Праздничные торты на заказ в киеве недорого с доставкой.

Християнське віровчення

Основні положення християнського віровчення (догмати), які складалися протягом багатьох століть, сформу­льовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших Нікейському (325) та Антіохійському (381) вселенських соборах.

Згідно з Символом віри, християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого (Свята Трійця). Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина) і невидимо­го (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос з його євангельською "біографією". Бог-Дух Святий походить від Бо­га-Отця, у католицизмі — й від Бога-Сина. Християнська "трійця" має в собі риси політеїзму.

Найважливіше положення християнства — догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покли­каний надати всім євангельським повчанням статусу "бо­жественних істин", представити християнство як "бого-встановлену релігію".

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Хрис­тос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей спо­кутував їх. Цим він відкрив людству шлях до "спасіння від влади гріха". Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих. Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного бут­тя порівняно з вічністю, яка чекає на людину в по­тойбічному світі.

Подібний характер мають й інші положення християн­ства, багато з яких є інтерпретацією дохристиянських віру­вань, запозичених з давніх східних релігій. Серед них віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та богоугодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в "єдину святу собор­ну та апостольську церкву", визнавати необхідність хре­щення, покладати надію на майбутнє воскресіння мерт­вих, настання після цього вічного блаженства для правед­ників та вічних мук для грішників. Практично усі ці ідеї не є породження самого християнства, а запозичені від до­християнських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа.

Основи віровчення становлять настанови Біблії:

ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ БОЖИХ

1.  Я Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.

2.   Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вклоняйся їм, і не служи їм.

3.   Не взивай даремно імені Господа Бога твого.

4.   Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий свято Госпо­ду Богу твоєму.

5.   Шануй отця свого і матір свою, добре тобі буде і довго житимеш на землі.

6.   Не вбий.

7.   Не перелюбствуй.

8.   Не кради.

9.   Не свідчи ложно на свого ближнього.

10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому ближ­нього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола йо­го, ані осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.

ДВІ ГОЛОВНІ ЗАПОВІДІ БОЖІ

1. Возлюби Господа Бога твоего всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всею мислію твоєю.

2.   Возлюби ближнього твого, як самого себе (Мт. 22, 37, 39).

ОБОВ'ЯЗКИ ХРИСТИЯНИНА

1.   Неділі і свята святкувати.

2.   У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь у службі Божій та інших церковних бого­служіннях.

3.   Установлених святою Церквою постів додержувати.

4.   Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, сповідатися і причащатися св. Тайн.

5.   Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти,

СІМ СВЯТИХ ТАЇНСТВ, ЯКІ ВИЗНАЧАЮТЬ ПОВНОТУ І ДОСКОНАЛІСТЬ БЛАГОДАТІ БОЖОЇ

1. Хрещення.

2. Миропомазання.

3. Сповідь.

4. Євхаристія.

5. Священство.

6. Шлюб.

7. Єлеосвячення.

ОСНОВИ ВІРИ, ЯКІ КОЖНИЙ ХРИСТИЯНИН ПОВИНЕН ЗНАТИ І В НИХ ВІРУВАТИ

1.   Є один Бог, Який з любові Своєї все створив і всім ке­рує.

2.   Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.

3.   Бог Один, в трьох Особах: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий, або Пресвята Трійця.

4.   Син Божий став чоловіком, страждав, вмер на хресті і воскрес для нашого спасіння.

5.   Господь Ісус Христос заснував Єдину Соборну і Апос­тольську Церкву, в якій здійснюється спасіння людини.

7.   Благодать Божа конче потрібна для нашого спасіння.

8.   Є вічне життя і воскресіння мертвих.

ПЛОДИ ДУХА СВЯТОГО

1. Любов.

2. Радість.

3. Мир.

4. Довготерпіння.

5. Благодать.

6. Милосердя.

7. Віра.

8. Смиренність.

9. Стриманість.

ТРИ ГОЛОВНІ ХРИСТИЯНСЬКІ ЧЕСНОТИ

1. Віра.

2. Надія.

3. Любов.

СІМ ДАРІВ ДУХА СВЯТОГО, ЯКИМИ ДУХОВНО КВІТНЕ І БЛАГОПРИКРАШАЄТЬСЯ ЦЕРКВА ХРИСТОВА

1.   Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом).

2.   Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).

3.   Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі).

4.   Дух поради (дар духовного водительства, наставництва).

5.   Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й святого).

6.   Дух мудрості (уміння жити за заповідями Божими).

7.   Дух Господній (дар благочестя й праведності).

 

Дари Духа Святого належить здобувати  молитвою, вірою та добрими ділами.

 

ГРІХИ СМЕРТНІ З ПРОТИЛЕЖНИМИ ЇМ ЧЕСНОТАМИ

1. Гордість Смиренність.

2. Захланність Щедрість.

3. Нечистота Чистота.

4. Заздрість Доброзичливість.

5. Нестриманість —- Поміркованість.

6. Гнів Лагідність.

7. Лінивство Працелюбність.

БЛАЖЕНСТВА ЄВАНГЕЛЬСЬКІ

1.   Блаженні вбогії духом, бо їхнім є Царство Небесне.

2.   Блаженні ті, хто плачуть, бо вони втішаться.

3.   Блаженні тихії, бо вони залишать слід на землі.

4.   Блаженні голоднії й спраглі справедливості, бо вони вдовольняться.

5.   Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть.

6.   Блаженні чистії серцем, бо вони Бога бачитимуть.

7.   Блаженні миротворці, бо вони синами Божими на­звуться.

8.   Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Цар­ство Небесне.

9.   Блаженні, коли ганьбитимуть вас і проганятимуть, і наговорюватимуть всяке лихе слово на вас Мене ради.

 

Християнський культ

 

Водночас із становленням віровчення відбувався про­цес формування християнського культу (сукупність свят, ритуалів, звичаїв, обрядів). Релігійні свята й обряди похо­дять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед могутньою природою первісні люди, намагаючись забезпе­чити собі успішне полювання або рибальство, хороший приплід тварин або врожай колективними обрядами, діями розраховували вплинути на надприродне. Так поступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію зміцнюють віру в надприродне, безсмертя  душі, загробне життя. Вони є важливим елементом релі­гійного культу.

ХРИСТИЯНСЬКІ ТАЇНСТВА

 

Найважливіші елементи християнської обрядовості на­зивають таїнствами. Серед обрядових дій вони посідають важливе місце. У них "під видимим образом передається віруючим невидима благодать Божа". Однак більшість протестантських течій з усіх християнських таїнств здійснює лише хрещення і причастя.

хрещення

Це таїнство означає прилучення до християнства зану­ренням у воду або окропленням. Здійснюється служите­лем культу. Слово "хрещений" рівнозначне слову "хрис­тиянин". Обряд окроплення водою як магічна дія виник ще в далекому минулому. Багато народів вважали, що во­да має здатність відганяти від людини "нечисту силу". То­му ще до виникнення християнства існував звичай окроп­лювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я.

Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст. н.е.) хрещення було оголоше­не обов'язковим. Форма обряду у різних християнських церков різноманітна: католики обливають хрещеною во­дою, протестанти окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійснюють над не­мовлям, якого в перші дні після народження приносять до церкви, де священик тричі занурює його у "святу" воду. Цією дією він наче змиває "первородний гріх", наслідува­ний дитиною від "прабатьків людства" і відкриває перед ним шлях до спасіння.

Здійснюючи обряд хрещення, віруючі вважають, що вода і проголошені заклинання визволяють хрещеного від "злісного впливу сатани". Ідеї про злу силу непокірного Богові сатани і про "первородний гріх", від якого слід очищатися окропленням водою, лежить в основі церков­ного обряду хрещення.

причастя (євхаристія)

Формальним виявом його є частування віруючих хлібом та вином, які символізують тіло та кров Христа. Відбувається воно здебільшого після сповіді. Причащаю­чись віруючий приймає "подячну жертву" і "прилучається до божественного єства". В деяких протестантських церквах і сектах специфічною формою причастя є хлібопереломлення. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.

Першоджерелами таїнства причастя також є давні віру­вання та обряди. З появою землеробства хліб і вино поча­ли вважати кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди "причащалися". Християни запозичили своє таїнство причастя із давніх релігій, пов'язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса.

миропомазання

Означає воно передавання хрещеному "благодаті Свя­того Духа", змазуванням його ароматичною речовиною миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шляху до спасіння.

Обряд змазування тіла маслянистими речовинами ви­ник значно раніше від християнства. Люди того часу віри­ли в магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювали, наприклад в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освя­ченні жерців; змазували голову при освяченні первосвя­щеником згідно з обрядом іудаїзму.

Запозичивши із давніх релігій обряд миропомазання, християни оголосили його таїнством. У ранніх христи­янських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху. Таїнство миропомазання виконували, як правило, над немовлям.

Сповідь

Вона є покаянням віруючого у власних гріхах перед священиком, який відпускає йому гріхи. Джерела таїнства

сповіді, або покаяння, — в первісних віруваннях про зло та гріх, "бісові сили", що переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і ли­ше наприкінці IX ст. замінена таємною, тобто сповідаю віруючого тільки священику, хоча в православ'ї поряд з таємною існує й загальна сповідь.

Якщо православ'я та католицизм вважають сповідь таїнством, то протестанти започаткували прилюдне пока­яння і таїнством його не вважають. У багатьох протес­тантських громадах покаяння здійснюють люди, що вирішили вступити до секти, а також віруючі, які мають "гріхи" перед релігійною общиною або єдиновірцями.

шлюб

Символізує він освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нареченим благодаті однодушності в на­родженні та вихованні дітей. Обряд одруження сформу­вався за первісного ладу, коли люди зверталися до "доб­рих духів" з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши "нечисту силу". Лякали цю "нечисту силу" во­гнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збе­реглися і в сучасному церковному шлюбному обряді: свя­щеник обмазує нареченого і наречену хрестом, обкурює їх димом ладану, наречені тримають при цьому запалені свічки.

У християнській релігійній обрядовості таїнство шлю­бу утвердилося в XVI ст.

священство

Це посвята у сан диякона, священика або єпископа, Що символізує надання Богом чоловікам повноважень і си­ли для здійснення спасительних обрядів. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестан­тизмі обрядом. Рукоположении служитель культу після Цього стає посередником між Богом і людьми.

Обряд священства існував і в дохристиянських ре­лігіях, був запозичений християнами в період утверджен­ня перших релігійних громад і посідав значне місце. Після

228   Світові релігії

проголошення християнства державною релігією розпоча­лося становлення церковної ієрархії — священновладдя церковних чинів зверху донизу. Усі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії.

