Кожна національна спільнота прагне до самостійного функціонування та безпосередньої участі в цивілізаційному розвитку. Не є винятком з цього правила і Україна. Уже дванадцять років триває в нашій державі процес державотворення. Процес напружений та непростий через об'єктивні та суб'єктивні чинники, які зумовили значне пожвавлення інтересу до вивчення закономірностей етно- та націогенезу. Особливої уваги потребує проблема формування основного інтегруючого механізму нації - самосвідомості. Щоб вибрати найбільш природну для нашого народу модель майбутнього державотворення, потрібно вивчити суспільно-політичний досвід самоусвідомлення української нації, формування ідеології націоналізму.     Стаття має за мету простежити утвердження ідеї нації й націоналізму найвідомішими представниками української духовної культури ХІХ - початку ХХ ст. Тарасом Шевченком та Іваном Франком.     Феномен нації й національної свідомості успішно досліджували Ернест Ренан, Лорд Актон, Ернест Гелнер, Джон Гатчісон, Ентоні Д. Сміт, Карл Дойч, Петер Альтер, Анджей Валіцький, Мирослав Грох та інші. Розглядаючи основні етапи становлення нації, представники української діаспори поряд із прагненням до незалежного існування називали необхідність усвідомлення своєї єдності: Ю.Вассиян, Ю.Охримович, О.Бочковський, Л.Ребет, С.Рудницький, Ю.Липа, М.Сосновський, І.Мірчук, І.Лисяк-Рудницький, Р.Шпорлюк. На нестачі таких причин розвитку нації, як наявність у колах інтелігенції високого рівня національної та політичної свідомості наголошували В.Липинський, М.Забаревський, І.Франко, Д.Донцов, М.Шлемкевич. Проблеми нації та націоналізму досліджують сучасні українські науковці: О.Забужко, В. Лісовий, О.Проценко, Г.Касьянов, Я.Грицак, М.Розумний, А.Астафьєв та ін.     Дослідники довели, що найуніверсальнішими вимірами людського самопізнання в новоєвропейській культурі є поняття історії та духовної культури етнічної спільноти. Східноєвропейський соціум і український зокрема формується етнічною аурою. Самобутність культури, мови, психологічна спільність, створення героїчних символів, суспільні пам'ять та мораль, формування цілісного підходу до державно-політичних подій сприяли збереженню осібності етносу, його виживанню в умовах дискримінації панівними режимами.     Історична пам'ять етносу, відчуття єдності певного індивіда з певним людським колективом, відповідальність та обов'язок перед ним ставили питання активної діяльності та боротьби за самозбереження і самобутній розвиток. У західноєвропейській суспільній думці термін "націоналізм" вживається для позначення будь-якого свідомого прагнення до національного самовизначення. "Коли говорять про ХІХ ст. як "епоху націоналізму", то слово "націоналізм" застосовують у широкому значенні, тобто ідеології, спрямованої на утвердження націй та національних держав" [6, 14].    Найбільш відомою в наукових колах України є схема націєтворчого процесу, запропонована чеським дослідником М.Грохом. Його думку передає О.Забужко: схема становлення нації: "А" - національна спільнота виокремлюється як предмет наукового дослідження. Представники інтелектуальної еліти науковим шляхом обґрунтовують осібність нації на основі з'ясування самобутніх етнічних ознак. Це - інтелектуальний етап націоналізму.     "В" - виразниками та носіями "національної ідеї" стають широкі кола інтелігенції - літератори, музиканти, діячі освіти, журналісти... сформоване попереднім етапом уявлення про національну окремішність знаходить широке коло прихильників. Засобами художньої творчості, літератури ця ідея, виходячи за межі кола інтелігентів, прищеплюється народові. Це культурницький етап націоналізму.    "С" - національна свідомість народу, будучи достатньо сформованою, набуває значного поширення. Розпочинається масовий рух за політичні права нації. Характеризується створенням політичних партій, котрі визнають себе націоналістичними. Це - етап політичного націоналізму.    "Малі народи" - ті, що не посідали ні власного адміністративно визначеного політичного утворення, ні сильної й неперервної професійно-культурної традиції в рідній мові, ні... повної виробленої соціально-класової структури, тобто власного правлячого класу - вони мусили послідовно "переходити через етапи "А", "В", "С" [2, 44].     