Маркетинг
(англ, market — ринок, збут) у політичній сфері — діяльність,
спрямова на створення, підтримання чи зміну поведінки людей щодо певних політичних
ідей, явищ, подій, організацій, лідерів. Маркетингові технології дають змогу
виявити орієнтації громадянської думки, конкретні прагнення, уявлення людей,
рівень конкурентоспроможності політичних груп. Вдале застосування прийомів
маркетингу в політиці є передумовою досягнення популярності, перемоги на виборах,
утримання міцних позицій на вершині політичного олімпу.
Поняття «маркетинг» запроваджене представниками Гарвардської економічної
школи США, які, вивчаючи процеси стихійності та непередбачуваності капіталістичного
ринку, дійшли висновку, що саме ці його характеристики спричинюють економічні
та політичні кризи в суспільстві. Не виходячи за межі основних постулатів
ринкової економіки, вони розробили основи механізму управління та планового
регулювання, що дістав назву «маркетинг».
Політична діяльність за будь-яких суспільно-політичних систем і типів
державного устрою також спрямована на завоювання та утримання контролю над
ринком, але ринком специфічним — ринком влади, а через нього — над політичною
та іншими сферами суспільства. За тоталітарних і диктаторських режимів
боротьба точиться переважно силовими методами, аж до фізичного знищення
опонентів. У демократичному суспільстві за наявності відповідних механізмів і
процедур формування представницької, виконавчої та судової гілок влади в
державі, а також політичної культури та ментальності політичну діяльність теж
можна розглядати як змагання за контроль над ринком влади. Зрозуміло, це
змагання має відбуватися за правилами, зафіксованими в нормах законодавства,
традиціях політичної поведінки виборців і претендентів на політичну владу.
Політичний
маркетинг — сукупність форм, методів і технологій дослідження,
проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику
певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю
за ринком влади.
На основі специфічних особливостей політичної діяльності називають такі
функції політичного маркетингу:
— формування інформаційного банку, що охоплює дані статистики,
різноманітної урядової та неурядової звітності, результати досліджень
економіки, політики, психології, демографії тощо;
— вироблення методів аналізу та обробки даних інформаційного банку,
виокремлення ключових показників, що найповніше характеризують об'єкти та
суб'єкти політики;
— оцінювання й аналіз умов політичного ринку, маркетингового середовища (мікро
й макро). Мікросередовище — сукупність сил, які діють під безпосереднім контролем
або керовані даною партією, соціальною групою, лідером тощо. Макросередовище
— глобальні чинники: економічні, соціальні, політичні, психологічні, демографічні
та ін;
— аналіз ринкових можливостей певних партій, суспільних інституцій, ідей,
особистостей;
— вироблення оцінних і прогнозних моделей політичного попиту, життєвого
циклу об'єктів і суб'єктів політики (партій, програм, ідей, лідерів), а також
політичної поведінки суб'єктів політики.
Аналіз ефективності політичного маркетингу, коригування форм і методів
політичної діяльності та ін.
Ґрунтуючись на базових характеристиках ринку влади (демократичного чи
тоталітарного), виокремлюють відповідно політичний маркетинг демократичного і
тоталітарного суспільств.
Типологія політичних об'єктів і суб'єктів дає змогу виокремити політичний
маркетинг політичних, державних та інших інституцій, окремих організацій,
політичних лідерів, а також ідей, програм, концепцій, доктрин тощо.
Невід'ємними складовими політичного маркетингу є дослідження політичного ринку
(через вивчення громадської думки), виборча інженерія і політичне рекламування
як важливі інструменти політичної боротьби за будь-яких суспільних умов і
політичних режимів.
Однією з найважливіших складових політичного маркетингу є вивчення
особливостей функціонування ринку влади в певному суспільстві. Дослідження його
передбачає вивчення та аналіз політичної культури суспільства, рівня розвитку
партійно-політичних структур, банку політичних лідерів (політичної та правлячої
еліти), настанов суспільної свідомості.
Якщо перші три чинники досліджують традиційними методами політичного
аналізу, то стереотипи суспільної свідомості — шляхом вивчення громадської
думки. Вивчають її через опосередковані засоби масової інформації
(документи органів влади, суспільно-політичних організацій), прямі (особисті
контакти працівників органів управління з населенням на зборах, мітингах,
страйках, прийом громадян, листування) й спеціалізовані канали надходження
інформації.
Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки є найнадійнішими,
оскільки з допомогою соціологічних і соціопсихологічних методів дають змогу
отримувати репрезентативну (адекватну) інформацію з широкого кола питань.
Вони домінують у політичному маркетингу.
Опитування громадської думки поділяють на інтерв'ю та анкетні опитування.
Інтерв'ю проводять у
формі розмови інтерв'юера з респондентом (опитуваним), занотовуючи його
відповіді вручну або на аудіо- чи відеоплівку.
Анкетне опитування передбачає фіксований порядок запитань і варіанти відповідей. Розрізняють
такі види анкетних опитувань громадської думки: роздавальне, телефонне,
пресове, поштове (у тому числі електронною поштою), комп'ютерне. Роздавальне
опитування — основний вид анкетного опитування, під час якого дослідник
безпосередньо вручає анкету респондентові, отримуючи її після заповнення.
Використання при цьому спеціальних процедур уможливлює забезпечення надійності,
репрезентативності та якості опитування, гарантує задіяння всіх анкет.
Телефонне анкетне опитування передбачає спілкування інтерв'юера та респондента
на відстані. Якщо респондент є постійним учасником опитувань певної
соціологічної мережі, можливе використання автовідпо-відачів. За аналогічною
схемою проводять опитування з допомогою електронної пошти та персональних
комп'ютерів, встановлених у респондентів. За телефонного опитування часто
використовують електронно-обчислювальну техніку, коли результати відповідей
через спеціальні пристрої вводять у комп'ютери соціологів. Попри легкість
організації, незначні витрати та масштабність можливого охоплення, кількість
повернених анкет становить у середньому 5 %. Існує й проблема
репрезентативності, оскільки відповідають на анкету лише ті, хто цього сам
хоче. Пресове опитування передбачає опублікування анкет у газеті,
отримання їх від респондентів поштою. Маючи великий респондентський масив,
можна суттєво підвищити надійність інформації через так званий ремонт вибірки
— наближення її соціально-демографічних параметрів до відповідних параметрів
населення тих територій, де проводять опитування громадської думки. Але
проблема репрезентативності в разі проведення пресових опитувань є досить
складною, і її потрібно враховувати, оцінюючи результати дослідження.
Під час проведення політичного маркетингу опитування громадської думки
виконує політичну, ідеологічну й соціальну функції.
Політична функція. Полягає в так званій політичній розвідці — дослідженні
суспільних настроїв, соціальних
Ідеологічна функція. Сутність її полягає в моніторингу (безперервному
відстеженні) ефективності впливу політичних акцій на різні категорії
електорату, з'ясуванні реакції основних прошарків населення на ідеї, гасла,
політичні програми, форми їх подання, манеру лідерів триматися і т. ін.; у
значному ідеологічному впливові опитувань на формування громадської думки в
заданому напрямі: якщо в запитання анкети тонко «вмонтувати»
соціально-психологічну настанову сприйняття, можна «підказати» бажану
відповідь. Крім того, результати опитувань громадської думки можуть бути
використані для маніпулювання суспільною свідомістю завдяки цілеспрямованій
інтерпретації отриманих відповідей через привернення уваги до зростання
популярності одного лідера, замовчувань щодо іншого та ін.
Соціальна функція. Полягає в тому, що результати опитувань містять
інформацію про потреби, інтереси, вимоги, претензії населення до влади,
важливу під час вироблення управлінських рішень; громадська думка через
опитування реалізує функцію соціального контролю, відкриває важливий канал
зв'язку між владою та громадськістю, а інколи реалізує й деякі функції прямої
демократії; опитування дають змогу точніше визначити співвідношення
політичних сил у суспільстві, що є одним із чинників політичної та соціальної
стабільності; дані опитувань уможливлюють довготермінове прогнозування соціального
розвитку суспільства і т. ін.
