2 розділ

релігія як предмет

ДОСЛІДЖЕННЯ

 

 

Поняття і сутність релігії

 

Слово "релігія" латиною означає благочестя, святиня, предмет культу, що співвідноситься з чимось вищим, свя­тим, надлюдським у житті людини. Це абсолютне, святе називають Богом, Божеством, хоча кожна окрема релігія по-своєму іменує цю вищу силу. Не існує релігії без Бога, тобто уявлення про Бога. Бог є початком і сенсом будь-якої релігії.

Релігія — не тільки уявлення про Бога, не тільки фор­ма свідомості. Це й реальне життя, дії людей: культ, бого­служіння, церковна організація, форми і принципи ор­ганізації суспільного життя, що певною мірою ґрунтують­ся на релігійних засадах.

 

Релігія — духовний феномен, що виражає віру людини в надприродне Начало — джерело буття всього існуючого, яке є для неї засобом спілкування з ним, входження в йо­го світ.

 

Поняття "релігія" безпосередньо пов'язане з поняттям "Бог". Бог, за релігійними уявленнями, є передусім Абсо­лют, вивищений над людськими, природними силами, здібностями, якостями та відносинами. Він створив світ, не належачи до нього. Бог є трансцендентним (потой­бічним), таким, що перебуває поза межами конкретного замкненого (іманентного) кола свідомості. Тому людина не може відкрити Бога, побачити його, пізнати так, як во­на може пізнати будь-яке природне явище. Лише сам Бог

може відкритися людині, перейти межу між трансцендент­ним та іманентним.

 

Бог — верховна надприродна сутність, яка, згідно з різни­ми релігійними вченнями, наділені вищим розумом, аб­солютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу, зумовлюючи все, що відбувається в ньому.

 

Теологія (богослов'я) та її світоглядні опоненти бага­то віків шукають доказів як "за", та "проти" існування Бога. Наслідком таких пошуків став висновок, що будь-які докази марні. Вони нічого не доводять людині, яка не вірить, і непотрібні людині, яка вірус. Німецький філософ І.Кант (1724—1804) вважав, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.

Прагнення з'ясувати витоки і смутність релігії, її риси зумовило виникнення спеціальної галузі знань — релі­гієзнавства. Релігієзнавство і теологія — дві відмінні фор­ми осягнення феномена релігії.

богословсько-теологічне досліджешня релігії

Теологія (богослов'я) виникає із спроби пояснити, зробити доступними для віруючих загальні положення певної релігії, образи, втілені у священних книгах, поста­нови соборів, догматичні формули. , До неї входять розділи: догматика (системний виклад положень, які вважають істинними), моральне богослов'я, екзегетика (тлумачення біблійних текстів), літургія (теорія богослужіння), ка­ноніка (теорія церковного права) тощо. Теологія безпосе­редньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вивчає релігію та різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання. Релігієзнавство намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів в історичному розвитку.

Богословсько-теологічний підхід до релігії — це погляд на неї зсередини, з позиції самої Релігії. Основою його є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина, їй властивий особливий вид ду­ховного пізнання — релігійний досвід — переживання, по­в'язані з відчуттям присутності у житті Вищого начала. Реалізується він на основі визнання абсолютності релі­гійного віровчення. Головне в богсословсько-теологічному підході — обґрунтування та захист релігійного віровчення, доказ вічної цінності релігії для кожної конкретної люди­ни і людства.

Богословсько-теологічному підходові до релігії (погляд "зсередини") протистоїть філософський метод розуміння релігії (погляд "ззовні").

ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ РЕЛІГІЇ

Філософія прагне з'ясувати загальні принципи та зако­номірності явищ, процесів дійсності, пізнати їх сутність. Вона дотримується критичного підходу до всього, у тому числі й до релігії; на відміну від теології, нічого не бере на віру. Це не означає, що її метою є руйнування колектив­них вірувань, моральних засад людського буття. Передусім вона прагне з'ясувати, наскільки міцні людські погляди і переконання. Філософія — це розгалужена система вчень, шкіл, течій та напрямів. Одним з них є релігійна філо­софія, яка засобами філософської методології досягає та­кої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з релігійною філософією у XVII—XVIII ст. зароджується філософія релігії, в якій також домінує позитивна тенденція щодо оцінки ролі релігії у житті людини та суспільства. Але її тлумачення релігії ви­ходить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфесій. У лоні філософії релігії існують вчен­ня: деїзм (тлумачить Бога як найвищий Розум, з буттям якого пов'язана будова Всесвіту), і пантеїзм (розчиняє Бо­га у природі та культурі).

Філософський  аналіз релігії домінував до середини

XIX ст., коли поряд з теологічним та філософським почи­нає формуватися науковий підхід.

наукові дослідження релігії

Відмінність між філософським та науковим підходами в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і в методах дослідження. Предметною сферою філо­софії є дослідження дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує на вивченні світогляд­ного аспекту релігії. Найсуттєвіше для неї — як вирішується у релігії проблема духовного й матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну із сторін суспільного життя у взаємозв'язках та взаємодії з іншими його галузями: як формується релігія; як певні релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони формують у лю­дей; як діють релігійні організації; які функції релігії у суспільстві.