Модель українського націоналізму вирізняється дещо збільшеним етапом "В", коли єдиним чинником національного самоусвідомлення була культура (хоча і цей етап потрібно розглядати як еволюційний процес). Саме так виникає зацікавлення культурною окремішністю, що є свідченням самобутнього духовного життя народу.     Якщо оминути короткий період першого в Україні культурно-національного відродження кінця XVI - першої половини XVII ст., то розпочинається етап культурницького націоналізму з проблеми самоідентифікації. Її бурхливий розвиток розпочала творчість Івана Котляревського. Основоположник української літературної мови в поемі "Енеїда" наповнив всесвітньо відомий сюжет українським національним колоритом. Цей твір став своєрідною візитною карткою нової української нації. Великий вплив на процес становлення української національної свідомості мала творчість М.Костомарова та П.Куліша. У творах цих авторів українці починають розглядатися як рівноправний з іншими слов'янами народ, хоча національна консолідація пропонується під егідою федеративності та слов'янського союзу.     Аналізуючи культурницький етап українського націоналізму, можемо помітити тут вплив німецького етнографічного та італійського революційного романтизму, а також чеську та словацьку модель традиції державності з етнографічною осібністю народу (тяглість і спадкоємність державницьких та етнографічних традицій). Великим є також вплив зовнішніх чинників: польського та російського месіанізмів, що розцінюються як протидія та водночас активізуюча сила.     Центральною постаттю українства, його духовним символом, епіцентром національної честі став Т.Шевченко. Його творчість, як у ХІХ ст., так і сьогодні, працює на об'єднання української нації та створення і утвердження державності України. Поет став серцевиною українського національного духу. В його особі зосереджені Розум, Добро, Дух українства. Він жив і творив для України. Ця ідея проходить лейтмотивом майже в усіх його творах:     Свою Україну любіть,     Любіть її... Во время люте    В останнюю тяжкую мить,     За неї Господа моліть... [14, 556].     Шевченкова любов до України не є абстрактним почуттям до омріяного ідеалу. Це любов до конкретного народу, "людей закованих моїх...", у силу якого поет глибоко вірить:    Борітеся - поборете,     Вам Бог помагає!     За вас правда, за вас слава     І воля святая... [14, 263].     Для поета земля України, її народу не були лише територією проживання та населенням. Це складники єдиного поняття - українська нація, основою якої є українська культура. Патріотичні почуття Шевченка поєднують прагнення і світовідчуття простого люду, його могутню життєву енергію. Поет приносить нову героїчну духовність та національно-державницький світогляд. "Муза Шевченка - писав М.Костомаров, - роздирала завісу..., і страшно, солодко і болюче, і п'янюче було заглянути туди! Тарасова муза порвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками..." [ 3, 403].     Геніальний поет прийшов до свого народу як пророк. За словами В.Горського, "Шевченко... перебирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство. З іншого боку, своєю творчістю він звертається до вищих кіл суспільства, але сам не стає часткою їх" [1, 164]. Це стало можливим завдяки ототожненню себе з Україною, як сказав П.Куліш: "Широко обняв він Україну з її могилами кривавими... з її страшною силою..." [4, 505].     Доля народу та особисті почуття автора відтворилися у напруженій емоційності поетичного доробку. Шевченко відчував себе частиною свого народу і тому реально відчував його біль. Вийшовши з найбільш приниженої верстви, з селян-кріпаків, Кобзар приніс нову правду тим, хто вважав себе "малоросом". Поет є творцем нової епохи і нової моралі. "До трагічного болю Шевченко відчував, що є малороси, а немає справжніх українців... І тоді в його творчій свідомості виростає гаряче бажання змінити цей трагічний стан..." [5, 263]. На відміну від своїх сучасників він дивиться на історію України не з погляду етнографії чи фольклору, а з позиції української державності. Пристрасть його почуттів хвилювала людей, викликала і страх, і захоплення. М.