує їх, співвідносить зі своїми мовними та енциклопедичними знаннями, формує судження про зміст мовленнєвого повідомлення; 3) сприйняття тіл мовних знаків, організованих у повідомленнях, - це лише сприйняття вказівок на певні фрагменти знань, спільні з адресатом. Ці вказівки є підґрунтям для суджень про значення мовленнєвого повідомлення; 4) мова є динамічним утворенням, водночас і процесом, і продуктом; 5) оволодіння мовою дітьми є ростом і вдосконаленням мовної здібності, а не простим повторенням і ознайомленням зі словами; 6) розуміння мови є певним психічним процесом, що знаходиться поза межами об’єктів лінгвістики.

Ідея діяльності, що була сформована представниками німецької класичної філософії (І.Г.Фіхте, Ф.В.Шелінг, Г.В.Ф.Гегель), знайшла відображення в лінгвістиці завдяки К.В. фон Гумбольдту. Німецький філософ та мовознавець вперше почав досліджувати мовленнєве мислення через поєднання психології та лінгвістики, що згодом було втілено в лінгвістичній концепції О.О.Потебні та психологічній теорії Л.С.Виготського .

Учення про мовленнєву діяльність, мовленнєве спілкування, онтогенез мовлення знайшли подальший розвиток у працях Ф. де Соссюра, О.О.Потебні, Л.В.Щерби.

В основі концепції Фердінанда де Соссюра лежить зіставлення мови, мовлення та мовленнєвої діяльності, що розглядається як система можливостей певного народу, як протиставлення мови та мовлення. Мова, за Соссюром, є граматикою та словником, вона потенційно існує у свідомості її носіїв, є соціальною, тобто не залежить від індивіда, відмінна від інших соціальних явищ. Мовлення розглядається як процес, під час якого індивід користується мовою для висловлення власних думок, використовує мову з метою спілкування. Вчений вважав, що вивчення мовлення повинно застосовувати психофізіологічні методи. Мовленнєва діяльність поєднує мову та мовлення. Розвиток мови та її існування виявляється у мовленні. Фердінанд де Соссюр відзначав, що мовленнєва діяльність має суперечливий характер, тому і запропонував методику аналізу мови через введення антиномій: мова соціальна – мовлення індивідуальне, мова системна – мовлення асистемне, мова потенційна – мовлення реальне, мова є сутністю – мовлення є явищем тощо.

Наступним етапом у становленні лінгвістичних поглядів, що стали підґрунтям для психолінгвістики, стало вчення Г.Штейнталя, учня Гумбольдта. Він виділив у мові власне мовлення, здатність говорити, мовний матеріал. Учений оголосив мовознавство психологічною наукою, а мову – психічним феноменом. Будь-яке висловлення, на думку Штейнталя, є сукупністю свідомих внутрішніх психічних і духовних рухів, станів, відношень, що виявляються за допомогою артикульованих звуків. На периферії досліджень Штейнталя залишилась ідея про асоціативний зв’язок мови.

Визначний внесок у лінгвістичну, а згодом психолінгвістичну теорію зробив видатний мовознавець О.О.Потебня. Як і його попередник, учений розглядав мовленнєвий акт як психічне явище, але для О.О.Потебні слово і мова взагалі були феноменами культурними та соціальними. Вчений вважав, що в мові існує механізм, який породжує думку. Взаємопов’язаність процесів мислення і мовлення реалізується в теорії О.О.Потебні про розвиток граматичних категорій як відбиття розвитку думки, категорій мислення. Структура речення є аналогічною структурі сформульованої думки. Кожний акт мовлення учений розглядає як творчий процес, в якому постійно народжується нова істина. О.О.Потебня розвинув також ідею К.В фон Гумбольдта про те, що мова є породженням “народного духу”, зумовлює національну специфіку народу; відповідно, слово він розглядав не лише як продукт індивідуальної свідомості, але й як відбиття народного мислення. На цих концепціях К.В фон Гумбольдта та О.О.Потебні й ґрунтується сучасна етнолінгвістика та етнопсихолінгвістика.

Мову в системі психічних образів і асоціацій розглядали младограматисти – Г.Пауль, К.Бругман.

Бодуен де Куртене вважав, що мова є і комплексом відомих складових частин і категорій, що існують як абстрактні, і процесом, що постійно повторюється.

Л.В.Щерба також досліджував мовленнєву діяльність, визначив три аспекти мовних явищ: мовленнєва діяльність, мовні системи, мовний матеріал. Під мовною діяльністю розуміються процеси мовлення та розуміння, під мовною системою – словники та граматики. Мовний матеріал розглядається як сукупність усього, що промовляється та розуміється певною суспільною групою. Мовленнєва діяльність зумовлена складним мовленнєвим механізмом людини, або мовленнєвою організацією індивіда, тобто готовністю індивіда до мовлення. Учений розглядав систему мови як соціальну цінність.

Говорячи про провідні лінгвістичні теорії, концепції, напрямки, необхідно зупинитися і на ідеях учених, які входили до складу Празької школи (Празького лінгвістичного гуртка). Чеський дослідник Мукаржовський започаткував функціональну стилістику та основи комунікативної лінгвістики – актуальне членування мови ( поняття тема і рема).Згодом ідеї представника Празької школи були розвинені Ш.Баллі, який ввів поняття диктум і модус. Зазначені дихотомії також були трансформовані в психолінгвістичні дослідження.

* * *

Історія психологічної науки містить визначні теорії, концепції, напрямки, на яких ґрунтується сучасна психолінгвістика. Коротко зупинимось на таких течіях:

Гештальт – психологія ( гештальт – образ). Представники цього напрямку - Келер, Вертгеймер – розглядали два різновиди світу: світ переживань та світ поза переживаннями. Світ переживань поділяється, на їх думку, на реальність фізіологічну (процеси мозку) та реальність психічну ( свідомість). Світ поза переживаннями представлений фізичною реальністю. Сучасні лінгвістичні гештальт – концепції були розроблені Дж. Лакоффом. Вони представляють гіпотетичні універсальні структури, що “вписують” мову у загальний контекст свідомості людини, відтворюють її взаємодію з іншими когнітивними процесами свідомості – мисленням, сприйняттям світу, емоціями, різноманітними локальними операціями когнітивної та моторної діяльності тощо.

Біхевіоризм – напрямок у психологічній науці, який мав продовження і розвиток у суміжних науках, зокрема у лінгвістиці. Д.Уотсон і Е.Торндайк розглядали психологію як природничу науку, ввели поняття стимула – реакції, що зумовлюють поведінку людини. Ідеї біхевіоризму межують з фізіологічною концепцією М.І. Сєченова. Учений розглядав дії людини з фізіологічного погляду: 1) зовнішній (стимульний) вплив; 2) відображення цих впливів у формі внутрішніх утворень ( відчуттів, уявлень, образів); 3) зовнішні дії у відповідь. Л.Блумфільд розвинув ідеї біхевіоризму в мовознавстві та сприяв розвитку дескриптивної лінгвістики, розглядаючи мовлення в реальному оточенні. Мовлення та дії комуніканта – наслідок мовленнєвого впливу. Спілкуючись, люди впливають один на одного за допомогою практичних (немовленнєвих) та мовленнєвих стимулів. Мова – засіб регулювання діяльності співрозмовників. На думку Л.Блумфільда та його послідовників, значення не може бути об’єктом дослідження у мовознавстві, яке є таксономічною та описовою наукою, подібною до зоології, геології, астрономії тощо, а на всі суттєві психологічні питання дає відповіді біхевіоризм.

Таким чином, – теорія Блумфільда вплинула на розвиток дескриптивної лінгвістики у США, в межах якої мовлення розглядалося у реальному оточенні.

Продовжував ідеї біхевіоризму і Ч.Морріс, що започаткував семіотику. Він ввів диспозиційний підхід до аналізу мовленнєвої поведінки ( диспозиція – готовність до реакції).

Концепція В.Вундта мала надзвичайне значення для ключових питань сучасної психолінгвістики. Учений досліджував процеси сприйняття та продукування мовлення. Він вважав, що сприйняття мовлення починається зі сприйняття зовнішньої форми мовлення, а в процесі аналізу зовнішньої форми виявляється синтаксична структура речення. В.Вундт створив теорію елементів свідомості, був першим психологом, який працював на межі психології та лінгвістики. В історії психології учений відомий як автор теорії елементів свідомості. Пояснюючи зміст, який втілюється в реченні, В.Вундт використовує логічні поняття. Його розуміння значення речення як думки, трансформованої у висловленні, набуло подальшого розвитку в концепціях Н.Хомського, М.І.Жинкіна та їх послідовників.

Надзвичайно велике значення для розвитку світової психології, психолінгвістики мала концепція Л.С.Виготського. Учений довів евристичність процесів породженння мовлення, поставив питання про психолінгвістичні особливості тексту, розмежував граматичну та реальну предикативність, значення розглядав як загальнопсихологічну категорію. Теорія породження мовлення як послідовності взаємопов’язаних фаз діяльності виявилася головною для психолінгвістичної науки. За Л.С.Виготським, відношення думки до слова є складним процесом, фази якого необхідно вивчати. Першим етапом породження мовлення є мотивація. Другим етапом (або фазою) є думка, яка у сучасному мовознавстві розглядається як мовленнєва інтенція. Третій – це констатація думки у внутрішньому слові ( в сучасній науці – внутрішнє програмування висловлення). Четвертою фазою є реалізація думки в значеннях зовнішніх слів (реалізація внутрішньої програми), п’ятою – реалізація думки в словах, або акустико-артикуляційна реалізація мовлення.

