5 РОЗДІЛ

ПІЗНІ НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ

 

ІУДАЇЗМ

 

Виникнення та розвиток іудаїзму

 

Три-чотири тисячі років тому в Аравійській пустелі жили численні скотарські племена хапіру, які в середині    I ї III тис. "вдерлися у Палестину. Вони підкорили частину     країни - Ханаан. На той час там уже існували невеликі     міста  був свій алфавіт, який відрізнявся від єгипетського  і  вважався зразковим. Жителі фінікійського міста Біблос   першими почали виготовляти папір. Саме тому книги називали біблами, бібліями. Завдяки своїй кмітливості жи­телі Ханаану відіграли виняткову роль у становленні та розвитку торгівлі, ділових відносин між країнами. Розви­валося тут і землеробство. .

Ханаанці поділялися на багато племен. Після проник­нення у Палестину племена хапіру змішалися з корінними жителями, і це нове утворення почало називатися євреями (від давньоєврейського слова "івриш" - околиця), тобто народ, який відокремлено жив на окраїні Палестини.

Скотоводи-хапіру, які кочували в Аравійській пустелі, були цілком залежними від природи. Безсилля перед її стихіями породжувало у них різні фантастичні уявлення про навколишній світ. Людям здавалося, що все має над­звичайну силу і владу над ними. В їх житті головну роль відігравали тварини, і вони поступово дійшли висновку, що тварини володіють надзвичайними якостями. Давні єврейські племена поклонялися тваринам, вважаючи їх своїми родовими предками. Міцного і тривалого зв'язку

між цими племенами не було. Вони об'єднувалися лише у разі війни й обрання спільного воєначальника.

Давні вірування євреїв були політеїстичними. Предме­ти їх поклоніння — гори, дерева, кам'яні й дерев'яні стов­пи. Поклонялися вони і сонцю, місяцю, численним доб­рим і злим духам.

У перші століття свого перебування у Палестині євреї не пішли далі союзу племен, оскільки для цього не було необхідних економічних умов. Але з часом запозичили у розвиненіших ханаанців навички землеробства, почали переходити від кочового до осілого життя, від скотарства до землеробства. Близькість мов сприяла тому, що з часом завойовники і підкорені почали змішуватися, внаслідок чого виникла єдина народність.

Наприкінці XIII ст. до н,е. з розрізнених племен, які мали більш-менш стійкі міжплемінні відносини, утвори­лася єврейська держава Ізраїль. Його виникненню сприя­ли географічні особливості Палестини, яка знаходилася на перехресті  караванних торгових шляхів,  що з'єднували Єгипет із Сирією і Месопотамією. Цей процес прискорив­ся ще й наявністю сильного сусіда, з яким вони ворогува­ли. Потрібно було об'єднувати і зміцнювати свої землі, на що спроможна тільки держава. Першим ізраїльським царем був Саул. Південні єврейські племена об'єдналися на-племені Іуди і в другій половині XI ст. до н.е. також в Ізраїльську державу. Але в 935 р. до н.е. вона роздалася на дві частини: Ізраїльське та Іудейське царства .Саме в цей час і виникла іудейська релігія, бо давні племені релігії не сприяли об'єднанню племен.

Релігію єврейських пастухів поступово заступає культ богів, яких вважали покровителями сільського господарст­ва. Але з подальшим об'єднанням племен на чолі з царем на перше місце виходить культ єдиного бога Ягве (Ієгова) — племені Іуди, звідси й назва — іудейська релігія,

Спочатку Ягве як духа і демона пустелі, символа вро­жаю вшановували євреї, які займалися скотарством (його уявляли в образі бика або лева). З часом він стає покрови­телем племені Іуди. З виникненням держави Ягве став бо­гом  усього єврейського народу в Ізраїльській державі. Змінилася і його основна функція. Відтоді бога Ягве поча­ли й богом війни, захисником держави, покрови-військових операцій проти зовнішніх ворогів.

історичного розвитку Ізраїлю та Іудеї сприяли зміцненню культу саме бога Ягве. У рабовласницькій державі євреїв релігія перетворюється на інструмент класово­го панування. Проголошується єдиний бог-самодержець Ягве. Його наділяють рисами людини, з віруючими він спілкується через посередників, його оточують боги різних рангів. Ягве починають шанувати як все єврейського бога, який обрав євреїв своїм улюбленим народом ще до посе­лення їх в Палестині. Так виник міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а бог Ягве вивів їх звідти. По­ступово на Ягве переносять кращі риси інших богів. Він стає покровителем врожаю, торгівлі, захисником у бою, наставником в ремеслах. Всі інші боги підкорені йому, його служителі.

Боротьба за централізацію культу Ягве і визнання йо­го єдиним богом тривала протягам трьох століть (X— VII ст. до н.е.). Головну роль у поширенні іудейської релігії, зокрема культу Ягве, відіграла каста жерців.

У першій половині X ст. до н.е. царем Ізраїлю став син Давида Соломон. За його правління в Єрусалимі було спо­руджено храм Ягве (960 до н.е.). Посилення культу Ягве зміцнило позиції його жерців. Соломон відновив закон, за яким вони отримували від землеробів і скотарів десяту ча­стину врожаю або приплоду від худоби. Храм володів ра­бами і великим багатством. Жреці — переважно вихідці із знатних родів — становили корпорацію (плем'я левітів), яка була опорою царської влади. Із спорудженням храму Єрусалим став і релігійним центром країни. А перед слу­жителями іудаїзму в рабовласницькому суспільстві поста­ли нові завдання — виправдати експлуатацію. Ім'ям Ягве єрусалимські жреці освячували насилля, обіцяючи винаго­роду на небі за всі поневіряння на землі. Іудейські священ­нослужителі примушували віруючих молитися і приноси­ти жертви на честь не тільки бога Ягве, а й царя єврейсь­кого, а пізніше й на честь вавилонських, перських, грець­ких деспотів, римського імператора.

Прообразом єдиного бога в іудаїзмі як монотеїстичній релігії є деспотична влада царя у давньоєврейській дер­жаві. Цар небесний був відображенням царя земного. На­далі давньоєврейську державу підкорювали почергово ас­сирійські, вавилонські, перські, грецькі й римські за­войовники. Але віра в єдиного бога не слабшала, оскільки вона відповідала тогочасним соціальним умовам, підтри­мувалася царями-завойовниками та іудейськими свяще­никами.

Історично виділяють три основних періоди еволюції  іудаїзму: давній (біблейський), середньовічний (талмудський) і сучасний.

На давньому етапі іудаїзм зберігав численні пережитки примітивних релігій давніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії (Ягве раніше був полоне­ним духом — покровителем одного з єврейських племен).

Лише наприкінці цього періоду племінні культи, фети­шистські та інші язичницькі погляди заступив іудейський монотеїзм, який є духовним втіленням давньоєврейської рабовласницької монархії. Головними ідейними виразни­ками його стали жреці Єрусалимського храму, вони й створили першу священну книгу іудаїзму — Книгу законів (Тору) про релігійні реформи царя Іосії (VII ст. до н.е.). Після цих реформ під час так званого вавилонського по­лону і пізніше, повернувшись з нього, жреці відбудували зруйнований Єрусалимський храм, створили Книги про­років, Писання, які разом з Торою становили іудейську Біблію. Біблія складається із Старого і Нового Завітів, іудейська релігія визнає тільки Старий Завіт. Біблійні кни­ги, які церква визнає священними, є каноном (правилом).

 

Канон — священні книги, які мають найвищу релігійну ав­торитетність.

 

Старий Завіт складається з трьох частин: П'ятикнижжя Мойсея, або Тори (давньоєвр. — закон, вчення), книги Пророків і Писання. Сама Тора складається з п'яти книг: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону.

Іудаїсти вважали, що Тора продиктована пророку Мойсею самим Богом, і жодна книга давнього і сучасного світів не може зрівнятися з нею. У книзі Буття йдеться про створення світу Богом приблизно за 3760 років до н.е., про перших людей, їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті — їхній вихід звідти. Левит присвячений законам, виявленню гріхів, за­повідям. Числа викладають історію поневірянь єврейсько­го народу після виходу з Єгипту. Повторення Закону, або Друга книга законів, повторює багато законоположень. У ній заповіді, закони, рішення переплітаються із спомина­ми і повчаннями. У давньому світі рабовласницьким зако­нам приписували божественне походження, щоб надати їм більшої сили. Тому Тора за своїм змістом — звичайний ко­декс рабовласницького права; вона встановлює правила іудейського культу і доводить монотеїзм Ягве.

Друга частина Старого Завіту — Книги Пророків — розповідає про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Книги охоплюють період до вавилонського по­лону, а також після повернення євреїв з Вавилону до Па­лестини.

Третя частина Старого Завіту — Писання — це псалми, притчі, пісні тощо.

Відомо дві редакції Старого Завіту — масоретська і септуагінта. Масорети — єврейські рабини, які остаточно відредагували Старий Завіт у Н ст. до н.е., а септуагінта ("сімдесят") — переклад давньоєврейського тексту Старо­го Завіту грецькою мовою, зроблений, згідно з переказа­ми, 72 перекладачами протягом 72 днів в І ст. до н.е. На­справді ця робота тривала протягом двох століть. Останній текст, успадкований християнством, найпоширеніший.

Важливим джерелом історії іудейської релігії у II —І ст. до н.е. і в І ст. н.е. є тексти, знайдені 1947 р. на західному узбережжі Мертвого моря, у печерах Вади-Кумран (Кумранські рукописи). Вони свідчать про значне поширення в Іудеї релігійного сектантства. Численні фрагменти книг Старого Завіту, знайдені у печерах Іудейської пустелі, ма­ють багато різночитань. Ці (домасоретські) тексти спрос­товують твердження єврейських і християнських бого­словів про незмінність Старого Завіту.

Відомо, що ассирійські та вавилонські завойовники насильно витіснили євреїв у Месопотамію та Мідію. Так само були переселені й іудеї з Палестини в Єгипет. Саме тоді виник термін "діаспора " — розселення євреїв за межа­ми Палестини. Масове їх розселення у країнах Середземномор’я призвело до того, що їх кількість у різних країнах | світу вже в І ст. н.е. набагато перевищувала кількість на­селення Іудеї. Це вимагало реформування релігії. Життя євреїв концентрувалось у їх релігійному центрі — общині. За вимогами ритуалу вони щосуботи збиралися для богослужіння, читання Священного Писання, обговорення) різних справ, які стосувалися общини.

Зв'язок з Єрусалимським храмом та його жерцями в! цей час був незначним. Паломництво тричі на рік в Єру­салим, як цього вимагала Біблія, було неможливим для більшості євреїв, які жили у віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала виникати нова форма релігійної об­щини — синагога, спершу як доповнення до єрусалимсь­кого храму. Віруючі сходилися до синагоги, де проголошу­вали молитви і гімни богу Ягве, читали розділи з Біблії, які

духовенство тут же пояснювало. Особливого значення на­був спеціальний день для молитовних зборів — субота, святкування якої запозичене у вавилонян. Цей день став особливим для кожного єврея.

Спочатку синагоги були поодинокими і тимчасовими місцями зібрань віруючих; з часом вони стали і молитовним будинком, і представницьким органом єврейських общин, і центром громадського життя. Синагоги організовували та спрямовували життя общин, не обминаючи й світського життя віруючих. Посадових осіб синагоги здебільшого оби­рали з представників знатних сімей, які розпоряджалися їх майном і фінансами. На початку нашої ери остаточно скла­лася форма іудейської релігії, яка в основних рисах збере­глася донині. Головні її положення містять Талмуд і рабинська література. Талмуд належить до основних пам'яток іудейської релігійної та правової літератури.

 

Талмуд — священна книга іудаїзму

 

Талмуд (давньоєвр. ламейд — вивчення) — багатотом­ний збірник єврейських догматичних, правових, релігійно-філософських, етичних і побутових уявлень, які сформувалися протягом багатьох віків — з IV ст. до н.е. до V ст. н.е.

Створений він у Палестині та Вавилоні приблизно від ГУ ст. до н.е. до І ст. н.е. з метою пристосування релі­гійного вчення і біблійних канонів до нових умов життя євреїв. Іудаїзм в період створення Талмуда називають тал­мудичним. У синагогах рабини не тільки коментували і пояснювали Тору, а й складали нові релігійні розповіді, розробляли віровчення, реформували іудаїзм відповідно до часу.

Структурними складовими Талмуда є Мішна та Гемара. Мішна — об'ємний коментар Старого Завіту, поді­ляється на 63 трактати, 6 розділів. Гемара — збірник тлу­мачень до трактатів Мішни. Завдяки тому що коментуван­ня Мішни здійснювалося у Палестині й Вавилоні, розрізняють два Талмуди: палестинський (Т. Єрушалмі) і вавилонський (Т. Бавлі). Перший було оброблено у III ст., другий — у V ст. Спочатку зміст Талмуда передавався ус­но з покоління в покоління. Тому на відміну від Старого Завіту —- писаного закону — Талмуд називався усним за­коном. Пристосовуючи Біблію до історичних умов, талмудисти розробили безліч правил, настанов та заборон, роз­рахованих на посилення національного й релігійного відо­соблення єврейського народу. Догматика Талмуда в наш час є основою іудаїзму.

Талмуд є кодексом релігійних, побутових і правових приписів іудейства. Він містить легенди і міфи про Бога, історії про потойбічний світ, повчальні притчі, фіксує уяв­лення щодо будови Всесвіту. За цими уявленнями, небо складається із семи частин: перше небо є завісою, яка вранці підіймається, а ввечері опускається; друге небо — тверде, до нього причеплені зорі, місяць, сонце; на третьо­му працює великий млин, що меле манну крупу, яку спо­живає небесне населення; на четвертому знаходиться не­бесний Єрусалим; на п'ятому — ангели; на шостому — склепи, наповнені снігом, градом, дощем, а також комори з бурями і димом; сьоме — рай, там живуть справедливість і доброчинність, душі праведників і ненароджених дітей.

Єдиним джерелом знань і виховання молоді Талмуд вважає Священне Писання і вимагає вивчати Біблію вдень і вночі. До світських наук іудаїзм ставиться з презирством: "Про те, що вище за тебе, не думай. В те, що не під силу тобі, не заглиблюйся, незрозумілим для тебе не займайся, про те, що заховане від тебе, не запитуй". На вивчення світських наук можна витратити час, який не належить ні дню, ні ночі.

Система іудейської освіти базується на поклонінні пе­ред авторитетом. Вищим авторитетом вважають рабина. Навіть очевидна нісенітниця, висловлена ним, набуває си­ли закону: "Якщо рабин навіть скаже тобі ліве на те, що праве, а праве на те, що ліве, ти повинен слухатись його". Є в Талмуді й висловлювання про будову Всесвіту, рослин, тварин, людину: "Затемнення Сонця віщує язичникам го­лод і війну, затемнення Місяця — погана прикмета для Ізраїлю", "Меркурій — секретар Сонця, і хто народився в його час, буде знаменитим і мудрим", "Хвороби посилає людям Бог як покарання, а вилікуватися можна молит­вою", "Недостатність дощу — від того, що мало вив­чається Тора". Талмуд містить дискусії рабинів щодо тлу­мачення окремих місць Старого Завіту, правові норми, релігійні приписи, закони, етичні норми, богословські роздуми з питань культу, догматики, дані з математики, астрономії, медицини; казки, легенди, притчі, байки, міфи тощо. Є в ньому і відомості історичного характеру: про трансформацію релігійних уявлень давніх євреїв.

Біблію і Талмуд іудаїзм вважає першоджерелом свого віровчення, їх широко використовують і нині.

В епоху феодалізму становище мало імущих євреїв у країнах Західної Європи було вкрай важким. Вони були вимушені жити у відокремлених кварталах (гетто). За їх межами не мали права поселятися без дозволу влади. Після буржуазних революцій у країнах Західної Європи гетто було скасовано (1870).

 

Філософські й моральні принципи іудаїзму

 

Іудаїзм сповідує віру в єдиного бога Ягве (Яхве), який, згідно з ученням, з нічого створив Всесвіт (у тому числі й людину) і керує ним.

Ягве — могутній, всесильний, вимагає від людей покірності. За розповіддю у книзі "Буття", Ягве дуже роз­сердився, дізнавшись, що Адам і Єва зірвали яблуко з де­рева пізнання добра і зла. Він вигнав їх з раю і назавжди прокляв людський рід. Давні євреї уявляли Бога таким, якими були їх володарі, — сильним, могутнім, жорстоким. Віруючий єврей від народження і до смерті повинен відчу­вати страх перед Богом. Рабини стверджують, що нещас­тя, які випали на долю єврейського народу, є результатом того, що євреї не слухали Бога. Убогість, рабство, експлу­атація — все це Божа кара за неповагу до нього. Проте послідовного монотеїзму без залишків політеїзму немає в жодній релігії. Єдиний бог завжди керує світом не сам, а разом з іншими надприродними силами. В іудаїзмі таки­ми помічниками Ягве є численні ангели і месія.

Один із найвідоміших представників єврейської релігійної філософії середніх віків М. Маймонід із Кордови сформулював 13 заповідей іудаїзму, або символів віри: необхідність визнання буття Бога як єдиного творця і по­велителя світу; визнання його абсолютної єдності; визнан­ня його нематеріальності й надуманості втілення його; визнання вічності Бога; неприпустимість звертання з мо­литвою до якоїсь іншої істоти, крім нього; упевненість в істинності пророчої проповіді; переконання в перевазі пророка Мойсея над всіма пророками; переконання в не­заперечній дійсності подарованого Богом євреям релігійного вчення (Тори); упевненість у неможливості відмінити або замінити Тору іншим вченням; упевненість У всезнанні Бога; упевненість у справедливості Божого

творіння; віра в прихід месії; віра у воскресіння мертвих. Не всі релігійні принципи, філософськи обґрунтовані Маймонідом, іудеї визнають, тому вони не є догматами.