Костомаров писав: "Тарас Григорович прочитав мені свої ненадруковані вірші. Мене обдало страхом... Сильний зір, міцні нерви потрібно мати, щоб не осліпнути, або не впасти від втрати свідомості від раптового світла істини закритої з-за таємничої завіси, що розірвала Тарасова Муза..." [3, 404].     Образ України для Шевченка сформувався з двох складників: козацтво і українське село. Козацтво для історії України є героїчним, славним минулим, де було визначено ідеал волі. Поет дає найглибше розуміння славного минулого, для того щоб розбудити потребу змагання за своє майбутнє. Тому в його доробку постає галерея героїчних образів: Іван Підкова, Гамалія, Гонта, Семен Палій та інші борці за волю, життя яких є безперечним зразком відданості Батьківщині.    Однак замало було лише самих гасел за волю, за віру, якщо не було чітко визначеної програми політичної дії. Внаслідок цієї відсутності на цілі покоління над Україною затяжіла неволя не тільки фізична, а й духовна... "В Україні Шевченкового часу все од молдаванина до фіна трагічно мовчало..." [8, 262].    Тарас Григорович збагнув велич і вартість козацького героїзму, тому в його творах ожила ідея повної самостійності України. Він закликає свій народ до мудрості, однак не чужої, а своєї, до освіти, до плекання славних своїх традицій. "Наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання знайшли запоруку своєї будучини. Се вже був не Кобзар, а національний пророк..." [4, 506].     Основу мудрості народу для Т.Шевченка становить світ та духовні цінності українського селянства: "село як Божий рай". Саме з цим середовищем пов'язані найніжніші слова поета. Україна в його свідомості завжди сприймалась як Мати. Тому національна катастрофа України, перекликаючись з нещасливою особистою долею Тараса, викликала цілу галерею жіночих образів: дівчина, жінка, ненька-Україна та любов до образу Матері Божої. Все це стало джерелом моральної сили, надією на відродження українського народу. Гірка реальність, лиха доля України ставила питання: "Мій краю прекрасний... Хто тебе не мучив?" Сучасний стан України поет осмислює в категоріях добра, зруйнованого гріхом; і зла, що ввійшло в історію України в особах панів і царів. У суспільній сфері Шевченко бачив соціальну нерівність, політичну тиранію, національний гніт. У царині моралі його вражає викривлення давніх народних традицій та уявлень про вірну любов, родинне щастя та людську гідність. Все це може врятувати лише Бог, і Шевченко закликає:     Молітесь Богові одному    Молітесь правді на землі     А більше на землі нікому    Не поклонітесь... [14, 487].    Геніальний поет наголошував, що потрібна національна гідність і єдність для того, щоб вибороти омріяну Волю. Тому прозвучало: "Розкуйтеся, братайтеся!" Це вже не прохання співати, танцювати чи говорити українською мовою. Це чітко висловлене бажання бути повноправним господарем у власному домі. "В своїй хаті - своя правда і сила, і воля" [14, 268]. Шевченко дав українському народові повне розуміння нації як духовно-ідейної спільноти "живих, мертвих і ненароджених" - минулого, сучасного і майбутнього, однієї великої родини. Соціально-кріпацька свідомість поета зумовлена його походженням, перероджується в міру його духовного зростання в свідомість вищу і ширшу, в свідомість національно-державну.     Як справедливо зауважив Юліан Охримович, у своїх ранніх творах Шевченко захоплюється боротьбою козаків з татарами, турками і Польщею, в пізніх поезіях ця тема зникає майже зовсім і на перше місце виступає Росія та боротьба українського народу проти Москви. Незважаючи на поетичний романтизм, Шевченко був далеко більшим реалістом, ніж його сучасники. Сьогодення і майбутнє мало в нього рішучу перевагу над минулим. Тому сучасний гнобитель України витіснив собою всіх інших попередніх.     Охримович наголошує, що Шевченко в передмові до "Гайдамаків" шкодує, що слов'янські діти впивалися кров'ю і пізніше на знак примирення простягає полякам руку до згоди. Крім того, ми знаємо, що поет надзвичайно поважав Міцкевича, товаришував з деякими польськими письменниками української школи.     Зовсім іншим було його ставлення до Росії як держави. Охримович пише: "Ненависть до Москви переходить всі його твори, і ми не знаходимо ні одної поезії, де Шевченко подав би хоча б натяк до згоди з москалями" [7, 23].     