Опитування громадської думки можуть бути стратегічними й описовими
(допоміжними). Стратегічне опитування, скажімо, під час виборів,
полягає в оцінюванні загальнополітичної ситуації, сильних і слабких сторін кандидатів,
у визначенні на основі соціальних, демографічних, геополітичних чинників
шансів кандидата в певних регіонах. Описове опитування дає змогу кандидатам та
їхнім командам дізнаватися про те, хто лідирує, які проблеми виборці вважають
для себе найважливішими тощо.
Спираючись на громадську думку, центри влади можуть адекватніше впливати
на суспільні процеси, підвищувати ефективність управлінських рішень,
підтримувати зворотний зв'язок з громадськістю.
Одним із найпоширеніших видів політичного маркетингу, які використовують
під час політичної боротьби за місця в представницькій та виконавчій владі, є
виборча інженерія.
Виборча інженерія — пристосування виборчих процедур до
реалізації інтересів правлячої та політичної еліт щодо завоювання і збереження
влади в державі (регіоні, місті тощо). Порівняння типів виборчих систем свідчить, що мажоритарна процедура
виборів призводить до
більших, ніж пропорційна, відхилень волевиявлення громадян від
результатів голосування через запрограмоване на певний результат компонування
виборчих округів, різні пропорції населення, яке там проживає. У результаті
такої виборчої інженерії часто траплялося, що партії, вигравши вибори за
кількістю голосів виборців, програвали їх за кількістю отриманих депутатських
мандатів.
На репрезентативність виборчих систем, крім «системних помилок» у
підрахунках, впливають й інші чинники, наприклад, кількість партій, що беруть
участь у виборах. Парламентські реалії свідчать, що фактично втраченими е
голоси виборців, віддані за дрібні партії, які не подолали так званого
кваліфікаційного бар'єру. Але навіть якщо невеличка політична партія й долає
його, це не означає, що інтереси її виборців неодмінно будуть враховані. Як
правило, їх ігнорують багаточисе-льні партії, хоча можливі варіанти, коли
дрібні партії знаходять способи посилення своєї ролі в парламентському
процесі.
Не тільки виборча інженерія й недоліки виборчих систем можуть суттєво
скоригувати волю виборців. Політичні «ігри» вже після виборів часто зводять
нанівець результати голосування. Навіть результати всенародних референдумів
можуть неоднозначно трактуватися
різними політичними силами, особливо тоді, коли питання, внесені до бюлетеня,
сформульовані з соціологічного погляду некоректно (референдум в СРСР 17 березня
1990 р.) або не подобаються певним політичним угрупованням, які мають впливове
представництво в парламенті та уряді.
Для утримання демократичним шляхом політичної влади владна еліта вдається
до таких основних методів виборчої інженерії:
— зміна виборчих процедур;
— стимулювання та переміщення виборців з одних виборчих округів до інших;
— маніпулювання межами виборчих округів;
— вибір відповідного часу для проведення виборів;
— добір лояльного до правлячої еліти складу виборчих комісій.
Для внесення змін до чинних виборчих законів або прийняття нового виборчого
законодавства, як правило, необхідно мати конституційну більшість, що становить
2/3 депутатських мандатів у парламенті від загальної кількості депутатів.
Аналогічні норми діють у багатьох країнах для визначення результатів
голосування на референдумах і під час опитувань населення з найважливіших
питань суспільного життя.
Не менш складним є переміщення на час голосування, скажімо, традиційно
більш консервативного сільського населення до міст, або (навпаки) корінного
населення до районів, де, на думку правлячих кіл, «завеликі» проценти
етносів-мігрантів. Наприклад, особи, які при владі, можуть організувати під час
проведення виборів навчання військових запасу або цивільної оборони. Завдяки
цьому нерідко вдається перемогти на виборах, позаяк організувати «правильне»
голосування на закритих від спостерігачів виборчих дільницях значно простіше,
ніж на звичайних.
Маючи інформацію про традиції голосування на виборах, референдумах, під
час опитувань в окремих виборчих округах і в країні загалом, правляча еліта
часто використовує маніпулювання кордонами виборчих округів, вдаючись до
одного з двох варіантів: 1) об'єднання районів, де мешкають прихильники
кандидата, в округи з гарантованою перемогою за рахунок збільшення «своїх»
голосів; 2) поділ районів, де мешкають прихильники опонентів, на округи, де
їхні голоси розчиняться в більшості «своїх» голосів.
Конструювання виборчих округів є складною справою, потребує врахування
співвідношення кількості населення в кожному окрузі. Суттєвим чинником при
цьому є межі адміністративно-територіального поділу, специфічні інтереси
різних соціальних груп населення (за віком, національністю, родом занять тощо).
Не менш важливим є і термін виборів. Якщо певна партія або виборчий блок
щойно перемогли, наприклад,
на президентських виборах, цілком логічним для них буде намагання
якнайшвидше провести парламентські вибори, аби використати позитивний потенціал
першої перемоги. Це також вагомий та ефективний інструмент політичної боротьби,
який часто використовують разом з методами виборчої інженерії.
Політичний лідер та його команда неминуче стикаються з проблемою образу
реального та ідеального діяча, який сформувався в суспільній свідомості
виборців. Такий образ отримав назву імідж, давши ім'я спеціальній науці
іміджології.
/м/джолог/я — наука,
що вивчає проблеми формування й створення в суспільній свідомості образів
суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та
окремих політичних лідерів, виробляє сукупність прийомів, технологій і засобів
формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб'єктів
політики.
Політичним рекламуванням люди займалися ще в часи виникнення держави й
політики. Однак справжня революція в цій галузі відбулася лише на початку XX ст. Пов'язують її з бурхливим розвитком індустрії опитувань громадської
думки та зростанням ролі засобів масової інформації в політичному житті
суспільства.
З розширенням арсеналу політичних досліджень, вивченням соціальних,
ідеологічних і політичних настанов і уподобань виборців, їхніх симпатій і
антипатій стали займатися професіонали в галузі політичної реклами. Серед них
виокремилися експерти з організації та проведення опитувань громадської думки,
фахівці з опрацьовування результатів досліджень, а також тлумачення та
використання їх у масових політичних кампаніях.
Питання політичного рекламування досліджують політологи, соціологи,
політичні психологи, фахівці в галузі традиційних і електронних засобів масової
інформації, менеджери політичних кампаній, художники й актори — усі, хто
пов'язаний з проблемами політичної комунікації, зацікавлений у досягненні
результатів політичної діяльності.
Фахівці з іміджології виокремлюють такі етапи політичного рекламування:
— вивчення Ідеологічних і соціопсихологічних настанов громадян щодо іміджу
«ідеального» політичного діяча, інституту на певному етапі суспільної
свідомості;
— дослідження характеристик іміджу реального кандидата, сформованого
громадськістю на основі спонтанних, незрежисованих виступів кандидата в
засобах масової інформації до початку політичної кампанії;
— створення завдяки рекламній кампанії («упаковки» іміджу) образу
кандидата, який буде ефективним на виборах;
— вироблення форм, методів і засобів використання ЗМІ та результатів
опитувань у поширенні політичної реклами, базуючись на обраному іміджі;
— реалізація («продаж») створеного іміджу через засоби масової інформації».
Основні образи, які намагаються створити кандидатам на виборну посаду
спеціалісти з політичної реклами, — «людина з народу» та «справжній лідер»,
«гарний сім'янин», «культурна людина». Конструюючи імідж політика для кожної з
основних категорій населення, бажано передбачити кілька домінуючих рис
кандидата, які йому імпонуватимуть, зосередитись на якомусь одному образі.
Сучасна наука виокремлює кілька способів формування іміджу, основними з
яких є функціональний, контекстний і порівняльний.
Функціональний імідж. До нього належать дзеркальний, поточний, бажаний, негативний,
множинний іміджі. Дзеркальний імідж відповідає власному уявленню політика
або організації про себе. Здебільшого він є позитивним і не враховує думок
інших. Поточний створюється на основі сприйняття суб'єкта політики
зовнішнім середовищем, виборцями, колегами, пресою. Бажаний є ідеалом,
до якого прагне наблизитися суб'єкт політики. Негативний є варіантом
свідомо створюваного опонентами своєрідного «антиіміджу». Множинний створюють
під час об'єднання відомих політиків, політичних партій, громадських організацій
у передвиборний блок чи політичне об'єднання.
