Вішнуїзм

 

У збірниках міфологічних сюжетів та ритуальних при­писів (пуранах) поряд з багатьма іншими найчіткіше ок­реслено два головні напрями індуїзму — вішнуїзм і шиваїзм. Більшість учених вважає, що історично першим був вішнуїзм. Побутують і твердження, що шиваїзм давніший,

які, однак, визнають вирішальну роль вішнуїзму в усу­ненні з історичної сцени буддизму.

Бог Вішну згадується ще у Ригведі. Там він — скром­ний покровитель землеробства і скотарства, чоловічої си­ли для продовження роду. Він надає перемогу вищому величному богові Індрі у боротьбі з демоном Врітрою. Ім'я його значиться у пантеоні бога Сонця. Вважають, що він доарійського походження, що це ім'я якогось дравідсько­го божества.

Значно вищий авторитет Вішну в Упанішідах. У "Махабхараті" він —- головний бог. Саме "Махабхарата" містить ідею аватори (зниження, опускання) — сходження божества на землю, втілення його в земну форму. Вішну перевтілювався 24 рази, з цих перевтілень 10 — найваж­ливіші.

Перше перевтілення пов'язане із всесвітнім потопом, який мав знищити всіх людей на Землі. Вішну, щоб уря­тувати їх, надіслав благочестивому Ману ковчег. Зробив він це, перевтілившись у велику рибу, на розі якої був прив'язаний ковчег. Разом з Ману були врятовані й Веди.

Друге перевтілення Вішну відбулось, коли в боротьбі з демонами боги почали терпіти поразку. Тоді вони попро­сили у Вішну нектар безсмертя. Для цього необхідно було збити океан, як збивають молоко, щоб одержати масло. Вішну перетворив себе на черепаху, на якій стояла гора, що оберталася. Разом з нектаром було здобуто багато чо­го, в тому числі й Лакшмі, яка стала дружиною Вішну.

В третьому перевтіленні Вішну був вепрем Варахаром, що врятував утопаючу в океані Землю, піднявши її на своїх іклах.

На четвертий раз Вішну став людиною-левом Нрісінхом, який переміг демона, що нищив богів. Його не могли вбити ні Бог, ні людина, ні тварина, бо Нрісінх од­ночасно був трьома ними.

П'яте перевтілення теж було пов'язане з врятуванням світу від демонів. Демон Балі захопив усі три світи: підзем­ний, земний і небесний. Жах скував усіх богів. Тоді Вішну перетворився на вамана-карлика, прийшов до Балі й по­просив у нього стільки землі, скільки вмістять його три кроки. Балі змилостивився. Карлик, маючи надприродні можливості, ступив одразу з неба на землю, одержав її для богів, а Балі вимушений був оселитися під землею.

В шостому перевтіленні Вішну діє на землі, де між брахманами і кшатріями точилася боротьба за владу.

150   Пізні національні релігії

Вішну перевтілився у брахмана Парашураму ("Рама із со­кирою"), 21 раз винищував кшатріїв і остаточно поставив їх нижче брахманів.

В образі Рами, улюбленого сина одного з царів Пів­нічної Індії, постає Вішну і в сьомому перевтіленні. Він од­ружився з чарівною Сітою й з волі батька мав стати рад­жею ще за його життя. Але молодша дружина батька вчи­нила низку інтриг, і Раму піддали вигнанню. Там його су­проводжували брат Лакшман і дружина Сіта. Але в дорозі демон Равана викрав Сіту. Розшукуючи її, Рама пройшов лісами Південної Індії. На допомогу йому стали мавпи на чолі зі своїм царем Гануманом, якого за це обожествили, а мавпи в Індії стали священними тваринами.

У восьмому перевтіленні Вішну став Кришною. Для цього він вирвав зі своєї голови волосся: з чорного виник Кришна, з білого — його брат Баларама. Кришна переміг демона Камсу, його оголосили аватарою (втіленням боже­ства). Вішну тривалий час вважали богом родючості у пле­мені яду, про що згадує Ригведа. Це було на рубежі II і І тис. до н.е., коли північ Індії населяли арійські племена.

