християнство

Історичні передумови виникнення

Християнство — одна з найпоширеніших світових релігій, яка має три головні напрями — православ'я, като­лицизм та протестантизм.

Зародилося воно в середині І ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії. Головною соціально-політичною причиною його виникнення було безсилля пригноблених, які безуспішно боролися за своє визволен­ня. Жорстокі розправи над ними посилювали апатію та відчай. Щоб жити в таких умовах, потрібно було мати хоч якусь надію. Та частина рабів і пригноблених, яка відмо­вилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні християнства відіграли помітну роль й інші соціальні обставини. Централізація державної влади сприяла виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Активізація економічного, політичного та ідейного спілку­вання між народами внаслідок утворення Римської імперії живила у свідомості людей уявлення про наднаціонально­го Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від національності. Розпад рабовласницького ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і зумо­вив їхню підтримку християнської релігії.

Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії. Християнство тісно пов'язане з іу­даїзмом, від якого воно успадкувало визнання Старого Завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої час­тини Біблії. З нього взято багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа, який заснував нову

релігію. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна "месія" (букв, "помазаник", у перекладі — посла­нець божий, рятівник людей). Дослідження не заперечують існування засновника християнства, оповіді про якого (Євангелія) створювалися після його смерті. З іудаїзму хри­стиянство запозичило вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Іудео-елліністичний філософ Філон (прибл. 25 до н.е. — прибл. 50 н.е.) висунув ідеї про вроджену гріховність лю­дини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос, яке розвивало погляд іудейської релігії на месію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали і свого месію Богом. У Се­неки (4 до н.е. — 65 н.е.) християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до во­рогів, покірність долі.

Кумранською общиною називали іудейську релігійну секту, яка діяла в місті Кумран. Кумраніти вважали, що месія за своєю природою є людиною. Його перше прише­стя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося, і тепер потрібно чекати другого пришестя, з яким пов'яза­ний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія), Будди (Індія) та ін. У перші два століття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великим. У міфах про східних богів простежується разючий збіг подій з подіями, викладеними в оповідях про Христа (переслідування немовляти злим царем, зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, вони були одним з найважливіших джерел життєпису Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три етапи: первісне християнство (середина І ст. — середина II ст.), раннє християнство (середина II ст. — початок IV ст.) та пізнє християнство (початок IV ст. — кінець V ст.).

До общин первісного християнства належали соціальні низи. Представників заможних верств було мало, і вони не відігравали помітної ролі в общинах. Тому первісне християнство вважають релігією пригноблених. Церква тільки формувалася.

На етапі раннього християнства в общини активніше почали вливатися заможні люди, прибравши згодом до своїх рук керівництво ними. Християнські общини, які почали називати парафіями, об'єдналися у єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Церква стала на захист існуючих порядків.

Період пізнього античного християнства характерний тим, що до християнської релігії в основному приєднали­ся рабовласники. За імператора Костянтина християнсь­ка релігія спершу була урівняна з усіма іншими релігіями, а в 324 р. стала державною, користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Поча­лася централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території Римської імперії діяли три патріархії — римська, олександрійська та антіохійська. Наприкінці IV ст. до них приєдналася константино­польська, у V ст. — єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор (зібрання духовенства) у 325 р. в м. Нікеї (Мала Азія). Він був названий Вселенським то­му, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії. Собор зафіксував створення єдиної християнської церкви, в особі вселенських соборів духовенство отримало свій вищий керівний центр. Тоді ж було закріплено союз держави і церкви. Хоча вселенські собори скликали порівняно рідко (з IV по VIII ст. всього 7), вони об'єдну­вали зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

На етапі античного християнства сформувалася свя­щенна книга християн — Біблія.

Етап античного християнства змінився етапом фео­дального християнства (VI—XV ст.), коли стався розкол церкви на православ'я та католицизм (1054). Передумова­ми розколу були поділ Римської імперії наприкінці IV ст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром у Константинополі та завоювання наприкінці V ст. Західної імперії германськими племенами. На території, що раніше належала їй, утворилися численні феодальні держави. Східна імперія проіснувала до кінця XV ст.