Контекстний імідж. Передбачає сприяння впровадженню або функціонуванню іміджу
в контексті його використання в певній сфері, орієнтується на певні верстви
населення, рівні суспільної свідомості тощо. Наприклад, політик може мати
неоднаковий імідж серед виборців та колег--депутатів, може користуватися популярністю
серед товаришів по партії й мати негативний імідж у середовищі державних
чиновників.
Порівняльний імідж. Такий спосіб формування іміджу полягає в порівнянні певних іміджевих
характеристик. Воно може відбуватися на рівні параметрів іміджу ідеального й
реального політичних діячів, а також двох або більше лідерів, політичних партій
та ін. Кожен політик, політична організація прагнуть переконати громадян у
володінні якнайбільшою кількістю позитивних рис, але далеко не всі сприймуть цю
інформацію так, як цього хотілося б політикам та їх іміджологам.
Не варто перебільшувати ролі іміджу, який лідер та його команда намагаються
«втлумачити» в суспільну свідомість. Адже в разі з'ясування невідповідності
особистих якостей реального політика уявленням про нього, що вдалося
сформувати через засоби масової інформації, негативний ефект виявиться
настільки сильним, що нейтралізувати його буде надзвичайно важко.
Імідж є надзвичайно складним феноменом, який створюється завдяки специфічному
сплетінню інформаційних, емоційно-комунікативних і діяльнісних чинників. Це
поєднання раціональних та ірраціональних чинників впливу на суспільну та індивідуальну
свідомість передбачає використання як політологічних і соціопсихологіч-них
наукових досліджень, так і творчих методів, притаманних світу мистецтва.
Запитання.
Завдання
1. Проаналізуйте
сучасне макросередовище в Україні та визначте особливості його впливу на
розвиток мікроелементів політичного буття.
2. Наведіть
приклади опитувань громадської думки в Україні та визначте ступінь їхнього
впливу на розуміння суспільно-політичних процесів, що відбуваються в нашому
суспільстві.
3.
Проаналізуйте основні методи виборчої інженерії, що застосовувались в Україні
під час виборчих кампаній.
4. Які
основні способи формування іміджу політичного лідера є, на ваш погляд,
конструктивними?
Теми рефератів
1. Розвиток
громадської думки в Україні. І
2. Формування
іміджу кандидата в народні депутати в Україні.
1
3. Політична
реклама та її різновиди в сучасних маркетингових
технологіях.
Література
Алескеров Ф.,
Ортешук П. Выборы.
Голосование. Партии. — M., 1995.
Амелин В. Н., Устименко С. В. Технология
избирательной кампании. — М., 1993.
Бебик В. М. Базові засади політології: історія,
теорія, методологія, практика. — К., 2000.
Бебик В. М.
Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному Олімпі
(соціопсихологія і технологія політичної боротьби). — К 1993.
Выдрин Д. Очерки практической политологии.
— К., 1991.
Зимичев А. Психология политической борьбы.
— К., 1992.
Имидж лидера. Психологическое пособие. — М., 1994.
Пойченко А. М. Політика:
теорія і технології діяльності. — К., 1996.
Почепцов Г. Имиджмейкер. — К., 1995.
Технология и организация выборных
кампаний: Зарубежный и отечественный опыт. — М., 1993.
Політичний менеджмент як наука й мистецтво аналізу
тенденцій політичного розвитку відіграє надзвичайно важливу роль, сприяючи
виробленню рекомендацій для політичного керівництва, реалізації управлінських
рішень, проектуванню нових типів мислення, життєдіяльності соціальної
організації. У своїх ціннісних установках політичний менеджмент спирається на
конструктивність, компетентність, професіоналізм, гуманізм і здоровий
прагматизм.
Поняття «менеджмент» (англ, management — керування, управління) означає сукупність принципів,
форм, методів, прийомів і засобів управління матеріальними і людськими
ресурсами. Цей процес здійснюють певні групи людей, які відповідно до
законодавства та усталених у суспільстві норм поведінки реалізують владні
функції щодо державної, комунальної, корпоративної власності.
Усе, що стосується менеджменту на виробництві (на рівні фундаментальних
принципів управління), застосовують і в політичній діяльності. Недарма
талановиті менеджери виробництва часто стають відомими політиками та
державними діячами.
Політичний
менеджмент — система управління політичними процесами; наука і
мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків,
вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації
в політичній практиці.
Політичний менеджмент охоплює систему управління політичною сферою суспільства
на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту та
політичного маркетингу. Він передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та
втілення в життя політичних рішень. Цю функцію покладено на спеціалізовану
групу людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведінки
людей — членів суспільства — за допомогою правових норм, умовлянь і маніпулювання.
Ці види соціотехніки управління називають ще інструментами регулювання впливу
на людей.
За порушення суб'єктом або об'єктом політики правових норм (законів,
постанов, указів та інших нормативних актів), керівна група вдається до
санкцій: звільнення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав
(поїздки за кордон, публікування своїх праць тощо), обструкція в засобах
масової інформації, судове та адміністративне переслідування. Крім санкцій,
керівна група використовує і засоби заохочення: доступ до матеріальних благ і
послуг, популяризація в засобах масової інформації та ін. Такі види впливу на
громадськість часто застосовують для розколу суспільних груп, які не поділяють
домінуючих норм поведінки, моральних цінностей, оцінок суспільно-політичної
ситуації.
Вплив на суб'єкти та об'єкти політики за допомогою умовлянь здійснюють
тоді, коли намагаються їх переконати в необхідності певного політичного
вибору. Техніка умовлянь передбачає залучення раціональної та нераціональної
аргументації, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів,
результатів соціологічних і соціопсихологічних досліджень. Під час нераціональної
аргументації покладаються не на істинність аргументів, а на особистісні якості
людей, котрі поділяють аналогічні думки, на авторитети, думки більшості громадян
тощо. Використовують і техніку формування емоційного компоненту, коли
звертаються до стереотипів, національних інтересів, висміювання, залякування
та ін.
Маніпулювання суспільною свідомістю використовують за потреби вплинути на
суб'єкти, об'єкти політики,
У політичній сфері виокремлюють менеджмент виборчої кампанії, діяльності
правлячої (або урядової) команди й менеджмент окремої політичної кампанії з
рекламування певних цінностей, доктрин, програм тощо. А процес управління
розглядають на різних рівнях управлінської ієрархії: загальнодержавному,
регіональному, місцевому, галузевому та ін.
Процес організації й проведення виборчої кампанії потребує, крім усього
іншого, добре зорганізованої команди професіоналів у галузі політичних
технологій, політології, соціології, соціальної психології та менеджменту,
покликаної займатися матеріально-фінансовим забезпеченням кампанії,
організаційними, політико-ідеологіч-ними та багатьма іншими питаннями.
За розподілом функцій у команді виокремлюють тих, хто готує матеріали для
кандидата і хто займається поточними організаційними проблемами. Це дає змогу
кандидатові зосередитися на стратегічних питаннях.
Загалом найближче оточення кандидата за кількістю має не перевищувати
семи-дев'яти осіб. Хоча, звичайно, дехто може ефективно керувати й більшою
кількістю людей одночасно. В ідеалі команда кандидата має бути своєрідним
прототипом майбутньої урядової команди (якщо це президентські вибори). Хоча на
практиці не завжди так буває.
Патронажну частину команди, як правило, складають один-два менеджери, радники з економіки, внутріполітичних
питань, проблем зовнішньої політики, прессекретар і фахівець з іміджу. Апаратна
частина, яку очолює головний менеджер, впроваджує в життя стратегічні й тактичні задуми її
інтелектуального центру команди, вирішує конкретні питання політичного рекламування
тощо.
Офіційною частиною команди кандидата після його реєстрації є довірені особи, які мають юридичні повноваження
представляти кандидата у відносинах з виборчими комісіями, органами влади
та засобами масовці інформації. Українське законодавство 1994 р. дозволяло
кандидатові в президенти мати до 30 довірених осіб, кандидатові в мери та
губернатори (голови відповідних рад народних депутатів) — до 10, кандидатові
в депутати парламенту — до 5, а кандидатові до місцевих органів влади — до
3 довірених осіб.
