Розділ 16. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

План

•Сутність і основні параметри міжнародних відносин і зовнішньополітична діяльність держави. Основні міжнародні і регіональні організації.

• Тенденції сучасного світового розвитку.

• Україна в контексті міжнародних відносин.

Міжнародні відносини — це сукупність різноманітних стосунків (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими і регіональними організаціями, у процесі взаємодій яких складається певний світовий або регіональний правовий порядок.

Головними суб'єктами міжнародних відносин на сучасному етапі є національні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єднуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та ін.).

Типи таких організаційних структур мають різну мету, різні межі компетенції і різні правила гри. Вони поділяються: за геополітичним простором — на всесвітні (МВФ, ООН) і регіональні (Рада Європи, Європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку — високорозвинуті (наприклад, США, Гонконг, Сінгапур, Канада і т. д.), середньорозвинуті (наприклад, країни Східної Європи і Латинської Америки) і низькорозвинуті (наприклад, країни СНД, Африки та ін.); за ступенем інтегрованості — сильно інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури і прямують до єдиної валютної та митної систем згідно з Маахстріхтськими угодами) і слабо інтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні процеси інтеграцій залежать від створення гомогенних політичної, правової, економічної та культурної систем.

Міжнародні відносини за сферами суспільної діяльності поділяються на політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні. При цьому слід сказати, що нинішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнародних відносин: є учасником багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує міжнародні договори і дотримується певних міжнародних принципів і норм у контексті як світових організацій, так і регіональних.

Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт. Співпраця здійснюється через участь у різних міжнародних організаційних структурах, двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво.

Найперспективнішою є співпраця, що адекватно відповідає геостратегічним інтересам суб'єктів міжнародних відносин і називається стратегічним партнерством.

Стратегічне партнерство передбачає найбільш масштабний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних сферах суспільного життя.

Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій

до розміщення військових баз. Суперництво має місце як серед країн, які перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так і відносинах конфронтації.

Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох або груп держав. Вони можуть виражатися через денонсацію договорів, розрив дипломатичних стосунків, економічну блокаду, провокування внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської і світової воєн.

Суб'єктами міжнародних відносин виступають також недержавні організації: транснаціональні корпорації, партії, релігійні організації, туристичні групи і т. ін.

Міжнародні відносини грунтуються на двох основних принципах: сили і права.

Принцип сили незалежно від зміни співвідношення у його структурі тих чи інших елементів залишається найважливішим чинником геополітики.

Термін «геополітика» в його первісному значенні (згідно з теоретичними розробками засновника цього напряму шведського вченого Р. Челлена і німецького дослідника Ф. Ратцеля, а також американських вчених X. Маккіндера і А. Мехена) трактується як вчення про державу, що прагне до розширення свого географічного і територіального простору. В сучасному розумінні цей термін трактується як наука і політика щодо вивчення міжнародних структур і механізмів їх взаємодії, закономірностей і тенденцій світового розвитку, а також використання її досягнень у практичній політиці національних держав, міжнародних союзів і блоків для забезпечення реалізації своїх геостратегічних і національних інтересів, збереження миру і забезпечення стабільності.

Принцип сили в геополітичному значенні означає, що держава або група держав здатні нав'язати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому свої переваги у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку.

До сказаного слід додати, що принцип сили в геополі-тичних концепціях початку XX ст. і періоду холодної війни мав дещо інше трактування, ніж у сучасному розумінні. Його величина, згідно з цими концепціями, залежала від: контролю держави над морськими просторами, контролю над хартлендом (середня земля — Євразія); ядерної зброї як засобу загрози і превентивного удару і засобу стримування агресора.

На сьогоднішньому етапі світового розвитку провідною є та держава, сила якої перевалено вимірюється економічним, технологічним, інформаційним та інтелектуальним потенціалом.