За легендою, він народився у в'язниці і його мали вби­ти. Але батько його викрав і віддав на виховання в плем'я скотарів. Кришна був відкритою і доброю дитиною, його всі любили. Коли підріс, найчастіше боровся з демонами зла. Змужнівши, охоче віддавався любовним іграм з чарівними пастушками, навічно покохавши одну з них — Радху. Він убив правителя царства, який ув'язнив його матір, і сам став правителем. Правив мудро і довго.

Знаменне дев'яте перевтілення — в Будду. Так буд­дистів запрошують до участі у поклонінні богам індусів.

Десяте перевтілення ще не відбулось. Вішну має поста­ти богом-рятівником Калька-аватару, який на білому коні, з мечем в руці звільнить світ від демонів.

За поширення індуїзму в епоху Середньовіччя посту­пово посилювався культ Вішну, витісняючи менших богів і самого Брахму. Брахма здійснив свою справу — створив світ, тепер головна роль належить його охоронцеві — Вішну.

Вішну зображують четвероруким, він тримає диск (символ царської влади), палицю (знак могутності), рако­вину і квітку лотоса (священні предмети). Обличчя його завжди синього кольору — це його священний колір. Ко­жен бог індуїзму має священну тварину, яка уособлює його.  У Вішну  —  це  фантастична чаруда  (напівлюдина, напівптах).

У середині І тис. до н.е. у вішнуїзмі окреслилася тен­денція до монотеїзму, що похитнуло авторитет нижчих богів. Внаслідок цього виник рух — бхакті, ідея якого по­лягає в особливій любові до Бога, у внутрішній релігійності, яка не потребує старанного дотримання ри­туальних вимог, що характерно для індуїзму. Проголошу­валася рівність усіх віруючих перед Богом, до нього мож­на було звертатися без жерців і жертвопринесень. Рух бхакті активно ширився в XII—XVII ст. У XIV ст. було створено священну книгу руху — Бхатіратнавалі.

Виникали й інші сектантські рухи. Так, у XII ст. релігійний діяч Рамануджа (помер у 1137 р.) заснував сек­ту шрівайшнавів, яка дотримувалася бхактійських прин­ципів. Вона існує досі. Від вішнуїзму відокремилася ще одна впливова течія — кришнаїзм, який шанує Вішну в образі обожнюваного героя народного епосу — Кришни.

Вішнуїзм відіграв помітну роль у розвитку індійської релігійної думки, майже тисячу років намагався поєднати брахманізм з релігійною традицією доведичних культів. Тому його за самостійність називають бхаватизмом, бо давньоіндійський епос ототожнює Вішну з Нараяною — героєм "Бхагават-гіти".

 

Шиваїзм

 

Як і вішнуїзм, він бере початок від доарійських культів. Дехто з дослідників вважає Шиву (санскр. — милосерд­ний, доброзичливий) одним з богів корінного населення Індії, яке жило в басейні Гангу ще до приходу арійців. Але шиваїзм як напрям індуїзму сформувався лише на почат­ку нашої ери. У лоні його завжди виникали різні групи, течії й секти, роздріблений він і тепер. Шива — продукт індуїстської трансформації давньоіндійського бога родю­чості, покровителя скотарів і мисливців. Водночас він ви­ступав уособленням руйнівних сил природи. Соціальна функція Шиви — бог карм за гріхи. Але перевага на­дається його позитивним рисам.

Самого Шиву уявляли заглибленим у самоспоглядання аскетом чи багаторуким богом у переможному танці. Він здатний до перевтілень, може виступати у вигляді будь-якого божества. В індійській іконографії — самітник з

трьома очима і чотирма руками. Чотири руки свідчать про могутність. А третє око, за легендами, виникло так: Шива сидів на Гімалаях, заглиблений у роздуми. Раптом ззаду підійшла дружина Ума і закрила йому очі, й світ охопила темрява. Тоді виникло третє око, яке спалахнуло, як сон­це, спаливши все на Гімалаях. Крім третього ока, у нього на лобі —півмісяць, у волоссі — жіноча голівка, з якої витікає Ганг. Кобри обвивають руки, ноги і шию, а поруч стоїть насторожі білий бик Нанду. Шива сидить на тиг­ровій шкурі, на шиї у нього намисто з людських черепів, а в руках — тризубець. Сюди він потрапив, мабуть, з півден­них степів з аріями, які декілька тисяч років тому звідти вирушили до Азії. Шиву ще зображують у танку руйнуван­ня, в цей момент він зветься Натараоджа. Є зображення його з п'ятьма обличчями, там він зветься Панчауакхі. Шива — грізний бог. У нього три дружини: Калі — "чор­на", Дурга — "неприступна" і Парваті — "дочка гори".

