Доставка торта смотрите на www.zakaz-torta.com.ua.

українська греко-католицька церква

 

Ідея відновлення християнської єдності не покидала окремих представників як католицизму, так і православ'я з часу розколу в 1054 р.

В Україні подібні спроби робилися ще в XIII ст., а дво­ма століттями пізніше, після Флорентійського собору (1439), ця ідея була близька до здійснення. Головною пе­решкодою були взаємна підозріливість і недовіра. Пред­ставники православ'я передусім побоювалися бути підпо­рядкованими римській курії. І небезпідставно, адже мето­ди, одним з яких була унія об'єднання церкви като­лицької та православної шляхом церковного союзу, ре­алізовувались нерідко там, де Римові не вдавалося утвер­дитися через пряме окатоличення населення.

Перші спроби проникнення латинського обряду на Русь, як свідчать літописи, припадають ще на часи князю­вання Володимира. Існуючі в той час два християнських центри грецький, очолюваний Вселенським патріархом у Константинополі, і римський, на чолі з Папою Римсь­ким, мріяли через віросповідання наблизити до себе бага­ту і сильну Київську державу. Щоправда, спроби римських місіонерів проникнути на Русь ще до офіційного запрова­дження християнства, виявилися марними. Німецький імператор Оттон І, який намагався підпорядкувати собі слов'янські країни, послав у Київ монаха Адальберта з ти­тулом "єпископа руського", але княгиня Ольга не прийня­ла його, і він змушений був рятуватися втечею. Латинсь­кий обряд на Русі був маловідомий і ментально чужіший. Тому було вирішено прийняти християнство з Греції. Хоч окремі представники католицького духовенства вважають, що Русь хрестили римські місіонери, що живило прагнен­ня багатьох руських єпископів до унії, Цієї точки зору не поділяють навіть представники греко-католицького духо­венства.

У 988 p., після того, як князь Володимир прийняв хри­стиянство і готував хрещення Русі, Папа Римський під приводом передачі князеві мощей з Риму знову направив послів з дорученням схилити його до латинського обряду. Однак послам і цього разу не вдалося виконати свою місію. Після поділу церков у 1054 р. один з головних учас­ників цього процесу кардинал Гумберт одразу ж виїхав з Константинополя до Києва, щоб навернути князівський двір до католицизму, але безуспішно.

У 1204 р. Папа Інокентій III через своїх послів запро­понував галицько-волинському князеві Роману Мстисла­вовичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою "меча Петрового" затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію, але після його смерті Галич захопив угорський король Андрій II, який почав насад­ження католицької віри. Андрій II, вимагаючи королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв папу, що цього прагнуть вельможі та народ підкореної ним країни, які начебто бажають поєднатися з Римською церк­вою. Однак навіть греко-католицькі історики називають цю унію "історичною ефемеридою", укладеною лише з політичних мотивів. Коли у 1219 р. біля стін Галича з'явився князь Мстислав, до нього потягнулося змучене знущаннями населення. Із загарбниками втекло багато

 бояр-угрофілів і владика Артемій, а унія втратила усіх своїх прихильників.

Папа Інокентій IV з метою поширення католицизму на Русі намагався використати Тевтонський орден. Згідно з договором між цим орденом та Швецією, укладеним під опікою римської курії, обидві сторони одночасно роз­в'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але князь Олександр Невський розгромив шведів на Неві у 1240 p., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям. Після цих подій Інокентій IV налагодив з Руссю мирні відносини і прислав у 1248 р. своїх легатів (послів) до О. Невського з пропозицією підкоритися Римській церкві. Князь рішуче відмовив і припинив відносини з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. Монголо-татарська загроза змусила Інокентія IV внести питання про захист від загарбників у по­рядок денний Ліонського собору Римської церкви, скли­каного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до його початку папа послав в Орду посольство на чолі з досвідченим дип­ломатом Джованні Паоло дель Карпіні, який мав переда­ти ханові пропозицію прийняти католицьку віру та вста­новити мирні відносини з католицькими державами Західної Європи. Перед тим посли мали зустрітися з кня­зями і представниками церковної ієрархії Русі й перекона­ти їх у необхідності єднання з Римською церквою. У лю­тому 1246 р. галицький князь Данило Романович вступив У переговори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татар разом з європейськими

державами   за  умови   підпорядкування   місцевих  єпархій Римові.

