Зміст
1 РОЗДІЛ ПРЕДМЕТ, СТРУКТУРА І МЕТОДОЛОГІЯ КУРСУ "РЕЛІГІЄЗНАВСТВО"
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК НАУКА ..........................................7
ПРЕДМЕТ І СТРУКТУРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА ..................8
МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ В РЕЛІГІЄЗНАВСТВІ ..........11
МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ РЕЛІГІЄЗНАВСТВА 14
2 РОЗДІЛ РЕЛІГІЯ ЯК ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ
ПОНЯТТЯ 1 СУТНІСТЬ РЕЛІГІЇ ........................................17
ВИНИКНЕННЯ РЕЛІГІЇ .....................................................20
СОЦІАЛЬНІ, ГНОСЕОЛОГІЧНІ, ОНТОЛОГІЧНІ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ РЕЛІГІЇ ..............................22
ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ РЕЛІГІЇ .....................24
СТРУКТУРА РЕЛІГІЇ ............................................................ЗО
ГОЛОВНІ ФУНКЦІЇ РЕЛІГІЇ ..............................................35
КЛАСИФІКАЦІЯ РЕЛІГІЙ ..................................................37
3 РОЗДІЛ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕЛІГІЙ СВІТУ
ПЕРВІСНІ ВІРУВАННЯ........................................................40
НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ........................................................47
СВІТОВІ РЕЛІГІЇ....................................................................50
НЕТРАДИЦІЙНІ РЕЛІГІЇ, НЕОРУХИ................................51
4 РОЗДІЛ РАННІ НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ
ДАВНЬОЄГИПЕТСЬКА РЕЛІГІЯ........................................52
РЕЛІГІЯ НАРОДІВ ДАВНЬОГО ДВОРІЧЧЯ ....................58
РЕЛІГІЇ НАРОДІВ МАЛОЇ АЗІЇ ТА СХІДНОГО
СЕРЕДЗЕМНОМОР'Я...........................................................^
ХЕТСЬКА РЕЛІГІЯ .......................................................................64
ФРИГІЙСЬКА РЕЛІГІЯ ..„.„...„...„.„......„.„„...„„...„...................65
СИРІЙСЬКО-ФІНІКІЙСЬКА РЕЛІГІЯ „...„.„...„..„.....„.„.„......67
ХАЛДЕЙСЬКА РЕЛІГІЯ .....„,„.„.„„......„„..........„.......„...„......„..68
РЕЛІГІЇ АНТИЧНОГО СВІТУ......................................„..„69
РЕЛІГІЯ. ЕЛЛАДИ ......................................................................69
ДАВНЬОРИМСЬКА РЕЛІГІЯ ...................................................78
ДАВНІ ЄВРОПЕЙСЬКІ РЕЛІГІЇ..........................................84
РЕЛІГІЯ ДАВНІХ ГЕРМАНЦІВ .„.......„.„...„....„.„..„..„.„..„.....„.84
РЕЛІГІЯ ДАВНІХ КЕЛЬТІВ ..........................................................89
РЕЛІГІЯ ДАВНІХ СЛОВ'ЯН .....„.„......„„„.„...„..„„„...,....„„......96
РЕЛІГІЇ ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ ..........................102
ВІРУВАННЯ ДАВНІХ МАЙЯ ................................................... 103
ВІРУВАННЯ АЦТЕКІВ .............................................................. 105
ВІРУВАННЯ ІНКІВ ................................................................... 108
РЕЛІГІЯ АВСТРАЛІЇ ТА ОКЕАНІЇ ..................................110
ВІРУВАННЯ АВСТРАЛІЙСЬКИХ АБОРИГЕНІВ .............. ,..1 10
ВІРУВАННЯ НАРОДІВ ОКЕАНІЇ .............................................114
5 РОЗДІЛ ПІЗНІ НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ
ІУДАЇЗМ ..............................................................................118
ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІУДАЇЗМУ ..........................118
ТАЛМУД - СВЯЩЕННА КНИГА ІУДАЇЗМУ .......................123
ФІЛОСОФСЬКІ Й МОРАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ІУДАЇЗМУ ....125
ІУДЕЙСЬКІ ОБРЯДИ І СВЯТА ................................................128
НАПРЯМИ, ТЕЧІЇ В ІУДАЇЗМІ ...............................................132
Реформований іудаїзм ..........................................132
Хасидизм ................................................................134
Каббала ..................................................................136
РЕЛІГІЇ ДАВНЬОЇ ІНДІЇ ..................................................138
ВЕДИЧНА РЕЛІГІЯ ..................................................................138
БРАХМАНІЗМ ..............................................................................141
індуїзм .................................................................................145
вішнуїзм ....................................................................................148
ШИВАЇЗМ .........................................................................151
сикхізм ......................................................................................156
джайнізм ..„.....„..„...........„..„.„...„..„„.........„.........„.„...„....„158
РЕЛІГІЇ ДАВНЬОГО КИТАЮ ..........................................161
КОНФУЦІАНСТВО .„..„„.....„....„......„...„.„..„„.......„...„...„.„.„.161
ДАОСИЗМ .„„„...,.„.„.„......„....„.„.„„„„..„....„.........„.„...„.„...„.164
РЕЛІГІЇ ДАВНЬОЇ ЯПОНІЇ ..............................................167
синтоїзм ..................................................................................167
ДАВНЬОІРАНСЬКІ РЕЛІГІЇ ............................................171
МІТРАЇЗМ Й АНАХІТИЗМ „..„„....„...„.„..„..„......„...........„„.„ 173
ЗОРОАСТРИЗМ .„.„.„...„....„..„.........„„.„....„..........„„.......„.„..„175
[ б РОЗДІЛ СВІТОВІ РЕЛІГІЇ
БУДДИЗМ ...........................................................................185
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ УМОВИ ВИНИКНЕННЯ ………...185
ТРИПІТАКА - СВЯЩЕННА КНИГА БУДДИЗМУ .............. 189
ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ БУДДИЗМУ ..........................190
МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ БУДДИЗМУ .................197
БУДДІЙСЬКИЙ КУЛЬТ ...„.....„..„..„..„.„..„„.....„..„.„...„...„.,...200
НАПРЯМИ, ТЕЧІЇ БУДДИЗМУ ................................................202
Тхеравада ................................................................203
Хінаяна ....................................................................203
Махаяна ..................................................................204
Південний і південно-східний буддизм .............205
Далекосхідний буддизм ........................................206
Центральноазіатський буддизм ............................206
Ламаїзм .................. ...........................................206
ХРИСТИЯНСТВО .......... ............. ..............211
ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ...... 211
БІБЛІЯ — СВЯЩЕННА КНИГА ХРИСТИЯН . .214 ХРЕСТ-СВЯЩЕННИЙ ЗНАК ХРИСТИЯН .216 ХРИСТИЯНСЬКЕ ВІРОВЧЕННЯ . . 220
християнський культ 224 розкол у християнстві .238
ПРАВОСЛАВ'Я .........................................................................239
Константинопольська православна церква ........240
Александрійська православна церква ..................241
Антіохійська православна церква ........................242
Єрусалимська православна церква ......................243
Грузинська православна церква ..........................244
Сербська православна церква .............................244
Румунська православна церква ............................245
Болгарська православна церква ............................247
Кіпрська православна церква ..............................248
Елладська (Грецька) православна церква ............249
Албанська православна церква ............................250
Польська православна церква ..............................250
Чехословацька православна церква ....................251
Автокефальна православна церква в Америці ....251
Руська православна церква .................................253
ДАВНІ ВІРУВАННЯ ТА ХРИСТИЯНСТВО В УКРАЇНІ ........255
ДОХРИСТИЯНСЬКІ ВІРУВАННЯ.
УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ...„„„„....„..„......,..„.„..„.„..„„........255
ПОЧАТОК ХРИСТИЯНСТВА НА УКРАЇНСЬКИХ
ЗЕМЛЯХ. ХРЕЩЕННЯ УКРАЇНИ-РУСІ .. ..........................264
МИТРОПОЛІЯ КИЇВСЬКА І ВСІЄЇ РУСІ ..............................268
УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА
ЦЕРКВА (УАПЦ) ...„..„„.„..„.........„,..„.„„..„„„....„..„...„„.„.......272
УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА „..„„.,..„.,.„280
католицизм .........................................................................292
ПРОТЕСТАНТИЗМ ....................................................................ЗОЇ
Лютеранство ..........................................................302
Кальвінізм ..............................................................303
Євангельські християни-баптисти (ЄХБ) ............305
Адвентизм ..............................................................306
П'ятидесятники ......................................................307
Єговісти ..................................................................307
ІСЛАМ ..................................................................................307
виникнення.! поширення ісламу ...........................307
КОРАН - СВЯЩЕННА КНИГА МУСУЛЬМАН ..................309
ВІРОВЧЕННЯ. ІСЛАМУ ..............................................................312
ОБРЯДИ ТА СВЯТА ІСЛАМУ ....................................................314
НАПРЯМИ, ТЕЧІЇ ІСЛАМУ ......................................................322
Сунізм ....................................................................322
Шиїзм ......................................................................327
МУСУЛЬМАНСЬКІ РЕЛІГІЙНО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ .. .......338
ІСЛАМ В УКРАЇНІ ......................................................................341
7 РОЗДІЛ НЕТРАДИЦІЙНІ РЕЛІГІЇ
НЕОХРИСТИЯНСЬКІ ТЕЧІЇ, ВІРУВАННЯ НА ЗАГАЛЬНОХРИСТИЯНСЬКІЙ ОСНОВІ ........................345
РЕЛІГІЇ ОРІЄНТАЛІСТСЬКОГО НАПРЯМУ ................348
ЕЗОТЕРИЧНІ ОБ'ЄДНАННЯ ..........................................351
НЕОЯЗИЧНИЦТВО ..........................................................353
СИНТЕТИЧНІ РЕЛІГІЇ ......................................................355
САЙЄНТОЛОГІЧНІ РУХИ ................................................357
САТАНІЗМ ..........................................................................358
8 РОЗДІЛ СВОБОДА СОВІСТІ ЯК ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКА ЦІННІСТЬ
ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИТИЧНОГО
РОЗГЛЯДУ РЕЛІГІЇ ............................................................361
СУТНІСТЬ СВОБОДИ СОВІСТІ Й УМОВИ ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ................................................................366
РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПІВ СВОБОДИ СОВІСТІ В УКРАЇНІ .........................................................................371
КОРОТКИЙ РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ СЛОВНИК ......................................Зїї
ЛІТЕРАТУРА ..........................................................................................406
1 розділ предмет, СТРУКТУРА І МЕТОДОЛОГІЯ КУРСУ "РЕЛІГІЄЗНАВСТВО"
Релігієзнавство як наука
Прагнення людини до пізнання всесвіту, суспільства, самої себе, окремих явищ і процесів світу невичерпне і вічне. Є знання, необхідні фахівцю для успішної діяльності в конкретній галузі, а є поняття, ідеї, теорії, факти, засвоєння яких важливе для становлення кожної людини як особистості, для формування її духовної культури Галуззю, яка містить такі знання, є релігієзнавство. Його вивчення дає змогу пізнати, осмислити сутність понять "релігія", "віра", засвоїти історію релігій, характеристику релігійних вірувань тощо.
Релігієзнавство — гуманітарна наука, яка досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв'язків з політичними, економічними, духовними системами суспільства, особливості їх впливу на віруючих'.
Як галузь гуманітарного знання релігієзнавство виникло в Європі у другій половині XIX ст. на межі філософії, психології, соціології, антропології, етнографії, археології, мовознавства, порівняльної міфології та фольклористики, маючи своїм завданням не апологію певних релігійних догматів, а неупереджене дослідження релігій світу.
Відповідно до тогочасних норм наукових досліджень,
'Тлумачення понять подано за "Релігієзнавчим словником" (К., 1996) або в редакції, наближеній до нього.
8 Релігієзнавство ———————————————————————————
спеціалісти-релігієзнавці, спираючись на емпіричні дані, використовуючи раціональні методи їх інтерпретації, прагнули сформулювати загальні закони розвитку й функціонування науки про релігію. Це зумовило негативну реакцію європейських теологів і певних наукових кіл. Несприйняття релігієзнавства як науки зводилось до того, що не можна вивчати релігію за допомогою раціональних методів, оскільки вона містить ірраціональні елементи. Крім того, порівняльний аналіз різних релігій неминуче спричинить ревізію християнських цінностей.
Проте інтерес європейської громадськості до релігієзнавства постійно зростав. У 70-х роках XIX ст. лекції з історії та філософії релігії стали читати у найбільших університетах Англії, Голландії, Німеччини, Франції, Італії. Релігію з різних точок зору почали досліджувати філософія, психологія, соціологія, історія, правознавство, антропологія, філологія. На рубежі XIX—XX ст. у лоні релігієзнавства сформувалися відносно самостійні дисципліни: філософія релігії, історія релігії, психологія релігії, соціологія релігії, остаточно окреслилося коло проблем, які вони, як і релігієзнавство загалом, досліджували. У XX ст. наукові набутки релігієзнавства стали використовувати не тільки світські вчені, ліберальні теологи, а й релігійні ортодокси.
Предмет і структура релігієзнавства
Предметом релігієзнавства є об'єктивні закономірності виникнення, становлення та розвитку релігій, їх функціонування, структура та різноманітні феномени, взаємозв'язок і взаємодія релігії з іншими галузями знань.
Предмет релігієзнавства значно ширший за його об'єкт і постійно розвивається, розростаючись за обсягом, змінюючись з плином часу. Головним для нього є вироблення найбільш універсальних понять і теорій науки про релігію. Внаслідок цього наукові пошуки та результати досліджень релігієзнавства активно використовують правознавство, мовознавство, фольклористика, етнографія, мистецтвознавство, інші науки, які аналізують релігію під своїм кутом зору. При дослідженні релігій релігієзнавство неминуче звертається до філософсько-світоглядних питань про людину, світ, суспільство, спирається на історію
—————————————————— Предмет, структура і методологія 9
природничих і суспільних наук, особливо на досягнення сучасної науково-технічної революції, на наукове тлумачення феномена релігії.
Релігієзнавство є цілісною і водночас полідисциплі-нарною галуззю гуманітарного знання, об'єднуючи в собі низку розділів і структурних систем, серед яких — філософія, історія, психологія, соціологія, футурологія, феноменологія, антропологія, культурологія та ін.
ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ
Вона охоплює стрижневі проблеми релігієзнавства, пов'язані з гносеологічними та онтологічними її чинниками. Вивчає основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських понять, принципів, які дають філософські тлумачення релігії. Її представляють різноманітні концепції, які інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення тексту давніх літературних творів), феноменології, екзис-тенціоналізму, матеріалізму, прагматизму, позитивізму, лінгвістичної філософії, психоаналізу.
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЇ
Будучи базовою в релігієзнавстві, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку національних і світових релігій. Відтворює минуле різних релігій в конкретності їх форм, накопичує і зберігає інформацію про численні релігії, що існували й існують.
Психолопя релігії
Цей підрозділ досліджує психологічні джерела релігійного феномена, психологію віруючої людини. Вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування релігійних явищ, суспільну, групову та індивідуальну психології (потреби, почуття, настрої, традиції тощо), зміст, структуру, спрямованість цих явищ, їх місце і роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, груп, особистостей.
10 Релігієзнавство ——————————————————————————
СОЦІОЛОГІЯ релігії
У сфері її інтересів — релігія як соціальне явище, суспільні закономірності виникнення, розвитку і функціонування релігії, її елементи і структура, місце, функції та роль в суспільній системі, вплив на інші елементи соціальної системи, специфіка зворотної дії конкретної суспільної системи на релігію, використання релігійного чинника в різних соціальних умовах.
футурологія РЕЛІГІЇ
Розглядаючи перспективи соціальних процесів, вона з'ясовує тенденції розвитку релігії у майбутньому.
ФЕНОМЕНОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ
Об'єктом її є ідеї, цілі, мотиви релігії щодо значень і змісту. Вона подає систематичний опис явищ релігії, класифікує їх на основі зіставлення і порівняння.
релігійна АНТРОПОЛОГІЯ
Головне її завдання — дослідження людини в контексті релігійного світоспоглядання. Основні принципи — єдність духовного й тілесного начал у людині.
релігійна КУЛЬТУРОЛОГІЯ
Враховуючи завдання й значення релігійного мистецтва в практиці богослужіння певних релігійних систем, досліджує храмові архітектуру, скульптуру, малярство тощо.
географія РЕЛІГІЇ
Це — базовий гуманітарний курс релігієзнавства, який акумулює та систематизує знання про територіальну організацію світових, регіональних релігій в історичному аспекті й на сучасному етапі.
————————————————— Предмет, структура і методологія 11
ВІЛЬНА ДУМКА ЩОДО РЕЛІГІЇ
Релігієзнавство вивчає походження та зміст вільної думки, закономірність її розвитку, функції в суспільстві та житті особистості, різні її прояви, історію, типи та етапи розвитку, репрезентативність її за різних епох в народній свідомості, науці, моралі, мистецтві, політиці, філософії, теології.
Методи дослідження в релігієзнавстві
При дослідженні релігії використовують найрізноманітніші методи пізнання: загальнофілософський, соціологічний, спеціальний загальнонауковий, теоретичний, емпіричний. Нерідко вдаються до специфічних методів дослідження. Наприклад, у соціології релігії дають плідні результати соціологічні методи, використовувані для вивчення релігії як певної соціальної структури, елементу суспільства, з властивими їй структурою, соціальними зв'язками, функціями. Це — вивчення документів, різноманітних інтерв'ю, анкетування; методи первинної обробки даних, групування, ранжирування, складання статистичних таблиць. У процесі дослідження релігії здебільшого вдаються до інтегрування індивідуальних методів і прийомів, що відкриває широкі пізнавальні, дослідницькі можливості.
генетичний МЕТОД
Його мета — відтворити розвиток релігії на всіх її етапах від початкової фази. Велику увагу приділяє пошукові, встановленню проміжних ланок в ланцюгу її еволюції. Але чим глибше занурюється дослідник в історичні пласти, тим менше фактичного матеріалу потрапляє в його розпорядження. В такому разі історизм виступає у формі актуалізму (вивчення минулого через пізнання сучасності).
ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД
Він передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також взаємодію у цьому процесі закономірностей історії та конкретних обставин. Історичний метод може бути реалізований через
12 Релігієзнавство ——————————————————————————
генетичний підхід, коли дослідник послідовно вивчає всі, в тому числі й проміжні, стадії розвитку релігії.
ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД
Активно використовуються у релігієзнавстві й порівняльно-історичні дослідження: порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії на різних відтинках часу ^ багатьох релігій, що існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку, реконструкцію тенденцій розвитку Завдяки цьому стає доступним багатий науковий матеріал через зіставлення різних сторін й етапів розвитку конкретної релігії, конфесій, які існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку. На основі порівняльного аналізу сформувалася спеціальна галузь дослідження — порівняльне релігієзнавство.
структурно-функціональний МЕТОД
Він спрямований на розкриття структури і функціонування релігій, релігійних організацій, культів тощо Виділення елементів релігійних систем, порівняння з іншими елементами і системою загалом дає змогу глибше пізнати особливості їх функціонування. Релігія в такому разі є підсистемою
СОЦІОЛОГІЧНИЙ МЕТОД
Передусім він надає широкі можливості пізнання релігії як певної соціальної системи, соціальної підсистеми, що є об'єктом зовнішніх впливів і водночас суб'єктом впливу на різні соціальні інститути, групи, на буття людей Соціологічний аналіз розкриває механізм функціонування релігійних вірувань і вчень у різних соціальних групах віруючих, висвітлює головні тенденції розвитку релігійних ситуацій з урахуванням впливів різноманітних соціальних факторів
ТИПОЛОГІЧНИЙ МЕТОД
Використовуючи його, вдається охарактеризувати історичні типи релігій, а також типи вільнодумства. За допомогою процедур розподілу і групування об'єктів формуються стійкі статистичні групи ознак. Інваріантність ознак
———————————————— Предмет, структура і методологія 13
певного об'єкта є підставою для віднесення його до відповідного типу.
каузальний метод
Сприяє пізнанню причинно-наслідкових зв'язків виникнення й еволюції різних релігійних явищ. Головним питанням каузального методу є "Чому релігія не може бути зрозумілою через саму себе, чому вона не є сачаа хиї (причина самої себе)?" Цей метод допомагає пізнати різні релігійні та нерелігійні форми, аналізуючи відносини людей в процесі їх життєдіяльності.
ФІЛОСОФСЬКО-ЛОГІЧНИЙ МЕТОД
Розглядаючи релігію як об'єкт філософських знань, соціально-духовний феномен суспільства, він досліджує процес відображення релігії у свідомості людини, формування духовних цінностей, релігійних символів і понять. За такого аналізу об'єктом дослідження є не тільки сама релігія, а й природне та соціальне середовище, яке впливає на її формування.
Вчення про релігію поділяють на релігійні (конфесійні) та нерелігійні (неконфесійні); на нормативні, дескриптивні й історичні.
РЕЛІГІЙНІ (КОНФЕСІЙНІ) ВЧЕННЯ
Це передусім напрями, представлені теологами, а також дослідниками, які, хоч і не є богословами, але перебувають на позиціях релігійного світогляду. Їх дослідження безпосередньо пов'язані з релігійними інтересами. Вони вважають, що в основі розуміння релігії повинна бути релігійна віра, а знання сутності релігії можливе лише для віруючої душі. Безсумнівно, особистий релігійний досвід дослідника стає об'єктом внутрішнього спостереження, який може дати унікальний матеріал для розвитку релігієзнавчого пізнання, але результати самоспостереження вимагають теоретичної інтерпретації.
14 Релігієзнавство ————————————————————————————
НЕРЕЛІПЙНІ (НЕКОНФЕСІЙНІ) ВЧЕННЯ
Вони базуються на цілком протилежних світоглядних принципах, використовуючи досягнення науки, мають змогу успішно пізнавати різні феномени і сутність релігії. А відсутність релігійної віри заповнюється фундаментальною релігієзнавчою освітою.
нормативні ДОСЛІДЖЕННЯ
Вони фокусуються навколо істинності постулатів релігії, цінностей, які вона проповідує, тощо.
дескриптивно-історичні ДОСЛІДЖЕННЯ
Їх предметом є структура релігії, її історичний розвиток та ін. Подібні дослідження не оперують оцінними судженнями щодо певних аспектів релігійних доктрин. Релігієзнавство сформувалося на основі дескриптивного підходу, тобто має тенденцію до максимально допустимої об'єктивності, тоді як дисципліни теологічного циклу характеризуються нормативним підходом до предмета. В наш час у вивченні релігії переважає саме дескриптивний підхід.
Методологічні принципи релігієзнавства
Релігієзнавство не ставить за мету узгодити погляди на релігію віруючого і невіруючого чи віруючих різних конфесій, воно дає певний обсяг наукових знань і прагне навчити самостійно й об'єктивно оцінювати релігійні явища, релігію як суспільний феномен, події, що відбуваються в релігійному житті певного суспільства. Тому в своїх дослідженнях воно використовує загальнонаукові та специфічні принципи.
ПРИНЦИП ОБ'ЄКТИВНОСТІ
Будучи вихідним, передбачає сувору об'єктивність, конкретно історичний розгляд предмета, неприйняття абстрактних стереотипів, уявлення в чорно-білих тонах явищ релігії чи вільнодумства. Вимагає науково обгрунтованих положень, встановлених фактів, уникнення тенденційності.
————————————————— Предмет, структура і методологія 15
КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП
Дає змогу розглядати релігію, релігійну філософію, вільнодумство в контексті розвитку духовної культури. А релігієзнавство займається вивченням своєрідних сфер духовної культури в історичному та сучасному аспектах, вирішуючи низку проблем: з'ясовує особливості релігії як феномена культури, властивості релігійно-культурних утворень, специфіку релігійної філософії, своєрідність різних проявів вільнодумства в духовному житті суспільства та особистості.
АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП
Використання його зосереджує увагу на аналізі світоглядних питань в аспекті проблем буття людини, суті, мети та змісту її життя, смерті й безсмертя, тобто в руслі філософської антропології.
принцип ТОЛЕРАНТНОСТІ Й ТЕРПИМОСТІ
Передбачає діалог релігійних і нерелігійних світоглядів про людину, суспільство, світ. Це стосується пояснення основ буття природи, суспільства, людини, космосу, біосфери, економіки, політики, права, моралі, мистецтва, психіки, свідомості та ін. Вихідні засади релігійних і нерелігійних світоглядів різні. Різняться в них і пояснення процесів та подій в природі, суспільстві, людині. Але економічні, екологічні, моральні, естетичні, соціально-політичні та інші ідеї, цінності можуть бути близькими.
ПРИНЦИП ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СВОБОДИ СОВІСТІ
Має загальнофілософський, теологічний, етичний, естетичний, політологічний і правознавчий аспекти, передбачає за людиною право сповідувати певну релігію чи не сповідувати жодної, відправляти чи не відправляти релігійні культи і відповідно організовувати наукові дослідження цих явищ і процесів.
Аналізуючи будь-яку форму релігії, релігієзнавство використовує:
1) загальнофілософські та соціально-філософські категорії: буття, свідомість, пізнання, відображення, символ,
16 Релігієзнавство ————————————————————————
істина, омана, фантазія, суспільство, матеріальне і духовне виробництво, культура, відчуження;
2) загальнонаукові терміни: структура, система, функція, закон, роль та ін.;
3) конкретні наукові терміни: епоха, право, ілюзія, віра, почуття, настрій, страждання, спілкування, мова, життя, смерть;
4) спеціальні релігієзнавчі терміни: релігія, теологія, релігійний культ, церква, конфесія, храм, молитва, теїзм, деїзм, пантеїзм, атеїзм, скептицизм. Особливе місце посідають терміни: Бог, ангел, пекло, рай, привид, карма тощо, які в науці мають інше значення, ніж в релігії;
5) терміни, які відображають процеси трансформації релігії: сакралізація, секуляризація, розвиток і еволюція релігії, церквоутворення, сектоутворення, детеологізація, модернізація, деміфологізація.
*•
2 розділ релігія ЯК ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ
Поняття і сутність релігії
Слово "релігія" латиною означає благочестя, святиня, предмет культу, що співвідноситься з чимось вищим, святим, надлюдським у житті людини. Це абсолютне, святе називають Богом, Божеством, хоча кожна окрема релігія по-своєму іменує цю вищу силу. Не існує релігії без Бога, тобто уявлення про Бога. Бог є початком і сенсом будь-якої релігії.
Релігія — не тільки уявлення про Бога, не тільки форма свідомості. Це й реальне життя, дії людей: культ, богослужіння, церковна організація, форми і принципи організації суспільного життя, що певною мірою ґрунтуються на релігійних засадах.
Релігія — духовний феномен, що виражає віру людини в надприродне Начало — джерело буття всього існуючого, яке є для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ.
Поняття "релігія" безпосередньо пов'язане з поняттям "Бог". Бог, за релігійними уявленнями, є передусім Абсолют, вивищений над людськими, природними силами, здібностями, якостями та відносинами. Він створив світ, не належачи до нього. Бог є трансцендентним (потойбічним), таким, що перебуває поза межами конкретного замкненого (іманентного) кола свідомості. Тому людина не може відкрити Бога, побачити його, пізнати так, як вона може пізнати будь-яке природне явище. Лише сам Бог
18 Релігієзнавство ——————————————————————————
може відкритися людині, перейти межу між трансцендентним та іманентним.
Бог — верховна надприродна сутність, яка, згідно з різними релігійними вченнями, наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу, зумовлюючи все, що відбувається в ньому.
Теологія (богослов'я) та її світоглядні опоненти багато віків шукають доказів як "за", так і "проти" існування Бога. Наслідком таких пошуків став висновок, що будь-які докази марні. Вони нічого не доводять людині, яка не вірить, і непотрібні людині, яка вірує. Німецький філософ І.Кант (1724—1804) вважав, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.
Прагнення з'ясувати витоки і сутність релігії, її риси зумовило виникнення спеціальної галузі знань — релігієзнавства. Релігієзнавство і теологія — дві відмінні форми осягнення феномена релігії.
богословсько-теологічне ДОСЛІДЖЕННЯ РЕЛІГІЇ
Теологія (богослов'я) виникає із спроби пояснити, зробити доступними для віруючих загальні положення певної релігії, образи, втілені у священних книгах, постанови соборів, догматичні формули. До неї входять розділи:
догматика (системний виклад положень, які вважають істинними), моральне богослов'я, екзегетика (тлумачення . біблійних текстів), літургія (теорія богослужіння), каноніка (теорія церковного права) тощо. Теологія безпосередньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вивчає релігію та різні форми релігійного життя з погляду 'їх практичного використання. Релігієзнавство намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів в історичному розвитку.
Богословсько-теологічний підхід до релігії — це погляд на неї зсередини, з позиції самої релігії. Основою його є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина. Їй властивий особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід — переживання, пов'язані з відчуттям присутності у житті Вищого начала. Реалізується він на основі визнання абсолютності релігійного віровчення. Головне в богословсько-теологічному підході — обгрунтування та захист релігійного віровчення,
-————————————————— Релігія як предмет дослідження 19
доказ вічної цінності релігії для кожної конкретної людини і людства.
Богословсько-теологічному підходові до релігії (погляд "зсередини") протистоїть філософський метод розуміння релігії (погляд "ззовні").
ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ РЕЛІГІЇ
Філософія прагне з'ясувати загальні принципи та закономірності явищ, процесів дійсності, пізнати їх сутність. Вона дотримується критичного підходу до всього, у тому числі й до релігії; на відміну від теології, нічого не бере на віру. Це не означає, що її метою є руйнування колективних вірувань, моральних засад людського буття. Передусім вона прагне з'ясувати, наскільки міцні людські погляди і переконання. Філософія — це розгалужена система вчень, шкіл, течій та напрямів. Одним з них є релігійна філософія, яка засобами філософської методології досягає такої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з релігійною філософією у XVII— XVIII ст. зароджується філософія релігії, в якій також домінує позитивна тенденція щодо оцінки ролі релігії у житті людини та суспільства. Але її тлумачення релігії виходить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфесій. У лоні філософії релігії існують вчення: деїзм (тлумачить Бога як найвищий Розум, з буттям якого пов'язана будова Всесвіту), і пантеїзм (розчиняє Бога у природі та культурі).
Філософський аналіз релігії домінував до середини XIX ст., коли поряд з теологічним та філософським починає формуватися науковий підхід.
наукові ДОСЛІДЖЕННЯ РЕЛІГІЇ
Відмінність між філософським та науковим підходами в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і в методах дослідження. Предметною сферою філософії є дослідження дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує на вивченні світоглядного аспекту релігії. Найсуттєвіше для неї — як вирішується у релігії проблема духовного й матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну із сторін суспільного життя у взаємозв'яз-
20 Релігієзнавство ——————————————————————'•———
ках та взаємодії з іншими його галузями: як формується релігія; як певні релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони формують у людей; як діють релігійні організації; які функції релігії у суспільстві.
Виникнення релігії
Релігія виникла на певному етапі історії суспільства, її зародження та формування зумовлені розвитком людської свідомості.
Перший етап у розвитку людської свідомості пов'язаний з появою мавполюдей і тривав до епохи неандертальської людини (формування родової общини). Це був період чуттєво-конкретної, безпосередньо залученої у трудовий процес стадної свідомості. Вона не виходила за межі матеріальної практики, оскільки духовна сфера ще не була відокремленою. Вести мову про релігію на цьому етапі немає підстав.
У родовій общині свідомість людини вже була суспільною свідомістю суспільної людини. Людина мала світогляд, на основі якого взаємодіяла з навколишнім світом. Первісна суспільна свідомість була синтетичною, містила зачатки майбутніх форм суспільної свідомості, наївно-реалістичні погляди на світ, які перепліталися з нереалістичними, фантастичними. Усі вони відображалися в міфах. А міф на той час був головним носієм інформації, його легко запам'ятовували і передавали від покоління до покоління. Міф виконував роль світогляду:
містив загальну оцінку світу, формував ціннісні орієнтири, норми поведінки і діяльності. Основою міфологічного світогляду було уособлення природи, яке полягало в порівнянні природи з людиною. При цьому на природу "переносили" всі людські якості, насамперед здатність діяти свідомо.
Міфологічний світогляд формувався під час трудової діяльності людини. Водночас розвивалося мислення, закладалися умови для формування системного світогляду.
Найдавнішими предками людини були архантропи, (людина уміла), які жили 2,5—3 млн. років тому. Залишки їх кісток знайдено в Африці, Європі, Азії, але тогочасних поховань не збереглося, відсутні й сліди релігійного культу. Наступний предок людини — пітекантроп — жив
———————————-————— Релігія як предмет дослідження 21
1 млн років тому, на початку палеоліту. Залишки його було знайдено на о. Ява 1891 р. Ця мавполюдина зовнішнім виглядом нагадувала мавпу: довгі передні кінцівки, спадисте чоло, масивна нижня щелепа. Пітекантропи не мали постійного житла, не користувалися вогнем, та вже ходили на задніх кінцівках і, можливо, володіли елементарною виразною мовою та виготовляли найпростіші знаряддя праці. Релігії в них також ще не було.
Синантроп (китайська людина) молодший від пітекантропа на 300 тис. років. Залишки його виявлено в 1927 р поблизу Пекіна. Він мав кращі знаряддя праці, користувався вогнем, розвинутішою була його мова, про що свідчить форма нижньої шелепи.
Ще через кілька сотень тисяч років еволюції людини з'явився неандерталець (залишки знайдено в місцевості Неандерталь у Німеччині в 1856 р.). Неандертальських стоянок налічується до двохсот, є вони і в нашій країні. Неандертальці за фізичною будовою більш подібні до сучасної людини: кремезні, середні на зріст Більшість дослідників вважає, що вони жили 100—400 тис. років тому. Саме на цей час припадає льодовиковий період, коли клімат Європи став дуже суворим. Жили неандертальці в печерах, носили одяг зі звіриних шкур, вільно добували вогонь, у них існував поділ праці за статевою ознакою. Колективне полювання змусило 'їх жити згуртованіше, ніж попередники, і спілкуватися мовою. Формою організації суспільного життя була кровноспоріднена орда.
Архантропи, пітекантропи, синантропи не ховали своїх померлих родичів, їхні трупи вони залишали на місці смерті чи викидали з печери, а може, й з'їдали. Мабуть, саме тому так мало вціліло їх залишків. Неандертальці вже почали ховати померлих. На стоянці в печері Кіїк-Коба (Крим) виявлено поховання дорослої людини і дитини Обох було покладено на бік зі злегка зігнутими колінами, тіла пофарбовано вохрою. В печері Тешик-Таш було поховано дитину. Навколо її черепа парами лежали роги козла, які, можливо, були об'єктом полювання людей цього роду. В обох випадках наявне певне ставлення до факту смерті, до покійника, піклування про нього. Можливо, тоді з'явилися уявлення про ймовірність існування за межами реального буття.
Серед дослідників побутує також думка, що ніякої релігії у неандертальців не було, а поховання вони здійснювали із санітарно-гігієнічних потреб чи визнання
22 Релігієзнавство ——————————————•———————————
авторитету в общині жінки-матері, яка захищала свою дитину і після її смерті.
Релігійні уявлення були властиві кроманьйонській людині, залишки якої знайдено в 1868 р. у печері Кро-Ма-ньон (Франція). Її існування датується пізнім палеолітом, приблизно 40 тис. років тому; вона є вже "Ното паЬіІех" — людиною розумною. Кромоньйонці застосовували вдосконалені засоби полювання, вміли будувати землянки, носили одяг, жили кровнородинною общиною. У цей час панував матріархат.
Неподалік м. Іркутська у долині р. Біла (с. Мальта) на кроманьйонській стоянці виявлено поховання дитини з численними прикрасами — намистом, браслетами тощо. Тіло було пофарбовано червоною вохрою. Поховання засвідчили уявлення, що, можливо, й після смерті людина десь існуватиме й її зв'язок з родом не перерветься.
Пам'ятки кроманьйонської культури дають підстави стверджувати, що виразні релігійні уявлення людей виникли приблизно 30—50 тис. років тому. Це не був од-номоментний акт, процес тривав упродовж 20 тис. років, охоплюючи останній період доби розкладу первіснообщинного ладу і початковий період класового суспільства.
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії
Релігія як явище духовного життя суспільства виникла внаслідок дії різних чинників у складних умовах становлення людства. За своєю природою вона є соціальним явищем, тісно пов'язана із соціальним життям та розвитком суспільства.
Наші далекі предки жили в умовах елементарного виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були недосконалими, вироби і виробничі технології — найпростішими, продуктивність праці — низькою. Вони цілковито залежали не тільки від природи, а й від незрозумілих для них сил суспільного життя, яке весь час ускладнювалося:
зростала сила традицій та звичаїв, посилювалася залежність від суспільства. Це породжувало відчуття безсилля, зумовлювало пошуки його причин. У цьому складному соціальному контексті поставали як реальні, так і фантастичні уявлення про світ, зокрема релігійні уявлення про
.————————————————— Релігія як предмет дослідження 23
надприродне. У релігієзнавстві все це називають соціальними чинниками релігії.
Отже, релігійна свідомість стала притаманною лише "людині розумній", хоч у первісному стаді "людей умілих"(пітекантропів, синантропів) рівень розвитку виробництва був ще нижчим, залежність від природи ще сильнішою. Причина — в особливостях сприйняття людиною навколишнього світу. Пітекантроп лише починав мислити, свідомість його мала стадний характер, грунтувалася на усвідомленому інстинкті. Мислення було вкрай обмеженим, а мозок нерозвинутим, йому були недоступні абстракції. Первісна людина мислила логічними категоріями, але в межах конкретних понять. У неандертальця і кроманьйонця почали формуватися абстрактні поняття, що дало їм змогу відірватися від конкретності, продукувати уявлення, які їй не відповідали. Однак це не послабило пізнання, оскільки помилки також допомагають вивірити істинне знання. Саме помилки породили перекручені, фантастичні уявлення. Так складалися умови для виникнення релігії, які мали гносеологічний (теоретико-пізна-вальний) характер — її гносеологічні чинники.
Інтереси первісної людини, очевидно, не виходили за межі потреб у їжі, теплі, продовженні роду. Вона відчувала та пізнавала світ в його складності, гармонії та суперечностях, намагалася знайти відповідь на питання, пов'язані з її існуванням.
У первісному суспільстві філософів не було, суспільна свідомість не мала філософського аспекту, однак уже в аморфній міфологічній свідомості наявні були зародки майбутньої свідомості цивілізованого суспільства. Онтологічні чинники (вчення про буття) також зароджувалися в міфологічній свідомості. Релігійна свідомість стала задовольняти і цю духовну потребу людства.
Величезний вплив на формування релігійної картини дійсності у первісної людини справили обставини психологічного характеру. Безсилля людей перед силами природи і суспільства спричиняли постійне психологічне напруження. Головною емоцією був страх, він загострював увагу, мобілізовував організм. Постійні життєві труднощі та небезпеки призводили до того, що життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над діями і думками. Тому фантастичне починає панувати над реальним. Так сформувалися психологічні чинники релігії.
24 Релігієзнавство ————————————————————————————
Усі зазначені чинники походження релігії (соціальні, гносеологічні, онтологічні, психологічні) взаємодіяли та взаємопосилювали один одного, набуваючи особливої ваги за різних обставин.
Основні теорії походження релігії
Люди здавна замислювалися над сутністю, походженням, розвитком релігії. На рубежі II і III тисячоліть окреслилося декілька підходів щодо тлумачення поняття "релігія": богословський, філософський, соціологічний, біологічний, психологічний та ін.
Більшість віруючих і духовенства, не обізнаних з богословськими тонкощами, стверджує, що релігію Бог подарував людству, вона є вічною і незмінною, саме їхня релігія істинна і не потребує знань щодо її походження. Але, попри це, існує загальновизнана історія релігій, яка фіксує початок кожної з них. Відомості про давні релігії дійшли до нас з глибин століть. Про релігійні уявлення людей у давнину свідчать численні історико-культурні пам'ятки.
теологічні ТЕОРІЇ
Низка теорій грунтується на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії — теологічні теорії (традиціоналістська, теїстична, православно-академічна).
традиціоналістська ТЕОРІЯ
Вона грунтується на тому, що відкрив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама і Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мой-сея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззастережній вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.
Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (428—348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно є особливою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує
^"г-————————————— релігія як предмет дослідження 25
простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а Єдине — незмінне. Релігія є наслідком споглядання людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, людська душа, сповнена ідей Бога, згадує про нього в матеріальному світі, шо і є основою релігії. Цю теорію походження релігії пізніше розробляли мислителі, яких церковна історія назвала святими отцями церкви. У православ'ї це Афанасій Олександрійський (прибл. 295—373), Іван Зло-товуст (прибл. 350—407), Іван Дамаскін (прибл. 675—753), у католицизмі — Августин Блаженний (354—430) та ін. До них належать і видатні богослови Корігена (185—245), Тертулліана (прибл. 160 — після 220), Фома Аквінський (1225—1274). Ця теорія доступна для сприйняття, не потребує доведення, оскільки грунтується на вірі. Тому вона набула значного поширення у християнському богослов'ї. Стосується вона тільки християнства. Щодо інших релігій християнство допускає будь-які пояснення їхнього походження.
теїстична ТЕОРІЯ
Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від світу речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і природу, тобто надлюдської й надприродної. Вона є джерелом усього, а отже, і релігії. Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному — релігія є результатом розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існування Бога. Її сповідувало багато визначних мислителів, особливо у XVI—XIX ст.
концепція ВРОДЖЕНИХ ІДЕЙ
Згідно з нею, ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вроджено'ю ідеєю, вона існує в її свідомості від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим представником цієї концепції був французький вчений Р.Декарт (1569—1650).
Богословський раціоналізм
На думку його засновника, німецького філософа Г.-В.Лейбніца (1646—1716), розгортання декартівських врод-
їб Релігієзнавство —————————————————————————
жених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство прийшло до християнства — єдиної релігії одкровення.
споглядальний ТЕІЗМ
Започаткувавши його, німецький філософ І.-Г.Фіхте (1797—1879) вважав, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, народжених усвідомленням людиною скінченності свого буття. З цього народжується благоговіння.
Містичні теорії
Спільне в них — визнання надприродного походження релігії. Згідно з ними виникнення релігії є наслідком одкровення, але не раз і назавжди даного першим людям безпосередньо Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Яскрава постать серед містиків — німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Ф.-І. Якобі (1743—1819). Він вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, вони є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних специфічних умов і потребує не розуму, а віри. Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.
православно-академічна ТЕОРІЯ
Сформувалася в другій половині XIX ст. у російському богослов'ї. Засновником її був професор Московської духовної академії Ф.Голубинський (1797—1854). Його учень В.Кудрявцев-Платонов (1828—1891) виникнення релігії пояснював дією двох джерел: 1) об'єктивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини;
2) суб'єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу. Аргументуючи цю точку зору, він посилався на теорію вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.
Оскільки вроджені ідеї є результатом Божественної волі, вони повинні містити ідею Бога. Ці ідеї є релігією. Але наявність великої кількості невіруючих у світі доведеться пояснювати відсутністю у них вроджених ідей про
————————————————— Релігія як предмет дослідження 27
Бога. Щодо цього В.Кудрявцев вважав, що не слід припускати, ніби вроджена ідея Бога із самого початку існує у свідомості людини як уявлення чи поняття. Вона існує навіть не як здатність утворювати поняття про Бога, а як вроджене прагнення до нескінченного, потреба здобуття знань про Бога.
Одкровення, за В.Кудрявцевим, має дві передумови:
1) безмежні здібності Бога; 2) процес людського пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.
Академічний теїзм використовує наукові аргументи і тому до певної міри удосконалює богословські теорії походження релігії. Але він визнає абсолютний пріоритет віри і не переходить межі, за якою починається справжня наука. Він просто прагне досягти сучасного рівня розвитку людського мислення, осучаснити релігію.
наукові ТЕОРІЇ полггико-державна ТЕОРІЯ
Започаткована у V ст. до н.е. грецьким філософом Крітієм (460—403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців. Її поділяв Лактацій (250— 225 до н.е.), який вважав засновником релігії другого римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти та енциклопедисти XVII—XVIII ст. Релігію вони вважали ошуканством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального суспільного спокою.
євгемеризм
Його автором був грецький філософ Євгемер (340—260 до н.е.), який гадав, що релігія бере початок з вшанування й обожнювання найдавніших царів.
натуралістична (МАТЕРІАЛІСТИЧНА) КОНЦЕПЦІЯ
Будучи сучасницею євгемеризму, грунтувалася на тому, що все духовне, зокрема релігія, виникло під час розвитку матеріального світу як похідне від нього. Її прихильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей, їх ставлення до природи та взаємовідносин з нею. Серед мислителів цього напряму — грецький філософ-матеріаліст Епікур (342—270 до н.е.),
ЗО Релігієзнавство ——————-—————————————————•
Людина спочатку намагається боротися за свій добробут з допомогою магічних засобів, але, впевнившись в їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина "винаходить" науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука рівйі за значенням, є ланками єдиного ланцюга. Насправді — це різні галузі мислення і діяльності людей.
психологічна ТЕОРІЯ
Пояснює зародження релігії особливостями природи людини. Її започаткував австрійський психолог З.Фрейд (1856—1939) — автор теорії психоаналізу. Релігія, за Фрей-дом, є наслідком психологічних переживань людини в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини подібний до світорозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. У Фрейда психічне передує соціальному, цілком визначає його, а тому психологічне сприйняття світу первісною людиною зумовлює релігійне світорозуміння.
Структура релігії
Структура релігії — складові, без яких неможливе існування релігії, які у своїй єдності становлять релігію.
Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший з них пов'язаний з релігійною свідомістю — особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий — з культовою діяльністю; третій — з релігійними організаціями.
Більшість релігієзнавців вважає, що сутність релігії слід шукати у сфері релігійної свідомості, пов'язуючи релігію з вірою, оскільки в широкому обігу слово "віруючий" ототожнюється з поняттям "релігійна людина".
Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може бути предметом віри незалежно від усвідомлення об'єктивної дійсності. Не можна вірити в об'єкт як такий. А можна вірити тільки в певні уявлення про цей об'єкт (що він існує і наділений певними властивостями).
Віра — елемент людської свідомості, особливістю якої є бездоказове визнання істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.
————————————————— Релігія як предмет дослідження 31
Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне, яке за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу. Релігійна людина вірує у винятковий характер надприродних істот або сил, не застосовуючи до них звичайні критерії емпіричної вірогідності. Але не всі гіпотези стають предметом віри. Активне емоційне та оціночне особисте ставлення до нього охоплює вольовий процес, виявляється у поведінці особистості.
Віра як складова акту вольового вибору відображає стверджувальну силу духу. Вона служить людині в мобілізації її духовних та фізичних сил у проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви.
Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — це віра в єдиного Бога. Поширена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, — це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога.
Віру в надприродне та можливість установлення з ним певного зв'язку, яка є істотною характеристикою релігії, визнає й чимало світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом.
Преформізм — учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, зароджуються та містять свої потенції у нижчих формах.
Деякі вчені тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. Релігія, на їх погляд, є переважно міфологічною системою, а формування релігійної свідомості починається із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах. Їх джерелом є природа, суспільство, людина. На основі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки.
Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Богословсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов'язує ці почуття з надприродним джерелом, "із зустріччю віруючого з божеством, священним". Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне джерело релігійних переживань не підлягає науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної течії стверджують, що
ЗО Релігієзнавство ——————-—————————————————•
Людина спочатку намагається боротися за свій добробут з допомогою магічних засобів, але, впевнившись в їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина "винаходить" науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука рівйі за значенням, є ланками єдиного ланцюга. Насправді — це різні галузі мислення і діяльності людей.
психологічна ТЕОРІЯ
Пояснює зародження релігії особливостями природи людини. Її започаткував австрійський психолог З.Фрейд (1856—1939) — автор теорії психоаналізу. Релігія, за Фрей-дом, є наслідком психологічних переживань людини в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини подібний до світорозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. У Фрейда психічне передує соціальному, цілком визначає його, а тому психологічне сприйняття світу первісною людиною зумовлює релігійне світорозуміння.
Структура релігії
Структура релігії — складові, без яких неможливе існування релігії, які у своїй єдності становлять релігію.
Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший з них пов'язаний з релігійною свідомістю — особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий — з культовою діяльністю; третій — з релігійними організаціями.
Більшість релігієзнавців вважає, що сутність релігії слід шукати у сфері релігійної свідомості, пов'язуючи релігію з вірою, оскільки в широкому обігу слово "віруючий" ототожнюється з поняттям "релігійна людина".
Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може бути предметом віри незалежно від усвідомлення об'єктивної дійсності. Не можна вірити в об'єкт як такий. А можна вірити тільки в певні уявлення про цей об'єкт (що він існує і наділений певними властивостями).
Віра — елемент людської свідомості, особливістю якої є бездоказове визнання істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.
————————————————— Релігія як предмет дослідження 31
Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне, яке за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу. Релігійна людина вірує у винятковий характер надприродних істот або сил, не застосовуючи до них звичайні критерії емпіричної вірогідності. Але не всі гіпотези стають предметом віри. Активне емоційне та оціночне особисте ставлення до нього охоплює вольовий процес, виявляється у поведінці особистості.
Віра як складова акту вольового вибору відображає стверджувальну силу духу. Вона служить людині в мобілізації її духовних та фізичних сил у проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви.
Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — це віра в єдиного Бога. Поширена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, — це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога.
Віру в надприродне та можливість установлення з ним певного зв'язку, яка є істотною характеристикою релігії, визнає й чимало світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом.
Преформізм — учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, зароджуються та містять свої потенції у нижчих формах.
Деякі вчені тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. Релігія, на їх погляд, є переважно міфологічною системою, а формування релігійної свідомості починається із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах. Їх джерелом є природа, суспільство, людина. На основі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки.
Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Богословсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов'язує ці почуття з надприродним джерелом, "із зустріччю віруючого з божеством, священним". Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне джерело релігійних переживань не підлягає науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної течії стверджують, що
32 Релігієзнавство ———————————————————^——
людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантастичні істоти, зв'язки та відношення.
Проблема пріоритету раціональних та емоційних аспектів релігійної свідомості набуває нового звучання при розгляді взаємодії різноманітних рівнів цієї свідомості. Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого віровчення, зміст якого розкривається й обфунтовується у спеціальній галузі релігійних знань — богослов'ї (теології). Воно є набором теоретичних та практичних дисциплін — апологетики, догматики, пастирського богослов'я та ін. Основне для теології — формування ортодоксальних релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно з інтересами церкви, боротьба з єретиками та різноманітними відхиленнями у поглядах.
Представники богословсько-теологічної думки наполягають на безумовному пріоритеті догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнавства вважають, що бргословсько-теологічний аспект у будь-яких його формах є вторинним. Тому в розвинутих формах релігії головне не пріоритети будь-якого із рівнів релігійної свідомості, а їх взаємодія та взаємовплив.
Як і всі явища духовного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини — розуму, почуття, волі. Складовими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння, світовідчуття і ставлення до світу, які визначають основні структурні елементи релігії: релігійну свідомість, культ, організації.
РЕЛІГІЙНА СВІДОМІСТЬ (ІДЕЇ, УЯВЛЕННЯ, ПОЧУТТЯ)
Вона становить концептуальний аспект релігії, все те, що можна сказати про неї й що вона стверджує про себе. Сюди належать міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, а також догмати, зміст священних книг, легенд, молитов тощо.
Релігійні почуття є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів не існує, це звичайні людські почуття, занурені в специфічну релігійну сферу, пов'язані з вірою в нереальний світ надприродного. У житті віруючий пізнає широку гаму звичайних людських почуттів, домінуючим серед яких є почуття страху, потім — розчулення, катарсису (очищення).
Однак наявність у людській свідомості релігійних ідей,
————————————————— Релігія як предмет дослідження 33
уявлень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Надприродні істоти можуть фігурувати у творах мистецтва як художні образи, людина може грунтовно знати релігійне вчення і не бути віруючою. Річ у тім, що надприродне релігією сприймається як справді існуюче, з ним віруючий прагне встановити зв'язок як з реальним об'єктом.
релігійний культ
Це — основний елемент релігії, що відрізняє її від інших форм суспільної свідомості, соціальних інститутів. Його специфіка виявляється не в особливих характерах, предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, що належать до культової системи, набувають у ній символічного змісту і функціонують у соціальній взаємодії.
Релігійний культ — реалізація віри у діях груп, людей, індивідів.
Культова система є сукупністю певних обрядів, які виражають особливості релігійного культу.
Обряд — сукупність символічних індивідуальних або колективних дій, зумовлених звичаями, традиціями соціаль--^ ної спільноти, що символізують певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на встановлення певних взаємовідносин людини з надприродними об'єктами.
Важливою ознакою обряду є його символічний характер, головні елементи якого — знак (рухи, які мають певне смислове навантаження) і символ (умовне позначення змісту предмета, явища). Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає: матеріальну форму; заповнений (позначений) предмет; певне значення або зміст. Знак — штучне утворення, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення має зовнішній формальний характер, є зовнішнім процесом вияву оформленого змісту. А символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості за допомогою цілісних чуттєво сприйнятих об'єктів образно відтворювати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не у самих діях, а в ідеальному змісті, втіленому в ньому.
Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом 'їх спіритуалізації (одухотворення), завершившись появою молитви. Як вербальний (словесний) компонент, вона
34 Релігієзнавство ————————————————————————————
спершу входила до обряду жертвопринесення. Згодом відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.
Молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри.
Молитви бувають колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійснюється під час богослужіння у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Значну роль у культовій системі відіграє естетичний чинник. За допомогою культових дій у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи, внаслідок чого негативні емоції трансформуються в позитивні.
релігійні організації
Релігійні організації — об'єднання людей, груп на основі спільних вірувань та інтересів щодо відправлення релігійних культових дій.
Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, потребують упорядкованості, організованості. На їх базі формується релігія як соціальний інститут, виникають релігійні організації. Першою їх ланкою є релігійна група. У давні часи в культових діях брали однакову участь всі члени первісної спільноти. Згодом в релігійних групах виокремилися спеціалісти з проведення культових дій: чаклуни, шамани, утворивши своєрідну професійну групу, зайняту організацією та здійсненням обрядів.
Важливою метою релігійних організацій є вплив на їх членів, формування у них відповідних мети, цінностей, ідеалів. Реалізація цілей досягається виробленням систематизованого віровчення, формуванням системи його захисту та виправдання, здійсненням та керівництвом культовою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтримкою зв'язків із світськими організаціями, державним апаратом.
Формування релігійних організацій зумовлене розвитком процесу інституціоналізації, посиленням системних якостей релігії, виокремленням стійкої соціальної верстви — служителів культу. Вони очолили релігійні інститути, зосередили у своїх руках діяльність щодо генерування, трансформації релігійної свідомості та регуляції поведінки віруючих.
Релігійна організація є складним соціальним інститу-
___-——-—————————— Релігія як предмет дослідження 35
том. Відомо чотири основні типи релігійних організацій:
церква, секта, харизматичний культ та деномінація.
Церква — релігійна організація зі складною, суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії священнослужителів і віруючих.
Основні її функції: вироблення, збереження та передача релігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.
Секта — течії, об'єднання віруючих, опозиційні щодо певних релігій.
Виникає вона внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів. Їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від деяких традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).
Харизматичний культ — різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).
Властивий він католицизму і православ'ю. Право на лідерство в ньому визнається за особою, наділеною особливою здатністю до керівництва.
Деномінація — перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви та секти.
Отже, релігія є складною структурою, яка складається з релігійної свідомості, культової діяльності та релігійної організації.
Головні функції релігії
Функція релігії (лат. їипсііо — виконання, завершення) — способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.
Релігія як компонент соціальної системи виконує в ній декілька взаємопов'язаних функцій. Вони, як і її роль та місце в суспільстві, історично та соціальне обумовлені. Якщо функції релігії — це способи її дії в суспільстві, то
36 Релігієзнавство —————————————————————————
роль релігії є сумарним результатом, наслідком виконання релігією функцій.
До системи функцій релігії входять: компенсаційна, світоглядна, регулятивна, комутативна, комунікативна, культурозберігаюча, інтегруючо-дезінтегруюча, терапевтична.
компенсаційна функція
Є однією з найважливіших, забезпечуючи процес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття. Релігія психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, наповнює новим змістом сенс 'їхнього життя.
світоглядна ФУНКЦІЯ
Виявляється в тому, що релігія як система світосприйняття задає "граничні" критерії, які уможливлюють осмислення навколишнього світу, місця людини в ньому, цілей і сенсу життя. Релігійний світогляд передбачає орієнтацію на "головну проблему життя людини", "ідеальний стан", зумовлює особливості вирішення цієї проблеми.
регулятивна ФУНКЦІЯ
Полягає у здатності релігії через систему норм, приписів, установок, канонів регулювати стосунки, поведінку, вчинки, дії віруючих.
КОМУТАТИВНА ФУНКЦІЯ
Реалізується через спілкування віруючих у межах релігійних спільнот і поза ними. Релігійна комунікація — процес взаємодії, спілкування, релігійної соціалізації, передачі, обміну, засвоєння релігійної інформації, закріплення зв'язків між віруючими.
КОМУНІКАТИВНА ФУНКЦІЯ
Виявляється у спілкуванні віруючих з Богом та між собою. Має вертикальний (спілкування з Богом) і горизонтальний (зв'язок спілкування віруючих) аспекти вияву.
____——-——————————— Релігія як предмет дослідження 37
КУЛЬТУРОФОРМУЮЧА ФУНКЦІЯ
Реалізується у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, мистецтва, збереження цінностей релігійної культури, передачу досвіду від покоління до покоління.
ІНТЕГРУЮЧО-ДЕЗІНТЕГРУЮЧА ФУНКЦІЯ
Охоплює організаційні можливості й здатність релігії (через релігійні інститути) забезпечувати безконфліктний зв'язок, певну злагоду, солідарність, згуртованість суспільства, релігійних громад.
терапевтична функція
Відображає психологічні можливості релігії у знятті негативних наслідків життєвих стресових ситуацій, збереженні внутрішнього спокою, душевної рівноваги та ін.
Класифікація релігій
Зібрати вичерпну інформацію про кількість релігій у світі ще не вдалося нікому, відповідно ніхто не зміг оптимально класифікувати їх. Релігії поділяють на групи на підставі етнічних ознак, часу виникнення, рівня організації, державного статусу. Така модель класифікації базується на найзагальніших принципах.
Одним з перших у західноєвропейській філософській релігієзнавчій думці типологізаційні схеми релігій розробив Гегель: релігія природи, релігія духовної індивідуальності, абсолютна релігія.
Поширеними у релігієзнавстві є генеалогічні (чуттєво-надчуттєві, демоністичні, теїстичні) та морфологічні (родоплемінні, національні, світові) типізації релігій; поділ їх на натуралістичні (абстрактного монізму) та супернату-ралістичні (теїзму) — Н.фон Гартман; релігію природи та етичну релігію — К.Тіле.
За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:
а) ранні форми — релігії, породжені первіснообщинним ладом (анімізм, магія, тотемізм, культ предків);
б) політеїстичні — національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму);
38 Релігієзнавство ———————————————————————————— "*
в) монотеїстичні — християнство та іслам (світові релігії), іудаїзм та сикхізм (національні релігії);
г) синкретичні — утворилися внаслідок зрощування або злиття різних етнічних і світових релігій: афрохристи-янські релігії (церква херувимів і серафимів та ін.), ісламо-християнські секти (абавіти, ісмаїліти відгалужені), суддо-китайські секти (дзен-буддизм, хао-хао), іудео-христи-янські релігії (мормони);
г) нові релігійні течії, рухи (нетрадиційні форми релігій): церква Муна (мунізм), церква Антихриста, церква Сатани, церква Свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом дзюдо і карате.
Релігію можна розглядати як систему, що складається з конкретних релігій, релігійних течій, напрямів, сект, які посідають певне місце в цій структурі.
Класифікуючи їх, застосовують і такі критерії:
1. Статистичний (за кількістю віруючих та їх відсотком до загальної чисельності населення).
2. Час виникнення:
а) релігії, історія становлення та розвитку, яких налічує багато сторіч, — буддизм, християнство, іслам та ін.;
б) "нові релігійні течії", що виникли впродовж новітньої історії або виникають у наш час, — нетрадиційні релігії (кришнаїзм, бахаїзм тощо).
3. Рівень організації:
а) жорстко централізовані (християнство, буддизм);
б) нежорстко централізовані (іслам);
в) самовпорядковані (індуїзм, даосизм, синтоїзм);
г) децентралізовані. 4. Державний статус:
а) державні релігії (іслам у Західній Азії, лютеранство в Північній Європі);
б) релігії, статус яких не закріплений відповідними державними документами (конфуціанство і даосизм) у Китаї, індуїзм в Індії;
в) релігії національних меншин (іудаїзм за межами Ізраїлю, сикхізм, зороастризм). 5. Правовий статус:
а) релігії, підтримувані державою (християнство, індуїзм, іслам, синтоїзм);
б) релігії, які держава не підтримує і навіть переслідує (свідки Єгови, бахаїти в Ірані);
в) релігії, до яких ставлення держави нейтральне (джайнізм в Індії, монодеїзм).
_———-———————————— Релігія як предмет дослідження 39 ;
6. Форми поширення:
а) континуальні (іслам, християнство, буддизм);
б) дискретні (іудаїзм, бахаїзм, кришнаїти). 7. Етносоціальні критерії:
а) автохтонні (етнічні) релігії, що стали частиною етнічної самосвідомості, етнічної культури (іудаїзм, сикхізм, синтоїзм, даосизм);
б) уніфіковані релігії, які не мають безпосередніх етнічних рис, а носять надетнічний характер (християнство, іслам, буддизм, нові релігійні рухи).
В історії релігієзнавства було чимало спроб у процесі класифікації охопити єдиною схемою всі існуючі релігії. Найпоширеніша серед них така:
І. Ранні форми релігії (родоплеменні): тотемізм, фетишизм, магія, анімізм, аніматизм, анімалізм, шаманство, культ природи, культ предків, язичництво, політеїзм.
II. Національні релігії:
1. Ранні національні релігії: релігія Давнього Єгипту, релігія народів Дворіччя, релігії Давньої Індії (ведична, брахманізм), давньогрецька релігія, релігія Давнього Риму, релігії доколумбової Америки та ін.
2. Пізні національні релігії: іудаїзм, індуїзм, джайнізм, сикхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм. III. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам. IV. Нетрадиційні релігії, нові релігійні рухи:
1. Неохристиянство (постало в намаганні пристосувати традиційне християнство до особливостей часу): Богоро-дична церква, церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони), Новоапостольська церква, церква Христа.
2. Релігії орієнталістського напряму (зорієнтовані на культуру, духовність, релігію, мову, історію Сходу): Товариство свідомості Кришни, послідовники Саї Баби, центри Шрі Чінмоя, ошо-центр, вселенська чиста Релігія.
3. Синтетичні релігії (поєднують у собі кілька релігійних систем): Велике Біле братство; церква Єднання;
Всесвітня віра Бахаї.
4. Езотеричні об'єднання (грунтуються на вірі в існування надприродного світу): теософія, братство Грааля.
5. Неоязичництво: Рідна віра, РУН віра, Собор Рідної віри.
6. Сайєнтологічні рухи (зорієнтовані на поєднання науки і практики психоаналізу): діанетика, наука розуму, християнська наука.
7. Сатанізм.
З розділ загальна ХАРАКТЕРИСТИКА РЕЛІГІЙ СВІТУ
Релігія в особливій формі відображає реальні соціальні процеси, інтереси, сподівання і прагнення широких народних мас. Релігійна боротьба, зумовлена розходженнями в розумінні певних догматів, насправді переслідує земні цілі. Тому, аналізуючи будь-яку форму релігії, важливо знати: в яких історичних умовах вона виникла; в яких соціальних верствах поширювалась і як у віровченні відображалися "їх інтереси; які зміни відбувалися в даній формі релігії у процесі історичної еволюції; в якій формі (віровчення, культ, організаційна структура) існує тепер; яка її роль у житті сучасного суспільства.
Первісні вірування
Первісний лад склався приблизно 40 тис. років тому і пройшов три основні стадії розвитку: ранній матріархат, пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожній з них відповідала форма релігії, яка відображала особливості світосприйняття людей у конкретних умовах: ранньому матріархату — тотемізм, пізньому — землеробський культ, патріархату — шаманізм. Усі ці форми не поширювалися поза родом чи племенем, тому їх називали родоплемінними віруваннями. До ранніх форм релігійних вірувань належать також магія, фетишизм і анімізм, які виникли в період формування родового ладу (від 100 до 40 000 років тому).
—————————————— Загальна характеристика релігій світу 41
Магія (гр. тадеіа — чаклунство) — віра в можливість впливу на довколишній світ через надприродне — фетишів, духів тощо шляхом чаклунського дійства.
Наприклад, мисливці деяких північноамериканських індійських племен ще в XIX ст. перед початком полювання на бізонів виконували ритуальний танець, вважаючи, що завдяки цьому їм пощастить заманити бізонів до стійбищ і забезпечити вдале полювання.
В уяві людей магія посилювала їх вплив на природу. Тоді вважалося, що людина може вплинути на природу не лише своєю працею (природні рухи), а й особливими символічними діями — обрядами (надприродний шлях).
Магію поділяють (з урахуванням її мети) на такі основні види: виробничу, лікувальну, застережну, військову, метеорологічну (магія погоди) та ін. Найпоширенішою була виробнича магія, яка, у свою чергу, мала кілька відгалужень: мисливська, риболовецька, будівельна тощо. З розвитком суспільства з'являються нові різновиди виробничої магії: землеробська, скотарська, гончарська, ковальська, навчальна, спортивна.
Особливим різновидом застережної магії були релігійні табу. Слово "табу" запозичене з мов жителів Гавайських островів і означає заборону будь-що робити, аби не накликати на себе біди. Магія дійшла до наших днів як елемент сучасної релігії (віра в надприродну силу обрядів) в самостійній формі (гадання на картах тощо).
Фетишизм (порт. їеіісо — зачарована річ) — віра в існування у матеріальних об'єктів надприродних властивостей.
Фетишами називають предмети, яким віруючі приписують надприродні якості. Порівняно з магією фетишизм є складнішою формою релігії. Якщо магія посилювала вплив на природу, то фетишизм наділяв неабиякими властивостями матеріальні об'єкти. До реальної корисності предметів додавали надприродні властивості бути помічниками й заступниками людей. У фетишизмі в зародковій формі з'являється ідея Бога.
У сучасних релігіях фетишизм зберігся у вигляді поклоніння священним предметам (хрести, ікони, мощі) та у вірі в талісмани й амулети. Талісман, на думку забобонних людей, приносить щастя, амулет оберігає від нещастя. Сучасними фетишами є, наприклад, іконки, ладанки, кулони, слоники, іграшки, "щасливі" квитки.
42 Релігієзнавство ,—————————————————————————
Анімізм (лат. апіта — душа) — віра в існування в тілі людини її двійника — душі, від якої залежать життя особи, її фізіологічний і психологічний стан.
Анімізм бере початок з приписування якостей двійників матеріальним об'єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. З часом до анімізму ввійшли уявлення про двійників матеріальних процесів: хвороби, війни, ковальської справи та ін.
У слов'ян для визначення двійників застосовували два терміни: менш могутніх називали душами, могутніших — духами. Отже, анімізм — віра в існування душ і духів. Прикладом анімізму є деякі релігійні уявлення ескімосів Гренландії (XIX ст.), які вважали, що надприродні двійники були у кожної людини, дерева, струмка, звіра. Коли вмирала людина, їй у могилу клали знаряддя і предмети праці. Вважалося, що двійники цих речей служитимуть двійникам людських тіл у країні мертвих.