Католицька церква встановила власну ієрархію за фео­дальним зразком. Те ж відбулося і в православ'ї. У протестантизмі священновладдя спрощене.

У християнстві священство здійснюється лише чо­ловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може са­мостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім руко­положения. Єпископ священнослужитель найвищої ка­тегорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.

маслосвяття (соборування, єлеосвячення)

Формально це помазання хворого освяченою оли­вою єлеєм. Здійснення цього таїнства православною і католицькою церквами має свої відмінності. Згідно з учен­ням православної церкви, маслосвяття зцілює хвороби ду­ховні й тілесні, які є наслідком гріхів; у католицизмі це — один із останніх обрядів переходу людини у вічне життя. У православ'ї маслосвяття здійснюють над особами старши­ми 7 років, що хворіють тілесними або душевними хворо­бами (відчай, скорбота тощо).

Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку  здійснювали сім священиків. Вони запалювали свічки, читали сім молитов про одужання хворого, сім послань апо­столів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змазували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.

богослужіння

Воно є своєрідною формою звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього підтримки. Це важливий елемент будь-якого релігійного

культу, під час якого служителі культу, всі присутні віру­ючі "вступають у прямий контакт з Богом". Богослужіння відправляють у культових приміщеннях. Головне його призначення прищепити віру у всесилля і могутність Бога та його служителів, у залежність людини від Божої волі.

Служителі культу намагаються надати богослужінню урочистості та яскравості. І не тільки віруючі, а й люди, далекі від релігії, відвідуючи культові споруди, пережива­ють почуття втаємниченості, схвильованості, емоційного піднесення. Цій меті служать архітектура та оздоблення храмів, живопис, музика, співи.

Християнство відводить важливу роль і похоронному обряду, в основу якого покладено віру в існування душі та потойбічного життя. Сама процедура складна: панахиди, читання псалмів над покійником тощо.

християнські свята

Християнство, як і кожна релігія, у певні дні календа­ря вшановує святих або відзначає певні події в житті церк­ви. Походять вони від давніх побутових свят, пов'язаних з певними етапами господарської діяльності чи річним ас­трономічним або календарним циклом. Назви найваж­ливіших з них походять від назв місяців року і належать до так званих дванадесятих свят, що їх церква відзначає уро­чистими богослужіннями.

Різдво христове

Одне з основних свят християнства, яке бере початок від євангельських оповідей про дивне народження Ісуса Христа — сина Божого і водночас людини. А сама традиція своїми джерелами сягає у первісні культові дії. У Давньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря загробного світу Осіріса. В Давній Греції того ж дня святкували народжен­ня Діоніса. 25 грудня день народження давнього ірансь­кого бога сонця, чистоти й правди Мітри. Утверджую­чись у різних країнах, це свято вбирало в себе обряди і зви­чаї інших релігій, а також народних свят, набуваючи особ­ливих рис, що відповідали християнським догмам.

До Київської Русі прийшло воно разом з християнст­вом у X ст. і злилося із зимовим старослов'янським свя­том святками. Православна церква всіляко намагалася замінити їх святом Різдва Христового, але існуючі у східних слов'ян свята і звичаї вкоренилися настільки гли­боко, що вона змушена була поєднувати церковні свята з народними. Так, колядки церква поєднала з євангельсь­ким міфом віфлеємської зірки, що сповіщала про народ­ження Христа. "Язичницькі" колядки перетворилися на ходіння христославів із зіркою по домівках. Для прослав­ляння Христа широко залучали дітей. Віруючі віддячували їм подарунками. Для християнства це особливе свято.

Головну роль у його догматичному змісті церква відво­дить вченню про народження Ісуса Христа, який з'явився, щоб спокутувати гріхи людей, вказати людству шлях до спасіння. Весь зміст свята, його урочистого богослужіння покликаний довести віруючим, що всі земні страждання наслідок гріхів роду людського, а вихід з тяжкого земного життя в досягненні блаженства у потойбічному світі.

хрещення Господнє

Одне з головних свят у християнстві, проголошене на честь хрещення Ісуса Христа в річці Йордан. Ця подія описана в Євангелії досить суперечливо. На ранній стадії розвитку християнство взагалі не знало обряду хрещення. Його запозичено з давніх культів. Окроплення водою існу­вало в багатьох дохристиянських релігіях. Одухотворяючи явища природи, наші далекі предки одухотворяли й во­ду важливе джерело життя людини. Вона втамовувала спрагу, забезпечувала родючість полів.

Дохристиянські культи важливу роль відводили обряду "очищення" людини від будь-якої "скверни", "нечисті" за допомогою води. Згідно з давніми віруваннями, вода очи­щувала людей від "нечистої сили", "злих духів", що мог­ли завдавати людям шкоди. Тому в давніх народів існував звичай окроплювати водою новонароджених.

Про здійснення хрещення вперше згадується в христи­янській літературі кінця І — поч. II ст. Тоді ж і виникло свято хрещення, пов'язане з хрещенням Ісуса Христа в Йордані. Воно було завжди дуже урочистим. Головний йо­го обряд освячення води в церкві і в ополонках. До опо­лонки вирушав хрестовий хід, лунали урочисті молебні.

Освячення води в храмах відбувається і в наші дні. Відзна­чають 19 січня.

стрітення

Свято, яке відзначають 2(15) лютого з нагоди зустрічі (стрітення) праведника Симеона з немовлям Ісусом, яко­го батьки принесли в Єрусалимський храм на сороковий день після народження для зустрічі з Богом. Мета його поширення ідей християнства, надання правди фактам біографії Христа, підкреслення обов'язку для віруючих приносити в храм немовлят протягом 40 днів після народ­ження.

Впроваджуючи це свято, християнська церква намага­лася відмежувати народ від давніх культів. Римляни в лю­тому святкували "очищення", покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно "очиститися від гріхів" і "нечистої сили" відповідними жертвопринесеннями духам і богам. Голо­вний очищувальний обряд цього свята припав на 2 люто­го, коли люди на чолі з жерцями з факелами в руках вига­няли злих духів зимових холодів і хвороб.

Прихильники православ'я тривалий час не визнавали свята Стрітення. Тільки поступово вони надали йому зна­чення свята очищення. Саме таким воно стало на Русі, ут­вердившись в основному як церковне свято. У народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весни.

Вхід Господній в єрусалим

Свято, яке відзначають в останню неділю перед Пас­хою. Побутова його назва Вербна неділя.

Вербна неділя переддень страсного тижня, приуро­ченого "згадкам про страждання Христа". Свято безпосе­редньо примикає до Пасхи і не має постійної календарної Дати. В основі його біблейська легенда про прихід Ісуса Христа зі своїми учнями в Єрусалим, куди він йшов для страждань і смерті. Похід супроводжувався творінням див. За день до входу в Єрусалим, у суботу, Ісус здійснив одне 3 найбільших див оживив Лазаря. У неділю увійшов у Єрусалим. Народ радісно вітав Сина Божого пальмовими   гілками. На Русі ритуальне значення пальмових гілок пе­ренесене на гілки верби, які розпукуються на цей час, і, згідно з народним повір'ям, захищають від злих духів. Святкування входу Господнього в Єрусалим повинно було спонукати віруючих відкрити свої серця для вчення Хрис­та, як це зробили жителі Давнього Єрусалима.

вознесіння Господнє

Свято, яке відзначають на сороковий день після Пас­хи. Вознесіння на небо воскреслого після страти Христа завершує земну його біографію.

Ґрунтуючись на біблійних легендах, християнська тео­логія запевняє, що вознесіння Христа відкриває праведни­кам шлях на небо, до воскресіння після смерті. Ще задов­го до виникнення християнства вірування у вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед фінікійців, іудеїв та інших народів. Християнство запози­чило цю ідею.

Це свято в побуті віруючих не дуже поширене і зали­шилося суто релігійним, церковним святом. Своїм змістом породжує у віруючих думку про тлінність земного життя і націлює їх на християнське подвижництво заради досяг­нення "життя вічного".

ТРІЙЦЯ (П'ЯТИДЕСЯТНИЦЯ)

Свято, встановлене на честь сходження Святого Духа на учнів Христа у п'ятдесятий день після його вос­кресіння, внаслідок чого вони заговорили різними мова­ми, яких раніше не знали. Покликане зосередити увагу віруючих на голосі церкви, яка несе "слово Боже", залу­чити їх до проповідування християнства іншими "мо­вами", тобто іншим народам.

Міфи про божественну трійцю ще задовго до христи­янства існували у давніх народів. У процесі становлення християнства виникла необхідність пов'язати нову релігію з легендами Старого Завіту. Тому в новозавітних книгах зроблено спробу показати Христа як сина давньоєврейсь­кого бога Ягве, представивши його разом з образом Бо­га Духа Святого як постать єдиного Бога. В цьому ви­явився перехід від політеїзму до монотеїзму. Пояснюючи

походження Христа від іудейського бога Ягве, християнсь­ке духовенство запозичило й багато інших іудейських свят, у тому числі свято П'ятидесятниці. У давніх євреїв воно виникло з переходом їх до землеробства і було присвяче­не завершенню жнив, які тривали "сім седмиць", тобто сім тижнів. Спочатку, в період багатобожжя, це свято кінця жнив мало своїм обрядовим призначенням жертво­принесення хліба з нового урожаю місцевим польовим ду­хам і божествам як продавцям урожаю і хазяям землі. Хри­стиянство ж дало йому своє обґрунтування.

У більшості східних слов'ян свято Трійці злилося з місцевим святом — семиком (інша назва "зелені свята") і запозичило у нього побутовий зміст. Давні слов'яни семик пов'язували із завершенням осінніх робіт, намагаючись за­добрити духів рослинності у відповідальний період цвітіння і косіння хлібів. У православне свято Трійці вхо­дить обряд поминання духів померлих родичів (поминаль­на субота). В Україні з 1990 р. є офіційним святковим днем.

спас

Одне з трьох свят, приурочених Ісусу Христу. В його основу покладено євангельську оповідь про перетворення Христа, який наприкінці свого земного життя привів своїх учнів (Петра, Якова, Івана) на гору і під час молитви "пе­ретворився": обличчя його засяяло, одяг його став білим, блискучим, а голос з неба підтвердив його божественне походження. Християнське вчення стверджує, що Ісус хотів закріпити в учнях віру і довести їм, що він справді Син Божий.

Свято Спаса є поєднанням християнської легенди про Христа з давніми народними звичаями відзначати завер­шення сільськогосподарського року, з міфами про очи­щення природи від злих духів. Невипадково того дня не тільки уславляють Христа та його спасіння, а й освячують яблука, виноград, інші фрукти (звідси й назва "яблуч­ний спас"), який відзначають 19 серпня. А перший спас, медовий — 14 серпня; третій, хлібний, — 29 серпня. Це ще одне свідчення того, що християнство не змогло перебо­роти звичаї в народів, серед яких воно поширювалося, і було змушене асимілювати їхні традиції і повір'я у свою культову практику.