Важливим у шиваїзмі є культ родючості. Бог Шива ра­зом з дружиною Калі є носіями шакті — творчого начала, яке породжує усе живе в природі. Калі — жіноча іпостась Шиви. У цей час Дурга стає об'єктом поклоніння як Божа Матір, яка контролює і стимулює народження. Тому в шиваїстському культі існують окремі церемонії поклоніння символічним зображенням чоловічих і жіночих геніталій. У шиваїстському пантеоні дружина Шиви Калі (Дурга, Деві, Парваті, її власне ім'я — Ума) маєі самостійне зна­чення. Якось її батько зневажив Шиву, Калі на знак про­тесту спалила себе, за що отримала ще одне ім'я — Саті (Доброчинна). Згодом вона народилася вдруге як дочка Гімалаїв і отримала ім'я Хаймаваті, вона — сестра Гангу.

Калі — войовнича богиня, чимало разів вступала у бої з демонами. Зображують її чотирирукою чорною жінкою, вдягненою у фартух з кісток людських рук і намисто з людських голів. Навіть сережки — з людських тіл. Це є наслідком того, що вона пожирала війська ворожих де­монів, пила кров їх полководців. Краплини її крові, пада­ючи на землю, перетворювались на воїнів. В урочинах, пов'язаних з культом Калі, практикували до XIX ст. людські жертвопринесення. Жреці богині (туги — души­телі), приставши до юрби мандрівників, обирали жертву, вночі везли її до особливого храму. Вони мали таємниці знищення людей, передаючи їх від покоління до по­коління, особливий жаргон і пароль, щоб самим не стати жертвою іншого туга. Туги були викриті в 30-ті роки

XIX століття англійцем Вільямом Сліменом, якому вда­лось схопити одного з них — раджу Ферінгея. Його було засуджено до страти на горло від руки ката нижчої касти. Ферінгей видав пароль в обмін на те, щоб бути страченим за ритуалом, гідним його касти. Слімен викрив 5120 жерців-тугів. Тоді було ліквідовано жорстокий ритуал бо­гині Калі.

Шива і Калі мали двох синів. Перший — Ганеша — бог мудрості й добра, він то заважає людям у здійсненні їх прав, то допомагає у подоланні перешкод. Тому кожну справу слід починати з молитви до нього, бо він може за­вадити навіть жертві богам. Зображають його повнотілою чотирирукою людиною з головою слона. Другий син — Сканда (Картікея, Субраманья), бог війни (не агресив­ний), захисник. Зображують сидячим на паві. Вся родина Шиви завжди заклопотана людськими справами, до неї звертаються віруючі.

Вішнуїзм і шиваїзм мають спільний культ, тотожні магічні прийоми. Між ними немає антагонізму, від­мінності лише в об'єкті поклоніння. Звідси — особливості у магічних і молитовних формулах, фетишах, ідолах.

У Ведах сформульовано вимоги до світського життя індуса від народження до смерті. На будь-який випадок життя передбачено відповідний обряд, який має бути ви­конаний точно. Саме обряди, церемонії та ритуали об'єднали народи Індії, що перебувають під впливом індуїзму, в єдину індійську цивілізацію. Усі місцеві релігії Індії походять з найдавніших племінних релігій. З утверд­женням ведичної релігії, а потім брахманізму вони не зникли, а залучилися до культів, які ставали головними. Навіть буддизм не зміг їх усунути. Цим і зумовлена мно­жинність індуїстських культів, що дає підставу вважати індуїзм комплексом різних релігій.

У кожній місцевій общині індусів існує своя система анімістичних уявлень. Вважають, що духи живуть всюди навколо поселення людей, там же юрмляться духи помер­лих, активно втручаючися в життя своїх живих родичів. Серед них є духи-покровителі, а є й шкідливі. Здебільшо­го духи — жіночого роду (очевидно, у цьому простежують­ся сліди матріархату), чоловічі божества — їх супутники. Багато з них мають імена, та частіше називають їх за ро­дом діяльності: богиня холери, богиня віспи, богиня гон­чарів, богиня кухарів тощо. Зовнішній вигляд їх умовний: каміння, горби, озера, інколи — кам'яні чи глиняні ідоли.