Крім зазначених лінгвістичних та психологічних концепцій, велике значення мали також традиції літературознавства, зокрема формальна школа російського літературознавства. Її представники - В.Жирмунський, Ю.Тинянов, Л.П.Якубинський – досліджували функції мови, ввели поняття немовленнєвого контексту

Питання для самоконтролю:

1.Які положення концепції К.В. фон Гумбольда виявилися ключовими для становлення та розвитку психолінгвістики?

2. Хто з відомих мовознавців продовжував думки К.В фон Гумбольдта?

3.Які лінгвістичні концепції слугували підґрунтям для психолінгвістичної науки?

4. Як розглядав мову та мовлення Ф. де Соссюр?

5. В чому особливість аналізу мови младограматками?

6. Яка роль біхевіоризму в розвитку суміжних наук? Хто започаткував біхевіоризм у психології та на чому ґрунтується ця концепція? З якими науками межує біхевіоризм? Хто і як розвинув ідеї біхевіоризму в лінгвістиці?

7. В чому полягає особливість представлення світу в гештальт – психології? Як ця концепція трансформувалася в теорії Дж.Лакоффа?

8. Схарактеризуйте психологічну концепцію В.Вундта.

9. Які частини концепції Л.С.Виготського виявилися значущими для сучасної психолінгвістичної науки?

10. Які ви знаєте інші філософські, психологічні, лінгвістичні, літературознавчі концепції, що розглядали проблеми мови та мислення, спілкування, породження та сприйняття мовлення тощо?

11. Чому психолінгвістика має довгу та багатогранну передісторію?

Завдання для поглибленого вивчення:

1.Опрацюйте монографію Т. М. Наумової ”Психологічно орієнтовані синтаксичні теорії в російській та радянській лінгвістиці” (Саратов, 1990). З’ясуйте такі питання:

а) Хто з класиків російської мовознавчої науки дотримувався психологічного напрямку?

б) Як у концепції О.О.Потебні розкриваються питання природи мови та мовлення?

2. Прочитайте твори О.О.Потебні (див. Список додаткової літератури).Які думки мовознавця вам сподобалися, які – можна вважати актуальними для сучасної психолінгвістики? Які зміни відбулися в розумінні зв’язку між мовою і мисленням після О.О.Потебні?

3. Опрацюйте монографії К.В. фон Гумбольдта (див. Список додаткової літератури). З якими позиціями вченого ви погоджуєтесь, а які заперечуєте? Підготуйте реферат на тему: “Передумови виникнення психолінгвістики в працях К.В. фон Гумбольдта”.

4. Ознайомтесь з наведеною нижче інформацією. Дайте відповідь на питання: якими шляхами можна досягти ефективної взаємодії різних наук? Що б ви могли додати до цієї інформації?

У книзі [Baumgartner & Payr 1995] наводяться інтерв’ю, в яких обговорюються шляхи та можливості співробітництва психологів, лінгвістів, філософів, нейрофізіологів, фахівців в галузі штучного інтелекту для успішного вирішення актуальних проблем когнітивної науки. Філософ Патриція Чьорчланд відповіла, що тепер вона зрозуміла необхідність детального вивчення будови і функціонування мозку людини, що й зумовило отримання нею спеціальної фахової медичної підготовки [Churchland, 1995: 22]. На думку психолога Дж. Макклелланда, необхідно створити різні університетські об’єднання фахівців різних галузей знань, зацікавлених у вирішенні спільних завдань. Він наводить приклади своєї співпраці з фахівцем із машинного моделювання навичок Д. Румелхартом, а також з Дж. Елманом, що досліджує мову Дж. Макклелланд дійшов висновку, що реально об’єднуються вчені зі спільними науковими поглядами, у яких є що запропонувати один одному [McClelland, 1995: 143 - 144].

Література:

1.     Волков В.В. Введение в психолингвистику. –Ужгород, 1994

2.     Залевская А.А. Введение в психолингвистику. – М., 1999.

3.     Исследование речевого мышления в психолингвистике. – М,1985.

4.     Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М.,1999.

5.     Лурия А.Р. Мозг человека и психологические процессы.- М.,1963.

6.     Мусиенко В.П. Введение в психолингвистику. – М.,1996.

7.     Наумова Т.Н. Психологически ориентированные синтаксические теории в руской и советской лингвистике. – Саратов, 1990.

8.     Сахарный Л.В. Введение в психолингвистику. – М.,1989.

9.     Тарасов Е.Ф. Тенденции развития психолингвистики. – М.,1987.

10. Щерба Л.В. О трояком аспекте языковых явлений и об эксперементе в языкознании // Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность.— Л., 1974.

Додаткова література:

1.      Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка.—М., 1955.

2.      Блумфилд. Язык.—М., 1968.

3.      Выготский Л.С. Собрание сочинений: В 6 т.—М., 1982 – 1984.

4.      Выготский Л.С. Мышление и речь.—М., 1996.

1.     Гумбольдт К.В. Язык и философия культуры.—М., 1985.

2.     Гумбольдт К.В. Избранные труды по языкознанию. – М., 1984.

3.     Жинкин Н. Ч. Речь как проводник информации. – М., 1982.

4.     Жинкин Н. Ч. Язык. Речь. Творчество. – М., 1998.

5.     Леонтьев А. А. Языкознание и психология. – М., 1966.

6.     Потебня А. А. Мысль и язык // Потебня А. А. Эстетика и поэтика.

М., 1976, с. 35 – 220.

7.     Потебня А. А. Слово и миф. – М., 1989.

8.     Психология : Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – М., 1990.

9.     Психология : Учебник / Под ред. А. А. Крылова. – М., 1999.

10. Сеченов И. М. Избранные произведения. – М., 1953.

11. Соссюр Ф. де Труды по языкознанию. – М., 1977.

12. Baumgartner P. & Payr S. Speaking minds Interviews with twenty eminent cognitive scientists. Princeton University Press, 1995.

13. Churchland P. S. Take it apart and see how it runs // Interviews with twenty eminent cognitive scientists, pp. 21-32.

14. McClelland P. S. Take it apart and see how it runs // Interviews with twenty eminent cognitive scientists, pp. 131 – 144.

15. Pronko N. H/ Language and Psycholinguistics. “ Psychological Bulletin“. 1946.

1.2. Історія психолінгвістики

Термін “психолінгвістика” вперше з’явився на сторінках книги американського психолога Н.Пронко Language and Psycholinguistics (“Мова та психолінгвістика”), виданої у 1946 році, проте тоді він не отримав відповідного резонансу. Лише вищезгаданий семінар у Блумінгтоні започаткував розвиток науки. Засновниками семінару, а відповідно, і самої психолінгвістики стали американські психологи Дж. Керолл та Ч. Осгуд, а також лінгвіст і етнограф Т.Сібеок. Дж.Керолл вивчав співвідношення лінгвістики з іншими науками, що було відбито в його монографії “Вивчення мови”, яка вийшла в 1953р.. Ч.Осгуд – фахівець з експериментальної психології – досліджував символічні процеси та семантику. Вчений розглядав мову як систему безпосередніх та затриманих реакцій людини на мовленнєві та немовленнєві стимули. Мовленнєва поведінка користується системою фільтрів, які затримують і трансформують мовленнєвий стимул. Така система фільтрів є питомою і ототожнюється з мовленнєвим механізмом або мовленнєвими здібностями. На думку Ч.Осгуда, предметом психолінгвістики є відношення між структурою повідомлення та рисами людей, які породжують та сприймають повідомлення. Але мовець у концепції Осгуда вилучений з конкретного середовища, розглядається індивідуально. Теорії класика психолінгвістики притаманний атомізм, тобто членування мовлення на мінімальні сегменти; антименталізм, тобто заперечення зв’язку мовних одиниць з категоріями мислення та психіки; асемантизм, тобто орієнтування лише на мовні та мовленнєві форми. З психологічного погляду, Ч.Осгуд відстоював позиції необіхевіоризму. Один із засновників психолінгвістики розглядає психолінгвістику як частину теорії комунікації. З лінгвістичного погляду, Ч.Осгуд використовував традиційні дескриптивні напрямки дослідження. Т.Сібеок застосовував психолінгвістичні методи у фольклористиці. Серед інших учасників семінару були Дж.Дженкіс – фахівець в галузі мовних асоціацій, Флойд Лаунсбері, який досліджував мову і культуру індіанців, один із засновників антропологічної лінгвістики, Джозеф Грінберг – дослідник в галузі історичного мовознавства, який цікавився проблемами генеалогічної класифікації мов. Засновників історичного семінару називають психолінгвістами першого покоління.

Ученими, наукова біографія яких почалася після семінару, є Сол Сапорта і Сьюзен Ервін-Тріпп. Сол Сапорта, в минулому фахівець з іспанської мови, зробив визначний внесок у теорію вербальних асоціацій, а Сьюзен Ервін Тріпп досліджує і розробляє проблеми дитячої психології та дитячого мовлення.

Основою американської психолінгвістики були біхевіористська психологія (згідно з якою діяльність людини є сукупністю реакцій організму на стимули зовнішнього середовища), дескриптивна (тобто описова) лінгвістика та математична теорія комунікації, яка ґрунтується на математичній теорії зв’язку Шенона – Уівера, що полягає у представленні комунікації як трансляції певної інформації від одного ізольованого індивіда ( мовця) до іншого (слухача).