В анімізмі здійснюється подальше роздвоєння світу:
світ реальних об'єктів нібито доповнюється світом духовної сутності. У багатьох народів головними двійниками були душі померлих родичів. Тому первісний анімізм ще називають культом предків. У початковому анімізмі двійники уявлялися як інше тіло, невидиме і невідчутне. У багатьох народів побутувала думка, що за деяких обставин двійника можна побачити, почути, відчути: уві сні — як відображення, у воді — як тінь. На цій стадії розвитку релігії не існувало уявлення про безтілесну душу, двійники мислились як інша плоть, що має всі речові характеристики: форму, об'єм, вагу, колір, запах. Наприклад, гренландці вважали, що душі людей мають такі форми, як і їх тіла.
Оскільки люди уві сні "бачили" й душі померлих, виникло уявлення про безсмертя двійників, яке переросло в уявлення про потойбічне життя. Первісні анімісти вважали, що країна мертвих розташована не на небі, а десь на землі чи під землею. Життя душ уявлялось їм звичайним продовженням реального життя. Так, за уявою індійців-алконгінів, душа мисливця у країні мертвих ганяється за душами лося і бобра. В окремих народів існувало уявлення про переселення душ у нові тіла.
У сучасних релігіях анімістичний елемент посідає значне місце. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертні душі — все це є ускладненим анімізмом. Самостійно анімізм живе у вірі в привиди і спіритизмі (віра
____—.———————— Загальна характеристика релігій світу 43
у можливість спілкування з душею померлого за допомогою блюдця, що крутиться).
Анімалізм, зоолатрія (лат. апітаї — тварина; гр. гоп — тварина, Іаіге'іа — служіння) — сукупність магічних обрядів і вірувань, в основі яких — уявлення про тварин, рослин — покровителів роду.
Сформувався він в уявленнях про залежність буття роду загалом та осіб, що до нього належали, від магічної сили певних тварин і рослин, з якими людина прагнула бути у найкращих стосунках. Інколи виражався в уявленнях про вище буття богів, які керували конкретними тваринами, рослинами. Його походження пов'язують з трансформацією тотемічних вірувань. Залишки збереглися у вигляді тваринних атрибутів політеїстичних та монотеїстичних богів (зображення Святого Духа у вигляді голуба).
Аніматизм (лат. апітатиз — уособлений, оживлений) — перенесення психічних властивостей людей на природу, ставлення до неї як до живої істоти.
Головна особливість його в тому, що всі предмети природи уявлялися наділеними людськими рисами.
Намагання олюднити (наділити людськими рисами) усі елементи довкілля дають підстави стверджувати антро-поморфічність давніх вірувань.
Тотемізм (індіан. от-отем — його рід) — віра в надприродну спорідненість груп людей (роду, племені) з певними видами тварин, рослин.
Тотемами називають тварин, яких первісні люди вважали своїми надприродними родичами. У тотемах вони вбачали покровителів роду й племені, захисників, помічників у розв'язанні всіх конфліктів. Тому свої родові колективи первісні люди називали іменами тотемних тварин. Наприклад, родові колективи північноамериканських індійців з племені журавля у XVII ст. мали назви журавля, сома, гагари, ведмедя. А в Австралії наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на запитання європейців "Хто ти такий?" — абориген відповідав: "Я — кенгуру" або "Я — личинка комахи". Такими відповідями вони начебто підтримували свій кровний зв'язок з тотемами.
Спочатку тотемами вважали тільки тварин, які були об'єктом полювання. Пізніше (із збільшенням кількості людських колективів) поклоніння поширилося на решту тварин, а в окремих народів — і на рослини й природні
44 Релігієзнавство —————————————————————————
чинники. Наприклад, в австралійців тотемами були собака Дінго, водяна лілея, оливкове дерево, великий камінь, гарячий вітер, дощ, сонце.
Появі тотемізму сприяли виникнення родового ладу і полювання як основний вид трудової діяльності. Водночас із формуванням родового ладу з'явилася й залежність кожного члена суспільства від колективу родичів, від яких первісна людина могла отримувати допомогу і заступництво. А в умовах, коли полювання було основним видом трудової діяльності, людина дуже відчувала свою залежність від тварин. Ця залежність —^особливість раннього матріархату, втілена в тотемізмі. Його характеризують дві головні риси. Перша — поклоніння не тотемічним духам, а двійникам тотемів. Воно виявлялося через молитви (прохання), танці, табу, жертвопринесення, виготовлення зображень тотемів, спеціальні тотемні свята. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тотему — прагнення ззовні бути схожим на нього. Так, окремі жителі Африки, намагаючись бути схожими на антилопу-зебру, вибивали собі нижні зуби. Друга риса — дозвіл убивати і з'їдати тотема тільки за умови дотримання особливих релігійних обрядів, щоб не нашкодити тотемному духові. Так, індійці-шевенези (Канада) ще на початку XX ст. ставили перед мордою забитого родича-оленя посуд з їжею, танцювали мисливський танець, просили вибачення і бажали щастя духові оленя в-країні мертвих.
Тотемізм — елемент усіх сучасних релігій. Особливо відчутний його вплив в індуїзмі, де багатьох тварин вшановують як священних. Найпочесніше місце серед них посідає корова. Сліди тотемізму простежуються й у християнстві. Святий дух православні зображують у вигляді голуба, а Христа часто називають "агнцем" (ангелом). В обряді ритуального з'їдання тотема втілене християнське таємне причащання, під час якого віруючі, споживаючи хліб і вино, з'їдають тіло і п'ють кров Бога.
Землеробський культ — поклоніння двійникам чинників природи, які впливають на врожай.
Типовий приклад — релігійні погляди індійців-ірокезів, які жили на території нинішніх канадських міст Квебек і Монреаль. Ще в XIX ст. ірокези вшановували чотирьох головних духів: землі, бобів, кукурудзи і гарбуза. Ці духи, за їхніми уявленнями, були жінками. Духів кукурудзи, бобів і гарбуза міфологія ірокезів зображувала у вигляді
--———-————————— Загальна характеристика релігій світу 45
трьох сестер, одягнених у листя відповідних рослин. Крім духів-жінок, вшановували також духів-чоловіків — сонця, дошу і вітру.
Землеробський культ — явище історичне. З розвитком матріархату (прибл. 8 тис. років тому) основним видом виробничої діяльності було мотичне землеробство, яким займалися жінки. Залежність землеробства від природи і керівна роль жінки — ось дві головні особливості, відображені в релігійних поглядах людей. Цю релігійну систему характеризують кілька рис:
1. Вшанування двійників природних факторів, які в уяві людей впливали на врожай. Наприклад, багато народів (ва-вилоняни, єгиптяни та ін.) гадали, що на врожай впливають місяць і планети, тому поклонялися також духам цих об'єктів.
2. Головна роль жінки в релігії. Землеробський культ — своєрідне жіноче вірування. Це виявилося у тому, що найголовніших духів зображали у вигляді духів жіночого роду, а найважливіші релігійні обряди виконували жінки. У деяких народів дозволяли важливі обряди виконувати й чоловікам, але за умови, що вони видаватимуть себе за жінок.
3. Людське жертвопринесення як система. Не розуміючи суті землеробських процесів, люди вважали врожай вдячністю духів за пожертвування, тому намагалися свої дари духам зробити дорожчими, ціннішими. Так виникла ідея необхідності людського жертвопринесення.
4. Ідеї смерті та воскресіння деяких духів. Спостерігаючи за зерном, люди помітили, що після "поховання" воно воскресає. Так зародилося уявлення, нібито деякі духи можуть тимчасово померти, щоб потім воскреснути.
5. Переселення країни мертвих із землі на небо. Багато благ і прикрощів землеробам посилало небо: світло, тепло, дощ, вітер, сніг, град. Це породило уявлення про те, нібито духи живуть на небі. За аналогією і країну мертвих переселили із землі на небо. Саме тоді вперше постала ідея про життя душ мертвих у царстві небесному.
Землеробський культ широко представлений у сучасних релігіях. Серед християнських святих є покровитель землеробства (Георгій), повелитель дощу і грому (Ілля-пророк). Від ідеї жіночого духу землі бере початок уявлення про Богородицю: віруючі в селі називали її покровителькою хлібів. Із землеробського культу прийшли в християнство свята Різдва Христового (в минулому — свято на-
46 Релігієзнавство ———————————————————————————
родження духу сонця) і Пасхи (в минулому свято воскресіння духу зерна).
Шаманізм (евенк, шаман — знахар) — віра в можливість спілкування служителів культу (шаманів) з духами.
Якути ще в XIX ст. вважали, що людину може вилікувати тільки шаман. Процедура його лікування складалася із заклинань, пісень, танців, звернень до духів. Якщо після такого "лікування" людина перемагала хворобу, слава приписувалася шаману, а якщо помирала, винним оголошувався злий дух, що вкрав душу хворого.
Шаманізм теж є породженням певних історичних умов. Приблизно 6 тис. років тому розпочався перехід до патріархату. Основними видами виробничої діяльності стали скотарство і землеробство. Займалися цією працею чоловіки, оскільки вони володіли мисливським знаряддям. Головна роль чоловіка в господарському житті зумовила його пріоритет і в господарському управлінні. Здатність утримувати людей, які нічого не виробляють, і керівна роль чоловіка в суспільстві були втілені в ша-манізмі.
Шаманізм характеризують:
1. Поява професійних служителів культу. Вперше в історії релігії виникла група людей, які засоби для існування значною мірою або повністю здобували за рахунок виконання релігійних обрядів. Хоча в особі шаманів заявило про себе духовенство, церкви ще не було. Шамани не мали власної організації, а діяли в межах родоплемінної, підкоряючись ватажкам роду і племені.
2. Виокремлення головного об'єкта релігійного поклоніння — шаманських духів. З погляду тогочасних людей, ці духи служили шаманові, виконували його волю, допомагали пізнавати таємниці, билися зі злими духами.
3. Головна роль чоловіка в релігії. Кількість духів-жінок різко зменшилася, 'їх витіснили на задній план духи-чоловіки. Серед професійних служителів культу були й жінки, але з поглибленням процесу розпаду родового ладу їх ставало менше.
4. Використання істеричних нападів як засобів виконання релігійних обрядів. У багатьох народів шамани входили в екстаз і доводили себе до нападів, що призводило до нервових захворювань. Дуже часто саме нервовохворі ставали шаманами через свою незвичайність і обмежену здатність до суспільне корисної праці.
___-—————————— Загальна характеристика релігій світу 47
5. Використання оманливих дій як засобів виконання релігійних обрядів. Релігія виникла без будь-якого обману. 1 лише на стадії шаманізму до несвідомого одурманення додався свідомий обман, який став водночас і засобом відправлення релігійних обрядів, і однією з додаткових причин збереження релігійності. Деякі народи Азії, Австралії та Америки, які й тепер зберігають залишки первісного суспільства, перебувають під впливом шаманізму.
Елементи шаманізму існують в усіх сучасних релігіях. Це і професійна каста служителів культу, і уявлення про те, що священики перебувають в особливих відносинах із світом духів, і те, що головні представники надприродного світу — чоловічої статі. До цих елементів належить й екзальтація, властива окремим сучасним релігіям.
Національні релігії
Розпад суспільства на класи спричинив зміну релігійної діяльності людей, а на місце давніх релігій прийшли нові. За змістом вони були складніші, тому їх називають розвинутими релігіями. Всі розвинуті релігії поділяють на три групи: ранні національні, пізні національні та світові. Розвинуті релігії наділені новими рисами. У них головними об'єктами релігійного поклоніння були не духи, а боги. Боги в уяві віруючих — це своєрідні вдосконалені духи, які мають владу і щодо надприродних об'єктів, і над людським суспільством. У класових суспільствах серед багатьох людей побутувало переконання, що саме боги встановлюють, проповідують і захищають нерівність людей. Класове розшарування суспільства зумовила появу церкви як спеціального ідеологічного апарату панівного класу. Церква користувалася всіма засобами для задоволення своїх потреб, контролювала дотримання віруючими релігійних обрядів, захищала існуючі порядки, пропагувала і насаджувала релігійні ідеї.
РАННІ НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ
Ранні національні релігії — релігійні вірування, які виражали ідеологічне протистояння різних верств населення у межах однієї національної держави.
48 Релігієзнавство ———————————————————————
До них відносять давньоєгипетську, давньоіндійську, давньоєврейську, давньогрецьку, давньоперську, давньоримську та ін. Історичним підґрунтям 'їх виникнення та існування був рабовласницький лад. Ці релігії існували в умовах, коли найбільш пригнічені верстви населення тримали у покорі тільки шляхом насильства. Але тоді релігію ще не використовували як засіб ідеологічного впливу на них.
Головні риси ранніх національних релігій:
1. Усунення від офіційного культу низів суспільства. У цих релігіях до культових відправлень не допускали рабів, а в окремих випадках і частину сільської бідноти. Рабів і сільську бідноту, що належали до нижчих верств (каст), називали різнонародженими (їх породила мати). Двічі народженими називали тих, кого народила мати і хто пройшов обряд освячення Богом, тобто одержав друге народження.
2. Нетривалість існування. Давні національні релігії існували тільки в межах рабовласницького суспільства. Як тільки суспільство вичерпувало себе і релігію, на зміну приходили пізні національні або світові релігії.
3. Суворий політеїзм. Усі ранні національні релігії були політеїстичними (гр. роїу — багато, Іеос — Бог), тобто багатобожні. Із багатьох богів виділяли невелику групу головних, а серед них — верховного Бога. Його шанували як царя богів і людей, джерело й охоронця законів. Інших богів вважали його помічниками, які відповідали за окремі сфери земного і потойбічного життя. За віруваннями, наприклад давніх греків (УІІІ—ІІІ ст. до н.е.), верховним богом був Зевс. Крім нього, вшановували богиню шлюбу і подружнього життя Геру, головного суддю в країні мертвих Алда, богиню мудрості, наук і ремесел Афіну, бога мистецтва й охоронця доріг Аполлона та ін. У давньоіндійській релігії (Х—І ст. до^н.е.) брахманізмі як верховного бога шанували Брахму. Йому допомагали Шива — бог створення і руйнування, народження і смерті, Вішну — бог-охоронець, Індра — бог війни та ін. У ранній національній релігії давніх євреїв верховний бог Ягве, богиня шлюбного життя Аннат, бог Сонця Самсон, бог війни Саваоф, бог землеробства — Ілія, бог пустелі — Аза-зел та інші утворили пантеон богів.
4. Зародження вчення про посмертну віддяку (наявність причинного зв'язку між поведінкою людини в земному житті та її долею у загробному). Це вчення визнає посмертну ви-
——-—-————————— Загальна характеристика релігій світу 49
нагороду для одних людей (праведників) і кару для інших (грішників). Однак віддяку пропагували не всі релігії й течії й не на всіх етапах їхнього розвитку. До того ж ранні національні релігії не обіцяли небесної винагороди рабам.
5. Обов'язковість жертвопринесень. У жертву богам приносили пшеницю, винофад, мед, молоко, вино, запашні трави, дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків тощо. Чимало національних релігій вимагали і принесення в жертву людей. За повідомленням Плутарха (II ст. до н.е.), жителі Карфагена, прихильники давньофінікійської релігії, в жертву богу війни Молоху приносили не тільки військовополонених, а й дітей-первістків. Це було характерне і для давньоєврейської, давньовавилонської, давньоєгипетської та інших ранніх національних релігій.
Ранні національні релігії не збереглися, але багато мотивів і обрядів з них увійшли до сучасних релігій. Пізніше національні релігії охопили своїм впливом усі соціальні прошарки однієї національності. До таких належать багато нинішніх релігій: індуїзм, сикхізм, джайнізм (Індія), конфуціанство, даосизм (Китай), синтоїзм (Японія), іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу) та ін.
ПІЗНІ НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ
Пізні національні релігії — релігійні вірування, що постали з намагань приборкати найпригніченіші верстви населення держави.
Виникли з розпадом рабовласництва і зародженням феодальних відносин. Вони позбавлені ідеологічного протистояння низів і верхів.
Головні риси пізніх національних релігій:
1. Великі масштаби впливу. У відправленні культу брали участь не лише правляча верхівка, заможні та середні верстви, але й найбільш експлуатована частина суспільства. Так, індуїзм, який прийшов в Індію у І ст. н.е. на зміну брахманізму, зберіг поклоніння тим самим богам, але ліквідував поділ індусів на касти.
2. Живучість. Багато різних національних релігій існують і до цього часу.
3. Єдність політеїзму й монотеїзму (багатобожжя та єдинобожжя). Більшість релігій цього типу політеїстичні. Але серед них є і монотеїстичні.
4. Спрощення жертвопринесень. Жертвопринесення ху-
50 Релігієзнавство ————————————————————————————
доби, птиці зменшено або зовсім відмінено. Повністю скасовано людські жертвопринесення.
5. Розвинутість учення про загробні відплати. На цьому етапі розвитку релігії уявлення про потойбічне життя набули першочергового значення. Сподівання на небесну винагороду за хорошу поведінку були поширені й серед найбільш пригноблених верств населення. Прикладом пізньої національної релігії є іудаїзм, який у VII ст. н.е. прийшов на зміну давньоєврейській релігії.
Світові релігії
Світові релігії — монотеїстичні релігії, які в процесі свого історичного розвитку подолали єтнонаціональні межі й стали відкритими для всіх.
Такими релігіями є християнство, іслам, буддизм. Головні риси світових релігій:
1. Виникнення у зв'язку з радикальними історичними змінами. Здебільшого це був перехід до розвинутішої соціально-економічної формації (укладу життя), що нерідко супроводжувалося централізацією внутрідержавного життя. Все це стосувалося доль багатьох людей.
2. Космополітичний, пропагандистський характер, орієнтація на всіх людей. Незалежно від статі, соціального стану, національної та расової приналежності, всі вони вважаються рівними перед Богом і такими, що потребують спасіння.
3. Відмова від специфічної обрядовості, яка розмежовує людей різних національностей. Проте певні відмінності в обрядових дійствах існують, не маючи принципового характеру.
4. Велика роль у їх становленні засновника або групи засновників.
5. Відображення способу життя великих регіонів, різних станів, каст, народностей, націй.
6. Чітко виражений прозелітизм. Він виявляється у глибокій прихильності до своєї віри, намаганні навернути до неї якомога більше послідовників інших віровчень.
7. Наявність за певних історичних умов етнічного забарвлення, етнічної та релігійної приналежності.
———.——————————— Загальна характеристика релігій світу 51
Нетрадиційні релігії, неорухи
Це релігійні комплекси, історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності, культурно-побутово, ментальне не укорінені, поширені внаслідок місіонерської дійсності.
Головні риси нетрадиційних релігій, неорухів:
1. Виникнення на хвилі пошуків нових ціннісних орієнтирів. Як правило, спричинювала їх криза традиційної релігії.
2. Міжрелігійний синтез. Нетрадиційні релігії здебільшого поєднують у собі елементи різних віровчень.
3. Динамічність розвитку і поширення, строкатість і постійна змінність спектра. Нетрадиційними для релігії певного етносу можуть бути як світові, національні віровчення, так і неокульти.
4. Привабливість для високоосвічених людей. Нерідко до них прилучаються особи, які активно розмірковують над сенсом життя, прагнуть пізнати духовні надбання різних народів.
4 розділ ранні НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ
давньоєгипетська РЕЛІГІЯ
Територія Давнього Єгипту складалася з 40 номів — земель, де жили колективи, подібні до племен, які ще не знали класового розшарування. Типовою формою їх вірувань були фетишизм, тотемізм і магія. Англійський дослідник Е.Гардінер у книзі "Єгипет фараонів" пише, що в об'єднаному Єгипті релігія була результатом злиття незалежних племінних культів. Кожне місто мало своє божество у формі матеріального фетиша, але значно частіше — у вигляді тварини. Політеїзм об'єднаного Єгипту — закономірний наслідок злиття місцевих номових релігій доди-настичного періоду.
Якщо в більшості народів фетишизм і тотемізм зникли в процесі історичного розвитку, залишивши лише деякі пережитки, то в Давньому Єгипті культ тварин зберігся до часів римського панування. Давньоєгипетське мислення тісно пов'язане з магією, її трьома головними принципами: подібності, заміни цілого його частиною і вірою в чудодійну силу слова (магія слова). Єгиптяни вважали, що магія дана божеством. Магічні тексти використовували з метою вирішення земних проблем, для забезпечення померлому безпечного й вічного життя в потойбічному світі, для встановлення контактів живих з померлими, богами й духами (з надприродними істотами). Єгипетські маги мали репутацію могутніх чаклунів.
Давньоєгипетський пантеон охоплював безліч богів. Одним з найшанованіших з них був бог Гор. Для єгиптян його ім'я стало синонімом слова "бог". У давньоєгипетському пантеоні налічувалося дев'ять божеств: бог
_———————————————— Давньоєгипетська релігія 53
сонця Ра, бог вітру Шу, який розділяв небо і землю, богиня вологості Тефнут, бог втілення землі Геб, богиня неба Нут бог бурі й блискавки Сет, дружина Сета богиня Нефтіс, а також Осіріс, який з часом став володарем неба й якого ототожнювали з Ра, та його дружина Ісіда. З ними був тісно пов'язаний син Ісіди — Гор.
До давньоєгипетського пантеону належали й місцеві герої та фараони. Здавна фараона вважали живим втіленням Гора або його сином. Підставою для обожнювання померлих героїв і володарів були вдячність за їх дії та віра, що вони й надалі матимуть чудодійну силу. Визнання за деякими богами космічного й універсального характеру, висунення такого бога на чільне місце в пантеоні зумовили виникнення монотеїзму. Так постала концепція єдиного бога в трьох особах. Водночас одне божество могло виконувати різні функції та існувати в різних іпостасях. Конкретні боги крім особистих якостей були наділені й атрибутами божества.
Питання походження богів (чи існували вони взагалі й як виник світ) по-різному тлумачилося в давньоєгипетській теології та народній свідомості. Згідно з однією з найдавніших концепцій, життя на Землі походить від бога Геба і богині Нут, які, породивши бога Ра, вранці випускали його в світ, щоб тривало життя всіх істот.
Давньоєгипетські жреці стверджували, що спочатку існував водний хаос у вигляді нерухомого океану Нун, у якому виник бог-сонце, який зійшов потім на створену ним вершину. Ра шляхом самозапліднення породив першу пару божеств: бога Шу і богиню Тефнут — батьків Геба і Нут. Дітьми Геба і Нут були Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтис. Згодом Ра закінчив створення світу, а з його сліз виникли люди.
Серед давніх єгиптян популярною була легенда про Осіріса, вбитого Сетом. Дружина Осіріса Ісіда завдяки магії на деякий час оживила його. Ця легенда проголошує тріумф сімейного життя, вірності та материнської любові. Єгиптяни наділяли своїх богів людськими рисами: психікою, старістю, хворобами, смертю. Саме із спостережень над смертю постали теологія і філософія, які важко ще розрізнити в давніх цивілізаціях.
Потік раціонального мислення давніх єгиптян вперше в історії цивілізацій зумовив появу наукової медицини, про що свідчать хірургічні та інші медичні трактати-папіруси. Розвиток медицини був пов'язаний з мумі-
54 Ранні національні релігії —————————————————.-
фікацією, яка втілювала уявлення про потойбічне життя. Необхідною умовою муміфікації вважали повне збереження тіла померлого. За існуючими тоді уявленнями, померлий є безпорадним у могилі, й забезпечити йому потойбічне існування можуть тільки живі. За пізнішими уявленнями, у померлого, який продовжує життя в могилі, крім потреби в їжі та напоях виникає потреба виходити з могили на денне світло, злітати на небо до богів тощо. Відчуває її вже не тіло померлого, а матеріальний, хоч і невидимий людині елемент, який може бути в могилі, а може й відлітати з людиною куди завгодно. Як писав давньогрецький історик Геродот, "...єгиптяни також стали першими вивчати безсмертя душі людини. Коли помирає тіло, душа переходить в іншу істоту, яка народжується тієї миті. Коли душа пройде крізь тіла усіх земних і морських тварин і птахів, вона знов вселяється в тіло новонародженої дитини". У давньоєгипетській "Книзі мертвих" йдеться про перетворення душі на фенікса, лелеку, ластівку, змію, крокодила, тобто на тварин, які мислились єгиптянами як могутні божества, спроможні встояти перед небезпекою потойбічного життя. Перетворюючись на них, душа відгороджувалася від цієї небезпеки, щоб забезпечити собі безсмертя.
Уявлення давніх єгиптян про потойбічний світ змінювалися протягом віків. Найдавнішим є уявлення про існування його під землею. За часів, коли влада фараонів була надто авторитетною, жерцям не до вподоби було поміщати фараона та великих вельмож у понурому світі підземелля разом із звичайними померлими. Це знайшло відображення у написах на стінах пірамід V і VI династій ("Текстах пірамід"), які свідчать, що фараон і вельможі продовжують своє життя у світі зірок. Водночас вони не заперечували існування підземного царства померлих.
У цей період отримала визнання легенда про існування підземного царства померлих, де знаходилися «країна щастя» Іару (Іалу) та "поле очерету" — давньоєгипетський рай. Оскільки загробне життя давні єгиптяни вважали продовженням життя земного, а померлого сприймали як реально існуючого, здатного принести лихо чи допомагати своїм близьким на землі, то живі намагалися іноді встановити контакт з померлими родичами через листи. Завдяки цьому, на їхню думку, земний та потойбічний світи перебували в певному взаємозв'язку та взаємодії.
Набуло поширення й обожнювання фараона, якого
_ —————-————————————— Давньоєгипетська релігія 55
вважали сином бога сонця та символом добробуту й розквіту країни, носієм найвищої божественної сили. Він виконував найважливіші ритуали, в тому числі урочистий обряд першого орання: прокладаючи першу борозну, мовби запліднював нільську долину від імені богів.
Централізація держави сприяла посиленню влади жерців, які перебирали на себе функції чиновників центру, слугуючи при цьому якомусь з могутніх місцевих богів.
Жрецтво (старослов. "жрети" — приносити жертву) — група людей, яка в політеїстичних релігіях виконує функції посередника між віруючими і надприродними силами, а також здійснює релігійні обряди.
Богам цим приносили численні жертви, на їх честь будували величезні храми, а наймогутніших з них, наприклад бога сонця Ра, проголошували батьками правителя. Будучи адміністраторами і служителями храмів, жреці зосередили в своїх руках керівництво країною в усіх сферах. Вони здійснювали релігійні ритуали, особливо під час свят: у дні, пов'язані з важливими міфічними подіями, із значними подіями у житті фараона, на початку місяця та року тощо. Під час свят спеціально прикрашали та ілюмінували храми, організовували пишні процесії з музикою, піснями, танцями. Найвеличнішим святом вважалося вшанування Осіріса. Кульмінацією його була яскрава процесія, під час якої розігрували містерію смерті та воскресіння Осіріса. На потреби культу, ритуалу та релігійних свят йшло чимало грошей, у них брала участь велика кількість людей, що сприяло зміцненню віри в божественну владу фараона, а відповідно й стабілізувало імперію.
Давньоєгипетське мистецтво було храмовим і поховальним, мало на меті перетворення тлінного життя на вічність. Тому саркофаги, піраміди та храми будували з металу або твердих кам'яних порід, демонструючи цим прагнення до безсмертя. Земне життя вважали фрагментом потойбічного, а піраміду — сходами, які ведуть фараона на небо. Піраміди були не лише гробницями, в них клали все, що оточувало фараона за його життя.
Естетичні погляди ще не відігравали особливої ролі, але ремісники намагалися у своїх виробах втілювати певну ідею. В цьому і полягає велич давньоєгипетського мистецтва, таємниця його впливу на наступні покоління. Храм вважали домівкою бога. Тому він нагадував світ, близький богові. Стеля храму моделює усіяне зорями небо, на
56 Ранні національні релігії —————————————————————
стінах зображено пишні дерева та кущі або віруючих, які несуть у дар богові плоди своєї праці. Найсвященнішим вважався золотий горизонт з уподібненим сонцю богом, який підноситься над ним. Усі розміри ретельно розраховано згідно з таблицями бога мудрості та знання Тота або богині Сашат (жіночого еквівалента).
У духовному житті Давнього Єгипту храми відігравали велику роль. При них були скрипторії — майстерні, в яких складали, переписували релігійно-магічні, історичні, літературні, медичні та інші тексти; бібліотеки; архіви. "Будинки життя" (так їх ще називали) мали величезне значення у збереженні та передачі писемної культури. За давньоєгипетськими уявленнями, вони створені богами і перебували під їхньою особливою опікою.
Однак релігійне життя не завжди було спокійним: час від часу відбувалися релігійні перевороти. Один з них пов'язаний з діяльністю фараона-реформатора Аменхоте-па IV (XIV ст. до н.е.), який прийняв ім'я Ехнатона. Він зрікся віри своїх предків, встановив культ сонячного диска — Атона. За його наказом у давніх єгипетських написах намагалися знищити не тільки імена богів, а й саме поняття "бог", замінюючи його словом "володар", а знак бога — знаком, який позначає фараона. Навіть сонце на завершальному етапі реформи сприймали не як бога, а як царя. Відтоді у світі мали правити лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехнатон.
У "сонцепоклонінні" Ехнатона простежується властивий давньоєгипетській релігії струмінь солярного монотеїзму. Ехнатон мовби довів до логічного завершення концепцію про царя — "сина Сонця", яка бере свій початок від давньої уяви про Сонце як царя. Проте ігнорування Ехнатоном осірістичних уявлень, основою яких була віра у потойбічне життя, знищення у написах слова "бог", знаків, що символізували його, надають його ученню відтінку навмисної боротьби проти богів.
Амарнський період (час реформ Ехнатона) був коротким, але мав важливі наслідки для єгипетської культури. Саме тоді виник своєрідний імпресіонізм у мистецтві, про що свідчать численні розписи: пейзажні композиції, вишукані барельєфи; вперше у давньоєгипетському мистецтві з'являються світські постаті царя й цариці, зображені в побуті. У цей період з'явилося багато творів світської літератури, у тому числі й любовної лірики ("Пісні насолоди серця") новоєгипетською мовою. Лю-
———————-———————————— Давньоєгипетська релігія 57
бовна поезія, підпорядкована сакральним (священним) цілям, як правило, залучена до ритму життя храму.
Під впливом релігійної реформи Ехнатона відбулося посилення етичного елементу в давньоєгипетській релігії. Саме тоді з'явилася 125-та глава "Книги мертвих" з її ідеєю морального загробного суду, який відбувався у Чертозі двох істин. Він засідає у повному складі на чолі з "великим богом" — Ра. Тут присутній цар пекла бог Осіріс та ще 42 надприродні істоти. Кожна з них "відає" певним гріхом. Вступивши до Чертога двох істин, померлий вітає "великого бога", а потім виголошує свою так звану "негативну сповідь", яка є зводом моральних заповітів давнього єгиптянина: "Я не робив неправди проти людей, я не був жорстоким до тварин, я не робив гріхів у Місті Істини; ...я не був байдужим, коли бачив зло, я не відбирав нічого у жебрака, я не порушував божественної запоруки;
я не шкодив служителю в очах його хазяїна; я не отруював; я не змушував нікого ридати; я не вбивав; я не наказував убивати..." За порушення цього морального кодексу карали загробним судом.
Після цього підсудний запевняє кожного з 42 божеств-демонів, що не робив гріха, яким воно "відає". Володіючи магічним знанням про цих демонічних істот, підсудний обеззброює їх, а вони не можуть виступити проти нього. Суд може виправдовувати чи прирікати на знищення душі тут же, у пащі чудовиська. Ідея загробного суду, заснованого на моральних принципах, — помітне явище в історії релігійного життя людства.
Релігія Давнього Єгипту вплинула на античний греко-римський світ, У VII ст. до н.е. в Греції склалась орфічна космогонія, згідно з якою началом світу вважали яйце, запліднене вітром. Цей образ запозичено з єгипетської космогонічної системи. Основний струмінь давньоєгипетського впливу — поширення в греко-римському світі культу Ісіди (богині-матері страждальців).
Багато ідей давньоєгипетської релігії увійшли до Біблії:
уява про бога, який створює світ за допомогою слова, існування потойбічного життя тощо. Простежуються вони в книзі Екклезіастовій, лейтмотивом якої є розчарування:
"все є суєта та томління духу". До біблійних текстів увійшло багато моральних сентенцій.
Неоціненним є вплив давньоєгипетської релігії на християнство, особливо на символіку та окремі догматичні побудови. Єгипет був одним з центрів догматики та моралі
58 Ранні національні релігії —————————————————————
християнства. Деякі єгипетські релігійні уявлення проникли через Рим в християнську релігію Британії, Галлії тощо. Нова християнська релігія у Франції довго зберігала образ єгипетської богині Ісіди як своєї святої: її статуя стояла на південній стіні абатства Сен-Жермен де-Пре до 1514 р. Сприймали її як іпостась християнської богоро-диці. Окремі давньоєгипетські релігійні елементи побутують в християнстві майже незавуальовано, інші — у видозміненій формі.
релігія НАРОДІВ давнього дворіччя (месопотамська РЕЛІГІЯ)
Початок месопотамській цивілізації (Давнього Дворіччя — регіону між ріками Тигр і Євфрат) поклали шумери (народ, який жив у Південній Месопотамії в IV—II тис. до н.е. і створив державу Шумер). Головними в їхньому пантеоні богів вважали бога неба Ан і богиню землі Ки, що породили могутнього бога повітря Енлиля і бога води Еа (Енки). В Месопотамії з безліччю її державних утворень, що змінювали одне одного (Шумер, Аккад, Ассирія, Вавилонія), не було централізованих деспотій. І це позначилося на релігійній системі. Через порівняно невисокий рівень централізації політичної влади і відповідно обожнювання правителя легко співіснували багато богів, з присвяченими їм храмами і жерцями.
Месопотамська релігія — це релігія зірок, оскільки божества уособлювали стихійні сили природи й ототожнювалися із зірками та планетами. Великі боги На-ннар (ак-кадською Син), Уту (Шамаш) та Інанна (Іштар), втілені в Місяці, Сонці та Венері, за уявленнями, панували над усім зодіаком. Наприклад, Бога Сина зображали у вигляді бика, що пасеться на зоряному пасовищі. Інанна була богинею кохання і плодючості, бог Нергал (планета Наро) відповідав за війни, хвороби та смерть, а верховного вавилонського бога Мардука ототожнювали з планетою Юпітер. Усе це спричинило розквіт астрології в Месопотамії.
Релігійному мисленню мешканців країни був властивий дуалізм: чітко простежувалися два начала — життя і смерть, царство неба, землі й підземне царство померлих. Але не завжди протиставлялися, бо буття землеробів з культом родючості, регулярна зміна пір року, з почерго-
____————-——————— Релігія народів Давнього Дворіччя 59
вим оживанням та сном природи зумовлювали їх уявлення про тісний і взаємозалежний зв'язок між життям і смертю, вмиранням і воскресінням. Цю закономірність природи втілювали в собі безсмертні боги. Одним з основних у месопотамців був міф про смерть і воскресіння Ду-музи (вавилонський Таммуз) — бога вічно живої природи.
Пантеон месопотамських богів мав свою ієрархію. З кінця 111 тис. до н.е. на першому місці перебувала космічна трійця (Ану, Енлиль, Еа) та астрономічна група (Син, Шамаш та Іштар, Адад).
В ієрархії богів першим є Ану — цар богів, неба, країн і покровитель царів. Він — верховний бог, але дещо пасивний і не дуже доброзичливий. Центром його культу було знамените старовинне місто Урук з його ансамблем святинь Еанна ("будинок неба"). Енлиля з самого початку вважали богом землі й головним богом шумерів. Щороку сьомого місяця він промовляв устами жерців у своєму священному місті Ниппур слова настанови для царя і країни. За царя Хаммурапі Енлиль втратив популярність, поступившись місцем богу Мардуку. Бог Еа (бог води) вважався найвідомішим богом-творцем: створив людину і ставився до неї доброзичливо. Як бог мудрості, він дав людству засади науки та хліборобства, був покровителем ремесел, мистецтва та співу. Вважалось, що Еа знає всі таємниці та передбачає майбутнє; значуща його роль в магії, бо вода є чарівним засобом очищення. Центром культу Еа було місто Еріду.
Пантеон богів відповідав уявленням месопотамців про структуру космосу. За легендами про створення світу, земля побудована на зразок неба. Зодіак — земне царство на небі, де живуть боги і відкривають себе людям в образі семи великих світів. Весь Всесвіт поділено на три царства:
Ану владарює над небесним світом, Енлиль — над земним, Еа — водним. Ану, Енлиль (аккадський Бел) та Еа утворюють панівну над світом тріаду, а управління зодіаком вони доручили трьом головним світилам: Сину, Шамашу та Іштар (Сонцю, Місяцю і Венері). Четвертою важливою частиною Всесвіту є підземний світ ("світ померлих"), звідки немає вороття; там владарювали богиня Ерешки-галь і бог Нергал. Цей володар посилав нещастя і дарував життя, вважався справедливим суддею. Пізніше його ототожнювали з богом Сонця.
Уявлення про походження та існування світу покладено в основу різноманітних легенд та міфів. На них теж по-
60 Ранні національні релігії ——————————————————————
значилася шумерська культура (III тис. до н.е.). Відома ак-кадська епопея "Енума елиш" (дослівно — "Коли вгорі";
так починається перший рядок поеми) виникла із злиття спершу незалежних міфів про виникнення богів, про перемогу бога Еа над Алсу (первинним хаосом), про створення світу; містить гімн на честь Мардука та його 50 імен. Згідно з іншими легендами та переказами, роль творця часто належить богині-матері, яку називають по-різному (Аруру, Мами, Нинту), інколи богові Еа. Людину створюють з глини і божественної крові, тобто вона має божественне начало. Боги є справедливими і водночас жорстокими, тому людина повинна служити їм зі страхом, покорою і довірою. Передусім вона мусить утримувати богів і робити приємним їхнє життя, за це вона може сподіватися на допомогу від них. Взаємозв'язок богів та людини виявляється в жертвопринесеннях, молитвах, у функціонуванні храмів.
У месопотамській філософії релігії особливе місце відведено проблемі долі, безсмертя людини. Потойбічне життя відіграє незначну роль. Вавилонянин молився про земні блага, смерть жахала його. Дух померлого, за уявленнями, потрапляв у підземний світ, темне царство божественного подружжя Нергаля та Ерешкигаль. Царство померлих сумне, світло туди не проникає, а довкола — лише жалюгідне життя тіней. Жахливіше від перебування в царстві тіней — залишитися не похованим. Не можна завдати ворогу жорстокішого страждання, ніж відмовити йому в похованні або сплюндрувати його могилу; ніде не знайде спокою той, хто не знайшов його в могилі.
Підземне царство мертвих уявлялось великим містом з величезним палацом; сім стін оточують велику в'язницю, звідки нема вороття. Тільки інколи дух померлої людини за згодою бога або тікаючи повертається у світ земний у вигляді марева, щоб лякати людей, які не піклувалися про нього. Долі людей після смерті неоднакові: щасливі в тих, хто славетно загинув в бою і був з честю похований; добре померлому, спадкоємці якого піклуються про небіжчика. У вивилонян існувало також уявлення про рай (острів щасливих), розташований у гирлі ріки, де живуть ті, хто отримав безсмертя.
Помітну роль у релігії народів Дворіччя відігравали вірування про нижчих духів, здебільшого злих та згубних. Це духи землі, повітря, води — Аннунаки та Ігігі — уособлення хвороб і нещасть. Для боротьби з ними жреці скла-
_____———-——————— релігія народів давнього дворіччя о і
дали безліч заклинань. Найнебезпечнішими вважали "сім духів безодні" — винуватців усіх хвороб. У заклинаннях перелічували їхні імена та вчинки. Заклинання свідчать не тільки про характер вірувань, а й про високий рівень риторики: "Семеро їх, в підземній безодні семеро їх... В надрах підземних безодні вирощені вони, ані чоловічої вони статі, ані жіночої... Вони — руйнівні вітри, жінок вони не беруть, дітей не народжують, жалю та співчуття вони не знають, молитов і прохань вони не чують... Вони — вигодовані на горах коні, ворогують вони з Еа, сильні серед богів вони, стають на шляху, приносять горе в дорозі. Злі вони, злі вони... Семеро їх, семеро їх і ще раз семеро їх..."
Для захисту від злих духів (демонів), крім численних заклинань, широко використовували амулети-апотропеї (обереги): зображення злого демона в настільки мерзотному вигляді, що, побачивши його, демон повинен був з жахом утекти. Практикували й різноманітні магічні обряди. Відомі обряди лікувальної, застережної, злочинної та військової магії. Лікувальну магію застосовували разом з народною медициною, тому в рецептах, що збереглися, нелегко відокремити одне від іншого, але в деяких випадках магія простежується чітко. Ось приклад магічного рецепта проти хвороби очей: "...з чорної вовни, з білої вовни з цієї сторони ти випрядеш; сім і сім вузлів ти зав'яжеш;
заклинання ти прочитаєш; вузол з чорної вовни ти прив'яжеш на хворе око, вузол з білої вовни ти прив'яжеш на здорове око..."
У Вавилоні й Ассирії здавна розвивалося мистецтво передбачення (мантика), що становило собою спілкування людини з божеством. Вважалось, що часто боги підказували людині розвиток подій у майбутньому, а вона повинна була звертатися до них через жерців, молитви і жертвопринесення. Побутувала й думка, що боги відкривали завісу майбутнього вустами безумця або жерця, який перебував в екстазі. Велику увагу приділяли снам, особливо сновидінням святих, в священному місці: в них або з'являлося божество, або подавало деякі знаки, які потрібно було розтлумачити. Вавилонське мистецтво передбачення мало великий вплив на інші народи (ворожба на печінці). В епоху еллінізму "халдей" означало те саме, що й "астролог" або "волхв".
Вавилоняни зверталися до бога й тоді, коли в судовому процесі необхідно було з'ясувати істину, коли неможливо було вирішити спір між сторонами. Тоді часто вима-
62 Ранні національні релігії ——————————————————
гали складення присяги, за неправдивість якої ображений бог покарає винуватця.
З об'єднанням общин і утворенням перших держав в Месопотамії формується клас жерців, яких вважали посередниками між богами і людьми, вчителями, оскільки будь-яке знання тлумачилось як релігійне одкровення. Вони були й хранителями священної літератури, оскільки дар творіння мистецтва, як вважалось, божественного походження. Жреці служили в храмах, що мали значні багатства, і становили впливовий суспільний прошарок. Походили вони із знатних родів, успадковуючи свій титул. Зовнішність їх мала бути бездоганною, навіть щодо зросту й ваги.
Певні функції перебирали на себе й жриці, а також храмові прислужниці. Багато з них були пов'язані з культом богині кохання Іштар, практикували храмову проституцію і брали участь в оргіїстичних культах. Іштар служили й жреці-євнухи, які носили жіноче вбрання та виконували жіночі танці. Культ був строго регламентований і влаштовувався в храмах. Вавилонські храми здебільшого нагадували східчасті башти, що й породило біблійну легенду про спорудження Вавилонської вежі.
Жреці возносили молитви сонячним богам і водночас будували обсерваторію, щоб спостерігати за Сонцем, обчислювати його траєкторію і моменти затемнення;
сповідували певні етичні норми і плели політичні інтриги;
викладали в храмових школах божественні правила і складали власні правила арифметики, рівнянь геометрії; розвивали право та правознавство й порушували закони для досягнення своєї мети.
Під час культового святкування нового року цар повинен був ставати навколішки перед статуєю бога Мардука за розпорядженнями головного жерця, який відбирав у нього знаки царської влади, бив по щоках, шарпав за волосся, а той покірно розповідав про свою безневинність і любов до богів.
Центром релігійного життя і водночас економічним та науковим утворенням був храм. Навколо нього концентрувалися різноманітні жрецькі братства, що виконували й певні світські функції. Жрець, живучи на території храму, харчувався пожертвуваннями ("дарами для богів"), мав право на власне майно. Храм як помешкання богів був відтворенням небесного світу. На його стінах зображували головне божество храму та інших богів. У храми приноси-
_———-————————————— Релігія народів Давнього Дворіччя 63
ли дари і виконували обряди жертвопринесення. Поряд з храмом будували вежу з трьома уступами (зикурат) — уособлення потрійного Космосу. Сім поверхів відтворюють послідовність небесних східців семи планетних сфер;
знизу вгору кольори її поверхні чергувалися у такому порядку: чорний (Сатурн), темно-червоний (Юпітер), світло-червоний (Марс), золотий (Сонце), біло-жовтий (Венера), синій (Меркурій), срібний (Місяць).
Міфологія Дворіччя складається з космогонічних сюжетів про створення Землі та її мешканців, легенд про подвиги героїв (передусім Гильгамеша), розповіді про великий потоп, головним героєм якої є цар Утнапиштим ("він бачив життя"). У кінці розповіді він бере ім'я Атра-хасис ("дуже розумний"). Утнапиштим розповідає Гильга-мешу, що на раді богів за пропозицією Бела (володаря землі) вирішено було влаштувати потоп, щоб покарати за гріхи жителів легендарного міста Сурупак. Через сновидіння Еа (бог океану) без відома інших богів видає Ут-напиштиму їхнє рішення; цар будує ковчег, навантажує його всіляким добром, приводить тварин і з майстрами, що будували ковчег, та з родиною замикається в ньому. Жителям Сурупака свою дивну поведінку пояснює тим, що начебто Бел гнівається на нього і тому він мусить жити у бога Еа. Їм він обіцяє благотворний дощ, який пошлють боги як благословення.
Шість днів і шість ночей тривав потоп. Усі люди загинули. Після цього настає спокій, і тоді, на сьомий день, Утнапиштим відкриває люк ковчега і через нього випускає спочатку голуба, потім ластівку. Однак вони повертаються, бо їм ніде сісти. Посланий після них ворон не вертається, тоді цар і всі мешканці ковчега виходять назовні. На вершині гори, де перед цим зупинився ковчег, Утнапиштим вчиняє жертвопринесення. Боги, вдихаючи запах, кружляють у танці, Іштар піднімає коштовне намисто, подароване їй Ану (можливо, це веселка) в урочистій клятві, що вона ніколи не забуде цих днів. Бел побачив, що одна родина врятувалася. Рятівником міг бути лише Еа. Але той заспокоює Бела, стверджуючи, що потрібно карати тільки грішників. Тоді Бел благословляє Утнапиштима і його Дружину, даруючи їм безсмертя. Фрагменти шумерських оповідань у деталях нагадують біблійну легенду про Ноя.
Однак не всі аспекти життя, не вся система ідей та інститутів Давнього Дворіччя були зумовлені релігійними уявленнями. Наприклад, тексти законів царя Хаммурапі
64 Ранні національні релігії
переконують, що на норми права вони не впливали. Певних успіхів народи Месопотамії досягли в науковому пізнанні світу. Особливо помітні досягнення вавилонської математики, яка виникла з практичних потреб виміру площі ланів, спорудження каналів і різноманітних будинків. Вавилонці спостерігали за рухом небесних тіл, занотовуючи дані спостережень за Сонцем, Місяцем, розташуванням планет. Так виникла вавилонська математична астрономія, яка не поступалася європейській в епоху раннього Відродження.
Релігійна система не була тотальною, не монополізову-вала духовне життя. Вона залишала місце для поглядів, вчинків і дій, не пов'язаних з релігією, що могло вплинути на характер релігійних уявлень народів Східного Середземномор'я — племен Сирії та Фінікії. Можливо, це відіграло певну роль у зародженні вільнодумства в античності. Більшість магічних діянь тієї епохи вплинуло на культуру багатьох народів як в просторі, так і в часі. Дотепер зберігає популярність у світі елемент месопотамської релігійної системи — астрологія.
релігії НАРОДІВ малої азії ТА СХІДНОГО середземномор'я
Хетська релігія
З III тис. до н.е. і до кінця VIII ст. до н.е. племена центральної частини Малої Азії (хурити, хети, несити, лувійці та ін.) становили державу Мітанні та Хетське царство. Майже шістсот років воно було деспотією, поширюючи свою владу на північно-східне узбережжя Середземного моря, Кіпр, Сирію, Мітанні, верхів'я Євфрату, ведучи боротьбу із сильними державами того часу — Єгиптом і Ассирією.
Ієрархічність державної влади забезпечувала необмеженість влади царя, якого ототожнювали з богом. Він був і головним жерцем. Проте хетський пантеон богів був політеїстичним. Історикам відомо не більше десятої частини імен цих богів, серед яких є ассирійські, вавилонські, шумерські. В Мітанні поклонялися навіть індійським божествам Мітрі, Варні та Індрі.
Найголовніші з них — бог громовиці з міста Хаттаусас, його дружина — богиня Сонця (ім'я невідоме), сини — бо-
Релігія народів Малої Азії та Східного Середземномор 'я 65
ги громовиці. Відомі також космічний бог Тешуб і його дружина Хепа, від імені якої пішло ім'я першої біблійної жінки Єви. Один з хетських богів Яяк був, мабуть, попередником бога давніх ізраїльтян — Ягве.
З об'єднанням країни в середині XVII ст. до н.е. бог Тешуб став загальнодержавним. Його символами була двосічна сокира і двоголовий орел, що через Візантію потрапив аж до Русі. Існував у хетів культ Великої матері — богині родючості Кібели (Ма, Рея) і культ молодого бога родючості Аттіса.
З виникненням більш-менш економічно і політичне самостійних областей в їх адміністративних центрах зводили храми на честь божеств, яких вважали покровителями і володарями цих земель. Господарська система уподібнювалася до храмового господарства. Храм був власником рабів, худоби, знарядь праці.
Хети приділяли особливу увагу поховальному культу своїх царів, спеціально споруджували особливі храми ("Кам'яні будинки"), які згодом ставали культовими центрами.
В 'їх релігії чітко окреслилося спільне для всіх релігій синтезування місцевих племінних культів у єдиний державний культ Тешуба. Зміцнення офіційної релігії підтримувала держава, інші культи переслідувала. Так, друга таблиця хетських законів містить положення: "Якщо вільний вб'є змію і мовить ім'я "іншого" (йдеться про іншого бога), то він мусить дати 1 міну срібла, якщо це раб — то він повинен вмерти".
Держава хетів була третьою великою державою давнього світу поряд з Єгиптом і Вавилонією. Однак хети зникли з історичних анналів. У Біблії є згадки про них: цар Давид спокусив жінку хета Урія і нажив з нею сина, який став царем Соломоном. Йдеться про хетів у першій та четвертій книгах Мойсея.
На початку XII ст. до н.е. держава хетів була підкорена ассирійцям. Хетські культура і релігія були асимільовані ассирійською культурою.
Фригійська релігія
У північно-західній частині Малої Азії у II тис. до н.е. оселилися племена фригійців, які, за переказами, у XIII ст. до н.е. брали участь у легендарній Троянській
66 Ранні національні релігії —————————————————————
війні. Цілком достовірна їх участь у розгромі Хетської держави. В Х—УІП ст. до н.е. відбулося піднесення Фригійського царства, засновником якого вважають царя Гордія. Розквіту воно набуло за царя Мідаса (738—696 до н.е.). Це була економічно міцна держава, недарма ж існувала легенда, що від дотику руки Мідаса все навколо перетворювалося на золото. Мідас позбувся чар, скупавшись у річці Пантол, яка відтоді стала золотоносною. Міфи змальовують Мідаса невігласом, який узявся судити музичне змагання бога Пана з Аполлоном. Він присудив перемогу Панові, за це Аполлон "нагородив" його ослячими вухами, які він змушений був ховати під фригійським ковпаком.
Розквіт Фригії насправді пов'язаний з монополією на виробництво заліза в період "залізного віку". Фригія встановила своє панування на Егейському морі. Але вже в VII ст. до н.е. потрапила під владу Лідії, а потім — Персії, остаточно втративши свою державність.
Дехто з учених вважає фригійську мову спорідненою з вірменською, а фригійську релігію — з релігією давніх вірмен.
Основою віровчення фригійської релігії є культ Великої матері — богині Кібели і молодого бога Аттіса, який то вмирав, то воскресав. Цей культ побутував і в хетів. Але фригійці надали йому своєрідного соціально-економічного і політичного забарвлення. У той час царська верхівка, остерігаючись міцніючої влади чиновництва, що намагалось утвердити спадковість своїх чинів і багатств, вдавалася до заміщення посад вищих чиновників, писців, воєначальників євнухами, які мали безумовні переваги в освіті. Вищі чиновники і жреці, будучи євнухами, вимагали ідеологічного виправдання свого становища. Так утвердився міф про Аттіса, який, щоб уникнути домагань своєї матері, піддав себе каструванню і вмер під своїм священним деревом — сосною. Але богиня, яка покохала Аттіса, домоглася воскресіння його. Цим подіям були присвячені особливі весняні свята, які ще у хетів належали до державного культу. У фригійському культі теж були поширені оргіїстичні обряди та самокастрування жерців, які присвячували себе богові Аттісові, звільняючись від пристрастей, що, на їхню думку, завдають шкоди людству і знецінюють мораль. Пошуки шляхів морального удосконалення, навіть у такий дивний спосіб, були одним з нових аспектів релігійного розвитку.
____ релігія народів Малої Азії та Східного Середземномор'я 67 Сирійсько-фінікійська релігія
Східне Середземномор'я розташоване в дуже сприятливих природно-кліматичних умовах. Це визначило розвиток землеробства, тваринництва, ремесел. У Сирії й Фінікії динамічно розвивалися духовні процеси, зокрема у сфері культури і релігії. Давні сирійці разом з фінікійцями сформували стійке семантичне етнічне утворення зі спільною культурою і спорідненими релігіями.
На півночі Сирійської пустелі в другій половині III тис. до н.е. проживали племена хананеїв і амореїв. Вони створили кілька невеликих міст-держав: Алах, Ебла, Халеб, Кадеш та ін. Ці землі весь час були об'єктом загарбання, що, безумовно, позначилося на сирійській культурі. У період розширення арабського халіфату в VII ст. н.е. Сирія якийсь час була центром цієї держави, а місто Дамаск — його столицею.
Фінікія — територія між Середземним морем і Ліванським хребтом. Приблизно в У—ГУ тис. до н.е. тут оселилися чужинці з берегів Епітрейського моря, хоч деякі дослідники вважають, що вони були корінними жителями. Цих людей звали фінікійцями. Вони побудували в II тис. до н.е. міста Угарит, Сидон, Бібл та інші, які були центрами торгівлі, бо знаходилися на перетині торговельних шляхів. Фінікія стала майстернею цих місць. Тут набули розвитку обробка металу, виготовлення скла, фарбованих тканин, будівництво весельних кораблів. Але основою господарства були хліборобство і садівництво. Швидко поширилося рабство, причому в найжорстокішій формі. Фінікійці вели активну работоргівлю. З початку II тис. до н.е. до XII ст. до н.е. Фінікія перебувала під владою Давнього Єгипту.
У Х—ІХ ст. до н.е. особливого розвитку досягло місто Тир. Тирські купці освоювали важливі морські шляхи, особливо на заході Середземномор'я, що започаткувало колонізацію Кіпру, узбережжя Егейського моря, островів Сицилії, Сардинії та інших земель. У 825 р. до н.е. фінікійці заснували місто Карфаген, яке згодом стало центром могутньої держави.
Релігія сирійців і фінікійців утворилась з їх первісних вірувань і спершу була звичайною родоплемінною релігією. Кожне місто-держава мало власного головного бога, були також другорядні боги. В кожному місті стояв храм свого бога, зображення якого було головним фети-
68 Ранні національні релігії
шем. Могутня корпорація жерців храму відігравала значну роль у політичному і суспільному житті міста. Храми одержували щедрі пожертвування і мали колосальні багатства. Аж до III ст. до н.е. тут існували людські жертвопринесення через спалювання перед ідолом чи в його металевому череві. В історичних пам'ятках збереглася згадка про фінікійського бога Молоха, якому приносили в жертву дітей. Мабуть, ніде культ богів не досягав такої жорстокості, як у фінікійських містах.
Молох фінікіян — засновник держави, він — винахідник мореплавства і пурпуру (фарбувальної речовини червонувато-фіолетового кольору, яку добували з молюска і застосовували для фарбування одягу), перший цар. Коли фінікійці збиралися освоювати нові землі, обов'язково зверталися до Молоха за схваленням. Молох — грізний правитель, якому не можна суперечити, сила держави, бог, до якого небезпечно наближатися. Він — джерело життя, але він його і руйнує. Жреці Молоха — безшлюбні, жриці — незаймані. Незвичайні боги, вважалось, вимагали незвичайних жертв — людських.
Фінікійські боги були антропоморфічні (людиноподібні), хоч нагадували й тварин, особливо биків. Це свідчило про те, що їх предки займалися скотарством, а самі вони вийшли з пустелі.
Халдейська релігія
На початку І тис. до н.е. між південними частинами Чорного і Каспійського морів, на південь від Кавказького хребта розташувалася могутня держава Урарту. Ще наприкінці II тис. до н.е. існували міста-держави, найважливішими серед яких були Муцацир (центр культу бога Халді) і Тушпа (центр культу бога сонця Шівіні). Внаслідок їх об'єднання утворилася держава зі столицею в м.Тушпа.
У IX—VI ст. до н.е. царство Урарту займало усе Вірменське нагіря. Північну Сирію, північні райони Дворіччя і значну частину Закавказзя. Це була типова східна деспотія з общинним способом виробництва. Застосовувалася тут рабська праця. Під час загарбницьких походів (здебільшого переможних) полонених чоловіків """'"""япм. залишали тільки хлопчиків і жінок. Більшість •-- """"„піл пп общини.
Релігії античного світу 69
Особливого розвитку Урарту досягає за царів Менуа (прибл.810—786 і 781 до н.е.) та Аргішті І (786—764 до н.е.). У цей час замість культу багатьох богів примусово утверджують культ бога Халді. Встановлюється загальнодержавна система принесення жертв. Муцацирський храм бога Халді стає головним державним храмом, у якому коронували урартських царів. Там зберігалися і царські скарби. Існували й менші храми, святилища на честь бога Халді ("врата бога Халді"), які обслуговували жреці.
У культі бога Халді значне місце відводилося магії. Жреці (халдейські мудреці) на весь схід славилися ворожінням та віщуванням. Вони займалися й астрологією. Віруючих в бога Халді називали халдеями чи халдами, а 'їх релігію — халдейською.
На початку VI ст. до н.е. Урарту, як і Ассирія, була завойована мідянами.
релігії АНТИЧНОГО СВІТУ Релігія Еллади
Колискою європейської цивілізації вважається Еллада. Вона охоплювавала південь Балканського півострова, острови Егейського моря і західне узбережжя Малої Азії. Пізніше до неї увійшли численні колонії навколо цих територій. Заселення Еллади почалося майже 100 тис. років тому.
соціально-економічш ТА ІСТОРИЧНІ УМОВИ ВИНИКНЕННЯ
Англійський археолог А.Еванс (1851—1943) відкрив на о.Крит найдавнішу європейську культуру — критську, або мінойську (за ім'ям міфічного царя Міноса).
Критська культура, яку представляли ранні рабовласницькі держави Кнос, Фест та інші, досягла значного розвитку в XX—XV ст. до н.е. Це теократичні монархії, в яких цар був і верховним жерцем. Управління державою і відправлення релігійного культу становили єдиний процес. Мінойці (так умовно називають населення цих держав) поклонялися великій богині-матері людей і тварин та богові-бику, що уособлював руйнівні сили природи. Їм
70 Ранні національні релігії
цар-жрець приносив жертви в палаці, що одночасно був житлом і храмом.
Наприкінці XV — на початку XIV ст. до н.е. на о.Крит вторглися греки (ахейці) і зруйнували мінойську цивілізацію.
Ще одним центром давньогрецької цивілізації була мікенська культура (1700—1200 р. до н.е.), створена греками-ахейцями, які прийшли на Балкани з долини Дунаю. Злившись з місцевим населенням, вони утворили нові культові ареали. Розкопки в Мікенах та в інших місцях Греції свідчать, що то був войовничий народ, засновник могутньої держави, яка розквітла в XV—XIII ст. до н.е. Існували й інші ахейські держави, що вели між собою безперервні війни.
Давні греки обожнювали природу. За їх уявленнями, у струмках жили наяди, в гаях — німфи, дріади і сатири, в скелях — ореади, в морях — нереїди і тритони, на небі — зірки і боги вищого рангу. Деяких рабів вони передавали начебто у власність богам. Існувало там і щось подібне до храмового господарства, колективна релігійна власність. Склався чималий пантеон богів: Зевс, Гера, Посейдон, Афіна, Артеміда.
Архаїчний етап в історії Давньої Греції тривав з VIII до VI ст. до н.е. В цей час давні греки колонізують північне узбережжя Егейського моря, узбережжя Чорного моря, південь Апеннінського півострова і навіть проникають на африканське узбережжя Середземного моря. Це активізувало розвиток ремісництва, землеробства, торгівлі. У VIII ст. до н.е. тут утвердився полісний лад, виникли міста-держави з розвинутими товарно-грошовими відносинами. З усіх полісів найрозвинутішими були Афінська і Спартанська держави.
Народ Афінської держави складався з чотирьох філ (племен). Кожна філа поділялася на три фратрії, а кожна фратрія на тридцять родів. Плем'я і рід були органами управління і релігійними общинами. Функції фратрії обмежувались шлюбами і реєстрацією народжень. Суспільне життя в полісах стає організованішим, у них формуються правові відносини.
У 621 р. до н.е. давньогрецький мислитель Драконт письмово зафіксував норми звичаєвого права в Афінах, яке дещо обмежувало інтереси аристократії, захищаючи простолюд. За цими законами було лише одне покарай
Релігії античного світу 71
ня — на горло. Тому вислів "драконтові закони" став крилатим.
Відання релігійними справами остаточно переходило до держави, всі жителі мусили поклонятися богам і визнаним героям. Центром релігійного життя і надалі залишалися рід і фратрія.
Згодом цар Солон (між 640 — прибл. 559 до н.е.), який у 594 р. до н.е. ліквідував боргове рабство, ввів єдині для всієї країни міри ваги і гроші, встановив свободу заповітів. Солон дбав про економічну незалежність країни і розвиток ремесел. Залежно від майнового стану суспільство поділялося на чотири класи, які володіли виборчим правом. Однак представники найбіднішого класу (фети) не могли обіймати державні посади.
Цар Клісфен (між 509 і 507 до н.е.) ліквідував племінні філи й створив територіальні: кожна філа поділялася на десять демів, які мали окремі храми із жерцями. Храм філи був державною власністю, її релігійними справами керувала держава. Так утворилася державна релігія. Влада жерця була відокремленою від влади воєначальника, судді й адміністратора.
Інакше розвивалася Спарта, розташована у південній частині Пелопоннесу. Це був аграрний поліс. На землі працювали лише ілоти (раби), торгівлею і ремеслом займалися періски (вільні люди), а громадяни Спарти — лише військовою справою. Це була держава воїнів, влада у якій належала військовій аристократії. Спартанське релігійне життя було схоже на афінське.
Релігія Давньої Греції зберігала численний пантеон гомерівських олімпійських богів, інколи змінюючи їх ієрархію.
Ще в IV ст. до н.е. греки запозичили у фінікійців семітський алфавіт. У VIII ст. до н.е. Гомером були написані "Іліада" та "Одіссея", в яких зображено розгорнуту картину давньогрецького життя, в тому числі й релігійні уявлення. Світ, за Гомером, заселений богами й людьми. Вони мають багато спільного між собою, але боги невидимі. Люди споживають плоди землі, а боги — нектар, амброзію (їжа, яка надавала вічної юності й краси), люди смертні, а боги безсмертні.
Суспільство часів Гомера ще не сповідувало ідеї потойбічного існування. Померлі предки, за тодішніми уявленнями, продовжують своє існування в підземному
72 Ранні національні релігії
царстві, й лише деякі з них, за волею богів, одержують безсмертя.
Давньогрецька релігія звеличувала фізичну працю. Тому так багато богів є покровителями різних видів діяльності: Артеміда наглядала за полюванням, Гермес, Апол-лон і Пан — за скотарством, Деметра дбала про землеробство, Діоніс — про виноградарство, Афіна Паллада — про ремісництво, Гефест — допомагав ковалям, Гермес — торговцям тощо. Розумова, мистецька праця теж мали своїх покровителів.
Значним, тісно пов'язаним з релігією культурним явищем були спортивні ігри, головні серед них — олімпійські. Перші було влаштовано в 776 р. до н.е. на честь Зевса Олімпійського. Вони прославляли фізичні якості людини, заохочували фізичний розвиток, який потрібен був аристократії для панування над рабами і утвердження власної соціальної значущості.
МІФОЛОГІЯ давньої греції
Давньогрецька міфологія — одне з найяскравіших явищ світової цивілізації. Вона постала ще в період матріархату, увібравши в себе анімістичні та фетишистські уявлення. Міфологічне було обгрунтовано культ предків і тотемізм. Релігія давніх греків почалася з міфів, а досягла своєї довершеності в олімпійській міфології. Це грецька міфологія періоду патріархату. Олімпійський пантеон очолює "батько всіх богів і людей" Зевс. Він живе на горі Олімп, усі боги підлеглі йому. Олімпійські боги антропоморфні — фізично тотожні людям, наділені людськими якостями: їдять, п'ють, сваряться, миряться, народжуються, вмирають. Поруч з ними — значна кількість міфічних героїв — приборкувачів чудовиськ, які шкодили людям. Антропоморфізм давньогрецької міфології свідчив про усвідомлення людьми свого місця у світі, посилення їх влади над природою. Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше уособлювали абстрактні сили природи та суспільства.
В елліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія крім релігійного набуває й літературно-мистецького значення, прислужившись митцям різних часів у творенні алегорій, метафор, мотивів, образів тощо. Але го-
Релігїї античного світу 73
ловною є її релігієтворча роль: вона стає основою уявлень, зумовлює фетишизм і магію давньогрецької релігії.
Виховані на суворому дотриманні законів і норм, греки ретельно ставилися до культових положень. Великого значення надавали культові бога сонця, світла, мудрості й мистецтва Аполлона; йому було присвячене святилище в Дель-фах. Дельфійські жреці й оракули Аполлона користувалися незаперечним авторитетом, втручалися в державні справи.
Розвиток господарства, стабілізація суспільного життя надавали особливого значення культові Деметри — богині родючості, землеробства й законодавства, їй було присвячене святилище в м.Елевсинії поблизу Афін, де традиційно відбувалися містерії — таємничі обряди з участю лише "посвячених". Першим ступенем посвячення були пісні й танці вночі під час свята Великих Елевсиній. На другому ступені у святилищі виконували драматичну виставу про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри — Персефони (Кори), яка стала дружиною Аїда. Щовесни вона поверталася до матері, а потім знов — до підземного царства. Це була символізація вмираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту родючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри, вважалось, здобували право на вічне життя після смерті. При цьому практичні греки не забували й про вимоги благочестивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Згодом Великі Елевсинії було визнано загальнодержавним святом.
У давню епоху істотних змін зазнав культ Діоніса — бога рослинності, виноградарства, який нарівні з Аполлоном уособлював ідею безсмертя людської душі.
З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно-філософська течія орфізм, яку, начебто, заснував міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідає про смерть його дружини Евридики, яку вкусив змій. Прагнучи повернути її до життя, Орфей спустився у підземне царство і грою на кіфарі та співом зачарував стража підземного царства Кербера і дружину Аїда Персе-фону. Орфею було дозволено забрати Евридику із собою, але, ведучи її, він не мав права озиратися назад. Однак цікавість переважила, Орфей озирнувся (чи не на красуню Персефону?) і втратив Евридику. Та він здобув знання про душу. Орфей розповів людям, що душа є началом добра, частиною божества, а тіло — таємницею душі. Після
74 Ранні національні релігії
звільнення душі з мертвого тіла вона продовжує існувати, перевтілюється. Орфею навіть приписують учення про метемпсихоз — переселення душі з одного тіла в інше. Пізніше воно було сприйняте філософами (піфагорейця-ми, неоплатоніками) і християнськими богословами.