Функціонально команда кандидата має мати такі структурні підрозділи
(розглянемо на прикладі передвиборного штабу 42-го Президента США Б. Клінтона): групи політичного аналізу, преси,
планування, поширення матеріалів, підготовки статей і виступів, роботи зі штатами,
організації масових заходів, служба редагування вже підготовлених виступів і
заяв (у складі психологів, прав-ників, мовників та інших спеціалістів), а також
«бригада швидкого реагування» (її завданням є організація відгуків на події,
заяви та дії конкурентів).
Під час організації виборів бажано утворити неформальні групи підтримки:
— група прихильників у складі популярних представників творчої та наукової
інтелігенції може діяти як «фігура ретранслятора»;
— група організаційно-методичного та наукового забезпечення у складі
психологів, спеціалістів з політичного менеджменту й маркетингу, засобів
масової інформації, художників і поліграфістів, прихильників; покликана розробляти
необхідні матеріали, рекомендації та зразки наочної агітації;
— група швидкого реагування — оперативно вивчає громадську думку з метою
дослідження динаміки рейтингу популярності кандидата, окремих положень його
програмних настанов та особливостей формування політичного іміджу.
До початку передвиборчої кампанії слід мати об'єктивну інформацію для
аналізу політичної ситуації в країні, виборчому окрузі:
— історичні та географічні особливості округу;
— соціально-демографічна характеристика округу;
— соціально-економічна структура, стан її розвитку,
проблеми та перспективи розвитку промисловості, сільського господарства,
сфери послуг та ін.;
— транспортна мережа;
— діяльність політичних партій, громадських організацій, груп тиску,
неформальних структур;
— карта округу з межами виборчих дільниць, кварталів, вулиць з кількістю
виборців;
— політичні традиції голосування виборців на попередніх виборах,
референдумах, опитуваннях громадської думки;
— наявність впливових осіб (неформальних лідерів);
— найвпливовіші засоби масової інформації, їх адреси, телефони;
— досьє на конкурентів.
Основні положення стратегії виборчої кампанії базуються на результатах
аналізу політичної ситуації. Якщо перший стратегічний крок (вибір округу)
здійснено, слід вдатися до таких процедур:
— порівняти сильні й слабкі сторони кандидата і його опонентів з
урахуванням політичної ситуації в окрузі та країні загалом;
— проаналізувати демографічну, історичну, географічну, економічну,
соціальну ситуацію у виборчому окрузі;
— визначити принципово важливі питання для виборців певного округу і
сформулювати у своїй програмі відповіді на них;
— сформулювати основні принципи виборчої кампанії та засоби їх реалізації
(стратегію й тактику організації виборів).
При виробленні програми кандидата слід врахувати:
— програма має містити відповіді на найактуальніші для виборців проблеми;
— структура її може бути довільною, але здебільшого в ній має бути до дев'яти
змістових блоків;
— виробляючи програму, спочатку до неї вносять «все, що треба», а потім
відкидають «все, що можна»;
— виклад і поліграфічне відтворення програми мають урахувати рівень
загальної, політичної та психологічної культури виборців.
На цьому етапі бажано передбачити, якими слабкими місцями можуть
скористатися конкуренти, намагаючись створити негативний імідж програмі та
кандидатові. Водночас слід передбачати ймовірні тенденції розвитку інтересів,
політичної культури виборців.
Стратегія виборчої кампанії здебільшого базується на таких елементах:
— декларування причетності до певної політичної партії, передвиборчого
блоку, владної структури, політичного лідера тощо;
— створення міжособистісних контрастів кандидатів;
— створення ідеологічного контрасту кандидатів;
— ставка на базову проблему;
— формування позитивного іміджу кандидата;
— створення негативного іміджу конкурентів;
— утворення передвиборчих коаліцій;
— ставка на владні структури;
— ставка на суспільно-політичні структури;
— ставка на засоби масової інформації;
— деморалізація конкурентів.
Якщо стратегія кампанії покликана дати відповідь на запитання «що треба
робити?», то тактична частина плану має дати відповідь на запитання «як?» і
«коли?».
Реалізація тактичних аспектів виборчої кампанії пов'язана з розв'язанням
таких проблем:
— добір і організація роботи «апаратної» команди;
— складання графіка роботи кандидата (виступи перед виборцями, записи
промов на телебаченні, радіо, зустрічі з впливовими людьми тощо.);
— стеження за діями конкурентів й організація протидії;
— підготовка та організація виступів кандидата в ЗМІ (тексти, зовнішність,
форми подачі матеріалів);
— створення рекламної друкованої, відеопродукції;
— організація проблем матеріально-фінансового, транспортного забезпечення
кампанії;
— налагодження контактів з громадськістю, суспільно-політичними
структурами та впливовими людьми в окрузі.
Усі ці питання мають вирішуватися одночасно конкретними виконавцями з
команди кандидата.
У політичне, інформаційно розвинених країнах існує можливість
використовувати під час виборчих кампаній найсучасніші технології політичної
комунікації. До них належать кабельне телебачення, відеотехнології,
відео-продукція, телеконференції, «свідчення» відомих людей про кандидата,
репортажі про його діяльність тощо.
Ефективність соціального управління залежить від інформаційно-управлінської
моделі, технології прийняття рішень, соціально-психологічних ролей учасників
правлячої команди, розподілу функцій в її апараті тощо. Поняття «правляча
команда» охоплює апарат управлінського органу — від адміністрації президента
до суб'єкта господарювання. У демократичній державі не менш важливими є спілкування
уряду з громадськістю, ЗМІ («паблік рілейшнз»).
На діяльність правлячої команди впливають різноманітні
організаційно-технологічні, інформаційні та соціо-психологічні чинники.
Організація роботи урядової структури передбачає формування інформаційних
потоків, спрямованих до центру прийняття рішень. Дбаючи про повноту і вичерпність
інформації, слід передбачити систему фільтрування несуттєвих відомостей.
Інформаційна система виконує такі функції:
— попереджувальну (відстеження тривожних для соціально-політичної системи
подій;
— освітню (фіксація фактів разом з коментарями фахівців);
— прогнозну (передбачення можливих явищ, процесів, ймовірні форми впливу
на них).
Керівництво роботою владних структур (адміністрація президента, уряд,
міністерства, відомства тощо) передбачає формування структури управління,
налагодження інформаційних потоків, відпрацьовування моделі та процедур
прийняття політичних, економічних та інших рішень,,
Процес ухвалення політичного, урядового, іншого рішення передбачає такі етапи:
— збір, опрацювання та інтерпретація інформації;
— виокремлення альтернативних проектів рішень;
— вибір на основі ухвалених процедур остаточного, варіанта з наявних альтернатив;
— реалізацію на практиці прийнятого рішення;
— контроль за виконанням рішення;
— коригування (у разі потреби) рішення.
На думку соціопсихологів (А. Джордж), існують три основні моделі прийняття рішень:
формальна, змагальна та колегіальна.
Формальна модель ґрунтується на чіткій ієрархії системи комунікації та процедур проходження
інформації.
Змагальна модель передбачає альтернативні інформаційні потоки і відповідні проекти рішень.
Вона відкрита для будь-яких альтернатив, незалежно від адресатів і каналів її
надходження. Колегіальна модель потребує колективної праці в пошуках
найоптимальнішого проекту рішень. Колегіальні команди формуються незалежно від
соціального статусу, належності до організаційних структур працівників
апарату. У змагальній моделі зберігається певна ієрархія, хоча інколи
санкціонується надходження альтернатив із середньої ланки до центру прийняття
рішень без погодження з чиновниками вищого рівня.
Політичний досвід свідчить, що передвиборча команда не завжди стає
правлячою. І не лише тому, що, вигравши вибори, президент, враховуючи
політичні реалії, сформує уряд не тільки із своїх прибічників. Щоб залучити на
свій бік не лише більшість тих, хто проголосував за нього, а й більшість членів
суспільства (це не тотожні поняття за будь-якої виборчої процедури), він
нерідко залучає до правлячого кабінету представників інших політичних сил,
звичайно, за їхньої готовності підкорятися командній стратегії.