Складне становище Галицько-Волинської Русі, на яку з одного боку тиснули татари, а з другого польсько-угорські феодали, схилило Данила до прийняття пропозиції Папи Римського   про спільні дії. Інокентій IV буллою від 27 серпня 1247 р. проголосив єднання галицьких князів з римською церквою, але Данило, переконавшись у І намірах римського папи, припинив відносини з римською курією. Приблизно у 1254 р. папа вдруге пропонує Дани­лові королівську корону і скіпетр, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Данило коронував­ся   в Дорогичині   (на  Західному   Бузі)   в   1254  p.,   але, зневірившись, знову розірвав відносини з папою.

Керуючись політичними мотивами, візантійський імператор і римські первосвященики уклали Ліонську (1274) і Флорентійську (1439) унії. Однак на Русь вони не були поширені.

У першій половині XV ст. зав'язалася вперта боротьба між Москвою і Литвою за митрополичий центр на Русі. Після смерті митрополита Фотія (1432) митрополитом Київським і всієї Русі було обрано рязанського єпископа Іону. А литовський князь Свидригайло послав у Констан­тинополь свого кандидата на Руську митрополію смо­ленського єпископа Герасима, якого в 1433 р. було затвер­джено митрополитом, але тільки Литви. Коли Іона прибув у 1436 р. до Константинополя за утвердженням, йому відмовили, повідомивши, що митрополитом всієї Русі уже поставлено грека Ісидора активного прихильника унії. Іоні пообіцяли митрополію після нього.

Константинополь віддав перевагу Ісидору, розрахову­ючи на допомогу папи у боротьбі з турецькими завойовни­ками. Рим вимагав за це вступити в унію з ним і визнати верховенство римського  первосвященика.   Візантійський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи погодилися на унію, а на догоду Римові готові були втягнути до неї Русь.

У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихильно. Пробувши там до чотирьох місяців, почав збиратися на Флорентійський собор, який мав вирішити питання про унію Константинополя з Ри­мом. З собору, який проголосив унію (1439), Ісидор їхав до Москви як кардинал і "легат від ребра апостольського в землях лівонських, литовських і руських", тобто як фактичний намісник Папи Римського в руських князівствах. Коли Ісидор у березні 1441 p., відправляючи літургію ого­лосив акти Флорентійського собору, то викликав гнів ве­ликого князя, духовенства й віруючих. Його було таврова­но як зрадника православ'я та ув'язнено. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, осудив його як єретика і позбавив сану. Він був останнь­ою особою грецького походження на чолі Руської церкви. Саме Флорентійський собор став однією з основних при­чин, через які Руська церква почала добиватися авто­кефалії.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи. У 1453 р. турки пограбували Константинополь. Невдовзі Константинополь відмовився від унії. Проте Рим не відмовився від своїх планів. Коли Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опинилося під загрозою нашестя шведів з півночі, військ поляків — із заходу, турків і ногайців — з півдня, Іван IV (Грозний) звернувся по допомогу до римської курії. У відповідь Григорій XIII пропонує царю підкоритися "наміснику Бога на землі" та прийняти умови Флорентійського собору. Але ця пропо­зиція була відхилена.

Політичний та економічний занепад України в XIV ст. супроводжувався ще одним неприємним для неї чинни­ком: зростанням могутності сусідніх держав — Литви, Польщі, Московії, які виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель. У цей період Литва взяла під свою владу кілька дрібних князівств Лівобережжя, зай­няла Київ, згодом Поділля, частину Волині. Польща за­хопила Галичину й частину Волині. Проникнення їх в Ук­раїну супроводжувалося збройними протистояннями між ними. Але в 1385 p., відчуваючи загрозу Тевстонського ор­дену, Литва і Польща уклали Кревську унію — політичний союз двох держав, скріплений одруженням литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Галичина, як і значна частина території Південно-Західної Русі, опи­нилася у межах єдиної Польсько-Литовської держави. Польська шляхта, яка переселялася на схід, витісняла ли­товців і українців від управління державою.

Розпочався процес окатоличення та полонізації. А вплив православ'я послабився, оскільки після нашестя монголо-татар резиденцію митрополита було перенесено До Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви.