Антична міфологія перебувала у певних зв'язках з філософією та наукою загалом. Жрецтво не вважалося соціальною групою, не було кастовим. Раціональне мислення, що визначало тогочасну культуру, було властиве релігійній думці та міфології. Це стало передумовою оригінального поєднання космогонічних і теогонічних уявлень, за яким ототожнювалось народження космосу і богів. Творцем усього був бог Хронос: він з хаосу й ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс (Ерос). Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породили Океан, Фетіду (одну з морських німф), Крона і Рея. Син Крона Зевс домігся влади над усіма богами і людьми, поглинув Діоніса, увібравши його силу. Але богиня Пер-сефона народила від Зевса нового бога вина і радості — теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого, а з розвитком Космосу розвивається божественний пантеон. Безумовно, в цьому чимало суперечностей. Адже цей міф, приписаний Орфею, творився в різних місцях, у різний час, доповнювався й уточнювався, набираючи фантастичних елементів. Він відобразив істотну рису мислення давніх греків, які уявляли світ таким, що розвивається, змінюється за певними законами. Вони шукали вихідні засади існуючого світу, що згодом виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (прибл. 625—547 до н.е.), Анаксімандура (прибл. 610—546 до н.е.), Анаксімена (прибл. 585—525 до н.е.), Геракліта з Ефеса (прибл. 570— 475 до н.е.), Піфагора (прибл. 570—500 до н.е.). Філософське, наукове і релігійне мислення то протидіяли одне одному, то взаємодоповнювалися. Це був єдиний потік духовного розвитку, кристалізований у багатій духовній культурі давніх греків.
релігійний КУЛЬТ ДАВНІХ ГРЕКІВ
Антропоморфне уявлення греків про своїх богів зумовлювало відповідне ставлення до них. Приносячи богові жертву, греки висловлювали свої сподівання на конкретну допомогу, пораду, гарантію на майбутнє. Жерці були
Релігії античного світу 75
більше адміністраторами, ніж священиками, доглядали за храмами, організовували релігійні зібрання, процесії, церемонії, розшифровували передбачення, ворожіння. Жерцями були окремі державні особи (архонти), а також особи, обрані на певний термін.
Особливий елемент давньогрецького релігійного культу — храми, найдавніші з яких збудовано в XII ст. до н.е. Вони вважалися пристановищем богів, уособлених у скульптурах. Спочатку за храми правили звичайні житлові будинки. Потім їх спеціально будували у місцях традиційного поклоніння богам — на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Храми споряджали усім необхідним для бога; вогнище мало форму вівтаря; для зберігання начиння і посуду відводили невелике приміщення — опістодом ("задня кімната"); у передній частині були сіни — пронаос, у центральній (наос чи целла) — колони, які згодом з'явилися і на фасаді. Так виник тип храму з колонами біля входу — простиль; з колонами з тильного боку — амфіпростиль, з колонами з обох боків — периптер, із двома рядами колон — диптер. Спорудження храмів з колонами і статуями стимулювало розвиток архітектури та скульптури, які стали провідними у давноьогрецькому мистецтві й надовго окреслили тенденції розвитку мистецтва Європи загалом
Для давніх греків храм був не тільки культовою, а й важливою громадською спорудою. У ньому зберігали державні та приватні гроші, коштовності, твори мистецтва, документи, архіви. На кам'яних плитах викарбовували тексти законів, фіксували видатні події. В храмах і поруч з ними відбувались народні зібрання, оголошували рішення царів, архонтів (вищих службових осіб). Храм був певним політичним символом. Тому архітектурі приділяли велику увагу. Серед семи чудес світу є і споруди релігійного призначення — храм Артеміди Ефеської, статуя Зевса Олімпійського та Колоса Родоського.
V і IV століття до н.е. — період класичної Греції. Головні події розгортаються на території Аттики (гр. — узбережна країна). Щедро обдарована природою, населена енергійним, працелюбним, розумним і хоробрим народом, Аттика стає центром економічного, політичного і культурного життя Греції, а її столиця Афіни — центром усіх значних подій. Тому цей період ще звуть аттичним.
Значного розвитку набула в Афінах демократія. Влада належала Раді п'ятисот (буле), народному суду (гелії) та
76 Ранні національні релігії
народним зборам (еклесії), що свідчить про суверенітет народу. Релігія була під наглядом держави: нагляд за священним майном здійснювали архонти, які згодом поступилися своїм впливом стратегам (воєначальникам). Вони керували релігійними процесіями, жертвопринесеннями, спортивними змаганнями. Участь у релігійному культі для громадян була обов'язковою. Політичне безправ'я рабів і метеків (іноземців) автоматично позбавляло 'їх цієї участі.
За стратега Перікла з 460 до 429 рр. до н.е. (цей період вважають золотою епохою афінської демократії) вплив релігії був дуже вагомим. На Акрополі в 447—438 рр. до н.е. було зведено величний храм — Парфенон ("храм Діви"), в якому розмістили статую Афіни — покровительки міста. На щиті Афіни скульптор Фідій зобразив себе і Перікла, за що був звинувачений у блюзнірстві, ув'язнений. На Акрополь вели мармурові сходи, храм прикрашали численні статуї. Проіснувавши всю античну епоху, в V ст. н.е. він став християнським храмом, у XV ст. — мусульманською мечеттю; в 1687 р. був зруйнований венеціанцями. Дотепер збереглися його руїни. Майже одночасно зі спорудженням Парфенону було перебудовано храм Деметри в Елевсиніях, зруйнований готами.
Наприкінці V ст. до н.е. суперництво Афін і Спарти спричинило тривалі міжусобні війни (Пелопоннеські війни 431—404 рр. до н.е.). Афіни зазнали в них поразки, але й Спарта не стала гегемоном. Війна загострила соціальні суперечності, послабила демократію й полісну мораль. Релігія давніх греків не вберегла їх від кривавих зіткнень, хоч сторони, що воювали, мали спільних богів і спільніхрами.
З цього почалася затяжна криза давньогрецького поліса: військові сутички і війни, перевороти і деспотії. А на Сході тим часом виникла Перська імперія. З IV ст. до н.е. серед грецьких держав відбувається піднесення Македонії, яка стала панувати в Греції. В 334 р. до н.е. Алек-сандр Македонський розпочав свій похід в Азію, сформувавши могутню імперію, яка розпалася після його смерті (323 до н.е.).
Азіатський похід Александра Македонського помітно вплинув на розвиток світової цивілізації. Слідом за військом у підкорені країни йшли філософи, історики, природознавці, жреці. Александр не протидіяв культурі, релігії завойованих країн, брав участь у їх культах, дбав про обожнення своєї особи в них, мріяв про формування
Релігії античного світу 77
греко-перської народності. Столицею нової держави обрав Вавилон. Там мав бути і головний храм. Але здійснити ці задуми йому не вдалося. Для таких справ потрібні століття, особливий соціальний прошарок, який був би рушієм цих процесів. І все ж походи Александра Македонського дали могутній поштовх зближенню культур і релігій античного світу і Близького Сходу.
Після Александра Македонського настала епоха еллінізму — період від його смерті до встановлення гегемонії Риму. Саме тоді відбувається занепад Греції та Македонії.
У III ст. до н.е. на заході від Еллади сформувалося нове державне об'єднання ~ Римська республіка, яка внаслідок загарбницьких та громадянських війн перетворила Македонію на свою провінцію, а згодом перебрала владу над усією Грецією.
Історія релігії елліністичної епохи має свої особливості. Це період релігійної терпимості. Культи східних божеств поширюються в Греції, а грецькі боги знаходять нових прихильників на Сході. Грецька міфологія стає загальновизнаною, набуваючи національного забарвлення в Малій Азії, Східному Середземномор'ї, Єгипті, Дворіччі.
Відбувається пожвавлення місцевих культів, місцеві боги одержують імена загальновідомих з додаванням до них місцевих елементів. Це засвідчує об'єктивну необхідність релігійного синкретизму в процесі зміцнення зв'язків між народами.
В елліністичний період активніше поширювалися міфи про богів-рятівників, які звільняють людей від тягаря смерті чи дають надію на потойбічне спасіння, — Осіріса, Діоніса, Аттіса. Водночас більшою пошаною стала користуватись богиня Тіхе (Доля), що свідчило про нерівноправність у суспільстві, невизначеність у баченні людьми свого майбутнього. Відчутнішим став взаємозв'язок релігійної свідомості та інших форм духовного життя суспільства.
Релігія давніх греків значною мірою живилася надбаннями давньогрецьких науки і мистецтва, що чітко простежується у Дворіччі та Єгипті. Математична праця "Начала" Евкліда (450 — прибл. 380 до н.е.) і астрономічний трактат "Альмагест" Птоломея (II ст. н.е.) започаткували нову епоху в розвитку науки. А давньогрецьке мистецтво дотепер вважають одним з найунікальніших в історії людства.
78 Ранні національні релігії
Давньоримська релігія
Початок цивілізації на Аленнінському півострові пов'язують із заснуванням Риму (753 до н.е.). Суспільство Давнього Риму складалося з трьох триб (племен) — латинян, сабінян і етрусків. У кожній трибі було десять курій, а в курії — десять родів, які складалися з родин. Кожна курія мала спільні землю, божества, обряди. Члени курії збирались у "священному місці" (де було вогнище), приносили жертву своєму богові та здійснювали культову трапезу. Виконував релігійні церемонії куріон (військовий керівник курії).
Рід очолював "патер фаміліас", він мав необмежену владу над життям і смертю будь-кого з роду. Члени роду, які брали участь у куріальних зборах, звалися патриціями, вони були повноправними громадянами. Крім них, у римському суспільстві були ще вільні, але без політичних прав плебеї, можливо, вихідці із сусідніх общин. Існувала й численна група рабів.
Римляни поклонялися Юпітеру — богові неба, світла, володарю погоди і дощу, носію перемоги; Юноні — дружині Юпітера; Мінерві — богині родючості, покровительці мирної праці й ремесел, наук і мудрості, медицини й мистецтва; Марсу — богові війни. Вірили вони і в численних дрібних божеств, духів, часто вдавалися до ворожіння і магічних дій.
Поступово відбувалося злиття культів курій і триб у більш-менш єдину релігію міста-держави. Особлива заслуга у формуванні початкової давньоримської релігії належить другому із семи царів Риму — Нумі Помпілієві, якого вважають його засновником. Давньоримський історик Тіт Лівій у своїй "Історії від заснування Риму" зазначає, що Нума Помлілій, одержавши владу, вирішив встановити у місті порядки, згідно з правом і законами. Їх авторитет мав забезпечуватися страхом перед богами.
Нума Помпілій встановив посаду верховного жерця бога Юпітера, оскільки цареві, який теж був верховним жерцем, доводилось часто залишати Рим, вирушаючи у походи. А кидати місто без верховного жерця не можна було. Верховний жрець мав двох помічників — жерців богів Марса і Квіріна. Цар встановив посаду понтифіка (члена найвищої жрецької колегії), якому доручив наглядати за жертвопринесеннями. Отже, Нума Помпілій започаткував процес упорядкування релігійного культу, формальний бік
Релігії античного світу 79
якого згодом набув у давньоримській релігії виняткового значення.
Римляни старанно дотримувалися всіх обрядових норм. Вважалося, що найменше порушення їх могло розсердити божество. Всі заклинання, магічні формули, звернення і заклики до богів були чітко нормовані: не менше — бо це зневага до бога, якому поклоняються; не більше — бо це зневага до інших богів. Потрібно було суворо дотримуватися календаря поклонінь, а також враховувати всі обставини поклоніння, жертвопринесення (сприяють вони йому чи ні). Жрецтво мало певну спеціалізацію: жреці-фламіни обслуговували якогось одного бога; жреці-авгури ворожили, беручи за основу характер польоту птахів; жреці-гарусники ворожили на нутрощах тварин; жреці-весталки доглядали вогнище в храмі богині Вести. Всіх їх обирали. Їхню працю не оплачували, проте вони мали значний вплив у суспільстві.
релігія РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО РИМУ
Республіканський період в історії Давнього Риму (кінець V ст. до н.е. — ЗО р. до н.е.) характеризувався піднесенням могутності держави. У межах цього історичного періоду майже два з половиною століття точилася боротьба плебеїв з патриціями, яка завершилася поділом суспільства на кілька станів: сенаторський (нобілітет);
вершники (багаті громадяни, які служили в кінноті й були основою римського війська); міський (люмпен-пролетаріат) і сільський (дрібні й середні землевласники) — плебс. Значну частину населення становили раби, кількість яких збільшувалася за рахунок поневоленого населення.
Усі державні справи вирішували коміції (народні збори), сенат (державна рада) і посадові виборні особи (магістратура). До неї належали: консули (найвищі виборні особи); претори (помічники, заступники консула, згодом — вищі урядові особи); цензори (особи, що відали проведенням цензу — оцінки майна громадян, стежили за їх поведінкою та політичною благонадійністю); едили (стежили за громадськими спорудами, храмами, постачанням міст продовольством, громадським порядком); квестори (відали фінансовими та судовими справами); народні трибуни (охороняли права плебеїв від посягання пат-
80 Ранні національні релігії
риціїв); в особливих ситуаціях — диктатори. За певних умов на ці посади могли бути обрані й плебеї. Отже, Давній Рим був аристократичною демократичною республікою. Щоправда, демократія була не для всіх.
Політична історія Римської республіки була буремною, що позначилося на розвитку і функціонуванні в суспільстві релігії. Республіканський Рим успадкував давню релігію царської епохи. Але вона не могла встояти перед впливом еллінської культури, і вже в III ст. до н.е. почалася її еллінізація, в римську релігію прийшли грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс, Кора, Меркурій стали римськими Церерою, Лібером, Гермесом, культ бога-цілителя Ескулапа — культом Асклепія тощо.
На початку II ст. до н.е. остаточно склався культ 12 головних богів: Юпітера та Юнони, Нептуна і Мінерви, Марса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Меркурія і Церери. Всі вони мали відповідних богів у грецькому пантеоні. Були встановлені ритуальні трапези богів. На центральному місці Рима, де відбувалися збори громадян і всі державні події, — Форумі — було встановлено антропоморфні статуї богів. Усі релігійні справи вирішував сенат.
Наприкінці 2-ї Пунічної війни з Карфагеном (218—201 до н.е.) в Римі поширився східний культ Кібели, оскільки там з'явилися його прихильники зі Сходу. Стали поклонятися Кібелі й римляни. В 194 р. до н.е. на честь Кібели було засновано Мегалезійські ігри.
Давньоримська держава майже постійно вела загарбницькі війни, завоювавши до кінця III ст. до н.е. всі італійські землі, підкоривши Карфаген, Македонію і Малу Азію. У II—І ст. до н.е. римляни вже були на південному узбережжі нинішньої Франції, завоювали східне узбережжя Середземного моря, підкорили нові землі в Малій Азії (Віфінтію, Понт, Фригію). В середині І ст. до н.е. захопили територію аж до Ла-Маншу. Тоді ж було завойовано землі на північ від Балкан та Єгипет.
До початку нової ери Давній Рим був світовою державою. Римляни зверхньо ставилися до культур підкорених народів, вважаючи їх варварськими, але не рахуватися з ними не могли.
Релігія в цей час стала вкрай політизованою. Передусім вона задовольняла релігійні потреби громадян. Водночас була і зброєю в боротьбі за владу, що яскраво виявилося на завершальному етапі існування Римської республіки.
Релігії античного світу 81
Правитель, прийшовши до влади, привласнював собі і верховенство у релігії, використовував її авторитет для закріплення своєї влади.
В середині II ст. до н.е. політична ситуація значно загострилася. Одне за одним спалахували повстання рабів, посилювався соціальний протест сільського плебсу, населення провінцій. У сенатській верхівці загострилася боротьба за владу. В І ст. до н.е. Рим охоплює громадянська війна, у 88 р. до н.е. вперше в його історії було запроваджено військовий режим. Демократичні порядки поступаються місцем диктатурі. Зростання авторитету політичного, військового діяча Гая Юлія Цезаря (100—44 до н.е.) після низки військових перемог привело його до одноосібної влади. Сенат надав Цезарю довічну диктатуру, три-бунську владу, звання "імператора", "отця вітчизни" тощо.
Римські імператори ставилися до богів, як до рівних:
коли буря знищила флот Юлія Цезаря, він начебто вигукнув, що і всупереч Нептуну досягне перемоги, і на найближчих святкуваннях усунув з урочистої процесії статую цього бога. Ще домагаючись влади, Юлій Цезар підкреслював свою причетність до богів. Виголошуючи промову на похованні своєї тітки Юлії, він заявив, що його рід сходить по матері до царів, а по батькові — до безсмертних богів. Це було відвертим використанням релігії для досягнення політичних цілей і одночасним обгрунтуванням її політеїзму: потрібно було багато богів, щоб серед них утвердити і культ диктатора. Тому в Римській імперії природний процес розвитку релігії до монотеїзму був пригальмований.
релігія римської ІМПЕРІЇ
Період існування Римської імперії починається з 27 р. до н.е. Після вбивства в 44 р. до н.е. Юлія Цезаря прибічниками республіки владу узурпував Октавіан (63— 14 до н.е.). З народження він мав ім'я Гай Октавіан Фурін, після усиновлення Юлієм Цезарем — Гай Юлій Цезар Октавіан, з 40 р. до н.е. — Імператор Цезар, а з 27 р. до н.е. до його імені додавали "Август" ("звеличений богами", "рівний богам"). Він встановив принципат (зосередження влади в руках однієї особи, відверта диктатура рабовласників із збереженням республіканських установ).
Август був помірковано-релігійним і марновірним, бо-
82 Ранні національні релігії ——————————————————————
явся грому і блискавки, вірив у сни й прикмети. Будучи консерватором, намагався відродити давньоримську релігію, відновлював старі й будував нові храми. Був він верховним жерцем — великим понтифіком, авгуром (жерцем-птаховорожієм), членом колегії П'ятнадцяти (квінде-цемвірів), членом колегії Семи епулонів (організовували релігійні трапези), членом Арвальського братства (навесні обходили римську міську смугу з молитвами про врожай). До культу Юпітера він додав культ Венери, яку вважали праматір'ю роду Юліїв. Про ставлення Августа до своїх божественних предків свідчить повідомлення Светонія: після здобуття Перузії "... він відібрав з тих, хто здався, триста чоловік усіх станів і біля олтаря на честь божественного Юлія перебив їх, як жертовну худобу". Август неприховане піклувався про культ свого "генія".
Задля зміцнення авторитету римських імператорів Август вніс поправки в римський юліанський календар: місяцю секстилію дав своє ім'я ("август"), місяцю квінтилію — ім'я Юліїв ("іюль"). Свій культ поширював і в підлеглих країнах. У Єгипті його вважали фараоном і сином бога Сонця — Ра, на його честь було висвячено храм Кесаріон в Александрії. Численні храми були присвячені Августу і в інших містах. Після його смерті в 14 р. н.е. владу успадкував Тіберій Клавдій Нерон (42 до н.е. — 37 н.е.), а сенат ухвалив спорудити Августу храм і встановити його культ.
У період принципату одна за одною змінювалися династії. Останні десятиріччя перед новою ерою та її початок були сповнені насильств, жорстокості, вбивств, зрад-ництв, ненависті, переслідувань.
Давньоримська релігія безвідмовно обслуговувала суспільство. Особливо розвинутими були її комунікативні риси. Римляни, сповідуючи демократичні принципи, поважали колегіальність не лише в управлінні державою, а й у повсякденному житті. Релігія надавала їм можливості для такого спілкування. Принесення жертв, наприклад, завжди було колективним. Усі релігійні, громадянські, ділові, побутові справи вони вирішували відповідними групами. Релігійні зібрання полегшували спілкування. Тому релігія органічно вписалася у спосіб римського життя, привчала до дисципліни і покори. У ній чітко був окреслений моральний аспект, вона піддавалась філософському тлумаченню. Обожнення імператора було головним у ній, а імператорська влада безпосередньо поширювалася на всі релігійні справи.
Релігії античного світу 83
Поширеними були там і східні культи, особливо серед низів. Ці культи обіцяли їм потойбічне щасливе життя, що замовчувала римська міфологія. Користувалися певною увагою східні культи й у вищих колах. У І ст. до н.е. особливо популярним був Аполлон Тіанський, якого вважали чи то філософом, чи то магом, чи просто шарлатаном. Астрологія, магія, ворожіння мали неабияку популярність. Вважали, що астрологія, попри свою сумнівність в деталях, істотна загалом, оскільки людиною і Всесвітом керують одні й ті самі об'єктивні закони.
Імператорська влада, намагаючись зберегти політеїстичну релігію, де їй відводилося чільне місце в широкому пантеоні, протистояла впливові східних культів. Але неможливо було зупинити природний процес релігійного взаємовпливу, і вже імператор Калігула (правив з 37 по 41 н.е.) споруджує богині Ісіді храм на Марсовому полі, де римляни споглядали релігійну драму вбивства Осіріса Сетом і його воскресіння. Спадкоємець Калігули Клавдій (41—54 до н.е.) звеличує фригійську Кібелу.
У II ст. н.е. в Римській імперії поширився мітраїзм. Прагматичне мислячі римляни захоплювалися розмірковуваннями про добро і зло. Зло у них — наслідок не невдоволення богів, а дії бога Аоімана. Мітраїстські містерії, що відбувалися таємно, були особливо привабливими. А за імператорів Діоклетіана і Максимівна культ Мітри став державним.
Серед східних культів постала й нова релігія, якій належало велике майбутнє, — християнство. Зародилося воно в першій половині І ст. н.е. в Палестині як одна із сект іудейської релігії. Поступово утвердилося в центрі імперії — Римі. Велику роль в цьому відіграв апостол Павло. Процес поширення християнства в Римі був складний. Його то дозволяли, то забороняли, а християни піддавалися гонінням. Тим часом згасав вплив давньоримської релігії. Нарешті в 313 р. імператори Костянтин і Ліціній видали указ про офіційну рівність християнства з усіма іншими релігіями. У 324 р. його було оголошено державною релігією Римської імперії. Відтоді почалося гоніння римської релігії: руйнували храми і святилища, розбивали статуї богів. Давньоримську релігію назвали язичництвом, тобто релігією "язиків" — народів, підлеглих Риму, оскільки християнство у провінції поширювалося не так швидко. Під гаслом боротьби з язичництвом ("поганством") нищили античну культуру.
84 Ранні національні релігії
Але давньоримська релігія, як і вся культура Давнього Риму, залишила глибокий слід в історії світової цивілізації, який відчутний і нині.
давні ЄВРОПЕЙСЬКІ РЕЛІГІЇ Релігія давніх германців
Германські племена в епоху зіткнення з цивілізованими народами античного світу ледве почали долати родові відносини, а їх релігія існувала в архаїчних формах: тотемізмі, лікувальній та попереджувальній магії, мантиці (гадання, ілюзорні засоби пізнання майбутнього, невідомого) тощо. Племена різнилися рівнем розвитку, силою впливу на них вірувань кельтів та римлян, а пізніше — християнства. Про єдину релігію давніх германців можна говорити хіба що умовно.
Пробудження інтересу до германської язичницької давнини у першій половині XIX ст. дало поштовх зародженню історії релігії як науки. У цьому руслі сформувалася перша класична для цієї галузі знань міфологічна школа (Якоб Гримм, Вільгельм Шварц, Адальберт Кун та ін.). їй властиві однобокість, переоцінка фольклорного матеріалу як безпосереднього релікта давньої релігії та міфології.
Тривалий час у давніх германців домінував культ богів-покровителів та святинь племені (найчастіше священних дібров). Існував і загальногерманський пантеон великих богів, образи яких містили в собі різні за природою елементи. Найбільш містким був південногерманський бог Водан (відповідає північногерманському Одину). В ньому є елемент натурміфологічного образотворення: Водан — бог бурі, він і бог померлих, володар потойбічного царства, хранитель душ. Можливо, в епоху воєнної демократії та постійних міжплемінних війн Водан (Один) був провідним у сонмі богів. Північногерманський Один царствує у світлій Валгаллі; войовничі діви-вал ькирії приводять до нього душі хоробрих воїнів, полеглих у бою. Він — головний бог, бог-воїн, мудрий чарівник, знавець священно-магічних рун. Образ Водана південногерманці пов'язували з психічним життям людини — його вважали богом бурхливих душевних змін — сказу, божевілля, що свідчило про залишки шаманських уявлень.
_————•——————————————— Давні європейські релігії 85
У характеристиці інших великих богів теж переважають натурміфологічні елементи. Скандинавський Тор (південногерманський Донар) — бог грому, блискавки;
Тиу (Циу) — бог сяючого неба; Бальдар — світле божество родючості, весни, рослинності; Фрейя — богиня врожаю та родючості. Більшість з них мала відношення до землеробства. Формування загал ьногерманського сонму богів було, як і в інших народів, відображенням, а інколи й засобом міжплемінного об'єднання.
Давньогерманські космогонічні міфи містять інформацію про походження богів. В одній з пісень Едди йдеться про те, що спершу народився велетень Бельбермир, чиїм батьком був Фрутгельмир, а дідом Аиргельмир, який постав з падаючих крапель "Великої хвилі". Не маючи дружини, Аиргельмир став батьком: його діти з'явилися з його пахвини. Так була вирішена проблема народження богів: усі боги і велетні виникли від єдиного предка.
Давньогерманських богів, згідно з міфологією, очікував і природний кінець. Від старості 'їх рятувало вживання чудодійних яблук, які постачала богиня Ідун (як і Фрейя, покровителька родючості). Але це не рятувало богів від неминучої космічної катастрофи, в якій вони повинні знайти свою смерть. Після загибелі світу настане його відродження та оновлення — бог родючості Бальдр повернеться з царства мертвих, нове покоління богів та людей житиме в достатку та спокої. В цій есхатологічній (вчення про кінцеву долю) картині простежуються вплив християнської апокаліптики, давніх міфологічних уявлень про вмираюче та воскресаюче божество родючості й дохристиянська ідея боротьби світлих і темних сил.
Основним джерелом давньогерманської міфології є Едда — книга міфів та легенд про динаміку світу. Едда — назва двох пам'яток літератури у народів Ісландії, Данії, Норвегії, Швеції. Старша Едда — збірка міфологічних і героїчних пісень VII—XIII ст. Молодша Едда — своєрідний підручник теорії поезії давньоісландських поетів-співців скальдів. Впорядкована 1222—1223 рр. ісландським істориком Сноррі Стурлусоном.
Згідно з міфами, до правління богів існували надприродні істоти — гігантські велетні; боги вбили одного з них (велетня Іміра), а з його тіла створили землю і небо. Згодом вони створили людей з дерев: чоловіка — з ясеня, жінку — з вільхи. Боги (аси) поселилися в небесному житлі Асгарді (аналог давньогрецького Олімпу), де насо-
86 Ранні національні релігїї —————————————————————•
лоджувалися бенкетами та іграми. В міфах йдеться про тривалу боротьбу асів з велетнями, які напали на них, а також з богами іншого походження — ванами. Одні дослідники стверджують, що вани — південногерманські племена, інші — племена шведів, фіннів і навіть слов'ян.
У скандинавській міфології діють й інші дві сили, породжені давніми велетнями: з одного боку — вовк-чудовисько Фенрір, повелитель вогняного світу Суртр, похмура богиня смерті Хель, страшний пес, який стереже вхід в її підземне царство, Гармр, велетенський дракон Фафнір, чорні карлики Альфи, народжені від черв'яків, які руйнували тіло убитого Іміра. З іншого — боги та герої, які ведуть безперервну боротьбу із злими силами. Серед героїв особливо відзначається Сігурд (Зігфрід) подібний до Ге-ракла.
Серед інших міфологічних персонажів — богині долі (сестри Урд — минуле, Верданді — нинішнє, Скулд — майбутнє); восьминогий кінь Одина — Слейпнір, а також священні атрибути богів та героїв — предмети, що мають імена: молот Тора — Мьольнір, меч Сігурда — Грам. Едда подає загальний образ скандинавського Олімпу, населеного богами та богинями. Вони б'ються з велетнями, лаються між собою, порушують обіцянки, обманюють. Відрізняються один від одного фізично і характерами. Вони — персонажі драми, яка починається зі створення світу, народженого в тумані з льоду і вогню, що безперервно рухається до катаклізму, хаосу, де загинуть і боги, і люди.
Особливе місце відведено дереву, якому поклоняються в священних дібровах. Ідея Всесвіту в міфології германських народів, як і в міфології шумерів, втілена в дереві фантастичних розмірів і незвичайних властивостей. Цим деревом є священний ясен Іггрдрасіль. Під його віттям розташований весь світ, його вершина підтримує світ, а коріння, заглиблене в землю, сягає підземного царства.
Три корені Іггдрасіля, згідно зі Старшою Еддою, простягаються до царства мертвих (велетнів і людей), або, згідно з Молодшою Еддою, — до богів, велетнів і до країни мороку. Біля Іггдрасіля — головне святилище, де боги вершать свій суд. Під корінням — джерела Урда, Міміра, Хвейгельміра. Біля Урди живуть норни, які визначають долі людей, зрошують джерельною вологою дерево. Медвяне джерело Міміра теж годує дерево: Іггдрасіль вкритий медвяною вологою, а коза Хедрун, що їсть його листя, годує медвяним молоком воїнів (ейнхеріїв), які загинули в
Давні європейські релігії 87
бою. Вічнозелене дерево життя Іггдрасіль насичене живильним медом, тому його називають ще медовим деревом, яке годує Всесвіт.
Іггдрасіль з'єднує небо, де знаходиться місто Асгард, землю з містом Мітгард і підземний світ. Події, що відбуваються в Асгарді та Мітгарді, є втіленням поглядів на стосунки богів і людей. У давньогерманських мовах ставлення людини до богів означало не "вірити", а приносити первісну криваву жертву. Вона повинна була додавати сил божеству.
Ставлення людини до божества грунтувалося на принципі "даємо, щоб повернули". Богів "зміцнювали" кров'ю і м'ясом принесених у жертву. Вважалося, що боги германців мали користь з людських жертвопринесень, коли душі цих жертв були в 'їх розпорядженні. Саме вони зміцнювали богів (йшлося про військову міць).
Германські вожді та князі мали не тільки загони дружинників — вільних людей, а й формування невільників з колишніх військовополонених. Ймовірно, що саме їх використовували для людських жертвопринесень божеству, чию милість намагалися заслужити. Такі жертвопринесення присвячували Водану.
У германській міфології існують казкові істоти, які не належать ні до божественних асів чи ванів, ні до людського племені. Вони породжені бурхливою фантазією, уявленням, що усе в природі має свого духа-покровителя. Так постав казковий світ ельфів, русалок, лісовиків, велетнів, тролів, кобольдів та ін. Вони наділені індивідуальними фізичними і психічними якостями — веселі й похмурі, швидкі й неповороткі, доброзичливі й ворожі до людини.
Улюблене місце ельфів (малих духів) — луки й діброви, галяви та місця біля джерел. Це гарні, світлі, добрі творіння. Вони живуть спільнотою, якою керує властитель, захоплюються азартними іграми й танцями, вночі танцюють на лісових галявах до світанку. Простий смертний, зачарований їх красою, приєднується до хороводу і зникає назавжди. Тому германці побоювалися їх, хоча ельфи й належали до добрих духів.
До цієї категорії відносили й карликів (гномів), що населяли підземний світ: гроти, печери, гірські ущелини. Вони міцної статури (хоч і незграбні), з гострим розумом, заповзятливі, доброзичливі до тих, хто ставиться добре до них, і мстиві, якщо їх принизити. Боги навчили гномів ковальському та ювелірному мистецтву, в чому їм не було
88 Ранні національні релігії
рівних. Саме вони витворили скарби, якими вихвалялися боги: молот Тора, спис Одина, намисто Фреї, візок Фрей-ра. Допомагали вони й людям.
Світ велетнів населяли могутні за розмірами та фізичною силою, але убогі розумом та слабкодухі істоти. Виникли вони раніше від богів та людей, зберегли суворість і грубість первісного світу — льоду і мороку (у Скандинавії їх називали тролями, звідти це ім'я перейшло в інші мови). Тролі — втілення безтямних і могутніх стихій природи (землетрусів, вулканів, сильних вітрів, жорстоких морозів). Вони ненавидять богів, що витіснили їх в Йотун-хейм — країну в кінці світу, далеку від Асгарда, домагаються реваншу, і тому боги час від часу вдаються до приборкування їх.
Особлива роль у давніх германців відведена жертвопринесенням і ворожбі. Жертвопринесення були особливо жорстокими: жертвували військовополоненими. У міжусобних війнах ворогуючі племена іноді заздалегідь прирікали одне одного на жертву божествам, і тоді переможена сторона підлягала цілковитому знищенню. Святилищ та храмових споруд германці не мали — місцем культу були священні діброви, де знаходилися жертовники. Не було зображень богів, окрім грубих обрубків дерева, що служили ідолами. Обходилися вони і без служителів культу.
Зіткнення з римлянами прискорило процес розпаду общинно-родового укладу германців. Вже через 150 років після Цезаря германські жреці були особливо впливовими. Вони мали вищий авторитет, ніж вожді племен, воєначальники. В їхніх руках був суд, де вони виступали від імені богів, могли засудити до страти, інших покарань. Жреці розпоряджалися і всіма справами культу богів, жертвопринесеннями, ворожбами, керували племінними зібраннями.
Особливу роль у громадському та релігійному житті відігравали жінки. "Вони думають, — писав Таціт, — що в жінках є дещо священне й віщуюче, не відкидають зневажливо 'їх порад і не залишають без уваги 'їх віщування". Дуже вшановували деяких віщунь, які впливали на громадські справи. Найвідоміша серед них — Діва-провидиця Велнда з племені бруктерів, яка відігравала значну роль під час повстання Цивіліса 69—70 рр. Дещо раніше таке місце займала Альбруна, а згодом — Ганна, які уособлювали жіноче шаманство.
Своєрідним було в давньогерманському релігійному
Давні європейські релігії 89
мисленні поняття про долю. Вона була персоніфікована в норнах — найнижчих жіночих божествах, які визначають долю людини при народженні. Частково з ними споріднені валькирії, які визначають долі воїнів у битвах. У Молодшій Едді згадано три норни — Урд (доля), Вер-данді (становлення) і Скулд (обов'язок), які живуть біля джерела Урн в коренях світового дерева Іггдрасіль, щоденно зволожуючи його з джерела. Норни під час народження героя прядуть нитку його долі, віщують славетне майбутнє. За основними функціями норни аналогічні мойрам (паркам) з античної міфології, мають аналоги в міфології інших народів.
Своєрідність давньогерманського розуміння долі полягає в тому, що герой діє свідомо, знаючи про неминучу загибель (йде назустріч своїй долі). Для королів, вождів, хоробрих дружинників та інших, чиї дії служили взірцем, така поведінка вважалась обов'язковою. Щоб зберегти свій соціальний статус і престиж, вони повинні бути готовими до небезпечних для них вчинків. Підкорялися долі й боги.
Релігія давніх германців зробила великий внесок у розвиток європейської культури. Багато мотивів 'їх міфології увійшло в літературу та мистецтво епохи романтизму. Творчість німецьких романтиків увібрала в себе релігійні ідеї, уявлення з 'їх стійкою символікою і мисленням давніх германців. Сюжети й мотиви давньогерманської релігії простежуються і в творчості видатного німецького композитора XIX ст. Р. Вагнера (опери "Лоенгрін", "Парси-фаль", "Тристан та Ізольда", тетралогія "Кільце Нібе-лунгів", "Золото Рейна", "Валькирія", "Зігфрид" і "Загибель богів"). Наприкінці XX ст. отримали нову інтерпретацію скандинавські міфи про богів всегерманського пантеону, небесне місто Асгард.
Релігія давніх кельтів
Історія та цивілізація, духовна сфера, міфологія та релігія давніх кельтів мало досліджені. Сучасний рівень знань не дає змоги ні описати весь пантеон кельтських богів, ні відновити картину сакральних (священних, наділених божою благодаттю) обрядів. Будь-які описи найдавніших вірувань, міфів і обрядів кельтів є більш-менш правдоподібною реконструкцією, грунтованою на
90 Ранні національні релігії
свідченнях римських і грецьких письменників, традиціях ірландської культури, на археологічних матеріалах.
Наприкіні VI ст. до н.е., коли кельти з'явилися на європейській арені, процес формування їх релігії вже завершувався. Деякі її складові елементи, коріння яких сягає епохи неоліту й освячене традицією, зберігалися дуже довго, їх сліди проглядалися навіть в середньовічному християнстві. Це — реліктові форми тотемізму, культ мертвих і предків, Великої Богині Матері-Землі, вогню, солярні (сонячні) культи.
Написи й зображення, свідчення римських письменників дають інформацію про чималу кількість давніх кельтських богів. Більшість з них — ймовірно, місцеві та племінні боги-заступники; окремі божества через зміцнення міжплемінних відносин вважалися спільними для кельтських племен Галлії та Британії: Белінос (Беліс, Білий), Камулос (Кумалл), Огміос (Огміан, Отам), Есус (Есар) та ін.
Будучи спершу, мабуть, громадськими і племінними покровителями, кельтські боги зберегли в багатьох випадках вельми архаїчний вигляд; їх імена й атрибути мають тотемічне походження. Одні з них стосуються мисливського культу — галльські боги Моккус (вепр), Цернунн (бог з оленячими рогами), Оса Агайо (ведмідь). Часто фігури різних божеств супроводжувало зображення рогатої змії. В Ірландії поклонялися риб'ячому богові. Інші божества пов'язані з домашніми тваринами і, мабуть, вважалися заступниками скотарства: богиня Епона (від Ірроє — "кінь"), Дамона — покровителька рогатої худоби; бог Мулло — мул або осел; бог Таврос — бик та ін.
Значну роль у кельтському пантеоні відігравала богиня Епона, яку зображали верхи на коні. Її ототожнювали з богинею Рхіаннон (Великою Царицею, Великою Матір'ю), пов'язаною з малоазіатською Кібелою — джерелом життя на землі, прародителькою всього, що дарує блага, заступницею світу мертвих. Її культ зберігався до ЇХ ст.
Інші божества пов'язані з явищами природи: Лев-цитіос — бог блискавки; Тараніс — громовик, його римляни ототожнювали з Юпітером; Есус — бог лісової рослинності та ін. Багато було божеств рік і джерел. Мали свого покровителя мудрість і красномовство — бога Огниса, перед тим, очевидно, заступника хлібного поля. Античні письменники уподібнювали його Геркулесу. Войовничий побут кельтських племен породив божеств війни або
Давні європейські релігії 91
наділяв мілітаристськими рисами давніх богів. Кельти вірили і в духів, фей, ельфів, чудовиськ, обожнювали дерева, джерела, камені.
Обряди ініціації (посвячення) проходили всі юнаки, які збиралися стати воїнами. Важливу роль при цьому відігравали "очищення від гріхів" і купання, які означали "воскресіння для нового життя". Це підтверджують сцени ритуального омивання, описані в середньовічних поемах. Купання було нерозривно пов'язане з "випробуванням вогнем". На одній із зовнішніх стінок казана з Гундестру-на (II ст. до н.е.) зображено сцену купання в казані, що певною мірою нагадує середньовічне хрещення. До казана йдуть шеренгою під звуки довгих труб юнаки, озброєні списами та щитами. Над ними на конях в шоломах і зі списами — щойно посвячені у воїни. Важливим елементом обряду посвячення було саме купання в казані. Обряди ініціації здійснювали публічно для всіх кланів, що утворювали плем'я. Юнак проходив цей обряд тільки тоді, коли здобував перший трофей — голову ворога, що свідчило про готовність до військової справи. Трофеєм могла бути голова кельта з іншого (ворожого) клану.
Культ голови або черепа відігравав значну роль у кельтських віруваннях. Це "спляча голова" або маска мертвого із заплющеними очима, напіввідкритими вустами і застиглою усмішкою, поширена в кельтській іконографії. Такі маски виявлено на мечах і прикрасах. Під час ініціації здобуту юнаком голову ворога препарували, щоб помістити її в спеціальний ящик, встановлений у будинку або святилищі.
З культом черепів у кельтів пов'язаний і обрядовий канібалізм, який має певний зв'язок з ритуалом, присвяченим Великій Богині, про що свідчить інший мотив на казані з Гундеструна. Поруч з жіночим божеством там зображено лева, що пожирає людину. Лев і був атрибутом Великої Богині, Великої Матері. Нещодавно у Франції знайдено труну, де знаходилися золота діадема, прикрашена лапами лева і фігурками коней, а також великий бронзовий казан, ручки якого були прикрашені фігурками левів. Ця труна (кінця IV або початку III ст. до н.е.), очевидно, містила останки жриці культу Великої Богині, а казан міг служити для обрядового купання. Казан відігравав важливу роль і в обряді шлюбу кельтів (майбутні дружини присягали саме перед казаном). Перед ним приносили й інші присяги адже він був атрибутом різних богів.
92 Ранні національні релігії
На честь богів, які персоніфікували сили природи, у певні пори року здійснювали пишні обряди. Найважливішим релігійним святом був Самаїн ("кінець року"), який припадав на 31 грудня. В цей день гасили священний вогонь на вівтарях і запалювали новий, символізуючи настання нового року. Свято пов'язувало воєдино різні культи, літургійні дії та магічні обряди. Тоді ж здійснювали й криваві жертвопринесення, в тому числі й людські, щоб заручитися підтримкою богів у майбутніх ризикованих справах. Передбачало воно й оргіїстичні обряди, пов'язані з культом родючості. Під час Саманна цар проходив через ритуал символічної смерті, щоб відродитися наступного дня, а його будинок підпалювали. Вважалося, що померлі, а також духи, демони повертаються у світ живих на цю ніч, а будь-який земний авторитет нічого тоді не означав.
Середину зимового сезону відкривало свято Імболк, яке відзначали напередодні 1 лютого. Воно пов'язане з початком доїння овець, обрядом очищення за допомогою вогню і води. До великих свят відносили й відкриття літнього сезону напередодні 1 травня — Белтаїн, яке пізніше ототожнювали із сонячним богом Аполлоном в греко-римській міфології. Цього дня також гасили старі й розпалювали нові вогнища, в які друїди кидали поліна дев'яти видів дерев. Вогню, що символізував літнє сонце, відводили при цьому істотну роль.
Наприкінці літнього сезону (напередодні 1 серпня) святкували день бога Лугу. Це свято відбувалося в Ірландії і мало безліч міфічних аспектів, значення яких недостатньо з'ясовані. Його називали також Брон Трогаїн ("гнів Трогаїна").
Всі ці свята певною мірою були пов'язані з культом предків; їх здійснювали на кладовищах племен, на курганах чи біля каменів, які вважали пристановищем душ мертвих героїв. Культ предків, особливо видатних (царів, вождів), мав неабияке значення в кельтських віруваннях і зберігся до епохи християнства.
Під час щорічних свят релігійного характеру відбувалися також поховання, що символізували завершення життєвого циклу. Перше поховання здійснювали відразу після смерті, воно було тимчасовим: душа ще не відділилася від тіла і обрала собі житло на території племені, очікуючи наступного поховання — колективного для всіх померлих членів клану або племені. Після другого поховання душа розпочинала свою подорож у країну Діє, яку в
Давні європейські релігії 93
ранньосередньовічних джерелах називали Маг Мелл — "країна молодості й насолод", або Аваллон. Кельти вірили в безсмертя душі та реінкарнацію.
Прості смертні в країні Маг Мелл утворювали натовп. Герої, царі, загиблі в битвах, тобто увічнені в народній пам'яті, належали до обраних. Їх після смерті чекали всі насолоди земного буття, а їх могили наповнювали всім необхідним для посмертного життя і позначали земляними горбами або каменями, вони були центральним місцем усіх племінних свят. Після римського завоювання кельтських районів Іспанії та Північної Італії, Галлії кельтські вірування, обряди та міфи зазнали змін. Менше це торкнулося придунайських провінцій і Британії, майже не торкнулося Шотландії та Ірландії (з II ст. вона була опорою давньокельтських вірувань і обрядів).
З романізацією кельтських культів пов'язані дві принципові проблеми: вплив синкретизованої раніше з грецькими віруваннями релігії імператорського Риму та проникнення містичних вірувань Ближнього Сходу в Рим і швидке їх поширення в римських провінціях.
Загалом симбіоз римських божеств з кельтськими склався без особливого опору. Самі римляни знаходили в богах кельтів багато рис і атрибутів, властивих богам римського пантеону, і вже Цезар у своєму описі війни з галлами називає їх божества римськими іменами. І в цьому немає нічого дивного, оскільки політеїстичні релігії легко сприймають чужих богів, а спільні індоєвропейські засади, особливо італо-кельтська спорідненість, зумовили подібність божеств цього пантеону. Але римляни нещадно знищували кельтських жерців, особливо друїдів, як охоронців народних традицій та організаторів можливого бунту. Внаслідок цього в Галлії та інших місцях проживання кельтів культ римського імператора оберігали більш ревно, ніж у столиці метрополії: він символізував зв'язок провінції з Римом.
Кельтські божества сповнені протиріч, вони не мали, як римські, однозначно окреслених характеристик і патронатів, були одночасно божествами життя і смерті, фізичної сили і поетичного красномовства тощо. Особливою популярністю в Галлії користувався Меркурій, але його неможливо ототожнити з яким-небудь одним кельтським богом. Галло-римським Юпітером став бог Тараніс; численними були в сакральному мистецтві зображення бога війни Марса, хоч невідомо, яке кельтське божество в ньо-
94 Ранні національні релігії
му втілено. Найпопулярнішою серед кельтів римською богинею була Діана, шанована як Сірона, або Діана-Місяць. Поклонялися кельти і Мінерві — покровительниці рукоділля і мистецтва.
Кельтські вірування ввібрали в себе і близькосхідні культи, особливо культ єгипетської Ісіди і малоазійської Кібели з їх містеріями. Більшість з них були звернуті до природи, явищ вмирання і відродження її сил, до драми смерті, радості народження, надії воскресіння. Ці містерії стосувалися таємниць, близьких друїдам (жерцям), і відповідали практичним діям давньокельтської літургії. Витіснені з духовного життя Галлії, друїди не залишили наступників, які зберігали б високий моральний рівень народу, дотримувалися доброчесності та закликали до мужності. Давні релігії Сходу висували саме ці вимоги, сповнені глибокої символіки, спорідненої мисленню кельтів.
Кельти мали свої священні місця, культові центри, а пізніше й святині. Як і всі індоєвропейські народи, вони "добрим" вважали правий бік, "злим" — лівий. Цієї схеми дотримувалися при організації сакрального простору і під час культових обрядів та містичних дій. Величезного значення надавали вони певним територіальним центрам, особливо території племені. За їх уявленнями, це був не тільки центральний пункт їх власних земель, а й центр світу або навіть Всесвіту. Зрозуміло, що кельтський світ мав багато таких центрів.
Справжнім священним місцем, де відбувалися культові церемонії та важливі зібрання громадсько-релігійного характеру, був неметон ("священний гай, ліс, діброва"). Зі страхом згадує священний гай давньогрецький письменник Лукіан, підкреслюючи, що галльські друїди віддавали честь богам в глухих дібровах. Далі він описує знищення військами Цезаря священного гаю під Массалією, де були вирізані на пеньках зображення божеств. В кущах, де дзюрчали струмки, друїди здійснювали обряди на честь кельтських божеств.
Важливим культовим місцем були цвинтарі й могили, особливо пов'язані з похованням героїв, вождів і царів. Цвинтар розташовували в центрі території племені, а культ мертвих становив суттєвий елемент релігійних сезонних свят. Згодом під впливом грецького і римського культів місце і форми культових споруд змінилися. Найважливіша зміна — поява святилищ, які вважали приста-
Давні європейські релігії 95
новищем бога. Вони з'явилися у II ст. до н.е. у Південній Галлії, яка раніше за інші землі потрапила під римське владарювання, здавна зазнавала грецьких впливів через жителів нинішнього Марселя.
Віра кельтів у потойбічне життя містить і суперечності: віра у реінкарнацію душ і одночасно в безсмертя душі. Цезар писав, що відповідно до вчення друїдів, "душа не вмирає, а вселяється в інші тіла". Дещо інакше про це писав Лукіан: "...той самий дух управляє нашими органами в іншому світі; смерть є тільки засобом вічного життя". У цьому віруванні він убачає головне джерело відваги галльських воїнів. Вважалось, що глибока віра в безсмертя душі, пов'язана з визнанням вічного щасливого буття в потойбічних світах, сприяла відвазі й презирству до смерті галлів. В одній з кельтських легенд йдеться про міфічну істоту Туане, яка перші триста років жила як людина; наступні триста — як лісовий бик; двісті — як дикий козел; триста — як птах, ще сто — як лосось. Ось тоді, спійманого рибалкою, його з'їла цариця. Відродився він як їх син під своїм колишнім ім'ям. Цикл реінкарнації замкнувся. У цій легенді зазначається, що не тільки живі істоти можуть служити метою для перевтілення: "Я — вітер над морем, хвиля в океані, шум моря, сильний бик семи битв, яструб на скелі, крапля роси, найпрекрас-ніший з кольорів, повний відваги дикун, морський лосось..."
Переконання про переміщення душ і нескінченне перевтілення в кельтському мисленні не суперечить віруванням про існування потойбічних світів. Рай в кельтських міфах — не на небі, не в підземеллі, він — міфічний острів в західному океані. Ці щасливі острови, населені духами мертвих, є метою походів і подорожей. Одна з легенд цього циклу — поема про Брана, спокушеного прекрасною чарівницею на пошуки щасливого острова — "Землі жінок". У своїй пісні чарівниця описує Бранові неземні дива цього острова, який тримається в морі на чотирьох золотих колонах. На вистеленій сріблом рівнині острова не припиняються змагання колісниць, ігри, лунає чарівна музика, все навколо міниться різноманітними барвами. На омитому хвилями березі мерехтять кристали, немає тут ні хвороб, ні смертей, ні смутку, ні зла. Це — справжній рай. Бран з двадцятьма сімома товаришами знайшов це місце, пробув там рік і повернувся назад. Однак його не визнали в рідних місцях, тільки хтось пригадав, що його
96 Ранні національні релігії
ім'я згадується в легендах. Зійшовши з човна на берег, один із членів команди відразу обернувся на порох, неначе багато віків пролежав у труні. Бран розповів людям про свою подорож і попрямував на захід; про його подальшу долю нічого невідомо. Цей мотив не змогло викоренити навіть християнство, яке має свій цикл легенд про морські подорожі св. Брендана.
Давня кельтська культура з її віруваннями та міфами лягла в основу європейської цивілізації. Особливо помітна роль кельтських міфології, епосу, лицарського роману. Цьому сприяв інтерес до них при дворах середньовічної Європи. Це — знаменитий епос про короля Артура, повість Кретьєна де Труа, у якій викладено кельтський міф про Персіваля і священну смарагдову чашу Грааля, в яку стекла кров розіп'ятого Христа. Кельтські міфи та легенди містять не тільки релігійну містику, в них — і оповідання про любов, подружню вірність. Цей сюжет, що не має аналога в середньовічній літературі, покладено в основу роману про Трістана та Ізольду. Кельтські мотиви помітні в трагедіях В. Шекспіра "Король Лір", П. Кальдерона "Чистилище святого Патріка", у філософській казці-епопеї Дж. Толкіна "Володар кілець" та ін.
Релігія давніх слов'ян
Дохристиянська релігія слов'янських народів недостатньо вивчена. Нею почали цікавитися наприкінці XVIII ст. -— у період пробудження національної свідомості багатьох слов'ян, супроводжуваного неабияким зацікавленням європейських літератур народною творчістю. Але до того часу слов'янські народи, навернуті у християнство, встигли забути свої давні вірування, у деяких з них збереглися лише окремі звичаї й обряди, пов'язані з цими віруваннями. Тому в творах щодо давньослов'янської релігії кінця XVIII — початку XIX ст. більше романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Та наприкінці минулого сторіччя починаються спроби ґрунтовного ознайомлення з дохристиянською історією слов'янських народів. Інформаційними джерелами стали писемні, археологічні пам'ятки, що стосуються VI—XII ст., збережені чи описані в літературі пережитки давніх вірувань й обрядів.
У середині II тис. до н.е. починають формуватися праслов'янські племена на території від Одеру до Дніпра.
Давні європейські релігії 97
Їх релігійні уявлення вписуються у загальну схему первісних хліборобських племен. Тобто первісна релігія праслов'ян грунтувалася на культі природи з певними пережитками тотемізму, анімізму й магії. З розвитком економіки відбувся перехід від культу пращура-тварини до культу пращура-людини. Слов'янське язичництво втілювало елементи вірувань, властивих загальній індоєвропейській єдності. Збереглися в ньому деякі ранні мисливські уявлення, які, не маючи слов'янської специфіки, еволюціонували у бік слов'янства.
У слов'ян довго панував патріархально-родовий лад. Тому зберігався і родинно-родовий культ шанування пращурів, пов'язаний з погребальним культом. На всій території розселення слов'янських племен збереглися численні могильники й кургани із захороненнями. Звичаї, що супроводжували обряд поховання, були складними й різноманітними: кремація (особливо у східних і частково у західних слов'ян; у південних не засвідчена), поховання (з Х—-ХП ст.) повсюдне; поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган; поруч з небіжчиком завжди клали різні речі, при похованні вельможної особи разом з нею ховали коня, інколи й раба, навіть дружину.
Все це пов'язане з уявленнями про потойбічне життя. Дохристиянське і загальнослов'янське слово "рай" означало прекрасний сад, доступний не для всіх. Дохристиянського походження й слово "пекло" ("жар", "вогонь") — підземний світ, де горіли душі злих. Згодом християнське вчення про майбутнє життя відтіснило давні уявлення. Однак вірування щодо померлих та живих трималися довго і були не зовсім схожі з християнськими: розрізняли померлих природною смертю ("чисті" небіжчики) і неприродною — "нечисті" небіжчики. Перших називали "батьками", їх шанували, а других — мерцями, їх боялися. Шанування "батьків" — нинішній родинний (а раніше родовий) культ пращурів. Один із середньовічних авторів Титмар Мерзебурзький писав: "Вони шанують домашніх богів". Частково цей культ зберігся до наших днів: українські поминки, білоруські дзяди, сербські й болгарські задушниці, коли поминають померлих на кладовищах.
Ще одним свідченням культу пращурів, що існував у ті часи, є фантастичний образ Чура (або Щура). Вигуки "Чур!", "Чур мене!", "Чур, це моє!" означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Можливо, зображення Чу-
0-116
98 Ранні національні релігії
ра робили з дерева, на що натякає російське слово "чур-ка" — обрубок дерева. Пережитком давнього родинно-родового культу пращурів є і віра в домовика, збережена донині там, де патріархально-родинний уклад тримався довше.
Зовсім іншим було ставлення до "нечистих" небіжчиків, які не мали жодного відношення ані до сімейного, ані до родового культу. "Нечистих" боялися, і це забобонне побоювання було породжене або страхом перед цими людьми за їх життя (чаклуни), або незвичайністю обставин, що спричинили їхню смерть. У забобонних уявленнях про цих покійників дуже мало анімістичних елементів: слов'яни боялися не душі або духу, а самого небіжчика, вірячи в його надзвичайну здатність діяти після смерті. Про це свідчать збережені донедавна забобонні прийоми знешкодження "небезпечного мерця":
щоб не дати йому встати з могили і шкодити живим, тіло пробивали осиновим колом, вбивали зуб від борони позаду вух. "Нечистим" покійникам приписували й недобрий вплив на погоду (могли накликати посуху). Щоб відвернути нещастя, труп самогубця або іншого мерця викопували з могили і кидали в багно або заливали могилу водою. Таких покійників називали упирями (слово незрозумілого походження, можливо слов'янського, бо воно є в усіх слов'янських мовах), у сербів — вампірами, у північноросійських народів — єретиками. Можливо, давнє слово "навьє"' ("навій") означало таких нечистих і небезпечних мерців, у всякому разі у Київському літописі (1092) є оповідання про те, як Полоцький мор (епідемію) переляканий народ пояснював тим, що "се навьє (мерці) б'ють полочан". У давньому церковному повчанні "Слово Іоан-на Златоуста" йдеться і про такі обряди на честь цих мерців: "Навем мовь творять і попіл посредє сиплють". У болгар і тепер слово "навьє" — душі нехрещених людей. Звідси, мабуть, — і українські нявки, мавки. Проти вампірів, упирів, навій здавна існують замовляння й чари.
Письмові джерела зберегли імена давньослов'янських божеств, окремі з яких (пізніше втрачені) мали певне відношення до хліборобства — сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямих
' Є припущення, що в давнину існувало протиставлення — явь (існуюче, денне, сонячне) і навь (нічне, темне). Бог підземного світу і мертвих, саме його ім'ям присягали.
Давні європейські релігії 99
доказів на користь цього припущення немає. Можливо, з хліборобством був пов'язаний і бог грози Перун, який пізніше став на Русі князівським богом; чи шанували його селяни, невідомо. Покровителем скотарства був Велес (Волос, одночасно бог підземного світу), його ім'ям присягали. Велеса вважали й богом багатства і торгівлі. Тому його статуї було встановлено на торгових майданах Києва, Великого Новгорода, Ростова, Казані.
На острові Руяні (Рюген) шанували міжплемінного бога війни — Святовита. Мешкав він у наповненій скарбами святині селища Арконе, мав білого коня і дружину з трьохсот кінних воїнів. На Волині шанували триголового бога _ Триглава. Спільною для цих божеств була 'їх войовничість, атрибутами — щит воїна або меч, бойовий кінь, а емблемами — військові хоругви. Всі вони були заступниками балтійських племен у боротьбі з германськими нашестями.
З повідомлень арабського мислителя другої половини IX ст. Ібн-Рушта (1126—1198) відомо, що всі слов'яни поклонялися земному і небесному Вогню, вшановували Сонце (небесний вогонь у вигляді сонячного диска, що палає), божество вогню називали Сварогом, а сонце — Сварожичем, якого вважали сином Сварога. Західні та східні слов'яни поклонялися Сварожичу як божественному ковалю. Сварог і Сварожич посідають в пантеоні ранньосередньовічних слов'ян головні місця.
Богиня щастя Терміну в сербів, хорватів і словенів, ймовірно, — пізнє міфічне творіння; деякі риси вона запозичила у Фортуни і Тихе і символізує долю. Під час святкувань на її честь приносили вино в жертву богам, а під час укладення торговельних угод їй жертвували монети.
Сучасні дослідження давньослов'янського пантеону переконують в існуванні Фракійської Русі. Відомий буддо-лог В. Щербаков пише: "Всі боги східних слов'ян (Київської Русі) — це боги трояно-фракійців: фракійський Пер-кон — це Перун, Стрибог — це бог Сатре фракійського племені сатрів; Дажбог — це малоазійські Тади, Даж, Та-даена; Купала — фригійська Юбела і т.д.".
Фізично сильні фракійці, які називали себе русами, вірили в безсмертя душі. З таким народом було важко воювати. Вони були у складі римських легіонів. На початку нової ери потік фракійців вирушив на північ, займаючи всі придатні для хліборобства землі, аж до берегів Дніпра
100 Ранні національні релігії •
(збереглися тисячі скарбів І—II ст., у яких чимало римських нагород легіонерів-фракійців). Саме на правому березі Дніпра й була заснована пізня Київська Русь.
Під час утворення ранньофеодальних слов'янських держав шляхом абсорбції (поглинання) різноманітних племен відбувається і реорганізація язичницького культу, переростання племінних культів у державні. Офіційний культ концентрує весь ансамбль племінних божеств, серед яких домінує бог, шо здійснив політичну консолідацію.
У східних слов'ян спроба створення загальнодержавного пантеону і державного культу належить київському князеві Володимиру. Прийнявши християнство, він змусив до цього весь народ, оскільки християнська релігія більше відповідала феодальним відносинам, які формувалися. Хоч і поволі, воно поширилося серед східних слов'ян. Західні слов'яни під тиском феодально-королівської влади прийняли християнство в римсько-католицькій формі.
Поширення християнства супроводжувалося його злиттям з давньою релігією. Про це дбало християнське духовенство, щоб зробити нову віру прийнятнішою для народу. Давні хліборобські та інші свята були пов'язані з днями церковного календаря. Язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими, здебільшого втративши свої імена. Вони перенесли свої функції й атрибути на цих святих. Так, Перуна продовжували шанувати як божество грози під ім'ям Іллі Пророка, "бога скотарства" Ве-леса — під ім'ям святого Власія тощо.
Однак образи "нижчої міфології" виявилися тривкішими. Вони дійшли до наших днів, хоча й не завжди легко розрізнити, що в них справді від давнини, а що нашарувалося з плином часу.
Усі слов'янські народи вірували в духів природи. Духи — уособлення лісу, відомі переважно у лісовій смузі (український "лісовик", білоруський "лешук", "пущевик", польський "дух лісний", "боровой"). У них втілене вороже ставлення слов'янина-землероба до дрімучого лісу, в якого необхідно було відвойовувати землю для ріллі й в якому людині загрожувала небезпека заблукати, загинути від диких звірів. Дух водної стихії (український "водяник", російський "водяний", польський "водник" тощо) викликав значно більший страх, ніж порівняно доброзичливий жартівник "леший", бо втонути в чорториї, озері страшніше за небезпеку заблукати в лісі. Характерний образ по-
Давні європейські релігії 101
льового духу (російська "полудниця", лужицька "природ-ниця", чеська "поледниця" та ін.) — жінка в білому, яка начебто стежить за працюючим у полі. Якщо хтось працює опівдні в спеку, а звичай вимагає робити перерву в роботі, полудниця карає порушника, звертаючи йому голову набік. Образ полудниці — уособлення небезпеки сонячного удару. В гірських областях Польщі, Чехії та Словаччини побутують вірування в духів гір, які охороняють скарби або опікуються гірниками.
Більш складний образ — "віли", особливо поширений у сербських, рідше в чеських, російських джерелах. Одні дослідники вважають його загальнослов'янським, інші — лише південнослов'янським. Віли — лісові, польові, гірські, водяні або повітряні діви, які можуть дружньо чи вороже ставитися до людини залежно від її поведінки. Вони фігурують і в південнослов'янських еротичних піснях. У цьому образі, очевидно, переплелися й уособлення природних стихій, і уявлення про душі померлих та сили родючості.
Значно більше відомостей про русалок, відомих у всіх слов'ян. Цей образ виник внаслідок взаємовпливу античної та ранньохристиянської обрядовості у слов'ян. Русалка — дівчина, яка живе у воді, лісі або в полі. Зафіксований цей образ у XVIII ст. Значною мірою він уособлював саме свято або обряд. Цей образ злився з давніми слов'янськими міфологічними уявленнями: русалка — це дівчина, яка загинула у воді, а тепер зваблює людей і топить. Очевидно, образ русалки витіснив істинно слов'янських берегинь, водяниць та інших жіночих водяних духів. Усі ці міфологічні уявлення слов'янського язичництва наявні у фольклорних і літературних творах.
У найдавніші часи відома була лікувальна магія. В церковних повчаннях згадують лікувально-магічні обряди та пов'язані з ними анімістичні образи: "...Немічь волшбами лікують, і ноузит (амулети) і чаракі, бісом треби приносять і біса, глаголемого трясовицю, творять, отгоняще...". Застосування знахарських методів лікування збереглося у слов'янських народів до новітнього часу.
Широко практикували слов'яни й охоронну магію. Використовували різноманітні амулети, наприклад пробиті зуби ведмедя, писанки. Ворожили на різних знаках: кидали дерев'яні кубики з позначками, проводили коня між забитими в землю списами. Не обходилися при цьому без чаклунів-жерців.
104 Ранні національні релігії
смертю (в домашньому ліжку), потрапляли в підземний світ Миктлан ("край мертвих", "край, де ми втрачаємо себе", "край безтілесних") — холодне і темне царство, де блукали до своєї остаточної загибелі. Під час цієї довгої подорожі лабіринтами царства смерті душа людини зазнавала тяжких випробувань, описаних у міфах ацтеків і майя:
перепливала сморідні ріки з крові та гною, пробиралась між горами, що зіштовхувалися одна з одною, перетинала високі плоскогір'я з холодними вітрами. Після чотирирічних поневірянь душа потрапляла до найнижчого ярусу пекла, де владарювала пара страшних богів Миктланте-кутлі — повелитель країни мертвих і його дружина, яких зображали у вигляді скелетів. Сиділи вони в палаці з людських кісток. Всі інші божества цього царства були підпорядковані їм.
Вхід у підземне царство знаходився в багатій на печери області Альта Верапас (Гватемала). Але у його темних глибинах остаточна доля людини залежала від її соціального стану за життя. Майя уявляли світ смерті населеним величезною кількістю страшенних істот. Малюнки і написи на керамічних виробах зображають смерть правителя, подорож його душі страшними лабіринтами світу смерті та "воскресіння". "Воскреслі" царі ставали небесними богами, а прості землероби, общинники навік залишалися в пеклі. Цьому уявленню відповідав і ритуал поховання правителів, що відрізнявся особливою пишнотою.
Давньомайські культи з їхніми ритуалами складні та витончені. Їх мета — умилостивлення божеств і отримання від них різноманітних благ. До цих культів належали куріння ароматичних смол, молитви, культові танці та співи, пости і жертвопринесення. В жертву приносили ягуарів, черепах, індиків, кабанів, квіти, плоди, тканини, вироби з глини, нефриту, кістки і раковини,» пір'я цінних птахів тощо, вимазуючи їх синьою або блакитною фарбами.
Важливими були людські жертвопринесення, про що свідчать розкопки крипти (каплиця, тайник під храмом) Храму написів в Паленці, зображення в Дрезденському і Мадридському рукописах, фрески в Храмі ягуарів. Храмі воїнів (Чичен-іца) та ін. Людські жертвопринесення зумовлені уявленнями про те, що божество повинно постійно харчуватися людською кров'ю, інакше воно загине. Церемонію здійснював жрець-након. Йому допомагали чаки (четверо літніх людей) — щоразу нові, обрані для того, щоб тримати жертву за руки й ноги. Жертвами були
Релігії доколумбової Америки 105
діти, полонені та раби. Траплялися випадки самоприне-сень у жертву, найчастіше, щоб залишити по собі пам'ять. Жертва, піднявшись на піраміду, оголошувала причини свого вчинку і кидалася вниз. Жреці у давніх майя, як і в інших народів Мезоамерики, становили спеціальні корпорації, де панувала чітка ієрархія від верховного жерця до юнаків-прислужників. Посада верховного жерця передавалася у спадок.
Особливою шаною користувалися челани (пророки);
інколи їх навіть носили на ношах — честь, яку виявляли тільки правителю. У книзі "Челам-Балам із Тисимина" описано процес їх пророкувань. Челан заходив до кімнати свого дому і, вводячи себе в екстаз, лягав на підлозі. Вважалося, що його Дух-покровитель в цей час спускався на дах будинку і розмовляв з ним. Інші жреці, які збирались у сусідньому приміщенні, слухали ці откровення з опущеними головами. Серед жерців панувала сувора дисципліна:
пости, отримання, різноманітні самознущання.
Вірування ацтеків
Протягом майже двох тисячоліть (від часів теотиу-канців до іспанського завоювання) долина Мехіко була заселена племенами — носіями культури нагуа. Воюючи між собою, вони почергово домінували на цій території. Кожен переможець переймав від переможеного народу мову, релігію, науки, мистецтво, літературу, ремесла і звичаї. Тому теотиуканська та тольтекська космогонія (уявлення про будову Всесвіту) і теогонія (сукупність міфів про походження та родовід богів) знайшли відображення в їх ацтекській версії. "Ацтекський календар" викладає легенду про два Сонця або чотири катастрофи, про народження п'ятого Сонця, за якого живуть сучасні йому люди.