Під час створення правлячої команди (центру ухвалення управлінських
рішень) беруть до уваги внутрішні (що випливають з передвиборчих угод з
політичними силами) та зовнішні (пов'язані з намаганнями розширення соціальної
бази підтримки) аспекти, користуючись при цьому професійними, політичними та
психологічними критеріями. Відтак постає питання про співвідношення у складі
команди політичних і кар'єрних чиновників (апаратників), щодо якого
універсальної формули не існує. А на конкретну конфігурацію конкретної команди
впливають суспільно-політична ситуація, окремі соціальні групи та їхні лідери.
На ефективність роботи кабінету особливо впливають психологічні чинники, які
реалізуються через міжособи-стісні стосунки членів команди. Відсутність
порозуміння, нездорова морально-психологічна атмосфера може спаралізувати
роботу навіть високопрофесійної, політич-но збалансованої команди. Насамперед
варто проаналізувати розподіл соціопсихологічних ролей у команді, потурбуватися
в разі його незбалансованості про корекцію міжособистісних стосунків у ній.
Будь-який керівний колектив передбачає рольовий розподіл: голова, секретар,
генератор ідей, аналітик, організатор, інформатор, психолог.
Голова формулює стратегію, визначає завдання кабінету, пріоритети діяльності, розподіляє обов'язки між членами команди,
психологічно мобілізує їх на реалізацію генеральної лінії. Секретар організовує
практичне втілення стратегічної лінії команди, контролює дотримання дисципліни
виконання планів, об'єднує ідеї в один закінчений проект і домагається його
реалізації. Генератор ідей, маючи найвищий рівень інтелекту і найрозвиненішу
фантазію, є постачальником ідей, пропозицій, проектів рішень. Аналітик
оцінює альтернативи, аналізує проекти рішень. Організатор раціоналізує
виконавчий процес, доводить його до завершення. Нерідко разом із секретарем
здійснює контрольні функції. Інформатор є постачальником нових ідей,
цікавих фактів завдяки високим комунікативним здібностям і розгалуженим міжособистісним
контактам. Психолог гармонізує міжособистісні стосунки, цементує команду
на емоційній основі, вгамовує пристрасті та підтримує ініціативу.
Знання й аналіз сильних і слабких рис кожного члена кабінету з урахуванням
їх функціональних обов'язків і соціопсихологічних ролей дає змогу оптимально
використовувати потенціал кожного щодо забезпечення ефективної роботи
кабінету.
Розглянутий розподіл ролей е умовним. Окремі особи часто поєднують рольові
функції в найрізноманітніших їх співвідношеннях. Єдине, надмірна кількість у
команді «голів» і «генераторів ідей» може призвести до безплідних дискусій і
розколу.
Демократичне суспільство передбачає зростання ролі й впливу масової
свідомості на центри прийняття рішень. А масова свідомість членів суспільства
відповідно формується під впливом інформації урядових структур про їхню
діяльність.
У роботі з мас-медіа органи влади повинні дотримуватися таких правил:
— інформувати, орієнтуючись на громадськість;
— подавати новини в доступній формі;
— найважливіші новини повідомляти на початку зустрічі з пресою;
— не сперечатися з журналістами;
— давати (по можливості) прямі відповіді на прямі запитання;
— казати правду, навіть якщо це важко зробити;
— за неможливості відповісти, чесно зізнатися в цьому, пообіцявши зробити
це іншим разом;
— не збирати на зустріч журналістів за відсутності інформаційного приводу;
— мати «домашні заготовки» щодо запитань і відповідей на них;
— виробити стандарти спілкування з представниками ЗМІ;
— вести постійний моніторинг повідомлень ЗМІ з актуальних питань;
— завжди на завершення розмови акцентувати на ключовій проблемі розмови,
позаяк останнє запам'ятовується найкраще.
А головне — не випустити ситуацію з-під контролю, діяти впевнено,
переконливо.
Запитання.
Завдання
1. Розкрийте
особливості менеджменту в різних сферах людської діяльності.
2. Визначте
межі допустимих дій у створенні негативного іміджу суперника під час виборчої
кампанії.
3. Що таке
маніпулювання суспільною свідомістю і як воно виявляється у політичній сфері?
4.
Сформулюйте основні вимоги до організації роботи правлячої команди.
Теми
рефератів
1. Формування
і функціонування політичного лідерства в демократичному суспільстві.
2. Основні
напрями роботи з пресою групи підтримки кандидата на виборах.
3. Технологія
політичного менеджменту в суспільствах перехідного типу.
Література
Бебик В. М.
Основи теоретичної та практичної політології. — К., 1994.
Бебик В. М.
Політичний маркетинг і менеджмент. — К., 1996.
Зимичев А. Психология политической борьбы.
— К., 1992.
Казмиренко В. П. Социальная психология
организаций. — К.,
1993.
Комаровский В. Типология
избирателей//Социологические исследования. — 1990. — № 1.
Молодцов А. Формирование руководящей
группы с учетом особенностей социотипов// Персонал. — 1992. — №
2.
Обозов Н., Щекин Г. Психология работы с
людьми. — К.,
1991.
Проблеми
політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави.
— К., 1995.
Трофимов М. Политическое
лидерство//Социально-политические науки. —
Фишер Р., Юри У. Переговоры без поражения.
— М., 1991.
Людство завжди прагне якомога більше знати про своє
майбутнє, його зацікавленість прогнозами має сильні життєві мотиви. Реалізації
прагнень сприяє прогностика — наука, що охоплює методологію дослідження динаміки
та перспектив розвитку різноманітних процесів і явищ суспільного життя. Позаяк
від рівня прогнозування залежить ефективність планування та управління,
політичне керівництво вбачає у науково обґрунтованих прогнозах одну з гарантій
передбачуваного розвитку конкретних подій і суспільно-політичних процесів
загалом.
Прогнозування є своєрідним випереджальним відображенням дійсності, а
здатність до нього — елементом інтелектуальної діяльності, однією з головних
функцій свідомості особистості. Стимулює його багатогранна дійсність, яку
людина прагне пізнати, подивившись очима розуму у майбутнє (Платон). Таке знання важливе і для прийняття політичних рішень.
Адже будь-яка ситуація завжди певною мірою невизначена, і цілком природним є
намагання людини знизити рівень цієї невизначеності.
У перехідних суспільствах рівень невизначеності значно зростає, а відсутність
бачення майбутнього лякає, сковує ініціативу громадян. Тому суб'єкт політичного процесу, дбаючи про якнайширшу
підтримку в суспільстві, особливе місце відводить у своїх програмах моделюванню
майбутнього та шляхів його досягнення. На державному рівні постійно відпрацьовують
десятки різних програм. Щоб оцінити їх з точки зору оптимальності, використовують
прогноз (грец. prognosis — передбачення).
Політичне
прогнозування — наукове дослідження (передбачення)
перспектив конкретного політичного суб'єкта, політичної ситуації та
політичного процесу загалом.
У політології розрізняють політичне прогнозування як наукове дослідження
конкретних перспектив політичної ситуації і як практику вироблення прогнозів.
Прогноз є науково обґрунтованим судженням про можливі стани об'єкта в
майбутньому, про альтернативні шляхи і терміни його забезпечення. Прогнозування
охоплює спеціальні наукові дослідження конкретних процесів, явищ, подій з
метою отримання якісно інших знань — тих, що характеризують перспективи об'єкта
дослідження.
Прогноз необхідний для уникнення небажаних результатів розвитку подій,
забезпечення перебігу їх у бажаному напрямі. Прогноз як нове знання існує у
таких формах:
— знання про невідомі на момент прогнозування властивості об'єктів
реальної дійсності;
— знання про властивості не існуючих на момент прогнозування об'єктів.
У прогнозуванні істотними є два аспекти: 1) пророкує, описує можливі,
бажані або небажані перспективи, стани, рішення; 2) передбачає певне рішення
завдяки усвідомленню стану проблеми, використанню інформації про можливі результати
цілеспрямованої діяльності. На цій підставі у проблемі прогнозування виділяють
два аспекти: теоретико-пізнавальний і управлінський (пов'язаний з можливістю
прийняття на основі прогностичного знання певного рішення).
Прогнозування охоплює усі сфери життєдіяльності людей. Щодо суспільного
розвитку одним з найважливіших є політичне прогнозування, об'єкт якого —
політика (внутрішня і зовнішня), а предмет — пізнання можливих станів політичних
подій, явищ, процесів. У зв'язку з цим розрізняють внутріполітичне і
зовнішньополітичне прогнозування.