Шевченко був насправді самостійником. Його твори висловлюють ідею повного національного і соціального визволення України. Цей по-справжньому націоналістичний світогляд навіть тимчасово не затьмарює інша ідейна концепція. Такі поширені в цей історичний період ідеї автономізму, москвофільства, федералізму ні на хвилину не зачіпали поета. Будь-яке об'єднання України з Московією він вважав за найбільше нещастя України, за джерело її національного гноблення. Саме це і є причиною усіх докорів Хмельницькому, виникнення циклу "Три літа". У цих творах започатковано нову епоху української історії, новий національно-державницький процес, котрий, хоч і з перервами, тривав упродовж усього наступного століття, продовжується і сьогодні.     Українська література, а з нею і вся українська духовна культура ХІХ ст., а пізніше і ХХ ст. стала прапором державно-політичного відродження поневоленої України. Поет повністю відмовився від традиції непротивлення злу, автономізму. Він закликає до революційної боротьби з тиранією: "Щоб збудити химерну волю, треба миром, громадою обух сталить". Цей заклик звучить, мов ще один "Заповіт".    І цілком справедливо зауважив Є.Маланюк: "Під звуки національного гімну, що в нім пурпурово яріє історично-шевченківське "покажем, що ми браття козацького роду" йшли від 1917 р. в кривавий бій сотні та тисячі тих, в яких у серці співало полум'я його духа, сотні і тисячі воскресених Шевченком у ХХ ст. "лицарських синів" та козацьких дітей [5, 236].     Огонь Шевченкового слова оживив завмерлий, приспаний національний організм українців. Поширюється ідея братнього єднання, розмежованої двома імперіями нації. Прапор ідей націоналізму від Т.Шевченка перейняв та розгорнув І.Франко. У процесі становлення національної самосвідомості Каменяр пройшов два етапи: у першому - до 90 х років - поет у своїх поглядах був учнем М.Драгоманова, хоча не в усьому погоджувався з ним. У цей час Франко був соціалістом ліберального спрямування. Пізніше поет, розірвавши з федералістичними традиціями, був борцем за повну політичну незалежність України. Він став на позиції українського демократичного націоналізму в розумінні активної любові до Батьківщини та прагнення її незалежності. Його світогляд спирався на основи демократизму, гуманізму та раціоналізму. Тому можемо сказати, що від кінця 1890 р. розпочався новий етап націотворення України. Його репрезентують І.Франко та діячі "Молодої України".    Їх програмним документом став "Одвертий лист до галицької молодежі", де висловлено суспільно-політичний ідеал українства - національна свобода.     "Перед українською інтелігенцією відкривається тепер... величезна дійова задача - витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй - відки б вона не йшла" [9, 403]. Поет вважав, що однією з найважливіших передумов духовного розвитку народу є об'єднання розрізненої української нації в єдину етнічно-духовну спільноту: "Ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. Ми повинні - всі без виїмки - поперед усього пізнати ту всю Україну, всю в її етнографічних межах, ...щоб ми боліли кожним її локальним болем і радувалися кожним, хоч і дрібним успіхом" [9, 404] Каменяр розумів, що центральне значення у складному процесі національного єднання має національна свідомість, тому потрібно "якнайшвидше, якнайосновніше змінити курс нашого корабля, настроїти всі наші думки, плани, програми на інший діапазон, який відкрив би ширші горизонти всеукраїнського єднання" [9, 404]    Поет зазначав, що духовний стан нашої нації, перебуває у тяжкому становищі і лише Галичина має певну свободу слова і руху. Однак галичани не повинні почувати себе піонерами, - не ототожнювати себе з усією українською нацією, не виставляти свої локальні справи як всенародні. Потрібно звикнути, писав Франко, що всі великі національні справи будуть вирішуватися не тільки у Львові та Чернівцях, а й у Житомирі, Кам'янці-Подільському, Києві. У зверненні до молоді Галичини Каменяр закликав допомогти Наддніпрянській Україні у важкі переломні часи в побудові цілісності нашого національного організму. Він наголошував, що обов'язком галицької молодої інтелігенції