Вершину давньомексиканського пантеону посідала пара прабатьків — джерело всього існуючого, уособлення жіночого й чоловічого начал. Від центру відходили відповідно до сторін світу чотири сутності, наділені своїм кольором. На сході був червоний володар, на півночі — чорний, на півдні — блакитний, на заході — білий. У центрі знаходився найстарший з усіх божеств — бог Вогню, або божество року. Місяць називали Мецтлі.
В ацтекській Мексиці існували дві ідеї божества, зумовлені двома релігійними традиціями нагуа: тольтексь-
106 Ранні національні релігії'
кою традицією, пов'язаною з давнім минулим мексиканських культур, і ацтекською, що не зберігала духу племінної ментальності. Білий володар — бог з надто складною міфічною біографією. В тольтекській традиції він є легендарним героєм, засновником тольтекської столиці Тула, покровителем і вчителем мистецтв і ремесел, духовним пастором і моральним вождем, противником кривавого культу, що вимагав людських жертв. Для толь-теків він був передусім символом мудрості.
Бог Сонця і війни Упцилопочтлі — племінний бог ацтеків, який порятує світ від космічної катастрофи. Він вимагав постійного принесення в жертву людей. Адже бога Сонця й інших богів, які беруть участь у вічній грі сил світла й тьми, ночі та дня, півдня і півночі, підтримують порядок у Всесвіті, потрібно було годувати гарячою кров'ю живих людей. Імперія інків вела жорстокі війни, метою яких було принесення в жертву полонених воїнів інших племен. Бувало, не щадили і своїх дітей. Під час завоювання конкістадорами (іспанські завойовники) імперії ацтеків у всіх містах було виявлено павільйони з десятками тисяч людських черепів.
Дві ідеї божества немов протистояли одна одній:
страшна ідея, що потребувала кривавих жертв, та ідея, втілена в ритуалах і актах віри, що символізувала існування трансцендентного (що знаходиться поза світом) бога. Це зумовило появу в ацтекській Мексиці жерців-мудреців, які намагалися послабити релігійний фанатизм в моральній сфері.
Есхатологічне бачення світу особливо цінувало ритуальну смерть — полеглі в бою ацтекські воїни і принесені в жертву полонені потрапляли в особливий рай (небо Столиці). Тут душі воїнів і жертв, які загинули, щоб напоїти бога Сонця власною кров'ю, одержували нагороду — участь у почті Сонця, що здійснює свою ходу небом. Після декількох років такого служіння душі поверталися на землю, втілені в колібрі (емблема бога Сонця і війни) або в різнобарвних метеликів. Душі людей, померлих неприродною смертю (утопленики, вражені блискавкою, епідемією), потрапляли в Тлалокан (рай бога Тлалока), який відав дощами, і там серед буйної рослинності саду безтурботно проводили час. Перспектива такого потойбічного існування мала бути дуже привабливою для землеробів Мексиканського плоскогіря, що знемагало від посух. Душі
Релігії доколумбово! Америки 107
мертвих немовлят потрапляли на небо, де росло "молочне дерево", що харчувало 'їх довічно.
Іншою була доля в потойбічному світі людей, які не мали змоги потрапити до почту бога Сонця: якщо померлі нічим не відзначилися за життя, "їх душі відсилали в Микт-лан, де вони розчинялися в небутті. Перш ніж потрапити туди, вони повинні були подолати незвичайні перешкоди:
продирались крізь вузькі щілини між скелями, їм загрожували небезпечні змії, ящери та ін. Тому, споряджаючи у потойбічний світ, поруч з померлими клали різноманітні предмети, що мали допомогти дістатися до Миктлана. Забита з цією метою блідо-жовта собачка повинна була допомогти переправитися на інший берег підземної ріки, яка перегороджувала шлях у царство мертвих.
Різноманітний одяг, прикраси, цінні речі — своєрідний дарунок володарям підземного світу Миктланте-кутлі. Це дає підстави твердити, що ацтекська релігія з її уявленнями про існування людської душі після смерті, про потойбічне життя була релігією аристократичних верств імперії. Вона увібрала в себе концепцію ілюзорного світу, ефемерності життя ("все є сон"), властиву давньомекси-канській культурі.
Головним для ацтекських мудреців був пошук засобів, що допомогли б людині відчувати надійність свого становища у світі, в якому все нетривке. Вони запитували: "Чому творець життя нікого не робить безсмертним?", переймалися тим, що люди не вічні на світі, живуть тільки мить. Замислюючись над мінливістю світу, мудреці розуміли життя, як сон. Сягаючи витоків й основ людського буття, дошукуючись істини та можливості осягнення її в земних умовах, дійшли висновку, що мистецтво ("квіти і пісні", його метафори і символи) відкриває можливість знайти цю істину.
Мистецтво, що фіксує витворені уявою образи, не підвладне часові, воно реальніше, ніж мінлива свідомість людини. Твори мистецтва виникають завдяки натхненню, є формою інтуїції, непізнаної навіть митцем. Можливо, джерелом творчого натхнення є бог: "З серця неба походять чудові квіти, чарівні пісні". Мистецтво і є шляхом, що наближає людину до найвищої суті, допомагає відчути зв'язок з Космосом, усвідомити реальність свого буття.
Митець долав довгий шлях ініціації, щоб, увібравши в себе традиції минулого, досягти найвищої посвяченості — Іолтеоль (буквально "серце, піднесене на божественні вершини"). Тоді він міг спілкуватися з Богом, відчути боже-
108 Ранні національні релігії
ственне натхнення, стати тим, хто надає речам божественних символів. Мистецтво вдосконалює сприймання й уяву людини, пов'язує ритм Всесвіту з її психічним життям.
Для ацтекських мудреців шлях "кольорів і пісні" — синтез релігії та мистецтва, бо мистецтво є диханням Всесвіту, спробою пережити трансцендентне. Оперування символами повинне пробудити уяву, яка має відчути невловиме. Мистецтво створювало "уявну реальність", що давала змогу людині хоча б на мить відчути безсмертя. "Квіти і пісні" були одним із засобів подолання страху перед смертю, надавали сенс людському існуванню.
Вірування інків
У цивілізації інків (Перу) панівною була геліоцентрична релігія, яка грунтувалася на служінні Інті — богу Сонця, чий культ наполегливо насаджувався державою. Божественного Інті зображали у вигляді золотого (золото — "метал, що належить сонцю") диска з яскравими променями, спрямованими в усі боки, на якому зображено обличчя чоловіка.
Інті, як й інші боги пантеону інків, є мешканцем неба. Його дружиною і водночас матір'ю інків була Кілья — богиня Місяця. В храмі інків — Кориканчі в Куско — Місяцю було присвячено одну з каплиць. Усі стіни цього святилища були оздоблені срібними пластинами. Прикрашало каплицю і зображення Місяця у вигляді срібного диска із жіночим обличчям. Небесна мати інків (Кілья) водночас була і покровителькою всіх жінок.
Третій житель небозводу — бог Ільяпа, який уособлював грім і блискавку, що несли землеробу очікувану вологу. Тому Ільяпа, як колись мати-земля Пачамама, піклувався про родючість полів. Його уявляли ставним воїном, одягненим у золоту кольчугу та озброєним палицею.
Важливу роль для інків відігравав храм Кориканча, прикрашений золотим легендарним диском — образ Сонця, викрадений невігласом-конкістадором і програний ним у карти. Одразу за храмом був розташований знаменитий золотий сад інків. Кориканча є символом Сонця, уособленням релігії, в основі якої — служіння божеству Інті. Він символізував об'єднуючу роль "сонячної" віри та "сонячної" ідеології, які були опорою держави інків.
Релігії доколумбової Америки 109
Кориканча був і резиденцією Верховного жерця "сонячної" релігії Вільяка Уму ("провісник"). Цей сан був довічним. Верховний жрець стежив за дотриманням сонячного культу, коронував нового правителя імперії, здійснював церемонію його одруження. Крім верховного жерця, було ще десять "атун вільяк" ("єпископів"), які керували релігійним життям провінцій. До верхівки духовенства належали й духовні наставники (головні жреці провінційних храмів Сонця). На честь священного Інті їх обов'язково повинні були зводити в кожній провінції. Нижче духівництво відправляло обряди здебільшого народної, а інколи й офіційної релігії. Простолюдинів сповідали жреці; еліта, верховний інка сповідалися перед Сонцем. Інколи після такої "сонячної" сповіді знатні вельможі вчиняли омовіння в гірських ріках, сподіваючись, що швидка течія забере із собою 'їхні провини. За уявленнями, існування гріха допускалося, але грішник повинен спокутувати його сповіддю.
Грішники, які вчинили тяжкі провини і втаїли їх на сповіді, після смерті потрапляли в підземелля (подібне до пекла), де страждали і гризли каміння. Тих, хто в земному житті не скоював гріхів, після смерті очікував рай, що знаходився поблизу Сонця, сповнений радощів і вічного спокою. Вельможі потрапляли туди автоматично. Рай був доступний усім, незалежно від соціального становища. Пекло призначалося тільки простолюдові.
Служителі культу, крім здійснення сповіді, брали участь в актах жертвопринесення (людські бували надто рідко) і поховальних ритуалах.
Існував обряд муміфікації тіла володаря після його смерті. Мистецтво муміфікації досягло високого рівня — тіла бальзамованих імператорів виглядали, як живі. Нутрощі захоронювали в храмі неподалік від столиці імперії, камені його були скріплені розчином з розплавленого золота і бітуму. Коли помирав імператор або головний вельможа, найбільш віддані слуги й улюблені дружини кінчали життя ритуальним самогубством або дозволяли поховати себе живцем.
110 Ранні національні релігії
релігія австралії ТА океанії Вірування австралійських аборигенів
Австралійські аборигени є представниками найбільш раннього з доступних безпосередньому спостереженню ступенів розвитку людства, майже цілком збереженого общинно-родового устрою. Тому їх релігія викликає неабияку зацікавленість дослідників, які, вивчаючи походження релігії та її ранніх форм, найчастіше черпають приклади з вірувань австралійців.
Корінне населення Австралії до європейської колонізації складалося з кочових племен, що поділялися на локальні територіальні групи. Та релігійні вірування, обряди австралійців майже повсюдно зберегли свою однорідність з незначними місцевими відмінностями.
Домінуючим у системі вірувань та обрядів є тотемізм. Австралію вважають класичною країною тотемізму. З огляду на характер груп, що культивують тотемічні вірування та обряди, виділяють 5 типів тотемізму:
1. Клановий тотемізм. Виник внаслідок розпаду первісних фратрій — найдавніших форм тотемної організації.
2. Тотемізм фратрії. Властивий екзогамній половині племені звичай, який забороняє шлюби між членами однієї родової групи — фратрії.
3. Статевий тотемізм. Пов'язаний з розподілом праці між чоловіками та жінками племені.
4. Подружній тотемізм.
5. Індивідуальний тотемізм. Людина, крім загальноро-дового тотему, має власний, унаслідуваний від батька чи придбаний у момент посвячення. Властивий чоловікам, найчастіше чаклунам, знахарям, вождям.
Помітну роль у тотемних віруваннях австралійців відіграють міфи про подвиги тотемних пращурів. Це фантастичні з невизначеними рисами істоти: міфи подають 'їх у вигляді тварин, людей з іменами тварин. Пращури виступають поодинці або групами. Вони полюють, кочують, здійснюють обряди, як і самі австралійці. Тотемні пращури зникають під землею, перетворюючись на скелю, дерево, камінь.
Тотемізм — найважливіша, але не єдина форма релігії австралійців. Тут були поширені чорна магія, чаклунство. Неабияку роль у їх психічному житті відігравала віра в
Релігії Австралії та Океанії 111
магію. Вони вважали, шо всі, за винятком малих дітей та літніх людей, помирають від чар. Тому використовували різні магічні способи встановлення особи, яка насилає смерть на когось з членів клану. Після особливих ворожінь, мета яких — дізнатися, де, в якому племені живе особа, яка зачарувала померлого, відряджали загін для помсти "винуватцю" (вбивали його чи когось з його родичів).
Іноді магічні обряди, щоб спричинити чиюсь смерть, виконували відкрито. Якщо хтось бажав помститися ворогові, то звертався до чаклуна. Той з кістки померлого вирізав кундель (основний інструмент магічних обрядів), прикріплював до нього пучок волосся людини. Протягом танцю під барабан він за допомогою відповідних заклинань надавав кунделеві смертоносної сили, кидаючи потім його у напрямку, де жила жертва. Про початок магічної церемонії повідомляли особу, призначену на смерть, а також усіх мешканців через посланців та сигналами диму. Суггестивна (навіювальна) дія цього обряду бувала настільки сильною, що людина, проти якої його здійснювали, ставала хворою, втрачала сили, а потім вмирала.
В усіх австралійських племенах існували майже однакові обряди лікувальної магії, знахарства, які мали багато спільного з народною медициною. Засоби її (припарки, масаж, компреси, кровопускання, лікувальні трави) доступні всім, але вони не завжди бувають дієвими. Тому люди зверталися до знахарів, які використовували і різні чаклунські прийоми (висмоктування каменя з тіла хворого), намагаючись вплинути на психіку пацієнта, гіпнотизуючи його поглядом, жестами. Якщо наставало одужання, це приписували магічній силі.
Використовували австралійці й елементи шаманства. Якщо знахар "лікував" магічними силами, то шаман діяв через духів. За віруваннями, духи посвячують шамана у його професію. У племен аранда знахарі вчились у інших знахарів, але той, хто хотів отримати посвячення від духів, мусив знайти печеру, де вони мешкали, лягти спати біля її входу, вірячи, що вночі до нього прийде дух і, пронизавши списом, зробить його шаманом. Знахарі та шамани накликали дощ (метеорологічна магія), щоправда, не всюди. В умовах мисливського господарства метеорологічна магія не могла посісти важливого місця у комплексі вірувань. Абсолютне визнання отримала вона лише в сухому кліматі Центральної Австралії.
112 Ранні національні релігії
Існувала серед австралійців і магія кохання, обряди якої поділяли на три категорії. До першої відносили обряди, здійснювані чоловіками: вони виконували магічні пісні над пасмом волосся дівчини чи використовували магічну пов'язку на голові. В обрядах другої категорії чоловіки та жінки брали спільну участь. Так, група чоловіків допомагала одному з них у здійсненні обряду для його обраниці, і якщо у цей час вона перебувала в оточенні інших жінок, то магічні чари притягували усіх до місця, де знаходяться чоловіки. В інших випадках чоловіки та жінки здійснювали церемонії магії кохання окремо, і потім знаходили один одного. В обрядах магії кохання, віднесених до третьої групи, брали участь тільки жінки. Вони виконували магічні пісні над пасмом волосся, листком тютюну чи над якимось іншим предметом, здобутим у чоловіка, який сподобався.
Австралійські аборигени з неабиякою відповідальністю посвячували молодих людей у таємниці вірувань, щоб викликати у них повагу до міфологічних пращурів, страх перед покаранням за порушення правил поведінки та непослух. Посвячення здійснювали за допомогою спеціальних обрядів та ритуалів, під час яких юнак отримував знання про міфи, символи, обряди, здійснені богами, культовими героями, пращурами племені. Кожний член племені з дитинства вчився норм поведінки, спілкування з одноплемінниками та представниками інших племен. Дівчата у відповідному віці потрапляли під нагляд жінок, які, готуючи їх до подружнього життя, розповідали міфи, формували почуття поваги до племінних обрядів. Процес ініціації юнаків складніший, оскільки юнак повинен був усвідомити, що він назавжди прощається з дитинством. Він наче помирав як дитина, щоб народитися вдруге — дорослою людиною. Під час обрядів ініціації, незважаючи на ритуальні протести жінок, юнак залишав свою стоянку й у супроводі декількох стражників та "інструкторів" здійснював подорож, під час якої його ознайомлювали з іншими групами племені та сусідніми племенами. У цій подорожі він повинен був дотримуватися багатьох табу щодо харчування, спілкування, пересування. Водночас він знайомився з іншими тотемістичними групами, ставав свідком ритуальних танців, дізнавався про своє майбутнє життя тощо.
Майже у всіх австралійських племенах юнак проходив церемонію, під час якої його намащували кров'ю людини
Релігії Австралії та Океанії 113
або змушували трішки її випити. Цю кров брали з порізів на плечах дорослих чоловіків, вона вважалася священною, бо давала життя і силу. Юнак таким чином отримував "нове життя" і ставав достатньо сильним, щоб витримати вантаж таємного знання племені. Такий ритуал іноді супроводжувався проведенням своєрідної хірургічної операції на тілі посвячуваного. Водночас юнакові показували священні чуринги (тотемічні емблеми у вигляді овальних каменів чи дерев'яних пластин із закругленими кінцями). Чуринги прив'язували до довгих шнурків, розмахували ними у повітрі, завдяки чому вони свистіли, що знаменувало присутність тотемічних пращурів під час ініціації. Після цього юнак повертався додому, змивав усі священні знаки; його тріумфально приймав клан, оскільки раніше він вважався "мертвим", а тепер народився повноправним членом кланового суспільства.
Австралійські аборигени належать до народів, які не знають чіткої межі між мистецтвом та іншими сферами діяльності (у їхньому словнику немає навіть слова "мистецтво"). До мистецтва вони відносять поезію, пісні, сказання, драматичні уявлення, малярство та пластику. Межа між священним та мирським тут малопомітна, хоча існує.
Більшість міфів аборигени передають у священних піснях, які виконують на майданчику для чоловічих танців чи під час св'ященних обрядів. Кожна пісня нескладна, є фрагментом пісенного циклу. Зрозуміти її можна тільки у взаємозв'язку з піснями всього циклу. Іноді міфи містяться у фольклорних творах. У них йдеться переважно про тотемічні антропоморфні істоти з епохи Сновидінь та про духів, життя реальних пращурів, які, за розповідями, жили в цю епоху.
Слово "корроборі" вживається для означення всіх церемоній аборигенів — обрядів, супроводжуваних піснями, танцями, розважальних вистав, громадських заходів, масових зборищ. Інсценування міфу чи його фрагмента під час релігійного обряду — барвиста театралізована вистава. Священні танці значно відрізняються від звичайних, вони урочистіші, пози і рухи в них мають таємниче значення, різняться вони й учасниками.
Образотворче мистецтво австралійських аборигенів характеризується езотеричними (містять таємний зміст) малюнками на священних предметах. Вони символізують міфологічні події, міфологічних пращурів і не містять конкретних зображень.
114 Ранні національні релігії
Релігія австралійських аборигенів багатьма своїми рисами виділяється серед релігій інших народів. У ній відсутні уявлення про надприродний світ, відокремлений від реального. Світ тотемів і світ людей співіснують. Щоправда, за уявленнями деяких племен, світ душі знаходиться десь на півночі або на небі.
Австралійські вірування, міфи містять багато образів тварин. Магічні вірування переважають над анімістичними: магічна дія на тотем, шкідлива, любовна, лікувальна, метеорологічна і мисливська магії виявляються яскравіше, ніж уявлення про духів і форми звертання до них. Австралієць більше покладається на власні магічні засоби, ніж на допомогу духів, застосовуючи замість молитов заклинання.
Австралійські аборигени не сповідують культу предків, а тільки уявлення про міфічних тотемічних пращурів, які мають фантастичні зооантропоморфні образи. Немає і культу природи; небесні явища не обожнюють, їм не приписують надприродних властивостей. Уявлення про надприродні властивості природних явищ пов'язані не з культом природи, а з тотемізмом.
У них майже немає космогонічних міфів. Міфологія австралійців не пояснює походження світу, Землі, неба. Вони переконані, що Всесвіт існував одвічно, не мав визначеної форми і був пустим. Міфи розповідають про подвиги героїв, походження тотемічних фуп, митарства (мандри) тотемічних предків та ін.
Вірування народів Океанії
Сукупність островів, розкиданих на безмежному просторі Тихого океану між континентами Азії, Австралії та Америки, утворює частину світу — Океанію. Сюди належать Меланезія, Мікронезія, Полінезія, де існують різні вірування.
У всіх народів Океанії існує дуже складне і непросте для пояснення поняття "мана". Цей термін меланезійського походження, означає невиразну, нематеріальну силу, своєрідний флюїд, який може пронизувати живі та неживі тіла, людей, тварин, рослини. Він може переселятися з предмета у предмет, з однієї людини в іншу, збільшуватися або зменшуватися. Кожний, хто ним володіє, повинен дбати про те, щоб не витрачати його неро-
Релігії Австралії та Океанії 115
зумно. Володіння великою кількістю цього таємничого флюїда дає людині авторитет і владу, фізичну силу і мудрість, майстерні руки і світлий розум. Тому особливо багато мани у вождів та жерців племен, сильних (мужніх) воїнів і кваліфікованих ремісників, особливо тих, хто робить човни. Завдяки певній кількості мани, що передається човнові, він здатен протистояти ураганам на хвилях Тихого океану.
Мана не пов'язана з якимось конкретним предметом або людиною. Значне накопичення її в одному місці небезпечне для людини. Дотримання табу і наказів утримує ману в людині, якій вона належить, а несподіваний перехід її до іншої особи може нашкодити їм обом.
Так концепція мани підтримувала систему суспільних залежностей. Поширеним було уявлення, що прості люди не мають багато мани, а тому повинні підкорятися тим, у кого її більше. Щоб підлеглі не змогли присвоїти ману вождів, було введено низку заборон, табу. Дотримання табу полягало в тому, щоб певні предмети, місця, види діяльності були недоступними для звичайних людей. Вважалось, що найбільшою кількістю мани володіє вождь племені. Тому він особисто, всі предмети, яких він торкався, його сліди на землі ставали табу. Порушення табу вважали злочином, за який карали на смерть; навіть внаслідок випадкового порушення табу людину позбавляли життя.
Усе це сформувало найхарактерніший компонент вірувань островитян Океанії — культ вождів як живих, так і померлих. Ця форма вірувань, що опосередковано спирається на культ предків (оскільки влада передавалась у спадок), породила надзвичайно докладні генеалогічні дерева, які обґрунтовують божественне походження вождів. Релігійний культ знаходився в руках жерця, хоча іноді світська і релігійна влади концентрувались у вождя племені, що підсилювало його панівні позиції, перетворювало на абсолютного владику.
У релігіях Океанії існують елементи анімізму, ма-нанізму (віра в ману) і політеїзму, який на деяких архіпелагах еволюціонував у монотеїзм. Деякі з богів оточені найбільшою повагою: Тангароа, Тане, Ронго і Ту. Першого з них особливо шанували в Центральній Полінезії. Він владарював у водах океану, був захисником рибалок і мореплавців, опікуном риб. Були часи, коли його шанували і як творця Всесвіту та роду людського.
116 Ранні національні релігії
Тане, брат Тангароа, на деяких островах також був оточений великою шаною, його вважали володарем лісів на малих островах. Йому приписували створення менших божеств і першої жінки. На Гаваях Тане поклонялися як богу Сонця, який разом зі своєю побожною дружиною Хіною (володаркою срібної кулі) перетинав небосхил, посилаючи людям тепло і світло. В деяких регіонах Океанії його вважали покровителем техніки й ремесел, богом плодівництва.
Ронго вважали богом миру та врожаю. Бог Ту опікувався військовими ремеслами. Особливою повагою він користувався на Гаваях,претендуючи на провідне місце серед інших богів.
Міфологія Океанії знає і менших божеств (атуа) — заступників різних занять та окремих островів. Шанували і численних міфологічних героїв, які, здійснивши подвиги для блага островитян, ставали божествами.
На деяких островах існує ідея найвищого бога — бога богів, творця Всесвіту. Його ім'я — табу для широких верств і відоме лише жерцям. Він не мав впливу на земні події, а тому не було потреби звертатись до нього з молитвами та приносити йому жертви.
Справами культу на островах Океанії займалися жреці ("тухунга"). Їх становище було особливо привілейованим. Воля жерців, що виражала божу волю, навіть і несправедливу, вимагала негайного виконання. Прошарок жерців був ієрархізований. Вважалося, що жреці вищого рангу пов'язані з культом найвищого бога, володіють спеціальною владою над природними явищами. Вони перебували в тісному зв'язку з вождем і виконували його волю, передаючи Ті адептам (прихильникам) релігії як веління бога. Жреці нижчих рангів займалися магією та ворожінням, деякі з них піднімали свій авторитет завдяки знахарству. Вони підкорялися головному жерцю, за найменшої непокори "їх карали, як і простих членів племені.
Обряди на островах Океанії здійснювали в спеціальних місцях, які були майже в кожному поселенні. Це прямокутна ділянка землі, оточена великими уламками скелі, вкопаними в землю. На найвужчому боці споруджували кам'яне узвишшя, інколи на ньому ставили ще одне (менше) чотирикутне. Будівля служила своєрідною драбиною для богів, що спускались з неба. Жертви приносили на особливих дерев'яних столах.
У певні пори року або перед прийняттям важливого
Релігії Австралії та Океанії 117
рішення приносили жертви для здобуття прихильності богів: плоди, рибу, тварин, інколи (в особливо важливих випадках) людей. В основі релігійних культів Океанії — космогонічні міфи, що засвідчують погляди цих народів на світ і його закони, а також обґрунтовують владу вождів і жерців племен. Так, відповідно до міфу, поширеному на Самоа, спершу було Небуття. З цього народився Запах, потім з'явився Пил, далі — Спостережливе і Відчутне, згодом — Земля, Високі Скелі, Мале Каміння і Гори. Гори вступили в шлюб зі Зрадою, у них народилася донька — Жменька пилу, яку полюбила Квітка цукрової тростини. Вони мали трьох синів і доньку, яких вважають першими людьми на землі. Далі наведено сотні імен, поєднаних генеалогічною лінією перших людей з владикою Самоа.
Більшість космогонічних міфів Океанії базується на переконанні, що світ виник з невизначеного прабуття, яке, за одними версіями, має форму Первісної темряви, хаосу або пустоти; за іншими, — моря, безмежного океану. І тільки тоді з них з'явились небесні тіла, земля, рослини і тварини, люди, конкретизувалися абстрактні поняття і стани психіки (почуття, туга, думка, свідомість, бажання тощо). Послідовність появи різних творінь дуже диференційована. Побутують версії, за якими психічні стани виникли раніше живих істот.
Жителі островів Океанії вірять, що, незалежно від кількості мани, людина має індивідуальну душу, яка після її смерті відповідно до її суспільного становища переселяється або в країну мертвих (первісної темряви), або в країну вічного щастя на райському острові. Очевидно, рай у потойбічному житті призначений для видатних особистостей, переважно для жерців племені. Соціальне розмежування особливо помітне у віруваннях про потойбічний світ: за віруваннями, лише душі знатних вождів продовжують жити після смерті, а душі простолюдинів одразу гинуть. У поховальному ритуалі ця нерівність теж помітна. Вождів і знать ховали за дуже складними обрядами, їх тіла бальзамували і захоронювали в особливих усипальницях. Тіла простих людей ховали в землю без обрядів або опускали в море.
5
РОЗДІЛ
ПіЗНІ НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ
ІУДАЇЗМ Виникнення та розвиток іудаїзму
Три-чотири тисячі років тому в Аравійській пустелі жили численні скотарські племена хапіру, які в середині III тис. вдерлися у Палестину. Вони підкорили частину країни — Ханаан. На той час там уже існували невеликі міста, був свій алфавіт, який відрізнявся від єгипетського і вважався зразковим. Жителі фінікійського міста Біблос першими почали виготовляти папір. Саме тому книги називали біблами, бібліями. Завдяки своїй кмітливості жителі Ханаану відіграли виняткову роль у становленні та розвитку торгівлі, ділових відносин між країнами. Розвивалося тут і землеробство.
Ханаанці поділялися на багато племен. Після проникнення у Палестину племена хапіру змішалися з корінними жителями, і це нове утворення почало називатися євреями (від давньоєврейського слова "івриш" — околиця), тобто народ, який відокремлено жив на окраїні Палестини.
Скотоводи-хапіру, які кочували в Аравійській пустелі, були цілком залежними від природи. Безсилля перед її стихіями породжувало у них різні фантастичні уявлення про навколишній світ. Людям здавалося, що все має надзвичайну силу і владу над ними. В 'їх житті головну роль відігравали тварини, і вони поступово дійшли висновку, що тварини володіють надзвичайними якостями. Давні єврейські племена поклонялися тваринам, вважаючи їх своїми родовими предками. Міцного і тривалого зв'язку
Іудаїзм 119
між цими племенами не було. Вони об'єднувалися лише у разі війни й обрання спільного воєначальника.
Давні вірування євреїв були політеїстичними. Предмети їх поклоніння — гори, дерева, кам'яні й дерев'яні стовпи. Поклонялися вони і сонцю, місяцю, численним добрим і злим духам.
У перші століття свого перебування у Палестині євреї не пішли далі союзу племен, оскільки для цього не було необхідних економічних умов. Але з часом запозичили у розвиненіших ханаанців навички землеробства, почали переходити від кочового до осілого життя, від скотарства до землеробства. Близькість мов сприяла тому, що з часом завойовники і підкорені почали змішуватися, внаслідок чого виникла єдина народність.
Наприкінці XIII ст. до н.е. з розрізнених племен, які мали більш-менш стійкі міжплемінні відносини, утворилася єврейська держава Ізраїль. Його виникненню сприяли географічні особливості Палестини, яка знаходилася на перехресті караванних торгових шляхів, що з'єднували Єгипет із Сирією і Месопотамією. Цей процес прискорився ще й наявністю сильного сусіда, з яким вони ворогували. Потрібно було об'єднувати і зміцнювати свої землі, на що спроможна тільки держава. Першим ізраїльським царем був Саул. Південні єврейські племена об'єдналися навколо племені Іуди і в другій половині XI ст. до н.е. також влилися в Ізраїльську державу. Але в 935 р. до н.е. вона розпалася на дві частини: Ізраїльське та Іудейське царства. Саме в цей час і виникла іудейська релігія, бо давні племінні релігії не сприяли об'єднанню племен.
Релігію єврейських пастухів поступово заступає культ богів, яких вважали покровителями сільського господарства. Але з подальшим об'єднанням племен на чолі з царем на перше місце виходить культ єдиного бога Ягве (Ієго-ва) — бога племені Іуди, звідси й назва — іудейська релігія.
Спочатку Ягве як духа і демона пустелі, символа врожаю вшановували євреї, які займалися скотарством (його уявляли в образі бика або лева). З часом він стає покровителем племені Іуди. З виникненням держави Ягве став богом усього єврейського народу в Ізраїльській державі. Змінилася і його основна функція. Відтоді бога Ягве почали вважати й богом війни, захисником держави, покровителем військових операцій проти зовнішніх ворогів.
Умови історичного розвитку Ізраїлю та Іудеї сприяли зміцненню культу саме бога Ягве. У рабовласницькій дер-
120 Пізні національні релігії
жаві євреїв релігія перетворюється на інструмент класового панування. Проголошується єдиний бог-самодержець Ягве. Його наділяють рисами людини, з віруючими він спілкується через посередників, його оточують боги різних рангів. Ягве починають шанувати як всеєврейського бога, який обрав євреїв своїм улюбленим народом ще до поселення їх в Палестині. Так виник міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а бог Ягве вивів їх звідти. Поступово на Ягве переносять кращі риси інших богів. Він стає покровителем врожаю, торгівлі, захисником у бою, наставником в ремеслах. Всі інші боги підкорені йому, його служителі.
Боротьба за централізацію культу Ягве і визнання його єдиним богом тривала протягам трьох століть (X— VII ст. до н.е.). Головну роль у поширенні іудейської релігії, зокрема культу Ягве, відіграла каста жерців.
У першій половині Х ст. до н.е. царем Ізраїлю став син Давида Соломон. За його правління в Єрусалимі було споруджено храм Ягве (960 до н.е.). Посилення культу Ягве зміцнило позиції його жерців. Соломон відновив закон, за яким вони отримували від землеробів і скотарів десяту частину врожаю або приплоду від худоби. Храм володів рабами і великим багатством. Жреці — переважно вихідці із знатних родів — становили корпорацію (плем'я левітів), яка була опорою царської влади. Із спорудженням храму Єрусалим став і релігійним центром країни. А перед служителями іудаїзму в рабовласницькому суспільстві постали нові завдання — виправдати експлуатацію. Ім'ям Ягве єрусалимські жреці освячували насилля, обіцяючи винагороду на небі за всі поневіряння на землі. Іудейські священнослужителі примушували віруючих молитися і приносити жертви на честь не тільки бога Ягве, а й царя єврейського, а пізніше й на честь вавилонських, перських, грецьких деспотів, римського імператора.
Прообразом єдиного бога в іудаїзмі як монотеїстичній релігії є деспотична влада царя у давньоєврейській державі. Цар небесний був відображенням царя земного. Надалі давньоєврейську державу підкорювали почергово ассирійські, вавилонські, перські, грецькі й римські завойовники. Але віра в єдиного бога не слабшала, оскільки вона відповідала тогочасним соціальним умовам, підтримувалася царями-завойовниками та іудейськими священиками.
Історично виділяють три основних періоди еволюції
-—-—————————————————————————————— Іудаїзм 121
іудаїзму: давній (біблійський), середньовічний (талмудсь-кий) і сучасний.
На давньому етапі іудаїзм зберігав численні пережитки примітивних релігій давніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії (Ягве раніше був полоненим духом — покровителем одного з єврейських племен).
Лише наприкінці цього періоду племінні культи, фетишистські та інші язичницькі погляди заступив іудейський монотеїзм, який є духовним втіленням давньоєврейської рабовласницької монархії. Головними ідейними виразниками його стали жреці Єрусалимського храму, вони й створили першу священну книгу іудаїзму — Книгу законів (Тору) про релігійні реформи царя Іосії (VII ст. до н.е.). Після цих реформ під час так званого вавилонського полону і пізніше, повернувшись з нього, жреці відбудували зруйнований Єрусалимський храм, «створили Книги пророків, Писання, які разом з Торою становили іудейську Біблію. Біблія складається із Старого і Нового Завітів, іудейська релігія визнає тільки Старий Завіт. Біблійні книги, які церква визнає священними, є каноном (правилом).
Канон — священні книги, які мають найвищу релігійну авторитетність.
Старий Завіт складається з трьох частин: П'ятикнижжя Мойсея, або Тори (давньоєвр. — закон, вчення), книги Пророків і Писання. Сама Тора складається з п'яти книг:
Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону.
Іудаїсти вважали, що Тора продиктована пророку Мойсею самим Богом, і жодна книга давнього і сучасного світів не може зрівнятися з нею. У книзі Буття йдеться про створення світу Богом приблизно за 3760 років до н.е., про перших людей, їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті — 'їхній вихід звідти. Левит присвячений законам, виявленню гріхів, заповідям. Числа викладають історію поневірянь єврейського народу після виходу з Єгипту. Повторення Закону, або Друга книга законів, повторює багато законоположень. У ній заповіді, закони, рішення переплітаються із споминами і повчаннями. У давньому світі рабовласницьким законам приписували божественне походження, щоб надати їм більшої сили. Тому Тора за своїм змістом — звичайний кодекс рабовласницького права; вона встановлює правила іудейського культу і доводить монотеїзм Ягве.
122 Пізні національні релігії
Друга частина Старого Завіту — Книги Пророків — розповідає про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Книги охоплюють період довавилонського полону, а також після повернення євреїв з Вавилону до Палестини.
Третя частина Старого Завіту — Писання — це псалми, притчі, пісні тощо.
Відомо дві редакції Старого Завіту — масоретська і септуагінта. Масорети — єврейські рабини, які остаточно відредагували Старий Завіт у II ст. до н.е., а септуагінта ("сімдесят") — переклад давньоєврейського тексту Старого Завіту грецькою мовою, зроблений, згідно з переказами, 72 перекладачами протягом 72 днів в І ст. до н.е. Насправді ця робота тривала протягом двох століть. Останній текст, успадкований християнством, найпоширеніший.
Важливим джерелом історії іудейської релігії у II—І ст. до н.е. і в І ст. н.е. є тексти, знайдені 1947 р. на західному узбережжі Мертвого моря, у печерах Вади-Кумран (Кум-ранські рукописи). Вони свідчать про значне поширення в Іудеї релігійного сектантства. Численні фрагменти книг Старого Завіту, знайдені у печерах Іудейської пустелі, мають багато різночитань. Ці (домасоретські) тексти спростовують твердження єврейських і християнських богословів про незмінність Старого Завіту.
Відомо, що ассирійські та вавилонські завойовники насильно витіснили євреїв у Месопотамію та Мідію. Так само були переселені й іудеї з Палестини в Єгипет. Саме тоді виник термін "діаспора " — розселення євреїв за межами Палестини. Масове 'їх розселення у країнах Середземномор'я призвело до того, що їх кількість у різних країнах світу вже в І ст. н.е. набагато перевищувала кількість населення Іудеї. Це вимагало реформування релігії. Життя євреїв концентрувалось у 'їх релігійному центрі — общині. За вимогами ритуалу вони щосуботи збиралися для богослужіння, читання Священного Писання, обговорення різних справ, які стосувалися общини.
Зв'язок з Єрусалимським храмом та його жерцями в цей час був незначним. Паломництво тричі на рік в Єрусалим, як цього вимагала Біблія, було неможливим для більшості євреїв, які жили у віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала виникати нова форма релігійної общини — синагога, спершу як доповнення до єрусалимського храму. Віруючі сходилися до синагоги, де проголошували молитви і гімни богуЯгве, читали розділи з Біблії, які
Іудаїзм 123
духовенство тут же пояснювало. Особливого значення набув спеціальний день для молитовних зборів — субота, святкування якої запозичене у вавилонян. Цей день став особливим для кожного єврея.
Спочатку синагоги були поодинокими і тимчасовими місцями зібрань віруючих; з часом вони стали і молитовним будинком, і представницьким органом єврейських общин, і центром громадського життя. Синагоги організовували та спрямовували життя общин, не обминаючи й світського життя віруючих. Посадових осіб синагоги здебільшого обирали з представників знатних сімей, які розпоряджалися 'їх майном і фінансами. На початку нашої ери остаточно склалася форма іудейської релігії, яка в основних рисах збереглася донині. Головні її положення містять Талмуд і ра-бинська література. Талмуд належить до основних пам'яток іудейської релігійної та правової літератури.
Талмуд — священна книга іудаїзму
Талмуд (давньоєвр. ламейд — вивчення) — багатотомний збірник єврейських догматичних, правових, релігійно-філософських, етичних і побутових уявлень, які сформувалися протягом багатьох віків — з IV ст. до н.е. до V ст. н.е.
Створений він у Палестині та Вавилоні приблизно від IV ст. до н.е. до І ст. н.е. з метою пристосування релігійного вчення і біблійних канонів до нових умов життя євреїв. Іудаїзм в період створення Талмуда називають талмудичним. У синагогах рабини не тільки коментували і пояснювали Тору, а й складали нові релігійні розповіді, розробляли віровчення, реформували іудаїзм відповідно до часу.
Структурними складовими Талмуда є Мішна та Гема-ра. Мішна — об'ємний коментар Старого Завіту, поділяється на 63 трактати, 6 розділів. Гемара — збірник тлумачень до трактатів Мішни. Завдяки тому що коментування Мішни здійснювалося у Палестині й Вавилоні, розрізняють два Талмуди: палестинський (Т. Єрушалмі) і вавилонський (Т. Бавлі). Перший було оброблено у III ст., Другий — у V ст. Спочатку зміст Талмуда передавався усно з покоління в покоління. Тому на відміну від Старого Завіту — писаного закону — Талмуд називався усним законом. Пристосовуючи Біблію до історичних умов, талму-
124 Пізні національні релігії
дисти розробили безліч правил, настанов та заборон, розрахованих на посилення національного й релігійного відособлення єврейського народу. Догматика Талмуда в наш час є основою іудаїзму.
Талмуд є кодексом релігійних, побутових і правових приписів іудейства. Він містить легенди і міфи про Бога, історії про потойбічний світ, повчальні притчі, фіксує уявлення щодо будови Всесвіту. За цими уявленнями, небо складається із семи частин: перше небо є завісою, яка вранці підіймається, а ввечері опускається; друге небо — тверде, до нього причеплені зорі, місяць, сонце; на третьому працює великий млин, що меле манну крупу, яку споживає небесне населення; на четвертому знаходиться небесний Єрусалим; на п'ятому — ангели; на шостому — склепи, наповнені снігом, градом, дощем, а також комори з бурями і димом; сьоме — рай, там живуть справедливість і доброчинність, душі праведників і ненароджених дітей.
Єдиним джерелом знань і виховання молоді Талмуд вважає Священне Писання і вимагає вивчати Біблію вдень і вночі. До світських наук іудаїзм ставиться з презирством:
"Про те, що вище за тебе, не думай. В те, що не під силу тобі, не заглиблюйся, незрозумілим для тебе не займайся, про те, що заховане від тебе, не запитуй". На вивчення світських наук можна витратити час, який не належить ні дню, ні ночі.
Система іудейської освіти базується на поклонінні перед авторитетом. Вищим авторитетом вважають рабина. Навіть очевидна нісенітниця, висловлена ним, набуває сили закону: "Якщо рабин навіть скаже тобі ліве на те, що праве, а праве на те, що ліве, ти повинен слухатись його". Є в Талмуді й висловлювання про будову Всесвіту, рослин, тварин, людину: "Затемнення Сонця віщує язичникам голод і війну, затемнення Місяця — погана прикмета для Ізраїлю", "Меркурій — секретар Сонця, і хто народився в його час, буде знаменитим і мудрим", "Хвороби посилає людям Бог як покарання, а вилікуватися можна молитвою", "Недостатність дощу — від того, що мало вивчається Тора". Талмуд містить дискусії рабинів щодо тлумачення окремих місць Старого Завіту, правові норми, релігійні приписи, закони, етичні норми, богословські роздуми з питань культу, догматики, дані з математики, астрономії, медицини; казки, легенди, притчі, байки, міфи тощо. Є в ньому і відомості історичного характеру:
про трансформацію релігійних уявлень давніх євреїв.
Іудаїзм 125
Біблію і Талмуд іудаїзм вважає першоджерелом свого віровчення, їх широко використовують і нині.
В епоху феодалізму становище малоімущих євреїв у країнах Західної Європи було вкрай важким. Вони були вимушені жити у відокремлених кварталах (гетто). За їх межами не мали права поселятися без дозволу влади. Після буржуазних революцій у країнах Західної Європи гетто було скасовано (1870).
Філософські й моральні принципи іудаїзму
Іудаїзм сповідує віру в єдиного богаЯгве (Яхве), який, згідно з ученням, з нічого створив Всесвіт (у тому числі й людину) і керує ним.
Ягве — могутній, всесильний, вимагає від людей покірності. За розповіддю у книзі "Буття", Ягве дуже розсердився, дізнавшись, що Адам і Єва зірвали яблуко з дерева пізнання добра і зла. Він вигнав їх з раю і назавжди прокляв людський рід. Давні євреї уявляли Бога таким, якими були 'їх володарі, — сильним, могутнім, жорстоким. Віруючий єврей від народження і до смерті повинен відчувати страх перед Богом. Рабини стверджують, що нещастя, які випали на долю єврейського народу, є результатом того, що євреї не слухали Бога. Убогість, рабство, експлуатація — все це Божа кара за неповагу до нього. Проте послідовного монотеїзму без залишків політеїзму немає в жодній релігії. Єдиний бог завжди керує світом не сам, а разом з іншими надприродними силами. В іудаїзмі такими помічниками Ягве є численні ангели і месія.
Один із найвідоміших представників єврейської релігійної філософії середніх віків М. Маймонід із Кордо-ви сформулював 13 заповідей іудаїзму, або символів віри:
необхідність визнання буття Бога як єдиного творця і повелителя світу; визнання його абсолютної єдності; визнання його нематеріальності й надуманості втілення його;
визнання вічності Бога; неприпустимість звертання з молитвою до якоїсь іншої істоти, крім нього; упевненість в істинності пророчої проповіді; переконання в перевазі пророка Мойсея над всіма пророками; переконання в незаперечній дійсності подарованого Богом євреям релігійного вчення (Тори); упевненість у неможливості відмінити або замінити Тору іншим вченням; упевненість у всезнанні Бога; упевненість у справедливості Божого
126 Пізні національні релігії
творіння; віра в прихід меси; віра у воскресіння мертвих. Не всі релігійні принципи, філософськи обґрунтовані Маймонідом, іудеї визнають, тому вони не є догматами.
Іудейський культ містить численні настанови, розпорядження, вимоги, обмеження і заборони. В іудаїзмі існує 613 приписів: 365 заборон і 248 повелінь (за кількістю днів у році — 365 і частин людського тіла — 248). Іудаїзм прискіпливо ставиться до виконання обрядів і свят. Окремі вимоги збереглися ще з первіснообщинної релігії давніх євреїв. Наприклад, заборони щодо споживання продуктів: вся їжа поділяється на дозволену (кашерну) і недозволену (трефну). Заборонено одночасно вживати м'ясну і молочну їжу, а на свинину та зайчатину накладено табу. Талмуд містить три тисячі постанов про їжу.
Давні євреї ототожнювали душу з кров'ю. Якщо з людини чи тварини витікає кров, разом з нею виходить і душа. Отже, коли з'їсти м'ясо з кров'ю, можна з'їсти і божественну душу. Тому їсти м'ясо з кров'ю заборонено. Але є спосіб обійти цю заборону: почекати, щоб кров витекла. Обряд різання, щоб витекла кров, здійснюють спеціальні різники (шойхети), дії яких носять ритуальний характер.
Дотримання всіх обмежень, заборон, приписів у реальному житті неможливе. Тому кожен віруючий єврей одночасно є порушником божих настанов, він завжди винен перед Богом.
Релігійної покірності Ягве вимагає і вчення про потойбічний світ, за яким люди поділяються на добрих і злих. Добрі — ті, що дотримуються релігійних вимог, завжди виявляють покірність. Злі — ті, що мають багато гріхів. Після смерті душа людини переходить до Бога, а він, на терезах визначивши, скільки у неї гріхів, спрямовує душу — в пекло чи рай. Перед тим, як потрапити в рай, праведні душі 248 разів приймають ванну з бальзаму, після цього проходять через алмазні ворота, біля яких стоять 60 млн сяючих ангелів. Праведника одягають у 8 одежин з хмар, на голову кладуть діамантовий та золотий вінки, ведуть під розкішний балдахін, уздовж якого протікають струмки бальзаму, вина та меду. Натомість у пеклі грішників підвішують гаками за ноги, очі, язик. Вони повинні їсти своє тіло, гаряче вугілля, граніт, від якого у них викришуються зуби.
Трактування релігійної ідеї у Старому Завіті пов'язане з обгрунтуванням ідеї національної винятковості єврейсь кого народу. В Торі розповідається, що жорстокий і нев
Іудаїзм 127
благанний Ягве вирішив зробити євреїв обраним народом. У Біблії йдеться, що Бог уклав з прабатьком давніх євреїв (Авраамом), угоду, за якою він узяв євреїв під свій захист, а вони повинні поклонятися лише Ягве. Тому всі народи, які не визнають Ягве, є ворогами єврейського народу. Цим мотивована, наприклад, заборона шлюбів між євреями і неєвреями.
За дотримання Завіту Ягве гарантує праведникам спасіння та царство Боже. Царство небесне пов'язане з приходом посланця Ягве — месії. Важке життя єврейського простолюду, відчуття безнадії та приреченості породили віру в небесного спасителя (месію), впевненість, що Ягве пошле на Землю свого посланця, який, учинивши страшний суд, судитиме живих і мертвих, установить на землі справедливість. Ідеї месіанізму поширювалися і серед пануючих верств давньоєврейського суспільства, які чекали месію як спасителя віл іноземного поневолення і захисника від озлоблених мас, як диктатора, який забезпечить умови для господарювання.
В іудаїзмі месіанізм тісно пов'язаний з ідеями національної винятковості єврейського народу: месія прийде тільки до євреїв, лише вони будуть врятовані; всі інші народи приречені на загибель. А в майбутньому утвердиться панування єврейського народу над усім світом.
ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ІУДАЇЗМУ
Основу моралі іудаїзм вбачає в десяти біблійських заповідях, дарованих Мойсеєм людям від імені Бога. Порушення 'їх вважається злочином перед Богом.
Вони гласять (глава 20 книги "Вихід"):
1. Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства, хай не буде тобі інших богів переді мною!
2. Не роби собі подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді, під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм; бо Я — Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить мене, і що чинить милість до тисячі поколінь тих, хто любить Мене і хто дотримується моїх заповідей.
3. Не прикликай імення Господа, Бога твого, даремно,
128 Пізні національні релігії
бо не помилує Господь того, хто призиватиме його Ймення даремно.
4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субота для Господа, Бога твого.
5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на Землі.
6. Не вбивай!
7. Не чини перелюбства!
8. Не вкради!
9. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього.
10. Не бажай дому ближнього свого, не бажай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!
Іудейські обряди і свята
Релігійні свята в іудаїзмі, як і в інших конфесіях, присвячені певним подіям в історії єврейського народу або пам'яті вшановуваних ним святих. В основі релігійних свят — давні побутові свята, пов'язані зі зміною річного астрономічного і календарного циклу. Іудейські свята супроводжуються особливими богослужіннями та обрядами.
обрізання
Це найбільш значущий іудейській обряд. Згідно з біблійськими легендами, Бог подарував єврейському патріархові Аврааму землю ханаанську, а вдячні євреї повинні були в усьому йому підкорятися, і на знак союзу з ним всі хлопчики на восьмий день після народження мусили відбути обряд обрізання. Згідно з Талмудом, він є символом належності до богообраного народу, виокремлення євреїв з-поміж інших народів. Але цей обряд поширений і серед арабів, турків, персів та багатьох інших народів, які не претендують на богообраність, він є пережитком тотемічних вірувань, релігійних церемоній.
Інші обряди також пов'язані з ідеєю відокремлення євреїв. Так, на помешканні віруючого єврея прибивають коробочку з молитвами на пергаменті, щоб до нього не
—————.______———-—————————————— Іудаїзм 129
проникла нечиста сила. Такі ж амулети (філактерії) прикріплюють до лоба і лівої руки під час молитви.
ритуальне ОБМИВАННЯ
Рабини приписують віруючим напередодні суботи та інших релігійних свят перед кожною молитвою здійснювати обмивання рук у мікві — спеціальному басейні з дощовою або джерельною водою. Прийнявши душ чи помившись у лазні, людина, згідно з іудейським віровченням, не стає чистою і не отримує права молитися. "Навіть тоді, коли жінка буде митися в бані, наполегливо і довго, навіть тоді, коли вона обмиється всіма водами світу, вона не буде вважатися чистою, поки не прийме мікву".
ЙОМ КІПУР (судний ДЕНЬ)
Це — головне свято в іудаїзмі. Як й інші свята, тісно пов'язане з культом Ягве. У цей день Бог визначає долю кожної людини на майбутній рік. Віруючі повинні тоді бути особливо покірними і смиренними, каятися в гріхах і просити у Бога прощення. Це свято є своєрідним розвитком давньоєврейського магічного обряду очищення. Тоді давні євреї-скотарі, святкуючи козлоподібного духа пустелі Азазела, приносили в жертву двох козлів — одного богові Ягве, а другого Азазелу. Першого козла вбивали і спалювали, а на другого, так званого "козла відпущення", скидали всі нечистоти, які збирали в тирлі (стійбищі), а разом з ними горе і нещастя. Після цього козла виводили в пустелю, щоб його розірвали та з'їли хижаки — він начебто діставався Азазелу. З часом цей обряд став святом відпущення гріхів. Тепер віруючі приносять в жертву за чоловіка білого півня, а за жінку — курку, які начебто беруть на себе гріхи, платячи за це життям.
РОШ-ГАШАНА (СВЯТО НОВОГО РОКУ)
Запозичене воно у вавилонян, відзначають його за дев'ять днів до судного дня. Згідно з вченням іудаїзму, в цей день бог Ягве подумки оглядає все, створене ним, все підраховує, згадує, записує, а Судного дня виносить вирок.
13О Пізні національні релігії
Іудейські релігійні свята Йом Кіпур і Рош-Гашана навіюють думки про гріховність і безпомічність людини, її залежність від Бога. Під час богослужіння віруючі вимолюють не блага в потойбічному світі, а конкретне земне благополуччя.
суккот (кучки)
Давні євреї щорічно святкували це свято після жнив і збору винограду. Глава сім'ї приносив жертву, частину якої отримував рабин, а іншу з'їдали чисті. Вісім днів тривали молебни, учасники яких розмахували на честь Бога зеленими гілками, благали дати хороший урожай, здійснювали обряд водовиливання, сподіваючись на своєчасні дощі. Це свято сучасний іудаїзм пов'язує зі спогадам про міфічний вихід євреїв з Єгипту. Воно теж триває вісім днів, під час яких віруючий повинен щоденно вранці та увечері відвідувати синагогу. Рабини у ці дні закликають повернутись на землю батьків, до Ізраїлю — духовного центру іудаїзму.
Віруючі під час святкувань розмахують над головою лу-лавом (букет з верби, мірту і пальмових листків) у правій руці, а в лівій тримають етрог (плід одного з різновидів лимона), згадуючи при цьому Всевишнього. На шостий день лулавом стукають об підлогу, поки з нього не опаде листя. На восьмий — танцюють з ним навколо синагоги на знак того, що закінчилося читання останнього розділу П'яти-книжжя Мойсея. В танці беруть участь всі присутні в синагозі. Духовенство трактує цей обряд як вияв єдності та класового миру серед єврейського народу. До речі, лулав та етрог — символи класового примирення. Чотири компоненти лулава з етрогом символізують чотири стани єврейських родин: верба (без запаху і смаку) — біднота;
мірт (має запах, але без плоду) — вчені бідняки; пальма (без запаху, але з плодами) — невчені багачі; етрог (плоди з ароматом) — жреці, рабини, вони багаті й вчені.
ханука
Символізує освітлення будинку божого. Відзначають це свято під час зимового сонцестояння теж вісім днів. Воно повинно нагадати про запалювання перших свічок в
Іудаїзм 131
Єрусалимському храмі, надаючи виняткового значення цій події як врятуванню релігії євреїв. Головне в обряді — запалювання ханукальних свічок з додаванням щовечора по одній свічці. Це свято дуже давнє, його відзначали багато народів як день світла. Єгиптяни присвячували його богу Осірісу, вавилоняни — богу сонця Шамашу, греки — Діонісу. Іудейські землероби запозичили його у сусідів, а з часом жреці взяли під свій контроль.
ПУРИМ
Це свято сповнене ідеї богообраності єврейського народу. Відзначають його у березні як етап підготовки до весняного свята — Песах.
песах
Передісторія його сягає давніх часів. Коли єврейські племена займалися тваринництвом, існувало весняне свято, пов'язане з вигоном тварин на пасовище — Песах. Під час його приносили жертви (ягнятко або козеня) духам родючості, сподіваючись на приплід худоби і збереження молодняка. Коли головним заняттям давніх євреїв стало землеробство, свято Песах перетворили на свято землеробства Мацуот. Його відзначали під час жнив, в Палестині — навесні. В жертву приносили перший сніп, із зерна якого випікали священні коржики — маци. Пізніше Песах і Мацуот злилися в одне свято — Песах, його стали пов'язувати з біблійним міфом про вихід євреїв з Єгипту. Жертовні церемонії під час свята — віддяка Богові за те, що він зробив давніх євреїв обраним народом. Потім рабини, які заступили жерців, пов'язавши святкування з вірою в прихід месії, перетворили Песах на сімейне свято. Однієї з ночей, проповідують богослови, прийде предтеча месії — Ілля, а за ним — месія, і поверне богЯгве обраному народові його колишні силу і славу.
Ця ідея втілена і в обрядах, впроваджених рабинами. Двері приміщення, де відбувається вечеря, повинні бути відкритими, щоб Ілля міг вільно увійти туди. Для нього заздалегідь накривають стіл, наповнюють бокал вином, до якого ніхто не має права доторкнутися. Перед розчиненими дверима проголошують: "Благословен той, хто пови-
132 Пізні національні релігії
нен прийти". До молитви рабини додали ще й побажання:
"Майбутнього року в Єрусалимі" — то була віра, що очікуваний прихід месії станеться протягом наступного року.
Нововведення забороняло приносити в жертву тварин, але вживання маци було обов'язковим. Замість ритуального вживання жертовного м'яса під час вечері (сейде-ра) рабини радили вживати страви із смаженого м'яса, риби, яєць, овочів. Таким це свято дійшло до наших днів.
шабат (ЩОТИЖНЕВЕ СВЯТО СУБОТИ)
У Талмуді записано: не можна в суботу здійснювати 39 дій — "їхати, залазити на дерево, їсти яблуко, зірване в суботу, пити видоєне в суботу молоко, їсти яйце, знесене в суботу, запалювати вогонь і т.ін. Біблія вмотивовує святкування суботи: Бог створював світ шість днів, а на сьомий відпочивав, тому в останній день тижня треба відпочивати. Суботу святкують як союз Ягве з іудейським народом; свято пов'язують з виходом євреїв з Єгипту.
Суботу святкували багато народів Сходу. Це було свято на честь місяця. В ті часи віруючі вважали, що в темряві злі духи особливо активні, а коли світить місяць, їх активність спадає. Тому потрібно йому поклонятися, задобрювати його жертвами, танцями, молитвами під час змін фаз місяця, тобто щотижневе. А цей день стали називати Шабат. Він цілком присвячується місяцю. Цього дня не можна запалювати вогонь, працювати, залишати житло. За створення культу Ягве це свято було віддано йому. Шабат став суворим святом з великою кількістю заборон, за порушення яких піддавали судові.
Напрями, течії в іудаїзмі
реформований ІУДАЇЗМ
Протягом XIX ст. у країнах Західної Європи і США поширився рух за реформування іудейської релігії, породжений намаганням єврейської буржуазії пристосувати іудаїзм до соціально-економічних і політичних умов капіталістичного суспільства. Адже з розвитком капіталізму розпадалося общинне життя євреїв, було ліквідовано гетто. Активнішим стало їх спілкування з представниками інших
Іудаїзм 133
національностей. Це ускладнило виконання релігійних обрядів, унеможливило дотримання ритуальної чистоти тощо. Єврейська буржуазна інтелігенція почала навертатися до християнства.
Реформісти стверджували, що релігійні обряди повинні постійно змінюватись, орієнтуючись на потреби часу що традиція дотримання наказів рабинів себе пережила! Прибічники реформованого іудаїзму скасували закони про їжу, скоротили кількість релігійних свят, зрівняли жінок з чоловіками у релігійних правах, схвально ставилися до змішаних шлюбів. Вони не визнавали авторитету Талмуда, раціональніше ставилися до ідеї месіанізму, вилучили з богослужінь молитви, що виражали надію на повернення євреїв у Палестину. В реформованих синагогах службу відправляли мовою країни, на території якої вони перебували.
Найбільше поширився реформований іудаїзм в Англії й США. Паралельно існували й ортодоксальні іудейські общини, які дотримувалися традиційних догматів і обрядів талмудичного іудаїзму.
З метою залучення іудаїзму до прагматичної системи буржуазного мислення у 1810 р. в Німеччині було відкрито синагогу, де лунали дзвони, грав орган, а християнські молитви виконували разом з іудейськими; духовні пісні німецькою мовою співали впереміж із старозавітними псалмами давньоєврейською. Згодом їх було відкрито у Берліні, Гамбурзі, інших містах. Виникали громади реформованої синагоги. Реформований іудаїзм, намагаючись виробити нові засади іудейства, набув рис християнського протестантизму, що повністю влаштовувало єврейську буржуазію.
Помітну роль іудаїзм .почав відігравати у США наприкінці XIX ст., коли еміграція євреїв у цю країну дуже зросла. Служителі синагоги, врахувавши соціальні та політичні умови Америки, внесли корективи до середньовічних приписів та канонів, іудейського віровчення та культу. Одні з них дещо змінили рабинські традиції, проповідуючи консервативний іудаїзм, інші пропагували реформований іудаїзм (реконструктивізм). Особливість консервативного іудаїзму полягає втому, що його прихильники, з одного боку, виступають за суворе дотримання іудейських традицій, а з іншого — за пристосування до особливостей часу та місця. Характерна особливість ре-конструктивізму виражена в пошуках єдності з християн-
134 Пізні національні релігії
ством. Першим цю тезу висловив наприкінці XIX ст.^іде-олог єврейської буржуазії в Англії К. Монтефьоре. Його позиція була підтримана у християнських колах. Скріпити альянс конфесій мала ідея спільності віри в єдиного Бога. У США, наприклад, ідеологи реформованого іудаїзму, які відмовилися від догмату богообраності, виступали за об'єднання віруючих під прапором монотеїзму. Об'єднавчі тенденції були підтримані й поза релігійною сферою. Французький історик Ж. Ізаак організував у 1947 р. Товариство іудейсько-християнської дружби.
Об'єднувальні прагнення іудаїзму загалом підтримав і Ватикан. Спеціальна ватиканська комісія займається питанням співробітництва іудаїзму з ісламом та іншими релігіями. На IV сесії другого Ватиканського собору в жовтні 1965 р. було прийнято так званий Єврейський документ, до якого ввійшли положення про відсутність юридичних підстав вважати єврейський народ відповідальним за страту Ісуса Христа.
хасидизм
Разом з реконструктивізмом помітну роль в іудейському віровченні відіграє хасидизм^ Він виник у XVIII ст. серед євреїв Польщі та України. Його засновник — основоположник вчення про благочестя Бешт (1700—1760). Тогочасне бештіанство закликало до втечі від дійсності, зверталося насамперед до маленької людини, яка може стати співрозмовником Бога. Служителі сучасного іудаїзму у хасидизмі вбачають риси, здатні міцніше пов'язати віруючих із синагогою. Популяризуючи хасидизм, його інтерпретатори (1. Кук, М. Бубер) передусім намагаються довести, що він є природним розвитком учення пророків і Талмуда.
Засновник хасидизму — Ізраїль бен Емзер (1700—1760), якого пізніше назвали Бешт (від перших літер єврейських слів: Баал Шем Тов — "чудотворець", "володар доброго імені"). Родом він з Прикарпаття. Тривале перебування там дало йому змогу вивчити лікувальні властивості трав, перейняти уміння знахарів, тому Бешт зазнав слави "чудотворця". Бог, на його думку, — сутність абсолютна, незмінна, вічна, існує поза простором і часом. Він єдиний, вище джерело всього, присутній всюди й утримує все.
Хасидизм відійшов від традиційного біблійного розуміння Бога. Уявлення про надприродну сутність його
Іудаїзм 135
ідеологи зробили туманним і розпливчастим, наблизивши його до натуралістичного пантеїзму, який не природу розчиняє в Богові, а навпаки. Бога зводить до природи, розчиняє його в ній, ототожнює з її законами. Хасидизм рай ототожнює з радістю спілкування із Всевишнім, спасіння _ з вірою в Бога. Особливе значення надає молитві. Важливий не стільки зміст її, скільки почуття і натхнення, викликані нею. Тому під час молитви і читання Святого Письма треба бути в "захопленому" настрої, "злитися воєдино з предметом вивчення, зі священними знаками, літерами і підноситися ними до джерела розуму та пізнання". Хасиди вірять, що молитва допомагає людині впливати на Бога, а через нього — на весь світ.
Однією з особливостей хасидського вчення є пророкування. Хасиди .вірять, що в стані самозбудження можна досягти ясновидіння, чудодійства і пророкування, почути "бат-ном" — небесний голос. Роль пророків виконують цадики — "посередники" між богом і людьми, які весь час "розмовляють" із Всевишнім. В основі хасидського вчення і культу — обожнювання цадиків. Діяльність цадика уподібнена до творчості Бога: Бог з нічого створив матеріальний світ, цадик здобував з грубих матеріальних тіл "божі іскри". Цадики поширювали про себе легенди, запевняли віруючих, що Бог керує світом за їх порадами, закликали до послуху і покори. Вони активно сприяли запровадженню спокутування гріхів за допомогою щедрих приношень духівництву.
Хасидизм був реформаторським рухом. Своє завдання він убачав у перевихованні віруючого, щоб він був сприй-нятнішим до ідейних основ релігії. Під його впливом в іудейському культі відбулося деяке послаблення побутових приписів Талмуда.
Відчутний вплив мали на хасидизм релігійні вірування і побутові реалії народів, серед яких жили євреї. Послідовники хасидизму відмовлялися від іудейського аскетизму, спрощували порядок молінь, сповідалися у духовних наставників, робили цадикам різні приношення, стали вживати тютюн, міцні напої. Наприкінці XIX ст. у Прикарпатті, на Волині.й Поділлі налічувалося майже 10 тисяч, а всього в різних країнах світу — до півмільйона послідовників Бешта.
136 Пізні національні релігії каббала
Каббала (давньоєвр. — переказ) — містичне релігійне вчення, яке зародилося в іудаїзмі. Тривалий час ідеї Каб-бали передавали в усній формі. Талмуд теж увібрав усну традицію — тлумачення закону Мойсея та коментарів до нього. Якщо Талмуд відображає соціологічну і юридичну (громадську та правову) сторони іудаїзму, то Каббала розгортає його метафізичні та філософські ідеї. Поступово вона ввібрала у себе різноманітні окультні течії.
Прихильники Каббали вважають себе продовжувачами давніх таємних релігійних вчень. Їх можна поділити на дві групи. Прихильники першої (теоретичної) займаються переважно метафізичними та містичними проблемами, другої — цікавляться передусім практичними основами магії.
Каббалісти-теоретики багато уваги приділяють філософським проблемам космогонії (походження та розвиток Всесвіту), космології (зміст Всесвіту), епістемології (теорії пізнання) та іншим глобальним проблемам. По суті це єврейська теософія (пізнання Бога завдяки проникненню в сутність світу і його будови) дуже схожа з гностицизмом. Каббалісти твердять про "езотеричне внутрішнє пізнання", пізнання "найпотаємніших аспектів людського життя". Один із центральних моментів каббалістичного вчення — еротичний містицизм, у якому статевий акт розглядається як найвище святе діяння.
Каббалісти користуються не лише Старим Завітом, вони запозичують ідеї з багатьох інших джерел. Найви-датнішими каббалістами XIII ст. були: Аарон бен Самуель, Ісаак де Лоріа Ашкеназі, Мойсей із Кордови, Ісаак бен Напам та інші. Всі вони опонували прибічникам практично-правової течії талмудистів, обстоювали особливе значення містичної свободи духу.
Містичні та магічні елементи привернули до Каббали багатьох євреїв — прихильників окультних наук Європи часів Відродження. Основа каббалістичного вчення — доктрина еманації (появи нижчих форм буття з вищих), згідно з якою подано схему створення Богом Всесвіту за допомогою пучків з 10 променів чи "розумів", що виходять з нього. Ці еманації мають такі імена: Катер (Корона), Чокма (Мудрість), Біна (Розуміння чи Розум), Чесед (Милосердя чи Любов), Гебура (Суворість чи Справедливість), Тіферет (Краса), Нетуак (Перемога), Ход (Слава
Іудаїзм 137
чи Сяяння), Есод (Основа), Малькут (Царство). Вчення поо еманації мало заповнити проміжок між поняттям нескінченності. Еманації — щось середнє між матеріальним світом і Богом.
Каббалістичне віровчення пояснювало й проблему спасіння. Концепція спасіння передбачає піднесення душі до Бога "середнім шляхом" Древа Життя, тобто піднесення від матеріального світу до духовного, за межу буття божества.
Бог каббалістів (Ейн Соф) — ідол без "обличчя" — високо піднесений над можливостями людини, глибоко таємничий. Сприйняттю підлягає лише еманація випромінювання таємного Духа та Єдності. Ейн Соф — це найвища воля.