покрова богородиці

Пов'язане з видінням Богородиці, яке начебто явилося в 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константи­нополі. Під час нічного богослужіння юродивий Андрій, прийнятий до сонму святих, і його учень Єпіфаній нібито бачили, як Богоматір, яку обступили ангели і святі, з'яви­лася над ними, помолилась про спасіння світу від бід і страждань і розпростерла над усіма біле покривало. На Русь свято прийшло разом із православ'ям, і церква вико­ристовувала його для витіснення осінніх язичницьких свят, що влаштовувалися по закінченні польових робіт.

пасха (великдень)

Серед багатьох християнських релігійних свят особливе місце належить святу Пасхи. Встановлене воно перши­ми християнами в пам'ять про страждання, смерть і "чу­десне воскресіння" Ісуса Христа.

У деяких давніх народів Близького Сходу (вавилонян, єгиптян, євреїв), які займалися скотарством, існувало свя­то, під час якого в жертву злим духам приносили ягнят, те­лят з першого приплоду худоби. Скотарі-кочівники віри­ли, що цією жертвою вони задобрять злих духів, і ті вже не будуть нищити худобу й насилати на неї хвороби. З пере­ходом до землеробства весняні свята задобрювання духів набули іншого характеру. Як спокутну жертву духам при­носили, наприклад, хліб і коржі, випечені із зерна нового врожаю, фрукти тощо. Ці землеробські свята злилися з скотарською пасхою і перейняли її назву. Оскільки мрії людей знайти щастя на землі не здійснилися, то надії пе­реносилися на небо, на нові божества, які вмирають і вос­кресають, культ яких був дуже поширений на Близькому Сході. Християнство запозичило ці легенди, обряди, зви­чаї і втілило їх у вчення про жертовну смерть Ісуса Хрис­та. Але основна ідея самопожертва Бога заради людей збереглася. Релігійна сутність обряду залишилася такою, як і тисячоліття тому: принесенням жертви очистити лю­дей від злих духів, хвороб, нещасть і трагедій.

Ідея спасіння, хоча б після смерті, отримала значне по­ширення, особливо серед простолюддя. Образ Христа, який добровільно прийняв мученицьку смерть, немовби закликає їх терпіти земні страждання. Утверджуючись й  розвиваючись, християнське вчення розробило церемонію святкування Пасхи і з И ст. зробило це свято одним з най­головніших.

У Київській Русі святкування Пасхи було запровадже­но в X ст. Тут воно злилося з місцевими слов'янськими весняними святами. Давні слов'яни кожну весну перед по­чатком сільськогосподарських робіт також влаштовували багатоденне свято на честь сонця, що "воскресає". Під час цього свята вони приносили жертви духам і божествам рослинності, прагнули задовольнити духів померлих предків. Християнська Пасха ввібрала в себе багато чого із давньослов'янських релігійних обрядів, зокрема гро­мадські сімейні трапези, до яких готували хліб, сир, яйця, копчене м'ясо тощо.

Оскільки у ранньому християнстві святкування вос­кресіння Христа збігалося з іудейською пасхою, на Нікейському (325), Антіохійському (381) соборах було вирішено святкувати Великдень першої неділі після по­вного місяця, яка наставала або у день весняного рівно­дення (21 березня), або після нього, але обов'язково іншого дня, ніж іудеї. Тому Великдень не має точно встановленного календаря. Для визначення його дати вдають­ся до спеціальних правил і таблиць, які називають пас­халіями.

Загалом календар християнських свят пов'язаний з християнським літочисленням, яке бере свій початок від народження Христа, дату якого близько 525 р. обчислив римський чернець Діонісій Малий. Воно запроваджене у більшості європейських країн у XVI ст. У Росії в 1699 р. замість літочислення від "створення світу".

Християнське літочислення здійснювалося тривалий час за юліанським календарем (старий стиль), затвердже­ним у 325 р. на Нікейському соборі. Згідно з ним кожно­го четвертого року в лютому слід додавати 29-ий день. З ініціативи папи Григорія XIII у 1582 р. до нього було вне­сено поправку, за якою протягом кожних чотирьох століть на три скорочувалося число високосних років. Датування за новим стилем відрізняється від попереднього на 13 днів.

Деякі автокефальні православні церкви (Болгарська, Сербська, Єрусалимська) календарі свят складають за юліанським календарем, католики — за григоріанським.

238   Світові релігії

храмові свята

Значного поширення у православ'ї свого часу набули місцеві свята храми, встановлені на честь святих або Бо­городиці, іменем яких названі місцеві парафіяльні церкви чи прибудови до них.

У давнину, коли Русь було поділено на багато князівств, князі й бояри намагалися мати своїх угодників і святих, яких вважали "небесними покровителями" їхніх! князівств і вотчин. Згодом, коли кожна парафія вже мала святого чи богородицю, їх почали вважати "небесними! покровителями" віруючих даної парафії. В одній парафії могло бути кілька храмових свят, залежно від того, скільки прибудов мала місцева церква. У храмові дні в місцевих церквах проводили особливо урочисті богослужіння на честь того чи іншого святого, богородиці чи чудотворної ікони. Працювати в цей день вважалося великим гріхом. Віруючим здавалося, що місцеві "святі" чи місцеві "чудо­творці" є особливими покровителями саме даної парафії, села, що вони краще за всіх інших святих розуміють місцеві справи і що саме від них залежить врожай, приріст худоби та сімейне щастя. Поширені храмові свята й тепер.

Розкол у християнстві

 

Християнство ніколи не було єдиним щодо ідеології та організації. У ньому виникало багато течій, зумовлених соціальними чинниками. У 395 р. Римська імперія розко­лолася на Західну і Східну.

На початку XI ст. між Візантією і Римом почалася бо­ротьба за першість у християнському світі. Римські єпис­копи претендували на особливий титул, який підніс би їх серед єпископів інших патріаршеств. Римський ієрарх присвоїв собі титул папи, прагнув бути "єпископом усіх єпископів", главою вселенської церкви. В середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт. Він завершив­ся тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпис­копів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прий­няв постанову Вахенського собору 809 р. про "філіокве" (лат. "і від сина").

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (від ф. katholikos — загальний, вселенський) і східну (Кон­стантинопольську), що згодом стала іменуватися право­славною (від лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма, від грецьк. chisma) у християнстві був породжений багатьма причинами. Передусім різним ста­новищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії спри­яла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Отже, розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між христи­янськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католи­цизму відокремилися протестантські церкви. Так у хрис­тиянстві виникли три основні течії: православ'я, католи­цизм і протестантизм.

 

Православ'я

Православ'я одне з відгалужень християнства, що оформилося після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. Має мільйони послідовників, переважно в країнах Східної Європи, Близького Сходу. Оформилося на тери­торії Візантії. На відміну від католицизму, православ'я не має єдиного церковного центру. Якщо католицька церква інтернаціональна щодо розуміння канонів, обрядів і свят, то в православній чітко простежуються національні аспек­ти: кожна з них виробляє свою традицію, свої свята. На­приклад, для української церкви Покрова велике свято, в російському церковному календарі нічим особливим во­но не виділяється; в грузинському взагалі його немає. Якщо католицька церква дистанціюється від політичної влади, будучи над нею, то православна наближена до неї, часто опиняється в залежному становищі.

В основі православного віровчення Біблія (Святе Письмо), Святий Переказ, Символ віри. Визнає триєдиність Бога, боговтілення, спокутну жертву Ісуса Христа, загробне воздання. Церква посередник між Богом і людьми. Богослужіння відправляються у пишних храмах, з емоційним піднесенням, найважливіша роль у яких нале­жить священику. Відвідування храмів, молитва, дотриман­ня постів, таїнств для православних віруючих мають особ­ливе значення.

Православ'я визнає хрещення, причастя, священство, сповідь, миропомазання, шлюб і єлеосвячення.

Історично перші християнські центри, які в майбут­ньому контролювали діяльність віруючих на великих тери­торіях, формувалися як самостійні церковні утворення. Згодом, з розпадом Римської імперії, вони сформувалися в Александры', Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаб­лення взаємозалежності між цими територіями, а згодом кожний церковний центр перетворився на самостійну в християнському світі одиницю. З часом православні церк­ви стали утворюватися і в інших регіонах, здобуваючи цілковиту самостійність у релігійно-церковному житті.

У сучасному світі існує п'ятнадцять автокефальних і кілька автономних православних церков, які підтримують контакти між собою. Відповідно до традиційного переліку (диптиху) вони посідають точно визначене місце у струк­турі вселенського православ'я. Окрім них існують й інші православні церковні утворення, з певних причин не зане­сені до цього переліку.

 

константинопольська православна церква

 

Традиційно посідає перше місце у структурі вселенсь­кого православ'я. Згідно з рішенням другого Вселенсько­го собору (381) Константинопольський єпископ посів дру­ге місце по "честі" серед християнських єпископів, після Римського. У православному світі його вважають "першим серед рівних".

Константинопольська кафедра виникла після засну­вання імператором Константином І нової столиці Римсь­кої імперії на місці малоазіатського містечка Візантії (дру­га чверть IV ст.). Поступаючись авторитетністю іншим християнським центрам, Константинопольська кафедра зміцнила свої позиції за рахунок столичного статусу. На час проведення четвертого Вселенського собору (451) єпископ Константинополя вже володів патріаршим до­стоїнством. Позиції Константинополя особливо зміцніли після занепаду Александрійської, Антіохійської та Єруса­лимської церков у VII ст., коли їх території завоювали ара­би. Завдяки зусиллям місіонерів візантійський варіант християнства, а отже, і вплив Константинополя, поши­рився на Східну та Південно-Східну Європу.

Однак наприкінці XI ст. вплив Константинопольської церкви у православному світі почав слабнути. Спочатку внаслідок тиску з боку західних християн, коли у 1240 р. Константинополем оволоділи хрестоносці. Згодом Візантію завоювали турки-османи. Починаючи з 1453 p., церква діяла в мусульманському оточенні й змушена була передусім дбати про своє самозбереження. Лише у 1923 p., після укладення договору про греко-турецьку дружбу, во­на змогла нормально функціонувати.