Внутріполітичне прогнозування. Охоплює всю внутрішню політику. Один з його
аспектів пов'язаний з прогнозними оцінками конкретних політичних подій, є
прикладним, реалізується в процесі політичної діяльності. Суб'єкт такого прогнозу
— державні й політичні органи. Інший аспект стосується діяльності політичних
інститутів, політичних процесів суспільства. Реалізує його науковий колектив,
що спеціалізується на вивченні політичної системи суспільства.
Зовнішньополітичне прогнозування. Здійснює прогнози щодо суб'єктів, явищ і
процесів у сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики. Воно є джерелом
всебічної інформації про загальну обстановку у світі, регіоні, країні, про
тенденції, напрями розвитку і чинники, що стимулюють певні події, сприяє
баченню нових можливостей суспільно-політичного розвитку. В прогнозуванні міжнародних
відносин передусім зосереджуються на взаємовідносинах держав.
Політичне прогнозування є частиною практичної політики. Для впорядкування
прогнозів вдаються до їх типологізації залежно від мети, завдань, об'єктів,
характеру, періоду дії, засобів тощо. Основним при цьому є проблемно-цільовий
критерій, який вказує на мету прогнозу. Відповідно розрізняють два типи
прогнозів: пошукові й нормативні.
Пошуковий прогноз спрямований на визначення можливих станів політичного явища, процесу,
події в майбутньому засобом екстраполяції, котрий дає змогу спостерігати
тенденції за умовного абстрагування від рішень, здатних змінити ці тенденції.
Мета його полягає у виявленні й уточненні перспективних проблем, що підлягають
вирішенню засобами політичного управління. Такий прогноз відповідає на
питання: що найвірогідніше відбудеться в суспільстві за існуючих
соціально-політичних тенденцій?
Нормативний прогноз сприяє визначенню шляхів і термінів досягнення можливих станів об'єкта
політичного прогнозування. Головне для нього — передбачити способи і час,
необхідні для досягнення заздалегідь заданих норм, ідеалів, стимулів, мети.
Такий прогноз відповідає на питання: якими шляхами досягти бажаного?
За періодом попередження (терміном, упродовж якого діє чи має діяти прогноз)
розрізняють: оперативні (поточні), короткострокові, середньострокові, довгострокові
й стратегічні прогнози. Ця градація прогнозів є відносною і залежить від характеру
та мети прогнозу. У політичній сфері відповідно до характеру і темпів розвитку
явищ прийняті такі часові параметри прогнозів: оперативні — до одного місяця;
короткострокові — до одного року, середньострокові — до п'яти років; довгострокові — понад п'ять років (в
межах п'ятнадцяти—двадцяти років); стратегічні — понад двадцять років.
Об'єктивна основа прогнозування політичних подій полягає в тому, що їхнє
майбутнє приховане в теперішньому, тобто існує потенційно; нове міститься в
старому (минулому), але тільки гіпотетичне, ймовірно. Тому для прогнозування
майбутнього необхідне пізнання дійсності, точніше, можливостей, тенденцій,
прихованих у політичній системі. Завдяки цьому науковий прогноз розкриває
майбутнє (ще невідоме) політичної події, зумовлене її передісторією, а також
станом на певний час.
У пізнанні дійсності важливим є знання історії, («Хто не знає минулого, не
володіє теперішнім, не достойний майбутнього», — гласить народна мудрість).
Суспільство, яке знає своє минуле, інакше організовує своє сьогодення і
майбутнє. Ця закономірність простежується на прикладі колишнього Радянського
Союзу, коли в період гласності було відкрито інформацію про сталінізм, ГУЛАГ,
репресії, голодомор, Чорнобиль. Це стало однією з причин колапсу СРСР,
демократизації політичної системи. Тому одним з найдраматичніших напрямів
політичної боротьби є боротьба за історичні знання.
Побачити в минулому майбутнє можна за допомогою законів розвитку об'єктів
політичного прогнозу. Одним із них є закон причинності, який гласить, що
явище має свою причину, тобто його породжують певні умови. Тому будь-яке
пізнання вимагає усвідомлення причин явища. Знаючи їх, можна передбачити
наслідки. А якщо для суспільства ці наслідки небажані, суб'єкти політики, усвідомивши
це, мають час для пошуку можливостей нейтралізації цих причин.
Для успішного прогнозування на основі законів необхідне знання їхньої
системи, механізму дії та використання. Хоча історія розвивається за
об'єктивними законами, але творять її люди, прискорюючи або уповільнюючи її
розвиток. Багато в чому це залежить від того, наскільки беруть до уваги ці
закони. Ігнорування їх або невміння ними користуватися призводить до суб'єктивізму
й авантюризму в політиці.
Процес пізнання законів надто складний, зумовлені законами відносини людей
постійно змінюються. Наприклад, політичні відносини виявляються як політичні
інтереси. Тому в механізмі соціально-політичних законів важливу роль відіграє
такий об'єктивний чинник, як соціально-політичні інтереси, потреби та стимули, які постійно змінюються. У
прогнозуванні важлива інформація про інтереси, потреби і стимули усіх верств
населення. Суттєвим є й те, що закони, які діють у соціально-політичній сфері,
виявляються як тенденції або можливості, не завжди втілюючись в дійсність.
Це ускладнює вироблення прогнозу на основі закону суспільного розвитку. Тому
якщо політичні претензії класу, соціальної групи враховують об'єктивний хід
історії, політичні процеси розвиватимуться без суспільних потрясінь. Чим менше
узгоджуються політичні інтереси з об'єктивними закономірностями розвитку,
тим вища ймовірність непе-редбачуваних політичних конфліктів і потрясінь.
У цій справі важливо розрізняти механізм дії і механізм використання
соціально-політичних законів. Механізм дії законів об'єктивний, функціонує
незалежно від того, чи знають про нього люди і чи намагаються його застосувати.
Механізм використання законів належить до суб'єктивних чинників. Адже
використання законів є свідомим застосуванням знань, діяльністю відповідно до
законів. Механізм дії законів і механізм їхнього використання різняться
настільки, наскільки механізм дії є пізнаним і застосовується в плануванні,
прогнозуванні, управлінні. З пізнанням і практичним застосуванням законів
механізм використання законів поступово стає механізмом їхньої дії.
Механізм дії і використання законів складається з таких ланок:
— вироблення політики, заснованої на пізнаних законах;
— планування і прогнозування;
— виявлення і розв'язання суперечностей;
— залучення, активізація та організація людей для реалізації вимог законів
і розв'язання суперечностей;
— використання конкретних форм і засобів реалізації вимог законів.
Сукупно ці ланки є прогностичною валідністю — якісною характеристикою
точності передбачення подій.
Прогнозування є обов'язковою умовою механізму дії законів, передбачаючи
цілеспрямовану діяльність людей. Для прогнозування політичних подій, процесів
велике значення має знання політичної ситуації.
Об'єктивною основою прогнозування є також системне структурування політичного
явища, процесу. Поняття «система» означає сукупність елементів, які, перебуваючи
у зв'язках між собою, утворюють певну цілісність. Позаяк
Елементи політичної системи перебувають у постійному розвитку. Тому
наскільки багатоманітне політичне життя суспільства, настільки багатоманітні й
політичні процеси, кожен з яких є об'єктом прогнозування.
Отже, прогнозування як процес наукового дослідження передбачає визначення
мети, отримання, обробку, оцінку й аналіз інформації, окреслення перспектив реалізації
прогнозу. Ефективне політичне прогнозування можливе тільки за постійного
коригування прогнозів з урахуванням найновішої інформації.
Політичне прогнозування визначає основні напрями розвитку політики,
відображає сукупність зовнішніх і внутрішніх зв'язків, залежностей між
різноманітними сферами політичного життя. Ґрунтується воно на принципах
альтернативності, системності, безперервності, верифікації.