БІБЛІЯ — священна книга християн

 

Біблія є основною книгою християн, однією з найвиз­начніших пам'яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Написана вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто її творили впро­довж майже півтори тисячі років. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів.

Старий Завіт написано в дохристиянські часи дав­ньоєврейською (окремі фрагменти — арамейською) мо­вою, Новий Завіт — ідеологами християнства давньо­грецькою мовою (кайне). Пізніше Старий Завіт було пере­кладено грецькою мовою (сентуагінта). Це перший в історії людства літературний переклад. Створений з IX ст. по 60-ті роки II ст. до н.е., займає чотири п'ятих усього тексту Біблії, відомий у двох варіантах. Масоретський текст (Танах) написаний давньоєврейською мовою і виз­наний іудаїзмом. Він складається з тридцяти дев'яти книг, об'єднаних у три великі групи. У ньому відображено кос­могонічні уявлення давніх євреїв про створення світу (в т.ч. людини), про вигнання людини з раю, всесвітній по­топ, про початок історії єврейського народу. Містить він вчення про месію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю, своїм змістом вони відоб­ражають різноманітні зв'язки давньоєврейської культури з культурами давніх цивілізацій, що населяли Близький Схід.

Людина є сферою боротьби добрих і лихих сил. У зв'язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичено з митраїзму). Рай — вічне пристанище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закри­тим садом країни Едем, у Новому — раєм небесним.

Біблія визнає Бога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті він триєдиний: творча сила (Елогіум), во­лодар світу (Адонай), особа (Єгова). Таким його уявляли давні євреї.

Християнство, перейнявши ідеї та сюжети Старого Завіту, у своєму віровченні зосереджується винятково на канонізованих текстах Біблії, ігнорує їх інтерпретації. Не­мало інтерпретацій біблійних сюжетів прижилося в ісламі, який, маючи свою священну книгу Коран, Біблію не виз­нає.

Новий Завіт сформувався протягом І—II ст. н.е., втіливши в собі ідеологію християнства. Він складається з  чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки та Івана), в яких розповідається про непорочне зачаття, прихід Спаси­теля — Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і посланнях апостолів, Одкро­венні Івана Богослова — Апокаліпсисі) описується небес­не життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, йдеться про страшний суд і кінець світу. Ка­нонізація Нового Завіту відбувалася у період, коли панівні сили намагалися приборкати бунтівний дух первісного християнства, спрямувати його на проповідування сми­рення та покірності. Остаточно було канонізовано його 364 р. на Лаодикійському церковному соборі.

Крім канонічних, католицькі та православні видання Біблії включають твори Старого Завіту, які не ввійшли в канон. До них ставляться як до літератури "біблійного ко­ла", корисної для навчання.

У 1205 р. кентерберійський єпископ С.Ленгтон усі 66 книг Біблії поділив на 1189 розділів. А в XV ст. було поді­лено її на вірші. Усього їх 31173. Саме в такому вигляді Біблія дійшла до наших днів.

Біблія містить різні за змістом і формою релігійні та світські твори, які засвідчують різноманітність способів пізнання, осмислення дійсності, формування нових світо­глядних засад людського буття, спроб заглянути в май­бутнє людства. У ній тісно переплетені реальне та ірреаль­не, міф і дійсність. Учені вважають, що більшість оповідей має під собою реальну основу, вони — закріплена в леген­дах справжня історія. Попри те, що немало сюжетів всту­пають між собою в логічну суперечність, вони об'єднані могутнім духовним змістом. Саме тому Біблію вважають книгою книг, на основі якої розвивалося як релігійне, так і світське мислення.

Біблія вражає жанровою розмаїтістю. Це передусім ко­смогонічні (про виникнення світу, Землі) та етіологічні (про походження явищ природи, суспільного життя) міфи. Немало її сюжетів є класичними легендами, байками, каз­ками.

Епос представлений сюжетно-описовою оповіддю про богатиря Самсона; в історії Йосипа зримо постають ком­позиційно-стильові особливості роману, а події у книзі Рут подані у формі, близькій до новели. Досить потужні есе представлені у книзі Екклезіастовій, а вся Біблія рясніє приповідками, афоризмами, які міцно вкоренилися у свідомість людства. Є тут історичні хроніки, юридичні кодекси, зразки ораторського мистецтва, весільні пісні, лю­бовна лірика.