Іудейський культ містить численні настанови, розпо­рядження, вимоги, обмеження і заборони. В іудаїзмі існує 613 приписів: 365 заборон і 248 повелінь (за кількістю днів у році — 365 і частин людського тіла — 248). Іудаїзм прискіпливо ставиться до виконання обрядів і свят. Ок­ремі вимоги збереглися ще з первіснообщинної релігії давніх євреїв. Наприклад, заборони щодо споживання продуктів: вся їжа поділяється на дозволену (кашерну) і недозволену (трефну). Заборонено одночасно вживати м'ясну і молочну їжу, а на свинину та зайчатину накладе­но табу. Талмуд містить три тисячі постанов про їжу.

Давні євреї ототожнювали душу з кров'ю. Якщо з лю­дини чи тварини витікає кров, разом з нею виходить і ду­ша. Отже, коли з'їсти м'ясо з кров'ю, можна з'їсти і боже­ственну душу. Тому їсти м'ясо з кров'ю заборонено. Але є спосіб обійти цю заборону: почекати, щоб кров витекла. Обряд різання, щоб витекла кров, здійснюють спеціальні різники (шойхети), дії яких носять ритуальний характер.

Дотримання всіх обмежень, заборон, приписів у реаль­ному житті неможливе. Тому кожен віруючий єврей одно­часно є порушником божих настанов, він завжди винен перед Богом.

Релігійної покірності Ягве вимагає і вчення про по­тойбічний світ, за яким люди поділяються на добрих і злих. Добрі — ті, що дотримуються релігійних вимог, завжди виявляють покірність. Злі — ті, що мають багато гріхів. Після смерті душа людини переходить до Бога, а він, на терезах визначивши, скільки у неї гріхів, спрямо­вує душу — в пекло чи рай. Перед тим, як потрапити в рай, праведні душі 248 разів приймають ванну з бальзаму, після цього проходять через алмазні ворота, біля яких стоять 60 млн сяючих ангелів. Праведника одягають у 8 одежин з хмар, на голову кладуть діамантовий та золотий вінки, ве­дуть під розкішний балдахін, уздовж якого протікають струмки бальзаму, вина та меду. Натомість у пеклі грішників підвішують гаками за ноги, очі, язик. Вони по­винні їсти своє тіло, гаряче вугілля, граніт, від якого у них викришуються зуби.

Трактування релігійної ідеї у Старому Завіті пов'язане з обґрунтуванням ідеї національної винятковості єврейсь­кого народу. В Торі розповідається, що жорстокий і невблаганний Ягве вирішив зробити євреїв обраним народом. У Біблії йдеться, що Бог уклав з прабатьком давніх євреїв (Авраамом), угоду, за якою він узяв євреїв під свій захист, а вони повинні поклонятися лише Ягве. Тому всі народи, які не визнають Ягве, є ворогами єврейського народу. Цим мотивована, наприклад, заборона шлюбів між євреями і не євреями.

За дотримання Завіту Ягве гарантує праведникам спасіння та царство Боже. Царство небесне пов'язане з приходом посланця Ягве — месії. Важке життя єврейсько­го простолюду, відчуття безнадії та приреченості породи­ли віру в небесного спасителя (месію), впевненість, що Ягве пошле на Землю свого посланця, який, учинивши страшний суд, судитиме живих і мертвих, установить на землі справедливість. Ідеї месіанізму поширювалися і се­ред пануючих верств давньоєврейського суспільства, які чекали месію як спасителя від іноземного поневолення і захисника від озлоблених мас, як диктатора, який забезпе­чить умови для господарювання.

В іудаїзмі месіанізм тісно пов'язаний з ідеями національної винятковості єврейського народу: месія прийде тільки до євреїв, лише вони будуть врятовані; всі інші народи приречені на загибель. А в майбутньому ут­вердиться панування єврейського народу над усім світом.

 

ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ІУДАЇЗМУ

 

Основу моралі іудаїзм вбачає в десяти біблейських за­повідях, дарованих Мойсеєм людям від імені Бога. Пору­шення їх вважається злочином перед Богом.

Вони гласять (глава 20 книги "Вихід"):

1. Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства, хай не буде тобі інших богів переді мною!

2. Не роби собі подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді, під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм; бо Я — Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що ка­рає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить мене, і що чинить милість До тисячі поколінь тих, хто любить Мене і хто дотри­мується моїх заповідей,

3. Не прикликай імення Господа, Бога твого, даремно,

бо не помилує Господь того, хто призиватиме його Ймен­ня даремно.

4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — су­бота для Господа, Бога твого.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на Землі.

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбства!

8. Не вкради!

9. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього.

10. Не бажай дому ближнього свого, не бажай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!

проникла  нечиста  сила.  Такі  ж амулети  (філактерії) прикріплюють до лоба і лівої руки під час молитви.

ритуальне обмивання

Рабини приписують віруючим напередодні суботи та інших релігійних свят перед кожною молитвою здійсню­вати обмивання рук у мікві — спеціальному басейні з до­щовою або джерельною водою. Прийнявши душ чи по­мившись у лазні, людина, згідно з іудейським віровчен­ням, не стає чистою і не отримує права молитися. "Навіть тоді, коли жінка буде митися в бані, наполегливо і довго, навіть тоді, коли вона обмиється всіма водами світу, вона не буде вважатися чистою, поки не прийме мікву".

 

Іудейські обряди і свята

 

Релігійні свята в іудаїзмі, як і в інших конфесіях, присвячені певним подіям в історії єврейського народу або пам'яті вшановуваних ним святих. В основі релігійних свят — давні побутові свята, пов'язані зі зміною річного астрономічного і календарного циклу. Іудейські свята супроводжуються особливими богослужіннями та обрядами.

обрізання

Це найбільш значущий іудейській обряд. Згідно з біблейськими легендами, Бог подарував єврейському патріархові Аврааму землю ханаанську, а вдячні євреї по­винні були в усьому йому підкорятися, і на знак союзу з ним всі хлопчики на восьмий день після народження му­сили відбути обряд обрізання. Згідно з Талмудом, він є символом належності до богообраного народу, виокрем­лення євреїв з-поміж інших народів. Але цей обряд поши­рений і серед арабів, турків, персів та багатьох інших на­родів, які не претендують на богообраність, він є пережит­ком тотемічних вірувань, релігійних церемоній.

Інші обряди також пов'язані з ідеєю відокремлення євреїв. Так, на помешканні віруючого єврея прибивають коробочку з молитвами на пергаменті, щоб до нього не

ЙОМ КІПУР (СУДНИЙ ДЕНЬ)

Це — головне свято в іудаїзмі. Як й інші свята, тісно пов'язане з культом Ягве. У цей день Бог визначає долю кожної людини на майбутній рік. Віруючі повинні тоді бу­ти особливо покірними і смиренними, каятися в гріхах і просити у Бога прощення. Це свято є своєрідним розвит­ком давньоєврейського магічного обряду очищення. Тоді давні євреї-скотарі, святкуючи козлоподібного духа пус­телі Азазела, приносили в жертву двох козлів — одного бо­гові Ягве, а другого Азазелу. Першого козла вбивали і спа­лювали, а на другого, так званого "козла відпущення", скидали всі нечистоти, які збирали в тирлі (стійбищі), а разом з ними горе і нещастя. Після цього козла виводили в пустелю, щоб його розірвали та з'їли хижаки — він на­чебто діставався Азазелу. З часом цей обряд став святом відпущення гріхів. Тепер віруючі приносять в жертву за чоловіка білого півня, а за жінку — курку, які начебто бе­руть на себе гріхи, платячи за це життям.

РОШ-ГАШАНА (СВЯТО НОВОГО РОКУ)

Запозичене воно у вавилонян, відзначають його за дев'ять днів до судного дня. Згідно з вченням іудаїзму, в цей день бог Ягве подумки оглядає все, створене ним, все підраховує, згадує, записує, а Судного дня виносить вирок.

Іудейські релігійні свята Йом Кіпур і Рош-Гашана навіюють думки про гріховність і безпомічність людини, її залежність від Бога. Під час богослужіння віруючі вимо­люють не блага в потойбічному світі, а конкретне земне благополуччя.

СУККОТ (КУЧКИ)

Давні євреї щорічно святкували це свято після жнив і збору винограду. Глава сім'ї приносив жертву, частину якої отримував рабин, а іншу з'їдали чисті. Вісім днів три­вали молебни, учасники яких розмахували на честь Бога зеленими гілками, благали дати хороший урожай, здій­снювали обряд водовиливання, сподіваючись на своєчасні дощі. Це свято сучасний іудаїзм пов'язує зі спогадам про міфічний вихід євреїв з Єгипту. Воно теж триває вісім днів, під час яких віруючий повинен щоденно вранці та увечері відвідувати синагогу. Рабини у ці дні закликають повернутись на землю батьків, до Ізраїлю — духовного центру іудаїзму.

Віруючі під час святкувань розмахують над головою лулавом (букет з верби, мірту і пальмових листків) у правій руці, а в лівій тримають етрог (плід одного з різновидів ли­мона), згадуючи при цьому Всевишнього. На шостий день лулавом стукають об підлогу, поки з нього не опаде листя. На восьмий — танцюють з ним навколо синагоги на знак того, що закінчилося читання останнього розділу П’ятикнижжя Мойсея. В танці беруть участь всі присутні в си­нагозі. Духовенство трактує цей обряд як вияв єдності та класового миру серед єврейського народу. До речі, лулав та етрог — символи класового примирення. Чотири ком­поненти лулава з строгом символізують чотири стани єврейських родин: верба (без запаху і смаку) — біднота; мірт (має запах, але без плоду) — вчені бідняки; пальма (без запаху, але з плодами) — невчені багачі; етрог (плоди з ароматом) — жреці, рабини, вони багаті й вчені.

ханука

Символізує освітлення будинку божого. Відзначають це свято під час зимового сонцестояння теж вісім днів. Во­но повинно нагадати про запалювання перших свічок в Єрусалимському храмі, надаючи виняткового значення цій події як врятуванню релігії євреїв. Головне в обряді — запалювання ханукальних свічок з додаванням щовечора по одній свічці. Це свято дуже давнє, його відзначали ба­гато народів як день світла. Єгиптяни присвячували його богу Осірісу, вавилоняни — богу сонця Шамашу, греки — Діонісу. Іудейські землероби запозичили його у сусідів, а з часом жреці взяли під свій контроль.

ДУРИМ

Це свято сповнене ідеї богообраності єврейського на­роду. Відзначають його у березні як етап підготовки до весняного свята — Песах.

песах

Передісторія його сягає давніх часів. Коли єврейські племена займалися тваринництвом, існувало весняне свя­то, пов'язане з вигоном тварин на пасовище — Песах. Під час його приносили жертви (ягнятко або козеня) духам ро­дючості, сподіваючись на приплід худоби і збереження мо­лодняка. Коли головним заняттям давніх євреїв стало зем­леробство, свято Песах перетворили на свято землеробст­ва Мацуот. Його відзначали під час жнив, в Палестині — навесні. В жертву приносили перший сніп, із зерна якого випікали священні коржики — маци. Пізніше Песах і Ма­цуот злилися в одне свято — Песах, його стали пов'язува­ти з біблійним міфом про вихід євреїв з Єгипту. Жертовні церемонії під час свята — віддяка Богові за те, що він зро­бив давніх євреїв обраним народом. Потім рабини, які за­ступили жерців, пов'язавши святкування з вірою в прихід месії, перетворили Песах на сімейне свято. Однієї з ночей, проповідують богослови, прийде предтеча месії — Ілля, а за ним — месія, і поверне бог Ягве обраному народові його ко­лишні силу і славу.

Ця ідея втілена і в обрядах, впроваджених рабинами. Двері приміщення, де відбувається вечеря, повинні бути відкритими, щоб Ілля міг вільно увійти туди. Для нього за­здалегідь накривають стіл, наповнюють бокал вином, до якого ніхто не має права доторкнутися. Перед розчинени­ми дверима проголошують: "Благословен той, хто повинен прийти". До молитви рабини додали ще й побажання: "Майбутнього року в Єрусалимі" — то була віра, що очіку­ваний прихід месії станеться протягом наступного року.

Нововведення забороняло приносити в жертву тва­рин, але вживання маци було обов'язковим. Замість риту­ального вживання жертовного м'яса під час вечері (сейдера) рабини радили вживати страви із смаженого м'яса, риби, яєць, овочів. Таким це свято дійшло до наших днів.

НІАБАТ (ЩОТИЖНЕВЕ СВЯТО СУБОТИ)

У Талмуді записано: не можна в суботу здійснювати 39 дій — їхати, залазити на дерево, їсти яблуко, зірване в су­боту, пити видоєне в суботу молоко, їсти яйце, знесене в суботу, запалювати вогонь і т.ін. Біблія вмотивовує святку­вання суботи: Бог створював світ шість днів, а на сьомий відпочивав, тому в останній день тижня треба відпочивати. Суботу святкують як союз Ягве з іудейським народом; свя­то пов'язують з виходом євреїв з Єгипту.

Суботу святкували багато народів Сходу. Це було свя­то на честь місяця. В ті часи віруючі вважали, що в тем­ряві злі духи особливо активні, а коли світить місяць, їх активність спадає. Тому потрібно йому поклонятися, задо­брювати його жертвами, танцями, молитвами під час змін фаз місяця, тобто щотижневе. А цей день стали називати Шабат. Він цілком присвячується місяцю. Цього дня не можна запалювати вогонь, працювати, залишати житло. За створення культу Ягве це свято було віддано йому. Шабат став суворим святом з великою кількістю заборон, за по­рушення яких піддавали судові.

 

Напрями, течії в іудаїзмі

 

реформований іудаїзм

 

Протягом XIX ст. у країнах Західної Європи і США по­ширився рух за реформування іудейської релігії, породже­ний намаганням єврейської буржуазії пристосувати іудаїзм до соціально-економічних і політичних умов капіталістич­ного суспільства. Адже з розвитком капіталізму розпадало­ся общинне життя євреїв, було ліквідовано гетто. Ак­тивнішим стало їх спілкування з представниками інших

Іудаїзм   133

національностей. Це ускладнило виконання релігійних обрядів, унеможливило дотримання ритуальної чистоти тощо. Єврейська буржуазна інтелігенція почала навертати­ся до християнства.

Реформісти стверджували, що релігійні обряди по­винні постійно змінюватись, орієнтуючись на потреби ча­су, що традиція дотримання наказів рабинів себе пережи­ла. Прибічники реформованого іудаїзму скасували закони про їжу, скоротили кількість релігійних свят, зрівняли жінок з чоловіками у релігійних правах, схвально ставили­ся до змішаних шлюбів. Вони не визнавали авторитету Талмуда, раціональніше ставилися до ідеї месіанізму, ви­лучили з богослужінь молитви, що виражали надію на по­вернення євреїв у Палестину. В реформованих синагогах службу відправляли мовою країни, на території якої вони перебували.

Найбільше поширився реформований іудаїзм в Англії й США. Паралельно існували й ортодоксальні іудейські общини, які дотримувалися традиційних догматів і обрядів талмудичного іудаїзму.

З метою залучення іудаїзму до прагматичної системи буржуазного мислення у 1810 р. в Німеччині було відкри­то синагогу, де лунали дзвони, грав орган, а християнські молитви виконували разом з іудейськими; духовні пісні німецькою мовою співали впереміж із старозавітними псалмами давньоєврейською. Згодом їх було відкрито у Берліні, Гамбурзі, інших містах. Виникали громади рефор­мованої синагоги. Реформований іудаїзм, намагаючись виробити нові засади іудейства, набув рис християнського протестантизму, що повністю влаштовувало єврейську буржуазію.

Помітну роль іудаїзм почав відігравати у США на­прикінці XIX ст., коли еміграція євреїв у цю країну дуже зросла. Служителі синагоги, врахувавши соціальні та політичні умови Америки, внесли корективи до середньо­вічних приписів та канонів, іудейського віровчення та культу. Одні з них дещо змінили рабинські традиції, про­повідуючи консервативний іудаїзм, інші пропагували ре­формований іудаїзм (реконструктивізм). Особливість кон­сервативного іудаїзму полягає в тому, що його прихильни­ки, з одного боку, виступають за суворе дотримання іудейських традицій, а з іншого — за пристосування до особливостей часу та місця. Характерна особливість ре-конструктивізму виражена в пошуках єдності з християнством. Першим цю тезу висловив наприкінці XIX ст. ідеолог єврейської буржуазії в Англії К. Монтефьоре. Його позиція була підтримана у християнських колах, Скріпити альянс конфесій мала ідея спільності віри в єдиного Бога. У США, наприклад, ідеологи реформованого іудаїзму, які відмовилися від догмату богообраності, виступали за об'єднання віруючих під прапором монотеїзму. Об'єднавчі тенденції були підтримані й поза релігійною сферою. Французький історик Ж. Ізаак організував у 1947 р. Това­риство іудейсько-християнської дружби.

Об'єднувальні прагнення іудаїзму загалом підтримав і Ватикан. Спеціальна ватиканська комісія займається пи­танням співробітництва іудаїзму з ісламом та іншими релігіями. На IV сесії другого Ватиканського собору в жовтні 1965 р. було прийнято так званий Єврейський до­кумент, до якого ввійшли положення про відсутність юри­дичних підстав вважати єврейський народ відповідальним за страту Ісуса Христа.

хасидизм

Разом з реконструктивізмом помітну роль в іудейсько­му віровченні відіграє хасидизм. Він виник у XVII1 ст. се­ред євреїв Польщі та України. Його засновник — осново­положник вчення про благочестя Бешт (1700—1760). Того­часне бештіанство закликало до втечі від дійсності, зверта­лося насамперед до маленької людини, яка може стати співрозмовником Бога. Служителі сучасного іудаїзму у ха­сидизмі вбачають риси, здатні міцніше пов'язати віруючих із синагогою. Популяризуючи хасидизм, його інтерпрета­тори (І. Кук, М. Бубер) передусім намагаються довести, що він є природним розвитком учення пророків і Талмуда.