До вимірів сили на міжнародній арені відносять:

1) геополітичне становище, яке включає рельєф і клімат, територіальний простір, його сконсолідованість, що виражається у наявності сучасних комунікацій (автомобільних, залізнодорожних, річкових, морських і авіаційних); розташування у певному культурному і геополітичному ареалі (тобто у сфері впливів країн з точки зору їх геополітичної ваги і культурного розвитку);

2) населення, його кількість, вікова структура, природний приріст, освітній рівень, фахова підготовка тощо;

3) природні ресурси — ґрунти, води, флора і фауна, корисні копалини, а також високотехнологічні й екологічно безпечні засоби природовикористання і природозбереження;

4) економічний розвиток, що передбачає наявність сучасних постіндустріальних галузей, експорт технологій, кількість розміщення своїх підприємств за кордоном, високоосвічені менеджерські кадри;

5) соціально-культурний рівень — передбачає ефективну систему охорони здоров'я та екологічної безпеки, освіти й науки, а також вирівнювання соціальної стратифікації;

6) військова могутність, що виявляється в оснащеності високотехнологічними озброєннями і тактичній грамотності збройних сил, високорозвинутому ВПК. При цьому слід сказати, що цей елемент не є вирішальним у силовому вимірі сучасного світу. Німеччина і Японія не є достатньо сильними у військовому відношенні, зате вони — члени Великої сімки;

7) політичний режим, який забезпечує сприятливі або несприятливі умови для цивілізованого розвитку суспільства;

8) дипломатія, сутність якої полягає в знаходженні ефективного інструментарію для проведення зовнішньої полії тики держави, створення сприятливих інформаційних та ідеологічних умов для піднесення престяжу держави;

9) національний характер, який виражається у таких ознаках, як ставлення до праці, підприємницька активність, правова і моральна нормативність. Національний характер як сукупність рис колективної психіки має вирішальне значення в кризових для суспільства ситуаціях;

10) міжнародний імідж держави, що виражається у сприйнятті держави на міжнародній арені, її миролюбивому чи агресивному характері, внутрішній стабільності, здатності відігравати певну роль у балансі геополітичних інтересів розвинутих держав, спроможності швидко трансформуватися відповідно до модерністських тенденцій світового розвитку.

Отже, сила держави у міжнародних відносинах не є постійною величиною. Вона змінюється у часі, і відповідно; змінюються пріоритети щодо трактування і реального значення названих елементів.

Принцип права передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах має спиратися не тільки на свою силу, але дотримуватися норм міжнародного порядку. Так,, сильна держава США без згоди Ради Безпеки не могла розі| почати військових дій проти агресії Іраку в Кувейті, або, наприклад, відносно слабкі держави, такі як Люксембург, Ісландія, цивілізовано розвиваються   завдяки існуючому міжнародному порядку. Україна також не стала жертвою агресії не стільки завдяки силі, скільки завдяки існуючому міжнародному порядкові.

Сьогоднішній міжнародний порядок грунтується на принципах і нормах міжнародного права, зафіксованих в статуті ООН, документах Гельсінського Заключного акту, Паризької хартії для нової Європи, а також документів засідань Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Сутність цього порядку виражається в таких принципах:

— повага до державного суверенітету і суверенної рівності;

— незастосування сили чи погрози силою;

— непорушності кордонів і територіальної цілісності держави;

— мирного врегулювання спорів;

— повага прав і свобод людини;

— право націй на самовизначення;

— сумлінне виконання міжнародних зобов'язань;

— невтручання у внутрішні справи.

Стабільний міжнародний порядок передбачає оптимальне поєднання принципу права і принципу сили або балансу сил. Баланс сил забезпечується здатністю держави або союзу держав протистояти своїм противникам, їх агресивним намірам. Скажімо, НАТО є силовим інструментом країн Заходу проти Росії та мусульманського світу тощо. Баланс сил забезпечується:

1) наявністю рівносилових блоків;

2) вирівнюванням економічного і військового потенціалу багатьох держав, їх соціального і культурного розвитку;

3) засвоєнням слаборозвинутими країнами цивілізаційних стандартів Заходу, а також інших високорозвинутих країн;

4) поглибленням інтеграційних і екуменічних процесів;

5) цивілізованими механізмами розв'язання права на національне самовизначення.

Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупності військових і дипломатичних, економічних і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес. Поняття «національні інтереси» багатозначне; воно має як об'єктивний, так і суб'єктивний сенс. В об'єктивному сенсі поняття «національні інтереси» — це сукупність умов (внутрішніх і зовнішніх), які забезпечують певний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян. Якщо в недалекому минулому два перших аспекти були домінуючими, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх.

У суб'єктивному значенні поняття «національні інтереси» має ідеологічне трактування залежно від політичного режиму, правлячого політичного курсу, міжнародного порядку і т. ін.