Храми примітивні, часто — проста хижа. Культ, ритуали жертвопринесень, жертви, молитви — теж прості. До них звертаються тільки в разі потреби. Урочистими бувають богослужіння, коли в жертву приносять тварину; м'ясо з'їдають учасники жертвопринесення.

У місцевих храмах здійснюють обряди, пов'язані з на­родженням, укладенням шлюбу, похованням. Індуїстське традиції вимагають великої пишноти, в них бере участь ве­лика кількість людей. Щедро оплачуються різні магічні церемонії та жреці.

Індуїзм постійно розвиває вчення про сансару. Вважа­лось, що перевтілення душі померлого залежить від дотри­мання ним дхарми. Карма визначає долю душі до зупинен­ня перевтілень і злиття Атмана з Абсолютом. Перевтілення багато в чому залежать і від поховальних обрядів. Найдостойніший з них — спалювання тіла небіжчика на березі священної річки Ганг з розвіюванням над нею попелу по­ховального вогнища. Не в пошані — поховання в землю. Але й при цьому особливе значення відіграють складні релігійні церемонії та маніпуляції жерців над тілом небіжчика.

Політеїзм індуїзму особливо яскраво втілено в культі. Майже кожен храм має пріоритетне божество, систему це­ремоній і богослужінь, присвячених саме йому. Це не ви­ключає поклоніння іншим богам. Кожна гора, скеля, річка, печера, навіть багато дерев, не кажучи вже про по­селення, мають свого покровителя.

Індуїзм визнає ранні шлюби, коли дівча стає жінкою у 8—9 років, раннє материнство. Заборона на повторний шлюб удовам прирікала на довічну безшлюбність чимало жінок.

Ушанування індуїстських богів вищого рангу відбу­вається у великих храмах. Обов'язкові там скульптури Вішни, Шиви, Калі, Кришни. Обслуговують храми жреці та інші служителі. Прочанство є значущою подією в житті віруючих, пов'язаною з тривалою мандрівкою і чималими пожертвуваннями.

Загальноіндуїстськими є тільки два щорічних свята: весни — холі та осені — дівалі. Всі інші встановлені на честь окремих богів, чимало свят — на честь місцевих богів. Свята складаються з урочистих церемоній і жертво­принесень.

Під терміном "індуїзм" раніше розуміли все нехристиянське і не мусульманське в Індії. Потім він став означати релігійний комплекс, а також соціальну структуру і духовну культуру, сформовані на цьому комплексі. Віруючі звуть свою релігію "хінду-дхарма", вбачаючи під дхармою не просто релігію, а закон, обов'язок у найширшому ро­зумінні. Тому індуїзм — це певний спосіб життя'. Прибічників індуїзму звуть індусами, цей термін слід відрізняти від термінів "індієць", "індіанка", які озна­чають національність.

Індуїзм завжди дбав про збереження та розвиток національної духовної культури, зберіг національний менталітет, незважаючи на міграції населення, війни, іно­земне панування, внутрішні чвари, філософські та релігійні пошуки. Наявність у ньому численних течій і на­прямів, його релігійна множинність полегшують його взаємодію з іншими релігіями. Індуїзм відкритий для всіх релігій, індуїст може молитися у будь-якому храмі, разом з віруючим іншої релігії він може вклонятися його богові. Він заклав традиції філософської думки Індії, глибоко вплинув на мислення індійців, зробив вагомий внесок у розвиток філософської культури людства.

Індуїзм — явище значно ширше, ніж релігія. Це й цілком оригінальний комплекс віровчення і культу, широ­кий філософський погляд на життя, соціологія, спе­цифічний спосіб життя, який глибоко увійшов у суспільні відносини та побут. Для індусів їх релігія охоплює все, цілком заповнює духовний світ, стає його синонімом. Будь-яке явище природи чи суспільного життя має для них сакральний характер.