Політичний союз Польщі та Литви зміцнів після Городольської унії 1413 р. З цього часу кожен литовсько-русь­кий князь мав визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендували тільки римо-католики. Галичині почався наступ на "схизматів" (так католики н зивали православних). Православна церква зазнає нищів­них ударів, її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба оглядатися на Константинопольського патріарха: у 1453 р. Константинополь завоювали турки.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів, які невдовзі стали домінувати в релігійному та державному житті. Це було зу­мовлено тим, що серед польської знаті, готової "вогнем і мечем" утверджувати хрест католицької церкви "на кресах східних", набувала поширення ідея унезалежнення від Ри­му. Проте єзуїти поклали край цим настроям, створили ефективну систему окатоличення литовського, білорусь­кого та українського народів, насамперед шляхти і право­славного духовенства. Вони почали наполегливо і спішно готувати унію православної та католицької церков, яка, зберігаючи на певний час традиційні для народу східні звичаї та богослужбові обряди, повинна була стати засо­бом поступового навернення уніатів до віри, обряду й зви­чаїв Римської церкви.

Ця підготовка передбачала дезорганізацію та дискре­дитацію православної церкви. Польсько-литовська фео­дальна верхівка, щоб ослабити вплив православ'я на ук­раїнців і білорусів, намагалася створити незалежну від Москви митрополію з центром у Києві, сприяла призна­ченню на вищі духовні посади осіб, що своїми вчинками дискредитували православ'я. Так, у 1583 р. Київським ми­трополитом був Онисифор Дівочка, .який всупереч кано­нам православної церкви дозволив одружитися усім своїм єпископам, навіть призначав священиками багатоженців, що обурювало віруючих.

Унія в Речі Посполитій розглядалася Римом як ком­пенсація втрат, завданих йому Реформацією, і помітний крок до підкорення східної православної церкви. Єзуїт Антоній Поссевін якось висловився, що, лише прилучив­ши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі ставники вищого православного духовенства. У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан, роздратований суперечка­ми з братством, втручанням у справи Константинопольського патріарха, порушив питання про унію на таємній зустрічі єпископів у Белзі. Його підтримали луцький єпи­скоп К. Терлецький, холмський — Д. Збируйський, пінський — Л. Пелчицький. Крім певних особистих мо­тивів, вони сподівалися, що унія урівняє в правах як пра­вославне духовенство, так і віруючих міщан, знать.

Після кількох таємних переговорів з представниками королівського двору, папським нунцієм вони погодилися на унію, якщо буде збережено традиційні православну літургію, обряди, а також деякі звичаї (право священиків на шлюб). Натомість вони приймали верховенство Риму в усіх справах віри та догми. Крім того, єпископи сподівали­ся на деяке послаблення тиску польського короля.

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бресті протягом 1594—1595 pp. Так були підготовлені до­кладні артикули унії папі й королю, що виражали згоду та умови прийняття унії.

Звістку про її підготовку православна громада сприй­няла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї ав­торитетний у Галичині князь К. Острозький. Назвавши єпископів "вовками в овечій шкурі", він закликав вірую­чих до протесту, погрожуючи збройним повстанням. За цих обставин Г. Балабан зрікся своїх намірів щодо унії, пе­рейшов в опозицію до неї. Єпископ перемишльський М. Копистенський вимагав передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства і братств.

Однак король Сигізмунд III, побоюючись, що право­славні можуть зруйнувати процес підготовки унії, не пого­дився на скликання собору, відправивши єпископів І.Потія, К. Терлецького до Риму. У грудні 1595 р. вони по­дали прохання єпископів православної церкви в Речі По­сполитій щодо унії з Римською церквою, ознайомилися й підписали Символ віри ("філіокве"), визнали верховну владу папи, постанови Флорентійського та Тридентського соборів. Папською буллою уніатській церкві забезпечува­лося збереження східних обрядів, право священиків на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпис­копів на місцях. Навіть було викарбовано медаль: з одно­го боку зображено портрет папи, з іншого папа на троні, Що благословляє уніатського посла, який стоїть на колінах. Листами про укладення унії, датованими 7 люто­го 1596 р., папа просив Сигізмунда III та католицьких

ієрархів допомогти унії, а митрополиту М. Рогозі велів скликати собор єпископів для такого ж сповідування віри, яке продемонстрували в Римі І. Потій та К. Терлецький.