Часто за національні інтереси видаються інтереси держави або правлячих клік, міжнародних впливових кіл. Тому в суб'єктивному плані поняття «національні інтереси» часто стає об'єктом політичних спекуляцій з боку різноманітних політичних сил. Поняття «національні інтереси» має ряд аспектів: геополітичний, внутрішньополітичний та ідеологічний.

Геополітичний аспект національних інтересів передбачає збереження суверенітету і територіальної цілісності, а також свого місця і ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом військової економічної та інформаційної експансій, забезпечення балансу сил через міжнародні політичні, правові й економічні інститути. Геополітичний аспект національних інтересів у різних національних держав буває різний. Наприклад, Росія намагається зберегти свої провідні позиції на всій території СНД, протистояти поширенню впливів НАТО і Заходу на Схід, а Україна — відстояти національний суверенітет та інтегруватися в євроатлантичні структури.

Внутрішньополітичний аспект національних інтересів полягає в забезпеченні політичної стабільності й утриманні влади правлячих сил або крім зазначених цілей — підвищенні життєвого рівня суспільної більшості. Ідеологічний аспект національних інтересів передбачає обґрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів.

Національні інтереси можуть трактуватися через ідеологію ізоляціонізму, планетаризму, солідаризму, ліберального інтернаціоналізму і виживання. Незважаючи на різні ідеологічні трактування національних інтересів, сутність їх у сучасному розумінні зводиться до двох важливих моментів: забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання і підвищення добробуту громадян.

Міжнародна система виконує свої функції через світові і регіональні політичні, правові, економічні й культурні структури. Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, врегульовувати міжнародні конфлікти. ООН виникла після другої світової війни і стала спадкоємицею Ліги націй.

Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15 членів-держав, з яких п'ять — постійні члени (США, Великобританія, Китай, Франція і Росія) і десять — непостійні, обрані на два роки Генеральною Асамблеєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і застосування військової сили проти країни-агресора.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що стосуються мирного врегулювання спорів, приймається голосами семи членів Ради, серед яких не мусять бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки вирішує питання, що стосується приборкання агресії, тоді кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде прийнято.

Генеральна Асамблея ООН має тільки давати рекомендації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерогатив Генеральної Асамблеї належать: прийняття в ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря. Генеральний секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом представляти названим органам будь-яке питання, що стосується міжнародної безпеки.

Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо котрась зі сторін відкидає рішення Суду, інша сторона або сторони можуть передати цю справу в Раду Безпеки.

У структурі ООН функціонує Економічна і Соціальна Рада, яка складається з комісій: з наркотичних засобів, суспільного розвитку, зі становища жінок, із транснаціональних корпорацій, з народонаселення, статистична. Економічна і Соціальна Рада проводить дослідження і складає доповіді з міжнародних питань в соціально-економічній і культурній сферах і дає рекомендації Генеральній Асамблеї, членам Організації та заінтересованим спеціалізованим установам.

Крім зовнішньополітичних органів ООН існують спеціалізовані світові структури, такі як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку, займається проблемами довготермінового економічного розвитку країн, які здійснюють складний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними для нього є структурні'перетворення економіки, системи освіти й охорони здоров'я, що вимагають довгострокового кредитування.

Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад, будівництва доріг), і програмні, покликані допомогти уряду провести структурну перебудову галузей промисловості чи системи зв'язку.

МВФ займається проблемами ринкових перетворень тих країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи при цьому увагу здебільшого на проблемах фінансової стабілізації — скорочення бюджетного дефіциту і приборкання темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть не отримати кредити МВФ.

Міжнародна торгівля регулюється правилами ГАТТ. В основу системи ГАТТ закладено чотири принципи:

1) членство в ГАТТ передбачає добровільне визнання країною — учасником організації правил цієї системи;

2) країни, які належать до цієї системи, користуються режимом найбільшого сприяння у торгівлі;

3) зниження торговельних бар'єрів між країнами — членами ГАТТ шляхом переговорів;

4) між членами ГАТТ існує принцип «справедливої торгівлі», згідно з яким країни-учасниці, по-перше, не можуть збільшувати тарифи після того, як вони під час переговорів погодилися на зниження, по-друге, зобов'язані дотримуватися того податкового режиму, який існував в країні, де вироблялися дані товари, по-третє, використовувати експортні субсидії.