Наступним етапом у розвитку психолінгвістики стали дослідження Джорджа Ермітейджа Міллера та Ноема Хомського. У 1951 році була видана книга Дж. Е. Міллера Language and communication (“Мова і комунікація”), у 1955 році з’явилася дисертація Н.Хомського про трансформаційний аналіз, а в 1957 р. – його книга Syntactic structures (“Синтаксичні структури”). Н.Хомський розглядав свою психолінгвістичну теорію, йдучи від лінгвістики. У монографії “Синтаксичні структури” учений вводить поняття глибинної та поверхневої структур, глибинної граматики, що співвідноситься з поверхневою структурою, яка передає зміст глибинної за допомогою формальних засобів. Поверхнева структура виводилася з глибинної за допомогою спеціальних трансформаційних правил, які застосовувалися до категорій та конструкцій ( але не до лексики). Згодом концепція глибинної структури була використана в теорії глибинної семантики – напрямку моделювання смислу, що обслуговує завдання штучного інтелекту. Психолінгвістика Дж. А. Міллера – Н.Хомського відбиває процеси оволодіння та використання мовних конструкцій, формує уявлення про втілення у певних мовних структурах змістовних інтенцій комунікантів, для чого і вводяться поняття поверхневого та глибинного рівнів породження висловлення. Оволодіння мовою – оволодіння абстрактними мовними структурами, за психолінгвістичною концепцією Н.Хомського. Так американський вчений вийшов на проблеми мовленнєвих здібностей. Його трансформаційна граматика логічно вираховує можливі синтаксичні конструкції, що можуть бути вживаними певними комунікантами в певній комунікативній ситуації. Породжуюча (генеративна) граматика не просто модель для тих, хто говорить і слухає. Вона намагається відбити у нейтральних термінах знання мови, що дає підставу для дій, використання мови. Психолінгвістику Міллера – Хомського О.О.Леонтьєв та його послідовники відносять до другого покоління. Вона подолала деякі недоліки “осгудівської” психолінгвістики: замість дескриптивного змалювання мовних явищ було запропоновано генеративну модель, що складається із системи операцій над текстом, системи правил, за якими можливий синтез та аналіз речень, тобто психолінгвістична концепція набула рис менталізму. Психолінгвістична концепція другого покоління подолала також необіхевіористські особливості теорії Ч.Осгуда: розглядає комунікацію не як зв’язок “стимул – реакція”, а як взаємовідношення мовна компетенція, здібність – мовна активність, тобто її реалізація. Але вченню Міллера – Хомського притаманний нативізм, тобто ідея універсальних природжених правил користування мовою.

Головна ідея генеративної граматики – знання мови та користування нею не обмежується поверхневими оболонками та структурами речень, а характеризуються умінням трансформувати ці поверхневі структури у глибинні, що передають приховане значення. Синтаксичний процес розглядається у генеративній граматиці як перетворення невеликої кількості ядерних структур на поверхневі. Концепція Міллера – Хомського стала підґрунтям для виникнення та становлення когнітивної лінгвістики – одного з провідних напрямків науки кінця ХХ століття.

Критика деяких положень концепції Н.Хомського, на думку Є.Ф.Тарасова, стала своєрідним розвитком теорії психолінгвістики. Серед продовжувачів та критиків положень психолінгвістів другого покоління були психологи Гарвардської школи Т.Бівер, М.Гаррет, Д.Слобін, Дж.Шлезінгер.

Критичний аналіз теорій Н.Хомського про природжений характер когнітивних засобів засвоєння мови став основою концепції Ж.Піаже та його школи. Психолінгвіст С.Москович став автором теорії психосоціологізації мови. Значний внесок у розвиток науки зробили дослідження Жоржа Нуазе, який виокремив психолінгвістичну модель від моделей психологічних та лінгвістичних.

Іншим психолінгвістичним центром в Європі стає Румунія, де групою дослідників на чолі з відомою ученою Т.Слама-Казаку були висвітлені теоретико-методологічні проблеми, об’єкт та методи психолінгвістики, питання розвитку дитячого мовлення тощо. У 1968 році дослідниця видала книгу — “Introducere in psycholingvistica” (“Вступ до психолінгвістики”). Є.Ф.Тарасов вважає, що Т.Слама-Казаку зробила своєрідну соціологізацію концепції Н.Хомського.

У тому ж 1968 році з’явилася книга психолінгвіста з Норвегії Р.Ромметвейта (в деяких транскрипціях зустрічаємо – Румметфейта) Words, meanings and messages “Слова, значення. Повідомлення”, в якій була представлена антитрансформаційна концепція мовленнєвого спілкування. На думку норвезького вченого, будь-яке мовленнєве повідомлення можливе лише при спільності когнітивної бази комунікантів, спільності соціального досвіду, знань, рівня володіння мовою тощо .

В Італії проблеми психолінгвістики порушували Ренцо Тітоне (професор Салезіанського університету в Римі) та Флорес д’Аркан. Р.Тітоне розглядав психолінгвістику як продовження розвитку філософських та лінгвістичних традицій, поглядів Б.Кроче та Дю Фосслера та використовував здобутки наукових досліджень у теорії навчання мови. Ф.д’Аркан досліджував кореляцію між зоровим сприйняттям та вибором синтаксичного різновиду речення, за допомогою якого змальовується це сприйняття. Учений дійшов висновку , що більші за розміром об’єкти, що знаходяться у лівій частині картинки, мають тенденцію посідати місце суб’єкта в реченні.

Професор Кембріджського університету Дж.Мортон збагатив психолінгвістичну теорію концепцією соціальної психології мовлення, створеними моделями сприйняття мовлення.

Розглянуті європейські психолінгвістичні школи та концепції умовно відносять до психолінгвістики третього покоління, основним здобутком яких стали критика природженості універсальних мовленнєвих структур Н.Хомського, що стала підґрунтям для соціологізованих теорій; аналіз психолінгвістичних процесів у широкому контексті мислення, спілкування, пам’яті; орієнтація на французьку соціологічну школу.

Наступним продовженням розвитку теорії психолінгвістики стала теорія мовленнєвої діяльності, що була сформована в працях О.О.Леонтьєва. Як і переважна більшість “європейських психолінгвістик”, концепція О.О.Леонтьєва була соціально зорієнтованою. Крім того, предметом аналізу стало не окреме висловлення, а текст, що містить і процеси породження – сприйняття мовлення. Ґрунтуючись на думках Л.С.Виготського, представники психолінгвістики радянського та пострадянського періодів розглядають мовлення як складну психологічну діяльність ( детальніше – див. наступний розділ). Будь-яке висловлення або текст є результатом цілеспрямованої та вмотивованої діяльності. Такий підхід зумовлює аналіз системи мови як взаємозв’язок потенційних одиниць, які здатні взяти участь у певній мовленнєвій діяльності, трансформуватися у висловлення. Таким чином, будь-яка діяльність, зокрема мовленнєва, організована у відповідності з метою або завданням, тобто певним комунікативним наміром, системою функціональних блоків, що забезпечують послідовність етапів досягнення мети, а також з тими знаряддями і засобами, які й існують для досягнення мети. Мова , за цією концепцією, і виступає своєрідним комплексом таких знарядь. Становленню психолінгвістики радянського та пострадянського періодів сприяли, як зазначалося, дослідження видатного психолога Л.С.Виготського, а також нейролінгвіста О.Р.Лурії, який аналізував різні види афазій . Концепція психолога М.І.Жинкіна про універсальний предметний код, що існує у свідомості людей та сприяє сприйняттю інформації, порозумінню між людьми, мала велике значення для подальшого розвитку науки.

На думку О. О. Залевської, теорія діяльності була адекватною при вивченні процесів сприйняття, пам’яті, мислення, мовлення, розвитку психіки в онтогенезі, трудової діяльності, при дослідженні порушень психіки та відновлення порушених функцій, проте виявляється недоречною при вивченні таких важливих станів свідомості, як творчий процес, різні переживання тощо.

У 6О – ті роки почалися активні психолінгвістичні дослідження в Інституті мовознавства в Москві, створені центри у Харкові, Тбілісі, Саратові , Мінську та інших містах, які вивчали активну граматику. Перший Всесоюзний семінар з психолінгвістики відбувся у 1966 році, а у 1969 році була створена Група психолінгвістики та теорії комунікації в Інституті мовознавства АН СРСР та сформована Комісія з психолінгвістики при Центральній Раді Товариства психологів СРСР. У 7О – ті роки були сформовані центри вивчення моделей породження мовлення (О.О.Леонтьєв, Т.В.Рябова – Ахутіна), моделей сприйняття мовлення (І.А.Зимня, Р.М.Фрумкіна), ймовірної структури мовленнєвих процесів, вербальних асоціацій (А.П.Клименко, О. О.Залевська), розвитку дитячого мовлення (О.М.Шахнарович), психолінгвістики тексту (Т.М. Дрідзе) тощо.

Сучасний період розвитку психолінгвістики відзначається багатогранністю, межує з суміжними науками антропологічного напрямку – теорією мовної комунікації, когнітивною лінгвістикою, тобто науками, що досліджують характер знання, зокрема мовного, структуру ментальних уявлень, динаміку розумових процесів тощо. Провідне місце в сучасних американських психолінгвістичних дослідженнях посідає синтаксичний аналіз речення в процесі його розуміння.