Душа, вважають каббалісти, існує для того, щоб вселитися в людське тіло. Бог вказує кожній душі, в яке тіло їй вселитися. Душа складається з життєвого духу, інтелектуальної оболонки і самої душі. Кожній душі велено виконати відповідну місію лише в одному втіленні, потім вона переселяється до Бога. Якщо одного втілення недостатньо, душа втілюється доти, доки місія не буде виконана. Такі уявлення називають метапсихозом.
Вчення Каббали особливо підкреслює значення жіночого начала божества, яке називається Шехіна і розглядається як "Наречена бога". Статевий акт — найвище діяння в системі Каббали. Здійснюючи його, кожен каб-баліст повинен пам'ятати про Шехіну: те, що він робить у фізичному світі, відображається в трансцендентному (потойбічному). Тому батьківство є особливо важливим для каббалістів: хто не має дітей, тому не виконати своєї місії в цьому житті.
До містичного вчення Каббали виявляють неабиякий інтерес ті, хто цікавиться окультними "науками". Воно вплинуло на рух масонів, на секту "Таро", на розенкрейцерів (братство Рожевого Христа) та ін. До Каббали часто зверталися письменники О. Блаватська, А. Безант та ін. Каббалістичні терміни використовують в магічних ритуалах та обрядах.
138 Пізні національні релігії
релігії давньої ІНДІЇ'
Індійська цивілізація — одна з найдавніших на планеті. На території Індії знайдено чимало пам'яток палеоліту. Розкопки поселень хараппської культури (назва походить від місця розкопок), початок якої відносять до 2500— 2400 рр. до н.е., свідчать, що вже тоді міста мали регулярну забудову, водогін і каналізацію, кам'яне укріплення. Населення займалося зрошувальним землеробством та скотарством, використовувало знаряддя праці з бронзи. Держава за формою правління була рабовласницькою деспотією. Вважають, що хараппську цивілізацію сформували предки дравидів — одного із сучасних народів Індії.
У III—II тис. до н.е. "в басейні річки Інд існував ще один центр індійської цивілізації — культура Махенджо-Даро, яка була створена давніми дравідійськими племенами. Міста теж мали регулярну забудову. Розвивались бронзова металургія, землеробство.
Населення, що належало до цих цивілізацій, сповідувало первісну племінну релігію з елементами тотемізму і культу предків. Храмів не було. Уціліли фрагменти басейнів ритуального обмивання, ознаки культу богині-матері, бога, подібного до пізнішого Шиви.
З другої половини II тис. до н.е. в Індії з'являються кочівники-скотарі арії з Північного Заходу (східний потік ірано-індійської міграції аріїв), які злилися з місцевим населенням. Тоді розпочалося формування каст. З аріями пов'язують ведичну релігію у Давній Індії.
Ведична релігія
Це релігійні вірування давніх індійців періоду розпаду первіснообщинного ладу і формування класового суспільства, які знайшли відображення в давньоіндійських літературних пам'ятках — Ведах.
ОСНОВНІ РИСИ ВЕДИЧНОЇ РЕЛІГІЇ
Основними рисами ведичної релігії було обожест-влення сил природи, анімізм і первісна магія. Головними богами вважали бога неба Варуна, богиню матері-землі
'Для зручності користування підручником ведична релігія і брахманізм розглядаються разом з пізніми релігіями Індії
Релігії Давньої Індії 139
Притхіви; богів сонця під іменами Сурья, Савітар, Мітра, Вішну Пушан; бога місяця Сому; бога бурі Рудру; бога-гоомовержия Індру; бога вогню Агні та ін. Матір'ю богів була богиня Адита. За уявленнями індійців, боги перебували у постійній війні зі злими демонами асурами. Богів і демонів вшановували безпосередньо як сили природи.
Із зростанням майнових та суспільних розшарувань боги почали уособлювати не тільки природу, а й суспільні сили, наприклад Індра став виступати як цар богів і як бог війни, Варуна — як охоронець порядку. Ведична релігія почала освячувати суспільну нерівність.
Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супроводжуваних гімнами на честь богів і магічними формулами, які відображали прохання до божества. Жреці утворили окремий стан — варну брахманів.
Деякі положення ведичної релігії (священний характер Вед, обраність вищих варн, культ богів Вішну, Рудри — Шиви та ін.) зберігаються і в сучасному індуїзмі. Пізньоведичну релігію часто називають брахманізмом.
веди — СВЯЩЕННІ КНИГИ ДАВНЬОІНДІЙСЬКИХ РЕЛІГІЙ
У Ведах (санскр. — знання) зафіксовано основні уявлення й обрядність давніх індійців. Початок їх створення сягає II тис. до н.е. Спершу вони існували у формі усних сказань і тільки в І тис. були записані, зазнавши протягом цього часу значних змін.
Уся ведична література об'єднана в чотири групи: Сам-хити. Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Кожна з них не є єдиним цілим.
Самхити складаються з чотирьох збірок: Ригведа, Са-маведа, Яджурведа, Атхарваведа. Вони прославляють мудрих, милосердних, могутніх божеств і сили природи, адресуючи їм молитви, прохання, жертвопринесення.
Брахмани (книги, написані брахманами для брахманів) — це коментарі до Самхитів, мета яких полягала в зміцненні ролі та авторитету жерців, обгрунтуванні кастового поділу суспільства.
Аран'яки ("лісові тексти") й Упанішади — це збірки правил для пустельників, старців, заглиблених у пізнання природи, буття. Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя задля пізнання істини) є своєрідним завершенням циклу. До них входять 250 богословсько-філософських творів, по-
140 П/'зн/ національні релігії
даних у формі роздумів легендарних чи напівлегендарних мудреців. Вони засвідчили рівень духовного розвитку тогочасного індійського суспільства, особливості богословських та філософських поглядів. З певною умовністю Упанішади складаються з шести класичних, чи ортодоксальних, систем: Веданта, Міманса, Санкхья, Вайшешика, Йога і Ньяя.
Один з провідних мотивів Упанішад — походження, розвиток й перспективи людства. У них йдеться і про те, чому людина існує то в стражданнях, то в блаженстві, хто спричиняє це: час, природа, необхідність, випадковість чи Пуруша (особа, яка є Верховним Духом)?
Веданта ("кінець Вед") і Міманса — суто богословські твори, які розглядають співвідношення людської душі Ат-ман зі світовою душею Брахмою. Світова душа розсіяна в усьому світі. Для повного злиття Атмана з Брахмою слід безоглядно прийняти все написане у Ведах і достеменно виконувати всі ритуали. В цьому мета і сенс життя. Веданта і Міманса оригінальне вирішують проблему пізнання світу: Всесвіт — це Брахман, пізнає його Атман, але для цього треба спочатку пізнати Атмана. Атман — це людське "Я". Отже, пізнання світу має починатися з самопізнання, самовдосконалення. Самопізнання — вища форма знання, джерело щастя.
Йога і Ньяя розробляють практичні проблеми самовдосконалення за допомогою релігійних і філософських принципів. Йога реалізує принципи Санкхья для досягнення психічного і фізичного самокерування: потрібно звільнити дух, душу від перероджень, перевтілень. Йога пропонує цілу систему вправ, особливо дихання і правил поведінки, для очищення душі, яка після цього може досягти злиття з Атманом.
Ньяя вдається до міркувань щодо логічних засобів самовдосконалення, розвитку аналітичного мислення, форм пізнання. Пізнанню піддане не тільки матеріальне, а й духовне, в тому числі й Атман. За допомогою логічних побудов Ньяя доводить необхідність перевтілення, досягнення мокші (спасіння).
Санкхья вважає, що Брахма не розсіяний в природі, а природа існує незалежно від духу. Це вже матеріалістична тенденція в розумінні світу. Вайшешика містить думки, близькі до атомістичної теорії.
Ведична література дає змогу простежити, як поступово увага давніх індійців переносилася з явищ зовнішнього
Релігії Давньої Індії 141
світу на людину, її психіку, мислення. Вона справила великий вплив на розвиток індуїстських релігійно-філософських шкіл і релігійних течій. Ведичні книги вважають священними й пізніші ведичні релігії — брахманізм та індуїзм.
Брахманізм
у vi—V ст. до н.е. серед рабовласницьких держав у Давній Індії особливо виділялися Магадха, Кошала і Ганд-хара. Вільні громадяни і раби — дві основні соціальні групи цих держав. Рабство здебільшого мало патріархальний характер, рабів використовували переважно в домашньому господарстві, для обслуговування вільного населення. Так тривало недовго, згодом рабовласництво стає важливим чинником виробництва.
Населення поділялося на варни — спадкові соціальні групи, пов'язані передусім професійною діяльністю, що визначало їх місце в суспільстві. Шлюби дозволяли тільки в межах варн. Пізніше варни стали називати кастами. Кастова структура суспільства, була зафіксована приблизно у V ст. до н.е. в збірнику "Закони Ману".
Ці закони встановлювали поділ суспільства на чотири касти (варни): брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр. Найвища — брахмани — жреці, які тлумачили Веди, здійснювали жертвопринесення та інші релігійні церемонії, брали участь у керівництві державою. Варну кшатріїв становила військово-племінна адміністрація. Вони обіймали державні посади, були воїнами, володіли землями. Вайшії — вільні члени общин, які займалися землеробством, скотарством, ремісництвом, торгівлею. Шудри — найнижча вар-на неповноправних, залежних і підлеглих людей. До неї входили особи, які прибули до общин, або місцеві збіднілі вайшії — ремісники, селяни, слуги, дрібні службовці. Вони були обмежені соціальне, в тому числі щодо участі у релігійних церемоніях.
Зафіксований в "Законах Ману" міф так пояснює виникнення варн: Брахма для збереження Всесвіту створив з частин свого тіла людей: з уст — брахманів, щоб вивчали Веди, здійснювали обряд жертвопринесення, отримували і роздавали милостиню; з рук — кшатріїв, щоб охороняли підданих, роздавали милостиню, приносили жертви і вивчали Веди; із стегон — вайшіїв, щоб пасли худобу, роздавали милостиню, приносили жертви, вивчали Веди, зай-
142 Пізні національні релігії
малися гендлярством, лихварством і землеробством; з ніг — шудрів, які повинні покірно служити попереднім варнам.
Дотримання кожним свого закону веде на небо й у вічність, порушення — до загибелі від змішання варн.
Народжені в перших трьох варнах після досягнення певного віку (брахмани — семи років, кшатрії — десяти, а вайшії — одинадцяти) відбували ритуал посвячення у свою варну і отримували шнур, який клали на ліве плече і пропускали під правою рукою. Ця церемонія вводила людину в коло своїх спільників по варні, її називали другим народженням, а членів варн — двічі народженими.
Суспільний розвиток всередині І тис. до н.е. був дуже інтенсивним і потребував ідеологічного обгрунтування. А духовний розвиток суспільства мав переважно релігійний характер. Це спричинило поступове перетворення ведичної релігії на брахманізм (назва походить від назви збірника релігійних текстів — Брахман). Написання текстів Брахмана відносять до VIII—VI ст. до н.е., їх вважають найдавнішими зразками давньоіндійської прози. Брахман містить ведичні за своїм корінням міфи і перекази про історію та культуру індійської давнини. Головне в них — релігійні, ритуальні настанови, обгрунтування особливої ролі та становища жерців цієї релігії — брахманів.
Брахманізм є вищим ступенем релігійної свідомості, новим етапом опанування людським розумом богів. Його пантеон очолює тріада богів — Трімурті. Головний серед них — Брахма, творець Всесвіту. Поруч з ним доброчинний бог-охоронець Вішну і грізний бог Шива. У них є багато інших функцій, які доповнюють головні. Недарма Вішну і Шива мають по тисячі імен та епітетів. Трімурті і раніше вважали богами, вони становили і ведичний пантеон. Це антропоморфні боги, які мають дружин, дітей, родичів. Наприклад, дружина Шиви — богиня Калі (Друга) — це богиня-матір, яка уособлює народження і смерть, нагороджує і карає. Діти Шиви — Ганеша (людина з головою слона) — бог мудрості й добробуту, успіху і розвитку, та Сканда — бог війни, захисник від ворогів і злих духів.
Особливим у брахманістському пантеоні є бог Вішну. Він уособлює вічну благодійну природу, що доброзичливо ставиться до людини. Як бог-охоронець, дбає про долю людства, будь-коли готовий прийти йому на допомогу. В його образі втілено індійське розуміння спасителя людства. Вішну досягає цього, оселяючись в конкретній людині,
Релігії Давньої Індії 143
тварині, явищі, об'єкті природи і прислужуючись їм у потрібний час. Це вчення пізніше деталізував індуїзм. Брахманізм наводить десять втілень Вішну, головні з „их — в людей-героїв, людей-богів — Раму і Кришну.
В пантеоні брахманізму є й племінні боги, боги окремих місцевостей, сіл і навіть родин, які борються зі злими духами, демонами.
Брахманізм — яскраво виражена анімістична релігія:
уся природа одухотворена, всюди існують духи і душі. Душа людини вічна. Після її смерті вона переселяється в тіло іншої людини, тварини, навіть в предмети природи. Таке перевтілення зветься сансарою. Перевтілення людських душ є результатом оцінки людського життя. Винагорода за добро, покарання за вчинене зло в житті — це карма. У кожної людини своя карма, що означає неминучість, збіг невідворотних причин. Ця карма має свої особливості, свої правила для кожної варни, бо Брахма встановив для них дхарми — норми, закони життя — і стежить за їх дотриманням, відповідно оцінюючи життя людини. Якщо людина дотримувалася дхарми, душа її переселиться в тіло людини, яка процвітатиме, матиме успіх у варні, як і попередня людина. Душа може переселитися і в тіло людини вищої касти, навіть в тіло брахмана, а душа брахмана, якщо він дотримувався вимог своєї дхарми, потрапляє в рай. Душа того, хто порушував закони та правила своєї варни, потрапляє в тіло людини нижчої касти, в тіло шудри, раба, навіть тварини, а потім — у пекло.
Брахманізм як новий ступінь релігійного розвитку виявив себе і в релігійному культі. Усі боги мають скульптурне зображення. Брахму зображують чотириликим і чотирируким, підкреслюючи його фізичну досконалість: він усе бачить, чує, може, він вищий за інших богів, не кажучи про людину. Цей фантастичний вигляд Брахми міфологія пояснює так: Брахма створив жінку Сарасваті й закохався в неї, але вона, вважаючи Брахму своїм батьком, всіляко уникала його. Намагаючись бачити її усюди, Брахма став чотириголовим. Сарасваті піднялася догори, на небо — Брахма надбав і п'яту голову. Так Сарасваті вимушена була стати його дружиною. П'яту голову Брахма все-таки втратив у боротьбі з Шивою.
Сарасваті — богиня мудрості, наук, письма, музики та співів. Це вродлива жінка з чотирма руками, в яких — книга, квітка лотоса та барабан, що унаочнювало сфери її Діяльності.
144 Пізні національні релігії
Серед особливостей брахманістського культу — поклоніння тваринам, шо свідчить про залишки первісного тотемізму. Майже кожне божество ототожнювалося з якоюсь твариною: Вішну — з міфічним птахом Гарудою, Шива — з биком, його дружина Калі — з тигром тощо. Священні тварини — корови і мавпи, священна рослина — лотос.
Культові споруди були примітивними. Здебільшого — ритуальні майданчики з постійним або тимчасовим вівтарем або жертовним вогнищем. Цю роль могло виконувати і домашнє вогнище. Головною культовою дією було жертвопринесення. Воно — сенс життя, головний засіб досягнення кращого перевтілення душі. Непринесення жертв — зло, яке обов'язково стане на заваді кращому перевтіленню.
Віруючий брахманіст все життя дбав про добрі жертви. Жертвопринесення супроводжували всі помітні події у його житті. Укладення шлюбу, народження дитини, посвячення в члени своєї варни, поховання вимагали регламентованих пишних церемоній і жертвопринесень з участю брахмана. Дехто з дослідників вважає, шо в брахманізмі, принаймні в перший період його існування, коли він особливо відчував вплив арійської родоплемінної релігії, вдавалися і до людських жертвопринесень. Без брахмана жертви були недійсні. Вони мали бути принесеними у відповідний час, у відповідному місці й у відповідному порядку, із застосуванням відповідних гімнів, молитов, магічних формул і дій. Ритуал жертвопринесень детально викладено в книзі Брахман.
Великого значення надавалось обрядам очищення. Дотримання ритуальної та фізичної чистоти було неодмінною умовою успішного жертвопринесення. Ритуальна практика обов'язково передбачала приготування та вживання соми (інд. "видушувати"). Для цього з рослини (назву не встановлено), вимоченої у воді, вичавлювали сік за допомогою спеціальних каменів, проціджували, змішували його з водою та молоком і іипивали під час релігійних церемонні. Сома викликала галюцинації та екстаз. Пізніше цей напій отримав свого бога. Бог Сома — всезнаючий, небесний, всезбуджуючий. Його викликали і йому поклонялися при виготовленні священної соми.
Брахманізм особливу роль відводив жерцям цієї релігії — брахманам, які становили особливу варну в суспільстві. Їх вважали знавцями й тлумачниками священ-
РелігіТ Давньої Індії 145
них текстів, виконавцями жертвопринесень. У дрібних державах брахмани виконували не тільки релігійні, а й світські функції — як чиновники, судді, управителі. Вони відіграли помітну роль у розвитку індійської культури. Ця традиція існує і в сучасній Індії.
Релігійна практика брахманізму покликала до життя інститут гуру. Відомо, що брахмани, кшатрії, вайшії, досягнувши певного віку, відбували обряд посвячення у члени своєї касти. У шудрів цього обряду не було. Готувалися до посвячення вони під опікою вчителя — гуру, в домі якого жили на правах слуги, а гуру вважали своїм духовним батьком. Кожен брахманіст мав свого гуру.
Ще одна особливість брахманістського культу — пустельництво. Пустельник, який покинув свій дім, родину, свою діяльність, живучи самотньо аскетом, для брах-маніста був життєвим ідеалом.
Індуїзм
У У—УІ ст. в Індії утвердився феодальний лад, у чому виняткову роль відіграв індуїзм. За своєю суттю це був розвинений пізній брахманізм, який становить основу сучасного індуїзму. Індуїзм не має конкретного засновника, але його розвили чимало видатних діячів. Його появу зумовили суспільні конфлікти, шо загострилися в 1 тис. до н.е., ускладнені етнічною строкатістю Індії. Економічну та політичну кризи доповнювала криза релігії. Брахманізм як аристократична, консервативна релігія мав обмежені можливості для самооновлення і впливу на маси. Тому він поступився місцем новій релігії, яка відповідала новому часові, — буддизмові. У VI ст. до н.е. він охопив усю Індію. А через тисячу років почав занепадати, до XII—XIII ст. майже зник. У наш час лише кожен сотий мешканець країни вважає себе буддистом. Давні індійські релігійні вірування у період панування буддизму ледве жевріли, зберігаючись переважно в західній частині Індії. Із занепадом буддизму саме тут відбулось їх відродження. Із середи- • ни І тисячоліття починається відродження традиційної релігії Вед під назвою індуїзм, який став національною релігією індійців.
Зникнення з арени буддизму і відродження індуїзму мали свої глибокі причини. Буддизм виступав проти кастового поділу суспільства, використовував гнучкіші засоби
146 Пізні національні релігії
ідеологічного утвердження соціальних порядків. Але традиційно консервативному індійському суспільству ця гнучкість була непотрібна. Надзвичайно строкатому соціальне та етнічно, йому більше підходили касти. Індуїзм обґрунтував кастовий поділ, і тому суспільство віддало йому перевагу. До того ж він блискуче використав досягнення буддизму: демократизм, зорієнтованість на всіх людей, а не тільки на вищі касти, тощо.
Передусім індуїзм демократизував культ, запровадивши публічне відправлення його, масові церемонії та обряди. Індуїстське духовенство не шкодувало сил і грошей на будівництво грандіозних і пишних храмів, розвиток іконографії та скульптури. Індуїзм демократизував і значно розширив пантеон богів, відновив традиційні доарійські вірування, в тому числі тотемістичні — культ природи (води), містично-еротичні культи.
Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов у інші країни Азії, надало йому неповторного національного колориту. В індуїзмі немає священного канона — комплексу книг, які є основою віровчення. Він широко використовує епос, різноманітну богословську літературу — від філософських розвідок до популярних праць (коротке оповідання, байка, приказка тощо). Відродження індуїзму почалося з його проникнення в епос, що відкрило шлях до народної свідомості. Давньоіндійський епос — своєрідна енциклопедія тогочасного життя, що містить і численні релігійні уявлення та ідеї. Найпомітніші в ньому дві величні поеми — "Махабхарата" і "Рамаяна", наснажені індуїстською ідеологією.
"Махабхарата" ("Розповідь про великих Бхаратів") започаткована приблизно в другій половині 11 тис. до н.е.. але остаточно окреслилася в середині 1 тис. н.е. Записана, як і весь епос, санскритом і розповідає про братовбивчу міжродову і міжплемінну боротьбу. До неї входить ще одна поема "Бхагават-гіта" ("Пісня про Славетного" чи "Пісня богів"). Вона розповідає про подвиги Бхагават-гіта, народного героя Кришни, пізніше оголошеного перевтіленим Вішну, який здійснив це перевтілення з метою врятування племен від взаємознищення в міжусобній боротьбі.
"Рамаяна", написана в IV ст. до н.е. поетом Вальмікі у Східній Індії, розповідає про подвиги народного героя Рами. В основі її — події, пов'язані з просуванням аріїв у Північну Індію, на острів Ланка (тепер Шрі-Ланка). Рама
Релігії Давньої Індії 147
вступає в боротьбу з демоном Раваною, щоб звільнити свою дружину Сіту. Поема завершується розповіддю про те як Рама зі своїми прибічниками скупався у священній оічці й вирушив на небо в божественних небесних колісницях, де набрав вигляду Вішну.
Обожнення Кришни і Рами було обгрунтовано в особливих богословських текстах-пуранах у другій половині І тисячоліття. Кожна пурана присвячена конкретному індуїстському богові і разом з описом їх звершень викладає принципи індуїзму. Пурани теж мають форму епічних
творів.
Головною у віровченні індуїзму є концепція переселення (перевтілення) людської душі. Вона доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна людська душа — це людське "Я" (Атман). Атман весь час хоче з'єднатися з духовним Абсолютом-Брахмою (світова душа). Це верховне божество є і безсмертним духом. Знаходиться воно в душі людини, яка є часточкою Абсолюта. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя людини — в осягненні Абсолюта, в злитті її душі з ним. "Бхагават-гіта" вказує три шляхи цього з'єднання: добрі справи, любов та знання. На цих шляхах людина мусить суворо дотримуватися правил своєї касти, в усьому покладатися на Бога, і він приведе її до себе.
Індуїзм розвинув брахманістське вчення про переселення душ: після смерті людини душа переселяється в тіло новонародженого; остаточною метою перевтілення є його повне зупинення (мокша) — злиття душі людини (Атмана) з Абсолютом.
Приналежність людини до певної касти зумовлена поведінкою у попередньому житті — наскільки вона дотримувалася закону (дхарми) своєї касти. Після смерті діє карма, яка визначає характер перевтілення: в тіло людини вищої, нижчої касти, в тіло тварини чи в якусь річ. Оскільки порушення дхарми в попередньому житті сприймаються беззаперечно, віруючий мусить ретельно дотримуватися норм поведінки своєї касти, сподіваючись на краще втілення його душі в майбутньому.
Поява нових професій, зміна умов життя, міграції зумовлювали формування нових каст, з новими правилами життя. Їх у сучасній Індії більше двох тисяч. Непорушними залишились привілеї двох вищих каст — брахманів і кшатріїв, у інших з'явилися специфічні права й обов'язки. Кастовість ускладнює життя індійського народу. Особли-
148 Пізні національні релігії
во це стосується каст так званих недоторканих — найнижчих верств суспільства. Раніше індуїзм дбав про утримання їх під владою традицій і звичаїв, збереження їхнього стану, що навертало представників цих каст до інших релігій. Нині в індійському суспільстві поширюється рух за перегляд релігійно-правового статусу нижчих каст.
Поновлюючи авторитет давніх богів, індуїзм зіткнувся з безліччю богів окремих народів Індії, багато з яких походять з доарійських племінних культів. Тому він змушений був поєднати принципи монотеїзму з політеїзмом. Індуїзм визнає існування Найвищого божества, яке виявляє себе в богах різних народів, навіть у тваринах і предметах. Молитва, звернена до цих богів, дійде і до Бога.
Увібравши різноманітні й розвинуті анімістичні уявлення, індуїзм є релігією універсального одухотворення природи і суспільства. Він успадкував усіх богів ведичної релігії та брахманізму, запровадив принцип аватари — перевтілення одних богів в інших, що ускладнило і так непростий його пантеон. У ньому до трьох мільйонів божеств (окремі течії визнають лише до трьох тисяч, інші вважають богами тільки трьох — Брахму, Шиву і Вішну). Обожнює він різні тотеми (дерева, тварин, каміння), численних духів лісів, річок і гір, покровителів людей, тварин, худоби, садиб, професій тощо.
Бог Брахма визнано творцем світу, але після цього він вичерпав свої функції. Індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них сім'я, яке перетворилося на велике золоте яйце, і сам народився з цього яйця у вигляді творця світу Брахми, а разом з ним з'явилися зародки світу, всіх живих істот. Тому Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвічного Духа, ставши його продовженням.
Безпосередніми правителями й упорядниками світу вважають Вішну і Шиву, а сам індуїзм розвинувся у вішнуїзм і шиваїзм.
Вішнуїзм
У збірниках міфологічних сюжетів та ритуальних приписів (пуранах) поряд з багатьма іншими найчіткіше окреслено два головні напрями індуїзму — вішнуїзм і ши-ваізм. Більшість учених вважає, що історично першим був вішнуїзм. Побутують і твердження, що шиваїзм давніший,
Релігії Давньої Індії 149
які однак, визнають вирішальну роль вішнуїзму в усуненні з історичної сцени буддизму.
Бог Вішну згадується ще у Ригведі. Там він — скромний покровитель землеробства і скотарства, чоловічої сили для продовження роду. Він надає перемогу вищому ведичному богові Індрі у боротьбі з демоном Врітрою. Ім'я його значиться у пантеоні бога Сонця. Вважають, що він доарійського походження, що це ім'я якогось дравідського божества.
Значно вищий авторитет Вішну в Упанішідах. У "Ма-хабхараті" він — головний бог. Саме "Махабхарата" містить ідею аватори (зниження, опускання) — сходження божества на землю, втілення його в земну форму. Вішну перевтілювався 24 рази, з цих перевтілень 10 — найважливіші.
Перше перевтілення пов'язане із всесвітнім потопом, який мав знищити всіх людей на Землі. Вішну, щоб урятувати 'їх, надіслав благочестивому Ману ковчег. Зробив він це, перевтілившись у велику рибу, на розі якої був прив'язаний ковчег. Разом з Ману були врятовані й Веди.
Друге перевтілення Вішну відбулось, коли в боротьбі з демонами боги почали терпіти поразку. Тоді вони попросили у Вішну нектар безсмертя. Для цього необхідно було збити океан, як збивають молоко, щоб одержати масло. Вішну перетворив себе на черепаху, на якій стояла гора, що оберталася. Разом з нектаром було здобуто багато чого, в тому числі й Лакшмі, яка стала дружиною Вішну.
В третьому перевтіленні Вішну був вепрем Варахаром, що врятував утопаючу в океані Землю, піднявши її на своїх іклах.
На четвертий раз Вішну став людиною-левом Нрі-сінхом, який переміг демона, що нищив богів. Його не могли вбити ні Бог, ні людина, ні тварина, бо Нрісінх одночасно був трьома ними.
П'яте перевтілення теж було пов'язане з врятуванням світу від демонів. Демон Балі захопив усі три світи: підземний, земний і небесний. Жах скував усіх богів. Тоді Вішну перетворився на вамана-карлика, прийшов до Балі й попросив у нього стільки землі, скільки вмістять його три кроки. Балі змилостивився. Карлик, маючи надприродні можливості, ступив одразу з неба на землю, одержав її для богів, а Балі вимушений був оселитися під землею.
В шостому перевтіленні Вішну діє на землі, де між брахманами і кшатріями точилася боротьба за владу.
150 Пізні національні релігії
Вішну перевтілився у брахмана Парашураму ("Рама із сокирою"), 21 раз винищував кшатріїв і остаточно поставив їх нижче брахманів.
В образі Рами, улюбленого сина одного з царів Північної Індії, постає Вішну і в сьомому перевтіленні. Він одружився з чарівною Сітою й з волі батька мав стати раджею те за його життя. Але молодша дружина батька вчинила низку інтриг, і Раму піддали вигнанню. Там його супроводжували брат Лакшман і дружина Сіта. Але в дорозі демон Равана викрав Сіту. Розшукуючи її, Рама пройшов лісами Південної Індії. На допомогу йому стали мавпи на чолі зі своїм царем Гануманом, якого за це обожествили, а мавпи в Індії стали священними тваринами.
У восьмому перевтіленні Вішну став Кришною. Для цього він вирвав зі своєї голови волосся: з чорного виник Кришна, з білого — його брат Баларама. Кришна переміг демона Камсу, його оголосили аватарою (втіленням божества). Вішну тривалий час вважали богом родючості у племені яду, про що згадує Ригведа. Це було на рубежі II і І тис. до н.е., коли північ Індії населяли арійські племена.
За легендою, він народився у в'язниці і його мали вбити. Але батько його викрав і віддав на виховання в плем'я скотарів. Кришна був відкритою і доброю дитиною, його всі любили. Коли підріс, найчастіше боровся з демонами зла. Змужнівши, охоче віддавався любовним іграм з чарівними пастушками, навічно покохавши одну з них — Радху. Він убив правителя царства, який ув'язнив його матір, і сам став правителем. Правив мудро і довго.
Знаменне дев'яте перевтілення — в Будду. Так буддистів запрошують до участі у поклонінні богам індусів.
Десяте перевтілення ще не відбулось. Вішну має постати богом-рятівником Калька-аватару, який на білому коні, з мечем в руці звільнить світ від демонів.
За поширення індуїзму в епоху Середньовіччя поступово посилювався культ Вішну, витісняючи менших богів і самого Брахму. Брахма здійснив свою справу — створив світ, тепер головна роль належить його охоронцеві — Вішну.
Вішну зображують четвероруким, він тримає диск (символ царської влади), палицю (знак могутності), раковину і квітку лотоса (священні предмети). Обличчя його завжди синього кольору — це його священний колір. Кожен бог індуїзму має священну тварину, яка уособлює йо-
РелігіТ Давньої Індії 151
го. У Вішну — це фантастична чаруда (напівлюдина,
напівптах).
У середині І тис. до н.е. у вішнуїзмі окреслилася тенденція до монотеїзму, що похитнуло авторитет нижчих богів. Внаслідок цього виник рух — бхактії ідея якого полягає в особливій любові до Бога, у внутрішній релігійності, яка не потребує старанного дотримання ритуальних вимог, що характерно для індуїзму. Проголошувалася рівність усіх віруючих перед Богом, до нього можна було звертатися без жерців і жертвопринесень. Рух бхакті активно ширився в XII—XVII ст. У XIV ст. було створено священну книгу руху — Бхатіратнавалі.
Виникали й інші сектантські рухи. Так, у XII ст. релігійний діяч Рамануджа (помер у 1137 р.) заснував секту шрівайшнавів, яка дотримувалася бхактійських принципів. Вона існує досі. Від вішнуїзму відокремилася ще одна впливова течія — кришнаїзм, який шанує Вішну в образі обожнюваного героя народного епосу — Кришни.
Вішнуїзм відіграв помітну роль у розвитку індійської релігійної думки, майже тисячу років намагався поєднати брахманізм з релігійною традицією доведичних культів. Тому його за самостійність називають бхаватизмом, бо давньоіндійський епос ототожнює Вішну з Нараяною — героєм "Бхагават-гіти".
Шиваїзм
Як і вішнуїзм, він бере початок від доарійських культів, Дехто з дослідників вважає Шиву (санскр. — милосердний, доброзичливий) одним з богів корінного населення Індії, яке жило в басейні Гангу ще до приходу арійців. Але шиваїзм як напрям індуїзму сформувався лише на початку нашої ери. У лоні його завжди виникали різні групи, течії й секти, роздріблений він і тепер. Шива — продукт індуїстської трансформації давньоіндійського бога родючості, покровителя скотарів і мисливців. Водночас він виступав уособленням руйнівних сил природи. Соціальна функція Шиви — бог карм за гріхи. Але перевага надається його позитивним рисам.
Самого Шиву уявляли заглибленим у самоспоглядання аскетом чи багаторуким богом у переможному танці. Він здатний до перевтілень, може виступати у вигляді будь-якого божества. В індійській іконографії — самітник з
152 Пізні національні релігії
трьома очима і чотирма руками. Чотири руки свідчать про могутність. А третє око, за легендами, виникло так: Шива сидів на Гімалаях, заглиблений у роздуми. Раптом ззаду підійшла дружина Ума і закрила йому очі, й світ охопила темрява. Тоді виникло третє око, яке спалахнуло, як сонце, спаливши все на Гімалаях. Крім третього ока, у нього на лобі —півмісяць, у волоссі — жіноча голівка, з якої витікає Ганг. Кобри обвивають руки, ноги і шию, а поруч стоїть насторожі білий бик Нанду. Шива сидить на тигровій шкурі, на шиї у нього намисто з людських черепів, а в руках — тризубець. Сюди він потрапив, мабуть, з південних степів з аріями, які декілька тисяч років тому звідти вирушили до Азії. Шиву ще зображують у танку руйнування, в цей момент він зветься Натараоджа. Є зображення його з п'ятьма обличчями, там він зветься Панчауакхі. Шива — грізний бог. У нього три дружини: Калі — "чорна", Дурга — "неприступна" і Парваті — "дочка гори".
Важливим у шиваїзмі є культ родючості. Бог Шива разом з дружиною Калі є носіями шакті — творчого начала, яке породжує усе живе в природі. Калі — жіноча іпостась Шиви. У цей час Дурга стає об'єктом поклоніння як Божа Матір, яка контролює і стимулює народження. Тому в ши-ваїстському культі існують окремі церемонії поклоніння символічним зображенням чоловічих і жіночих геніталій. У шиваїстському пантеоні дружина Шиви Калі (Дурга, Деві, Парваті, її власне ім'я — Ума) маєі самостійне значення. Якось її батько зневажив Шиву, Калі на знак протесту спалила себе, за що отримала ще одне ім'я — Саті (Доброчинна). Згодом вона народилася вдруге як дочка Гімалаїв і отримала ім'я Хаймаваті, вона — сестра Гангу.
Калі — войовнича богиня, чимало разів вступала у бої з демонами. Зображують її чотирирукою чорною жінкою, вдягненою у фартух з кісток людських рук і намисто з людських голів. Навіть сережки — з людських тіл. Це є наслідком того, що вона пожирала війська ворожих демонів, пила кров їх полководців. Краплини її крові, падаючи на землю, перетворювались на воїнів. В урочинах, пов'язаних з культом Калі, практикували до XIX ст. людські жертвопринесення. Жреці богині (туги — душителі), приставши до юрби мандрівників, обирали жертву, вночі везли її до особливого храму. Вони мали таємниці знищення людей, передаючи їх від покоління до покоління, особливий жаргон і пароль, щоб самим не стати жертвою іншого туга. Туги були викриті в 30-ті роки
Релігії Давньої Індії 153
XIX століття англійцем Вільямом Сліменом, якому вдалось схопити одного з них — раджу Ферінгея. Його було засуджено до страти на горло від руки ката нижчої касти. ферінгей видав пароль в обмін на те, щоб бути страченим за ритуалом, гідним його касти. Слімен викрив 5120 жерців-тугів. Тоді було ліквідовано жорстокий ритуал богині Калі.
Шива і Калі мали двох синів. Перший — Ганеша — бог мудрості й добра, він то заважає людям у здійсненні їх прав, то допомагає у подоланні перешкод. Тому кожну справу слід починати з молитви до нього, бо він може завадити навіть жертві богам. Зображають його повнотілою чотирирукою людиною з головою слона. Другий син — Сканда (Картікея, Субраманья), бог війни (не агресивний), захисник. Зображують сидячим на паві. Вся родина Шиви завжди заклопотана людськими справами, до неї звертаються віруючі.
Вішнуїзм і шиваїзм мають спільний культ, тотожні магічні прийоми. Між ними немає антагонізму, відмінності лише в об'єкті поклоніння. Звідси — особливості у магічних і молитовних формулах, фетишах, ідолах.
У Ведах сформульовано вимоги до світського життя індуса від народження до смерті. На будь-який випадок життя передбачено відповідний обряд, який має бути виконаний точно. Саме обряди, церемонії та ритуали об'єднали народи Індії, що перебувають під впливом індуїзму, в єдину індійську цивілізацію. Усі місцеві релігії Індії походять з найдавніших племінних релігій. З утвердженням ведичної релігії, а потім брахманізму вони не зникли, а залучилися до культів, які ставали головними. Навіть буддизм не зміг їх усунути. Цим і зумовлена множинність індуїстських культів, що дає підставу вважати індуїзм комплексом різних релігій.
У кожній місцевій общині індусів існує своя система анімістичних уявлень. Вважають, що духи живуть всюди навколо поселення людей, там же юрмляться духи померлих, активно втручаючися в життя своїх живих родичів. Серед них є духи-покровителі, а є й шкідливі. Здебільшого духи — жіночого роду (очевидно, у цьому простежуються сліди матріархату), чоловічі божества — їх супутники. Багато з них мають імена, та частіше називають їх за родом діяльності: богиня холери, богиня віспи, богиня гончарів, богиня кухарів тощо. Зовнішній вигляд їх умовний:
каміння, горби, озера, інколи — кам'яні чи глиняні ідоли.
154 Пізні національні релігії
Храми примітивні, часто — проста хижа. Культ, ритуали жертвопринесень, жертви, молитви — теж прості. До них звертаються тільки в разі потреби. Урочистими бувають богослужіння, коли в жертву приносять тварину; м'ясо з'їдають учасники жертвопринесеня.
У місцевих храмах здійснюють обряди, пов'язані з народженням, укладенням шлюбу, похованням. Індуїстські традиції вимагають великої пишноти, в них бере участь велика кількість людей. Щедро оплачуються різні магічні церемонії та жреці.
Індуїзм постійно розвиває вчення про сансару. Вважалось, шо перевтілення душі померлого залежить від дотримання ним дхарми. Карма визначає долю душі до зупинення перевтілень і злиття Атмана з Абсолютом. Перевтілення багато в чому залежать і від поховальних обрядів. Найдос-тойніший з них — спалювання тіла небіжчика на березі священної річки Ганг з розвіюванням над нею попелу поховального вогнища. Не в пошані — поховання в землю. Але й при цьому особливе значення відіграють складні релігійні церемонії та маніпуляції жерців над тілом небіжчика.
Політеїзм індуїзму особливо яскраво втілено в культі. Майже кожен храм має пріоритетне божество, систему церемоній і богослужінь, присвячених саме йому. Це не виключає поклоніння іншим богам. Кожна гора, скеля, річка, печера, навіть багато дерев, не кажучи вже про поселення, мають свого покровителя.
Індуїзм визнає ранні шлюби, коли дівча стає жінкою у 8—9 років, раннє материнство. Заборона на повторний шлюб удовам прирекала на довічну безшлюбність чимало жінок.
Ушанування індуїстських богів вищого рангу відбувається у великих храмах. Обов'язкові там скульптури Вішни, Шиви, Калі, Кришни. Обслуговують храми жреці та інші служителі. Прочанство є значущою подією в житті віруючих, пов'язаною з тривалою мандрівкою і чималими пожертвуваннями.
Загальноіндуїстськими є тільки два щорічних свята:
весни — холі та осені — дівалі. Всі інші встановлені на честь окремих богів, чимало свят — на честь місцевих богів. Свята складаються з урочистих церемоній і жертвопринесень.
Під терміном "індуїзм" раніше розуміли все нехристи-янське і немусульманське в Індії. Потім він став означати релігійний комплекс, а також соціальну структуру і духов-
Релігії Давньої Індії 155
ну культуру, сформовані на цьому комплексі. Віруючі звуть свою релігію "хінду-дхарма", вбачаючи під дхармою не просто релігію, а закон, обов'язок у найширшому розумінні. Тому індуїзм — це певний спосіб життя'. Прибічників індуїзму звуть індусами, цей термін слід відрізняти від термінів "індієць", "індіанка", які означають національність.
Індуїзм завжди дбав про збереження та розвиток національної духовної культури, зберіг національний менталітет, незважаючи на міграції населення, війни, іноземне панування, внутрішні чвари, філософські та релігійні пошуки. Наявність у ньому численних течій і напрямів, його релігійна множинність полегшують його взаємодію з іншими релігіями. Індуїзм відкритий для всіх релігій, індуїст може молитися у будь-якому храмі, разом з віруючим іншої релігії він може вклонятися його богові. Він заклав традиції філософської думки Індії, глибоко вплинув на мислення індійців, зробив вагомий внесок у розвиток філософської культури людства.
Індуїзм — явище значно ширше, ніж релігія. Це й цілком оригінальний комплекс віровчення і культу, широкий філософський погляд на життя, соціологія, специфічний спосіб життя, який глибоко увійшов у суспільні відносини та побут. Для індусів їх релігія охоплює все, цілком заповнює духовний світ, стає його синонімом. Будь-яке явище природи чи суспільного життя має для них сакральний характер.
Історичні масштаби індуїзму — 3,5 тис. років існування. Переважна більшість населення сучасної Індії — прибічники індуїзму. Є вони у Пакистані, Бангладеш, Шри-Ланці, Непалі, Індонезії, навіть у Південній Африці (5% індусів світу). Він поширений серед декількох сотень націй, народностей і племінних груп, які розмовляють 845 мовами і діалектами (етнографічний аспект). І все ж індуїзм світовою релігією не став, оскільки своє призначення вбачає у духовному обслуговуванні одного народу — індійців. До того ж не всього народу, бо представники касти недоторканих обмежені щодо участі у релігійному культі.
' У підручнику, термін "індуїзм" вживається для означення специфічної національної релігії з міцною національною традицією, чітким національним поширенням — в Індії.
156 Пізні національні релігії
Сикхізм
Сикхізм — одна з національних релігій Індії, поширена переважно у штаті Пенджаб. Історія її виникнення пов'язана з подіями кінця XII ст., коли Мухаммед Гур, один з правителів держави династії Гуридів з арабського халіфату, що була розташована на території сучасного Афганістану, почав завоювання Північної Індії. З 1206 р. на цих землях намісник Мухаммеда в долині Гангу оголосив себе незалежним від халіфату і утворив Делійський султанат. Швидко під владою султана опинився майже весь Індостан. Почалося насадження ісламу в Індії. Із занепадом Делійського султанату з 1526 р. тут виникає держава Великих Моголів з центром у м. Делі, До XVII ст. вона поширила свою владу на всю Індію (крім півдня) і значну частину Афганістану. Поширення ісламу в Індії тривало, але індійський народ стійко оберігав свої релігійні традиції. З початку XVI ст. на місці держави Великих Моголів постають дрібні феодальні держави, поновлюється влада індійських національних верхівок. У 1858 р. ця держава була скасована англійською колоніальною владою.
Незважаючи на війни, іноземні поневолення, релігійний розвиток в Індії не припинявся. Ще у XII ст. виник сектантський рух бхакті (відданість, любов до бога), послідовники якого вважали, що для порятунку досить однієї любові до Бога, можна обійтись без жерців і обрядів, перед Богом всі рівні. Цей рух проіснував до XVII ст. Під його впливом у XV ст. виступив поет Кабір (прибл. 1440— 1518) з ученням, яке заперечувало касти, політеїзм, складний релігійний культ, аскетизм, чернецтво, закликало до опору мусульманським загарбникам. Його послідовники створили релігійну секту Кабір-Пантхі. Невелика кількість послідовників цієї секти є і тепер.
Під впливом ідей Кабіра і Веданти склалось ше одне релігійне вчення. Його автором був індус з Кшатріїв, уродженець Пенджабу — Нанак (1469—1528 чи 1539). Релігійне вчення його виходило з принципів монотеїзму, запозиченого в ісламі. Бог виявляє себе в усьому сущому, він єдиний для всіх, незалежно від приналежності до общини, касти тощо (пантеїзм). Нанак виступав проти обрядовості, за спрощення культу, проголошував, що Бог існує всюди — в полі, майстерні ремісника, храмі. Тому не обов'язково витрачати час на відвідування храму, молитися дозволено всюди.
Релігії Давньої Індії 157
За легендою, одного разу Нанак ліг спати ногами до Мекки. Для мусульман — це святотатство, бо Мекка — їх святе місце, дім Бога. Муллі, який звинуватив його у богохульстві, Нанак відповів: "Але спробуй повернути ноги у той бік, де б не було Бога". Ідея Нанака об'єднати в одну релігію індусів і навіть мусульман, не була реалізована. Вона покладена в основу досить міцної секти в індуїзмі, яка переросла в окрему релігію — сикхізм. Його прибічники звуть себе сикхами (учнями). Церква сикхів подібна до військово-релігійної організації, добре пристосованої до силової боротьби за свої принципи. Це зумовлено історичними обставинами, за яких вона формувалася, активною участю сикхів у національно-визвольному русі.
Нанак був проголошений Першим Великим гуру сикхів. У м. Амрітсар (штат Пенджаб) існує релігійний і адміністративний центр сикхів. Там же головний храм — Золотий храм.
Органіація сикхів була створена й удосконалена наступниками Нанака. Третій Великий гуру — Амар Дас (1552—1573) оголосив владу гуру спадковою і заклав династію правителів Сикхів. П'ятий Великий гуру — Арджу-на (1581—1606) склав священу книгу сикхів — "Аді Грантх", до якої увійшли афоризми, богословські міркування щодо їх змісту. Оригінал її зберігається у Золотому храмі. Значні реформи в сикхізмі здійснив Десятий гуру — Говінд Сінгх (1675—1708), автор другої священної книги сикхів. У 1699 р. він скликав загальний з'їзд сикхів, на якому було скасовано спадкову владу гуру. Вищим органом влади став з'їзд — община рівних (Хальс). Було проголошено принципи організації сикхів. Сикхом може стати індієць з будь-якої касти після досягнення семи років, пройшовши посвячення у присутності п'ятьох сикхів. Сикх повинен носити довге волосся, ніколи не стригтися і не голитися, мати кинджал з криці, залізний браслет, носити короткі штани і гребінь. Ці правила звуться "Правилами 5 К", бо назва кожного предмета мовою хінді починається з літери "К".
В обрядових трапезах беруть участь усі посвячені, незалежно від кастової приналежності. Це відмежовує сикхів від індусів. Сикхам дозволено споживати м'ясо, але заборонено палити тютюн. Кожен сикх має титул "сінгх", що означає "лев". Сикхи — хоробрі й умілі вояки, серед них багато військовиків.
Общини сикхів дуже згуртовані, підтримують між со-
158 Пізні національні релігії
бою тісні зв'язки. Члени общини сплачують обов'язковий внесок, дотримуються принципу взаємодопомоги.
З XVIII ст. в Пенджабі активізувалася боротьба сикхів проти мусульман. У 1765 р. вони утворили свою державу, яку 1849 р. було ліквідовано внаслідок англо-сикхських війн.
Сикхізм — впливова релігійна течія сучасної Індії (майже 10 млн осіб). Час від часу вони опиняються в епіцентрі релігійних протистоянь в Індії, продовжуючи боротьбу і за політичне відокремлення.
Джайнізм
Коли в V! ст. до н.е. брахманізм через ускладненість культу перестав задовольняти релігійні потреби індійців, а внутрішні закони розвитку релігій вимагали поглиблення його філософського змісту, в країні посилилися релігійні пошуки, наслідком яких стало утворення буддизму. Але у східній частині Північної Індії процес взаємної асиміляції автохтонів з арійськими прибульцями мав свої особливості: елементи місцевої культури явно переважали, що зумовило особливу тенденцію релігійного розвитку, яка виявилася в утворенні нової релігії — джайнізму. Назва походить від імен Махавіра ("великий герой") і Джіна ("переможець"), які були надані проповіднику Вардхаману — засновникові цієї релігії.
Джайнізм і буддизм виникли майже одночасно, але в середині І тис. до н.е. джайнізм був більш поширений. У VI ст. до н.е. він поширився навіть на Південну Індію. Дехто з учених твердить, що Будда і Махавіра — одна особа, а буддизм і джайнізм — різні гілки одного вчення.
Започаткував нову релігію Вардхаман Махавіра (599— 527 до н.е., за іншими джерелами, — 477 і 487 до н.е.). Його вважають достовірною особою. Належав до варни кшатріїв, до ЗО років жив у сім'ї можновладця. Потім впродовж 12 років був пустельником без одягу й їжі. У 42-річному віці отримав визнання як переможець пристрастей (джайн), як вільний від світу (ніргрантх). Його послідовників стали називати джайнами, ніргрантхами. Щоправда, джайни вважають Махавіру 24-м тиртханкаром (засновником віри), а першим — Рімбаха, який жив, коли ще не вміли готувати їжу. У нього було одинадцять безпосередніх учнів — ганадхарів, яких джайни вважають святими. Але ці уявлення є міфологічними. Общину джайків
Релігії Давньої Індії 159
створив нібито 23-й тиртханкар Паршва, який проповідував чотири істини: не вбивай нічого живого (звідси вегетаріанство джайнів), не кради, будь чужим для мирських справ, будь правдивим, будь аскетом. Махавіра сюди додав цнотливість монахів.
Община джайнів складалася з монахів і мирян. Монастирів у джайнів не було. Монахи жили біля міст в лісах, печерах, щоб миряни бачили їхнє аскетичне життя. Миряни мусили дотримуватися подружньої вірності, обмежувати свої потреби, один день на місяць жити, як монахи, і протягом усього часу годувати монахів.
Ще за життя Махавіри джайнізм набув великого поширення. Згодом у ньому стали виникати нові течії. Але приблизно в III ст. до н.е. сформувалися дві: светамбари (носили тільки білий одяг) і дигамбари ("одягнені простором" — ходили голими, як колись Махавіра). Джайнізм поширений переважно серед міського населення, яке займалося лихварством і гендлярством (джайни давно відмовилися від землеробства, щоб обробляючи грунт не шкодити живому).
Общини джайнів очолюють ачарії. Вони поділяються на групи, підгрупи тощо. Багато з них мають окремі храми, каплиці, релігійні школи, в Кожній свої аскети. За порушення релігійних правил винного, навіть коли це аскет чи ачар'я, виключають з общини. Вступ до груп вільний, без кастових обмежень.
Священні книги джайнів містять повчання Махавіри, доповнені його послідовниками. Собор джайнів в м. Па-таліпутрі в III ст. до н.е. об'єднав ці повчання в 12 частин (анг), але згодом останню ангу було втрачено. В V ст. собор в м. Валабхі перередагував 11 анг, що залишилися, але диганбари не визнали цього. Твір цей зветься "Сіддханта" (від сіддхи — досконалий). Книги написано загальнодоступною на той час мовою пракріті. З VII ст. н.е. джай-ністська література користується лише санскритом.
Джайнізм має низку спільних положень з буддизмом:
віра в перевтілення душі, вчення про карму, в те, що добрі справи врятують душу людини від подальших перевтілень, віра в обов'язковість періодичних з'явлень пророків і богів, які зміцнюватимуть релігію і посилюватимуть її вплив.
Основою джайнізму є вчення про дживи (живі істоти), які існують у недовершеному та довершеному буттях. Не-довершене буття дживи — це з'єднання душі з тілом, яке, оточивши душу, прирікає її на страждання. Різні ступені
160 Пізні національні релігії ———————————————————————
єднання духовного з тілесним становлять ієрархію живих істот, на вершині якої люди та боги. Над богами — дживи, вільні від тіла й від матеріального. Перехід з нижчих щаблів ієрархії до вищих відбувається відповідно до аскетичних заслуг з'єднаної душі з тілом, коли знищується тілесний елемент. Можна і проминути якусь ланку, але через тіло людини перехід обов'язковий. Саме на цьому етапі джива виявляється в особі тиртханкари.
Джайни заперечують авторитет Вед, жертвопринесення тварин, концепцію створення світу богами, вважаючи, що світ одухотворений і потребує дбайливого ставлення до себе. Вони заперечують варни — всі люди рівні. Людина є вмістилищем божественного. Бог єдиний, найвищий, най-благородніший і найповніший вияв сил, існуючих у душі людини. Душа може бути врятована за допомогою правильних віри, знання і поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм в усіх його формах, заохочує пустельництво. Джайністи гуманно ставляться до жінок, допускають їх до чернецтва, дозволяють читати священні книги і брати участь у молитовних зборах.
У джайнізмі порівняно з брахманізмом значно спрощений культ. Молитовні зібрання проводять для читання священних текстів. Нескладні й ритуали, в яких віруючі беруть участь оголеними.
Предметами обожнення є статуї тиртханкарів. У дигамбарів — зображення голих чоловіків, у светамбарів — статуї, обтягнуті тканинами з коштовним камінням. Віруючі приносять їм жертви квітами, плодами, солодощами, рисом, тричі обходять їх, читаючи молитви. Щодня жрець обливає статую молоком чи ароматизованою водою.
Джайнізм не вийшов за межі Індії, хоча й поступився у конкуренції буддизмові. Він поширений серед гендлярів і лихварів, яких єднає у впливову економічну силу. Через численні культові розбіжності єдиної джайністської церкви не існує, але внутріджайністські зв'язки дуже ефективні. Джайнізм дав імпульс своєрідній культурі, найпомітнішими в якій є література та архітектура.
Релігії Давнього Китаю 161
релігії давнього китаю
Конфуціанство
Конфуціанство — давньокитайська філософська школа, а пізніше найвпливовіша разом з даосизмом і буддизмом релігійно-філософська течія Китаю. Заснував її відомий вчений, філософ, релігійний реформатор Кон-фуцій (Кун-цзи, Кун Цю, Кун Фу-цзи, Кунг-Ксю, ще одне ім'я — Чжун-Ні). Народився в 551 р. до н.е. в місті Цюйфу князівства Лоо (Лу) у вельможній, але збіднілій родині.
Спочатку перебував на державній службі, але покинув її й став навчати. Через деякий час його знову покликали на державну службу, де він дослужився до міністра юстиції. І все ж там він себе не знайшов і зосередився на проповідницькій діяльності. Конфуцій мав понад 3 тис. учнів, 72 з них стали видатними людьми Китаю, 12 завжди були поруч з ним. Після смерті Конфуція послідовники записали його бесіди і висловлювання перед учнями, що ввійшли в книгу Лунь-юй — "Бесіди і судження".
Конфуцію було 65 років, коли помер його син Лі, через рік — його учень Ієн-Хву. Він, дійшовши висновку, що смерть близька, промовив: "Моє вчення пройшло свій шлях, а я невідомий". Він поспішав завершити свої праці. Останні роки життя були тяжкими, він сумував за минулим і не бачив нічого доброго в майбутньому. В 479 р. до н.е. Конфуцій помер у Цюйфу. Учні поховали його над річкою Си і три роки оплакували на могилі. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.
На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Він має форму імператорського палацу, оточеного стіною з червоної цегли і з чотирма вежами на кутах. Симетрично розташовано ряд будинків. Головний з них — Дачандянь — Палац вищої досконалості, там стоїть статуя Конфуція і здійснюють жертвопринесення. Храм реконструйовано у 1724 р., він є справжнім музеєм китайської культури.
Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372—289 до н.е.). Він написав трактат "Мен-цзи", де обміркував питання про "справедливого володаря", яке було в основі політичної концепції конфуціанства. Одночасно поглибив конфуціанське релігійно-моральне вчення, визнавав за народом право змінити
• 0-116
162 Пізні національні релігії
правителя, який пішов проти нього. Народом вважав землевласників, чиновників, монахів.
Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов'язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті. У храмі спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, потім — його скульптурам. За часів династії Тан Конфуція стали вважати "першим святим". За династії Сун було розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул "наставника держави". За династії Мін його стали називати "великим вчителем нації". У 1906 р. вдова-імператриця Цисі замінила "середні жертвопринесення" Конфуцію "великими жертвопринесеннями". Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.
До Конфуція давньокитайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Національний менталітет китайців, їх любов до порядку зумовили чітке впорядкування і релігійного культу. Але їх релігія ввібрала в себе у застиглому вигляді дуже давні вірування, не мала духовенства, священних писань і богослов'я. Головними були зовнішні дії, зумовлені звичаями. Конфуцій все це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релігійне, скільки етико-політичне. Іншими словами, Конфуцій у релігійно-філософському вченні зробив наголос на етико-політич-них проблемах.
Він не змінив релігійних обрядів, а дбайливо збирав, об'єднував обрядові правила і норми, з повагою ставився до традицій, вважався знавцем культу, виконував всі обряди і навчав цього інших.
Віра в надприродне наявна в усіх міркуваннях Конфуція про природу, суспільство і людину. Його релігійно-філософська концепція має виразне соціальне спрямування, в основі її — відносини людини, держави і суспільства. Конфуцій визнавав сучасну йому суспільну структуру не-
РелігИ Давнього Китаю 163
порушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку, людина має пізнати існуючий лад і суворо дотримуватись його порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою. Це повинна утверджувати й підтримувати релігія.
Конфуцій не заперечував війн у вирішенні міждержавних проблем, але вважав можливою альтернативу їм — поширення на ці країни його вчення, яке забезпечило б безконфліктну гармонію під егідою китайських імператорів.
Дуже важливим, за Конфуцієм, є вчення "про імена":
будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві:
хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має свої норми поведінки — лі, кожен повинен дотримуватись свого лі та поважати предків. Державу мають очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих. За потреби вони мусять "виправляти імена": ставити кожного на своє місце в суспільстві.
Конфуцій не приховував соціальної скерованості своїх поглядів. Він вчив, що відмінність між вельможним панством і простим народом не може бути стертою: "Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних панів". Тому суспільство і поділяється на "благородних мужів" — цзюньцзи, які мають високі моральні якості, і "нікчемних людей" — сяо-жень, долею яких є відданість першим — чжун.
Основою суспільних відносин вважав гуманність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуманності — жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті — повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем;
чжун — вірність, відданість; шу — прощення; лі — добро-' чесність; чжі — знання; юн — хоробрість; гун — шанобливість; куань — великодушність; сінь — вірність; мінь — кмітливість; чуй -- доброта. Ці моральні риси прикрасять людину. В них простежуються принципи загальнолюдської моралі, що є вагомим доробком конфуціанства. Саме це забезпечило йому стабільний авторитет протягом двох з половиною тисяч років.
Релігійно-філософське вчення Конфуція за двісті— іриста років міцно вкоренилось у свідомість китайського
164 Пізні національні релігії
суспільства. Але у нього були серйозні опоненти. Один з них — філософ наступного покоління (народився в рік смерті Конфуція) Мо-цзи (479—381 до н.е., за іншими даними 468—376 до н.е.) — заперечував вчення Конфуція про імена і про лі. Мо-цзи твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові — цзянь-ай. Але він теж виправдовував суспільний поділ на бідних і багатих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які розвивали матеріалістичні тенденції його вчення в галузі теорії пізнання — моїсти (мочже), вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.
Критикували конфуціанство і так звані законники, чи легісти. Один з них Шан Ян (390—338 р. до н.е.) написав у IV ст. до н.е. трактат "Шан цзюнь шу" ("Книга правителя області Шан"), де обгрунтував принципи необмеженої монархії, засуджував освіту народу, схвалював війни як найкращий засіб вирішення економічних і політичних проблем. Легізм став ідейною основою імператорських режимів. Давній імператор Цін Ші-хуан (259—210 до н.е.), відомий як деспот, схвалював легізм і був запеклим анти-конфуціанцем. У 213 р. до н.е. він закопав живцем 460 конфуціанців і спалив конфуціанські книги.
Та все ж конфуціанська проповідь покори, суворого дотримання суспільної ієрархії, суспільного консерватизму забезпечувала йому авторитет серед правлячої верхівки. У II ст. до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно набуває абсолютно чітких ідеологічних рис, які зробили його офіційною ідеологією феодального Китаю.
Даосизм
Даосизм — одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю, виник одночасно з конфуціанством (друга половина І тис. до н.е.). Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи, відомості про якого дійшли до наших днів з легенд. За легендою, мати носила його кілька десятків років, народивши старим (звідси ім'я — "Стара дитина"). Той самий знак "цзи", щоправда, означає і "філософ". Прямуючи на Захід, Лао-цзи подарував служителю застави свій трактат "Дао де цзин", який містив його вчення.
Провідна ідея даосизму полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряються не Небу,
Релігії Давнього Китаю 165
а всезагальному закону — дао, який вносить порядок в хаос речей. Дао має об'єктивний характер. Порушення його спричиняє ненормальний стан. Особливо це позначається на житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває
про дао.
Дао — не божество, а щось близьке до розуму, природи шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але передує всім особам. Дао — першопочаток всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Це загальний закон природи, джерело матеріального і духовного буття, їх мета. Дао неможливо сприймати безпосередньо, воно — поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао, а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.
Згідно з ученням, людині надзвичайно важливо зрозуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало абсолютно, але не виразно, а нині його сутність розкрита мислителями для людей, вони мусять пізнати дао і жити відповідно до його вимог. Так буде добре і для людей, і для держави.
Пізнання дао відбувається через наслідки його дій, а вони виявляються через де — доброчесність, там де вона є, там діє дао; хто доброчесний, той виконує закон дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злиття її з природою. Всі порушення нормального існування речей в природі (посуха, повені, непогода тощо) є порушеннями її гармонії. Несправедливість, порушення суспільного порядку — теж порушення гармонії, але в суспільстві. Потрібна дія дао, щоб усунути ці порушення. Втручання людини неприпустиме. Людина повинна дотримуватися принципу "недіяння". Тому даосизм схвалює пустельництво, пасивне життя, яке віддає людину у владу стихійного розвитку подій.
Даосизм тривалий час виступав лише як філософські концепції. Ідея дао більш-менш точно відображала всеза-гальний зв'язок явищ і предметів об'єктивного світу, наблизилась до розуміння причинності, до визнання об'єктивності закономірностей світу. Але дао тлумачили і як духовну першооснову речей. Тому філософію даосизму не можна цілком віднести ні до матеріалізму, ні до ідеалізму.
Невиразно виступає в даосизмі й ідея надприродного. Тому даосизм для безпосередніх учнів Лао-цзи релігією ще
166 Пізні національні релігії
не був. Він зовсім не був пов'язаний з релігійним культом і релігійних рис набув через 500 років після смерті Лао-цзи. Даосизм як релігія — зовсім інша сутність, ніж філософський даосизм. Перетворившись на релігію, він виробив свою анімістичну систему, міфологію, розбудував фетишизм і магію на основі релігійного культу, до якого раніше вдавалося конфуціанство.
Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. За даосистською міфологією, він має земне походження, це імператор глибокої старості, який добровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який володіє раєм і пеклом. Він стежить за дотриманням справедливості, чинить суд над усіма після 'їх смерті. Все, до чого доторкнулися Юй-хуан і його послідовники — безсмертні святі, є священним.
Важливою в даосистському пантеоні є богиня Західного неба Сіван-му. Живе вона в палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема ніякого життя. Вона володіє персиковими садами, що дають плоди раз на три тисячі років. Це — плоди безсмертя. Всі, хто живе в її палаці, безсмертні. Сіван-му уособлює жіноче начало — інь, її чоловік — князь Сходу Дун Ванчун-ян. У Сіван-му раз на рік збираються боги, щоб пригощатися персиками безсмертя, тоді відбувається врочистий бал. Ідея безсмертя та вічної молодості, довголіття посідає значне місце в даосистському віровченні.
Людина є об'єктом дії 33 тисяч духів, і 'їх дію потрібно скерувати на довголіття, цьому служать численні талісмани, легенди, замовляння, ворожіння тощо. На це спрямовані й спеціальні фізичні вправи, системи дихання, харчові норми, які містять раціональний досвід, хоч у даосизмі вони повиті містикою.
Безсмертя теж є темою даосистської міфології. У ній йдеться про безсмертних святих, земне життя яких було сповнене дивами. Ці святі знали магічні засоби безсмертя, таємні формули і заклинання, що і забезпечило їм перетворення на вічних духів. Про їх доброчесність і високу моральність мало відомостей, оскільки головна роль у цьому належить містичному знанню магії.
Даосизм активно взаємодіяв з примітивними народними віруваннями, їх магічною практикою, обрядами ворожінь і заклинань, надавав своєму релігійному культові
Релігії Давньої Японії 167
практичного характеру, що стимулювало його перетворення з філософського вчення на релігійне.
З виникненням у Китаї буддизму даосизм запозичив у нього багато елементів культу: врочисті богослужіння, ведичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою.
Якщо конфуціанський культ здебільшого мав родинний, домашній характер, то даосистський вимагав значної жрецької кваліфікації, складних технічних умов, спеціальних місць для культових ритуалів. Духовенство внаслідок тривалого навчання мало ґрунтовну духовну освіту, медичні та інші знання, володіло засобами психологічного впливу на людей, вивчало давні книги, усну традицію, розвивало даосистський культ, китайську культуру.
Нижче духовенство було далеким від даосистського богослов'я, його культова практика була на рівні ремесла. Його представники знали безліч прийомів і засобів ворожіння, вдавалися до шаманства, не гребували містифікацією та обманом, спекулювали на марновірстві простих людей.
релігії давньої Японії Синтоїзм
У III ст. н.е. в Японії утворився великий племінний союз Ямато, який став основою давньояпонської держави. Правителів Ямато називали "тенно" — імператор. Одночасно з племінним союзом сформувалася релігія — синто ("шлях", "вчення богів"), в основу якої покладено одухотворення природи і культ предків. Численні духи, а серед них найвпливовіші — камі вважалися богами, правителями світу, а тому були об'єктом великоїуваги і поклоніння. Камі уявляли тваринами, рослинами, камінням, явищами природи і навіть людьми. Поклоніння їм сформували специфічний культ синтоїзму. Його релігійні церемонії складалися з очищення — харі, жертвопринесення — синсей, молитов — норито і вливань рідин — наораі.
Велике значення в первісній японській культурі відводилося магії, яку застосовували як засіб впливу на надприродні сили. Одночасно виникло жрецтво, оскільки здійснення синтоїстського культу потребувало професійної підготовки. Коли імператор став верховним жер-
168 Пізні національні релігії
цем, було сформовано жрецьку ієрархію. Відправлення культу, яке раніше здійснювали старійшини родів і вожді племен, стає професійною справою каннусі — господарів камі, жерців, які успадковували своє суспільне становище. У VIII ст. каннусі стають чиновниками департаменту в справах синто. Тоді ж було здійснено "облік" богів, 'їх виявилось 3132. Поступово склалася їх ієрархічна система на чолі з богинею Сонця Аматерасу. Її було оголошено пра-родителькою нації, передусім імператорської родини. Культ Аматерасу зберігся до нашого часу.
У VI ст. в Японію з Китаю через Корею проникає ки-таїзований, доповнений конфуціанством і даосизмом буддизм. Існував він у Японії відокремлено, але взаємовпливів із синтоїзмом не уникнув.
Спершу синтоїзм не мав Священного Писання, ідеї одкровення. Віровчення передавалося і відточувалося у традиціях. З У—УІ ст. синтоїзм став державною релігією Японії, а імператор — верховним жерцем. У VII—VIII ст. усна традиція була піддана письмовому оформленню текстів, а водночас — відбору і редагуванню.
За первісною міфологією японців, спочатку існували Небо і Земля, згодом з'явилися три божества, потім ще два, а після них — ще п'ять парних божеств. Усі вони уособлювали різні сили природи. Остання пара богів Ізанагі (він) та Ізанамі (вона) за допомогою списа з наконечником з коштовного каміння, яке символізував фалос, створила в океані великий острів Оногоро, а потім низку дрібних. Так виникла Японська країна. Зробивши це, Ізанамі від осквернення вмерла і потрапила в пекло. Ізанагі, відвідуючи її, створює з лівого ока Аматерасу (богиню Сонця), а з правого — Сузано (бога дощу і бурі). Сузано спустошує країну, від чого Аматерасу ховається в печері, а на землі настає морок. Боги виманюють її з печери, а Сузано вбиває богиню їжі Цзюнь, з якої виростають хлібні злаки. Так починається життя на землі. Аматерасу стає головною богинею.