 

Виникнення релігії

 

Релігія виникла на певному етапі історії суспільства, її зародження та формування зумовлені розвитком людської свідомості.

Перший етап у розвитку людської свідомості пов'я­заний з появою мавполюдей і тривав до епохи неандер­тальської людини (формування родової общини). Це був період чуттєво-конкретної, безпосередньо залученої у тру­довий процес стадної свідомості. Вона не виходила за межі матеріальної практики, оскільки духовна сфера ще не бу­ла відокремленою. Вести мову про релігію на цьому етапі немає підстав.

У родовій общині свідомість людини вже була су­спільною свідомістю суспільної людини. Людина мала світогляд, на основі якого взаємодіяла з навколишнім світом. Первісна суспільна свідомість була синтетичною, містила зачатки майбутніх форм суспільної свідомості, наївно-реалістичні погляди на світ, які перепліталися з нереалістичними, фантастичними. Усі вони відображали­ся в міфах. А міф на той час був головним носієм інфор­мації, його легко запам'ятовували і передавали від по­коління до покоління. Міф виконував роль світогляду: містив загальну оцінку світу, формував ціннісні орієнти­ри, норми поведінки і діяльності. Основою міфологічно­го світогляду було уособлення природи, яке полягало в порівнянні природи з людиною. При цьому на природу "переносили" всі людські якості, насамперед здатність діяти свідомо.

Міфологічний світогляд формувався під час трудової діяльності людини. Водночас розвивалося мислення, за­кладалися умови для формування системного світогляду.

Найдавнішими предками людини були архантропи, (людина уміла), які жили 2,5—3 млн. років тому. Залиш­ки їх кісток знайдено в Африці, Європі, Азії, але тогочас­них поховань не збереглося, відсутні й сліди релігійного культу. Наступний предок людини — пітекантроп — жив млн років тому, на початку палеоліту. Залишки його бу­ло знайдено на о. Ява 1891 р. Ця мавполюдина зовнішнім виглядом нагадувала мавпу: довгі передні кінцівки, спади­сте чоло, масивна нижня шелепа. Пітекантропи не мали постійного житла, не користувалися вогнем, та вже ходи­ли на задніх кінцівках і, можливо, володіли елементарною виразною мовою та виготовляли найпростіші знаряддя праці. Релігії в них також ще не було.

Синантроп (китайська людина) молодший від пітекан­тропа на 300 тис. років. Залишки його виявлено в 1927 р поблизу Пекіна. Він мав кращі знаряддя праці, користу­вався вогнем, розвинутішою була його мова, про що свідчить форма нижньої щелепи.

Ще через кілька сотень тисяч років еволюції людини з'явився неандерталець (залишки знайдено в місцевості Неандерталь у Німеччині в 1856 p.). Неандертальських стоянок налічується до двохсот, є вони і в нашій країні. Неандертальці за фізичною будовою більш подібні до су­часної людини: кремезні, середні на зріст Більшість дослідників вважає, що вони жили 100—400 тис. років то­му. Саме на цей час припадає льодовиковий період, коли клімат Європи став дуже суворим. Жили неандертальці в печерах, носили одяг зі звіриних шкур, вільно добували вогонь, у них існував поділ праці за статевою ознакою. Ко­лективне полювання змусило їх жити згуртованіше, ніж попередники, і спілкуватися мовою. Формою організації суспільного життя була кровноспоріднена орда.

Архантропи, пітекантропи, синантропи не ховали своїх померлих родичів, їхні трупи вони залишали на місці смерті чи викидали з печери, а може, й з'їдали. Мабуть, саме тому так мало вціліло їх залишків. Неандертальці вже почали ховати померлих. На стоянці в печері Кіїк-Коба (Крим) виявлено поховання дорослої людини і дитини Обох було покладено на бік зі злегка зігнутими колінами, тіла пофарбовано вохрою. В печері Тешик-Таш було похо­вано дитину. Навколо її черепа парами лежали роги козла, які, можливо, були об'єктом полювання людей цього ро­ду. В обох випадках наявне певне ставлення до факту смерті, до покійника, піклування про нього. Можливо, тоді з'явилися уявлення про ймовірність існування за ме­жами реального буття.

Серед дослідників побутує також думка, що ніякої релігії у неандертальців не було, а поховання вони здійснювали із санітарно-гігієнічних потреб чи визнання

авторитету в общині жінки-матері, яка захищала свою ди­тину і після її смерті.

Релігійні уявлення були властиві кроманьйонській лю­дині, залишки якої знайдено в 1868 р. у печері Кро-Маньон (Франція), її існування датується пізнім палеолітом, приблизно 40 тис. років тому; вона є вже "homo habiles" — людиною розумною. Кроманьйонці застосовували вдоско­налені засоби полювання, вміли будувати землянки, носи­ли одяг, жили кровнородинною общиною. У цей час па­нував матріархат.

Неподалік м. Іркутська у долині р. Біла (с. Мальта) на кроманьйонській стоянці виявлено поховання дитини з численними прикрасами — намистом, браслетами тощо. Тіло було пофарбовано червоною вохрою. Поховання засвідчили уявлення, що, можливо, й після смерті людина десь існуватиме й її зв'язок з родом не перерветься.