Засновник хасидизму — Ізраїль бен Емзер (1700—1760), якого пізніше назвали Бешт (від перших літер єврейських слів: Баал Шем Тов — "чудотворець", "володар доброго імені"). Родом він з Прикарпаття. Тривале перебування там дало йому змогу вивчити лікувальні властивості трав, перейняти уміння знахарів, тому Бешт зазнав слави "чудо­творця". Бог, на його думку, — сутність абсолютна, незмінна, вічна, існує поза простором і часом. Він єдиний, вище джерело всього, присутній всюди й утримує все.

Хасидизм відійшов від традиційного біблійного ро­зуміння Бога. Уявлення про надприродну сутність його  ідеологи зробили туманним і розпливчастим, наблизивши його до натуралістичного пантеїзму, який не природу роз­чиняє в Богові, а навпаки. Бога зводить до природи, роз­чиняє його в ній, ототожнює з її законами. Хасидизм рай ототожнює з радістю спілкування із Всевишнім, спасін­ня — з вірою в Бога. Особливе значення надає молитві. Важливий не стільки зміст її, скільки почуття і натхнення, викликані нею. Тому під час молитви і читання Святого Письма треба бути в "захопленому" настрої, "злитися воєдино з предметом вивчення, зі священними знаками, літерами і підноситися ними до джерела розуму та пізнан­ня". Хасиди вірять, що молитва допомагає людині вплива­ти на Бога, а через нього — на весь світ.

Однією з особливостей хасидського вчення є пророку­вання. Хасиди вірять, що в стані самозбудження можна досягти ясновидіння, чудодійства і пророкування, почути "бат-ном" — небесний голос. Роль пророків виконують цадики — "посередники" між богом і людьми, які весь час "розмовляють" із Всевишнім. В основі хасидського вчен­ня і культу — обожнювання цадиків. Діяльність цадика уподібнена до творчості Бога: Бог з нічого створив ма­теріальний світ, цадик здобував з грубих матеріальних тіл "божі іскри". Цадики поширювали про себе легенди, за­певняли віруючих, що Бог керує світом за їх порадами, за­кликали до послуху і покори. Вони активно сприяли за­провадженню спокутування гріхів за допомогою щедрих приношень духівництву.

Хасидизм був реформаторським рухом. Своє завдання він убачав у перевихованні віруючого, щоб він був сприйнятнішим до ідейних основ релігії. Під його впливом в іудейському культі відбулося деяке послаблення побутових приписів Талмуда.

Відчутний вплив мали на хасидизм релігійні вірування і побутові реалії народів, серед яких жили євреї. Послідо­вники хасидизму відмовлялися від іудейського аскетизму, спрощували порядок молінь, сповідалися у духовних на­ставників, робили цадикам різні приношення, стали вжи­вати тютюн, міцні напої. Наприкінці XIX ст. у Прикар­патті, на Волині й Поділлі налічувалося майже 10 тисяч, а всього в різних країнах світу — до півмільйона послідо­вників Бешта.

 

каббала

 

Каббала (давньоєвр. — переказ) — містичне релігійне вчення, яке зародилося в іудаїзмі. Тривалий час ідеї Каббали передавали в усній формі. Талмуд теж увібрав усну традицію — тлумачення закону Мойсея та коментарів до нього. Якщо Талмуд відображає соціологічну і юридичну (громадську та правову) сторони іудаїзму, то Каббала роз­гортає його метафізичні та філософські ідеї. Поступово во­на ввібрала у себе різноманітні окультні течії.

Прихильники Каббали вважають себе продовжувача­ми давніх таємних релігійних вчень, їх можна поділити на дві групи. Прихильники першої (теоретичної) займають­ся переважно метафізичними та містичними проблемами, другої — цікавляться передусім практичними основами магії.

Каббалісти-теоретики багато уваги приділяють філо­софським проблемам космогонії (походження та розвиток Всесвіту), космології (зміст Всесвіту), епістемології (теорії пізнання) та іншим глобальним проблемам. По суті це єврейська теософія (пізнання Бога завдяки проникненню в сутність світу і його будови) дуже схожа з гностицизмом. Каббалісти твердять про "езотеричне внутрішнє пізнан­ня", пізнання "найпотаємніших аспектів людського жит­тя". Один із центральних моментів каббалістичного вчен­ня — еротичний містицизм, у якому статевий акт розгля­дається як найвище святе діяння.

Каббалісти користуються не лише Старим Завітом, во­ни запозичують ідеї з багатьох інших джерел. Найвидатнішими каббалістами XIII ст. були: Аарон бен Самуель, Ісаак де Лоріа Ашкеназі, Мойсей із Кордови, Ісаак бен Напам та інші. Всі вони опонували прибічникам практич­но-правової течії талмудистів, обстоювали особливе зна­чення містичної свободи духу.

Містичні та магічні елементи привернули до Каббали багатьох євреїв — прихильників окультних наук Європи часів Відродження. Основа каббалістичного вчення — до­ктрина еманації (появи нижчих форм буття з вищих), згідно з якою подано схему створення Богом Всесвіту за допомогою пучків з 10 променів чи "розумів", що вихо­дять з нього. Ці еманації мають такі імена: Катер (Коро­на), Чокма (Мудрість), Біна (Розуміння чи Розум), Чесед (Милосердя чи Любов) Гебура (Суворість чи Справед­ливість), Тіферет (Краса), Нетуак (Перемога), Ход (Славачи Сяяння), Есод (Основа), Малькут (Царство). Вчення про еманації мало заповнити проміжок між поняттям нескінченності. Еманації — щось середнє між матеріаль­ним світом і Богом.

Каббалістичне віровчення пояснювало й проблему спасіння. Концепція спасіння передбачає піднесення душі до Бога "середнім шляхом" Древа Життя, тобто піднесен­ня від матеріального світу до духовного, за межу буття бо­жества.

Бог каббалістів (Ейн Соф) — ідол без "обличчя" — ви­соко піднесений над можливостями людини, глибоко таємничий. Сприйняттю підлягає лише еманація ви­промінювання таємного Духа та Єдності. Ейн Соф — це найвища воля.

Душа, вважають каббалісти, існує для того, щоб всели­тися в людське тіло. Бог вказує кожній душі, в яке тіло їй вселитися. Душа складається з життєвого духу, інтелекту­альної оболонки і самої душі. Кожній душі велено викона­ти відповідну місію лише в одному втіленні, потім вона переселяється до Бога. Якщо одного втілення недостатньо, душа втілюється доти, доки місія не буде виконана. Такі уявлення називають метапсихозом.

Вчення Каббали особливо підкреслює значення жіно­чого начала божества, яке називається Шехіна і розгля­дається як "Наречена бога". Статевий акт — найвище діяння в системі Каббали. Здійснюючи його, кожен каббаліст повинен пам'ятати про Шехіну: те, що він робить у фізичному світі, відображається в трансцендентному (по­тойбічному). Тому батьківство є особливо важливим для каббалістів: хто не має дітей, тому не виконати своєї місії в цьому житті.

До містичного вчення Каббали виявляють неабиякий інтерес ті, хто цікавиться окультними "науками". Воно вплинуло на рух масонів, на секту "Таро", на розенкрей­церів (братство Рожевого Христа) та ін. До Каббали часто зверталися письменники О. Блаватська, А. Безант та ін. Каббалістичні терміни використовують в магічних ритуа­лах та обрядах.

релігії давньої Індії

 

Індійська цивілізація — одна з найдавніших на планеті. На території Індії знайдено чимало пам'яток палеоліту. Розкопки поселень хараппської культури (назва походить від місця розкопок), початок якої відносять до 2500— 2400 pp. до н.е., свідчать, що вже тоді міста мали регуляр­ну забудову, водогін і каналізацію, кам'яне укріплення. Населення займалося зрошувальним землеробством та скотарством, використовувало знаряддя праці з бронзи. Держава за формою правління була рабовласницькою де­спотією. Вважають, що хараппську цивілізацію сформува­ли предки дравидів — одного із сучасних народів Індії.

У III—II тис. до н.е. в басейні річки Інд існував ще один центр індійської цивілізації — культура Махенджо-Даро, яка була створена давніми дравідійськими племена­ми. Міста теж мали регулярну забудову. Розвивались бронзова металургія, землеробство.

Населення, що належало до цих цивілізацій, сповіду­вало первісну племінну релігію з елементами тотемізму і культу предків. Храмів не було. Уціліли фрагменти ба­сейнів ритуального обмивання, ознаки культу богині-матері, бога, подібного до пізнішого Шиви.

З другої половини II тис. до н.е. в Індії з'являються кочівники-скотарі арії з Північного Заходу (східний потік ірано-індійської міграції аріїв), які злилися з місцевим на­селенням. Тоді розпочалося формування каст. З аріями пов'язують ведичну релігію у Давній Індії.

 

Ведична релігія

 

Це релігійні вірування давніх індійців періоду розпаду первіснообщинного ладу і формування класового сус­пільства, які знайшли відображення в давньоіндійських літературних пам'ятках — Ведах.

ОСНОВНІ РИСИ ВЕДИЧНОЇ РЕЛІГІЇ

Основними рисами ведичної релігії було обожест­вления сил природи, анімізм і первісна магія. Головними богами вважали бога неба Варуна, богиню матері-землі   для зручності користування підручником ведична релігія брахманізм розглядаються разом з пізніми релігіями Індії

Притхіви; богів сонця під іменами Сурья, Савітар, Мітра, Вішну, Пушан; бога місяця Сому; бога бурі Рудру; бога-громовержця Індру; бога вогню Агні та ін. Матір'ю богів була богиня Адита. За уявленнями індійців, боги пере­бували у постійній війні зі злими демонами асурами. Богів і демонів вшановували безпосередньо як сили природи.

Із зростанням майнових та суспільних розшарувань боги почали уособлювати не тільки природу, а й суспільні сили, наприклад Індра став виступати як цар богів і як бог війни, Варуна — як охоронець порядку. Ведична релігія почала освячувати суспільну нерівність.

Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супровод­жуваних гімнами на честь богів і магічними формулами, які відображали прохання до божества. Жреці утворили окремий стан — варну брахманів.

Деякі положення ведичної релігії (священний характер Вед, обраність вищих варн, культ богів Вішну, Рудри — Шиви та ін.) зберігаються і в сучасному індуїзмі. Пізньоведичну релігію часто називають брахманізмом.

ВЕДИ - СВЯЩЕННІ КНИГИ ДАВНЬОІНДІЙСЬКИХ РЕЛІГІЙ

У Ведах (санскр. — знання) зафіксовано основні уяв­лення й обрядність давніх індійців. Початок їх створення сягає II тис. до н.е. Спершу вони існували у формі усних сказань і тільки в І тис. були записані, зазнавши протягом цього часу значних змін.

Уся ведична література об'єднана в чотири групи: Самхити, Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Кожна з них не є єдиним цілим.

Самхити складаються з чотирьох збірок: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Вони прославляють мудрих, милосердних, могутніх божеств і сили природи, адресуючи їм молитви, прохання, жертвопринесення.

Брахмани (книги, написані брахманами для брах­манів) — це коментарі до Самхитів, мета яких полягала в зміцненні ролі та авторитету жерців, обґрунтуванні касто­вого поділу суспільства.

Аран'яки ("лісові тексти") й Упанішади — це збірки правил для пустельників, старців, заглиблених у пізнання природи, буття. Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя задля пізнання істини) є своєрідним завершенням циклу. До них входять 250 богословсько-філософських творів, поданих у формі роздумів легендарних чи напівлегендарних мудреців. Вони засвідчили рівень духовного розвитку то­гочасного індійського суспільства, особливості бого­словських та філософських поглядів. З певною умовністю Упанішади складаються з шести класичних, чи ортодок­сальних, систем: Веданта, Міманса, Санкхья, Вайшешика, Йога і Ньяя.

Один з провідних мотивів Упанішад — походження, розвиток й перспективи людства. У них йдеться і про те, чому людина існує то в стражданнях, то в блаженстві, хто спричиняє це: час, природа, необхідність, випадковість чи Пуруша (особа, яка є Верховним Духом)?

Веданта ("кінець Вед") і Міманса — суто богословські твори, які розглядають співвідношення людської душі Ат-ман зі світовою душею Брахмою. Світова душа розсіяна в усьому світі. Для повного злиття Атмана з Брахмою слід безоглядно прийняти все написане у Ведах і достеменно виконувати всі ритуали. В цьому мета і сенс життя. Ведан­та і Міманса оригінальне вирішують проблему пізнання світу: Всесвіт — це Брахман, пізнає його Атман, але для цього треба спочатку пізнати Атмана. Атман — це людсь­ке "Я". Отже, пізнання світу має починатися з са­мопізнання, самовдосконалення. Самопізнання — вища форма знання, джерело щастя.

Йога і Ньяя розробляють практичні проблеми само­вдосконалення за допомогою релігійних і філософських принципів. Йога реалізує принципи Санкхья для досяг­нення психічного і фізичного самокерування: потрібно звільнити дух, душу від перероджень, перевтілень. Йога пропонує цілу систему вправ, особливо дихання і правил поведінки, для очищення душі, яка після цього може до­сягти злиття з Атманом.

Ньяя вдається до міркувань щодо логічних засобів са­мовдосконалення, розвитку аналітичного мислення, форм пізнання. Пізнанню піддане не тільки матеріальне, а й ду­ховне, в тому числі й Атман. За допомогою логічних побу­дов Ньяя доводить необхідність перевтілення, досягнення мокші (спасіння).

Санкхья вважає, що Брахма не розсіяний в природі, а природа існує незалежно від духу. Це вже матеріалістична тенденція в розумінні світу. Вайшешика містить думки, близькі до атомістичної теорії.

Ведична література дає змогу простежити, як поступо­во увага давніх індійців переносилася з явищ зовнішнього  світу на людину, її психіку, мислення. Вона справила вели­кий вплив на розвиток індуїстських релігійно-філософсь­ких шкіл і релігійних течій. Ведичні книги вважають свя­щенними й пізніші ведичні релігії — брахманізм та індуїзм.

 

Брахманізм

 

У VI—V ст. до н.е. серед рабовласницьких держав у Давній Індії особливо виділялися Магадха, Кошала і Гандхара. Вільні громадяни і раби — дві основні соціальні гру­пи цих держав. Рабство здебільшого мало патріархальний характер, рабів використовували переважно в домашньому господарстві, для обслуговування вільного населення. Так тривало недовго, згодом рабовласництво стає важливим чинником виробництва.

Населення поділялося на варни — спадкові соціальні групи, пов'язані передусім професійною діяльністю, що визначало їх місце в суспільстві. Шлюби дозволяли тільки в межах варн. Пізніше варни стали називати кастами. Кас­това структура суспільства, була зафіксована приблизно у V ст. до н.е. в збірнику "Закони Ману".

Ці закони встановлювали поділ суспільства на чотири касти (варни): брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр. Найви­ща — брахмани — жреці, які тлумачили Веди, здійснюва­ли жертвопринесення та інші релігійні церемонії, брали участь у керівництві державою. Варну кшатріїв становила військово-племінна адміністрація. Вони обіймали дер­жавні посади, були воїнами, володіли землями. Вайшії — вільні члени общин, які займалися землеробством, скотар­ством, ремісництвом, торгівлею. Шудри — найнижча вар-на неповноправних, залежних і підлеглих людей. До неї входили особи, які прибули до общин, або місцеві збіднілі вайшії — ремісники, селяни, слуги, дрібні службовці. Во­ни були обмежені соціальне, в тому числі щодо участі у релігійних церемоніях.

Зафіксований в "Законах Ману" міф так пояснює ви­никнення варн: Брахма для збереження Всесвіту створив з частин свого тіла людей: з уст — брахманів, щоб вивчали Веди, здійснювали обряд жертвопринесення, отримували і роздавали милостиню; з рук — кшатріїв, щоб охороняли підданих, роздавали милостиню, приносили жертви і вив­чали Веди; із стегон — вайшіїв, щоб пасли худобу, розда­вали милостиню, приносили жертви, вивчали Веди, займалися гендлярством, лихварством і землеробством; з ніг — шудрів, які повинні покірно служити попереднім варнам.

Дотримання кожним свого закону веде на небо й у вічність, порушення — до загибелі від змішання варн.

Народжені в перших трьох варнах після досягнення певного віку (брахмани — семи років, кшатрії — десяти, а вайшії — одинадцяти) відбували ритуал посвячення у свою варну і отримували шнур, який клали на ліве плече і про­пускали під правою рукою. Ця церемонія вводила людину в коло своїх спільників по варні, її називали другим наро­дженням, а членів варн — двічі народженими.

Суспільний розвиток всередині І тис. до н.е. був дуже інтенсивним і потребував ідеологічного обґрунтування. А духовний розвиток суспільства мав переважно релігійний характер. Це спричинило поступове перетворення ведич­ної релігії на брахманізм (назва походить від назви збірни­ка релігійних текстів — Брахман). Написання текстів Брахмана відносять до VIII—VI ст. до н.е., їх вважають найдавнішими зразками давньоіндійської прози. Брахман містить ведичні за своїм корінням міфи і перекази про історію та культуру індійської давнини. Головне в них — релігійні, ритуальні настанови, обґрунтування особливої ролі та становища жерців цієї релігії —- брахманів.

Брахманізм є вищим ступенем релігійної свідомості, новим етапом опанування людським розумом богів. Його пантеон очолює тріада богів — Трімурті. Головний серед них — Брахма, творець Всесвіту. Поруч з ним доброчин­ний бог-охоронець Вішну і грізний бог Шива. У них є ба­гато інших функцій, які доповнюють головні. Недарма Вішну і Шива мають по тисячі імен та епітетів. Трімурті і раніше вважали богами, вони становили і ведичний пан­теон. Це антропоморфні боги, які мають дружин, дітей, родичів. Наприклад, дружина Шиви — богиня Калі (Дру­га) — це богиня-матір, яка уособлює народження і смерть, нагороджує і карає. Діти Шиви — Ганеша (людина з голо­вою слона) — бог мудрості й добробуту, успіху і розвитку, та Сканда — бог війни, захисник від ворогів і злих духів.