Принцип альтернативності. Пов'язаний з можливістю розвитку політичного
життя і його окремих ланок на різних траєкторіях, за різних взаємозв'язків і
структурних відношень. Альтернативність передбачає припущення про можливість
різноманітних варіантів розвитку політичних подій. Реалізація цього принципу
полягає у розмежуванні варіантів розвитку на тих, що реалізуються, і тих, що
за передбачених умов не можуть бути реалізовані. Кожну альтернативу розвитку
політичного процесу супроводжує відповідна сукупність проблем, які слід брати
до уваги при прогнозуванні.
Нині всі внутріполітичні, зовнішньополітичні події, процеси, явища
розглядаються з позицій альтернативності. На ймовірність альтернатив впливають
конкретні політичні прагнення та проблеми, їх зумовлюють тенденції розвитку
суспільних потреб, необхідність вирішення конкретних проблем. Завдяки цьому
принцип альтернативності взаємодіє з принципом цілеспрямованості
прогнозування.
Принцип системності прогнозування. Цей принцип означає, що, з одного боку,
політика розглядається як єдиний об'єкт, а з іншого — як сукупність відносно
самостійних напрямів (блоків) прогнозування. Системний підхід допускає побудову
прогнозу на основі системи засобів і моделей. Системність засобів і моделей
політичного прогнозування дає змогу виробити погоджений і гармонійний прогноз
по кожному напрямі політичного життя. Однак побудувати цілісну систему моделей
політичного прогнозування у зв'язку з методологічними проблемами поки що неможливо.
Це завдання буде розв'язано за допомогою комп'ютерних технологій через створення
інформаційного банку даних.
Принцип безперервності прогнозування. Він передбачає безперервне
коригування прогнозних розробок в міру надходження нової інформації. Наприклад,
будь-який довгостроковий прогноз у першому варіанті є масштабним. З плином
часу передбачувана тенденція стає прозорішою, виявляє себе з різних боків. У
зв'язку з цим нова інформація, що надходить до прогнозиста, дає змогу точніше
передбачити певну політичну подію.
Принцип верифікації (лат. verus — істинний). Завдяки йому встановлюють вірогідність
виробленого прогнозу. Верифікація може бути прямою, побічною, консеквентною
(послідовною), інверсною (яка передбачає зміну розташування елементів
прогнозу).
Усі принципи прогнозування взаємодіють між собою, реалізуються через
конкретні методи науково-прогностичних досліджень. Наукова обґрунтованість
прогнозу залежить від того, який метод (система методів) покладено в основу
прогностичного дослідження. Розширення сфери прогнозування зумовлює збільшення
кількості його засобів. Розвиток нових засобів прогнозування сприятиме
утвердженню нових дисциплін (наприклад, політичної прогностики, завданням якої
є вивчення закономірностей і принципів вироблення політичних прогнозів). На
сьогодні відомо понад 150 методів прогнозування. Завдання полягає у
визначенні сфери використання кожного з них. Здебільшого в політології вдаються
до методів, які на практиці довели свою ефективність.
Метод колективної експертної оцінки. Його суть полягає у визначенні узгодженості
думок експертів щодо розвитку внутрішньої і зовнішньої політики або окремих її
сфер, а також щодо розвитку політичних явищ, котрі неможливо перевірити іншими
засобами, наприклад, експериментом. Цей метод допускає такі дії:
1. Створення робочих груп для здійснення експертних
оцінок. До їх обов'язків належать проведення опиту-
вання, обробка матеріалів і аналіз результатів колективної експертної
оцінки. Робоча група призначає експертів, які висловлюють свої міркування щодо
перспектив розвитку певних напрямів внутрішньої або зовнішньої політики
(кількість експертів може коливатися від 10 до 100—150 осіб залежно від
складності об'єкта).
2. Уточнення основних напрямів розвитку політичних
процесів, подій, складання матриці, що
відображає основну мету, додаткові цілі й засоби їхнього досягнення. Це
належить здійснити ще до опитування експертів. Перед організацією опитування
формулюють питання для експертів за певною структурно-ієрархічною схемою: від
широких до вузьких, від складних до простих.
3. Забезпечення однозначності питань, які використовують під час опитувань експертів, а також
незалежності суджень експертів. При цьому необхідно уникати будь-якого тиску.
4. Опрацювання матеріалів експертної оцінки, які є вхідним матеріалом для синтезу прогнозних гіпотез і
варіантів розвитку політичних подій. Як остаточну оцінку обирають або середнє
судження, або середнє арифметичне значення оцінок експертів, або середнє
(нормалізоване, зважене) значення оцінки.
Колективна генерація ідей («мізкова атака»). Суть цього методу полягає в
актуалізації творчого потенціалу фахівців (інтенсивного аналізу проблемної
ситуації), вдаючись спершу до генерації ідей, а потім критики їх, формулювання
контрідей. Структурно ця робота складається з шести етапів:
/. Формування групи учасників «мізкової атаки». Як правило, до такої
групи входять фахівці (не більше 15 осіб) з високим рівнем ерудиції і розуміння
проблемної ситуації.
2. Складання проблемної записки учасниками дискусії. Вона охоплює опис проблемної ситуації і засобів її
оцінювання.
3. Генерація ідей. Починається з того, що ведучий розкриває зміст проблемної записки,
знайомить з правилами дискусії: висловлювання повинні бути чіткими і стислими;
критика попередніх виступів не допускається; не дозволяється виступати багато
разів підряд; обов'язкове оприлюднення переліку ідей, підготовленого
заздалегідь. Основне завдання ведучого — заохочувати висловлювання, не
оголошувати неправдивої інформації, не засуджувати і не припиняти аналізу
будь-якої ідеї навіть тоді, коли вона видається абсурдною. Міркування слід
фіксувати на магнітну плівку з метою їх аналізу та систематизації. Така
робота триває до однієї години.
4. Систематизація ідей групою аналізу.
5. Руйнування систематизованих ідей. Кожну ідею учасники дискусії піддають критиці, сповідуючи
правило: розглядати кожну ідею тільки з точки зору перешкод на шляху їхнього
здійснення. Учасники дискусії не відхиляють ідеї, а намагаються спростувати
їх. Тривалість даного етапу — до двох годин.
6. Оцінка критичних зауважень і складання переліку
практичних ідей.
Метод «Дельфи». Він відрізняється від звичайних засобів групової взаємодії
експертів : а) анонімністю експертів; б) використанням результатів
попереднього туру опитувань; в) статистичною характеристикою групової
відповіді.
Побудова сценаріїв. Завдяки цьому засобові намагаються встановити логічну
послідовність подій, беручи за основу існуючу або задану ситуацію. У сценарії
(словесному описі прогнозованої ситуації) слід зосередитися на зв'язках між
подіями, на критичних точках, де впливи можуть мати непропорційно вагомий
ефект. Написання сценарію відбувається у такій послідовності: визначення
часового інтервалу — формування події — словесне тлумачення сенсу події —
кількісна оцінка за ескалаційною (зростаючою) шкалою.
Це найпоширеніший засіб прогнозування, за допомогою якого більш-менш точно
передбачають розвиток політичних подій. Так, наприклад, ослаблення
державно-політичних структур має наслідком появу тіньових структур політичної
влади, зростання впливу кримінальних угруповань. Можна виробити сценарій
розвитку електорального процесу за різних виборчих систем, спрогно-зувати
розстановку політичних сил у парламенті й можливі законотворчі дії.
Вироблення сценаріїв змушує дослідника тримати у колі зору деталі і
процеси, які він міг би проігнорувати під час абстрактних міркувань.
Метод екстраполяції. Полягає у поширенні висновків одержаних щодо однієї
частини певної системи на іншу її частину. Щодо політичних подій межа
екстраполяції дорівнює приблизно 5—10 рокам. Уникненню грубих помилок у
прогнозуванні сприяє складне екстраполювання — комбінація
математично-статистичних розрахунків із застосуванням теорії ймовірностей,
теорії ігор, теорії множин.
Метод моделювання. З його допомогою вивчають не об'єкти, а їхні моделі. У
зв'язку з цим знання, отримані за допомогою моделювання, не можуть бути
абсолютно істинними, позаяк повної аналогії між об'єктом дослідження і його
моделлю досягти неможливо. До того ж відомо, що тотожні події, які
відбуваються в різних історичних обставинах, можуть мати протилежні наслідки.
Під час моделювання враховують не тільки конкретну ситуацію в країні, а й
історичний досвід та ментальність населення.
