Описание мастер по компьютеру на дом тут.



ЧАСТИНА ПЕРША: ФІЛОСОФІЯ БУТТЯ І ПІЗНАННЯ

РОЗДІЛ І

ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ ЇЇ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

Тема 1

ФІЛОСОФІЯ. СПЕЦИФІКА ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ ДІЙСНОСТІ

Філософія — це епоха, осягнена розумом.
Георг Гегель
Людина — єдина істота на Землі, здатна до пізнання буття та власної самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світ і про себе. Знання в свою чергу може матеріалізуватися, опредметнюватися і як найважливіша складова входить до світогляду. Світогляд — одна з форм свідомості людини. Філософія — це теж світогляд: послідовно раціональний, теоретичний. Оскільки з самою філософією, її ідеями, змістом її положень погоджуються, остільки вона не тільки обґрунтовує себе раціональними аргументами, а й породжує переконання, вірування в неї. Тому окремі філософи дотепно називають її вірознанням. Подальше поглиблення, уточнення знань про предмет філософії стане можливим завдяки знайомству з основними функціями, напрямками, течіями, школами філософії.
Метою розгляду даної теми є аналіз феномена світогляду, його структури, історичних форм і особливо філософії, її власної природи і значення в особистому та суспільному житті людини.
Світогляд як духовно-практичний феномен
Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років. Добре відомі праці В.І.Шинкарука, В.П.Іванова, М.В.Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапляється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду зі знанням. Проте зв'язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це — просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання іззовні формувати особистіть, спричинила до появи репресивної педагогіки з її монологічністю та імперативними методами виховання типу "не хочеш — примусимо".
  Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є "само", тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження.
  Сучасна доба пов'язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і формування національної культури. Для філософії це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутися кон'юнктурщиною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина — в нових установках, які цілком заперечують марксистську традицію.
  Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеплення індивіда на приватну та публічну людину.
  Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін «світогляд» не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд є системою принципів, знань, ідеалів, переконань, ціннісних орієнтацій, надій та вірувань, котрі визначають діяльність індивіда або соціального суб'єкта. Світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність.
  Світогляд — інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших — до похмуро-песимістичного, стурбовано-трагедійного сприйняття буття. Емоції, почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії — навпаки.
  За способом свого існування світогляд поділється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд — у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обгрунтувань.
  Будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це — ядро світогляду, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.
  Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й усвідомлення, це ще й світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття.
  Ще раз підкреслимо, що світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття «світ» і «людина». Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним і практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.
  Найбільш вивченими історичними типами світогляду є міф, релігія та філософія.
  Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е.Кассірер спробував осягнути світ «зсередини» відповідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д.Фрезера та К.Леві-Стросса, а у вітчизняній традиції — О.Ф.Лосева та інших.
  Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу.
  По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.
  І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршому — породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті.
  Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах «язицьких релігіях» і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).
  У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.
  Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло: «Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то пожитку не матиму жодного… Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасується» (Кор., 13, 1—3).
  Якщо для міфа головним є обгрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїм не є альтернативою.
  Філософія, її предмет та функції
  Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом, мораллю, правом як формами суспільної свідомості — одне з найважливіших надбань людської культури. Історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з якої виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини і суспільства.
  Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх створили, завжди належать до певної епохи, країни. Це аксіома. Але частина ідей, проблем, думок зберігаються століттями і навіть тисячоліттями і не знають просторових та часових меж. Багато у філософії належить (або належатиме) тільки історії. Серед багатьох причин філософської неперервності й універсальності не малу роль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань та національні традиції у формі постановки філософських проблем, підходів до їхнього вирішення.