ЮНЕСКО має за мету сприяти співпраці між народами з домомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Організація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.

ВООЗ діє у таких напрямках: контроль і боротьба з інфекційними хворобами, допомога національним службам здоров'я, профілактика явищ, пов'язаних з екологією.

Ще однією глобальною і одночасно регіональною організацією є НБСЄ.

НБСЄ започаткувала гельсінський процес, правозахисний рух. В 1990 р. у Парижі створені постійні інститути НБСЄ: 1) на найвищому рівні домовилися проводити щодва роки зустріч глав держав і глав урядів; 2) створено Раду міністрів НБСЄ, яка складається з міністрів закордонних справ; 3) функціонує Комітет старших урядників, який проводить зустрічі щонайменше раз на гри місяці.

Крім цього, згідно з Паризькою Хартією створено три постійні органи: Секретаріат, Центр запобігання конфліктам, Бюро для демократичних інститутів і прав людини. Однак треба сказати, що роль НБСЄ у міжнародній політиці обмежена як щодо компетенцій, так і засобів впливу.

До організації глобально-регіонального плану можна віднести також Велику сімку, до якої входять найбільш розвинуті держави світу: США, Великобританія, Канада, Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця організація представлена на найвищому рівні головами урядів і міністрами закордонних справ.

Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовою є Європейський Союз (ЄС), який об'єднує 12 держав: Бельгію, Данію, Німеччину, Францію, Грецію, Ірландію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Великобританію, Іспанію. ЄС є найбільш інтегральною організацією у світі в політичному, правовому і економічному аспектах. У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи: Європарламент, Рада міністрів, Суд, Комісія.

В економічному аспекті ЄС прагне створення спільного ринку, який передбачатиме знесення всіх митних бар'єрів, вільне переміщення товарів, капіталів і осіб, взаємне визнання наукових і професійних ступенів та дипломів, лібералізацію і вирівнювання фінансових служб-банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандартів у промисловості.

На даному етапі існує єдиний паспорт для всіх громадян ЄС, вільні умови руху туристів і робітників всередині Союзу, а також валютна одиниця — ЕКЮ. У грудні 1991 р. на нараді в Маастріхті досягнуто домовленості щодо здійснення великої інтеграції — введення єдиної спільної європейської валюти. Маастріхтські домовленості мал и бути ратифіковані референдумами чи парламентами окремих держав.

В одних країнах референдуми підтвердили ці домовленості (Франція, Німеччина, Великобританія, Італія), в інших — заперечили (Нідерланди).

З 1 січня 1999 року спільну європейську валютну одиницю — євро введено в обіг.

Оборонну функцію країн Заходу виконує Організація Північноатлантичного пакту (НАТО), яка об'єднує такі країни: Бельгію, Великобританію, Нідерланди, Грецію, Данію, Іспанію, Ірландію, Ісландію, Канаду, Люксембург, Німеччину, Норвегію, Португалію, Туреччину і СІЛА. Якщо до розпаду СРСР НАТО протистояло як військовий Союз Варшавському договору, тона нинішньому етапі організація відіграє функції європейської інтеграції країн Східної і Центральної Європи. На нараді Північноатлантичного блоку в Мадриді було дано згоду на прийняття до цієї структури у 1999 році таких країн, як Польща, Чехія, Угорщина.

До впливових регіональних міжнародних структур відносяться також такі організації: Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК); Організація американських держав (ОАД) — країни Латинської, Центральної Америки і США; Організація африканської єдності ОАЄ, яка об'єднує 50 держав; Асоціація південно-східних азіатських держав (АСЕАН), до якої входять країни: Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд.

Для розуміння сучасних глобальних і регіональних тенденцій необхідно з'ясувати сутність модернізаційних і гео-політичних концепцій.

Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток країни як еволюційний перехід від традиційного суспільства, яке грунтується на простому відтворенні, ремісничих технологіях, общинно-корпоративних цінностях, орієнтації на минуле, до модерного суспільства, що грунтується на застосуванні прогресивних технологій, розширенні свободи людини, цінностях індивідуалізму, раціоналізму і прагматизму.