є "віддячитися російській Україні за все те духовне і матеріальне добро, яке вона досі давала нам, тому що імпульси до національного розвитку, нехай і незначні, спочатку і небезперервні, значною мірою йшли з Наддніпрянщини". Поет застережує майбутнє покоління України подумати про стан, в якім застає народ нова доба: "Без власних шкіл, без виробленої освітньої традиції, без перейнятого народолюбними думками духовенства, без письменства, котре могло б заспокоювати духовні потреби нації, без преси, яка могла б відстоювати стяг національності, в результаті відсутності усіх цих важливих національних інституцій наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти відбиватимуть свої мелодії" [9, 404].     Франко розумів, що процес відродження національної свідомості українців має відбуватися безперервно і своєчасно, тому аналізуючи суспільно-політичні зміни в Європі, він передбачав наближення нових часів і до України: "Поки вона ще не надійшла, потрібно мобілізувати всі сили, щоб задовольнити потреби тої хвилі! ...До праці молоді приятелі, до інтенсивної праці над собою самими. Здобувайте знання теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів... Таких мужів потребує кожна нація і кожна історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба; коли всій нашій Україні... всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода" [9, 409]. Франко розумів, що лише справжня інтелігенція є творцем духовних цінностей, носієм знань та національних ідеалів.     Одним із способів висловлення національного патріотизму Каменяра є його поетична творчість. Національний ідеал надзвичайно яскраво і хвилююче постав у рядках:     Народе мій, замучений розбитий.     Мов паралітик той на роздорожжу     Людським презирством, ніби струпом вкритий!     Твоїм будущим душу я тривожу [10, 201].    Філософська поема "Мойсей" нагадує українцям, що наша "земля обітована не за арабською пустелею". Це наша Батьківщина, ми живемо на своїй же землі тисячі років. Як сталося, що народ, який мав свою могутню колись державу, зійшов до рівня раба, ставши у сусідів "гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїздих". Як можна бути покірним тому, хто його "зрадою і розбоєм скував і заприсяг на вірність". Франко висловлює впевненість, що розум, сила духу та державотворча мудрість не дозволять українському народові залишитись рабом: .    .. Вірю в силу духа,     І в день воскресний твойого повстання.    Та прийде час, і ти огнистим видом     Засяєш у народів вольних колі,     Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,    Покотиш Чорним морем гомін волі,     І глянеш, як хазяїн домовитий     По своїй хаті і по своїм полі [10, 202].     У творчості І.Франка як в інтелектуальній, так і в художній формі чітко і яскраво висловлено ідеї українського націоналізму. Розуміючи, що національна незалежність "лежить для нас поки що поза межами можливого, - поет говорить: "Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки" [11, 285]. Каменяр виступає з пересторогою перед можливими помилками. Від них повинна вберегти український народ національна свідомість, аналітичний розум та ідеал повної національної самостійності.    Політичними помилками Каменяр вважав передусім ідею пролетарського інтернаціоналізму та ідеологію москвофільства. Він розумів, що пролетарський інтернаціоналізм несе українському народові денаціоналізацію. У цій теорії нація є тимчасовим явищем, а тому не може бути фундаментом боротьби за соціальну справедливість: в історичній перспективі нації повинні зникнути, а їх місце мала б зайняти інтернаціональна спільнота робітників усього світу. А тому пролетаріат, а не нація мав бути вирішальним чинником майбутнього життя усього людства.     Франко показав небезпеку марксистського тлумачення національного питання. Він викриває ідеологію пролетарського інтернаціоналізму, що є насправді прикриттям загарбницьких імперських апетитів з метою поневолення слабших націй (згодом це підтвердила історія російського більшовизму). Всупереч марксистському інтернаціоналізму Каменяр підносить цінності демократичного націоналізму: "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації" [11, 284].    