За різними джерелами, нині Константинопольська церква об'єднує від 15 до 65 тис. віруючих. На території Туреччини вона має 6 єпархій. У країнах Західної Європи, Азії, Північної та Південної Америки, Австралії її віруючі об'єднані в 23 єпархії. Церква має 10 чоловічих та 2 жіно­чих монастирі. Кадри духовенства, церковних діячів та бо­гословів готують Вища богословська школа в Брукліні та академія в Гаррісоні. До юрисдикції Константинопольсь­кої церкви належать також Фінляндська автономна право­славна церква, Критська православна церква та гора Афон у Греції.

 

АЛЕКСАНДРІЙСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

 

Одна з найдавніших церков, вважається батьківщиною чернецтва. Вже у II ст. в Єгипті була єпископська кафед­ра. Як і глава Константинопольської, предстоятель Алек­сандрійської православної церкви на час четвертого Все­ленського собору (451) мав патріарший титул. Історичний розвиток її мало чим відрізняється від інших давніх право­славних церков Сходу. У V ст. християни, які жили в Єгипті, поділилися на православних та монофізитів (коптів). Наприкінці першої половини VII ст. Александрійський патріархат завоювали араби, а в XVI ст. турки-османи. Це скувало діяльність церкви, ослабило вплив у християнському світі (в середині XIX ст. вона об'єднувала менше 2 тис. віруючих).

Нині Александрійська церква налічує до ЗО тис. вірую­чих, її юрисдикція поширюється на весь африканський континент. У Єгипті має 5 єпархій, до 50 храмів, за його межами — 9 єпархій, понад 100 храмів. До церкви нале­жать 3 монастирі, Вища духовно-педагогічна семінарія, кілька шкіл, благодійне товариство. На основі бібліотеки Александрійського патріархату працює Інститут східних досліджень. Офіційний друкований орган журнал "Пан-тенос".

Александрійський предстоятель має титул Блажен­нійшого Папи, Патріарха Александрійського і всієї Афри­ки. Його резиденція знаходиться в м. Александры. При патріархові діє Священний синод, куди входять усі прав­лячі архієреї.

 

АНТЮХІЙСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

 

Назва її походить від м. Антіохії (колишньої столиці Сирії) — свого часу визначного центру християнського бо­гослов'я, місця проведення таємних соборів. Після собору 451 р. єпископ Антіохії разом з єпископами інших христи­янських центрів Сходу одержав титул патріарха.

Історичний шлях Антіохійської церкви позначений бурхливими подіями, що негативно вплинули на її стано­вище у православному світі. В V ст. від неї відокремилася Халдейська церква, у VI ст. монофізити. Відтак вона опинилася на обочині геополітичних процесів у регіоні, які суттєво ослабили її. З VII по X ст. Антіохією володіли ара­би, а в XIXIII ст. вона потрапила під гніт хрестоносців. Ще одного удару у XIII ст. завдали їй єгипетські мамлюки, у XVI ст. поневолили турки. Саме тоді зникла й назва Антіохії. Місто стали називати Антак'я. Ще раніше патріаршу резиденцію було перенесено до Дамаска.

Постійні утиски та злиденність Антіохійської церкви призвели до того, що впродовж кількох століть вона була об'єктом маніпуляцій з боку Константинопольського та Єрусалимського патріархатів. Лише наприкінці XIX ст. її становище почало поліпшуватися. Нині Антіохійська церква має 22 єпархії: 6 — у Сирії, 6 — у Лівані, 1 — в Іра­ку, 3 — в Туреччині, 6 — на Американському континенті. Церква має до 400 храмів, 20 монастирів, Бельментську ду­ховну академію (поблизу Тріполі), семінарію та кілька коледжів. Видає 6 журналів та бюлетенів. Офіційний орган — журнал "Ан-Нахра".

Патріарх, який очолює церкву, має титул Бла­женнійшого Патріарха Великої Антіохії і всього Сходу. Його резиденція в столиці Сирії Дамаску. При патріархові діє Священний синод, до складу якого входять правлячі архієреї.

 

єрусалимська православна церква

 

Її вважають матір'ю всіх християнських церков, бо во­на сформувалася і діє в місцевості, де виникло християн­ство. З найдавніших часів на Єрусалимську церкву покла­далися обов'язки щодо збереження місць поклоніння хри­стиян. З цією метою у 326 р. було створене Святогробське братство.

До XVI ст. православні були абсолютними володарями християнських святинь, аж поки сюди не поширився вплив католиків і представників інших християнських церков. Нині до головної святині християн храму Вос­кресіння приходять православні, католики, копти, вірмено-григоріани та ін. Однак, за традицією, настояте­лем храму може бути лише представник Єрусалимської церкви. Крім храму Воскресіння, на території православ­ного монастиря св. Гробу, що належить братству, знахо­дяться інші християнські святині. Найважливіші серед них — Голгофа та Гріб Господній. Тут розміщена й рези­денція патріарха, який має титул Блаженнійшого Патріар­ха Святого Града Єрусалима і всієї Палестини.

При патріархові діє синод, до якого входять всі архієреї та кілька архімандритів: їх не може бути більше 18. До церкви належать дві митрополії та одна архієпископія, 23 храми, 22 чоловічих та 5 жіночих монастирів, Синайська архієпископія, яка має автономний статус і значну не­залежність від верховної влади, її центром є монастир св. Катерини, що уславився бібліотекою рукописів та най­різноманітнішими історичними пам'ятками. Ігумен мона­стиря має єпископський сан і титул архієпископа. Під йо­го опікою 15 подвір'їв у Єгипті, Туреччині, Греції, Лівані та на о. Кіпр. Усього Єрусалимська церква має понад 50 тис. віруючих. Офіційне видання журнал "Новий Сіон".

 

ГРУЗИНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

 

Започаткувала свою історію в IV ст. Активна христи­янізація населення, а згодом і конституювання церковної структури пов'язують з іменами св. Ніни та грузинського царя Міріана. Вже на початку IV ст. в центральній частині Грузії Картлі християнство було державною релігією.

До V ст. церкву очолював архієпископ, який підпоряд­ковувався Антіохійському патріархату. Політичне об'єд­нання Грузії в 487 р. царем Вахтангом І супроводжувалося проголошенням Грузинською православною церквою своєї автокефалії. Главою церкви став католикос, кафедра якого знаходилась у давній столиці Мцхеті. З IX до XVIII ст. у Грузії водночас діяло кілька католикосів, однак найголовнішим серед них завжди вважали мцхетський. Політичні катаклізми, що потрясали країну, відчутно по­значалися на житті церкви. Це проявлялося не лише у втраті нею централізованого управління, а й у спробах за­провадити вогнепоклонство (VIVII ст.) та іслам (XVIXVIII ст.), в неодноразових руйнуваннях православних святинь та утисках з боку завойовників.

Відповідно до Георгієвського трактату 1783 р. Грузія опинилася у складі Російської імперії, а Грузинська пра­вославна церква була підпорядкована Священному сино­ду, її глава одержав звання члена синоду. З часом посаду католикоса було скасовано, оскільки на території Грузії у 1811 р. утворено Грузинський екзархат. Лише після Лют­невої революції (1917) місцеве духовенство відновило ав­токефалію своєї церкви. Московська патріархія визнала автокефалію Грузинської православної церкви лише у 1943 р. Нині у церкви 15 єпархій, що об'єднують до 300 громад. Кадри духовенства готують Мцхетська духовна семінарія та духовна академія. Керує церквою католікос з титулом Святійший і Блаженнійший. Католикос — Пат­ріарх усієї Грузії, Архієпископ Мцхетський і Тбіліський. При ньому діє Священий синод з усіх правлячих архієреїв та патріаршого вікарія. Офіційний друкований орган "Джвари Вазиса" ("Хрест виноградної лози").

 

сербська православна церква

 

Бере свій початок з IX ст., коли на прохання світських правителів сюди було направлено грецьких священиків.

Утворення Сербської єпархії датується останньою чвертю IX ст. У 1219 р. Сербська церква була визнана автокефаль­ною, а з 1346 р. патріархією. Однак невдовзі вона зане­пала, оскільки наприкінці XIV ст. Сербія опинилася під владою турків. Сербська церква була підпорядкованою Константинопольському патріархові до 1557р. Проісну­вавши самостійно у структурі вселенського православ'я ще два століття, вона знову потрапляє в залежність від Кон­стантинополя, ставши при цьому митрополією. Лише у 1879 році повертає собі автокефалію.

Водночас із Сербською православною церковою на те­риторії колишньої Югославії існували й інші православні церкви. Такі церковні утворення були в Чорногорії, Боснії, Герцеговині та Македонії. Після утворення в 1918р. Королівства сербів, хорватів і словенів (з 1929 — Югославія), починається формування єдиної Сербської православної церкви, що завершилося у травні 1919 p.; на­ступного року було поновлено патріаршество. В роки Дру­гої світової війни вона дотримувалася послідовної антифа­шистської лінії.

Нестабільність політичного союзу народів, що входили до складу Югославії, у повоєнні роки позначилася і на справах Сербської православної церкви. У 50-х роках у її складі виникла автономна Македонська православна церква, що проголосила себе у 1967 р. автокефальною.

Сербська православна церква на території колишньої Югославії мала 21 єпархію в Югославії та 7 за її межами. У її складі — майже 2,3 тис. храмів, понад 1,5 тис. свяще­ників, 180 монастирів та до 8 млн. віруючих. Священиків готують богословський факультет Белградського універси­тету та чотири семінарії.

Очолює церкву Патріарх Сербський, Архієпископ Печський, Митрополит Бєлградо-Карловацький. Його ре­зиденція у Белграді. Вища церковна влада — Архієрейсь­кий синод у складі патріарха та чотирьох єпархіальних архієреїв. Офіційний друкований орган — журнал "Гласник".

 

РУМУНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

 

Одна з найбільших православних церков, що об'єднує майже 16 мільйонів віруючих, її історія пов'язана з іноземним поневоленням та залежністю від Константинопольського патріархату.

Християнство на території сучасної Румунії виникло V ст., а в XIV ст. тут утворилося дві митрополії. Однак зтокефальною Румунська православна церква стала лише у 1865 р. завдяки об'єднанню князівств Валахії та Молдови, що завершилося в 1862 р. утворенням Румунської держави. Але Константинопольський патріархат визнав автокефалію лише через 20 років. З 1919р. Румунська церква має статус патріархату, її патріарх має титул Блаженнійшого Патріарха всієї Румунії, намісника есарії Каппадоксійської, митрополита Унгро-Ваахійського, архієпископа Бухарестського. Його резиденція знаходиться в Бухаресті. При патріархові діє Священний синод з усіх архієреїв, збираючись один раз на  рік, а також постійний синод, до складу якого входять ще митрополити.