Особливим у брахманістському пантеоні є бог Вішну. Він уособлює вічну благодійну природу, що доброзичливо ставиться до людини. Як бог-охоронець, дбає про долю людства, будь-коли готовий прийти йому на допомогу. В його образі втілено індійське розуміння спасителя людст­ва. Вішну досягає цього, оселяючись в конкретній людині,

тварині, явищі, об'єкті природи і прислужуючись їм у потрібний час. Це вчення пізніше деталізував індуїзм. Брахманізм наводить десять втілень Вішну, головні з них — в людей-героїв, людей-богів — Раму і Кришну.

В пантеоні брахманізму є й племінні боги, боги окре­мих місцевостей, сіл і навіть родин, які борються зі злими духами, демонами.

Брахманізм — яскраво виражена анімістична релігія: уся природа одухотворена, всюди існують духи і душі. Ду­ша людини вічна. Після її смерті вона переселяється в тіло іншої людини, тварини, навіть в предмети природи. Таке перевтілення зветься сансарою. Перевтілення людських душ є результатом оцінки людського життя. Винагорода за добро, покарання за вчинене зло в житті — це карма. У кожної людини своя карма, що означає неминучість, збіг не відворотних причин. Ця карма має свої особливості, свої правила для кожної варни, бо Брахма встановив для них дхарми — норми, закони життя — і стежить за їх до­триманням, відповідно оцінюючи життя людини. Якщо людина дотримувалася дхарми, душа її переселиться в тіло людини, яка процвітатиме, матиме успіх у варні, як і по­передня людина. Душа може переселитися і в тіло людини вищої касти, навіть в тіло брахмана, а душа брахмана, як­що він дотримувався вимог своєї дхарми, потрапляє в рай. Душа того, хто порушував закони та правила своєї варни, потрапляє в тіло людини нижчої касти, в тіло шудри, ра­ба, навіть тварини, а потім — у пекло.

Брахманізм як новий ступінь релігійного розвитку ви­явив себе і в релігійному культі. Усі боги мають скульптур­не зображення. Брахму зображують чотириликим і чоти­рируким, підкреслюючи його фізичну досконалість: він усе бачить, чує, може, він вищий за інших богів, не кажу­чи про людину. Цей фантастичний вигляд Брахми міфо­логія пояснює так: Брахма створив жінку Сарасваті й за­кохався в неї, але вона, вважаючи Брахму своїм батьком, всіляко уникала його. Намагаючись бачити її усюди, Брахма став чотириголовим. Сарасваті піднялася догори, на небо — Брахма надбав і п'яту голову. Так Сарасваті виму­шена була стати його дружиною. П'яту голову Брахма все-таки втратив у боротьбі з Шивою.

Сарасваті — богиня мудрості, наук, письма, музики та співів. Це вродлива жінка з чотирма руками, в яких -— книга, квітка лотоса та барабан, що унаочнювало сфери її діяльності.

Серед особливостей брахманістського культу — по­клоніння тваринам, що свідчить про залишки первісного тотемізму. Майже кожне божество ототожнювалося з яко­юсь твариною: Вішну — з міфічним птахом Гарудою, Шива — з биком, його дружина Калі — з тигром тощо. Священні тварини — корови і мавпи, священна росли­на — лотос.

Культові споруди були примітивними. Здебільшого — ритуальні майданчики з постійним або тимчасовим вівта­рем або жертовним вогнищем. Цю роль могло виконува­ти і домашнє вогнище. Головною культовою дією було жертвопринесення. Воно — сенс життя, головний засіб досягнення кращого перевтілення душі. Непринесення жертв — зло, яке обов'язково стане на заваді кращому пе­ревтіленню.

Віруючий брахманіст все життя дбав про добрі жертви. Жертвопринесення супроводжували всі помітні події у йо­го житті. Укладення шлюбу, народження дитини, посвя­чення в члени своєї варни, поховання вимагали регламен­тованих пишних церемоній і жертвопринесень з участю брахмана. Дехто з дослідників вважає, що в брахманізмі, принаймні в перший період його існування, коли він особливо відчував вплив арійської родоплемінної релігії, вдавалися і до людських жертвопринесень. Без брахмана жертви були недійсні. Вони мали бути принесеними у відповідний час, у відповідному місці й у відповідному по­рядку, із застосуванням відповідних гімнів, молитов, магічних формул і дій. Ритуал жертвопринесень детально викладено в книзі Брахман.

Великого значення надавалось обрядам очищення. До­тримання ритуальної та фізичної чистоти було не­одмінною умовою успішного жертвопринесення. Ритуаль­на практика обов'язково передбачала приготування та вживання соми (інд. "видушувати"). Для цього з рослини (назву не встановлено), вимоченої у воді, вичавлювали сік за допомогою спеціальних каменів, проціджували, змішу­вали його з водою та молоком і випивали під час релігійних церемонні. Сома викликал, галюцинації та ек­стаз. Пізніше цей напій отримав свого бога. Бог Сома — всезнаючий, небесний, все збуджуючий. Його викликали і йому поклонялися при виготовленні священної соми.  Брахманізм особливу роль відводив жерцям цієї релігії — брахманам, які становили особливу варну в суспільстві, їх вважали знавцями й тлумачниками священних текстів, виконавцями жертвопринесень. У дрібних державах брахмани виконували не тільки релігійні, а й світські функції — як чиновники, судді, управителі. Вони відіграли помітну роль у розвитку індійської культури. Ця традиція існує і в сучасній Індії.

Релігійна практика брахманізму покликала до життя інститут гуру. Відомо, що брахмани, кшатрії, вайшії, до­сягнувши певного віку, відбували обряд посвячення у чле­ни своєї касти. У шудрів цього обряду не було. Готувалися до посвячення вони під опікою вчителя — гуру, в домі якого жили на правах слуги, а гуру вважали своїм духов­ним батьком. Кожен брахманіст мав свого гуру.

Ще одна особливість брахманістського культу — пус­тельництво. Пустельник, який покинув свій дім, родину, свою діяльність, живучи самотньо аскетом, для брахманіста був життєвим ідеалом.

 

Індуїзм

 

У V—VI ст. в Індії утвердився феодальний лад, у чому виняткову роль відіграв індуїзм. За своєю суттю це був розвинений пізній брахманізм, який становить основу су­часного індуїзму. Індуїзм не має конкретного засновника, але його розвили чимало видатних діячів. Його появу зу­мовили суспільні конфлікти, що загострилися в І тис. до н.е., ускладнені етнічною строкатістю Індії. Економічну та політичну кризи доповнювала криза релігії. Брахманізм як аристократична, консервативна релігія мав обмежені мож­ливості для самооновлення і впливу на маси. Тому він по­ступився місцем новій релігії, яка відповідала новому ча­сові, — буддизмові. У VI ст. до н.е. він охопив усю Індію. А через тисячу років почав занепадати, до XII—XIII ст. майже зник. У наш час лише кожен сотий мешканець країни вважає себе буддистом. Давні індійські релігійні вірування у період панування буддизму ледве жевріли, зберігаючись переважно в західній частині Індії. Із занепа­дом буддизму саме тут відбулось їх відродження. Із середини І тисячоліття починається відродження традиційної релігії Вед під назвою індуїзм, який став національною релігією індійців.

Зникнення з арени буддизму і відродження індуїзму мали свої глибокі причини. Буддизм виступав проти кас­тового поділу суспільства, використовував гнучкіші засоби  іологічного утвердження соціальних порядків. Але традиційно консервативному індійському суспільству ця дикість була непотрібна. Надзвичайно строкатому соціально та етнічно, йому більше підходили касти. Іуїзм обґрунтував кастовий поділ, і тому суспільство дало йому перевагу. До того ж він блискуче використав ; ягнення буддизму: демократизм, зорієнтованість на х людей, а не тільки на виші касти, тощо.

Передусім індуїзм демократизував культ, запровадивши  публічне відправлення його, масові церемонії та обряди.

Індуїстське духовенство не шкодувало сил і грошей на будівництво грандіозних і пишних храмів, розвиток іконографії та скульптури. Індуїзм демократизував і значно розрив пантеон богів, відновив традиційні доарійські віру-чия, в тому числі тотемістичні — культ природи (води), містично-еротичні культи.

Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов у інші країни Азії, надало йому  неповторного національного колориту. В індуїзмі не-є священного канона — комплексу книг, які є основою віровчення. Він широко використовує епос, різноманітну богословську літературу — від філософських розвідок до полярних праць (коротке оповідання, байка, приказка що)! Відродження індуїзму почалося з його проникнення  в епос, що відкрило шлях до народної свідомості. Давньоіндійський епос — своєрідна енциклопедія тогочасно-життя, що містить і численні релігійні уявлення та ідеї. Найпомітніші в ньому дві величні поеми — "Махабхарата" Рамаяна", наснажені іудаїстською ідеологією.

"Махабхарата" ("Розповідь про великих Бхаратів") започаткована приблизно в другій половині II тис. до н.е., е остаточно окреслилася в середині І тис. н.е. Записана, як і весь епос, санскритом і розповідає про братовбивчу міжродову і міжплемінну боротьбу. До неї входить ще одна поема "Бхагават-гіта" ("Пісня про Славетного" чи "Пеня богів"). Вона розповідає про подвиги Бхагават-га, народного героя Кришни, пізніше оголошеного перевтіленим Вішну, який здійснив це перевтілення з метою літування племен від взаємознищення в міжусобній боротьбі.

"Рамаяна", написана в IV ст. до н.е. поетом Вальмікі у східній Індії, розповідає про подвиги народного героя Рами. В основі її — події, пов'язані з просуванням аріїв у північну Індію, на острів Ланка (тепер Шрі-Ланка). Рама вступає в боротьбу з демоном Раваною, щоб звільнити свою дружину Сіту. Поема завершується розповіддю про те, як Рама зі своїми прибічниками скупався у священній річці й вирушив на небо в божественних небесних колісницях, де набрав вигляду Вішну.

Обожнення Кришни і Рами було обґрунтовано в особ­ливих богословських текстах-пуранах у другій половині І тисячоліття. Кожна пурана присвячена конкретному індуїстському богові і разом з описом їх звершень викла­дає принципи індуїзму. Пурани теж мають форму епічних творів.

Головною у віровченні індуїзму є концепція пересе­лення (перевтілення) людської душі. Вона доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна людська душа — це людське "Я" (Атман). Атман весь час хоче з'єднатися з духовним Абсолютом-Брахмою (світова душа). Це верхов­не божество є і безсмертним духом. Знаходиться воно в душі людини, яка є часточкою Абсолюта. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя людини — в осягненні Абсолюта, в злитті її душі з ним. "Бхагават-гіта" вказує три шляхи цього з'єднання: добрі справи, лю­бов та знання. На цих шляхах людина мусить суворо до­тримуватися правил своєї касти, в усьому покладатися на Бога, і він приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманістське вчення про пересе­лення душ: після смерті людини душа переселяється в тіло новонародженого; остаточною метою перевтілення є його повне зупинення (мокша) — злиття душі людини (Атмана) з Абсолютом.

Приналежність людини до певної касти зумовлена по­ведінкою у попередньому житті — наскільки вона дотри­мувалася закону (дхарми) своєї касти. Після смерті діє карма, яка визначає характер перевтілення: в тіло людини вищої, нижчої касти, в тіло тварини чи в якусь річ. Оскільки порушення дхарми в попередньому житті сприй­маються беззаперечно, віруючий мусить ретельно дотри­муватися норм поведінки своєї касти, сподіваючись на краще втілення його душі в майбутньому.

Поява нових професій, зміна умов життя, міграції зу­мовлювали формування нових каст, з новими правилами життя, їх у сучасній Індії більше двох тисяч. Непорушни­ми залишились привілеї двох вищих каст — брахманів і кшатріїв, у інших з'явилися специфічні права й обов'язки. Кастовість ускладнює життя індійського народу. Особли-

во це стосується каст так званих недоторканих — найниж­чих верств суспільства. Раніше індуїзм дбав про утриман­ня їх під владою традицій і звичаїв, збереження їхнього стану, що навертало представників цих каст до інших релігій. Нині в індійському суспільстві поширюється рух за перегляд релігійно-правового статусу нижчих каст.

Поновлюючи авторитет давніх богів, індуїзм зіткнувся з безліччю богів окремих народів Індії, багато з яких похо­дять з доарійських племінних культів. Тому він змушений був поєднати принципи монотеїзму з політеїзмом. Індуїзм визнає існування Найвищого божества, яке виявляє себе в богах різних народів, навіть у тваринах і предметах. Мо­литва, звернена до цих богів, дійде і до Бога.

Увібравши різноманітні й розвинуті анімістичні уяв­лення, індуїзм є релігією універсального одухотворення природи і суспільства. Він успадкував усіх богів ведичної релігії та брахманізму, запровадив принцип аватари — пе­ревтілення одних богів в інших, що ускладнило і так не­простий його пантеон. У ньому до трьох мільйонів бо­жеств (окремі течії визнають лише до трьох тисяч, інші вважають богами тільки трьох — Брахму, Шиву і Вішну). Обожнює він різні тотеми (дерева, тварин, каміння), чис­ленних духів лісів, річок і гір, покровителів людей, тварин, худоби, садиб, професій тощо.

Бог Брахма визнано творцем світу, але після цього він вичерпав свої функції. Індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них сім'я, яке пере­творилося на велике золоте яйце, і сам народився з цього яйця у вигляді творця світу Брахми, а разом з ним з'яви­лися зародки світу, всіх живих істот. Тому Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвічного Духа, ставши йо­го продовженням.

Безпосередніми правителями й упорядниками світу вважають Вішну і Шиву, а сам індуїзм розвинувся у вішнуїзм і шиваїзм.

 

Вішнуїзм

 

У збірниках міфологічних сюжетів та ритуальних при­писів (пуранах) поряд з багатьма іншими найчіткіше ок­реслено два головні напрями індуїзму — вішнуїзм і шиваїзм. Більшість учених вважає, що історично першим був вішнуїзм. Побутують і твердження, що шиваїзм давніший,

які, однак, визнають вирішальну роль вішнуїзму в усу­ненні з історичної сцени буддизму.

Бог Вішну згадується ще у Ригведі. Там він — скром­ний покровитель землеробства і скотарства, чоловічої си­ли для продовження роду. Він надає перемогу вищому величному богові Індрі у боротьбі з демоном Врітрою. Ім'я його значиться у пантеоні бога Сонця. Вважають, що він доарійського походження, що це ім'я якогось дравідсько­го божества.

Значно вищий авторитет Вішну в Упанішідах. У "Махабхараті" він —- головний бог. Саме "Махабхарата" містить ідею аватори (зниження, опускання) — сходження божества на землю, втілення його в земну форму. Вішну перевтілювався 24 рази, з цих перевтілень 10 — найваж­ливіші.

Перше перевтілення пов'язане із всесвітнім потопом, який мав знищити всіх людей на Землі. Вішну, щоб уря­тувати їх, надіслав благочестивому Ману ковчег. Зробив він це, перевтілившись у велику рибу, на розі якої був прив'язаний ковчег. Разом з Ману були врятовані й Веди.

Друге перевтілення Вішну відбулось, коли в боротьбі з демонами боги почали терпіти поразку. Тоді вони попро­сили у Вішну нектар безсмертя. Для цього необхідно було збити океан, як збивають молоко, щоб одержати масло. Вішну перетворив себе на черепаху, на якій стояла гора, що оберталася. Разом з нектаром було здобуто багато чо­го, в тому числі й Лакшмі, яка стала дружиною Вішну.

В третьому перевтіленні Вішну був вепрем Варахаром, що врятував утопаючу в океані Землю, піднявши її на своїх іклах.

На четвертий раз Вішну став людиною-левом Нрісінхом, який переміг демона, що нищив богів. Його не могли вбити ні Бог, ні людина, ні тварина, бо Нрісінх од­ночасно був трьома ними.

П'яте перевтілення теж було пов'язане з врятуванням світу від демонів. Демон Балі захопив усі три світи: підзем­ний, земний і небесний. Жах скував усіх богів. Тоді Вішну перетворився на вамана-карлика, прийшов до Балі й по­просив у нього стільки землі, скільки вмістять його три кроки. Балі змилостивився. Карлик, маючи надприродні можливості, ступив одразу з неба на землю, одержав її для богів, а Балі вимушений був оселитися під землею.

В шостому перевтіленні Вішну діє на землі, де між брахманами і кшатріями точилася боротьба за владу.

150   Пізні національні релігії

Вішну перевтілився у брахмана Парашураму ("Рама із со­кирою"), 21 раз винищував кшатріїв і остаточно поставив їх нижче брахманів.

В образі Рами, улюбленого сина одного з царів Пів­нічної Індії, постає Вішну і в сьомому перевтіленні. Він од­ружився з чарівною Сітою й з волі батька мав стати рад­жею ще за його життя. Але молодша дружина батька вчи­нила низку інтриг, і Раму піддали вигнанню. Там його су­проводжували брат Лакшман і дружина Сіта. Але в дорозі демон Равана викрав Сіту. Розшукуючи її, Рама пройшов лісами Південної Індії. На допомогу йому стали мавпи на чолі зі своїм царем Гануманом, якого за це обожествили, а мавпи в Індії стали священними тваринами.

У восьмому перевтіленні Вішну став Кришною. Для цього він вирвав зі своєї голови волосся: з чорного виник Кришна, з білого — його брат Баларама. Кришна переміг демона Камсу, його оголосили аватарою (втіленням боже­ства). Вішну тривалий час вважали богом родючості у пле­мені яду, про що згадує Ригведа. Це було на рубежі II і І тис. до н.е., коли північ Індії населяли арійські племена.