Православні скористались дозволом короля і запро­шенням митрополита на собор, аби він став собором і пра­вославної церкви. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спільного собору із супротивни­ками унії. Уніатський синод у складі митрополита, п'яти єпископів і трьох архімандритів під керівництвом трьох папських легатів і трьох королівських послів виконав во­лю папи: його учасники вчинили сповідування

 римо-католицької віри і віддали послушенство Папі Клименту VIII та його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вруче­ний папським послам, а 8 жовтня 1596 р. про це було ви­дано соборну грамоту.

Постанови двох соборів уніатського і православно­го, які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 p., були подані королю Сигізмунду III, але постанову православного собору король проігнорував. Так право­слав'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза зако­ном. Усі права, що належали православній церкві, переда­валися уніатській; для православних кліру та мирян наста­ли тяжкі часи.

Рішення Брестського собору спричинили розкол в українському суспільстві, породили гостру суспільну по­леміку (І. Вишенський), антикатолицький козацький рух під проводом С. Наливайка, а згодом гетьмана П. Сагай­дачного. Проти унії активно виступили братства Львова, Перемишля, Слуцька, Мінська, Могильова та інших міст. Вони ще до Брестської унії були органами оновлення цер­ковного устрою, але у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних відносин невдовзі опинилися у напружених стосунках з єпископа­ми. Ці стосунки загострювалися ще й тим, що константи­нопольські та інші патріархи займали позицію братств. Із Львова та Вільно центр боротьби було перенесено до Києва. За підтримки козацтва київське духовенство і міщанство неприховано ігнорувало уніатську ієрархію. Київська лавра стараннями Є. Плетенецького, 3. Копистенського та інших перетворюється на центр церковно-національної діяльності. У 1615 р. засновується Київське братство, до якого записується і козацький гетьман П. Са­гайдачний з усім військом запорозьким.

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 p., після смерті кополя Сигізмунда III, визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську.

За роки існування Брестської унії зміцнила свої по­зиції в Україні польська шляхта, посилився процес де­націоналізації української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, по­легшуючи собі доступ до посад. Так, сини І. Потія здобу­ли освіту в латинських школах і стали католиками.

Водночас не припинялася боротьба проти унії, чому сприяла зростаюча роль Києва. Розіслані в травні 1648 р. відозви гетьмана Богдана Хмельницького містили заклик до тих, кому "мила віра благочестива, поляками в унію обернена", боротись проти унії, згуртовуватися на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів".

Визвольна війна 1648—1654 pp. спричинила фактич­ний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі відновлювалася тільки на землях, що залишилися під польською владою. А отримавши, згідно з Андрусівським договором 1667 p., Правобережну Україну, крім Києва, Польща зобов'язалася не обмежувати "грецько-руську" релігію. Тільки в Галичині, на Волині та Поділлі її влада була відносно міцною, однак і тут унія до кінця XVII ст. не мала значного поширення. Наприклад, Перемишльська єпархія перейшла до унії в 1692 p., Львівська в 1700 p., Луцька в 1702 р., до 1720 р. Холмська, Полоцька, Пінська єпархії.

З часом католицизм намагався глибше проникнути у сферу обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720) скасував чимало православних обрядів, прийняв рішення про видання богослужебних книг, виправлених в уніатському дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження переймати зовнішні риси католицьких ксьондзів.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, за яким Га­личина опинилася під Австрією, що зумовило інший дер­жавний уклад і дещо інше ставлення до католицизму та унії. Безмежну сваволю шляхти було втиснуто в жорстокі межі австрійських законів, ліквідовано значну частину польських костьолів і монастирів, а їх землі конфісковано. На основі конфіскованих земель створено так званий Релігійний фонд; греко-католицька (так вона стала йменуватися в 1774 р ) церква здобула рівні права з римо-католицькою Уніатське духовенство одержало не тільки реаль­не правове, а й матеріальне забезпечення у вигляді щомісячної платні з релігійного фонду Йому було відкри­то реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі У Львові було засновано греко-католицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що уможливлювало здо­буття освіти здібною бідняцькою молоддю

Запровадження унії спричинило пробудження націо­нальної свідомості українців Невдовзі під тиском обста­вин І представники греко-католицького духовенства дійшли висновку, що їх церква повинна стати однією з помітних сил, які б протидіяли денаціоналізації та по­лонізації українського народу Польські власті дуже скоро переконались, що "унія їм не вигідна", бо не виправдовує покладених на неї надій, І почали переслідувати уніатів Вони намагалися латинізувати, полонізувати уніатські школи, але за першої нагоди ці школи знову