Пам'ятки кроманьйонської культури дають підстави стверджувати, що виразні релігійні уявлення людей ви­никли приблизно 30—50 тис. років тому. Це не був одномоментний акт, процес тривав упродовж 20 тис. років, охоплюючи останній період доби розкладу первіснооб­щинного ладу і початковий період класового суспіль­ства.

 

Соціальні, гносеологічні, онтологічні

та психологічні чинники релігії

 

Релігія як явище духовного життя суспільства виникла внаслідок дії різних чинників у складних умовах станов­лення людства. За своєю природою вона є соціальним явищем, тісно пов'язана із соціальним життям та розвит­ком суспільства.

Наші далекі предки жили в умовах елементарного ви­робництва матеріальних благ. Знаряддя праці були недо­сконалими, вироби і виробничі технології — найпростіши­ми, продуктивність праці — низькою. Вони цілковито за­лежали не тільки від природи, а й від незрозумілих для них сил суспільного життя, яке весь час ускладнювалося: зростала сила традицій та звичаїв, посилювалася за­лежність від суспільства. Це породжувало відчуття безсил­ля, зумовлювало пошуки його причин. У цьому складному соціальному контексті поставали як реальні, так і фантас­тичні уявлення про світ, зокрема релігійні уявлення про  надприродне. У релігієзнавстві все це називають соціальни­ми чинниками релігії.

Отже, релігійна свідомість стала притаманною лише "людині розумній", хоч у первісному стаді "людей умілих"(пітекантропів, синантропів) рівень розвитку ви­робництва був ще нижчим, залежність від природи ще сильнішою. Причина — в особливостях сприйняття люди­ною навколишнього світу. Пітекантроп лише починав мислити, свідомість його мала стадний характер, ґрунтувалася на усвідомленому інстинкті. Мислення було вкрай обмеженим, а мозок нерозвинутим, йому були недоступні абстракції. Первісна людина мислила логічними кате­горіями, але в межах конкретних понять. У неандертальця і кроманьйонця почали формуватися абстрактні поняття, що дало їм змогу відірватися від конкретності, продукува­ти уявлення, які їй не відповідали. Однак це не послабило пізнання, оскільки помилки також допомагають вивірити істинне знання. Саме помилки породили перекручені, фантастичні уявлення. Так складалися умови для виник­нення релігії, які мали гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер — її гносеологічні чинники.

Інтереси первісної людини, очевидно, не виходили за межі потреб у їжі, теплі, продовженні роду. Вона відчува­ла та пізнавала світ в його складності, гармонії та супереч­ностях, намагалася знайти відповідь на питання, пов'язані з її існуванням.

У первісному суспільстві філософів не було, суспільна свідомість не мала філософського аспекту, однак уже в аморфній міфологічній свідомості наявні були зародки майбутньої свідомості цивілізованого суспільства. Онто­логічні чинники (вчення про буття) також зароджувалися в міфологічній свідомості. Релігійна свідомість стала задо­вольняти і цю духовну потребу людства.

Величезний вплив на формування релігійної картини дійсності у первісної людини справили обставини психо­логічного характеру. Безсилля людей перед силами приро­ди і суспільства спричиняли постійне психологічне напру­ження. Головною емоцією був страх, він загострював ува­гу, мобілізовував організм. Постійні життєві труднощі та небезпеки призводили до того, що життя первісної люди­ни майже цілком складалося з афектів, під час яких втра­чався контроль над діями і думками. Тому фантастичне починає панувати над реальним. Так сформувалися психо­логічні чинники релігії.

Усі зазначені чинники походження релігії (соціальні, гносеологічні, онтологічні, психологічні) взаємодіяли та взаємо посилювали один одного, набуваючи особливої ва­ги за різних обставин.

 

Основні теорії походження релігії

 

Люди здавна замислювалися над сутністю, походжен­ням, розвитком релігії. На рубежі II і III тисячоліть окрес­лилося декілька підходів щодо тлумачення поняття "релігія": богословський, філософський, соціологічний, біологічний, психологічний та ін.

Більшість віруючих і духовенства, не обізнаних з бого­словськими тонкощами, стверджує, що релігію Бог пода­рував людству, вона є вічною і незмінною, саме їхня релігія істинна і не потребує знань щодо її походження. Але, попри це, існує загальновизнана історія релігій, яка фіксує початок кожної з них. Відомості про давні релігії дійшли до нас з глибин століть. Про релігійні уявлення людей у давнину свідчать численні історико-культурні па­м'ятки.

теологічні теорії

Низка теорій ґрунтується на твердженнях про надпри­родні причини та обставини походження релігії —- тео­логічні теорії (традиціоналістка, теїстична, православно-академічна).

традицюналістська теорія

Вона ґрунтується на тому, що відкрив людям безпосе­редньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама і Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззасте­режній вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.

Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньо­грецький мислитель Платон (428-—348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно є особ­ливою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує  простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а Єдине — незмінне. Релігія є наслідком споглядання людською ду­шею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, людська душа, сповнена ідей Бога, згадує про нього в матеріально­му світі, що і є основою релігії. Цю теорію походження релігії пізніше розробляли мислителі, яких церковна історія назвала святими отцями церкви. У православ'ї це Афанасій Олександрійський (прибл. 295—373), Іван Злотовуст (прибл. 350—407), Іван Дамаскін (прибл. 675—753), у католицизмі — Августин Блаженний (354—430) та ін. До них належать і видатні богослови Корігена (185—245), Тертулліана (прибл. 160 — після 220), Фома Аквінський (1225—1274). Ця теорія доступна для сприйняття, не по­требує доведення, оскільки ґрунтується на вірі. Тому вона набула значного поширення у християнському богослов'ї. Стосується вона тільки християнства. Щодо інших релігій християнство допускає будь-які пояснення їхнього поход­ження.

теїстична теорія

Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від світу речей і явищ, істо­ти абсолютної, вищої за людину і природу, тобто над­людської й надприродної. Вона є джерелом усього, а отже, і релігії. Усі варіанти теїстичної концепції єдині в голов­ному — релігія є результатом розумового розвитку людст­ва. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існування Бога, її сповідувало багато визначних мисли­телів, особливо у XVI—XIX ст.

концепція вроджених ідей

Згідно з нею, ідея Бога притаманна людині від її наро­дження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту пе­редбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує в н свідомості від народження і виявляється як пізнання Бо­га. Найпомітнішим представником цієї концепції був Французький вчений Р.Декарт (1569—1650).

Богословський раціоналізм

На думку його засновника, німецького філософа Г.-В.Лейбніца (1646—1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство прийшло до християнст­ва — єдиної релігії одкровення.

споглядальний теїзм

Започаткувавши його, німецький філософ І.-Г.Фіхте (1797—1879) вважав, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, народжених усвідо­мленням людиною скінченності свого буття. З цього наро­джується благоговіння.

МІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

Спільне в них — визнання надприродного походження релігії. Згідно з ними виникнення релігії є наслідком од­кровення, але не раз і назавжди даного першим людям безпосередньо Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Яскрава постать се­ред містиків — німецький письменник, філософ-раціоналіст Ф.-І.Якобі (1743—1819). Він вважав, що знан­ня Бога людині дають лише її внутрішні почуття, вони є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зо­ром, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних специфічних умов і потребує не розу­му, а віри. Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.

православно-академічна теорія

Сформувалася в другій половині XIX ст. у російському богослов'ї. Засновником її був професор Московської ду­ховної академії Ф.Голубинський (1797—1854). Його учень В.Кудрявцев-Платонов (1828—1891) виникнення релігії пояснював дією двох джерел: 1) об'єктивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини; 2) суб'єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу. Аргументуючи цю точку зору, він поси­лався на теорію вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла спо­глядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.

Оскільки вроджені ідеї є результатом Божественної волі, вони повинні містити ідею Бога. Ці ідеї є релігією. Але наявність великої кількості невіруючих у світі дове­деться пояснювати відсутністю у них вроджених ідей про Бога. Щодо цього В.Кудрявцев вважав, що не слід припу­скати, ніби вроджена ідея Бога із самого початку існує у свідомості людини як уявлення чи поняття. Вона існує навіть не як здатність утворювати поняття про Бога, а як вроджене прагнення до нескінченного, потреба здобуття знань про Бога.

Одкровення, за В.Кудрявцевим, має дві передумови: 1) безмежні здібності Бога; 2) процес людського пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.

Академічний теїзм використовує наукові аргументи і тому до певної міри удосконалює богословські теорії по­ходження релігії. Але він визнає абсолютний пріоритет віри і не переходить межі, за якою починається справжня наука. Він просто прагне досягти сучасного рівня розвит­ку людського мислення, осучаснити релігію.

наукові теорії

ПОЛГГИКО-ДЕРЯСАВНА ТЕОРІЯ

Започаткована у V ст. до н.е. грецьким філософом Крітієм (460—403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців, її поділяв Лактацій (250— 225 до н.е.), який вважав засновником релігії другого римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гу­маністи та енциклопедисти XVII—XVIII ст. Релігію вони вважали ошуканством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального суспільного спокою.

ЄВГЕМЕРИЗМ

Його автором був грецький філософ Євгемер (340—260 до н.е.), який гадав, що релігія бере початок з вшануван­ня й обожнювання найдавніших царів.

натуралістична (матеріалістична) концепція

Будучи сучасницею євгемеризму, ґрунтувалася на то­му, що все духовне, зокрема релігія, виникло під час роз­витку матеріального світу як похідне від нього, її при­хильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей, їх ставлення до природи та взаємовідносин з нею. Серед мислителів цього напряму — грецький філософ-матеріаліст Епікур (342—270 до н.е.),  який висунув гіпотезу про атомістичну будову світу, що є вічним І нескінченним, і тому не міг бути створений бо­гами.