  В історії філософії склалися і у певних модифікаціях перманентно повторюються так звані вічні проблеми. Що таке людина? Що таке природа, або ширше — Всесвіт? Який між ними зв'язок, залежність? Чи може людина пізнати себе, природу, суспільство? Які форми, методи, засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сутності матеріального і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів є основою для виникнення й існування другого світу? Чи вони незалежні один від одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина і суспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людські цінності — Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть, яке їхнє ціннісне значення для окремої людини і суспільства?
  Це далеко не повний перелік "вічних" філософських проблем. Розвиток суспільства, пізнання висуває нові й нові філософські проблеми. Під впливом нових знань і нових духовно-культурних та соціальних умов "вічні" філософські проблеми також вирішуються по-новому.
  Досвід понад двох із половиною тисяч років історії філософської думки, як і досвід розвитку філософії в XX столітті, переконує в тому, що в філософії визначився ряд постійних, "інваріантних" функцій, які дають ключ до розуміння основних вимірів філософського пізнання, або ширше, — до осягнення природи, суспільства й людини. Саме знання цих функцій і вимірів дає змогу розкрити механізм виникнення і розв'язання філософських проблем. До функцій філософського пізнання належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна, ціннісна та праксеологічна.
  Питання про функції філософії тісно пов'язане з питанням про предмет філософії. Що таке предмет філософії і чим він відрізняється від предмета окремих наук, наприклад, хімії, фізики, астрономії тощо. Предмет будь-якої науки — це та сукупність явищ дійсності, яка досліджується цією наукою. Так, фізика досліджує властивості макро– і мікротіл. Хімія досліджує речовину, властивості найменших часток речовини, особливості поєднання (сполук, сумішей тощо) різних речовин. Біологія вивчає світ живого, живе у всіх формах його вияву. Астрономія вивчає космічні тіла, їхні властивості (рух, взаємодію тощо). Тобто кожна наука досліджує певну сукупність явищ дійсності, певний спектр явищ природи. На відміну від окремих наук філософія вивчає не окремі сфери буття, а світ як цілісність.
  Окремі науки покликані дослідити ті чи інші явища для того, щоб потім можна було використати здобуті знання для перетворення дійсності відповідно до потреб людини. Наприклад, знання, здобуті такими науками, як фізика, хімія, термодинаміка, гідравліка, теплотехніка, аеродинаміка та ін., дозволяють будувати автомобілі, двигуни внутрішнього згорання, літаки, морські і річкові судна, будинки, меблі, створювати багато інших речей, необхідних для життя сучасної людини. Філософія досліджує світ як цілісність, її завдання — дати найбільш загальні уявлення про світ, відповісти на запитання: який цей світ, що лежить в його основі, кінечний він чи безкінечний, пізнаванний чи непізнаванний, що таке знання, чи є якийсь сенс існування цього світу, яке місце людини у цьому світі, як вона повинна жити, діяти? Спираючись лише на філософські знання неможливо побудувати ні автомобіль, ні літак, ні навіть стіл чи стілець — для цього потрібні знання точних наук або принаймні досвідне (практичне) знання. Повторимо, філософія може дати лише найбільш загальні уявлення про світ. Це теж необхідно для людства: щоб оптимально організувати суспільне життя, треба мати правильні загальні уявлення про світ, знати максимально точно принципи буття, закономірності розвитку природи, суспільства, властивості самого мислення людини тощо.
  Щоб правильно зрозуміти специфіку предмета філософії, розглянемо ще одну сторону філософського осмислення дійсності. Будь-яка наука завжди досліджує ті чи інші явища дійсності (природи, суспільства, мислення) як об'єкти, тобто незалежно від пізнаючої людини (суб'єкта). Філософія ж вивчає світ і людину разом, всі здобуті знання вона обов'язково співвідносить із людиною. Інколи кажуть, що філософія вивчає суб'єктно-об'єктні відносини. І це правильно. Що таке людина? Яке її місце у світі? Як складаються її взаємовідносини з іншими людьми, з природою тощо? Спираючись на які принципи можна досягти максимального успіху в організації суспільного життя? У чому полягають критерії суспільного прогресу? На ці та багато інших важливих запитань може дати відповідь тільки філософія.
  Історично поняття предмета філософії змінювалось. В античній філософії провідною є тенденція включення до предмета філософії не тільки специфічної філософської «предметності», а й усієї «предметності» об'єктів конкретного, в тому числі об'єктів виникаючого наукового знання. У зв'язку з цим філософія античності в своєму предметному визначенні претендувала бути наукою всіх наук. Предметом раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським (1225—1274), в кінцевому рахунку є Бог.
  Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знання та соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства. Наприкінці XVI — поч. XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відпочкуван-ня від філософії конкретних наук — спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема — місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв'язання цієї проблеми виявились дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, — нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію — особливе філософське вчення про природу, або як метафізика — умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц). Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку предметів конкретних наук та філософії. Методи філософського пізнання. Метод (від гр. methodos — шлях дослідження чи пізнання) пізнання — це спосіб побудови та обгрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність (послідовність) прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. Кожна наука, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомими методами філософського пізнання є метафізика і діалектика. До XVII—XVIII ст. у філософії і в конкретних науках в цілому панував метафізичний метод філософського мислення. Термін метафізика як в історії філософії, так і нині вживається як для позначення теоретичної або спекулятивної філософії (особливо на Заході), так і для позначення філософського методу, протилежного діалектиці. З позицій метафізики і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об'єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв'язку, вони не розвиваються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісно нового — "немає нічого нового під місяцем".
  Діалектичний метод у філософії, на противагу метафізиці визнає універсальний зв'язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її. Докладніше проблему методу в філософії ми розглянемо нижче. У розумінні специфіки філософського осмислення дійсності суттєвими є питання про співвідношення матерії та свідомості, природи та духу. Це питання Енгельс назвав "основним питанням філософії". Визнання первинності матерії і вторинності свідомості — це визнання того, що основою світу є об'єктивна реальність, що саме її розвиток — умова виникнення і розвитку свідомості.
  У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов'язані і взаємно детермінують одна одну. Розглянемо спочатку взаємний зв 'язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від гр. ontos суще) — вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Термін онтологія введений в 1613 р. Гоклініусом. Але ще в античній філософії були розроблені різні варіанти онтології.
  Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо природи, діяти за «законом» сваволі (своєї волі). Це може бути й установка ф.Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства.
  За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом позитивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної «метафізики» не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають теоретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду.
  Філософія, звичайно, — не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, народним і професійним мистецтвом, усіма видами правового, політичного, морального й іншого досвіду та знань — це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві грунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями.
  У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу.
  Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія — розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання.
  Праксеологічна функція філософії. Праксеологічний вимір філософського знання пов'язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів. Крім того, є великий прошарок практики окремих людей і людства в сферах діяльності, які виходять за межі раціонального. В тих сферах, де не тільки відносно незначну питому вагу мають раціональні і наукові способи постановки і вирішення питань, панують спалахи емоцій, прояви незламної волі (не тільки як у Прометея, а і як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виникають казкові, дивовижні музичні (як у М.Паганіні), поетичні (як у Т.Шевченка), драматичні (як у У.Шекспіра) образи.
  Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т.д. стала основою виділення в філософському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релігія. Своєрідне місце посідає в діяльності людей конкретно-історичне життя людства в таких його спільнотах, як раса, плем'я, народ, етнос, нація. Осмислення цієї сфери в проблематиці філософії як теоретичного світогляду спричинила виникнення такої галузі філософських знань, як філософія Історії. А практика політичного і нормативно-правового життя привела до виникнення філософії політики і філософії права. Осмислення ж досвіду розвитку філософії привело до виникнення історії філософії.
  Складається, здавалося б, парадоксальна ситуація. З одного боку, філософія є теоретична, раціональна форма світогляду. А з іншого — далеко не всі сфери практичної життєдіяльності людей, які узагальнює філософія, належать до теоретичної або раціональної сфери. Але парадоксу тут немає. Оскільки Буття взагалі і Буття людей "різнобарвні", "мозаїчні", то теоретичність філософії полягає не в тому, щоб як у тиглі "переплавити" в одну сіру теоретикоподібну масу якісне багатство світу, а в тому, щоб засобами раціонального дискурсу відтворити як єдність, спільні риси, зв'язок різноманітних форм світу, так і неповторну "тональність звучання" кожної струни (об'єкта, події, процесу) Всесвіту. Фактично протягом усієї історії філософії ідеал Піфагора — виразити Всесвіт як "гармонію сфер" — не покидав найбільш далекоглядних філософів. Це стосується і Платона, і Арістотеля, і Лейбніца, і Канта, і Гегеля. Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для розуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і відмінності таких понять, як метод та методологія. Метод (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання) — спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відповідного об'єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Методологія (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання та гр. logos — вчення, тобто вчення про метод.
  Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про принципи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII— XVIII ст. в зв'язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка наукової методології стає центром теоретичної думки. Ф.Бекон обґрунтовує метод індукції, Р.Декарт, Б.Спіноза та Г.ВЛейбніц — метод дедукції. При цьому слід мати на увазі, що сучасна класифікація методів пізнання враховує як своєрідність, так і зв'язок методів різних конкретних наук, емпіричного і теоретичного пізнання, загальнофілософських методів.
  У загальному випадку методологічна функція філософії полягає не лише в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціонального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знання методологічне за своєю природою. Ті чи інші філософські концепції з самого початку задають вихідні принципи розуміння світу або в цілому, або його окремих явищ. Наприклад, матеріалістичні філософські концепції з самого початку спираються на визнання первинності природи і вторинності духу, свідомості. Філософські вчення, що визнають пізнаванність світу, обумовлюють одні принципи і методи його пізнання, агностичні вчення — інші. Визнання наявності розвитку у світі зумовлює необхідність діалектики як методу пізнання і т. ін.
  І, нарешті, ще однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначу-щих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов'язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у людей. Але оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводилася, — «істина і похибка», «добро і зло», «краса і огидність» тощо — завжди її основою є суб'єктні цінності.
  Сукупність ціннісних орієнтацій людини — своєрідний маяк свідомості, котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освітлює шлях до гуманістичних ідеалів, які виробило і вистраждало людство в процесі минулих і сучасних цивілізацій та культур. Сьогодні перед людством нагальне постала проблема його виживання, вибору шляхів у майбутнє. І функція філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона дає готові відповіді на гострі проблеми сучасності, а в тому, що, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і, ширше, духовний досвід людства, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає («не переступіть межі загальнолюдських цінностей, бо це шлях у нікуди»), а з іншого — пропонує («тільки спираючись на накопичений віками позитивний світоглядний, пізнавальний, методологічний та інший арсенал можна його збагатити, щоб вирішити нові проблеми»). Тобто філософія несе в собі не тільки знання, але й цінності.
  Розглянуті раніше питання специфічності проблем та предмета філософії дають змогу з'ясувати проблему критеріїв класифікації філософських вчень на напрямки, течії, школи. До основних філософських напрямків належать матеріалізм та ідеалізм і меншою мірою філософський дуалізм. Хоча лише в філософії Нового часу розрізнення матеріалізму та ідеалізму набуло чіткого усвідомлення, але протягом усієї історії філософії саме матеріалізм та ідеалізм виявили найбільший вплив на зміст філософської думки.
  Філософська школа — це філософські погляди конкретного історичного філософа, які підтримуються, розвиваються певним колом філо-софів-послідовників. Прикладом філософської школи є давньогрецька школа кініків (від гр. kinykoi — кініки), яку заснував Антисфен, учень Горгія і Сократа. Учнем і послідовником його був Діоген із Синопа. Кініки вбачали щастя в автономії особи від навколишнього соціального світу. Вони закликали «вчитися у природи», «жити як тварини», відкидали релігію, мораль, право.
  За своїм впливом на розвиток філософської думки проміжне місце між філософським напрямком та філософською школою посідає філософська течія, яка формується на основі спільних програмних ідей певної, меншої чи більшої, кількості філософських шкіл. Так, впливова в західній філософії течія позитивізму об'єднує і школу першого історичного позитивізму XIX ст. О.Конта, Д.Ст.Мілля, Г.Спенсера, і школу другого позитивізму (кінець XIX — початок XX ст.) — емпіріокритицизму Е.Маха, Р.Авенаріуса і школу неопозитивізму Віденського гуртка М.Шліка, Р.Карнапа, О.Непрата та ін. у 20—30-х роках XX ст., і школу американського, насамперед «логічного емпіризму» в 40—60-х роках XX ст.
  Роль філософії у житті суспільства
  Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обгрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуро-охоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді — передумова збереження нормального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті.
  У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі «інструментального» ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства. Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв'язок філософії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії.
  Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії — у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та суспільного поступу в майбутньому. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна.
  Сократ сформулював два фундаментальні принципи філософії: «Пізнай самого себе» та «Я знаю, що я нічого не знаю». Його ж видатний учень Платон у діалозі «Тімей» розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: «Я не знаю» — означає знайти в собі мужність взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами Миколи Казанського, «вчене незнання», а зовсім не невігластво. Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософії є навчити людину мислити пошукове, творчо, самостійно.
  