Теоретики процесу модернізації стверджують, що цивілізоване суспільство на відміну від традиційного грунтується

на культурі, модерніті, тобто на античних, ренесансних і просвітницьких цінностях. Вони визнають, що західне суспільство є найбільш досконалим в цивілізаційному плані і що його цінності та суспільні інститути є універсальними, необхідними для цивілізованого розвитку всіх країн, котрі прагнуть подолати свою відсталість і низькі стандарти життя. Модернізаційні теорії виділяють декілька етапів модернізації:

1) доіндустріальний(охоплюєперіод XVIXVII ст.), який започаткував виникнення якісно нових духовних орієнтирів на грунті ідей Ренесансу і Реформації;

2) ранньоіндустріальний, що характеризується переходом від мануфактурного виробництва до машинного, фабрично-заводського;

3) пізньоіндустріальний (США, 1914—1929 рр., Західна Європа, ЗО—50-ті рр., Японія, 50—60-ті рр.) відзначається змінами в інженерній організації праці, конвеєрним виробництвом, орієнтацією на масовий випуск стандартної продукції, поглибленням міжнародного поділу праці й розширенням та ускладненням міжособистісних комунікацій, зміною парадигми індивідуалізму як особистої відповідальності на індивідуалізм комфорту;

4) постіндустріальний, що передбачає, по-перше, перевагу сфери послуг над сферою промислового виробництва, по-друге, домінування інформаційних технологій, зростання попиту на нову символічну форму капіталу — знання, і по-третє, формування різносторонньої, духовно багатої людини на грунті прагматизму, а не альтруїзму; по-четвертеі зміну старих класових і національних конфліктів на конфлікти між різними типами культур, а також носіями модерних і традиційних цінностей тощо.

Отже, згідно з теоріями модернізму, ідеальним типом суспільства на сучасному етапі є західне, постіндустріальне суспільство.

Модернізаційні процеси можуть бути органічними (що було притаманне країнам Західної Європи і Північної Америки), які передбачають поступовий процес модернізаційних перетворень на кожному етапі розвитку, і неорганічними (що притаманне країнам Латинської Америки і СНД, яким приходилося долати історичне відставання прискореними темпами).

Крім модернізаційних теорій, існують ще теорії постмодернізації, які на відміну від попередніх намагаються поєднати універсальні цінності західної цивілізації з національними традиційними цінностями. У зв'язку з цим виділяють декілька моделей модернізації.

Перша модель модернізації (Західна Європа і Північна Америка) виникла органічно на грунті власної культури модернізації або була впроваджена шляхом транснаціональної міграції.

Друга модель (Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань) виникла на грунті засвоєння західних політичних, економічних і правових інститутів, адаптувавши їх до цінностей традиційної культури.

Третя модель (Пакистан, Індія, Колумбія) передбачає впровадження окремих елементів західних систем, зокрема ринкової економіки, консервуючи при цьому ряд елементів традиційного способу життя.

Антиподом теорій модернізації і постмодернізації є теорії відсталості й залежного розвитку, які стверджують, що, по-перше, відсталість є необхідною умовою світового розвитку, по-друге, причиною відсталості є світовий капіталізм, який нещадно експлуатує ресурси слаборозвинутих країн і тим самим гальмує їх розвиток, по-третє, що перевагами західного способу життя можуть скористатися лише окремі елітні суспільні групи.

Якщо теорії модернізації і постмодернізації розглядають перспективу вирішення складних глобальних проблем розвитку світу під кутом зору модернізаційних трансформацій як основного фактора підтягування решти країн до стандартів Заходу і розв'язання тим самим існуючих конфліктів, то геополітичні теорії здебільшого намагаються

визначити цю перспективу на основі створення нового балансу сил після розпаду СРСР і біполярної системи міжнародного порядку.

3. Бжезінський вважає, що основним у геополітичних стратегіях Заходу, і зокрема США, має бути консолідація геополітичного простору в межах колишнього СРСР. У зв'язку з цим вчений розділяє Європу на три Європи:

Європа-1 — Західна Європа;

Європа-2 — центральноєвропейські країни із західними культурними традиціями;

Європа-3 — східні європейці колишнього СРСР (Балкани, Балтія, Україна, Білорусія).

Виходячи із цього поділу, Бжезінський робить висновок, що Європа-2 буде інтегруватися без особливих труднощів, а Росія буде довго залишатись євразійською країною. Тому США необхідно надавати допомогу країнам Європи-3, особливо Україні, в процесі здійснення реформ, аби інтегрувати їх у європейський геополітичний простір і тим самим змусити Росію зректися імперської геополітики.