За іншим міфом, шлюб Ізанагі та Ізанамі спочатку виявився невдалим, бо був укладений з ініціативи Ізанамі, а така ініціатива мала виходити від чоловіка. Великий дух запропонував подружжю взяти шлюб ще раз, уже з ініціативи Ізанагі, що і було зроблено. У них народилося багато дітей, і всі боги, найкраща серед них — Аматерасу.
Релігійне вчення синтоїзму містить оригінальну анімістичну концепцію. Це безумовний, послідовний
Релігії Давньої Японії 169
політеїзм (світ камі). Камі — верховні божества, покровителі стихій і світів, вони — й локальні божества, покрови-тельство яких зводиться навіть до окремих об'єктів: струмка каменя, дерева, квітки тощо. Камі — це і душі предків, а поклоніння їм — поклоніння предкам. Синтоїзм сповідує поклоніння космосу і предкам. Мета життя — злиття з космосом і служіння предкам. Такі анімістичні уявлення обожествляють природу. Звідси — своєрідність і синтоїстського фетишизму (для синтоїста природа, світ — суцільний фетиш, об'єкт поклоніння), і синтоїстського містицизму (камі живуть поруч, у цьому світі). Синтоїст не думає про потойбічний світ, нічого не чекає від нього, він переймається лише тим, як турбуватимуться нащадки про його дух після його смерті. А що дух його залишиться у земному світі, у нього сумніву нема.
Ставлення до різних богів неоднакове: одних (сильних, добрих) поважають, інших (кволих та злих) зневажають. Постають вони як люди, звірі, птахи, гори, ріки, трава, дерева. Усе незвичне викликає благоговіння і страх, усе це — камі, наділене надприродною силою.
Синтоїзм як релігія не набув стрункої системи, не має відпрацьованих ритуалів. Він наче розраховує на доповнення інших релігій, зокрема буддизму. Синто — національна релігія японців, у неї вірують лише японці, японець не може не бути синтоїстом. Камі — тільки японські боги. Синтоїзм, вийшовши з найдавніших племінних культів (культів родини), залишився культом нації. Ці особливості синтоїзму зумовили його готовність до співробітництва з будь-якою іншою релігією, щоб компенсувати свою релігійну незавершеність.
Синтоїстському культові теж властива незавершеність. Він майже цілком зведений до поклоніння конкретним камі та духам конкретних предків, які оселилися в храмі. Синтоїстський храм має дві обов'язкові частини: хон-Двн — святилище, де зберігається священний предмет, в якому перебуває божество — синтай, і залу для тих, хто прийшли молитися, — хайден. Будівлі споруджують у чіткому храмово-архітектурному стилі. Зображень богів нема, тільки синтай. Але бувають зображення тварин: лисиць, мавп чи оленів, яких супроводжують відповідні божества. Біля вівтаря — скринька для пожертвувань. Треба кинути монети, плеснути декілька разів у долоні, викласти словами чи подумки свою справу — і вся церемонія.
Крім храмів, бувають невеликі вівтарі в домах вірую-
170 Пізні національні релігії
чих, перед ними теж читають молитви (норіто) і приносять жертви. Існують і складніші храмові обряди, які здійснюються за допомогою каннусі — жерця. Мета обряду — викликати задоволення конкретних камі та духів, зробити їм приємне, нагадати про свою повагу і відданість, при-нагідно висловити їм своє прохання. Для цього застосовують молитви, заклинання, співи, музику, священні танці (кагура), жертви (реальні й умовні). Оскільки справа ця делікатна, бо все треба зробити так, щоб не викликати нарікань божеств, а тим більше ~ їх невдоволення і злості, вона повинна бути доручена фахівцям — каннусі. Тому здійснення багатьох обрядів має професійний характер.
Починається обряд з очищення, символічного чи ритуального миття рота і рук біля храму. Потім звертаються до жерця, викладають йому свої потреби, той записує на спеціальну жертовну дощечку, отримує відповідну плату, а далі вже сам звертається до божества. Присутність віруючого при цьому необов'язкова. А щоб ймовірність успіху була вищою, непогано б звернутись до богів іншої релігії, наприклад буддизму.
Щоб стати каннусі, потрібно закінчити відповідний навчальний заклад, одержати один з чотирьох ступенів освіченості (мати духовний сан). Жінка теж може бути каннусі, але це трапляється зрідка. В імператорському храмі обов'язково разом з верховним жерцем є верховна жриця з принцес. У храмі каннусі носить спеціальний одяг: біле кімоно, білу чи кольорову спідницю-плісе, чорну шапочку. Поза храмом — одяг звичайний.
В системі синтоїстського культу є і свята — мацурі, раз чи два на рік, протягом одного чи декількох днів. На свята храм вичищають, вимивають і прикрашають. Сюди прибувають служителі сусідніх храмів. Обряди в ці дні набирають особливої пишності, перетворюються на театралізовані вистави. Ритуальні процесії містять і карнавальні елементи, часто не релігійного характеру. Обряди, які супроводжують мацурі, мають традиційний і притаманний саме цьому храму місцевий характер, у них чітко виявляються ментальність, звичаї жителів окремої місцевості. Ці обряди виникли у II—III ст., на їх формування вплинуло первісне шаманство .
Із синтоїзмом пов'язане повсякденне життя японця — народження дитини, початок її навчання, повноліття, заручини, укладення шлюбу, спорудження будинку, прид-
Давньоіранські релігії 171
бання квартири, вирушання в мандрівку чи повернення з неї. У будь-яких родинних святах, інших подіях повинні брати участь камі й духи предків. Синтоїстські звичаї глибоко проникли в побут японців, хоч це не заважає їм звертатись і до інших культів, зокрема буддистеького.
Відносини між синтоїзмом і буддизмом в Японії складалися по-різному: були періоди зближення (IX—Х ст.), віддалення і навіть ворожнечі. Однак процес релігійного культового синкретизму Японію не минув. У відзначенні народження дитини, укладанні шлюбу, під час місцевих свят, поминок багато буддійських елементів.
давньоіранські РЕЛІГІЇ
Іранське нагір'я — це широкі степові простори, бідні водою і рослинністю, обмежені горами, біля яких тулилися життєві центри племен, що з III тис. до н.е. переходили до осілого землеробства і скотарства. На початку II тис. до н.е. на цю територію проникають індоіранці, арії. Звідси назва цієї країни — Іран — "країна аріїв".
Існує припущення, що предками індоіранських племен були протоіндоіранці — народ, який жив в IV тис. до н.е. в південноукраїнських степах і на схід від Волги. На початку III тис. до н.е. вони розділилися на два різномовних народи — індоарійців і протоіранців. Перші відкочували на північ Індії і далі, а другі зайняли територію теперішнього Північно-Східного Ірану. За іншим припущенням, прабатьківщиною іранських племен є територія теперішньої Середньої Азії. Розподіл індоіранської спільноти на індійську та іранську відбувся на початку II тис. до н.е. за першої індійської хвилі міграції через Афганістан і на початку І тис. до н.е., коли хвиля міграції була спрямована на Афганістан та Іран.
У І тис. до н.е. там утвердилися мідійські (на півночі) та яломітські (на півдні) племена. У IX—VIII ст. до н.е. вони утворили велику кількість міст-держав. Тривалий час цей народ перебував під владою Ассирії. На початку VII ст. до н.е. тут виникає держава Мідія. Вона швидко зміцнюється, і в 616—605 рр. до н.е. руйнує Ассирію. Мідія стає світовою державою.
В 550 р. до н.е. Мідія втрачає свої позиції, зазнавши поразки у війні з підлеглим їй царством Персидою. Влада в країні стала належати перській династії Ахеменідів.
172 Пізні національні релігії
Країну стали називати Персією. В 558 р. до н.е. в Персії почав царювати Кір II (558—530 до н.е.), який остаточно об'єднав перські племена, звільнився від мідійського панування. У 550—549 рр. до н.е. Кір II захопив Мідію, вийшов до Егейського моря, підкорив значну частину Середньої Азії (545—539 до н.е.), завоював Вавилонію (539 до н.е.). Незабаром під владу персів перейшло все Східне Середземномор'я (Сирія, Фінікія, Палестина). В 530 р. до н.е. Кір II загинув у поході в Середню Азію, владу успадкував його син Камбіс (530—522 до н.е.), який у 525 р. до н.е. завоював Єгипет. Він, як і його батько, визнав чужих богів, оголосив себе фараоном і коронувався за єгипетськими звичаями з участю єгипетських жерців. Після невдалого походу до Ефіопії помер у 522 р. до н.е. на шляху до Персії за досить загадкових обставин.
З 522 р. до н.е. царем став Дарій І (522—486 до н.е.), який поширив владу Персії на Фракію і Македонію, значну частину Північної Індії, але зазнав поразки від скіфів.
Так поступово в VI ст. до н.е. Персія стає світовою державою. Все правління династії Ахеменідів тривало в постійних війнах, приборканнях підкорених народів. Дарій доклав чимало зусиль для внутрішнього впорядкування держави, створив єдину систему управління нею, поділивши її на сатрапії (провінції). У них зберігалися місцеві закони, релігія і культура. У державі Ахеменідів існувала широка віротерпимість. Після завоювання нових територій перські царі зберігали традиційні релігії, приносили місцевим богам жертви, брали участь у релігійних церемоніях місцевих храмів, підтримували місцеве жрецтво. Отже, перська держава була країною з різними релігіями, завданням яких було служити єдиному цареві. Назрівала потреба в єдиній релігії й єдиному богові. Такою релігією став зороастризм, який прийшов на зміну раннім віруванням давніх іранців.
Спершу релігійну систему Давнього Ірану становив культ уособлених сил природи, небесних тіл, який пізніше перетворився на полідеменізм (панування багатьох духів) і політеїзм (багатобожжя). Давні іранці шанували та обожнювали чотири елементи природи: світло, воду, землю й повітря, вважаючи, що від них залежить їх життя. Культ світла існував у двох формах: племена землеробів шанували світло денне (Сонце); кочові племена — нічне світло (Місяць). Цей (астральний) культ сповідували у далекому
Давньоіранські релігії 173
минулому народи Месопотамії (халдеї), Південної Аравії й деякі інші племена.
Найдавніші вірування та релігійні культи іранців мали багато спільного з релігійними уявленнями та обрядами індоаріїв. Колись індоіранська спільнота розкололася, і з часом між її частинами виникло взаємне відчуження. Це чітко простежується при вивченні релігійних уявлень і міфології давніх іранців та індоаріїв. Обидва комплекси уявлень грунтувалися на різному ставленні до божественних сил, які протистояли одна одній: в іранців — деви й ахури, в індоаріїв — дева й асури. Першу групу божеств вважали доброю, другу — шкідливою. Головним девом (дева) був Індра, але в індоаріїв його вважали великим та шанованим богом, а в іранців — злим демоном.
Чітке протистояння добрих сил (дева) та демонів (асурів) простежується в основі усіх релігійних конструкцій. Міфологічна картина світу будувалася на тлі протистояння сил Світла, втілених в етичному законі Арта та уособлених великим Ахурамаздою (гр. Ормузд), і сил Темряви та Зла, втілених у брехні та уособлених Анхра-Май-нью (Ариманом). Цей ритуально-етичний дуалізм — в основі всіх доісламських релігій Ірану.
Мітраїзм й анахітизм
З давніх-давен в Ірані існували визнані або терпимі політичною елітою релігії — мітраїзм та анахітизм. їх коріння сягає в індійські та халдейські культи, в давні астральні вірування. У клинописних написах Артаксеркса II і Артаксеркса III (IV ст. до нашої ери) поруч з ім'ям Аху-рамазди фігурують імена двох інших божеств — Мітри та Анахіти.
Культ Мітри зберігся в Ірані з індоіранської епохи, про що свідчать надписи XIV ст. до н.е., знайдені на території Каппадокії, де ім'я Мітри фігурує поруч з Варуною, Індрою та Насат'ямі. Мітра (новоперськ. — "сонце") шанувався як бог війни, який бореться на боці праведних й безжалісно знищує порушників угод. Йому поклонялися і як великому судді, який справедливо оцінює дії людей, і як сонячному божеству, такому ж прекрасному, як Сонце, яке він супроводжує на небі. Після того, як іранські вожді та воїни почали використовувати бойові колісниці, вони зображали і своїх богів на колісницях. Тоді почали гово-
174 Пізні національні релігії
рити, що Мітру везуть небом білі коні, підковані сріблом га золотом, які не мають тіні. Він озброєний булавою, 'відлитою із жовтого металу", списом, луком та стрілами, клинком та пращею (зброя кам'яного та бронзового віків).
Під час владарювання останніх Ахеменідів Мітра зайняв становище, рівне Ахурамазді: він вважався своєрідним джерелом царської влади, цар викликав його у свідки під час присягання, звертався до нього по допомогу під час битв тощо. Пізніше Мітра набув езотеричних рис, став богом таємної релігії, отримав безліч прихильників за межами Ірану. У першій половині І ст. до н.е. солдати Помпея, які брали участь у поході проти персів, принесли культ Мі-три у Рим. Незабаром мітраїзм охопив усю Римську імперію, не обминувши її далекі провінції — Німеччину, Британію тощо. Під час правління імператорів Костянтина Великого (274—337) та Юліана Відступника (361—363) мітраїзм конкурував з християнством. Залишки мітра-їстського культу (руїни святинь) збереглися у багатьо • країнах Південної та Західної Європи.
Мітраїзм не був споконвічною іранською релігією. Крім іранських, він містив елементи халдейських вірувань, заснованих на культі небесних тіл. Головне місце в ньому відводилося семітському богу Сонця, який увібрав у себе й елементи індійських вірувань. Вчення про безсмертя душі, прагматичний характер, високий моральний рівень мітраїзму, таємничі містерії, які супроводжують культ, — усе це приваблювало послідовників. У Х ст. мітраїзм втрачає своє привілейоване становище, зберігшись у декількох провінційних культурах Римської імперії. У наш час він простежується під час святкування дня осіннього рівнодення в Ірані та в сучасних чоловічих і жіночих іменах.
Споріднений з культом бога-сонця Мітри культ богині-зорі Анахіти, який поширювався переважно у Малій Азії, впливаючи на вірування давніх греків та римлян. Анахітизм — залишок культу небесних тіл, перейнятого у халдеїв. Анахіта зображена у давньоіранській священній книзі "Авеста" прекрасною та благородною дівою, одягнутою у золотистий плащ з короною, прикрашеною коштовним камінням, з ритуальною гілкою в руці.
Культ Анахіти-зорі існував під час панування Артак-серкса II (404—359 до н.е.), її ім'я зустрічається у надписі цього ж царя поруч з іменами Ахурамазди та Мітри. Ар-таксеркс II установив Анахіті статуї у Вавилоні, звідки її культ поширився на Дамаск і далі на Захід. У пантеоні дав-
Давньоіранські релігії 175
ньоіранських божеств Анахіта займала нижче становище, ніж Ахурамазда та Мітра. За межами давньоперської імперії культ її був визнаний у Вірменії. Увійшов він і в мітраїстську містерію.
Зороастризм
соціально-економічні ТА ІСТОРИЧНІ УМОВИ ВИНИКНЕННЯ
За одними версіями, зороастризм виник спочатку на заході Ірану, в Мідії, й звідти поширився на схід (мідійська концепція). Домінуючою є точка зору, за якою зороастризм виник на сході Ірану, в Бактрії (нині Середня Азія), звідти поширився на Захід, аж до Мідії, де його підтримали жреці з племені магів. Але всі дослідники сходяться в тому, що вже в VII—VI ст. до н.е. у давньому Ірані виникло релігійне вчення, пов'язане з ім'ям мислителя Заратуш-три (Зороастра), який начебто одержав це вчення шляхом одкровення.
Цю релігію ще називають маздаїзмом — від імені її головного бога Ахурамазди, релігією Авести — від назви книги, а її прибічників —вогнепоклонниками — за підкреслене поклоніння культу вогню. Зороастризм — перша з так званих релігій одкровення, тобто релігій, вчення яких одержане пророком від єдиного Бога. За ним ідуть іудаїзм, християнство та іслам.
Зороастризм виникає в умовах жорсткої боротьби племен східного Ірану за традиційну племінну демократію. Саме тоді у вченні Заратуштри було сформульовано демократичні мотиви, а сам зороастризм став ідейною основою народних рухів. Він повинен був ідеологічно обгрунтувати перехід до землеробства й осілого тваринництва завдяки політичному об'єднанню в державу з міцною владою, боротьбі з кочівниками. Для цього був потрібен якщо не цілковитий монотеїзм, то хоча б стала тенденція до нього.
Зороастризм спершу рішуче заперечував культури інших народів, стверджуючи лише культ Ахурамазди. Але він не міг ізолювати себе від попередньої культової традиції. Поступово більш ранні божества індоіранських племен приживаються в зороастрійському культі, а попередня культова творчість вливається в зороастрійські тексти.
Давньоперський цар з династії Ахеменідів Ксеркс здійснив релігійну реформу, усунувши культи місцевих
176 Пізні національні релігії
племінних богів-девів, і запровадив зороастризм, визнавши єдиним богом Ахурамазду. Але це ще не стало початком остаточного панування зороастризму, бо царі Дарій і Ксеркс боролися з культом богів-девів, одночасно підтримуючи жертовні ритуали магів. Вони ще не були цілковитими зороастрійцями, їх не згадує Авеста, бо її редактори, мабуть, відкидали намагання Дарія і Ксеркса стати посередниками між Ахурамаздою і людством замість Заратуш-три. В епоху Ахеменідів на сході Ірану Заратуштра був невідомий, а 'їх релігія ще не була зороастризмом.
За іншими міркуваннями, в ахеменідському Ірані існували три релігії: перського народу, ахеменідських царів і магів. Першою був комплекс дозороастрійських релігійних уявлень племінного характеру, друга і третя — різними варіантами зороастризму, причому зороастризм магів був послідовнішим. Якщо ахеменідські царі ховали мерців звичайним чином, то маги виставляли трупи для поїдання тваринами і птахами. В ахеменідських надписах Заратуштра ще не згадуюється. Але вже за Дарія І зороастризм стає державною релігією Ахеменідів. Дарій в "Бехістунському написі" майже в кожному абзаці повторює, що одержав своє царювання і свої перемоги від Аху-рамазди. Але і досі залишається сумнівним питання, чи були перші Ахеменіди зороастрійцями.
авеста — СВЯЩЕННА КНИГА ЗОРОАСТРИЗМУ
Цей складний твір створювався упродовж багатьох віків. Найдавнішою його частиною є чати (пісні); в них було втілено вчення пророка Заратуштри, гімни богам і міфічним героям, яким поклонялися індоіранці ще до зороастризму.
Зміст Авести пов'язаний з народними віруваннями та племінними релігіями, поширеними на території іранських держав. Головне в ньому — вчення про непримиренну боротьбу світлого і темного божественних начал. Добрий бог Ахурамазда і злий бог Анхра-Майнью є рівноправними творцями світу. Між ними точиться запекла боротьба, в якій беруть участь і люди.
Згідно з Авестою, добрий Бог не відповідає за зло світу, оскільки воно породжене іншою, незалежною від нього силою. Тільки в майбутньому Ахурамазда одержить перемогу над Анхра-Майнью, людство об'єднається, виник-
Давньоіранські релігії 177
нуть єдина мова і спільне правління. Шлях до досягнення вічного блаженства пролягає через очищення від зла. Цього можна досягти, поклоняючись священному вогню. Пізніше релігія Авести особливу увагу почала приділяти соціальним і моральним проблемам.
Найдавніші частини Авести зберігалися спочатку в усній традиції. Письмові записи виникли значно пізніше. Сучасна Авеста, яка збереглася завдяки персам, поділяється на п'ять книг, чотири написані давньою авестійською, одна — середньоперською мовами.
Перша частина Авести — Вендідат (закон проти девів) розповідає про створення світу, історію людства і засновника цивілізації — чама, поетично змальовує 16 країн, населених шанувальниками бога Ахурамазди. Значне місце посідає тлумачення про охорону ритуальної чистоти. Декілька розділів присвячено собаці як священній тварині. Вказано міру покарання за вбивство собаки або неправильне поводження з нею. Друга частина Авести — Ясна — містить опис релігійних церемоній, до неї входять і гати Заратуштри. Багато молитов Ясни звернено до вогню, води, землі, повітря, які вважалися священними стихіями. В третій частині Авести — Висперед — зібрано літургійні молитви, звернені до богів. Найдавніша четверта частина — Ушти містить гімни, присвячені давньоіранським божествам — Мітрі, Ардвісурі, Анахікі, Тинтрії та ін. Роз'яснює способи захисту від злих духів, подає формули проклять. П'ята частина — Біндезії — вміщує роздуми про природу речей, кінець світу, прихід Саошинта і утвердження вічного добра на Землі.
В Європі зміст Авести став відомий у XVIII ст. після перекладу в 1771 р. французькою мовою. Це дало змогу вивчити не тільки історію давніх східних релігій зороастризму і маздеїзму та існуючих до них вірувань, а й простежити вплив учення Авести на формування релігійних систем пізнішого походження.
ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ЗОРОАСТРИЗМУ
Побутує багато версій, пов'язаних з існуванням Заратуштри. Заратуштра — це іранська форма імені пророка, грецька — Зороастр ("той, хто приносить жертви зіркам"). Версії про роки його життя мають діапазон від XIV ст. до н.е. до першої половини VI ст. н.е. Найвірогідніше, що За-
178 Пізні національні релігії
ратуштра жив не пізніше VII ст. до н,е. Місцем його народження вважають і Східний Іран, і Середню Азію, і Афганістан.
Життя Заратуштри' сповнене багатьох див. Народився у 589 р. до н.е. в місті Рага поблизу сучасного Тегерана (за іншою версією, в м.Урмії). Мав надзвичайну волю і творив дива: ходив, наприклад, по воді, як по суші. Премудрості навчався у халдеїв і досяг в цьому великої досконалості.
Коли здобув освіту і став дорослим, Ахурамазда закликав його на гору Альборджа і переказав своє вчення: бути чистим серцем, правдивим, відмовитися від користолюбства. Заратуштра просив у Бога безсмертя, щоб передати цей закон і майбутнім поколінням, але йому було відмовлено в цьому. Потім, проживши ще двадцять років у пустелі він став викладати нове вчення. Супроти нього виступили маги, вимагаючи див і випробувань: його зв'язали, облили 'їдким зіллям, а потім розтопленою міддю. Але Заратуштра брав у руки вогонь і роздавав його іншим, бо вогонь з його рук вже не обпікав. Він посадив кипарис, який за кілька днів виріс у дерево в десять обхватів, а на його верхівці містився палац.
Заратуштра мав три дружини, трьох синів і три дочки. За іншими джерелами, він був один раз одружений і мав двох дочок.
Останні роки життя були для нього важкими, оскільки доводилося протидіяти багатьом ворогам. Він подався у місто Балк, де і помер 512 р. до н.е., за однією версією своєю смертю, за іншою — був убитий туранцями або загинув від блискавки.
Інші джерела свідчать, що Заратуштра походив з родини священнослужителів, з семи років вивчав давню релігійну традицію. У тридцятирічному віці одержав одкровення під час набирання води для виготовлення священного напою — хауми. Облитий чистим потоком води, в чистому ранковому повітрі він побачив сяючого бога Благої Думки, який привів його до Ахурамазди та інших богів. Після зустрічі з Ахурамаздою він не раз відчував його єдиним, одвічним творцем добра.
За деякими джерелами, Заратуштра, справді, на бать-ківщині^був визнаний пророком, але змушений піти у вигнання. Йому надав притулок цар давньоіранської невели-
Біографію подано згідно із зороастрійською історіографією.
Давньоіранські релігії 179
кої держави біля озера Хамун (нині на кордоні Ірану й Афганістану).
За зороастризмом, світ безмежний в просторі й у часі. В ньому відбувається творча діяльність Ахурамазди й Анх-ра-Майнью. Перший володарює у світі безмежного світла і добра, другий — у світі безмежної темряви і зла.
Ахурамазда в безмежному часі створив обмежений час — сон протяжністю в 12 тисяч років. Він складається з чотирьох періодів. Перший період — творення світу ідей. Наприкінці його з'являється Анхра-Майнью. Вражений світлом і молитвами Ахурамазди, утікає в морок і починає війну з ним.
У другому періоді починається перевтілення ідей у речі, з'являється матеріальний світ, у якому фігурують продукти творення Ахурамазди та Анхра-Майнью. Ахурамазда створив Землю, Місяць, Сонце, зірки, а Анхра-Майнью — планети, які не підпорядковуються рівномірному рухові небесних тіл. Ахурамазда створює благодатні місця для життя людей на Землі, він створив першого бика і першу людину.
Зороастризм вперше в історії релігії висунув детальну систему есхатологізму (релігійне вчення про кінцеву долю людства і Всесвіту). Основою цього вчення є дуалістичне розуміння двох його першоначал — добра і зла. З цією концепцією пов'язане і зороастрійське розуміння людини. Людина — продукт божого творіння, її створив Ахурамазда для добра. Але людина має свободу волі, може піддаватися впливу зла і сприймати його. Анхра-Майнью зовсім не байдужий до людини. Він є покровителем войовничих кочовиків, які нападають на землеробів. Сприяє він і дикій фауні (гадюки, комахи, терміти тощо), яка шкодить землеробові. Тому людина повинна коритися Аху-рамазді — заступникові землеробів, осілого життя, домашніх тварин, цінувати добро і світло, займатися землеробством, знищувати дику фауну.
Боротьба добра і зла неодмінно завершиться перемогою добра. Тоді все людство об'єднається, утвориться єдина держава з єдиною мовою. Оскільки душа людини безсмертна, то участь у боротьбі на боці Ахурамазди допоможе їй осягнути райське блаженство від стража загробного світу Сраоша. Хто підтримає Анхра-Майнью, буде підда ний очищенню вогнем.
Третій період — час боротьби добра і зла (ера змішання, коли світ є сумішшю добра і зла). Саме в цей період
і 80 Пізні національні релігії
даратуштра одержує одкровення. А людство дізнається, що воно разом з добрими богами має перемогти зло і зробити світ досконалим — яким його замислив Ахурамазда.
Четвертий період — 3 тисячі років, які світ існуватиме після Заратуштри. Отже, за зороастрійськими уявленнями, людству лишилося жити десь 300—400 років. Під час четвертого періоду до нього приходитимуть через кожну тисячу років три рятівники — сини Заратуштри. За легендами, купаючись в озері, Заратуштра залишив в ньому своє сім'я. Побувавши там певного часу, дівиці, вагітнітимуть і народять рятівника. Коли прийде третій рятівник, відбудеться останній бій між добром і злом. Тоді почнеться третя ера історії людства, ера розділення, коли добро буде відділене від зла. Зло буде знищене вогнем і розтопленим металом, добро стане всезагальним, смерть буде переможена, світ оновлений і в такому вигляді існуватиме довічно. Така есхотологічна картина підносила авторитет зороастризму серед політеїстичних релігій давнього світу.
Але насправді зороастризм не уникнув політеїзму. Проголошуючи Ахурамазду головним богом, він не визнає його єдиним, оскільки поруч з ним весь час знаходиться Анхра-Майнью. Між ними точиться невпинна боротьба. Ахурамазда могутній, але не всемогутній, самотужки не може знищити зло і джерело його — Анхра-Майнью, потребуючи допомоги богів і людей. Отже, зороастризм уникає суперечності між всемогутністю Бога і наявністю зла, яку не можуть розв'язати послідовно монотеїстичні релігії.
У зороастрійському пантеоні багато функціональних богів. Життя від сходу сонця до опівдня перебуває під захистом бога Хавані; бог Рапітвіна переймає цю естафету від опівдня до другої половини дня; наступною частиною дня — до заходу керує Узайярина. Від заходу до опівночі все в руках Айвісутріма. З опівночі до сходу сонця володарює Ушахіна. Отже, день розподіляється на п'ять частин, кожній належать молитви відповідним божеством. Звідси походить п'ятиразовий намаз у мусульман.
Окремим богам присвячено численні яшти (гімни) в Авесті: богині вод і родючості Арві-Сурі, богу війни і перемоги Вертрагне, богині доброї долі й щастя Аші, божеству землі — Заму.
Пантеонові богів, яких очолює Ахурамазда, відповідає пантеон девів, які є військом Анхра-Майнью.
Має зороастризм свій символ віри, який згадується в Авесті: "Визнаю себе шанувальником Мазди, послідовни-
Давньоіранські релігії 181
ком Зороастра. Зрікаюся демонів-девів, приймаю віру Аху-ри. Ахурамазді, доброму, всеблагому, належить все благе". Далі йде визнання дуалізму, вимога зрікатися зла і боротися з ним, визнавати авторитет Ахурамазди в усьому, суворо дотримуватися зороастрійських моральних вимог.
ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ЗОРОАСТРИЗМУ
В інтерпретації Зороастра етика набула божественного сенсу, перетворившись на релігію, за якою все існуюче поділяли на два полярно протилежних табори — світ світла, добра і царство темряви, зла. Між ними постійно точиться непримиренна боротьба, яка є основою всіх процесів як на Землі, так і поза її межами — у світі богів. Ахурамазді допомагають духи світла, чистоти, істини та добра, Анхра-Майнью — сила зла. Великий пророк немов звертався до людини із закликами допомогти благородним небесним силам у їх боротьбі, ставши для цього кращою, чеснішою, чистішою, сконцентрувавшись на подоланні зла, нечисті. Гімни Авести закликали бути доброзичливими, поміркованими у помислах та бажаннях, готовими жити в мирі та злагоді, допомагати ближньому. Вони схвалювали чесність та вірність, засуджували крадіжництво, наклеп, злочин.
Зороастризм обґрунтовує загальнолюдські норми моралі. Попередні релігії обмежувались соціальними нормами, визначали передусім ставлення людини до суспільних обов'язків, а потім — до інших людей. Зороастризм акцентує увагу на особі, підносячись до рівня релігій одкровення. В основі його етики — тріада — добра думка, добре слово і добра справа. Віруючий все життя мусить збирати ці елементи тріади. Найбільшим злом зороастризм вважає смерть, яка походить від Анхри-Майнью. Вона з'являється за його волею в час творіння і діє протягом ери змішання. Смерть примушує душі залишати матеріальний світ і повертатися в нематеріальний. Але це не просте повернення, а проходження через вищий суд, що здійснює бог Мітра, якому допомагають інші боги. На посмертному суді бог справедливості Рашну кладе на одну шальку терезів усе добре, зібране віруючим, на іншу — все зле (думки, слова, справи). Зважування й вирішує долю людини: вона спрямовується у рай до Ахурамазди чи в пекло до Анхри-Майнью. Вверх до раю душу супроводжує широким мостом
182 Пізні національні релігії
чарівна дівчина — даена, яка уособлює совість кожної людини. Униз до пекла вузьким, як лезо кинджала, місточком тягне душу огидна відьма. Ці образи наявні й в ісламському віровченні.
Важливість зороастрійської моральної тріади підкреслює гімн Ахурамазді.
Згідно з моральною концепцією зороастризму, справжній послідовник Ахурамазди не може бути пасивним, бездіяльним. Зоростризм засуджує чернецтво, пустельництво, зречення світу. Аскетизм розцінює як перемогу духів зла над людиною. Головна благочесність зоро-астрійця — землеробство і скотарство, своєю працею він висловлює повагу до Ахурамазди і ганьбить девів.
зороастрійський КУЛЬТ
Зороастрійський культ розвинувся з первісних фетишизму і магії. Спочатку він мав примітивний характер. Послідовники Заратуштри звертали свої молитви до Ахурамазди на вершинах гір і пагорбах, берегах рік, перед домашнім вогнищем. Жерцями були старійшини роду, родини. Їм допомагали виконавці ритуалів і обрядів. Весь культ був спрямований на дотримання культової чистоти і захисту від нечистого. Ідею очищення уособлював вогонь.
Згодом зороастрійський культ ідейно та ритуальне ускладнюється. Кожне слово, кожна дія, кожний рух набувають потаємного змісту. Тлумачення їх та організація культових церемоній — головна функція жерців. Коли зороастризм став державною релігією могутніх імперій, культ набув особливого ускладнення і пишності. Було споруджено величні храми з вівтарем на південь.
Обов'язковий елемент зороастрійського культу — молитви. Головну молитву "Ахуна-Ваіра", чи "Ахунвар", склав сам Заратуштра.
Під час богослужіння відбувається символічне жертвопринесення: богам приносять у жертву хауму — сік розтертої особливої рослини з наркотичними якостями, змішану з молоком, — сому. До неї додають прісний корж і фруктову їжу. Жертву мають право готувати лише жреці з продуктів, принесених віруючими. Частину її спалюють на вогні з особливими церемоніями, а те, що залишилось, споживають жреці та віруючі. Під час церемоній читають Авесту.
Давньоіранські релігії 183
Зороастрійці носять спеціальні елементи одягу, які свідчать про належність до цієї віри. Це натільна сорочка, розписана зірками з невеликим гаманцем біля комірця на знак того, що віруючий все життя мусить збирати добрі думки, слова і справи. Віруючому також належить носити шнур, яким користуються, як поясом, зав'язуючи його вузлом спереду і позаду.
Зороастрійський культ містить чимало свят. Це сім щорічних свят на честь Ахурамазди та його пантеону, їх встановив Заратуштра. Низку свят запозичено з дозороас-трійського періоду. Вони пов'язані з певним періодом року і звуться гаханбарами (гахамбарами). Їх шість: перше — в середині весни, друге — в середині літа, третє — на початку осені (свято збирання врожаю), четверте — наприкінці осені (повернення худоби з пасовищ додому), п'яте — в середині зими, шосте — на початку весни (у дні весняного рівнодення гаханбар триває п'ять днів, складаючись з двох частин: перша — богослужіння з молитвами Авести, друга — богослужіння з жертвами).
Особливо урочистим є святкування Нового року, яке відбувається в останній день шостого гаханбара — в день весняного рівнодення. У зороастрійців історично існувало декілька календарних систем. Їх рік налічує 360 днів, останні п'ять — дні особливих молитов за душі предків, на четвертий рік до них додають ще один день. Останній день шостого гаханбара — день народження Заратуштри.
Під час свят віруючі обов'язково вживають священний напій хауму, який, на їхню думку, викликає почуття релігійного піднесення, має позитивний магічний вплив.
Смерть у зороастрійців — найбільше зло. З настанням її жрець вимагає від помираючого каяття і вливає йому в рот та вуха хауму. Це виглядає як причастя. Мертве тіло є продуктом перемоги злих сил, втілених у ньому. Звідси — все, що пов'язане зі смертю, з трупом, — нечисте. Землю, де померла людина, протягом року не можна ні зрошувати, ні засівати. У домі, де померла людина, взимку вогонь можна запалити чи внести знадвору через дев'ять днів, а влітку — через місяць.
Зороастрійці вважають, що мертвих не слід закопувати в землю, опускати у воду чи спалювати на вогні — це оскверняє природні стихії. Їх виносили на високі, сухі, кам'янисті місця, закріплюючи тіла так, щоб не можна було розтягти їхні кістки. Якщо їх поїдали птахи, — це добре, звірі — погано. Кістками викладали спеціальні слова.
184 Світові релігії
Тепер зороастрійці ховають померлих у круглих баштах мовчання (декмах), які всередині мають три концентричні амфітеатри із заглибленнями для розміщення мерців: у зовнішньому — чоловіків, середньому — жінок, внутрішньому — дітей. Тіла ставали здобиччю шулік. Обгризені кістки скидали до колодязя у центрі декми. Вважалося, що у декмі збираються на свої біснуваті ігри діви, це — закляте місце, його можуть відвідувати лише особливі служителі.
Зороастрійський культ незмінний впродовж десятків століть.
б
СВІТОВІ РЕЛІГІЇ
РОЗДІЛ
буддизм
Соціально-економічні та історичні умови виникнення
У Північній Індії в VI—IV ст. до н.е. відбувалися складні історичні процеси. У виробництві почали застосовувати залізо, що зумовило розвиток землеробства та ремесел, активізувало торговельні зв'язки між общинами, племенами, містами-державами. В середині VI ст. до н.е. тут існувало 16 махаджананад ("великих держав"), багато дрібних (за деякими даними — 175), які утворювали різні об'єднання. Центром їх була держава Магадха, в її історії особливу роль відіграла династія Маурья. Тому цей період (друга половина І тис. до н.е.) в історії Давньої Індії отримав назву Магадахсько-Маурійського. На цей час припадає і виникнення першої світової релігії — буддизму.
У середині І тис. до н.е. в Індії відбувся остаточний розпад сільської общини. Брахманізм, що освячував родоплемінні та певною мірою рабовласницькі відносини, себе вичерпав. Розпочалися пошуки нової релігії на засадах вчення брахманізму. В їх епіцентрі були численні проповідники-скитники, які прислужилися виникненню буддизму: вони заперечували авторитет Вед, соціальних, моральних норм, що базувалися на них, активно зверталися до проблем етики.
Тоді ж сформувалася релігійно-філософська течія санкхья ("та, що перелічує істинні принципи"). Її прихильники твердили, що основу світу становить матерія (пракриті), існування якої має матеріальні і психологічні
186 Світові релігії
стадії. Разом з пракриті існує незалежне духовне начало — пурушу. Воно функціонує в етичній сфері, в душі людини, разом з нею бере участь у могутньому процесі існування — сансарі, зазнаючи там страждань. Зіткнення пурушу з пракриті збуджує в людини прагнення вийти із сансари, набути абсолютної свободи — мокші. Отже, вища мета людини, в якої існує душа, — вийти із сансари.
На відміну від брахманізму, який уже не задовольняв духовних потреб народу, вчення санкхья проголошувало новий шлях спасіння душі — цілковиту відмову від чуттєвого світу і заглиблення її в істину завдяки самоспогляданню, самозаглибленню. Усе це доступне всім, бо люди рівні в стражданні. Однакові можливості у них щодо спасіння. Отже, варни втрачають своє значення, раб зрівнюється з вільною людиною, а заміна рабовласництва феодальними відносинами — не кінець світу, а його вдосконалення.
Санкхья як оригінальна філософська течія, в якій поєднуються матеріалістичні та ідеалістичні тенденції, існувала до XV ст. н.е. Згодом її філософські аспекти зливаються з ведантою. Санкхья, будучи важливим ідейно-філософським провісником буддизму, вплинула на нього зосередившись на філософських проблемах, хоч низку ідей буддизм трактує по-своєму.
Сформувавшись унаслідок релігійних пошуків у І тис. до н.е., буддизм став першою світовою релігією. Засновник її — Сіддхартха Гаутама, який згодом набув ім'я Будда — "просвітлений" (людина, боголюдина, яка досягла найвищої святості).
Щодо реальності існування Будди побутують різні думки. Критики буддизму вважають, що ніякого Будди не було. Але такі міркування теж уразливі для критики, бо жодна ідея неможлива без автора. Дослідник релігії Індії А.Барт не без підстав стверджував, що буддизм є справою Будди, як християнство є справою Христовою, іслам — справою Магомета. Французький дослідник буддизму Л.Фер у праці "Будда і буддизм" (перекладеній українською мовою І.Франком) рішуче опонує тим, хто не визнає Будду реальною історичною особою. Його біографія містить багато міфологічного. Мабуть, він не був автором усіх теоретичних положень і практичних настанов. Але те, що він — автор "Чотирьох істин", сумніву не підлягає.
Його життя і діяльність, за різними даними, тривали між 550 і 480 рр. до н.е. або 563 (566) — 483 (486) рр. Бать-
Буддизм 187
ко його був царем невеликого племені Шакья у Північній Індії поблизу кордону з Непалом. Звідси ще одне ім'я Будди — Шакья-Муні ("пустельник з роду Шакья"). Мати була старшою дружиною царя. Пізніші міфи розповідають, що він народився від непорочної цариці Майї надприродним чином, а його народження передбачали мудреці. Мати померла, коли він був дитиною, виховувала його тітка, яка згодом стала черницею. Вирісши, Будда одружився із царівною Ясодхарі, з якою мав сина Рахулу. До 29 років Будда жив у палаці свого батька, але одного разу захотів побачити життя поза ним. Незважаючи на те що за наказом царя царевич не мусив бачити людського горя, він усе-таки зустрів злидня, скаліченого старістю. Згодом на прогулянці побачив хворого, який страждав у пилюці при дорозі, а ще чере" якийсь час — похорон (так він дізнався про смерть). Це настільки вразило царевича, що він крадькома покинув палац і пішов рятувати світ від страждань. Шість років мандрував, був пустельником, віддавався роздумам про світ, вів аскетичне життя. Бувало, за день споживав тільки одну зернину рису, надовго затримував дихання тощо. За ці роки страшенно схуд і ослаб. Та одного разу зрозумів: умертвління тіла не дає звільнення. А в день травневого повного місяця раптом прозрів, став "просвітленим" — Буддою (І.Франко переклав термін "Будда" — "збуджений", "прояснений", "такий, що дійшов зрозуміння"). Будда — дієприкметник від дієслова "пробуджуватися", "будити". Сам Сіддхартха просив не називати його особовим ім'ям, а саме так — Будда.
Він заснував першу чернечу общину (сангху), в якій спочатку було п'ять його учнів. Очоливши її, обрав собі долю мандрівного проповідника, почав творити дива. Так обійшов він усі села, міста, долини середнього Гангу. Першу проповідь виголосив у місті Бенаресі. Його релігійне вчення отримало назву "вчення Будди", "буддихадарша-на", "буддхагама", "дхарми" (дхарма — "праведний закон"). Проповіді мали неабиякий успіх, ширилися ряди учнів. Звали їх "буддхамі" ("прибічники Будди"), "шакья-ми"; ^Р™ Будди виступало тоді чимало проповідників, але він їх усіх перевершив. Мав співчутливий, людинолюбний, м'який характер.
Помер Будда в місті Кушінарі. Перед смертю заповідав: "Всі складові буття минулі; ретельно працюйте для вашого спасіння". Щодо причин його смерті існують різні версії. Один з біографів зазначав, що Будда, усе жит-
188 Світові релігії
тя остерігаючись м'ясної страви, на 80-му році з'їв "нездорове м'ясо" як спокуту, але за що — невідомо.
Будду поховали з особливими почестями. Його тіло загорнули в п'ятсот нових саванів, поклали у два залізні ящики і спалили на духмяному вогнищі на березі Гангу. Після спалення не було ні попелу, ні сажі — лише самі кістки. На їх залишки як на реліквії претендувало чимало правителів і народів Індії. Було вирішено поділити їх на вісім частин, захоронити у буддійських каплицях (ступах), збудуваних царем Ашокою, який вславився як завзятий послідовник Будди.
Учення Будди відразу знайшло прихильників у індійському суспільстві, оскільки було запереченням брах-маністського освячення кастового ладу. Ідея рівності всіх людей, незалежно від касти, і можливість спасіння для всіх зробили буддизм прийнятним для найширших мас — він одразу став народною релігією. Раби і нижчі касти вбачали в ньому шлях до спасіння, хай і в неземному житті, в наступних перевтіленнях (буддизм цілком успадкував брахманістське вчення про перевтілення душ після смерті). Водночас буддійська проповідь соціальної пасивності, відмови від боротьби, підкорення долі, цілковите нехтування дійсністю забезпечили йому підтримку передусім вищих верств суспільства.
Поширення буддизму після смерті Будди відбувалося за сприятливих для нього умов. Економічний розвиток за часів рабовласництва стимулював товарно-грошові відносини, зростала продуктивність праці. Для утримання рівноваги в суспільстві потрібна була могутня держава. Такою стала рабовласницька деспотія, яка набула особливого розвитку на сході Індії.
В цей період Індія зазнала іноземного вторгнення. В 330—325 рр. до н.е. Олександр Македонський здійснив похід до Північної Індії й повернувся річкою Інд назад до узбережжя Аравійського моря. Але вже приблизно 305 р. до н.е. цар Чандрагупта (317—293 до н.е.), засновник династії Маурья, повернув землі, а цар Ашока (268—232 до н.е.) під своєю владою тримав уже всю Індію і навіть частину нинішнього Афганістану. Він був ревним адептом буддизму, сприяв його зміцненню і поширенню в Індії, усвідомивши, що ця релігія допоможе подолати племінну роздрібленість, сприятиме утвердженню державної єдності. За нього буддизм став державною релігією.
Протягом VI ст. до н.е. — V ст. н.е. буддизм зазнав пе
Буддизм 189
реможного розквіту і стрімкого падіння у боротьбі з брахманізмом, джайнізмом, а потім — з індуїзмом, який усунув буддизм із суспільної арени Індії. Це було спричинене тим, шо буддизм виявився неадекватним індійському національному мисленню, яке вимагало глибшої духовності й ширшого простору для уяви. Індійцям потрібні були етичні принципи, які б обґрунтовували феодальне розшарування й одночасно усували б проблеми, породжені багатоетнічністю народу, розгалуженістю вірувань.
Натомість неабияку активність виявили буддійські місіонери. До середини І тис. н.е. вони поширили буддизм на Цейлоні, в Індонезії, в Індокитаї, на початку н.е. — у Китаї та Тибеті, у IV—VI ст. — у Кореї та Японії, в XVI— XVII ст. — в Монголії, у XVIII ст. — в Бурятії, спричинивши значний вплив його на політичну історію, культуру, мистецтво, літературу, філософію, науку народів цих країн.
Однак у Китаї він був помітно потіснений конфуціанством, в Японії — синтоїзмом. В Індії буддизм з початку І тис. н.е. втрачає вплив і до XII ст. н.е. зливається з індуїзмом. Ортодоксальних буддистів в сучасній Індії приблизно 1,7 % всього населення.
Трипітака — священна книга буддизму
Канонічна буддійська література Трипітака ("три корзини") створювалась в Індії і на Цейлоні протягом останніх двох—трьох століть до нашої ери і перших століть нашої ери. Очевидно, тексти спочатку писали на пальмових листках і складали в корзини. Звідси й пішла назва. Мовою буддійської літератури були палійська і санскрит.
Найповніше збереглася палійська версія Трипітаки. Її канонічні тексти поділяються на три частини. Перша — Віная-пітака ("корзина статусу") — описує обов'язкові правила прийому до буддійських общин, приписи про життя періоду дощів, правила щодо житла, одягу тощо.
Друга частина — Сутта-пітака ("корзина повчань") — найповніша збірка буддійських повчань і промов, головними серед яких є промови Будди та його учнів. Тут вміщено діалоги, вірші, легенди, афоризми, йдеться про переваги буддизму над брахманізмом, критикується аскетизм, якому протиставляються любов, співчуття, доброзичливість. Разом з міфами про створення світу вміщено
190 Світові релігії
оповідь про останні дні життя Будди, обставини його смерті, спалення його тіла і розподіл останків після спалення. Книга містить численні відомості про звичаї, народні традиції, особливості релігійної думки.
Третя частина — Абідарма-пітака ("корзина тлумачення вчення") в метафізичному й психологічному аспектах розглядає буддійське вчення. Чуттєвий світ тут тлумачиться як породження свідомості людини. Релігійні та філософські питання подано як одкровення Будди. Ця частина Трипітаки найпізніше ввійшла до канону, і тому деякі буддійські богословські школи не вважають її священною.
Філософська концепція буддизму
Буддизм має особливу філософську насиченість. Серед його дослідників навіть виникали суперечки: чим він є — релігією чи філософією. І це небезпідставно, бо індійська філософська думка завжди звернена до релігії, а релігія тяжіє до філософії.
Відомий російський дослідник азіатської культури М.Реріх вважав, що філософія буддизму має два аспекти:
1) вчення про природу речей; 2) вчення про шляхи пізнання. Отже, як філософія, буддизм має свої онтологію і гносеологію. Будда невизначено ставився до основного питання філософії, тобто не вважав себе ні матеріалістом, ні ідеалістом, але висловлював глибокі філософські міркування. Його учні теж не пристали ні до матеріалізму, ні до ідеалізму. Тому буддизм не можна віднести до жодного з цих філосовських напрямів.
У буддизмі існує концепція дхарм, яка своєрідно обґрунтовує розуміння світу. Згідно з нею, реальний Навколишній світ є ілюзорним виявом великого містичного начала, представленого найдрібнішими духовними частинками, психофізичними елементами (дхармами). У буддійській, як і ведичній та індуїстській, літературі, термін "дхарма" багатоплановий, вживається і для позначення понять "закон", "вчення", "правило" тощо (санскр. — "те, що тримає"). Все існуюче — дхарми, які мають власну сутність. Релігія — теж дхарма, вона утримує людей і захищає від лиха. Дхарма — початок матеріального і духовного світу. З дхарм він утворений. Дхарми рухомі, тому і світ рухомий. Вони то з'являються, то зникають, пе-
Буддизм 191
реходять в інший стан, в іншу річ, інше явище, але не руйнуються. Це зумовлює рухомість світу.
Буддійське вчення про дхарми подібне до атомістичної концепції давніх греків, але та концепція мала матеріалістичну спрямованість. У буддизмі ж дхарми — одухотворені елементи світу. На противагу матеріалістичному протиставленню матеріального і духовного буддизм поєднує їх в єдиний, нероздільний комплекс. Подібно ге-раклітовому розумінню світу як вогню, шо одвічно спалахує і згасає, буддизм уявляє світ як полум'я, підкреслюючи важливість не того, що було, а того шо відбувається.
За буддизмом, з дхарм складається і Потойбічний, надприродний світ, навіть сам Будда і його душа. Завдяки своєму прозрінню він — сутність надприродна. Надприродні — святі, дива, будди, бодхисатви (люди, в яких втілилися будди) тощо. Природне і надприродне утворюються з дхарм волею надприродного "Я". Це "Я" є духовною цілісністю, цілком звільненою від матерії, воно протистоїть матерії, творить її. Це — майже Бог (в інших буддистів — Бог дхарми). Усе є продуктом вольового рішення "Я". Буття — теж його продукт. Але буддизм ніколи не уявляв буття як щось матеріальне, не вважав його існуванням і рухом матерії за об'єктивними законами. Матеріальне буття — це буття психологічного процесу в свідомості людини, яка не залежна від матеріального світу, бо вона живе в ньому, пов'язана з ним. Як бачимо, і в даному випадку ідеальне передує матеріальному. Отже, онтологія (вчення про буття) буддизму не є ні матеріалістичною, ні ідеалістичною. А філософія буддизму уникає розгляду співвідношення духу й матерії, суб'єкта й об'єкта. Але в Будди немає ні слова про створення світу Богом. Світ наче існує одвічно. Він зосередився на рухові душі в матеріальному світі. Онтологічна проблема (проблема світу — його одвічність чи створення) у Будди не має філософського вирішення. Він і не ставив такої мети, в центрі його вчення — душа людини.
1 гносеологічні проблеми (вчення про пізнання світу) у буддизмі пов'язані з буддійським ученням про душу. Душа — не якась нематеріальна окрема сутність, як в іудеїв, християн і мусульман, а психологічна єдність, що складається з дхарм. Вона творить особистість людини, пізнає світ, передусім людину, через саму себе. Тому процес пізнання — споглядання і самоспоглядання через само-
192 Світові релігії
заглиблення. І в цьому буддизм не виявляє ні матеріалістичних, ні ідеалістичних рис.
Ці філософські положення буддизму з часом були детальніше розроблені, але філософської єдності так і не до-сягли. У І—У ст. н.е. у ньому склалися філософські школи вайшешиків, саутрантиків, мудхямиків, йогосарів. Стрижнем буддійського віровчення є його анімістична концепція. Як відомо, в анімістичних побудовах усіх релігій основою є вчення про Бога і душу. Буддійське містить чимало суперечностей. З одного боку, Будда — Сіддхартха Гаутама — не Бог. Він не творив світ і не керує ним, а є одним із будд, які засновували, розвивали вчення і згодом зникали. Приходив новий будда і "рухав колесо закону". Так буде й надалі. Будда вважав, що власне його вчення через 500 років зникне і прийде новий будда. Навіть називають ім'я наступника — Майтрея. Будда прагне змінювати світ, хоч і бачить його вади. Він не може скасувати покарання за гріхи (карму), а може лише посприяти людям уникнути жорстокої карми облагород-женням їх поведінки. До того ж Будда — смертний. Але він — сутність надприродна, нікому не підлегла, зна-чущіша, ніж будь-які інші боги.
Він не мав вчителя, за своєю волею зазнав перевтілень, народився і вмер. Коли він виголосив першу проповідь у Бенаресі, а його перші п'ять учнів звернулися до нього:
"Друже Гаутама", — він звелів, щоб його звали Татхататою ("тим, хто вірно йде"). Отже, Будда ставив себе найвищим серед богів. А його послідовники — перші п'ять учнів, які пішли за ним одразу, визнали його Богом.
У твердженні, що ранній буддизм був релігією без Бога, можна визнати лише те, що він не сповідував єдиного Бога-творця. Та й це твердження спірне, адже буддизм сприйняв брахманістський пантеон богів. Він тільки закликав утриматися від жертвопринесень цим богам, проголошував зверхність Будди над ними. Визнаючи богів, не заперечував їх творчих можливостей.
Будда вчив, що Бог є духовним началом усього сущого, він перебуває у стані абсолютного спокою — нірвані (угасанні, зникненні). Поруч з ним існують численні дрібні божества: будди, бодхисатви — святі, які керують світом і допомагають людям досягти нірвани. Такою є загальна схема буддійського анімізму.
Буддійське розуміння Бога як безмежного небуття, найвищого начала, з якого все виходить і в яке все повер-
Буддизм 193
тається, не набуло в теології раннього буддизму достатнього обґрунтування. Цим зумовлене твердження про "велике мовчання" Будди, що дало привід навіть оголосити буддизм "атеїстичною релігією". Насправді це не так, оскільки буддизм не уникає віри у надприродне, має своє уявлення про Бога.
Недосконалість буддійського вчення про Бога компенсується вченням про людину:— всі аспекти його віровчення звернуті до людини, її особи, душі, присвячені її спасінню.
Буддизм запозичив з брахманізму концепцію переселення душі з тіла однієї істоти в іншу. В цьому розумінні душа — безсмертна. Але він істотно уточнив цю концепцію. Згідно з буддійським ученням, душа складається з окремих дхарм, які після фізичної смерті людини не зникають, а лише втрачають місце в композиції, що існувала, бо вона теж зникає. І негайно утворюється нова композиція, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, що зазнає змін. Залежно від того, як ця людина жила, як виконувала карму, дхарму, джамму (в даному разі вони — синоніми терміну "закон", правила високоморального способу життя), буде здійснюватися нове втілення перекомпонованої композиції дхарм. Якщо людина не виконувала вимог закону, то її душа вселиться у тіло людини, яка матиме гірше життя, ніж попередня, а то і в тіло нижчої істоти — тварини. Якщо виконувала, — в тіло людини вищого суспільного рангу — монаха, архата (святого).
Так відбувається ціла система перетворень. Але вони не виводять людину із сансари. Лише в останній їх ланці (існуванні душі в тілі архата) душа готується до виходу із сансари, а після смерті архата припиняє перевтілення. Звичайні люди не знають про перевтілення своєї душі в минулому. Про це знав тільки Будда. Але Далай-лама XIV, викладаючи основи буддійського вчення, припускає, що люди можуть зберігати пам'ять про попередні переродження.
Буддійська інтерпретація перевтілення душ не відводить Богові ніякої ролі в цьому процесі. Перевтілення відбувається за законами карми, і ніхто, навіть Будда, не може вплинути на нього. Очевидно, цим зумовлена нерозвиненість у буддизмі вчення про Бога, який виявився непотрібним Будді для побудови його системи.
Виходячи із сансари, душа людини потрапляє у нірвану.
194 Світові релігії
Нірвана — заспокоєння, згасання, стан, за якого віруючий звільнений від відчуттів, уявлень, свідомості, пристрастей, страждань.
Ланцюг перевтілень розривається. Зникає життя, на стає нове небуття. Поняття "нірвана" ("ніббана") є одним з найскладніших у буддійському віровченні. У махаяні воно доповнене поняттям раю, який знаходиться в країні Сукаварті. Там в розкішних садах перебувають душі праведників. Їм залишилося перевтілитися ще раз, і вони потраплять до нірвани.
Своєрідно вирішує буддійське вчення проблему особи й особистості. Дехто з дослідників твердить, що буддизм занижує роль особистості, оскільки вона — лише мить у ланцюгу перетворень. Але це не зовсім так, адже особа як конкретна комбінація карм втілює в собі певні якості та можливості. Від неї залежить, як вони будуть реалізовані. Щоправда, особистість скута надприродною Надособою — Божественним буттям. Як безкрайнє море породжує хвилі зі своїх вод, а через якийсь час вони перетворюються на морську гладінь, так Бог народжує із себе світ і знову вбирає його в себе. Людина при цьому — ніщо. Перевтілюється Єдине Божественне. Але це не приниження людини, бо вона єдиносуща з Божеством, вияв Божества. Головна проблема людини в тому, що вона не знає цього. Ця концепція відмінна від християнської, згідно з якою, душа — творіння Боже, але наділена свободою вибору і відповідальністю перед Богом. Людини не було. Бог створив її подібною до себе. Спасіння її — не в розчиненні в Богові, а в приєднанні до нього.
У буддизмі людина — комплекс реального матеріального тіла й духовної сутності (душі), вона через складну систему самоперетворень належить потойбічному світові, а її перебування в єдності з матеріальним тілом тимчасове. Але буддизм не тлумачить душу як окрему духовну сутність всередині людини, яка, покинувши згодом тіло, мандрує в потойбічності, підкоряючись волі Бога. Душа — органічна єдність комбінацій дхарм (карм), які породжують і матеріальне, і духовне. Особливі комбінації дхарм становлять п'ять скандх (частин) душі:
1) чуттєве буття, фізіологічне існування людського організму;
2) наслідки зіткнення людини у своєму фізіологічному існуванні із зовнішнім світом — емоції, переживання, уявлення, діяльність думки;
Буддизм 195
3) вольові імпульси, породжені вимогами карми;
4) перехід діяльності душі у сферу моралі;
5) свідомість людини.
Сукупність скандх утворює душу людини — атман. Ат-ман і є людиною, її "Я". Це тлумачення особи у буддизмі відрізняється від уявлень матеріалізму, що розглядає її як прямий продукт матерії, та об'єктивного релігійного ідеалізму, що вбачає у ній окрему, незалежну від матеріального світу сутність.
Буддійське розуміння душі відкриває простір для її вдосконалення, бо одвічною сутністю є не вона, а потік психофізичного існування як поступове накопичення духовних заслуг через низку прогресуючих існувань. У цьому полягає прогрес особистості. А проблема особи зведена до проблеми удосконалення душі через перевтілення.
Атман як сума скандх у різних комбінаціях існує доти, доки триває зв'язок між ними. Смерть розриває його. В цьому розумінні душа смертна. Та коли виникає нове утворення, нова комбінація скандх, вона наслідує добро і зло з попередніх утворень, продовжуючи існувати у зміненому вигляді. Отже, вона безсмертна.
Буддійські концепції душі, її перевтілень, сансари та нірвани, позначені елементами брахманізму, покладено в основу оригінального вчення, яке втілює буддійське розуміння людини. Це "Чотири благородних істини", виголошені Буддою у першій проповіді в Бенаресі. Ці істини теоретично обґрунтовують доктрину спасіння людини.
Перша істина полягає в тому, що існує страждання. Страждає усе, стражданням сповнений весь світ, все буття є стражданням: життя, старість, хвороба, смерть. Страждання — це не перебування у певному стані, а очікування його, очікування наслідків страждання, емоції, пов'язані з таким очікуванням: страх, неспокій, напруженість, невдоволеність тощо. Усі ці емоції мають здебільшого соціальне походження.
Друга істина гласить: страждання має причину, це — жадоба буття. Вони є сутністю всіх життєвих процесів, усієї сансари. Бажання заповнює сансару впродовж усього ланцюга перероджень. Щоб звільнитися від страждання, треба усунути їх причину — жадобу буття. Остаточне звільнення від страждань можливе лише в нірвані внаслідок позитивних перероджень. Буддизм засуджує прагнення людини до задоволення своїх потреб, до щастя і добробуту, до здоров'я, бо воно породжує страждання.
196 Світові релігії
Третя істина встановлює: оскільки страждання має причину, воно має початок, а отже і кінець, тобто воно може бути припинене, а людина звільнена від нього. Ця істина, фіксує стан звільнення від страждання та шлях до цього звільнення. Ним є подолання жадоби буття, придушення в людині не тільки бажання жити, а й всіх бажань. Найвищий ефект досягається усуненням факту буття.
Ототожнення буття зі стражданням змусило буддизм виробити відповідне уявлення про смерть, оскільки, за його вченням, сансара вічна, ланцюг перетворень довгий до нескінченності. Буддизм конкретизує уявлення про санса-ру як нескінченний кругообіг народжень і смертей, порівнює її з колесом ("колесо сансари"). Смерть — це перехід з однієї фази життя в іншу, а не кінець життя. Тому вона не є трагедією, породжує сподівання. Вона не кара і не нагорода, а факт руху душі, рівноцінний факту народження людини.
В перших трьох "благородних істинах" йдеться про страждання і звільнення від нього як про певний суб'єктивний стан людини, її переживання. Суть і вирішення цих проблем супроводжують життя людини. Пізніше в буддизмі виникли й космічні мотиви страждань.
Четверта істина повідомляє про наявність способу спасіння. Це запропонований Буддою "Восьмискладовий шлях спасіння" — вісім вимог до віруючого, вісім настанов йому в практичному житті:
1) праведне бачення, праведні погляди , тобто тверда й беззастережна віра в Будду, засвоєння його вчення, особливо "Чотирьох благородних істин";
2) праведні бажання, які полягають у готовності жити відповідно до вчення Будди і в устремлінні до нірвани;
3) праведне слово — не брехати, не зводити наклепи, не лжесвідчити, не грубіянити;
4) праведна поведінка — нікому ні в чому не шкодити, не вбивати;
5) праведний спосіб життя — працювати чесно, дотримуватися законів;
6) праведне устремління — послідовність у протидії шкідливим думкам і порадам, самоконтроль у думках і діях;
7) праведне мислення — не відступати від засвоєних буддійських положень;
8) праведне самозаглиблення — відмова від усього зем-
Буддизм 197
ного, від усіх радощів, збереження спокою, вміння досягти глибокого медитативного трансу.
"Восьмискладовий шлях спасіння" Будда називав серединним, бо дотримання його допомагає уникнути крайнощів.
Серед цих настанов нема жодного слова про обряди, ритуали, культові вимоги. Вони, за буддизмом, зайві, як і звернення за помилуванням, прощенням гріхів до богів, навіть до самого Будди. Все — у людині, в її самовдосконаленні, у "Восьмискладовому шляху спасіння". Він фіксує елементарні норми моралі, без яких неможливе існування суспільства. Захист загальнолюдських норм моралі надає буддизму чіткого гуманістичного спрямування.
Буддійське вчення містить три принципи (трилакша-ни), які відрізняють його від попередніх релігій:
— анітья — визнання змінності світу;
— анатта (анатман) — відсутність вічної безтілесної душі;
— духкха — визнання життя як постійне страждання. Буддійська космологія виходить з того, що світ — породження спокою, без початку і кінця, у ньому є імпульси, що породжують активну природу. Ця природа складається з психічних (пуруша) і фізичних (пракриті) начал. З них і формується буття. Так виникають світи. Окремі частини буття обмежені в просторі й часі, згодом зникають. Світи гинуть.
Вищою психічною субстанцією є космічне коло Буд-ди-Абібудди — повсюдно існуюче тіло, яке співчуває істотам чуттєвого буття, що живуть у сансарі. Воно може са-моматеріадізуватися, щоб допомогти людям подолати гординю і пиху ("Червоного півня"), невігластво і всеїдність ("Чорну свиню"), злобу і підступність ("Зелену змію"). Так космологічні уявлення у буддизмі зливаються з моральними настановами.
Морально-етичні принципи буддизму
Стрижнем віровчення буддизму є людина. Про неї йдеться у "Чотирьох благородних істинах", у "Восьмискладовому шляху спасіння". Чітко визначена мета людського існування: самовдосконаленням домогтися зупинення перевтілень, вирватись із сансари і досягти нірвани. Для цього непотрібні жертвопринесення, культові цере-
198 Світові релігії
монії. Звернення до людини — релігійне новаторство буддизму, воно має моральний аспект.
До Будди моральність визначали за приналежністю до касти, соціальним станом людини. Будда оголосив усіх рівними в духовній сфері. Матеріальний бік людського буття як вияв сансари він ігнорував. Тому заперечував право приватної власності, національну обмеженість, проголошував загальне братерство людей, позбавлених права приватної власності. Він був упевнений, що людство рухатиметься до самовдосконалення, незалежно від віри в Бога.
Етична система буддизму містить основні норми загальнолюдської моралі. Смиренність, лагідність, любов до всього живого, терпимість, співчуття, готовність до взаємодопомоги та інші моральні якості — це кроки до спасіння.
Буддизм вибудував цілісну моральну систему без догматичних норм поведінки, без канонізації зовнішніх форм (звідси нехтування культових проблем). Він визнає історичну і просторову різноманітність моральних норм, що сприяє співіснуванню протилежних моральних підходів. Наприклад, засуджує будь-яке вбивство, навіть комахи, і водночас дозволяє споживання м'яса. Подібно розглядає проблеми провини і відповідальності, злочину і кари.
Але загалом буддизм послідовно розвиває гуманістичну концепцію особи, відстоює цінність її, вимагає поваги до неї. Провідним мотивом його моральної концепції є людинолюбство. Він домагається утвердження духовної рівноваги людини, внутрішньої віддаленості від усього, бо світ (сансара) — найбільше зло. Водночас буддизм визнає необхідність жити і діяти, як і те, що людина не може жити в суспільстві й бути незалежною від нього. Але при цьому він наполягає на акцентуванні уваги людини на своєму внутрішньому бутті, психологічному стані, на самозаглибленні та відповідному моралізуванні.
Поглиблюючи моральні настанови "Восьмискладового шляху спасіння", Будда формулює "Десять великих доб-рочинностей": щедрість у подаянні, дотримання етичних норм, терпимість, щирість, лагідність, смирення, само-обожиення, негнівливість, незаподіяння зла живим істотам, милосердя, непротидія силою силі. Найбільші "П'ять поганеи" — убивство, крадіжка, перелюбство, брехня, пияцтво. Їх людина повинна уникати. Зазначає буддизм і "Десять зол" — це згадувані "П'ять поганеи", а ще обжерливість; надмірна захопленість музикою, співами, танцями
Буддизм 199
і театром, бо це розбещує слух; надмірна любов до натирань, запахів, квітів, коштовностей, бо це розбещує зір і нюх;'пристрасть до м'якого ложа, бо це розбещує відчуття; користолюбство.
Буддійську мораль сучасний глава духовенства Далай-лама XIV розглядає через призму недоброчинностей: три фізичні недоброчинності — вбивство (від комахи до людини), крадіжка, розпуста; чотири недоброчинності мови — брехня, злослів'я, грубість, пустослів'я; три недоброчинності розуму — заздрість, зловмисність, хибні погляди.
Але буддизм не проповідує аскетизм, хоч і не заперечує його. Він наполягає на стриманості щодо матеріальних благ, дотриманні середнього шляху, заперечує як заглибленість у чуттєві насолоди, так і умертвління плоті.
Дещо своєрідною сприймається проповідь любові та милосердя до всього живого в етичних положеннях буддизму, який не вбачав різниці між добрим і злим, корисним і шкідливим. Буддист споживає воду, користуючись ситечком, щоб, бува, комаха випадково не постраждала при цьому, А йдучи дорогою, гілкою розчищає шлях перед собою, щоб не наступити на живе. Це стосується і людей: нікому не заважати, нікого не образити, нікому не вчинити шкоди.