Тіт Лукрецій Кар (прибл. 96—55 до н.е.) писав, що уяв­лення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спонукає їх на спо­рудження богам капищ. Одному з послідовників Епікура —- римському письменнику Петронію (прибл. 66 до н.е.) належить відомий афоризм "Перших богів на Землі створив страх". Так думав і засновник ма­теріалістичної лінії у філософії Демокріт (460—361 до н.е.), за часів якого було поширене твердження, що релігія ви­никла у давніх єгиптян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи. Про це писали й історик Діодор сицилійський (прибл. 90—21 р. до н.е.), письменник-атеїст із сирійського міста Самосата — Лукіан (прибл. 120-180).

Натуралістична концепція походження релігії прижи­лася в численних теоріях як матеріалістів, так і не матеріалістів. Серед її прибічників — англійські філософи Д.Юм (1711-1766), Т.Гоббс (1588-1697), представники німецької класичної філософії — Г.-В.Ф.Гегель (1770— 1831), Ф.Ніцше (1844—1900), засновник "філософії жит­тя", Л.Феєрбах (1804—1872), представник марксистської філософії Ф.Енгельс (1820—1893) та ін.

МІФОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ

її сповідував англійський лінгвіст М.Мюллер (1823— 1900), який, вивчаючи мови давніх народів, зробив припу­щення, що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обо­жнювання Сонця. Це було ударом по теологічній кон­цепції, бо певною мірою заперечувало надприродне похо­дження релігії. Та концепція Мюллера мала хитку науко­ву основу, оскільки не вписувалася в історію виробництва. Міфи про Сонце відображали перехід окремих племен до землеробства, а релігійні уявлення існували задовго до цього.

анімістична теорія

Поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. За­сновником її був англійський етнограф, релігієзнавець Е.Тайлор (1832—1917). Він вважав, що релігія сформува­лася від віри в духів і в душу Цю віру він назвав   анімізмом, який пізніше було доповнено іншими релігійними уявленнями. Так сформувалася система ре­лігійних уявлень і почуттів.

Англійський філософ і соціолог Г.Спенсер (1820— 1903) виводить походження анімізму з ідеї "двійника": первісна людина бачила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї з'являлася думка про подвійну сутність людини. Німецький історик-соціолог Г.Кунов (1862—1936) вважав, що анімізм виник завдяки прагненню первісної людини до самопізнання у філо­софському самозаглибленні. Анімістична теорія спонука­ла до високої оцінки розумових здібностей первісної лю­дини.

З критики анімізму постала також концепція пре-анімізму. Англійський вчений Р.Маретт (1866—1945) вва­жав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних властивостей, не пов'язана з матеріальними тілами, яка, однак, виявляється в них.

теорія аніматизму

її висунули критики анімізму. Згідно з нею, анімізму передувала ідея одухотворення речей, всієї природи. Вва­жалося, що кожна річ, кожне явище має "свого хазяїна", "свій голос". Це був примітивний пантеїзм (обожнювання природи). Цю теорію активно поглиблювали етнографи В. Богораз (1865—1936) і Л.Пштернберг (1861 — 1927).

теорія прамонотеїзму

її автор католицький монах і етнограф А.Ланг (1841 — 1912) переконував, що люди споконвіку визнавали існу­вання єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої діяльності та з тра­диції батьківської влади в родині. Ланг пов'язував зарод­ження релігії з періодом розвинутого патріархату, але історія свідчить, що вона існувала ще за часів матріархату.

магічна теорія

Є спробою наукового пояснення походження релігії англійського етнографа, історика, релігієзнавця Д.Фрезера (1854—1941). Духовний розвиток людства він розглядав як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Ос­нову первісної релігії становить магія, у них є спільна ри­са — обидві мають впливати на волю надприродних сил.

Людина спочатку намагається боротися за свій добробут з допомогою магічних засобів, але, впевнившись в їхній не­спроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина "винаходить" науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука рівні за значенням, є ланками єдиного ланцюга. На­справді — це різні галузі мислення і діяльності людей.

психологічна теорія

Пояснює зародження релігії особливостями природи людини, її започаткував австрійський психолог 3.Фрейд (1856—1939) —- автор теорії психоаналізу. Релігія, за Фрей­дом, є наслідком психологічних переживань людини в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини подібний до світорозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. У Фрейда психічне передує соціальному, цілком визначає його, а то­му психологічне сприйняття світу первісною людиною зу­мовлює релігійне світорозуміння.

 

Структура релігії

 

Структура релігії — складові, без яких неможливе існу­вання релігії, які у своїй єдності становлять релігію.

 

Проблема структури релігії має кілька аспектів. Пер­ший з них пов'язаний з релігійною свідомістю — особ­ливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань вірую­чих; другий — з культовою діяльністю; третій — з релігійними організаціями.

Більшість релігієзнавців вважає, що сутність релігії слід шукати у сфері релігійної свідомості, пов'язуючи релігію з вірою, оскільки в широкому обігу слово "вірую­чий" ототожнюється з поняттям "релігійна людина".

Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може бути предме­том віри незалежно від усвідомлення об'єктивної дій­сності. Не можна вірити в об'єкт як такий. А можна віри­ти тільки в певні уявлення про цей об'єкт (що він існує і наділений певними властивостями).

 

Віра — елемент людської свідомості, особливістю якої є бездоказове визнання істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.