Відповідно до церковного уставу та соборноправної задиції діють національні церковні збори, у складі членів синоду та обраних віруючими представниками кліру й мирян з усіх єпархій. Вищим адміністративним і виконавчим органом церкви є обрана на чотирирічний термін Національними церковними зборами Національна церковна рада, до якої входять три представники кліру та шість мирян.

На території Румунії церква має 13 єпархій, об'єднаних 5 митрополій, її юрисдикція поширюється на православних румунів, що проживають у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, Австралії та Нової Зеландії. Структурні підрозділи з різним статусом є у США, Угорщині та колишній Югославії. Загалом Румунська православна церква має понад 8 тис. храмів, 133 монастирі. )фіційні друковані органи — журнали "Румунська православна церква", "Православ'я" та "Богословські дослідження". Крім суто релігійних, Румунська православна ,церква виконує й державно-політичні функції, оскільки  юридично не відокремлена від держави. Мабуть, залучення церкви до політичних процесів у суспільстві й зумовило гострі колізії в її керівництві, пов'язані з падінням режиму Чаушеску.

 

болгарська православна церква

 

Християнство на території сучасної Болгарії почало поширюватися у найдавніші часи й одержало тут інституційне оформлення. Однак масове хрещення відбулося у 864 р. за царя Бориса, який доклав чималих зусиль для ав­токефалії Болгарської церкви. У 870 р. їй було надано ав­тономію у межах Константинопольського патріархату. Ав­токефальною церква стала лише у 919 р. завдяки зміцнен­ню державної незалежності Болгарії періоду Першого цар­ства.

Константинополь визнав за Болгарською церквою ав­токефалію та патріарше достоїнство лише в 927 p., але політична залежність Болгарії від Візантії зумовила повер­нення її церкви у 1010 р. до статусу архієпископату та по­новлення в ній грецького засилля. У період Другого бол­гарського царства наприкінці XII ст. в Тирново було за­сновано патріаршу кафедру, що захищала національні інтереси. Поряд з нею діяла й архієпископська кафедра в Охріді, яка залишалася під грецьким впливом.

З XIV ст. Болгарська церква зазнає нових утисків. До грецького духовного гніту долучається політичний крах Болгарії, завойованої турками-османами. Вони, особливо за правління султана Сулеймана І (1520—1566) та його на­ступників, проводили політику викорінення християнства.

Відродження Болгарської церкви стало складовою час­тиною загального процесу національного відродження. Проте його пригальмовував надзвичайно сильний грець­кий вплив. Протистояння між віруючими болгарами та Константинопольським патріархом закінчилося заснуван­ням у 1870 р. болгарського екзархату, а ще через два роки відновленням її автокефалії, яку Константинополь визнав лише у 1945 р. У 1953 р. церкву очолив патріарх, наділе­ний титулом Святійшого Патріарха. При ньому діє Свя­щенний синод у складі чотирьох митрополитів. Один з них очолює Вищу церковну раду з двох кліриків та двох мирян. До її компетенції належать питання міжхристиянських відносин та господарчої діяльності.

Болгарська церква налічує понад 6 млн. віруючих. На території Болгарії має 11 єпархій, майже 3200 храмів, по­над 120 монастирів. У Софії діють духовна академія та семінарія. За межами Болгарії у неї 3 єпархії (в США і Канаді, південній Америці і в Австралії), кілька парафій в Угорщині, Румунії та Австрії. У Стамбулі знаходиться Болгарське церковне намісництво, а в Москві Болгарський двір, що діє з 1948 р. Офіційний орган церкви журнал "Церковний вісник".

 

КІПРСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

 

Діє на території Кіпру поряд з ісламськими, католиць­кими та протестантськими інституціями. За церковною традицією належить до апостольських церков. Греки-кіпріоти засновником її вважають апостола Варнаву, а по­чатком її існування — 47 рік н.е.

Становлення церкви та здобуття нею незалежності бу­ло складним, їй довелося боротися не лише з іудеями та язичниками, а й із Антіохійською церквою. Незалежність Кіпрської церкви було визнано лише в 431 р. на Ефеському соборі й підтверджено Константинопольською церк­вою в 488 році.

Починаючи з середини VI ст., Кіпр перебував під вла­дою арабів, що спричинило суттєвий занепад церкви. Після ліквідації у 965 р. арабського засилля Кіпр у 1191 р. завоювали хрестоносці, які разом із західноєвропейськими феодалами насаджували тут католицизм. Утиски право­славного населення та приниження церковної ієрархії римсько-католицькою церквою змінилося жорстокими погромами з боку турків-османів, які володіли Кіпром з 1571 р. З часом турки змінили своє ставлення до Кіпрської православної церкви, надавши її главі повноважень не ли­ше керівника церкви, а й усієї грецької общини острова.

У період англійського владарювання на Кіпрі (1878— 1960) Кіпрська церква очолила визвольну боротьбу. В 1974р. вона здобула повну незалежність та організаційну самостійність.

Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нової Юстиніани і всього Кіпру. Його резиденція у сто­лиці республіки Нікосії. До складу синоду, що діє при патріархові, входять усі правлячі архієреї. Церква має по­над 400 тис. віруючих. У її складі 6 єпархій, понад 500 храмів, 6 чоловічих та 9 жіночих монастирів, понад 40 шкіл різноманітного профілю та духовна семінарія. Офіційний орган журнал "Апостол Варнава".

Кіпрська православна церква є впливовою суспільною силою, бере активну участь у політичному житті, володіє  четвертою частиною сільськогосподарських угідь, моно­полією на виробництво мінеральних добрив.

 

елладська (грецька) православна

 церква

 

Понад 1100 років вона перебувала у складі Константи­нопольського патріархату, її автономний розвиток почав­ся в XIX ст. в період занепаду Османської імперії, що ак­тивізувало національно-визвольний рух поневолених нею народів. Повстання в Греції у 1821 р. очолила православ­на ієрархія, його благословив архієпископ Патраський — Герман.

Наслідком цих подій стала фактична автономізація елладських єпархій щодо Константинопольського патріарха­ту. Після проголошення Греції незалежною державою (1822) їхня самостійність зміцнюється, а православ'я про­голошується "панівною релігією королівства грецького". Тоді постало питання статусу Грецької церкви. Внаслідок складних політичних перипетій у 1833 р. її було проголо­шено автокефальною, однак при цьому порушено існуючі в церкві правила. У зв'язку з цим Елладська церква на 17 років була позбавлена можливості спілкуватися з інши­ми православними церквами, оскільки жодна з них не визнала її автокефалії. Ситуація нормалізувалася лише після Помісного собору Константинопольського патріар­хату 1850 p., який прийняв рішення про надання Елладській церкві автокефалії. Тепер її становише визначає Конституція 1975 p., згідно з якою церква відокремлена від держави й має право вільно організовувати своє життя.

Елладська церква має 77 єпархій, які з 1922 р. імену­ються митрополіями, а всі правлячі архієреї мають титул митрополитів, їй належить 7,5 тис. храмів і майже 200 мо­настирів. Територіальне юрисдикція поширена на півострів Пелопоннес та материкову Грецію. Вищий керівний орган — Священний синод у складі всіх правля­чих архієреїв, Постійний Священний синод і Генеральна церковна Асамблея, до якої входять делегати єпархій. Постійний Священний синод, в якому 12 членів, очолює глава церкви, який має титул Архієпископа Афінського та всієї Еллади.

Церковні кадри готують на спеціальних факультетах при Афінському та Фессалонікійському університетах, а також у семи богословських інститутах і восьми семінаріях. Церква випускає чимало періодичних видань. Офіційний орган синоду "Екклесіа". Центр Грецької православної церкви знаходиться в Афінах.

 

албанська православна церква

 

Перші згадки про християнство в Албанії належить до III ст. Однак цей процес та формування церковних струк­тур відбувалися повільно. Перша єпископська кафедра бу­ла заснована лише в X ст., пізніше вона була перетворена на митрополію, до складу якої входило кілька єпархій. З

IV ст. общини майбутньої церкви перебували під юрис­дикцією Болгарської православної церкви, а з другої поло­вини XVIII ст. під управлінням Константинопольського патріарха. Лише після здобуття Албанією незалежності в 1932 р. церква була проголошена автокефальною. Відомо­стей про сучасний стан Албанської православної церкви небагато, що зумовлено ізоляціоністською позицією ко­лишнього керівництва Албанії, яке проголосило свою країну "атеїстичною державою", закріпивши це консти­туційним шляхом. То був шлях адміністративного приду­шення церкви. Заборона її діяльності не була знята і в ос­танні роки XX ст. З демократизацією албанського суспільства починають відроджуватися церковні структу­ри. Помітну роль у цьому процесі відіграє Албанська єпархія, яка перебуває у складі Автокефальної православ­ної церкви в Америці.

 

ПОЛЬСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

 

Масове поширення християнства в Польщі почалося у 966 р. і пов'язане з ім'ям князя Мешка (Мечислава). Хре­щення за латинським обрядом спричинило протистояння між католицизмом і православ'ям.

У XII ст. в містах Холмі та Перемишлі, які належали тоді до Галицько-Волинського князівства України-Русі, було засновано православні єпархії, а в 1840 р. Вар­шавську єпархію. Перше проголошення автокефалії пра­вославної церкви в Польщі (1921) зумовлене політичними причинами й не було визнане Руською православною церквою, під юрисдикцію якої входило православне насе­лення Польщі. Лише у 1948 році їй було надано автокефалію, яку визнали інші православні церкви. Сучасна Польська православна церква налічує 5 єпархій, 21 благочиння та понад 200 парафій. Вона має три монастирі, 311 храмів і каплиць.

Церковні кадри готують Християнська богословська академія — вищий міжконфесійний навчальний заклад та духовна семінарія. Друковані видання "Відомості Авто­кефальної Православної церкви", який є офіційним орга­ном, та газета "Тигоднік Подлескі". Очолює церкву архієрей, що має титул Митрополита Варшавського і всієї Польщі. Його резиденція знаходиться у Варшаві.

 

чехословацька православна церква

 

Виникнення православ'я на території сучасних Чехії та Словаччини пов'язано з діяльністю просвітителів Кирила і Мефодія. Масове хрещення народів Великої Моравії по­чалося у 863 р. Згодом ці землі стали ареною протиборст­ва між католицизмом і православ'ям. На початку 20-х років XX ст. тут була утворена Чехословацька православна церква під юрисдикцією Сербської церкви. Першим єпи­скопом відродженої церкви став Горазд (Павлик). У роки Другої світової війни фашисти розгромили церкву, а єпи­скопа Горазда стратили. Причиною була активна підтрим­ка церквою антифашистського руху.