Історичні масштаби індуїзму — 3,5 тис. років існування. Переважна більшість населення сучасної Індії — прибічни­ки індуїзму. Є вони у Пакистані, Бангладеш, Шрі-Ланці, Непалі, Індонезії, навіть у Південній Африці (5% індусів світу). Він поширений серед декількох сотень націй, народ­ностей і племінних груп, які розмовляють 845 мовами і діалектами (етнографічний аспект). І все ж індуїзм світовою релігією не став, оскільки своє призначення вбачає у духов­ному обслуговуванні одного народу — індійців. До того ж не всього народу, бо представники касти недоторканих об­межені щодо участі у релігійному культі.

' У підручнику, термін "індуїзм" вживається для означення специфічної національної релігії з міцною національною традицією, чітким національним поширенням — в Індії.

Сикхізм

 

Сикхізм — одна з національних релігій Індії, пошире­на переважно у штаті Пенджаб. Історія її виникнення пов'язана з подіями кінця XII ст., коли Мухаммед Гур, один з правителів держави династії Гуридів з арабського халіфату, що була розташована на території сучасного Аф­ганістану, почав завоювання Північної Індії. З 1206 р. на цих землях намісник Мухаммеда в долині Гангу оголосив себе незалежним від халіфату і утворив Делійський султа­нат. Швидко під владою султана опинився майже весь Індостан. Почалося насадження ісламу в Індії. Із занепа­дом Делійського султанату з 1526 р. тут виникає держава Великих Моголів з центром у м. Делі. До XVII ст. вона по­ширила свою владу на всю Індію (крім півдня) і значну ча­стину Афганістану. Поширення ісламу в Індії тривало, але індійський народ стійко оберігав свої релігійні традиції. З початку XVI ст. на місці держави Великих Моголів поста­ють дрібні феодальні держави, поновлюється влада індійських національних верхівок. У 1858 р. ця держава бу­ла скасована англійською колоніальною владою.

Незважаючи на війни, іноземні поневолення, релігій­ний розвиток в Індії не припинявся. Ще у XII ст. виник сектантський рух бхакті (відданість, любов до бога), послідовники якого вважали, що для порятунку досить однієї любові до Бога, можна обійтись без жерців і обрядів, перед Богом всі рівні. Цей рух проіснував до XVII ст. Під його впливом у XV ст. виступив поет Кабір (прибл. 1440— 1518) з ученням, яке заперечувало касти, політеїзм, склад­ний релігійний культ, аскетизм, чернецтво, закликало до опору мусульманським загарбникам. Його послідовники створили релігійну секту Кабір-Пантхі. Невелика кількість послідовників цієї секти є і тепер.

Під впливом ідей Кабіра і Веданти склалось ще одне релігійне вчення. Його автором був індус з Кшатріїв, уро­дженець Пенджабу — Нанак (1469—1528 чи 1539). Ре­лігійне вчення його виходило з принципів монотеїзму, запозиченого в ісламі. Бог виявляє себе в усьому сущому, він єдиний для всіх, незалежно від приналежності до об­щини, касти тощо (пантеїзм). Нанак виступав проти об­рядовості, за спрощення культу, проголошував, що Бог існує всюди — в полі, майстерні ремісника, храмі. Тому не обов'язково витрачати час на відвідування храму, мо­литися дозволено всюди.

За легендою, одного разу Нанак ліг спати ногами до Мекки. Для мусульман — це святотатство, бо Мекка — їх святе місце, дім Бога. Муллі, який звинуватив його у бо­гохульстві, Нанак відповів: "Але спробуй повернути ноги у той бік, де б не було Бога". Ідея Нанака об'єднати в од­ну релігію індусів і навіть мусульман, не була реалізована. Вона покладена в основу досить міцної секти в індуїзмі, яка переросла в окрему релігію — сикхізм. Його прибічни­ки звуть себе сикхами (учнями). Церква сикхів подібна до військово-релігійної організації, добре пристосованої до силової боротьби за свої принципи. Це зумовлено історич­ними обставинами, за яких вона формувалася, активною участю сикхів у національно-визвольному русі.

Нанак був проголошений Першим Великим гуру сикхів. У м. Амрітсар (штат Пенджаб) існує релігійний і адміністративний центр сикхів. Там же головний храм — Золотий храм.