украінізову-валися, ставали осередками української духовності, спри­яли збереженню української мови

Наприкінці XVIII ст. греко-католицька церква склада­лася з чотирьох єпархій Брестської, Віденської, Полоць­кої та Луцької Керувала нею римо-католицька колегія в особі спеціального департаменту Членом його був про­тоієрей Й Семашко (згодом єпископ Литовський І Брестський), який став одним Із визначних діячів об'єднання західноукраїнських уніатів У березні 1838 р він був призначений головою греко-уніатської колеги Ще в грудні 1837 р він подав записку про необхідність возз'єднання уніатської церкви з Руською православною церквою В результаті його діяльності греко-уніатська ко­легія у 1839 р перейшла в підпорядкування Священного синоду ,и отримавши назву Білорусько-Литовська Гловою її став Й Семашко, возведений у сан архієпископа

ЗО березня 1839 р у синодальному храмі возз'єдналися західноукраїнські уніати з православною церквою Таким був фінал Брестської унп в Білорусі, Литві, на Волині й Поділлі А в 1875 р Холмська єпархія увійшла до складу Руської православної церкви Брестська унія залишилася лише в Галичині Тут унія поширилася наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Згодом чернечі обителі в Галичині бу­ли облаштовані за католицьким зразком, перейшовши У приналежність до василіанського ордена Галичину заполонили польські монахи, які принесли з собою католицькі звичаї й полонізацію

Рух за очищення богослужбового обряду від латинсь­ких нашарувань розпочався на хвилі національного відро­дження українського населення Галичини в середині XIX ст. під впливом "Руської трійці", подій 1848 р Але суттєвого впливу він не мав На Львівському синоді (1891) були затверджені всі уніатські зміни в богослужінні, зроб­лена спроба всупереч усім папським обіцянкам узаконити целібат уніатського духовенства

Друга польська окупація Галичини в 1919—1939 рр. по­силила політичний та економічний тиск на українське на­селення ліквідація шкіл, надання роботи тільки тим, хто свою метрику хрещення передав до костьолу тощо Пе­реслідувань зазнавали І представники уніатського духовен­ства, греко-католицька церква

За Ризьким договором 1921 р , Польща одержала крім Галичини, великі простори західноукраїнських земель з православним населенням майже 4 мільйони осіб (1200 єпархій) За таких обставин могло відбутися зближення греко-католиків з православними як на релігійному, так І на національно-визвольному ґрунті Тому польські власті повели наступ на обидві церкви Спершу православні Польщі були відлучені від Московського патріархату на­данням православній церкві статусу автокефальної, визна­ного Константинопольським патріархом Одночасно по­чалося руйнування православних храмів 400 було закрито, 140 спалено І зруйновано

Наступною акцією, яка повинна була блокувати мож­ливий союз православних І греко-католиків, була Пінська унія щорічні зібрання єзуїтів після 1921 р , де обговорю­вався процес навернення православних Західної України І Західної Білоруси в католицьку віру Духовні та світські владики Польщі, врахувавши досвід Брестської унії, навіть на словах не допускали прямої уші православної церкви з Римом, що формально поставило б греко-католицьку церкву у рівне становище перед Римом з польським кос­тьолом Категорично виступали вони І проти збереження східного обряду, що давало можливість греко-католикам значною мірою зберегти свою самобутність

Греко-католицька церква перешкоджала проведенню великодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися Засвідчують це І матеріали Львівського собору "З акцією нищення православної

церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко-католицької церкви". Існував навіть пе­релік заборонених книг, до якого було внесено понад 100 назв творів української, російської та світової класики, се­ред авторів яких були Є. Гребінка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, Л. Мартович, Панас Мирний, Леся Ук­раїнка, Т. Шевченко, В. Короленко, М. Лесков, Л. Тол­стой, А. Чехов та ін. Проте, незважаючи на утиски, церк­ва сама готувала собі духовенство. Розросталася мережа українських гімназій і видавництв, тривала боротьба з по­лонізацією народної освіти. Було відновлено, реформова­но і створено нові політичні, місіонерські та культурно-просвітницькі структури.

До 1946 року в Західній Україні існувало 3 тисячі греко-католицьких і 250 православних парафій. Але після фа­шистської окупації, а особливо після війни, на Українську греко-католицьку церкву посилилися нападки з боку ра­дянської влади, її звинувачували в колабораціонізмі з фа­шистами й підтримці повоєнного повстанського руху, у стосунках з Ватиканом. Дратувало владу, що вона діяла передусім як церква національна.