Питання для самоконтролю:

1.     Коли вперше був вжитий термін “психолінгвістика”?

2.     З якою подією пов’язаний початок історії психолінгвістики?

3.     Яка роль Дж. Керолла та Т.Сібеока у становленні психолінгвістики? Що досліджували ці вчені?

4.     Схарактеризуйте психолінгвістичну концепцію Ч.Осгуда.

5.     Які проблеми порушували дослідники С.Сопорта та С.Ервін-Тріпп? Коли почалися їх дослідження?

6.     З іменами яких учених та з якими їх дослідженнями пов’язана психолінгвістика другого покоління?

7.     Який внесок мала психолінгвістика Міллера – Хомського для подальшого розвитку лінгвістичної науки?

8.     Хто з європейських учених сприяв соціологізації положень психолінгвістики?

9.     Назвіть провідних французьких психолінгвістів та схарактеризуйте основні положення їх концепцій.

10. В чому полягає особливість теорії Р.Ромметвейта?

11. На чому ґрунтується концепція Т.Слама-Казаку?

12. Які ви знаєте експериментальні дослідження з психолінгвістики?

13. В чому полягає сутність концепції теорії мовленнєвої діяльності?

1.     Які психолінгвістичні центри були створені на теренах колишнього Радянського Союзу?

Запитання та завдання для поглибленого вивчення.

1.     Ознайомтесь з другим розділом книги Леонтьєва О.О. “Основи психолінгвістики” та дайте відповідь на такі запитання:

а) Який принцип у класифікації різних напрямків в історії психолінгвістики пропонує О.О.Леонтьєв?

б) Які країни охоплені при такій класифікації?

2.     Які існують принципи періодизації розвитку психолінгвістики? Ознайомтесь з працями Є.Ф.Тарасова, Кіса, О.О.Залевської та зобразіть графічно критерії класифікації різних авторів. Чи могли б ви запропонувати власний принцип періодизації?

3.     Підготуйте реферати на теми:

а) Л.С.Виготський – засновник російської психолінгвістики.

б) Особливості становлення і розвитку психолінгвістики у 50 – 60 – тих р.р. ХХ століття в різних країнах.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1.     Леонтьев А.А. Современная психолингвистика за рубежом // Психолингвистика за рубежом. – М., 1972. – с. 3-20.

2.     Леонтьев А.А. Основы психолингвистики.- М.,1999.

2.     Лурия А.Р. Мозг человека и психологические процессы. – М.1963.

3.     Миллер Дж.А. Некоторые пролегомены к психолингвистике // Психолингвистика за рубежом. – М., 1972. – с. 45-52.

4.     Мусиенко В.П. Введение в психолингвистику. – К.,1996.

5.     Психолингвистика за рубежом. – М., 1972.

6.     Роммервейт Р. Слова, значения и сообщения // Психолингвистика за рубежом. – М., 1972. – с. 53-87.

7.     Слобин Д.,Грин Дж. Психолингвистика. –М.,1976.

8.     Тарасов Е.Ф. Тенденции разития психолингвистики.- М.,1987.

1.     Хомский Н. Синтаксические структуры // Новое в лингвистике. Вып.2. –М.,1962.

Додаткова література:

1.     Волков В.В. Введение в психолингвистику. Ужгород, 1994.

2.     Залевская А.А. Введение в психолингвистику. – М., 1999.

3.     Кибрик А.Е. Куда идёт современная лингвистика? // Лингвистика на исходе ХХ века: итоги и перспективы. Тез. международн. конф. – М., 1995. Т.1.

4.     Психолингвистика: перевод с англ., итальянск., нем., франц. – М., 1984.

5.     Тарасов Е.Ф. Введение. История психолингвистических школ. Теория речевой деятельности // Текст лекций “Введение в психолингвистику” (для студентов педагогических факультетов, аспирантов и слушателей ФПК). – М., 1991.

6.     Chomsky N. Syntactic structures. The Hague: Monton.1957.

7.     Chomsky N. Aspects of the theory of syntax. Cambridge, MA: The MIT Press, 1965.

8.     Chomsky N. Language and mind. New York., 1968

9.     Kess J. F. Psycholinguistics: Introdnactory perspectives. New York etc: Academic Press, 1976.

10. Kess J. F. Psycholinguistics: Psychology, linguistics, and the study of natural language. Amsterdam / Philadelphia: John Benjamins, 1993.

11. Miller G. A. Language and communication. N. Y.,1951.

12. Morris Ch.. Words without meanings. // Contemporary Psychology, 1958, v.3, № 8.

13. Osgood Ch. Psycholinguistics // Psychology: a study of science ed. by S. Koch, v.6, N. Y., 1963.

14. Osgood Ch. On understanding and creating sentences // American Psychologist, v.18, № 12, 1963.

15. Psycholinguistics. Asurvey of theory and research problems. Ed. by Ch. E. Osgood, Jh. Sebeok, Baltimore, 1954.

16. Psycholinguistics. A book of reading. Ed. by S. Suporta, N. Y., 1961.

17. Psycholinguistics papers. Edinburgh, 1966.

18. Psycholinguistique et grammaire generative, publie sous la direction de J. Mehler, Paris, 1969.

19. Rommetveit R. Words, meanings and messages. N.Y. , 1968.

20. Slama – Cazacu T. Introducere in psycholingvistica. Bucuresti, 1968.

1.3.Психолінгвістика як наука: предмет, об’єкт, методи дослідження.

Психолінгвістика вивчає мовленнєве спілкування, мовленнєві акти, мовленнєві дії, події, мовні реакції.

Об’єктом психолінгвістики є сукупність мовленнєвих подій або мовленнєвих ситуацій.

Предметом психолінгвістики є структура процесів породження та сприйняття мовлення в їх співвідношенні із системою мови.

Психолінгвістична наука спрямована на аналіз мовленнєвої здібності людини в її відношенні до мовленнєвої діяльності, з одного боку, і до системи мови, з другого боку.

На думку засновників психолінгвістики Ч.Осгуда та Т.Сібеока, психолінгвістика вивчає процеси, в яких наміри мовців трансформуються в сигнали, прийняті в певній культурі; психолінгвістика – це кодування та декодування , в яких зіставляються стани повідомлень зі станами учасників комунікації.

С.Ервін – Тріпп та Д.Слобін розглядали психолінгвістику як науку про засвоєння та використання структури мови.

Згідно з концепцією Т.Слама-Казаку, предметом психолінгвістики є вплив ситуації спілкування на повідомлення.

Цікавою є трансформація поглядів на психолінгвістику видатного російського вченого О.О.Леонтьєва. В шістдесяті роки дослідник визначав предмет науки як відношення між системою мови та мовленнєвою здібністю, як мовленнєва діяльність як ціле та закономірності її комплексного моделювання. У вісімдесяті роки Леонтьєв називав як предмет психолінгвістики структуру процесів продукування та сприйняття мовлення в їх співвіднесеності зі структурою мови. В останнє десятиріччя учений формулює мету психолінгвістики як аналіз особливостей механізмів породження та сприйняття мовлення у зв’язку з функціями мовленнєвої діяльності в суспільстві та з розвитком особистості.

Психолінгвістичні теорії мають численні практичні застосування, відгалуження: психолінгвістичні дослідження використовуються у вивченні дитячого мовлення, навчанні рідної та іноземної мови, в інженерній психології та суміжних науках, у психотерапії, психіатрії, судовій психології та криміналістиці, а також у вивченні ефективності мовленнєвого впливу на різних рівнях ( у діалозі, у засобах масової інформації тощо).

МЕТОДИ ТА ПРИЙОМИ ДОСЛІДЖЕННЯ.

Психолінгвістична наука має систему методів дослідження. Під методом розуміють сукупність прийомів та операцій пізнання та практичної трансформації дійсності. Кожний метод ставить перед собою певні завдання. Існують загальнонаукові та конкретнонаукові методи. До загальнонаукових належать індукція, дедукція, гіпотеза, аналіз, синтез, порівняння. Індукцією називають узагальнення результатів спостережень, дедукція спирається на положення отриманих результатів спостережень попереднім узагальненням, аналіз – це членування предмету дослідження на складові частини або виділення певних особливостей предмету для вивчення їх окремо, синтез – це поєднання складових частин або особливостей предмету та вивчення їх як цілого, гіпотеза дає синтетичне уявлення про предмет, який вивчається; самі гіпотези містять лише можливі рішення, правильність яких або підтверджується, або спростовується в процесі подальших досліджень.

У лінгвістиці поширеними є такі методи дослідження: порівняльно-історичний та типологічний, структурний, математичний, функціональний, описовий. У психології застосовуються методи емпіричного та експериментального вивчення психічних процесів та методи спостереження. На думку І.П.Ільясова, психологічні методи дослідження поділяються на прямі та непрямі. Прямі методи застосовуються при дослідженні пізнавальних процесів, сприйняття, сенсорних, перцептивних процесів тощо. До прямих методів відносять методику семантичного диференціалу Ч.Осгуда. У психолінгвістиці широко застосовуються метод спостереження та експерименту.

Спостереження найчастіше використовується при дослідженні процесу оволодіння рідною та іноземною мовами.