С. Хантінгтон, виділяючи ряд цивілізацій (західну, конфуціанську, японську, ісламську, слов'янсько-православну, латиноамериканську та африканську), вважає, що основні конфлікти у майбутньому відбуватимуться між країнами різних культурно-цивілізаційних типів.

За С. Хантінгтоном, логіка великих конфліктів має таку хронологію: конфлікти між монархічними династіями, національними державами, ідеологічними системами (капіталізмом і соціалізмом), і нарешті, після розпаду біполярного міжнародного порядку — між країнами різних цивілізаційних типів. Зародок таких конфліктів С. Хантінгтон вбачає на Балканах, де, на його думку, точиться боротьба між народами західної (словенці, хорвати), слов'янсько-православної (серби, чорногорці) і мусульманської (боснійські мусульмани) цивілізацій.

Конфлікти між цивілізаціями, на думку вченого, можуть призвести до порушення існуючої системи міжнародного порядку. У зв'язку з цим С. Хантінгтон рекомендує політикам Заходу позбутися ілюзій щодо універсальності своєї культури і можливості її поширення на суспільства інших культурних типів, а зміцнити свої позиції за рахунок інтеграції країн Східної і Центральної Європи із західними традиціями через їх вступ до НАТО.

Україна після проголошення незалежності стала активним суб'єктом міжнародної політики. Основні засади зовнішньої політики України сформульовано в таких документах, як Декларація про державний суверенітет і «Основні напрями зовнішньої політики України», Конституція України, Концепція національної безпеки. В цих документах підкреслюється, що зовнішня політична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємного співробітництва з різними державами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Україна як суб'єкт міжнародних відносин зарекомендувала себе як миролюбна, без'ядерна, позаблокова держава з чіткими зовнішньополітичними орієнтирами на зміцнення міжнародної безпеки, інтеграцію в міжнародні організаційні структури. В цьому аспекті вагомими досягненнями міжнародної політики України слід вважати:

—приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1994 р.), ліквідацію стратегічного і тактичного ядерного потенціалу;

—підписання факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1991 р.);

—членство в ОБСЄ, Раді Європи, а також у МВФ, Світовому банку і Європейському банку реконструкції і розвитку;

—налагодження співробітництва із ЄС і НАТО через підписання програми «Партнерство заради миру» і «Хартії про особливе партнерство з НАТО», в якій задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку;

—налагодження контактів з країнами Сімки, Центрально-Східної Європи, Латинської Америки, Близького та Середнього Сходу, Африки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону;

—підписання договорів про дружбу і співробітництво із своїми найближчими сусідами, зокрема Росією і Польщею, завдяки яким вдалося юридичне закріпити існуючий між ними територіальний статус-кво.

Підкреслюючи вагомі досягнення міжнародної політики України, слід сказати, що вона не повністю використовує вигідні геополітичні умови для ефективної реалізації своїх національних інтересів. Це стосується передусім відсутності чітких геостратегічних орієнтирів серед політичного істеблішменту України.

Стосовно цієї проблеми можна виділити декілька стратегічних орієнтирів:

1) стратегічна орієнтація на інтеграцію в євразійському просторі;

2) стратегічна орієнтація на інтеграцію з європейськими, антлантичними структурами (ЄС і НАТО);

3) орієнтація на самобутній шлях розвитку, обмеження впливів Росії і Заходу на визначення політики України.

4) балансування між Заходом і Росією, використовуючи переваги співробітництва на євразійському і західному геополітичних просторах.

Кожна концептуальна модель геополітичних орієнтирів має свої аргументи і контрагрументи. Однак найперспективнішою концептуальною моделлю можна вважати швидку інтеграцію у західноєвропейські структури, засвоєння західних цінностей і способів комунікації, оскільки це прискорить процес суспільних трансформацій України, вихід її з глибокої системної кризи. При цьому необхідно використовувати також вигоди співробітництва з країнами СНД, особливо в плані боротьби за розширення ринків збуту товарів і капіталів. Сповільнені процеси реформ в країні, наслідком яких є слаба інтеграція у європейської структури, зможуть призвести до залежності України як від Росії, так і від Заходу.