Структурно моделювання складається з конструювання моделі на основі
попереднього вивчення об'єкта, з'ясування його істотних характеристик,
експериментального і теоретичного аналізу моделі, зіставлення результатів з даними
об'єкта, коригування моделі. Якщо за екстраполяції, як правило, виробляється
продовження динамічного ряду на перспективу, то при прогнозуванні за допомогою
моделі існуючі механізми свіввідносять з майбутніми.
Вибір засобу прогнозування політичних процесів, подій залежить від мети і
термінів прогнозування.
Вироблення прогнозу є складним і відносно тривалим процесом. Складається
воно з кількох етапів:
1. Передпрогнозна орієнтація (програма дослідження). На цьому етапі уточнюють завдання прогнозу, аналізують
його особливості, масштаби, періоди, підстави, формулюють мету і завдання,
робочі гіпотези, визначають засоби, структурують процес організації прогнозування.
Головним моментом є аналіз об'єкта прогнозування, опис якого починають при
формуванні завдання на прогноз. Опис містить відомості про найзагальніші показники
об'єкта. На цьому етапі важливим є досвід та інтуїція фахівців.
Під час аналізу об'єкта прогнозування слід дотримуватися певних методологічних
принципів. Принцип системності вимагає розглядати об'єкти і прогнозне
тло відповідно до мети і завдань дослідження. Принцип природної специфічності
передбачає обов'язкове врахування специфіки природи об'єкта прогнозування,
закономірностей його розвитку, абсолютних і розрахункових значень меж розвитку.
При порушеннях цього принципу (часто
2. Побудова вхідної (базової) моделі прогнозованого
об'єкта засобами системного аналізу. Для
уточнення моделі можливе опитування населення й експертів. Під час аналізу
об'єктів прогнозування використовують об'єктний та функціональний підходи.
Об'єктний припускає
виділення підсистем шляхом поелементного дроблення об'єктів. Кожен новий
елемент розглядається при цьому як об'єкт прогнозування відповідного рівня
ієрархії. А кожна система (підсистема) розглядається як сукупність
властивостей і взаємозв'язків відповідного об'єкта. Цей підхід застосовують
щодо структурноскладних об'єктів, виділяючи групи схожих за властивостями
первинних об'єктів й аналізуючи найтиповіші характеристики кожної групи. Функціональний
підхід відрізняється від об'єктного тим, що за основу структурного
членування об'єкта беруть функціональні ознаки. Цей підхід застосовують за
відносно невеликої кількості первинних об'єктів, що складають об'єкт
прогнозування. Але вони є надто складними за своїми характеристиками і
взаємозв'язками. Тоді виділяють групи схожих функцій і простежують їхню
реалізацію незалежно від первинних об'єктів.
3. Збір даних прогнозного тла. Прогнозне тло — це сукупність
зовнішніх щодо об'єкта прогнозування умов, істотних для політичного
прогнозування. Наприклад, прогноз стабільності політичної системи передбачає
врахування прогнозів економічного розвитку.
4. Побудова динамічних рядів показників. Вони є стрижнем майбутніх прогнозних моделей засобами
екстраполяції. Динамічний ряд — це тимчасова послідовність ретроспективних
(лат. rétro — назад, spectro — дивлюсь) значень змін об'єкта прогнозування.
5. Побудова серії гіпотетичних (попередніх) пошукових моделей.
При цьому вдаються до пошукового аналізу профільних
і фонових показників, конкретизації мінімального, максимального і найімовірнішого значень. Як правило, змістом пошукового
прогнозу є визначення можливих станів об'єкта прогнозування в майбутньому.
До пошукових засобів відносять екстраполяцію, історичну аналогію, написання
сценаріїв, аналітичні процедури.
6. Побудова гіпотетичних нормативних моделей прогнозованого
об'єкта. Це завдання реалізують засобами нормативного
аналізу за заздалегідь визначеними критеріями щодо заданих норм, ідеалів,
цілей.
7. Оцінка вірогідності, точності, обґрунтованості (верифікації)
прогнозу. Мистецтво політичного прогнозування полягає
в умінні, ґрунтуючись на об'єктивних законах, визначити напрями й особливості
розвитку певних явищ, спрямувати цей розвиток відповідно до мети. Вірогідність
прогнозу перевіряють на обґрунтованість, логічну доказовість, вдаючись інколи
до експерименту, інтуїції.
8. Вироблення рекомендацій щодо управлінських рішень на основі зіставлення пошукових і нормативних
моделей.
9. Аналіз (експертиза) підготовленого прогнозу і
рекомендацій, а також їх доведення з
урахуванням висловлених зауважень та здача проекту замовнику.
10. Передпрогнозна орієнтація на основі зіставлення матеріалів уже виробленого прогнозу з новими даними
прогнозного тла і новий цикл дослідження. Це зумовлено неперервністю, необхідністю
поглиблення і розширення процесу прогнозування.
Але ефективність прогнозів політичних подій не може зводитися тільки до
ступеня їхньої вірогідності, точності. Не менш важливо знати, наскільки прогноз
сприяє підвищенню обґрунтованості, об'єктивності, ефективності вироблених на
його основі політичних рішень. Водночас перевірка прогнозів має істотні
відмінності від верифікації прогнозів. У прогнозуванні, окрім абсолютної
верифікації (емпіричного підтвердження або заперечення правильності гіпотези),
існує відносна (попередня) верифікація, яка дає змогу розвивати наукове дослідження,
використовувати їх результати на практиці ще до абсолютної їх перевірки.
Сучасний інструментарій прогнозування не є універсальним. Прогнозування є
обмеженим як щодо часового діапазону (п'ять—десять років), так і щодо об'єктів
(не всі явища піддаються прогнозним оцінкам). Максимальне використання
наукового політичного прогнозуванню запобігає домінуванню утопічних поглядів,
сподівань, орієнтацій, забезпечує стабільний і динамічний розвиток суспільства.
Запитання.
Завдання
1. Чим
визначається на сучасному етапі розвитку суспільства роль прогнозування в
управлінні соціально-політичними процесами?
2. Порівняйте
суспільно-політичні перспективи західного і незахі-дного шляхів світового
суспільно-політичного розвитку.
3.
Сформулюйте перспективи передбачуваного розвитку України до 2010 р.
4. Беручи за
основу діяльність найпопулярніших українських політичних лідерів, обгрунтуйте
перемогу одного з них на майбутніх президентських виборах.
Теми
рефератів
1.
Перспективи передбачуваного розвитку національних держав.
2. Майбутнє
України в нових геополітичних реаліях.
3. Україна і
Росія: чинники відчуження і зближення на початку XXI ст.
Література
Бестужев-Лада И. В. Поисковое
прогнозирование. — M., 1984.
Гаврилишин Б.
Дороговкази в майбутнє. — К., 1993.
Карякин Ю. Ф.
Достоевский и канун XXI века. — M., 1989.
Кеннеди П. Вступая в двадцать первый век, — М., 1997.
Козловски П. Культура постмодерна:
Общественно-культурные последствия техн. развития. — М., 1997.
Краснов Б. И. Анализ политической
ситуации. Метод сценариев // Социально-политический журнал. — 1997. — № 5.
Краснов Б. И. Политическое прогнозирование
// Социально-политичес-: кий журнал. — 1994. — № 11—12. ;
.
Курашвили Б. П.
Куда идет Россия? — М., 1995.
Лузан А., Лузан С. Украина и Россия:
факторы отчуждения и сближения //;, Віче. — 1998. — № 6. Ч
Мир XXI века и христианская традиция // Вопросы философии. — 1993. — №8.
Нэсбит Д., Эбурдин П.
Что нас ждет в 90-е годы. Мегатенденции: год 2000. — М., 1992.
Україна на
зламі тисячоліть: Історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи. — К.,
2000.
Умов В. И. Послесловие к прогнозу: «кондратьевские циклы» и Россия // Политические исследования. — 1994. — №
2.
Фукуяма Ф. Конец истории // Вопросы философии. — 1990. — №
3.
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Политические исследования. — 1994. — №
1.
Яковец Ю. В. История цивилизаций: Учеб. пособие для студентов вузов
гуманит. профиля. 2-е изд., — М., 1997.
Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1992.