У повоєнний час почалося відновлення церковних структур та їх повноцінної діяльності. Спочатку було ство­рено екзархат, а в 1951 р. проголошено автокефалію Чехо­словацької православної церкви. У наш час церква нара­ховує понад 150 тис. віруючих, до 250 парафій, об'єднаних у 4 єпархії. Очолює церкву митрополит, якого обирає Со­бор. Він має титул Блаженнійшого Митрополита Празько­го і всієї Чехії та Словаччини. При ньому діє синод та Митрополитська рада. Офіційний орган церкви журнал "Голос православ'я". Резиденція митрополита знаходить­ся у Празі.

 

автокефальна православна церква в америці

 

У США проживає до двох мільйонів православних, які перебувають під юрисдикцією Константинопольського, Антіохійського, Румунського та Московського патріархатів. Існують також Румунська єпархія, Українська авто­кефальна православна церква, Руська зарубіжна право­славна церква та інші церковні структури, що не визнають над собою зверхності відповідних патріархів. Основу Авто­кефальної православної церкви в Америці становлять цер­ковні структури, похідні від місії, заснованої РПЦ на­прикінці XVIII ст. Поширення православ'я на півночі аме­риканського континенту пов'язане з іменами валаамських ченців, що прибули на о. Кадьяк у 1794 р. Один з них старець Герман, який присвятив місіонерству понад сорок років свого життя, вшановується як святий Герман Аляскинський.

Перша єпархія на землях Америки була заснована 1840 р. її розвиток пов'язаний з ім'ям єпископа Камчатсь­кого, Курильського й Алеутського Інокентія, майбутнього митрополита Московського. Після продажу Росією Аляс­ки (1867) обидві держави визнали юрисдикцію РПЦ над тамтешніми парафіями та церковними закладами. Перші ж православні парафії на території СІЛА виникли у 60-ті роки XIX ст. Зміцнення православ'я пов'язане з міграцією населення з європейської частини Російської імперії. У 1898—1907 pp. Американську єпархію очолював майбутній Московський патріарх Тихон. Вже тоді поставало питання про значне розширення її автономії.

Після 1917 р. православні церковні структури в Аме­риці стали предметом суперечок між РПЦ та Вселенським патріархом Мелентієм IV, який намагався підкорити собі всі православні церкви діаспори. Однак згідно з рішення­ми Всеамериканского собору в Детройті (1924), на основі колишньої американської єпархії було створено тимчасо­вий митрополичий округ.

У 30-ті роки XX ст. у США формуються Американська єпархія Зарубіжної церкви та екзархат Московської патріархії, що перебуває під духовною опікою РПЦ. Зго­дом, уже з політичних мотивів, було утворено третю цер­ковну юрисдикцію, також підпорядковану РПЦ. У роки Другої світової війни намітилися можливості для об'єд­нання трьох названих центрів, однак Зарубіжна церква не пішла на це. Відроджена Американська митрополія одразу поставила питання про автокефалію, яку отримала від РПЦ у 1970 р. Це створило загрозу поглинання нею інших православних юрисдикцій, а відтак призвело до невизнан­ня наданої автокефалії зацікавленими православними церквами.

Нині автокефальна православна церква в Америці має понад 500 парафій, 11 єпископів та 550 священиків, підго­товку яких ведуть дві духовні семінарії та академія. Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нью-Йоркського, Митрополита всієї Америки і Канади. Його резиденція в Нью-Йорку. Офіційний орган газета "Пра­вославна Церква".

 

РУСЬКА   ПРАВОСЛАВНА     ЦЕРКВА

 

Найбільша серед сучасних помісних православних цер­ков. В диптиху (традиційному списку церков) посідає п'яте місце. Початком своєї історії вважає запровадження християнства в Київській Русі наприкінці X ст. Однак на той час діяла Київська митрополія, що перебувала у фор­мальній залежності від Константинопольської церкви. Північно-східні території Київської Русі були християнізо­вані значно пізніше.

Перенесення церковного центру з Києва спочатку до Володимира-на-Клязьмі (1299), а згодом до Москви (1325) було пов'язане із занепадом Києва внаслідок монголо-татарської навали та зміцненням Московської держави. У 1354 р. Константинопольський патріарх дав згоду на пере­несення центру Київської митрополії, але за умови, що Київ залишиться "першим її престолом і першою кафед­рою".

Внаслідок боротьби між Московською та Литовською державами у 1458 р. стався поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Весь цей час, аж до кінця перебування на кафедрі митрополита Іони, постав­леного без згоди Константинополя у 1448 p., московські митрополити носили титул "Київського і всія Русі". Лише наступник Іони митрополит Феодосій почав іменуватися "Московським і всія Русі". 1448 р. вважають початком ав­токефалії Московської митрополії, а митрополитів на Київську кафедру продовжував призначати Константино­поль. Московська та Київська митрополії розвивалися не­залежно одна від одної до кінця XVII ст.

Зміцнення Московської держави, особливо за Івана Грозного, активізувало процес утвердження тут патріаршої форми правління. Москва починає претендувати на особ­ливе місце у православному світі, висувається доктрина про неї як третій Рим. У 80-ті роки XVI ст. світська влада   робить кілька спроб утвердити в Москві патріаршу кафед­ру. Цієї мети вона досягає у 1589 р. Першим Патріархом Московським і всієї Русі було обрано Іова.

Після політичного підпорядкування українських зе­мель Росії Московський патріархат поглинув Київську ми­трополію, яка поступово стає рядовою єпархією РПЦ.

З   1921  р.  українське  православ'я  існує як екзархат Московського патріархату. Паралельно з ним діють і пра­вославні церковні структури національного спрямування, найвпливовішою серед яких була Українська автокефаль­на  православна  церква.   Сучасне  національно-релігійне пробудження в православному середовищі України змуси­ло Московську патріархію надати православним структу­рам певну самостійність. Офіційну грамоту московського патріарха було передано синоду УПЦ 28 жовтня 1990 р. У ній йшлося, що бути УПЦ "незалежною й самостійною у своєму управлінні".   Це  означає  що  УПЦ  самостійно вирішує кадрові, фінансові, господарські питання, ство­рює єпархії. Глава церкви Митрополит Київський і всієї України обирається українським єпископатом, а Москов­ський патріарх лише благословляє його.

Будучи незалежною в управлінні, УПЦ звернулася до священноначалія РПЦ з проханням надати їй повну ка­нонічну незалежність автокефалію. Однак, як відомо, архієрейський собор РПЦ, відмовив УПЦ в її намаганні отримати цілковиту самостійність. При цьому РПЦ постійно демонструє намагання втримати УПЦ у сфері свого впливу.

Очолює Руську православну церкву патріарх, який має титул Патріарх Московський і всієї Русі. При ньому діє Священний синод. Предстоятель УПЦ є постійним чле­ном Священного синоду РПЦ. Адміністративний устрій церкви включає в себе чотири ступені: парафія, благочиння, єпархія, патріархія. Винятком є лише УПЦ та Біло­руський екзархат. Закордонні єпархії, окремі благочиння та парафії, починаючи з 1990 p., також підпорядковані патріархії. Церква має триступеневу систему духовної освіти: парафіяльні училища, семінарії та академії. Місцезнаходження центральних керівних органів РПЦ Святоданилів монастир у Москві.

 

Давні вірування та християнство в Україні

дохристиянські вірування українського народу

 

Відомо, що наші предки серед усіх божеств визнавали наймогутнішого бога, який посилав блискавку, йому жертвували худобу. Вони не визнавали призначення й не вірили, що воно мало якусь силу над людьми, поклоняли­ся річкам, німфам, божествам, жертвуючи їм усячину та ворожачи під час жертвопринесень.

Найвищий бог фігурує під різними назвами: Перун бог грому і блискавок, Хоре сонця, Сварог вогню. Поклонялися наші предки також Велесові (Волосові) богові достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогові богові вітрів. Невідомо, які з них були влас­не слов'янські, а які слов'яни перейняли від інших на­родів. Так, Перун, можливо, давньогерманський Донар, що прийшов до слов'ян від варягів, а Хоре, мабуть, боже­ство, перейняте від давніх іранців. Збереглися у народній пам'яті русалки, мавки, водяники, лісовики, домові та ін. Жертви приносили у річках, болотах, колодязях, у га­ях, під старими деревами, при вогнищах. Купці, переправ­ляючись через дніпровські пороги, зупинялися на острові Хортиця і там під старезним дубом клали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому жереб вирішував — зарізаною чи живою.

Окремих святинь не було. Небагато було й зображень богів. Наприклад, у Києві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств (Володимирових богів). Слов'яни не мали жерців, кожний робив жертвопринесен­ня сам. Але у великій шанобі були знахарі й чаклуни, які лікували людей і займалися ворожінням. Називали їх вол­хви, потворники, обавники, відуни, зілійники.

У багатьох народних обрядах збереглися елементи давніх слов'янських свят і пов'язаних з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Це свято пізніше об'єднали з християнським Великоднем і зеленими свята­ми. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що ви­ходили з води й гуляли на березі. Святкували також мерт­вецький Великдень, присвячений пам'яті померлих пред­ків. Свято Купала, що злилося із днем св. Івана, це ніч чарів: коли цвіте папороть, можна побачити заховані скар­би й зрозуміти мову звірят. Молодь плела вінки, розкладала вогнище, водила довкола нього танки, перестрибувала через вогонь, переганяла через нього худобу, щоб уберег­ти її від чар. Під осінь приходило свято Коструба (прощан­ня з літом): тоді ховали ляльку, що символізувала смерть. Ідея посмертного життя була невироблена. Потойбічний світ уявляли як рай, вирій, гарний сад, де по смерті щас­ливо проживали праведники. Тому до могил приносили страви та різні ужиткові речі. Люди, які зажили недоброї слави, мали бути прокляті по смерті й стати вічними ра­бами.

ГОЛОВНІ ДОХРИСТИЯНСЬКІ БОГИ

Остаточно не встановлено, чи слов'яни мали єдиного бога, бо всі відомості свідчать про них як про многобожників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у своєму творі "Про готську війну" розповідав, що слов'яни та ан­ти шанували "єдиного бога, що посилає блискавку", виз­наючи його "владикою всіх". Так само історик XII ст. Гельмольд, розповідаючи про віру балтійських слов'ян, твердить, що вони визнають одного великого бога, що є богом Землі та неба. У початковому літописі йдеться про одного бога в киян.

Первісні люди небо обожнювали здавна, бо бачили, що воно дає їм світло й дощ. За їх уявленнями, небо це місце, де живуть боги, це палата божа, а зорі то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще на небі, бо то боже, а звідси давня приказка: живе, як у Бога за дверима.