Слабкою ланкою міжнародної політики України можна вважати її зовнішньоекономічну діяльність. В цьому плані Україна не підписала ГАТТ, що не дає змоги відповідно до міжнародних стандартів здійснити лібералізацію зовнішньої торгівлі, не створила правових умов для припливу іноземних інвестицій (прямих і портфельних) у національну економіку.

Досвід країн Південно-Східної Азії і Центрально-Східної Європи показує, що сприятливий правовий режим для іноземних інвестицій є запорукою не тільки виходу цих країн з кризи, а й економічного зростання їх. Для цього необхідно забезпечити політичну і макроекономічну стабільність, сутність останньої виражається у стабільній національній валюті, стабільному податковому законодавстві, яке стимулює ділову активність, спрощеній і прозорій процедурі оформлення прав власності та надійному правовому механізму захисту іноземних інвестицій, створенні конкурентного середовища для підприємництва та обмеження митних бар'єрів для експортно-імпортних операцій, можливості іноземних корпорацій брати участь у вітчизняних приватизаційних процесах.

До сказаного слід додати, що перевага іноземних інвестицій полягає в тому, що по-перше, західні корпорації, виходячи на український ринок, впроваджують передові технології, нову організацію праці та менеджменту, по-друге, регулярно сплачують податки в бюджет, розв'язують проблему зайнятості й належної оплати праці.

Основною причиною в гальмуванні іноземного інвестування національної економіки є те, що частина правлячої еліти, а також промислових аграрних і фінансових кланів, що монопольно домінують на українському ринку, вбачає в цьому процесі загрозу руйнування мафіозних каналів і структур збагачення.

Адепти противників припливу іноземних інвесторів в Україні, користуючись ксенофобічними ментальними настановами частини електорату (кількість якого різко зменшується по мірі поглиблення кризи), висловлюють думку, що західні фінансові та урядові кола зацікавлені в руйнуванні економіки України з огляду на можливість появи в; її особі майбутнього конкурента. Насправді Захід у першу чергу зацікавлений в розширенні ринків збуту, використанні дешевої робочої сили і забезпеченні цивілізованого розвитку посткомуністічних країн передусім з огляду своєї власної безпеки.

Невирішеними залишилися питання делімітації (детального узгодження лінії державного кордону, що підписується сторонами і затверджується парламентами) і демаркації (визначенні й позначенні кордонів на місцевості) сухопутних і морських кордонів з Росією, що є істотним фактором порушення національної безпеки в Україні.

ВИСНОВКИ

1. Міжнародні відносини — це сукупність різноманітних стосунків (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими і регіональними організаціями, в процесі взаємодії яких виникає система міжнародного порядку.

2. Формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікти.

3. Міжнародні структури і механізм їх взаємодії, тенденції та закономірності світового розвитку є об'єктом геополітики як науки і практичної політики. В первісному своєму значенні геополітика вивчала державу та її політичні механізми використання географічного простору як необхідної умови національного виживання і розвитку.

4. Міжнародні відносини базуються на двох принципах: сили і права. Сила як сукупність географічних, соціально-економічних, політичних, військових і духовно-культурних рис нації характеризує її здатність активно впливати на інші суб'єкти міжнародних відносин, ефективно реалізовувати свої національні інтереси. Якщо в недалекому минулому найбільш істотним параметром сили держави в міжнародних відносинах була військова могутність, то на сучасному етапі — її розвинутий економічний, технологічний та інформаційний потенціали. Принцип права передбачає, що кожна держава незалежно від її силового потенціалу має дотримуватися загальновизнаних норм міжнародного права.

5. Сутність зовнішньої політики держави на сучасному етапі полягає у її здатності відстоювати національні інтереси і забезпечувати міжнародну безпеку. Поняття «національні інтереси» в об'єктивному значенні означає сукупність умов, котрі забезпечують вигідний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян, а в суб'єктивному — ідеологічні інтерпретації зовнішньополітичного курсу держави залежно від політичного режиму і міжнародного порядку. Міжнародна безпека передбачає створення ефективних механізмів розв'язання глобальних і регіональних конфліктів, забезпечення оптимального балансу сил на міжнародній арені.