За легендою, він народився у в'язниці і його мали вби­ти. Але батько його викрав і віддав на виховання в плем'я скотарів. Кришна був відкритою і доброю дитиною, його всі любили. Коли підріс, найчастіше боровся з демонами зла. Змужнівши, охоче віддавався любовним іграм з чарівними пастушками, навічно покохавши одну з них — Радху. Він убив правителя царства, який ув'язнив його матір, і сам став правителем. Правив мудро і довго.

Знаменне дев'яте перевтілення — в Будду. Так буд­дистів запрошують до участі у поклонінні богам індусів.

Десяте перевтілення ще не відбулось. Вішну має поста­ти богом-рятівником Калька-аватару, який на білому коні, з мечем в руці звільнить світ від демонів.

За поширення індуїзму в епоху Середньовіччя посту­пово посилювався культ Вішну, витісняючи менших богів і самого Брахму. Брахма здійснив свою справу — створив світ, тепер головна роль належить його охоронцеві — Вішну.

Вішну зображують четвероруким, він тримає диск (символ царської влади), палицю (знак могутності), рако­вину і квітку лотоса (священні предмети). Обличчя його завжди синього кольору — це його священний колір. Ко­жен бог індуїзму має священну тварину, яка уособлює його.  У Вішну  —  це  фантастична чаруда  (напівлюдина, напівптах).

У середині І тис. до н.е. у вішнуїзмі окреслилася тен­денція до монотеїзму, що похитнуло авторитет нижчих богів. Внаслідок цього виник рух — бхакті, ідея якого по­лягає в особливій любові до Бога, у внутрішній релігійності, яка не потребує старанного дотримання ри­туальних вимог, що характерно для індуїзму. Проголошу­валася рівність усіх віруючих перед Богом, до нього мож­на було звертатися без жерців і жертвопринесень. Рух бхакті активно ширився в XII—XVII ст. У XIV ст. було створено священну книгу руху — Бхатіратнавалі.

Виникали й інші сектантські рухи. Так, у XII ст. релігійний діяч Рамануджа (помер у 1137 р.) заснував сек­ту шрівайшнавів, яка дотримувалася бхактійських прин­ципів. Вона існує досі. Від вішнуїзму відокремилася ще одна впливова течія — кришнаїзм, який шанує Вішну в образі обожнюваного героя народного епосу — Кришни.

Вішнуїзм відіграв помітну роль у розвитку індійської релігійної думки, майже тисячу років намагався поєднати брахманізм з релігійною традицією доведичних культів. Тому його за самостійність називають бхаватизмом, бо давньоіндійський епос ототожнює Вішну з Нараяною — героєм "Бхагават-гіти".

 

Шиваїзм

 

Як і вішнуїзм, він бере початок від доарійських культів. Дехто з дослідників вважає Шиву (санскр. — милосерд­ний, доброзичливий) одним з богів корінного населення Індії, яке жило в басейні Гангу ще до приходу арійців. Але шиваїзм як напрям індуїзму сформувався лише на почат­ку нашої ери. У лоні його завжди виникали різні групи, течії й секти, роздріблений він і тепер. Шива — продукт індуїстської трансформації давньоіндійського бога родю­чості, покровителя скотарів і мисливців. Водночас він ви­ступав уособленням руйнівних сил природи. Соціальна функція Шиви — бог карм за гріхи. Але перевага на­дається його позитивним рисам.

Самого Шиву уявляли заглибленим у самоспоглядання аскетом чи багаторуким богом у переможному танці. Він здатний до перевтілень, може виступати у вигляді будь-якого божества. В індійській іконографії — самітник з

трьома очима і чотирма руками. Чотири руки свідчать про могутність. А третє око, за легендами, виникло так: Шива сидів на Гімалаях, заглиблений у роздуми. Раптом ззаду підійшла дружина Ума і закрила йому очі, й світ охопила темрява. Тоді виникло третє око, яке спалахнуло, як сон­це, спаливши все на Гімалаях. Крім третього ока, у нього на лобі —півмісяць, у волоссі — жіноча голівка, з якої витікає Ганг. Кобри обвивають руки, ноги і шию, а поруч стоїть насторожі білий бик Нанду. Шива сидить на тиг­ровій шкурі, на шиї у нього намисто з людських черепів, а в руках — тризубець. Сюди він потрапив, мабуть, з півден­них степів з аріями, які декілька тисяч років тому звідти вирушили до Азії. Шиву ще зображують у танку руйнуван­ня, в цей момент він зветься Натараоджа. Є зображення його з п'ятьма обличчями, там він зветься Панчауакхі. Шива — грізний бог. У нього три дружини: Калі — "чор­на", Дурга — "неприступна" і Парваті — "дочка гори".

Важливим у шиваїзмі є культ родючості. Бог Шива ра­зом з дружиною Калі є носіями шакті — творчого начала, яке породжує усе живе в природі. Калі — жіноча іпостась Шиви. У цей час Дурга стає об'єктом поклоніння як Божа Матір, яка контролює і стимулює народження. Тому в шиваїстському культі існують окремі церемонії поклоніння символічним зображенням чоловічих і жіночих геніталій. У шиваїстському пантеоні дружина Шиви Калі (Дурга, Деві, Парваті, її власне ім'я — Ума) маєі самостійне зна­чення. Якось її батько зневажив Шиву, Калі на знак про­тесту спалила себе, за що отримала ще одне ім'я — Саті (Доброчинна). Згодом вона народилася вдруге як дочка Гімалаїв і отримала ім'я Хаймаваті, вона — сестра Гангу.

Калі — войовнича богиня, чимало разів вступала у бої з демонами. Зображують її чотирирукою чорною жінкою, вдягненою у фартух з кісток людських рук і намисто з людських голів. Навіть сережки — з людських тіл. Це є наслідком того, що вона пожирала війська ворожих де­монів, пила кров їх полководців. Краплини її крові, пада­ючи на землю, перетворювались на воїнів. В урочинах, пов'язаних з культом Калі, практикували до XIX ст. людські жертвопринесення. Жреці богині (туги — души­телі), приставши до юрби мандрівників, обирали жертву, вночі везли її до особливого храму. Вони мали таємниці знищення людей, передаючи їх від покоління до по­коління, особливий жаргон і пароль, щоб самим не стати жертвою іншого туга. Туги були викриті в 30-ті роки

XIX століття англійцем Вільямом Сліменом, якому вда­лось схопити одного з них — раджу Ферінгея. Його було засуджено до страти на горло від руки ката нижчої касти. Ферінгей видав пароль в обмін на те, щоб бути страченим за ритуалом, гідним його касти. Слімен викрив 5120 жерців-тугів. Тоді було ліквідовано жорстокий ритуал бо­гині Калі.

Шива і Калі мали двох синів. Перший — Ганеша — бог мудрості й добра, він то заважає людям у здійсненні їх прав, то допомагає у подоланні перешкод. Тому кожну справу слід починати з молитви до нього, бо він може за­вадити навіть жертві богам. Зображають його повнотілою чотирирукою людиною з головою слона. Другий син — Сканда (Картікея, Субраманья), бог війни (не агресив­ний), захисник. Зображують сидячим на паві. Вся родина Шиви завжди заклопотана людськими справами, до неї звертаються віруючі.

Вішнуїзм і шиваїзм мають спільний культ, тотожні магічні прийоми. Між ними немає антагонізму, від­мінності лише в об'єкті поклоніння. Звідси — особливості у магічних і молитовних формулах, фетишах, ідолах.

У Ведах сформульовано вимоги до світського життя індуса від народження до смерті. На будь-який випадок життя передбачено відповідний обряд, який має бути ви­конаний точно. Саме обряди, церемонії та ритуали об'єднали народи Індії, що перебувають під впливом індуїзму, в єдину індійську цивілізацію. Усі місцеві релігії Індії походять з найдавніших племінних релігій. З утверд­женням ведичної релігії, а потім брахманізму вони не зникли, а залучилися до культів, які ставали головними. Навіть буддизм не зміг їх усунути. Цим і зумовлена мно­жинність індуїстських культів, що дає підставу вважати індуїзм комплексом різних релігій.

У кожній місцевій общині індусів існує своя система анімістичних уявлень. Вважають, що духи живуть всюди навколо поселення людей, там же юрмляться духи помер­лих, активно втручаючися в життя своїх живих родичів. Серед них є духи-покровителі, а є й шкідливі. Здебільшо­го духи — жіночого роду (очевидно, у цьому простежують­ся сліди матріархату), чоловічі божества — їх супутники. Багато з них мають імена, та частіше називають їх за ро­дом діяльності: богиня холери, богиня віспи, богиня гон­чарів, богиня кухарів тощо. Зовнішній вигляд їх умовний: каміння, горби, озера, інколи — кам'яні чи глиняні ідоли.

Храми примітивні, часто — проста хижа. Культ, ритуали жертвопринесень, жертви, молитви — теж прості. До них звертаються тільки в разі потреби. Урочистими бувають богослужіння, коли в жертву приносять тварину; м'ясо з'їдають учасники жертвопринесення.

У місцевих храмах здійснюють обряди, пов'язані з на­родженням, укладенням шлюбу, похованням. Індуїстське традиції вимагають великої пишноти, в них бере участь ве­лика кількість людей. Щедро оплачуються різні магічні церемонії та жреці.

Індуїзм постійно розвиває вчення про сансару. Вважа­лось, що перевтілення душі померлого залежить від дотри­мання ним дхарми. Карма визначає долю душі до зупинен­ня перевтілень і злиття Атмана з Абсолютом. Перевтілення багато в чому залежать і від поховальних обрядів. Найдостойніший з них — спалювання тіла небіжчика на березі священної річки Ганг з розвіюванням над нею попелу по­ховального вогнища. Не в пошані — поховання в землю. Але й при цьому особливе значення відіграють складні релігійні церемонії та маніпуляції жерців над тілом небіжчика.

Політеїзм індуїзму особливо яскраво втілено в культі. Майже кожен храм має пріоритетне божество, систему це­ремоній і богослужінь, присвячених саме йому. Це не ви­ключає поклоніння іншим богам. Кожна гора, скеля, річка, печера, навіть багато дерев, не кажучи вже про по­селення, мають свого покровителя.

Індуїзм визнає ранні шлюби, коли дівча стає жінкою у 8—9 років, раннє материнство. Заборона на повторний шлюб удовам прирікала на довічну безшлюбність чимало жінок.

Ушанування індуїстських богів вищого рангу відбу­вається у великих храмах. Обов'язкові там скульптури Вішни, Шиви, Калі, Кришни. Обслуговують храми жреці та інші служителі. Прочанство є значущою подією в житті віруючих, пов'язаною з тривалою мандрівкою і чималими пожертвуваннями.

Загальноіндуїстськими є тільки два щорічних свята: весни — холі та осені — дівалі. Всі інші встановлені на честь окремих богів, чимало свят — на честь місцевих богів. Свята складаються з урочистих церемоній і жертво­принесень.

Під терміном "індуїзм" раніше розуміли все нехристиянське і не мусульманське в Індії. Потім він став означати релігійний комплекс, а також соціальну структуру і духовну культуру, сформовані на цьому комплексі. Віруючі звуть свою релігію "хінду-дхарма", вбачаючи під дхармою не просто релігію, а закон, обов'язок у найширшому ро­зумінні. Тому індуїзм — це певний спосіб життя'. Прибічників індуїзму звуть індусами, цей термін слід відрізняти від термінів "індієць", "індіанка", які озна­чають національність.

Індуїзм завжди дбав про збереження та розвиток національної духовної культури, зберіг національний менталітет, незважаючи на міграції населення, війни, іно­земне панування, внутрішні чвари, філософські та релігійні пошуки. Наявність у ньому численних течій і на­прямів, його релігійна множинність полегшують його взаємодію з іншими релігіями. Індуїзм відкритий для всіх релігій, індуїст може молитися у будь-якому храмі, разом з віруючим іншої релігії він може вклонятися його богові. Він заклав традиції філософської думки Індії, глибоко вплинув на мислення індійців, зробив вагомий внесок у розвиток філософської культури людства.

Індуїзм — явище значно ширше, ніж релігія. Це й цілком оригінальний комплекс віровчення і культу, широ­кий філософський погляд на життя, соціологія, спе­цифічний спосіб життя, який глибоко увійшов у суспільні відносини та побут. Для індусів їх релігія охоплює все, цілком заповнює духовний світ, стає його синонімом. Будь-яке явище природи чи суспільного життя має для них сакральний характер.

Історичні масштаби індуїзму — 3,5 тис. років існування. Переважна більшість населення сучасної Індії — прибічни­ки індуїзму. Є вони у Пакистані, Бангладеш, Шрі-Ланці, Непалі, Індонезії, навіть у Південній Африці (5% індусів світу). Він поширений серед декількох сотень націй, народ­ностей і племінних груп, які розмовляють 845 мовами і діалектами (етнографічний аспект). І все ж індуїзм світовою релігією не став, оскільки своє призначення вбачає у духов­ному обслуговуванні одного народу — індійців. До того ж не всього народу, бо представники касти недоторканих об­межені щодо участі у релігійному культі.

' У підручнику, термін "індуїзм" вживається для означення специфічної національної релігії з міцною національною традицією, чітким національним поширенням — в Індії.

 

Сикхізм

 

Сикхізм — одна з національних релігій Індії, пошире­на переважно у штаті Пенджаб. Історія її виникнення пов'язана з подіями кінця XII ст., коли Мухаммед Гур, один з правителів держави династії Гуридів з арабського халіфату, що була розташована на території сучасного Аф­ганістану, почав завоювання Північної Індії. З 1206 р. на цих землях намісник Мухаммеда в долині Гангу оголосив себе незалежним від халіфату і утворив Делійський султа­нат. Швидко під владою султана опинився майже весь Індостан. Почалося насадження ісламу в Індії. Із занепа­дом Делійського султанату з 1526 р. тут виникає держава Великих Моголів з центром у м. Делі. До XVII ст. вона по­ширила свою владу на всю Індію (крім півдня) і значну ча­стину Афганістану. Поширення ісламу в Індії тривало, але індійський народ стійко оберігав свої релігійні традиції. З початку XVI ст. на місці держави Великих Моголів поста­ють дрібні феодальні держави, поновлюється влада індійських національних верхівок. У 1858 р. ця держава бу­ла скасована англійською колоніальною владою.

Незважаючи на війни, іноземні поневолення, релігій­ний розвиток в Індії не припинявся. Ще у XII ст. виник сектантський рух бхакті (відданість, любов до бога), послідовники якого вважали, що для порятунку досить однієї любові до Бога, можна обійтись без жерців і обрядів, перед Богом всі рівні. Цей рух проіснував до XVII ст. Під його впливом у XV ст. виступив поет Кабір (прибл. 1440— 1518) з ученням, яке заперечувало касти, політеїзм, склад­ний релігійний культ, аскетизм, чернецтво, закликало до опору мусульманським загарбникам. Його послідовники створили релігійну секту Кабір-Пантхі. Невелика кількість послідовників цієї секти є і тепер.

Під впливом ідей Кабіра і Веданти склалось ще одне релігійне вчення. Його автором був індус з Кшатріїв, уро­дженець Пенджабу — Нанак (1469—1528 чи 1539). Ре­лігійне вчення його виходило з принципів монотеїзму, запозиченого в ісламі. Бог виявляє себе в усьому сущому, він єдиний для всіх, незалежно від приналежності до об­щини, касти тощо (пантеїзм). Нанак виступав проти об­рядовості, за спрощення культу, проголошував, що Бог існує всюди — в полі, майстерні ремісника, храмі. Тому не обов'язково витрачати час на відвідування храму, мо­литися дозволено всюди.

За легендою, одного разу Нанак ліг спати ногами до Мекки. Для мусульман — це святотатство, бо Мекка — їх святе місце, дім Бога. Муллі, який звинуватив його у бо­гохульстві, Нанак відповів: "Але спробуй повернути ноги у той бік, де б не було Бога". Ідея Нанака об'єднати в од­ну релігію індусів і навіть мусульман, не була реалізована. Вона покладена в основу досить міцної секти в індуїзмі, яка переросла в окрему релігію — сикхізм. Його прибічни­ки звуть себе сикхами (учнями). Церква сикхів подібна до військово-релігійної організації, добре пристосованої до силової боротьби за свої принципи. Це зумовлено історич­ними обставинами, за яких вона формувалася, активною участю сикхів у національно-визвольному русі.

Нанак був проголошений Першим Великим гуру сикхів. У м. Амрітсар (штат Пенджаб) існує релігійний і адміністративний центр сикхів. Там же головний храм — Золотий храм.

Організація сикхів була створена й удосконалена на­ступниками Нанака. Третій Великий гуру — Амар Дас (1552—1573) оголосив владу гуру спадковою І заклав ди­настію правителів Сикхів. П'ятий Великий гуру — Арджуна (1581 — 1606) склав священу книгу сикхів — "Аді Грантх", до якої увійшли афоризми, богословські мірку­вання щодо їх змісту. Оригінал її зберігається у Золотому храмі. Значні реформи в сикхізмі здійснив Десятий гуру — Говінд Сінгх (1675—1708), автор другої священної книги сикхів. У 1699 р. він скликав загальний з'їзд сикхів, на якому було скасовано спадкову владу гуру. Вищим орга­ном влади став з'їзд — община рівних (Хальс). Було про­голошено принципи організації сикхів. Сикхом може ста­ти індієць з будь-якої касти після досягнення семи років, пройшовши посвячення у присутності п'ятьох сикхів. Сикх повинен носити довге волосся, ніколи не стригтися і не голитися, мати кинджал з криці, залізний браслет, но­сити короткі штани і гребінь. Ці правила звуться ''Прави­лами 5 К", бо назва кожного предмета мовою хінді почи­нається з літери ^UK".

В обрядових трапезах беруть участь усі посвячені, не­залежно від кастової приналежності. Це відмежовує сикхів від індусів. Сикхам дозволено споживати м'ясо, але забо­ронено палити тютюн. Кожен сикх має титул "сінгх", що означає "лев". Сикхи — хоробрі й умілі вояки, серед них багато військовиків.

Общини сикхів дуже згуртовані, підтримують між собою тісні зв'язки. Члени общини сплачують обов'язковий внесок, дотримуються принципу взаємодопомоги.