 

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, понят­тя, теорії, надприродне, яке за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу. Релігійна людина вірує у винятковий характер надприродних істот або сил, не застосовуючи до них звичайні критерії емпіричної вірогідності. Але не всі гіпотези стають пред­метом віри. Активне емоційне та оціночне особисте став­лення до нього охоплює вольовий процес, виявляється у поведінці особистості.

Віра як складова акту вольового вибору відображає стверджувальну силу духу. Вона служить людині в мобілізації її духовних та фізичних сил у проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності логічних до­казів, через сумніви.

Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — це віра в єдиного Бога. Поши­рена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, — це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога.

Віру в надприродне та можливість установлення з ним певного зв'язку, яка є істотною характеристикою релігії, визнає й чимало світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом.

 

Преформізм — учення, яке стверджує, що всі вищі фор­ми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, за­роджуються та містять свої потенції у нижчих формах.

 

Деякі вчені тлумачать релігійну віру переважно як інте­лектуальний феномен, акцентуючи на змістовому харак­тері релігійних уявлень. Релігія, на їх погляд, є переважно міфологічною системою, а формування релігійної свідо­мості починається із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах, їх джерелом є приро­да, суспільство, людина. На основі цих образів формують­ся розумові конструкції: поняття, судження, висновки.

Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Бого­словсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов'язує ці по­чуття з надприродним джерелом, "із зустріччю віруючого з божеством, священним". Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне дже­рело релігійних переживань не підлягає науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної течії стверджують, що

людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантастичні істоти, зв'язки та відношення.

Проблема пріоритету раціональних та емоційних ас­пектів релігійної свідомості набуває нового звучання при розгляді взаємодії різноманітних рівнів цієї свідомості. Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого віровчення, зміст якого розкри­вається й обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних , знань — богослов'ї (теології). Воно є набором теоретичних та практичних дисциплін — апологетики, догматики, пас­тирського богослов'я та ін. Основне для теології — форму­вання ортодоксальних релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно з інтересами церк­ви, боротьба з єретиками та різноманітними відхиленнями у поглядах.

Представники богословсько-теологічної думки напо­лягають на безумовному пріоритеті догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігіє­знавства вважають, що богословсько-теологічний аспект у будь-яких його формах є вторинним. Тому в розвинутих формах релігії головне не пріоритети будь-якого із рівнів релігійної свідомості, а їх взаємодія та взаємовплив.

Як і всі явища духовного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини — розуму, почуття, волі. Складовими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння, світовідчуття і ставлення до світу, які визначають основні структурні елементи релігії: релігійну свідомість, культ, організації.

релігійна свідомість (ідеї, уявлення, почуття)

Вона становить концептуальний аспект релігії, все те, що можна сказати про неї й що вона стверджує про себе. Сюди належать міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, а також догмати, зміст священних книг, ле­генд, молитов тощо.

Релігійні почуття є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів не існує, це зви­чайні людські почуття, занурені в специфічну релігійну сферу, пов'язані з вірою в нереальний світ надприродно­го. У житті віруючий пізнає широку гаму звичайних людських почуттів, домінуючим серед яких є почуття стра­ху, потім — розчулення, катарсису (очищення).

Однак наявність у людській свідомості релігійних ідей, уявлень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Надприродні істоти можуть фігурувати у творах мистецтва як художні образи, людина може ґрунтовно знати релігійне вчення і не бути віруючою. Річ у тім, що надприродне релігією сприймається як справді існуюче, з ним віруючий прагне встановити зв'язок як з реальним об'єктом.

релігійний   культ

Це — основний елемент релігії, що відрізняє її від інших форм суспільної свідомості, соціальних інститутів. Його специфіка виявляється не в особливих характерах, предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уяв­лення, образи, що належать до культової системи, набува­ють у ній символічного змісту і функціонують у соціальній взаємодії.

 

Релігійний культ — реалізація віри у діях груп, людей, індивідів.

 

Культова система є сукупністю певних обрядів, які ви­ражають особливості релігійного культу.

 

Обряд — сукупність символічних індивідуальних або ко-лективних дій, зумовлених звичаями, традиціями соціальної спільноти, що символізують певні ідеї,  норми, ідеали та уявлення  і спрямовані на  встановлення  певних взаємовідносин людини з надприродними об'єктами.

 

Важливою ознакою обряду є його символічний харак­тер, головні елементи якого — знак (рухи, які мають певне смислове навантаження) і символ (умовне позначення змісту предмета, явища). Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає: матеріальну форму; заповнений (позначений) предмет; певне значення або зміст. Знак — штучне утворення, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення має зовнішній формальний ха­рактер, є зовнішнім процесом вияву оформленого змісту. А символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості за допомогою цілісних чуттєво сприйнятих об'єктів образно відтворювати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не у самих діях, а в ідеальному змісті, втіленому в ньому.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), завершившись появою молитви. Як вербальний (словесний) компонент, вона

спершу входила до обряду жертвопринесення. Згодом відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

 

Молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри.