Буддизм пропагує рівне ставлення до всіх, закликає до особливого співчуття людям, чиї інтереси ущемлено, вважає зайвим захищати людину від насильства, карати за недобрі вчинки, навіть за вбивство. Він проголошує, що, відповідаючи насильством на зло, люди лише множать його. Тому до всього слід ставитися спокійно, не виявляти пристрасті до зла, ухилятися від нього. Коли всі так робитимуть, зло зникне.
Новизна буддійського вчення не стільки у вирішенні моральних проблем, утвердженні загальнолюдських цінностей (це було відомо до нього), скільки у практичних рекомендаціях щодо їх досягнення. Ще одна особливість його моральної концепції — в наданні особливого значення не зовнішнім чинникам, що впливають на людину, а силам її особистості. Спасіння людини залежить не від жертвопринесення, не від молитви, не від чийогось покровительства чи заступництва, а тільки від її самовдосконалення.
Самовдосконалення у буддизмі пов'язане з уявленнями про істинне знання, скероване не на зовнішній світ, а на самоспоглядання. Воно досягається шляхом медитацій, практикою буддійської йоги чи так званої дхьяни. Завдяки медитативному трансу людина має досягти чотирьох
200 Світові релігії
щаблів сходження, чотирьої вищих станів: доброзичливості, піднесеної радості, співчуття до близьких, цілковитої безпристрасності. Щоб стати праведною, вона повинна виробити у собі здатність постійно перебувати в одному з цих станів. Це забезпечить їй незалежність щодо сан-сари внаслідок набуття чотирьох найвищих доброчинств.
Допоможуть людині в цій справі вісім досконалостей (певних стадій зосередженого міркування) та відповідні здібності:
1) відсторонення від зовнішніх подразників;
2) відключення внутрішніх подразників;
3) цілковите припинення розумово-емоційної діяльності;
4) екстатичний стан цілковитої відчуженості;
5) подолання відчуття простору і часу;
6) усвідомлення хибності "Я" і вихід за його межі;
7) усвідомлення "пустоти" всього сущого;
8) подолання антиномії (суперечності) "свідоме-несвідоме".
Завдяки цьому можна осягнути чотири вищі мудрості:
1) радість, що виникає внаслідок відмежування від зовнішнього світу і концентрації мислення на важливій ідеї;
2) спокій, який зупиняє розумову діяльність;
3) захоплення, що виникає внаслідок відключення відчуттів;
4) транс, що забезпечує цілковиту ізольованість від будь-яких подразнень, повну самозаміненість душі.
Буддійський культ
Ранній буддизм заперечував брахманістський культ з його жертвопринесеннями. Буддійський культ був простим і всім доступним. Але з ускладненням культів усіх релігій, що пов'язано як із запозиченням окремих культових елементів з інших релігій, так і зі створенням своїх оригінальних культових норм, складнішим ставав і буддійський культ. Формувався і розвивався він разом з розвитком сангхи — чернечої общини. Згідно з ученням, спасінню підлягали лише ченці. Общини з часом ставали могутніми релігійними організаціями, а монастирі зосереджували у своїх руках велику власність, перебираючи на себе роль і своєрідних політичних центрів.
Буддизм 201
Кандидатів у ченці готують з восьмирічного віку. До 20 років вони вивчають священні книги і коментарі до них. На двадцятому році, за згодою батьків, їх посвячують у ченці. Кандидат повинен бути здоровим, розвинутої статури, не мати боргів. Ченці ведуть аскетичний спосіб життя. Їм може належати тільки вісім предметів: одяг (три предмети), пояс, віяло, мило, бритва і ситечко для води. Харчуватися дозволяється двічі на день. Взагалі ченець мусить сповідувати аскетичний спосіб життя. У розмові з жінкою може сказати тільки п'ять слів, закриваючись від неї віялом. Обов'язково повинен голити голову, обличчя, навіть брови. Живуть ченці за рахунок подаяння, більшість з них мандрує, будучи членом певної сангхи (чернечої громади, об'єднаної навколо монастиря).
Сангхи бувають чоловічі та жіночі. Монахині звуться бікхуні (жебрачки). Життям сангхи керують збори. Будда ретельно розробив правила їх проведення: на них повинні бути присутніми не менш десяти (у виняткових випадках — п'ять) монахів; новачки та жінки не мають права голосу, винесення питань для обговорення; рішення приймають більшістю голосів.
Буддизм визнає необхідність шанування Будди та інших численних божеств. Звідси — складний культ поклоніння їм, який охоплює особисте і громадське життя віруючих. Це — щоденні молитви і жертвопринесення статуям Будди Гаутами та іншим буддам, паломництво до святих місць, обходи ступ (меморіальних і поховальних храмів). Поклоніння буддам і бодхисатвам — обов'язкова плата за допомогу у спасінні, без цього воно недосяжне.
Буддійський культ вимагає поклоніння численним реліквіям — мощам Будди і святих, предметам, що їм належали і якими вони користувалися або були виготовлені на їх честь. До реліквій також відносять об'єкти природи — дерева, гаї, річки, пагорби та споруди, пов'язані з життям Будди і святих. Кількість таких реліквій незліченна. Але особливо священними є місця, де Будда народився, став просвітленим, виголосив першу проповідь, а також місце його смерті, звідки він пішов у нірвану. Згодом виникло поклоніння статуям і зображенням Будди. Це найпопулярніші об'єкти поклоніння, встановлені вони в публічних місцях, садибах, будинках віруючих. Найвищу статую Будди споруджено у Гонконзі, на острові Вандао — заввишки 34 м, вагою 27 т.
202 Світові релігії
Буддизм виробив специфічну форму культової практики — бхавану, яка полягає у заглибленні у свій внутрішній світ з метою роздумів над вченням Будди.
У буддизмі не існує єдиної централізованої церкви, а лише об'єднання в національних чи державних межах. Не уникнув він теоретично-богословських розбіжностей, адже ще в V ст. до н.е. у його лоні було 18 сект. Для подолання розбіжностей було скликано собори: перший — в Раджагрихі (прибл. 477 до н.е.), другий — в Райшалі (прибл. 367 до н.е.), третій — в Паталі-путрі (3 ст. до н.е.). Ці собори повної єдності не досягли і церковної організації не створили, але сприяли активнішому поширенню буддійської релігії.
Перші три століття буддизм мирно співіснував з брахманізмом і джайнізмом. Бувало, в одній релігійній общині мирно уживалися віруючі трьох релігій. Але згодом визначилася перевага буддизму як релігії, що більш відповідала тому часові. Буддизм не був опозиційним ні до якої влади. Швидко він став державною релігією багатьох впливових держав, що існували на теренах Індії.
Стрімке поширення буддизму було зумовлене його соціальним змістом — він виявився потрібним людям в умовах жорстокого рабовласництва. Будда дав їм надію на спасіння. На початку 1 тис. н.е. буддизм охоплює всю південну частину азіатського материка, а наприкінці його — територію від Каспійського моря до Тихого океану, від Якутії до Індонезії. Цей масштабний вихід на історичну арену наштовхувався на місцеві культи, що супроводжувалося взаємними асимілятивними процесами. Цьому сприяли пластичність віровчення буддизму і нерозроб-леність його культових аспектів.
Напрями, течії буддизму
Ще за життя Будди його послідовники намагалися доповнити і прокоментувати його вчення. Були у нього й відкриті супротивники. В Джатаці є розповідь про колишнього учня і навіть родича Будди — Девадату, який покинув общину, забравши із собою 500 ченців, не згодних зі статутом чернечого життя. За іншими версіями, Девадата відокремився від Будди, створив свою секту, яка вимагала посилення аскетичності, суворіших вимог до ченців. Зга-
Буддизм 203
дується і якийсь Кокаліко, який спочатку був разом з Де-вадатою, а потім відокремився від нього.
Проблема єдності у віровченні та культі дуже турбувала буддійських богословів. І вже перший собор (прибл. 477 до н.е.) виявив неоднорідність буддійського руху, а другий (прибл. 367 до н.е.) зафіксував активну діяльність секти махасангхиків ("великої общини"), яка вважала, що претендувати на краще переродження душі (а потім і досягнення нірвани) можуть не лише ченці, а всі, хто увійде до общини. Це засвідчило розкол у ранньому буддизмі. Богословські дискусії точилися понад 500 років, протягом яких він ускладнювався й удосконалювався, поширювався поза Індією. У наступні 500 років (І—У ст. н.е.) склалися три основні релігійно-філософські школи буддизму: тхера-вада, хінаяна і махаяна.
тхеравада
Це найбільш рання школа буддизму. Прибічники її намагалися зберегти у пам'яті кожне слово, кожен жест і кожний епізод з життя Будди. Головним у їх діяльності були зібрання ченців-вчених (сангіті), під час яких відтворювали епізоди з життя Будди. Тхеравадини вважають Будду земною істотою, яка досягла просвітлення завдяки 550 переродженням і з'являється серед людей кожні п'ять тисяч років.
хінаяна (МАЛА КОЛІСНИЦЯ, ВУЗЬКИЙ ШЛЯХ СПАСІННЯ)
Вона утвердилася на півдні Індії та в Південно-Східній Азії. Прибічники її вважали себе ортодоксальними послідовниками Будди та його першої общини. Згідно з їх ученням, спасіння настане тільки для тих, хто цілком віддався релігії, служить лише їй, тобто лише для ченців. Це обмежувало сферу впливу буддизму, бо всі ченцями стати не можуть. До того ж, якщо всі підуть жебракувати (а саме це було головною справою ченців), хто ж тоді їм подаватиме?
204 Світові релігії
махаяна (ВЕЛИКА КОЛІСНИЦЯ, ШИРОКИЙ ШЛЯХ СПАСІННЯ)
Утворилася в середині І ст. н.е. За махаяною, врятуються всі, хто виконуватиме вимоги вчення Будди, ведучи звичний спосіб життя. Але їм необхідна допомога ченців, якими керують святі та боги. Махаяна міцно утвердилася на півночі Індії, звідти поширилася в країни материкової Азії. Засновником її вважають буддійського філософа, богослова і поета Ашвагхоша (прибл. 80—150 н.е.), а найви-датнішим діячем — богослова Нагардджуна (прибл. 2— З ст. н.е.). Йому приписують авторство понад 200 богословських, медичних та інших праць, хоча припускають, що за цим ім'ям стоять декілька авторів, які жили протягом майже шести століть.
Махаяна та хінаяна змінювалися у процесі поширення на північ і північний схід від Індії. Вони активно засвоювали місцеві вірування, вводили місцевих богів і демонів у свої пантеони і демонологію, адже Будда особливо наполягав на шануванні чужих богів.
Велике значення в махаяні мало вчення про вищі анімістичні сутності — будди, бодхисатви, архати. Архати — особи, які пройшли шлях чотириступеневого духовного вдосконалення. Ними були найближчі учні й послідовники Будди. Бодхисатви вважалися на ранг нижчими від Будди, були, так би мовити, буддами, незримо присутніми у світі, щоб рятувати інших. Найповажніший серед них — засновник вчення — Будда Шакьямуні, але він тепер, згідно з ученням, перебуває в стані нірвани й ні в що не втручається. Ось-ось мають прийти будда Майт-рейя — майбутній Будда, який правитиме світом, будда Адибудда — творець світу; будда Амітаба — володар раю. Буддійські богослови нараховують 995 (за іншими версіями — 1000) будд, які правили чи правитимуть світом, 35 будд, які відпускають гріхи. Буддами стали боги індуїстського пантеону: Шива, Вішну та ін. Усе це засвідчує наявність у буддизмі рис політеїстичної релігії. Широко практикується зображення будд, утвердилися їх канонічні образи. Розгорнулося будівництво храмів і ступ (каплиць) на честь богів, що стимулює розвиток мистецтва й архітектури. Почався період розвитку буддійської цивілізації.
Махаяна активно розвинула буддійський культ: розширився фетишизм, удосконалилася магія, з'являється безліч молитов, заклинань, обрядів і церемоній. Храми і монастирі набувають пишності.
Буддизм 205
ВАДЖРАЯНА (АЛМАЗНА КОЛІСНИЦЯ, БУДДІЙСЬКИЙ ТАНТРИЗМ ЧИ ТАНТРАЯНА)
Цей напрям буддизму зародився у середині І тис. н.е. в лоні махаяни. Вона складається із тантри (санскр. — хитросплетіння, потаємний текст), втіленої в настанови щодо підготовки і проведення магічних обрядів, покликаних забезпечити добре здоров'я, успіх у справах, краще перевтілення і спасіння. Тантрійські обряди, пройняті духом еротики, відображають первісно-магічні уявлення про зв'язок родючості землі та плодючості худоби із статевою активністю людини, особливо з функціями жінки-матері. Первісний зміст слова "тантра" — розмноження; акт, мета якого — розмноження. У цих обрядах чимало елементів, спільних для буддизму та індуїзму.
Хінаяна і махаяна як релігійні течії не протистоять одна одній. Махаяна є наступним після хінаяни етапом розвитку початкового буддизму. Свій зв'язок з ним вона пояснює тим, що начебто Нагараджуна силою своєї святості проникнув до палацу демонів і виніс звідти рукописи Будди. Офіційно буддійська історіографія заперечує наявність записів учення Будди за його життя. Насправді махаяна містить чимало новацій, які є наслідком історичного розвитку буддизму, його поширення серед інших народів, де він вбирав у себе окремі положення віровчення і культу місцевих вірувань.
Єдиного буддизму, як і єдиного християнства чи ісламу, не існує. Численні секти і напрями можна поділити на три течії.
південний І ШВДЕННО-СХІДНИЙ БУДДИЗМ (ТХЕРАВАДА, ІНДОБУДДИЗМ)
Проповідує нагромадження релігійних заслуг у повсякденному житті й не сподівається на досягнення духовного просвітлення віруючого. Духовенство є обов'язковим наставником віруючого, а монастирі — необхідними центрами соціально-релігійного життя. Цей варіант буддизму ніс індіанізовану культуру народам, серед яких поширювався, доповнював політичні системи азіатського середньовіччя в Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Камбоджі, Лаосі, В'єтнамі, Малайзії, Індонезії, на Філіппінах.
206 Світові реліп,
далекосхідний БУДДИЗМ (ДАО-БУДДИЗМ)
Він активно розробляв ідею бодхисатви — мудреця, який веде людей до спасіння. Виступав за автономність релігійних общин. У його лоні сформувалося багато шкіл і течій, які, наполягаючи на дотриманні спільних засадни-чих питань, деталізують учення, зважаючи на особу вчителя. Цей вид буддизму поширився у Китаї, Кореї, Японії.
центральноазіатський (ТАНТРИЧНИЙ) БУДДИЗМ
Сформувався на початку II тис. н.е., коли намітився занепад буддизму. Головною метою релігійної практики вважає удосконалення особи під керівництвом гуру — вчителя, наставника. Він швидко реформувався в ламаїзм. Поширений в Тибеті й Монголії.
ламаїзм (ТИБЕТСЬКИЙ БУДДИЗМ)
Це один з організаційно незалежних різновидів маха-яністського напряму в буддизмі, що склався в Тибеті в VII—XIV ст. внаслідок проникнення махаяни й тантризму, поєднання їх з релігією тибетців бон-по (форма ша-
манізму).
Тибетське нагір'я в Центральній Азії було заселене ще в середині І тис. до н.е. У VII ст. н.е. там з'явилося землеробство, відбувся перехід від родоплемінної общини до організованої держави, у VII—IX ст. існувала імперія. Тоді ж з'явилася писемність, швидко формувалися феодальні
відносини.
У тибетців у ті часи існувала шаманська релігія бон-по — безпосередня спадкоємиця їх первісних релігійних уявлень. Це була племінна релігія, яка не задовольняла потреби феодальної держави. Саме тоді в Тибеті з'являються перші проповідники буддизму.
Про прийняття феодальною верхівкою Тибету буддизму існує чимало легенд. За однією з них, міфічному цареві Лхатоторі впала з неба скриня зі священними книгами і предметами. Цар спочатку недбало поставився до подарунка неба, але в країні почалися біди. Тоді він став поклонятися священним предметам, і все пішло на добре. За іншими легендами, священні книги та предмети привіз
Буддизм 207
буддійський чернець, а голос з неба пояснив цареві їх значення.
За царя Тісонгдецена (755—791), в період розквіту Тибетської імперії, в 787 р. буддизм був визнаний її державною релігією. Майже через 50 років, за імператора Ланг-дарми (836—842), його було піддано переслідуванням, та після вбивства імператора держава розпалася на феодальні князівства, і буддизм зміцнився в них, підтриманий дрібними феодальними властителями.
У XI—XII ст. виникають впливові буддійські монастирі, утворюються теократичні князівства, розгортається боротьба між буддійськими сектами, які по-різному пристосували класичний буддизм до історичних умов. Поступово складається специфічний напрям буддизму — ламаїзм. Його формування тісно пов'язане з історією тибетського народу. Тривалий час процес утворення і розпаду колосальних імперій в Центральній Азії та Китаї не торкався Тибету, відгородженого гірськими хребтами. Але в XIII ст. Тибет більш ніж на століття потрапив у залежність від монголів. У XIV—XVII ст. там точилася боротьба за владу між феодальними родами, кожний з яких спирався на одну з численних буддійських сект.
Саме в цей час зароджується ламаїзм. Це тісно пов'язане з діяльністю Цзонкаби (1357—1419) — видатного релігійного діяча тієї епохи. Він вийшов з родини бідного скотаря, з дитинства вражав своєю обдарованістю і релігійністю. У два роки його віддали до монастиря, а у 16 — послали на навчання до Центрального Тибету. Знання священних книг, текстів, мандрівки святими місцями розвивали богословські здібності, і в 25 років він отримав духовне звання гелугпа. Йому мали видати червону шапку, та оскільки такої не знайшлося, видали жовту. Цей колір і став кольором його послідовників. У 1390 р. Цзон-каба дістає найвищий ламаїстський титул, з 1394 р. оселяється у монастирі поблизу Лхаси і засновує свою общину — гелугпу (секту доброчинності). У 1408 р. починає культові реформи, а в 1409 р. остаточно оселяється в започаткованому ним монастирі Галдан поблизу Лхаси, де і прожив останні роки. Там пише скорочений виклад Лам-риму для віруючих — "Малий Ламрим", виробляє складну систему ієрархії, особливо пишні й урочисті богослужіння. Поступово секта гелугпа стає домінуючою серед буддійських груп Тибету.
Якщо буддизм вважав, що Будда лише відкрив довгий
208 Світові релігії
і важкий шлях до нірвани, а кожен віруючий мусить осягти та здійснити його сам, то за гелугпою досягнення нірвани можливе коротшим шляхом — культовим вшануванням численних будд і бодхисатв, духів, а головне — завдяки допомозі лам, які є якщо не живими богами, то, принаймні, їх безпосередніми представниками. Спасіння можливе лише за допомогою буддійського священика — монаха-лами. Отже, духовенство має не втікати від життя для власного спасіння, а йти до кожного віруючого, щоб керувати ним, вести по життю.
Вже з XV ст. н.е. встановлюється найвищий титул для керівництва тибетською державою і ламаїстською церквою — далай-лама ("великий, як океан"). Він — найвищий ієрарх ламаїстської церкви, вважається земним втіленням бодхисатви Авалокітешвари, душа якого живе в тілі верховного лами. Зі смертю носія душі вона переселяється у тіло обраного нею новонародженого. Завдання високопоставлених лам — знайти за особливими ознаками і з особливими магічними церемоніями цього нового далай-ламу. З обраних у такий спосіб трьох дітей жеребкуванням визначали одного. Обраний отримував усі належні почесті й поклоніння, але до його повноліття країною і церквою керував призначений ламською верхівкою регент. Цих двох ієрархів ламаїстської церкви звуть зубілган-гами — переродженцями, вони — надприродні особи, живі боги. Тому отримують відповідне становище в суспільстві й державі. Їх влада у феодальному Тибеті не знала меж.
З 1642 р. далай-лама стає світським і духовним главою Тибету, який перетворюється на теократичну державу. Тоді ж встановлюється посада другої в ламаїстській ієрархії особи — пансен-лами ("вченого великого лами"), якого вважають втіленням Будди-Амітабхи. Але зберегти свою незалежність тибетська держава не змогла. В середині XVIII ст. частина її областей, а наприкінці — всі основні райони увійшли до складу Китайської імперії. Влада ще перебувала в далай-лам, але в столиці держави — Лхасі контрольні функції здійснював китайський амбань-резидент.
Революція 1911—1913 рр. в Китаї дала свободу Тибету, яку довелося відстоювати зі зброєю в руках. Після утворення КНР Тибет отримав національну автономію у складі КНР, а в 1965 р. — утворено Тибетський автономний район. Це не задовольнило національно-патріотичні сили та
Буддизм 209
релігійні кола Тибету, вони ведуть боротьбу за національне визволення.
Дотепер було 14 далай-лам і сім пансен-лам. З XVIII ст. вони живуть у палаці "Потала" ("палац другого кормчого") поблизу м. Лхаси — столиці Тибету. Теперішній, Далай-лама XIV Агван-Лобсан Тенцін-гьяцо (або Данцзаан Джамухо) народився в 1935 р., у трирічному віці був визнаний зубілгангом. У 1959 р. після невдалого антикитайського повстання вимушений був емігрувати до Індії в м. Дхарасалу. Почалося переслідування ламаїзму. Із 3800 монастирів залишилося лише 12. У 1989 р. Далай-ламі присуджено Нобелівську премію миру.
Ламаїзм вважають відносно самостійною формою релігії. Його віровчення дуже близьке буддизмові. Проте він має самостійний збірник канонічних текстів Ганджур (тибет. — "переклад одкровень Будди"), що становлять 108 томів, і коментарі Данджур ("переклад тлумачень") у 225 томах. Незаперечне богословське значення має "Тибетська книга мертвих" — збірник настанов вмираючому і померлому (у ній стверджується, що між смертю і новим народженням проходить 49 днів). Існує численна богословська ламаїстська література, що відображає еволюцію ламаїзму в процесі становлення феодалізму в Азії.
Головною причиною еволюції буддизму в ламаїзм, очевидно, слід вважати утвердження монотеїзму. "Абсолют", "перебування" в нірвані найвищого бога буддизму замінюється конкретнішим Буддою — творцем і правителем світу. Адибудда — первісний вічний Будда — виділяє особливу енергію, що породжує нових богів. Ці боги люті й кровожерні, вони весь час вимагають жертв, створюють конкретні форми страждань, безпосередньо управляють світом. За Адибуддою ідуть будди, які систематично з'являються серед людей і втілюються в обраних, щоб вивести усе живе із сансари у нірвану. Серед них — засновник ламаїзму Цзонкаба, його учні, далай-лами. Потім — бодхисатви (божества конкретних справ спасіння), за ними — безліч духів і дияволів, які добром або злом охороняють закон, управляють окремими предметами і явищами.
Релігійний культ ламаїзму багато запозичив з шаманства, йому властиві фетишизм і магія. Церемонії мають театралізований характер. Існує і спрощений культ, наприклад молитва за допомогою молитовних млинів (хурде), які приводять в рух віруючий або вітер.
Особливе значення має учення про Калачкру, який ру-
210 Світові релігії
хає "колесо часу" — так відображена циклічність розвитку. Адибудда створив світ, що народжується, руйнується. Світ цей непостійний і нематеріальний. Реальний світ — це примара, міраж. Розвиток світу охоплює величезні періоди — калпи. Кожна калпа складається з руйнування, пустоти, заснування і встановлення, а ті — з 12 послідовних моментів.
Нині, згідно з ламаїзмом, світ перебуває на етапі встановлення поточної калпи, він розвивається за вченням четвертого будди — Шакьямуні. На цьому етапі буде ще 996 будд, за Шакьямуні йде будда Майтрея. Ламаїзм розвиває вчення буддизму про переродження. "Добре" переродження, тобто переселення душі віруючого після смерті в тіло ченця, святого, праведника і далі — в Будду, має бути головною турботою віруючого, але успіх у цій справі неможливий без участі "добрих друзів" — ченців-лам. Звідси і назва — ламаїзм.
Відомо чотири щабелі ієрархії "добрих друзів": лама, бодхисатва, Будда, втілений у людське тіло, Будда безтілесний у нірвані. Кожний віруючий повинен мати свого ламу, підкорятися його вказівкам і покладатися на його молитви. Це і визначає особливе становище лам у суспільстві. В Тибеті ламою обов'язково стає кожний первісток у родині. З населенням автономії приблизно 1 млн осіб "їх — до 300 тис. осіб
Через Тибет ламаїзм поширився на Монголію (XVI— XVII ст.), а з кінця XVII ст. — і на територію Росії, де був сприйнятий бурятами, тувинцями, калмиками. Тривалий час він був однією з поширених релігій у Середній Азії, але згодом його витіснив іслам.
У колишньому СРСР ламаїзм було піддано жорстким утискам. Тепер у Росії діє Центральне духовне управління буддистів (ЦДУБ), яке має три відділення: бурятське, тувинське і калмицьке.
Послідовники ламаїзму є і в Україні.
У VI—VII ст. починається занепад буддизму, у XII—XIII ст. він майже цілком зник в Індії. Але його спадщина наклала довічний відбиток на її культуру. Буддизм став найважливішим відкриттям Індії, її внеском у цивілізацію Азії.
Єдиної буддійської церкви, як і єдиного вчення, немає. У Таїланді, наприклад, буддійську церкву очолює король, так було колись і в Лаосі; у Бірмі та Шрі-Ланці взагалі
Християнство 211
відсутня централізація общин. Існують міжнародні організації буддистів. Найвпливовіша з них — Всесвітнє братство буддистів, створене в 1950 р. на Міжнародному конгресі у Коломбо.
Розгалуження буддизму на численні течії й школи (секти) є наслідком пристосування загальнобуддійських положень до політичної, етнічної, культурної та інших особливостей історичного розвитку країн, де вони формувалися.
християнство Історичні передумови виникнення
Християнство — одна з найпоширеніших світових релігій, яка має три головні напрями — православ'я, католицизм та протестантизм.
Зародилося воно в середині І ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії. Головною соціально-політичною причиною його виникнення було безсилля пригноблених, які безуспішно боролися за своє визволення. Жорстокі розправи над ними посилювали апатію та відчай. Щоб жити в таких умовах, потрібно було мати хоч якусь надію. Та частина рабів і пригноблених, яка відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.
У формуванні християнства відіграли помітну роль й інші соціальні обставини. Централізація державної влади сприяла виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Активізація економічного, політичного та ідейного спілкування між народами внаслідок утворення Римської імперії живила у свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від національності. Розпад рабовласницького ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і зумовив їхню підтримку християнської релігії.
Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії. Християнство тісно пов'язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало визнання Старого Завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої частини Біблії. З нього взято багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа, який заснував нову
210 Світові релігії
хає "колесо часу" — так відображена циклічність розвитку. Адибудда створив світ, що народжується, руйнується. Світ цей непостійний і нематеріальний. Реальний світ — це примара, міраж. Розвиток світу охоплює величезні періоди — калпи. Кожна калпа складається з руйнування, пустоти, заснування і встановлення, а ті — з 12 послідовних моментів.
Нині, згідно з ламаїзмом, світ перебуває на етапі встановлення поточної калпи, він розвивається за вченням четвертого будди — Шакьямуні. На цьому етапі буде ще 996 будд, за Шакьямуні йде будда Майтрея. Ламаїзм розвиває вчення буддизму про переродження. "Добре" переродження, тобто переселення душі віруючого після смерті в тіло ченця, святого, праведника і далі — в Будду, має бути головною турботою віруючого, але успіх у цій справі неможливий без участі "добрих друзів" — ченців-лам. Звідси і назва — ламаїзм.
Відомо чотири щабелі ієрархії "добрих друзів": лама, бодхисатва, Будда, втілений у людське тіло, Будда безтілесний у нірвані. Кожний віруючий повинен мати свого ламу, підкорятися його вказівкам і покладатися на його молитви. Це і визначає особливе становище лам у суспільстві. В Тибеті ламою обов'язково стає кожний первісток у родині. З населенням автономії приблизно 1 млн осіб Їх — до 300 тис. осіб
Через Тибет ламаїзм поширився на Монголію (XVI— XVII ст.), а з кінця XVII ст. — і на територію Росії, де був сприйнятий бурятами, тувинцями, калмиками. Тривалий час він був однією з поширених релігій у Середній Азії, але згодом його витіснив іслам.
У колишньому СРСР ламаїзм було піддано жорстким утискам. Тепер у Росії діє Центральне духовне управління буддистів (ЦДУБ), яке має три відділення: бурятське, тувинське і калмицьке.
Послідовники ламаїзму є і в Україні.
У VI—VII ст. починається занепад буддизму, у XII—XIII ст. він майже цілком зник в Індії. Але його спадщина наклала довічний відбиток на її культуру. Буддизм став найважливішим відкриттям Індії, її внеском у цивілізацію Азії.
Єдиної буддійської церкви, як і єдиного вчення, немає. У Таїланді, наприклад, буддійську церкву очолює король, так було колись і в Лаосі; у Бірмі та Шрі-Ланці взагалі
-———————————————————————————— Християнство 211
відсутня централізація общин. Існують міжнародні організації буддистів. Найвпливовіша з них — Всесвітнє братство буддистів, створене в 1950 р. на Міжнародному конгресі у Коломбо.
Розгалуження буддизму на численні течії й школи (секти) є наслідком пристосування загальнобуддійських положень до політичної, етнічної, культурної та інших особливостей історичного розвитку країн, де вони формувалися.
християнство Історичні передумови виникнення
Християнство — одна з найпоширеніших світових релігій, яка має три головні напрями — православ'я, католицизм та протестантизм.
Зародилося воно в середині І ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії. Головною соціально-політичною причиною його виникнення було безсилля пригноблених, які безуспішно боролися за своє визволення. Жорстокі розправи над ними посилювали апатію та відчай. Щоб жити в таких умовах, потрібно було мати хоч якусь надію. Та частина рабів і пригноблених, яка відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.
У формуванні християнства відіграли помітну роль й інші соціальні обставини. Централізація державної влади сприяла виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Активізація економічного, політичного та ідейного спілкування між народами внаслідок утворення Римської імперії живила у свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від національності. Розпад рабовласницького ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і зумовив їхню підтримку християнської релігії.
Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії. Християнство тісно пов'язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало визнання Старого Завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої частини /Біблії. З нього взято багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа, який заснував нову
212 Світові релігії
релігію. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна "месія" (букв. "помазаник", у перекладі — посланець божий, рятівник людей). Дослідження не заперечують існування засновника християнства, оповіді про якого (Євангелія) створювалися після його смерті. З іудаїзму християнство запозичило вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.
Іудео-елліністичний філософ Філон (прибл. 25 до н.е. — прибл. 50 н.е.) висунув ідеї про вроджену гріховність людини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос, яке розвивало погляд іудейської релігії на месію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали і свого месію Богом. У Се-неки (4 до н.е. — 65 н.е.) християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів, покірність долі.
Кумранською общиною називали іудейську релігійну секту, яка діяла в місті Кумран. Кумраніти вважали, що месія за своєю природою є людиною. Його перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося, і тепер потрібно чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.
Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Атгіса (Фригія), Будди (Індія) та ін. У перші два століття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великим. У міфах про східних богів простежується разючий збіг подій з подіями, викладеними в оповідях про Христа (переслідування немовляти злим царем, зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, вони були одним з найважливіших джерел життєпису Христа.
Античне християнство у своєму розвитку пройшло три етапи: первісне християнство (середина І ст. — середина II ст.), раннє християнство (середина II ст. — початок IV ст.) та пізнє християнство (початок IV ст. — кінець V ст.).
До общин первісного християнства належали соціальні низи. Представників заможних верств було мало, і вони не відігравали помітної ролі в общинах. Тому первісне хрис-
Християнство 213
тиянство вважають релігією пригноблених. Церква тільки формувалася.
На етапі раннього християнства в общини активніше почали вливатися заможні люди, прибравши згодом до своїх рук керівництво ними. Християнські общини, які почали називати парафіями, об'єдналися у єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Церква стала на захист існуючих порядків.
Період пізнього античного християнства характерний тим, що до християнської релігії в основному приєдналися рабовласники. За імператора Костянтина християнська релігія спершу була урівняна з усіма іншими релігіями, а в 324 р. стала державною, користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Почалася централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території Римської імперії діяли три патріархії — римська, александрійська та антіохійська. Наприкінці IV ст. до них приєдналася константинопольська, у V ст. — єрусалимська.
Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор (зібрання духовенства) у 325 р. в м. Нікеї (Мала Азія). Він був названий Вселенським тому, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії. Собор зафіксував створення єдиної християнської церкви, в особі вселенських соборів духовенство отримало свій вищий керівний центр. Тоді ж було закріплено союз держави і церкви. Хоча вселенські собори скликали порівняно рідко (з IV по VIII ст. всього 7), вони об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.
На етапі античного християнства сформувалася священна книга християн — Біблія.
Етап античного християнства змінився етапом феодального християнства (VI—XV ст.), коли стався розкол церкви на православ'я та католицизм (1054). Передумовами розколу були поділ Римської імперії наприкінці IV ст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром у Константинополі та завоювання наприкінці V ст. Західної імперії германськими племенами. На території, що раніше належала їй, утворилися численні феодальні держави. Східна імперія проіснувала до кінця XV ст.
214 Світові релігії
Біблія — священна книга християн
Біблія є основною книгою християн, однією з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Написана вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто її творили впродовж майже півтори тисячі років. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів.
Старий Завіт написано в дохристиянські часи давньоєврейською (окремі фрагменти — арамейською) мовою, Новий Завіт — ідеологами християнства давньогрецькою мовою (кайне). Пізніше Старий Завіт було перекладено грецькою мовою (сентуагінта). Це перший в історії людства літературний переклад. Створений з IX ст. по 60-ті роки II ст. до н.е., займає чотири п'ятих усього тексту Біблії, відомий у двох варіантах. Масоретський текст (Танах) написаний давньоєврейською мовою і визнаний іудаїзмом. Він складається з тридцяти дев'яти книг, об'єднаних у три великі групи. У ньому відображено космогонічні уявлення давніх євреїв про створення світу (в т.ч. людини), про вигнання людини з раю, всесвітній потоп, про початок історії єврейського народу. Містить він вчення про месію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю, своїм змістом вони відображають різноманітні зв'язки давньоєврейської культури з культурами давніх цивілізацій, що населяли Близький
Схід.
Людина є сферою боротьби добрих і лихих сил. У зв'язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичено з митраїзму). Рай — вічне пристанище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закритим садом країни Едем, у Новому — раєм небесним.
Біблія визнає Бога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті він триєдиний: творча сила (Елогіум), володар світу (Адонай), особа (Єгова). Таким його уявляли давні євреї.
Християнство, перейнявши ідеї та сюжети Старого Завіту, у своєму віровченні зосереджується винятково на канонізованих текстах Біблії, ігнорує їх інтерпретації. Немало інтерпретацій біблійних сюжетів прижилося в ісламі, який, маючи свою священну книгу Коран, Біблію не визнає.
Новий Завіт сформувався протягом І—II ст. н.е., втіливши в собі ідеологію християнства. Він складається з
Християнство 215
чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки та Івана), в яких розповідається про непорочне зачаття, прихід Спаси-теля — Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і посланнях апостолів, Одкровенні Івана Богослова — Апокаліпсисі) описується небесне життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, йдеться про страшний суд і кінець світу. Канонізація Нового Завіту відбувалася у період, коли панівні сили намагалися приборкати бунтівний дух первісного християнства, спрямувати його на проповідування смирення та покірності. Остаточно було канонізовано його 364 р. на Лаодикійському церковному соборі.
Крім канонічних, католицькі та православні видання Біблії включають твори Старого Завіту, які не ввійшли в канон. До них ставляться як до літератури "біблійного кола", корисної для навчання.
У 1205 р. кентерберійський єпископ С.Ленгтон усі 66 книг Біблії поділив на 1189 розділів. А в XV ст. було поділено її на вірші. Усього їх 31173. Саме в такому вигляді Біблія дійшла до наших днів.
Біблія містить різні за змістом і формою релігійні та світські твори, які засвідчують різноманітність способів пізнання, осмислення дійсності, формування нових світоглядних засад людського буття, спроб заглянути в майбутнє людства. У ній тісно переплетені реальне та ірреальне, міф і дійсність. Учені вважають, що більшість оповідей має під собою реальну основу, вони — закріплена в легендах справжня історія. Попри те, що немало сюжетів вступають між собою в логічну суперечність, вони об'єднані могутнім духовним змістом. Саме тому Біблію вважають книгою книг, на основі якої розвивалося як релігійне, так і світське мислення.
Біблія вражає жанровою розмаїтістю. Це передусім космогонічні (про виникнення світу, Землі) та етіологічні (про походження явищ природи, суспільного життя) міфи. Немало її сюжетів є класичними легендами, байками, казками.
Епос представлений сюжетно-описовою оповіддю про богатиря Самсона; в історії Йосипа зримо постають композиційно-стильові особливості роману, а події у книзі Рут подані у формі, близькій до новели. Досить потужні есе представлені у книзі Екклезіастовій, а вся Біблія рясніє приповідками, афоризмами, які міцно вкоренилися у свідомість людства. Є тут історичні хроніки, юридичні ко-
216 Світові релігії
декси, зразки ораторського мистецтва, весільні пісні, любовна лірика.
Яскраво виражена філософічність, символічність, афористичність Біблії заполонюють представників науки і мистецтва, живлять культури народів світу. Вона перекладена майже всіма мовами світу, сумарний її тираж найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають не сторінки, а книги, розділ і вірш, наприклад: Еккл. 2, 5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5).
На українську землю Біблія прийшла з Візантії. В часи Київської Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася на наших землях у перекладі старослов'янською мовою, здійсненому в IX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XII ст. було завершено переклад інших її частин.
Незважаючи на розвиток книгодрукування, Біблію переписували в Україні до XIX ст. Таких книг існує декілька тисяч. Серед найвідоміших — Остромирове Євангеліє, Реймське Євангеліє, яке було привезене дочкою Ярослава Мудрого в Реймс для вінчання з французьким королем Генріхом І.
З друкованих перекладів першим в Україні було видано стараннями І. Федорова "Львівський апостол" (1574). А "Острозьку Біблію" (1581) вважають першим церковнослов'янським перекладом.
Український переклад уперше був здійснений у другій половині XIX ст., в чому неабияка заслуга Кирило-Ме-фодіївського братства.
Над перекладом Біблії працювали П. Морочковський, М. Шашкевич, І. Нечуй-Левицький, М. Максимович. Особливо помітний доробок у цій царині П. Куліша й І.Пулюя, завдяки яким у 1880 р. вийшло "Святе Письмо Нового Завіту", у 1903 р. Старий Завіт, а роком пізніше — вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї роботи взявся І. Огієнко (митрополит їларіон), який у липні 1940 р. завершив її. Повністю Біблія українською мовою була видрукувана у 1962 р.
Хрест — священний знак християн
Знак хреста існує з дохристиянських часів. У середині XIX ст. група англійських археологів, проводячи розкопки одного з найбільших і найбагатших міст ассирійської дер-
Християнство 217
г жави Кальху, натрапила на кам'яний стовп з висіченим на | ньому рельєфним зображенням ассирійського царя ; Шамші-Адада. Груди його прикрашав хрест на довгому
ланцюгу. Цар-язичник носив точнісінько такий хрест, як , віруючі християни. Але жив він задовго до християнства. І Наші далекі предки поклонялися хресту як символу ' вогню. Вогонь рятував їх від холоду, захищав від звірів, полегшував життя. З його допомогою люди навчилися обробляти дерево, метали. Він згуртовував навколо себе, сприяв формуванню нових трудових навичок і вмінь. Тому первісна людина, не вміючи пояснити, що таке вогонь, обожнювала його.
| Пристрій з двох перехрещених шматків дерева, за до-| помогою якого первісні люди добували вогонь, вважали священним. Дві перехрещені лінії стали священним знаком, символом "спасителя", що "дає блага". Це справило такий вплив на людство, що навіть тоді, коли було винай-| дено інші способи добування вогню, багато народів вважа-| ли, що робити це слід тільки тертям. У давньоримській І круглій залі храму Вести з незгасаючим вогнем жриці-бо-| гині, дівчата-весталки з хрестами на шиї підтримували йо-і; го, не даючи згаснути. Слов'янські племена у день Івана | Купала вогонь для святкових вогнищ добували також тертям. Дівчата й хлопці стрибали через вогнище, очищаючи себе від "злих духів". Люди почали вірити, що знак, який зображає вогонь, володіє надприродною силою. Так хрест став магічним божественним символом. Щоб відгородити себе від "злих духів", люди зображали цей знак на посуді, і одязі, прикрасах. Тому часто на старовинних предметах епохи бронзового віку (починаючи від III тис. до н.е.) можна побачити зображення хреста. Є він на предметах трипільської культури (III—II тис. до н.е.). Католицькі місіонери, прибувши у XVII ст. на американський континент з метою проповідування християнської віри серед ^індіанців Південної та Центральної Америки, були вражені, побачивши кам'яний хрест на одному з місцевих храмів. Йому поклонялися як персоніфікації небесного і І земного вогню. Давній мексиканський бог вогню Квет-Іцаль-Коатль теж зображений з хрестами в руках. І На островах Полінезії, Нової Зеландії зображували | хрест як магічний знак вогню, сили життя. Тубільці Нової 'Зеландії, наприклад, ставили на могилах хрести, як це робиться за християнською традицією.
З найдавніших часів знак хреста вшановували в Китаї
218 Світові релігії
та Індії. Зображення хреста зафіксовано й на грудях статуї Будди — засновника буддизму, який виник за 600 років до християнства. Буддисти ще багато віків тому зображали цей знак на різних предметах, яким приписували чудодійні властивості. Він прикрашає буддійську святиню ("відбитки ніг Будди"). Його вшанування в Індії було настільки поширене, що дехто з учених саме цю країну вважає батьківщиною хреста як священного символу.
Від первісних людей цей символ прийшов у релігії давніх держав. Головних єгипетських богів зображали з хрестом у руках. Величезними хрестами були розписані стіни гробниць. Владику підземного царства мертвих — бога Осіріса, який, за віруваннями давніх єгиптян, творив над померлими останній і страшний суд, теж зображували з хрестом.
У Давній Греції хрест був на глеках, вазах, тацях, зброї, знаряддях праці. Навіть римського бога кохання Амура уявляли з хрестом на голові.
Усе це свідчить, що хрест як священний знак, що символізував вогонь, сонце, спасіння і вічне життя, значно давніший від християнської релігії. Перші християни навіть боролися з ним як із священним знаком язичників. Великим християнським символом він став пізніше, хоч серед теологів побутує думка, що вже перші прихильники християнства вважали хрест священним символом. Насправді християни вшановували хрест не завжди. Ранні християни навіть зневажали його, бо він нагадував їм знаряддя мученицької страти, яке застосовували в Римській імперії — стовпи з перекладиною зверху, що мали вигляд букви "Т".
Християнство почало претендувати на знак хреста як на один із символів своєї релігії у III ст., вшановуючи його не як знаряддя страти, на якому загинув Христос, а як знак, що символізує образ Христа — небесного спасителя.
У IV ст. язичники поступово почали переходити у нову віру, оскільки християнські символи й обряди були подібні до звичної символіки й обрядності давніх релігій. Багато їх продовжувало носити хрест, який раніше уособлював їхніх богів, а тепер Бога-спасителя.'
Християни вшановують різні форми хреста: чотири-, шести-, восьмиконечні. Існують навіть одинадцяти- і вісімнадцятиконечні. Крім того, Христос міг бути страченим на хресті у вигляді букви "Т". Однак Т-подібний хрест ніколи не був предметом поклоніння. І в жодній з ранньо
Християнство 219
християнських катакомб не знайшли зображення Христа, розіп'ятого на хресті. Спочатку зображення Христа було символічним — у вигляді агнця (ягнятка), пастиря, що несе стомлену вівцю на плечах. Пізніше з'являється зображення Христа з хрестоподібним знаком на голові (саме так за давнім звичаєм зображували язичницькі божества із знаком безсмертя й вічності). Згодом Христа почали зображувати людиною на тлі хреста. Спершу він був не розіп'ятим, а таким, що благословляє: руки його опущені, голову тримає прямо, очі відкриті, стоїть на землі або на Євангелії. І тільки у XII ст. Ісуса починають зображати розіп'ятим на хресті.
Так образ Христа, який страждає на хресті, став головним символом християнської релігії. У середні віки він був поширений у багатьох країнах. На перехрестях доріг і вулиць стояли каплички з розп'яттям, на стінах соборів і церков, будинків і замків, на знаменах, печатках і гербах — всюди було розп'яття або хрест. Образ Христа був втіленням страждань усього людства, символом смиренності і терпіння, значущими для кожної людини, яка прагне заслужити потойбічне блаженство. Хресний шлях Ісуса Христа був взірцем життєвого шляху. Кожен повинен терпляче нести свій хрест, як Христос, який ішов на страту із знаряддям страти на плечах.
У давнину серед віруючих була поширена притча про людину, яка звернулася до Бога, нарікаючи, що на її долю незаслужено випав тяжкий хрест. Бог запропонував їй самій вибрати посильний хрест. З безлічі хрестів людина вибрала той, який видався їй найлегшим, сказавши, що його згодна нести все життя. То був саме той хрест, який вона несла і який був їй призначений з появою на світ. Ця притча переконувала, що кожна людина повинна покірно нести призначений їй Богом хрест, тобто призначені їй випробування. В цьому — суть християнської моралі, значення культу хреста.
Однак культ хреста цим не обмежується. Знак хреста продовжує бути магічним знаком. І в сучасному християнстві хресту поклоняються не тільки як символу страждань Ісуса, а й як символу спасіння, вічного життя. Віруючі носять хрест на шиї як священний знак-амулет, що охороняє й оберігає від зла. В старовину селяни вішали коням і коровам на шию хрестики, щоб запобігти епідемії. На перехрестях доріг ставили хрест, щоб відганяв злих духів. У Норвегії перед Різдвом і Новим роком на дверях і
220 Світові релігії
вікнах малювали хрести, щоб у будинок не проникала нечиста сила.
Віра первісної людини в магічне значення хреста зумовила звичай встановлювати хрести на спорудах храмів. Ще давнішим є "хресне знамення". Цей жест походить з давніх часів, коли людина, поклоняючись своєму божеству і виражаючи готовність принести себе в жертву, вказувала на різні частини свого тіла. Ритуальний жест при со-творенні "хреста" вимагає особливого положення пальців. Теологи пояснюють його вірою в триєдиність сутності божества — Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа. Цей жест також запозичений з давніх релігій: віруючі вважали й вважають, що за допомогою хреста можна відгородити себе від нечистої сили.
Смисл хреста — магічний. Вважають, що звичай хрестити рот і говорити "на здоров'я" при чханні виник під час чуми в середньовічній Європі. Позіхання і чхання були її симптомами, тому люди намагалися відхреститися від злого духу чуми. В IV ст. Папа Римський Пелагій І наказав, щоб усі, хто чхає, обов'язково промовляли закляття "на здоров'я". У давніх євреїв був навіть дух чхання Аскарон. В Індії вважали, що душі виходять з тіла через ніздрі, і тому, хто чхав, бажали здоров'я, щоб душа не втекла.
Віра в силу хреста породжувала думки, що він може бути навіть засобом викриття злочинів. Магічні властивості хреста свідомо переносили і на деякі рослини, які своїм виглядом нагадували його. Існує повір'я, що лісова рослина петрів хрест дістається тільки щасливим людям, допомагає відшукати скарби, оберігає від нечистої сили.
Християнське віровчення
Основні положення християнського віровчення (догмати), які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів. Їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших Нікейському (325) та Анті-охійському (381) вселенських соборах.
Згідно з Символом віри, християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого (Свята Трійця). Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина) і невидимого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос з його єван-
Християнство 221
гельською "біографією". Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі — й від Бога-Сина. Християнська "трійця" має в собі риси політеїзму.
Найважливіше положення християнства — догмат бо-говтілення, згідно з яким Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням статусу "божественних істин", представити християнство як "бого-встановлену релігію".
Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей — спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до "спасіння від влади гріха". Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих. Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.
Подібний характер мають й інші положення християнства, багато з яких є інтерпретацією дохристиянських вірувань, запозичених з давніх східних релігій. Серед них — віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та богоугодного життя на землі тощо.
Символ віри зобов'язує вірувати в "єдину святу соборну та апостольську церкву", визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Практично усі ці ідеї не є породження самого християнства, а запозичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа.
Основи віровчення становлять настанови Біблії:
ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ БОЖИХ
1. Я Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.
2. Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вклоняйся їм, і не служи їм.
222 Світові релігії
3. Не взивай даремно імені Господа Бога твого.
4. Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий — свято Господу Богу твоєму.
5. Шануй отця свого і матір свою, — добре тобі буде і довго житимеш на землі.
6. Не вбий.
7. Не перелюбствуй.
8. Не кради.
9. Не свідчи ложно на свого ближнього.
10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому ближнього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.
ДВІ ГОЛОВНІ ЗАПОВІДІ БОЖІ
1. Возлюби Господа Бога твоєго всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всею мислію твоєю.
2. Возлюби ближнього твого, як самого себе (Мт. 22, 37, 39).
ОБОВ'ЯЗКИ ХРИСТИЯНИНА
1. Неділі і свята святкувати.
2. У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь у службі Божій та інших церковних богослужіннях.
3. Установлених святою Церквою постів додержувати.
4. Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, сповідатися і причащатися св. Тайн.
5. Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти.
СІМ СВЯТИХ ТАЇНСТВ, ЯКІ ВИЗНАЧАЮТЬ ПОВНОТУ І ДОСКОНАЛІСТЬ БЛАГОДАТІ БОЖОЇ
1. Хрещення.
2. Миропомазання.
3. Сповідь.
4. Євхаристія.
5. Священство.
6. Шлюб.
7. Єлеосвячення.
Християнство 223

ОСНОВИ ВІРИ, ЯКІ КОЖНИЙ ХРИСТИЯНИН ПОВИНЕН ЗНАТИ І В НИХ ВІРУВАТИ
1. Є один Бог, Який з любові Своєї все створив і всім керує.
2. Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.
3. Бог — Один, в трьох Особах: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий, або Пресвята Трійця.
4. Син Божий став чоловіком, страждав, вмер на хресті і воскрес для нашого спасіння.
5. Господь Ісус Христос заснував Єдину Соборну і Апостольську Церкву, в якій здійснюється спасіння людини.
7. Благодать Божа конче потрібна для нашого спасіння.
8. Є вічне життя і воскресіння мертвих.
ПЛОДИ ДУХА СВЯТОГО
1. Любов.
2. Радість.
3. Мир.
4. Довготерпіння.
5. Благодать.
6. Милосердя.
7. Віра.
8. Смиренність.
9. Стриманість.
ТРИ ГОЛОВНІ ХРИСТИЯНСЬКІ ЧЕСНОТИ
1. Віра.
2. Надія.
3. Любов.
СІМ ДАРІВ ДУХА СВЯТОГО, ЯКИМИ ДУХОВНО КВІТНЕ І БЛАГОПРИКРАШАЄТЬСЯ ЦЕРКВА ХРИСТОВА
1. Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом).
2. Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).
3. Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі).
4. Дух поради (дар духовного водительства, наставництва).
5. Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й святого).
224 Світові релігії
6. Дух мудрості (уміння жити за заповідями Божими).
7. Дух Господній (дар благочестя й праведності).
Дари Духа Святого належить здобувати молитвою, вірою та добрими ділами.
ГРІХИ СМЕРТНІ З ПРОТИЛЕЖНИМИ ЇМ ЧЕСНОТАМИ
1. Гордість — Смиренність.
2. Захланність — Щедрість.
3. Нечистота — Чистота.
4. Заздрість — Доброзичливість.
5. Нестриманість — Поміркованість.
6. Гнів — Лагідність.
7. Лінивство — Працелюбність.
БЛАЖЕНСТВА ЄВАНГЕЛЬСЬКІ
1. Блаженні вбогії духом, бо їхнім є Царство Небесне.
2. Блаженні ті, хто плачуть, бо вони втішаться.
3. Блаженні тихії, бо вони залишать слід на землі.
4. Блаженні голоднії й спраглі справедливості, бо вони вдовольняться.
5. Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть.
6. Блаженні чистії серцем, бо вони Бога бачитимуть.
7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.
8. Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Царство Небесне.
9. Блаженні, коли ганьбитимуть вас і проганятимуть, і наговорюватимуть всяке лихе слово на вас Мене ради.
Християнський культ
Водночас із становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу (сукупність свят, ритуалів, звичаїв, обрядів). Релігійні свята й обряди походять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед могутньою природою первісні люди, намагаючись забезпечити собі успішне полювання або рибальство, хороший приплід тварин або врожай колективними обрядами, діями розраховували вплинути на надприродне. Так поступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію — зміцнюють віру в надприродне, безсмертя
————————————-——————————————— Християнство 225
душі, загробне життя. Вони є важливим елементом релігійного культу.
християнські ТАЇНСТВА
Найважливіші елементи християнської обрядовості називають таїнствами. Серед обрядових дій вони посідають важливе місце. У них "під видимим образом передається віруючим невидима благодать Божа". Однак більшість протестантських течій з усіх християнських таїнств здійснює лише хрещення і причастя.
хрещення
Це таїнство означає прилучення до християнства зануренням у воду або скропленням. Здійснюється служителем культу. Слово "хрещений" рівнозначне слову "християнин". Обряд окроплення водою як магічна дія виник ще в далекому минулому. Багато народів вважали, що вода має здатність відганяти від людини "нечисту силу". Тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я.
Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст. н.е.) хрещення було оголошене обов'язковим. Форма обряду у різних християнських церков різноманітна: католики обливають хрещеною водою, протестанти — окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійснюють над немовлям, якого в перші дні після народження приносять до церкви, де священик тричі занурює його у "святу" воду. Цією дією він наче змиває "первородний гріх", наслідуваний дитиною від "прабатьків людства" і відкриває перед ним шлях до спасіння.
Здійснюючи обряд хрещення, віруючі вважають, що вода і проголошені заклинання визволяють хрещеного від "злісного впливу сатани". Ідеї про злу силу непокірного Богові сатани і про "первородний гріх", від якого слід очищатися скропленням водою, лежить в основі церковного обряду хрещення.
226 Світові релігії
ПРИЧАСТЯ (ЄВХАРИСТІЯ)
Формальним виявом його є частування віруючих хлібом та вином, які символізують тіло та кров Христа. Відбувається воно здебільшого після сповіді. Причащаючись віруючий приймає "подячну жертву" і "прилучається до божественного єства". В деяких протестантських церквах і сектах специфічною формою причастя є хлібопере-ломлення. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.
Першоджерелами таїнства причастя також є давні вірування та. обряди. З появою землеробства хліб і вино почали вважати кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди "причащалися". Християни запозичили своє таїнство причастя із давніх релігій, пов'язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса.
миропомазання
Означає воно передавання хрещеному "благодаті Святого Духа", змазуванням його ароматичною речовиною — миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шляху до спасіння.
Обряд змазування тіла маслянистими речовинами виник значно раніше від християнства. Люди того часу вірили в магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювали, наприклад в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців; змазували голову при освяченні первосвящеником згідно з обрядом іудаїзму.
Запозичивши із давніх релігій обряд миропомазання, християни оголосили його таїнством. У ранніх християнських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху. Таїнство миропомазання виконували, як правило, над немовлям.
Сповідь
Вона є покаянням віруючого у власних гріхах перед священиком, який відпускає йому гріхи. Джерела таїнства
Християнство 227
сповіді, або покаяння, — в первісних віруваннях про зло та гріх, "бісові сили", що переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.
У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці IX ст. замінена таємною, тобто сповіддю віруючого тільки священику, хоча в православ'ї поряд з таємною існує й загальна сповідь.
Якщо православ'я та католицизм вважають сповідь таїнством, то протестанти започаткували прилюдне покаяння і таїнством його не вважають. У багатьох протестантських громадах покаяння здійснюють люди, що вирішили вступити до секти, а також віруючі, які мають "гріхи" перед релігійною общиною або єдиновірцями.
шлюб
Символізує він освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нареченим благодаті однодушності в народженні та вихованні дітей. Обряд одруження сформувався за первісного ладу, коли люди зверталися до "добрих духів" з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши "нечисту силу". Лякали цю "нечисту силу" вогнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збереглися і в сучасному церковному шлюбному обряді: священик обмазує нареченого і наречену хрестом, обкурює їх димом ладану, наречені тримають при цьому запалені свічки.
У християнській релігійній обрядовості таїнство шлюбу утвердилося в XVI ст.
священство
Це — посвята у сан диякона, священика або єпископа, що символізує надання Богом чоловікам повноважень і сили для здійснення спасительних обрядів. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестантизмі — обрядом. Рукоположений служитель культу після цього стає посередником між Богом і людьми.
Обряд священства існував і в дохристиянських релігіях, був запозичений християнами в період утвердження перших релігійних громад і посідав значне місце. Після
228 Світові релігії
проголошення християнства державною релігією розпочалося становлення церковної ієрархії — священновладдя церковних чинів зверху донизу. Усі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії.
Католицька церква встановила власну ієрархію за феодальним зразком. Те ж відбулося і в православ'ї. У протестантизмі священновладдя спрощене.
У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон — священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім руко-положення. Єпископ — священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.
маслосвяття (СОБОРУВАННЯ, ЄЛЕОСВЯЧЕННЯ)
Формально — це помазання хворого освяченою оливою — єлеєм. Здійснення цього таїнства православною і католицькою церквами має свої відмінності. Згідно з ученням православної церкви, маслосвяття зцілює хвороби духовні й тілесні, які є наслідком гріхів; у католицизмі це — один із останніх обрядів переходу людини у вічне життя. У православ'ї маслосвяття здійснюють над особами старшими 7 років, що хворіють тілесними або душевними хворобами (відчай, скорбота тощо).
Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку здійснювали сім священиків. Вони запалювали свічки, читали сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змазували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.
богослужіння
Воно є своєрідною формою звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього підтримки. Це важливий елемент будь-якого релігійного
Християнство 229
культу, під час якого служителі культу, всі присутні віруючі "вступають у прямий контакт з Богом". Богослужіння відправляють у культових приміщеннях. Головне його призначення — прищепити віру у всесилля і могутність Бога та його служителів, у залежність людини від Божої
волі.
Служителі культу намагаються надати богослужінню урочистості та яскравості. І не тільки віруючі, а й люди, далекі від релігії, відвідуючи культові споруди, переживають почуття втаємниченості, схвильованості, емоційного піднесення. Цій меті служать архітектура та оздоблення храмів, живопис, музика, співи.
Християнство відводить важливу роль і похоронному обряду, в основу якого покладено віру в існування душі та потойбічного життя. Сама процедура складна: панахиди, читання псалмів над покійником тощо.
християнські СВЯТА
Християнство, як і кожна релігія, у певні дні календаря вшановує святих або відзначає певні події в житті церкви. Походять вони від давніх побутових свят, пов'язаних з певними етапами господарської діяльності чи річним астрономічним або календарним циклом. Назви найважливіших з них походять від назв місяців року і належать до так званих дванадесятих свят, що їх церква відзначає урочистими богослужіннями.
різдво христове
Одне з основних свят християнства, яке бере початок від євангельських оповідей про дивне народження Ісуса Христа — сина Божого і водночас людини. А сама традиція своїми джерелами сягає у первісні культові дії. У Давньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря загробного світу — Осіріса. В Давній Греції того ж дня святкували народження Дюніса. 25 грудня — день народження давнього іранського бога сонця, чистоти й правди — Мітри. Утверджую-чись У Р^иих країнах, це свято вбирало в себе обряди і звичаї інших релігій, а також народних свят, набуваючи особливих рис, що відповідали християнським догмам.
230 Світові релігі!
До Київської Русі прийшло воно разом з християнством у Х ст. і злилося із зимовим старослов'янським святом — святками. Православна церква всіляко намагалася замінити їх святом Різдва Христового, але існуючі у східних слов'ян свята і звичаї вкоренилися настільки глибоко, що вона змушена була поєднувати церковні свята з народними. Так, колядки церква поєднала з євангельським міфом віфлеємської зірки, що сповіщала про народження Христа. "Язичницькі" колядки перетворилися на ходіння христославів із зіркою по домівках. Для прославляння Христа широко залучали дітей. Віруючі віддячували їм подарунками. Для християнства це особливе свято.
Головну роль у його догматичному змісті церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який з'явився, щоб спокутувати гріхи людей, вказати людству шлях до спасіння. Весь зміст свята, його урочистого богослужіння покликаний довести віруючим, що всі земні страждання — наслідок гріхів роду людського, а вихід з тяжкого земного життя — в досягненні блаженства у потойбічному світі.
хрещення Господнє
Одне з головних свят у християнстві, проголошене на честь хрещення Ісуса Христа в річці Йордан. Ця подія описана в Євангелії досить суперечливо. На ранній стадії розвитку християнство взагалі не знало обряду хрещення. Його запозичено з давніх культів. Окроплення водою існувало в багатьох дохристиянських релігіях. Одухотворюючи явища природи, наші далекі предки одухотворяли й воду — важливе джерело життя людини. Вона втамовувала спрагу, забезпечувала родючість полів.
Дохристиянські культи важливу роль відводили обряду "очищення" людини від будь-якої "скверни", "нечисті" за допомогою води. Згідно з давніми віруваннями, вода очищувала людей від "нечистої сили", "злих духів", що могли завдавати людям шкоди. Тому в давніх народів існував звичай окроплювати водою новонароджених.
Про здійснення хрещення вперше згадується в християнській літературі кінця І — поч. II ст. Тоді ж і виникло свято хрещення, пов'язане з хрещенням Ісуса Христа в Йордані. Воно було завжди дуже урочистим. Головний його обряд — освячення води в церкві і в ополонках. До ополонки вирушав хрестовий хід, лунали урочисті молебні.
Християнство 231
Освячення води в храмах відбувається і в наші дні. Відзначають 19 січня.
стрітення
Свято, яке відзначають 2 (15) лютого з нагоди зустрічі (стрітення) праведника Симеона з немовлям Ісусом, якого батьки принесли в Єрусалимський храм на сороковий день після народження для зустрічі з Богом. Мета його — поширення ідей християнства, надання правди фактам біографії Христа, підкреслення обов'язку для віруючих приносити в храм немовлят протягом 40 днів після народження.
Впроваджуючи це свято, християнська церква намагалася відмежувати народ від давніх культів. Римляни в лютому святкували "очищення", покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно "очиститися від гріхів" і "нечистої сили" відповідними жертвопринесеннями духам і богам. Головний очищувальний обряд цього свята припав на 2 лютого, коли люди на чолі з жерцями з факелами в руках виганяли злих духів зимових холодів і хвороб.
Прихильники православ'я тривалий час не визнавали свята Стрітення. Тільки поступово вони надали йому значення свята очищення. Саме таким воно стало на Русі, утвердившись в основному як церковне свято. У народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весни.
Вхід Господній в єрусалим
Свято, яке відзначають в останню неділю перед Пас-хою. Побутова його назва — Вербна неділя.
Вербна неділя — переддень страсного тижня, приуроченого "згадкам про страждання Христа". Свято безпосередньо примикає до Пасхи і не має постійної календарної дати. В основі його — біблейська легенда про прихід Ісуса Христа зі своїми учнями в Єрусалим, куди він йшов для страждань і смерті. Похід супроводжувався творінням див. За день до входу в Єрусалим, у суботу, Ісус здійснив одне з найбільших див — оживив Лазаря. У неділю увійшов у Єрусалим. Народ радісно вітав Сина Божого пальмовими
232 Світові релігії
гілками. На Русі ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, які розпукуються на цей час, і, згідно з народним повір'ям, захищають від злих духів. Святкування входу Господнього в Єрусалим повинно було спонукати віруючих відкрити свої серця для вчення Хрис-та, як це зробили жителі Давнього Єрусалима.
вознесіння Господнє
Свято, яке відзначають на сороковий день після Пас-хи. Вознесіння на небо воскреслого після страти Христа завершує земну його біографію.
Грунтуючись на біблійних легендах, християнська теологія запевняє, що вознесіння Христа відкриває праведникам шлях на небо, до воскресіння після смерті. Ще задовго до виникнення християнства вірування у вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед фінікійців, іудеїв та інших народів. Християнство запозичило цю ідею.
Це свято в побуті віруючих не дуже поширене і залишилося суто релігійним, церковним святом. Своїм змістом породжує у віруючих думку про тлінність земного життя і націлює їх на християнське подвижництво заради досягнення "життя вічного".
трійця (п'ятидесятниця)
Свято, встановлене на честь сходження Святого Духа на учнів Христа у п'ятдесятий день після його воскресіння, внаслідок чого вони заговорили різними мовами, яких раніше не знали. Покликане зосередити увагу віруючих на голосі церкви, яка несе "слово Боже", залучити їх до проповідування християнства іншими "мовами", тобто іншим народам.
Міфи про божественну трійцю ще задовго до християнства існували у давніх народів. У процесі становлення християнства виникла необхідність пов'язати нову релігію з легендами Старого Завіту. Тому в новозавітних книгах зроблено спробу показати Христа як сина давньоєврейського бога Ягве, представивши його разом з образом Бога — Духа Святого — як постать єдиного Бога. В цьому виявився перехід від політеїзму до монотеїзму. Пояснюючи
Християнство 233
походження Христа від іудейського бога Ягве, християнське духовенство запозичило й багато інших іудейських свят, у тому числі свято П'ятидесятниці. У давніх євреїв воно виникло з переходом 'їх до землеробства і було присвячене завершенню жнив, які тривали "сім седмиць", тобто сім тижнів. Спочатку, в період багатобожжя, це свято кінця жнив мало своїм обрядовим призначенням жертвопринесення хліба з нового урожаю місцевим польовим духам і божествам як продавцям урожаю і хазяям землі. Християнство ж дало йому своє обгрунтування.
У більшості східних слов'ян свято Трійці злилося з місцевим святом — семиком (інша назва "зелені свята") і запозичило у нього побутовий зміст. Давні слов'яни семик пов'язували із завершенням осінніх робіт, намагаючись задобрити духів рослинності у відповідальний період цвітіння і косіння хлібів. У православне свято Трійці входить обряд поминання духів померлих родичів (поминальна субота). В Україні з 1990 р. є офіційним святковим днем.
СПАС
Одне з трьох свят, приурочених Ісусу Христу. В його основу покладено євангельську оповідь про перетворення Христа, який наприкінці свого земного життя привів своїх учнів (Петра, Якова, Івана) на гору і під час молитви "перетворився": обличчя його засяяло, одяг його став білим, блискучим, а голос з неба підтвердив його божественне походження. Християнське вчення стверджує, що Ісус хотів закріпити в учнях віру і довести їм, що він справді Син Божий.
Свято Спаса є поєднанням християнської легенди про Христа з давніми народними звичаями відзначати завершення сільськогосподарського року, з міфами про очищення природи від злих духів. Невипадково того дня не тільки уславляють Христа та його спасіння, а й освячують яблука, виноград, інші фрукти (звідси й назва — "яблучний спас"), який відзначають 19 серпня. А перший спас, медовий — 14 серпня; третій, хлібний, — 29 серпня. Це ще одне свідчення того, що християнство не змогло перебороти звичаї в народів, серед яких воно поширювалося, і було змушене асимілювати їхні традиції і повір'я у свою культову практику.