З XVIII ст. в Пенджабі активізувалася боротьба сикхів проти мусульман. У 1765 р. вони утворили свою державу, яку 1849 р. було ліквідовано внаслідок англо-сикхських війн.

Сикхізм — впливова релігійна течія сучасної Індії (майже 10 млн осіб). Час від часу вони опиняються в епіцентрі релігійних протистоянь в Індії, продовжуючи боротьбу і за політичне відокремлення.

Джайнізм

Коли в VI ст. до н.е. брахманізм через ускладненість культу перестав задовольняти релігійні потреби індійців, а внутрішні закони розвитку релігій вимагали поглиблення його філософського змісту, в країні посилилися релігійні пошуки, наслідком яких стало утворення буддизму. Але у східній частині Північної Індії процес взаємної асиміляції автохтонів з арійськими прибульцями мав свої особли­вості: елементи місцевої культури явно переважали, що зу­мовило особливу тенденцію релігійного розвитку, яка ви­явилася в утворенні нової релігії — джайнізму. Назва по­ходить від імен Махавіра ("великий герой") і Джіна ("пе­реможець"), які були надані проповіднику Вардхаману — засновникові цієї релігії.

Джайнізм і буддизм виникли майже одночасно, але в середині І тис. до н.е. джайнізм був більш поширений. У VI ст. до н.е. він поширився навіть на Південну Індію. Дехто з учених твердить, що Будда і Махавіра — одна осо­ба, а буддизм і джайнізм — різні гілки одного вчення.

Започаткував нову релігію Вардхаман Махавіра (599— 527 до н.е., за іншими джерелами, — 477 і 487 до н.е.). Йо­го вважають достовірною особою. Належав до варни кшатріїв, до ЗО років жив у сім'ї можновладця. Потім впродовж 12 років був пустельником без одягу й їжі. У 42-річному віці отримав визнання як переможець пристрас­тей (джайн), як вільний від світу (ніргрантх). Його послідовників стали називати джайнами, ніргрантхами. Щоправда, джайни вважають Махавіру 24-м тиртханкаром (засновником віри), а першим — Рімбаха, який жив, коли ще не вміли готувати їжу. У нього було одинадцять безпо­середніх учнів — ганадхарів, яких джайни вважають святи­ми. Але ці уявлення є міфологічними. Общину джайнів

створив нібито 23-й тиртханкар Паршва, який проповіду­вав чотири істини: не вбивай нічого живого (звідси веге­таріанство джайнів), не кради, будь чужим для мирських справ, будь правдивим, будь аскетом. Махавіра сюди додав цнотливість монахів.

Община джайнів складалася з монахів і мирян. Мона­стирів у джайнів не було. Монахи жили біля міст в лісах, печерах, щоб миряни бачили їхнє аскетичне життя. Миря­ни мусили дотримуватися подружньої вірності, обмежува­ти свої потреби, один день на місяць жити, як монахи, і протягом усього часу годувати монахів.

Ще за життя Махавіри джайнізм набув великого поши­рення. Згодом у ньому стали виникати нові течії. Але при­близно в III ст. до н.е. сформувалися дві: светамбари (но­сили тільки білий одяг) і дигамбари ("одягнені просто­ром" — ходили голими, як колись Махавіра). Джайнізм поширений переважно серед міського населення, яке зай­малося лихварством і гендлярством (джайни давно відмо­вилися від землеробства, щоб обробляючи грунт не шко­дити живому).

Общини джайнів очолюють ачарії. Вони поділяються на групи, підгрупи тощо. Багато з них мають окремі хра­ми, каплиці, релігійні школи, в Кожній свої аскети. За по­рушення релігійних правил винного, навіть коли це аскет чи ачар'я, виключають з общини. Вступ до груп вільний, без кастових обмежень.

Священні книги джайнів містять повчання Махавіри, доповнені його послідовниками. Собор джайнів в м. Паталіпутрі в III ст. до н.е. об'єднав ці повчання в 12 частин (анг), але згодом останню ангу було втрачено. В V ст. со­бор в м. Валабхі перередагував 11 анг, що залишилися, але диганбари не визнали цього. Твір цей зветься "Сіддханта" (від сіддхи — досконалий). Книги написано загальнодос­тупною на той час мовою пракріті. З VII ст. н.е. джайністська література користується лише санскритом.

Джайнізм має низку спільних положень з буддизмом: віра в перевтілення душі, вчення про карму, в те, що добрі справи врятують душу людини від подальших перевтілень, віра в обов'язковість періодичних з'явлень пророків і богів, які зміцнюватимуть релігію і посилюватимуть її вплив.

Основою джайнізму є вчення про дживи (живі істоти), які існують у недовершеному та довершеному буттях. Недовершене буття дживи — це з'єднання душі з тілом, яке, оточивши душу, прирікає її на страждання. Різні ступені

єднання духовного з тілесним становлять ієрархію живих істот, на вершині якої люди та боги. Над богами — дживи, вільні від тіла й від матеріального. Перехід з нижчих щаблів ієрархії до вищих відбувається відповідно до аске­тичних заслуг з'єднаної душі з тілом, коли знищується тілесний елемент. Можна і проминути якусь ланку, але че­рез тіло людини перехід обов'язковий. Саме на цьому етапі джива виявляється в особі тиртханкари.

Джайни заперечують авторитет Вед, жертвопринесен­ня тварин, концепцію створення світу богами, вважаючи, що світ одухотворений і потребує дбайливого ставлення до себе. Вони заперечують варни — всі люди рівні. Людина є вмістилищем божественного. Бог єдиний, найвищий, най-благородніший і найповніший вияв сил, існуючих у душі людини. Душа мо>ке бути врятована за допомогою пра­вильних віри, знання і поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм в усіх його формах, заохочує пустельництво. Джайністи гуманно ставляться до жінок, допускають їх до чернецтва, дозволяють читати священні книги і брати участь у молитовних зборах.

У джайнізмі порівняно з брахманізмом значно спроще­ний культ. Молитовні зібрання проводять для читання священних текстів. Нескладні й ритуали, в яких віруючі беруть участь оголеними.

Предметами обожнення є статуї тиртханкарів. У дигамбарів — зображення голих чоловіків, у светамбарів — статуї, обтягнуті тканинами з коштовним камінням. Віру­ючі приносять їм жертви квітами, плодами, солодощами, рисом, тричі обходять їх, читаючи молитви. Щодня жрець обливає статую молоком чи ароматизованою водою.

Джайнізм не вийшов за межі Індії, хоча й поступився у конкуренції буддизмові. Він поширений серед гендлярів і лихварів, яких єднає у впливову економічну силу. Через численні культові розбіжності єдиної джайністської церк­ви не існує, але внутріджайністські зв'язки дуже ефек­тивні. Джайнізм дав імпульс своєрідній культурі, най­помітнішими в якій є література та архітектура.

Релігії Давнього Китаю   161

релігії давнього китаю

 

Конфуціанство

 

Конфуціанство — давньокитайська філософська шко­ла, а пізніше найвпливовіша разом з даосизмом і буддиз­мом релігійно-філософська течія Китаю. Заснував ЇЇ відомий вчений, філософ, релігійний реформатор Кон­фуцій (Кун-цзи, Кун Цю, Кун Фу-цзи, Кунг-Ксю, ще од­не ім'я — Чжун-Ні). Народився в 551 р. до н.е. в місті Цюйфу князівства Лоо (Лу) у вельможній, але збіднілій родині.

Спочатку перебував на державній службі, але покинув її й став навчати. Через деякий час його знову покликали на державну службу, де він дослужився до міністра юс­тиції. І все ж там він себе не знайшов і зосередився на про­повідницькій діяльності. Конфуцій мав понад 3 тис. учнів, 72 з них стали видатними людьми Китаю, 12 завжди були поруч з ним. Після смерті Конфуція послідовники записа­ли його бесіди і висловлювання перед учнями, що ввійшли в книгу Лунь-юй — "Бесіди і судження".

Конфуцію було 65 років, коли помер його син Лі, че­рез рік — його учень Ієн-Хву. Він, дійшовши висновку, що смерть близька, промовив: "Моє вчення пройшло свій шлях, а я невідомий". Він поспішав завершити свої праці. Останні роки життя були тяжкими, він сумував за мину­лим і не бачив нічого доброго в майбутньому. В 479 р. до н.е. Конфуцій помер у Цюйфу. Учні поховали його над річкою Си і три роки оплакували на могилі. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Він має форму імператорсь­кого палацу, оточеного стіною з червоної цегли і з чотир­ма вежами на кутах. Симетрично розташовано ряд бу­динків. Головний з них — Дачандянь — Палац вищої дос­коналості, там стоїть статуя Конфуція і здійснюють жерт­вопринесення. Храм реконструйовано у 1724 p., він є справжнім музеєм китайської культури.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372—289 до н.е.). Він написав трактат "Мен-цзи", де обміркував питання про "справедливого володаря", яке було в основі політичної концепції кон­фуціанства. Одночасно поглибив конфуціанське релігій­но-моральне вчення, визнавав за народом право змінити    правителя, який пішов проти нього. Народом вважав зем­левласників, чиновників, монахів.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов'язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті. У храмі спочатку поклонялися поминальним табличкам Кон­фуція, потім — його скульптурам. За часів династії Тан Конфуція стали вважати "першим святим". За династії Сун було розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул "наставника держа­ви". За династії Мін його стали називати "великим вчите­лем нації". У 1906 р. вдова-імператриця Цисі замінила "середні жертвопринесення" Конфуцію "великими жерт­вопринесеннями". Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 p., хоча жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.

До Конфуція давньокитайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Національний менталітет китайців, їх любов до порядку зумовили чітке впорядкування і релігійного культу. Але їх релігія ввібрала в себе у застиглому вигляді дуже давні вірування, не мала духовенства, священних писань і бого­слов'я. Головними були зовнішні дії, зумовлені звичаями. Конфуцій все це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією вніс ідеї, яких потре­бувало суспільство, оповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релігійне, скільки етико-політичне. Іншими словами, Конфуцій у релігійно-філософському вченні зробив наголос на етико-політичних проблемах.

Він не змінив релігійних обрядів, а дбайливо збирав, об'єднував обрядові правила і норми, з повагою ставився до традицій, вважався знавцем культу, виконував всі обря­ди і навчав цього інших.

Віра в надприродне наявна в усіх міркуваннях Кон­фуція про природу, суспільство і людину. Його релігійно-філософська концепція має виразне соціальне спрямуван­ня, в основі її — відносини людини, держави і суспільства. Конфуцій визнавав сучасну йому суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку, людина має пізнати існуючий лад і суворо до­тримуватись його порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою. Це повинна утверджувати й підтримувати релігія.

Конфуцій не заперечував війн у вирішенні міждержав­них проблем, але вважав можливою альтернативу їм — по­ширення на ці країни його вчення, яке забезпечило б без­конфліктну гармонію під егідою китайських імператорів.

Дуже важливим, за Конфуцієм, є вчення "про імена": будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має свої норми по­ведінки — лі, кожен повинен дотримуватись свого лі та поважати предків. Державу мають очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих. За потреби вони мусять "виправляти імена": ставити кожного на своє місце в суспільстві.

Конфуцій не приховував соціальної скерованості своїх поглядів. Він вчив, що відмінність між вельможним пан­ством і простим народом не може бути стертою: "Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ла­нах і годувати шляхетних панів". Тому суспільство і поділяється на "благородних мужів" — цзюньцзи, які ма­ють високі моральні якості, і "нікчемних людей" — сяо-жень, долею яких є відданість першим — чжун.

Основою суспільних відносин вважав гуманність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуман­ності — жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті — повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжун — вірність, відданість; шу — прощення; лі — добро­чесність; чжі — знання; юн — хоробрість; гун — шаноб­ливість; куань — великодушність; сінь — вірність; мінь — кмітливість; чуй — доброта. Ці моральні риси прикрасять людину. В них простежуються принципи загальнолюдсь­кої моралі, що є вагомим доробком конфуціанства. Саме це забезпечило йому стабільний авторитет протягом двох з половиною тисяч років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція за двісті— триста років міцно вкоренилось у свідомість китайського суспільства. Але у нього були серйозні опоненти. Один з них — філософ наступного покоління (народився в рік смерті Конфуція) Мо-цзи (479—381 до н.е., за іншими да­ними 468—376 до н.е.) — заперечував вчення Конфуція про імена і про лі. Мо-цзи твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові — цзянь-ай. Але він теж виправдовував суспільний поділ на бідних і бага­тих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які роз­вивали матеріалістичні тенденції його вчення в галузі те­орії пізнання — моїсти (мочже), вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.

Критикували конфуціанство і так звані законники, чи легісти. Один з них Шан Ян (390—338 р. до н.е.) написав у IV ст. до н.е. трактат "Шан цзюнь шу" ("Книга правите­ля області Шан"), де обґрунтував принципи необмеженої монархії, засуджував освіту народу, схвалював війни як найкращий засіб вирішення економічних і політичних проблем. Легізм став ідейною основою імператорських ре­жимів. Давній імператор Цін Ші-хуан (259—210 до н.е.), відомий як деспот, схвалював легізм і був запеклим анти-конфуціанцем. У 213 р. до н.е. він закопав живцем 460 конфуціанців і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанська проповідь покори, суворого дотримання суспільної ієрархії, суспільного консерватиз­му забезпечувала йому авторитет серед правлячої верхівки. У II ст. до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно набуває абсолютно чітких ідеологічних рис, які зро­били його офіційною ідеологією феодального Китаю.

 

Даосизм

 

Даосизм — одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю, виник одночасно з конфуціанством (друга половина І тис. до н.е.). Засновником його вважають дав­ньокитайського філософа Лао-цзи, відомості про якого дійшли до наших днів з легенд. За легендою, мати носила його кілька десятків років, народивши старим (звідси ім'я — "Стара дитина"). Той самий знак "цзи", щоправда, означає і "філософ". Прямуючи на Захід, Лао-цзи подару­вав служителю застави свій трактат "Дао де цзин", який містив його вчення.

Провідна ідея даосизму полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряються не Небу, а всезагальному закону — дао, який вносить порядок в ха­ос речей. Дао має об'єктивний характер. Порушення його спричиняє ненормальний стан. Особливо це позначається на житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао.

Дао — не божество, а щось близьке до розуму, приро­ди, шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але пере­дує всім особам. Дао — першопочаток всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, во­но регулює все існуюче. Це загальний закон природи, дже­рело матеріального і духовного буття, їх мета. Дао немож­ливо сприймати безпосередньо, воно — поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао, а ли­ше його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.

Згідно з ученням, людині надзвичайно важливо зро­зуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало абсо­лютно, але не виразно, а нині його сутність розкрита мис­лителями для людей, вони мусять пізнати дао і жити відповідно до його вимог. Так буде добре і для людей, і для держави.

Пізнання дао відбувається через наслідки його дій, а вони виявляються через де — доброчесність, там де вона є, там діє дао; хто доброчесний, той виконує закон дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злиття її з природою. Всі порушення нормального існування речей в природі (посуха, повені, непогода тощо) є порушеннями її гармонії. Несправед­ливість, порушення сусального порядку — теж порушен­ня гармонії, але в суспільстві. Потрібна дія дао, щоб усу­нути ці порушення. Втручання людини неприпустиме. Людина повинна дотримуватися принципу "не діяння". Тому даосизм схвалює пустельництво, пасивне життя, яке віддає людину у владу стихійного розвитку подій.

Даосизм тривалий час виступав лише як філософські концепції. Ідея дао більш-менш точно відображала всезагальний зв'язок явищ і предметів об'єктивного світу, на­близилась до розуміння причинності, до визнання об'єктивності закономірностей світу. Але дао тлумачили і як духовну першооснову речей. Тому філософію даосизму не можна цілком віднести ні до матеріалізму, ні до іде­алізму.

Невиразно виступає в даосизмі й ідея надприродного. Тому даосизм для безпосередніх учнів Лао-цзи релігією ще  не був. Він зовсім не був пов'язаний з релігійним культом і релігійних рис набув через 500 років після смерті Лао-цзи. Даосизм як релігія — зовсім інша сутність, ніж філо­софський даосизм. Перетворившись на релігію, він виро­бив свою анімістичну систему, міфологію, розбудував фе­тишизм і магію на основі релігійного культу, до якого раніше вдавалося конфуціанство.

Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. За даосистською міфологією, він має земне по­ходження, це імператор глибокої старості, який доб­ровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який володіє раєм і пеклом. Він стежить за до­триманням справедливості, чинить суд над усіма після їх смерті. Все, до чого доторкнулися Юй-хуан і його послідо­вники — безсмертні святі, є священним.

Важливою в даосистському пантеоні є богиня Західно­го неба Сіван-му. Живе вона в палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема ніякого життя. Вона володіє персико­вими садами, що дають плоди раз на три тисячі років. Це — плоди безсмертя. Всі, хто живе в її палаці, без­смертні. Сіван-му уособлює жіноче начало — інь, її чо­ловік — князь Сходу Дун Ванчун-ян. У Сіван-му раз на рік збираються боги, щоб пригощатися персиками безсмертя, тоді відбувається врочистий бал. Ідея безсмертя та вічної молодості, довголіття посідає значне місце в даосистсько­му віровченні.

Людина є об'єктом дії 33 тисяч духів, і їх дію потрібно скерувати на довголіття, цьому служать численні талісма­ни, легенди, замовляння, ворожіння тощо. На це спрямо­вані й спеціальні фізичні вправи, системи дихання, хар­чові норми, які містять раціональний досвід, хоч у дао­сизмі вони повиті містикою.

Безсмертя теж є темою даосистської міфології. У ній йдеться про безсмертних святих, земне життя яких було сповнене дивами. Ці святі знали магічні засоби безсмертя, таємні формули і заклинання, що і забезпечило їм пере­творення на вічних духів. Про їх доброчесність і високу моральність мало відомостей, оскільки головна роль у цьо­му належить містичному знанню магії.