Метод експерименту, що має багаторівневу розгалужену систему, спрямований на те, щоб поставити інформанта в ситуацію вибора та прийняття рішення. Мета експерименту полягає в тому, щоб викликати явище, яке вивчається та, спостерігаючи за ним, більш глибоко та повно його вивчити. Експеримент при формулюванні наукової теорії є не лише методом перевірки певної моделі, але й дозволяє узагальнити поодинокий випадок дослідження. Експериментуючи над поодинокими явищами, дослідник розуміє кожне таке явище як частину цілого. Експеримент є емпіричною базою наукової теорії та впливає на її еврістичну цінність. Найбільш поширеним є асоціативний експеримент, який ґрунтується на біхевіористській моделі “стимул – реакція”, та метод семантичного диференціалу Ч.Осгуда. В першому напрямку працювали дослідники К.Нобла, Дж.Діз, Е.Штейнфельдт, Дж. Дженкінс, Ш.Розенберг, Д.Палермо та інші. Оцінку семантичної повноти слів вивчав К.Нобла, пропонуючи інформантам дібрати до слів-стимулів, що досліджувалися, певні асоціації – слова-реакції. Дж.Діз у книзі “The Structure of Assotiation in Language and Thought” (“Структура асоціацій у мові та мисленні”) виводить поняття “асоціативне значення”, яке найбільш адекватне психологічній структурі значення слова. Асоціативне значення є потенційним розподілом відповідей на певне слово-стимул, що дає уявлення про структуру значення слова.

Зіставлення психолінгвістичних результатів з результатами, які отримані іншими способами та методами дослідження семантики, дає підстави для ствердження, що ці методи взаємодоповнюють один одного.

Метод семантичного диференціалу полягає у семантичному шкалуванні слів, які тестуються, на базі антонімічних пар. В такий спосіб визначаються координати слова у семантичному просторі.

Сутність методики полягала в тому, що інформантам були запропоновані картки , що містять 12 шкал. У кожній шкалі були антонімічні прикметники, що мають 6-7 градацій. Потім інформантові даються слова, які він повинен помістити в певне місце кожної шкали у відповідності зі своєю суб’єктивною оцінкою їхніх значень. В такий спосіб визначається зміст пізнавальних процесів. На підставі таких шкалованих оцінок можна встановити розташування слів у семантичному просторі, відстань між ними та інші відношення між словами за прагматичним значенням.

У психолінгвістичних експериментах певним чином аналізується робота мови при породженні тексту. Ця текстоутворююча функція мови відбивається і в асоціативних експериментах, які досліджували синтагматичні закономірності поєднання слів у реченні. В цьому напрямку були створені такі методики: вставлення пропущеного слова у речення, визначення продовження речення, завдання провести трансформації речення, дослідження кореляції в розподілі асоціацій між окремими компонентами речення, експерименти по запам’ятовуванню асоціативних пар тощо. Дослідження лексики методом асоціативного психолінгвістичного експерименту має різні напрямки, зокрема, компаративний аналіз особливостей сприйняття світу носіями різних мов, який був здійснений О.П.Василевич на матеріалі позначень кольорів у мовах різних типів. Експеримент Л.А.Чистович був присвячений вивченню структури пізнавальних процесів, що забезпечують здійснення мовлення на формальному рівні. В ході експерименту вимірювався відносний час вимови складів у слові при різних розташуваннях досліджуваного слова у синтагмі та місця логічного наголосу. Була встановлена залежність тривалості вимови складів від зазначених умов, зроблений висновок про співвіднесеність моторних програм слів та синтагм.

М.І.Жинкін експериментально досліджував проблему зв’язку змістовного та формального рівнів мовленнєвого механізму через особливості розподілу уваги. Інформантові пропонувалося при читанні постукувати рукою в певному постійному ритмі. Було виявлено, що ритмічне постукування не співпадало з неритмічними вимовами слів, мовленнєвих рухів. Інформанти починали помилятися або у ритмі постукування, або у вимові слів, бо механічна дія зашкоджувала можливостям розподілу уваги в пізнавальних процесах. Але були й завдання, виконуючи які, обидві дії успішно здійснювалися водночас. Це дало авторові підстави для висновку про можливості переходу до предметно-схемного коду в процесі мовленнєвої діяльності на смислових рівнях, а також висновків щодо артикуляторної програми.

Питання для самоконтролю:

1.     Що є предметом психолінгвістики?

2.     Що є об’єктом вивчення психолінгвістики?

3.     Що вивчає психолінгвістика?

4.     Як змінювалося визначення предмету психолінгвістики в теорії О.О.Леонтьєва?

5.     В яких напрямках застосовується психолінгвістична теорія?

6.     Які існують методи психолінгвістичних досліджень?

7.     В чому полягає сутність психолінгвістичного експерименту?

8.     На чому ґрунтується психолінгвістичний експеримент?

9.     Які ви знаєте різновиди психолінгвістичного експерименту?

ЛІТЕРАТУРА

1.     Василевич А.П. Исследование лексики в психолингвистическом эксперименте ( на материале цветообозначений в языках различных систем). – М.,1987.

2.     Вудвортс Р. Экспериментальная психология. – М.,1950

3.     Жинкин Н.И. Исследование внутренней речи по методике центральных речевых помех // Известия АПН РСФСР, вып.113, 1960.

4.     Иванова Л.П. Методы лингвистических исследований. – К.,1995.

5.     Ильясов И.И. Психологические и физиологические методы психолингвистических исследований // Основы теории речевой деятельности. – М.,1974.

6.     Исследование речевого мышления в психолингвистике. – М.,1985.

7.     Клименко А.П., Супрун А.Е. Ассоциативный эксперимент в ряду других методов семантических исследований // Словарь ассоциативных норм русского языка. – М.,1977.- С.17 – 24.

8.     Леонтьев А.А. Психолингвистика. – М.,1967.

9.     Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М.,1997,1999.

10. Лурия А.Р. Мозг человека и психолингвистические процессы – М.,1963.

11. Мусиенко В.П. Введение в психолингвистику. – К.,1996.

12. Наумова Т.Н. Психологически ориентированные синтаксические теории в русской и советской лингвистике. – Саратов,1990

13. Сахарный Л.В. Введение в психолингвистику. – М.,1989.

14. Тарасов Е.Ф. Тенденции развития психолингвистики. – М.,1987.

15. Хомский Н. Синтаксические структуры // Новое в лингвистике. Вып.2. – М.,1962.

16. Чистович Л.А. и др. Речь. Артикуляция и восприятие. – М.-Л.,1965.

17. Штерн І.Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. – К.,1998.

1.     Deese J. The Structure of Assotiation in Language and Thought. – Baltimor 1965.

Розділ II.

ПСИХОЛІНГВІСТИКА У КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ.

2.1.НЕЙРОЛІНГВІСТИКА.

Нейролінгвістика вивчає співвідношення субстрату мозку з мовленнєвою поведінкою, поразки мозку, а також відновлення порушень мовних умінь та навичок

Мовне відбиття дійсності , зокрема, пізнавання мовлення, здійснюється від периферії нервової системи до центру. Існують такі різновиди нервових структур: 1) що проводять комплекси подразників від органів чуттів до кори головного мозку , 2) що здійснюють аналіз та синтез комплексів подразників, 3) зони перекриття аналізаторів, де відбувається інтеграція знакових комплексів.

Предметом нейролінгвістики є афазії – мовленнєві розлади, що викликані поразкою певних зон головного мозку. Афазії призводять до втрати здатності користуватися словами та фразами як засобом вираження думок. Це явище детально досліджував О.Р.Лурія, який виявив три форми поразки мовленнєвих зон – три первинних дефектів. Він виділяв динамічну, синтаксичну та моторну афазії. Динамічною афазією називають порушення побудови смислової схеми власного повідомлення. Синтаксичною афазією називають порушення граматичної організації висловлення, заміна висловлення окремими номінаціями. Наприклад, змалювання бойових подій відбивається лише через номінативні конструкції: фронт. Стрілянина. При синтаксичній афазії хворому важко розуміти складні граматичні конструкції. Моторною афазією називають порушення моторної кінетичної організації мовлення.

За класифікацією Бейна, афазії поділяються на 5 груп: моторна, сенсорна, амнестична, тотальна, провідникова.

Моторна афазія зумовлена порушенням задніх відділів нижньої звивини лоба. Вона виявляється порушенні вимови слів та фраз, порушенні граматичної структури мовлення. Хворі на моторну афазію переставляють або заміняють букви у слові; їм важко побудувати власну розповідь (простіше повторити чиїсь слова). Як правило, ця форма мовного розладу поєднується і з порушенням письма – аграфією.

Сенсорна афазія виникає при поразках поверхневих зон скроні. При сенсорній афазії порушується розуміння мовлення. Не слід плутати це явище з глухістю, при якій звуки мови не сприймаються. При сенсорній афазії хворі чують самі звуки, але сприймають їх як невідомі сигнали. Ступінь втрати слухового контролю може бути різним та мотивує втрату контролю за вимовою слів. Виникають парафазії: слово заміняється близьким за звучанням, але іншим за значенням. У тяжких формах сенсорної афазії мовлення стає незрозумілим. Ця форма афазії часто поєднується з порушенням читання – алексією.

Амнестична афазія виявляється у забуванні назв предметів та спробах замінити назву предмета, яку людина забула, детальним змалюванням цього предмета. Іноді амнестична афазія поєднується з сенсорною.