Яскраво виражена філософічність, символічність, афо­ристичність Біблії заполонюють представників науки і ми­стецтва, живлять культури народів світу. Вона перекладе­на майже всіма мовами світу, сумарний її тираж найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають не сторінки, а книги, розділ і вірш, наприклад: Еккл. 2, 5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5).

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. В часи Київської Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася на наших землях у перекладі старослов'янською мовою, здійсненому в IX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XII ст. було завершено переклад інших її ча­стин.

Незважаючи на розвиток книгодрукування, Біблію пе­реписували в Україні до XIX ст. Таких книг існує декілька тисяч. Серед найвідоміших — Остромирове Євангеліє, Реймське Євангеліє, яке було привезене дочкою Ярослава Мудрого в Реймс для вінчання з французьким королем Генріхом І.

З друкованих перекладів першим в Україні було вида­но стараннями І. Федорова "Львівський апостол" (1574). А "Острозьку Біблію" (1581) вважають першим церковно­слов'янським перекладом.

Український переклад уперше був здійснений у другій половині XIX ст., в чому неабияка заслуга Кирило-Ме-фодіївського братства.

Над перекладом Біблії працювали П. Морочковський, М. Шашкевич, І. Нечуй-Левицький, М. Максимович. Особливо помітний доробок у цій царині П. Куліша й І.Пулюя, завдяки яким у 1880 р. вийшло "Святе Письмо Нового Завіту", у 1903 р. Старий Завіт, а роком пізніше — вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї роботи взяв­ся І. Огієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940р. завершив її. Повністю Біблія українською мовою була ви­друкувана у 1962 р.

 

Хрест — священний знак християн

 

Знак хреста існує з дохристиянських часів. У середині XIX ст. група англійських археологів, проводячи розкопки одного з найбільших і найбагатших міст ассирійської держави Кальху, натрапила на кам'яний стовп з висіченим на ньому рельєфним зображенням ассирійського царя Цамші-Адада. Груди його прикрашав хрест на довгому ланцюгу. Цар-язичник носив точнісінько такий хрест, як віруючі християни. Але жив він задовго до християнства.

Наші далекі предки поклонялися хресту як символу вогню. Вогонь рятував їх від холоду, захищав від звірів, по­легшував життя. З його допомогою люди навчилися об­робляти дерево, метали. Він згуртовував навколо себе, сприяв формуванню нових трудових навичок і вмінь. То­му первісна людина, не вміючи пояснити, що таке вогонь, обожнювала його.

Пристрій з двох перехрещених шматків дерева, за до­помогою якого первісні люди добували вогонь, вважали священним. Дві перехрещені лінії стали священним зна­ком, символом "спасителя", що "дає блага". Це справило такий вплив на людство, що навіть тоді, коли було винай­дено інші способи добування вогню, багато народів вважа­ли, що робити це слід тільки тертям. У давньоримській круглій залі храму Вести з незгасаючим вогнем жриці-богині, дівчата-весталки з хрестами на шиї підтримували йо­го, не даючи згаснути. Слов'янські племена у день Івана Купала вогонь для святкових вогнищ добували також тер­тям. Дівчата й хлопці стрибали через вогнище, очищаючи себе від "злих духів". Люди почали вірити, що знак, який зображає вогонь, володіє надприродною силою. Так хрест став магічним божественним символом. Щоб відгородити себе від "злих духів", люди зображали цей знак на посуді, одязі, прикрасах. Тому часто на старовинних предметах епохи бронзового віку (починаючи від III тис. до н.е.) можна побачити зображення хреста. Є він на предметах трипільської культури (III—II тис. до н.е.). Католицькі місіонери, прибувши у XVII ст. на американський конти­нент з метою проповідування християнської віри серед індіанців Південної та Центральної Америки, були вра­жені, побачивши кам'яний хрест на одному з місцевих храмів. Йому поклонялися як персоніфікації небесного і земного вогню. Давній мексиканський бог вогню Квет-Цаль-Коатль теж зображений з хрестами в руках.