 

Молитви бувають колективні та індивідуальні. Від­правлення їх здійснюється під час богослужіння у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Богослужіння супро­воджуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Значну роль у культовій системі відіграє ес­тетичний чинник. За допомогою культових дій у свідо­мості віруючих відтворюються релігійні образи, внаслідок чого негативні емоції трансформуються в позитивні.

РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

 

Релігійні організації — об'єднання людей, груп на основі спільних вірувань та інтересів щодо відправлення ре­лігійних культових дій.

 

Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, потре­бують упорядкованості, організованості. На їх базі фор­мується релігія як соціальний інститут, виникають релігійні організації. Першою їх ланкою є релігійна група. У давні часи в культових діях брали однакову участь всі члени первісної спільноти. Згодом в релігійних групах ви­окремилися спеціалісти з проведення культових дій: чак­луни, шамани, утворивши своєрідну професійну групу, зайняту організацією та здійсненням обрядів.

Важливою метою релігійних організацій є вплив на їх членів, формування у них відповідних мети, цінностей, ідеалів. Реалізація цілей досягається виробленням систе­матизованого віровчення, формуванням системи його за­хисту та виправдання, здійсненням та керівництвом куль­товою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтримкою зв'язків із світськими організаціями, державним апаратом.

Формування релігійних організацій зумовлене розвит­ком процесу інституціоналізації, посиленням системних якостей релігії, виокремленням стійкої соціальної верст­ви — служителів культу. Вони очолили релігійні інститути, зосередили у своїх руках діяльність щодо генерування, трансформації релігійної свідомості та регуляції поведінки віруючих.

Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Відомо чотири основні типи релігійних організацій: церква, секта, харизматичний культ та деномінація.

Церква — релігійна організація зі складною, суворо цен­тралізованою та ієрархізованою системою взаємодії свя­щеннослужителів і віруючих.

Основні її функції: вироблення, збереження та переда­ча релігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Секта — течії, об'єднання віруючих, опозиційні щодо пев­них релігій.

Виникає вона внаслідок відокремлення від церкви час­тини віруючих та священнослужителів, їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від деяких тра­диційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).

Харизматичний культ — різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).

Властивий він католицизму і православ'ю. Право на лідерство в ньому визнається за особою, наділеною особ­ливою здатністю до керівництва.

Деномінація — перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви та секти.

Отже, релігія є складною структурою, яка складається з релігійної свідомості, культової діяльності та релігійної організації.

 

Головні функції релігії

 

Функція релігії (лат. functio — виконання, завершення) — способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.

 

Релігія як компонент соціальної системи виконує в ній декілька взаємопов'язаних функцій. Вони, як і її роль та місце в суспільстві, історично та соціальне обумовлені. Якщо функції релігії — це способи її дії в суспільстві, то

роль релігії є сумарним результатом, наслідком виконання релігією функцій.

До системи функцій релігії входять: компенсаційна, світоглядна, регулятивна, комутативна, комунікативна, культурозберігаюча, інтегруючо-дезінтегруюча, терапев­тична.

компенсаційна функція

Є однією з найважливіших, забезпечуючи процес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття. Релігія психо­логічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність лю­дей від об'єктивних умов існування, наповнює новим змістом сенс їхнього життя.

світоглядна функція

Виявляється в тому, що релігія як система світосприй­няття задає "граничні" критерії, які уможливлюють осмис­лення навколишнього світу, місця людини в ньому, цілей і сенсу життя. Релігійний світогляд передбачає орієнтацію на "головну проблему життя людини", "ідеальний стан", зумовлює особливості вирішення цієї проблеми.

регулятивна функція

Полягає у здатності релігії через систему норм, при­писів, установок, канонів регулювати стосунки, поведінку, вчинки, дії віруючих.

комутативна функція

Реалізується через спілкування віруючих у межах релігійних спільнот і поза ними. Релігійна комунікація — процес взаємодії, спілкування, релігійної соціалізації, пе­редачі, обміну, засвоєння релігійної інформації, закріп­лення зв'язків між віруючими.

комунікативна функція

Виявляється у спілкуванні віруючих з Богом та між со­бою. Має вертикальний (спілкування з Богом) і горизон­тальний (зв'язок спілкування віруючих) аспекти вияву.

КУЛЬТУРОФОРМУЮЧА ФУНКЦІЯ

Реалізується у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, мистецтва, збереження цінностей релігійної культури, передачу досвіду від покоління до по­коління.

ІНТЕГРУЮЧО-ДЕЗШТЕГРУЗОЧА ФУНКЦІЯ

Охоплює організаційні можливості й здатність релігії (через релігійні інститути) забезпечувати безконфліктний зв'язок, певну злагоду, солідарність, згуртованість суспільства, релігійних громад.

терапевтична функція

Відображає психологічні можливості релігії у знятті не­гативних наслідків життєвих стресових ситуацій, збере­женні внутрішнього спокою, душевної рівноваги та ін.

 

Класифікація релігій

 

Зібрати вичерпну інформацію про кількість релігій у світі ще не вдалося нікому, відповідно ніхто не зміг опти­мально класифікувати їх. Релігії поділяють на групи на підставі етнічних ознак, часу виникнення, рівня ор­ганізації, державного статусу. Така модель класифікації базується на найзагальніших принципах.