Тотальна афазія полягає у порушенні мовлення та розуміння слів. Це одна з найважчих форм, що рідко зустрічається.

Провідникова афазія також є надзвичайно рідкою та важкою формою, яка є предметом детального медичного вивчення. Виникає вона при важких поразках білої речовини обох півкуль кори головного мозку.

Вивчення різних форм розладу мовлення, порушення мовленнєвих процесів не обмежується дослідженням афазій, які є переважно результатом локальних уражень мозку та не мають відношення до серйозних психічних захворювань. Аналіз відхилень від нормального розвитку ґрунтується на вивченні особистості. Нейролінгвістика та патолінгвістика розглядає також мовленнєві порушення, пов’язані з природженими або набутими вадами сенсорних систем, власне патологічні порушення, пов’язаними з патологією особистості, мовленнєві вади, пов’язані з дефектами моторного програмування мовлення або реалізацією моторної програми (заїкання).

Вивчення розладів мовлення пов’язані з логопедією, яка розрізняє такі найтиповіші вади:

Дисфонія – відсутність або розлад фонації внаслідок патологічних змін голосового апарату.

Браділалія – патологічно повільний темп мовлення.

Тахілалія – патологічно прискорений темп мовлення.

Заїкання – порушення темпо-ритмічної організації мовлення, зумовлене судомним станом м’язів мовленнєвого апарату.

Дислалія – порушення вимови звуків, коли зберігається нормальний слух.

Ринолалія – порушення тембру голосу та вимови звуків, що зумовлені анатомо-фізіологічними дефектами мовленнєвого апарату.

Дизартрія – порушення вимови, зумовлене недостатньою іннервацією мовленнєвого апарату.

Питання для самоконтролю:

1.      Що вивчає нейролінгвістика?

2.      Які існують різновиди нервових структур?

3.      Що таке афазія?

4.      Які існують види афазії? Схарактеризуйте їх.

5.      Які існують інші вади мовлення?

Література:

1.      Афазия и восстановительное обучение. Тексты. – М.,1983.

2.      Ахутина Т. Порождение речи: нейролингвистический анализ синтаксиса.–М.,1989.

3.      Жинкин Н.И. Механизмы речи. – М.,1958.

4.      Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М.,1999.

5.      Логопедия. Учебное пособие. – М.,1989.

6.      Лурия А.Р.Основные проблемы нейролингвистики. – М.,1975.

7.      Нейропсихология. Тексты. – М.,1984.

8.      Соботович Е.Ф. Формирование правильной речи у детей с моторной алалией. – К.,1981.

9.      Стрельцына М.С. Нарушение понимания устного предложения при афазии: Автореферат на соискание уч. степ. канд. психол. наук – М.,1984.

 

2.2. КОГНІТИВІСТИКА. КОГНІТИВНА ЛІНГВІСТИКА.

Когнітивістика (або когнітивна наука) - інтегральна міждисциплінарна галузь досліджень, що займається створенням моделей свідомості, пов’язаних із переробленням знань, прийняттям рішень, розумінням природної мови, логічним виведенням, аргументацією та іншими видами когнітивної діяльності. Предметом когнітивістики є дослідження механізмів людської свідомості, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу. Метою когнітивних досліджень є побудова інтегральної картини процесів мовлення, мислення та інтелектуальної поведінки людини. Питання про те, які саме структури знань відіграють головну роль у когнітивних процесах, є дискусійним. Найпоширенішою структурою знань вчені визнають пропозиційну структуру, що з’являється у свідомості внаслідок ментальних процесів, які нагадують сприйняття об’єктів або картинок, проте не є цілковитими аналогами описуваних об’єктів. До пропозиціональної репрезентації причетна і природна мова, бо пропозиціональні структури підлягають вербалізації.

Когнітивна лінгвістика продовжує тривалі дослідження зв’язку мови та мислення. У межах цієї дисципліни функціонування мови розглядається як різновид когнітивної діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджуються через мовні явища.

Таким чином, традиційна проблема сформульована в такому напрямку: Як взаємодіють структура мови та структура свідомості? Вчені по-різному розв’язують це питання. Згідно з однією гіпотезою, у свідомості людини функціонують дві автономні зони, два різних механізми мозку – власне свідомість, тобто сукупність знань про навколишній світ, та внутрішній лексикон, де сконцентровані знання про мову (С.Д.Кацнельсон). Інша гіпотеза полягає в тому, що не існує принципових розбіжностей між свідомістю та мовою, а знання про світ є опосередкованими знаннями про мову та втілені у мовних формах (Р.Віленскі, Ф.Клікс).

Характер взаємозв’язку між знаннями про світ та знаннями про мову є ключовим питанням когнітивістики. Мова при цьому розглядається як процес, пов’язаний з оперуванням знаннями, але не тотожній свідомості.

У когнітивній лінгвістиці існує ряд когнітивно-семантичних та когнітивно-граматичних теорій, що включають “когнітивну граматику” Дж.Лакоффа та Х.Томпсона, “теорію гештальтів” Дж.Лакоффа, “конструкційну граматику” Ч.Філлмора тощо.

Питання для самоконтролю:

1.     Що є предметом дослідження когнітивістики?

2.     Яка мета когнітивних досліджень?

3.     Як розглядається функціонування мови у когнітивній лінгвістиці?

4.     Які сучасні теорії складають основу когнітивної лінгвістики?

ЛІТЕРАТУРА:

1.     Демьянков В.З. Когнитивизм , когниция, язык и лингвистическая теория //Язык и структуры представления знаний: Сб. научно-аналитич. Обзоров. – М.:ИНИОН РАН, 1992.

2.     Кацнельсон С.Д. Речемыслительные процессы // Вопросы языкознания, 1984,№4.

3.     Когнитивная наука и интеллектуальная технология: Реферативный сб. – М.:ИНИОН РАН, 1991.

 

Додаткова література:

1.     Chomsky N. Knowledge of language: Its nature origin and use. New York: Praeger, 1986.

2.     Lakoff G. Woman, fire and dangerous things: What categories reveal about the mind. Chicago: University of Chicago, 1987.

3.     Lakoff Y. Categories: An Essay in Cognitive Linguistics in the Morning Calm: Selected Papers from the SICOL, 1989. - Seoul, 1982.

 

4.     Marc de Mey. The Cognitive Paradigm, Published by D. Reidel Publishing Company. – Dordrecht ; Boston; Lancaster, 1982.

5.     Mcshane J. Cognitive Development: An importation rocessing Approach - Cambridge (Mass), Blаckwell, 1991.

6.     Miller G.A. Linguistics, psycholinguistics and the cognitive science // Language. - Baltimore, 1990. - Vol. 66.

7.     Pylyshyn Z.W. Computation and Cognition // Towards a Foundation for Cognitive Science. - Cambridge (Mass.) - London: MIT press, 1984. - V. XXIII.

8.     Searle J. Minds, brains and science. - Cambridge (Mass), 1984.

 

2.3.Основи теорії мовної комунікації.

Серед актуальних лінгвістичних напрямків дослідження особливе місце посідає теорія мовної комунікації, що спирається на надбання сучасної психолінгвістики, соціолінгвістики, лінгвістичної прагматики, теорії діалогу та інших споріднених наук. Загалом, теорія мовної комунікаций вивчає феномен мовного спілкування.

У першій половині ХХ століття Р.Якобсон запропонував універсальну схему мовної комунікації, що стала підґрунтям для подальшого розвитку науки. До моделі Якобсона входять такі компоненти: автор повідомлення, адресат повідомлення, власне повідомлення, контекст, особливості контакту та код повідомлення. Під контекстом розуміють власне зміст повідомлення, контакт та код – це фізичні та психологічні канали зв’язку, за допомогою яких спілкуються автор та адресат повідомлення. Важливим компонентом теорії Р.Якобсона є також теорія про шість комунікативних функцій мови: референційна, поетична, емотивна, конативна, фатична, металінгвістична.

Референційна функція полягає в повідомленні конкретної інформації про події, факти, явища. Поетична функція пов’язана з образним втіленням висловлення. Емотивна відбиває ставлення мовця до того, про що йдеться у повідомленні; конативна забезпечує орієнтацію висловлювання на конкретного адресата, фатична має контактовстановлюючий характер, металінгвістична передбачає перевірку того, чи користуються учасники комунікації однаковим кодом, чи різними.

Будь-який процес спілкування має певну мету, що залежить від настанови комунікативних партнерів. Незалежно від численних тем, форм, способів, видів спілкування, існує, на думку фахівців, лише кооперативна або конфліктна комунікативна поведінка.

Концепція кооперативних стосунків у комунікації належить відомому американському логіку Г. Грайсу, який сформулював чотири комунікативні постулати (максими, директиви). Перший постулат: висловлення має бути інформативним (“Твоє висловлення не повинно містити нічого зайвого, але має бути змістовним”). Другий – постулат істинності: (“Говори правду, не говори без достатніх підстав”). Третій – релевантність: (“Будь релевантним, тобто говори тільки те, що стосується справи!”). Четвертий – постулат ясності виразу: (“Говори коротко і зрозуміло. Уникай неясних, невпорядкованих виразів”).

Не менш суттєвим чинником мовно-комунікативної поведінки та запорукою успіху комунікації є також і послідовне дотримання мовленнєвого етикету. Знання мовленнєвого етикету становить один з найважливіших компонентів комунікативної компетенції.