На островах Полінезії, Нової Зеландії зображували хрест як магічний знак вогню, сили життя. Тубільці Нової Зеландії, наприклад, ставили на могилах хрести, як це ро­биться за християнською традицією.

З найдавніших часів знак хреста вшановували в Китаї

та Індії. Зображення хреста зафіксовано й на грудях статуї Будди —• засновника буддизму, який виник за 600 років до християнства. Буддисти ще багато віків тому зображали цей знак на різних предметах, яким приписували чу­додійні властивості. Він прикрашає буддійську святиню ("відбитки ніг Будди"). Його вшанування в Індії було настільки поширене, що дехто з учених саме цю країну вважає батьківщиною хреста як священного символу.

Від первісних людей цей символ прийшов у релігії давніх держав. Головних єгипетських богів зображали з хрестом у руках. Величезними хрестами були розписані стіни гробниць. Владику підземного царства мертвих — бога Осіріса, який, за віруваннями давніх єгиптян, творив над померлими останній і страшний суд, теж зображували з хрестом.

У Давній Греції хрест був на глеках, вазах, тацях, зброї, знаряддях праці. Навіть римського бога кохання Амура уявляли з хрестом на голові.

Усе це свідчить, що хрест як священний знак, що сим­волізував вогонь, сонце, спасіння і вічне життя, значно давніший від християнської релігії. Перші християни навіть боролися з ним як із священним знаком язичників. Великим християнським символом він став пізніше, хоч серед теологів побутує думка, що вже перші прихильники християнства вважали хрест священним символом. На­справді християни вшановували хрест не завжди. Ранні християни навіть зневажали його, бо він нагадував їм зна­ряддя мученицької страти, яке застосовували в Римській імперії — стовпи з перекладиною зверху, що мали вигляд букви "Т".

Християнство почало претендувати на знак хреста як на один із символів своєї релігії у III ст., вшановуючи йо­го не як знаряддя страти, на якому загинув Христос, а як знак, що символізує образ Христа — небесного спасителя.

У IV ст. язичники поступово почали переходити у но­ву віру, оскільки християнські символи й обряди були подібні до звичної символіки й обрядності давніх релігій. Багато їх продовжувало носити хрест, який раніше уособ­лював їхніх богів, а тепер Бога-спасителя/

Християни вшановують різні форми хреста: чотири-, шести-,   восьмиконечні.   Існують  навіть  одинадцяти-вісімнадцятиконечні. Крім того, Христос міг бути страче ним на хресті у вигляді букви "Т". Однак Т-подібний хрес ніколи не був предметом поклоніння, ї в жодній з ранньої-християнських катакомб не знайшли зображення Христа, розіп'ятого на хресті. Спочатку зображення Христа було символічним — у вигляді агнця (ягнятка), пастиря, що не* се стомлену вівцю на плечах. Пізніше з'являється зобра­ження Христа з хрестоподібним знаком на голові (саме так за давнім звичаєм зображували язичницькі божества із знаком безсмертя й вічності). Згодом Христа почали зоб­ражувати людиною на тлі хреста. Спершу він був не розіп'ятим, а таким, що благословляє: руки його опущені, голову тримає прямо, очі відкриті, стоїть на землі або на Євангелії. І тільки у XII ст. Ісуса починають зображати розіп'ятим на хресті.

Так образ Христа, який страждає на хресті, став го­ловним символом християнської релігії. У середні віки він був поширений у багатьох країнах. На перехрестях доріг і вулиць стояли каплички з розп'яттям, на стінах соборів і церков, будинків і замків, на знаменах, печатках і гербах — всюди було розп'яття або хрест. Образ Христа був втілен­ням страждань усього людства, символом смиренності і терпіння, значущими для кожної людини, яка прагне за­служити потойбічне блаженство. Хресний шлях Ісуса Хри­ста був взірцем життєвого шляху. Кожен повинен терпля­че нести свій хрест, як Христос, який ішов на страту із знаряддям страти на плечах.