сварог

Можливо, спершу слов'яни головним богом вважали Сварога бога неба, небесного вогню. Його назва ймовірно походить від санскритського svar, svarga — небо, сонце, сонячне світло (хорватський дослідник В. Ягич ви­водить його із слов'янського — варити). Сварога вважали основою всього, прабогом, владикою світу. Сварог — бать­ко сонця й вогню, від нього пішли всі інші боги — Сварожичі. Даждьбог бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти.

Свого часу Ягич намагався довести, що Сварог не був найвищим богом у слов'ян і в давніх пам'ятках з'явився випадково. Крім того, це був бог північний, новгородський, а не південний. Інші дослідники вважають, що Сва­рог взагалі не був богом, його назва походить від слова сварожич, що означає священний вогонь біля стодоли. То­му його нема серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Але не всі погоджуються з твердженням Ягича (М. Грушевський), визнаючи Сварога володарем українського Олімпу. В літературі Сварог це бог вогню, тому опікун ковальства і ковалів, винахідник плуга, під чиїм крилом були ремесла, шлюб та родинне щастя. У грецькій міфології аналогічні йому боги — Гефест і Про­метей.

перун

У X ст. українська міфологія визнає найголовнішим не Сварога, а Перуна, відомого й іншим слов'янським наро­дам, а також литовцям. Перун бог родючості, грому й блискавки, володар неба. Він творча сила, що оживляє все, дарує дощ. Пізніше це і бог-воїн, покровитель війська. Військо завжди заприсягалося Перуном. У Києві на одному з пагорбів стояв його дерев'яний бовван з срібною головою та золотими вусами.

По небу він їздив у вогненній колісниці, запряженій крилатими вогнистими кіньми. На зиму замикав небо й засинав, а навесні своїм могутнім молотом розбивав зи­мові пута землі, і все знову оживало. За давніми переказа­ми, зозуля, прилетівши з вирію, будить Перуна від зимо­вого сну, він одмикає небо й пускає на землю тепло.

У Початковому літописі Перуна згадано кілька разів. У договорах з греками 945 й 971 pp. русичі клянуться Перу­ном як головним серед інших богів. У давньослов'янському перекладі грецького оповідання про Олександра Маке­донського ім'я бога Зевса перекладено словом Перун, що свідчить про значення цього бога. Це підтверджує і чесь­кий Глосарій 1202 р., в якому слово "Перун" подано сло­вом "Юпітер". Перуна згадують й багато інших пам'яток.

Перун на всіх наводить страх, метаючи свої вогненні стріли в демонів, недобрих людей. У деяких областях Ук­раїни дотепер збереглося давнє прокляття "Бодай тебе Пе­рун побив!" Уявлення і повір'я про грім та блискавку ма­ють дуже давню історію. Під час грому заборонялося свистіти, співати, їсти, спати, щоб він не забив. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, то­му там не слід ховатися, щоб випадково не постраждати Разом з ними.

Перун, виїжджаючи після зими на небо, своїм першим громом воскрешає землю. Цей грім дає силу й людям. До­тепер збереглося повір'я: коли гримить, слід перехрести­тися й опертися спиною об дерево чи якийсь предмет, і вона не болітиме цілий рік, а людина буде щасливою. Пе­рун посилає блискавки, які навесні будять землю до жит­тя й запліднюють її дощами. Блискавки проганяють хма­ри, злих демонів і випускають на волю Світло. Те, що за­палила блискавка, гасити не можна, хіба що козиним мо­локом або сироваткою.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святих Іллю, Михайла та ін. У липні відзначають кілька пов'язаних з громом свят: Гавриїла — 13, Кирика — 15, Іллі — 20, тріскучої Анни — 25, Паликопа (Пантелеймона) — 27. Найпопулярніший громовик Ілля. Він їздить небом на вогнен­ному возі, полює на чортів вогненними стрілами та бли­скавками. Свято Іллі на Гуцульщині звуть "громовим". Володарем блискавки часто вважають Паликопа. Під час грози, коли Перун чи Ілля женуться за нечистою силою або за демоном, треба заткнути комини, щоб вони не вскочили до хати.

Існує твердження, що Перун був головним богом тільки київських князів Рюриковичів—Ігоревичів та їх військ, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому й не боронили Перуна, коли його скидали в Дніпро. Ставши можновладцем, Володимир хотів вознести Перуна: бог ве­ликого князя мав стати богом богів. Володимир у 980 р. виставив ідол Перуна на стіни "Теремного Двору" для все-людного вшанування. Це зробив він і в Новгороді. Однак ця версія має вразливі місця, оскільки є багато свідчень про те, що Перун був головним богом для всіх. Саме сло­во "Перун" поширене по всій Україні, а це свідчить, що він був богом всенародним. Та й літопис згадує, що народ плакав, коли тягли Перуна в Дніпро.

даждьбог (Длжвог)

Даждьбогові як богові Сонця (син Сварога і Неба) по­клонявся весь слов'янський світ. Уперше згадується про нього у південнослов’янському перекладі візантійського хронографа VIVIII ст. Іоана Малали. Іпатієвський літо­пис (1114) подає з цього хронографа уривок, де Геліоса на­звано Даждьбогом. Він сонячний бог, визначає сили й

дію сонця як основу життя. Пізніше його стали вважати родоначальником руського народу.

В історичних пам'ятках це ім'я подано в давньослов’янському (Даждьбог) і давньоукраїнському (Дажбог) варіантах. Складається воно із слів "даждь" дай, і "бог" "багатство".

хорс

Як бог Сонця, він теж належав до Володимирових богів. Можливо, його ідентифікували з "нічним світ­лом" — Місяцем. Дехто з учених твердить, що Хоре і Даждьбог одна особа. Але пам'ятки подають цих богів окремо.

Назва Хоре у пам'ятках фігурує в різних варіантах — Харс, Хурс, Хурьс, Хоре, Хьрс, Хрос. У "Слові про Ігорів похід" Хоре бог Сонця, зветься Великим. У слов'янсь­ких перекладах грецьке ім'я Аполлон часом перекладене нашим Хоре. Був він добре відомий і західним слов'янам, що засвідчують непоодинокі згадки про нього у давніх пам'ятках. Літопис від 980 р. називає його серед Володи­мирових богів.

велес (Волос)

Одним з найважливіших богів України-Русі був і бог достатку Велес (за Початковим літописом "скотній бог"). Спершу він теж був сонячним богом, але пізніше набув іншого значення. Слово "скот" в давнину означало багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес, як і римський Меркурій, бог багатства, достатку, торгівлі, опікун купців. Його вважали не тільки охоронцем череди на землі, а й пастухом небесних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клянуться Перуном і Велесом у договорах з греками. Починаючи з 907 p., його часто згадують як "скотній бог". У Літописах домінує форма Волос, а в інших пам'ятках Велес. У "Слові про Ігорів похід" поета і співця Бояна названо Велесовим ону­ком: "Віщій Бояне, Велесов внуче". Це свідчить, що Велеса вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.

У переліку богів, яким, за даними Початкового літопи­су, Володимир поставив боввани у Києві, Велеса нема. Але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а на по­чатку XI ст. у Ростові.

Пізніше Велес був широко відомий, його ім'я збереглося у східнослов'янських топографічних назвах. У місті Новгороді також стояв ідол Велеса, і цю вулицю довго зва­ли Волосовою. Були там монастир Болотов, церква Бого­матері на Волотові, збудовані на місці, де був ідол Волосів. Поблизу Володимира, Санкт-Петербурга є місцевість, що зветься Волотово, а в Болгарії місто Белее, у Боснії го­ра Велесова, що свідчить про поклоніння йому південних та західних слов'ян.

Слово "Велес" відоме й іншим народам Східної Євро­пи. У чехів veles — нечиста сила, латиське vels — біс, ли­товське velis — небіжчик, vele — душі померлих. Припус­кають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став "скотнім богом".

За християнських часів Велеса заступив св. Власій (святкують 11 лютого). Мабуть, не тільки через фонетич­ну співзвучність. У його життєписі йдеться, що св. Власій був добрим пастухом, тому й замінив пастуха Велеса, покровительствуючи чередам (стадам). Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з давньоукраїнської міфо­логії, вважаючи, що він постав із св. Власія. Очевидно, це перебільшення. У Греції св. Власія здавна вважають охо­ронцем худоби, таким його вшановують і в Європі. На іко­нах зображують його з кіньми, худобою, а під час хвороби худоби йому моляться. У Новгородському літописі (1187) Волос уже виступає як Власій.

стрибог

Його вважали богом вітру, покровителем погоди. Він часто згадується у давніх пам'ятках. У "Слові про Ігорів похід" йдеться про "вітри Стрибожі". А княгиня Яро­славна звертається до вітру, як до бога: "О, Вітре, Вітри­ло, чому, Господине, насильно вієши?". У 980 р. князь Володимир поставив у Києві бовван Стрибогів для по­клоніння.

Серед дослідників були спроби трактувати Стрибога як бога-нищителя, бога війни. Деякі вчені шукали у назві чеський слід (шетржити) берегти, милувати, намагали­ся знайти в ній іранські корені: високий бог (Всевишній). Відомі й намагання взагалі викреслити його з переліку давньоукраїнських богів, видаючи це слово за назву яко­гось племені. Цілісної історії Стрибога не встановлено.

мокоша

Ця богиня теж належить до Володимирових богів. Відомостей про неї небагато. Дослідники твердять, що східні слов'яни вважали Мокошу сестрою Сонця, богинею дощу. Початковий літопис називав її "Мокошь", інші пам'ятки подають ще форму "Макош", пізніше "Мокоша". "Слово св. Григорія Богослова" згадує її серед пер­шорядних богів: "І нині по українам (по окраїнах) молять­ся єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші".

Походження цього слова не з'ясовано, у ньому є еле­менти, споріднені з мордовським "Мокоша", черемись­ким "Мокш".

Академік Б. Рибаков висловив припущення, що Моко­шу вважали й богинею пряжі. Коли вона до когось стави­лася добре, то й пряла йому або за нього. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

лада (ЛАДО)

Належить ця богиня східнослов'янській та давньоук­раїнській міфології, її вважали матір'ю-благодійницею, що оберігає лад у сім'ї, пізніше — богинею весни, кохан­ня, добробуту, її чоловік Лад (Ладо) — бог вірного подруж­нього життя, любові, веселощів, щастя. Слово "лада" оз­начає "вірна дружина", "любка", "полюбовниця", а "лад" чи "ладо" "вірний чоловік", "полюбовник". Вони час­то трапляються в топографічних назвах усіх слов'янських народів.

Деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не бу­ло. В українських весільних піснях згадується "ладо", тобто молодий чи молода. Збереглося це слово й у приспівах веснянок: "Ой, лад-ладо виорем".