Мовленнєвий етикет з конструктивної точки зору розглядають як сукупність культурно ( національно та соціально) зумовлених сценаріїв мовно-комунікативної поведінки, притаманних певним національним та соціальним спільнотам.

Такі культурно-зумовлені сценарії складаються зі стабільних форм поведінки, що задають правила встановлення мовленнєвого контакту між партнерами, правила вибору потрібного стилю спілкування відповідно до їх соціальних ролей та ситуаційних позицій, а також залежно від обставин комунікації, Дотримуючись мовленнєвого етикету, співрозмовники можуть створювати дружню та доброзичливу, ввічливу або офіційну (протокольну) атмосферу спілкування.

Систематизовані описи національних властивостей у мовленнєвих етикетах детально змальовані в етнолінгвістичних працях А.Вежбицької.

За Г.Г.Почепцовим, теорія комунікації є дисципліною, що об’єднує різні галузі: рекламу, паблік рілейшнз, переговори тощо. Аналізуючи різні філософські, естетичні, філологічні, семіотичні, психологічні, математичні та інші концепції, він розглядає 25 теоретичних та 6 прикладних моделей комунікації.

Масова комунікація, що тривалий час була предметом досліджень Г.Г.Почепцова, має такі особливості. Комунікативна модель, в якій існує мовець та аудиторія, повинна враховувати такі чинники: 1) будь-яка промова слухається, а не читається. Тобто вона має бути максимально зрозумілою, бо рецепієнт не може повернутися назад, якщо щось не зрозумів. 2) промова повинна відповідати аудиторії, тобто враховувати вік, освіту, інтереси, когнітивну базу рецепієнтів.3) краще запам’ятовується промова конкретна. 4) будь-яке мовлення перед аудиторією повинно мати певну реакцію, 5) – мати мету, 6) – відповідати своєму часу.

Серед хиб, які виникають у процесі комунікації, Г.Г.Почепцов називає такі:

1.      Погане слухання.

2.      Незнання аудиторії (будь-яке повідомлення повинне спиратися на інтереси аудиторії).

3.      Невикористання орієнтації на слухача (передбачає вивчення аудиторії)

4.      Неправильні вербальні сигнали (зокрема, недоречне використання мовчання).

5.      Неврахування того, що комунікація є двостороннім процесом, а, відповідно, необхідно орієнтуватися на значення зворотнього процесу.

6.      Неврахування правил ввічливості.

7.      Невміння говорити або писати таким чином, щоб бути зрозумілим.

Як бачимо, хиби можливі як із сторони мовця, так і зі сторони слухача. Слухати – велике мистецтво, якому навчають на відповідних заняттях. Щодо мовлення, особливо перед аудиторією, то з цим пов’язане мистецтво оратора, яке має тривалу та цікаву історію.

Будь-який оратор мусить знайти, що сказати, розкласти інформацію по порядку, надати їй адекватне мовне втілення і відтворити все це в пам’яті. Потім проголосити промову.

Робота оратора складається з передкомунікативної, комунікативної та післякомунікативної фаз. Передкомунікативна фаза містить вибір теми, визначення мети та різновиду мовлення, добір фактичних матеріалів, логічну організацію майбутньої промови, докази та аргументування. Комунікативна фаза складається з уміння поводитися себе на трибуні, керувати аудиторією, техніки проголошення промови, ведення дискусії та вміння відповідати на питання. Важливою є післякомунікативна фаза, до якої належить аналіз виступу, вдосконалення матеріалів до виступів та прогнозування питань аудиторії.

Під час передкомунікативної фази необхідно особливу увагу приділити мовленню, що має бути правильним, логічним, ясним, багатим, емоційним.

Комунікація за моделлю “питання – відповідь” утворює окрему галузь. Питання мають такі види: уточнюючі, прості або складні, конкретні або неконкретні, доброзичливі або недоброзичливі, та гострі. Відповіді бувають короткі, розгорнуті та дотепні.

Питання для самоконтролю:

1.     Хто перший запропонував універсальну схему мовної комунікації? Які компоненти входять до цієї схеми?

2.     Які існують комунікативні функції мови? Схарактеризуйте кожен з них.

3.     Які комунікативні постулати (директиви) ви знаєте? Хто їх автор?

4.     Які теоретичні та прикладні моделі комунікації розглядає Г.Г.Почепцов?

5.     На яких засадах ґрунтується комунікативна модель “мовець – аудиторія”?

6.     Визначте основні хиби комунікації.

7.     Як організувати роботу оратора над промовою?

Завдання:

1. Підготуйте повідомлення про а) подію у світі, б) подію в культурному житті міста, країни, в) подію в спортивному житті. Перевірте, чи дотримуєтеся Ви постулатів Г.Грайса при викладі інформації.

1.     .Підготуйте виступ перед групою (аудиторією). Уважно проаналізуйте передкомунікативну, комунікативну, а після виступу – посткомунікативну фази.

Література:

1.     Вежбицка А. Язык, культура, познание. – М.,1996.

2.     Дейк Т.А.ван Язык, познание, коммуникация. – М.,1989.

3.     Новое в зарубежной лингвистике: Теория речевых актов.-М.,1986.-Вып.ХУ11.

4.     Новое в зарубежной лингвистике: Лингвистическая прагматика. – М.,1985. – Вып. ХУ1.

5.     Почепцов Г.Г. Теория коммуникации. – М.,1998.

Речевое общение: проблемы и перспективы. – М.: ИНИОН АН СССР, 1983.

2.4. ТЕОРІЯ ДІАЛОГУ

Діалог розглядається як подовжений мовний комунікативний акт, обмін репліками, в якому беруть участь дві особи. У теорії мовленнєвих актів діалогом називають впорядковану зміну мовленнєвих актів, наприклад, дискусію, обговорення, отримання або передачу чогось, обмін посланням, розповідь тощо. Особливості динаміки діалогів полягають в тому, що в кожному ілокутивному акті закладено обмеження на вибір релеватних ілокутивних актів-реакцій. Розмова подібна до гри: вона продовжує та, водночас, обмежує спектр припустимих контркроків для кожного мовленнєвого акту.

У більш широкому, в т.ч. і метафоричному контексті, діалог трактують як сцени соціальної взаємодії, адже він може мати не лише вербальні форми.(пор. діал. культур, політичний, міжетнічний, духовний). Навіть сам спосіб людського мислення, міркування, що, на перший погляд, має монологічний характер, розглядають як діалогічний за своєю суттю (М. Бахтін).

На початку ХХ ст. вивченням діалогу займалися переважно соціологи, які розглядали його крізь призму соціальних параметрів, таких, як модус взаємодії та ступінь офіційності стосунків партнерів у діалозі.

У середині і наприкінці ХХ ст. діалог починають вивчати і як мовне явище, але лише лінгвістичних характеристик недостатньо.

Схема аналізу діалогу Дж. Лайонза містить три компоненти: 1) мовець і слухач, тобто партнери, що знаходяться в мовній взаємодії; 2) мовленнєві події; 3) топіки теми розмови. Наступний крок аналізу – систематизація партнерів, які, за Дж. Лайонзом, здійснюють діалог завдяки тому, що вибирають та виконують певні ролі із свого комунікативного матеріалу – репертуару. При цьому вони використовують знання про 1) ролі, 2) статус, 3) локалізацію в просторі та часі, 4) ступінь формальності, 5) медіум спілкування (усна чи письмова форма), 6) предмет розмови, 7) стилістичний ключ. Мовець потребує постійного зворотного зв’язку зі своїм адресатом, підтвердження інтересу та уваги адресату до нього, доказів відвертого бажання продовжувати розмову. Мовець та адресат розподіляють поміж собою зони розмови: коли та кому зручніше висловитися.

З цього прикладу зрозуміло, як багато чинників різноманітної природи конституюють діалог, відповідно, будуть брати участь у його аналізі. Тому цілком закономірно, що сучасні дослідження діалогу мають комплексний характер та знаходяться на перетині кількох дисциплін – прагмалінгвістики, лінгвістики тексту, психолінгвістики, соціолінгвістики, філософії, соціальної психології тощо.

Виділяють три основні напрямки вивчення діалогу:

1.      Власне аналіз діалогу.

2.      “Етнографія мови”.

3.      “Дискурс – аналіз”.

Предметом дослідження стали такі аспекти діалогу, як комунікативна компетенція, комунікативний смисл, вплив контексту, структурні особливості діалогу тощо.

Під комунікативною ( або мовною) компетенцією розуміють знання тих мовних та комунікативних законів, що підтримують комунікативну кооперацію. Комунікативний смисл також є універсальною характеристикою. Він розглядається як комплекс комунікативних інтенцій, інформація, що передається, загальний контекст діалогової ситуації. Згідно концепцій П.Грайса, У.Лабова, Дж. Гуперса та інших представників прагматичного підходу до діалогу, в центрі уваги мають бути дослідження комунікативного смислу, що вкладається мовцем та вилучається слухачем.