Даосизм активно взаємодіяв з примітивними народни­ми віруваннями, їх магічною практикою, обрядами во­рожінь і заклинань, надавав своєму релігійному культові

практичного характеру, що стимулювало його перетворен­ня з філософського вчення на релігійне.

З виникненням у Китаї буддизму даосизм запозичив у нього багато елементів культу: врочисті богослужіння, ве­дичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою.

Якщо конфуціанський культ здебільшого мав родин­ний, домашній характер, то даосистський вимагав значної жрецької кваліфікації, складних технічних умов, спеціаль­них місць для культових ритуалів. Духовенство внаслідок тривалого навчання мало ґрунтовну духовну освіту, ме­дичні та інші знання, володіло засобами психологічного впливу на людей, вивчало давні книги, усну традицію, розвивало даосистський культ, китайську культуру.

Нижче духовенство було далеким від даосистського бо­гослов'я, його культова практика була на рівні ремесла. Його представники знали безліч прийомів і засобів во­рожіння, вдавалися до шаманства, не гребували місти­фікацією та обманом, спекулювали на марновірстві про­стих людей.

 

 

 

релігії давньої Японії

Синтоїзм

 

У III ст. н.е. в Японії утворився великий племінний со­юз Ямато, який став основою давньояпонської держави. Правителів Ямато називали "тенно" — імператор. Одно­часно з племінним союзом сформувалася релігія — синто ("шлях", "вчення богів"), в основу якої покладено одухо­творення природи і культ предків. Численні духи, а серед них найвпливовіші — камі вважалися богами, правителя­ми світу, а тому були об'єктом великої уваги і поклоніння. Камі уявляли тваринами, рослинами, камінням, явищами природи і навіть людьми. Поклоніння їм сформували спе­цифічний культ синтоїзму. Його релігійні церемонії скла­далися з очищення — харі, жертвопринесення — синсей, молитов — норито і вливань рідин — наораі.

Велике значення в первісній японській культурі відво­дилося магії, яку застосовували як засіб впливу на надпри­родні сили. Одночасно виникло жрецтво, оскільки здійснення синтоїстського культу потребувало про­фесійної підготовки. Коли імператор став верховним жерцем, було сформовано жрецьку ієрархію. Відправлення культу, яке раніше здійснювали старійшини родів і вожді племен, стає професійною справою каннусі — господарів камі, жерців, які успадковували своє суспільне становище. У VIII ст. каннусі стають чиновниками департаменту в справах синто. Тоді ж було здійснено "облік" богів, їх ви­явилось 3132. Поступово склалася їх ієрархічна система на чолі з богинею Сонця Аматерасу. її було оголошено прародителькою нації, передусім імператорської родини. Культ Аматерасу зберігся до нашого часу.

У VI ст. в Японію з Китаю через Корею проникає китаїзований, доповнений конфуціанством і даосизмом буд­дизм. Існував він у Японії відокремлено, але взаємо­впливів із синтоїзмом не уникнув.

Спершу синтоїзм не мав Священного Писання, ідеї одкровення. Віровчення передавалося і відточувалося у традиціях. З V—VI ст. синтоїзм став державною релігією Японії, а імператор — верховним жерцем. У VII—VIII ст. усна традиція була піддана письмовому оформленню текстів, а водночас — відбору і редагуванню.

За первісною міфологією японців, спочатку існували Небо і Земля, згодом з'явилися три божества, потім ще два, а після них — ще п'ять парних божеств. Усі вони уо­соблювали різні сили природи. Остання пара богів Ізанагі (він) та Ізанамі (вона) за допомогою списа з наконечни­ком з коштовного каміння, яке символізував фалос, ство­рила в океані великий острів Оногоро, а потім низку дрібних. Так виникла Японська країна. Зробивши це, Іза­намі від осквернення вмерла і потрапила в пекло. Ізанагі, відвідуючи її, створює з лівого ока Аматерасу (богиню Сонця), а з правого — Сузано (бога дощу і бурі). Сузано спустошує країну, від чого Аматерасу ховається в печері, а на землі настає морок. Боги виманюють її з печери, а Су­зано вбиває богиню їжі Цзюнь, з якої виростають хлібні злаки. Так починається життя на, землі. Аматерасу стає го­ловною богинею.

За іншим міфом, шлюб Ізанагі та Ізанамі спочатку ви­явився невдалим, бо був укладений з ініціативи Ізанамі, а така ініціатива мала виходити від чоловіка. Великий дух запропонував подружжю взяти шлюб ще раз, уже з ініціативи Ізанагі, що і було зроблено. У них народилося багато дітей, і всі боги, найкраща серед них — Аматерасу.

Релігійне вчення синтоїзму містить оригінальну анімістичну концепцію. Це безумовний, послідовний політеїзм (світ камі). Камі — верховні божества, покрови­телі стихій і світів, вони — й локальні божества, покрови­тельство яких зводиться навіть до окремих об'єктів: струм­ка, каменя, дерева, квітки тощо. Камі — це і душі предків, а поклоніння їм — поклоніння предкам. Синтоїзм сповідує поклоніння космосу і предкам. Мета життя — злиття з космосом і служіння предкам. Такі анімістичні уявлення обожествляють природу. Звідси — своєрідність і синтоїстського фетишизму (для синтоїста природа, світ — суцільний фетиш, об'єкт поклоніння), і синтоїстського містицизму (камі живуть поруч, у цьому світі). Синтоїст не думає про потойбічний світ, нічого не чекає від нього, він переймається лише тим, як турбуватимуться нащадки про його дух після його смерті. А що дух його залишиться у земному світі, у нього сумніву нема.

Ставлення до різних богів неоднакове: одних (сильних, добрих) поважають, інших (кволих та злих) зневажають. Постають вони як люди, звірі, птахи, гори, ріки, трава, де­рева. Усе незвичне викликає благоговіння і страх, усе це — камі, наділене надприродною силою.

Синтоїзм як релігія не набув стрункої системи, не має відпрацьованих ритуалів. Він наче розраховує на допов­нення інших релігій, зокрема буддизму. Синто — національна релігія японців, у неї вірують лише японці, японець не може не бути синтоїстом. Камі —- тільки японські боги. Синтоїзм, вийшовши з найдавніших племінних культів (культів родини), залишився культом нації. Ці особливості синтоїзму зумовили його готовність до співробітництва з будь-якою іншою релігією, щоб ком­пенсувати свою релігійну незавершеність.

Синтоїстському культові теж властива незавершеність. Він майже цілком зведений до поклоніння конкретним камі та духам конкретних предків, які оселилися в храмі. Синтоїстський храм має дві обов'язкові частини: хон-ден — святилище, де зберігається священний предмет, в якому перебуває божество — синтай, і залу для тих, хто прийшли молитися, — хайден. Будівлі споруджують у чіткому храмово-архітектурному стилі. Зображень богів нема, тільки синтай. Але бувають зображення тварин: ли­сиць, мавп чи оленів, яких супроводжують відповідні бо­жества. Біля вівтаря — скринька для пожертвувань. Треба кинути монети, плеснути декілька разів у долоні, виклас­ти словами чи подумки свою справу — і вся церемонія.

Крім храмів, бувають невеликі вівтарі в домах віруючих, перед ними теж читають молитви (норіто) і приносять жертви. Існують і складніші храмові обряди, які здійсню­ються за допомогою каннусі — жерця. Мета обряду — вик­ликати задоволення конкретних камі та духів, зробити їм приємне, нагадати про свою повагу і відданість, принагідно висловити їм своє прохання. Для цього застосо­вують молитви, заклинання, співи, музику, священні танці (кагура), жертви (реальні й умовні). Оскільки спра­ва ця делікатна, бо все треба зробити так, щоб не викли­кати нарікань божеств, а тим більше — їх невдоволення і злості, вона повинна бути доручена фахівцям — каннусі. Тому здійснення багатьох обрядів має професійний харак­тер.

Починається обряд з очищення, символічного чи ри­туального миття рота і рук біля храму. Потім звертаються до жерця, викладають йому свої потреби, той записує на спеціальну жертовну дощечку, отримує відповідну плату, а далі вже сам звертається до божества. Присутність вірую­чого при цьому необов'язкова. А щоб ймовірність успіху була вищою, непогано б звернутись до богів іншої релігії, наприклад буддизму.

Щоб стати каннусі, потрібно закінчити відповідний навчальний заклад, одержати один з чотирьох ступенів освіченості (мати духовний сан). Жінка теж може бути каннусі, але це трапляється зрідка. В імператорському храмі обов'язково разом з верховним жерцем є верховна жриця з принцес. У храмі каннусі носить спеціальний одяг: біле кімоно, білу чи кольорову спідницю-плісе, чор­ну шапочку. Поза храмом — одяг звичайний.

В системі синтоїстського культу є і свята — мацурі, раз чи два на рік, протягом одного чи декількох днів. На свя­та храм вичищають, вимивають і прикрашають. Сюди прибувають служителі сусідніх храмів. Обряди в ці дні на­бирають особливої пишності, перетворюються на театра­лізовані вистави. Ритуальні процесії містять і карнавальні елементи, часто не релігійного характеру. Обряди, які су­проводжують мацурі, мають традиційний і притаманний саме цьому храму місцевий характер, у них чітко виявля­ються ментальність, звичаї жителів окремої місцевості. Ці обряди виникли у II—III ст., на їх формування вплинуло первісне шаманство .

Із синтоїзмом пов'язане повсякденне життя японця — народження дитини, початок її навчання, повноліття, заручини, укладення шлюбу, спорудження будинку, придбання квартири, вирушання в мандрівку чи повернення з неї. У будь-яких родинних святах, інших подіях повинні брати участь камі й духи предків. Синтоїстські звичаї гли­боко проникли в побут японців, хоч це не заважає їм звер­татись і до інших культів, зокрема буддистського.

Відносини між синтоїзмом і буддизмом в Японії скла­далися по-різному: були періоди зближення (IX—X ст.), віддалення і навіть ворожнечі. Однак процес релігійного культового синкретизму Японію не минув. У відзначенні народження дитини, укладанні шлюбу, під час місцевих свят, поминок багато буддійських елементів.

 

давньоіранські релігії

 

Іранське нагір'я — це широкі степові простори, бідні водою і рослинністю, обмежені горами, біля яких тулили­ся життєві центри племен, що з III тис. до н.е. переходи­ли до осілого землеробства і скотарства. На початку II тис. до н.е. на цю територію проникають індоіранці, арії. Звідси назва цієї країни — Іран — "країна аріїв".

Існує припущення, що предками індоіранських племен були протоіндоіранці — народ, який жив в IV тис. до н.е. в південноукраїнських степах і на схід від Волги. На по­чатку III тис. до н.е. вони розділилися на два різномовних народи — індоарійців і протоіранців. Перші відкочували на північ Індії і далі, а другі зайняли територію те­перішнього Північно-Східного Ірану. За іншим припу­щенням, прабатьківщиною іранських племен є територія теперішньої Середньої Азії. Розподіл індоіранської спільноти на індійську та іранську відбувся на початку II тис. до н.е. за першої індійської хвилі міграції через Аф­ганістан і на початку І тис. до н.е., коли хвиля міграції бу­ла спрямована на Афганістан та Іран.

У І тис. до н.е. там утвердилися мідійські (на півночі) та яломітські (на півдні) племена. УIX—VIII ст. до н.е. во­ни утворили велику кількість міст-держав. Тривалий час цей народ перебував під владою Ассирії. На початку VII ст. до н.е. тут виникає держава Мідія. Вона швидко зміцнюється, і в 616—605 pp. до н.е. руйнує Ассирію. Мідія стає світовою державою.

В 550 р. до н.е. Мідія втрачає свої позиції, зазнавши поразки у війні з підлеглим їй царством Персидою. Влада в країні стала належати перській династії Ахеменідів.

Країну стали називати Персією. В 558 р. до н.е. в Персії почав царювати Кір II (558—530 до н.е.), який остаточно об'єднав перські племена, звільнився від мідійського па­нування. У 550—549 pp. до н.е. Кір II захопив Мідію, вий­шов до Егейського моря, підкорив значну частину Серед­ньої Азії (545—539 до н.е.), завоював Вавилонію (539 до н.е.). Незабаром під владу персів перейшло все Східне Се­редземномор'я (Сирія, Фінікія, Палестина). В 530 р. до н.е. Кір II загинув у поході в Середню Азію, владу успад­кував його син Камбіс (530—522 до н.е.), який у 525 р. до н.е. завоював Єгипет. Він, як і його батько, визнав чужих богів, оголосив себе фараоном і коронувався за єгипетсь­кими звичаями з участю єгипетських жерців. Після невда­лого походу до Ефіопії помер у 522 р. до н.е. на шляху до Персії за досить загадкових обставин.

З 522 р. до н.е. царем став Дарій І (522—486 до н.е.), який поширив владу Персії на Фракію і Македонію, знач­ну частину Північної Індії, але зазнав поразки від скіфів. Так поступово в VI ст. до н.е. Персія стає світовою дер­жавою. Все правління династії Ахеменідів тривало в постійних війнах, приборканнях підкорених народів. Дарій доклав чимало зусиль для внутрішнього впорядку­вання держави, створив єдину систему управління нею, поділивши її на сатрапії (провінції). У них зберігалися місцеві закони, релігія і культура. У державі Ахеменідів існувала широка віротерпимість. Після завоювання нових територій перські царі зберігали традиційні релігії, прино­сили місцевим богам жертви, брали участь у релігійних це­ремоніях місцевих храмів, підтримували місцеве жрецтво. Отже, перська держава була країною з різними релігіями, завданням яких було служити єдиному цареві. Назрівала потреба в єдиній релігії й єдиному богові. Такою релігією став зороастризм, який прийшов на зміну раннім віруван­ням давніх іранців.

Спершу релігійну систему Давнього Ірану становив культ уособлених сил природи, небесних тіл, який пізніше перетворився на полідеменізм (панування багатьох духів) і політеїзм (багатобожжя). Давні іранці шанували та обо­жнювали чотири елементи природи: світло, воду, землю й повітря, вважаючи, що від них залежить їх життя. Культ світла існував у двох формах: племена землеробів шанува­ли світло денне (Сонце); кочові племена — нічне світло (Місяць). Цей (астральний) культ сповідували у далекому минулому народи Месопотамії (халдеї), Південної Аравії й деякі інші племена.

Найдавніші вірування та релігійні культи іранців мали багато спільного з релігійними уявленнями та обрядами індоаріїв. Колись індоіранська спільнота розкололася, і з часом між її частинами виникло взаємне відчуження. Це чітко простежується при вивченні релігійних уявлень і міфології давніх іранців та індоаріїв. Обидва комплекси уявлень ґрунтувалися на різному ставленні до божествен­них сил, які протистояли одна одній: в іранців — деви й ахури, в індоаріїв — дева й асури. Першу групу божеств вважали доброю, другу — шкідливою. Головним девом (дева) був Індра, але в індоаріїв його вважали великим та шанованим богом, а в іранців — злим демоном.

Чітке протистояння добрих сил (дева) та демонів (асурів) простежується в основі усіх релігійних конст­рукцій. Міфологічна картина світу будувалася на тлі про­тистояння сил Світла, втілених в етичному законі Арта та уособлених великим Ахурамаздою (гр. Ормузд), і сил Тем­ряви та Зла, втілених у брехні та уособлених Анхра-Майнью (Ариманом). Цей ритуально-етичний дуалізм — в ос­нові всіх доісламських релігій Ірану.

 

Мітраїзм й анахітизм

 

З давніх-давен в Ірані існували визнані або терпимі політичною елітою релігії — мітраїзм та анахітизм. їх коріння сягає в індійські та халдейські культи, в давні ас­тральні вірування. У клинописних написах Артаксеркса II і Артаксеркса III (IV ст. до нашої ери) поруч з ім'ям Аху-рамазди фігурують імена двох інших божеств — Мітри та Анахіти.

Культ Мітри зберігся в Ірані з індоіранської епохи, про що свідчать надписи XIV ст. до н.е., знайдені на території Каппадокії, де ім'я Мітри фігурує поруч з Варуною, Індрою та Насат'ямі. Мітра (новоперськ. — "сонце") ша­нувався як бог війни, який бореться на боці праведних й безжалісно знищує порушників угод. Йому поклонялися і як великому судді, який справедливо оцінює дії людей, і як сонячному божеству, такому ж прекрасному, як Сонце, яке він супроводжує на небі. Після того, як іранські вожді та воїни почали використовувати бойові колісниці, вони зображали і своїх богів на колісницях. Тоді почали говорити, що Мітру везуть небом білі коні, підковані сріблом га золотом, які не мають тіні. Він озброєний булавою, відлитою із жовтого металу", списом, луком та стрілами, клинком та пращею (зброя кам'яного та бронзового віків).

Під час владарювання останніх Ахеменідів Мітра зай­няв становище, рівне Ахурамазді: він вважався своєрідним джерелом царської влади, цар викликав його у свідки під час присягання, звертався до нього по допомогу під час битв тощо. Пізніше Мітра набув езотеричних рис, став бо­гом таємної релігії, отримав безліч прихильників за межа­ми Ірану. У першій половині І ст. до н.е. солдати Помпея₅ які брали участь у поході проти персів, принесли культ Мі-три у Рим. Незабаром мітраїзм охопив усю Римську імперію, не обминувши її далекі провінції — Німеччину, Британію тощо. Під час правління імператорів Костянти­на Великого (274—337) та Юліана Відступника (361—363) мітраїзм конкурував з християнством. Залишки мітраїстського культу (руїни святинь) збереглися у багатьох  країнах Південної та Західної Європи.

Мітраїзм не був споконвічною іранською релігією. Крім іранських, він містив елементи халдейських вірувань, заснованих на культі небесних тіл. Головне місце в ньому відводилося семітському богу Сонця, який увібрав у себе й елементи індійських вірувань. Вчення про безсмертя душі, прагматичний характер, високий моральний рівень мітраїзму, таємничі містерії, які супроводжують культ, — усе це приваблювало послідовників. У X ст. мітраїзм втра­чає своє привілейоване становище, зберігшись у декількох провінційних культурах Римської імперії. У наш час він простежується під час святкування дня осіннього рівно­дення в Ірані та в сучасних чоловічих і жіночих іменах.