У давнину серед віруючих була поширена притча про людину, яка звернулася до Бога, нарікаючи, що на її долю незаслужено випав тяжкий хрест. Бог запропонував їй самій вибрати посильний хрест. З безлічі хрестів людина вибрала той, який видався їй найлегшим, сказавши, що його згодна нести все життя. То був саме той хрест, який вона несла і який був їй призначений з появою на світ. Ця притча переконувала, що кожна людина повинна покірно нести призначений їй Богом хрест, тобто призначені їй випробування. В цьому — суть християнської моралі, зна­чення культу хреста.

Однак культ хреста цим не обмежується. Знак хреста продовжує бути магічним знаком. І в сучасному христи­янстві хресту поклоняються не тільки як символу страж­дань Ісуса, а й як символу спасіння, вічного життя. Віру­ючі носять хрест на шиї як священний знак-амулет, що охороняє й оберігає від зла. В старовину селяни вішали коням і коровам на шию хрестики, щоб запобігти епідемії. На перехрестях доріг ставили хрест, щоб відганяв злих Духів. У Норвегії перед Різдвом і Новим роком на дверях і вікнах малювали хрести, щоб у будинок не проникала не­чиста сила.

Віра первісної людини в магічне значення хреста зумо­вила звичай встановлювати хрести на спорудах храмів. Ще давнішим є "хресне знамення". Цей жест походить з давніх часів, коли людина, поклоняючись своєму божест­ву і виражаючи готовність принести себе в жертву, вказу­вала на різні частини свого тіла. Ритуальний жест при сотворенні "хреста" вимагає особливого положення пальців. Теологи пояснюють його вірою в триєдиність сутності бо­жества — Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа. Цей жест також запозичений з давніх релігій: віруючі вважали й вважають, що за допомогою хреста можна відгородити себе від нечистої сили.

Смисл хреста — магічний. Вважають, що звичай хрес­тити рот і говорити "на здоров'я" при чханні виник під час чуми в середньовічній Європі. Позіхання і чхання були її симптомами, тому люди намагалися відхреститися від зло­го духу чуми. В IV ст. Папа Римський Пелагій І наказав, щоб усі, хто чхає, обов'язково промовляли закляття "на здоров'я". У давніх євреїв був навіть дух чхання Аскарон. В Індії вважали, що душі виходять з тіла через ніздрі, і то­му, хто чхав, бажали здоров'я, щоб душа не втекла.

Віра в силу хреста породжувала думки, що він може бу­ти навіть засобом викриття злочинів. Магічні властивості хреста свідомо переносили і на деякі рослини, які своїм ви­глядом нагадували його. Існує повір'я, що лісова росли­на петрів хрест дістається тільки щасливим людям, допо­магає відшукати скарби, оберігає від нечистої сили.

Християнське віровчення

Основні положення християнського віровчення (догмати), які складалися протягом багатьох століть, сформу­льовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших Нікейському (325) та Антіохійському (381) вселенських соборах.

Згідно з Символом віри, християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого (Свята Трійця). Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина) і невидимо­го (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос з його євангельською "біографією". Бог-Дух Святий походить від Бо­га-Отця, у католицизмі — й від Бога-Сина. Християнська "трійця" має в собі риси політеїзму.

Найважливіше положення християнства — догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покли­каний надати всім євангельським повчанням статусу "бо­жественних істин", представити християнство як "бого-встановлену релігію".

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Хрис­тос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей — спо­кутував їх. Цим він відкрив людству шлях до "спасіння від влади гріха". Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих. Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного бут­тя порівняно з вічністю, яка чекає на людину в по­тойбічному світі.

Подібний характер мають й інші положення християн­ства, багато з яких є інтерпретацією дохристиянських віру­вань, запозичених з давніх східних релігій. Серед них — віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та богоугодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в "єдину святу собор­ну та апостольську церкву", визнавати необхідність хре­щення, покладати надію на майбутнє воскресіння мерт­вих, настання після цього вічного блаженства для правед­ників та вічних мук для грішників. Практично усі ці ідеї не є породження самого християнства, а запозичені від до­християнських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа.

Основи віровчення становлять настанови Біблії:

ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ БОЖИХ

1.  Я Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.

2.   Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вклоняйся їм, і не служи їм.

3.   Не взивай даремно імені Господа Бога твого.