Одним з перших у західноєвропейській філософській релігієзнавчій думці типологізаційні схеми релігій розро­бив Гегель: релігія природи, релігія духовної індивідуаль­ності, абсолютна релігія.

Поширеними у релігієзнавстві є генеалогічні (чуттєво-надчуттєві, де моністичні, теїстичні) та морфологічні (ро­доплемінні, національні, світові) типізації релігій; поділ їх на натуралістичні (абстрактного монізму) та супернатуралістичні (теїзму) — Н.фон Гартман; релігію природи та етичну релігію — К.Тіле.

За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:

а) ранні форми — релігії, породжені первіснообщин­ним ладом (анімізм, магія, тотемізм, культ предків);

б) політеїстичні — національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму);

в) монотеїстичні — християнство та іслам (світові релігії), іудаїзм та сикхізм (національні релігії);

г) синкретичні — утворилися внаслідок зрощування або злиття різних етнічних і світових релігій: афро християнські релігії (церква херувимів і серафимів та ін.), ісламо-християнські секти (абавіти, ісмаїліти відгалужені), суддо-китайські секти (дзен-буддизм, хао-хао), іудео-христи-янські релігії (мормони);

ґ) нові релігійні течії, рухи (нетрадиційні форми релігій): церква Муна (мунізм), церква Антихриста, церк­ва Сатани, церква Свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом дзюдо і карате.

Релігію можна розглядати як систему, що складається з конкретних релігій, релігійних течій, напрямів, сект, які посідають певне місце в цій структурі.

Класифікуючи їх, застосовують і такі критерії:

1. Статистичний (за кількістю віруючих та їх відсотком до загальної чисельності населення).

2. Час виникнення:

а) релігії, історія становлення та розвитку, яких налічує багато сторіч, — буддизм, християнство, іслам та ін.;

б) "нові релігійні течії", що виникли впродовж новітньої історії або виникають у наш час, — нетрадиційні релігії (кришнаїзм, бахаїзм тощо).

3. Рівень організації:

а) жорстко централізовані (християнство, буддизм);

б) нежорстко централізовані (іслам);

в) само впорядковані (індуїзм, даосизм, синтоїзм);

г) децентралізовані.

4. Державний статус:

а) державні релігії (іслам у Західній Азії, лютеранство в Північній Європі);

б) релігії, статус яких не закріплений відповідними державними документами (конфуціанство і даосизм) у Китаї, індуїзм в Індії;

в) релігії національних меншин (іудаїзм за межами Ізраїлю, сикхізм, зороастризм). 5. 5.Правовий статус:

а) релігії, підтримувані державою (християнство, індуїзм, іслам, синтоїзм);

б) релігії, які держава не підтримує і навіть переслідує (свідки Єгови, бахаїти в Ірані);

в) релігії, до яких ставлення держави нейтральне (джайнізм в Індії, монодеїзм).

6. Форми поширення:

а) континуальні (іслам, християнство, буддизм);

б) дискретні (іудаїзм, бахаїзм, кришнаїти).

7. Етносоціальні критерії:

а) автохтонні (етнічні) релігії, що стали частиною етнічної самосвідомості, етнічної культури (іудаїзм, сик­хізм, синтоїзм, даосизм);

б) уніфіковані релігії, які не мають безпосередніх етнічних рис, а носять надетнічний характер (християнст­во, іслам, буддизм, нові релігійні рухи).

В історії релігієзнавства було чимало спроб у процесі класифікації охопити єдиною схемою всі існуючі релігії. Найпоширеніша серед них така:

І. Ранні форми релігії (родоплеменні): тотемізм, фети­шизм, магія, анімізм, аніматизм, анімалізм, шаманство, культ природи, культ предків, язичництво, політеїзм.

II. Національні релігії:

1. Ранні національні релігії: релігія Давнього Єгипту, релігія народів Дворіччя, релігії Давньої Індії (ведична, брахманізм), давньогрецька релігія, релігія Давнього Риму, релігії доколумбової Америки та ін.

2. Пізні національні релігії: іудаїзм, індуїзм, джайнізм, сикхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.

III. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

IV. Нетрадиційні релігії, нові релігійні рухи:

1. Неохристиянство (постало в намаганні пристосувати традиційне християнство до особливостей часу): Богородична церква, церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони), Новоапостольська церква, церква Христа.

2. Релігії орієнталістського напряму (зорієнтовані на культуру, духовність, релігію, мову, історію Сходу): Това­риство свідомості Кришни, послідовники Саї Баби, цент­ри Шрі Чінмоя, ошо-центр, вселенська чиста Релігія.

3. Синтетичні релігії (поєднують у собі кілька релі­гійних систем): Велике Біле братство; церква Єднання; Всесвітня віра Бахаї.

4. Езотеричні об'єднання (ґрунтуються на вірі в існу­вання надприродного світу): теософія, братство Грааля.

5. Неоязичництво: Рідна віра, РУН віра, Собор Рідної віри.

6. Сайєнтологічні рухи (зорієнтовані на поєднання науки і практики психоаналізу): діанетика, наука розуму, християнська наука.

7. Сатанізм.