234 Світові релігії
ВОЗДВИЖЕННЯ ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО
Одне з дванадесятих свят, присвячених культу Хреста як символу християнської віри. З хрестом церква пов'язує кілька подій. За переказами, римський імператор Костянтин перед однією з найбільших своїх битв мав видіння: на небі осяяний хрест із написом "Ним перемагай!" Тієї ж ночі імператорові з'явився уві сні сам Ісус Христос і порадив взяти в битву прапор із зображенням хреста. Костянтин зробив, як велів Христос, і, крім того, наказав своїм легіонерам намалювати знак хреста на щитах. У битві Костянтин здобув перемогу і з того часу увірував у чудодійну силу хреста. Історичні факти свідчать, що на ознаменування перемоги Костянтин звелів викарбувати монети із зображенням язичницьких богів, які, як він вірив, допомагали йому в битві з ворогами.
Церква урочисто відзначає це свято 27 вересня. Воно супроводжується пишними ритуалами. Напередодні на нічній Божій службі церковні служителі виносять прикрашений квітами хрест і вкладають його на аналої всередині храму. Церемонія супроводжується дзвоном, церковними піснями. Віруючі вшановують хрест як символ християнства — символ спокутування, страждання і спасіння.
богородичні СВЯТА
Свята на честь матері Ісуса Христа — Богородиці. Це — Різдво Богородиці, Введення в храм, Благовіщення, свято Першої Пречистої, Покрова (перші чотири відносять до дванадесятих свят) і багато свят на честь "чудотворних" ікон Богородиці.
У вшануванні Діви Марії Богородиці наявні сліди вшанування давніми народами богині землі, яка народила спасителя, божого сина — бога рослинності. На створення образу християнської Богородиці значний вплив справили уявлення давніх єгиптян про богиню Ізіду. Християнство Богородицю зображує "царицею небесною", крилатою небожителькою, "оповитою в сонце". На голові в неї вінок з дванадцяти зірок. Давньоєгипетську богиню Ізіду також зображували небесною царицею, вона також народила, за вченням давньої релігії, божественного сина — спасителя Гора. Подібна християнська Богородиця і до богині сирійців і фінікіян — Астарти. Давні народи по-
Християнство 235
клонялися цим богиням, вважаючи 'їх божествами родючості землі і худоби, заступницями землеробства. Така ж і Богоматір християнства.
Ідею непорочного зачаття церква запозичила з дохристиянських релігій. Згідно з міфами Давнього Сходу, від непорочних матерів народилися персидський Мітра, індуїстський Будда, давньоіранський Заратуштра. Саме ці міфи й стали матеріалом для створення християнської легенди про "непорочне зачаття" Діви Марії.
Різдво богородиці (мала пречиста)
Церква пов'язує його з давніми землеробськими осінніми святами на завершення збирання врожаю. У цей день особливо підкреслюється, що Божа Мати є великою праведницею, помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарства, яка "народженням Христа" зробила перший крок до "вічного спасіння" людей. Святкують 21 вересня.
введення в храм богородиці
Пов'язане з відданням трирічної Марії на виховання в Єрусалимський храм. Встановлюючи це свято, церква переслідувала насамперед мету переконати батьків у необхідності приводити в церкву дитину в ранньому віці, коли вона найбільш сприйнятлива і вразлива. Святкують 4 грудня.
благовіщення пресвятої богородиці
Свято з нагоди одержання Марією повідомлення від архангела Гавриїла, що вона народить від Святого Духа, На Русі це свято церква пов'язувала з початком весняно-польових робіт ("свячення" насіння тощо) і прикметами про майбутній врожай. Святкують 7 квітня.
перша пречиста
Церква відзначає його як день пам'яті Божої Матері. Багато що в церковному тлумаченні цього свята нагадує давньосирійське сказання про смерть Кібели — богині родючості. На Русі свято Першої Пречистої злилося з дав-ньослов'янським язичницьким святом збирання врожаю і принесення хліба й плодів у жертву духам за "сприяння" врожаю. Святкують 28 серпня.
236 Світові релігії
покрова богородиці
Пов'язане з видінням Богородиці, яке начебто явилося в 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під час нічного богослужіння юродивий Андрій, прийнятий до сонму святих, і його учень Єпіфаній нібито бачили, як Богоматір, яку обступили ангели і святі, з'явилася над ними, помолилась про спасіння світу від бід і страждань і розпростерла над усіма біле покривало. На Русь свято прийшло разом із православ'ям, і церква використовувала його для витіснення осінніх язичницьких свят, що влаштовувалися по закінченні польових робіт.
ПАСХА (ВЕЛИКДЕНЬ)
Серед багатьох християнських релігійних свят особливе місце належить святу Пасхи. Встановлене воно першими християнами в пам'ять про страждання, смерть і "чудесне воскресіння" Ісуса Христа.
У деяких давніх народів Близького Сходу (вавилонян, єгиптян, євреїв), які займалися скотарством, існувало свято, під час якого в жертву злим духам приносили ягнят, телят з першого приплоду худоби. Скотарі-кочівники вірили, що цією жертвою вони задобрять злих духів, і ті вже не будуть нищити худобу й насилати на неї хвороби. З переходом до землеробства весняні свята задобрювання духів набули іншого характеру. Як спокутну жертву духам приносили, наприклад, хліб і коржі, випечені із зерна нового врожаю, фрукти тощо. Ці землеробські свята злилися з скотарською пасхою і перейняли її назву. Оскільки мрії людей знайти щастя на землі не здійснилися, то надії переносилися на небо, на нові божества, які вмирають і воскресають, культ яких був дуже поширений на Близькому Сході. Християнство запозичило ці легенди, обряди, звичаї і втілило їх у вчення про жертовну смерть Ісуса Христа. Але основна ідея — самопожертва Бога заради людей — збереглася. Релігійна сутність обряду залишилася такою, як і тисячоліття тому: принесенням жертви очистити людей від злих духів, хвороб, нещасть і трагедій.
Ідея спасіння, хоча б після смерті, отримала значне поширення, особливо серед простолюддя. Образ Христа, який добровільно прийняв мученицьку смерть, немовби закликає 'їх терпіти земні страждання. Утверджуючись й
Християнство 237
розвиваючись, християнське вчення розробило церемонію святкування Пасхи і з II ст. зробило це свято одним з найголовніших.
У Київській Русі святкування Пасхи було запроваджено в Х ст. Тут воно злилося з місцевими слов'янськими весняними святами. Давні слов'яни кожну весну перед початком сільськогосподарських робіт також влаштовували багатоденне свято на честь сонця, що "воскресає". Під час цього свята вони приносили жертви духам і божествам рослинності, прагнули задовольнити духів померлих предків. Християнська Пасха ввібрала в себе багато чого із давньослов'янських релігійних обрядів, зокрема громадські сімейні трапези, до яких готували хліб, сир, яйця, копчене м'ясо тощо.
Оскільки у ранньому християнстві святкування воскресіння Христа збігалося з іудейською пасхою, на Нікейському (325), Антіохійському (381) соборах було вирішено святкувати Великдень першої неділі після повного місяця, яка наставала або у день весняного рівнодення (21 березня), або після нього, але обов'язково іншого дня, ніж іудеї. Тому Великдень не має точно вста-новленного календаря. Для визначення його дати вдаються до спеціальних правил і таблиць, які називають пасхаліями.
Загалом календар християнських свят пов'язаний з християнським літочисленням, яке бере свій початок від народження Христа, дату якого близько 525 р. обчислив римський чернець Діонісій Малий. Воно запроваджене у більшості європейських країн у XVI ст. У Росії — в 1699 р. замість літочислення від "створення світу".
Християнське літочислення здійснювалося тривалий час за юліанським календарем (старий стиль), затвердженим у 325 р. на Нікейському соборі. Згідно з ним кожного четвертого року в лютому слід додавати 29-ий день. З ініціативи папи Григорія XIII у 1582 р. до нього було внесено поправку, за якою протягом кожних чотирьох століть на три скорочувалося число високосних років. Датування за новим стилем відрізняється від попереднього на 13 днів.
Деякі автокефальні православні церкви (Болгарська, Сербська, Єрусалимська) календарі свят складають за юліанським календарем, католики — за григоріанським.
238 Світові релігії ХРАМОВІ СВЯТА
Значного поширення у православ'ї свого часу набули місцеві свята — храми, встановлені на честь святих або Богородиці, іменем яких названі місцеві парафіяльні церкви чи прибудови до них.
У давнину, коли Русь було поділено на багато князівств, князі й бояри намагалися мати своїх угодників і святих, яких вважали "небесними покровителями" їхніх князівств і вотчин. Згодом, коли кожна парафія вже мала святого чи богородицю, їх почали вважати "небесними покровителями" віруючих даної парафії. В одній парафії могло бути кілька храмових свят, залежно від того, скільки прибудов мала місцева церква. У храмові дні в місцевих церквах проводили особливо урочисті богослужіння на честь того чи іншого святого, богородиці чи чудотворної ікони. Працювати в цей день вважалося великим гріхом. Віруючим здавалося, що місцеві "святі" чи місцеві "чудотворці" є особливими покровителями саме даної парафії, села, що вони краще за всіх інших святих розуміють місцеві справи і що саме від них залежить врожай, приріст худоби та сімейне щастя. Поширені храмові свята й тепер.
Розкол у християнстві
Християнство ніколи не було єдиним щодо ідеології та організації. У ньому виникало багато течій, зумовлених соціальними чинниками. У 395 р. Римська імперія розкололася на Західну і Східну.
На початку XI ст. між Візантією і Римом почалася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи претендували на особливий титул, який підніс би їх серед єпископів інших патріаршеств. Римський ієрарх присвоїв собі титул папи, прагнув бути "єпископом усіх єпископів", главою вселенської церкви. В середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт. Він завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору 809 р. про "філіокве" (лат. "і від сина").
Християнство 239
Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (від гр. каїНоІікоз — загальний, вселенський) і східну (Константинопольську), що згодом стала іменуватися православною (від лат. — ортодоксальний).
Розкол (схизма, від грецьк. сЬіягпа) у християнстві був породжений багатьма причинами. Передусім різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політичне незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Отже, розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.
У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.
Православ'я
Православ'я — одне з відгалужень християнства, що оформилося після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. Має мільйони послідовників, переважно в країнах Східної Європи, Близького Сходу. Оформилося на території Візантії. На відміну від католицизму, православ'я не має єдиного церковного центру. Якщо католицька церква інтернаціональна щодо розуміння канонів, обрядів і свят, то в православній чітко простежуються національні аспекти: кожна з них виробляє свою традицію, свої" свята. Наприклад, для української церкви Покрова — велике свято, в російському церковному календарі нічим особливим воно не виділяється; в грузинському — взагалі його немає. Якщо католицька церква дистанціюється від політичної влади, будучи над нею, то православна наближена до неї, часто опиняється в залежному становищі.
В основі православного віровчення — Біблія (Святе Письмо), Святий Переказ, Символ віри. Визнає триє-
240 Світові релігії
диність Бога, боговтілення, спокутну жертву Ісуса Христа, загробне воздання. Церква — посередник між Богом і людьми. Богослужіння відправляються у пишних храмах, з емоційним піднесенням, найважливіша роль у яких належить священику. Відвідування храмів, молитва, дотримання постів, таїнств для православних віруючих мають особливе значення.
Православ'я визнає хрещення, причастя, свяшенство, сповідь, миропомазання, шлюб і єлеосвячення.
Історично перші християнські центри, які в майбутньому контролювали діяльність віруючих на великих територіях, формувалися як самостійні церковні утворення. Згодом, з розпадом Римської імперії, вони сформувалися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення взаємозалежності між цими територіями, а згодом кожний церковний центр перетворився на самостійну в християнському світі одиницю. З часом православні церкви стали утворюватися і в інших регіонах, здобуваючи цілковиту самостійність у релігійно-церковному житті.
У сучасному світі існує п'ятнадцять автокефальних і кілька автономних православних церков, які підтримують контакти між собою. Відповідно до традиційного переліку (диптиху) вони посідають точно визначене місце у структурі вселенського православ'я. Окрім них існують й інші православні церковні утворення, з певних причин не занесені до цього переліку.
константинопольська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Традиційно посідає перше місце у структурі вселенського православ'я. Згідно з рішенням другого Вселенського собору (381) Константинопольський єпископ посів друге місце по "честі" серед християнських єпископів, після Римського. У православному світі його вважають "першим серед рівних".
Константинопольська кафедра виникла після заснування імператором Константином І нової столиці Римської імперії на місці малоазіатського містечка Візантії (друга чверть IV ст.). Поступаючись авторитетністю іншим християнським центрам, Константинопольська кафедра зміцнила свої позиції за рахунок столичного статусу. На час проведення четвертого Вселенського собору (451) єпи-
Християнство 241
скоп Константинополя вже володів патріаршим достоїнством. Позиції Константинополя особливо зміцніли після занепаду Александрійської, Антіохійської та Єрусалимської церков у VII ст., коли їх території завоювали араби. Завдяки зусиллям місіонерів візантійський варіант християнства, а отже, і вплив Константинополя, поширився на Східну та Південно-Східну Європу.
Однак наприкінці XI ст. вплив Константинопольської церкви у православному світі почав слабнути. Спочатку внаслідок тиску з боку західних християн, коли у 1240 р. Константинополем оволоділи хрестоносці. Згодом Візантію завоювали турки-османи. Починаючи з 1453 р., церква діяла в мусульманському оточенні й змушена була передусім дбати про своє самозбереження. Лише у 1923 р., після укладення договору про греко-турецьку дружбу, вона змогла нормально функціонувати.
За різними джерелами, нині Константинопольська церква об'єднує від 15 до 65 тис. віруючих. На території Туреччини вона має 6 єпархій. У країнах Західної Європи, Азії, Північної та Південної Америки, Австралії її віруючі об'єднані в 23 єпархії. Церква має 10 чоловічих та 2 жіночих монастирі. Кадри духовенства, церковних діячів та богословів готують Виша богословська школа в Брукліні та академія в Гаррісоні. До юрисдикції Константинопольської церкви належать також Фінляндська автономна православна церква, Критська православна церква та гора Афон у Греції.
александрійська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Одна з найдавніших церков, вважається батьківщиною чернецтва. Вже у II ст. в Єгипті була єпископська кафедра. Як і глава Константинопольської, предстоятель Александрійської православної церкви на час четвертого Вселенського собору (451) мав патріарший титул. Історичний розвиток її мало чим відрізняється від інших давніх православних церков Сходу. У V ст. християни, які жили в Єгипті, поділилися на православних та монофізитів (коптів). Наприкінці першої половини VII ст. Алек-сандрійський патріархат завоювали араби, а в XVI ст. — турки-османи. Це скувало діяльність церкви, ослабило вплив у християнському світі (в середині XIX ст. вона об'єднувала менше 2 тис. віруючих).
242 Світові релігії ——————————————— -
Нині Александрійська церква налічує до ЗО тис. віруючих. Її юрисдикція поширюється на весь африканський континент. У Єгипті має 5 єпархій, до 50 храмів, за його межами — 9 єпархій, понад 100 храмів. До церкви належать 3 монастирі, Вища духовно-педагогічна семінарія, кілька шкіл, благодійне товариство. На основі бібліотеки Александрійського патріархату працює Інститут східних досліджень. Офіційний друкований орган — журнал "Пан-тенос".
Александрійський предстоятель має титул Блаженнійшого Папи, Патріарха Александрійського і всієї Африки. Його резиденція знаходиться в м. Александрії. При патріархові діє Священний синод, куди входять усі правлячі архієреї.
антіохійська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Назва її походить від м. Антіохії (колишньої столиці Сирії) — свого часу визначного центру християнського богослов'я, місця проведення таємних соборів. Після собору 451 р. єпископ Антіохії разом з єпископами інших християнських центрів Сходу одержав титул патріарха.
Історичний шлях Антіохійської церкви позначений бурхливими подіями, що негативно вплинули на її становище у православному світі. В V ст. від неї відокремилася Халдейська церква, у VI ст. — монофізити. Відтак вона опинилася на обочині геополітичних процесів у регіоні, які суттєво ослабили її. З VII по Х ст. Антіохією володіли араби, а в XI—XIII ст. вона потрапила під гніт хрестоносців. Ще одного удару у XIII ст. завдали їй єгипетські мамлюки, у XVI ст. поневолили турки. Саме тоді зникла й назва Антіохії. Місто стали називати Антак'я. Ще раніше патріаршу резиденцію було перенесено до Дамаска.
Постійні утиски та злиденність Антіохійської церкви призвели до того, що впродовж кількох століть вона була об'єктом маніпуляцій з боку Константинопольського та Єрусалимського патріархатів. Лише наприкінці XIX ст. її становище почало поліпшуватися. Нині Антіохійська церква має 22 єпархії: б—у Сирії, б—у Лівані, 1 — в Іраку, З—в Туреччині, б—на Американському континенті. Церква має до 400 храмів, 20 монастирів, Бельментську духовну академію (поблизу Тріполі), семінарію та кілька ко-
Християнство 243
леджів. Видає 6 журналів та бюлетенів. Офіційний орган — журнал "Ан-Нахра".
Патріарх, який очолює церкву, має титул Блаженнійшого Патріарха Великої Антіохії і всього Сходу. Його резиденція в столиці Сирії Дамаску. При патріархові діє Священний синод, до складу якого входять правлячі архієреї.
єрусалимська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
ЇЇ вважають матір'ю всіх християнських церков, бо вона сформувалася і діє в місцевості, де виникло християнство. З найдавніших часів на Єрусалимську церкву покладалися обов'язки щодо збереження місць поклоніння християн. З цією метою у 326 р. було створене Святогробське братство.
До XVI ст. православні були абсолютними володарями християнських святинь, аж поки сюди не поширився вплив католиків і представників інших християнських церков. Нині до головної святині християн — храму Воскресіння — приходять православні, католики, копти, вірмено-григоріани та ін. Однак, за традицією, настоятелем храму може бути лише представник Єрусалимської церкви. Крім храму Воскресіння, на території православного монастиря св. Гробу, що належить братству, знаходяться інші християнські святині. Найважливіші серед них — Голгофа та Гріб Господній. Тут розміщена й резиденція патріарха, який має титул Блаженнійшого Патріарха Святого Града Єрусалима і всієї Палестини.
При патріархові діє синод, до якого входять всі архієреї та кілька архімандритів: їх не може бути більше 18. До церкви належать дві митрополії та одна архієпископія, 23 храми, 22 чоловічих та 5 жіночих монастирів, Синайсь-ка архієпископія, яка має автономний статус і значну незалежність від верховної влади. Її центром є монастир св. Катерини, що уславився бібліотекою рукописів та найрізноманітнішими історичними пам'ятками. Ігумен монастиря має єпископський сан і титул архієпископа. Під його опікою 15 подвір'їв у Єгипті, Туреччині, Греції, Лівані та на о. Кіпр. Усього Єрусалимська церква має понад 50 тис. віруючих. Офіційне видання — журнал "Новий Сіон".
244 Світові релігії
грузинська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Започаткувала свою історію в IV ст. Активна християнізація населення, а згодом і конституювання церковної структури пов'язують з іменами св. Ніни та грузинського царя Міріана. Вже на початку IV ст. в центральній частині Грузії — Картлі — християнство було державною релігією.
До V ст. церкву очолював архієпископ, який підпорядковувався Антіохійському патріархату. Політичне об'єднання Грузії в 487 р. царем Вахтангом І супроводжувалося проголошенням Грузинською православною церквою своєї автокефалії. Главою церкви став католикос, кафедра якого знаходилась у давній столиці — Мцхеті. З IX до XVIII ст. у Грузії водночас діяло кілька католикосів, однак найголовнішим серед них завжди вважали мцхетський. Політичні катаклізми, що потрясали країну, відчутно позначалися на житті церкви. Це проявлялося не лише у втраті нею централізованого управління, а й у спробах запровадити вогнепоклонство (VI—VII ст.) та іслам (XVI— XVIII ст.), в неодноразових руйнуваннях православних святинь та утисках з боку завойовників.
Відповідно до Георгієвського трактату 1783 р. Грузія опинилася у складі Російської імперії, а Грузинська православна церква була підпорядкована Священному синоду. Її глава одержав звання члена синоду. З часом посаду католикоса було скасовано, оскільки на території Грузії у 1811 р. утворено Грузинський екзархат. Лише після Лютневої революції (1917) місцеве духовенство відновило автокефалію своєї церкви. Московська патріархія визнала автокефалію Грузинської православної церкви лише у 1943 р. Нині у церкви 15 єпархій, що об'єднують до 300 громад. Кадри духовенства готують Мцхетська духовна семінарія та духовна академія. Керує церквою католікос з титулом Святійший і Блаженнійший. Католикос — Патріарх усієї Грузії, Архієпископ Мцхетський і Тбіліський. При ньому діє Священий синод з усіх правлячих архієреїв та патріаршого вікарія. Офіційний друкований орган — "Джвари Вазиса" ("Хрест виноградної лози").
сербська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Бере свій початок з IX ст., коли на прохання світських правителів сюди було направлено грецьких священиків.
Християнство 245
Утворення Сербської єпархії датується останньою чвертю IX ст. У 1219р. Сербська церква була визнана автокефальною, а з 1346 р. — патріархією. Однак невдовзі вона занепала, оскільки наприкінці XIV ст. Сербія опинилася під владою турків. Сербська церква була підпорядкованою Константинопольському патріархові до 1557р. Проіснувавши самостійно у структурі вселенського православ'я ще два століття, вона знову потрапляє в залежність від Константинополя, ставши при цьому митрополією. Лише у 1879 році повертає собі автокефалію.
Водночас із Сербською православною церковою на території колишньої Югославії існували й інші православні церкви. Такі церковні утворення були в Чорногорії, Боснії, Герцеговині та Македонії. Після утворення в 1918 р. Королівства сербів, хорватів і словенів (з 1929 — Югославія), починається формування єдиної Сербської православної церкви, що завершилося у травні 1919р.; наступного року було поновлено патріаршество. В роки Другої світової війни вона дотримувалася послідовної антифашистської лінії.
Нестабільність політичного союзу народів, що входили до складу Югославії, у повоєнні роки позначилася і на справах Сербської православної церкви. У 50-х роках у її складі виникла автономна Македонська православна церква, що проголосила себе у 1967 р. автокефальною.
Сербська православна церква на території колишньої Югославії мала 21 єпархію в Югославії та 7 за її межами. У її складі — майже 2,3 тис. храмів, понад 1,5 тис. священиків, 180 монастирів та до 8 млн. віруючих. Священиків готують богословський факультет Белградського університету та чотири семінарії.
Очолює церкву Патріарх Сербський, Архієпископ Печський, Митрополит Бєлградо-Карловацький. Його резиденція у Белграді. Вища церковна влада — Архієрейський синод у складі патріарха та чотирьох єпархіальних архієреїв. Офіційний друкований орган — журнал "Глас-ник".
румунська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Одна з найбільших православних церков, що об'єднує майже 16 мільйонів віруючих. Її історія пов'язана з інозем-
246 Світові релігії
ним поневоленням та залежністю від Константинопольського патріархату.
Християнство на території сучасної Румунії виникло у V ст., а в XIV ст. тут утворилося дві митрополії. Однак автокефальною Румунська православна церква стала лише у 1865 р. завдяки об'єднанню князівств Валахії та Молдови, що завершилося в 1862 р. утворенням Румунської держави. Але Константинопольський патріархат визнав автокефалію лише через 20 років. З 1919р. Румунська церква має статус патріархату. Її патріарх має титул Блаженнійшого Патріарха всієї Румунії, намісника Кесарії Каппадоксійської, митрополита Унгро-Ва-лахійського, архієпископа Бухарестського. Його резиденція знаходиться в Бухаресті. При патріархові діє Священний синод з усіх архієреїв, збираючись один раз на рік, а також постійний синод, до складу якого входять лише митрополити.
Відповідно до церковного уставу та соборноправної традиції діють національні церковні збори, у складі членів синоду та обраних віруючими представниками кліру й мирян з усіх єпархій. Вищим адміністративним і виконавчим органом церкви є обрана на чотирирічний термін Національними церковними зборами Національна церковна рада, до якої входять три представники кліру та шість мирян.
На території Румунії церква має 13 єпархій, об'єднаних у 5 митрополій. Її юрисдикція поширюється на православних румунів, що проживають у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, Австралії та Нової Зеландії. Структурні підрозділи з різним статусом є у США, Угорщині та колишній Югославії. Загалом Румунська православна церква має понад 8 тис. храмів, 133 монастирі. Офіційні друковані органи — журнали "Румунська православна церква", "Православ'я" та "Богословські дослідження". Крім суто релігійних, Румунська православна церква виконує й державно-політичні функції, оскільки юридичне не відокремлена від держави. Мабуть, залучення церкви до політичних процесів у суспільстві й зумовило гострі колізії в її керівництві, пов'язані з падінням режиму Чаушеску.
Християнство 247
болгарська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Християнство на території сучасної Болгарії почало поширюватися у найдавніші часи й одержало тут інсти-туційне оформлення. Однак масове хрещення відбулося у 864 р. за царя Бориса, який доклав чималих зусиль для автокефалії Болгарської церкви. У 870 р. їй було надано автономію у межах Константинопольського патріархату. Автокефальною церква стала лише у 919 р. завдяки зміцненню державної незалежності Болгарії періоду Першого царства.
Константинополь визнав за Болгарською церквою автокефалію та патріарше достоїнство лише в 927 р., але політична залежність Болгарії від Візантії зумовила повернення п церкви у 1010 р. до статусу архієпископату та поновлення в ній грецького засилля. У період Другого болгарського царства наприкінці XII ст. в Тирново було засновано патріаршу кафедру, що захищала національні інтереси. Поряд з нею діяла й архієпископська кафедра в Охріді, яка залишалася під грецьким впливом.
З XIV ст. Болгарська церква зазнає нових утисків. До грецького духовного гніту долучається політичний крах Болгарії, завойованої турками-османами. Вони, особливо за правління султана Сулеймана І (1520—1566) та його наступників, проводили політику викорінення християнства.
Відродження Болгарської церкви стало складовою частиною загального процесу національного відродження. Проте його пригальмовував надзвичайно сильний грецький вплив. Протистояння між віруючими болгарами та Константинопольським патріархом закінчилося заснуванням у 1870 р. болгарського екзархату, а ще через два роки відновленням її автокефалії, яку Константинополь визнав лише у 1945 р. У 1953 р. церкву очолив патріарх, наділений титулом Святійшого Патріарха. При ньому діє Священний синод у складі чотирьох митрополитів. Один з них очолює Вищу церковну раду з двох кліриків та двох мирян. До її компетенції належать питання міжхристиянських відносин та господарчої діяльності.
Болгарська церква налічує понад 6 млн. віруючих. На території Болгарії має 11 єпархій, майже 3200 храмів, понад 120 монастирів. У Софії діють духовна академія та семінарія. За межами Болгарії у неї 3 єпархії (в США і Канаді, південній Америці і в Австралії), кілька парафій в Угорщині, Румунії та Австрії. У Стамбулі знаходиться Бол-
248 Світові релігії
гарське церковне намісництво, а в Москві — Болгарський двір, що діє з 1948 р. Офіційний орган церкви — журнал "Церковний вісник".
кіпрська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Діє на території Кіпру поряд з ісламськими, католицькими та протестантськими інституціями. За церковною традицією належить до апостольських церков. Греки-кіпріоти засновником її вважають апостола Варнаву, а початком її існування — 47 рік н.е.
Становлення церкви та здобуття нею незалежності було складним. Їй довелося боротися не лише з іудеями та язичниками, а й із Антіохійською церквою. Незалежність Кіпрської церкви було визнано лише в 431 р. на Ефесько-му соборі й підтверджено Константинопольською церквою в 488 році.
Починаючи з середини VI ст., Кіпр перебував під владою арабів, що спричинило суттєвий занепад церкви. Після ліквідації у 965 р. арабського засилля Кіпр у 1191 р. завоювали хрестоносці, які разом із західноєвропейськими феодалами насаджували тут католицизм. Утиски православного населення та приниження церковної ієрархії римсько-католицькою церквою змінилося жорстокими погромами з боку турків-османів, які володіли Кіпром з 1571 р. З часом турки змінили своє ставлення до Кіпрської православної церкви, надавши її главі повноважень не лише керівника церкви, а й усієї грецької общини острова.
У період англійського владарювання на Кіпрі (1878— 1960) Кіпрська церква очолила визвольну боротьбу. В 1974р. вона здобула повну незалежність та організаційну самостійність.
Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нової Юстиніани і всього Кіпру. Його резиденція — у столиці республіки Нікосії. До складу синоду, що діє при патріархові, входять усі правлячі архієреї. Церква має понад 400 тис. віруючих. У її складі 6 єпархій, понад 500 храмів, 6 чоловічих та 9 жіночих монастирів, понад 40 шкіл різноманітного профілю та духовна семінарія. Офіційний орган — журнал "Апостол Варнава".
Кіпрська православна церква є впливовою суспільною силою, бере активну участь у політичному житті, володіє
Християнство 249
четвертою частиною сільськогосподарських угідь, монополією на виробництво мінеральних добрив.
елладська (грецька) ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Понад 1100 років вона перебувала у складі Константинопольського патріархату. Її автономний розвиток почався в XIX ст. в період занепаду Османської імперії, що активізувало національно-визвольний рух поневолених нею народів. Повстання в Греції у 1821 р. очолила православна ієрархія, його благословив архієпископ Патраський — Герман.
Наслідком цих подій стала фактична автономізація ел-ладських єпархій щодо Константинопольського патріархату. Після проголошення Греції незалежною державою (1822) їхня самостійність зміцнюється, а православ'я проголошується "панівною релігією королівства грецького". Тоді постало питання статусу Грецької церкви. Внаслідок складних політичних перипетій у 1833 р. її було проголошено автокефальною, однак при цьому порушено існуючі в церкві правила. У зв'язку з цим Елладська церква на 17 років була позбавлена можливості спілкуватися з іншими православними церквами, оскільки жодна з них не визнала її автокефалії. Ситуація нормалізувалася лише після Помісного собору Константинопольського патріархату 1850 р., який прийняв рішення про надання Ел-ладській церкві автокефалії. Тепер її становише визначає Конституція 1975 р., згідно з якою церква відокремлена від держави й має право вільно організовувати своє життя.
Елладська церква має 77 єпархій, які з 1922 р. іменуються митрополіями, а всі правлячі архієреї мають титул митрополитів. Їй належить 7,5 тис. храмів і майже 200 монастирів. Територіальне юрисдикція поширена на півострів Пелопоннес та материкову Грецію. Вищий керівний орган — Священний синод у складі всіх правлячих архієреїв, Постійний Священний синод і Генеральна церковна Асамблея, до якої входять делегати єпархій. Постійний Священний синод, в якому 12 членів, очолює глава церкви, який має титул Архієпископа Афінського та всієї Еллади.
Церковні кадри готують на спеціальних факультетах при Афінському та Фессалонікійському університетах, а також у семи богословських інститутах і восьми семі-
250 Світові релігії
наріях. Церква випускає чимало періодичних видань. Офіційний орган синоду — "Екклесіа". Центр Грецької православної церкви знаходиться в Афінах.
албанська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Перші згадки про християнство в Албанії належить до 111 ст. Однак цей процес та формування церковних структур відбувалися повільно. Перша єпископська кафедра була заснована лише в Х ст., пізніше вона була перетворена на митрополію, до складу якої входило кілька єпархій. З IV ст. общини майбутньої церкви перебували під юрисдикцією Болгарської православної церкви, а з другої половини XVIII ст. під управлінням Константинопольського патріарха. Лише після здобуття Албанією незалежності в 1932 р. церква була проголошена автокефальною. Відомостей про сучасний стан Албанської православної церкви небагато, шо зумовлено ізоляціоністською позицією колишнього керівництва Албанії, яке проголосило свою країну "атеїстичною державою", закріпивши це конституційним шляхом. То був шлях адміністративного придушення церкви. Заборона її діяльності не була знята і в останні роки XX ст. З демократизацією албанського суспільства починають відроджуватися церковні структури. Помітну роль у цьому процесі відіграє Албанська єпархія, яка перебуває у складі Автокефальної православної церкви в Америці.
польська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Масове поширення християнства в Польщі почалося у 966 р. і пов'язане з ім'ям князя Мешка (Мечислава). Хрещення за латинським обрядом спричинило протистояння між католицизмом і православ'ям.
У XII ст. в містах Холмі та Перемишлі, які належали тоді до Галицько-волинського князівства України-Русі, було засновано православні єпархії, а в 1840 р. — Варшавську єпархію. Перше проголошення автокефалії православної церкви в Польщі (1921) зумовлене політичними причинами й не було визнане Руською православною церквою, під юрисдикцію якої входило православне населення Польщі. Лише у 1948 році їй було надано автоке-
Християнство 251
фалію, яку визнали інші православні церкви. Сучасна Польська православна церква налічує 5 єпархій, 21 благо-чиння та понад 200 парафій. Вона має три монастирі, 311 храмів і каплиць.
Церковні кадри готують Християнська богословська академія — вищий міжконфесійний навчальний заклад та духовна семінарія. Друковані видання — "Відомості Автокефальної Православної церкви", який є офіційним органом, та газета "Тигоднік Подлескі". Очолює церкву архієрей, що має титул Митрополита Варшавського і всієї Польщі. Його резиденція знаходиться у Варшаві.
чехословацька ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Виникнення православ'я на території сучасних Чехії та Словаччини пов'язано з діяльністю просвітителів Кирила і Мефодія. Масове хрещення народів Великої Моравії почалося у 863 р. Згодом ці землі стали ареною протиборства між католицизмом і православ'ям. На початку 20-х років XX ст. тут була утворена Чехословацька православна церква під юрисдикцією Сербської церкви. Першим єпископом відродженої церкви став Горазд (Павлик). У роки Другої світової війни фашисти розгромили церкву, а єпископа Горазда стратили. Причиною була активна підтримка церквою антифашистського руху.
У повоєнний час почалося відновлення церковних структур та 'їх повноцінної діяльності. Спочатку було створено екзархат, а в 1951 р. проголошено автокефалію Чехословацької православної церкви. У наш час церква нараховує понад 150 тис. віруючих, до 250 парафій, об'єднаних у 4 єпархії. Очолює церкву митрополит, якого обирає Собор. Він має титул Блаженнійшого Митрополита Празького і всієї Чехії та Словаччини. При ньому діє синод та Ми-трополитська рада. Офіційний орган церкви — журнал "Голос православ'я". Резиденція митрополита знаходиться у Празі.
автокефальна ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В америці
У США проживає до двох мільйонів православних, які перебувають під юрисдикцією Константинопольського, Антіохійського, Румунського та Московського патріар-
252 Світові релігії ———————————————————————————
хатів. Існують також Румунська єпархія, Українська автокефальна православна церква, Руська зарубіжна православна церква та інші церковні структури, що не визнають над собою зверхності відповідних патріархів. Основу Автокефальної православної церкви в Америці становлять церковні структури, похідні від місії, заснованої РПЦ наприкінці XVIII ст. Поширення православ'я на півночі американського континенту пов'язане з іменами валаамських ченців, що прибули на о. Кадьяк у 1794 р. Один з них — старець Герман, який присвятив місіонерству понад сорок років свого життя, вшановується як святий Герман Аляс-кинський.
Перша єпархія на землях Америки була заснована 1840 р. Її розвиток пов'язаний з ім'ям єпископа Камчатського, Курильського й Алеутського Інокентія, майбутнього митрополита Московського. Після продажу Росією Аляски (1867) обидві держави визнали юрисдикцію РПЦ над тамтешніми парафіями та церковними закладами. Перші ж православні парафії на території США виникли у 60-ті роки XIX ст. Зміцнення православ'я пов'язане з міграцією населення з європейської частини Російської імперії. У 1898—1907 рр. Американську єпархію очолював майбутній Московський патріарх Тихон. Вже тоді поставало питання про значне розширення її автономії.
Після 1917 р. православні церковні структури в Америці стали предметом суперечок між РПЦ та Вселенським патріархом Мелентієм IV, який намагався підкорити собі всі православні церкви діаспори. Однак згідно з рішеннями Всеамериканського собору в Детройті (1924), на основі колишньої американської єпархії було створено тимчасовий митрополичий округ.
У 30-ті роки XX ст. у США формуються Американська єпархія Зарубіжної церкви та екзархат Московської патріархії, що перебуває під духовною опікою РПЦ. Згодом, уже з політичних мотивів, було утворено третю церковну юрисдикцію, також підпорядковану РПЦ. У роки Другої світової війни намітилися можливості для об'єднання трьох названих центрів, однак Зарубіжна церква не пішла на це. Відроджена Американська митрополія одразу поставила питання про автокефалію, яку отримала від РПЦ у 1970 р. Це створило загрозу поглинання нею інших православних юрисдикцій, а відтак призвело до невизнання наданої автокефалії зацікавленими православними церквами.
Християнство 253
Нині автокефальна православна церква в Америці має понад 500 парафій, 11 єпископів та 550 священиків, підготовку яких ведуть дві духовні семінарії та академія. Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нью-Йоркського, Митрополита всієї Америки і Канади. Його резиденція в Нью-Йорку. Офіційний орган — газета "Православна Церква".
руська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Найбільша серед сучасних помісних православних церков. В диптиху (традиційному списку церков) посідає п'яте місце. Початком своєї історії вважає запровадження християнства в Київській Русі наприкінці Х ст. Однак на той час діяла Київська митрополія, що перебувала у формальній залежності від Константинопольської церкви. Північно-східні території Київської Русі були християнізовані значно пізніше.
Перенесення церковного центру з Києва спочатку до Володимира-на-Клязьмі (1299), а згодом до Москви (1325) було пов'язане із занепадом Києва внаслідок монголо-та-тарської навали та зміцненням Московської держави. У 1354 р. Константинопольський патріарх дав згоду на перенесення центру Київської митрополії, але за умови, що Київ залишиться "першим її престолом і першою кафедрою".
Внаслідок боротьби між Московською та Литовською державами у 1458 р. стався поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Весь цей час, аж до кінця перебування на кафедрі митрополита Іони, поставленого без згоди Константинополя у 1448 р., московські митрополити носили титул "Київського і всія Русі". Лише наступник Іони митрополит Феодосій почав іменуватися "Московським і всія Русі". 1448 р. вважають початком автокефалії Московської митрополії, а митрополитів на Київську кафедру продовжував призначати Константинополь. Московська та Київська митрополії розвивалися незалежно одна від одної до кінця XVII ст.
Зміцнення Московської держави, особливо за Івана Грозного, активізувало процес утвердження тут патріаршої форми правління. Москва починає претендувати на особливе місце у православному світі, висувається доктрина про неї як третій Рим. У 80-ті роки XVI ст. світська влада
254 Світові релігії
робить кілька спроб утвердити в Москві патріаршу кафедру. Цієї мети вона досягає у 1589 р. Першим Патріархом Московським і всієї Русі було обрано Іова.
Після політичного підпорядкування українських земель Росії Московський патріархат поглинув Київську митрополію, яка поступово стає рядовою єпархією РПЦ.
З 1921 р. українське православ'я існує як екзархат Московського патріархату. Паралельно з ним діють і православні церковні структури національного спрямування, найвпливовішою серед яких була Українська автокефальна православна церква. Сучасне національно-релігійне пробудження в православному середовищі України змусило Московську патріархію надати православним структурам певну самостійність. Офіційну грамоту московського патріарха було передано синоду УПЦ 28 жовтня 1990 р. У ній йшлося, що бути УПЦ "незалежною й самостійною у своєму управлінні". Це означає що УПЦ самостійно вирішує кадрові, фінансові, господарські питання, створює єпархії. Глава церкви — Митрополит Київський і всієї України обирається українським єпископатом, а Московський патріарх лише благословляє його.
Будучи незалежною в управлінні, УПЦ звернулася до священноначалія РПЦ з проханням надати їй повну канонічну незалежність — автокефалію. Однак, як відомо, архієрейський собор РПЦ, відмовив УПЦ в її намаганні отримати цілковиту самостійність. При цьому РПЦ постійно демонструє намагання втримати УПЦ у сфері свого впливу.
Очолює Руську православну церкву патріарх, який має титул Патріарх Московський і всієї Русі. При ньому діє Священний синод. Предстоятель УПЦ є постійним членом Священного синоду РПЦ. Адміністративний устрій церкви включає в себе чотири ступені: парафія, благочин-ня, єпархія, патріархія. Винятком є лише УПЦ та Білоруський екзархат. Закордонні єпархії, окремі благочиння та парафії, починаючи з 1990 р., також підпорядковані патріархії. Церква має триступеневу систему духовної освіти: парафіяльні училища, семінарії та академії. Місцезнаходження центральних керівних органів РПЦ — Святоданилів монастир у Москві.
Християнство 255
Давні вірування та християнство в Україні
дохристиянські ВІРУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Відомо, що наші предки серед усіх божеств визнавали наймогутнішого бога, який посилав блискавку, йому жертвували худобу. Вони не визнавали призначення й не вірили, шо воно мало якусь силу над людьми, поклонялися річкам, німфам, божествам, жертвуючи їм усячину та ворожачи під час жертвопринесень.
Найвищий бог фігурує під різними назвами: Перун — бог грому і блискавок, Хоре — сонця, Сварог — вогню. Поклонялися наші предки також Велесові (Волосові) — богові достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби;
Стрибогові — богові вітрів. Невідомо, які з них були власне слов'янські, а які слов'яни перейняли від інших народів. Так, Перун, можливо, давньогерманський Донар, |, шо прийшов до слов'ян від варягів, а Хоре, мабуть, боже-| ство, перейняте від давніх іранців. Збереглися у народній ? пам'яті русалки, мавки, водяники, лісовики, домові та ін. | Жертви приносили у річках, болотах, колодязях, у га-і ях, під старими деревами, при вогнищах. Купці, переправляючись через дніпровські пороги, зупинялися на острові Хортиця і там під старезним дубом клали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому жереб вирішував — зарізаною чи живою.
Окремих святинь не було. Небагато було й зображень богів. Наприклад, у Києві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств (Володимирових богів). Слов'яни не мали жерців, кожний робив жертвопринесення сам. Але у великій шанобі були знахарі й чаклуни, які лікували людей і займалися ворожінням. Називали їх волхви, потворники, обавники, відуни, зілійники.
У багатьох народних обрядах збереглися елементи давніх слов'янських свят і пов'язаних з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Це свято пізніше об'єднали з християнським Великоднем і зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що виходили з води й гуляли на березі. Святкували також мертвецький Великдень, присвячений пам'яті померлих предків. Свято Купала, що злилося із днем св. Івана, — це ніч чарів: коли цвіте папороть, можна побачити заховані скарби й зрозуміти мову звірят. Молодь плела вінки, розклада-
256 Світові релігії
ла вогнище, водила довкола нього танки, перестрибувала через вогонь, переганяла через нього худобу, щоб уберегти її від чар. Під осінь приходило свято Коструба (прощання з літом): тоді ховали ляльку, що символізувала смерть. Ідея посмертного життя була невироблена. Потойбічний світ уявляли як рай, вирій, гарний сад, де по смерті щасливо проживали праведники. Тому до могил приносили страви та різні ужиткові речі. Люди, які зажили недоброї слави, мали бути прокляті по смерті й стати вічними рабами.
ГОЛОВНІ ДОХРИСТИЯНСЬКІ БОГИ
Остаточно не встановлено, чи слов'яни мали єдиного бога, бо всі відомості свідчать про них як про многобож-ників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у своєму творі "Про готську війну" розповідав, що слов'яни та анти шанували "єдиного бога, що посилає блискавку", визнаючи його "владикою всіх". Так само історик XII ст. Гельмольд, розповідаючи про віру балтійських слов'ян, твердить, що вони визнають одного великого бога, що є богом Землі та неба. У початковому літописі йдеться про одного бога в киян.
Первісні люди небо обожнювали здавна, бо бачили, що воно дає їм світло й дощ. За їх уявленнями, небо — це місце, де живуть боги, це палата божа, а зорі — то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще — на небі, бо то — боже, а звідси давня приказка: живе, як у Бога за дверима.
сварог
Можливо, спершу слов'яни головним богом вважали Сварога — бога неба, небесного вогню. Його назва ймовірно походить від санскритського зуаг, ауаг^а — небо, сонце, сонячне світло (хорватський дослідник В. Ягич виводить його із слов'янського — варити). Сварога вважали основою всього, прабогом, владикою світу. Сварог — батько сонця й вогню, від нього пішли всі інші боги — Сваро-жичі. Даждьбог — бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти.
Свого часу Ягич намагався довести, що Сварог не був найвищим богом у слов'ян і в давніх пам'ятках з'явився випадково. Крім того, це був бог північний, новгородсь
Християнство 257
кий, а не південний. Інші дослідники вважають, що Сварог взагалі не був богом, його назва походить від слова — сварожич, що означає священний вогонь біля стодоли. Тому його нема серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Але не всі погоджуються з твердженням Ягича (М. Грушевський), визнаючи Сварога володарем українського Олімпу. В літературі Сварог — це бог вогню, тому опікун ковальства і ковалів, винахідник плуга, під чиїм крилом були ремесла, шлюб та родинне щастя. У грецькій міфології аналогічні йому боги — Гефест і Про-метей.
перун
У Х ст. українська міфологія визнає найголовнішим не Сварога, а Перуна, відомого й іншим слов'янським народам, а також литовцям. Перун — бог родючості, грому й блискавки, володар неба. Він — творча сила, що оживляє все, дарує дощ. Пізніше — це і бог-воїн, покровитель війська. Військо завжди заприсягалося Перуном. У Києві на одному з пагорбів стояв його дерев'яний бовван з срібною головою та золотими вусами.
По небу він їздив у вогненній колісниці, запряженій крилатими вогнистими кіньми. На зиму замикав небо й засинав, а навесні своїм могутнім молотом розбивав зимові пута землі, і все знову оживало. За давніми переказами, зозуля, прилетівши з вирію, будить Перуна від зимового сну, він одмикає небо й пускає на землю тепло.
У Початковому літописі Перуна згадано кілька разів. У договорах з греками 945 й 971 рр. русичі клянуться Перуном як головним серед інших богів. У давньослов'янсько-му перекладі грецького оповідання про Олександра Македонського ім'я бога Зевса перекладено словом Перун, що свідчить про значення цього бога. Це підтверджує і чеський Глосарій 1202 р., в якому слово "Перун" подано словом "Юпітер". Перуна згадують й багато інших пам'яток.
Перун на всіх наводить страх, метаючи свої вогненні стріли в демонів, недобрих людей. У деяких областях України дотепер збереглося давнє прокляття "Бодай тебе Перун побив!" Уявлення і повір'я про грім та блискавку мають дуже давню історію. Під час грому заборонялося свистіти, співати, їсти, спати, щоб він не забив. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб випадково не постраждати разом з ними.
258 Світові релігії
Перун, виїжджаючи після зими на небо, своїм першим громом воскрешає землю. Цей грім дає силу й людям. Дотепер збереглося повір'я: коли гримить, слід перехреститися й опертися спиною об дерево чи якийсь предмет, і вона не болітиме цілий рік, а людина буде щасливою. Перун посилає блискавки, які навесні будять землю до життя й запліднюють її дощами. Блискавки проганяють хмари, злих демонів і випускають на волю Світло. Те, що запалила блискавка, гасити не можна, хіба що козиним молоком або сироваткою.
З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святих Іллю, Михайла та ін. У липні відзначають кілька пов'язаних з громом свят: Гавриїла — 13, Кирика — 15, Іллі — 20, тріскучої Анни — 25, Паликопа (Пантелеймона) — 27. Найпопу-лярніший громовик — Ілля. Він їздить небом на вогненному возі, полює на чортів вогненними стрілами та блискавками. Свято Іллі на Гуцульщині звуть "громовим". Володарем блискавки часто вважають Паликопа. Під час грози, коли Перун чи Ілля женуться за нечистою силою або за демоном, треба заткнути комини, щоб вони не вскочили до хати.
Існує твердження, що Перун був головним богом тільки київських князів Рюриковичів—Ігоровичів та 'їх військ, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому й не боронили Перуна, коли його скидали в Дніпро. Ставши можновладцем, Володимир хотів вознести Перуна: бог великого князя мав стати богом богів. Володимир у 980 р. виставив ідол Перуна на стіни "Теремного Двору" для все-людного вшанування. Це зробив він і в Новгороді. Однак ця версія має вразливі місця, оскільки є багато свідчень про те, що Перун був головним богом для всіх. Саме слово "Перун" поширене по всій Україні, а це свідчить, що він був богом всенародним. Та й літопис згадує, що народ плакав, коли тягли Перуна в Дніпро.
даждьбог (дажбог)
Даждьбогові як богові Сонця (син Сварога і Неба) поклонявся весь слов'янський світ. Уперше згадується про нього у південно-слов'янському перекладі візантійського хронографа VI—VIII ст. Іоана Малали. Іпатієвський літопис (1114) подає з цього хронографа уривок, де Геліоса названо Даждьбогом. Він — сонячний бог, визначає сили й
Християнство 259
дію сонця як основу життя. Пізніше його стали вважати родоначальником руського народу.
В історичних пам'ятках це ім'я подано в давньо-слов'янському (Даждьбог) і давньоукраїнському (Дажбог) варіантах. Складається воно із слів "даждь" — дай, і "бог" — "багатство".
хорс
Як бог Сонця, він теж належав до Володимирових богів. Можливо, його ідентифікували з "нічним світ-дом" — Місяцем. Дехто з учених твердить, що Хоре і Даждьбог — одна особа. Але пам'ятки подають цих богів
окремо.
Назва Хоре у пам'ятках фігурує в різних варіантах — Харс, Хурс, Хурьс, Хоре, Хьрс, Хрос. У "Слові про Ігорів похід" Хоре — бог Сонця, зветься Великим. У слов'янських перекладах грецьке ім'я Аполлон часом перекладене нашим Хоре. Був він добре відомий і західним слов'янам, що засвідчують непоодинокі згадки про нього у давніх пам'ятках. Літопис від 980 р. називає його серед Володимирових богів.
велес (болос)
Одним з найважливіших богів України-Русі був і бог достатку Велес (за Початковим літописом — "скотній бог"). Спершу він теж був сонячним богом, але пізніше набув іншого значення. Слово "скот" в давнину означало багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес, як і римський Меркурій, — бог багатства, достатку, торгівлі, опікун купців. Його вважали не тільки охоронцем череди на землі, а й пастухом небесних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клянуться Перу-ном і Велесом у договорах з греками. Починаючи з 907 р., його часто згадують як "скотній бог". У Літописах домінує форма Волос, а в інших пам'ятках — Велес. У "Слові про Ігорів похід" поета і співця Бояна названо Велесовим онуком: "Віщій Бояне, Велесов внуче". Це свідчить, що Веле-са вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.
У переліку богів, яким, за даними Початкового літопису, Володимир поставив боввани у Києві, Велеса нема. Але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а на початку X! ст. — у Ростові.
Пізніше Велес був широко відомий, його ім'я зберег-
260 Світові релігії
лося у східнослов'янських топографічних назвах. У місті Новгороді також стояв ідол Велеса, і цю вулицю довго звали Волосовою. Були там монастир Волотов, церква Богоматері на Волотові, збудовані на місці, де був ідол Волосів. Поблизу Володимира, Санкт-Петербурга є місцевість, що зветься Волотово, а в Болгарії місто Велес, у Боснії — гора Велесова, що свідчить про поклоніння йому південних та західних слов'ян.
Слово "Велес" відоме й іншим народам Східної Європи. У чехів уеіев — нечиста сила, латиське уеіз — біс, литовське уєііз — небіжчик, уєіє — душі померлих. Припускають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став "скотнім богом".
За християнських часів Велеса заступив св. Власій (святкують 11 лютого). Мабуть, не тільки через фонетичну співзвучність. У його життєписі йдеться, що св. Власій був добрим пастухом, тому й замінив пастуха Велеса, по-кровительствуючи чередам (стадам). Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з давньоукраїнської міфології, вважаючи, що він постав із св. Власія. Очевидно, це перебільшення. У Греції св. Власія здавна вважають охоронцем худоби, таким його вшановують і в Європі. На іконах зображують його з кіньми, худобою, а під час хвороби худоби йому моляться. У Новгородському літописі (1187) Волос уже виступає як Власій.
стрибог
Його вважали богом вітру, покровителем погоди. Він часто згадується у давніх пам'ятках. У "Слові про Ігорів похід" йдеться про "вітри Стрибожі". А княгиня Яро-славна звертається до вітру, як до бога: "О, Вітре, Вітрило, чому. Господине, насильно вієши?". У 980 р. князь Володимир поставив у Києві бовван Стрибогів для поклоніння.
Серед дослідників були спроби трактувати Стрибога як бога-нищителя, бога війни. Деякі вчені шукали у назві чеський слід (шетржити) — берегти, милувати, намагалися знайти в ній іранські корені: високий бог (Всевишній). Відомі й намагання взагалі викреслити його з переліку давньоукраїнських богів, видаючи це слово за назву якогось племені. Цілісної історії Стрибога не встановлено.
Християнство 261
мокоша
Ця богиня теж належить до Володимирових богів. Відомостей про неї небагато. Дослідники твердять, що східні слов'яни вважали Мокошу сестрою Сонця, богинею дощу. Початковий літопис називав її '^Мокошь", інші пам'ятки подають ще форму "Макош", пізніше "Моко-ша". "Слово св. Григорія Богослова" згадує її серед першорядних богів: "І нині по українам (по окраїнах) моляться єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші".
Походження цього слова не з'ясовано, у ньому є елементи, споріднені з мордовським "Мокоша", черемиським "Мокш".
Академік Б. Рибаков висловив припущення, що Мокошу вважали й богинею пряжі. Коли вона до когось ставилася добре, то й пряла йому або за нього. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.
лада (ладо)
Належить ця богиня східнослов'янській та давньоукраїнській міфології. Її вважали матір'ю-благодійницею, що оберігає лад у сім'ї, пізніше — богинею весни, кохання, добробуту. Її чоловік Лад (Ладо) — бог вірного подружнього життя, любові, веселощів, щастя. Слово "лада" означає "вірна дружина", "любка", "полюбовниця", а "лад" чи "ладо" — "вірний чоловік", "полюбовник". Вони часто трапляються в топографічних назвах усіх слов'янських народів.
Деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не було. В українських весільних піснях згадується "ладо", тобто молодий чи молода. Збереглося це слово й у приспівах веснянок: "Ой, лад-ладо виорем".
лель (ПОЛЕЛЬ)
Згідно з міфологією, він — син Лади, був богом кохання. Уявляли його красивим юнаком, який закохував у себе дівчат. З'являвся він навесні й жив (за деякими версіями) зі своїм братом у лісі. Разом вони виходили вранці зустрічати Ярила. Його ім'я часто згадується у фольклорних піснях. Деякі дослідники вважають, що іменами Лель і Полель давні слов'яни називали одне й те саме божество. Значення слова не з'ясоване. Згадується воно і в польському фольклорі.
262 Світові релігії
ярило
Відомий з сивої давнини як бог весняної родючості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонародження.
Ярило-яр, ярий — означає сильний, особливо в любовній пристрасті, завзятий, весняний, гнівний. У давніх пам'ятках згадок про Ярила нема, але традиція його святкування дуже сильна. Свято це припадало на запусти перед Петрівкою або зразу по Петрі. Бог цей більше знаний у середній та східній Росії, Білорусі. В Україні звичаї, пов'язані з Ярилом, виявилися менш живучими, але свято похорону Ярила (3 червня) ще подекуди пам'ятають.
купало (купайло)
Його вважали богом літнього сонця, плодючості, радості, згоди та любові. Часто його пов'язували з Ярилом. Представлений він і жіночою постаттю — Купала. Гус-тинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у "Синопсисі" 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив. З приходом християнства свято Купала злилося із Святом Івана Хрестителя і стало Івана Купала.
Див (діва)
Це — демонічний персонаж східнослов'янської міфології, який жив у верховіттях лісових дерев. Уночі він спускався вниз і лякав подорожніх своїм страшним виглядом і грізними вигуками. Слова "див", "диво", "дивний" одного походження з санскритським і перським "Веуа" — божество, латинським "Оеиз" — бог, грецьким "2еи5" — Зевс. Його уявляли драконом, змієм, велетом, чудовиськом. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у "Слові про Ігорів похід". Тут згадується й богиня Діва, але дослідники здебільшого Діву приймають за Дива.
Висловлювались міркування, що Див — лиховісний птах, пугач, лісовик. Одні твердять, що він належав до божків, інші заперечують це.
тур
Серед інших богів історичні пам'ятки згадують і бога Тура, але що це за бог — невідомо. Інколи ототожнюють його з сонячними богами. Слово "тур" з давен існує як
Християнство 263
епітет хоробрості. Князь Всеволод у "Слові..." зветься Яр-тур Буйтур або просто Тур. У Львівському Номоканоні XVII ст. серед поганських ігрищ згадані тури. Згідно з деякими дослідженнями, в Галичині (Подністров'ї) на свято Тура чи Туриці на честь бога Тура водили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, небоже, ой обернися та й подивися". А самі тури (чорні лісові бики) водилися в Україні до XVI ст.
Слово "тур" є елементом багатьох топографічних назв:
Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Активно використовується воно в народних приказках.
Род. рожаниця
Давні пам'ятки згадують про них як про богів, але не окреслюють їх значення. В "Питаннях" Кирика з XII ст. розповідається: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед". Отже, цим богам приносили жертви. За деякими версіями, Род — бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці — богині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з'являються при народженні дітей.
Устав св. Сави в "Сповідальних питаннях" зараховує Род і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзначали на Другу Пречисту.
Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто сприймає Рода за лісовика.
троян
У давніх пам'ятках часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора "Хожденія Богородиці по мукам" (XII ст.), "грішники" поробили собі ідолів — Трояна, Хорса, Велеса. Перуна. В рукописі XVI ст. "Слово і откровеніє св. Апостола" зазначено, ию люди сприймають "богів Перуна і Хорса, Дия і Трояна".
Бог Троян добре відомий і в сербів. В одному оповіданні йдеться про те, що він мав три голови, воскові крила й козлині вуха.
Доля
Про бога Долю давні пам'ятки не згадують, але пізніші дані свідчать про його належність до давньоукраїнського пантеону. За народним повір'ям, кожен має свою долю. призначену Богом. Ця Доля з'являється в образі нової
264 Світові релігії
зірки в небі одразу після народження людини, а з її смертю зірка падає з неба додолу. Пізніше Доля поділилася на добру й злу — Долю й Недолю.
Серед українського народу віра в долю здавна надзвичайно сильна: "Кожному доля визначає шлях від колиски", "Відзолі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає", "Його спіткала зла доля", "Що має бути, того не минути", "Що Бог дасть, те й у вікно подасть".
На свято Катерини справляють обряд кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.
Таке розуміння долі дійшло до нас ще з Чорноморсь-ко-Дунайських часів від римлян. Римська Фортуна була тісно пов'язана з релігією. Поняття фаталістичної долі відоме всюди, де були поширені римські впливи: у східних слов'ян, сербів, румунів, греків, іспанців.
переплут
У "Слові св. Іоанна Златоуста" (1407) йдеться про те, що люди "вірують в Стрибога, Даждьбога і Переплута". Але детальніших відомостей, що це був за божок, немає. Етимологічне значення слова свідчить, що, можливо, це було зле божество, яке змушувало людину до невивірених вчинків, плутатися, блудити.
марена
Слов'яни шанували її як богиню весни. Свято Марени постало ще за родового ладу. Відзначали його над водою (в Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетичні форми — Морена, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.
початок ХРИСТИЯНСТВА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ.
хрещення україни-русі
Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть, [сторичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. "Повість минулих літ" містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благосло-
Християнство 265
вив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.
Більш-менш системне освоєння християнством причорноморських земель у VI—VII ст. пов'язують з гео-політичними інтересами до них візантійських імператорів. Певний вплив на цей процес справили військово-політичні й торговельні зносини наших предків зі своїми християнізованими сусідами.
Але не тільки в Причорномор'ї знали його в ті часи. При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави стверджувати, що уже тоді там жили й християни.
Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А вперше офіційний акт запровадження християнства в Київській державі відбувся за князя Аскольда, який хрестився у 860 р. Тоді у списку Константинопольського патріархату з'явилася ще одна єпархія — Руська. Значилася вона під номером 61.
У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійсненого противниками християнізації країни, владу в Києві захопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега (912) значно зміцнилася.
Договір князя Ігоря з греками (944) свідчить про те, що на Русі сусідили язичництво і християнство. Діяли уже церкви. Після Ігоря княжила його дружина Ольга, яка була християнкою. Під час суперечок з Візантією Ольга зверталася до імператора священної Римської імперії От-тона І (959), щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церкви. Вона до кінця життя підтримувала християнську церкву.
Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги Володимира. Наприкінці Х ст. Русь уже знала й іудейську та мусульманську релігії. Але в силу багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й обумовило вибір київських князів прийняти християнство. Більш до душі був Володимирові і християнський обряд у східному його варіанті. До того ж християнство у багатьох державах виявилося ефективним
266 Світові релігії
чинником у вирішенні внутрішніх справ. А в Русі на той час родоплемінний лад і його язичницька релігія переживали кризу, утверджувалися феодальні відносини. Панівні верстви більше влаштовувала релігія, яка повчала низи коритися своїм хазяїнам, ніж соціальне нейтральна племінна релігія. До того ж, християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичницькі вірування. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі — князя, царя — більше сприяла централізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація у державах, де християнство стало панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонукала й потреба розвивати економічні, політичні та культурні зв'язки з сусідніми християнськими державами. А язичницька релігія цьому певною мірою перешкоджала.
Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже складними. У 986 р. візантійський імператор Ва-силій II, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки грецької царівни Анни, сестри імператора. Василій II йому відмовив.
Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Варда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Володимир вирушив у Крим — тодішню візантійську колонію і облогою взяв місто Херсонес (Корсунь). Василій II змушений був погодитися на шлюб Володимира з Анною, за умови, якщо він прийме християнську віру.
Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві св. Якова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство візантійського обряду вірою своєї держави (є відомості, що Рим схиляв Володимира до християнства за латинським обрядом). Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в ріку, князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його". Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли
Християнство 267
богів побудували християнські церкви. Їх ще називали
божницями.
Запрошені Володимиром візантійські священики почали хрестити інші міста й села Русі. Це був болісний процес. Відомі виступи проти християнізації в Новгороді, Ярославі, інших містах, які Володимир жорстоко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988— 991 рр. Але населення ще довго наверталося до нової віри.
Проповідниками християнства, першими священиками були греки, болгари. Пізніше духовенство почали формувати з місцевих людей. У ті часи священик та особи, які виконували певні обов'язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира, до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічень, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини священика ставали також священиками; попович, який не вчився і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писати і знати церковні обряди.
Згодом сформувалася централізована релігійна організація на чолі з митрополитом, якого традиційно призначав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася частиною Константинопольського патріархату. Після смерті митрополита-грека в 1051 р. князь Ярослав Мудрий без погодження з імператором і Константинопольським патріархом уперше призначив митрополитом руського священика їларіона, автора відомого "Слова про закон і благодать". Другим — ученого-книжника, філософа Клима Смолятича. Це були спроби вивести руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.
Оскільки тривалий час християнство існувало на українських теренах поряд з язичництвом, прибічники якого нелегко розставалися зі своїми богами, еволюціонуючи в бік нової віри, це породило своєрідний релігійний феномен — двовір'я. Воно виражалося у перенесенні особливостей, функцій язичницьких богів на Ісуса Христа, святих мучеників, у наданні язичницькій побутовій звичаєвості християнської символіки, у паралельному виконанні хри-
268 Світові релігії
стиянських і язичницьких обрядів, поєднанні свят. Двовір'я відоме багатьом народам — єгиптянам, германцям, римлянам. Цей термін в Україні вперше застосував Феодосій Печорський (XI ст.).
Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби:
князь Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії та Франції. А київський митрополичий престол обіймали у XI—Х ст. ієрархи то греко-, то латинофіли. Тоді ще християнський схід і захід співіснували відносно гармонійно. Та в другій половині наступного століття між ними розпочалася боротьба за поширення впливу на Русь.
митрополія київська і всієї русі
Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації Русі в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церков (1054) на православну і католицьку руські священнослужителі залишилися в підпорядкуванні Візантійської церкви. Толерантними були їх відносини з наверненими до католицизму західними сусідами, про що свідчать військово-політичні, торговельні, родинні зносини, обопільний обмін посольствами з Римом тощо.
До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Переяслав, а пізніше Київ. На межі Х—XI ст. засновуються єпархії, як правило, в межах удільних князівств з центрами у Новгороді, Білгороді (нині с. Білогородка на Київщині), Юр'єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Во-линському, Чернігові, Ростові та ін. У різні часи на Русі існувало до 20 єпархій. Хоч у Х—ХІ ст. митрополити й архієреї (керівники єпархій) були греками (лише двічі ними були не греки), і їх призначав Константинопольський патріарх. Київська митрополія фактично була автономною, митрополит користувався багатьма патріаршими правами.
Єпископства ставали центрами поширення візан-
Хрисгиянство 269
тійської культури, оскільки разом з єпископами прибували переписувачі книг, іконописці, церковні зодчі.
Духовенство поділялось на "біле" (парафіяльні священики, що не давали обітниці безшлюбності) та "чорне" (ченці — здебільшого високі духовні ієрархи). У XIII ст. на Русі було до 50 монастирів, 17 — у Києві. Потреба мати місцевих священиків спонукала до створення навчальних закладів. Уже за Володимира у Києві, Новгороді та інших містах були засновані школи для підготовки священнослужителів та переписувачів церковно-богослужбових книг. Згодом вони стають центрами освіти, поширення грамоти. Започатковується робота над першими руськими літописами.
У цей час сформувався один з феноменів — київське християнство, яке, запозичивши обрядові й культові форми, не сприймало візантійської теократії (форма правління, за якої повнота влади в державі належить духовенству), цезаропапизму (коли главою церкви є фактично правитель держави, він призначає ієрархів). Київське християнство було за розмежування функцій церкви і держави, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, сповідуючи принцип рівноцінності всіх народів, однакової відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання про державу (патріотизм). Ці основні його засади були обгрунтовані у "Слові про закон і благодать" митрополита їларіона.
За Володимира могутність Руської держави досягла найвищого рівня. А вже за Ярослава Мудрого (1019—1054) починається її поступовий занепад, головна причина та ознака якого — дроблення єдиної держави на численні удільні, часто ворогуючі між собою, князівства. Київ втрачає значення загал ьноруського державного центру, а жодне інше місто такого значення не мало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою компенсувала відсутність державної єдності Русі.
У роки монголо-татарської навали Руська церква зазнала великих втрат, більшість храмів було пограбовано. церковні книги знищено, сотні священиків і монахів піддано гонінням, багатьох страчено, що спричинило занепад релігійного життя. У 1240 р. хан Батий захопив і зруйнував Київ, який уже втратив значення загальнорусь-кого церковного центру.
Після монголо-татарської навали кафедра митропо-
270 Світові релігії
литів київських формально перебувала в Києві, а фактично у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299 р.).
Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-волинським князівством постала необхідність створити свою митрополію, що дозволило б йому втримати політичну вагу. У 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича (внука Данила Галицького) було засновано Галицьку митрополію для південно-західних руських земель, непідвладних Золотій Орді, яку неодноразово скасовували й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвячення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митрополитом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще маленького селища Москви як майбутнього центру, Петро без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира митрополичу кафедру (1325) і стає духовним натхненником московського князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира було надано в 1354 р. тільки за умови, що Київ буде "першим її престолом і першою кафедрою".
Київська митрополія ще понад сто років по тому зберігала свою першу назву — митрополія Київська і всієї Русі. Руська церква і Київська митрополія того часу — синоніми, різні назви однієї й тієї ж релігійної організації.
У 1448 р. Руська церква, фактично, хоч і без канонічного оформлення, стає автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинополя, обравши у Москві митрополитом єпископа Іону, який останнім носив титул "Київський і всієї Русі". Наступний