лель (полель)

Згідно з міфологією, він син Лади, був богом кохан­ня. Уявляли його красивим юнаком, який закохував у се­бе дівчат. З'являвся він навесні й жив (за деякими версіями) зі своїм братом у лісі. Разом вони виходили вранці зустрічати Ярила. Його ім'я часто згадується у фольклорних піснях. Деякі дослідники вважають, що іме­нами Лель і Полель давні слов'яни називали одне й те са­ме божество. Значення слова не з'ясоване. Згадується во­но і в польському фольклорі.

ярило

Відомий з сивої давнини як бог весняної родючості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонародження.

Ярило-яр, ярий означає сильний, особливо в лю­бовній пристрасті, завзятий, весняний, гнівний. У давніх пам'ятках згадок про Ярила нема, але традиція його свят­кування дуже сильна. Свято це припадало на запусти пе­ред Петрівкою або зразу по Петрі. Бог цей більше знаний у середній та східній Росії, Білорусі. В Україні звичаї, пов'язані з Ярилом, виявилися менш живучими, але свято похорону Ярила (3 червня) ще подекуди пам'ятають.

купало (купайло)

Його вважали богом літнього сонця, плодючості, ра­дості, згоди та любові. Часто його пов'язували з Ярилом. Представлений він і жіночою постаттю Купала. Густинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у "Синопсисі" 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому прино­сять жертви на початку жнив. З приходом християнства свято Купала злилося із Святом Івана Хрестителя і стало Івана Купала.

ДИВ (ДІВА)

Це демонічний персонаж східнослов'янської міфо­логії, який жив у верховіттях лісових дерев. Уночі він спу­скався вниз і лякав подорожніх своїм страшним виглядом і грізними вигуками. Слова "див", "диво", "дивний" од­ного походження з санскритським і перським "Deva" — божество, латинським "Deus" — бог, грецьким "Zeus" — Зевс. Його уявляли драконом, змієм, велетом, чудовись­ком. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у "Слові про Ігорів похід". Тут згадується й бо­гиня Діва, але дослідники здебільшого Діву приймають за Дива.

Висловлювались міркування, що Див лиховісний птах, пугач, лісовик. Одні твердять, що він належав до божків, інші заперечують це.

тур

Серед інших богів історичні пам'ятки згадують і бога Тура, але що це за бог невідомо. Інколи ототожнюють його з сонячними богами. Слово "тур" з давен існує як

епітет хоробрості. Князь Всеволод у "Слові..." зветься Яр-тур, Буйтур або просто Тур. У Львівському Номоканові XVII ст. серед поганських ігрищ згадані тури. Згідно з де­якими дослідженнями, в Галичині (Подністров'ї) на свято Тура чи Туриці на честь бога Тура водили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, небоже, ой обернися та й поди­вися". А самі тури (чорні лісові бики) водилися в Україні до XVI ст.

Слово "тур" є елементом багатьох топографічних назв: Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Активно вико­ристовується воно в народних приказках.

Род. рожаниця

Давні пам'ятки згадують про них як про богів, але не окреслюють їх значення. В "Питаннях" Кирика з XII ст. розповідається: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед". Отже, цим богам приносили жертви. За дея­кими версіями, Род — бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці — богині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з'являються при народженні дітей.

Устав св. Сави в "Сповідальних питаннях" зараховує Род і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзначали на Другу Пречисту.

Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто сприймає Рода за лісо­вика.

троян

У давніх пам'ятках часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора "Хожденія Бо­городиці по мукам" (XII ст.), "грішники" поробили собі ідолів Трояна, Хорса, Белеса, Перуна. В рукописі XVI ст. "Слово і откровеніє св. Апостола" зазначено, то люди сприймають "богів Перуна і Хорса, Дня і Трояна".

Бог Троян добре відомий і в сербів. В одному опові­данні йдеться про те, що він мав три голови, воскові кри­ла й козлині вуха.

Доля

Про бога Долю давні пам'ятки не згадують, але пізніші дані свідчать про його належність до давньоукраїнською пантеону. За народним повір'ям, кожен має свою долю, призначену Богом. Ця Доля з'являється в образі нової

зірки в небі одразу після народження людини, а з її смер­тю зірка падає з неба додолу. Пізніше Доля поділилася на добру й злу Долю й Недолю.

Серед українського народу віра в долю здавна надзви­чайно сильна: "Кожному доля визначає шлях від колис­ки", "Відзолі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає", "Його спіткала зла доля", "Що має бути, того не минути", "Що Бог дасть, те й у вікно подасть".

На свято Катерини справляють обряд кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.

Таке розуміння долі дійшло до нас ще з Чорноморсько-Дунайських часів від римлян. Римська Фортуна була тісно пов'язана з релігією. Поняття фаталістичної долі відоме всюди, де були поширені римські впливи: у східних слов'ян, сербів, румунів, греків, іспанців.

переплут

У "Слові св. Іоанна Златоуста" (1407) йдеться про те, що люди "вірують в Стрибога, Даждьбога і Переплута". Але детальніших відомостей, що це був за божок, немає. Етимологічне значення слова свідчить, що, можливо, це було зле божество, яке змушувало людину до не вивірених вчинків, плутатися, блудити.

марена

Слов'яни шанували її як богиню весни. Свято Маре­ни постало ще за родового ладу. Відзначали його над во­дою (в Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетичні форми Морена, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.

 

початок християнства на українських землях.

 хрещення України-Русі

 

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. "Повість минулих літ" містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де те­пер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими пере­казами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що ук­раїнських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й до­роги солунських братів Кирила і Мефодія.

Більш-менш системне освоєння християнством при­чорноморських земель у VIVII ст. пов'язують з геополітичними інтересами до них візантійських імператорів. Певний вплив на цей процес справили військово-полі­тичні й торговельні зносини наших предків зі своїми хри­стиянізованими сусідами.

Але не тільки в Причорномор'ї знали його в ті часи. При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави стверджувати, що уже тоді там жили й християни.

Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А вперше офіційний акт запровадження християнства в Київській державі відбувся за князя Аскольда, який хрес­тився у 860 р. Тоді у списку Константинопольського патріархату з'явилася ще одна єпархія Руська. Значила­ся вона під номером 61.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійснено­го противниками християнізації країни, владу в Києві за­хопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега (912) значно зміцнилася.

Договір князя Ігоря з греками (944) свідчить про те, що на Русі сусідили язичництво і християнство. Діяли уже церкви. Після Ігоря княжила його дружина Ольга, яка бу­ла християнкою. Під час суперечок з Візантією Ольга зверталася до імператора священної Римської імперії Оттона І (959), щоб він прислав єпископа, та згодом відмо­вилася від опіки римської церкви. Вона до кінця життя підтримувала християнську церкву.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже зна­ла й іудейську та мусульманську релігії. Але в силу бага­тьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськи­ми державами, що й обумовило вибір київських князів прийняти християнство. Більш до душі був Володимирові і християнський обряд у східному його варіанті. До того ж християнство у багатьох державах виявилося ефективним

чинником у вирішенні внутрішніх справ. А в Русі на той час родоплемінний лад і його язичницька релігія пережи­вали кризу, утверджувалися феодальні відносини. Панівні верстви більше влаштовувала релігія, яка повчала низи ко­ритися своїм хазяїнам, ніж соціальне нейтральна племінна релігія. До того ж, християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичницькі вірування. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі — князя, ца­ря — більше сприяла централізації держави, ніж язич­ницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація у державах, де християнство стало панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонука­ла й потреба розвивати економічні, політичні та культурні зв'язки з сусідніми християнськими державами. А язич­ницька релігія цьому певною мірою перешкоджала.

Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже складними. У 986 р. візантійський імператор Василій II, який опинився в скрутному становищі після по­разки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки грецької царівни Анни, сестри імпера­тора. Василій II йому відмовив.

Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Варда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Володимир вирушив у Крим тодішню візантійську ко­лонію і облогою взяв місто Херсонес (Корсунь). Василій II змушений був погодитися на шлюб Володимира з Анною, за умови, якщо він прийме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Ві­зантії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві св. Яко­ва в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити христи­янство візантійського обряду вірою своєї держави (є відо­мості, що Рим схиляв Володимира до християнства за ла­тинським обрядом). Хрещення киян, за літописом, відбу­валося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів ски­дати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в ріку, князь наказав: "Як де пристане, від­бивайте його од берега, аж перейде пороги тоді лишіть І його". Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це [ місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли  богів, побудували християнські церкви, їх ще називали божницями.

Запрошені Володимиром візантійські священики по­чали хрестити інші міста й села Русі. Це був болісний про­цес. Відомі виступи проти християнізації в Новгороді, Ярославі, інших містах, які Володимир жорстоко приду­шував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988— 991 pp. Але населення ще довго наверталося до нової віри.

Проповідниками християнства, першими священика­ми були греки, болгари. Пізніше духовенство почали фор­мувати з місцевих людей. У ті часи священик та особи, які виконували певні обов'язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира, до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічень, прощеник, за­душний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини свяще­ника ставали також священиками; попович, який не вчив­ся і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писа­ти і знати церковні обряди.

Згодом сформувалася централізована релігійна ор­ганізація на чолі з митрополитом, якого традиційно при­значав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася части­ною Константинопольського патріархату. Після смерті митрополита-грека в 1051 р. князь Ярослав Мудрий без погодження з імператором і Константинопольським пат­ріархом уперше призначив митрополитом руського свяще­ника Іларіона, автора відомого "Слова про закон і благо­дать". Другим — ученого-книжника, філософа Клима Смолятича. Це були спроби вивести руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

Оскільки тривалий час християнство існувало на ук­раїнських теренах поряд з язичництвом, прибічники яко­го нелегко розставалися зі своїми богами, еволюціонуючи в бік нової віри, це породило своєрідний релігійний фено­мен двовір'я. Воно виражалося у перенесенні особливо­стей, функцій язичницьких богів на Ісуса Христа, святих мучеників, у наданні язичницькій побутовій звичаєвості християнської символіки, у паралельному виконанні християнських і язичницьких обрядів, поєднанні свят. Двовір'я відоме багатьом народам єгиптянам, герман­цям, римлянам. Цей термін в Україні вперше застосував Феодосій Печерський (XI ст.).

Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодаль­ну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний ав­торитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: князь .Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведсь­кого короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки королевами Угорщини, Норвегії та Франції. А київський митрополичий престол обіймали у XIX ст. ієрархи то греко, то латинофіли. Тоді ще хрис­тиянський схід і захід співіснували відносно гармонійно. Та в другій половині наступного століття між ними роз­почалася боротьба за поширення впливу на Русь.



Праздничные торты на заказ в киеве недорого с доставкой.