Процесуальна структура діалогу детально досліджується в межах так званого “конверсаційного аналізу” – в соціологічно орієнтованій парадигмі. Йдеться, зокрема, про концепції Г. Хене, Г. Рейбока, Е. Хеві. Г. Хене та Г. Рейбок вводять три типи категорії аналізу діалогу: макрорівня, категорії проміжного рівня, категорії мікрорівня. Категорії макрорівня – це фрази розмови: початок, завершення, середина (підтримання головної теми та підтем), нецентральної фрази (“поля”) – другорядні теми епізоди. Категорії проміжного рівня – це кроки в діалозі (елементарні репліки); зміна комунікантів за правилами обміну репліками; хід розмови; сам мовленнєвий акт тощо. Категорії мікрорівня – це елементи, що виділяються в середині мовленнєвого акту: синтаксичні, лексичні, фонологічні та просодичні структури. Для більш детального аналізу діалогу вводяться також такі характеристики: види діалозі, просторво-часові відношення, ступінь відкритості партнерів, соціальні відносини між співрозмовниками, структура дій в діалозі, ступінь знайомства співрозмовників, ступінь підготовленості співрозмовників, фіксованість теми, співвідношення між комунікацією та мовленнєвими діями.

Існують такі види діалогу: природний, спонтанний (експромт, імпровізація), підготовлений, літературний, інсценований.

Просторово-часові відносини є складовими частинами ситуативного контексту, вони використовуються для диференціації таких типів комунікації, як безпосередній просторово-часовий контекст та комунікація на відстані.

Ступінь відкритості – це параметр, за яким визначається довірчий, інтимний діалоги, напіввідверте висловлювання та висловлювання на публіку.

Соціальні співвідносини між співрозмовниками можуть бути симетричними та асиметричними. Причини асиметрії: антропологічні, соціокультурні, професійні тощо.

Ступінь знайомства співрозмовників оцінюється за допомогою таких параметрів, як близькі взаємини, приятельські стосунки, просте знайомство, поверхневе знайомство, випадкові співрозмовники.

Ступінь підготовленості співрозмовників може бути повною, недостатньою, зовсім не підготовленою.

Щодо фіксованості теми, вона може бути відсутньою, фіксованою у спільній тематичній галузі, вузько спеціалізованою.

Хід спілкування може залежати від співвідношення комунікації та немовленнєвих дій.

У межах тієї ж соціологічно-орієнтованої парадигми заслуговує на увагу ще одна концепція “конверсійного, або діалогового середовища”(Е.Хеві), згідно з якою таке середовище складається з 4-х великих класів: атмосфери діалогу, мовця, слухача, стосунків між співрозмовниками. Атмосфера діалогу визначається часом (обмежений – необмежений), тоном (формальний-неформальний), умовами спілкування (відсутність або наявність перешкод). Мовець може бути схарактеризований з точки зору знання предмета, що дискутується (експерт, дослідник, новак), зацікавленості у предметі, думки про предмет, ставлення до предмета ( прихильність, байдужість, роздратованість) тощо. Слухач може бути схарактеризований такими же ознаками, а також з точки зору його мовної компетенції. Аналізуючи стосунки між співрозмовниками, виділяють такі ознаки: глибина знайомства (друзі, знайомі, незнайомі), відносний соціальний статус (домінування, рівність, підпорядкованість), емоційність (прихильність, байдужість, неприязнь), віднесення співрозмовника до певного типу, визначення його рольових функцій. Діалог – один із засобів пізнати іншу людину.

Питання про відносини між співрозмовниками щільно пов’язані з теорією рольових функцій партнерів, згідно з якою кожний індивід може виконувати водночас декілька ролей (протягом одного і того ж часу він може бути і вчителем, і учнем, і батьком, і сином тощо). (Тут доречно пригадати класифікацію життєвих ролей Е.Берна, згідно з якою люди поділяються на “дітей”, “дорослих” і “батьків”, а в певних ситуаціях ці ролі можуть бути не чітко диференційовані.) Кожна роль може виконуватися водночас кількома індивідами з різними чи особистісними рисами? Між ролями та виконавцями немає взаємно-однозначної відповідності, і з цього погляду можна виділити кілька типів змінних ролей (мовець, слухач, спостерігач) та вторинні ролі, що розрізнюються за способами ставлення до співрозмовника, способом подання себе за допомогою своїх мовленнєвих висловлювань тощо. Репертуар вторинних ролей обмежується такими: “той, хто...повідомляє знає, вирішує виконує.

Лінгвістична – або комунікативно-лінгвістична – концепція діалогу була запропонована Т.А ван Дейком, який розглядає діалог як мовленнєву субстанцію. Дослідник виділяє такі риси: 1) фонетичні та фонологічні зв’язки між реченнями, репліками та ходами у вербальній взаємодії, 2) морфологічні та лексичні компоненти, що беруть участь в упорядкованій зміні реплік, 3) синтаксичні особливості розмови (неповні речення, повтори, синтаксичні засоби зв’язування – напр., використання анафоричних займенників тощо), 4) семантичні відношення (інтенсіональні та екстенціональні, відношення причини та наслідків, встановлення топіків у розмові та зміна цих топіків); 5)прагматичні схеми, що формують зв’язні послідовності мовленнєвих актів ( локальна та глобальна прагматична зв’язність, ситуативна релевантність мовленнєвого акту, структури сценаріїв). 6) мовні засоби підтримки діалогу (вияв ініціативи та обмін репліками, стратегії діалогу та засоби їх риторичного та стилістичного втілення) тощо. Т.А ван Дейк зазначає, що співрозмовники виконують ще й численні “позакадрові” операції: когнітивне планування, виконання, підтримка та контроль над діями, розуміння, запам’ятовування та обробка інформації про діалог.

Важливим компонентом, що зв’язує послідовність реплік в діалозі, є топік, або тема розови. Навіть коли співрозмовники розходяться в судженнях, їх об’єднує предмет розмови – топік. Деякі вчені розглядають діалог як послідовність різноманітних конфігурацій: цикли, повтори, зв’язки між топіками, серед яких виділяють підпорядкування, асоціацію та зміну головних топіків. Деякі дослідники розбивають діалогові дії на сегменти, щоб відобразити перспективу в поданні матеріалу. Існують дві схеми переключення топіків: “запитання – відповідь”, “репліка – реакція”, де другий компонент має підтверджувати або ратифікувати топіки. У такому ж розумінні часто вживається поняття “фаза діалогу”, Чим нижче статус фази, тим більш звуженим буде завдання партнера по комунікації і тим конкретнішу роль відіграватиме контекст. Топік є сюжетом фази.

Виходячи зі стилістично-прагматичних критеріїв, будує свою концепцію діалогу Н.Д.Арутюнова. Залежно від жанру спілкування, діалоги поділяються на такі групи:

1.      Інформативний діалог.

2.      Прескриптивний діалог.

3.      Обмін думками з метою прийняття рішення або з’ясування істини.

4.     Діалог, що має за мету встановлення та врегулювання міжособистих стосунків.

1.     Порожньомовленнєві жанри, які поділяються на емоційний, артистичний та інтелектуальний діалоги.

                   Інформативні діалоги найбільш нейтральні з погляду модальності. Типовим прикладом можуть слугувати екзаменаційні питання – відповіді. При прескриптивному діалозі мовець виступає у функції програміста, а адресат – виконавця. Співрозмовники в такому діалозі знаходяться між собою у стосунках соціальної ієрархії. Обмін думками може містити певні дискусії, суперечки. Основне завдання співрозмовників – переконати опонента, вплинути на нього, залучаючи певні докази. У цьому різновиді діалогу можливі всі тактики ведення розмови. Четвертий вид діалогу, що ставить за мету врегулювання міжособистих стосунків, має дві форми: унісон (щирі визнання, компліменти) та дисонанс (суперечки, з’ясування стосунків). Особливістю п’ятого виду діалогу є відсутність певної мети. Це просте спілкування, яке може давати вихід емоційним перевантаженням, артистичним здібностям співрозмовників, інтелектуальним даним учасників діалогу.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1.Що таке діалог?

2.З яких позицій та якими галузями наук досліджувався діалог?

3.Розкрийте схему аналізу діалогу Дж.Лайонза.

4.Які чинники враховуються в соціологічних концепціях діалогу?

5. На що зорієнтована теорія конверсійного або діалогового середовища? Схарактеризуйте основні її компоненти.

6. Хто є автором лінгвістичної концепції діалогу? Схарактеризуйте основні її компоненти.

7. Як розглядається діалог зі стилістично-прагматичних критеріїв?

ЗАВДАННЯ:

1.     Підготуйте діалог про поточні справи, розподілившись парами, проаналізуйте розмову з погляду рольових функцій співрозмовників:

         а) Чи змінювалась роль протягом діалогу у кожного учасника? Яка роль домінуюча?

         б) Чи виконували співрозмовники спільні ролі?

         в) Яка оцінка діалогу самими співрозмовниками?

         г) Чи хотіли б ви змінити свої ролі? Якщо так, то як саме?

2.     Проаналізуйте драматичний твір (на вибір)

         Знайдіть приклади прескриптивного діалогу, обмін думками, встановлення та врегулювання міжособистих стосунків, порожньомовленнєвих жанрів.

ЛІТЕРАТУРА:

1.     Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. – М.,1999.

2.     Демьянков В.З. Тайна диалога // Диалог: теоретические проблемы и методы исследования. – М.,1991.

3.     Диалог: теоретические проблемы и методы исследования. – М.,1991.

4.     Диалоговые системы и представление знаний // Труды по искусственному интеллекту :Уч. Записки Тартусского госуниверситета. – Тарту,1981. – Вып.594.

5.     Падучева Е.В. Прагматические аспекты связности диалога // Известия АН СССР. Сер. Лит. и яз.- М.,1982. – Т.41. - №4.



 

Козловой кран, цена низкая на vmtehnix.ru.