Контрольні запитання
  1.  Які джерела та особливості філософського знання?
  2. В чому полягає сутність картини світу?
  3. Як співвідносяться філософія і наука?
  4. Яка структура та основні функції філософії?
  5. Які основні структурні елементи світогляду?
  6. Які основні історичні типи світогляду?
  7. Яке місце посідає філософія в системі культури?
 
 Теми рефератів
  1. Філософія в системі культури.
  2. Філософія і наука.
  3. Філософія і політика.
  4. Суспільне та індивідуальне буття.
  5. Буття людини у світі природи.
  6. Людське буття та його основні параметри.
  7. Філософія і світогляд.
  8. Історичні типи світогляду (характеристика основних типів).
  9. Людина як вища цінність у системі філософського знання.
  
Рекомендована література
  1. Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4 т. — М., 1976. — T.I. — С.63-94.
  2. Арцишевский Р.А. Мировоззрение: сущность, специфика, развитие. — Львов, 1986. — 197 с.
  3.  Герасимчук А.А. Філософія: Курс лекцій: Навч. посіб. для вузів. — К., 1999. – 165 с.
  4.  Ильенков Э.В. Философия и культура. — М., 1991. — С.18—20.
  5. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учеб. для вузов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 1998.
  6. Любутин К.Н. Человек в философском измерении. — Свердловск, 1991. – 132 с.
  7. Мир философии: Книга для чтения: В 2 т. — Ч. 1: Исходные философские проблемы, понятия и принципы. — М., 1991. — 672 с.
  8. Радугин А.А. Хрестоматия по философии: Учеб. пособие. — М., 1998. – 432 с.
  9. Ортега-и-Гассет X. Что такое философия. — М., 1991. — С.51— 191.
  10. Світогляд і духовна культура. — К., 1993. — 176 с.
  11. Спиркин А.Г. Философия: Учеб. для вузов. — М., 1998. — 816 с.
  12. Философия: Учеб для вузов / Под ред. проф. В.Н. Лавриненко. — 2-е изд., испр. и доп.–М., 1998.–520 с.
  13. Философский энциклопедический словарь. — 2-е изд. — М., 1989. — 815 с.
  14. Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. — К., 1995. — 576 с.
  15. Філософський словник / За ред. В.І.Шинкарука. — 2-ге вид. — К., 1986. – 800 с.


Описание мастер по компьютеру на дом тут.