Після смерті митрополита А. Шептицького (1944) по­чалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в тому числі й новообраного митрополита Й. Сліпого, а студентів бого­словських факультетів було рекрутовано в армію.

Одночасно під впливом державних органів відомий у Галичині священик Г. Костельник організував групу гре­ко-католиків, які виступили за розрив з Римом. У березні 1946 р. у Львові було скликано синод (через відсутність на ньому єпископів — неканонічний), який прийняв зазда­легідь підготовлене рішення про скасування Брестської унії 1596 p., розрив з Римом і "возз'єднання" греко-като­лицької церкви з Російською православною церквою. На початку 50-х років було знищено греко-католицьку церк­ву на Закарпатті.

Під тиском влади багато священиків змушені були пе­рейти до православ'я; хто не погоджувався поповнював ряди сибірських в'язнів. Але остаточно викорінити при­хильність до греко-католицької віри радянській владі так і не вдалося.

Чотири десятиліття греко-католицька церква на за­хідноукраїнських землях перебувала на нелегальному становищі, а її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була так звана конституційна свобода совісті.

Починаючи з 1987 p., рух за відновлення греко-като­лицької церкви набув організованого характеру. Створе­ний Комітет захисту Української католицької церкви звер­нувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, ви­магаючи визнання існуючої Української греко-католиць­кої церкви на території західних областей України. ЗО ли­стопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад гре­ко-католиків. З квітня по липень 1991 р. Українська гре­ко-католицька церква взагалі і окремі церковні структури були зареєстровані як юридичні особи. Главою церкви став кардинал Мирослав Любачівський, який до 1991 р. перебував у Римі.

Наприкінці 90-х років XX ст. Українська греко-като­лицька церква мала 76 монастирів, 9 навчальних закладів, 11 єпископів, 3 єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську, крім Закарпаття), понад 3 тис. єпархій, на­вколо яких об'єднано більше мільйона віруючих. Громади греко-католиків є у всіх областях України за винятком Кіровоградської. Відродження греко-католицьких парафій нерідко супроводжувалося конфліктами з православними за право використання храмів.

Відновлюється структура традиційних чернечих ор­денів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі орде­ни василіани, редемптористи, студити; жіночі василіанки, йосафатки, св. Вікентія (бельгійки), Пресвятої родини, сестри-служебниці. Вони покликані проводити місіонерську діяльність серед населення. Кожен з орденів має свої особливості. Наприклад, черниці ордену св. Ві­кентія здебільшого працюють сестрами милосердя, няня­ми; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і людей похилого віку; редемптористи, студити здійсню­ють місіонерську діяльність та підготовку кадрів для Церкви. Діють семінарії, де загалом навчається майже 600 семінаристів. Засновано видавництво, газети й журнали.

Відроджуючи довоєнні традиції соціального служіння, греко-католицька церква відновила у Львові діяльність не­великої Народної лічниці імені Андрія Шептицького, яку митрополит заснував у 1903 p., взяла на себе утримання

новоствореного у Львові греко-католицького ліцею, де на­вчається 240 учнів.

Важливу роль у житті Української греко-католицької церкви відіграв синод єпископів Української греко-като­лицької церкви, що відбувся в травні 1992 р. перший після багатьох десятиріч, під час якого єпископи з України та зарубіжних громад виробили план діяльності церкви в нових умовах.

Головною рисою релігійного життя в Україні на рубежі II і III тисячоліть є стрімке зростання різноманітних кон­фесій і культів. Кількість їх сягає 100. Загальна чисельність релігійних громад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до 19 тис. у 1998 р.

Між православними церквами триває змагання за лідерство, віруючих, майно. У 1995 р. УПЦ МП мала по­над 6 тис. громад, УПЦ КП — 1754 громади, УАПЦ — 616.

Українці й надалі залишаються поліконфесійним на­родом. Активні намагання на початку 90-х років XX ст. до створення єдиної національної церкви поки що успіху не принесли. З великими труднощами утверджується на ук­раїнських теренах християнський плюралізм. Багато в чо­му перешкоджають йому ідеологізація церковного життя, надмірне зближення церкви й політики. І надалі складною залишається проблема екуменізації (об'єднання) ук­раїнських християнських церков.



Доставка торта смотрите на www.zakaz-torta.com.ua.