4.   Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий — свято Госпо­ду Богу твоєму.

5.   Шануй отця свого і матір свою, — добре тобі буде і довго житимеш на землі.

6.   Не вбий.

7.   Не перелюбствуй.

8.   Не кради.

9.   Не свідчи ложно на свого ближнього.

10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому ближ­нього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола йо­го, ані осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.

ДВІ ГОЛОВНІ ЗАПОВІДІ БОЖІ

1. Возлюби Господа Бога твоего всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всею мислію твоєю.

2.   Возлюби ближнього твого, як самого себе (Мт. 22, 37, 39).

ОБОВ'ЯЗКИ ХРИСТИЯНИНА

1.   Неділі і свята святкувати.

2.   У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь у службі Божій та інших церковних бого­служіннях.

3.   Установлених святою Церквою постів додержувати.

4.   Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, сповідатися і причащатися св. Тайн.

5.   Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти,

СІМ СВЯТИХ ТАЇНСТВ, ЯКІ ВИЗНАЧАЮТЬ ПОВНОТУ І ДОСКОНАЛІСТЬ БЛАГОДАТІ БОЖОЇ

1. Хрещення.

2. Миропомазання.

3. Сповідь.

4. Євхаристія.

5. Священство.

6. Шлюб.

7. Єлеосвячення.

ОСНОВИ ВІРИ, ЯКІ КОЖНИЙ ХРИСТИЯНИН ПОВИНЕН ЗНАТИ І В НИХ ВІРУВАТИ

1.   Є один Бог, Який з любові Своєї все створив і всім ке­рує.

2.   Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.

3.   Бог — Один, в трьох Особах: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий, або Пресвята Трійця.

4.   Син Божий став чоловіком, страждав, вмер на хресті і воскрес для нашого спасіння.

5.   Господь Ісус Христос заснував Єдину Соборну і Апос­тольську Церкву, в якій здійснюється спасіння людини.

7.   Благодать Божа конче потрібна для нашого спасіння.

8.   Є вічне життя і воскресіння мертвих.

ПЛОДИ ДУХА СВЯТОГО

1. Любов.

2. Радість.

3. Мир.

4. Довготерпіння.

5. Благодать.

6. Милосердя.

7. Віра.

8. Смиренність.

9. Стриманість.

ТРИ ГОЛОВНІ ХРИСТИЯНСЬКІ ЧЕСНОТИ

1. Віра.

2. Надія.

3. Любов.

СІМ ДАРІВ ДУХА СВЯТОГО, ЯКИМИ ДУХОВНО КВІТНЕ І БЛАГОПРИКРАШАЄТЬСЯ ЦЕРКВА ХРИСТОВА

1.   Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом).

2.   Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).

3.   Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі).

4.   Дух поради (дар духовного водительства, наставництва).

5.   Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й святого).

6.   Дух мудрості (уміння жити за заповідями Божими).

7.   Дух Господній (дар благочестя й праведності).

 

Дари Духа Святого належить здобувати  молитвою, вірою та добрими ділами.

 

ГРІХИ СМЕРТНІ З ПРОТИЛЕЖНИМИ ЇМ ЧЕСНОТАМИ

1. Гордість — Смиренність.

2. Захланність — Щедрість.

3. Нечистота — Чистота.

4. Заздрість — Доброзичливість.

5. Нестриманість —- Поміркованість.

6. Гнів — Лагідність.

7. Лінивство — Працелюбність.

БЛАЖЕНСТВА ЄВАНГЕЛЬСЬКІ

1.   Блаженні вбогії духом, бо їхнім є Царство Небесне.

2.   Блаженні ті, хто плачуть, бо вони втішаться.

3.   Блаженні тихії, бо вони залишать слід на землі.

4.   Блаженні голоднії й спраглі справедливості, бо вони вдовольняться.

5.   Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть.

6.   Блаженні чистії серцем, бо вони Бога бачитимуть.

7.   Блаженні миротворці, бо вони синами Божими на­звуться.

8.   Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Цар­ство Небесне.

9.   Блаженні, коли ганьбитимуть вас і проганятимуть, і наговорюватимуть всяке лихе слово на вас Мене ради.