Організація сикхів була створена й удосконалена на­ступниками Нанака. Третій Великий гуру — Амар Дас (1552—1573) оголосив владу гуру спадковою І заклав ди­настію правителів Сикхів. П'ятий Великий гуру — Арджуна (1581 — 1606) склав священу книгу сикхів — "Аді Грантх", до якої увійшли афоризми, богословські мірку­вання щодо їх змісту. Оригінал її зберігається у Золотому храмі. Значні реформи в сикхізмі здійснив Десятий гуру — Говінд Сінгх (1675—1708), автор другої священної книги сикхів. У 1699 р. він скликав загальний з'їзд сикхів, на якому було скасовано спадкову владу гуру. Вищим орга­ном влади став з'їзд — община рівних (Хальс). Було про­голошено принципи організації сикхів. Сикхом може ста­ти індієць з будь-якої касти після досягнення семи років, пройшовши посвячення у присутності п'ятьох сикхів. Сикх повинен носити довге волосся, ніколи не стригтися і не голитися, мати кинджал з криці, залізний браслет, но­сити короткі штани і гребінь. Ці правила звуться ''Прави­лами 5 К", бо назва кожного предмета мовою хінді почи­нається з літери ^UK".

В обрядових трапезах беруть участь усі посвячені, не­залежно від кастової приналежності. Це відмежовує сикхів від індусів. Сикхам дозволено споживати м'ясо, але забо­ронено палити тютюн. Кожен сикх має титул "сінгх", що означає "лев". Сикхи — хоробрі й умілі вояки, серед них багато військовиків.

Общини сикхів дуже згуртовані, підтримують між собою тісні зв'язки. Члени общини сплачують обов'язковий внесок, дотримуються принципу взаємодопомоги.

З XVIII ст. в Пенджабі активізувалася боротьба сикхів проти мусульман. У 1765 р. вони утворили свою державу, яку 1849 р. було ліквідовано внаслідок англо-сикхських війн.

Сикхізм — впливова релігійна течія сучасної Індії (майже 10 млн осіб). Час від часу вони опиняються в епіцентрі релігійних протистоянь в Індії, продовжуючи боротьбу і за політичне відокремлення.

Джайнізм

Коли в VI ст. до н.е. брахманізм через ускладненість культу перестав задовольняти релігійні потреби індійців, а внутрішні закони розвитку релігій вимагали поглиблення його філософського змісту, в країні посилилися релігійні пошуки, наслідком яких стало утворення буддизму. Але у східній частині Північної Індії процес взаємної асиміляції автохтонів з арійськими прибульцями мав свої особли­вості: елементи місцевої культури явно переважали, що зу­мовило особливу тенденцію релігійного розвитку, яка ви­явилася в утворенні нової релігії — джайнізму. Назва по­ходить від імен Махавіра ("великий герой") і Джіна ("пе­реможець"), які були надані проповіднику Вардхаману — засновникові цієї релігії.

Джайнізм і буддизм виникли майже одночасно, але в середині І тис. до н.е. джайнізм був більш поширений. У VI ст. до н.е. він поширився навіть на Південну Індію. Дехто з учених твердить, що Будда і Махавіра — одна осо­ба, а буддизм і джайнізм — різні гілки одного вчення.

Започаткував нову релігію Вардхаман Махавіра (599— 527 до н.е., за іншими джерелами, — 477 і 487 до н.е.). Йо­го вважають достовірною особою. Належав до варни кшатріїв, до ЗО років жив у сім'ї можновладця. Потім впродовж 12 років був пустельником без одягу й їжі. У 42-річному віці отримав визнання як переможець пристрас­тей (джайн), як вільний від світу (ніргрантх). Його послідовників стали називати джайнами, ніргрантхами. Щоправда, джайни вважають Махавіру 24-м тиртханкаром (засновником віри), а першим — Рімбаха, який жив, коли ще не вміли готувати їжу. У нього було одинадцять безпо­середніх учнів — ганадхарів, яких джайни вважають святи­ми. Але ці уявлення є міфологічними. Общину джайнів

створив нібито 23-й тиртханкар Паршва, який проповіду­вав чотири істини: не вбивай нічого живого (звідси веге­таріанство джайнів), не кради, будь чужим для мирських справ, будь правдивим, будь аскетом. Махавіра сюди додав цнотливість монахів.