Інша ідеологія, від якої застерігав Франко, було москвофільство. Він вважав його міжнародною хворобою, боротьба з якою є справою насамперед зацікавлених урядів. Суспільства, серед яких такі особи діють, повинні якнайбільше їх ігнорувати і реагувати супроти них так, як того вимагає звичайна чесність. У такому значенні москвофільство, мислитель оцінював як продажність і деморалізацію - це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним. Московська імперська політика була спрямована на охоплення всього слов'янського світу. З цією метою використовувались різні засоби, форми і методи впливу. Цю штучну теорію, що виросла на ґрунті ідей про слов'янську єдність, Франко вважав явищем шкідливим та небезпечним. У Галичині москвофіли впроваджували ряд громадських організацій та культурних товариств очолюваних консервативною інтелігенцією, здебільшого духовенством. Духовна ієрархія брала національну справу однобічно, як обрядово-церковну, вбачаючи в церковній організації єдину оборону проти польського наступу. Духовенство зайнялося "очищенням" обряду, причому не раз за зразок брало собі православну московську церкву як взірець давніх релігійних традицій.    Франко вважав, що москвофільство є складовою асиміляційної політики царської Росії і вписується повністю в цілісну систему змосковщення України. Москвофіли висували ідеї, що вводили русинів-українців у етнічне коло великоросів, а Галичину, Буковину і Закарпаття - в "единую и неделимую Русь" від Карпат і до Чукотки. Ідеї "вселюдського братерства" та "всемірної любві" витримані в дусі московського великодержавного шовінізму. Москвофіли поширювали ненависть та погорду до українства. Вони відкрито виводили свій "родовід" з Москви, служили їй "вірою і правдою", ідеалізуючи свою "матінку Росію". Франко писав: "Наша москвофільська секта зітхає до Росії, якої, як правило, не знає, до національної єдності з великим російським народом, про який не має поняття... Ця секта нерідко зітхає за православ'ям, як за єдиною національною всеруською вірою, не маючи поняття чим є сучасне казенне російське православ'я" [12, 261]. Оцінюючи реальні дії, засоби та методи галицьких москвофілів, Франко акцентує увагу на їх відверто антиукраїнській позиції.     Каменяр вважав, що галицька та буковинська боротьба з москвофільством мусить "розширитись безмірно", зміст її має поглибитись відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського почуття з "державними" претензіями великоруської нації. Адже найнебезпечнішим було те, що москвофільські ідеї уже засвоїли багато українців, сформувавши тип "малороса", "новороса", врешті "хохла": "Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм, озброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє й обрусеніє. Сі доктрини ввійшли занадто далеко в тіло і кров російської суспільності..." [9, 402]    . І.Франко оцінив діяльність москвофілів не інакше, як зраду українства.    Серед діячів української культури ХІХ ст. знайдемо чимало однодумців і Тараса Шевченка, і Івана Франка. Їхня творчість є наче квінтесенцією епохи культурницького націоналізму, адже виразно в ній виділяється проблема національної свободи українців, їхньої особливої культури, мови, менталітету.
ЛІТЕРАТУРА
1. Горський В. Історія української філософії. - К., 1997. 2. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 1993.3. Костомаров М. Твори: В 2 х тт. - К., 1967. - Т. 2. 4. Куліш П. Твори: В 2 х тт. - К., 1989. - Т. 2. 5. Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1995. 6. Націоналізм. Антологія. - К., 2000. 7. Охримович Ю. Політичний світогляд Т.Шевченка // Київська старовина. - 1994. - № 2. 8. Семчишин М. Тисяча років української культури і історичний огляд культурного процесу. - К., 1993.9. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Франко І. Зібр. тв.: У 50 ти тт. - К., 1986. - Т. 45. 10. Франко І. Мойсей // Франко І. Зібр. тв.: У 50 ти тт. - К., 1976. - Т. 5. 11. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібр. тв.: У 50 ти тт. - Т. 45. 12. Франко І. Дещо про польсько-українські відносини // Франко І. Зібр. тв.: У 50 ти тт. - К., 1986. - Т. 46. Кн. 2. 13. Франко І. Реалісти і кар'єристи // Життє і слово. - Львів, 1896. - Т. V, кн. ІІ. 14. Шевченко Т. Кобзар. - К., 1965.