Споріднений з культом бога-сонця Мітри культ богині-зорі Анахіти, який поширювався переважно у Малій Азії, впливаючи на вірування давніх греків та римлян. Анахітизм -— залишок культу небесних тіл, перейнятого у халдеїв. Анахіта зображена у давньоіранській священній книзі "Авеста" прекрасною та благородною дівою, одягну­тою у золотистий плащ з короною, прикрашеною коштов­ним камінням, з ритуальною гілкою в руці.

Культ Анахіти-зорі існував під час панування Артак­серкса II (404—359 до н.е.), її ім'я зустрічається у надписі цього ж царя поруч з іменами Ахурамазди та Мітри. Ар­таксеркс II установив Анахіті статуї у Вавилоні, звідки її культ поширився на Дамаск і далі на Захід. У пантеоні давньоіранських божеств Анахіта займала нижче становище, ніж Ахурамазда та Мітра. За межами давньоперської імперії культ її був визнаний у Вірменії. Увійшов він І в мітраїстську містерію.

 

Зороастризм

соціально-економічні та історичні умови виникнення

 

За одними версіями, зороастризм виник спочатку на заході Ірану, в Мідії, й звідти поширився на схід (мідійська концепція). Домінуючою є точка зору, за якою зороаст­ризм виник на сході Ірану, в Бактрії (нині Середня Азія), звідти поширився на Захід, аж до Мідії, де його підтрима­ли жреці з племені магів. Але всі дослідники сходяться в тому, що вже в VII—VI ст. до н.е. у давньому Ірані виник­ло релігійне вчення, пов'язане з ім'ям мислителя Заратуштри (Зороастра), який начебто одержав це вчення шляхом

одкровення.

Цю релігію ще називають маздаїзмом — від імені її го­ловного бога Ахурамазди, релігією Авести — від назви книги, а її прибічників —вогнепоклонниками — за підкреслене поклоніння культу вогню. Зороастризм — перша з так званих релігій одкровення, тобто релігій, вчення яких одержане пророком від єдиного Бога. За ним ідуть іудаїзм, християнство та іслам.

Зороастризм виникає в умовах жорсткої боротьби пле­мен східного Ірану за традиційну племінну демократію. Саме тоді у вченні Заратуштри було сформульовано демо­кратичні мотиви, а сам зороастризм став ідейною основою народних рухів. Він повинен був ідеологічно обґрунтувати перехід до землеробства й осілого тваринництва завдяки політичному об'єднанню в державу з міцною владою, бо­ротьбі з кочівниками. Для цього був потрібен якщо не цілковитий монотеїзм, то хоча б стала тенденція до нього.

Зороастризм спершу рішуче заперечував культури інших народів, стверджуючи лише культ Ахурамазди. Але він не міг ізолювати себе від попередньої культової тра­диції. Поступово більш ранні божества індоіранських пле­мен приживаються в зороастрійському культі, а поперед­ня культова творчість вливається в зороастрійські тексти.

Давньоперський цар з династії Ахеменідів Ксеркс здійснив релігійну реформу, усунувши культи місцевих

ратуштра жив не пізніше VII ст. до н.е. Місцем його наро­дження вважають і Східний Іран, і Середню Азію, і Аф­ганістан.

Життя Заратуштри' сповнене багатьох див. Народився у 589 р. до н.е. в місті Рага поблизу сучасного Тегерана (за іншою версією, в м.Урмії). Мав надзвичайну волю і тво­рив дива: ходив, наприклад, по воді, як по суші. Премуд­рості навчався у халдеїв і досяг в цьому великої доскона­лості.

Коли здобув освіту і став дорослим, Ахурамазда закли­кав його на гору Альборджа і переказав своє вчення: бути чистим серцем, правдивим, відмовитися від користолюб­ства. Заратуштра просив у Бога безсмертя, щоб передати цей закон і майбутнім поколінням, але йому було відмов­лено в цьому. Потім, проживши ще двадцять років у пус­телі він став викладати нове вчення. Супроти нього висту­пили маги, вимагаючи див і випробувань: його зв'язали, облили їдким зіллям, а потім розтопленою міддю. Але За­ратуштра брав у руки вогонь і роздавав його іншим, бо во­гонь з його рук вже не обпікав. Він посадив кипарис, який за кілька днів виріс у дерево в десять обхватів, а на його верхівці містився палац.

Заратуштра мав три дружини, трьох синів і три дочки. За іншими джерелами, він був один раз одружений і мав двох дочок.

Останні роки життя були для нього важкими, оскільки доводилося протидіяти багатьом ворогам. Він подався у місто Балк, де і помер 512 р. до н.е., за однією версією своєю смертю, за іншою — був убитий туранцями або за­гинув від блискавки.

Інші джерела свідчать, що Заратуштра походив з роди­ни священнослужителів, з семи років вивчав давню релігійну традицію. У тридцятирічному віці одержав од­кровення під час набирання води для виготовлення свя­щенного напою — хауми. Облитий чистим потоком води, в чистому ранковому повітрі він побачив сяючого бога Благої Думки, який привів його до Ахурамазди та інших богів. Після зустрічі з Ахурамаздою він не раз відчував йо­го єдиним, одвічним творцем добра.

За деякими джерелами, Заратуштра, справді, на бать­ківщині був визнаний пророком, але змушений піти у виг­нання. Йому надав притулок цар давньоіранської невеликої держави біля озера Хамун (нині на кордоні Ірану й Аф­ганістану).

За зороастризмом, світ безмежний в просторі й у часі. В ньому відбувається творча діяльність Ахурамазди й Анхра-Майнью. Перший володарює у світі безмежного світла і добра, другий — у світі безмежної темряви і зла.

Ахурамазда в безмежному часі створив обмежений час — сон протяжністю в 12 тисяч років. Він складається з чотирьох періодів. Перший період — творення світу ідей. Наприкінці його з'являється Анхра-Майнью. Вражений світлом і молитвами Ахурамазди, утікає в морок і починає війну з ним.

У другому періоді починається перевтілення ідей у речі, з'являється матеріальний світ, у якому фігурують продук­ти творення Ахурамазди та Анхра-Майнью. Ахурамазда створив Землю, Місяць, Сонце, зірки, а Анхра-Май­нью — планети, які не підпорядковуються рівномірному рухові небесних тіл. Ахурамазда створює благодатні місця для життя людей на Землі, він створив першого бика і пер­шу людину.

Зороастризм вперше в історії релігії висунув детальну систему есхатологізму (релігійне вчення про кінцеву долю людства і Всесвіту). Основою цього вчення є дуалістичне розуміння двох його першоначал — добра і зла. З цією концепцією пов'язане і зороастрійське розуміння людини. Людина — продукт божого творіння, її створив Ахурамаз­да для добра. Але людина має свободу волі, може піддава­тися впливу зла і сприймати його. Анхра-Майнью зовсім не байдужий до людини. Він є покровителем войовничих кочовиків, які нападають на землеробів. Сприяє він і дикій фауні (гадюки, комахи, терміти тощо), яка шкодить землеробові. Тому людина повинна коритися Аху-рамазді — заступникові землеробів, осілого життя, до­машніх тварин, цінувати добро і світло, займатися земле­робством, знищувати дику фауну.

Боротьба добра і зла неодмінно завершиться перемо­гою добра. Тоді все людство об'єднається, утвориться єди­на держава з єдиною мовою. Оскільки душа людини без­смертна, то участь у боротьбі на боці Ахурамазди допомо­же їй осягнути райське блаженство від стража загробного світу Сраоша. Хто підтримає Анхра-Майнью, буде підда ний очищенню вогнем.

Третій період — час боротьби добра і зла (ера змішан­ня, коли світ є сумішшю добра і зла). Саме в цей періодЗаратуштра одержує одкровення. А людство дізнається, що воно разом з добрими богами має перемогти зло і зро­бити світ досконалим — яким його замислив Ахурамазда. Четвертий період — 3 тисячі років, які світ існуватиме після Заратуштри. Отже, за зороастрійськими уявленнями, людству лишилося жити десь 300—400 років. Під час чет­вертого періоду до нього приходитимуть через кожну ти­сячу років три рятівники — сини Заратуштри. За легенда­ми, купаючись в озері, Заратуштра залишив в ньому своє сім'я. Побувавши там певного часу, дівиці, вагітнітимуть і народять рятівника. Коли прийде третій рятівник, відбу­деться останній бій між добром і злом. Тоді почнеться тре­тя ера історії людства, ера розділення, коли добро буде відділене від зла. Зло буде знищене вогнем і розтопленим металом, добро стане всезагальним, смерть буде перемо­жена, світ оновлений і в такому вигляді існуватиме довічно. Така есхотологічна картина підносила авторитет зороастризму серед політеїстичних релігій давнього світу.

Але насправді зороастризм не уникнув політеїзму. Проголошуючи Ахурамазду головним богом, він не визнає його єдиним, оскільки поруч з ним весь час знаходиться Анхра-Майнью. Між ними точиться невпинна боротьба. Ахурамазда могутній, але не всемогутній, самотужки не може знищити зло і джерело його — Анхра-Майнью, по­требуючи допомоги богів і людей. Отже, зороастризм уни­кає суперечності між всемогутністю Бога і наявністю зла, яку не можуть розв'язати послідовно монотеїстичні релігії.

У зороастрійському пантеоні багато функціональних богів. Життя від сходу сонця до о півдня перебуває під за­хистом бога Хавані; бог Рапітвіна переймає цю естафету від о півдня до другої половини дня; наступною частиною дня — до заходу керує Узайярина. Від заходу до опівночі все в руках Айвісутріма. З опівночі до сходу сонця волода­рює Ушахіна. Отже, день розподіляється на п'ять частин, кожній належать молитви відповідним божеством. Звідси походить п'ятиразовий намаз у мусульман.

Окремим богам присвячено численні яшти (гімни) в Авесті: богині вод і родючості Арві-Сурі, богу війни і пе­ремоги Вертрагне, богині доброї долі й щастя Аші, боже­ству землі — Заму.

Пантеонові богів, яких очолює Ахурамазда, відповідає пантеон девів, які є військом Анхра-Майнью.

Має зороастризм свій символ віри, який згадується в Авесті: "Визнаю себе шанувальником Мазди, послідовником Зороастра. Зрікаюся демонів-девів, приймаю віру Ахури. Ахурамазді, доброму, всеблагому, належить все благе". Далі йде визнання дуалізму, вимога зрікатися зла і бороти­ся з ним, визнавати авторитет Ахурамазди в усьому, суво­ро дотримуватися зороастрійських моральних вимог.

ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ЗОРОАСТРИЗМУ

В інтерпретації Зороастра етика набула божественного сенсу, перетворившись на релігію, за якою все існуюче поділяли на два полярно протилежних табори — світ світла, добра і царство темряви, зла. Між ними постійно точиться непримиренна боротьба, яка є основою всіх про­цесів як на Землі, так і поза її межами — у світі богів. Аху­рамазді допомагають духи світла, чистоти, істини та доб­ра, Анхра-Майнью — сила зла. Великий пророк немов звертався до людини із закликами допомогти благородним небесним силам у їх боротьбі, ставши для цього кращою, чеснішою, чистішою, сконцентрувавшись на подоланні зла, нечисті. Гімни Авести закликали бути доброзичливи­ми, поміркованими у помислах та бажаннях, готовими жити в мирі та злагоді, допомагати ближньому. Вони схва­лювали чесність та вірність, засуджували крадіжництво, наклеп, злочин.

Зороастризм обґрунтовує загальнолюдські норми мо­ралі. Попередні релігії обмежувались соціальними норма­ми, визначали передусім ставлення людини до суспільних обов'язків, а потім — до інших людей. Зороастризм акцен­тує увагу на особі, підносячись до рівня релігій одкровен­ня. В основі його етики — тріада — добра думка, добре слово і добра справа. Віруючий все життя мусить збирати ці елементи тріади. Найбільшим злом зороастризм вважає смерть, яка походить від Анхри-Майнью. Вона з'являється за його волею в час творіння і діє протягом ери змішання. Смерть примушує душі залишати матеріальний світ і по­вертатися в нематеріальний. Але це не просте повернення, а проходження через вищий суд, що здійснює бог Мітра, якому допомагають інші боги. На посмертному суді бог справедливості Рашну кладе на одну шальку терезів усе Добре, зібране віруючим, на іншу — все зле (думки, слова, справи). Зважування й вирішує долю людини: вона спря­мовується у рай до Ахурамазди чи в пекло до Анхри-Май­нью. Вверх до раю душу супроводжує широким мостом

182   Пізні національні релігії

чарівна дівчина — даена, яка уособлює совість кожної лю­дини. Униз до пекла вузьким, як лезо кинджала, місточ­ком тягне душу огидна відьма. Ці образи наявні й в ісламському віровченні.

Важливість зороастрійської моральної тріади підкрес­лює гімн Ахурамазді.

Згідно з моральною концепцією зороастризму, справ­жній послідовник Ахурамазди не може бути пасивним, бездіяльним. Зоростризм засуджує чернецтво, пустель­ництво, зречення світу. Аскетизм розцінює як перемогу духів зла над людиною. Головна благочесність зороастрійця — землеробство і скотарство, своєю працею він висловлює повагу до Ахурамазди і ганьбить девів.

зороастрійський культ

Зороастрійський культ розвинувся з первісних фети­шизму і магії. Спочатку він мав примітивний характер. Послідовники Заратуштри звертали свої молитви до Аху­рамазди на вершинах гір і пагорбах, берегах рік, перед до­машнім вогнищем. Жерцями були старійшини роду, роди­ни, їм допомагали виконавці ритуалів і обрядів. Весь культ був спрямований на дотримання культової чистоти і захи­сту від нечистого. Ідею очищення уособлював вогонь.

Згодом зороастрійський культ ідейно та ритуально ус­кладнюється. Кожне слово, кожна дія, кожний рух набу­вають потаємного змісту. Тлумачення їх та організація культових церемоній — головна функція жерців. Коли зо­роастризм став державною релігією могутніх імперій, культ набув особливого ускладнення і пишності. Було спо­руджено величні храми з вівтарем на південь.

Обов'язковий елемент зороастрійського культу — мо­литви. Головну молитву "Ахуна-Ваіра", чи "Ахунвар", склав сам Заратуштра.

Під час богослужіння відбувається символічне жертво­принесення: богам приносять у жертву хауму — сік розтер­тої особливої рослини з наркотичними якостями, змішану з молоком, — сому. До неї додають прісний корж і фрук­тову їжу. Жертву мають право готувати лише жреці з про­дуктів, принесених віруючими. Частину її спалюють на вогні з особливими церемоніями, а те, що залишилось, споживають жреці та віруючі. Під час церемоній читають Авесту.

Давньоіранські релігії   183

Зороастрійці носять спеціальні елементи одягу, які свідчать про належність до цієї віри. Це натільна сорочка, розписана зірками з невеликим гаманцем біля комірця на знак того, що віруючий все життя мусить збирати добрі думки, слова і справи. Віруючому також належить носити шнур, яким користуються, як поясом, зав'язуючи його вузлом спереду і позаду.

Зороастрійський культ містить чимало свят. Це сім щорічних свят на честь Ахурамазди та його пантеону, їх встановив Заратуштра. Низку свят запозичено з дозороастрійського періоду. Вони пов'язані з певним періодом ро­ку і звуться гаханбарами (гахамбарами). їх шість: перше — в середині весни, друге — в середині літа, третє — на по­чатку осені (свято збирання врожаю), четверте —- на­прикінці осені (повернення худоби з пасовищ додому), п'яте — в середині зими, шосте — на початку весни (у дні весняного рівнодення гаханбар триває п'ять днів, склада­ючись з двох частин: перша — богослужіння з молитвами Авести, друга — богослужіння з жертвами).

Особливо урочистим є святкування Нового року, яке відбувається в останній день шостого гаханбара — в день весняного рівнодення. У зороастрійців історично існувало декілька календарних систем, їх рік налічує 360 днів, ос­танні п'ять — дні особливих молитов за душі предків, на четвертий рік до них додають ще один день. Останній день шостого гаханбара — день народження Заратуштри.

Під час свят віруючі обов'язково вживають священний напій хауму, який, на їхню думку, викликає почуття релігійного піднесення, має позитивний магічний вплив.

Смерть у зороастрійців — найбільше зло. З настанням її жрець вимагає від помираючого каяття і вливає йому р рот та вуха хауму. Це виглядає як причастя. Мертве тіло є продуктом перемоги злих сил, втілених у ньому. Звідси — все, що пов'язане зі смертю, з трупом, — нечисте. Землю, де померла людина, протягом року не можна ні зрошува­ти, ні засівати. У домі, де померла людина, взимку вогонь можна запалити чи внести знадвору через дев'ять днів, а влітку — через місяць.

Зороастрійці вважають, що мертвих не слід закопувати в землю, опускати у воду чи спалювати на вогні — це оск­верняє природні стихії, їх виносили на високі, сухі, кам'янисті місця, закріплюючи тіла так, щоб не можна бу­ло розтягти їхні кістки. Якщо їх поїдали птахи, — це доб­ре, звірі — погано. Кістками викладали спеціальні слова.

Тепер зороастрійці ховають померлих у круглих баштах мовчання (декмах), які всередині мають три концентричні амфітеатри із заглибленнями для розміщення мерців: у зовнішньому — чоловіків, середньому — жінок, вну­трішньому — дітей. Тіла ставали здобиччю шулік. Обгри­зені кістки скидали до колодязя у центрі декми. Вважало­ся, що у декмі збираються на свої біснуваті ігри діви, це — закляте місце, його можуть відвідувати лише особливі слу­жителі.

Зороастрійський культ незмінний впродовж десятків століть.