Община джайнів складалася з монахів і мирян. Мона­стирів у джайнів не було. Монахи жили біля міст в лісах, печерах, щоб миряни бачили їхнє аскетичне життя. Миря­ни мусили дотримуватися подружньої вірності, обмежува­ти свої потреби, один день на місяць жити, як монахи, і протягом усього часу годувати монахів.

Ще за життя Махавіри джайнізм набув великого поши­рення. Згодом у ньому стали виникати нові течії. Але при­близно в III ст. до н.е. сформувалися дві: светамбари (но­сили тільки білий одяг) і дигамбари ("одягнені просто­ром" — ходили голими, як колись Махавіра). Джайнізм поширений переважно серед міського населення, яке зай­малося лихварством і гендлярством (джайни давно відмо­вилися від землеробства, щоб обробляючи грунт не шко­дити живому).

Общини джайнів очолюють ачарії. Вони поділяються на групи, підгрупи тощо. Багато з них мають окремі хра­ми, каплиці, релігійні школи, в Кожній свої аскети. За по­рушення релігійних правил винного, навіть коли це аскет чи ачар'я, виключають з общини. Вступ до груп вільний, без кастових обмежень.

Священні книги джайнів містять повчання Махавіри, доповнені його послідовниками. Собор джайнів в м. Паталіпутрі в III ст. до н.е. об'єднав ці повчання в 12 частин (анг), але згодом останню ангу було втрачено. В V ст. со­бор в м. Валабхі перередагував 11 анг, що залишилися, але диганбари не визнали цього. Твір цей зветься "Сіддханта" (від сіддхи — досконалий). Книги написано загальнодос­тупною на той час мовою пракріті. З VII ст. н.е. джайністська література користується лише санскритом.

Джайнізм має низку спільних положень з буддизмом: віра в перевтілення душі, вчення про карму, в те, що добрі справи врятують душу людини від подальших перевтілень, віра в обов'язковість періодичних з'явлень пророків і богів, які зміцнюватимуть релігію і посилюватимуть її вплив.

Основою джайнізму є вчення про дживи (живі істоти), які існують у недовершеному та довершеному буттях. Недовершене буття дживи — це з'єднання душі з тілом, яке, оточивши душу, прирікає її на страждання. Різні ступені

єднання духовного з тілесним становлять ієрархію живих істот, на вершині якої люди та боги. Над богами — дживи, вільні від тіла й від матеріального. Перехід з нижчих щаблів ієрархії до вищих відбувається відповідно до аске­тичних заслуг з'єднаної душі з тілом, коли знищується тілесний елемент. Можна і проминути якусь ланку, але че­рез тіло людини перехід обов'язковий. Саме на цьому етапі джива виявляється в особі тиртханкари.

Джайни заперечують авторитет Вед, жертвопринесен­ня тварин, концепцію створення світу богами, вважаючи, що світ одухотворений і потребує дбайливого ставлення до себе. Вони заперечують варни — всі люди рівні. Людина є вмістилищем божественного. Бог єдиний, найвищий, най-благородніший і найповніший вияв сил, існуючих у душі людини. Душа мо>ке бути врятована за допомогою пра­вильних віри, знання і поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм в усіх його формах, заохочує пустельництво. Джайністи гуманно ставляться до жінок, допускають їх до чернецтва, дозволяють читати священні книги і брати участь у молитовних зборах.

У джайнізмі порівняно з брахманізмом значно спроще­ний культ. Молитовні зібрання проводять для читання священних текстів. Нескладні й ритуали, в яких віруючі беруть участь оголеними.

Предметами обожнення є статуї тиртханкарів. У дигамбарів — зображення голих чоловіків, у светамбарів — статуї, обтягнуті тканинами з коштовним камінням. Віру­ючі приносять їм жертви квітами, плодами, солодощами, рисом, тричі обходять їх, читаючи молитви. Щодня жрець обливає статую молоком чи ароматизованою водою.

Джайнізм не вийшов за межі Індії, хоча й поступився у конкуренції буддизмові. Він поширений серед гендлярів і лихварів, яких єднає у впливову економічну силу. Через численні культові розбіжності єдиної джайністської церк­ви не існує, але внутріджайністські зв'язки дуже ефек­тивні. Джайнізм дав імпульс своєрідній культурі, най­помітнішими в якій є література та архітектура.