6. До основних міжнародних структур відносяться організації глобального, глобально-регіонального і регіонального масштабів. До глобальних міжнародних структур відносять: ООН з її керівними органами (Радою Безпеки, Генеральною Асамблеєю, Економічною і Соціальною Радою), Світовий банк, МВФ, ГАТТ, ЮНЕСКО, ВООЗ; глобально-регіональних — Сімку, ОБСЄ; регіональних — ЄС, НАТО, ОПЕК, ЛАД, ОАЄ, ОАД, АСЕАН.

7. Тенденції світового сучасного розвитку пояснюються в контексті таких теорій: модернізації, постмодернізації й антимодернізації, а також геополітичних концепціях, що доповнюють і конкретизують ці теорії стосовно реалій пост-біполярного міжнародного порядку.

Якщо теорії модернізації визнають досягнення західної цивілізації як універсальні й необхідні для прогресивного розвитку інших цивілізацій, незалежно від їх національно-культурної специфіки, постмодернізаційні — необхідність застосування західних цінностей та інститутів на грунті національних традиційних цінностей як фактора прогресу, то антимодернізаційні заперечують західний шлях розвитку для відсталих країн як несприйнятливий з огляду на нещадну експлуатацію їх ресурсів з боку країн Заходу.

Геополітичні теорії намагаються пояснити складні проблеми збереження балансу сил після розпаду СРСР. Вони приділяють велику увагу проблемам інтеграції країн пострадянського простору в європейські та атлантичні структури як запоруки стабільності в цьому регіоні, обмеження імперських амбіцій Росії.

У деяких геополітичних концепціях підкреслюється необхідність інтеграції Заходу тільки з тими країнами Східно-Центральної Європи, які мають західну культурну традицію.

8. Україна виступає на міжнародній арені як без'ядерна, позаблокова держава, котра прагне дотримуватися принципів і норм міжнародного права. Як суб'єкт міжнародних відносин вона активно співпрацює з ОБОЄ, ЄС, НАТО, МВФ і Світовим банком, підтримує добросусідські стосунки з Росією, Польщею, Чехією, Угорщиною та ін.

Слабкою стороною міжнародної політики України можна вважати:

1) постійне балансування між Заходом і Євразією, що спричинює буферну роль України у цьому процесі;

2) невикористання зацікавленості країн Заходу в суспільній модернізації України як фактора демонтажу імперських структур Росії;

3) неприйняття правил ГАТТ у зовнішній торгівлі, що спричинює обмеження її лібералізації;

4) несприятливий правовий режим для впровадження прямих іноземних інвестицій в українську економіку, обумовлений боязню частини правлячої еліти, а також монопольних промислових, аграрних і фінансових кланів втратити внаслідок поширення іноземних капіталів на український ринок мафіозні канали збагачення.

Контрольні питання

1. Що слід розуміти під міжнародними відносинами?

2. За якими критеріями можна типологізувати міжнародні відносини?

3.  У чому полягає принцип сили на міжнародній арені?

4.  Чому на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин військова сила не є істотним параметром виміру сили?

5.  Чи може принцип права бути втілений у міжнародні відносини без втілення принципу сили?

6. Що ви розумієте під поняттям «геополітика»?

7. Що ви розумієте під поняттям «національні інтереси»?

8. Які аспекти реалізації національних інтересів ви знаєте?

9.  Чи збігаються об'єктивний і суб'єктивний сенс розуміння національних інтересів?

10. Які функції Ради Безпеки?

11. Які функції НАТО?

12. Які є виграшні і програшні моменти в інтеграції пострадянських країн у ЄС і НАТО?

13. Яка структура має найвищий рівень інтеграції у світі?

14. Якої концепції світового розвитку ви дотримуєтесь?

15. У чому відмінність між теоріями модернізації і постмодернізації?

16. Що лежить в основі антимодернізацтної концепції?

17. Чи вважаєте ви правильною геополітичну концепцію про можливість інтеграції куль-турногомогенних суспільств?

18. Які геостратегічні орієнтири української політичної еліти ви знаєте?

19. Чи поділяєте ви думку, що західні фінансові структури зацікавлені в розвалі української економіки?

20. Які переваги прямих іноземних інвестицій для модернізаційних процесів слаборозвинутих країн?

21. Чому наші сусіди — країни Східно-Центральної Європи мають значну перевагу в реформуванні суспільства над Україною?

22. Чи може Україна стати розвинутою державою, якщо вона надасть перевагу інтеграції в євроазтський простір?